РЕВУЦЬКИЙ ЛЕВ (Левко) МИКОЛАЙОВИЧ [8.(20).2.1889-30.3.1977]-відомий український композитор, педагог і громадсько-музичний діяч, академік АН УРСР (з 1957). Брат Д.Ревуцького. Н. у с. Іржавець (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). З 1903 навчався у приватній музичній школі М.Тутковського в Києві, у фортепіанному класі М.Лисенка, згодом - у музично-драматичній школі М.Лисенка. З 1907 вивчав право в Київському ун-ті і одночасно навчався на фортепіанному відділі Київського музичного училища. У 1913-16-студент композиторського ф-ту Київської консерваторії в класі професора Р.Гліера. У 1918-24 перебував у Прилуках. У 1924-34 -викладач Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка, з 1934 - Київської консерваторії (з 1935 - її професор). Серед учнів Р. - Г. Майборода, П.Майборода, Г.Жуковський, В.Кирейко, В.Гомоляка, А.Філіпенко, А.Свечников. У 1944-48 - голова Спілки композиторів України. Автор кантати-поеми “Хустина” за Т.Шевченком (1923, оркестрова редакція 1944), 2-ої симфонії (1920), концерту для фортепіано з оркестром (1934; 2-а ред. 1963), обробок народних пісень (зб. “Козацькі пісні”, 1920 роки; “Сонечко”, 1926; “Галицькі пісні”, 1928). Відредагував оперу “Тарас Бульба” М.Лисенка (1937, 1955), створив для хору і симфонічного оркестру “Оду пісні” (1956), три хори на слова Т.Шевченка (“Ой, чого ти почорніло”, “У перетику ходила”, “На ріках круг Вавілона”).

РЕДЕМПТОРИСТИ (лат. - Congregatio Sancitissimi Redemptoris; Згромадження Найсвятішого Ізбавителя; Чин Найсвятішого Ізбавителя) - монаший чин, заснований 1732 св. Альфонсом Ліджорі в Італії (поблизу Неаполя). Затверджений Папою Бенедиктом XIV. Очолює згромадження обраний генеральною капітулою генеральний настоятель. Настоятелю підлягають провінційні ректори, а їм - ректори колегій. Основне завдання Р. - проведення парохіальних місій, проповідницька діяльність. На землях Речі Посполитої Р. діяли з 1787. Існує жіноче згромадження сестер-редемптористок. У 1970 Р. налічували бл. 7400 членів ордену. У 1913 митрополит греко-католицької церкви А.Шептицький та голова ордену Р.П.Муррей уклали угоду, що передбачала створення східної (української) гілки Р. У Галичині було створено протоєгуменат з центром у Львові. Місійні колегії відкрились у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Тернополі, Ковелі. Велась велика місійна робота серед українських емігрантів у Канаді (провінція Саскачеван) та США. До Другої світової війни у Галичині було бл. 100 Р. і 24 - на Закарпатті. Після ліквідації УГКЦ (див. Львівський собор 1946) багато Р. було репресовано, ув'язнено у тюрмах і таборах, частина ченців перейшла у підпілля. До чину Р. належали ряд єпископів УГКЦ -В.Величковський, В.Стернюк, Ф.Курчаба, М.Саприга. У кін. 1980-х Р. відновили свою діяльність в Україні. Найбільшим осередком українських Р. є Львів. Чин видає часописи “Голос Спасителя” та “Логос”.

Р. Шуст (Львів).

РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ - частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу в 2 пол. 16 ст. і внесених в особливий список-реєстр (звідси і назва). У червні 1572 за наказом польського короля Сигізмунда II Августа з козаків (300 чол.) було сформовано наймане військо для охорони південних і східних державних кордонів та боротьби з українським національно-визвольним рухом. Першим старшим (згодом - гетьманом) над Р.к. король призначив шляхтича Я.Бадовського. Польський уряд визнавав козаками тільки Р.к., які офіційно називалися Низовим або Запорозьким військом. У 1578 королем Стефаном Баторієм реєстр було збільшено до 600 чол. Р.к. отримували право власної військової, адміністративної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Р.к. мали право на землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували держплатню. Р.к. було передано у володіння містечко Трахтемирів, де розміщувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Р.к. мали право самостійно обирати гетьмана і козацьку старшину на козацькій раді. Реєстрове військо одержало кілька гармат, військові клейноди (булаву, печатку з гербом, хоругву) та литаври. У 1620-30-х роках чисельність реєстрового війська складала 3-8 тис. чол. Реєстрове козацтво відіграло значну роль у боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час національно-визвольних повстань кін. 16 - поч. 17 ст. Р.к. часто переходили на бік повстанців. У 1648 більшість реєстрового війська приєдналася до армії Б.Хмельницького. У Гетьманщині Р.к. поступово почали називатися городовими козаками, а з 1735 - виборними козаками.

РЕЙНБОТ ВІКТОР (рр. н. і см. невід.) -державний діяч в Україні періоду Гетьманату. Юрист за фахом. До 1917 -службовець російського Міністерства юстиції і голова окружного суду в Петербурзі. З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського Р. -товариш міністра, а з 24.10.1918-тимчасово керуючий міністерством внутрішніх справ у кабінеті Ф.Лизогуба. Після проголошення гетьманської грамоти про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (14.11. 1918) - міністр юстиції в уряді С.Гербеля. У грудні 1918 заарештований республіканськими військами, але за домовленістю з воєнним командуванням Антанти вивезений в Одесу і звільнений.

/. Підкова (Львів).

РЕЙТАРИ (нім. Reiter - вершник) - вид найманої кавалерії в арміях європейських країн у 16-18 ст. Прийшли на зміну важкій рицарській кінноті. Мали на озброєнні вогнепальну зброю (рушницю або карабін, пістолі), палаші, а іноді і списи; носили шоломи і нагрудні лати. Р. поряд із кірасирами і драгунами використовувались для нанесення вирішальних ударів противнику. Вели атаку щільними бойовими порядками. Організацію і тактику ведення бою розробив Моріс Оранський у нідерландській армії. Р. складались переважно з німців і служили в постійних найманих арміях Польщі, Швеції, німецьких держав. Рейтарські підрозділи використовувались польським урядом в Україні для придушення козацьких повстань та під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Українські козацькі полки неодноразово завдавали поразок рейтарським військовим частинам. На поч. 18 ст. Р. були замінені драгунами та кінними єгерями.

РЕКРУТСЬКА ПОВИННІСТЬ - система комплектування регулярного війська у Російській імперії. Запроваджена у 1705. В Україні Р.п. було поширено після ліквідації залишків державності у 1780 роках. Полягала у зобов'язанні населення податних станів (селян, міщан та ін.) поставляти в армію новобранців-рекрутів, а від дворян - офіцерів. У рекрути брали чоловіків віком 15-20 років (до 1708), згодом - 20-30 (1726), 1727-66 -“різного” віку, наступні роки - 17-35 років. Загальна чисельність і час набору визначалися перед кожним набором. Спочатку рекрутів набирали з розрахунку від кількості дворів (1 рекрут на 20 дворів), з 1724 - від певної кількості “ревізьких душ”. Набори (з 1000 душ) поділялися на звичайні-5-7 чол., посилені -до 10 чол., надзвичайні - більше 10. Під час Кримської війни 1853-56 набори доходили до 70 рекрутів на кожну тис. чол. населення. Термін служби рекрута до 1793 був довічним. З 1793 рекрути служили 25 років, з 1834 - 20, у 1855-72 було встановлено послідовно 12-, 10- та 7-річні строки. Кандидатури рекрутів визначала міська або селянська община. Набір рекрутів з поміщицьких селян повністю залежав від волі поміщика. Кріпак, який потрапляв в армію за Р.п., звільнявся від кріпосної залежності. Для дворян-офіцерів до 1736 строк служби був довічним. У 1736 стали звільняти від військової служби у дворянській сім'ї одного з братів, а пожиттєву службу їм замінили на 25 років. З 1762 дворянство повністю звільнялось від Р.п., а згодом й інші категорії населення - купці, сім'ї священнослужителів, жителі Бессарабії та віддалених районів Сибіру. В 1872 було дозволено вносити викуп за звільнення від Р.п. Статут про військову повинність 1874 ліквідував систему Р.п,, яка була замінена загальною військовою повинністю. Строк дійсної військової служби встановлювався: у сухопутних військах - 6 років (9 років військовозобов'язаний перебував у запасі), на флоті - 7 років (3 роки у запасі). Особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.

/. Підкова (Львів).

РЕСКУПОРІД - ім'я кількох царів Боспорської держави з династії Тіберіїв Юліїв. Родоначальником династії був Р. І (Аспург; 9/8 до н.е. - 38/37 н.е.), який здобув престол з допомогою племені аспургіанів, усунувши римського ставленика Полемона І. За часів його панування до Боспорського царства входили Східний Крим, Таманський півострів, Приазов'я; під протекторатом Боспору був Херсонес. На честь римського імператора Тіберія Р. І присвоїв собі ім'я Тіберій Юлій. За часів правління Р. II (68/69-92/93) посилилась залежність Боспору від Римської імперії. Р. Ill (210/211-226/227) носив титул “царя всього Боспору й тавроскіфів”, що вказує на його владу над територією гірського Криму. Р. IV (233/234-234/235) -за цього правителя Боспорське царство перебувало у стані глибокої економічної кризи, що проявилося, зокрема, у розладі грошової системи. Р. V (240/241 р.-267/268) правив в часи занепаду Боспорської держави. Останній з царів, який носив ім'я Р., був P.VI (318/319-322/333).

О. Бандровський (Львів).

 

РЕШЕТИЛІВСЬКІ СТАТТІ 1709 - законодавчий документ царського уряду, який врегульовував відносини Московської держави і Гетьманщини. Після Полтавської битви 1709 І.Скоропадський, перебуваючи у військовому таборі в Решетилівці, 17(28).7.1709 звернувся до московського уряду з проханням підтвердити в “Статтях” основні державні права Гетьманщини (декларовані царським маніфестом від 1.11.1708) та допомогти вирішити деякі важливі практичні питання тодішнього життя України”. Подані Петру І договірні умови складалися з 14 статей (зокрема, містили такі пункти: про підпорядкування українського війська під час походів козацькому командуванню; повернення українській армії артилерії, захопленої московськими військами у Батурині; заборона московським воєводам втручатися у внутрішні справи Гетьманщини; звільнення українського населення від військових постоїв московської армії тощо). У відповідь на звернення гетьмана 31.7 (11.8).1709 було видано царський “Решительный” указ, який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. Згідно з царським актом гетьманський уряд здійснював судову та адміністративну владу; московським урядовцям, крім президентів колегій, було заборонено втручатися в справи адміністративного управління; козацьке військо до кін. 1709 звільнялося від участі у військових походах тощо. Однак Р.с. значно посилювали військово-адміністративну залежність України від московського уряду. За Р.с. московським урядовцям надавалось право втручатись у справи української адміністрації; українська армія підпорядковувалась під час військових походів московському командуванню; козацькому війську відмовлено у поверненні артилерії; при І.Скоропадському запроваджувалась посада міністра-резидента (див. А.Ізмайлов), який мав спостерігати за діяльністю гетьмана та його уряду; значно збільшувалась кількість московських залог у містах Лівобережної України; встановлювався контроль за збиранням податків, витратами на утримання гетьманської адміністрації, козацького війська тощо.

/. Підкова (Львів).

 

РЄПІН ІЛЛЯ ЮХИМОВИЧ [24.7. (5.8)1844-29.9.1930] - видатний живописець. Н. у Чугуєві Харківської губернії у сім'ї військового поселенця. Перші уроки малювання отримав у місцевій іконописній майстерні та в живописця І.Бунакова. У 1863 Р. переїхав до Петербурга. Навчався у Рисувальній школі Товариства заохочування мистецтв у Р. Жуковського та І. Крамського, у 1864-71 - в Академії мистецтв. У цей період створив низку портретів - В.Рєпіна (1867), В.Шевцової (1869), груповий портрет “Слов'янські композитори” (1871-72), відоме полотно “Бурлаки на Волзі” (1870-73). У 1873-76 Р. перебував за кордоном як стипендіат Академії, спочатку - в Італії, згодом - у Парижі, де ознайомлювався зі стародавнім і сучасним мистецтвом Західної Європи. Величезний вплив на Р. справили твори Рембрандта, Веласкеса, Мікеланджело, Веронезе та ін. За кордоном створив картини “Паризьке кафе” (1875), “Околиця Парижа” (1874), “Дорога на Монмартр в Парижі” (1876). Після приїзду з-за кордону Р. повернувся на Харківщину. У Чугуєві написав полотна “Протодиякон” (1877), “У волосному правлінні” (1877), “Хресний хід у дубовому лісі” (1878), “Проводи новобранця” (1879), “Хресний хід у Курській губернії” (1880-83) та ін. З 1882 жив у Петербурзі, здійснював поїздки по Україні і за кордон. З 1878 - член Товариства передвижників, а з 1893 - дійсний член Петербурзької AM.

    Глибоким драматизмом відзначаються монументальні полотна Р. на історичну тематику - “Царівна Софія” (1879) та “Іван Грозний і його син Іван” (1885). У 1880 роках написав відомі картини “Арешт пропагандиста” (1880-92), “Відмова від сповіді” (1879-85), “Не чекали” (1884-88). Велику художню цінність мають портрети роботи Р., зокрема В.Стасова (1873), М.Мусоргського(1881), М.Пирогова (1881), П.Стрепетової (1882), Л.Толстого (1887), Елеонори Дузе (1891), В.Серова (1901), [.Павлова (1924), груповий портрет “Засідання Державної Ради” (1901-03). У 1894-1907 Р. багато часу приділяв викладацькій роботі, був професором Академії мистецтв, у 1898-99 - її ректором. Учнями Р. були українські художники М.Пимоненко, О.Мурашко, Ф.Красицький, С.Прохоров, І.Шульга, Ф.Чуприненкота багато ін. З 1900 жив у садибі “Пенати” в Куоккала у Фінляндії.

    Творча та громадська діяльність Р. була тісно пов'язана з батьківщиною. Р. вивчав українську історію, культуру, фольклор, порушив проблему українського стилю у мистецтві. Серед друзів Р. були М.Кропивницький, М.Мурашко, Д.Яворницький. Пензлю Р. належать портрети діячів української культури - С.Любинської, М.Мурашка (1877), М.Костомарова, В.Тарновського (1880; “Гетьман”), С.Тарновської, Т.Шевченка (1888), Д.Багалія (1906).

    На українську тематику написано численні твори - “Українська селянка” (1880), всесвітньовідома картина “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1878-91), “Вечорниці” (1881), “Чорноморська вольниця” (1908), “Гайдамака” (1902), “Гопак” (1930) та ін.; ілюстрації до творів М.Гоголя “Тарас Бульба” і “Сорочинський ярмарок” (1872-82), книги Д.Яворницького “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу” (1887); листівки за мотивами поеми Т.Шевченка “Прометей” (1910), чотири ескізи до проекту пам'ятника Т.Шевченку в Києві (1912-14) та ін. Помер і похований у Куоккала (у 1917-1940 -в складі Фінляндії; з 1948 - Репіно, тепер С.-Петербурзька обл., Російська Федерація). У 1969 в Чугуєві відкрито музей художника. 

/. Підкова (Львів).

РЄПНІН-ВОЛКОНСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ (1778 - 6.(18.)1.1845) - російський військовий і державний діяч, генерал від кавалерії (1828), князь. Старший брат декабриста С.Волконського. Походив з роду чернігівських Рюриковичів. У 1792 закінчив кадетський корпус, перебував на військовій службі. У 1809-12 - посол у Вестфальському герцогстві, у 1813-14 - генерал-губернатор Саксонії. У 1816-34 - малоросійський генерал-губернатор (Полтавської і Чернігівської губерній). Послідовно відстоював інтереси українського населення перед російським урядом. У 1830-31 склав проект відновлення козацьких полків. Цікавився історією України, надавав допомогу Д.Бантиш-Каменському у написанні “Історії Малої Росії”. Співчував українському автономістському руху, підтримував зв'язки з його діячами. Погляди Р.-В. спричинили до його усунення Миколою І з посади генерал-губернатора та еміграції за кордон. Останні роки свого життя провів в Яготині. Був близько знайомий з Т.Шевченком, який в 1843 - на поч. 1844 жив у його маєтку. Т.Шевченко виконав дві копії портрета Р.-В. роботи швейцарського художника Й.Горнунга (п. 1870). Р.-В. був одружений з онукою гетьмана К.Розумовського. Його дочка княжна Варвара Р. була близьким другом Т Шевченка. 

/. Підкова (Львів).

РЖЕГОРЖ ФРАНТІШЕК (16.12.1857 -6.10.1899) - чеський етнограф. Н. у с. Стежери поблизу м. Градець-Кралове (Чехія). У 1877-90 жив у Галичині у с. Вовків поблизу Львова, деякий час - у с. Зарогізно та Стрию. Займався вивченням культури, побуту, звичаїв, народної медицину, демонології та фольклору українців (бойків, гуцулів, лемків). Автор близько 120 праць з українознавства, друкованих у чеській періодиці, та понад 160 українознавчих статей в енциклопедичному “Науковому словнику Я.Отта”. Основні етнографічні праці: “Календарик з народного життя бойків”, “Гуцули”, “Покуття”, “Весілля лемків у Карпатах”, “Народне лікування галицьких малорусів”, “З етнографічного природознавства Галицької Русі”. Зустрічався і листувався з багатьма українськими вченими і письменниками зокрема з І.Франком, М.Павликом, Г.Гнатюком, В.Шухевичем, Н.Кобринською, О.Кобилянською, Д.Лук'яновичем, Є.Ярошинською, В.Герасимовичем та ін., яких ознайомлював з культурними надбаннями чеського народу, залучав до співпраці у чеських виданнях, співучасті в культурних заходах тощо. Р. опублікував у чеській періодичній пресі та енциклопедичних виданнях сотні статей з українознавства, зокрема статті й матеріали про українське студентське товариство “Січ” у Відні, “Руську видавничу спілку” у Львові, виникнення і розвиток українського театру, 100-літній ювілей “Енеїди” І.Котляревського та 25-річчя літературної діяльності І.Франка, про діячів української культури В.Білозерського, І.Головацького, І.Торонського, М.Шашкевича, відгук на видання творів Т.Шевченка. Зібрав цінну етнографічну колекцію, на базі якої створено український відділ у Празькому промисловому музеї, включений потім до етнографічного відділу Національного музею у Празі, де зберігається також українознавча бібліотека Р. Багату особисту бібліотеку чеської літератури Р. подарував товариству “Просвіта”, за що єдиний з іноземців удостоївся звання почесного члена товариства. Передана згодом Науковому товариству ім.Т.Шевченка, тепер вона зберігається у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. 

Ф. Стеблій (Львів).

РЖЕПЕЦЬКИЙ АНТОН КАРЛОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український громадський і державний діяч. До 1917- директор банку і радник Київської міської думи. У роки Першої світової війни 1914-18 керував заходами т. з. Тетянинського комітету, спрямованими на допомогу біженцям. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського Р. очолював Міністерство фінансів в урядах Ф.Лизогуба і С.Гербеля. Заходи Р. на посту міністра фінансів були спрямовані на розбудову грошової системи та зміцнення національної валюти. Р. активно захищав економічні інтереси України під час переговорів з представниками німецького уряду, відстоював права України на Крим. Належав до прихильників федеративного об'єднання України з Росією. У грудні 1918 заарештований у Києві республіканськими військами, але незабаром був звільнений. Подальша його доля невідома. 

/. Підкова (Львів).

РЖЕПЕЦЬКИЙ БОРИС (1895 - р. см. невід.) - український громадсько-політичний діяч, економіст. Н. на Волині. У 1917-заступник губернського комісара Волині А. В'язова. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів. У1918-19 редагував щотижневу газету “Селянська думка” у Бердичеві. З жовтня 1918 входив до складу української делегації (гол. А.Лівицький, члени Л.Михайлович, П.Понятенко, П.Манецький.С.Витвицький і А.Горбачевський), яка вела переговори з польським урядом у Варшаві. Після завершення польсько-радянської війни 1920 та укладення Ризького мирного договору 1921 Р. залишився у Варшаві. Працював економістом у Центральній спілці польської промисловості, редагував журнал “Огляд господарський”, що видавався у Варшаві. З 1950 жив у США, багаторічний голова Українського літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку. 

/. Підкова (Львів).

РИДЗ-СМІГЛИ ЕДВАРД (11.3.1886 -2.12.1941)-польський військовий діяч, маршал Польщі. Н. у Бережанах (тепер Тернопільська обл.) у родині військовослужбовця. Вищу освіту здобув у Краківському ун-ті та в Краківській Академії красних мистецтв. У 1910-11 навчався в офіцерській школі у Відні. Був членом молодіжних організацій соціалістичного та незалежницького спрямування. Під час Першої світової війни 1914-18 служив в австрійській армії, в польських легіонах, де керував першим піхотним полком. У 1917-18 очолював Польську військову організацію. Під час польсько-радянської війни 1920 Р.-С. командував польською армією (квітень-червень), Українським фронтом (червень-липень), Пд.-Сх. фронтом (до 6.8), ударною групою військ (серпень). У 1922-35 виконував різні функції (інспектор армії) у керівництві Збройних Сил Польщі. У травні 1935 після смерті маршала Ю.Пілсудського став Генеральним інспектором Збройних Сил, а в жовтні 1936 - маршалом Польщі. Був тісно пов'язаний з політичними угрупованнями навколо Табору національного об'єднання. У вересні 1939 виконував обов'язки верховного головнокомандувача польської армії. Після того, як Червона Армія 17.9.1939 перейшла радянсько-польський кордон, Р.-С. виїхав до Румунії, де був інтернований. У жовтні 1941 нелегально повернувся до Варшави, де незабаром помер. 

М. Швагуляк (Львів).

РИЗЬКИЙ ДОГОВІР 1921 - угода між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, укладена у березні 1921 у Ризі після завершення польсько-радянської війни 1920. Мирні переговори між воюючими сторонами розпочалися у серед, серпня 1920 у Мінську, а на поч. вересня були перенесені до Риги, де тривали з перервами аж до весни 1921. Дипломатичні представники УСРР (Д.Мануїльський) і ГСРР (В.Баран, Н.Хомин) під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І.Иоффе. 26.9. до Риги прибула делегація Західно-Української Народної Республіки на чолі з К.Левицьким. Однак польська і радянська сторони виступили проти її офіційної участі у переговорах, хоча представники УСРР і ГСРР на цьому не наполягали і навіть намагались встановити особисті контакти із співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та іноземних журналістів, в яких різко засудила польську окупацію Галичини і відстоювала право українського населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати радянської України, однак вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані при підписанні основних документів. 11.10.1920 радянські та польські повпреди уклали перемир'я і підписали попередній мир між державами. 18.3.1921 між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами сторони зобов'язались припинити військові дії; анульовувався Варшавський договір 1920 між Польщею та УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західно-білоруські землі визнавались за Польщею. 15.3.1923 новий кордон по р. Збруч затвердила Рада амбасадорів у Парижі. У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалась надати “особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів”, крім того, “особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки”. Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої. 

М. Литвин (Львів).

РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ [6(19).3.1895-24.7.1964]-видатний український поет, перекладач, культурно-громадський діяч. Академік АН України з 1943. Н. у Києві. Син Т.Рильського. Закінчив приватну гімназію В.Науменкау Києві. З 1915 навчався на медичному ф-ті Київського ун-ту св.Володимира, з 1918-на історико-філологічному ф-ті (не закінчив). До осені 1923 працював у с. Романівці, де завідував школою. З 1923-29 викладав українську мову і літературу в школах Києва. З 1929 перейшов на літературну роботу. У 1943-46- голова Спілки письменників України. З 1944 і до кінця життя Р. очолював Інститут мистецтва, фольклору та етнографії АН України. У 1957-64 - головний редактор журналу “Народна творчість та етнографія”. У 1907 було надруковано перший вірш Р., перша поетична збірка “На білих островах” вийшла у 1910. Згодом побачили світ збірки: “Під осінніми зорями” (1918), “Синя далечінь” (1922), поеми “Царівна”, “На узліссі” (1917), “Драматичний малюнок “Бенкет”. У 1920 роках Р. зблизився з літературним угрупованням неокласиків. У цей період з'являються поетичні збірки “Крізь бурю і сніг” (1925), “Тринадцята весна (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929), що свідчать про розквіт творчості Р. Для цих збірок характерні глибина і щирість почуттів, пластика образів, вишуканість вислову, переосмислення класичних мотивів, тем і героїв. У березні 1931 Р. заарештовано і звинувачено в приналежності до “підпільної контрреволюційної організації”, однак після піврічного перебування в ув'язненні звільнено. Поетична творчість Р. цього періоду неоднозначна. Наростання у країні політичних репресій щодо діячів української культури, кампанія пошуку націоналізму у художніх творах, перекручування змісту і очернительство творчості, загроза нового арешту - все це змусило Р. стати на позицію активного сприйняття радянської дійсності. У цей час для творів Р. притаманна кон'юктурність, провідними темами поезій стає оспівування керівної ролі компартії та возвеличення Сталіна.

    У 1930 роках виходять збірки “Знак терезів” (1932), “Київ” (1935), “Літо” (1936), “Україна” (1938), “Збір винограду” (1940). З початком війни посилюється патріотичне звучання поезії Р. 26.11.1941 по радіо вперше була виголошена поема “Слово про рідну матір”, в якій звучала ідея безсмертя народу, незламності його духу і віри в перемогу над ворогом. Вагому роль у пробудженні історичної пам'яті та національної свідомості нашого народу відіграли поеми “Неопалима купина” та “Жага”, за які Р. був звинувачений у націоналізмі. Під час війни виходять збірки “За рідну землю” (1941), “Слово про рідну матір” (1942), “Світова зоря” (1942), “Світла зброя” (1942), “Велика година” (1943), “Неопалима купина” (1944). У післявоєнні роки вийшли збірки поезій “Вірність” (1946), “Чаша дружби” (1946), “Ранок нашої Вітчизни” (1953), які були заборонені, а їх авторові інкриміновано помилки “буржуазно-націоналістичного” характеру. Після війни виходять також збірки поезій: “Мости” (1948), “Братерство” (1950), “Троянди і виноград” (1957), “Далекі небосхили” (1959), “Голосіївська осінь” (1959), “Зимові записи” (1964). Творчість М. Рильського від збірки “Троянди і виноград” до останньої прижиттєвої збірки “Зимові записи” називають “порою третього цвітіння”, в яких чільне місце посідають роздуми про життя і мистецтво, людину і природу. Для поезій Р. властивий високий інтелектуалізм, витонченість поетичної форми. Р. - видатний майстер художнього перекладу. Переклав такі шедеври світової літератури, як “Пан Тадеуш” А.Міцкевича, “Ернані” В.Гюго, “Сірано де Бержерак” Е.Ростана, “Орлеанська діва” Вольтера, “Король Лір”, “Дванадцята ніч” У.Шекспіра, “Євгеній Онєгін” О.Пушкіна та ін. Статті Р. з проблем мистецтва та літератури зібрані в книгах “Вечірні розмови” та “Про мистецтво”. Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 1968 у Києві відкрито літературно-меморіальний музей поета та встановлено пам'ятник (скульптор О.Ковальов, арх. В.Костін). 

М. Лабач (Львів).

РИМЛЯНИН ПАВЛО (Paolo Dominici Romanus; р. н. невід, -п. 1618)- український архітектор кін. 16 - поч. 17 ст. Італієць за походженням. Н. у Римі. Вперше згадується в церковних книгах Львова у 1585. У 1585-1616-член цеху будівничих у Львові. З 1589 був молодшим цеховим майстром, з 1595 -старшим. У творчості Р. поєднувалась архітектура італійського Відродження з місцевими архітектурними мотивами. У 1591-98 будував Успенську (Волоську) церкву (будівництво завершували А.Прихильний і В.Купинос у 1598-1631). З 1595 працював разом з П.Щасливим на будівництві костьолу та монастиря бенедиктинок у Львові. У 1600 розпочав будівництво костьолу бернардинів. 

    3 1595 працював на будівництві костьолу бенедиктів. У 1600 розпочав будівництво костьолу бернардинів, яке з 1619 продовжував А.Прихильний (закінчено у 1630). Збудував каплицю Кампіанів (1618) у Львові. Брав участь в будівництві парафіяльного костьолу і замку в Жовкві. Помер у Львові. М. Ерстенюк (Львів).

 

РИМСЬКИЙ-КОРСАКОВ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (25.2.1872 - р. см. невід.) -військовий діяч періоду Гетьманату. Після закінчення морського кадетського корпусу служив у штабі Балтійського флоту, Головному морському штабі. У 1908 Р. - старший офіцер канонерського човна “Хивинец”, командир яхти “Стрела”, учбового судна “Верный”, есмінця “Лейтенант Зацаренный”. 31913-викладач морської академії, капітан І рангу. У роки Першої світової війни 1914-18 служив на Чорному морі. За Гетьманату-командант Миколаївського порту, контр-адмірал. 

К. Литвин, К. Науменко (Львів).

РИНСЬКИЙ (ренський, золотий ринський)-назва австрійського (австро-угорського) гульдена (флорена) у Галичині в період її перебування у складі Австрійської імперії (з 1867 -Австро-Угорської імперії). В обігу знаходились монети номінальною вартістю 1 і 2 Р. Під час грошової реформи 1892 Р. було вилучено з обігу і замінено на нову грошову одиницю - крону, в співвідношенні 1 Р. на 2 крони. 

Р. Шуст (Львів).

РІГЕЛЬМАН МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ (29.9.1817-21.5.1888)-український історик, публіцист, мандрівник. Н. у с. Андріївка біля Чернігова. Закінчив Московський ун-тет. З листопада 1839 перебував на службі у канцелярії Московського цивільного губернатора. У 1840 познайомився з Т.Шевченком, матеріально допомагав поету після повернення його із заслання. Підтримував дружні взаємини з М.Костомаровим і П.Кулішем. У серед. 1840 років продовжував освіту у Празі, Відні та Пресбурзі, де встановив контакти з В.Ганкою, Л.Штуром, В.Караджичем, Я.Колларом і П.Шафариком. З червня 1846 вступив на службу до канцелярії Київського військового, Подільского й Волинського генерал-губернатора. У 1847 Р. допитували у справі кирило-мефодіївців, і до 1850 він перебував під поліцейським наглядом. З 1848 - секретар канцелярії, а згодом - скарбник Київського ін-ту шляхетних дівчат. 13.8.1848 Р. був обраний дійсним членом Комісії для розбирання давніх актів. Продовжив роботу, розпочату М.Костомаровим, над підготовкою до друку Літопису Величка. У 1848-51 опублікував два томи цього видання під назвою “Летопись событий в Юго-Западной России в 17 ст.”. У серпні 1850 призначений директором другої Київської гімназії та директором училищ Київської губернії. У 1854 вийшов у відставку. У 1857-58 і 1867 здійснив поїздки до Австрії, Німеччини і Франції. Його “Письма из Вены”, передруковані згодом у зб. “Три поездки за границу” (1871), містять докладні відомості про культурне життя слов'ян за межами Російської імперії. Матеріально підтримував галицьких москвофілів, сприяв виходу газети “Слово”. Був дійсним членом Товариства любителів російського письменства при Московському ун-ті, головою (з 1875) Київського слов'янського благодійного товариства та Київського відділення Російського музичного товариства. Помер у Києві. 

С. Білокінь (Київ).

РІГЕЛЬМАН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ [1720-23.10.(3.11.). 1789]-історик, військовий інженер, генерал-майор російської армії (з 1771). Н. у Петербурзі. Походив з німецької дворянської сім'ї. У 1738 закінчив Шляхетський корпус. Служив у російських військах в Україні. Учасник російсько-турецької війни 1735-39. У 1741-43 Р. проводив інженерно-технічні та топографічні роботи на Запорожжі, зокрема займався розмежуванням земель між Портою і Російською імперією. У червні 1743 одержав чин інженера-прапорщика. У 1745-49 керував роботами по спорудженню прикордонних ретраншаментів біля Києва (Васильківського, Обухівського та ін.), готував плани Прилуцького, Лубенського та Київського полків. З 1749 проводив інженерно-фортифікаційні роботи у Киргиз-Кайсацькій орді. Протягом 1760-1782 брав участь у будівництві укріплених лінійна Дону і Пд. Україні, на узбережжі Азовського моря (зокрема, під його керівництвом збудовано фортеці св. Дмитрія Донського у гирлі Дону і Петровську в гирлі р. Берди). З 1770 - полковник. Учасник російсько-турецької війни 1768-74, нагороджений за участь у здобутті Силістрії. Після відставки в 1782 оселився у маєтку своєї дружини (уроджена Лизогуб) у с.Андріївці (Овдіївці) на Чернігівщині. Р. - автор “Історії або повіствування про донських козаків” з додатком (17 ілюстрацій і 2 карти; 1778; видана Й. Бодянським в 1846). У 1778 склав “Літописне повіствування про Малу Росію” (ч. 1-4; у 1785-86 переробив і доповнив). Ця праця була вперше повністю видана Й.Бодянським у 1847. При написанні цієї роботи використав українські козацькі літописи, польські хроніки і мемуари, книгу С.Мишецького “Історія козаків запорозьких”, а також власні спостереження та документальні матеріали. Праця Р. з додатком “Список именной всем бывшим в Малой России гетьманам”, альбомом (28 портретів та двох карт України) є цінним джерелом з історії України 17-18 ст. У рукописах залишилися розвідка Р. “Изъяснение о Кизлярской крепости” (1757), збірник планів, карт та ін. Збудував у своєму селі церкву, де і похований. 

С. Білокінь (Київ).

