ЧАБАНІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. В Українських збройних силах -31918. Учасник визвольних змагань 1917-21, старший ад'ютант штабу 6-го Полтавського корпусу, начальник оперативного відділу Запорозького корпусу Армії УНР. Згодом - начальник штабів 4-ї стрілецької бригади, 5-ї Херсонської дивізії (вересень 1920), вишкільного відділу, 1920-22 - начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ЧАЙКА-ВІЙСЬКОВИЙ човен запорозьких козаків у 16-17 ст. Завдовжки 18-20 м, завширшки 3-3,5 м (за деякими дан. - до 6 м), заввишки 3,5-4 м. Кожну Ч. будувало не менше 60 чол. протягом 15 днів. Основою Ч. служив липовий або вербовий стовбур, обшитий з боків дошками та осмолений. Для надання Ч. більшої стійкості, забезпечення від затоплення та ворожих стріл під час бою до бортів із зовнішнього боку прив'язували ликом із липи або черешні снопи очерету, які поліпшували плавучість, пом'якшували удар під час абордажу ворожого судна і захищали корпус корабля від пошкоджень вогнепальною зброєю. Ч. мала два стерна - на носі й на кормі, що забезпечувало судну швидкість під час розворотів. На Ч., в залежності від величини, було 20-40 весел, встановлювали щоглу, до якої, за потребою, кріпили вітрило. Екіпаж човна складався з 40-70 чоловік. Із січової гавані виходило іноді понад 300 Ч., екіпаж яких налічував бл. 20 тис. бійців. Озброєння Ч. становили 4-6 гармат, переважно фальконетів. На Ч. запорожці плавали по Дніпру, Дунаю і Бугу. Воюючи з турками і татарами, запорозькі козаки вже у 16 ст. здійснювали на Ч. походи Чорним морем на Кримське ханство і Османську імперію, вели морські бої з турецькими галерами.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ЧАЙКОВСЬКИЙ АНДРІЙ (Чайківський, 15.5.1857-2.6.1935)- український письменник, громадський діяч, адвокат. Н. у Самборі (тепер Львівська обл.) у сім'ї урядовця. Середню освіту здобув у Самбірській гімназії (1869-77), де був членом таємного товариства “Громада”. У 1877-83 навчався на філософському ф-ті, згодом - юридичному ф-ті Львівського ун-ту. Очолював студентське товариство “Дружній лихвар”. У 1881 став співзасновником “Кружка правників”. У 1882 мобілізований до війська, в чині офіцера австрійської армії брав участь у поході до Боснії. Після армійської служби займався адвокатською практикою в Самборі. У 1890 відкрив власну адвокатську канцелярію в Бережанах. На Бережанщині проводив активну громадську та освітню роботу - очолював місцеву філію “Просвіти”, організовував осередки “Січей”, був повітовим кошовим. Належав до Української народно-демократичної партії, з 1899 входив до її керівного органу - Ширшого народного комітету. У 1914 переніс свою адвокатську канцелярію до Самбора. На поч. Першої світової війни 1914-18 організував набір до лав Легіону українських січових стрільців у Самбірському повіті. Після вступу до Галичини російських військ був інтернований. У 1915 очолив “Комітет українців” міста Львова. Після встановлення української влади в Галичині в 1918-19-повітовий комісар Самбірського повіту. В 1919 оселився в Коломиї. Продовжував займатися громадською діяльністю, за що був заарештований польськими властями. У 1923 виступив одним з організаторів Спілки українських адвокатів. У 1926-27 очолив осередок “Рідної школи”. Почесний член товариства “Просвіта”, голова Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка. З молодих років займався літературною діяльністю. Друкуватися почав з 1892. Автор історичних творів: “За сестрою” (1907), “Віддячився” (1913), “Козацька помста” (1919), “На уходах” (1921), “Олексій Корнієнко” (1924), “До слави” (1929), “Полковник Михайло Кричевський” (1935), “Петро Конашевич-Сагайдачний”, “Московський цар Дмитро Самозванець. Хотинська справа”, “Сонце заходить” та ін.; повістей “Олюнька” (1895), “В чужім гнізді” (1896), “Бразілійський гаразд” (1896) та ін.; науково-популярного нарису “Запорозька Січ” (1929); оповідань. Залишив спогади “Спомини з перед десяти літ” (1892), .“Чорні рядки: Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до травня 1919”. Помер у Коломиї.

О. Павлишин (Львів).

ЧАЙКОВСЬКИЙ МИКОЛА (Чайківський; 2.1.1887 - 7.10.1970) - український вчений-математикта педагог, громадський діяч. Син А.Чайковського. Н. у Бережанах (тепер Тернопільська обл.) У 1905 закінчив Бережанську гімназію. Вищу освіту здобував у Празі - в Німецькій вищій технічній школі, Празькому та Віденському ун-тах. У Відні був членом студентського товариства “Січ” (секретар, голова) і робітничого товариства “Поступ”. У 1911 захистив у Віденському ун-ті дисертацію на ступінь доктора філософії. У 1912-13 займався науковою роботою у Берліні. В 1913 обраний дійсним членом математично-природничо-лікарської секції Наукового товариства ім. Т.Шевченка. У 1910-18 викладав математику в середніх школах Львова, Тернополя, Рави-Руської. З квітня 1915 за дорученням Союзу визволення України працював серед військовополонених-українців російської армії у таборі Фрайштадт (Австрія). Як співробітник “Просвітнього відділу” СВУ проводив з полоненими навчальні заняття з математики, фізики, хімії, географії, біології, німецької мови, організував фотогурток. Після встановлення української влади в Галичині місяць очолював Рава-Руський повітовий комісаріат ЗУНР. У січні 1919 у складі делегації ЗУНР брав участь у роботі Трудового конгресу України, обраний головою бюджетної комісії. З лютого 1919 читав лекції з вищої математики у Державному Українському університеті у Кам'янці-Подільському. Після поразки Української революції протягом двох років гастролював по Європі у складі українського хору О.Кошиця. У 1922-24 викладав математику в Львівському (таємному) Українському університеті. У 1922-26 очолював приватні гімназії “Рідної школи” в Яворові, а в 1926-29 - в Рогатині. У 1929 на запрошення місцевої української громади переїхав до Одеси, де працював на посаді професора математики Інституту народної освіти. У березні 1933 заарештований і засуджений у справі міфічної “Української військової організації”. Відбував заслання в Карелії на будівництві Біломоро-Балтійського каналу, Архангельську (1941-43), Томську (1943-44), Семипалатинську (1944-47), Уральську (1947-56). У 1956 повернувся в Україну, був реабілітований. Обіймав посаду доцента Львівського педагогічного інституту, з 1962 - професор Львівського ун-ту. Автор численних статей та монографій: “Систематичний словник української математичної термінології” (1924); “Квадратні рівняння” (1959), співавтор “Російсько-українського математичного словника” (1960). Автор довідок з математики в Загальній українській енциклопедії (Коломия, 1933) та в Українській радянській енциклопедії. Помер у Львові.

О. Павлишин (Львів).

ЧАЙКОВСЬКИЙ МІХАЛ (Садик-Паша; 1804-4.01.1886)-політичний діяч і письменник. Представник т.зв. української школи у польській літературі. Н. у с.Гальчині (тепер Бердичівського р-ну на Житомирщині) у родині шляхтича. По материнській лінії був нащадком гетьмана Лівобережної України І.Брюховецького. Навчався у Бердичеві, потім - у Межиріччі та у Варшавському ун-ті. Був учасником Польського повстання 1830-31, після поразки якого емігрував до Франції. Жив у Парижі, де співпрацював спочатку з демократичним, згодом - з монархічним крилом польської еміграції. Тут розпочав літературну діяльність. Видав низку романів, повістей та оповідань на теми, пов'язані з українською історією: “Козацькі повісті” (1837), “Вернигора” (1838), “Стефан Чарнецький” (1840), “Кошовата”, “Овручанин”, “Гетьман України” (1841) та ін. У своїх творах популяризував козацьку традицію в її пропольському трактуванні, козакофільську романтику поєднував з ідеалізацією козацько-польських взаємин у минулому. У 1835 брав участь у Паризькому історичному конгрес, де виступив з рефератом про вплив української козаччини на європейську літературу. Політичним ідеалом Ч. було відродження колишньої козацької України як автономної частини у складі відродженої незалежної Польщі. Можливість здійснення своїх планів вбачав у співпраці з лідером польської монархічної еміграції А.Чарторийським - ініціатором спільної збройної національно-визвольної боротьби поневолених Росією народів. У 1841 за його дорученням очолив східне агентство у Стамбулі, звідки координував підривну діяльність політичних емісарів у південних районах Російської імперії (в Україні, на Дону, Кубані, Кавказі), зокрема українців І. Терлецького та М.Свідзинського. У 1844 виступив ініціатором створення у Добруджі, заселеній переважно нащадками запорожців та селянами-втікачами з України, спеціальної бази для політичної пропаганди серед навколишнього населення та її поширення в Україні. Щоб уникнути виселення, якого домагалося російське посольство в Стамбулі, у 1850 прийняв турецьке підданство і перейшов в іслам. Під час Кримської війни 1853-56 організував і очолив козацький полк, який брав участь у воєнній кампанії 1854 (звільнив від росіян Сілістрію та Бухарест). На чолі цього формування планував вступити на територію України, щоб підняти повстання та відновити Гетьманщину в дусі традицій гетьмана П.Дорошенка та П.Орлика і, ймовірно, стати українським гетьманом під сюзеренітетом султана або польського короля. Однак цей план не узгоджувався з реаліями доби. На поч. 1855 полк Ч. був відведений у тил, а згодом включений до складу регулярної турецької армії. Розчарований крахом своїх планів, Ч. у 1873 попросив помилування в Олександра II, повернувся в Україну і перейшов у православ'я. Покінчив життя самогубством. Залишив спогади: “Записки Михайла Чайковского” (“Русская старина”, 1895-1904) та про події Кримської війни (видані у Польщі в 1961).

Ф.Стеблій (Львів).

ЧАЛИЙ САВА(р.н. невід.-п. 1741)-полковник надвірного війська магнатів Потоцьких. Н. у с.Комаргороді на Вінниччині (тепер Томашпільського р-ну Вінницької обл.). Деякий час перебував на Запорозькій Січі, а згодом служив сотником надвірного загону польських князів Четвертинських. У 1734 Ч. приєднався до гайдамацького загону під проводом сотника Верлана, який іменував його полковником. Після придушення повстання Ч. у 1736 знову склав присягу на вірність Польщі. З 1738 - полковник надвірного війська магнатів Потоцьких у Немирові (тепер Вінницька обл.). У 1741 викрадений зі свого маєтку і страчений за вироком гайдамацької ради у загоні повстанського ватажка Г.Голого.

А. Пономаренко (Вінниця).

ЧАПЛИНСЬКИЙ ДАНІЄЛЬ (Данило; рр.н. і см. невід.) - польський шляхтич, підстароста чигиринський. Походив із Брацлавщини. З 1646 служив управителем маєтків коронного хорунжого О.Конєцпольського, а згодом був призначений чигиринським підстаростою. Користуючись підтримкою О.Конєцпольського, із загоном своїх слуг Ч., ймовірно, навесні 1647 напав на Суботів. Захопивши хутір Б.Хмельницького, Ч. привласнив його, вигнавши звідти родину Б.Хмельницького та жорстоко побивши його сина. На поч. національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-57 Ч. брав участь у боях проти української армії. Дружина Ч. Мотрона вийшла заміж за Б,Хмельницького.

І. Підкова (Львів).

ЧАРНЕЦЬКИЙ СТЕФАН (1599-16.2.1665)-військовий і політичний діяч, воєвода руський (з 1657), коронний гетьман Польщі (1665). Активний учасник козацьких воєн серед. 16 ст. в Україні. Н. у с.Чарнці (тепер Польща). Походив з польського шляхетського роду. Здобув військову освіту. Брав участь у війні з Швецією 1626-29. У 1638 був учасником каральних загонів, що придушували козацькі повстання в Україні. Член комісії на Масловому Ставі, що займалася виробленням умов щодо реєстрового козацтва. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 активно боровся проти українських військ. Під час Жовтоводської битви 1648 потрапив у татарський полон, згодом був переданий козакам. Звільнений з полону після укладення Зборівського мирного договору 1649. Непримиренний противник національного визволення українського народу. У 1649-68 - військовий радник короля Яна II Казимира. Противник укладення Білоцерківського договору 1651. У 1652-53 брав участь у походах польських військ на Поділля і Брацлавщину, учасник битви під Жванцем у 1653. У 1653 загони, очолювані Ч., на Поділлі були розгромлені українськими військами під командуванням І.Богуна. З травня 1655 - київський каштелян. У 1654-56 брав участь у війні проти Швеції, а в 1655-58 - проти Трансільванії. Під час війни Речі Посполитої з Швецією командував обороною Кракова. У 1656 призначений регіментарем, очолив воєнні дії проти шведської армії. У березні 1656 розгромив шведські війська під Ярославом, а згодом - у Помор'ї. У квітні 1656 Ч. брав участь в облозі та звільненні Варшави. У 1657 під Чорним Островом на Поділлі примусив капітулювати трансільванські війська князя Юрія II Ракоці. У 1657 Ч. присвоєно звання генерал-лейтенанта і призначено руським воєводою. У червні 1660 здобув перемогу у бою під Паланкою. Восени 1663 разом з королем Яном II Казимиром здійснив похід на Лівобережжя. На чолі окремого загону захопив Бориспіль, Ромни, двічі штурмував Глухів. Здобувши Суботів, Ч. наказав викинути з могили прах гетьмана Б.Хмельницького та його сина Тимоша. За наказом Ч. було розстріляно гетьмана І.Виговського. З січня 1665 - польний коронний гетьман. Помер у с.Соколівка біля Бродів (тепер Львівська обл.).

Р. Шуст (Львів).

ЧАРНИШ (Чорниш) ІВАН (р.н. невід. -п. 10(21). 12.1728) - український військовий і політичний діяч першої половини 18 ст., гадяцький полковник (1709-14), генеральний суддя Лівобережної України (1715-23). Н. поблизу Гадяча. Був військовим канцеляристом, виконував важливі дипломатичні доручення 1.Мазепи в Москві (1699) 1 Константинополі (1700). У 1705 Ч. призначений резидентом гетьмана при Петрі 1 у Гродно. На чолі Гадяцького полку брав участь у Північній війні 1700-21. За причетність до змови проти гетьмана І.Мазепи, яку очолювали В.Кочубей та І.Іскра, був ув'язнений. Після поразки І.Мазепи Ч. звільнили. У 1709-14 очолював Гадяцький полк, з 1715- генеральний суддя. Власник значних земельних маєтностей. Належав до козацької старшини, очолюваної П.Полуботком, яка відстоювала політичну автономію Лівобережної України, домагався права на обрання нового гетьмана та ліквідації Малоросійської колегії. У 1723 Ч. разом з П.Полуботком і генеральним писарем С.Савичем було викликано до Петербурга і ув'язнено у Петропавлівській фортеці. Після звільнення в 1725 жив у Петербурзі та Москві.

І. Підкова (Львів).

ЧАРНЕЦЬКИЙ АДАМ ЗОРІАН (Доленга-Ходаковський Зоріан Якович; 14.4.1784 -29.11.1825) - польський і український археолог, етнограф і фольклорист. Н. у с.Підгайному Мінського воєводства. У 1800 закінчив Слуцьке повітове училище. Працював адвокатом, багато подорожував, збираючи при цьому пам'ятки слов'янської старовини (звичаї, обряди, народні пісні), вивчав життя народу. Побував у багатьох місцевостях Польщі, Білорусі, України (Волинь, Поділля, Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Галичина) та у північних районах Росії. Підтримував зв'язки з культурно-освітніми осередками Варшави, Кракова, Києва, Львова, Перемишля, Петербурга, з видатними діячами слов'янських культур: польської (Й.Лелевелем, І.Немцевичем, Ляхом Ширмою), української (М.Груневицьким, І.Лаврівським, І.Могильницьким, В.Кукольником, П.Подієм, І.Орлом, М.Максимовичем), російської (М.Погодіним, М.Полевим, П.Кеппеном). Член-кореспондент Варшавського товариства друзів наук та Вільного товариства прихильників російської словесності - фактичного філіалу декабристського Союзу благоденства. Автор досліджень з історичної географії, топоніміки, археології, етнографії, фольклористики, історії і культури давніх слов'ян. Основна праця - “Про Слов'янщину до прийняття християнства” (1813), в якій зроблена перша спроба дати загальний огляд народної поетичної творчості як цінного джерела для характеристики стародавньої історії слов'янства, високо підносились моральні якості селянства як носія національної культури, кріпосницькій дійсності протиставлялась відносна свобода у ранніх слов'ян, піддавалась критиці норманська теорія, пропагувалась ідея слов'янської єдності. Ідеї і науковий доробок Ч. високо цінували діячі слов'янських культур, зокрема, Й.Лелевель, засновники “Руської трійці”. Його діяльність викликала чимало послідовників, зокрема серед членів таємних товариств “філоматів” і “філаретів” (Вільнюс), Товариства прихильників слов'янщини.

Ф. Стеблій (Львів).

ЧАРТОРИЙСЬКА СОФІЯ (рр. н. і см. невід.) -волинська княгиня, меценатка і громадська діячка кін. 16 - серед. 17 ст. Разом із сестрою Оленою Чарторийською 6л. 1597 надала фундацію Пересопницькому монастирю. Заснувала при монастирі шпиталь для вбогих, недужих та школу для селянських дітей. У своєму маєтку в с.Рахманові на Волині відкрила друкарню. Перекладала з грецької на українську мову Святе Письмо. Будучи палкою прихильницею православної віри і освіти, княгиня підтримувала відомого діяча Львівського братства Кирила Транквіліона-Ставровецького, автора “Євангелія Учительного”. Цей твір віддруковано в 1619 у Рахманові на кошти Ч. О. Кривоший (Запоріжжя).

ЧАРТОРИЙСЬКИЙ АДАМ (Чарториський А.; 14.1.1770- 15.7.1861)-князь, польський та російський політичний діяч. Після придушення польського повстання під керівництвом Т.Костюшка (1794) перебував як заручник при дворі Катерини II. Пізніше деякий час жив в Англії, став прихильником конституційного устрою. Зблизився зі спадкоємцем російського престолу, майбутнім імператором Олександром 1. Став членом т. зв. таємного комітету та міністром закордонних справ (1804-06). Намагався добитися об'єднання всіх територій колишньої Польщі, поділених між Росією, Австрією та Пруссією, шляхом династичної унії Польського королівства з Російською імперією. Представляв інтереси частини великого дворянства, яке намагалося пристосувати кріпосні умови до умов капіталістичного розвитку. Брав участь у Віденському Конгресі 1814-15, де був радником царя Олександра I з польського питання. Створення Королівства (Царства) Польського відповідало політичним планам Ч. З 1815-сенатор Королівства Польського. Постійні порушення царським урядом польської конституції та наростання реакції спричинили перехід Ч. до табору ліберальної опозиції. Під час Польського повстання 1830-31 очолював Національний уряд, який виступав за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Після поразки повстання емігрував до Франції, де жив у Парижі. В еміграції очолював консервативно-аристократичний табір. Розвивав програму відновлення незалежної Польщі за підтримки західноєвропейських держав. До боротьби проти Російської імперії намагався залучити і українців. Серед близьких співробітників Ч. були вихідці з України -Ф.Духінський і М.Чайковський. Щодо українського питання політичні плани Ч. передбачали створення у Наддніпрянській Україні козацької держави, яка б перебувала у федеративних зв'язках з Польщею; Галичина мала перебувати у складі Польської держави.

Ф. Стеблій, Р. Шуст (Львів).

“ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА” (Журнал для теорії і права) - перший український правничий науково-теоретичний та практичний журнал. Виходив з 1.4.1889 у Львові за редакцією К.Левицького, А.Горбачевського та Є.Олесницького (з 1891 - К.Левицького). З 1894 виходив як орган правничої комісії НТШ. Спочатку виходив щомісячно, згодом - щоквартально. З 1896 виходив раз на рік під дещо зміненою назвою - “Часопись правнича - розвідки правничої комісії історико-філософічної секції НТШ”. З цього часу було припинено подачу інформаційних матеріалів, публікації журналу висвітлювали лише наукові проблеми. У “Ч.п.” вперше в Галичині надруковано визначну пам'ятку давнього українського права - “Руську правду”. В журналі публікували свої праці визначні українські правники -М.Зобков, К.Левицький, С.Дністрянський, П.Стебельський, учені з Наддніпрянської України, зокрема М.Володимирський-Буданов (“Начерк родинного права Литовської Руси XVI в.”, 1895). У “Ч.п.” співпрацював відомий український письменник і громадський діяч М.Павлик. У 1900 на базі видання створено журнал “Часопись правнича і економічна”.

Т. Андрусяк (Львів).

“ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА” ЕКОНОМІЧНА” (Правничі і економічні розвідки Історично-філософічної секції НТШ) - український науковий юридичний та економічний журнал. Створений у 1900 на базі реформованої “Часописі правничої”. Редактор видання - академік ВУАН С.Дністрянський. Виходив у 1900-06, 1912- раз на рік. Всього вийшло 10 томів у 8 випусках (останній 10-й том у 1912). До співпраці у щорічнику залучались учені, студентська молодь та практичні працівники. Серед авторів журналу були також І.Франко, М.Зобков, Я.Олесницький, Я.Ільницький, В.Старосольський, А.Гошовський, І.Макух та ін. При журналі С.Дністрянський започаткував видання “Правничої бібліотеки”, яку в 1901 почала видавати Правнича комісія. Всього у “Правничій бібліотеці” вийшло чотири випуски у двох томах. У першому томі опубліковано працю П.Стебельсько-го “Австрійський процес карний”, в другому, який вийшов трьома випусками, - працю С.Дністрянського “Австрійське право облігаційне”. Виходила ця серія протягом 1901-09. У квітні 1909 у Львові було засновано Товариство українсько-руських правників, яке об'єднувало національне свідомих українських юристів Галичини та Буковини. При Товаристві працювала видавнича комісія, яка почала з січня 1910 видавати орган Товариства - журнал “Правничий вісник”, що став продовженням “Часописі” (гол. ред. - С.Дністрянський). До 1913, коли журнал “Правничий вісник” припинив існування, вийшло 10 номерів.

Т. Андрусяк (Львів).

ЧАШНИК (від “чаша”) - представник вищої князівської адміністрації у Київській Русі. Ч. керував відомством у господарстві князя, що займалося бджільництвом і медоварінням. Згадується у джерелах 13 ст. У Ч. зосереджувалось також господарське, адміністративне і судове управління палацовими селами, які були населені бортниками. Ч. належали до вищого прошарку феодалів і були найближчими родичами князя.

ЧЕБОТАРІВ МИКОЛА (1884 - 1972) - український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР. Н. у Полтаві. Був членом Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1917-18 входив до складу Української Центральної Ради і Українського військового генерального комітету. У 1918-19 Ч., будучи полковником Армії УНР, організував і очолював українську контррозвідку. Згодом Ч. керував роботою політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ, а з 1920 - начальник охорони Головного Отамана. В еміграції жив у Польщі, пізніше - у Німеччині, де і помер. Особистий архів Ч. зник за нез'ясованих обставин відразу після його смерті.

ЧЕЛЕБІЄВ ЧЕЛЕБІ (1885 - 23.2.1918) - визначний кримсько-татарський політичний і державний діяч. Н. у с.Санаку Перекопського повіту Таврійської губ. у селянській сім'ї. Закінчив медресе у Сімферополі, навчався у Стамбульському ун-ті. За пропаганду соціалістичних ідей був заарештований, потім повернувся в Росію. У роки Першої світової війни 1914-18 служив добровольцем у російській армії. Після Лютневої революції 1917 Ч. повернувся до Криму, очолив національний рух кримських татар. На їх першому з'їзді у Сімферополі 25.3.1917 обраний головою Всекримського Мусульманського виконкому і муфтієм-головою Таврійського мусульманського духовного управління. Ч. організував маніфестації кримських татар на підтримку революції в Росії, збір пожертвувань у “фонд перемоги” над Німеччиною, Туреччиною та її монархічними союзниками. Очолюваний ним Мусульманський виконком визнано органом Тимчасового уряду в управлінні кримськими татарами з підпорядкуванням його міністерству внутрішніх справ Росії. Ч. підтримував зв'язки з Українською Центральною Радою. У вересні 1917 на її запрошення направив до Києва від Мусульманського виконкому делегацію в складі 10 чол. для участі в роботі З'їзду народів Росії. Кримсько-татарська делегація підтримала рішення з'їзду про перетворення Росії у федерацію рівноправних республік. У вересні 1917 очолюваний Ч. Мусульманський виконком висловив солідарність з боротьбою українського народу за самовизначення і делегував своїх представників до УЦР. На Всекримському з'їзді татар у Сімферополі 2.10.1918 Ч. виклав програму реорганізації Мусульманського виконкому в Курултай - парламент кримсько-татарського народу. Перед ним ставилось завдання взяти участь у здійсненні територіальної автономії півострова під гаслом: “Крим для кримчан”. Ч. засудив більшовицький переворот у Петрограді 25.10.1917, виступав за утворення революційної влади з участю всіх соціалістичних партій (без кадетів). Вітав утворення Української Народної Республіки. У блоці з лідерами місцевих українських організацій на поч. листопада 1917 взяв участь в утворенні кримського революційного штабу у Сімферополі без більшовиків і кадетів. На поч. грудня на з'їзді Курултаю у Бахчисараї Ч. обрали головою Курултаю та його виконавчого органу - Ради директорів. Виявив нерішучість у збройній боротьбі з більшовиками і 4.1.1918 подав у відставку з керівних посад. На його пропозицію 10.1.1918 Курултай утворив комісію, яка вела переговори з більшовиками про припинення збройної боротьби в Криму. Скориставшись цим, більшовики 14.1.1918 безперешкодно захопили владу в Сімферополі, заарештували Ч. і літаком перевезли у Севастополь. 23.2.1918 був розстріляний у міській в'язниці.

П. Грачев (Сімферополь).

ЧЕЛЯДЬ - назва залежного населення у Київській Русі. До 9 ст. вживалася для означення рабів у стані патріархального рабства; у 9-10 ст. - раби, які стали об'єктами купівлі-продажу. Згодом (з 11 ст.) - збірна назва населення феодальної вотчини, яке знаходилось у різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди та ін.). В Україні у 15-19 ст. Ч. називали слуг у господарстві. Подекуди в Україні так називали молодь, учасників весілля.

ЧЕМЕРИНСЬКИЙ ОРЕСТ (1910 - лютий 1942) - український політичний діяч, публіцист. Н. у Золочеві (тепер Львівська обл.). Брав участь у діяльності Організації українських націоналістів у Галичині, згодом став членом Проводу ОУН. У 1935^0 Ч. очолював Націоналістичну пресову службу в Берліні, співпрацював з “Українським словом” у Парижі. У 1941 брав участь у діяльності Похідних груп ОУН-М, був співредактором самостійницького часопису “Українське слово”, який виходив у Києві. У лютому 1942 Ч. разом з дружиною Дарією Гузар розстріляний німцями у Бабиному Яру. Автор численних розвідок, зокрема “Відродження української політичної думки”, “Німецька політика супроти націоналізму” (1938), “Українська політична думка останні сто років” (нім. мовою, 1930) та ін.

ЧЕПА АНДРІЯН ІВАНОВИЧ (бл. 1760-бл. 1822) - український колекціонер писемних пам'яток з історії України. Н. на Полтавщині у козацькій родині. Здобув добру освіту. Служив писарем при земському суді Роменського повіту, а потім 19 років - у канцелярії малоросійського генерал-губернатора П.Рум'янцева. Мав можливості збирати рукописи і документи з історії України - переважно доби Гетьманщини і Запорожжя. У 1809 за дорученням полтавського маршала В.Чарниша склав “Записку о преимуществах чинов малороссийских”. Мав намір видавати українську історичну бібліотеку. Листувався з дослідниками української старовини В.Полетикою, О.Рігельманом, Я.Марковичем, М.Берлінським, Д.Бантиш-Каменським, які користувалися його послугами для написання своїх праць. Частину матеріалів (14 книг) Ч. передав у Петербург Я.Марковичу для написання великої історії України, які після його раптової смерті безслідно зникли. Переважна більшість зібраних Ч. матеріалів загинула під час пожежі у його маєтку. Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ЧЕРВЕНСЬКІ ГОРОДИ (Червенські міста, Червенські гради) - група міст у Волинській землі в 10-13 ст. Термін “Ч.г.” зустрічається у літописах під 1018 і 1031. їхній центр -м.Червен вперше згадується у літописах під 981 у зв'язку з походом київського князя Володимира Великого і приєднанням “Червена та інших міст” до Київської держави. Лаконічні повідомлення джерел не дають можливості визначити їхні межі, що спричинило появу низки гіпотез про територію Ч.г. та їх приналежність до 981. На думку одних дослідників, територія Ч.г. охоплювала всі західноукраїнські землі, інших-тільки землі Червенського та Бузького князівств, інколи трактувалася як об'єднання міст. Очевидно, що Ч.г. - одна з найстаріших земель Волинського князівства, що знаходилася на його західних рубежах і була предметом суперечок і військових зіткнень між Руссю, Польщею і Угорщиною. Ч.г. становили невелике територіальне об'єднання, центром якого було м.Червен, що на заході межувало з Польщею, а на сході його землі доходили до Західного Бугу. Точно не встановлено, які саме міста, крім Червона і, можливо, Сутейська, входили до об'єднання. За деякими даними, до Ч.г. також належали м.Волинь на р.Бузі (тепер с.Ґрудек Надбузький), Шеполь (тепер с.Шепель) та ін. Центр цієї території- місто Червен (тепер с.Чермно Люблінського воєводства, Польща) виник не раніше другої пол. 10 ст. До 981 Ч.г. перебували у залежності від Чеського князівства. Внаслідок походів київського князя Володимира Святославича в 981 увійшли до складу Київської Русі. В 1018 польський князь Болеслав І Хоробрий захопив Ч. г., але в 1931 князі Ярослав і Мстислав Володимировичі повернули їх Русі. В 13-14 ст. територія Ч.г. входила до складу Галицько-Волинського князівства. У серед. 13 ст. Ч.г. завоювали монголо-татари, і вони занепали. У 14 ст. територія Ч.г. була захоплена Польщею і Великим князівством Литовським.

О. Щодра (Львів).

ЧЕРВІНЕЦЬ (рос. - червонец) - 1 ) Російська назва іноземних дукатів, головним чином, голландського карбування. Назва “червінець” походить від кольору високопробного золота, яке тоді мало назву “червоного золота”. Перший Ч., який відповідав стандарту золотого дуката (3,48 г), випущено в Росії за Петра 1 у 1701. З цього часу Ч. відігравали значну роль на грошовому ринку Росії. Інколи випускались подвійні Ч., а з 1755 до поч. Першої світової війни 1914-18 переважно монети вартістю 5-10 рублів (див. Рубль). Золоті монети карбувалися у Москві (до 1762), згодом - у Петербурзі. До 1867 у Росії було відкарбовано бл. 29 млн штук Ч. Назва “червінець” поширювалась на карбовані у 1863-85 золоті монети номінальною вартістю 3 рублі, а також 10 рублів, що випускались у 1897-1911. 2) Грошова одиниця Радянської Росії, а згодом СРСР, запроваджена у 1922 з метою стабілізації валюти. Один Ч. дорівнював 10 рублям. Державний банк розпочав випуск банківських білетів вартістю 1,2,3,5, 10 та 25 Ч. Золотий вміст Ч. становив 7,7423 г чистого золота, тобто він прирівнювався до дореволюційної золотої монети вартістю 10 рублів. Незабаром повновартісні Ч. поширилися на грошовому ринку СРСР, що сприяло успішному завершенню грошової реформи 1922-24. У 1923 відкарбовано золоті Ч. масою 8,6 г. (7,74 г. чистого золота). Невелику кількість Ч. із золота випущено в 1925. Внаслідок грошової реформи 1947 Ч. були замінені новими банківськими білетами, номінал яких позначався в рублях. Ч. карбували також у 1975-82, але винятково для потреб колекціонерів.

Р. Шуст (Львів).

ЧЕРВОНА ГВАРДІЯ - добровільні напіввійськові та військові формування, що виникли під час Лютневої революції 1917. В Україні Ч. г. створювалась з березня 1917 комітетами РСДРП(б) як частина всеросійської Ч.г. До Ч.г. вступали більшовики, анархісти, есери-максималісти та співчуваючі їм безпартійні робітники і службовці. Всі інші соціалістичні партії (у т.ч. українські), керовані ними Ради робітничих і солдатських депутатів, профспілки виступали проти організації Ч.г., тому до липня 1917 була нечисленною. В Україні у цей час червоногвардійські загони існували лише в Одесі (до 1000 чол.), Києві, Харкові та Катеринославі (по 250-300 чол.). З вересня 1917 лави Ч.г. зростали, наприкін. жовтня в 40 містах і робітничих селищах України налічувалось бл. 12 тис. червоног-вардійців. На поч. українсько-більшовицької війни (з кін. листопада 1917 До лютого 1918) Ч. г. одержала з Росії (Москви, Петрограда, Тули, Курська) понад 70 тис. гвинтівок, 2750 станкових і ручних кулеметів, кілька тисяч револьверів, понад 10 мільйонів патронів, багато військового спорядження. Чисельність Ч.г. в Україні зросла наприк. грудня до 40 тис. чол., у січні-до 130 тис. чол. 40% її становили робітники Донбасу. У Чернігівській 1 Полтавській губ. були утворені загони сільської Ч. г. з числа демобілізованих солдатів і дезертирів. Ч.г. поділялась на десятки і сотні, в Донбасі - на батальйони і полки. Мала спеціальні підрозділи - кулеметні, артилерійські, інженерні та ін. Були утворені селищні, районні і міські штаби Ч.г, їх очолювали члени більшовицьких, лівоесерівських і анархістських комітетів. Більшість червоногвардійців становила молодь віком 20-30 років. З листопада 1917 Ч.г. України стала знаряддям ЦК РСДРП(б) і Раднаркому Росії у війні з Українською Народною Республікою. З грудня 1918 безпосередньо підлягала наркому В.Антонову-Овсієнку. Разом із збільшовизованими російськими військами Ч.г. розганяла есеро-меншовицькі Ради робітничих і солдат, депутатів в Україні, замінювала їх анархістсько-більшовицькими Радами. В листопаді 1917 - лютому 1918 у складі збройних сил більшовицької Росії Ч.г. взяла участь майже у 200 збройних сутичках і боях з військами Української Центральної Ради. Найзапеклішими були бої з підрозділами Армії УНР в Одесі (30.11-2.12.), на ст. Лозова (15-16.12), у Катеринославі (27-29.12), Одесі (13-17.1), на ст. Бахмач (15-16.1), у Києві (16-25.1). Загони Ч.г. Донбасу в складі військ наркома В.Антонова-Овсієнка відіграли велику роль у встановленні більшовицької диктатури у Донській обл., Ростові. Ч.г. була знаряддям більшовицьких і анархістських організацій у здійсненні червоного терору, стягненні “контрибуцій” з “буржуазії” та продрозверстки з селянства. На грунті політичних репресій, масових реквізицій, вилучення цінностей у населення, пияцтва в середовищі червоногвардійців у березні-квітні 1918 розклалася, вийшла з-під контролю більшовицьких комісарів, місцевих органів радянської влади. У березні-квітні 1918 під натиском частин Армії УНР та австро-німецьких військ Ч.г відступила в Росію, де була розформована. Особовий склад Ч.г. став основою для формування частин Червоної армії.

П. Грачев (Сімферополь).

ЧЕРВОНА РУСЬ - історична назва Галичини, що зустрічається в писемних джерелах, переважно іноземних, у 16-19 ст. Термін Ч.Р. вжив італійський картограф 15 ст. Фора Мауро для позначення земель у басейні р. Дон. Польський історик поч. 17 ст. Ш.Старовольський називав Ч.Р. укр. землі. Однак поступово цей термін закріпився в історичній та географічній літературі для позначення території колишнього Галицького князівства (за адм. поділом 15-18 ст.- Руське і Волзьке воєводства). Назву Ч.Р. вживали тільки в літературі, серед місцевого населення вона не поширилася. Виникла, ймовірно, під впливом поширених у народів Сходу складних географічних назв, в яких окремі слова, що визначали відповідний колір, вживались для розрізнення сторін світу. Безпідставні спроби пов'язати назву Ч.Р. з Червенськими містами використовували деякі польські історики для того, щоб поширити на всю територію Ч.Р. тенденційні висновки про “неукраїнський характер” Червенських міст. З цією метою в польській публіцистиці 1920-30-х років замість Ч.Р. писали “Червенська Русь”. У кін. 19 - на поч. 20 ст. термін Ч.Р. деякі автори москвофільського табору пропагували для штучного протиставлення українців Галичини решті українського народу. В сучасній літературі для позначення пд.-зх. частини Київської Русі до 14 ст. вживається термін “Галицька земля”, “Галицько-Волинська Русь”, а починаючи з 14 ст. - “Галичина”, “Західна Україна”.

Я. Ісаєвич (Львів).