“РІДНИЙ КРАЙ” - політичний, економічний і літературний тижневик. Виходив з 24.12.1906 до 1907 у Полтаві. Ініціатором, першим видавцем і редактором був український діяч М.Дмитрієв, співредакторами -Панас Рудченко (Панас Мирний) і Г.Коваленко. Серед співробітників - О.Пчілка, Х.Алчевська, О.Коваленко, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко. З 16 номера “Р.к.” був заборонений адміністрацією. З 20.10.1907 по 31.7.1914 газета виходила у Києві. У 1915-16 через заборону українських видань “Р.к.” виходив російською мовою. 

Т. Геращенко (Запоріжжя).

РІЗНИЧЕНКО (Різников) ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ [16(28).1.1892 - 17.7.1938] - український історик-популяризатор, бібліограф, демограф. Н. у Конотопі (тепер Сумської обл.). Після закінчення в 1911 комерційної школи продовжив навчання у Київському політехнічному інституті. Служив у статистичному відділі Київської губернської земської управи. Друкувався у газетах “Діло” і “Сніп”. З 1913 як діяч “Просвіти” перебував під наглядом жандармерії. Починаючи з 1915, друкував численні краєзнавчі та історичні розвідки (зокрема “Проект українського ун-ту в Батурині”; “З минулого Батурина”; “Батуринський шлях”, всі-1916), розпочав видавати серію життєписів, що мала скласти біографічний словник діячів Конотопщини. 31917- член УПСФ. У роки Української революції Р. заснував у Києві власне видавництво, видав популярні брошури про гетьманів І. Мазепу, П.Орлика, Д.Апостола та про національні символи України. У цей період під псевдонімами “Задніпрянець”, “Подорожній”, “В.Р.” та ін. друкувався у київській, чернігівській та західноукраїнській періодиці. У 1918 Р. закінчив зі званням канд. економічних наук Київський комерційний ін-тут, деякий час навчався у Київському археологічному ін-ті. У 1920-30-х роках працював ст. науковим співробітником в Інституті демографії АН УСРР. За ред. акад. М.Птухи вийшли покажчики Р.: “Демографія України за 1914-1928 рр.” (1931) та “Демографічні переписи, теорія, методологія, організація” (1936). У лютому 1938 Р. був заарештований, звинувачений у шпигунстві на користь Польщі і розстріляний. У рукописах збереглася розвідка Р. “З історії друку на Конотопщині” (1930), до якої додано покажчик видань 1880-1919 рр. 

С. Білокінь (Київ).

РІПЕЦЬКИЙ ВСЕВОЛОД (1884 - липень 1919) - український політичний діяч. Н. у Самборі (тепер Львівська обл.) За освітою -юрист. Належав до Української соціал-демократичної партії. У 1918-19-повітовий комісар ЗУНР-ЗО УНР на Турківщині (тепер Львівська обл.). У липні 1919 під час відступу Української галицької армії за Збруч захоплений у полон польськими військовими. Розстріляний без суду разом з державним секретарем земельних справ ЗУНР М.Мартинцем, І.Сілецьким, В.Паходом біля Солотвина (тепер Івано-Франківська обл.).

 /. Підкова (Львів).

РІЧ ПОСПОЛИТА (Річ посполита; Rzech-pospolita - від латинського respublica - республіка) - офіційна назва Польської держави після укладення Люблінської унії 1569 до третього поділу Польщі (1795). Назва відображала специфічну форму станової монархії на чолі з королем, який обирався шляхетським сеймом. Термін Р.П. вперше з'явився в хроніці В.Кадлубка. Остаточно був прийнятий у 16 ст. для означення устрою багатонаціональної Польської держави, в якій провідна роль належала привілейованому шляхетському стану, що управляв країною від імені всіх народів сейму (див. Польща). Унія Польщі і Литви на вальному (загальному) сеймі в Любліні 1569 об'єднала обидві країни в єдину державу, поширивши права і привілеї польської шляхти на литовських землях, зберігши елементи автономного управління для Великого князівства Литовського. Одночасно Волинь і Полісся були відокремлені від Литви і передані Польщі. На сеймі в Любліні до унії приєдналось також Королівство Пруссія. Новостворена об'єднана держава отримала назву Річпосполита Польська. Остаточно державний устрій Р.П. сформувався за короля Генріха Валуа (1573-74), який був змушений підписати з сеймом “Пакет угоди” (Pacta conventa) і “Генріхові артикули”, що ставили короля у повну залежність від шляхти, зобов'язуючи його беззаперечно виконувати рішення сейму і одночасно давали право шляхті не підпорядковуватись владі короля і навіть виступати проти нього зі зброєю (право конфедерацій). Така специфічна форма станової монархії, що отримала назву “шляхетської демократії”, дала можливість представникам шляхетського стану впливати на управління державою, виходячи із своїх станових та групових інтересів, що з часом викликало гострі соціальні, національні, міжконфесійні суперечності, створило в країні обстановку безладдя, свавілля і шляхетської анархії. Вищим органом державного управління був сейм. Сейм складався з сенату, куди входили король, вищі адміністративні й духовні особи та ізби (палати) послів, які обирались на земельних сеймиках (зборах) шляхти. Сейм скликався раз на два роки і вирішував усі державні питання - від обрання короля до прийняття законів (конституцій). У сеймі був обов'язковим принцип одноголосності при прийнятті рішень - право “ліберум вето”, яке у 18 ст. практично паралізувало діяльність парламенту. У період між сеймами король управляв державою, але під постійним контролем 16 спеціально призначених сеймом сенаторів-резидентів. Всевладдя шляхетського стану в Польщі негативно позначилось на соціальному становищі інших верств (міщан, селян), а також на розвиткові непольських народів Р.П. Польську державу 16-18 ст. називають також І або шляхетською Р.П. Відроджена у 1918 Польща взяла офіційну назву Річпосполита Польська (з 1919); у публіцистиці її також іноді називають II Р.П. За Конституцією 1952 Польща мала назву Польська Річпосполита Людова (Польська Народна Республіка); з початком демократичних перетворень кін. 1980-х років було повернуто назву Річпосполита Польська (Польська Республіка), яку деякі публіцисти почали іменувати Третьою Річпосполитою. 

П. Зашкіпьняк (Львів).

РІЧИЦЬКИЙ АНДРІЙ (справж. прізв. та ім'я - Пісоцький Анатоль; 1882 -1937) - український політичний діяч і літературознавець. Належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. У січні 1919 на VI з'їзді партії виступив одним з ініціаторів розколу в УСДРП та разом з М.Ткаченком став ідеологом новоствореної УСДРП (незалежних; див. Незалежники). У січні 1920 був спільно з М.Ткаченком, А.Драгомирецьким, М.Авдієнком, Ю.Мазуренком, Ю.Лапчинським співзасновником Української Комуністичної Партії. В 1920-24 Р. - голова УКП, співредактор друкованого партійного органу -“Червоний прапор”. У своїх публіцистичних статтях Р. звинувачував КП(б)У у встановленні воєнно-політичної диктатури в Україні. Зазнавав постійних переслідувань з боку більшовицьких репресивних органів. Після ліквідації УКП (1924) був тимчасово обраний кандидатом у члени ЦК КП(б)У. Виступав прихильником політичної лінії, яку проводив М.Скрипник. Одночасно гостро критикував політичні погляди інших націонал-комуністів -О.Шумського, М.Волобуєва, М.Хвильового. У кін. 1920-поч. 1930 років - науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Шевченка. Після самогубства М.Скрипника (1933) заарештований органами НКВС, звинувачений у контрреволюційній діяльності і розстріляний. Автор праць з літературознавства ( “Тарас Шевченко в світлі епохи”, 1923; “В.Винниченко в літературі і політиці”, 1928), з новітньої історії України (“Центральна Рада від лютого до жовтня”, 1928), з проблем національно-політичних процесів в Україні у 1920 - поч. 1930 років (“Основи українознавства”, 1929; “Національне питання доби наступу соціялізму”, 1931) та теорії комуністичного руху (“Від демократії до комунізму”, 1920). У 1927-29 за редакцією Р. вперше українською мовою було видано “Капітал” К.Маркса.

/. Підкова (Львів).

 

РІШЕЛЬЄ АРМАН ЕММАНЮЕЛЬ дю Плессі (Емануїл Йосипович; 14.9.1766 -17.5.1822) - французький державний діяч, герцог. Н. у Парижі в аристократичній родині. Здобув військову освіту. На поч. Великої Французької революції емігрував у Росію. З 1790 Р. перебував на службі в російській армії у чині генерал-лейтенанта, учасник штурму Ізмаїла під час російсько-турецької війни 1787-91. Р., будучи монархістом за переконанням, в 1793-94 у складі військ австро-прусської коаліції брав участь у війні проти республіканської Франції. З 1795 жив у Російській імперії. У 1803 призначений градоначальником Одеси, одночасно у 1805-14 -генерал-губернатор т. зв. Новоросійського краю. Маючи значні адміністративні здібності, Р. активно проводив заселення і господарське освоєння Українського Причорномор'я, керував міським будівництвом і спорудженням порту в Одесі. На відміну від багатьох вищих посадових осіб Російської імперії був освіченою та культурною людиною. При підтримці Р. за проектом абата-єзуїта Ніколя у 1817 був створений Рішельєвський піцей. Після повалення у 1814 Наполеона І Бонапарта повернувся у Францію. У вересні 1815 Р. був призначений Людовіком XVIII головою кабінету міністрів та міністром закордонних справ. У 1818 на конгресі Священного Союзу добився рішення про виведення окупаційних військ із Франції. Продовжував цікавитися господарським життям Південної України. 25.12.1818 Р. вийшов у відставку. З лютого 1820 до грудня 1821 знову очолював кабінет міністрів. В Одесі встановлено пам'ятник Р. роботи І.Мартоса. 

Ф. Самойлов (Одеса).

РІШЕЛЬЄВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ в Одесі - закритий середній навчальний заклад підвищеного типу, заснований у 1817. Названий в честь колишнього новоросійського генерал-губернатора А.Е.Рішельє. У 1816 при підтримці А.Е.Рішельє за проектом абата-єзуїта Ніколя відкрито Одеський благородний інститут, який у травні 1817 реорганізовано у Р.л. Спочатку було два відділення - філософське та юридично-політичне. Термін навчання - 8-10 років. До 1820 навчання велося французькою мовою. Згодом навчальні програми були вдосконалені, поліпшено методику викладання, відкрито педагогічне відділення для підготовки вчителів для комерційних і повітових шкіл. У 1817-37 домінувала класична освіта. У кін. 1820-30-х роках у Р.л. основна увага приділяється вивченню природознавчих наук. У 1837 затверджено новий статут Р.л. Структурою, учбовими планами та програмою ліцей наблизився до вищого учбового закладу. У ліцеї було організовано фізико-математичне відділення, інститут східних мов (існував 1837-54), що готував перекладачів для військових установ; у 1843 - камеральне відділення з кафедрами природничих та економічних дисциплін, яке готувало управителів поміщицьких господарств. Р.л. вважався одним із кращих учбових закладів в Україні і в Російській імперії. У ньому викладали історик С.Єжевський (1853-54) та видатний учений-хімік Д.Менделєєв (1855-56). Під час перебування в Одесі неодноразово відвідував ліцей О.Пушкін. Протягом 1840-50-х років владою та громадськістю міста, зокрема опікунами Одеської учбової округи Д.Княжевичем і М. Пироговим, докладалися зусилля для перетворення ліцею на університет. У червні 1862 Олександр II дозволив створити на базі Р.л. Новоросійський ун-т, який відкрито у 1865 (з 1933 - Одеський ун-т).

Ф. Самойлов (Одеса).

РОГАТИНЦІ ЮРІЙ (р. н. невід. - п. після травня 1605; за ін. дан. - 1608) та ІВАН (р. н. невід. - п. 1603) - керівники (старійшини) Львівського Успенського братства у 80-х роках 16 - на поч. 17 ст. Вихідці з галицького містечка Рогатина. Самотужки опанували фах сідлярів, винайшли новий вид сідла. У кін. 1570-х років переїхали до Львова, де стали членами, а з 1586 -старійшинами Львівського Успенського братства. У 1586 виступили ініціаторами реформи братства, що перетворило його у дієвий орган захисту культурно-релігійних, економічних, національних інтересів українців. Юрій Р. - ймовірний автор статуту братства 1586 та статуту братської школи, що започаткував новий етап у розвитку українського шкільництва, заснованого на засадах європейського гуманізму. Р. сприяли викупу друкарського обладнання І.Федорова для заснування братської друкарні, що вже 1591 випустила першу книгу. Після 1586 братство фактично домоглося у православних патріархів незалежності від місцевої церковної влади для львівської Успенської церкви та Онуфріївського монастиря (див. Ставропігія), що призвело до тривалої боротьби з львівським єпископом Г.Балабаном. Р. виступили противниками укладення Берестейської унії 1596. Юрію Р. адресував своє “Послання до М.Домнікії” І.Вишенський, в якому з консервативних позицій критикував його погляди, що не обмежувалися аскетичними ідеалами, а закликали до дієвої проповіді та відстоювання українських національно-культурних традицій. Юрій Р. був добре знайомий з князем К.Острозьким Київським митрополитом І.Потієм. У своїх листах до Львівського і Віденського братств закликав проявляти терпимість у справах віри. Деякі дослідники (І.Франко, К.Студинський, М.Василенко та ін.) приписували Юрію Р. авторство полемічного твору “Пересторога” (написаний у 1605 або 1606). 

М. Капраль (Львів).

РОГАЧ ІВАН (1913- 1942) - відомий український політичний діяч, журналіст. Н. у Великому Березному на Закарпатті. Здобув теологічну освіту. З юнацьких літ брав активну участь у молодіжному русі в Підкарпатській Україні. У серед, 1930-х років разом з провідними закарпатськими політичними діячами С.Клочураком, Ю. і Ф.Бращайками, С.Росохою, Ю.Реваєм відстоював ідею створення єдиних українських патріотичних сил у боротьбі за створення національної держави і возз'єднання з Великою Україною. З березня 1938 - редактор єдиної щоденної української газети у Закарпатті “Нова свобода” (виходила в 1938-39 в Ужгороді і Хусті, згодом редагували С.Довгань, В.Гренджа-Донський). Належав до Організації українських націоналістів. З вересня 1938 - заступник голови Української національної оборони С.Росохи, з листопада 1938-військовий писар Організації національної оборони “Карпатська Січ”. В 1938-39 - особистий секретар прем'єр-міністра Карпатської України А.Волошина. Був членом Українського національного об'єднання, секретарем проводу цієї організації. У 1941 з Похідними групами ОУН полк. А.Мельника вирушив у Наддніпрянську Україну. У вересні-листопаді 1941 редагував спільно з П.Олійником і О.Чемеринським щоденну газету “Українське слово” (видавалася у Житомирі, згодом - у Києві). Заарештований гестапо в листопаді 1941 разом з іншими співробітниками видання і розстріляний у Бабиному Яру. 

/. Підкова (Львів).

РОГНЕДЬ РОГВОЛОДІВНА (слов'янське ім'я - Горислава; р.н. невід. - п. 1000) - полоцька княжна, дочка полоцького князя Рогволода. У кін. 70-х років 10 ст. до Р. посватались великий князь київський Святополк Володимирович та Володимир Святославич, тоді ще князь новгородський. P.P. відмовила Володимиру. Бл. 980 Володимир Святославич захопив Полоцьк, убив батька і двох братів P.P., а її силоміць зробив своєю дружиною. Від P.P. Володимир мав чотирьох синів - Ізяслава, Ярослава, Всеволода, Мстислава та двох дочок - Передславу і Предмиславу. За переказами, після хрещення Володимира і ліквідації його гарему P.P. відмовилася скористатись його дозволом вдруге вийти заміж. Вона повернулася у Полоцьк, згодом висвятилась у черниці під іменем Анастасії. Її син Ізяслав Володимирович став засновником полоцької лінії Рюриковичів. 

І. Підкова (Львів).

РОДЗЯНКИ - український козацько-старшинський рід на Полтавщині і Катеринославщині у 18- поч. 20 ст. Походив від Василя Р. (1652-1734) - сотника хорольського (1701-04) та миргородського полкового обозного (1723-34). Його нащадки син Степан Р. (1687-1736) і внуки Єремій та Іван Р. були сотниками хорольськими протягом 1701-68 та миргородськими полковими обозними (1735-36 і 1767-79). Інші відомі представники цього роду: Семен Р. (1782 - бл. 1808) - поет. Належав до “Дружнього літературного товариства” (1801-04) у Петербурзі. Аркадій Гаврилович Р. (бл. 1793 - 1846) - український дідич. Писав вірші. Був знайомий з Т.Шевченком, О.Пушкіним, С.Аксаковим. Він та його брати були відомими прихильниками української національної ідеї. Сергій Р. (1866 - р.см. невід.) - комісар Української Центральної Раби та Української Держави на Холмщині. Михайло Володимирович Р. (1859-1924)-російський державний діяч (див. М.Родзянко). До нащадків роду Р. належали письменники М.Старицький і Л.Старицька-Черняхівська.

РОДЗЯНКО МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ [9(21 ).2.1859 - 24.1.1924] - російський державний діяч поч. 20 ст. Походив з українського козацько-старшинського роду Родзянків. Володів великими земельними маєтками у Новомосковському повіті на Катеринославщині. У 1886-96 - новомосковський повітовий маршалок дворянства. У 1900-06 очолював Катеринославську губернську управу. Був одним із лідерів партії октябристів, відстоював ідею встановлення у Російській імперії конституційної монархії. У 1906-07 -депутат III і IV Державних Дум, у 1907-17 -Державної ради, з 1911-її голова. Підтримував політику, яку проводив П.Столипін. Р., будучи прихильником існування “єдиної і неділимої Росії”, негативно ставився до вирішення українського національного питання. Після перемоги Лютневої революції в 1917 у Петрограді очолив Тимчасову раду Державної Думи, що ставила собі за мету зупинити революцію і встановити конституційну монархію. Під час громадянської війни в Росії знаходився у Добровольчій армії ген. А.Денікіна. У 1920 емігрував у Югославію, де і помер. Залишив мемуари “Крах імперії” (1924,1927,1929).

/. Підкова (Львів).

РОДЦЕВИЧ-ПЛОТНИЦЬКИЙ ЛЕОНТІЙ ЛЕОНТІЙОВИЧ (1877 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-майор. Н. на Холмщині. Закінчив Царськосельську гімназію, Костянтинівське артилерійське училище (1899), Миколаївську академію генерального штабу. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Під час Першої світової війни 1914-18-на фронті, командир 11-го піхотного Псковського полку, начальник штабу 12-ої стрілецької Сибірської дивізії, 1 -го гвардійського корпусу, командир Заамурської піхотної дивізії, начальник штабу 7-ї армії. З жовтня 1917 - у резерві Петроградського військового округу. На службі в українській армії з 1918. Урядом УНР призначений до складу українського консульства у Батумі. У зв'язку з наступом Червоної армії у березні 1921 виїхав до Константинополя, де став співробітником посольства УНР у Туреччині. 

К. Литвин, К. Науменко (Львів).

РОЖАНКОВСЬКИЙ ТЕОДОР (14.2.1875-12.4.1970)-український політичний і військовий діяч. Н. у Сокалі (тепер Львівська обл.). За освітою правник. Після закінчення Львівського ун-ту працював адвокатом. Належав до Української національно-демократичної партії, з 1913 - посол Галицького сейму.  Після поч. Першої світової війни 1914-18 активно сприяв організації Легіону українських січових стрільців, входив до складу організаційно-координаційного центру по створенню частини Бойової Управи УСС. У серпні 1914 був першим командантом УСС. Виступив проти рішення командування австрійської армії перекинути невишколених стрільців проти наступаючих російських військ, за що був усунений від командування Легіоном. З березня 1915- заступник команданта Коша УСС. З жовтня 1918- член Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Під час українсько-польської війни 1918-19 очолив Станіславську військову округу, отаман Української галицької армії. У 1919-20 -військовий аташе УНР у Празі. У 1920-30-х роках працював адвокатом у Львові. Останні роки прожив у США. Помер у Вігокені (Нью-Джерсі).

РОЗАНОВ ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (у чернецтві - Гавриїл; 1781— 1858) - архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський у 1828-37. Н. у с. Рожденственне Костромської губ. Навчався у семінарії Троїцько-Сергійового монастиря. У 1811 у Олександро-Невській лаврі пострижений у ченці. 22.5.1828 призначений на Катеринославську єпископську кафедру. Займався дослідженням церковної і світської старовини. Був членом Товариства історії і старожитностей в Одесі. Записав розповіді запорожця Миколи Коржа про життя і побут козаків, про заселення земель на Катеринославщині - цінну історичну пам'ятку з історії Запорожжя. Згодом був Тверським і Кашинським архієпископом. Р. належать праці: “Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре”, “Историческая записка о заложении в Екатеринославе кафедрального Преображенского храма и о начале самого города Екатеринослава” та ін. Зберігся архів документів та рукописних заміток Р. з історії заселення Півдня України та Криму. 

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

РОЗДОЛЬСЬКИЙ РОМАН (1898 - 1967, псевд. - Прокопович, П.Сук, Тенет, B.C. та ін.) -український історик, громадський діяч. Навчався у Львівському, Празькому й Віденському ун-тах. Один із засновників організації Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь (1918), яка стала предтечею українського комуністичного руху в Західній Україні. Під час польсько-української війни 1918-19 - рядовий УГА. Один із засновників та головних ідеологів Комуністичної партії Західної України. Під час розколу КПЗУ у 1928-29 приєднався до її національносвідомого крила (т.зв. “КПЗУ-більшості” або “васильківців”). У 1929 одержав звання доктора політичних наук у Відні. У 1934 повернувся до Львова, де працював в ун-ті на кафедрі відомого польського економіста Францішка Буяка. Після окупації Галичини більшовиками переїхав до Кракова. У 1942 був заарештований гестапо за переховування євреїв. До закінчення Другої світової війни перебував у концтаборах - Освенцімі, Равенсбрюку, Оранієнбургу. У 1947 переїхав до США, де поселився у Детройті й повністю присвятив себе дослідницькій роботі. Автор близько 50 наукових праць, у т. ч. “Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtlosen” Volker” (Archiv fAr Sozialgeschichte. Bd.lY. Hannover, 1964; англ. пер. І.-П.Химки; 1986); “Stosunki poddafcze w dawnej Galicji (1962, тт. 1-2), “Die grosse Steuer- und Agrarreform Jozefs II. Ein Kapitel zur osterreichischen Wirtschaft-geschichte” (1961); “Zur Ensstehungs-geschichte der Marxischen “Kapital” (1968; переклад, на англ., франц., італ., ісп., дві скандинав., сербо-хорват. та япон. мови); “Die Bauernabgeordnetnen im konstituie-renden Ъterreichischen Reichtag, 1848-1849” (1976). Архів Р. зберігається в Інституті соціальної історії (Амстердам). 

Я. Грицак (Львів).

 

РОЗЕНБЕРГ АЛЬФРЕД (19.01.1893 -16.10.1946) - німецький нацистський лідер, військовий злочинець. Н. у Ревелі (тепер м.Таллінн) у сім'ї балтійських німців. Дитинство і юність провів в Естонії, яка перебувала під владою Російської імперії. Навчався у Московському ун-ті. У 1917 під час революції втік до Німеччини. У 1919 приєднався до новоствореної націонал-соціалістичної партії. З 1923 - головний редактор партійного органу “Volkischer Beobachter” (“Народний оглядач”). У 1923-24 очолював партію після арешту її лідерів у зв'язку з невдалим Мюнхенським путчем. Провідний ідеолог нацистського руху, розвинув теорії про расову вищість німців та про необхідність завоювання німцями “життєвого простору” на Сході. У керівництві нацистської партії вважався фахівцем зі справ Східної Європи. З 1933 очолював відділ зовнішньої політики нацистської партії. Підтримував контакти з українською політичною еміграцією у Німеччині -з гетьманцями та Організацією українських націоналістів. Ще до початку Другої світової війни неодноразово висловлювався за створення Українськоїдержави. 17.7.1941 за розпорядженням А.Гітлера очолив міністерство Райху для окупованих районів Сходу (Ostministerium). Політичною метою окупації вважав максимальне послаблення Росії, зокрема шляхом від'єднання частини її територій і передачі їх до нових адміністративних утворень - Білорусі, України і Донського регіону. Виступав за створення навколо Росії санітарного кордону з буферних держав -України, Білорусі, Центральної Азії, які залежали б від Райху та одночасно користувалися певним самоуправлінням. Висловлював думки, що у майбутньому Україна мала б стати незалежною державою, союзником Німеччини. Першочерговим завданням вважав одержання з України продовольства і сировини, необхідних для ведення воєнних дій у Росії. З економічних мотивів виступав за прихильне ставлення окупаційної адміністрації до українців. Для налагодження ефективних поставок з України Р. радив розпустити колгоспи і наділити селян землею. Вважав недоцільним існування українських політичних партій і наділення їх політичною владою. На думку Р., українці могли допускатися до участі в самоуправлінні лише на нижчому і середньому рівнях. У галузі культурної політики виступав за проведення заходів, які б зміцнили національну самосвідомість українців і дозволили б змобілізува-ти їх для боротьби проти Росії (зокрема, висунув ідею відкриття у Києві українського ун-ту та наполягав на перенесенні столиці райхскомісаріату України з Рівного до Києва). Українська політика Р. носила інструментальний характер і переслідувала мету ослабити на

тривалий період Росію та забезпечити життєві інтереси Райху на Сході Європи. Політична лінія Р. щодо українців не знайшла підтримки серед нацистського керівництва. Реалізація планів Р. стала цілковито неможливою через жорстоку і брутальну політику щодо українського населення, яку проводив райхскомісар України Е.Кох. На цьому тлі між Р. і Кохом виник гострий конфлікт. У травні 1943 Гітлер повністю підтримав лінію Е.Коха і гостро критикував діяльність Р. та керованого ним міністерства. Р. був засуджений як військовий злочинець на Нюрнберзькому процесі і страчений (повішений). 

Я. Грицак (Львів).

 

РОЗЕНБЕРГ ЛЮДОВИК (псевд. Володимир Чорній; 1895-1940)-український військовий і політичний діяч. За національністю єврей. Н. у Львові. Закінчив Львівську гімназію. Учасник Першої світової війни 1914-18. 31914 служив у Легіоні українських січових стрільців у сотні В.Дідушка. У вересні 1916 поранений під час боїв на Лисоні. 31917 служив у Вишколі УСС (за деякими дан. -у 1917 перебував у російському полоні). З осені 1918- сотник січових стрільців у Білій Церкві. Брав участь у національно-визвольних змаганнях 1917-21. Після повернення в Галичину став членом Української військової організації. Згодом вступив до КПЗУ, з якої був виключений за “націоналістичний ухил”. Після захоплення у вересні 1939 Червоною армією Львова заарештований радянськими спецслужбами і через деякий час розстріляний.

/. Підкова (Львів).

РОЗУМОВСЬКИЙ АНДРІЙ КИРИЛОВИЧ [22.10(2.11).1752 - 11(23).9.1836] - дипломат, князь (1814). Син українського гетьмана К.Розумовського. Н. у Глухові (тепер Сумська обл.). Вчився у Страсбурзі. У 1769-75 служив на флоті. У липні 1770 під час морської битви у бухті Чесма в Егейському морі командував фрегатом “Катерина”. З 1772 на придворній службі. У 1779 призначений Катериною II послом у Неаполітанському королівстві. З 1784 - посол у Копенгагені, 31786-у Швеції, з 1790 - в Австрії. Завдяки зусиллям Р. у 1792 відновлено договір між Росією і Австрією. Р. брав участь у переговорах про поділи Польщі в 1793 і 1795. За правління Павла І у 1799 відкликаний з Відня. Жив у Батурині. У 1801 Олександр І  призначив Р. послом у Відні. Після Тільзітського миру 1807 пішов у відставку, але продовжував жити у Відні. Р. був меценатом мистецтва. Зібрав велику колекцію картин і відкрив галерею. Влаштовуючи музичні вечори, Р. підтримував дружні стосунки з Л. ван Бетховеном (композитор присвятив Р. З струнних квартети, 5-ту та 6-ту симфонії), був добре знайомий з Ф.Й.Гайдном і В.А.Моцартом. Р., будучи сам прекрасним виконавцем, організував і утримував на свої кошти кращий для того часу квартет (1808) і перший у Європі ансамбль з постійним складом. Струнний квартет (у складі якого виступав і Р.) першим виконував твори Л.Бетховена. У 1813 цар Олександр І повернув Р. на дипломатичну службу. Підписав Паризький мирний договір 1814. Був однією з ключових політичних фігур на Віденському конгресі 1814-15, головою російської делегації. За організацію конгресу отримав титул світлійшого князя. У 1815 пішов у відставку, але до кінця життя мешкав у Відні. На поч. 1815 у палаці Р. сталася пожежа, внаслідок якої були пошкоджені або повністю знищені твори мистецтва. З того часу матеріальне становище А.Розумовського було скрутним. Під впливом дружини графині Тюргейм за кілька років до смерті став католиком. Нині у Відні є вулиця Р., а в музеї-квартирі Л. ван Бетховена - великий портрет Р. 

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

РОЗУМОВСЬКИЙ КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ [18(29).3.1728-3(15). 1.1803]-останній гетьман України (1750-64), граф (1744), генерал-фельдмаршал (1764). Н. у с. Лемеші (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.) у сім'ї козака Григорія Розума. Молодший брат О.Розумовського. Отримав домашню початкову освіту, у 1743 відправлений царицею Єлизаветою Петрівною на навчання в Європу в супроводі академіка графа Г.Теплова. У 1743-45 слухав лекції математика Ейлера у Берліні, вчився в ун-тах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. Після повернення до Петербурга (1745) став дійсним камергером. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської АН (1746) і перебував на цій посаді майже 20 років. Підтримував наукові дослідження М.Ломоносова. У 1744 під час поїздки Єлизавети Петрівни в Україну козацька старшина за підтримки О.Розумовського переконала царицю відновити гетьманство. У 1747 було проголошено царську грамоту про відновлення гетьманства та про фактичне призначення гетьманом Р. У лютому 1750 на козацькій раді у Глухові Р. обрано гетьманом України (див. Глухівська рада 1750). Влітку 1751 переїхав із Петербурга в Україну. Р. став виразником прагнень освіченої та заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б.Хмельницького. Символічно, що і своєю столицею Р. визначив зруйнований у 1708 Батурин, де збудував розкішний палац (арх. Ч.Камерон). Отримав великі рангові та приватні маєтності. У період гетьманства Р. частіше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г.Тепловим. За Р. Гетьманщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ та Київ, котрий перебував під управлінням російських воєвод. З 1760 Р. знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Для вдосконалення діючої системи судочинства Р. провів судову реформу 1760-63, внаслідок якої було створено станові шляхетські суди - земський, гродський і підкоморський. Поділив Гетьманщину на 20 судових повітів, в кожному з яких засновувався суд земський (для вирішення цивільних справ) і суд підкоморський (для земельних справ). За Р. було обмежено право переходу селян (1760), за яким переходи селян дозволялися лише за умови отримання письмової згоди від поміщика і залишення йому селянського майна. За проектом лубенського полковника Івана Кулябки провів реформу козацького війська. Реформував систему освіти, запровадив обов'язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття у Батурині університету. Намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з чужоземними державами. У 1762 Р. брав активну участь у двірцевому перевороті на користь Катерини II. Обнадіяний гаслами нової цариці про загальне “благоденствие”, гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини II з проханням повернути Україні колишні права і створити у Гетьманщині парламент на зразок польського сейму. Державницька позиція Р. та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про запровадження спадкового гетьманства в Україні та збереження автономного устрою, Катерина II примусила Р. подати рапорт про відставку. 10.11.1764 вийшов царський указ про скасування гетьманства. Для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію на чолі з графом П.Рум'янцевим-Задунайським. Після ліквідації гетьманства Р. деякий час був членом Державної Ради (1768-71 ). Згодом відійшов від державних справ, жив у Петербурзі, за кордоном (1765-67), у підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де і помер у 1803. 

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

 

РОЗУМОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ГРИГОРОВИЧ [17(28).3.1709 - 6(17).7.1771] - генерал-фельдмаршал (1756), граф Римської і Російської імперій (1744). Походив з українського козацького роду Розумів. Н. у с.Лемеші (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.) у сім'ї реєстрового козака Григорія Розума. З 1731 співав у придворній капелі у Петербурзі. Став фаворитом цесарівни Єлизавети. У 1741 брав активну участь у двірцевому перевороті, внаслідок якого престол зайняла Єлизавета Петрівна. Отримав чин камергера, генерал-поручника, з 1756 - генерал-фельдмаршал. Був нагороджений орденом Андрія Первозванного і отримав великі маєтності в Росії та Україні. У 1742 таємно обвінчався з царицею Єлизаветою Петрівною. Сприяв організації поїздки Єлизавети Петрівни в Україну (1744), під час якої козацька старшина при підтримці Р. переконай ла царицю відновити гетьманство. За активної участі Р. у 1745 відновлено Київську митрополію, а в 1747 проголошено царську грамоту про обрання гетьманом його брата К.Розумовського. Після смерті Єлизавети Петрівни вийшов у відставку. Жив в Анічковому палаці у Петербурзі. У двірцевому перевороті Катерини II участі не брав. Р., зберігаючи певний вплив при дворі, допомагав відстоювати права українського козацтва. Помер у Петербурзі.

  Г. Швидько (Дніпропетровськ).

 

РОЗУМОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ КИРИЛОВИЧ [12(23).9.1748 - 5(17).4.1822] - державний діяч Російської імперії, граф. Син українського гетьмана К.Розумовського. Н. у Петербурзі. Його учителем був німецький історик, член Російської АН А.Шльоцер. Вчився у Стразбурзькому ун-ті. З 1769 був придворним Катерини II, сенатор (1786-95). У 1795 вийшов у відставку. З 1807 - попечитель Московського ун-ту (за його наказом ректора стали обирати не на рік, а на три). Був покровителем Товариства дослідників природи. У 1810-16 - міністр народної освіти. У перші роки багато зробив для розвитку початкових і середніх шкіл (за його сприяння відкрито Царськосельський ліцей, Грецьке училище в Ніжині, гімназію у Києві, Історико-філологічне товариство при Харківському ун-ті), згодом почав проводити реакційну політику щодо освіти та насильницьку русифікацію Правобережної України і Білорусі. Був членом масонської ложі, віце-президентом Російського Біблійного товариства. Після відставки жив у Підмосков'ї, а в останні роки в Україні у м. Почепі Мглинського повіту на Стародубщині (тепер у складі Брянської обл. Росії), де і помер. 

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

РОЗУМОВСЬКІ-український шляхетський (графський і князівський) рід козацького походження. Походив із Чернігівщини. Засновником роду був реєстровий козак Яків Романович Розум. Мав двох синів Івана та Григорія. Григорій Якович Р. (р. н. невід. - п. 1730) - реєстровий козак Козелецької сотні Київського полку. Найбільш відомі представники роду: Олексій Григорович Р. (1709 -1771) - російський фельдмаршал (1756), граф (з 1744). Сприяв відновленню гетьманства в Україні (див. О.Г.Розумовський); Кирило Григорович Р. (1728 - 1803) - останній гетьман України (1750-64). Брат О. Розумовського (див. К.Г.Розумовський). Сини Кирила Григоровича Р.: Олексій Кирилович Р. (1748 - 1822) - державний діяч Російської імперії, граф (див. О.К.Розумовський); Андрій Кирилович Р. (1752 - 1836) - дипломат, князь (з 1815). Один з керівників російської делегації на Віденському Конгресі 1814-15 (див. А.К.Розумовський); Григорій Кирилович Р. (21.11. 1759- 15.6.1837)-український вчений-геолог. Син українського гетьмана К.Розумовського. Н. у Петербурзі. Один із перших геологів Російської імперії, почесний член Російської АН. Освіту здобув у Лейденському ун-ті (Нідерланди) та ін. наукових закладах Західної Європи. Знаходився під впливом філософії Г.Сковороди. Проводив геологічні розвідки у північних районах Росії та в північних губерніях України. Один із відкритих ним мінералів названий “розумовськітом”. Автор праць у галузі мінералогії. У Росії рід Р. по чоловічій лінії припинився у 1839 зі смертю графа Петра Олексійовича (онука гетьмана). Інші потомки цього роду ще в першій пол. 19 ст. осіли в Австрії і Німеччині. Австрійська гілка роду Р. існує й досі.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

 

РОКОВИНА- відробітна повинність, яку виконували селяни Закарпаття на користь греко-католицького парафіяльного духівництва у 18-на поч. 20 ст. Становила 1-2 дні на рік. 

Я. Ісаєвич (Львів).

 

РОКСОЛАНА (справж. прізв. - Лісовська Настя; 1505 - 25.4.1561; за ін. дан. - 1558, 1563) - дружина турецького султана Сулеймана II Кануні Великого (“Законодавець”, “Пишний”; правив 1520-66). Н. у Рогатині (тепер Івано-Франківська обл.). Влітку 1520 під час нападу татарської орди на Рогатин Р. була захоплена у полон і продана в султанський гарем. За свідченням сучасників, відзначалась красою, розумом, музичним талантом. Ставши дружиною Сулеймана II, Р. відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії 1520-60-х років. Намагалась посадити на престол свого сина Селіма (на думку деяких дослідників, її син Селім II правив у 1566-74). З ім'ям Р. пов'язано спорудження в Стамбулі та його околицях кількох історичних пам'яток. Образ Р. відтворений у літературі (історична повість “Роксолана или Анастазия Лисовская” невідомого автора, 1880; романи М. Лазорського “Степова квітка”, 1965; П. Загребельного “Роксолана”, 1979; драма Г.Якимовича, 1868; повісті О.Назарука 1930, С.Плачинди та Ю.Колісніченка в кн. “Неопалима купина”, 1968), музиці (опера Д.Січинського “Роксолана”, 1908-09), образотворчому мистецтві (портрет Р невідомого художника кін. 16 ст., зберігається у Львівському історичному державному музеї). 

М. Пелещишин (Львів).

РОКСОЛАНИ - кілька іраномовних кочових сарматських племен, які населяли Північне Причорномор'я у 2 ст. до н. е.-4 ст. н. е. їхньою батьківщиною, як і ін. груп сарматів (язигів, царських сарматів та ін.), були степи Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану. Відомості про Р. є в працях Страбона, Таціта, Діодора Сицилійського, Йосифа Флавія та ін. античних авторів. Р. з'явились на території степів України в 2 ст. до н.е. і перебували тут до 4 ст. н.е., коли були розгромлені гунами, витіснені зі степів Українського Причорномор'я на захід та розсіяні в Європі серед ін. народів. На території України Р. створили велике міжплемінне об'єднання, на чолі якого став цар Тасій. Вони допомагали скіфам в їхній боротьбі проти Херсонеса, часто нападали на Ольвію, окремі родини селились у місті. Античні джерела свідчать, що деякі жителі Ольвії користувались сарматським одягом. Р. з Іст. н.е. підійшли до Дунаю, часто нападали разом з іншими племенами на римську провінцію Мезію, а також ін. придунайські володіння Риму. В міжріччі Дніпра і Дністра вони вступали в контакти із зарубинецьким ранньослов'янським населенням та германськими племенами. Про культуру, господарство й духовне життя Р. багато відомостей дали археологічні розкопки поховань та поселень. Р. ховали небіжчиків у глибоких ямах, перекритих деревом. У похованнях знаходять особисті речі небіжчиків та рештки ритуальної їжі. У багатьох жіночих похованнях були численні дорогі прикраси. Унікальним за кількістю речей є поховання жриці в Соколовій Могилі біля с. Ковалівки Миколаївської обл. на березі р. Південний Буг. Р. займались скотарством і вели кочовий спосіб життя, у долинах рік частина їх переходила до заняття хліборобством. У них були розвинені гончарське, ковальське, бронзоливарне та ін. ремесла. Жили переважно в кибитках. Мали широкі торгові зв'язки з античними містами та країнами Сходу. Значну роль у житті Р. відігравали війни. Основу війська складала легка, а 32 ст. н.е.- важкоозброєна кіннота. У війнах брали участь і молоді жінки. Сарматська матеріальна культура і мистецтво (у т. ч. і культура Р.) були, певною мірою, успадковані східними слов'янами. 

М. Пелещишин (Львів).

“РОЛЯНД” (“Організація Ролянд”, “Роланд”) - німецька назва одного з двох бойових підрозділів (батальйону) “Дружини українських націоналістів”, що існував у 1941. На поч. 1941 керівництво ОУН-Б досягло домовленості з представниками командування німецького абверу (адміралом В.Канарісом і ген. В. фон Браухічем) про створення українського військового відділу під політичним проводом Організації українських націоналістів. Батальйон сформований у квітні-травні 1941. Організацією частини займалося бюро ОУН-Б у Відні під керівництвом полк. Р.Ярого. Особовий склад батальйону (бл. 350 чол.) пройшов військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня. Командиром “Р.” був призначений полк. Є.Побігущий, старшинами - М.Бригідер, Герман, Л.Ортинський, о. І. Дурбак (капелан) та ін. На поч. червня 1941 батальйон “Р.” переправили у р-н Кимпулунга в Пд.Буковині. Батальйон увійшов до складу 11-ї німецької армії групи “Південь”. Перед ним були поставлені завдання: забезпечувати охорону шляхів, якими просувались німецькі війська; створити відділи українського самозахисту в містах і селах; здійснювати охорону шляхів постачання продовольства; організовувати допомогу в евакуації військовополонених, охорону промислових і транспортних об'єктів тощо. У кін. липня 1941 батальйон (9 офіцерів і 260 солдатів) перепідпорядкували командуванню 54 армійського корпусу. Складався з чотирьох рот по 65 чол. в кожній. Загальне командування частиною здійснював лейтенант Зіберт. Двома ротами командували німецькі офіцери, іншими двома - українські. Солдати “Р.” були одягнені у чеську військову уніформу і мали жовто-сині нарукавні пов'язки з написом: “Німецький вермахт”. У кін. липня 1941 “Р”. отримав наказ просуватися в напрямку Одеси. У серпні 1941 батальйон переправлено до Фокшан (тепер Молдова), роззброєно і перевезено до Маєрлінга біля Відня. Після проголошення ОУН-Б про відновлення Української держави і репресій німецької окупаційної влади щодо членів Українського державного правління та керівництва ОУН у вересні 1941 частина офіцерів батальйону була заарештована (зокрема, капітан Барабаш, Л.Ортинський) і ув'язнена у концентраційному таборі. У жовтні 1941 особовий склад обох розформованих батальйонів “Дружини українських націоналістів” (див. також “Нахтігапь”) був повернений до Франкфурта-на-Одері, де вони увійшли до складу нового відділу “Шутцман-шафтс батальйон № 201”. Командиром батальйону став Є.Побігущий, більшість офіцерів (22 чол.) частини були українці. Загальна чисельність становила понад 600 чол. У березні 1942 батальйон перевели у Білорусь для охорони ліній комунікацій і боротьби з радянськими партизанами в р-ні Могильов -Вітебськ - Лепень. Командування постійно висловлювало незадоволення щодо гітлерівської політики в Україні. У кін. листопада 1942 (за деякими дан. - 1.12.1942) батальйон роззброєно в Могильові і розформовано. Українських офіцерів перемістили до Львова і 8.1.1943 ув'язнили в тюрму гестапо. Деякі з них, зокрема Р.Шухевич, зуміли втекти і приєднались до Української повстанської армії. 

В. Косик (Париж, Франція), І. Підкова (Львів).

РОМАН ДАНИЛОВИЧ (н. бл. 1230-п. не раніше 1259) - князь новгородоцький і слонімський (бл. 1255-58). Син Данила Романовича Галицького. Допомагав батькові у військовій і  дипломатичній діяльності. Відзначився у збройній боротьбі проти монголо-татар. Після одруження 1252 з Гертрудою, племінницею і спадкоємицею останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів Фрідріха II, частина австрійських магнатів визнала Р.Д. герцогом Австрії. Вів збройну боротьбу проти іншого претендента на герцогський престол - чеського короля Пшемис-ла-Отакара II, однак наприкінці 1253, не отримавши обіцяної допомоги від угорського короля Бели IV, змушений виїхати до Литви. Бл. 1255 отримав у володіння від литовського князя Войшелка Міндовговича Чорну Русь з містами Новгородком (Новогрудок), Слонімом, Волковиськом. 

Я. Ісаєвич (Львів).

РОМАН ІГОРОВИЧ (р. н. невід. - п. вересень 1211) - князь Звенигородський (1205-08, 1210-11) та князь галицький (1208). Син Ігоря Святославича та дочки Ярослава Осмомисла Євфросинії. Після смерті Романа Мстиславича (1205) брав участь у спробах Ольговичів оволодіти галицькими землями. У 1208 за підтримки угорського короля захопив Галич, однак був схоплений і ув'язнений угорським палантином Бенедиктом Бором. Невдовзі P.I. вдалося звільнитись. Заволодівши вдруге Галицькою землею, Ігоровичі жорстокими заходами намагалися зміцнити своє панування. З цією метою стратили понад 500 бояр разом з їхніми лідерами Юрієм Вітановичем та Іллею Щипановичем. Іншим керівникам боярської опозиції Володиславу Кормильчичу, Судиславу та Пилипу з Вишні вдалося втекти в Угорщину і звернутися по допомогу до короля Андрія II. Під час облоги Звенигорода угорцями P.I. здався в полон, але був викуплений боярами і разом з братом Святославом страчений. 

Р. Шуст (Львів).

РОМАН МИХАЙЛОВИЧ СТАРИЙ (р. н. невід.-п. після 1288)-князь брянський (1246-63) та чернігівський (1263-88). Батько Олени, дружини волинського князя Володимира Васильковича. Допомагав своєму зятеві у війнах з литовцями. Брав участь у походах галицьких та волинських дружин, який організував проти Литви князь Лев Данилович у 1275. 

Р. Шуст (Львів).

РОМАН МСТИСЛАВИЧ (н. бл. 1152-п. 19.6. 1205) - галицько-волинський князь (1199-1205), видатний український державний діяч і полководець. Був князем новгородським (1168-70), Володимир-волинським (1170-87, з 1188), галицьким (1188, з 1199). Син великого князя київського Мстислава Ізяславича та Агнеси, доньки польського князя Болеслава III Кривоустого. У 1168-69 правив у Новгородському князівстві. Після смерті Мстислава Ізяславича волинські землі були поділені між його синами: P.M. одержав Володимир-Волинський, Всеволод-Белз, Святослав - Червен, Володимир - Берестя. Невдовзі, завдяки своїм особистим якостям, P.M. вдалося добитися домінуючого впливу в усіх волинських землях. Після смерті Ярослава Осмомисла P.M. передав Володимир-Волинське князівство своєму братові Всеволоду, а сам включився в боротьбу за Галицький князівський престол. У 1188 P.M. вдалося оволодіти Галичем, але невдовзі був змушений під натиском військ угорського короля Бели III залишити галицькі землі. З допомогою Ростислава Рюриковича повернув собі Володимир-Волинське князівство. Від свого тестя, великого князя Київського Рюрика Ростиславича, у володіння одержав ряд міст по річці Рось. У 1195-96 приєднав до Волині Болохівську волость (землі у верхів'ях рік Південний Буг та Случ). Після смерті у 1198 останнього з роду Ростиславичів Володимира Ярославича P.M. у 1199 вдалося встановити свою владу в Галичі і об'єднати Волинські й Галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу. Намагаючись зміцнити князівську владу, вів гостру боротьбу з боярством. Вигнав з галицьких земель впливовий боярський рід Кормильчичів. У своїй діяльності опирався на волинське боярство та городян. У 1202 здійснив похід на київське князівство і оволодів Києвом (протягом 4.5.1203-19.6.1205 фактично був великим князем київським). P.M. ініціював проведення реформ т. зв. доброго порядку, які мали зупинити процес розпаду Київської держави на дрібні удільні князівства. Однак через опір ін. князів пропозиції P.M. не були реалізовані. P.M. прославився як полководець, відзначався особистою хоробрістю. Організував ряд походів проти ятвягів, а в 1201-02 та 1203-04 очолив два великих походи проти половців. Вів активну зовнішню політику. Підтримував контакти з Тевтонським орденом, з ним рахувалися правителі Візантії, Угорщини та ін. держав. Римський папа Інокентій III запропонував P.M. королівську корону за умови прийняття ним католицтва. P.M. був активним учасником князівських міжусобиць у Польщі. У 1190 разом з братом Всеволодом допоміг князеві Казимиру II Справедливому утвердитися в Кракові. Під час міжусобної війни у 1195 P.M. був поранений у битві під Муравою. Загинув 19.6.1205 у сутичці неподалік від міста Завихвост (тепер м. Завихост, Польща). Похований у Володимирі-Волинському (за ін. даними-у Галичі). Оцінюючи діяльність P.M., польський хроніст 13 ст. писав: “За короткий час він так піднявся, що правив над усіма землями і князями Русі”, а давньоруський літописець назвав засновника Галицько-Волинської держави “самодержцем всієї Русі”, “царем в Руській землі”, “великим князем”. 

Р. Шуст (Львів).

РОМАН СВЯТОСЛАВИЧ (“Красний”; р. н. невід. - п. 2.8.1079) - князь тмутараканський (1070-79; за ін. дан. - 1073). Надав притулок князям-ізгоям Олегу Святославичу та Борису В'ячеславичу. Разом з ними у серпні 1078 здобув Чернігів, але у битві на Нежатій Ниві 3.10.1078 зазнав поразки. У 1079 PC. знову організував похід проти великого князя київського Всеволода Ярославича. Однак Всеволоду вдалося підкупити половців і під час походу вони покинули PC. Намагаючись переконати половців продовжити похід, Р.С. вступив у суперечку з ними, під час якої був убитий.

  Р. Шуст (Львів).

РОМАН І ЛАКАПІН (р. н. невід. - п. 15.6. 948) - візантійський імператор (920-944; за ін. дан. - 945) з Македонської династії. Походив із селян. Дослужився до командувача імператорського флоту. У 919 став регентом при неповнолітньому імператорі Константині VII Багрянородному (видав за нього свою дочку), з 920 - співправитель. Вів виснажливі війни з болгарським царем Симеоном (завершились у 927), внаслідок яких Візантія визнала незалежність болгарської церкви і зобов'язувалася виплачувати щорічну данину. Бл. 932 жорстоко придушив селянське повстання в Малій Азії та повстання слов'янських племен у Пелопоннесі (934). Постійно воював у Пн. Італії та Сирії з арабами. У 924 розгромив арабський флот і відновив панування візантійців в Егейському морі, відвоював у арабів Мелітену (934), Мартінополь, Дару, Аміду (в 940-х роках). Під час правління P.I Л. київський князь Ігор здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), наслідком яких стало укладення мирного договору між Київською державою і Візантією (944 або 945). У 944 (за ін. дан.-у 945) P.I Л. був скинутий з престолу своїми синами, ув'язнений у монастирі,  де і помер.

/. Підкова (Львів).

РОМАНИЦЬКИЙ БОРИС ВАСИЛЬОВИЧ (31.03.1891 - 24.08.1988) - український актор, режисер, театральний діяч, історик театру. Н. у с. Чорнобай (тепер Черкаська обл.). Навчався в духовному училищі в Лубнах, згодом - у Полтавській духовній семінарії. В 1912 вступив до Київського комерційного ін-ту, одночасно навчався у класі М.Старицької в Музично-драматичній школі ім. М.Лисенка. Виступав на сцені з 1913 у трупі П.Саксаганського. Після закінчення у 1915 Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка в Києві грав у Товаристві українських акторів під керівництвом І. Мар'яненка. У 1918 запрошений до Державного народного театру під керівництвом П.Саксаганського. Виступав у ЗО ролях з М.Заньковецькою. З 1922 один із засновників і художній керівник (до 1948) Українського театру ім. М.Заньковецької у Львові. Поставив більше 50 вистав. Як режисер, володів неперевершеним умінням швидко і точно перетворювати масовки у видовищно сильний і змістовно значущий сценічний компонент. Вперше на українській сцені створив образ Отелло. Зіграв 219 основних ролей. Кращі з них: Чалий, Степан, Микола, Гнат, Бондар (“Сава Чалий”, “Мартин Боруля”, “Безталанна”, “Бондарівна” Карпенка-Карого), Шельменко (“Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ'яненка), Возний (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Голохвостий, Хмельницький, Богун (“За двома зайцями”, “Богдан Хмельницький” М.Старицького), Микола Задорожний (“Украдене щастя” І.Франка), Карл Moop (“Розбійники” Ф.Шіллера) та ін. Автор книги “Український театр в минулому і тепер” та багатьох статей. Лауреат Державної премії СРСР (1950) і Державної премії України ім.Т.Шевченка (1974). Народний артист СРСР (1944). Похований у Львові на Личаківському кладовищі. 

М. Ерстенюк (Львів).

РОМАНОВИ - боярський рід, з 1613- царська, а з 1721 - імператорська династія у Росії, що правила до лютого 1917. Рід Р. відомий з 14 ст. Здобув вплив у 16 ст. завдяки шлюбу царя Івана IV Грозного з Анастасією Романовою. Племінник Анастасії Р. - Федір Микитович Р. був одним із претендентів на царський престол після смерті царя Федора Івановича (1598) і припинення династії Рюриковичів. За правління Бориса Годунова Р. були вислані з Москви (1600 або 1601), а Федір Микитович Р. пострижений у ченці під іменем Філарета. У Тушинському таборі Лжедмитрія II (1608) Федір Микитович Р. був названий московським патріархом. На Земському соборі 21.2.(3.3).1613 його сина Михаила Федоровича Р. обрали московським царем (1613-1645).

    На московському престолі у наступні роки правили такі представники династії Р.: Олексій Михайлович (1645-76); Федір Олексійович (1676-82), Іван V Олексійович (1682-96), Петро 1 Олексійович (1682-1725; з 1721 - російський імператор). За указом Петра 1 від 5.2.1722 про престолонасЬідуван-ня спадкоємця призначав імператор із осіб імператорської родини. Петро 1 не встиг призначити спадкоємця і після його смерті на престол вступила його друга дружина Катерина 1 Олексіївна. Внук Петра 1 - Петро II Олексійович був на троні з 1727 до 1730. З його смертю у 1730 династія Р. чоловічої лінії закінчилась. У 1730-40 правила Анна Іванівна, дочка Івана V Олексійовича, а в 1740—41 - його правнук Іван VI Антонович, Зі смертю дочки Петра 1 Єлизавети Петрівни (правила в 1741-1761) обірвалась і жіноча лінія династії Р. Однак офіційне прізвище Р. носили представники Гольштейн-Гот-торпської династії, які і зайняли російський престол: Петро III (син Гольштейнського Фрідріха Карпа та Анни, дочки Петра 1), який правив у 1761-1762; його дружина Катерина II (уроджена принцеса Ангальт-Цербстсь-ка: 1762-96); їх син Павло 1 (1796-1801) та його нащадки-Олександр 1 (1801-25), Микола 1 (1825-1855), Олександр II (1855-81 ), Олександр III (1881-94) і Микола II (1894-1917). 2(15).3.1917 у ході Лютневої революції 1917 у Росії Микола II зрікся престолу. У серед. липня 19186 Єкатеринбурзі Микола II та члени його сім'ї були за рішенням більшовицького уряду розстріляні. Ті з Р., кому вдалося врятуватись від більшовицького терору, емігрували за кордон. 

Т. Полещук (Львів).

 

РОМАНОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1.9.1860 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, генерал-майор (з 1911), генерал-значковий (з 1918). Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1880), офіцерську артилерійську школу. Служив у Східно-Сибірській гарматній бригаді, у складі якої брав участь у китайській кампанії 1900-01, російсько-японській війні 1904-05. Командував 40-ю гарматною бригадою. У роки Першої світової війни 1914-18 воював на Південно-Західному фронті. За Гетьманату- генерал-значковий, командир 4-ї гарматної бригади 4-го Київського армійського корпусу. 

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РОМАНЧУК ЮЛІАН (24.2.1842-22.4.19321-український громадсько-політичний діяч, науковець, публіцист. Н. у с. Крилосі неподалік від Галича (нині Івано-Франківська обл.). Середню освіту здобув у гімназіях Станіслава (тепер Івано-Франківськ) і Львова. У 1860-63 навчався у Львівському ун-ті. Ще під час навчання в гімназії утворив таємний студентський гурток, а як студент ун-ту, анонімно співпрацював з часописом “Слово”. У 1863-1900 працював учителем (з 1868 - в Академічній гімназії у Львові). Як член шкільної комісії, налагодив видання перших шкільних підручників українською мовою (зокрема, в 1879 двох читанок для учнів середніх шкіл). Був одним із засновників товариства “Просвіта” (1896-1906 - голова товариства), Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Належав до товариства українських учителів “Українська громада”, діяльність якого була спрямована на розвиток української гімназійної освіти в Галичині; у 1912-14 керував роботою цього товариства. У 1902 здійснив перше у Галичині популярне видання творів Т.Шевченка. 31904 започаткував серію “Руська письменність” (у міжвоєнний час перейменована на “Українське письменство”) -перше повне видання творів українських письменників. У 1870 роках редагував всеукраїнський журнал “Правда” (1873-78), був засновником і видавцем першого часопису для селянства “Батьківщина” (1879-87), одним із засновників газети “Діло” (1880) та журналу “Ruthenische Rundschau” у Відні (1903).

    У 1885 виступив ініціатором створення першого українського політичного товариства “Народна Рада” і протягом 1885-99 був його головою. Як один з провідників поміркованого крила народовців Р. разом з О.Барвінським, В.Антоновичем, митрополитом С.Сембратовичем намагався досягти порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, втілюючи вжиття політику “нової ери” (1890-94), яка, однак, зазнала невдачі. Р. був співзасновником Української національно-демократичної партії (до 1907 - її голова), яка відігравала провідну роль в українському політичному житті Галичини і Буковини у довоєнний період і в роки визвольних змагань. Р. неодноразово обирався до складу представницьких органів Галичини і Австро-Угорщини. Був депутатом галицького сейму (1883-95), головою Руського клубу в соймі (1889-95), послом австрійського парламенту (1891-97, 1901-18), головою Української парламентарної репрезентації (1901-10, 1916-17), віце-президентом австрійського парламенту (1910-18). У роки Першої світової війни 1914-18 Р. очолював Український допомоговий комітет та Українську культурну раду у Відні. Входив до складу Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Як найстаріший за віком депутат УНРади, 10.11.1918 привів до присяги членів Державного Секретаріату - уряду ЗУНР. Після відступу у листопаді 1919 українських військ зі Львова Р. був ув'язнений у польському таборі для інтернованих у Демб'ю біля Кракова. Звільнений завдяки старанням українських політиків. Після рішення Ради послів від 14.3.1923 про передачу Галичини під владу Польщі 24.10.1923 прийняв від багатотисячних мас на площі св.Юра присягу, що вони ніколи не визнають цього акта і залишаться вірними ідеї української державності. 

Я. Грицак (Львів).

РОМАНЮК ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (9.12.1925-14.7.1995)-видатний український православний релігійний діяч, богослов, Патріах Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП (з 1993). Н. у с. Хомчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської обл.). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. У 1944 засуджений радянським режимом до 10 років ув'язнення. Перебував на Колимі, зокрема у копальні Холодній Магаданської обл. до серпня 1953. У 1959 закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом - Московську духовну семінарію. З 1964 до 1972 - священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Руської Православної Церкви. Зібрав колекцію творів народного мистецтва Гуцульщини. Закликав вірних зберігати народні традиції, приятелював з культурними і громадськими діячами, учасниками руху шістдесятників. За активну діяльність із захисту прав людини і, зокрема, прав православних віруючих України 20.1.1972 засуджений до 7 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії та Якутії. У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви. З листопада 1979 -член Української Гельсінської Групи. У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ УПЦ в Америці (Вселенський Патріарх) Андрій нагородив Р. вищою священичою відзнакою - митрою. У червні 1987 виступав з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії. Після повернення в Україну 28.4.1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Виступав за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус Патріархату. З 1991 очолював місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконував обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський. Став одним із фундаторів УПЦ-Київського Патріархату (засн. у червні 1992). 17.2.1993 призначений архієпископом Львівським і Сокальським. Після смерті Патріарха Мстислава (див. С.Скрипник) Р. став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14.6.1993) із возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21.10.1993 обраний Патріархом (інтронізований 24.10. у Софійському соборі). Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми. Раптово помер 14.7. 1995. Спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір зі сторони духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України. Похований біля брами св. Софії у Києві.

 С. Білокінь (Київ).

РОМЕР ЕУГЕНІУШ (3.2.1871-28.1.1954)-відомий польський географ і картограф. Член Польської АН (з 1916). У 1893 закінчив Львівський ун-т. З 1899 - доцент, а в 1911-31 -професор Львівського ун-ту. У 1946-47 - професор Краківського ун-ту. Автор тенденційної праці “Географічно-етнічний атлас Польщі” (1916), яка використовувалась спеціальними комісіями під час Паризької мирної конференції 1919-20 для визначення східних кордонів Польської держави. Був експертом на польсько-радянських переговорах у Ризі в 1921 (див. Ризький мирний договір 1921). До справедливого вирішення українського питання ставився негативно.

РОМЕР ЯН (3.5.1869-5.3.1934)-польський генерал. Н. у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19 командував групою військ “Буг”, яка вела бої з частинами Української галицької армії на лінії Жовква-Кам'ян-ка-Струмилова-Рава-Руська. У 1921-26-командувач корпусу, 1926-32 - інспектор армії. З липня 1931 у відставці. Помер у Варшаві.

  Л. Зашкільняк (Львів).

РОМЖА ЮРІЙ ТЕОДОР (14.4.1911 -1.11.1947)- єпископ Української греко-католицької церкви. Н. у с. Великий Бичків на Гуцульщині (тепер Закарпатська обл.). Середню освіту здобув у гімназії в Хусті на Закарпатті. Згодом вивчав філософію та богослов'я у Римі. У грудні 1936 висвячений на священика. Після повернення у Закарпаття призваний на військову службу. Восени 1938 мукачівський єпископ О.Стойка призначив Р. адміністратором парохії у с. Нижнє Бистре, у вересні 1939 - духівником і професором семінарії в Ужгороді. 8.9.1944 Папа Римський Пій XII призначив Р. титулярним єпископом апійським та помічником мукачівського єпископа Дудаша. Хіротонія відбулася 24.9. 1944 в Ужгороді. Після встановлення радянської влади у Закарпатті (жовтень 1944) Р. намагався врегулювати взаємовідносини Церкви з новими органами управління. У цей складний для Церкви час, з метою моральної підтримки священиків та вірних, Р. здійснив чимало поїздок у сільські єпархії, налагодив виготовлення та поширення літератури релігійного змісту. Після ліквідації у 1947 УГКЦ у Галичині розпочалася підготовка аналогічної акції у Закарпатті. Р. активно протестував проти розгортання владою пропагандистської кампанії щодо дискредитації як всієї Церкви, так і окремих священиків, звинувачених у співпраці з угорськими окупантами. Р. активно протестував проти ліквідації в березні 1947 монастиря на Чернечій горі. 27.10.1947 Р. потрапив у автомобільну катастрофу. Помер у лікарні при нез'ясованих обставинах. Похований в Ужгороді. 

Р. Шуст (Львів).

РОМОДАНІВСЬКИЙ ШЛЯХ (Ромодан) -старовинний торговельний шлях, що проходив Лівобережною Україною з півночі на південь через Ромни-Лохвицю-Лубни-Кременчук. Був частиною шляху з Московської держави до Криму. Характерною особливістю Р.ш. була порівняно незначна кількість переправ через річки. Р.ш. минав також піщані місця і великі населені пункти. До побудови залізниць у 1860-80-х роках був одним з найважливіших шляхів, яким чумаки Лівобережжя ходили у Крим по сіль. У 19 ст. Р.ш. використовували й для прогону з України у центральні губернії Росії гуртів худоби. Походження назви Р.ш. невідоме. За переказами, його назва пішла від прізвища воєводи Г.Ромодановського, який 1674 вів цим шляхом московські війська проти гетьмана Правобережної України П.Дорошенка. 

М. Пасічник (Львів).

РОМОДАНОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ [р. н. невід.-п. 15(25).5.1682]-московський державний і військовий діяч 17 ст., боярин (з 1665). У складі московського посольства на чолі з В.Бутурліним брав участь у Переяславській раді 1654. У 1654-56 був одним з воєначальників московської армії у війні проти Польщі. У червні 1659 очолювані Р. і О.Трубецьким московські війська були розбиті українською армією під командуванням гетьмана І.Виговського у Конотопській битві 1659. У 1660 роках Р. шляхом політичних інтриг, розпалюванням суперечностей між окремими угрупованнями козацької старшини або і прямим силовим тиском домагався обрання гетьманом Лівобережної України вигідних для російського уряду кандидатів (І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича). Командував московськими військами у війні проти гетьмана П.Дорошенка та під час Чигиринських походів 1677 і 1678. Після поразки у серпні 1678 московської армії в боях за Чигирин Р. було відкликано до Москви. Вбитий під час повстання стрільців у Москві. 

/. Підкова (Львів).

РОСІЙСЬКІ РЕФОРМИ 1860-70-х років в Україні. Вирішальним поштовхом, який змусив царський уряд взятися за реформи, була поразка Росії у Кримській війні 1854-56. Урядова програма передбачала відміну кріпосного права, реорганізацію армії, реформування суду, фінансової і шкільної систем, створення міського та земського самоврядування тощо. Першочерговою була визнана селянська реформа. Підготовка розпочалася в 1857 і завершилася підписанням царем Олександром // 19.2.1861 Маніфесту і Положення про скасування кріпосного права. Згідно з цими документами селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали “вільними сільськими обивателями”. Селяни отримували право розпоряджатися своїм майном. Поміщики зберігали власність на всі землі, однак зобов'язані були надати в користування селянам “присадибну осілість” і польовий наділ “для забезпечення їх побуту і для виконання їх зобов'язань перед урядом і поміщиком”. Розміри польового наділу і повинностей мали фіксуватися в уставних грамотах, які складались поміщиками. Селянам надавалось право викупу садиби і, за згодою поміщика, - польового наділу. До здійснення цього акту селяни перебували в тимчасовозобов'язаному стані. Тільки з 1.1.1883 вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Ті з них, що оформили угоду про викуп наділів, ставали власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.

    Ціна землі визначалась оброком, капіталізованим із 6 % річних. Основну суму викупу поміщики отримували від держави, яку селяни повинні були погашати протягом 49 років щорічними викупними платежами. Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи уряд, йдучи назустріч домаганням землевласників, прагнув зберегти в їхніх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й гіршої якості наділи. Внаслідок такого наділення селян у лівобережних і степових губерніях України їх землекористування зменшилось на 1 млн. десятин, або на 15% загальної площі землекористування. У Правобережній Україні, у зв'язку з Польським повстанням 1863-64, царський уряд, з метою залучення на свій бік українських правобережних селян, 30.7. 1863 видав новий закон, який змушував правобережних поміщиків (в основному поляків) припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1.9.1863. Вводився обов'язковий викуп наділів, а викупні платежі зменшувались на 20 %. При встановленні наділів на Правобережжі уряд виходив з інвентарних правил 1847—48. У результаті селяни Київської, Волинської та Подільської губ. одержали наділи дещо більші, ніж вони мали до 1861. Лише в листопаді 1866 вийшов закон щодо державних селян, які становили в Україні бл. 50% всього селянства (2,2 млн. ревізьких душ). За ними зберігались усі наділи, які були у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За землі, що перебували в їхньому розпорядженні, вони сплачували щорічно державний оброчний податок. Для державних селян умови реформи були сприятливіші, оскільки вони одержали майже вдвічі більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші. Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян - 4,9 дес.