ЧЕРВОНА УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (ЧУГА) - військове формування, створене у лютому 1920 з частин Української Галицької армії, що змушені увійти до складу Червоної армії. У кін. вересня 1919 обидві українські армії-Армія УНР і УГА розпочали воєнні дії проти Добровольчої армії ген. А.Денікіна. Наступ українських військ відбувався у надзвичайно складних умовах - раптово вдарили морози і спалахнула епідемія тифу. Не маючи через блокаду Антанти ні ліків, ні санітарних матеріалів, українські армії незабаром втратили бл. 70 відсотків особового складу. На поч. листопада понад 15 тис. старшин і вояків УГА знаходились у шпиталях в р-ні Вінниці. За цих обставин командування УГА підписало перемир'я з Добровольчою армією. За його умовами УГА приєднувалась до військ АДенікіна і відводилась у тил на перепочинок. У кін. грудня - на поч. січня 1920 УГА, яка фактично втратила боєздатність, відступила на Східне Поділля в р-н міст Бершадь, Чичельник і Бірзула (тепер Котовськ). У цей час більшовицька армія, розгромивши у Правобережній Україні денікінські війська, наближалась до місця розташування галицьких корпусів. Не маючи іншого виходу, частини УГА на поч. лютого 1920 змушені увійти до складу Червоної армії. Попередні умови приєднання галичан до складу Червоної армії було вироблено у першій половині лютого 1920 під час переговорів ревкому УГА з представниками більшовицького командування у Києві. 7.2.1920 наказом армійського ревкому УГА утворено ЧУГА. У кін. лютого - на поч. березня 1920 більшовики провели реорганізацію УГА, відповідальним за проведення якої ЦК КП(б)У призначило В.Затонського. Вже 10.2.1920 було заарештовано Начального вождя УГА ген. О.Микитку й начальника штабу ген. Г.Ціріца (в липні 1920 обох розстріляно у підмосковному таборі для військовополонених Кожухові). Галичани входили до складу 12-ї армії і повністю підпорядковувались наказам її Реввійськради. Начальна команда УГА ліквідовувалась, створювався Польовий штаб ЧУГА, командантом якого призначили В.Порайка. Начальником булави (оперативне командування) став російський полковник В.Іванов, політкомісаром -М.Михайлик. Новостворений Ревтрибунал очолив Пучко (згодом - Кириченко), особливий відділ - галицький комуніст В.Сірко. Було проведено переформування галицьких частин. Замість корпусів створювались три бригади. Кожна з них складалася з трьох стрілецьких, артилерійського і кінних полків. Командантами бригад було призначено: першої бригади - підполковник А.Бізанц, начальник штабу - підполк. А.Шаманек; за ін. дан., командант Б.Білинкевич, потім - А.Шаманек, згодом - М.Баран; другої бригади - сотн. Ю.Головінський, нач. штабу-отаман Ф.Льорнер, третьої бригади - О.Станимір, нач. штабу - В.Льобковіц. У березні 1920 особовий склад ЧУГА налічував 1485 старшин і 16 688 бійців. Після реформування галицьких корпусів новостворені бригади розподілено до різнихдивізій 12-ї і 14-ї більшовицьких армій, чим було порушено цілісність ЧУГА. У ЧУГА заборонялось виконувати український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, використовувати синьо-жовтий прапор та герб-тризуб, відмінялись українські військові звання і відзнаки. Ці заходи викликали серед галичан невдоволення і всезростаючі антибільшовицькі настрої, які згодом призвели до виходу галицьких частин зі складу Червоної армії. Ще на поч. 1920 у р-н Бершаді підійшли підрозділи Армії УНР під командуванням колишнього Начального команданта УГА ген. М.Омеляновича-Павленка, які перебували у Першому Зимовому поході (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921) 6.4.1920 першим покинув ЧУГА і перейшов у повному складі до Армії УНР кінний полк (команд, отаман Е.Шепарович) разом з запасним куренем (сотн. І.Козак). Через деякий час приєднався до повстанського загону отамана Д.Зеленого технічний курінь під командуванням К.Кізюка. Після укладення Варшавського договору 1920 і початку спільного наступу польської армії і військ Директорії УНР проти більшовиків друга і третя бригади ЧУГА у ніч з 23 на 24.4.1920 залишили своє розташування і почали пробиватись на з'єднання з Армією УНР. Проте 27,4 ці частини в р-ні Летичева і Ялтушкова були оточені польськими військами, роззброєні та інтерновані (старшини) у польських таборах. Окремим підрозділам ЧУГА все ж вдалося з'єднатися з Армією УНР. У складі Червоної армії залишилась тільки перша бригада, командування якої через збіг обставин не отримало наказу Ю.Головінського про перехід галицьких частин на бік Армії УНР. Ця бригада в бою під Махнівкою була оточена польською дивізією ген. Я.Ромера. Частина бригади під командуванням А.Бізанца здалась у польський полон, а друга - двотисячний загін - вирвалася з оточення і пішла на з'єднання з Армією УНР. 30.4.1920 поблизу Козятина потрапила в оточення одна з найбоєздатніших частин ЧУГА-бригада УСС. ЧУГА перестала існувати. Перехід кількох частин ЧУГА на бік Дієвої армії мав трагічні наслідки для галицьких старшин і вояків, які перебували в тилу у Києві та Одесі. Тільки в Одесі було заарештовано 640 бійців і старшин, котрі лікувалися в місцевих шпиталях. Значна частина їх загинула в застінках ВЧК. Частину заарештованих старшин вивезено до підмосковного табору Кожухів. 217 старшин УГА у липні 1920 з табору було переведено до Архангельська і там знищено.

І. Підкова (Львів).

ЧЕРВОНЕ КОЗАЦТВО - назва армійських з'єднань, сформованих більшовиками на противагу збройним формуванням Вільного козацтва. Перший підрозділ Ч.к. організовано у грудні 1917 у Харкові. Присвоєння більшовиками своїм військовим формаціям назви “Червоне козацтво” пов'язане з намаганням максимально наблизити їх найменування до звичного і глибоко шанованого в Україні військового стану - козацтва. Загони Ч.к. підпорядковувались тільки Москві й використовувались у боротьбі з частинами Армії УНР та загонами українських повстанців, а також з військами А.Денікіна, П.Врангеля, збройними силами Польщі. Ч.к. структурною побудовою не відрізнялося від ін. військових з'єднань більшовиків. Більшість командного складу, а також рядових бійців були неукраїнці. Командиром першого полку Ч.к. став В.Примаков. У січні 1918 перший полк Ч.к. виступив з Харкова і спільно з ін. військовими силами, що прибули з Росії, розпочав похід на Київ. У січні-лютому 1918 полк ніс охоронну службу в Києві, використовувався більшовиками для масових розправ над населенням, У квітні 1918 полк відведено у Донбас і перетворено у перший Катеринославський партизанський загін. У кін. 1918-на поч. 1919 полк Ч. к. розгорнуто у бригаду. У листопаді 1919 на базі бригади сформовано восьму Червону козачу дивізію, яка за наказом командування здійснила рейд по тилах денікінців. У травні 1920 частину Ч.к. було передислоковано на Західний фронт. У складі 14-ї армії восьма Червона козача дивізія перейшла Збруч. У серпні 1920 створено перший кінний корпус Червоних козаків, який спрямовано на боротьбу із загонами Н.Махна, Ю.Тютюнника. У роки сталінських репресій частини Ч.к. розформували, а колишніх командирів розстріляли. Тривалий період (до сер. 1950-х ) взагалі були заборонені в СРСР згадки про Ч.к. Лише після смерті Й.Сталіна з'явились перші публікації про Ч.к., розстріляних командирів було посмертно реабілітовано.

С. Мовчан (Львів).

ЧЕРЕМШИНА МАРКО (справжнє ім'я, по батькові - Семанюк Іван Юрійович; 13.7. (за ін. дан. - 13.6.)1874 - 25.4.1927) - український письменник. Н. у с.Кобаки (тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив Коломийську гімназію. У 1896-1901 навчався на юридичному ф-ті Віденського ун-ту. З 1906 займався адвокатською практикою у Делятині. У 1906 захистив докторську дисертацію. У 1912 заснував власну адвокатську канцелярію в м.Снятині. Разом з В.Стефаником проводив культурно-освітню і громадську роботу серед місцевого населення. Творчий шлях розпочав драмою “Несамовиті” (1895), яку надіслав на конкурс до Львова. Перший твір - оповідання “Керманич” опублікував у газеті “Буковина” в 1896. Писав переважно малу прозу. У 1920-х Ч. налагодив і підтримував зв'язки з видавництвами УСРР, де вийшли деякі з його творів. Помер і похований у Снятині. Новели Ч. увійшли до збірок: “Карби” (1901), “Село вигибає” (1925), “Верховина” (1929). Кращі твори письменника складають 4 цикли: “Карби”, "Село за війни”, “Парасочка”, “Верховина”. Ч. - співець Гуцульщини. У циклі “Карби” відобразив тяжке становище гуцульського селянства. В антивоєнних новелах (“Село вигибає””, “Після бою”, “Село потерпає”, “Перші стріли” та ін.) описав трагічну долю гуцульського села у часи світової війни. У новелах циклу “Парасочка” письменник створив галерею образів життєрадісних, розкутих людей, поведінка яких випливає зі стилістики гуцульських кахлів та співанок-хронік, чим досяг абсолютної оригінальності у побудові сюжету. У циклі “Верховина”, що вийшов збіркою вже після смерті автора, Ч. розвинув патріотичну ідею опору, актуальну для західноукраїнського села часів польської окупації. Стиль Ч. тяжіє до віншувальних медитацій з елементами різдвяного, великоднього та купальського фольклору. Писав Ч. також поезії у прозі (цикл “Листки”, “Посвяти Василеві Стефанику”). Здійснив низку високохудожніх перекладів з угорської (К.Міксат), німецької (Р.Шай, М.Юнгнікель, Й.Шлаф) та ін. У доробку письменника - твори для дітей, літературно-критичні та науково-публіцистичні виступи, спогади, автобіографія. У 1949 у Снятині відкрито літературно-меморіальний музей Ч.

Р. Чопик (Львів).

ЧЕРКАСИ - назва українських козаків в офіційних актах Московської держави у другій пол. 16 - першій пол. 17 ст. Існують дві гіпотези походження назви “черкаси”. Перша пов'язує її з назвою міста Черкаси, поблизу якого у той час жило багато козаків. Прихильники другої гіпотези виводять назву Ч. від кавказьких черкесів, пов'язуючи виникнення українського козацтва з чорними клобуками. Друга гіпотеза формувалася деякими російськими істориками для підтвердження тези про неукраїнське походження козаків. З другої пол. 17 ст. назву “черкаси” поступово витіснив термін “малоросійські козаки”.

ЧЕРНЕЦЬКИЙ АНТІН (8.4.1887 -15.2.1963)-український громадсько-політичний діяч у Галичині, журналіст. Н. у Бережанах. З 189^ навчався в Бережанській гімназії, де, ознайомившись із радикальною пресою, став членом таємного гуртка “Молода Україна”. Визначний діяч Української соціал-демократичної партії, член і секретари' керівного органу - Екзекутивного комітету. Секретар крайової професійної організації українських залізничників. У 1918 увійшов до складу Організаційного комітету УСДП з відновлення діяльності партії, що була фактично призупинена в роки Першої світової війни. Редактор та співредактор періодики УСДП “Земля і воля”, “Вперед”, “Професійний вісник”. У жовтні 1918 увійшов до складу Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 як делегат від УСДП. 9.11.1918 призначений секретарем праці та суспільної опіки в першій Раді державних секретарів ЗУНР (Див. Державний секретаріат ЗУНР-ЗО УНР). Емігрував до Німеччини, згодом - до Швейцарії. Помер у Швейцарії.

О.Павлишин (Львів).

ЧЕРНИК ТЕОДОР (Федір, Федь; 1894 -18.11.1918) - український військовий діяч. Н. у Якимчицях під Львовом. Закінчив гімназію у Перемишлі, навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У серпні 1914 вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців. З червня 1916- командир сотні скорострілів, хорунжий. У кін. вересня 1916 потрапив у російський полон під Потуторами. Після Лютневої революції 1917 в Росії Ч. разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Є.Коновальцем, А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським, І.Чмолою розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених українців. Восени 1917 утік з табору. В листопаді 1917 став одним з організаторів Куреня січових стрільців у Києві. Очолював кулеметну сотню Куреня СС, входив до складу вищого дорадчого органу частини - Стрілецької Ради. Відзначився під час ліквідації більшовицького повстання у Києві в січні 1918 та оборони міста від більшовицьких військ. Сотня Ч. зробила вагомий внесок у перемогу республіканських військ у Мотовилівському бою 1918. У цьому ж бою Ч. загинув.

І Підкова (Львів).

ЧЕРНИШ ОЛЕКСАНДР (25.12.1918 -16.8.1993) - український археолог, доктор істор. наук (з 1961), професор (1969). Н. у Холмах (тепер Корюківського р-ну Чернігівської обл.). У 1946 закінчив історичний ф-т Київського ун-ту. У 1946-50 працював в Ін-ті археології АН УРСР (м.Київ). У 1951-93 - в Ін-ті суспільних наук АН УРСР (м.Львів): у 1951 - науковий працівник, 1957-61 - старший науковий працівник, 1962-86 - завідувач відділу археології, 1987-92 - провідний науковий працівник. Був одним із найбільш відомих українських учених другої пол. 20 ст. у вивченні найдавнішої історії Східної Європи. Наукову діяльність розпочав з дослідження пам'яток палеоліту межиріччя Південного Бугу і Дніпра. Відкрив і дослідив понад сотню стоянок палеоліту по берегах середньої течії Дністра, головним чином, у Чернівецькій обл. Здобув світове визнання своїми численними працями з палеоліту та мезоліту Північного Прикарпаття, в яких розкрив на великому фактичному матеріалі процес заселення людиною Північно-Східного Прикарпаття, взаємозв'язок між життям і діяльністю людини та навколишнього середовища в льодовикову епоху. Багато уваги приділяв вивченню матеріальної і духовної культури палео-мезолі-тичного населення. Висунув оригінальну ідею про зародження родового ладу в середньому палеоліті (мустьєрська доба). Подав ґрунтовний опис мезолітичної печери Бала-мутівки на Середньому Дністрі - єдиної пам'ятки в карпатсько-волинському регіоні, де збереглися численні оригінальні малюнки. Відкрив рідкісні музичні інструменти палеолітичної доби, заклав основи львівської палеолітичної школи. Автор кількох сотень наукових публікацій, у тому числі десяти монографій, зокрема “Поздний палеолит Среднего Поднестровья” (М., 1959), “Ранний и средний палеолит Поднестровья” (М., 1965), “Многослойная палеолитическая стоянка Молодове-5” (М., 1987).

М. Пелещишин (Львів).

ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО - адміністративно-територіальна одиниця, створена у складі Польського королівства у 1635 на місці Сіверської (Чернігівської) землі. Воєводство поділялося на Чернігівський і Новгородський (Новгород-Сіверський) повіти. Під час національно-визвольної війни під проводом Б-Хмельницького діяльність польської адміністрації на території воєводства ліквідовано. Продовжувало певний час формально існувати як підконтрольна гетьманському уряду територія, яку було поділено на полки. Згодом потреба в його існуванні у Лівобережній Україні відпала. До 1795 назва воєводства вживалася в Речі Посполитій у зв'язку з традиційним наданням шляхті земських урядів - воєвода чернігівський, чернігівський каштелян, чернігівський підкоморій тощо, землями якого польська корона фактично не володіла.

М. Крикун (Львів).

ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПОЛКУ ПОВСТАННЯ -збройний виступ проти царизму в Україні 29.12.1825-3.1.1826 (10-15.1.1826). Виступ готувався Південним товариством декабристів і його планувалося провести одночасно з Північним товариством у Петербурзі. Декабристи розраховували підняти на повстання війська трьох корпусів - понад 50 тис. чол., розташованих в Україні. Згідно з планом декабристи повинні були виступити влітку 1826, однак смерть Олександра І змусила членів Північного товариства спішно виступити в Петербурзі. Виступ 14 (25).12.1825 Північного товариства у столиці закінчився поразкою. Напередодні виступу було заарештовано керівника Південного товариства П.Пестеля. Ситуація, що складалась, змусила членів Південного товариства до негайного виступу. В нових умовах члени Південного товариства повинні були підняти військові з'єднання для захоплення Москви і Петербурга, скинення самодержавства і створення під Києвом укріпленого табору для боротьби з контрреволюцією. Повстання очолили керівники Васильківської управи Південного товариства - командир батальйону Чернігівського полку С.Муравйов-Апостол і поручик М.Бестужев-Рюмін. 24.12. С.Муравйов-Апостол виїхав до Василькова для повідомлення командирів полків про майбутній виступ. 25.12. у Житомирі він довідався про поразку декабристів у Петербурзі й прийняв рішення про негайний початок повстання, однак командири полків А.Муравйов, В.Тізенгаузен та І.Повало-Швейковський ігнорували його вказівки. Більше того, командир полку заарештував 29.12. у с.Трилісах самого С.Муравйова-Апостола. Цього ж дня молоді офіцери В.Соловйов, А.Кузьмін, І.Сухинов, М.Щепилло звільнили С.Муравйова-Апостола з-під варти. Повстання почалося 29.12.1825 (10.1.1826) виступом у с.Триліси 5-ї роти Чернігівського полку на чолі з С.Муравйовим-Апостолом, до якої незабаром приєдналися солдати 2-ї гренадерської роти із с.Ковалівки. Зранку 30.12.1825 (12.1.1826) перед повсталими військами була зачитана революційна прокламація - “Православний катехізис”, де містилися заклики до збройного повстання з метою повалення самодержавства, скасування кріпацтва і встановлення демократичного ладу в Росії. Війська вирушили в напрямку містечка Брусилів. У селі Велика Мотовилівка до повсталих приєдналися дві роти Чернігівського полку. Однак з'єднатись з іншими частинами, де служили декабристи, не вдалося. Загальна кількість повстанців становила 1020 солдатів і 18 офіцерів. Повстанці на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним вирушили у напрямку Житомира, де також були осередки Південного товариства. Однак урядові війська перекрили дорогу на Житомир, і повстанцям довелося повернути на Білу Церкву. З (15).1.1826 поблизу сіл Ковалівки і Устимівки вони вступили в бій з каральним загоном генерала Гейсмара. Урядові війська відкрили артилерійський вогонь, а згодом кинули у бій кавалерію. Бл. 50 чол. було вбито й поранено. Поранені офіцери А.Кузьмін та І.Муравйов-Апостол, щоб не потрапити під арешт, застрелилися. 895 солдатів і унтер-офіцерів було заарештовано і відправлено до Білої Церкви. За вироком суду С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна повісили 13.(25)7.1826 у Петропавловській фортеці разом з ін. керівниками декабристського руху. Офіцери В.Соловйов, І.Сухинов, О.Мозолевський були засуджені до довічної каторги, 6л. 100 солдатів піддані тілесним покаранням і заслані до Сибіру на каторгу, 805 чол. переведено на Кавказ у діючу армію. Чернігівський полк було розформовано.

О. Сухий (Львів).

ЧЕРНІН ОТТОКАР (26.10.1872 -4.4.1932)-австрійський політичний і державний діяч, дипломат, граф. У 1903 став депутатом чеського сейму від Німецької партії. З 1912-член Палати панів у Відні. У 1913-16 очолював дипломатичну місію в Румунії. Намагався не допустити вступу Румунії у війну на боці Антанти. Ставши у 1916 міністром закордонних справ Австро-Угорщини, намагався встановити таємні контакти з керівниками країн Антанти для обговорення можливості укладення компромісного миру. Очолював австро-угорську делегацію на мирних переговорах у Бересті. 9.2.1918 підписав Берестейський мир 19183 Українською Народною Республікою. Уклав також таємну угоду з українською делегацією про поділ Галичини на польську та українську частини й об'єднання Східної Галичини та Буковини в окремий коронний край. Протести польських політичних сил проти таємної частини договору змусили Ч. у квітні подати у відставку. Ч. приписують авторство терміну для означення Берестейського миру - “хлібний мир” (“Brotfrieden”). У 1920-23 - депутат австрійського парламенту. Автор спогадів “У дні світової війни”.

І. Підкова (Львів).

ЧЕРНЯВСЬКИЙ ІВАН (1867 - 1959) -український громадсько-політичний діяч у Галичині, адвокат. Н. у м.Збаражі (тепер Тернопільська обл.). Вивчав право у Львівському ун-ті. Працював у судових установах Ходорова, Львова, Коломиї. У кін. 1918 обраний до Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР від Коломиї. Член законодавчої та військової комісій УНРади, референт у справах пошти і телеграфу відділу “Окружної Національної Ради” в Коломиї. У лютому 1919 призначений президентом окружного суду в Коломиї. Після відступу УГА за Збручі встановлення окупаційного режиму в Галичині за антипольські виступи заарештований та ув'язнений у тюрмі в Новому Сончі. Ч. був одним з організаторів випуску в Коломиї поштових марок для потреб ЗУНР. Автор книги “Історія коломийських поштових марок” (1928), що була перевидана німецькою мовою. Збирав фольклорний та етнографічний матеріал на Гуцульщині та Покутті. У післявоєнні роки працював у Музеї народного мистецтва Гуцульщини, який організував разом з В.Кобринським.

О. Павлишин (Львів).

ЧЕРНЯВСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (псевд. - Микола Ч., Наум Чермак, Чермак; 22.12.1867 (3.1.1868)-26.11.1946)-український письменник, перекладач. Н. у слободі Торській Олексіївці Бахмутського повіту Катеринославської губ (тепер. с.Октябрське Добропільського р-ну Донецької обл.) в родині дяка. Навчався у початковій школі в станиці Митяківській, у приватній духовній семінарії в м.Луганську; з 1878 - з Бахмутській та Катеринославській бурсах, після закінчення яких учителював у першій з них. У 1901-03 служив статистом у Чернігівському земстві, а потім до 1919 працював у Херсонській земельній управі. В останні роки життя вчителювавна Херсонщині. Літературну діяльність розпочав у 1895, видавши у Харкові збірку поезій під назвою “Пісні кохання”. В 1898 у Бахмуті вийшла у світ збірка поезій “Донецькі сонети”, 1903 у Києві видано третій збірник-“Зорі”. Ліричними героями своїх поезій Ч. обрав шахтарів-заробітчан, селян-бідняків. Писав також на історичні теми (козацтво), вбачаючи причини підневільного становища України не лише в її колоніальному поневоленні, а й у зраді значної частини української еліти національних інтересів батьківщини. Ч. друкував свої твори в “Літературно-науковому віснику”, журналі “Киевская старина”. Брав участь у виданні альманахів “Дубове листя”, “З-над хмар і з долин”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “За красою”, “Досвітні огні”. У 1905 видав у Херсоні альманах молодих українських письменників “Перша ластівка”, разом з М.Коцюбинським -альманах “З потоку життя”, з Б.Грінченком та М.Коцюбинським - альманах “Дубове листя”. Автор багатьох оповідань і повістей, сюжети для яких брав переважно з життя українського робітництва, інтелігенції, що проходило в умовах провінційного містечка, з пориванням персонажів до кращого й пасивним упокоренням перед гнітючим впливом оточення (оповідання “Кінець гри”, “Vae victis”, “Тополя”, “Товариші”, та ін.). Провідна проблема художнього доробку Ч. - дисгармонія між духовним і матеріальним світом, світлом і темрявою, добром і злом. Його хвилюють плинність буття людини, її роду, нації (поезії в прозі “Комета”, “Зорі”), проблеми життя і смерті (“Сон життя”, “На крилах смерті”, “Хай буде світ”). Стильова манера Ч. позначена відбитком еклектизму: у поезії відшукуються риси романтичні й реалістичні, імпресіоністські й символістські. Тема життя інтелігенції представлена повістями “Весняна повідь” (1906), “Варвари” (1908), “Під чорною корогвою”, в яких створено образ інтелігента-песиміста, зневіреного в ідеї соціальної справедливості. Ч. поєднував у собі елементи натуралізму й неореалізму, йому притаманна політична розважливість і моральна незалежність, глибока стурбованість долею нації за умов радянізації суспільства. У творчому доробку Ч. - переклади з Пушкіна, Лєрмонтова, Майкова, Фета, Надсона, Гейне, Міцкевича. Здійснив переспів “Слова о полку Ігоревім”. Автор ряду критичних статей (“П.Куліш і його оповідання”).

О. Легка (Львів).

ЧЕРНЯВЩЕНКО ДЕМ'ЯН (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч, один із соратників гетьмана Б.Хмельницького. Брав участь у військових діях української армії проти шляхетської Польщі, виконував дипломатичні доручення гетьмана. У 1648-49 - генеральний обозний. Рішуче виступав проти укладення угоди з Річчю Посполитою. Після підписання Зборівського договору 1649 призначений головою комісії з укладення списків козацького реєстру. Подальша доля невідома.

І. Підкова (Львів).

ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура 2-5 ст. Поширена в лісостеповій і степовій смугах Правобережної, частково Лівобережної України. Близькі за характером пам'ятки виявлено в суміжних районах Молдови, Румунії, а також Південно-Східної Польщі. Назва походить від могильника біля с.Черняхова (тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.), дослідженого 1900-01 В.Хвойкою. В Україні відомо бл. 2 тис. пам'яток цієї культури, переважно поселень. Вони різні за розмірами, неукріплені. Залежно від території переважають наземні та заглиблені в землю житла (землянки і напівземлянки). Матеріальна культура населення Ч.к. представлена ліпним посудом місцевого виробництва та привізним гончарним, виготовленим на крузі за римською технологією (горщики, амфори, миски). Поширені посудини зі скла, різноманітні вироби із заліза (ножі, сокири, вістря, наральники та ін.). На поселеннях і особливо в похованнях часто трапляються різноманітні шпильки (фібули), пряжки, намисто. Населення Ч.к. вело осілий спосіб життя, основними заняттями були обробіток землі з допомогою рала і тяглової сили тварин, скотарство. Значного розвитку набули залізодобувна та ковальська справи, деревообробне, косторізне, ткацьке виробництво. Населення підтримувало активні економічні та ін. .зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я та римськими придунайськими провінціями. Свідченням цього є привізні ремісничі вироби і численні знахідки монет та грошово-речових скарбів (Машів на Волині). Основою соціального життя була сусідська община з сильними пережитками родової общини, удосконалювалась система племінної організації, формувались військові дружини для боротьби з готами, а також для служби в римських військах. Серед релігійних вірувань помітно виділяється віра в священну силу вогню. Люди володіли різноманітними прикладними знаннями, пов'язаними з циклом сільськогосподарських робіт, торгівлею. Більшість сучасних дослідників вважають, що Ч.к. сформувалась на основі зарубинецької, частини пшеворської культур у лісостеповій смузі Правобережної України, фракійського населення даків у Підкарпатті, сарматів у степах між Дністром і Дніпром. Певну роль у формуванні Ч.к. відіграли германські племена готів, а також римські впливи. Ч.к. з приходом гунів зникла. З середовища племен Ч.к. в 6 ст. виділились ранньослов'янські племена, які утворили кілька культур: київську, пеньківську між Дністром і Дніпром, на заході - культуру дулібів, білих хорватів.

М. Пелещишин (Львів).

ЧЕТВЕРНИЙ СОЮЗ (Четвірний союз, По-чвірний союз) - військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини, що протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні 1914-18. Після розпаду в травні 1915 Троїстого Союзу внаслідок укладення договорів урядами Німеччини і Австро-Угорщини з Туреччиною та Болгарією до осені 1915 було створене нове військово-політичне об'єднання - Ч.с. Туреччина, підписавши 2.8.1914 договір про військовий союз з Німеччиною, через два місяці оголосила війну Великобританії, Франції, Росії. Болгарія 6.9.1915 підписала договір про союз з Німеччиною та військову конвенцію з Австро-Угорщиною про спільні дії проти Сербії. Аналогічний договір підписано між Болгарією та Туреччиною. У жовтні 1915 Болгарія оголосила війну Сербії та Росії. Найбільших успіхів у наступальних операціях країни Ч.с. досягли в 1915, коли австрійські й болгарські війська окупували Сербію, а російська армія залишила територію Польщі, Галичини, частину Прибалтики. Країни Ч.с. в лютому 1918 підписали договори у Бересті з Українською Народною Республікою (див. Берестейський мир 1918), а 3.3.1918- з більшовицькою Росією. У травні 1918 країни Ч.С. в Бухаресті підписали договір з Румунією. Після виходу з війни Болгарії (30.9.1918) і Туреччини (30.10.1918) Ч.с. припинив своє існування.

С. Мовчан (Львів).

ЧЕХІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МУСІЙОВИЧ (Чеховський; 20.7.1876 - бл. 1938) - визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор. Н. у с.Горохуватці Київського повіту Київської губ. у родині священика. У 1896 закінчив Київську духовну семінарію, в 1900 - Київську духовну академію, одержав ступінь кандидата богослов'я (у 1905 присвоєно звання магістра). У 1900-01 вчителював у с.Янівці та Горохуватці на Київщині. У 1901-03 працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії, з якої 1904 за активну національну роботу переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905-06 - учитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. З 1905 належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. За свою політичну і громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 обраний депутатом 1 Державної Думи, в якій входив до складу Української парламентської громади. У 1906 за участь в українському національному русі заарештований і засланий до Вологодської губ. У 1907 повернувся в Україну. У 1908-17 жив в Одесі. Викладав історію, психологію, логіку в середніх навчальних закладах Одеси. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і “Просвіти”, редагував газету “Українське слово”, яку видавав Український комітет. У 1917 переїхав до Києва, де активно займався національно-державотворчою та церковною діяльністю. Входив до складу керівних органів Української соціал-демократичної робітничої партії. З квітня 1917 - член Української Центральної Ради від м.Одеси. З квітня 1918 - на посаді директора департаменту віросповідань УНР. Директор департаменту загальних справ Міністерства віросповідань Української Держави. Восени 1918 Ч., будучи членом Українського військового революційного комітету, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана П.Скоропадського. У період Директорії УНР з 26.12.1918 до 11.2.1919 очолював Раду Міністрів і Міністерство закордонних справ УНР. Надзвичайно багато зробив для становлення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1.1.1919 проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-20 -професор історії культури в Державному Українському університеті в Кам'янці-Подільському. У 1920-22 - професор Вінницького ін-ту народної освіти та Київського медичного ін-ту, доцент Київського політехнічного ін-ту. З 1920 близько співпрацює з Всеукраїнською православною церковною радою, яка очолювала Всеукраїнську спілку православних парафій та вела підготовку до Всеукраїнського православного церковного собору з метою завершення організаційного оформлення УАПЦ. Учасник 1 і II Всеукраїнських православних церковних соборів. На 1 Всеукраїнському соборі (14-30.10.1921) - голова ідеологічної комісії УАПЦ, засновник і голова “Братства робітників слова”. У 1921-24 - член президії ВПЦР, благовісник УАПЦ, організатор і викладач пастирських курсів у Києві. 17-30.10.1927 - голова другого Всеукраїнського собору. 29.7.1929 заарештований за звинуваченням у приналежності до сфабрикованої органами ДПУ Спілки визволення України. Під час процесу СВУ 19.4.1930 засуджений до страти. Згодом вирок замінили на 10-річне ув'язнення. Відбував покарання в Харківському 1 Ярославському політізоляторах. У 1933 Ч. переведено до таборів особливого призначення без права листування. Ймовірно, загинув в ув'язненні. Автор праць на релігійно-церковну тематику (деякі роботи підписував псевдонімом Ілля Братерський): “Київський митрополит Гавриїл Банулеско-Бодоні. 1799-1908”, “Боротьба чехів за волю 1 правду в часи Гуса”, “Кому служить церковне панство на Україні”, “Основи визволення Церкви з-під влади князів тьми”, “За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми”, “Церковне панство на Україні”.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

ЧЕХІВСЬКИЙ МИКОЛА МУСІЙОВИЧ (18.12.1878-1938)-український православний церковний діяч, священик УАПЦ. Н. у с.Горохуватці на Київщині. Навчався в Київській духовній семінарії та в Київській духовній академії, яку закінчив 1902 з відзнакою. Професор на кафедрі церковної історії Київської духовної академії. У 1905 звільнений за “мазепинство”, перебував під негласним наглядом поліції. Працював у Києві в приватних середніх школах учителем історії, пізніше - у гімназіях повітових міст Київщини. Закінчив Чугуївську військову школу; підполковник російської армії. З 1917 був активним учасником національно-церковного руху на Київщині. У грудні 1920 заарештований органами радянської влади, деякий час перебував в ув'язненні. У 1921 висвячений на священика УАПЦ; служив у Святошині. З 1925 - священик на Харківщині. У травні 1928 відзначений грамотою Всеукраїнської православної церковної ради як зразковий священик УАПЦ. З вересня 1928 відійшов від праці для церкви під тиском радянської влади. У 1929 заарештований і під час процесу Спілки визволення України засуджений до 3 років ув'язнення. Покарання відбував у Ярославському політізоляторі. У 1933 термін ув'язнення було продовжено на 10 років. Помер у таборах в Якутії.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

ЧЕХОВИЧ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (23.11.1870- р.см.невід.)-український військовий юрист, генерал-хорунжий (з 1920). Н. у Кам'янці-Подільському. Після закінчення Олександрівської військово-юридичної академії- військовий юрист російської армії. За Гетьманату - член Головної військово-судової управи. Усунутий з посади за прихильне ставлення до українських справ. За Директорії УНР повернувся до виконання своїх обов'язків. Влітку 1920 - помічник начальника Головної управи військового суду, головного прокурора УНР. З жовтня 1920 - генерал-хорунжий. З лютого 1921 - начальник Головної військово-судової управи військового міністерства, водночас Головний прокурор УНР. Подальша доля невідома.

М. Литвин, К.Науменко (Львів).

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА (Чехо-Словаччина, Чехо-Словацька Республіка) - держава у Центральній Європі в 1918-92. За формою державного устрою в 1918-68 унітарна, в 1968-92 - федеративна республіка, яка складалася з Чеської і Словацької республік. Вищий законодавчий орган - двопалатні Національні (з 1968 - Федеральні) збори (Національна палата і Палата національностей). Глава держави - президент. Обирався парламентом терміном на 5 років. Столиця -м.Прага. Загальна площа - 127,9 тис.кв.км. Населення (1991)-15,7 млн. чол.

В умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни 1914-18 розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. У державно-правовій декларації чеських депутатів австрійського парламенту від 30,5.1917 містився пункт про включення Словаччини до складу майбутньої держави чехів і словаків. Великий міжнародний резонанс мав словацький маніфест від 1.5.1918 про утворення спільної держави. 30.5.1918 у м.Піттсбург (США) між чеськими і словацькими політичними організаціями в еміграції була укладена угода, що закладала основи майбутнього устрою Чехословацької держави, в якій словаки мали отримати автономію. 13.7. чеські політичні лідери, які діяли на батьківщині (К.Крамарж, А.Швегла, В.Клофач), утворили у Празі Національний чехословацький комітет. До його складу входили також чеські словакофіли, які утворили Словацьке відділення цього комітету. У жовтні 1918 між керівниками двох політичних центрів - празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом (утвореним 14.7. у Парижі) - розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. 28.10. Національний комітет у Празі проголосив створення самостійної Чехословацької республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. 30.10. у м.Мартін Словацька Національна Рада внаслідок своєї політичної слабкості не змогла забезпечити перехід влади у свої руки і прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення. Після укладення 5.11. компромісної угоди між двома центрами чеського національного руху Чехословацька республіка офіційно стала незалежною державою. 13.11. Національний комітет затвердив тимчасову конституцію, а 14.11.1918 Національні збори обрали першим президентом республіки Т.Масарика. Уряд, склад якого був узгоджений ще 28.10. під час переговорів у Женеві представників двох керівних політичних центрів, очолив голова празького Національного комітету, лідер Національно-демократичної партії К.Крамарж. Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Сен-Жерменський договір містив щодо українського Закарпаття спеціальний документ - “Генеральний статут Підкарпатської Русі”. Територія Закарпатської України під назвою Підкарпатська Русь увійшла до Чехословацької республіки та мала отримати автономний статус (див. Підкарпатська Русь, Закарпаття).

Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис. км" з населенням 13,6 млн чол. (чехи - 6,8 млн, словаки - 2 млн, німці - 3,1 млн, угорці - 0,7 млн, українці - 0,5 млн, ін. національності - 0,5 млн). Понад третину населення Ч. складали національні меншини, становище яких було визначене т.зв. Малим Сен-Жерменським договором. У перші роки існування Чехословацької республіки одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльності її уряду займала українська проблема. Празький уряд намагався встановити тісні політичні та економічні зв'язки з українськими державами, зокрема відбувся обмін делегаціями з урядами Західно-Української Народної Республіки (1918) та Української Народної Республіки (1919). У 1921 були налагоджені економічні контакти з радянською Україною. Значну увагу чехословацький уряд приділяв вирішенню проблеми біженців і української еміграції у Ч. Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, закладені у перші міжвоєнні роки, не мали подальшого розвитку. Із утворенням СРСР українська проблема була зовсім згорнута у зовнішньополітичних концепціях і доктринах Чехословацької держави.

У кін. лютого 1920 Національні збори прийняли конституцію Чехословацької республіки. Вищим законодавчим органом держави ставали Національні збори, які обирали президента, офіційною державною мовою - т. зв. чехословацька мова. У районах, де проживало не менше 20% нечеського населення, у державних установах поряд з державною використовувалась мова даної національності. У національному питанні конституція виходила з тези про єдину чехословацьку націю, яка перекреслювала саму суть спільної держави чехів і словаків. Зафіксована конституцією теза про автономію українського Закарпаття у рамках Чехословацької держави так і не була реалізована і мала суто символічний характер. У країні діяли численні політичні партії, зокрема у парламентських виборах 1925 брало участь 29, а 1929 - 19 партій. Велика кількість політичних партій і організацій призвела до виникнення урядових коаліцій (загальнонаціональна; чесько-словацько-німецька; панівна з участю національних чеських, словацьких, німецьких і угорських партій та ін.), ядром яких, як правило, були Аграрна, Національно-демократична і Народна партії. Правлячі кола створювали також неформальні осередки реального владного впливу, одним з найвпливовіших серед яких було пропрезидентське угруповання “Град”. Поряд з “Градом” значну роль у державному житті країни у 1920 роках відігравали політичні об'єднання “П'ятірка” і “Вісімка”, які складалися з лідерів партій урядової коаліції і офіційно виступали як координатори парламентських партійних клубів. Економічні позиції Чехословацької республіки визначало те, що в її межах опинилося бл. 70% всієї промисловості колишньої Австро-Угорської імперії. Завдяки цьому Ч. у міжвоєнний час увійшла в першу десятку індустріальне розвинених країн світу. У промисловості домінували великі монополістичні об'єднання (“Шкода”, “Батя”, “Центрокооператив”). Основними фінансовими центрами були Живностенський і Аграрний банк. Хоча чеським промисловцям вдалося відтіснити іноземних конкурентів з провідних позицій у господарстві країни, останні продовжували відігравати значну роль в економіці Ч. Промислове виробництво було зосереджене в основному в чеських землях, а в Словаччині та Підкарпатській Русі переважало сільськогосподарське виробництво. Протягом 1920-х років уряд провів аграрну реформу, яка хоч і обмежила, проте не ліквідувала великого землеволодіння. З поч. 1930 років спостерігався процес поляризації суспільних сил, характерною рисою якого була трансформація політичної системи. Національні демократи, зробивши ставку на створення під своєю егідою опозиційного політичного блоку, у 1934 спільно з Національною лігою і Національним фронтом утворили Національне об'єднання. У свою чергу, лідери аграріїв також шукали можливості зміцнення своїх позицій і вели переговори з німецькими та словацькими партійними керівниками. Словацька народна партія почала висувати ідею відокремлення словацьких земель і створення незалежної Словацької держави.

У травні 1935 відбулися парламентські вибори, внаслідок яких основні партії урядової коаліції зберегли свої позиції. Аграрії виявилися найсильнішими у правлячій коаліції, хоча і втратили абсолютну першість. У листопаді 1935, зважаючи на домінуюче становище своєї партії у коаліції, аграрії без попереднього узгодження з іншими партнерами замінили главу уряду. Новопризначеним прем'єром став лідер словацького відділення партії М.Годжа (1878-1944). У листопаді 1935 подав у відставку з посади Президента республіки Т.Масарик. Цією ситуацією вирішили скористатися аграрії, щоб провести на посаду глави держави одного із своїх лідерів, або, у випадку невдачі, малопомітну політичну фігуру. Після тривалих міжпартійних дискусій єдиним претендентом на посаду президента виявився Е.Бенеш, міністр закордонних справ в усіх урядах Чехословацької республіки. У грудні 1935 Е.Бенеш, якого підтримала більшість впливових політичних партій, здобув перемогу під час президентських виборів.

Певне місце у внутрішній політиці чехословацького уряду займала українська проблема, зокрема його ставлення щодо етнічних українців Закарпаття (400 тис. чол.) і політичних емігрантів (20 тис. чол.). Чехословацький уряд підтримував насамперед демократичні течії в середовищі еміграції. З допомогою урядових і громадських кіл Ч. та за ініціативою провідних діячів української еміграції в 1920-30-ті роки в республіці були створені й успішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, об'єднань, зокрема Український вільний університет (перенесений з Відня у 1921,), Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова (з 1923), Українська господарська академія у Подебрадах (1922) , Музей визвольної боротьби України (засн. 1925), Центральний союз українського студентства (1922), Український громадський комітет (1921-25), Український комітет у ЧСР, Чесько-український комітет допомоги українським і білоруським студентам. Прага у міжвоєнні роки стала одним із центрів українського громадського, культурного і наукового життя. Однак з кін. 1920 - поч. 1930 років політика чехословацького уряду щодо української еміграції почала зазнавати істотних змін. Ряд українських організацій та установ втратив урядову підтримку, чимало з них було розпущено. Одна з головних причин цього - посилення самостійницьких течій в українському суспільному середовищі, насамперед на території Закарпаття, що розцінювалося урядовими чиновниками як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки. Проте до 1945 Ч. продовжувала залишатися найактивнішим осередком української еміграції.