    У 1864 на Україну поширено земську реформу. В лівобережних і південних губерніях створювались губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Члени земських зібрань, т.з. гласні, обирались по 3 куріях: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад. Виконавчі органи земств - управи - обирались на земських зібраннях на 3 роки у складі голови і кількох членів. У Правобережній Україні, де більшість дворян належала до польської національності, земства запроваджено лише в 1911. Земські установи були поставлені під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітові - губернатор. Вони ж мали право припиняти або скасовувати рішення земських зборів. Земства виконували головним чином господарські функції.

    Міська реформа 1870 замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних міської думи на основі майнового цензу. Дума вибирала виконавчий орган - міську управу, на чолі якої стояв голова. Управи займались благоустроєм, промисловістю, торгівлею, ін. господарськими питаннями. Вони підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. У 1864 проведено судову реформу, яка зробила судочинство незалежною сферою, закритою для втручання чиновництва (див. Судова реформа 1864). Судочинство відбувалося з участю сторін, вершилось присяжними засідателями - представниками від населення, які призначалися за жеребом з числа заможних громадян. Створювались окружні суди, що становили першу судову інстанцію. Якщо їх вироки виносилися з участю присяжних засідателів, вони вважались остаточними, вироки ж, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судовій палаті, до якої входило кілька окружних суддів. Для розв'язання дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів, які обирались на трирічний строк на зборах земських і міських гласних або призначалися урядом. Для селян існував становий волосний суд. Були окремі суди для духівництва (консисторії), для розгляду “державних злочинів”, які передавалися із суду присяжних до військових судів. Проводилася також фінансова реформа. Законом 1862 все управління грошовим господарством перейшло до міністерства фінансів. Була встановлена гласність бюджету.

    Статут про військову повинність від 1874 ліквідував рекрутські набори і започаткував загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався у сухопутних військах - 6 років, на флоті - 7. Особи, які мали вищу освіту, служили від 6 місяців до 4-х років. У 1864 проведено шкільну реформу. Створювати початкові школи дозволялось державним і громадським установам, приватним особам. Керівництво навчальним процесом покладалось на повітові та губернські шкільні ради. Згідно із статутом середньої школи створювались класичні та реальні чоловічі й жіночі гімназії. Право навчатись у них надавалось усім станам за плату.

    Цензурну галузь, яка мала значний вплив на культурно-освітній процес, майже не зачепили ліберальні зміни. У 1863 міністр внутрішніх справ П.Валуев надіслав губернаторам України таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялось лише художні твори. У 1865 уряд реорганізував цензурні установи. Вони вилучалися з відання міністерства освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Особливо суворому нагляду піддавалися видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. В 1876 Олександр // підписав Емський акт, який забороняв друкувати будь-які твори українською мовою (крім історичних пам'яток і белетристики, за умови збереження “общерусской орфографии”).

    Реформи 1860-70-х років не знайшли належного розвитку через неорганізованість суспільних сил, відсутність демократії, що давало можливість бюрократії і самодержавству зберегти недоторканною політичну систему.

К. Кондратюк (Львів).

 

РОСІЯ  (Російська Федерація) - федеративна держава у Східній Європі та Північній Лзії, у басейні річок Волга, Дон, Північна Двіна, Печора, Урал, Кубань, Об, Єнісей, Лена, Індигірка, Колима, Амур. Межує з Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Білоруссю, Україною, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм, Монголією. Територія- 17,1 млн. кв. км. За формою державного устрою - республіка. Складається з 21 автономної республіки (Адигея, Алтай, Башкортостан, Бурятія, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія -Хальмг-Тангч, Карачаєво-Черкесія, Карелія, Комі, Марій-Ел, Мордовія, Саха-Якутія, Північна Осетія, Татарстан, Тува, Удмуртія, Хакасія, Чечня, Чувашія), 5 країв (Алтайський, Краснодарський, Приморський, Ставропольський, Хабаровський), 49 областей, міст федерального значення - Москва і Санкт-Петербург, Єврейської автономної області, 10 автономних округів (Агінський Бурятський, Комі-Пермяцький, Коряцький, Ненецький, Таймирський - Долгано-Ненецький, Усть-Ординський Бурятський, Ханти-Мансійський, Чукотський, Евенкійський, Ямало-Ненецький). Столиця Р. - місто Москва. Діє загальнодержавна конституція. Законодавча влада належить Федеральним Зборам у складі Державної Думи та Ради Федерації. Кожна з республік має свою конституцію та законодавство, кожен край, область, місто федерального значення, автономна область і автономний округ - свій статут та законодавство.

    В історичних джерелах назва “Росія” з'явилась у 15 ст., але до кін. 17 ст. вживались тільки назви “Русь”, “Руська земля”, “Москва”, “Московське царство”, “Московія”, “Московщина”. Як політичний термін, назва “Росія” офіційно була усталена з прийняттям у 1721 Петром / титулу імператора. Народ, який започаткував і визначав історію Російської держави - росіяни, сформувався у північно-східній частині Східної Європи, на території, заселеній у давнину слов'янськими племенами в'ятичів, ільменських слов'ян, кривичів, частково сіверян і радимичів. У його утворенні взяли участь і фінно-угорські племена (весь, чудь, меря, мурома та ін.).

    Територію Р. найдавніші люди почали заселяти близько 700 тис. років тому. Найбільш ранні сліди їхнього проживання простежуються на Північному Кавказі й південніше р.Кубань. Пізніше первісні поселення просувались поступово на північ і, зрештою, люди освоїли простори аж до берегів Льодовитого та Тихого океанів. З народів, що населяли цю територію в давнину, відомі як найбільш ранні скіфи (7-3 ст. до н. е.) і сармати (3 ст. до н.е.-З ст. н. е.). У 2-4 ст. по півдні території Р. пройшли полчища гунів. У середині І тис. н. е. на цій території виникає ряд найдавніших держав. На Північному Кавказі об'єдналися племена сарматського походження -алани (1-8 ст.), які відіграли значну роль в етногенезі кількох народів даного регіону. Алтайські племена взяли участь у створенні Тюркського каганату (6 ст.), котрий невдовзі розпався на Східно- і Західнотюркський кага-нати. У басейні середнього Єнісею зародилась держава киргизів - Бахай (6 ст.). У серед. 7 ст. у Прикубанні існувала Велика Болгарія. У 7 ст. на місці Західнотюркського каганату виник Хазарський каганат, якому належали землі Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Приазов'я і Донські степи (перестав існувати у 10 ст.). Населені слов'янськими та угро-фінськими племенами землі Північно-Східної Європи у 9-10 ст. були приєднані до Київської держави. Після розпаду Київської Русі (12 ст.) існували окремі князівства. Протягом тривалого часу найбільш могутнім було Володимиро-Суздальське князівство, територія якого згодом стала ядром Московської держави. На час правління засновника князівства Юрія Долгорукого (бл. 1125-57) припадає перша літописна згадка про Москву (засн. 1147). Його син Андрій Боголюбський (1157-1174) зробив своєю столицею Владимир-на-Клязьмі і намагався поширити свою владу й на Київське князівство. Брат Андрія Всеволод III Велике Гніздо (1176-1212) встановив свій контроль над кількома іншими князівствами у Північно-Східній Європі. Він успішно воював з половцями (з 10 ст. кочували в східноєвропейському степу) та з Волзько-Камською Болгарією (існувала з 10 ст.; у заснуванні її особливу роль відіграли болгари, які після розпаду Великої Болгарії перебралися в Середнє Поволжя). Всеволод III, щоб підкреслити свою незалежність від Києва і вищість над північно-східними князівствами, прийняв титул великого князя. Внаслідок монголо-татарської навали у 13 ст. князівства потрапили у політичну залежність від Золотої Орди. Місцеві правителі мусили одержувати від золотоординського хана грамоту - ярлик, що надавав право на управління їхніми землями.

    Наприкін. 13 ст. Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Провідну роль у Північно-Східній Русі стали відігравати конкуруючі між собою Тверське і Московське князівства (в останньому правили нащадки Олександра Невського). Певний час у цьому регіоні провідну роль відігравало Тверське князівство, створене у 1230—40-х роках (від 1260-х років його правителі займали володимирський великокняжий престол). У 1328 за згодою хана Золотої Орди великокняжий титул перейшов до правителя Московського князівства (існувало з другої пол. 13 ст.) Івана Даниловича Калити (1328-40), внука Олександра Невського. Іван Калита заклав основи могутності Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. З метою утвердження своїх політичних планів переніс із Володимира до Москви центр метрополії “всієї Русі” (осідок метрополії до Владимира-на-Клязьмі переведено з Києва у 1299). Ще більше зміцнив авторитеті вплив Москви внук Івана Калити Дмитрій Іванович Донськой (1359-89), якому вдалося підкорити ряд князівств і, скориставшись з анархії у Золотій Орді, розбити хана Мамая у битві на Куликовому полі (1380). За правління Василія І Дмитровича (1389-1425) і Василія II Васильовича (1425-62) кордони Московської держави значно розширились за рахунок приєднання Нижньогородського, Муромського та інших удільних князівств. Перемога Василія II у багаторічній міжусобній війні підготувала необхідні передумови для завершення процесу об'єднання північно-східних земель навколо Москви й утворення централізованої держави. За правління Івана III Васильовича (1462-1505) та його сина Василія III Івановича (1505-33) до Московської держави були приєднані Ярославське (1463) та Ростовське (1474) князівства, Новгородська республіка (1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510), Смоленське (1514) і Рязанське (1521) князівства та В'ятська земля, що завершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. За правління Василія II Московське князівство перестало сплачувати Золотій Орді щорічну данину, а у 1480 Москва остаточно позбулася залежності від монголо-тагар. Зростання могутності Москви супроводжувалось її внутрішньополітичним зміцненням, посиленням самодержавної влади великого князя. Продовжували формуватись органи управління державою, зокрема Боярська дума, яка стала постійно діючим органом при князеві.

    Після падіння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константинополя, і в зв'язку з цим сформувалась політично-ідеологічна доктрина “Третього Риму”

 (символічною ознакою спадкоємності державних традицій Візантійської імперії став шлюб Івана III з Софією Палеолог-племінницею останнього візантійського імператора та прийняття двоголового орла за державний герб Московської держави). За Івана III почалось оформлення повного титулу великого князя, і в деяких документах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав “і государ всея Русі”, що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. У 1547 Іван IV Васильович (Грозний; 1533-84) офіційно прийняв царський титул. Під час його правління були захоплені Казанське (1547-52), Астраханське ( 556), Сибірське (1558) ханства, приєднано Велику Ногайську Орду, землі мордви (1552), кабардинські і черкеські князівства (1557). У той же період розпочалося включення до складу Московської держави земель, розташованих на південь від Оки та Верхнього Дону, які від Батиєвої навали являли собою безлюдний край (т. зв. “Поле”, або “Дике Поле”). Освоєння цих земель, укріплене системою оборонних споруд (“засічних ліній”), охороняло державу від спустошливих нападів Кримського ханства. Протягом 16 ст. територія Московської держави сягнула 5,5 млн. кв. км. з населенням бл. 9-10 млн. чол., що було у 10 разів більше, ніж територія власне Московського князівства. Швидке територіальне зростання Московії зумовлене, перш за все, слабкістю її сусідів та віддаленістю від основних центрів європейського політичного життя. Підкорені Москвою народи зазнавали русифікації, у чому провідну роль відігравала політика центрального уряду та місійна діяльність Російської православної церкви.

    Невдала для Р. Лівонська війна 1558-83 із Річчю Посполитою і Швецією за вихід до Балтійського моря та внутрішня політика уряду, спрямована на подальше зміцнення самодержавної влади, вкрай виснажили країну і призвели до наростання незадоволення серед населення. Іван IV, відійшовши від курсу реформ, проведених у першій половині його правління, запровадив режим опричнини, який відзначався надзвичайною жорстокістю і репресіями проти опозиції. Головним виконавцем волі царя стало дворянство, яке винагороджувалось відібраними у князів і бояр землями. Внаслідок опричнини було підірвано економічні та політичні позиції аристократії, зросла політична роль дворянства.

    У 12-16 ст. у Північно-Східній Русі значного рівня досягла матеріальна та духовна культура. Визначними пам'ятками архітектури були Дмитріївський та Успенський собори у Володимирі, церква Покрова на Нерлі поблизу Володимира, церква Вознесіння у селі Коломенському біля Москви. На рубежі 14-15 ст. творили видатні живописці Феофан Грек та Андрій Рубльов. Значного розвитку набули літописання та суспільно-політична думка (твори Максима Грека, Івана Пересветова, Івана Грозного, Андрія Курбського). У 1560-х у Москві розпочалося книгодрукування.

    Зі смертю сина Івана IV Федора Івановича (1584-98) завершилось правління у Московській державі династії Рюриковичів. За Федора Івановича та його наступника царя Бориса Федоровича Годунова (1598-1605) Р. внаслідок боротьби за владу між боярством і дворянством пережила глибоку соціально-економічну та політичну кризу. У 1605-12 у країні панувала справжня анархія: на престолі перебували підтримувані Річчю Посполитою самозванці Лжедмитрій І і Лжедмитрій II, князь Василій Шуйський. Деякий час після Шуйського правили бояри (“Семибоярщина”). Нестабільність політичної влади призвела до соціальних потрясінь - у 1606-07 відбулося велике повстання селян, посадських людей і козаків під керівництвом Івана Болотникова. Складним внутрішнім становищем країни скористались Польща і Швеція, які розпочали неприховану інтервенцію. У 1610 польське військо захопило Москву. Частина московської аристократії проголосила царем Владислава - сина польського короля Сигізмунда III Вази. Восени 1612 народне ополчення під керівництвом К.Мініна і Д.Пожарського звільнило Москву від ворожих військ. Царський уряд змушений у 1618 відмовитися на користь Швеції від прибалтійських земель, а Смоленська земля і Чернігово-Сіверщина (її Р. відібрала на поч. 16 ст. у Великого князівства Литовського) залишались у складі Речі Посгилитої (див. Деулінське перемир'я 1618). Спроба Московської держави у війні 1632-34 з Річчю Посполитою повернути Смоленську землю завершилась безуспішно (див. Поляновський мир 1634). У 1613 на Земському соборі в Москві у присутності представників різних станів суспільства на престол було обрано Михайла Федоровича Романова (1613-45), що поклало початок царюванню у Р. нової династії - Романових (правила до Лютневої революції 1917).

    З серед. 17 ст. стабілізувалось внутрішнє становище країни, посилювався режим самодержавства, особливо за Олексія Михайловича (1645-76). Зміцнення самодержавства було закріплене у прийнятому в 1649 на Земському соборі Уложенні, яке завершило процес юридичного оформлення системи кріпосного права, розпочатий у кін. 15 ст. Посилення соціальних утисків та зростання державних податків призвело у серед. 17 ст. до численних міських повстань, а в 1670-71 -до козацько-селянської війни під керівництвом Степана Разіна. Проявом суспільних протестів у релігійній формі став розкол у пануючій православній церкві, підставою до якого послужила церковно-обрядова реформа, проведена у 1650-60-х роках патріархом Никоном. Ідеологія розкольництва була, однак, консервативна і відображала інтереси реакційної знаті й духовенства. Розкольники поклали початок старообрядству - течії у російському православ'ї, з якою запеклу боротьбу вели уряд та офіційна церква.

    У 17 ст. територія Московської держави значно розширилась за рахунок приєднання Сибіру та колонізації цих земель. Російські землепрохідці дістались берегів Північного Льодовитого і Тихого океанів, р. Амур, а в 1697 заснували перше поселення на Камчатці. У 1654 Московська держава, підписавши Переяславську угоду 1654, уклала воєнно-політичний союз з гетьманом України Б.Хмельницьким. У 1654-57 Гетьманщина і Московія спільно вели воєнні дії за звільнення українських земель з-під влади Речі Посполитої. У цій війні Москва намагалася також приєднати Білорусь і повернути собі Смоленську землю. За Андрусівським перемир'ям 1667 до Московської держави відходили Смоленська земля, Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом та Київ (на два роки) з прилеглою до нього територією на правому березі Дніпра. Остаточно московсько-польські відносини були врегульовані після підписання “Вічного миру” 1686, за яким Лівобережна Україна та Київ мали назавжди залишатись за Московським царством. За умовами “Вічного миру” Московія приєдналася до “Священної Ліги” - антитурецької коаліції європейських держав, що складалася під час розпочатої у 1683 війни Австрії та Польщі проти Туреччини. У 1687 і 1689 московські та українські війська здійснили безуспішні походи проти турецького васала - Кримського ханства (див. Кримські походи 1687 і 1689).

    До кінця 17 ст. Московська держава існувала фактично ізольовано від інших європейських країн, що негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку. За правління царя Петра І Олексійовича (1682-1725) було зроблено спробу подолання цієї відокремленості, проведено реформи, спрямовані на подолання відсталості країни. Внаслідок Північної війни 1700-1721 зі Швецією Р. захопила Естонію, частину Латвії та землі по р. Неві, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою. Невдачею для Петра І завершилась російсько-турецька війна 1711-13 (див. Прутський похід 1711), метою якої було намагання Р. закріпитись у Приазов'ї та Північному Причорномор'ї, що належали Османській імперії. Внаслідок цієї війни Р. втратила Азов, здобутий у кін. 17 ст. (див. Азовські походи 1695-96), та вивела свої війська з Правобережної України. Петро І провів докорінну перебудову державного устрою країни: було ліквідовано Боярську думу і прикази, замість них створено Сенат (1711) і колегії (1718-22); країну поділено на губернії (1708), що складалися з провінцій; заведено порядок проходження військової та цивільної служби, зафіксований у “Табелі про ранги”', сформовано регулярну армію та флот, які комплектувались на основі рекрутської повинності; церква була підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колегіальний церковний орган - Святійший синод, 1721.). У 1712 столицю держави перенесено до Санкт-Петербурга (засн. у 1703). Уряд провів реформи в галузі культури -створено школи різних видів, у 1703 стала виходити перша друкована газета “Ведомости”, запроваджено юліанський календар (з 1700) та засновано Академію наук (1724-25). Петро 1 надавав величезного значення розвиткові промисловості (металургійної, суднобудівної) та торгівлі. У 1721 Московська держава була проголошена Російською імперією. Реформи Петра І та загарбницькі війни перетворили Р. у світову державу. Проте могутність Р. була досягнута кріпосницькими методами, шляхом нещадної експлуатації народних мас в інтересахдворянства. На поч. 18 ст. територію Р. охопив ряд соціальних і національно-визвольних повстань - астраханське повстання 1705-1706, повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна 1707-08 та Башкирське повстання 1717-18, які були жорстоко придушені урядовими військами.

    Петро І продовжував проводити політику своїх попередників, спрямовану на гноблення неросійських народів, зокрема ліквідацію державних прав Гетьманщини. Після укладення І.Мазепою і Карпом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських війську Полтавській битві 1709 політика Петра І щодо України набула колоніально-репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин (всіх жителів знищено) та Запорозьку Січ; для нагляду за гетьманом призначили царського резидента, а після смерті І.Скоропадського не було дозволено обирати його наступника; з 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська колегія; у 1720 заборонено друкувати книги українською мовою; вчинено розправу над наказним гетьманом П.Полуботком, ін. представниками козацької старшини. За правління Петра І та його наступників проводилась відверта політична лінія на ліквідацію Української держави, її повну інкорпорацію, русифікацію і асиміляцію українського народу.

    У 1725-62 у Р. точилася політична боротьба між дворянськими угрупованнями, що супроводжувалася “палацовими” переворотами. Наслідком одного з них було встановлення під час правління племінниці Петра І Анни Іоановни (1730—40) біронівщини (від імені фаворита Анни Іванівни, курляндського дворянина Е.Й.Бірона) - режиму шпигунства, доносів і переслідувань незадоволених. За правління Єлизавети Петрівни (1741-61), Катерини II (1762-96) і Павла І (1796-1801) у Р. стали з'являтися елементи індустріального розвитку, що засвідчив ріст товарно-грошових відносин, виникнення мануфактур із використанням вільнонайманої праці тощо. У той же час відбувалося подальше зміцнення позицій дворянства, станові привілеї якого найбільш повно були викладені у “Жалуваній грамоті дворянству” (1785). Свого апогею досягла система кріпосництва, яку поширено і на землі Лівобережної України (1783), а невдовзі - Південної України (1796). Обмежувались права російського козацтва, зростали державні податки. Відповіддю на соціальну політику уряду були масові народні виступи, з яких найбільшим була селянсько-козацька війна під керівництвом Омеляна Пугачова (1773-75), що охопила величезні простори Поволжя та Приуралля.

    Уряд продовжував курс на нехтування національних інтересів неросійських народів імперії. У другій пол. 17 ст. у Лівобережній Україні остаточно ліквідовано залишки політичної автономії: у 1764 скасовано гетьманство, у 1781-83-ліквідованополково-сотенний устрій та козацькі полки, у 1775- знищено Запорозьку Січ. За правління Катерини II Р. проводила активну зовнішню політику, яка, в основному, зводилась до оволодіння Чорноморським побережжям. Успішні війни з Туреччиною (1768-74, 1787-91 ) призвели до ліквідації Кримського ханства (1783) та загарбання Р. Приазов'я і Північного Причорномор'я. Російська імперія взяла активну участь у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), внаслідок яких були захоплені Правобережна Україна (Київське, Брацлавське, Волинське та Подільське воєводства), Білорусь, частина Латвії та Литви.

    У серед. та другій пол. 18 ст. спостерігалося піднесення російської культури, пов'язане у значній мірі з вихідцями з України. У Москві було відкрито перший російський ун-т (1755), почав діяти національний театр (1756). У галузі літератури багато творили Г.Державін, Д.Фонвізін, М.Карамзін, О.Радищев та ін. Велику просвітительську діяльність проводили видавець, письменник і журналіст М.Новиков, юрист С.Десницький, філософ Я.Козельський. Найвидатнішим російським вченим того часу був М.Ломоносов, який проявив себе в багатьох галузях науки та в літературі. Завдяки М.Ломоносову, а також І.Ползунову, І.Кулібіну, К.Фролову та ін. у Р. розвивалась інженерно-технічна думка. У галузі архітектури творили В.Баженов, М.Козаков, скульптури - Ф.Шубін та М.Козловський. Велике значення для розвитку музики у Р. мала діяльність видатних українських композиторів М.Березовського і Д.Бортнянського. Образотворче мистецтво представляли А.Лосенко, Д.Левицький та В.Боровиковський.

 

РОСІЯ В НОВИЙ ЧАС. Зовнішня експансія, зміцнення самодержавства і кріпосництва були основними тенденціями, які панували у державному житті Р. у кін. 18 - поч. 19 ст. Це суперечило загальним процесам суспільної лібералізації і демократії, які складали зміст європейського Просвітництва і знайшли яскраве відображення у Великій Французькій революції. За правління імператора Олександра І. Р. брала участь у війнах з наполеонівською Францією в складі антифранцузької коаліції (1805, 1806-07), які завершились поразкою коаліції і заключениям Тільзитського миру 1807. Вітчизняна війна 1812 сприяла пробудженню патріотичних і ліберальних настроїв у російському суспільстві, особливо серед дворянства. Розгром Наполеона І Бонапарта, закордонний похід російської армії і результати Віденського конгресу 1814-15 призвели до значного зростання впливу Р. у Європі, встановлення тривалого домінування трьох абсолютистських багатонаціональних імперій - Р., Австрії і Пруссії (Священний союз).

    У першій пол. 19 ст. у Р. поглибилася криза кріпосницьких відносин, які гальмували розвиток ринкового господарства. І хоч у другій чв. 19 ст. у країні розпочався промисловий переворот, в економічному розвитку Р. значно відставала від передових європейських країн. Олександр І на першому етапі царювання (до 1814) намагався проводити певні реформи - створив міністерства, шкільні округи, реорганізував сенат, дозволив поміщикам звільняти селян від кріпосництва (декрет про вільних орачів -1803), доручив М.Сперанському розробити проект впровадження конституційної монархії. Однак проекти більш глибоких змін були відкинуті, абсолютистські тенденції взяли гору над ліберальними. Після селянських і військових повстань 1818-1820 у країні запанували порядки, що спирались на репресивний апарат. Провідником нової внутрішньої політики став граф О.Аракчеев - ініціатор створення т. зв. військових поселень, де селяни працювали на землі й несли обтяжливу військову службу.

    Вступ на престол Миколи І ознаменувався виступом дворянськихзмовників- декабристів. 14(26).12.1825 декабристи, спираючись на таємні організації - Північне товариство і Південне товариство декабристів, члени яких розробляли програми конституційних реформ і скасування кріпосництва, - підняли повстання у Петербурзі. Жорстоко придушивши виступ декабристів у Петербурзі і в Україні (див. Чернігівського полку повстання 1826), Микола І запровадив поліційно-репресивний режим, що спирався на новий орган - Власну його імператорської величності канцелярію із сумнозвісним III відділенням, яке набуло функцій політичної поліції. У 1830-31 царизм зброєю придушив національно-визвольне повстання в Королівстві Польському (див. Польське визвольне повстання 1830-31). У 1841-49 російські війська взяли участь у придушенні угорської революції; з допомогою армії самодержавство жорстоко розправлялось із селянськими заворушеннями.

    Від 1830 років у країні продовжувався розвиток мануфактурного і відбувалося зародження фабрично-заводського виробництва та створення багатогалузевої промисловості, тривало зростання обсягів внутрішньої і зовнішньої торгівлі - йшов процес становлення ринкових відносин. Однак ці процеси суттєво гальмувалися існуванням системи кріпосництва.

    Вітчизняна війна 1812, внутрішня і зовнішня політика самодержавства, впливи просвітницьких ідей сприяли формуванню ново-часної російської нації, що знаходило відбиття у бурхливому розвитку національної культури (М.Карамзін, О.Грибоедов, О.Пушкін, М.Лермонтов, В.Бєлінський, М.Гоголь та ін.). Суспільні суперечності відобразились в ідейно-політичній боротьбі, що охопила освічені верстви і вилилась у широку літературну полеміку, обмежену жорсткою цензурою і утисками. Прихильники послідовної демократії (О.Герцен, М.Огарьов, В.Бєлінський, петрашевці) змушені були емігрувати або висловлювати свої думки у завуальованій формі. Ліберальна інтелігенція виступала за проведення поміркованих реформ зверху, поділившись на два табори: “західників”, які відстоювали необхідність розвитку країни по західноєвропейському (капіталістичному) шляху (П.Чаадаєв, М.Катков, І.Тургенєв, М.Мельгунов, С.Соловйов, К.Кавелін та ін.), і “слов'янофілів”, що обгрунтовували особливий, відмінний від країн Заходу шлях розвитку Р. (О.Хом'яков, І.Киреєвський, І.Аксаков). Слов'янофільські ідеї послужили грунтом для формування і поширення офіційної великодержавної ідеології російського царизму, головними засадами якої були “самодержавство, православ'я, народність”.

    У зовнішньополітичній діяльності російський уряд головну увагу приділяв південному напрямку, прагнучи оволодіти новими територіями у Закавказзі та чорноморськими протоками. З цією метою Росія вела війни з Османською імперією, підтримуючи національно-визвольну боротьбу слов'янських народів на Балканах. Для зміцнення стратегічних позицій на Чорному морі і послаблення Туреччини у першій пол. 19 ст. до імперії були приєднані Сх. Грузія (1801), Зх. Грузія (1810), Пн.Азербайджан та північна частина чорноморського узбережжя Кавказу. Просування Російської імперії на Кавказ супроводжувалося війнами з Іраном (1804-1813,1826-28) і Туреччиною (1806-12, 1828-29), внаслідок яких Росія заволоділа Закавказзям і поширила новий територіально-адміністративний поділ на губернії і області. Численні князівства і ханства, що там існували, були ліквідовані. Мужній опір гірських народів завойовникам змусив царизм вести тривалу війну (1817-64), яка перетворилась на теренах Чечні і Дагестану у мусульманський національно-визвольний рух-мюридизм. Найбільшого розмаху національно-визвольна боротьба гірських народів набула за імама Шаміля (1799-1871 ), котрому вдалось утворити міцну теократичну державу - Імамат і довгий час успішно відбивати наступ російської армії (до 1859). Антитурецьку спрямованість мала також підтримка Р. першого (1805-13) і другого (1815) сербських повстань, національно-визвольної боротьби грецького народу. За умовами Бухарестського мирного договору 1812 Російська імперія приєднала Бессарабію та домоглася автономії Молдови і Валахії у складі Туреччини. Внаслідок російсько-турецької війни в 1828-29 царський уряд добився визнання Портою за Адріанопольським миром 1829 автономних прав Греції, Сербії і Дунайських князівств. Ще на поч. 19 ст., виконуючи умови Тільзитського миру 1807 з Наполеоном, Олександр І розпочав війну зі Швецією (1808-09), яка завершилась Фрідріхсгамським миром і приєднанням до Р. на автономних правах Великого князівства Фінляндського.

    На серед. 19 ст. Російська імперія перетворилась на одну з найбільших європейсько-азіатських держав, яка, підкоривши численні народи Європи і Азії, прагнула подальшого розширення своїх впливів на південь і схід. У той же час відсталі кріпосницькі порядки, самодержавно-поліцейський режим, колоніальна політика щодо поневолених народів робили її слабким конкурентом у боротьбі за впливи на Близькому Сході. Ця слабкість яскраво проявилась у ході Кримської війни 1853-56, в якій на боці Туреччини проти Р. виступили англійські та французькі війська. Незважаючи на героїчні зусилля захисників Севастополя, успішні дії російської армії на кавказькому фронті, Р. зазнала поразки і за Паризьким миром 1856 втратила вплив у чорноморському басейні.

    Поразка царизму у Кримській війні змусила самодержавство шукати нових шляхів подолання економічної та соціальної кризи. Реформи, які дозволили б модернізувати найбільш відсталі ділянки суспільного життя, розпочав здійснювати новий російський імператор Олександр II. Реформи Олександра II, які через прагнення царизму зберегти головні важелі самодержавного управління і соціальну опору режиму (дворянство), хоча і мали обмежений характер, все ж відкрили певний простір для розвитку капіталістичних відносин в економіці і сприяли поліпшенню державного керівництва. Найважливішою з реформ було скасування кріпосного права (“Маніфест” і “Положення 19.2. 1861”), яке здійснювалось поступово, протягом кількох років шляхом переводу поміщицьких селян спочатку на становище “тимчасовозобов'язаних” (див. Тимчасовозобов'язані селяни), а потім “викупних”. Селяни отримували особисту свободу та громадянські права. Земельний наділ, яким вони користувались, ставав їхньою власністю лише після завершення викупної операції, що проводилась в інтересах поміщиків. Порядок здійснення викупної операції, збереження численних переваг за поміщиками (відрізки, відробки) розтягнули процес скасування кріпацтва на десятиліття (стягнення викупних платежів припинено у 1907), зумовили зубожіння основної маси селянського населення і спричинили численні селянські виступи і заворушення. У національних окраїнах імперії селянська реформа була проведена у 1864-71 при збереженні ще більших привілеїв для великих землевласників.

    Прогресивний характер мала земська реформа 1864. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1.1.1864 запроваджувались виборні органи місцевого самоуправління (земські збори і земські управи), які обирались на підставі багатоступеневої куріальної системи і відали винятково питаннями місцевого господарського і культурно-освітнього життя. У правобережних губерніях, як і в Польщі, Білорусі, Литві, де проживало багато землевласників, учасників польського національно-визвольного руху, земська реформа не проводилась. У Правобережній Україні земські установи були запроваджені у 1911. Найбільш послідовно проведеною стала судова реформа, яка розпочалась у 1864 (див. Судова реформа 1864). Замість станового встановлювався коронний суд присяжних, для розгляду дрібних громадянських справ - мировий суд. Проголошувалися принципи виборності й незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність суду, участь у процесі двох сторін - обвинувачення і захисту. До розгляду кримінальних справ залучалися присяжні засідателі - представники населення, що призначалися за жеребом.

    У 1860 роках було проведено низку фінансових реформ, створено Державний банк (1860). Розпочались реформи в галузі освіти, спрямовані на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав ун-тів. Протягом 1861-1874 проводилася військова реформа. 1.1.1874 статутом про військову повинність ліквідовано рекрутську повинність і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Реформи 1860-70-х років, хоч і мали обмежений характер (зокрема, селянська реформа зберігала сільську общину, яка як власник землі стримувала індивідуальну активність селянства), в основному сприяли капіталістичному розвитку країни. Спираючись на державну підтримку і приплив іноземного капіталу, високими темпами розвивалась промисловість. Формувались нові промислові райони на півдні імперії, створювались передові галузі металургії, машинобудування, хімічної промисловості, швидко зростала мережа залізниць та розвивались морські порти. Наслідком господарських змін було становлення нових соціальних верств населення - промислового пролетаріату і торговельно-промислової буржуазії.

    У центрі суспільно-політичного руху в Р. у другій пол. 19 ст. стояли найболючіші питання “землі і волі”. Невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали поляризацію у середовищі інтелігенції, яка поповнювалась вихідцями з недворянських, т.зв. різночинських верств. Серед молоді, передусім студентської, поширились радикально-демократичні ідеї, які пропонували розв'язувати суспільно-політичні проблеми шляхом народного повстання. Ідеологами цього напряму були М.Чернишевський, М.Добролюбов, О.Герцен, М.Огарьов та ін. У 1860 роках виникли таємні організації, серед яких найвпливовіша - “Земля і Воля”. Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах у 1866 Д.Каракозова на Олександра II). У 1870 роках радикально-демократичний рух, сприйнявши із Заходу соціалістичні ідеї, створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську общину. Цей рух отримав назву російського народництва. Теоретиками народництва були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов, які вважали, що для піднесення повстання необхідно лише просвітити селян. Жертовні “ходіння в народ”, терористичні замахи учасників народницьких організацій (“Земля і воля”, “Народна воля”, “Чорний переділ”) не дали очікуваних наслідків, спричинили урядові репресії, які набули масового характеру після вбивства народовольцями 1.3.1881 царя Олександра II. Ліберальні кола зосередили свою діяльність у земських установах, пропагували необхідність поступових демократичних змін. Після вбивства Олександра II на престол вступив Олександр III, який вжив заходи для зміцнення самодержавства і обмеження політичних свобод: посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено доступ до освіти дітей з нижчих верств (циркуляри про “кухарчиних дітей” - 1887), посилено адміністративний контроль за земствами і міським самоуправлінням.

    З кін. 1850 років Р. посилила військову експансію у Середній Азії. Війни за загарбання території Кокандського та Хівинського ханств, Бухарського емірату та казахських земель тривали з 1864 до 1884 і завершились встановленням тут російського військово-адміністративного управління. Зіткнувшись у цьому регіоні з інтересами Англії, Р. змушена була 1887 підписати протокол про російсько-англійське розмежування, який зупинив дальше просування Р. на південь. Зовнішньополітична діяльність Р. у Європі була спрямована на перегляд рішень Паризького договору 1856. Обережна і вміла політика міністра закордонних справ О.Горчакова (1856-82) дозволила Р. вийти з політичної ізоляції і посилити свій вплив на Балканах. Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Р. на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

    Економічне піднесення, що охопило економіку Р. у кін. 19 ст., привело до формування системи російського капіталізму, особливостями якого були співіснування передової промисловості і монопольних об'єднань з напівфеодальними відносинами на селі та самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян демократичних прав. У цей період, після врегулювання російсько-японських територіальних проблем на Далекому Сході, в основному завершилось становлення величезної Російської колоніальної імперії, що включала величезні простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, України, Прибалтики і Польщі з населенням близько 170 млн. чоловік.

    У 1894 імператорський престол посів Микола II (1894-1917) - останній представник династії Романових. Його уряд продовжував політику зміцнення самодержавства і його соціальної опори-дворянства. У той же час під впливом марксизму формувався робітничий рух у Р. У російському робітничому русі поступово провідні позиції здобула радикально-політична течія, що ставила своїм завданням революційне захоплення влади і створення соціалістичного суспільства з допомогою державних важелів. Теоретиком російського пролетарського руху виступив В.Ульянов-Ленін (1870-1924). У 1898 за ініціативою В.Ульянова створена нелегальна Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На другому з'їзді РСДРП (1903) у партії відбувся розкол на більшовиків (прихильників радикальних заходів) і меншовиків (прихильників реформістського шляху до соціалізму). У 1901 за кордоном виникла Партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка взяла на озброєння народницьку ідеологію. Ліберальний земський рух, що виступав за встановлення конституційного устрою, оформився в 1905 у Конституційно-демократичну партію (кадети).

    Поразка Р. у російсько-японській війні 1904-05 поглибила суспільно-політичну кризу в країні, що спричинила першу Російську революцію 1905-07. Революція почалась розстрілом мирної демонстрації робітників Петербурга 9.1.1905 і вилилась у бурхливі виступи робітників, селянства, населення колоніальних окраїн. Найбільшого піднесення революційні події набули під час всеросійського жовтневого страйку 1905.17.10.1905 цар Микола II оголосив “Маніфест”, який обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання Державної Думи - російського парламенту. Стихійно почали виникати Ради робітничих депутатів, проводились численні мітинги і демонстрації, виходили демократичні періодичні видання, утворювались політичні партії, профспілки, громадські організації. Більшовики, які намагались шляхом радикалізації соціального руху захопити владу, підняли у грудні 1905 збройне повстання в Москві, яке було придушене урядовими військами. На поч. 1906 Микола II здійснив реформу державного управління, запровадивши Державну Раду як верхню палату російського парламенту. Виборчий закон зберігав суттєві соціальні обмеження на виборах у Раду і Думу. Незважаючи на це, на засіданнях Думи ставились питання глибоких суспільно-політичних реформ. 9.6.1906 Микола II розпустив І Думу і призначив вибори до II Думи. Остання діяла з 20.2. до 3.6. 1907 і була розпущена урядом. Революційні події 1905-07 у Р. не привели до утвердження конституційного ладу в імперії та не розв'язали аграрного питання.

    Після розпуску II Державної Думи в імперії було встановлено репресивний режим, який розправився із демократичним і національно-визвольним рухами. Одночасно уряд оголосив вибори до III Державної Думи за новим виборчим законом, який надавав переваги заможним верствам і російському населенню. Для створення соціальної опори серед заможного селянства царський уряд за ініціативою П.Столипіна 9.11.1906 оголосив указ про земельну реформу. Реформа сприяла виходу селян із общини, закріпленню землі у приватну власність, чим значно прискорила капіталістичний розвиток села. Одним з елементів проведення аграрної реформи стало переселення селян, особливо з України, на вільні землі у Сибір і на Далекий Схід. За 1906-12 на окраїни імперії виїхало бл. 1 млн. українців (бл. 40% усіх переселенців у Р.). Через невміло організоване переселення, відсутність продуктів і медичного обслуговування та непідготовленість місць для переселенців частина з них померла, а частина повернулась в Україну (за деякими дан. - бл. 70%).

    Поразка Революції 1905-07 викликала ідейну кризу в суспільно-політичному русі, наслідком якої було посилення великоруського шовінізму (виникнення чорносотенних організацій) і відмова від радикальних форм суспільних змін (збірник “Вехи”; під ред. П.Струве). Восени 1912 під контролем уряду була обрана IV Державна Дума. Незважаючи на перевагу в ній консервативних сил. Дума поставила ряд питань щодо оновлення суспільного життя. Ініціаторами реформ виступала партія кадетів. Напередодні війни значно посилився робітничий, селянський і національно-визвольний рух.

    Міжнародна ситуація поч. 20 ст. характеризувалась загостренням боротьби європейських держав за колонії і впливи в різних куточках світу. Р. прагнула розширити свій вплив на Чорному морі, щоб відкрити шлях експансії на Балкани і Близький Схід, а також у Середній Азії. Протиріччя між Р. і Японією на Далекому Сході призвели до російсько-японської війни 1904-05, у якій Р. зазнала нищівної поразки. За умовами Портсмутського миру 1905 до Японії відходила половина о. Сахаліну (на південь 50 паралелі). Протиріччя між Німеччиною і Австро-Угорщиною, з одного боку, і Росією - з іншого, зумовили створення у 1904-07 спільно з Великою Британією і Францією воєнно-політичного блоку - Антанти.

    У Першій світовій війні 1914-18 Р. виступила на боці країн Антанти проти країн Троїстого Союзу (ств. 1882). У 1914-15 російська армія добилась певних успіхів на Північно-Західному фронті у р-ні Східної Пруссії і на Південно-Західному фронті. Наприкін. 1914 російські війська зайняли Галичину і Буковину й створили на окупованій території Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Однак уже до осені 1915 наступ німецької і австро-угорської армій змусив російську армію залишити Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусі. Німецько-австрійські війська зайняли Галичину, Північну Буковину і 5 повітів Волині. У травні 1916 російська армія почала новий наступ на Південно-Західному фронті (“Брусиловський прорив”), внаслідок якого російські частини захопили всю Буковину і південну Галичину. Проте цей наступ не привів до стратегічного перелому в ході воєнних дій на Південно-Західному фронті, а лише поглибив господарську розруху і незадоволення в країні. Намагаючись стабілізувати обстановку, Микола II вдавався до частої зміни міністрів, загравання з Державною Думою. Однак невдоволення поразками на фронтах, господарськими труднощами, бездарним керівництвом царських міністрів поширилось на всі верстви суспільства і армію. Численні страйки і заворушення переросли у кін. лютого 1917 у народний виступ в Петрограді, який підтримали армійські частини (див. Лютнева революція 1917). Микола II зрікся престолу. Влада перейшла до створеного Державною Думою 3.3.1917 Тимчасового уряду на чолі з кн. Г.Львовим. До складу новоутвореного уряду увійшли представники кадетів, октябристів, прогресистів і есерів. Тимчасовий уряд пообіцяв скликати Установчі збори для вирішення політичних, соціальних і національних проблем на засадах демократії. Під час революційних подій утворились також Ради робітничих і солдатських депутатів, які перебували під впливом представників лівих партій (соціал-демократів, есерів, ін.). Під могутнім тиском низів влада в країні швидко перейшла до рук комісарів Тимчасового уряду. Одночасно відбулось формування представницьких органів багатьох колоніальних народів імперії, які відстоювали національні та демократичні права своїх народів. З березня 1917 в Україні існувало двовладдя: з одного боку, Тимчасовий уряд намагався продовжувати централістську політику царських властей, з іншого - новоутворена Українська Центральна Рада відстоювала принцип національно-територіальної автономії України. Лютнева революція 1917 поклала край самодержавній багатонаціональній імперії,

 пробудивши до політичної активності поневолені Російською імперією народи та найширші верстви суспільства.

 

РОСІЯ У НОВІТНІЙ ЧАС. Внаслідок Лютневої революції 1917 утворилася Російська демократична республіка, яка повинна була розв'язати великий обсяг політичних, соціальних, економічних і національних проблем, успадкованих від колишньої імперії. Тимчасовий уряд відкладав їх вирішення до закінчення війни і скликання Установчих зборів. Скориставшись із поглиблення політичної і соціально-економічної кризи, більшовицьке крило РСДРП, очолюване В.Ульяновим-Леніним, 25.10(7.11).1917 здійснило у Петрограді жовтневий переворот. На II Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було створено новий уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з В.Ульяновим. З'їзд схвалив ряд декларативних революційних документів, в яких викладалась програма діяльності нової влади - Декрет про мир, Декрет про землю, Декларація прав народів Росії та ін. Проголошуючи демократичні права громадян і народів колишньої імперії, більшовики пов'язували їх із перемогою і поширенням світової пролетарської революції та утворенням європейського об'єднання соціалістичних республік. Право народів на самовизначення було протиставлене необхідності їх інтернаціонального об'єднання в інтересах світової соціалістичної революції. Однак уже напередодні жовтневого перевороту В.Ленін, як переконаний прихильник централізованої держави, з метою забезпечення підтримки більшовицької політики національно-визвольним рухом, висунув гасло створення “союзу вільних республік”. Ill Всеросійський з'їзд Рад схвалив “Декларацію прав трудового і експлуатованого народу”, котра стала складовою частиною Конституції Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), прийнятої V Всеросійським з'їздом Рад у липні 1918. Уряд РСФРР здійснив націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, землі, які перейшли під контроль держави. У березні 1918 РНК заключила сепаратний Берестейський мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною (див. Берестейський мир 1918). Проте заходи радянської влади спричинили влітку 1918 початок громадянської війни і військової інтервенції англійських, французьких і американських військ, котрі підтримали антибільшовицькі сили. Білогвардійські генерали (М.Алексеев, О.Колчак, А.Денікін, П.Врангель та ін.) виступили у 1918-20 проти радянської влади під гаслом відновлення “єдиної і неділимої Росії”.

    Під час громадянської війни шляхом соціальної демагогії більшовики зуміли залучити на свій бік найбідніші прошарки населення міста і села; застосовуючи систему надзвичайних заходів (політика “воєнного комунізму”), терор і репресії проти реальних і потенційних політичних противників (середнє селянство, великі землевласники, інтелігенція, духовенство), найжорстокіші засоби боротьби проти відкритих ворогів, розгромивши опір внутрішньої воєнно-політичної опозиції та ліквідувавши зовнішню загрозу своїй владі, вони встановили у країні тоталітарний режим.

    У березні 1918 більшовицьку партію перейменовано у Російську Комуністичну Партію (більшовиків) і проголошено гасло утвердження диктатури пролетаріату як головної умови перемоги соціалістичної революції. Під час громадянської війни територія РСФРР не була сталою і включала ті землі, де було встановлено радянську владу. За задумом керівників РКП(б), РСФРР повинна була складатись з автономних республік і областей. Наприкінці війни у складі РСФРР нараховувалось 9 автономних республік (Башкирська, Татарська, Карельська, Киргизька, Горська, Дагестанська, Кримська, Бурят-Монгольська, Якутська) і 9 автономних областей. Після завершення громадянської війни і зміцнення радянської влади з метою єдності дій у соціалістичному будівництві за рішенням РКП(б) радянські республіки, що не входили до складу РСФРР, об'єднались 30.12.1922 у Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі - РСФРР, УСРР, БСРР, Закавказька СФРР.

    У грудні 1922 було формально створено багатонаціональну соціалістичну державу на засадах федерації, а фактично у національно-державному устрої СРСР було реалізовано ідеї лідерів правлячої партії та позицію прибічників “єдиної і неділимої Росії” про відновлення могутньої Російської держави.

    Після утворення СРСР відбувалась поступова уніфікація суспільно-політичного життя в усіх радянських республіках; розвиток проходив згідно програм і вказівок правлячої більшовицької партії, яка з 1925 була перейменована на Всесоюзну Комуністичну Партію (більшовиків) - ВКП(б). Адміністративно-територіальний устрій РСФРР часто змінювався у зв'язку з утворенням нових союзних або автономних республік і областей. У 1925 черговий Всеросійський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції федерації, яка значну частину функцій державного управління передавала союзним органам. Згідно з установками комуністів, з 1921 у РСФРР здійснювалась “нова економічна політика” (НЕП), яка запровадила елементи ринкових відносин в економіку і дала можливість відбудувати господарське життя. Поряд з цим доводилось долати значні труднощі, пов'язані з відсталістю промисловості та сільськогосподарського виробництва, безробіттям, нерівномірністю розвитку численних національних окраїн, браком спеціалістів тощо.

    З кін. 1920-х років всю владу в партії і державі зосередив у своїх руках Й.Сталін, який виступив ініціатором проведення курсу на прискорення “соціалістичного будівництва” та встановлення жорстокого репресивного режиму. За особистими вказівками Сталіна розпочалась широкомасштабна централізація і уніфікація громадсько-політичного життя у СРСР, що супроводжувались колективізацією села, індустріалізацією промисловості і насаджуванням ідеологічних стереотипів у свідомості народів країни.

    У 1920-х роках у РСФРР (і СРСР) був встановлений новий адміністративно-територіальний поділ: замість губерній, уїздів і волостей введено області, краї і райони; утворені автономні республіки і області. На поч. 1930-х років у РСФРР нараховувалось 14 країв і областей, 11 автономних республік, 14 автономних областей і 8 національних округів. Черговий з'їзд Рад 1937 затвердив нову Конституцію РСФРР (базувалася на новій Конституції СРСР), що визначала її як федеративну державу робітників і селян, хоча національні республіки та області продовжували вживати термін “автономні”. Численні права і гарантії, що вміщувались у конституціях РРФСР і автономних республік, залишались деклараціями, оскільки обмежувались інтересами і потребами захисту “соціалістичного устрою” і суворою регламентацією партійним керівництвом усіх ділянок суспільства. Розвиток РРФСР у 1930 роках проходив у рамках виконання п'ятирічних планів. Були досягнуті певні успіхи у промисловому будівництві, видобутку корисних копалин, але реальні показники соціально-економічної еволюції важко встановити через фальсифікацію даних офіційної статистики. У 1920-30-х роках у країні прокотилася зловісна хвиля кривавих репресій. Особливо масовими вони стали після вбивства 1.12.1934 С.Кірова, У країні розкручено маховик недовіри, підозріливості і доносів. Сталінськими ідеологами у суспільстві нагнітався масовий психоз навколо пошуку “ворогів народу” та “шкідників”. Жертвами політичних репресій ставали партійні, державні та військові діячі, керівники союзних республік, інтелігенція, службовці, робітники і селяни. Сотні тисяч людей загинули у катівнях НКВС. Дармова праця мільйонів людей, кинутих у розгалужену систему таборів Головного управління таборів НКВС за найменшу провину або просто за підозрою в інакомисленні, використовувалась для потреб “соціалістичного будівництва”.

    У роки радянсько-німецької війни 1941-45 (у радянській історіографії-Великої Вітчизняної війни 1941—45) значну частину європейської території Р. захопили гітлерівці. Мільйони людей були евакуйовані на схід, там же була створена могутня індустріальна база і зосереджені кадри з усіх європейських республік СРСР. У воєнні роки сталінський режим здійснював репресії і примусове переселення ряду народів РРФСР, в середовищі яких виявилось прагнення зберегти національну самоідентичність, а їх автономні утворення були ліквідовані (кримські татари, німці, інгуші, кабардинці, карачаєвці, калмики та ін.). У 1941 незалежну Тувинську Народну Республіку включили до складу РРФСР і перетворили в автономну республіку. Після закінчення Другої світової війни 1939-45 до СРСР відійшли і були включені до складу РРФСР Печенгська область від Фінляндії, Південний Сахалін і Курильські острови від Японії, північна частина Східної Пруссії (нині Калінінградська область) від Німеччини.

    У післявоєнні роки здійснювалась відбудова зруйнованого господарства, зміцнювався унітарний режим СРСР. Після смерті Й.Сталіна (1953) і засудження методів його керівництва (“культ особи”) на XX з'їзді КПРС М.Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування-т. зв. “відлига”. Репресованим у роки війни народам було повернуто автономію, але процес їхнього повернення на батьківщину затримався аж до 1990 років. У 1954 на ознаменування 300-річчя об'єднання України і Росії Кримську область передали Українській РСР Період “відлиги” і спроби реформування завершились усуненням від керівництва партією і державою у 1964 М.Хрущова. Зміни, які відбувались у наступні два десятиліття, характеризувались нарощуванням військового потенціалу СРСР, зростанням його впливу на світовій арені і одночасно відставанням в економічному розвитку, рівні життя населення, впровадженні нових прогресивних технологій. Унітаризація і бюрократизація всіх ділянок  життя СРСР мали на меті прискорити процеси інтеграції республік в єдину державу і на основі російської мови і культури витворити нову “історичну спільність людей - радянський народ”. Масова пропаганда формувала і небезуспішно утверджувала у суспільній свідомості всіх народів СРСР, а передусім російського, вищість російської культури над культурами інших народів. Освоєння величезних просторів РРФСР, будівництво у Сибіру та на Далекому Сході, яке здійснювалось зусиллями всіх народів СРСР, значно зміцнили економічний потенціал Р.

    Інтеграційні процеси в СРСР значно посилились у роки т. зв. “застою” (1964-85). У 1977 було прийнято нову Конституцію СРСР (через рік - РРФСР), яка мала стати парадним фасадом суспільства “розвинутого соціалізму”. На поч. 1980 років у Р., які в цілому СРСР, спостерігалось уповільнення темпів розвитку економіки, наростання кризових явищ у соціально-економічній сфері життя країни. З приходом до керівництва партією в березні 1985 реформаторських сил, очолюваних М.Горбачовим, розпочався процес “перебудови”, спрямований на модернізацію економіки і демократизацію суспільних відносин. Послаблення політичного та ідеологічного диктату КПРС призвело до виникнення політичних партій, організацій і рухів, які виступили проти тоталітарного режиму та унітарної держави. Відповідно до змін, внесених до Конституції РРФСР у 1990, І з'їзд народних депутатів Росії 12.12.1990 схвалив Декларацію про державний суверенітет Росії і незабаром змінив назву країни на Російську Федерацію (РФ). Табір реформаторів очолив один з колишніх керівників КПРС Б.Єльцин. У червні 1991 на загальнонародних виборах Б.Єльцин був обраний Президентом Росії. Позиція нового Президента Р. і його прихильників значною мірою спричинила невдачу спроби консервативних сил здійснити у серпні 1991 державний переворот і загальмувати демократичні процеси, зберегти СРСР. Після придушення виступу змовників процеси дезінтеграції набули революційної стрімкості. 8.12.1991 у Біловезькій пущі (Білорусь) президенти Росії, України та Голова Верховної Ради Білорусі підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Російська Федерація проголосила себе пра-вонаступницею СРСР.

    У 1992 новосформований уряд Р., що складався з радикально настроєних учених-реформаторів на чолі з Є.Гайдаром, проголосив курс на проведення глибоких економічних перетворень з метою створення у країні ринкової економіки. Безкомпромісні ринкові реформи, які почав здійснювати уряд, зумовили значне погіршення матеріального становища основної маси населення (підняття цін, інфляція, безробіття) та зростання соціальної напруженості у російському суспільстві. Проти радикальних економічних змін виступили ліві сили та стара номенклатура, які, використовуючи лозунг захисту інтересів “трудящих мас”, піддали різкій критиці політику Президента і уряду. Настрої та незадоволення були використані й консервативною та великодержавною більшістю Верховної Ради РФ, до якої приєднались численні національно-патріотичні групи, що мріяли про відродження “великої Росії”. В цих умовах 25.4.1993 за ініціативою Б.Єльцина відбувся всеросійський референдум, на якому більшість населення висловилась за підтримку президентської програми реформ. Однак парламент продовжував блокувати реформаторські заходи уряду, який після вимушеної відставки Є.Гайдара очолив В.Черномирдін. У вересні 1993 Президент РФ видав указ про розпуск парламенту, призначив нові парламентські вибори. Керівництво Верховної Ради (Р.Хасбулатов) і віце-президент О.Руцькой виступили проти Президента. 3-4.10 прихильники Верховної Ради спробували оволодіти деякими установами в Москві. З допомогою армії цей виступ було силою придушено, а керівників ВР заарештовано. 12.12. 1993 проведено вибори до нових органів законодавчої влади і одночасно референдум щодо прийняття нової Конституції, яка запроваджувала президентсько-парламентську форму державного управління. Результати перших демократичних виборів до Федеральних зборів РФ принесли незначну перевагу комуністам і право-націоналістичній Ліберально-демократичній партії. Демократичні партії Р. не змогли домовитись і виступити єдиним виборчим блоком, тож зазнали відчутної поразки. Крім соціально-економічних труднощів від початку демократичних перетворень, постали і труднощі щодо національно-державного будівництва Р. Розробка Федеративного договору суб'єктів РФ велася в республіці з 1990. У березні 1992 такий договір підписала більшість суб'єктів Федерації-суверенні республіки, краї та області, автономні області та округи, за винятком Татарстану і Чечні. Федеративний договір, заснований на відносинах узгодження, а не підпорядкування між центром і регіонами, увійшов як складова частина у прийняту в результаті референдуму 1993 нову Конституцію РФ. Разом з тим чеченський народ виявив волю до здобуття повної незалежності від Р. Після проголошення незалежності й створення самостійної Республіки Ічкерія російський уряд ввів на її територію війська. Понад рік у Чечні тривали бойові дії, під час яких загинули десятки тисяч людей, в основному мирних жителів (втрати російської армії, за офіційними даними, склали бл. 6 тис. чол.). В одному з боїв загинув і Президент Республіки Джохар Дудаев. Після невдалих спроб встановити контроль над чеченською територією керівництво РФ було змушене при посередництві представників Організації з безпеки і співробітництва в Європі піти на укладення миру і фактичне визнання незалежності Республіки Ічкерія.

    У червні-липні 1996 в умовах гострої політичної боротьби пройшли вибори Президента РФ. З семи кандидатів на найвищу державну посаду перемогу в другому турі виборів здобув Б.Єльцин, залишивши позаду лідера Компартії РФ Г.Зюганова. Це означало продовження курсу на демократичні перетворення в країні та перемогу реалізму в проведенні зовнішньої політики Р.

    Зовнішня політика РФ спрямована на встановлення рівноправних стосунків із західними країнами, інтеграцію у європейське співтовариство при збереженні впливових позицій, які посідав СРСР. Тому Р. чинила на міжнародній арені опір прийому до Північноатлантичного союзу (НАТО) нових членів з числа країн Центрально-Східної Європи (Польща, Чехія, Угорщина та ін.). У політичній кризі на Балканах, пов'язаній з розпадом Югославії, Р. активно підтримувала Сербію у її намаганнях зберегти домінуюче становище в регіоні. Навесні 1997 Р. підписала з НАТО Угоду про особливі відносини, яка встановлювала партнерські стосунки між обома сторонами.

    У відносинах Росії з колишніми республіками СРСР виникла напруженість у зв'язку з проблемами т. зв. російськомовного населення, розміщення і майна Збройних Сил СРСР. І все ж російське керівництво прагнуло зберегти провідні позиції у Співдружності Незалежних Держав, утвореній на місці колишнього СРСР. Наприкін. березня 1996 президенти Р., Казахстану, Киргизстану та Білорусі підписали Договір щодо поглиблення інтеграції між їхніми країнами. Через місяць Б.Єльцин і президент Білорусі О.Лукашенко уклали Договір про утворення співтовариства двох держав, який, однак, не набув чітко окреслених політико-правових контурів.

    Російсько-українські стосунки виявились обтяженими територіальними зазіханнями Росії на Крим і переважну частину Чорноморського флоту, збереженням серед певної частини росіян стереотипу про “єдиний руський народ”. Тому процес розробки і узгодження широкомасштабного договору між Україною і Р. внаслідок намагань російської сторони зберегти Україну в сфері свого впливу тривав шість років. Після затяжних попередніх переговорів і консультацій у кін. травня 1997 відбувся офіційний візит Президента РФ Б.Єльцина до Києва, під час якого 31.5. підписано повномасштабний міждержавний “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”. Внаслідок підписання Договору (вміщує 41 статтю і діє протягом 10 років) уперше в історії двох сусідніх народів було задекларовано встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх міждержавних стосунків, які грунтуються на нормах міжнародного права. Водночас укладено 11 міждержавних угод, у т.ч. про поділ Чорноморського флоту між обома країнами, а також умови тимчасового перебування російського Чорноморського флоту на території України. Підписані документи створили підстави для розвитку взаємовигідних партнерських стосунків між Україною і Р.Ф. 

Л. Зашкільняк, М. Крикун (Львів).

РОСЛАВЕЦЬ ПЕТРО (рр. н. і см. невід.) -військовий діяч 1660-70-х років у Гетьманщині. Походив з міщан міста Почепа (тепер Брянська обл., Росія). У 1653-57 - сотник почепський, у 1663-73 (з перервами) - полковник стародубський. У 1672 Р. брав участь у змові частини козацької старшини проти гетьмана Лівобережної України Д.Многогрішного. У 1676 Р. разом з ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем, намагаючись усунути з гетьманства І.Самойловича, звинуватив його перед московським урядом у таємних зносинах з П.Дорошенком. Робив спроби відділити Стародубський полк від Гетьманщини і приєднати його до Московської держави, однак подібні заходи Р. наштовхнулись на рішучий опір полкової старшини. У 1677 Р. за ухвалою Генерального військового суду позбавлений полковництва і засуджений до смертної кари. Помилуваний І.Самойловичем і засланий до Сибіру, де і помер. 

Р. Шуст (Львів).

РОСОХА СТЕПАН (1908 - р. см. невід.) -український політичний і державний діяч у Закарпатті. Навчався у Кардовому ун-ті в Празі. У кін. 1920-30-х років був одним із лідерів українського студентського руху в Підкарпатті. З 1934 Р. разом М.Лелекачем видавав у Празі журнал націоналістичного спрямування “Пробоєм” (1933-1944; за ін. дан. -до 1943). У липні 1934 Р. головував на II Народовецькому з'їзді молоді у Мукачевому, а в1 936 керував роботою І з'їзду українського студентства, що проходив в Ужгороді. У 1938 доклав багато зусиль для створення Організації національної оборони “Карпатська Січ” (див. “Карпатська Січ”), з вересня 1938 - голова організації, а з грудня - зв'язковий старшина ОНО “Карпатська Січ” з урядом Карпатської України, референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Редагував націоналістичний журнал “Наступ” (виходив у 1937-39 в Ужгороді і Хусті) - орган “Карпатської Січі”. У лютому 1939 обраний до складу Сойму Карпатської України. З 15.3.1939-заступник голови сойму А.Штефана. Після угорської окупації Закарпаття переїхав до Праги, де продовжував редагувати “Наступ” (до 1944). Згодом жив у Німеччині та Канаді. Автор праці “Сойм Карпатської України” (1949).

 /. Підкова (Львів).

РОСТАВИЦЬКА УГОДА 1619 (Раставицька угода 1619)-угода, укладена 7(17). 10.1619 на р. Роставиці (Раставиці) поблизу с. Паволочі (тепер Попільнянського р-ну на Житомирщині) між козацькою старшиною на чолі з гетьманом П.Сагайдачним та командувачем польським військом, коронним гетьманом С.Жолкевським. В основу Р.у. було покладено умови Вільшанської угоди 1617. За Р.у козацьке реєстрове військо, яке налічувало 10 600 чол., скорочувалося до 3 тис. чол. Усі інші козаки, що вступили до війська за останніх 5 років і не увійшли до складу реєстру, мусили повернутись під владу старост і панів. З маєтків шляхти і духівництва реєстрові козаки повинні були виселитись (протягом 9 місяців), інакше перетворювались на підданих. Козаки мали право жити на Запорожжі та охороняти кордони, за що їм встановлювалась платня у розмірі 40 тис. злотих, але їм суворо заборонялось здійснювати походи у Кримське ханство і Туреччину. Крім Запорожжя, козаки могли перебувати тільки в королівських володіннях; козацька старшина зобов'язувалась знищити човни, покарати учасників останніх морських походів і погодитись на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король. Умови Р.у. і заходи польського уряду щодо їх здійснення викликали незадоволення серед нереєстрового козацтва, що призвело до усунення з гетьманства П.Сагайдачного та проголошення у кін. 1619 гетьманом Я.Бородавки. 

І. Підкова (Львів).

РОСТИСЛАВ ВОЛОДАРОВИЧ (р. н. невід. -п. 1128; за ін. дан. - 1143) - князь перемишльський. Син Володаря Ростиславича. Після смерті успадкував Перемишльську землю, а його брат Володимирко - Звенигородську. У міжусобній війні в 1125-26 з братом та нащадками Василька Ростиславича Р.В. вдалося відстояти Перемишль. У 1126 взяв в облогу Звенигород, але не зміг його здобути через втручання угорського короля. Після смерті Р.В. Володимирко Володарович об'єднав Перемишльське і Звенигородське князівства. 

Р. Шуст (Львів).

РОСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (бл. 1038 - 3.2.1067)— князь тмутараканський (з 1064), син князя Володимира Ярославича, внук Ярослава Мудрого. Деякі дослідники вважають, що Р.В. князював у Ростові і Суздалі, а згодом - у Володимирі-Волинському. Був одружений з Ілоною, дочкою угорського герцога Бели (майбутній король Бела І). Можливо (літописних даних немає), після смерті Ярослава Мудрого (1054) отримав у володіння Червенські городи та Галицьку землю (згодом уділами в Галичині - Перемишлем, Теребовлею і Звенигородом - володіли його сини Рюрик, Володар та Василько). У 1060 Р.В. змушений залишити Волинь. Напав у 1064 на Тмутаракань і витав звідти свого двоюрідного брата Гліба Святославича. Вів війни з племенами, що жили на Кавказі, підкорив косогів та ін. сусідні племена. Під час банкету у Корсуні отруєний візантійцями, які боялись посилення його влади. Похований у соборі св. Богородиці у Тмутаракані. 

Р. Шуст (Львів).

РОСТИСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ (1070 -26.5.1093) - князь переяславський, син великого князя київського Всеволода Ярославича. Разом зі своїм братом Володимиром Мономахом брав участь у поході проти половців. Був запальною, неврівноваженою людиною. Вбив ченця Григорія, який намагався навернути його до праведного життя. У 1093 Р.В., йдучи на допомогу великому князю Святополку Ізяславичу, загинув під час переправи через р. Стугну. 

Р. Шуст (Львів).

РОСТИСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ (н.бп. 1219-п. бл. 1264) - князь новгородський (1230-1231), галицький (1236-38), луцький (1240), жупан березький та земплинський (бл. 1245 -1251), бан Мачви(з 1251). Походив з династії чернігівських князів Ольговичів. Був одружений з дочкою угорського короля Бели IV Анною. Намагався за підтримки угорського короля закріпитися на галицьких землях, однак галичани допомогли князю Данилу Романовичу посісти батьківський престол. У 1241 уклав союз з болхівськими князями і спільно з ними виступив на Бакоту, що була володінням Данила Романовича Галицького. У 1242 зібрав військо зі смердів, а його тисяцьким призначив Володислава Кормильчича, одного з керівників боярської опозиції. Здобув Домомирову печеру поблизу Галича, але у 1244 зазнав поразки від дружинників Данила Романовича біля Мостищ (тепер Мостиська Львівської обл.) на р. Січній. У вирішальній битві 17.8.1245 під Ярославом угорські загони та дружина P.M. були розгромлені військами Данила Галицького, а Володислава Кормильчича, який потрапив у полон, страчено (див. Ярославська битва 1245). Після укладення союзу між Белою IV та Данилом Романовичем P.M. було призначено баном Славонії, а згодом - баном Мачви. 

Р. Шуст (Львів).