Після парламентських і президентських виборів 1935 загострилося національне питання в республіці. У березні 1938 уряд М.Годжі запропонував проект його вирішення. У липні 1938 проект був схвалений під назвою “Національні положення”. Документ містив статті про рівноправність громадян без огляду на їхню національність у всіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У галузі державного управління Чехословацька республіка поділялась на чотири землі з власними сеймами: Чехія, Моравія та Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь. Сеймам надавалися законодавчі права в межах даної території. Таке вирішення питання не влаштовувало лідерів Судето-німецької партії на чолі з К.Генлейном, які виношували ідею включення Судетської області до складу Німеччини. У вересні 1938 вони влаштували збройний путч, який був швидко придушений. Однак уряди Англії та Франції в ультимативній формі запропонували Ч. почати з Берліном переговори про передачу Німеччині прикордонних районів, де німці складали більше половини населення, обіцяючи взамін гарантію недоторканності нових кордонів Чехословацької республіки. Дії західних держав викликали у країні загальний політичний страйк, який призвів до зміни уряду. Однак новий уряд зайняв позицію очікування. У таких умовах 28-29.9.1938 у Мюнхені відбулася конференція з участю глав держав Англії, Франції, Німеччини та Італії, на якій без участі чехословацького представника прийнято рішення про розчленування території Чехословацької республіки - Німеччині передавалися західні райони Чехії, Польщі - Тешинська область, а Угорщині - південні райони Словаччини і південна частина Підкарпатської Русі. Таким чином Ч. втратила третину своєї території і населення, більше 40% промисловості, значну частину сировинних і паливних ресурсів, важливі комунікації та потужні оборонні споруди на кордонах. Глибока політична криза, яка охопила країну, призвела до відставки президента. Е.Бенеш на знак протесту проти дій західних держав 5.10.1938 подав у відставку і покинув країну. У серед, листопада 1938 всі чеські політичні партії, крім комуністичної, оголосили про свій саморозпуск. Натомість було створено Партію національної єдності на чолі з лідером аграріїв Р.Бераном. На основі Соціал-демократичної партії створена Національна партія праці, яка перебувала у лояльній опозиції до правлячої Партії національної єдності. 30.11. новим президентом Ч. став Е.Гаха (1872-1945).

У Жиліні всі словацькі партії підписали угоду, за якою визнавали платформу Глінківської Словацької народної партії та поставили вимогу негайного надання Словаччині автономії. З такою ж вимогою виступили українські політичні партії. Центральна влада у Празі змушена була змиритися з фактичним створенням автономних урядів у Словаччині на чолі з Й.Тісо і в Закарпатті на чолі з А.Бродієм. 22.1.1938 празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. У листопаді 1938 Національні збори затвердили закон “Про автономію Словаччини і Підкарпатської Русі”. Республіка стала офіційно називатися Чехословаччиною (див. Карпатська Україна). 15.12. парламент прийняв закон, згідно з яким уряд на два роки одержав законодавчі повноваження, а президент, за згодою уряду, - право змінювати конституцію. Декрети президента набирали сили закону.

На поч. 1939 словаки поставили перед центральним урядом ряд політичних вимог, що послужило приводом для розпуску 10.3. автономного словацького уряду і запровадження на території Словаччини воєнного стану. У відповідь на ці заходи Праги 14.3. за підтримки Німеччини був скликаний Словацький сейм, який проголосив самостійну і незалежну Словацьку державу. Новостворену державу незабаром визнало 33 країни світу. 15.3.1939 Сейм Карпатської України проголосив повну державну самостійність Карпатської України на чолі з Президентом А.Волошиним (див. Карпатська Україна). У цих умовах керівництво фашистської Німеччини вирішило остаточно покінчити із залишками державності Ч. 15.3.1939 гітлерівські війська зайняли територію Чехії і Моравії, і Чехословацька республіка остаточно припинила своє існування. Карпатську Україну окупували війська хортистської Угорщини. На окупованих чеських землях було утворено формально автономний “Протекторат Богемія і Моравія”, який перебував у складі німецького райху Президентом “протекторату” став Е.Гаха, а головою уряду Р.Беран. Їх влада поширювалася лише на чеське населення, німці ж -вони одержали німецьке громадянство -підпорядковувалися особливим адміністративним органам. З утворенням “протекторату” його економіка повністю працювала на райх. Більшість великих і середніх підприємств були включені до німецьких монополістичних об'єднань, сотні тисяч чехів вивезені на примусові роботи до Німеччини та в захоплені нею країни. Маріонетковий словацький уряд, підписавши у 1939-40 з Німеччиною договори про воєнно-політичний союз (у листопаді 1940 приєднався до Антикомінтернівського пакту) і економічне співробітництво, втягнув Словаччину у війну на боці країн гітлерівського блоку.

Жорстокий окупаційний режим, терор та репресії викликали наростання антифашистських настроїв. Під час розгортання загальнонаціональної боротьби проти окупантів сформувалися два політичних центри та викристалізувалися дві ідейні платформи визвольного руху. Одним з цих центрів був Лондон, де знаходився емігрантський чехословацький уряд Е.Бенеша (ств. 194Q), другим - Москва. де перебувало керівництво Компартії Ч. не чолі з К.Готвальдом. Важливою справою діяльності зарубіжних центрів чехословацького руху Опору стало створення військових частин на території Франції, Англії та СРСР. Московські переговори 1943 між керівництвом Компартії Ч. і президентом Е.Бенешом сприяли істотному зближенню позицій двох основних центрів чехословацького руху Опору, формування широкого антифашистського національного фронту. Проте масові арешти підпільників-антифашистів у чеських землях влітку 1944 зірвали спробу організаційного об'єднання патріотичних сил в еміграції та на батьківщині. У кін. серпня-жовтні 1944 словацькі антифашисти під керівництвом Словацької національної ради підняли повстання проти окупаційного режиму і незабаром визволили бл. ^ території Словаччини. Однак у другій пол. жовтня гітлерівці, стягнувши значні сили, заволоділи основними опорними пунктами повстання.

Наприк. березня 1945 у Москві відбулися переговори між представниками трьох основних політичних сил чеського і словацького руху Опору: президента, уряду в еміграції, Словацької національної ради (вищий керівний орган словацького руху Опору) і чехословацької Компартії. Підчас переговорів було досягнуто політичного компромісу і організаційно оформився Національний фронт чехів і словаків. До його складу увійшли представники чехословацьких політичних партій - національно-соціалістичної, соціал-демократичної, народної і комуністичної. На цій зустрічі досягнуто угоди про створення уряду Національного фронту. Склад нового уряду на чолі з З.Фірлінгером та його програму оголошено 4.4.1945 у м.Кошице; одночасно пішов у відставку емігрантський уряд у Лондоні.

Звільнення чеських земель від гітлерівських військ відбувалося у взаємодії частин Червоної армії та чехословацьких збройних формувань, утворених на території СРСР. Одночасно із західного напрямку просувалися англо-американські війська. На поч. травня розпочались збройні виступи проти окупантів у ряді чеських міст, а 5.5. вибухнуло повстання у Празі. Чеська національна рада, утворена з ініціативи Компартії Ч., об'єднала основні сили внутрішнього руху Опору і проголосила про перехід усієї влади на чеській території до уряду Національного фронту, представником якого вона себе вважала. Проте повстанці не розрахували свої сили, і німецьким військам вдалося оволодіти значною частиною міста. На допомогу повстанцям прийшли радянські війська, що і забезпечило звільнення Праги від гітлерівців 9.5.1945.

Розроблена урядом Національного фронту програма відображала нове співвідношення політичних сил у країні, передбачала проведення глибоких демократичних перетворень. У національно-політичному плані в програмі відзначалося, що Чехословацька республіка є державою двох рівноправних народів - чехів і словаків. Згодом питання державотворення були предметом тривалих переговорів між чехословацьким урядом, представниками чеських політичних кіл та Словацькою національною радою - вищим органом словацького народу. Наслідком цих переговорів стало укладення трьох Празьких угод, які мали значення тимчасової конституції Ч. 29.6,1945 між Ч. і Радянським Союзом було підписано договір, за яким Закарпатська Україна возз'єднувалась за побажанням населення зі своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включалася до складу Української РСР.

У травні 1946 відбулися вибори до Національних зборів Ч., які проходили окремо у чеських і словацьких землях. У чеських землях найбільше голосів (40%) здобули комуністи, що позначилося на складі й програмі нового уряду, який очолив комуністичний лідер К.Готвальд. Після парламентських виборів 1946 політичне становище у країні ускладнилося. Комуністи, які у виборах на території Словаччини зазнали невдачі, вирішили взяти всю повноту влади у свої руки і всі свої зусилля перенесли на позапарламентські форми боротьби. Обстановка в країні сягнута кульмінаційної напруженості у лютому 1948. Намагання комуністичних керівників повністю поставити під свій контроль органи поліції спричинило гостру урядову кризу. Вивівши на вулицю своїх прихильників, комуністи шляхом проведення численних позапарламентських акцій (масові демонстрації, утворення і озброєння робітничої міліції, збирання підписів тощо) добилися відставки більшості міністрів празького уряду, представників демократичних партій і формування нового складу кабінету міністрів, в якому більшість мали представники лівих сил. Після приходу до влади у Чехословацькій республіці комуністів та їхніх прихильників почалося відверте формування тоталітарно-репресивного режиму та встановлення диктатури Комуністичної партії Чехо-словаччини. У травні 1948 Національні збори ухвалили нову конституцію країни, яка законодавче закріпила державну єдність ЧСР та проголосила “побудову соціалізму”. Були створені єдині вищі органи влади, до компетенції яких відносилися питання, що мали загальнодержавне значення. У червні 1948 президент Е.Бенеш відмовився підписати текст нової конституції й подав у відставку. Використовуючи свою більшість у парламенті, комуністи новим президентом держави обрали К.Готвальда. Компартія розпочала зміцнення тоталітарного режиму, реорганізацію економічного і політичного життя на радянський взірець. Реальну опору комуністичного режиму становили радянські війська, які залишилися у країні після Другої світової війни. Командні методи, якими користувалася Компартія, з поч. 1950 років були перенесені на систему державного управління. Суспільно-економічні зміни проходили в умовах політичного і фізичного терору. Жорстоко переслідувалося будь-яке інакодумство, практично повністю ліквідовано приватний сектор у промисловості, селян примушували вступати до сільськогосподарських кооперативів.

У 1960 парламент Ч. прийняв чергову конституцію, яка затвердила нову назву держави - Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). У конституції своєрідне пояснення знайшла ідея коаліційного способу управління: Компартія визнавалася як керівна, інтегруюча і об'єднуюча сила у суспільстві та державі, а не як рівноправний партнер інших політичних організацій, які продовжували існувати після державного перевороту 1948.

З поч. 1960 років у Ч. почала формуватися політична опозиційна течія. Своїми програмними документами вона проголосила теорію політичного плюралізму і одержала підтримку практично всього суспільства. Ідеологами опозиції були О.Шік, Е.Льобл та ін., які виступали зі своїми програмами оновлення суспільства. Суспільно-політичні реалії у країні призвели до появи в середовищі Компартії реформістського крила, очолюваного її лідером А.Дубчеком. У квітні 1968 була затверджена Програма дій Компартії, метою якої було проведення реформ для побудови “комунізму з людським обличчям”. Ця програма містила положення про розвиток демократії, нову систему політичного управління суспільством, вказувалося на необхідність встановлення партнерських відносин з партіями Національного фронту та перебудову державного устрою країни на засадах федералізму.

Події у Ч. викликали занепокоєння у керівництва держав Варшавського блоку, у першу чергу СРСР. Політичний курс лідерів Ч. загрожував демонтажем комуністичної системи у країні та втратою союзника по військовому блоку. Оскільки керівництво Ч. не відмовлялося від прийнятого курсу реформ, країни Варшавського блоку здійснили військову інтервенцію у Ч. і окупували країну. Широка програма докорінних суспільних перетворень, яка проводилась у період “празької весни”, залишилась нереалізованою. У 1968 зроблено чергову спробу розв'язати чесько-словацькі відносини. 27.10.1968 прийнято конституційний закон “Про Чехословацьку федерацію”. Вперше з 1918 суб'єктами державного утворення ставали дві національні держави - Чеська і Словацька республіки. Найвищим органом політичної влади федерації проголошувалися Федеральні збори. Незважаючи на те, що були створені окремі Національні ради як верховні представницькі органи обох республік, а також республіканські уряди, фактично продовжувала існувати унітарна держава. Між республіками не було укладено державного кордону. Федеральні збори видавали єдині закони для двох держав не лише у сфері зовнішньої політики, федеральних матеріальних резервів, а й у питаннях планування, фінансів, валюти, промисловості, сільського господарства тощо.

У 1970-80-х роках тоталітарна система у країні продовжувала штучно підтримувати політичну атмосферу, яка виключала найменшу можливість реформування суспільства. Хоча формально багатопартійна система продовжувала існувати, фактично всі партії, крім комуністичної, були усунені від реальної участі у політичному житті. Внаслідок репресій проти активних учасників суспільного життя у період реформ особливо постраждала інтелігенція. Однак уже в кін. 1970 років дисидентський рух почав набирати силу. В 1977 виникла політична правозахисна організація “Хартія-77”, її лідери (В.Гавел, І.ДІнстбір, 1.Гаек, Я.Паточка та ін.) вимагали від державно-партійного керівництва дотримання конституції, звільнення політв'язнів, виведення радянських окупаційних військ тощо. Учасники руху прав людини зазнавали переслідувань і не мали можливості вільно відстоювати свої погляди. Більшість з них була заарештована і ув'язнена. Загальна політична криза поглиблювалася економічною стагнацією. Урядові економічні програми не виконувалися, спостерігалося значне сповільнення темпів зростання економіки країни. Деякі ринкові елементи, що зберігалися у діяльності сільськогосподарських кооперативів, забезпечували стабільне становище у виробництві продуктів харчування, завдяки чому вдавалося стримувати падіння життєвого рівня населення.

Наприкінці 1980 років “Хартія-77” та інші опозиційні групи посилили критику офіційного державного курсу. Проте комуністичне керівництво країни відмовилося вступити в діалог з опозицією. У листопаді 1989 розпочались масові антиурядові виступи, початок яким дала т.зв. студентська революція. Маніфестації та мітинги студентської молоді були розігнані поліцією. У відповідь на репресивні заходи комуністичної влади антиурядові виступи набули масового характеру. Опозиційні сили утворили у листопаді 1989 суспільний рух - Громадянський форум, який поставив собі за мету відновлення демократії в країні. Правляча партія виявилася неспроможною вести політичну боротьбу з опозицією, партійно-державний апарат було паралізовано. Листопадові події 1989 стали початком демонтажу тоталітарно-репресивної системи у .4. У грудні відбулися зміни в державному керівництві: сформовано новий уряд, президентом держави обрано В.Гавела, а головою парламенту - О.Дубчека. На поч. 1990 внаслідок вільних виборів до парламенту увійшли представники багатьох політичних партій та організацій. У лютому 1990 припинив свою діяльність Національний фронт Чехословаччини. На поч. червня 1990 у країні проходили парламентські вибори, які ознаменували завершення перехідного періоду від монополії партійно-державної влади до політичного плюралізму. Тоталітарна система, яка існувала з лютого 1948, була ліквідована без гострої політичної конфронтації, що дало підстави називати події листопада 1989 у Ч. “оксамитовою”, “ніжною” революцією.

Демократичні процеси у країні не могли не зачепити проблем міжнаціональних взаємовідносин. У цей час проявилися деякі суперечності між чехами і словаками, які в тоталітарний період приховувалися. Рішенням Федеральних зборів про подвійну назву держави (Чеська і Словацька Федеративна Республіка та її словацький аналог - Чехословаччина) послужило причиною бурхливих демонстрацій у Словаччині й викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданні центральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини, зокрема Рух за демократичну Словаччину, почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох народів. На поч. 1991 суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Ч. у федерацію трьох республік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений “круглий стіл”, проведений у березні

1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992 фактично визначили розпад Чехословацької федерації. Наприкінці 1992 чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з 1.1.1993 двох незалежних держав - Чеської і Словацької республік (див. також Словаччина).

М. Кріль (Львів).

ЧЕЧЕЛЬ ДМИТРО (р.н. невід. - листопад 1708)-український військовий діяч. Походив з української шляхти на Брацлавщині (тепер територія Вінницької і частини Хмельницької обл.). У 1696-1708 - полковник сердюцького полку, на чолі якого брав участь у воєнних діях під час Північної війни 1700-21. Прихильник гетьмана І.Мазепи. У кін. жовтня - на поч. листопада 1709 Ч. керував обороною гетьманської столиці Батурина від московських військ під командуванням О.Меншикова. У ході битви Ч. був поранений і потрапив у полон. Колесований у Глухові.

ЧЕЧЕЛЬ МИКОЛА ФЛОРОВИЧ (1891 -9.1.1937) - український політичний і державний діяч, Н. на Волині у сім'ї робітника. Середню освіту одержав у Житомирській гімназії. 31910 навчався на кораблебудівному відділі Петербурзького політехнічного ін-ту. У 1911 перевівся до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення. Належав до Української студентської громади та петербурзького осередку Товариства українських поступовців. З березня 1917- член Української національної ради в Петрограді. 17.3.1917 у складі української репрезентації зустрічався з прем'єр-міністром Тимчасового уряду Росії Г.Львовим, якому передали меморандум з українськими вимогами, що не потребували рішення Установчих зборів. У квітні 1917 обраний членом Української Центральної Ради від студентських організацій, входив до складу Малої Ради. З липня 1917 до квітня 1918- секретар УЦР. Член комісії УЦР із розробки проекту статуту автономії України. За політичними переконаннями належав до Української партії соціалістів-революціонерів, на II з'їзді УПСР (15-19.7.1917) обраний членом ЦК. Репрезентував Україну на Демократичній нараді у Петрограді, був делегатом Всеросійських установчих зборів від українських соціалістичних партій. Напередодні гетьманського перевороту призначений РНМ УНР членом української делегації на переговорах з РСФРР Політичний однодумець М.Грушевського, разом з яким у 1919 емігрував до Відня. Належав до “Закордонної делегації” УПСР. У 1920-21 продовжував освіту у Віденському політехнічному ін-ті, редагував журнал “Борітеся-поборете”. У вересні 1921 разом із М.Шрагом приїздив до Харкова, де вів переговори з головою Раднаркому УСРР Х.Раковським про повернення в Україну. Викладав у 3-й харківській профшколі архітектурно-будівельного фаху, з 1927 - у Харківському технологічному ін-ті, очолював секцію промисловості будівельних матеріалів Держплану. На поч. 1931 заарештований у справі т. зв. Українського національного центру. У 1932 засуджений до 6 років позбавлення волі, а 2.6.1937 постановою особливої наради при наркоматі внутрішніх справ СРСР повторно засуджений до 5-річного ув'язнення. 9.1.1937 за вироком УНКВС по Івановській обл. Ч. було розстріляно.

Т. Осташко (Київ).