РОСТИСЛАВ МСТИСЛАВИЧ (р. н. невід. -п. 14.3.1167)-великий князь київський (1154, 1159-61, 1161-67). Син великого князя київського Мстислава Володимировича, внук Володимира Мономаха. Засновник династії смоленських князів. 31127 княжив у Смоленську. У 1120—40-х роках брав участь у походах проти полоцьких князів, литовців, половців. У 1144 і 1146 разом з великим князем київським Всеволодом II Ольговичем вів успішну війну проти галицького князя Володимира Володаровича. У 1149-50 підтримував брата Ізяслава Мстиспавича у його боротьбі з Юрієм Долгоруким за київський престол. У період князювання P.M. відбувся остаточний розпад Київської держави на ряд окремих князівств і утворено окреме єпископство у Смоленську (між 1133  і 1150). Вів оборонні війни проти половців, в боротьбі з якими використовував чорних клобуків, торків та ін. тюркські племена. Його син Мстислав Ростиславич (п. 1180) брав участь у війнах коаліції українських князів проти Андрія Боголюбського, а в 1173 успішно відбив напад на Вишгород військ його брата Всеволода. 

/. Підкова (Львів).

РОСТОЦЬКИЙ ТЕОДОСІЙ (н. бл. 1724 -п. 1805) - український церковний діяч, греко-католицький митрополит Київський (1788-1805). Походив з білоруської шляхти. У молодому віці став ченцем, вступивши до чину св. Василія Великого. З 1750 навчався у Римі в Колегії св. Атаназія. У 1754 прийняв священичий сан. З серед, 1750-х років викладав філософію і теологію у Володимирі-Волинському, згодом - ректор шкіл міста. Виконував обов'язки адміністратора жидичинської архімандрії, генерального секретаря чину василіан (див. Василівни). У 1772 капітул чину обрав його протоєгуменом литовської провінції; займав цю посаду і в 1776-84. У 1784 призначений холмським єпископом. Одночасно став коад'ютором (помічником з правом наступництва) митрополита Я.Смогоржевського та архімандритом Києво-Печерської лаври. З 1788 - митрополит Київський. У 1790 Р. став першим уніатським митрополитом, який був членом сенату Речі Посполитої. Після третього поділу Польщі (1795) і заходів російського уряду, спрямованих на ліквідацію греко-католицької церкви, Р. змушений поселитися у Петербурзі із забороною підтримувати контакти з духовенством і вірними (міг переписуватися лише дипломатичним шляхом через австрійське посольство у Росії). Після тривалих переговорів Риму з російським урядом у 1804 Р. було дозволено виконувати обов'язки митрополита. Помер у Петербурзі. 

Р. Шуст (Львів).

РУБАН ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ [14(25).3. 1742 - 24.9(5.10).1795] - український видавець, історик, поет. Н. у м. Бєлгороді (тепер Бєлгородська обл., Росія). Навчався у Києво-Могилянській академії (у Георгія Кониського), у Московській духовній академії (бл. 1754-55) та Московському ун-ті (1759-61). У 1761 виступав з перекладами в журналі М.Хераскова “Полезное увеселение”. Друкував вірші та оди. Видавав у Петербурзі журнали “Ни то, ни се” (1769), “Трудолюбивий муравей” (1771), збірники “Старовина та новина” (ч. 1-2, 1772-74), путівники, описи Петербурга (1779) і Москви (1782). Видав подорожні записки В.Григоровича-Барського (1778), кілька наукових праць (з допомогою О.Безбородька): “Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію” (1773), “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777) та ін. 

С. Білокінь (Київ).

РУБЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ [1(13), і 10.1838 - 28.4.(11.5).1913] - український фольклорист, хоровий диригент і композитор. Н. у Чугуєві (тепер Харківська обл.). Походив з відомого старшинського роду, представники якого займали військові посади в Стародубському полку (у т.ч. були полковниками). Одним із предків Р. був наказний гетьман П.Полуботок. У 1866 закінчив Петербурзьку консерваторію. Згодом викладав у цій консерваторії теорію музики і хоровий спів, у 1880-95 - професор. У серед. 1890-х років втратив зір і поселився у родовому маєтку під Стародубом у Чернігівській губ., де на власні кошти утримував музичну і художню школи. Видав “Збірник 100 українських пісень”, “Двісті шістнадцять українських народних наспівів”. Допомагав П.Чайковському у створенні опер “Мазепа”, “Черевички”, М.Римському-Корсакову-опери “Майська нічь”. Поклав на музику вірш Т.Шевченка “Думи мої, думи мої”. Р. належить ідея проведення з'їзду спадкоємців П.Полуботка (відбувся 15.1.1908 у Стародубі), який обговорював питання про повернення з Англії скарбів гетьмана, що нібито у 1720 були здані його синами на зберігання в банк Ост-індської компанії.

  Г. Швидько (Дніпропетровськ).

РУБЛЬ - грошова одиниця Російської імперії та СРСР, яка протягом 18-20 ст. була в обігу на грошовому ринку українських земель. Термін “рубль” виник у 13 ст. у Новгороді, де став назвою новгородської гривні -злитка срібла вагою 204,7 г. До поч. 16 ст. Р. був грошово-лічильною одиницею, що дорівнювала 200 деньгам. Після грошової реформи О.Глинської (1534) і проведення уніфікації грошової системи Московської держави Р. став лічильною одиницею, що складалася з 100 монет - копійок. У 16-17 ст. реальна вартість Р. постійно зменшувалась. У 1534 вага 100 копійок дорівнювала 68 г срібла, на поч. 17 ст. вона зменшилась до 48 г, а на поч. 18 ст.-до 28 г. Під час грошової реформи царя Олексія Михайловича в 1654 були випущені перші реальні Р., що являли собою неповноцінні монети, фактична вартість яких дорівнювала 64 копійки. Населення відмовлялося приймати їх за номінальною вартістю, і вже в 1655 карбування цих Р. було припинено. З1704 у Московській державі стали систематично карбувати Р. вагою бл. 28 г срібла, що дорівнювало вазі західноєвропейського талера або 100 російських срібних копійок. У цей час російська монета стала домінуючою у Гетьманщині. З другої пол. 18 ст. Р. на українських землях почали називати карбованцем. У 1764 вміст срібла у Р. зменшився до 18г (4 золотники 21 доля) і таким залишався до 1915. Після революції 1917 і встановлення радянської впади Р. став основною грошовою одиницею радянської Росії, а згодом СРСР (до 1991). Зараз Р. є грошовою одиницею Російської Федерації. 

Р. Шуст (Львів).

РУБРУК (Рубруквіс)  ВІЛЛЕМ (н. між 1215 і 1220-п. бл. 1270)-фламандський мандрівник, ченець-францисканець. У 1253-55 на чолі дипломатичної місії французького короля Людовіка ІХ з метою вияснення можливості залучення монголів до участі у хрестових походах їздив до Золотої Орди і Монголії. Маршрут подорожі Р. пролягав з Франції в Палестину, і далі через Константинополь, Крим, донські степи, по території сучасної Середньої Азії в Центральну Монголію. У 1254 Р. прибув у Каракорум (Монголія). Провів переговори з монгольським ханом Мунке, які не принесли результатів. На зворотному шляху побував на Кавказі (відвідав міста Дербент, Тбілісі, Нахічевань) і в Малій Азії. Залишив звіт про свою подорож. У ньому наведено матеріали з історії та географії тих територій, через які він проїжджав. Подав цінні відомості з історії та етнографії монголів, половців, уйгурів, вперше навів низку цікавих подробиць про буддизм. Твір Р. містить відомості про зовнішньополітичне становище Русі, про відносини її з Золотою Ордою. 

/. Підкова (Львів).

РУБЧАК ІВАН ДЕМ'ЯНОВИЧ (7.3.1874 -11.5.1952) - український драматичний актор і співак (бас). Н. у м. Калуші (тепер Ів.-Франківська обл). З 1894 виступав у театрі “Руська Бесіда” у Львові та різних трупах у Галичині й Закарпатті. В 1896 з великим успіхом дебютував у ролі Карася (“Запорожець за Дунаєм” П.Гулака-Артемовського). Уславився виконанням характерних і комедійних ролей, а також провідних партій класичного оперного репертуару. З 1944 - у Львові в драматичному театрі ім. М.Заньковецької. Р. зіграв понад 500 ролей, серед яких: Омелько, Терешко (“Мартин Боруля”, “Суєта” І.Карпенка-Карого), Дід Козак (“На велику землю” А.Хижняка) та ін. Заслужений артист України (1945). Похований у Львові на Личаківському кладовищі. 

М. Ерстенюк (Львів).

РУБЧАКОВА КАТЕРИНА АНДРІЇВНА (Рубчаківна; 29.4.1881-22.11.1919)- українська драматична артистка і співачка (ліричне сопрано). Н. у Чорткові (тепер Тернопільська обл.). У 1896-1918 працювала в театрі “Руська Бесіда” у Львові. В 1918-19 організувала власну трупу, з якою гастролювала по Буковині, Галичині та Поділлі. Сценічна майстерність відзначалася емоційністю, драматизмом, глибиною психологічного трактування образів, здебільшого лірико-героїчних. Серед кращих ролей Р.: Галя (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Оришка (“Пошились у дурні” М.Кропивницького), Маруся (“Маруся Богуславка” і “Ой, не ходи Грицю...” М.Старицького), Анна (“Украдене щастя” І.Франка), Соня і Галя (“Хазяїн” і “Бурлака” І.Карпенка-Карого), Тетяна (“Міщани” М.Горького) та ін. З успіхом виступала в оперних партіях: Оксана (“Запорожець за Дунаєм” П.Гулака-Артемовського), Катерина (“Катерина” М.Аркаса), Маженка (“Продана наречена” Б.Сметани), Баттерфляй (“Мадам Баттерфляй” Дж.Пуччіні), Маргарита (“Фауст” Ш.Гуно). Створила образи Дідони, Лавінії та Еврідіки в опері “Еней на мандрівці” Я.Лопатинського. 

М. Ерстенюк (Львів).

 

РУДАНСЬКИЙ СТЕПАН ВАСИЛЬОВИЧ [25.12.1833 (6.1.1834) - 21.4.(3.5).1873] -відомий український поет. Н. у с. Хомутинці (тепер Калинівського р-ну Вінницької обл.) у родині священика. У 1841-49 навчався у Шаргородській бурсі, у 1849-55 - у Подільській духовній семінарії у м. Кам'янці-Подільському. Був рекомендований до Петербурзької духовної академії, однак всупереч рішенню правління семінарії та волі батька вступив до Петербурзької медико-хірургічної академії, яку закінчив у 1861 із званням доктора медицини. Отримав призначення в Ялту на посаду міського лікаря. Працював завідувачем лікарні, лікарем у маєтках князя Воронцова, карантинним лікарем, лікарем Ялтинського повіту. У 1869 обраний почесним мировим суддею сімферопольсько-ялтинської мирової округи. Користувався повагою серед бідного населення. Основу літературної спадщини Р. становлять три рукописні збірки: “Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка перша, з 1851 року по 1857”, “Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка друга, 1857, 1858, 1859”, “Співомовки Вінка Руданського, 1859-1860. Петрополь”. Творчість розпочав баладами “Два трупи”, “Вечорниці”, “Упир”, “Хрест на горі”, “Розмай”, “Люба”. Згодом написав балади “Тополя”, “Верба”, “Купці”. Серед ліричних поезій найбільшу групу складають романси і пісні “Ти не моя”, “Мене забудь”, “Повій, вітре, на Вкраїну...”, “Сиротина я безродний”, “Згадай мене, мила”, “Голе, голе моє поле...”, “Ой, чому ти не літаєш...”, “Чорний кольор” (переспів з польської) та ін. Виразне громадянське звучання характерне для віршів “Гей, бики!”, “До дуба”, “Наука”, “Над могилою”, “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!”. Реалістичним забарвленням позначені автобіографічні поезії “До дядька Прохора-коваля”, “Студент” та ін. Творча індивідуальність поета найповніше проявилась у жанрі віршованої гуморески-“приказки”. У гуморесках Р. постає розмаїтий комічний світ людських стосунків майже в усіх суспільних верствах. Цілий ряд гумористичних співомовок розкриває претензійний характер дрібного панства, його безпідставний гонор, пихатість, зарозумілість (“Пан та Іван в дорозі”, “Перекусіть, пане”, “Храбрий лях”, “Шляхтич”). Виразне антиімперське спрямування мають гуморески “Гусак”, “Москаль з полотном”, “Варенікі, варенікі”, “На вадапой”, “Малчі”, “Гадкія слава”, “Добрий челавек”, “Московська ікра” та ін. В основі окремих творів лежать історичні сюжети (“Хмельницький з ляхами”, “Запорожці у сенаті”, “Кошовий у цариці”, “Козацькі ксьондзи”, “Ахмет III і запорожці” та ін.). Гумористичні співомовки Р. засвідчують моральну чистоту українського народу, оптимістичне сприйняття навколишнього світу. Р. створив своєрідну “поетичну хроніку Гетьманщини”, написавши у 1860 шість історичних поем: “Мазепа, гетьман український”, “Іван Скоропада”, “Павло Полуботок”, “Велямін”, “Павло Апостол”, “Мініх”. Крім того, за відомими літературними взірцями створив поеми “Олег - князь Київський”, “Ігор - князь Сіверський”, “Костьо - князь Острозький”. До найвизначніших творів Р. належать поема “Лірникові думи” (спроба народно-апокрифічної версії Старого Завіту) та велика віршована казка “Цар Соловей”. Вперше в українській літературі переклав “Іліаду” Гомера (“Омирова Ільйонянка”), фрагменти “Енеїди” Вергілія, “Батрахоміо-махію” (“Омирова війна жаб з мишами”), “Краледворський рукопис”, частину “Демона” М.Лермонтова, “Сни” Г.Гейне, окремі вірші Т.Ленартовича і Б.Радичевича. Помер від сухот, на які захворів ще у студентські роки. Похований на Массандрівському кладовищі в Ялті. 

В. Корнійчук (Львів).

 

РУДКО ВАСИЛЬ (псевдонім Р.ЛІсовий; 1910- 1996 )- український політичний діяч, публіцист, філософ. У

 1941-44 навчався у Львівському та Берлінському ун-тах. Під керівництвом німецького філософа Ніколая Гартмана написав дисертацію “Ein Beitrag zum Strukturproblem des sittlichen Phenomens” (Геттінгенгський університет, 1947). Від 1941 до 1944 був головою Націоналістичної організації українських студентів (НОУС), яка об'єднувала українські студентські групи у Німеччині, Австрії та Чехії. Після переїзду до США одержав науковий ступінь доктора в галузі бібліотечних наук (Колумбійський університет, 1968). До 1977 працював бібліотекарем в Ієлському ун-ті. Один із найпослідовніших і найгостріших критиків теорії та практики українського інтегрального націоналізму. Редактор журналів “Студентський Вісник” (1935-37), “Бюлетень НОУС” (1943-44), “Листи до приятелів” (1966-67). Автор книги “Розлам в ОУН” (1949). 

Я. Грицак (Львів).

 

РУДНИЦЬКА МІЛЕНА (1892-1976)-відома західноукраїнська суспільно-політична діячка, мати І.Лисяка-Рудницького. Н. у м.Зборові в Галичині. У 1910 закінчила Львівську класичну гімназію у Львові. У 1910-17 навчалася на філософському ф-теті Львівського та Віденського ун-тів. Захистила докторську дисертацію на тему “Математичні основи естетики Ренесансу”. У 1920-х роках працювала у гімназії й учительській семінарії у Львові, професор Високого педагогічного інституту у Львові. В 1928-35 - депутат до польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання. У 1928-34 - делегат від західних українців до Ліги Націй у Женеві. Під час перебування у Лізі Націй активно виступала на захист прав українців під час пацифікацїї 1930 та голодомору 1932-1933 в УСРР. З 1919 брала участь у жіночому русі, з 1928 до 1939 - голова Союзу українок у Львові, від 1934 - голова Світового союзу українок. Після захоплення Галичини радянськими військами нелегально перебралася на Захід. У роки Другої світової війни перебувала у Кракові, пізніше - у Берліні та Празі. У післявоєнний час заснувала Український допомоговий комітет, була його директором до квітня 1950. У 1948-50 - представник Української національної ради у Швейцарії. У 1951 переїхала до США, однак невдовзі повернулася до Мюнхена, де мешкала до кінця життя. Автор книг “Українська дійсність і завдання жінки” (1934), “Дон Боско. Людина, педагог, святий” (1963), “Невидимі стигмати” (1970, біографія Й.Сліпого), збірника “Західна Україна під большевиками” (1944,1958). 

Я. Грицак (Львів).

 

РУДНИЦЬКИЙ ІВАН ТЕОДОРОВИЧ (1887 -1951) - український громадський і політичний діяч, сотник УГА. Н. у Заліщицькому повіті на Тернопільщині. Учасник Першої світової війни, поручник. У кін. вересня 1918 Р. увійшов до складу Українського генерального військового комісаріату, який пізніше здійснював керівництво підготовкою і проведенням Листопадового повстання 1918 у Львові. В 1918-19-сотник УГА, військовий представник президента Є.Петрушевича у Відні. Згодом був призначений військовим аташе ЗУНР у Празі. З 1920 - член Української військової організації, очолював станицю організації у Чехословаччині. Після перенесення Начальної команди УВО за кордон -її фінансовий референт. У 1927 повернувся в Галичину. Працював адвокатом у Львові, тісно співпрацював із В.Старосольським. Входив до складу Проводу УВО. У післявоєнний час жив у Гекстені (Німеччина), де і помер. 

/. Підкова (Львів).

 

РУДНИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1889-1975)-український письменник, критик та перекладач. У 1912 Закінчив Львівський ун-т. У 1917-18-викладач у Народному Українському ун-ті у Києві, секретар дипломатичної місії УНР в Парижі. У 1919-22 вивчав зарубіжну літературу у Парижі та Лондоні. Після повернення у Галичину в 1922-25 - професор Львівського (таємного) українського університету в Львові. У 1923-39 працював у львівській газеті “Діло”. З 1939 і до смерті - професор зарубіжної літератури Львівського ун-ту. Автор книг “Між ідеєю і формою”, “Від Мирного до Хвильового”, “В наймах у Мельпомени”, оповідань “Нагоди й пригоди” (1929), спогадів “Письменники зблизька” (тт. 1-3. 1958-64); “Змарнований сюжет” (1960), “Ненаписані новели” (1966), книги памфлетів у співавторстві з В.Беляєвим “Під чужими прапорами” (1954, Р. у цій книзі належить опис розстрілу польських професорів у Львові), поезій, перекладів творів О.Бальзака та П.Меріме, Сомерсета-Моема, Г.Честертона, Е.По, В.Гюго, театральних рецензій, критичних розвідок з історії української та європейських літератур.

  Я. Грицак (Львів).

 

РУДНИЦЬКИЙ СТЕПАН (3.12.1877 -3.11.1937) - визначний український географ, дійсний член НТШ (з 1901), ВУАН (з 1929), засновник української наукової географії і географії України. Н. у Перемишлі. У 1895 закінчив гімназію у Львові. Навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту, де слухав лекції М.Грушевського, С.Шараневича, Л.Фінкеля, А.Ремана. В січні 1901 здобув учений ступінь доктора географії. В 1907-19 редагував “Збірник природописно-математично-лікарської секції НТШ”. Деякий час поглиблював знання з географії та геології в університетах Відня і Берліна. У 1902-08 працював учителем у гімназіях Тернополя і Львова. З серпня 1908 Р. став доцентом Львівського ун-ту, де викладав географію українською мовою. У 1903-11 проводив географічні дослідження басейну Дністра (Підкарпаття і Поділля), результати яких згодом були покладені в основу праць з геоморфології (зокрема, “Знадоби до морфології подільського сточища Дністра”, 1913). У цей час плідно займався науковою діяльністю, розробляв теоретичні та методичні основи географії, структуру географічної науки, підготував фундамент її понятійно-термінологічного апарату. У 1914-20 заклав основи української політичної і воєнної географії, започаткував картографічний напрям в українській географії.

    У довоєнний період Р. брав активну участь у громадсько-культурному житті Галичини. У 1911 виступив одним із співзасновників спортивного товариства “Україна”, з 1914-член Надзірної ради Національного музею у Львові. У роки Першої світової війни Р. активно співпрацював з Союзом визволення України та Українською пресовою службою у Відні. В 1918-19 - експерт та радник при уряді ЗУНР з економіки і політико-географічних проблем. У своїх працях цього періоду Р. всебічно обгрунтував роль географічного фактора у становленні і розвитку української державності. На поч. 1920 років жив в еміграції у Відні, згодом у Празі. Став одним із засновників Українського вільного університету, першим деканом філософського ф-ту УВУ. Викладав географію у Кардовому ун-ті, Празькому німецькому ун-ті, Українській господарській академії у Подєбрадах. У 1920-26 проводив наукові дослідження у Закарпатті, допомагав товариству “Просвіта” в Ужгороді. В 1924 взяв активну участь у підготовці І Міжнародного зїзду слов'янських етнографів і географів, що відбувся у Празі. У жовтні 1926 Р. на запрошення уряду УСРР переїхав у Радянську Україну. В 1927 у Харкові під керівництвом Р. було створено Український науково-дослідний інститут географії та картографії. З 1929 - академік ВУАН. Працював у Геодезичному інституті та Харківському ун-ті, очолював Комісію краєзнавства ВУАН, музей антропології та етнографії ім. Ф.Вовка. У 1927-33 здійснив експедиції на Дніпро і в Донбас. У Харкові виступив співзасновником і деякий час був співредактором журналу “Вісник природознавства”. У березні 1933 Р. заарештований, звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.9.1933 засуджений до п'яти років позбавлення волі. Ув'язнення відбував у спецтаборах “Свірлаг” і “Біломорсько-Балтійський табір”. У січні 1934 Р. було виключено зі складу ВУАН як “відвертого пропагатора фашизму в географії” і весною 1935 заслано на Соловки у СЛОН ОГПУ (“Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения”). В ув'язненні написав дві книги - “Геономія (Астрономічна географія)” (в слідчому ізоляторі Харкова, 1933) і “Ендогенна динаміка земної кори” (у Біломорсько-Балтійському таборі), рукописи яких не збереглися. 9.10.1937 за постановою Особливої трійки НКВС Ленінградської обл. засуджений до розстрілу і 3.11.1937 розстріляний. Реабілітований в 1965. У березні 1990 Р. було поновлено у складі АН України.

    Р. написав бл. 70 наукових праць і статей з географії. У своїх роботах Р. першим підготував всебічний нарис географії всіх українських земель (“Ukraina. Land und Volk”, 1916; “Основи землезнання України”, 1924-46); розробив основи політичної географії (“Ukraina und die Ukrainer”, 2 тт., 1914-15; “Чому ми хочемо самостійної України?”, 1915; “Україна з політично-географічного становища”, 1916; “Україна і великодержави”, 1920; “Українська справа зі становища політичної географії”, 1923); опрацював українську географічну термінологію (“Начерк географічної термінології”, 1908); видав фізичні карти України (1918). Р. - автор монографічних праць, що стосуються морфології України, зокрема Українських Карпат (“Знадоби до морфології сточища Дністра”, 1905-13; “Основи морфології і геології Підкарпатської Русі та Закарпаття взагалі”, 2 тт., 1925-27; “Beitrage zur Morphologie des Dnipro-Gebiets in der Ukraine”, 1931; “Тераси і долинкові ступені порожнистої ділянки Дністра”, 1932 та ін.) і кількох розвідок з історії України (“Козацько-польська війна 1625”, 1897; “Українські козаки в 1630-35 роках”, 1899; “Ворожі напади і організація пограничної оборони”, 1899; “Руські землі Польської Корони при кінці 15 ст.”). Р. створив велику школу українських географів, до якої належали В.Баб'як, В.Буцура, В.Геринович, М.Дольницький, М.Іваничук та ін.

  І .Підкова (Львів).

 

РУДОЛЬФ II (8.7.1552 -20.1.1612)- імператор Священної Римської імперії (1576-1612), австрійський ерцгерцог. Походив з династії Габсбургів. Син імператора Максимі-ліана II і Марії Іспанської. До володінь Р. II входили Верхня і Нижня Австрія, Чехія та Угорщина. Виховувався єзуїтами при іспанському королівському дворі. Проводив політику, спрямовану на зміцнення впливу католицької церкви на землях австрійських Габсбургів. Намагався протистояти натиску Османської імперії в Європі. У 1594 Р.ІІ відправив на Запорозьку Січ із Таємною дипломатичною місією Е.Лясоту з метою укладення воєнного союзу між Запорожжям і Священною Римською імперією для боротьби проти Туреччини. За правління Р.ІІ внаслідок повстання 1604-06 Угорщина здобула деякі політичні та релігійні права, а частина країни звільнилась з-під влади Габсбургів. Вів міжусобну боротьбу зі своїм братом Матвієм. Під тиском місцевого дворянства змушений у 1608 віддати Верхню і Нижню Австрію, Угорщину і Моравію, а в 1611 - зректися чеського престолу. 

/. Підкова (Львів).

 

РУЖИНСЬКІ (Рожинські) - литовський князівський рід, що оселився на Волині й Київщині; згодом великі українські землевласники. Богдан Михайлович (Богданко; р. н. невід. -п. 1576) - козацький гетьман (1575-76). Н. у Ружині Воподимирського повіту. Походив з роду великого литовського князя Гедиміна. Був начальником козацької міліції, яка охороняла південні кордони Речі Посполитої. В жовтні 1575 організував похід на Кримське ханство, під час якого козаки визволили з неволі багато українських полонених. Незабаром очолив морський похід у Малу Азію, де запорожці здобули турецькі міста Трапезунд, Сіноп та загрожували столиці Османської імперії - Стамбулу. В 1576 козацькі курені на чолі з Р. взяли в облогу турецьку фортецю Аслам у пониззі Дніпра, яка закривала запорожцям вихід у Чорне море. Загинув під час штурму фортеці. Остафій Р. (рр. н. і см. невід.)- намісник польського воєводи у Києві в 1575-81. Михайло Остафійович Р. (рр. н. і см. невід.) - козацький гетьман (1585). Кирик Остафійович Р. (р. н. невід. - п. бл. 1691 ) - черкаський підстароста, брат Михайла Р. У 1585 деякий час перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар. Підчас Наливайка повстання 1594-96 очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. У квітні загін Кирика О. був розбитий козацькими військами під командуванням С.Наливайка і М.Шаули поблизу Білої Церкви. Роман Кирилович Р. (1575 -18.4.1610)- командувач загонів Лжедмитрія II (1608). У 1609-10 брав участь у поході польських військ на Москву.

 /. Підкова (Львів).

 

РУЇНА - період історії України кін. 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Деякі історики (наприклад, М.Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І.Брюховецького, Д.Многогрішного та І.Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-87 та територіальне - Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б.Крупницький) вважали, що Р. відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б.Хмельницького до початку правління І.Мазепи - 1657-87. Під час Р. Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Оттаманська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І.Брюховецький, М.Хоменко, Ю.Хмельницький, Д.Многогрішний, С.Опара, І.Сірко, Я.Сомко, П.Суховій, П.Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І.Виговський, П.Дорошенко. 

А. Жуковський (Сарсель, Франція).

 

РУКОПИСНА КНИГА - кодекс, що містить твір (або збірку творів) художнього, релігійного, юридичного чи ін. змісту, написаний вручну. Найдавніші Р.к. з'явились в Україні у період Київської Русі із запровадженням християнства. У першій пол. 11 ст. князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій (майстерню для переписування книг), забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам'ятки: Остромирове Євангеліє (1056-57), Ізборники Святослава (1073 і 1076). Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У 12-14 ст. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства (звідси, ймовірно, походять Христинопольський Апостол, 12 ст.; Бучацьке Євангеліє, 12-13 ст.; Добрилове Євангеліє, 1164; Холмщини (Холмське) Євангеліє, кін. 13 ст.; Бесіди Григорія Двоєслова, друга пол. 13 ст.; Євсієве Євангеліє, 1283), а також Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського князівств (пам'ятки не збереглися). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам'ятка рукописного мистецтва ранньої доби - Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами. Найдавніші книги переписувались на пергаменті (спеціально обробленій і пристосованій для письма шкірі молодих тварин -ягнят, телят, козенят). Тривалий час пергамент був привізний, лише з 12-14 ст. почали користуватись матеріалом місцевого виробництва. Давні книги переписувались уставом - високим, урочистим письмом, що передбачав пропорційність кожного знака. Робота переписувачів була дуже повільною і вимагала скрупульозного виконання. У художньому оформленні книг переважали орнаменти “візантійського” і “тератологічного” (“звіриного”) типу, мотиви, запозичені з книг болгарського походження, проте з включенням оригінальних елементів.

    Новий етап у розвитку Р.к. пов'язаний з поширенням у 15 ст. нового матеріалу письма -паперу, який був набагато дешевшим, що сприяло значній демократизації і поширенню книжно-рукописного мистецтва в Україні. Рукописних пам'яток цього часу збереглось удвічі більше, ніж з попередніх чотирьох століть. У цей час активізувалися старі осередки книгописання і виникли нові. Зокрема, в 15 ст. набула розвитку книжна справа у Закарпатті (Євангеліє, 1401 ) в с. Королеве, Мукачівський Псалтир (поч. 15 ст.). Нового розвитку набувала рукописна справа у Галичині. Книги почали переписуватись не лише у великих містах (Львів, Стрий, Галич), а й у містечках і навіть селах. Тривалий час папір привозили з Заходу, переважно з Німеччини. У пер. пол. 16 ст. виробництво паперу почалось в Україні. Зокрема, один із перших паперових млинів (папірня) з'явився у Буську в 1539-41. Р.к. з другої пол. 14 ст. переписувалися півуставом, букви якого втратили квадратні пропорції, витягнулися, з'явився нахил, збільшилася кількість виносних літер і скорочених слів. Бурхливий розвиток рукописного мистецтва не знижував художньої вартості книг. Навпаки, у кращих своїх зразках (Пересопницьке Євангеліє, 1556-61; Загорівський Апостол, 1554) залишилися такими ж довершеними з естетичного погляду, як і в попередні віки. У художньому оформленні книг цього часу переважала плетінчаста орнаментика, з другої пол. 16 ст. особливого розвитку набув рослинний орнамент, що переріс з кострубатих гілок у розкішні ренесансні й барокові композиції. Ці напрями в оформленні української Р.к. згодом набули широкого розвитку, збагатились елементами народного вжиткового мистецтва і народного малювання. З другої пол. 17-18 ст. виробництво Р.к. в Україні поступово занепало і замінилося книгодрукуванням. Хоча книги, переписані від руки, продовжували з'являтися і у 18, і навіть 19 ст., проте це явище не мало вже масового характеру. 

Г. Чуба (Львів).

 

РУМУНІЯ - держава в південній частині Європи, в басейні нижнього Дунаю. На сході омивається Чорним морем. Межує з Україною, Молдовою, Угорщиною, Союзною Республікою Югославією та Болгарією. Територія 237,5 тис. кв. км. Населення 23,2 млн. (1990). Столиця - Бухарест. За формою державного устрою Р. - унітарна республіка. Поділяється на 40 повітів, включаючи Бухарест, що має статус повіту. Глава держави -президент, обирається загальним голосуванням. Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат: сенату й палати представників. Вищим виконавчим і розпорядчим органом є Кабінет міністрів. У минулому на території історичних областей Р. існували три державно-політичних утворення - Молдова, Валахія і Трансільванія (Семигород).

    Сліди найдавніших людей на території Р. датуються епохою палеоліту. У другій пол. З тис. до н.е. відбулося вторгнення індоєвропейських пастуших племен з Північного Причорномор'я і Центральної Європи. Внаслідок асиміляції ними автохтонів в епоху бронзи утворилася фракійська етнічна спільнота, до якої належали племена гетів і даків. Перші з них заселили береги нижньої частини Дунаю, другі - Трансільванію (Семигород), а також частину Молдови та Валахії (Волощини). На розвиток гето-дакійських племен мали вплив грецькі міста-держави Істрія, Каллатія, Томи, засновані на чорноморському узбережжі (Добруджа) у 7-6 ст. до н. е. У 6 ст. до н. е. на територію Р. з Північного Причорномор'я просуваються скіфи, а на поч. З ст. н. е. у Трансільванії осіли кельти (згодом, як і скіфи, асимільовані місцевим фракійським населенням).

    Наприкін. 1 ст. до н.е. регіон між Балканським хребтом і Дунаєм, включаючи Добруджу з грецькими полісами, завоювали римляни. Союзи гето-фракійських племен вели війни з Римською імперією. У першій пол. 1 ст. до н. е. робилися спроби створення великих військово-політичних об'єднань греко-фракійських племен під владою царя Беребісти, а пізніше (наприкін. 1 ст. до н.е.) - царя Децебала. За правління імператора Траяна на поч. 2 ст. Рим захопив землі даків і створив на цій території провінцію Дакію. Під час воєнних дій значна частина дакійського населення загинула, а решта була романізована (засвоїли латинську мову, чимало елементів римської культури й побуту). Однак всезростаючий натиск варварів на кордони імперії примусив римлян у 271 покинути Дакію.

    Під час Великого переселення народів у 3-6 ст. через територію Дакії проходили і на деякий час осідали різні племена: готи, гуни, гепіди, авари та ін. На поч. 6 ст. на лівому березі Дунаю розселилися слов'янські племена (анти, склавіни), які проживали тут спільно з місцевим романізованим гето-фракійським населенням і пізніше були асимільовані. Внаслідок цього в 10 ст. утворилася східнороманська етнічна спільнота волохів -предків румунів і молдован. У 9-10 ст. на більшу частину сучасної території Р. поширювалася влада Першого, а в12-13 ст. частково і Другого Болгарського царства. У 11-12 ст. Трансільванія перейшла під владу Угорського королівства. З 9 ст. Молдову заселяли східнослов'янські племена тиверців, а згодом уличів, які заснували тут міста Пересічень, Тегинь, Білгород. З 10 ст. територія Молдови входила до складу Київської Русі, а в 12-13 ст. - Галицько-Волинської держави. Молдову перетинали торговельні шляхи, що йшли з Галичини до Чорного моря. На Дунаї галицькі купці заснували місто Малий Галич (Галац). У пониззя Дунаю з Галицько-Волинської держави переселялися втікачі-смерди й представники ін. верств населення - т. зв. берладники. Ними на півдні Молдови було утворено Берладське князівство з містами Берладь (Бирлад), Текуч і Малий Галич.