ЧИВАДЗЕ КОСТЯНТИН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (20.5.1866 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду УНР і Гетьманату, генерал-майор (з 1908). Військову освіту здобув у Тифліському кадетському корпусі, 3-му Олександрівському військовому училищі (1884). Після служби у військах у 1894 закінчив Олександрівську військово-юридичну академію. Обіймав посади військового судді, помічника військового прокурора, військового слідчого. Військовий суддя Віденського військового округу. Після проголошення незалежності УНР - в українській армії. З 10.7.1918 - начальник Головного військово-юридичного управління Збройних Сил Української Держави. Подальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ЧИГИРИН - місто Черкаської обл. Розташований на р.Тясмин (притока Дніпра). Відомий з 1 пол. 16 ст. як укріплений козацький зимівник. У 1592 Ч. дістав магдебурзьке право. Населення Ч. брало участь у національно-визвольних повстаннях під проводом С.Наливайка, Т.Федоровича, К.Скидана. У 1638-48 чигиринським сотником був Б.Хмельницький. У 1648-60 Ч. - гетьманська резиденція і столиця Гетьманщини. В 1648-1712 Ч. - центр Чигиринського полку. Під час Чигиринських походів 1677! 1678 турецько-татарська армія зруйнувала місто. Після повернення гетьманської столиці до Батурина Ч. занепав. 31797 - повітове місто Київської губ. У 1843 і 1845 у Ч. перебував Т.Шевченко. У роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 на околицях Ч. проходили бої Армії УНР з більшовицькими військами, діяли українські повстанські загони.

ЧИГИРИНСЬКА ЗМОВА 1877 - невдала спроба українських народників підняти селянське повстання у Чигиринському повіті на Київщині. Протягом 1870, 1873 і 1875 у зв'язку з проведенням реформ відбулися заворушення державних селян, які відстоювали душовий принцип розподілу землі та общинне землекористування. Члени гуртка “Південних бунтарів” (В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський) вирішили використати селянські настрої для організації місцевого бунту, який повинен був перерости у велике селянське повстання. Оскільки селяни вірили в допомогу з боку царя, змовники вирішили діяти від його імені. Згідно із задумом В.Дебогорія-Мокрієвича кінний загін народників повинен об'їжджати села і від імені царя оголошувати про конфіскацію поміщицької землі та відразу ділити її між селянами. Народники планували виготовляти маніфести і представляти їх селянам як царські укази, що закликали населення ділити поміщицьку землю. Виникнувши в одному місці, повстання згідно з планом повинно перекинутись на сусідні повіти й губернії. Для цього передбачалося заготовити велику кількість зброї. Взимку 1876 Я.Стефанович, видаючи себе за ходока херсонських селян до царя Дмитра Найду, встановив зв'язки з чигиринськими селянами і погодився передати цареві “клопотання” і в справі чигиринців. Однак у кін. 1876 гурток “Південних бунтарів” розпався і підготовку повстання продовжували тільки Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський. Невдовзі Я.Стефанович привіз чигиринським селянам складені ним самим (надруковані І.Бохановським) “Височайшу таємну грамоту”, статут селянського товариства “Таємна дружина” і текст “Обряду священної присяги”, які нібито передав для них цар. У документах селянам пропонувалось створити нелегальну організацію “Таємна дружина”, підняти повстання і заволодіти всією землею. У лютому 1877 “Таємна дружина” почала створюватись у с.Шабельники, згодом в ін. селах Чигиринського і Черкаського повітів. До серед, літа 1877 в організації було бл. 1 тис. чол. Повстання планувалося розпочати 1 (13). 10.1877. У червні 1877 організація була розкрита поліцією. До вересня 1877 заарештовано і притягнуто до слідства понад 1 тис. чол. Рішенням київської судової палати у червні 1879 п'ятеро селян (Л.Тененик, Ю. Олійник, К.Прудкий, 1.Пісковий, М.Ґудзь) і 3 народники були засуджені до каторжних робіт, решту заслано до північних губерній Росії. Я.Стефанович, Л.Дейч та І.Бохановський, яким загрожувала смертна кара, в ніч на 27.5.1878 втекли з Лук'янівської в'язниці.

О. Сухий (Львів).

ЧИГИРИНСЬКІ ПОХОДИ 1677-1678 -військові походи турецько-татарської армії на Чигирин. Після зречення в 1676 гетьмана П.Дорошенка Туреччина прагнула зберегти свій вплив в Україні. Намагаючись використати ім'я Б.Хмельницького, навесні 1677 султанський уряд проголосив Ю.Хмельницького гетьманом і “князем Малоросійської України” та вислав його з невеликим військовим загоном на Поділля. Турецьке командування планувало здобути політичний і воєнно-стратегічний центр Правобережної України - Чигирин, а потім розпочати наступ на Київ і Лівобережну Україну. У кін. червня 1677 120-тисячна турецька армія і 40-тисячний загін кримських татар під єдиним командуванням Ібрагім-паші переправились через Дунай і 3.8. розпочали облогу Чигирина. У триденних боях українсько-московська армія (ЗО тис. козаків 1 24 тис. московських солдатів) на чолі з гетьманом І.Самойловичем і воєводою Г.Ромодановським, завдавши татарсько-турецьким військам значних втрат, примусила їх відступити. Перший Ч.п. закінчився невдачею.

У червні 1678 двохсоттисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи розпочала другий Ч.п. У серпні 1678 після місячної облоги турки здобули Чигирин. Московська армія (70 тис. чол.) і козацькі полки (50 тис.чол.) на чолі з Г.Ромодановським та гетьманом І.Самойловичем під натиском противника відійшли до Дніпра і 30.8. переправилися на лівий берег. Однак виснажена тривалими боями і частими нападами запорожців під проводом 1.Сірка османська армія не переслідувала противника, а відступила з України. Після походу турецько-татарських військ вся влада у Правобережній Україні перейшла до рук гетьмана Ю.Хмельницького. Наслідком Ч.п. стало підписання між Московською державою, з одного боку, та Туреччиною і Кримським ханством, -з другого, Бахчисарайського миру 1681.

ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО (5.4.1894 -18.4.1977) - визначний український славіст, філософ та громадський діяч. Виходець із козацько-старшинського роду. Н. в Олександрії Херсонської губ. (тепер Кіровоградська обл.). Навчався в Петербурзькому (1911-13) та Київському (1913-17, 1919) ун-тах. У молоді роки - член РСДРП (меншовиків). Під час революції - член Української Центральної Ради, її виконавчого органу - Малої Ради. У 1921 з політичних мотивів покинув радянську Україну і виїхав до Німеччини, де продовжував навчання у Гейдельберзькому (1921-22) та Франкфуртському (1922-24) ун-тах. Слухав лекції відомих філософів Карпа Яс-перса, Едмунда Гуссерля, Мартіна Гайдегера. У 1933 захистив дисертацію “Hegel in Russland” (“Гегель в Росії”, опублікована у 1934), в якій досліджував вплив Гегеля на слов'янську науку і німецької філософії - на російську літературу. У 1924-26 належав до німецьких соціал-демократів, з 1926 і до кінця життя був пов'язаний з екуменічним рухом у Німеччині. Професор Українського Високого педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі, Українського вільного університету, німецьких університетів у Галле, Єні, Марбурзі, Гейдельберзі, Кельні; у 1949-53-гість-професор Гарвардського ун-ту. З 1962 -дійсний член Гейдельберзької академії. Член-засновник Української вільної академії наук і мистецтв у США. Помер у Гейдельберзі. Автор понад 1000 наукових праць у галузі славістики, історії літератури, філософії, філології, інтелектуальної історії. Серед них: “Логіка” (1924), “Філософія на Україні” (1926), “Нарис з історії філософії на Україні” (1931), “Dostojevskij Studien” (1931), “Hegel bei den Slaven” (1934), “Geschichte deraltrussischen Literarur. Kiever Epoche” (1948, 1960), “Історія української літератури від початків до доби реалізму” (1956; англійська версія: А History of Ukrainian Literature; From the End of 19th century. Littleton, Colo, 1975), “Dasheilige Russland” (1959), “Russland zwischen Ostund West” (1961) та ін.

Я. Грицак (Львів).

ЧИЖЕВСЬКИЙ ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1860-17.4.1925) - український громадський і політичний діяч. Н. на Полтавщині. Вивчав фізику в Київському ун-ті, пізніше - у Швейцарії (1884). Студентом за політичну діяльність висланий до Сибіру. Член Української радикально-демократичної партії і Товариства українських поступовців. У 1906-07 Ч. був депутатом till Державних Дум, входив до складу Української парламентарної громади. З квітня 1917- член Української Центральної Ради від Полтавської губ. Член Центрального Комітету Української партії соціалістів-федералістів. У 1918- голова української торгової делегації у Швейцарії. Голова закордонного бюро УПСФ у Відні. 3.2.1921-5.8.1921-член Ради Республіки, тимчасового верховного органу УНР, що діяв у Тарнові (Польща). Автор публіцистичних статей. Помер і похований у Женеві.

О. Павлишин (Львів).

ЧИКАЛЕНКО ЄВГЕН ХАРЛАМОВИЧ (9.12.1861 -20.6.1929)-визначний український громадський 1 культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Н. у с. Перешори на Херсонщині. Навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту. У 1884 за участь в українському національному русі заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 - до Києва. У 1897 почав видавати власну працю “Розмови про сільське господарство” у 5 книгах. З 1900 Ч. став активним членом “Старої громади”, Загальної української безпартійної демократичної організації. З 1904 належав до Української демократичної партії, з 1905 - Української демократично-радикальної партії. У 1908 Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товарства українських поступовців. Разом із В.Симиренком і Л.Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906-14), журналу “Селяни”, виплачував гонорари та премії за найкращі історичні, наукові та художні твори в “Киевской старине”. Виділив 25 тисяч карбованців на будівництво “Академічного дому” у Львові, де жили львівські студенти, організацію Українських наукових курсів у Львові. У роки Першої світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у Фінляндії і Москві. У квітні 1917 став членом Української Центральної Ради від Союзу українських автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з С.Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім - до Австрії. Жив у складних матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї допомоги у 1925 переїхав у Чехословаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер 20.6.1929 у Празі. Автор книги “Спогади” (1925-26) та “Щоденника. 1917-19” (1931).

Г. Кривоший (Запоріжжя).

ЧИКАЛЕНКО ЛЕВКО ЄВГЕНОВИЧ (3.3.1888-7.3.1965)-український громадсько-політичний діяч, археолог. Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (з 1932) і Української вільної академії наук (з 1945). Син Є.Чикаленка. Н. у с.Перешори на Херсонщині. Займався археологічними дослідженнями, збирав етнографічні матеріали. З 1909 брав участь в археологічних розкопках, які вів Ф.Вовк на Волині та Чернігівщині (стоянка біля с.Мізин, тепер Чернігівська обл.). Належав до Української соціал-демократичної партії. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі у Києві обраний до складу Української Центральної Ради (був секретарем УЦР), а 8(21).4.1917 - Малої Ради. Після поразки визвольних змагань жив у еміграції в Польщі, Чехословаччині, Франції. У Чехословаччині вивчав археологічні культури періоду неоліту. З 1948 жив у США. Помер у Нью-Йорку. Автор наукових праць з археології: “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” (1925) та ін.

І. Підкова (Львів).

ЧИНСЬКИЙ ЯН (20.1.1801 - 31.1.1867) -польський письменник, журналіст і публіцист. Єврей за національністю. Н. у Варшаві. Закінчив Варшавський ун-т. Учасник Польського повстання 1830-31, віце-президент Патріотичного товариства, представник його лівого крила. Після поразки повстання жив в еміграції у Франції, Бельгії, Англії, входив до складу емігрантських організацій (Польського національного комітету, заснованого Й.Лелевелем, 1831-33; Польського демократичного товариства, 1833-35 та ін.), співробітничав у багатьох французьких та польських емігрантських періодичних виданнях, публікуючи статті на суспільно-політичну та історичну тематику. Спільно з Ш.Конарським у 1835-36 видавав демократичний часопис “Північ”, в якому пропагував ідею спільної боротьби поневолених народів проти російського царизму та побудови на руїнах імперії слов'янської республіки. Помер у Лондоні. Ч. - автор повісті “Козак: історичний роман” (1836, фран. мовою; 1837 голланд. мовою), в якій у дусі естетичних засад романтизму художньо відтворив героїчну постать Б.Хмельницького як провісника всесвітньої боротьби за волю народів. Найвидатнішого представника козаччини 17 ст. автор зобразив союзником усіх антикріпосницьких сил Речі Посполитої. Невдачу політичних планів гетьмана України Ч. пояснював помилковим укладенням політичних союзів з ворогами Польщі, зокрема з кримським ханом. Пропагуючи українські традиції національно-визвольної боротьби 17 ст., Ч. відстоював ідею спільної боротьби польського та українського народів за своє національне визволення.

Ф. Стеблій (Львів).

ЧИНШ (старослов. киньсъ; польс. - czynsz; від нім. Zins - податок; першодж. лат. census - податковий перепис майна) - у середньовічній Європі регулярний податок натурою чи грошима, який платила державі або сеньйору (власнику землі) категорія вільного населення (селяни, городяни), позбавлена власності (див. Чиншові селяни), за право безстрокового спадкового користування землею. На українських землях селяни сплачували Ч. з 14 ст. Як правило, розмір Ч. визначався звичаєвим правом або постановами уряду (див. Чиншове право). Несплата Ч. вела до передачі землі іншій особі.

ЧИНШОВЕ ПРАВО - за середньовіччя система правових норм, що регулювали тимчасове або безстрокове спадкове землекористування вільних селян і городян (чиншовиків). За Ч.п. феодали-землевласники передавали свою землю в користування за певну грошову або натуральну плату-чинш. Розмір і характер чиншу встановлювався звичаєвим правом або законом. Землевласники накладали свавільно на чиншовиків різні додаткові побори і повинності, характер і розмір яких встановлювався, як правило, звичаєвим правом. Ч.п. виникло у 13 ст. у Західній Європі. Після загарбання Польщею в 14-16 ст. українських земель і масового поселення на них польських та німецьких колоністів стягування чиншу стало основною формою експлуатації селян; з серед 15 ст., з розвитком панщини, кількість вільних селян (чиншовиків) скоротилася. Ч.п. знову відродилося й поширилося з кін. 17. ст. і особливо у 18 ст., коли до польських магнатів і шляхти потрапило багато земель у Правобережній Україні. Остаточно Ч.п. ліквідовано після 1917, у західноукраїнських землях - після 1939.

В. Кульчицький (Львів).

ЧИНШОВІ СЕЛЯНИ - категорія особисто вільних селян на українських землях під владою Великого князівства Литовського, Польщі і Російської імперії у 14-19 ст. Ч.с. сплачували за безстрокове спадкове користування орними землями та ін. земельними угіддями державі або феодалу регулярний податок - чинш і виконували на їхню користь ін. повинності. Взаємовідносини між землевласниками (державою, феодалом) і Ч.с. регулювалися чиншовим правом. Вперше чиншове землекористування з'явилося на українських землях під владою Польського королівства у 14 ст., трохи пізніше - у Великому князівстві Литовському. Після проведення “волочної поміри” (див. “Устава на волоки” 1557) розпочався процес занепаду чиншових правовідносин. Більшість Ч.с. поступово було перетворено у державних селян і кріпаків. Чиншове землекористування продовжувало існувати у Правобережній Україні, а в другій пол. 17 ст. у зв'язку із збільшенням вільних і необроблених ділянок кількість Ч.с. навіть збільшилася. У Правобережній Україні Ч.с. як стан було ліквідовано після 1917.

ЧИТАЛЬНЯ - сільська культурно-освітня установа, найнижча ланка українських просвітніх організацій. Перша Ч. була заснована в м.Коломиї у 1848 під час революції 1848-49 в Австрійській імперії. Ч. масово почали відкриватися в Галичині з 1876, на основі відповідного закону Австрійської держави (найчастіше під назвою “Руська читальня”). Ч. організовували селян до культурної та господарської праці. При Ч. нерідко діяли допомогові каси, драматичні гуртки, хори, бібліотеки спільного користування. Особливо розвинулася мережа Ч. у 1890 роках, коли наймасовіші галицькі культурно-просвітні товариства “Просвіта” і “Общество им. Качковского” згідно із затвердженими владою статутами перетворилися на триступеневі організації (централя - філія -Ч.). Ч. присвоювали назву товариства і надавали можливість придбавати щомісячні його видання на правах колективного члена. Часом сільські Ч. були колективними членами кількох товариств. Напередодні Першої світової війни галицькі товариства відкривали Ч. на Лемківщині та Буковині. Згідно із щорічними звітами, у 1910 “Просвіта” налічувала 2355 Ч., а “Общество им. Качковского” - 1225. Ч. згуртовували широкі селянські маси, сприяли формуванню національної свідомості, залучали українське населення до національно-визвольного руху. Після революції 1905-07 Ч. відкривалися у селах Наддніпрянської України як осередки “Просвіти”. Із встановленням радянської влади вони були заборонені, а новостворені культурно-освітні центри діяли під назвою “хата-читальня”.

А. Середяк (Львів).

ЧМИРЕВА МОГИЛА - курган скіфського часу на північ від с.Великої Білозерки Запорізької обл. Досліджувався Ф.Брауном (1898), М.Веселовським (1909-10), Ю.Болтирком (1994). Скіфський насип заввишки бл. 10м і діаметром до 70-75 м споруджено над курганом доби бронзи. Розкопками Ф.Брауна виявлено два великих поховання завглибшки 12,4 та 9,6 м і кінську могилу. Поховання пограбовані у давнину, знайдено уламки меча та списа, вістря стріл, золоті бляшки. Археологічними дослідженнями на поч. століття виявлено схованку з 10 срібними посудинами - фіали, кубки, кілік, чаші, більшість з яких пишно орнаментовані. На одній - зображення нереїди на морському коні. У кінській могилі знайдено кістяки 10 коней у багатому оздобленні, які були поховані живими. Вуздечки прикрашені золотими та срібними речами. Серед них бляхи із зображенням голови Геракла, Медузи, масивні головки пантери, орла та ін. У третій частині насипу виявлено поховання молодого служника та залишки тризни. Частина знахідок, яка збереглася до нашого часу, дає можливість датувати комплекс 345-325 до н.е.

Г. Тощев (Запоріжжя).

ЧМОЛА ІВАН (6.3.1892 - 27.6.1941) - український військовий і педагогічний діяч у Галичині. Н. у Солотвині Богородчанського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався на філологічому ф-ті Львівського ун-ту. У довоєнний період Ч. був активним організатором “Пласту” та січово-стрілецького руху. Брав участь у Першій світовій війні 1914-18, старшина Легіону українських січових стрільців. У вересні 1915 під Соколовим потрапив у російський полон. У 1915 - на поч. 1916 перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином й Астраханню), з кін. 1916-у таборі в Царицині (тепер Волгоград). Після Лютневої революції 1917 в Росії Ч. разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) Є.Коновальцем, А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським, Ф. Чернимом розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених українців. Восени 1917 втік із табору і невдовзі дістався до Києва. У листопаді 1917 став одним з організаторів Куреня січових стрільців у Києві. У січні

1918 Ч. на чолі третьої сотні Куреня січових стрільців відзначився під час оборони Києва від більшовицьких військ. У 1919 Ч. - командант куреня, пізніше - Коша січових стрільців, член Стрілецької ради. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 працював учителем у гімназіях Яворова (1922-30) і Дрогобича (1932-39). Був одним з провідних діячів дитячо-молодіжної організації “Пласт”. У 1939 заарештований органами НКВС і на поч. радянсько-німецької війни 1941—45 страчений.

І. Підкова (Львів).

ЧОПОВЕ - податок у Речі Посполитій і в українських землях, що входили до її складу в 15-19 ст. Ч. сплачувалося в основному міщанами за виготовлення пива, горілки, меду та вина. Про існування податку відомо вже в середині 15 ст. У 1511 король Сигізмунд І Старий звільнив шляхту від сплати Ч. за виготовлення пива, горілки і меду для власного користування, а з 1629 не сплачували і за виробництво вина. Ч. стягували особливі збирачі, яких призначав сейм. Вони, в свою чергу, призначали від себе в містах т.зв. чоповиків. У великих містах обов'язки збирачів виконували бургомістри і райці. Ч. відмінено імператором Олександром І у 1813.

М. Капраль (Львів).

ЧОРНА РАДА 1663 - загальна козацька рада, яка відбулася 17-18 (27-28).6.1663 на околицях Ніжина. Скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у Ч.р. взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани - “чернь” (звідси назва ради), які також мали право голосу. Після зречення в січні 1663 Ю.Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву “Руїна”. Україна фактично розпалася на дві частини -Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем Московської держави. На поч. 1663 за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано П.Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади П.Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Я. Сомко, ніжинський полковник В.Золотаренко і запорозький отаман І.Брюховецький. Кандидатури Я.Сомка і В.Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини. Кошовий І.Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час Ч.р. І.Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після Ч.р. Я.Сомка і В.Золотаренка за наказом І.Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 страчено у Борзні (тепер Чернігівська обл.).

М. Пасічник (Львів).

ЧОРНА РУСЬ - давня назва земель у пн.-зх. Білорусі, в басейні верхньої течії р.Німану. Осн. центром Ч.Р. були Городен (тепер Гродно), Новогородок (тепер Новогрудок), Волковиськ, Слонім, Здітов (тепер с.Здітово), Ліда, Несвіж (тепер усі ці населені пункти на тер. Білорусі). З 10 ст. Ч.Р. входила до Київської держави. У 13 ст. Велике князівство Литовське і Галицько-Волинське князівство вели боротьбу за Ч.Р., внаслідок якої ця територія з 1240 років (на думку декого з істориків, уже з 1219) підпала під владу Литви. Бл. 1255-58 тут правив син Данила Романовича Галицького Роман Данилович як васал литовського князя Міндовга. Тривалий час Ч.Р. входила до володінь галицько-холмського князя Шварна Даниловича, після його смерті остаточно перейшла під владу литовських князів. Назву “Чорна Русь” у 16-17 ст. вживали і в ін. значеннях. Походження цієї назви не з'ясовано.

Я. Ісаєвич (Львів).

ЧОРНИЙ ГРИГОРІЙ САВИЧ (р.н. невід. -1630) - гетьман реєстрового козацтва (1628-30). У 1628 разом з П.Дорошенком брав участь у поході козаків у Крим. Після смерті П.Дорошенка одночасно було обрано два гетьмани - Ч. і Т.Федоровича (Трясила). Ч. проводив пропольську політику, відстоював інтереси реєстрових козаків. У 1630 під час повстання під проводом Т.Федорозича (Трясила) був захоплений у полон і за вироком козацького суду страчений у Боровиці (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.).

“ЧОРНИЙ ПЕРЕДІЛ” - таємна революційна організація народників, що виникла в серпні 1879 внаслідок розколу “Землі і волі”. Засновниками “Ч.п.” були члени петербурзького гуртка Г.Плеханов, П.Аксельрод, И.Аптек-ман, Л.Дейч, В.Засулич, М.Попов. У 1879-82 гуртки і групи чорнопередільської орієнтації діяли у Києві, Харкові, Одесі, Ромнах, Ніжині, Полтаві, Миколаєві. Організація видавала у підпіллі журнал “Черный передел” (1880-81) та газету “Зерно” (1880-81 ). Чорнопередільці, в основному, залишилися на ідейній платформі “Землі і волі”, і лише окремі члени організації перейшли згодом на шлях індивідуального терору - основного засобу боротьби “Народної волі”. Вони заперечували необхідність політичної боротьби, засуджували терористичну тактику. На поч. 1880-х років у поглядах чорнопередільців стала помітною певна еволюція. Члени “Ч.п.” визнали існування капіталізму в Росії, усвідомили значення боротьби за політичні права, а свою пропагандистську діяльність проводили не лише серед селянства, але й серед робітників та демократичної інтелігенції. Пропагандистський шлях боротьби чорнопередільців поділяли українські письменники П.Грабовський та М.Коцюбинський. Серед відомих членів організації в Україні були також М.Попов, В.Бичков, І.Ливинський, С.Майєр, О.Преображенський та ін. Зазнавши переслідувань царської влади, окремі члени “Ч.п.” (Г.Плеханов, П.Аксельрод, В.Засулич, Л.Дейч) відмовилися від попередніх поглядів, емігрували за кордон, де у Женеві заснували марксистську групу “Визволення праці”, інші відійшли від революційної діяльності. На поч. 1882 діяльність “Ч.п.” як організації фактично припинилась, хоча в Україні окремі гуртки і групи чорнопередільців діяли до серед. 1880 років.

О. Мазур (Львів).

ЧОРНИЙ ШЛЯХ - старовинний торговельний шлях. Починався поблизу Перекопсько-го перешийка, перетинав пониззя Дніпра і пролягав запорозькими степами на північ вздовж Інгульця. Простягався верхів'ями річок Інгульця, Інгулу, Тясмину, де, повернувши на захід, розділявся на Кучманський шлях і ще два розгалуження. Північне розгалуження Ч.ш. проходило поблизу міст Корсуня, Звенигородки, Богуслава, Лисянки; південне -неподалік від Шполи, Умані, Яніва, Дашева. Поблизу Липовця обидва розгалуження з'єднувалися і далі Ч.ш. пролягав у напрямку Тернополя. На північ від цього міста Ч.ш. з'єднувався з Кучманським шляхом і простягався на захід у напрямку Львова. Ч.ш. користувались кримські татари для нападів на Правобережну та Західну Україну і Польщу в 16-17 ст.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ЧОРНІ КЛОБУКИ (з тюркської “каракалпаки” - чорні шапки) - історична назва політичного самоврядного об'єднання, що склалося не пізніше 1146 (вперше зустрічається в Іпатіївському літописі) із залишків тюркських кочових племен - берендеїв, торків, печенігів, коуїв, турпеїв, каєпичів. Об'єднання Ч.к. сформувалося внаслідок спільної оборони від нападів половців. Під натиском половців у сер.12 ст. Ч.к. переселилися з дозволу київських князів у південні прикордонні землі Русі, головним чином, по р.Росі та частково по Дніпру. Найбільш численними й впливовими серед Ч.к. були берендеї, після них - торки і печеніги. Верховним сюзереном Ч.к., які осіли в Пороссі, був київський князь. Ч.к., ставши васалами великого князя, мусили допомагати йому в боротьбі з половцями, а також -з руськими князями, які посягали на київський престол, У другій пол. 12 ст. київські князі розпоряджалися “чорноклобуцьким” Порос-сям як одним із своїх найбільш вірних уділів. Політичним центром пороських Ч.к. було міське укріплення Торчеськ, розташоване у нижній течії Горохуватки - лівої притоки Росі. Під впливом слов'ян кочівники-переселенці поступово переходили до напівкочового й осілого способу життя. Остання літописна згадка про Ч.к. датується 1193. Проте, найімовірніше, союз остаточно припинив своє існування у першій пол. 13 ст. Ч.к. були асимільовані слов'янами. Не виключено, що частина' їх могла відійти у степ.

М. Крикун (Львів).

ЧОРНОЛІСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура перехідного періоду від бронзи до раннього заліза (9-7 ст. до н.е.). Поширена в лісостеповій смузі Правобережної України між Дніпром і Дністром, а також у басейні р.Ворскли на Лівобережжі. Назву отримала від городища в Чорному лісі у верхів'ях р.Інгульця (Кіровоградська обл.), відкритого і дослідженого в 1949 київським археологом О.Тереножкіним. Представлена невеликими городищами (Суботівське, Григорівське, Тясминське та ін.), поселеннями (Велика Андрусівка) з обрядами трупоспалення, рідше -трупопокладення. Городища розташовувалися на високих берегах, оточені валами з дерев'яними зрубами в насипі. Житла наземні та вкопані в землю. Посуд ліпний, представлений тюльпаноподібними горщиками з наліпними валиками, мисками, черпаками з лощеною темною поверхнею. Орнамент -заглиблені відрізки ліній. Знаряддя - кам'яні і бронзові сокири, крем'яні вставки до серпів, кістяні деталі вудил (псалії), шила. Частина зброї представлена бронзовими мечами й кинджалами, наконечниками списів. Знайдено різні прикраси. Ч.к. пройшла два етапи розвитку: ранній (суботівський, 1050-900 до н.е.) і пізній (900-725 до н.е.).На пізньому етапі почали споруджуватись городища. Населення Ч.к. займалось переважно землеробством, скотарством, різними ремеслами, у т.ч. бронзоливарним. У соціальному житті панували патріархально-родові відносини, посилювалась роль військово-племінної верхівки. У духовній культурі панували різні форми релігійних уявлень, у т.ч. культ предків, вогню. Племена Ч.к. - потомки білогрудівського населення і предки скіфів-орачів.

М. Пелещишин (Львів).

ЧОРНОМОРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - козацьке військо, створене російським урядом з колишніх запорозьких козаків восени 1787. В умовах підготовки Росії до війни з Туреччиною, відчуваючи потребу у військових контингентах, російський уряд вирішив сформувати з колишніх запорожців військо під назвою “Військо вірних козаків”. Відповідний царський указ виданий 22.1. (2.2.)1788. Очолив військо кошовий отаман С.Білий. “Війську вірних козаків” передали клейноди та ін. козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорозької Січі у 1775. У війську відновились колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг. Під командуванням С.Білого і З.Чепіги військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787-91. У 1788 військо перейменували у ЧКВ і йому було виділено території між Південним Бугом і Дністром. Козаки заснували кілька селищ, зокрема Слободзеї (тепер Молдова). У 1792 російський уряд з метою закріплення території на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. Козаків розмістили вздовж т.зв. Чорноморської кордонної лінії, яка проходила від р.Лаби по правому березі р.Кубані до Азовського моря. У 1792-93 на Кубань було переселено бл. 25 тис. козаків, яким виділено земельний фонд площею 30 тис. кв.км. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з серед. 19 ст. називалися станицями. Центром став Катеринодар (засн. 1793, тепер Краснодар). На Кубані за козаками була збережена виборність військового уряду, запорозькі назви куренів та ін. ЧКВ поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської, Полтавської губ., колишніх слобідських козаків Харківської губ., а також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ - Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії відбулися у 1808-11, 1820-21, 1832, 1848-49, під час яких з України переселено понад 77 тис. чол. До 1860 козацькі війська на Кубані налічували бл. 200 тис. чол. З них формувались військові підрозділи - 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійських ескадрони. ЧКВ брало участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853-56. У 1860 ЧКВ увійшло до складу Кубанського козацького війська. Розселившись на Кубані, козаки вели господарську діяльність. У перші роки існування ЧКВ провідними галузями господарства були скотарство і рибальство, а з серед. 19 ст.- хліборобство. Козаки володіли значними угіддями. Спочатку розмір наділу козака не регламентувався і діяв принцип вільного займання. У 1842 російський уряд запровадив принцип довічного землекористування відповідно до рангу: генерал - 1500 десятин, штаб-офіцер-400, обер-офіцер - 200, рядовий козак - ЗО. Однак здійснити переділ відповідно до норм не вдалося. ЧКВ відіграло важливу роль у господарському розвитку Кубані.

О. Сухий (Львів).

ЧОРТКІВСЬКИЙ НАСТУП 1919 (Чортківська офензива) - наступальна операція Галицької армії у період українсько-польської війни 1918-19. Проведена 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні м.Чорткова і визволення всієї території Західно-Української Народної Республіки. На поч. червня 1919 Галицька армія, ведучи кровопролитні бої проти переважаючих польських військ, змушена була відступити у південно-східну частину Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний секретаріат склав свої повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича Диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем 25-тисячної Галицької армії призначений ген. О.Греков, який разом із групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чорткова, Львова. Початком Ч.н. став бій за Ямпільницю 7.6.1919. Увечері 8.6.1919 дві бригади Другого корпусу Галицької армії (командант М.Тарнавський) під командуванням А.Бізанца і А.Вольфа зайняли м.Чортків. Долаючи опір противника, українські війська визволили Бучач, 12.6. - Струсів, 14.6. - Підгайці, 15.6.- Тернопіль, чим завершили перший етап операції. Другий етап наступу Галицької армії, кінцевою метою якого було здобуття Львова, розпочався 20.6.1919 боями за м.Бережани. 21.6., розгромивши переважаючі сили противника, стрільці здобули місто. Розвиваючи початковий успіх, українські війська оволоділи Золочевим (22.6.), Рогатином і Бурштином (23.6.), Ожидовом (24.6.) і вийшли на підступи до Львова. Успіхи Галицької армії викликали величезне патріотичне піднесення у Галичині. До діючих частин Галицької армії зголосилися понад 90 тис. добровольців, але через брак зброї було прийнято тільки 15 тис. чол., а решту відправлено по домівках. Під час Ч.н. галицькі частини відчували постійну нестачу зброї, боєприпасів та військового спорядження, однак сподіватися на допомогу від Армії УНР було нереально, поза як остання сама, ведучи виснажливі бої з більшовицькими військами, перебувала у складному становищі. Охоплене панікою, польське командування почало поспішно стягувати в район на пн.сх. від Львова всі наявні резерви. 25.6.1919 Найвища Рада Паризької мирної конференції 1919-20 підтримала експансіоністські плани Польщі й уповноважила польський уряд вести воєнні дії аж по р.Збруч. У цих умовах 28.6.191940-тисячна польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська чинили героїчний опір загарбникам, але під натиском численнішого і краще забезпеченого у військовому відношенні противника змушені відступати на схід. 16-18.7.1919 Галицька армія перейшла Збруч. Територія ЗУНР була повністю окупована Польщею (див. також Західно-Українська Народна Республіка, Українсько-польська війна 1918-19).

І. Підкова (Львів).

ЧОРТОМЛИК - один із найбільших скіфських курганів 4 ст. до н.е. Розташувався за 22 км. на пн.зх. від м.Нікополя (тепер Дніпропетровська обл.). Досліджувався І.Забєліним (1862-63), Б.Мозолевським (1979), Б.Мозолевським та Р.Ролле (1981), В.Мурзіним та Р.Ролле (1983-86). Заввишки 21 м, окружність 350 м. Перекривав невеликий курган доби бронзи. Скіфський насип споруджувався у кілька прийомів з пластин дерну; був укріплений кам'яною крепідою у плані овальної форми (80 на 90 м). Висота останньої досягала місцями 2,8 м, простір між нею та насипом забутований камінням. У насипу та між камінням крепіди знайдені залишки тризни. Центральна могила (розкопки 19 ст.) складалася з п'яти камер (пограбовані у давнину). У першій з них (камера № 5) знайдені залишки похованого, численні речі - зброя, прикраси, побутові предмети. Утрьох нішах камери знайдено посуд (бронзові чаша та сітула), зброя (вістря до стріл, залізний меч, бойові пояси, ножі), різні золоті прикраси. Збереглися високохудожні твори грецького прикладного мистецтва: футляр для лука із зображенням епізодів із життя молодого Ахілла і ножни меча, на яких зображено битву греків з амазонками. У камері № 4 знаходився дерев'яний саркофаг з похованням жінки, прикрашеної золотими гривною, сережками, браслетами, перснями. Тут же знайдено поховання служниці з відомою срібною амфорою із зображенням скіфів, що приборкують диких коней, срібним тазом та 14 амфорами. У камері № 3 були поховані два знатних воїни у повному, дуже пишному озброєнні. На стінах камери № 2 був розвішаний дорогоцінний одяг, поруч з кістяком знаходилася зброя, казан, прикраси, п'ять амфор. У камері № 1 виявлено кістяк собаки та багаті знахідки. Окремі комплекси утворюють три поховання коней у повному вбранні (11 тварин). Поряд було поховано двох “конюхів”. Загальна кількість знахідок у Ч. досягає 7000 одиниць. Існує версія, що центральна могила Ч. може датуватися 340-320 до н.е., а впускна - кін. 4 ст. до н.е. На думку деяких дослідників, у Ч. міг бути похований цар Атей, який загинув у 339 до н.е. у битві з царем Філіппом II Македонським.

Г. Тощев (Запоріжжя).

ЧОРТОМЛИЦЬКА СІЧ (Стара Січ) - назва Запорозької Січі, яка в кін. 16-на поч. 18 ст. існувала на о.Чортомлик (або Базавлук) при впаданні в Дніпро протоки Чортомлик (поблизу теперішнього села Капулівки Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.). Ч.С. заснована у 1652. Перший детальний опис Ч.С. відноситься до 1672. Найвідомішими кошовими отаманами Ч.С., які переобиралися кілька разів, були І.Сірко та К.Гордієнко. Підтримка Запорожжям незалежницької політики гетьмана І.Мазепи і перехід у березні 1709 восьмитисячного запорозького війська на чолі з кошовим К.Гордієнком на бік шведсько-української армії призвели до зруйнування московським урядом Січі. У травні московські війська під командуванням П.Яковлева та загін полковника Г.Галагана штурмом здобули Січ. Запорожці змушені були відступити і в 1709 заснували Ка-м'янську Січ.

Г. Швидько (Львів).

ЧОРТОРИЙСЬКІ (Чарторийські, Чарториські) - князівський рід. Бере початок від князя Костянтина Ольгердовича (р.н. невід. - 1393), який володів Черніговом і Чорторийськом. Документально простежується з 1440 років. Представниками цього роду були князі Іван, Олександр та Михайло Васильовичі, палкі прихильники Свидригайла. В 1440 Іван та Олександр Ч. організували замах на Сигізмунда Кейстутовича. Пізніше Олександр Ч. емігрував до великого князівства Московського, де узяв участь у феодальній війні на боці Дмитра Шем'яки, а потім був великокняжим намісником у Пскові та Новгороді. У 1460 повернувся до Литви, де отримав маєтності у Віденському й Новгородському повітах. У 1530 роках це відгалуження роду вигасло (як раніше - гілка Івана Васильовича). Нащадки Михайла Ч. (п. бл. 1498) утворили один із наймогутніших князівських родів на Волині та в Галичині. Представники роду Ч. відігравали помітну роль у політичному житті Речі Посполитої. Одним з найвідоміших представників роду був польський державний і політичний діяч А. Чарторийський.

О. Русина (Київ).

“ЧТЕНИЯ В ИСТОРИЧЕСКОМ ОБЩЕСТВЕ НЕСТОРА-ЛЕТОПИСЦА” - видання Історичного товариства Нестора-літописця при Київському ун-ті, яке виходило в 1879-1914. Всього 24 книги. Другий том вийшов через 9 років після появи першої книги. 31888 видавались, за окремими винятками, щорічно по одній книзі. Книги 14-24 мають кілька випусків. У кожному збірнику вміщувались дані про склад товариства та його діяльність, протоколи засідань, наукові статті. Друкувались документальні матеріали та наукові дослідження з історії України, Росії та ін. слов'янських країн; значне місце займали повідомлення і звіти про археологічні розкопки на території України. Деякі книги “Ч.” носили тематичний характер. У виданні публікувались роботи М.Владимирського-Буданова, М.Дашкевича, В.іконникова, О.Кістяківського, В.Ляскоронського та ін. з історії, археології, історії права тощо; пам'ятки церковно-полемічної літератури та літературні пам'ятки, а також “Акти з історії землеволодіння в Малоросії” (1890).