    У 11-12 ст. Р. зазнала набігів кочових племен - печенігів, половців, а в 13 ст. - монго-ло-татарської навали. Молдова і частково Валахія опинилися під золотоординським і пануванням. У 12-13 ст. волохи розселилися у Східному Прикарпатті, поступово асимілюючи корінне давньослов'янське населення та руських поселенців з Галицької землі. Пізніше волохи розселились і в південних районах Галичини: у 15 ст. колонізували західні схили Карпат. Після припинення монголо-татарської навали виникають два румунські князівства - Валахія (6л. 1324) і Молдова (1359). До складу останнього ввійшла і Буковина, населена переважно українцями. На чолі обох держав стояли господарі (воєводи). Влада господарів значною мірою залежала від великих землевласників - бояр, що займали всі вищі посади у князівствах. За престол в обох державах точилася постійна боротьба. У Молдовському князівстві у ній брали участь і українські претенденти. Так, деякий час (1373-74, 1400-01) Молдовою правив князь Юрій Коріятович. Валахія змушена була стати васалом Угорщини, а Молдова у 1387-1497 визнавала васальну залежність від польського короля. Молдовські загони в складі польсько-литовсько-українського війська брали участь у Грюнвальдській битві 1410.

    З 15 ст. посилюються економічні зв'язки Молдови з Галичиною. Молдовські купці підтримувала тісні торговельні відносини з галицькими містами, особливо зі Львовом. Молдовські селяни, втікаючи від тяжкого феодального гніту, часто переселялись у Галичину і Буковину. На поч. 1490 років молдовські селяни взяли участь у народному повстанні під проводом Мухи (див. Мухи повстання 1490-92). У 1514 в Трансільванії розгорнулося селянське повстання під проводом Д. Дожі, яке підтримало населення Закарпаття.

    З 14 ст. румунські землі зазнали експансії Османської імперії. З 1411 Волоське князівство мало сплачувати Порті данину. У другій пол. 15 ст. проти турецької влади виступив молдовський господар Стефан III Великий, але, зазнавши поразки, змушений платити данину. Протягом 16 ст. Дунайські князівства потрапляють у залежність від Туреччини, хоч і зберегли юридичну автономію в системі Османської імперії. Після перемоги при Мохачі (1526) і розпаду Угорського королівства Туреччина в 1541 встановила сюзеренітет над Трансільванським князівством.

    З серед. 16 ст. у Молдову здійснюють походи запорозькі козаки, які, з одного боку, допомагали молдованам в їхній боротьбі проти турецького гніту, а з іншого - не раз втручались у внутрішню боротьбу за владу в князівстві. У 1563 відбувся похід у Молдову українських козаків на чолі з гетьманом Д.Вишневецьким.

    В останні десятиліття 16 ст. у Молдовському князівстві розгорнулася національно-визвольна боротьба проти турецького панування. У 1574 її очолив господар Іван Вода Лютий, який закликав на допомогу запорозьких козаків на чолі з І.Свирговським. Молдовсько-козацьке військо здобуло ряд перемог і зайняло міста Бухарест, Тягині (Бендери) і Білгород. Проте внаслідок чвар у молдовському таборі та через зраду коменданта Хотинської фортеці Ієремії Чарнавіча молдовсько-козацькі частини були розбиті в бою біля Кагульського озера (9-14.6.1574). Військове співробітництво молдован з запорозькими козаками у боротьбі проти турецьких загарбників тривало і в наступні десятиліття. Найбільшого розмаху антиосманський рух набрав у 1577 під проводом козацького отамана Івана Підкови. Останньому вдалося на деякий час навіть зайняти молдовський престол, однак його загони зазнали поразки від військ султана Мурада III. У 1578 якийсь Олександр на чолі загону козаків з'явився у Молдові, зайняв її столицю Ясси, проте незабаром був розбитий турками. У 1583 козаки вчинили напад на турецькі гарнізони у Молдові, поруйнувавши фортецю у Бендерах. У 1594 і 1595 походи в Молдовське князівство здійснили козацькі загони під проводом С.Наливайка і Г.Лободи. У 1600 боротьбу проти турецького панування очолив волоський господар Міхай Хоробрий (1593-1601), у війську якого було і 7 тис. українських козаків. М.Хороброму вдалося на короткий строк об'єднати Валахію, Молдову і Трансільванію в єдине князівство.

    Територія Молдови стала ареною Хотинської війни 1620-21 між Польщею й Туреччиною, на початку якої польська армія зазнала поразки у Цецорській битві 1620. У ході воєнних дій українське козацьке військо, що налічувало понад 40 тис. вояків, під проводом гетьмана П.Сагайдачного разом із польськими загонами розбило турків і татар у Хотинській битві 1621.

    У серед. 16 ст. з метою забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов для протистояння впливу Речі Посполитої та Туреччини придунайські країни - Валахія, Трансільванія і особливо Молдова намагалися налагодити тісні дипломатичні та воєнно-політичні стосунки з Гетьманщиною. У серпні 1648 князь Трансільванії (Семигороддя) Юрій II Ракоці через Ю.Немирича встановив союзницькі відносини з гетьманом Б.Хмельницьким і заручився його підтримкою в боротьбі за польський престол після смерті короля Владислава IV Вази. У вересні 1650 молдовський господар В.Лупул уклав з Б.Хмельницьким союзницьку угоду і видав заміж за сина гетьмана Т.Хмельницького свою дочку Розанду (див. Р.Лупул-Хмельницька). У квітні 1653 козацьке військо під командуванням Т.Хмельницького допомогло В.Лупулу тимчасово повернути молдовський престол, який за підтримки Речі Посполитої, Валахіїта Трансільванії захопив ставленик боярської опозиції С.Георгіцу (див. Молдовські походи 1650, 1652 і 1653). У 1654 молдовський господар С.Георгіцу (повернув собі престол у кін. 1653) намагався встановити добросусідські відносини з Б.Хмельницьким та І.Виговським і отримати від Гетьманщини військову допомогу в боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. Після кількох років напруження в українсько-трансільванських стосунках у 1656 підписано військово-політичний договір між Б.Хмельницьким і князем Юрієм II Ракоці. У 1657 під час походу трансільванських військ на Польщу їхніми союзниками у цій кампанії був 20-тисячний український корпус на чолі з полковником А.Ждановичем. Спертися на допомогу запорозьких козаків у боротьбі з Османською імперією намагалися волоський господар Міхня III (1658-59), молдовський господар Константин Щерба та претендент на молдовський трон, колишній господар Штефан Петричейку.

    Протягом століть Молдову (меншою мірою Валахію) пов'язували з Україною не лише військові, дипломатичні, торговельні, але і культурні та церковні стосунки. До цього спричинилося спільне минуле обох народів - русинів-українців і молдован - спочатку у межах Київської, потім Галицько-Волинської держав, спільні релігійно-культурні традиції. Офіційною мовою в Молдові була церковнослов'янська (в українській редакції). В 16-17 ст. молдовські господарі стали фундаторами багатьох церков в Україні (зокрема, Успенської та Параскеви-П'ятниці у Львові). Син молдовського господаря Симеона Могили П.Могила став видатним українським церковно-політичним і культурним діячем, Київським митрополитом. П.Могила взяв активну участь у створенні в Молдові та Валахії учбових закладів на зразок Києво-Могилянської колегії, сприяв заснуванню в цих князівствах друкарень. У 1697 у Валахії було видано граматику М.Смотрицького, яка послужила зразком і для першої румунської граматики. Після поразки під Полтавою на території Молдовського князівства деякий час перебували гетьман України І. Мазепа (помер побл. Бендер) та його наступник П.Орлик.

    У 17 ст. розгорнулася боротьба за Трансільванію між Османською імперією та імперією Габсбургів, яка в 1690 завоювала трансільванські землі. Габсбурзьке володарювання не поліпшило становище православних волохів у цьому краї. В 1784 у Волощині відбулося селянське повстання під проводом Хорії, Клошки і Крішана. З поч. 18 ст. посилився інтерес до Дунайських князівств з боку Московського царства. Молдовський господар Дмитро Кантемир уклав з царем Петром І союзний договір, і молдовські війська воювали на боці Московської держави проти турків під час Прутського походу 1711. Похід закінчився поразкою московських військ, що ще більше посилило політичну залежність Дунайських князівств від Османської імперії. Порта стала призначати господарями своїх безпосередніх ставлеників - представників багатих грецьких родин, що жили у Стамбулі (т.зв. фанаріотів).

    У другій пол. 18 ст. пожвавилася торгівля князівств з українськими землями. Після зруйнування російським урядом Запорозької Січі 1775 частина козаків переселилась у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ. Протягом другої пол. 18-19 ст. Дунайські князівства стали об'єктом суперництва Росії, Австрії й Туреччини, ареною російсько-турецьких воєн. Зокрема, воєнні дії Росії й Австрії проти Туреччини 1774 призвели до захоплення Австрією Буковини (за винятком Хотинського повіту). За Ясським мирним договором 1791 лівобережні райони Молдови приєднала до себе Росія, кордон князівства пройшов по Дністру За Бухарестським мирним договором 1812 до Росії відійшли українські землі між Прутом, Дністром і гирлом Дунаю (у т.ч. і Хотинський повіт), які до того входили до складу Молдовського князівства.

    У 1821 у Валахії розгорнувся антиосманський національно-визвольний і антифеодальний рух під керівництвом Тудора Владимиреску, підтриманий грецьким загоном, який очолював видатний діяч національно-визвольного руху Греції Д.Іпсіланті. Повстанці здобули ряд перемог над турецькими військами, але сили були нерівні. Провідники повстання розраховували на підтримку “єдиновірної” Росії, проте імператор Олександр І відмовив у допомозі. Це викликало замішання серед повстанців і чвари між обома керівниками, внаслідок яких Владимиреску було вбито. Повстання зазнало поразки, однак воно призвело до ліквідації влади господарів-фанаріотів у Дунайських князівствах.

    Після російсько-турецької війни 1828-29 й укладення Адріанопольського миру 1829 права князівств розширилися. Російська імперія встановила свій фактичний протекторат над Молдовою та Валахією, хоча й зберігалася їх васальна залежність від Порти. Революційні події 1848 в Європі охопили обидва князівства, а також Трансільванію. Набрав розмаху селянський рух. У Молдові революційні виступи були придушені російськими військами, у Валахії - турецькими та російськими, у Трансільванії - австрійськими частинами. Значний вплив на долю Дунайських князівств справила Кримська війна 1853-56 і Паризький конгрес 1856. Росія змушена була повернути Молдові три повіти на півдні Бессарабії. Над Молдовою І Валахією було встановлено колективний протекторат великих 7 держав, хоча васальна залежність від Порти продовжувала зберігатися. Паризька конвенція 1858 надала князівствам автономію.

    У серед. 19 ст. у князівствах розгорнувся рух за об'єднання Валахії та Молдови в одній державі. У 1859 обидва князівства фактично злучилися під владою князя Олександра Кузи, що поклало початок возз'єднанню румунських земель. У січні 1862 Національні збори обох князівств проголосили створення єдиної держави - Румунського князівства. У 1864 було ухвалено закон про аграрну реформу, який ліквідував кріпацтво і наділив селян землею. У грудні 1866 стався державний переворот, О.Кузу було повалено, і владу в свої руки взяла т. зв. потворна коаліція. Новим князем став один із німецьких принців Карл Гогенцоллерн-Зігмарінген, який одержав ім'я Кароля І

. У 1866 було ухвалено конституцію Р.

У російсько-турецькій війні 1877-78 Р. фак-тичнобралаучасть на боці Росії. 9(21).5.1877 парламент проголосив повну незалежність Р. Згідно з рішеннями Берлінського конгресу 1878 Р. одержала міжнародне визнання як самостійна держава. Правда, Росія знову зайняла південні райони Бессарабії, зате до складу Р. ввійшла Північна Добруджа з Констанцою, що досі належали Туреччині. У 1881 R було проголошено королівством. Протягом останньої чверті 19 ст. при владі поперемінне перебували т. зв. історичні партії - консервативна і ліберальна.

У І Балканській війні 1912 Р. зберегла нейтралітет, проте вступила в II Балканську війну на боці Сербії та Греції проти Болгарії. За Бухарестським мирним договором 1913 Болгарія передала до складу Р. Південну Добруджу. У Першу світову війну 1914-18 Р. вступила в серпні 1916 на боці Антанти. Однак уже у листопаді три чверті території країни (у т.ч. Бухарест) були окуповані австро-німецькими військами. У грудні 1916-січні 1917 лінія фронту встановилася по р. Серет. У січні-березні 1918 Р. зайняла Бес-сарабію. Прем'єр-міністр УНР В.Голубович звернувся до румунського уряду з нотою протесту щодо включення до Р. земель, які були заселені переважно українцями (Пн. Бесса-рабія і землі між гирлами Дунаю та Дністра).

Після поразки Німеччини й розпаду Австро-Угорщини румунські війська, незважаючи на проголошення входження Буковини до складу єдиної Української держави та масові протести місцевого населення, 12.11.1918 окупували буковинські землі разом з Чернівцями. У січні 1919 на території захоплених Р. Хотинського і Сороцького повітів вибухнуло народне повстання проти окупантів (див. Хотинське повстання 1919). Повстанці створили керівний орган - Хотинську Директорію - і за короткий час сформували повстанську армію (бл. ЗО тис. чол.). Директорія УНР допомогла повстанцям зброєю та військовим спорядженням, проте критичне становище на українсько-більшовицькому фронті не дозволило уряду УНР надати військову допомогу Хотинській Директорії. У кін. січня 1919 румунське командування, підтягнувши значні сили, придушило повстання. Бл. 4 тис. повстанців разом з 50 тис. біженців під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити за річку Дністер на Поділля.

Захопивши Бессарабію та Буковину, румунські війська у грудні 1918 вступили в Трансільванію, яка була також приєднана до Р. У 1919 румунські підрозділи брали участь у ліквідації комуністичного режиму в Угорщині.

Відповідно до Сен-Жерменського, Тріанон-ського та Нейського мирних договорів, за Р. були закріплені Трансільванія, Банат, Південна Добруджа і Буковина. Паризький протокол 1920, підписаний державами Антанти, визнав приналежність Бессарабії до Р. У результаті цих набутків територія Р. збільшилася більш ніж удвічі , а населення - мало не втричі. Р. стала багатонаціональною державою. Зокрема, з 18 млн. жителів 1,2 млн. становили українці. Однак в економічному відношенні вона залишалася переважно аграрною, досить відсталою країною.

Українське населення не хотіло миритися з окупаційним режимом Бухареста, його соціальною і національною політикою. У вересні 1924 нове велике народне повстання охопило Ізмаїльський і Аккерманський повіти на півдні Бессарабії (див. Татарбунарське повстання 1924), яке жорстоко придушила румунська регулярна армія.

На загарбаних землях Буковини і Бесса-рабії румунські власті встановили жорстокий окупаційний режим. Бухарест форсовано проводив на цих українських землях політику примусової румунізації місцевого населення. Вже до 1927 було ліквідовано українське шкільництво, закрито культурно-просвітницькі заклади, періодичні видання, заборонялося вживати українську мову. Зазнавала переслідувань й українська церква.

У 1921-22 в Р. ухвалено закони про аграрну реформу, згідно з якими частина поміщицьких земель за викуп передавалася селянам. У 1 923 прийнято ліберальну конституцію, яка запроваджувала загальне виборче право (для чоловіків) і проголошувала демократичні свободи. У 1938 король Кароль II здійснив державний переворот. Встановивши свою диктатуру, він запровадив антидемократичну конституцію, яка значно звужувала права і свободи громадян, та розпустив парламент.

Після поч. Другої світової війни зовнішньополітичне становище Р. набагато ускладнилось. На ультимативну вимогу СРСР румунський уряд змушений повернути до складу УРСР Бессарабію і Північну Буковину. За другим Віденським арбітражем (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) до Угорщини відійшла Північна Трансільванія, а в серпні 1940 Болгарії передано Південну Добруджу.

У вересні 1940 на зміну королівській диктатурі у Р. до влади прийшла орієнтована на Німеччину диктатура фашистського типу. Після проголошення королем сина Кароля II Міхая і влада в країні фактично перейшла до рук генерала І.Антонеску. В жовтні за погодженням з бухарестським урядом до Р. були введені німецькі війська. У листопаді 1938 Р. приєдналась до Троїстого пакту. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 режим Антонеску взяв участь у військових діях проти СРСР. За домовленістю з керівництвом райху  повернули Бессарабію й Північну Буковину, а також передали управління над українськими землями між Дністром і Південним Бугом, які були включені до складу Р. як окрема провінція під назвою Трансністрія. На Буковині і в Бессарабії у 1943—44 вела боротьбу проти загарбників Буковинська Українська самооборонна армія, діяли підпілля ОУН, радянські партизанські загони та підпільні групи. Навесні 1944 радянська армія вступила на територію Р. 23.8. 1944 в Бухаресті відбувся антидиктаторський переворот, підготовлений королівським двором, антинімецьки настроєною верхівкою армії та кількома антифашистськими партіями, включаючи Компартію (КПР). 24.8.1944 Р. оголосила війну фашистській Німеччині. Новий румунський уряд підписав 12.9.1944 з державами антигітлерівської коаліції угоду про перемир'я, згідно з якою СРСР повернув собі Бессарабію і Північну Буковину, однак Р. поверталась Північна Трансільванія.

Після звільнення території Р. від гітлерівців фактична влада в країні опинилася в руках Союзної контрольної комісії, створеної для нагляду за виконанням Р. умов перемир'я. СКК, яку очолювали радянські представники та радянські військові, надали всіляку підтримку Компартії, поступово просуваючи її до влади. Під їхнім тиском у березні 1945 король змушений призначити новий уряд, в якому комуністи та їхні прихильники посіли головні пости. Навесні 1945 проведено земельну реформу: експропрійовано великі землеволодіння й поділено їх між сільськогосподарськими робітниками та малоземельними селянами. У листопаді 1946 відбулися сфальсифіковані комуністами парламентські вибори, на яких перемогу здобули Компартія та її' союзники. У 1947 підписано мирний договір з Р., згідно з яким контингент радянських військ залишався в Р. до 1958. У сприятливих для себе умовах комуністичний режим посилив політичні переслідування, опозиційні партії були розпущені, окремих їх керівників засуджено до тривалих термінів ув'язнення. У кін. грудня 1947 короля Міхая І примусили зректися престолу й емігрувати, а Р. проголошено “народною республікою”. У 1948 в країні було остаточно встановлено залежний від СРСР тоталітарний комуністичний режим. Вся повнота влади в країні зосередилась у руках Компартії (в 1948-65 -Румунська робітнича партія) та її лідера Георге Георгіу-Дежа і було проголошено курс на “соціалістичне будівництво”. У 1948 прийнято першу, а вже в 1952 - другу конституцію Румунської Народної Республіки. Приватну власність експропрійовано, практично всю економіку одержавлено. У 1949 розпочато проведення примусової колективізації сільського господарства, завершене на зламі 1950-60-х років. У країні шаленів політичний терор, який став причиною загибелі бл. 700 тис. чоловік. 

У 1965 керівником партії й держави став Ніколає Чаушеску, який спрямував усі зусилля на “вдосконалення” політичної системи тоталітарної держави й зміцнення своєї особистої влади. У 1965 прийнято нову конституцію, в якій зафіксовано роль Компартії як “керівної сили суспільства”. Держава стала називатися Соціалістична Республіка Румунія, було встановлено пост президента СРР, який теж посів Н.Чаушеску. Економічний розвиток Р. у 1950-70-х роках відзначався високими темпами, однак на зламі 1970-80-х років у народному господарстві виникли серйозні труднощі. Становище народу погіршувалось, це викликало дедалі більшу соціальну напруженість.

Початок революційних подій у державах Східної Європи, т.зв. оксамитові революції, прискорили падіння комуністичного ладу і в Р. 15.12.1989 у м. Тімішоара, що на заході Р., відбулися багатотисячні антиурядові демонстрації, які жорстоко розігнали поліція та підрозділи служби безпеки. Внаслідок сутичок між учасниками акцій протесту і силами безпеки сотні демонстрантів загинули. Через деякий час хвиля протестів проти існуючого режиму охопила всю країну. Після запеклих боїв між повсталим народом, на бік якого стали армійські підрозділи, і загонами політичної поліції 22.12.1989 революція перемогла. Комуністичний диктатор Н.Чаушеску був заарештований і за вироком військового трибуналу розстріляний. Влада в країні перейшла до сформованого під час повстання Фронту Національного Порятунку (ФНП). Іон Ілієску, який очолив ФНП, був проголошений тимчасовим президентом країни. Компартія розпалась і перестала існувати, а ФНП оформився як лівоцентристська партія соціал-демократичної орієнтації. У травні 1990 відбулися вільні вибори до нового, двопалатного парламенту та вибори президента країни. Главою держави обрано І.Ілієску, за якого проголосувало 85 % виборців. ФНП, лідером якого був І. Ілієску, здобув у новому парламенті 233 місця, що складало 66,3% від загальної кількості депутатських місць. У листопаді 1991 парламент країни прийняв нову конституцію, яка проголосила Р. правовою, демократичною і соціальною державою. У вересні 1992 відбулися нові парламентські вибори, які суттєво не змінили розстановки політичних сил.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики Р. після відновлення демократичного ладу стало прагнення увійти до європейських економічних та військово-політичних структур - Європейського Союзу і НАТО. Близькі відносини встановилися з Республікою Молдова. Після визнання Р. незалежності України між обома державами встановлено дипломатичні відносини. Протягом 1991-96 Україною та Р. було підписано ряд міждержавних та міжурядових угод. Обидві держави брали активну участь у процесі мирного врегулювання збройного конфлікту у Придністров'ї. З 1993 парламентарії України та Р. плідно співпрацюють у Парламентській Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої входять представники країн Чорноморського басейну. Разом з тим в українсько-румунських взаємовідносинах існували певні суперечності щодо територіальних питань, які перешкоджали укладенню великомасштабного політичного договору між обома країнами. Румунська сторона наполягала на включенні до преамбули договору осуду сторонами пакту Молотова-Ріббентропа, заперечувала положення радянсько-румунського договору 1961, який встановлював між обома державами кордон по дельті Дунаю з включенням до території СРСР, а, отже, України о.Зміїний. Румунський уряд ставив під сумнів приналежність Північної Буковини та частини колишньої Бессарабіїдо України. Українська ж сторона зазначала, що однією з подібних проблем може бути й ставлення сторін до окупації Румунією частини українських земель в 1918 та до секретного договору між Антонеску і Гітлером щодо поділу України під час Другої світової війни.

Враховуючи зацікавленість Р. до вступу в європейські структури (а однією з обов'язкових умов приєднання до них є відсутність у країн-кандидатів будь-яких територіальних та ін, претензій до якихось держав), румунська сторона в остаточному підсумку зняла свої застереження щодо України. Це уможливило підписання в червні 1997 у Констанці президентами України і Румунії Л.Кучмою та Е.Константинеску Договору про дружбу, добросусідство та партнерство між обома державами. У ньому підтверджено існуючу лінію державного кордону та проголошено принципи його недоторканності в майбутньому. У договорі засуджено “акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів”.

За оцінками дослідників, у Р. проживає 250-300 тис. українців. У Південній Буковині (Сучавський повіт) і Марамарощині (Мара-муреський повіт) вони е автохтонним населенням. Крім того, українці проживають у Банаті (переселенці 18-19 ст. із Закарпаття й Галичини) та Добруджі (нащадки козаків Задунайської Січі). Українське населення здебільшого зайняте у сільськогосподарському виробництві. У довоєнній Р. будь-які прояви українського національного життя зазнавали переслідувань. У післявоєнні роки в Р. було чимало зроблено у справі відродження української культури й освіти. Розбудовано шкільництво з навчанням українською мовою (120 народних шкіл із близько 10 тис. учнів). Створено українські бібліотеки, клуби, колективи художньої самодіяльності. Видавалась україномовна література й преса. З другої половини 1950 років національна політика румунського комуністичного режиму стала змінюватися в бік асиміляції нерумунського населення. Поступово було ліквідовано українське шкільництво й культурні осередки. Це, а також масова міграція української молоді в міста, сприяло денаціоналізації української людності. Правда, згідно з конституцією 1965 у Сучавському та Марамуреському повітах було створено Ради трудящих української національності, котрі (як і аналогічні ради інших національних меншин) мали сприяти розв'язанню проблем розвитку освіти, культури тощо. Проте ці ради залишалися чисто бюрократичними установами. Дещо змінилося становище українців після повалення комуністичного режиму. У 1989 створено Союз українців Румунії - громадську організацію, що має репрезентувати інтереси українського населення. Виходить газета “Вільне слово”, українською мовою видаються два журнали, книжки. У румунських школах є класи з викладанням українською мовою. Пожвавилося громадське та культурне життя українців. У вересні 1993 в Сучавському повіті відбувся фестиваль української культури, організатором якого став Союз українців Румунії. Однак і сьогодні суттєвою перешкодою у розвитку національно-культурного життя української громади є хвиля шовіністичних настроїв, що охопила певні верстви румунського суспільства. Більшість українців Р. за віросповіданням - православні, належать до Румунської православної церкви. У Сегеті створено український вікаріат, який займається розв'язанням релігійних проблем. 

Г. Кипаренко (Львів).

РУМЧОРОД - скорочена назва Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. Події Лютневої революціі 1917 у Росії призвели до створення великої кількості організацій класового типу, зокрема Рад. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, перебравши на себе функції всеросійського координаційного центру, намагалась встановити контроль над країною шляхом створення великих регіональних осередків представницької влади. Продовжуючи імперські традиції, але вже “в інтересах революції”, виконком Петроради поділив територію України на три великих обласних утворення (не збігалися з етнічними кордонами України) з центрами у Києві, Харкові і Одесі. Навколо Одеси мали об'єднатися Ради, що були створені в губерніях, які входили до Одеського військового округу -Херсонська, Таврійська, Бессарабська, частково Подільська, Волинська і Катеринославська, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим органом цього об'єднання став Р., обраний на з'їзді Рад 10-27.5.(23.5-9.6) 1917 в Одесі. До грудня 1917 діяльність Р. перебувала під впливом російських меншовиків та есерів (із 127 членів тільки 4 були більшовиками). Р. підтримував Тимчасовий уряд і співпрацював з губернською радою (орган Української Центральної Ради), засудив жовтневий переворот 1917 у Петрограді. За вказівкою РНК Верховний головнокомандувач російських і більшовицьких військ М.Криленко 3(16). 12.1917 оголосив про розпуск Р. Більшовицький центр наполягав на створенні нового Р., який стояв би на більшовицькій платформі. На поч. січня 1918 на II з'їзді Р. [10(23). 12.1917-23.12.1917 (5.1.1918)] під тиском більшовицьких делегатів, очолюваних В. Володарським, було обрано новий Р. Новий виконком, головою якого став російський більшовик В.Юдовський, складався із 180 чоловік - 70 більшовиків, 55 лівих есерів, 23 представників селянських організацій. У серед. січня 1918 Р. підняв антидержавний заколот проти Української Центральної Ради і за підтримки збільшовизованих фронтових частин 17.(ЗО).1.1918 захопив владу в Одесі. Проголосив себе найвищим органом влади в області і на Румунському фронті, взяв на себе керівництво військовими частинами фронту і Одеського військового округу. Р. активно боровся за встановлення радянської влади у Молдові та на Півдні України. Брав участь у переговорах Раднаркому РСФРР з румунським урядом, які завершились підписанням на поч. березня 1918 договору про виведення румунських військ з Бессарабії (згодом Румунія порушила договір). Видавав газету “Голос революції” [виходила з 1.(24).7.1917 до березня 1918]. У березні 1918 українські та австрійські війська, згідно з умовами Берестейського миру 1918, зайняли Одесу і відновили владу УЦР Р. був евакуйований на схід, 24.3. переїхав у Ростов-на-Дону, 2.4. - в Єйськ. У травні 1918 припинив свою діяльність. 

О. Фесик (Одеса).

РУМ'ЯНЦЕВ-ЗАДУНАЙСЬКИЙ ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ [4(15).1.1725-8(19).12. 1796]-російський полководець, державний діяч, генерал-фельдмаршал (1770), граф (з 1744). Н. у Москві. Військову службу розпочав у гвардії з 1740. Під час російсько-шведської війни 1741-43 перебував у чині підло-ручника в діючій армії у Фінляндії. З 1743 -командир воронезького піхотного полку. Під час Семилітньої війни 1756-63 командував бригадою та дивізією, брав участь у боях під Гросс-Єгерсдорфом (1757) і Кунередорфом (1759), керував облогою фортеці Кольберг (1761). У 1764 призначений президентом другої Малоросійської колегії і генерал-губернатором Малоросії. Обіймаючи ці посади, рішуче проводив колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію політичної автономії України. За розпорядженням Р.-З. було проведено реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок), поштової справи, здійснено перепис майнового стану населення Лівобережної України. В період правління Р.-З. ліквідовано сотенно-полковий устрій (1781) і запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління (поділ на намісництва; 1781-83): скасовано українські козацькі полки і створено замість них регулярні карабінерські полки за російським зразком, поширено на Україну дію “Жалуваної грамоти дворянству” (1785), остаточно покріпачено українських селян (1783), проведено секуляризацію монастирських маєтків (1786). Володів величезними маєтками у Лівобережній Україні. Влітку 1770 війська на чолі з Р.-З. розбили турецьку армію під Рябою Кобилою (курган на західному березі р.Прут), на річках Ларга і Кагул, зайняли лівий берег нижньої течії Дунаю. У 1771 і 1773-74 вів бойові дії в Болгарії, змусив Туреччину укласти Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774 (за це Р.-З. отримав титул графа і прізвище “Задунайський”). Під час російсько-турецької війни 1787-91 командував армією (більшість солдатів становили українці), однак через конфлікт з Г.Потьомкіним і особисту неприязнь до нього Катерини II усунений від командування. У 1794 Р.-З. очолив російські війська, що діяли у Польщі. Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. 

I. Підкова (Львів).

РУМ'ЯНЦЕВСЬКИЙ ОПИС МАЛОРОСІЇ 1765-69 (Генеральний опис Лівобережної України, Генеральний опис Малоросії) - перепис майнового стану населення Лівобережної України (пізніше Чернігівської, Новгород-Сіверської і Полтавської губ.) з метою запровадження підвищеного державного оподаткування і розповсюдження на українські землі загальноімперського законодавства. 4(15). 11.1763 Катерина II підписала указ про перепис в Україні, відповідно до якого Сенат розробив інструкцію про порядок перепису. Проведений за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа П.Рум'янцева. Розпочався у жовтні 1765 1 припинений наказом П.Рум'янцева 10(21).2.1769 у зв'язку з вступом Росії у війну з Туреччиною. Перепис проводився у полках і сотнях, і, за винятком Київського полку, не був закінчений. У кожному полку для проведення перепису було створено спеціальну комісію на чолі з російським офіцером. p.o. містив дані про чисельність і склад населення, опис населених пунктів (міст, містечок, слобід, сіл, хуторів), коронних, урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козацьких володінь, відомості про хліборобство, скотарство, промисли населення, торгівлю, а також опис промислових підприємств (із зазначенням розміру прибутків від них). Наводилися дані про повинності і податки. Окремо подавалися документи, що підтверджували права на володіння населеними пунктами і прилеглими землями з серед. 17 ст. (царські грамоти, гетьманські універсали, купчі, заповіти, дарчі записи тощо). p.o., матеріали якого збереглися не повністю, подає відомості про 3,5 тис. населених пунктів. Матеріали перепису містять важливі відомості з історії соціально-економічних і суспільних відносин у Лівобережній Україні в 1760 роках. Зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Києві. 

                                                                                                                                                М.Пасічник (Львів).

“РУСАЛКА” -літературно-науковий тижневик народовецької студентської громади у Львові. Виходив щосуботи з 1.1 до 2.4.1866 за редакцією В.Шашкевича. Тижневик був започаткований як спадкоємець народовських часописів “Нива” та “Мета”. Крім продовження розпочатої у “Меті” праці “Критичний огляд української драматичної літератури” О.Кониського, часопис друкував статті з природознавства І.Верхратського, художні твори українських письменників, переклади з чеської та французької. Вийшло 12 номерів загальним обсягом 96 сторінок. 

Н. Федорович (Львів).

“РУСАЛКА” - газета, що видавалася для жінок у 1868-70 у Львові. Виходила двічі на місяць. Видавець та редактор С.Шехович. Друкувався язичієм. У двотижневику публікувалися художні твори, ліричні поезії, подавалася світська хроніка, корисні поради з ведення господарства, друкувалися замітки про болгар, чорногорців, французів, повідомлялося про становище жінок в Англії та Німеччині, намір львів'янок створити вищу жіночу школу. Вийшло 24 номери. 

Н. Федорович (Львів).

РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ - український альманах, виданий “Руською Трійцею” у Буді (тепер Будапешт, Угорщина) в 1837, Містить українські народні пісні з передмовою І.Вагилевича (зокрема, про Морозенка, Коновченка, Довбуша, про взяття козаками Варни, веснянки, колядки); твори М.Шашкевича, І.Вагилевича та Я.Головацького; переклади сербських народних пісень та уривків із “Кроледворського рукопису” В.Ганки; анотований покажчик давніх рукописів бібліотеки Онуфріївського василіанського монастиря у Львові; українську грамоту 1424 та рецензію М.Шашкевича на фольклорний збірник Й.Лозинського “Руське весілля”. Девізом книги стали слова Я.Коллара: “Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія”. У передмові (“Передслів'ї”) М.Шашкевич розцінив альманах як явище загальноукраїнського національно-культурного відродження, вітав почин Наддніпрянської України щодо розвитку нової літератури, закликав галицьких громадсько-культурних діячів підтримати, збагачувати та розвивати її. “Р.Д.” стала маніфестом національного відродження і засвідчила початок нової літератури на західноукраїнських землях. За словами І.Франка, збірка “була свого часу явищем наскрізь революційним”. 