ЧУБАР ВЛАС (10.(22).2.1891-26.2.1939)-радянський партійний і державний діяч. Н. у с.Федорівка (тепер с.Чубарівка Пологівського р-ну Запорізької обл.). У 1904-11 навчався в Олександрівському механіко-технічному училищі. Брав участь у революційних подіях 1905. У 1907 вступив до більшовицької партії. Після закінчення училища (1911) працював на заводах Краматорська, Маріуполя, Харкова, Петрограда, Москви. У 1917 Ч. брав активну участь у жовтневому перевороті в Петрограді, був комісаром ревкому Головного артилерійського управління. В 1918-19-голова правління машинобудівних заводів, член Президії Вищої Ради народного господарства. З грудня 1919 перебував в Україні. З кін. 1920 очолив ВРНГ України, а з грудня 1921 водночас керував роботою Центрального правління кам'яновугільної промисловості Донбасу. Після того, як Сталін добився відкликання з України Х.Раковського, Ч. у липні 1923 очолив РНКУСРР. Як слухняний виконавець планів більшовицької партії, проводив в Україні авантюристичну політику “комуністичного штурму” у промисловості, Індустріальна гонка і форсування темпів індустріалізації, яку за дорученням Москви реалізовував Ч., призвели до істотного зубожіння основної маси населення України. Виступав проти О.Шумського, М.Хвильового, М.Скрипника, які відігравали провідну роль в запровадженні українізації. У 1934-38 Ч. займав посаду заст. голови РНК СРСР. У 1937 очолив міністерство фінансів Радянського Союзу. Репресований НКВС СРСР.

ЧУБАТИЙ МИКОЛА (11.12.1889 -21.7.1975) - визначний український вчений, історик права та церкви, педагог і публіцист Н. у Тернополі. У 1909 закінчив українську державну гімназію. У 1909-13 навчався у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. У 1913 вступив на філософський ф-тет Львівського ун-ту. Слухав лекції М.Грушевського, відвідував семінари визначного історика слов'янського права Освальда Бальцера. Під час Першої світової війни продовжував навчання у Віденському ун-ті. У і 917 повернувся до Львова, дев 1918 одержав диплом доктора філософії. У 1917-18 вивчав право у Львівському ун-ті. Захистив дисертацію на звання доктора права на тему: “Державноправне становище руських земель Литовської держави під кінець 14 ст.”. У період ЗУНР брав активну участь в державно-політичному житті. Був призначений помічником державного секретаря освіти уряду ЗУНР У січні 1919 входив до складу державної делегації ЗУНР, яка брала участь у проголошенні Акта злуки на Софійському майдані в Києві. Був учасником Трудового конгресу України. З поч. 1919- доцент історії українського права у Кам'янець-Подільському державному українському університеті. У червні 1919 повернувся до Львова. Працював у газеті “Нова рада”, заснував та редагував тижневик “Правда” (видання були заборонені польською владою у 1920). В 1920-25 - професор історії українського права Львівського (таємного) українського університету. У цей же час Ч. працював директором гімназії сестер-василіянок та вчителем польської державної гімназії у Львові. З 1927 до 1939 Ч. - професор Львівської греко-католицької духовної академії (до 1928 - духовна семінарія), де викладав історію церкви. У 1928 обраний дійсним членом НТШ, був членом управи товариства та заступником голови історико-філософічної секції. У серпні 1939 брав участь у міжнародному конгресі католицької організації “Pax Romana”, що проходив у США.

У зв'язку з початком Другої світової війни та вступом в Галичину радянських військ змушений залишитися в еміграції. У 1939—41 викладав у коледжі св.Василя у Стремфорді. У 1941 переїхав до Нью-Йорка, де співпрацював у журналі “Шлях” та газеті “Свобода” (до 1954), згодом - у газеті “Америка”. Ч. став засновником і першим головою НТШ у США (1948-52), заст. президента Головної Ради НТШ (1952-55), членом ряду американських наукових інституцій, зокрема “American Historical Association” (1946), Academy of Political Science-Columbia University (1946), ALLSS (1952). Ч. був професором і почесним доктором УВУ (з 1948) в Мюнхені, деканом юридичного ф-ту та професором Українського історичного товариства, ініціатором та першим редактором (1944-57) наукового українознавчого журналу “Ukrainian Quarterly”, який відіграв важливу роль у поширенні правдивої інформації про Україну та українські проблеми в англомовному світі. Помер у США. Ч. належить ряд праць з історії українського права, зокрема “Огляд історії українського права: державне право” (1922-23). Серед ін. праць з цієї тематики: “Державний лад у Західній Обпасти Української Народної Республіки” (1921), “Правне становище церкви в Козацькій Україні” (1925), “До історії адвокатури в Україні” (1934), “Історично-правні основи актів Самостійности та Соборности України 1918 та 1919 рр.” (1963) та ін. Ч. - автор низки фундаментальних досліджень з історії української церкви. Серед них: “Західна Україна і Рим у 13 віці у своїх змаганнях до церковної унії” (1917), “Історія християнства на Руси-Україні” в двох томах (тт.1-2, 1965-76). Ч. грунтовно займався проблемами етногенезу українського народу. В монографії “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох слов'янських націй” (1964) Ч. спростував теорію існування єдиної давньоруської народності, конкретними історико-юридичними аргументами підтримав теорію М.Грушевського про шляхи формування трьох східнослов'янських народів.

Т. Андрусяк (Львів).

ЧУБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ПАВЛОВИЧ (1872-1943) - державний діяч періоду Гетьманату. Син П.Чубинського. Був ординарним професором права Харківського ун-ту. Співробітничав з журналом “Украинская жизнь”, який в 1912-17 редагували у Москві О.Саліковський та С.Петлюра. У травні-липні 1918-міністр судових справ Української Держави. 3 липня 1918- сенатор, голова Карного Генерального Суду. Був прихильником федеративного об'єднання України з Російською державою. Після падіння гетьманського уряду виїхав на Дон до А.Денікіна. Обіймав посаду обер-прокурора. У 1920-30 роках жив у Югославії. Був професором у вищих навчальних закладах Белграда і Суботіци.

І. Підкова (Львів).

ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ (15.(27)1.1839 - 14.(26)1.1884) - визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч. Н. на хуторі поблизу Борисполя на Київщині (тепер у складі м.Борисполя Київської обл.). Навчався у Другій Київській гімназії. У 1861 закінчив юридичний ф-тет Петербурзького унту. Влітку 1861 Ч. повернувся до Києва, де працював учителем. У 1861-70-х роках активно співпрацював у журналі “Основа” та київській “Старій громаді”. Один із засновників та активних членів київської “Старої громади”. Разом з іншими членами Громади займався активною пропагандистською діяльністю серед селянства, працював у недільних школах. У 1862 написав вірш, який став українським національним гімном, - “Ще не вмерла Україна”. У жовтні 1862 за участь в українському національному русі був заарештований, звинувачений у приналежності до таємного товариства, метою якого було повалення революційним шляхом існуючого в імперії порядку, і висланий у селище Пінега Архангельської губ. Через рік Ч. перевели в Архангельськ. На засланні багато займався статистичними та етнографічними дослідженнями півночі Росії. Після звільнення у 1869 з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. У березні 1860 обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого у 1869-70 очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові. Вивчав побут, звичаї, фольклор, говірки і народні вірування українців. У 1872-79 за редакцією Ч. було опубліковано матеріали цих досліджень: “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” (т. 1-7; т. 1 - вірування, народні забобони, приказки, загадки й чари; т. 2 - казки й анекдоти; т. З - народний календар; веснянки, обжинки, колядки; т. 4-родини, хрестини, весілля й похорон; т. 5 -народні пісні; т. 6 - юридичні звичаї; т. 7 -відомості про народності, що живуть в Україні). Поруч з науковою діяльністю Ч. знову активно включився в український суспільно-політичний рух. Разом з М.Драгомановим, М.Зібером, Ф. Вовком, М.Лисенком був членом редколегії газети “Киевский телеграф” - органу українського патріотичного руху. З М.Драгомановим брав активну участь у підготовці опери М.Лисенка “Різдвяна ніч”, постановка якої в 1873 стала визначною подією в українському культурному житті Києва. У 1873 виступив одним з ініціаторів створення у Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, в 1873-76 керував його діяльністю. У 1874 став одним з організаторів III Археологічного з'їзду у Києві. Після Емського указу 1876. Ч. було вислано з України. У 1877-79 працював у Петербурзі. Нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства (1873), Міжнародного етнографічного конгресу (Париж, 1875), лауреат Уваровської премії (1879). Навесні 1879 повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби помер. Ч. зробив фундаментальний внесок у вивчення українського звичаєвого права. Виводив норми традиційного українського права з сильного розвитку особистості, її суспільної значимості, що, на думку Ч., становило корінну рису українського народу. Головні праці: “Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии” (1869); “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные д[ействительным] ч[леном] П.П.Чубинским в семи томах” (1872-79). Ч. відомий також як поет, автор зб. віршів “Сопілка Павлуся” (1871). Бібліографічний покажчик праць Ч. уклав П.Єфименко в “Киевской старино” (травень 1884).

Т. Андрусяк (Львів).

ЧУГУЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1819-повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку в Слобідсько-Українській губ. (територія Харківщини). Причиною виступу стали нестерпні умови військової муштри і побуту військових поселенців, котрі, щоб утримати себе та сплачувати податки, працювали в сільському господарстві та одночасно займались військовою справою. Всі дії військових поселенців суворо регламентувались -вони не могли залишити село, будувати хати чи господарські будівлі, навіть одружуватись без дозволу властей. Повстання розпочалося 27.6 (9.7.) і відразу охопило всі військові поселення Чугуївського округу. Повстанці відмовилися виконувати будь-які роботи і висунули властям ряд вимог: розформувати військові поселення, віддати селянам землю, відрізану під час формування поселень, звільнити їх від обов'язкових поставок хліба і фуражу на військові склади. Спочатку військове керівництво планувало власними силами придушити повстання, однак солдати відмовились виступити проти військових поселян. Тоді в Чугуїв та інші пункти військового округу були направлені регулярні війська: два піхотних полки і дві артилерійські роти з 12 гарматами. Незважаючи на арешти та репресії, повстанці не припинили опору. Більше того, 2(14).8. до них приєдналися військові поселенці сусіднього Таганрозького полку, штаб якого розміщувався у слободі Балаклеї. Виступ набув широкого масштабу, і проти повстанців кинули ще 2 піхотних полки. У серпні на місце подій виїхав військовий міністр О.Аракчеев, якому, власне, і належала ініціатива створення в імперії поселень. У серпні 1819 регулярні військові з'єднання остаточно придушили повстання.

Понад 2 тис. повстанців було заарештовано (1104 чугуївців і 899 таганрозців). Перед військовим судом постало 350 чол. За вироком суду 273 чол. засуджено до смертної кари. (О.Аракчеев відхилив вирок суду, замінивши смертну кару 12 тис. ударів шпіцрутенами). Сотні учасників повстання (бл. 400), у т. ч. 29 жінок, були піддані тілесним покаранням. 37 повстанців прогнано крізь шеренгу з 500 солдатів 24 рази (20 з них померли від побиття різками на місці). Більшість учасників повстання після покарання вислано до Оренбурзького окремого військового корпусу.

О. Сухий (Львів).

ЧУЙКЕВИЧ ВАСИЛЬ (рр. н. і см. невід.) -український державний діяч першої чв. 18 ст. Належав до козацько-старшинського роду Чуйкевичів. Походив з Полтавщини. Служив двірським у гетьмана І.Мазепи, полтавським полковим писарем, військовим канцеляристом (1689, 1697). У 1702 обіймав посаду реєнта Генеральної військової канцелярії. У 1706-09 - генеральний суддя. У 1707 одружився з М.Кочубей. Підтримував І.Мазепу у його прагненні відстояти українську державність. Удень Полтавської битви 1709 разом із кількома старшинами покинув І.Мазепу і перейшов на бік московського царя Петра 1. Був заарештований і відправлений на заслання до Сибіру, де через деякий час постригся у ченці.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ЧУЙКЕВИЧ ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ -(1685-бл. 1759) - український правознавець. Н. у сім'ї полтавського полкового писаря. Здобув серйозну для свого часу юридичну підготовку. З 1717- помічник писаря Генерального суду. У 1750 одержав звання бунчукового товариша. Протягом 1750-58 провів приватну кодифікацію права і упорядкував збірник під назвою “Суд і розправа”. У своїх пропозиціях щодо поліпшення судової справи в Україні не пішов далі усунення деяких недоліків судового процесу і відновлення шляхетських судів, що передбачалися Литовським статутом. Зібрані та систематизовані Ч. правові норми мали удосконалити правові відносини в Україні.

В. Кульчицький (Львів).

ЧУЙКЕВИЧІ - старовинний старшинсько-дворянський рід, що походив від Никифора Ч. (жив у 17 ст.). До роду Ч. належали: Олександр Никифорович Ч. (рр. н. і см. невід.) -полтавський полковий писар (1693-1706); Василь Никифорович Ч. (рр. н. і см. невід.)-київський наказний полковник (1701), згодом генеральний суддя (1706-09). Був прихильником гетьмана 1.Мазепи. У 1710 засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво; Федір Олександрович Ч. (1685; за ін. дан. 1695 -бл. 1764; за ін. дан. - бл. 1759) - український правознавець (див. Ф.Чуйкевич), Семен Васильович Ч. (рр. н. і см. невід.)-державний діяч Гетьманщини. У 1728 разом з С.Тарнавським керував Генеральною канцелярією. У 1730-34 - ніжинський полковий суддя, згодом тимчасово очолював Ніжинський полк; Петро Андрійович Ч. ( бл. 1783 - 1831) -учасник Бородінського бою, за який одержав орден Володимира. У 1814-16-директор Окремої канцелярії військового міністра О.Горчакова. З 1823- генерал-майор. 31829-начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу. Присвятив Д.Трощинському свій переклад з франц. “Познание человека” (1806). Автор книг “Стратегические рассуждения о первых действиях россиян за Дунаем в 1810 г.”, “Рассуждения о войне 1812 г.” (1813).

На думку О.Оглобліна, до цього роду належав Петро Омелянович Ч. (15.12.1818 -бл. 1876) - педагог, етнограф. У 1845 закінчив філософський ф-тет Київського ун-ту, де навчався разом з В.Білозерським та Д.Пильчиковим. Учителював у Рівному, Луцьку, Кам'янці-Подільському. Був близько знайомий з Костомаровим, Кулішем, Бодянським. У червні 1843 познайомився з Т.Шевченком, який зупинявся у нього в Кам'янці. Записав у його альбом кілька пісень. Одну з них (“Зійшла зоря із вечора”) Т.Шевченко використав у повістях “Близнецы”, “Прогулка с удовольствием” та поемі “Марина”. Притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, але був звільнений за браком доказів.

С. Білокінь (Київ).

ЧУМАК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ (літ. псевд. -С.Віче, Вагр, Ічня; 25.12.1900 (7.1.1901) -21.11.1919)-український поет. Н. у м.Ічні на Чернігівщині в селянській родині. Навчався спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом - в Ічнянському чотирикласному училищі, з 1914-в Городнянській гімназії. Перші поезії (“До праці”, “Не вам”, “Далі”) опублікував у листопаді 1917. Найчастіше друкувався в газетах “Земля і воля” та “Нова громада”. З травня 1919 працював відповідальним секретарем журналу “Мистецтво” і одночасно співробітником бюро пропаганди Всеукрліткому при Наркомосвіті. Був одним з активних діячів партії боротьбистів. Під керівництвом В.Блакитного працював у центральному партійному органі -газеті “Боротьба”. Гаряче підтримував ідею національного відродження та виступав за існування України як окремої радянської республіки - “самостійного члена виростаючої всесвітньої федерації радянських республік”. У цей період у журналі “Мистецтво” публікувалися вірші Ч. - “З ранкових настроїв”, “Гартована поезія”, “Офіра”; в Одесі в 1919 вийшов збірник “Червоний вінок”, в якому побачив світ цикл поезій “Червоний заспів”, вірші “Вже доволі”, “Геть сумніви”, “Я порву ті вінки”. Після захоплення у серпні 1919 білогвардійцями Києва був заарештований, але незабаром втік із в'язниці, знаходився у підпіллі. У листопаді 1919 схоплений денікінською контррозвідкою та страчений разом з Г.Михайличенком. Вірші Ч. увійшли у збірку “Заспів” (видана посмертно, 1920), яка складається із циклів “З ранкових настроїв”, “Мрійновтома”, “Осіннє”, “Цикл соціального”. Інші видання цієї збірки: “Червоний заспів” (1922, 1930, 1956, 1991). Для поезій Ч. характерні експресія, емоційність, максимальна естетична навантаженість кожного образу, оригінальний звукопис; неповторні авторські неологізми, музикальність, чіткість ритму. Поетична творчість Ч. мала значний вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії. На поч. 1930 років твори Ч. були заборонені у зв'язку з приналежністю автора до партії боротьбистів Реабілітований в серед. 1950 років.

М. Лабач (Львів)

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ - торгово-візницький шлях, яким чумаки в 16-19 ст. возили сіль з Чорноморського узбережжя Криму, а з України - хліб та ін. сільськогосподарські продукти. Пролягав по лівому березі Дніпра через запорозькі степи до Перекопу, а звідти - у Крим. Втратив своє значення в 1870-80 роках у зв'язку з розвитком залізниць і річкового транспорту та припинення чумацького промислу.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ЧУПРИНКА ГРИГОРІЙ АВРААМОВИЧ (27.11.1879 - 28.8.1921)- український поет-романтик. Н у с.Гоголів Остерського повіту Чернігівської губ. Походив із козацько-селянської родини. Деякий час навчався у гімназії, однак через революційну діяльність виключений. Кілька разів відбував ув'язнення у Лук'янівській в'язниці у Києві та смоленській в'язниці; позбавлявся права в'їзду на Чернігівщину. Почав писати російською мовою. Перший вірш українською мовою “Моя кобза” надруковано у газеті “Рада” у травні 1907. Згодом співпрацював з журналом “Українська хата”, який проголошував ідеї відродження української літератури на національній основі, але із творчим використанням новітніх віянь у ін. європейських літературах. Ч. - автор збірок поезій “Огнецвіт” (1910), “Метеор” (1910), “Ураган” (1910, “Сон-трава” (1911), “Білий гарт” (1911), “Контрасти” (1913), поеми “Лицар-Сам” (1913). Написав низку літературно-критичних статей і рецензій на твори І.Нечуя-Левицького, М.Вороного, Г.Хоткевича, М.Філянського, М.Шаповала, М.Семенка та ін. У 1915-18 співпрацював у літературно-художніх та публіцистичних часописах “Основа”, “Степ”, “Промінь”, “Шлях”, “Літературно-науковий вісник” та ін. У 1917 став козаком Першого Українського козачого ім. гетьмана Б.Хмельницького полку. Пізніше керував повстанським рухом на Чернігівщині. Влітку 1919 схоплений у Києві більшовицькою контррозвідкою. У зв'язку з денікінським наступом переведений до Кожухівського концтабору під Москвою. Після повернення до Києва брав участь у підготовці протибільшовицького повстання у Правобережній Україні. Належав до Українського центрального повстанського комітету. Схоплений Київським губ. ЧК і 28.8.1921 розстріляний.

І. Роздольська (Львів).

ЧУРАЙ МАРІЯ ГОРДІЇВНА (Маруся Чурай, Чураївна) - легендарна українська народна поетеса і співачка. За переказами, народилася у Полтаві в козацькій родині і жила у 1625-53. Батько поетеси Гордій Чурай нібито брав участь у повстанні П.Павлюка і був страчений у Варшаві в 1638. Вважають, що Ч. створила пісні “Ой не ходи, Грицю”, “Засвистали козаченьки” (“Засвіт встали козаченьки”), “Котилися вози з гори” та ін. За легендами, у першій з них переказано трагічну історію кохання Ч. з хорунжим Полтавського полку Григорієм Бобренком. За мотивами пісні “Ой не ходи, Грицю” написано багато літературних творів, зокрема драма М.Старицького “Ой не ходи, Грицю” (1892), повість О.Кобилянської “У неділю рано зілля копала...” (1909), роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” (1979) та ін. Саму пісню перекладено у 19 ст. на французьку і німецьку мови. Документальних свідчень про Ч. немає.

О. Кривоший (Запоріжжя).