Ф. Стебпій (Львів).

РУСИНИ - один з історичних етнонімів українців поряд з такими, як руські, руси, русинці, руснаки, русаки, роси, малороси, південнороси, карпатороси, угроруси та ін. Різновидність цих та ін. назв, на думку М.Грушевського, “не має особливого значення.., вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові”. Назва Р. зустрічається у 1352 в угоді литовсько-руських князів з королем польським Казимиром III Великим та мазовецькими князями. У пізніший період термін Р. (паралельно з формами руський, руські) вживався як назва українців аж до 19 ст., а в Галичині, на Буковині та в Закарпатті-до 20 ст. У “Хроніці...” М.Стрийковського (написана до 1582) фіксувалися назви русак, русаци. І.Вишенський, який підписував свої послання “Иоанн русин, реченно Вишенский”, користувався також словом русинці (“убогие русинці поклонитися не хотели”). Як національна назва, Р. зустрічаються у документах 17 ст. волинського походження: “скорь русинъ ляховицу возмет, то зараз до Риму от верных отсту-пивше, праве згинет” (поч. 17 ст.); “... и кого одно напали, абы толко был русин, без вшелякого пометованя шаблями, киями, и цеглами, албо рачей каменями побили, потовкли и помордовали” (1634). Б.Хмельницький називав свій народ руським, руської віри, а територію його розселення Руссю: король повинен присягнути “народові руському” і попереджав польський уряд, що “чвари не припиняться доти, поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів”. Самоназва Р., очевидно, викликала дуже ранню форму в середньовічній латині: RutheniTa в давньо-німецькій мові: Ruthenen (Лямберт з Герсфельда, 1075; Галл Анонім, 1089): “regnum Ruthenorum”, “Daniel Ruthenorum rex” та ін.

Паралельно в ті часи в латинській писемності як назву країни писали також Rusia, Ruscia, в німецькій - Reussen.

Після входження західноукраїнських земель до складу Австрії (1772, 1774) слово Ruthenen стало німецьким відповідником українського Р. У Галичині і Буковині фактично до 1907, а в Закарпатті - аж до 1938 назвою “русини” українці виділяли себе з-поміж своїх сусідів та ін. націй, відносячи себе до руського (малоруського, південноруського) народу, що зайняв територію від Тиси до Кубані і від Прип'яті до Чорного моря. Через неї Р. виявляли свою національну гордість, що підкреслювали у своїх творах О.Духнович, М.Шашкевич, І.Франко.

Народоназви руські, малороси, южнороси та ін. у Наддніпрянській Україні у першій пол. 19 ст. поступово витісняються етнонімом українці, утвореним від давньої назви України. Документи Кирило-Мефодіївського братства, народознавчі праці М.Максимоявича, М.Костомарова, В.Антоновича, публіцистика М.Драгоманова, літературна творчість українських письменників другої пол. 19 ст. підготували грунт для закріплення народоназви “українці”, яка поширювалася лише на “руських” України, і, таким чином, чітко виокремлювала українців з-поміж ін. “руських” народів царської Росії, ламаючи імперську ідею “общерусскости”, підкреслювала самобутність і окремішність українського народу.

Потребу розриву з “общероссами”, до яких відносили себе західноукраїнські москвофіли (див. Москвофільство), зокрема, і в самоназві глибоко відчували національне свідомі громадсько-політичні сили Галичини. Прийняття спільної самоназви, що вже утвердилася у Наддніпрянщині, вимагала ідея соборності України. Проте розуміння політичними силами необхідності офіційної зміни самоназви народу не означало одночасної відмови від етноніму Р. та етноприк-метника “руські”. Ще під час польського перепису населення 1931 бл. 1200 тис. галичан визначали “руську” мову як рідку. Події Другої світової війни остаточно витіснили вживання у Галичині та на Буковині народоназви Р. У Закарпатті, а також на Пряшівщині у складі Словаччини на побутовому рівні етнонім Р. і після війни використувався населенням, хоча в національній самоідентифікації “руське” населення відносило себе до українців.

У кін. 1980 - поч. 90-х років певними силами, як в Україні, так і за її межами, робилися спроби реанімувати у Закарпатті і Пряшівщині народоназву Р. Надаючи кампанії політичного забарвлення, проголошувалася національно-культурна окремішність Р. від українського народу, лунали заклики до виходу зі складу України, входження до ін. держав (Словаччини, Угорщини) або ж створення власного державного утворення. Одночасно говорилося про необхідність рятувати “руську” мову від українізації, переведення її на латинську графіку. У лютому 1990 в Ужгороді утворилося “Общество подкарпатских русинов”, що у 1993 сформувало т. зв. Временное правительство Подкарпатской Руси. У США ідею політичного русинства (карпаторусинства) пропагує проф. П.-Р.Магочі, за підтримки якого видано розмовник “Бесідуймо по-руськи”. Намагання певних політичних сил використати деяку етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім Р. у політичних цілях з метою розпалювання сепаратистських настроїв, носять популістський характер і не можуть мати історичної перспективи. 

С. Макарчук (Львів).

РУСИН ПАВЛО (1470-1517)-український, польський і німецький поет, видавець, коментатор античних письменників. Н. у містечку Кроєному поблизу Перемишля. У польській історії літератури Р. ототожнювали з Павлом Процлером. Щодо походження поета існують різні гіпотези. В.Вітковський доводив німецьке походження поета. До цього схилялися і деякі українські дослідники, зокрема Г.Нудьга. На думку російського славіста І.Голенищева-Кутузова, Р. був українцем (звідси -“Русин” у формі прізвища). У 1491 Р. розпочав навчання у Краківській академії-у списку студентів зустрічається запис “Paulus loannis de Krosna Premisliensis”. У 1500 здобув у Грейфсвальдському ун-ті (Померан'я) ступінь бакалавра. Згодом навчався у Краківській академії, де 1506 став магістром вільних мистецтв. Десять років (з перервами) Р. коментував у стінах цього навчального закладу твори римських поетів - “Енеїду” Вергілія, “Про викрадення Прозерпіни” Клавдіана, “Фарсалії” Лукана та ін. Творчість і педагогічна діяльність Р. справили помітний вплив на формування ренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. У свою чергу, остання відіграла значну роль у становленні українського віршування, зокрема його польсько-латинського крила. Найбільш ранні із збережених творів Р. датуються 1507-08 (дійшли до нас у складі рукописного кодексу бібліотеки Вроцлавського ун-ту) - 24 вірші і трактат, присвячений коментуванню “Парадоксів” Цицерона. Жоден із цих творів не увійшов до збірки, яку Р видав у 1509 у Відні на кошти угорського магната Габріеля Перены. Окремі твори Р. публікувалися і пізніше. Р., займаючись видавничою діяльністю, підготував до друку книгу сатир Персія (Краків, 1508), а в 1512 у Відні видав панегіричну поему Яна Паннонія на честь Гваріна. Наприкін. 1517 р., утікаючи від епідемії чуми, що лютувала в Кракові, помер у дорозі.

“РУСЛАН” - щоденна суспільно-політична газета консервативного народовецького напряму, що видавалася під керівництвом О.Барвінського у Львові в 1897-1914. “Р.” був офіційним друкованим органом Католицького руського-народного союзу (з 1911 -Християнсько-суспільної партії). Друкувалися матеріали про події суспільно-політичного життя, зокрема інформація про діяльність Галицького сейму та парламенту у Відні, громадські організації тощо. Публікувалися також художні твори, переклади з польської, німецької, чеської, угорської, французької, датської, наукові розвідки, спогади, листування. Серед публікацій: “Ярошенко” О.Маковея, новели Б.Лепкого, оповідання Д.Мордовця, твори О.Кониського, М.Старицького, Л.Лопатинського, Я.Гординського, П.Карманського, переклади з відомих європейських поетів 19 ст. В.Щурата, дослідження А. Метлинського про українську мову та К.Студинського про творчість Т.Шевченка, історичні розвідки про українських гетьманів І.Нечуя-Левицького, спогади О.Барвінського та О.Левицького, публікація О.Барвінським “Матеріалів до національно-політичного і культурного руху русинів” (листи О. і В.Барвінських, М.Грушевського, С.Качали, І.Нечуя-Левицького, В.Навроцького, О.Огоновського, Т.Окуневського, М.Старицького, Ю.Федьковича, М.Шашкевича та ін.). Редагували газету: Т.Барановський (1897), С.Кульчицький (1897-98), Л.Лопатинський (1898-1907), С.Горук (1907-14), В.Барвінський (1914).

 Н. Федорович (Львів).

РУСОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (7.2.1847 -8.10.1915)- український земський статистик, етнограф, громадський діяч. Н. у Києві. У 1868 закінчив історико-філологічний ф-тет Київського ун-ту. Ще під час навчання в ун-ті був членом Старої громади. Кілька років працював викладачем гімназії у Києві, займався етнографією та видавничою діяльністю. Протягом 1854-76 співпрацював у газеті “Киевский телеграф”, був активним членом Південно-Західного Відділу Імператорського Російського географічного товариства. Неодноразово виїжджав на навчання за кордон. У 1878-80 працював у Ніжинському земстві. В наступні роки Р. керував оціночно-статистичною роботою в Херсонській і Харківській губерніях. У 1893-98 розробляв економічний баланс Чернігівської губ. У 1899-1902 завідував статистичним бюро Полтавської губ., організував подвірний перепис Полтавської губ. та оціночний опис її повітів і міст. У 1902 змушений залишити Полтаву і перебратись до Петербурга. У 1902-09 очолював статистичний відділ Петербурзької страхової контори, працював у статистичній комісії Вільного економічного товариства. В 1909 повернувся в Україну, викладав статистику в Київському комерційному ін-ті. Автор понад 50 праць, основні з яких: “Кобзарь Вересай, его музыка и песни, которые исполняются им” (1874), “Русские трактаты в конце 17 и начале 18 веков и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия” (1876), “Нежынский уезд: статистико-экономическое описание” (1880), “Торбанисты Грегор, Кастан и Франц Виторды” (1892), “Описание Черниговской губернии” (тт. 1-2, 1898-1899), “Статистика украинского населения Европейской России” (1916) та ін. Писав також розвідки про творчість І.Котляревського, М.Лисенка. Під час перебування у Празі 1875-76 редагував разом з Ф.Вовком перше видання Шев-ченкового “Кобзаря” (у 2-х тт.), з яких російська цензура пропустила лише перший том. 

О. Рибак (Львів).

РУСОВА СОФІЯ ФЕДОРІВНА (дівоче прізв.-Ліндфорс: 18.2.1856-5.2.1940)-українська громадсько-освітня діячка, педагог, одна з організаторів українського жіночого руху. Дружина О.Русова. Н. у с.Олешні на Чернігівщині (тепер Ріпкинського р-ну Чернігівської обл.). З 9 років жила у Києві, де в 1871 закінчила гімназію. Часто бувала серед патріотично настроєної української інтелігенції, зокрема, Лисенків, Старицьких та ін. З 1871 разом з сестрою Марією вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. У 1874-76 працювала у Петербурзі в українському земляцтві і допомагала чоловікові у підготовці видання “Кобзаря” у Празі в 1876. Згодом працювала на хуторі біля Борзни акушеркою, займалась культурно-освітньою роботою. З 1879 вчителювала в Олешні. В 1881 заарештована І ув'язнена за зв'язки з народовольцями, надалі перебувала під постійним наглядом поліції. Активно займалась громадською роботою у Київській громаді, Одеській Українській громаді, Харківському товаристві грамотності, була головою Національного комітету учителів, влаштовувала прилюдні народні читання, організовувала таємні народні школи. З 1909 -викладач і професор на Вищих жіночих курсах А.Жекуліної та Фре-белівського педагогічного ін-ту в Києві. Співзасновниця і співредактор педагогічного журналу “Світло” (1910-14). З квітня 1917-член Української Центральної Ради. В період Гетьманату очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти Міністерства освіти Української Держави, активно займалась питанням дерусифікації шкіл. У 1922 емігрувала до Чехо-Словаччини. З 1923 - професор педагогіки Українського педагогічного ін-ту ім. М.Драгоманова у Празі. До 1938 очолювала діяльність Української національної жіночої ради. Померла у Празі. Найважливіші праці: “Дошкільне виховання”, “Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл”, “Методика колективного читання” (всі 1918-19), “Теорія і практика дошкільного виховання” (1924), “Дидактика” (1930), “Сучасні течії в новій педагогіці” (1932), “Роль жінки у дошкільному вихованні” (1934), підручники з географії і французької мови, спогади “Мої спомини” (1939), “Наші визначні жінки” (1934, 1945). 

О. Рибак (Львів).

“РУССКАЯ НАРОДНАЯ ПАРТИЯ”-перша політична організація галицьких москвофілів. Заснована в 1900 за ініціативою Руської Ради. У 1909 в партії відбувся розкол на “старо-курсників” і “новокурсників”. Молоде радикальне покоління “новокурсників” на чолі з В.Дудикевичем і Д.Марковим стало на позицію національної та культурної єдності з росіянами, прийняття російської літературної мови. “Старокурсники” (М.Король, Ю.Павенецький) виступали проти повного об'єднання з Російською імперією, декларуючи прихильність до Австро-Угорщини. Обидві організації та їх друковані органи вели боротьбу з українськими національними партіями, звинувачуючи їх у сепаратизмі, прагненні розколу “єдиного руського народу” та ін. У цій боротьбі орієнтувалися на уряд царської Росії, що викликало негативну реакцію з боку австрійських політичних кіл та репресивного апарату, і одночасно контактували з польськими партіями, розглядаючи їх як потенційних союзників у виступах проти “українофільства”. У роки Першої світової війни 1914-18 москвофільські організації через переслідування з боку австрійських властей змушені були припинити активну політичну діяльність в Галичині і фактично розпалися. Однак у 1920-30-х москвофільство в Галичині знову пожвавилось. У листопаді 1923 було створено москвофільську “Русскую народную организацию”. 

О. Сухий (Львів).

“РУССКИЙ ИСПОЛНИТЕЛЬНЫЙ КОМИТЕТ” - політична організація галицьких москвофілів. Створена у грудні 1918 у Львові. Співпрацювала з Міжпартійною радою. У 1918-20 відновила видання щоденної газети “Прикарпатська Русь” (ред. К.Вальницький; виходила у 1909-15). У 1921-22 видавала тижневик “Русь”, а у 1922-23 - “Жизнь”. На сторінках цих видань проводилась ідейна боротьба з українським національним рухом. У політичному плані “Р.И.К.” орієнтувався на “білу” Росію, підтримував боротьбу з більшовизмом. У складі Добровольчої Армії А.Дені-кіна в бойових діях проти більшовиків брав участь військовий підрозділ, сформований галицькими москвофілами. У 1923 “Р.И.К.” внаслідок внутріпартійної боротьби розпався на дві політичні організації-“Народну Раду” та “Русскую народную организацию” (“Галицко-русскую народную организацию”). 

Ю. Мороз (Львів).

“РУССКАЯ НАРОДНАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ”-москвофільська політична організація у Галичині. Створена 1.11.1923 у Львові на “Русском народном съезде”, який прийняв статут “Р.Н.О.” та обрав керівні органи. Утворилася внаслідок розколу “Русского исполнительного комитета”. Ініціатором створення партії виступив “Временный русский народный комитет”, який створили у травні 1923 члени консервативного крила “Русского исполнительного комитета”. Керівним органом “Р.Н.О.” став “Русский Народный Совет”, який очолив В.Труш (заст. голови-М.Бачинський). Друкований орган - газета “Русский голос” (видавалася в 1922-39 у Львові). Організація стояла на позиціях непримиренності до українського національного руху, а також до більшовизму. Водночас “Р.Н.О.” підкреслювала свою лояльність щодо уряду Польщі, хоч і критикувала його за “способи полонізації та латинізації руського населення”. Організація не змогла відновити довоєнного впливу москвофільства у Галичині. Старі ідеї, що їх сповідувала “Р.Н.О.”, небажання враховувати нові реалії суспільно-політичного життя призвели до поступового занепаду організації. У 1926 від неї відійшла група під проводом М.Бачинського.у 1928 “Р.Н.О.” внаслідок розколу припинила своє існування. Більш чисельна частина членів “Р.Н.О.”, які стояли на поміркованих позиціях, заснувала Руську селянську організацію, а консервативна - Руську аграрну партію. 

Ю. Мороз (Львів).

РУСТИКАЛЬНІ ЗЕМЛІ (лат. rusticus - селянський) - назва земельних угідь, що перебували у спадковому користуванні селян і населення аграрних містечок на території Австрійської монархії, поширена після 1772 на Галичину, після 1774-на Буковину. Верховна власність на Р.з. належала поміщикам -повним власникам домінікальних земель. З користування Р.з. випливали відносини феодальної залежності селян, їх повинності щодо поміщиків (панщини, данини, чинші та ін.) та державний земельний податок. Рядом законодавчих актів австрійського уряду (13.11.1783; 7.1. і 6.5.1785; 2.4.1787 для Галичини; 24.2.1787 для Буковини) заборонено зменшення площі Р.з. на користь домінікальних, причому при розмежуванні одних від других взято за основу стан фактичного володіння на 1.11.1786, який став вважатись нормальним. Проте поміщики не зважали на цю заборону і, за офіційними даними, лише в Галичині протягом 1787-1847 захопили 5,6% Р.з. Згідно губ. декрету від 25.11.1-846 нормальним став вважатись розподіл на Р.з. ідомінікальні за станом на 1820, тобто, на час завершення складання т. зв. Францисканського земельного кадастру, внаслідок чого за поміщиками юридичне закріплено селянські землі, захоплені ними в 1787-1820. Під час Революцій 1848 імператорськими декретами від 17.4. (для Галичини), 9.8. (для Буковини) і 7.9. (для всіх країв Австрійської монархії) скасовано феодальну залежність селян і Р.з. визнано селянською власністю, внаслідок чого поділ на Р.з. і домінікальні втратив колишнє значення. 

Ф. Стеблій (Львів).

РУСЬ (руси, роси, роді)-східнослов'янське населення, яке жило по берегах р. Рось - правої притоки Дніпра - в серед, і другій пол. І тис. н.е. Можливо, Р. мав на увазі готський історик Йордан (серед. 6 ст. н.е.), згадуючи про розоманів (росоманів) у своїй праці “Про походження та історію готів”. Він підкреслював 'їхнє віроломство щодо готського короля Германаріха, якому вони підкорялись у числі ін. племен. Жінка з племені росомахів Сунільда була дружиною Германаріха. Існує припущення, що розомани - це “роські мужі”. Про “народ рос” є свідчення в сирійських джерелах 6 ст. (Захарія Ритор). У давніх грецьких записах є назва “роді”, яку акад. Б.Рибаков пов'язав з літописною назвою міста Родень. Перша письмова згадка про це місто належить до 980. Давній Родень був розташований на одній з високих гір Канівської гряди, на правому березі Дніпра, при гирлі р.Рось. Коли наприкін. 6-го ст. у Північному Причорномор'ї з'явились кочові племена аварів азіатського походження, то вже в 7 ст. слов'яни вступили в боротьбу з ними. В ході цієї боротьби в Середньому Подніпров'ї сформувалося об'єднання племен під назвою “Русь”. Пізніше ця назва закріпилась за державним утворенням з центром у Києві, в якому провідну роль відігравали поляни. Згодом назва поширилась на всю територію держави Київська Русь. Про середньодніпровське походження назви “Русь” свідчать топонімічні назви в цьому районі, зокрема річок, назви яких мають корінь “рос” або “рус” (Рось, Росава, Роставиця, Русава тощо). Радянська історіографія спростувала твердження нор-маністів нібито термін “Русь” походить від назви норманського племені, яке в 9 ст. переселилось у Східну Європу, заснувало державу і дало їй свою назву (див. Норманська теорія). Сучасна офіційна історіографія починає відмовлятись від цього розповсюдженого і добре аргументованого погляду й намагається знайти походження терміна “Русь” на півночі Росії, в районі розселення ільменських слов'ян. 

М. Пелещишин (Львів).

“РУСЬ” - 1) Газета народовського спрямування, що видавалася у Львові в 1867 за ред. Ф.Заревича. Виходила двічі на місяць. Подавалася інформація про культурне та політичне життя українців, доводилася необхідність впровадження української мови у школах та судах, видання українських творів та часописів. В одному з чисел В.Шашкевич висунув ідею спорудження пам'ятника Т.Шевченку у Львові. Газета друкувала художні твори українських письменників та переклади з європейських мов. Вийшло 76 чисел. 2) Релігійний двотижневик, що виходив у Львові в 1885-87 з додатком “Бібліотека проповідей”. Редактор та видавець священик Л.Бобрович. Вийшов 21 номер. 

Н. Федорович (Львів).

“РУСЬКА БЕСІДА” -1) Культурно-освітні товариства у Галичині в 1861-1939. Перша “Рб.”заснована у Львові у січні 1861 Ю.Лаврівським на базі гуртка львівської інтелігенції “Молода муза”. Згодом виникли такі товариства в Перемишлі, Станіславі, Тернополі та ін. містах (у 1891 було 34). Вони утримували клуби, театральні групи, читальні зали і бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори, присвячені М.Шашке-вичу і Т.Шевченку, зустрічі з гостями з Наддніпрянської України тощо. У віданні львівської “Р.б.” перебував пересувний музично-драматичний театр (1864-1922). З 1913 товариства почали змінювати назву на “Українську бесщу” (1913-уЖовкві, 1929-у Львові). У 1920-30-х роках через переслідування польською владою кількість товариств зменшувалася. Товариства “Р.б.”, будучи осередками національно-культурного, навіть політичного життя, сприяли піднесенню рівня освіти та культури, формуванню національної свідомості. Керівниками львівської “Р.б.” були Ю.Лаврівський (1861-73), В.Шухевич (1895-1910), Л.Шехович, І.Кокурудз (1920-32), Ю.Савчак та І.Копач. 2) Перше українське культурно-освітнє товариство на Буковині (1869-1940). Засноване як товариство клубного типу за ініціативою єпископа Е.Гак-мана 26.1.1869 у Чернівцях. У перші роки існування перебувало під впливом москвофілів. У 1870-71 видавало журнал “Буковинська зоря”. З приходом до керівництва товариством у 1884 народовців “Р.б.” поступово перетворилась у громадсько-культурну та освітню організацію (офіційно з 1889). З поч. 1890-х років організовувала філії й читальні в містах і селах Буковини (у 1914 було 9 філій і 150 читалень). Влаштовувала музично-літературні вечори, театральні вистави, концерти, лекції з історії, літератури, економіки, видавала календарі, газети і журнали. У 1875 “Р.б.” відкрила при філософському ф-ті Чернівецького ун-ту кафедри української мови і літератури. За ініціативою “Р.б.” виходила газета “Буковина”, видавались щомісячні книжки: “Бібліотека для молодежи, селян і міщанства” (1885-95), дитячий журнал “Ластівка” (1894-96), “Читальня” (1911-14), “Буковинський православний календар” (1874-1918), “Українська ластівка” (1933-38) та ін. “Рб.” вист^ пила засновником культурно-освітніх організацій “Міщанська читальня” (1880), “Народний дім”, “Руська школа” (1887; з 1908 - “Українська школа”), “Буковинський боян” (1895), “Жіноча громада” та ін. У діяльності товариства активну участь брали Ю.Федькович, С. і Г.Воробкевичі, Н.Кобринська, О.Маковей та ін. Під час румунської окупації Буковини в 1918 всі філії і сільські читальні “Р.б.” було закрито. У 1922-40 діяли лише у Чернівцях. Після захоплення буковинських земель радянськими військами діяльність “Р.б.” повністю заборонена. Товариство у різний час очолювали В.Продан (1869-78), С.Воробкевич (1878-81), О.Калужняцький (1881-84), Є.Пігуляк (з 1884), О.Попович (з 1888), М.Івашко (1938-40). 

Я. Дашкевич (Львів).

“РУСЬКА КРАЇНА” - офіційна назва анексованої Угорщиною частини Закарпаття у 1918-19. Після розпаду Австро-Угорської імперії Угорщина, захопивши більшу частину Закарпатської України, створила в грудні 1918 на територіальній основі з 4 колишніх жуп (Ужанської, Березької, Угочанської, Шариської) автономне утворення - “Р.к.”. Комуністичний угорський уряд зберіг назву “Р.к.”, створивши у Мукачевому Русько-Країнський народний комісаріат. Після входження Закарпаття у травні 191.9 до складу Чехосло-ваччини, назву “Р.к.” було замінено на Підкарпатська Русь.

“РУСЬКА ПРАВДА” - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її походження, а також час складання найдавнішої частини “Р.п.” є спірним. Деякі автори відносять його навіть до 7 ст. Однак більшість дослідників пов'язують “Найдавнішу правду” з ім'ям Ярослава Мудрого. Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини “Р.п.”. У літописі вказується Новгород, але багато дослідників називають Київ.

Початковий текст “Р.п.” до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т.зв. “Правду Ярославичів”. Сьогодні відомо 106 списків “Р.п.”, складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція “Руської правди” (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з “Правди Ярослава” або “Найдавнішої правди” (ст. 1-18), “Правди Ярославичів” або “Статуту Ярославичів” (ст. 19-41), “Локону вірного” (ст. 42) та “Урока мостни-кам” (ст. 43). “Правду Ярослава” складено у 1030-х роках (за деякими дан. - бл. 1016). Норми “Найдавнішої правди” відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, “Правду Ярославичів” складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника - 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції “Р.п.”, яка є пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція “Р.п.” (121 ст.) включала перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію “Р.п.” більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст.

Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях “Р.п.” говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів (див. Київське повстання 1113). Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За “Р.п.” поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік 1 розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання - вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга - за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у “Р.п.”, але літописний матеріал свідчить про її' застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068 (див. Київське повстання 1068). За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув'язнення тощо.

У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.

 В. Кульчицький (Львів).

“РУСЬКА ПРАВДА” П.ПЕСТЕЛЯ (“Заповідна державна грамота великого народу російського, що служить завітом для удосконалення Росії і містить вірний наказ як для народу, так і для тимчасового верховного правління”) - основний програмний документ Південного товариства декабристів, складений П.Постелем і ухвалений керівниками товариства на з'їзді в Києві в 1823. Названа так П.Пестелем в 1824. “Р.П.” готувалась як наказ тимчасовому революційному уряду Росії. Передбачала знищення кріпацтва і наділення селян безоплатно землею за рахунок державного фонду, для поповнення якого передбачалася часткова конфіскація поміщицьких земель, ліквідацію станового ладу і рівність усіх громадян перед законом, встановлення республіканського правління. Майбутня революційна республіка мала бути єдиною і неподільною державою з централізованою владою. Політичну самостійність могла отримати лише Польща за умови, якщо вона повстане одночасно з декабристами, проведе в себе ті ж революційні перетворення і вступить в тісний союз з Росією. Вперше “Р.П.” була видана П.Щоголевим в 1906. її повний текст опубліковано в сьомому томі документальної серії “Восстание декабристов” (1958). 

Т. Полещук (Львів).

РУСЬКА РАДА - 1) Громадсько-політична організація москвофільського спрямування в 1870-1914 в Галичині. Заснована у Львові з метою продовження традицій Головної руської ради. На поч. 1870-х років потрапила під вплив москвофілів, які й відігравали провідну роль в діяльності організації (В.Ковальський, Я.Шведзінський, Т.Павликів та ін.). Друкованими органами РР. були газета “Русская Рада” (виходила у 1871-1912 в Коломиї; ред. I.Наумович) та “Галицкая Русь” (1891-92; ред. О.Марков). Народови), протягом довгого часу не маючи своєї політичної організації, намагались домовитись про спільні дії з РР. Однак після нищівної поразки кандидатів від РР. на парламентських виборах 1879 та процесу над галицькими русофілами в 1883 (т. зв. процес О. Грабар) виявив повну проросійську орієнтацію лідерів організації в Галичині. Це примусило народовецьке крило українського суспільно-політичного руху в Галичині припинити контакти з РР. і створити в 1885 власну політичну організацію Народну Раду. На поч. Першої світової війни припинила своє існування. Через нечисельність і малу активність помітної ролі у політичному житті Галичини не відігравала. 2) Політична організація у Буковині, що існувала в 1870-1923. Заснована у Чернівцях членами “Руської бесіди”. Першим головою був о. В.Продай. Спочатку перебувала під впливом буковинських москвофілів. З 1885 провідну роль відігравали народовці, зокрема І.Окуневський, Є.Пігуляк, О.Попович, І.Тимінський.У 1904-14 роботою організації керував С.Смаль-Стоцький. Своїм завданням вважала піднесення національної свідомості місцевого українського населення та забезпечення перемоги своїх кандидатів на виборах до місцевого сейму та австрійського парламенту. Після появи у Буковині українських політичних партій не відігравала значної ролі у суспільно-політичному житті краю. У 1913 рр. налічувала 842 члени. У 1898-1908 видавала у Чернівцях двотижневик (згодом - тижневик) “Руська правда” (ред. І.Созанський)та у 1909-15, 1921, 1923 - тижневик “Народний голос” (редактор Л.Когут, з 1909-10 - Ю.Сербинюк, у 1921 -І.Созанський). В 1923 діяльність РР. була заборонена румунською окупаційною владою. 

/. Підкова (Львіа).

РУСЬКА СЕЛЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ (Pусская крестьянская организация) - москвофільська політична партія у Галичині. Створена у червні 1928 на з'їзді представників поміркованого крила Руської народної організації Організація об'єднувала частину галицької інтелігенції москвофільського спрямування (див. Москвофільство). Мала певний вплив на селян через створювані нею сільські кооперативи та мережу читалень товариства ім. М.Качковського. Р.С.О. оголосила себе “союзом руського селянського населення, що визнає національну і культурну єдність всіх руських племен” і ставить за мету “захист національно-культурних, економічних та соціальних прав руського селянина у Польщі”. У політичній діяльності спрямовувала основні зусилля на боротьбу з українськими національними партіями, називаючи їх сепаратистською силою, “ослабляючою і розкладаючою наш національний організм”. Як і її попередниця РНО, RC.O. проголошувала лояльне ставлення до польської влади, водночас виступаючи з протестами проти колонізаційної політики уряду Польщі на “руських етнографічних землях”. Організаційно Р.С.О. вважала себе частиною білоемігрантського “Русского национального объединения в Польше”, але діяла цілком автономно. Підтримувала також контакти зі Спілкою організацій російських меншин у Польщі. Кількість своїх прихильників Р.С.О. визначала в 80-100 тис. чол. Партія мала двох послів у польському сеймі. Керівним органом була Центральна Рада. Друковані органи -“Русский голос” та “Земля і воля”. У своїй діяльності спиралася на кілька центрів, що перебували під її впливом: Ставропігійський інститут, Народний дім у Львові, Галицько-руська матиця, товариство ім. М.Качковського, Руський ревізійний союз, товариство “Руська школа”, студентське товариство “Друг” і відповідно - на їхні друковані органи, кооперативи, курси, бібліотеки, музеї, друкарні тощо. Політична та культурно-просвітницька діяльність Р.С.О. тривала до 1939. 

Я. Серкіз (Львів).

“РУСЬКА ТРІЙЦЯ” - громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося серед української студентської молоді Львівського ун-ту і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в 1830-х роках. Очолювали “Р.т.” М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Діячі “Рт.”, наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів слов'янського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов'янських. Цьому вони присвятили усю свою багатогранну діяльність: збирацьку, дослідницьку, видавничу й публіцистичну в галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педагогіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість. Результатом їхньої цілеспрямованої етнографічної діяльності стали народознавчі праці “Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь” (1841 ) і “Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі” (1841)Я.Головацького, статті “Гуцули, мешканці східного Карпатського підгір'я” (1838, 1844), “Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині” (1841), “Лемки - мешканці західного Прикарпаття” (залишилась у рукописі) І.Вагилевича, цінні записи усної народної творчості, які увійшли до різних фольклористичних видань, в т.ч. чотиритомного збірника Я.Головацького “Народные песни Галиц-кой и Угорской Руси” (1878). Мовознавчі зацікавлення “Р.т.” знайшли свій вияв у праці М.Шашкевича, І.Вагилевича та Я.Головацького над створенням словника та граматики живої української мови. У 1840 роках з'явилися “Граматики” І.Вагилевича (1845) та Я.Головацького (1849). Їх доповнили наукові праці “Статті про південно-руську мову” І.Вагилевича (написані до 1843) та “Розправа о язиці южноруськім (малоруськім) і його наріччях” Я.Головацького (1849). Новаторством були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури на основі живої розмовної мови і створення шкільних підручників (“Читанка)” М.Шашкевича (за участю Ю.Величковського, укладена 1836, видана 1850 і 1853); реформа правопису (заміна етимологічного фонетичним); використання гражданського шрифту замість кириличного; впровадження рідної мови у повсякденний вжиток інтелігенції та церковні проповіді; переклади на народну мову літературних творів з церковно-слов'янської, чеської, польської, російської, грецької і німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства (брошура “Азбука і abecadio” М.Шашкевича, 1836).

Письменники “Р.т.” своєю творчістю поклали початок новій, національній літературі в Галичині і на зх. українських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку вони розуміли як національну особливість. Розвиток літератури на народній основі, на їхню думку, забезпечував романтичний фольклоризм. Звідси й така увага до фольклору як предтечі літератури і взірця народності. В їхніх творах уперше в українській літературі зазвучали щира турбота про народ (“Передговір к народним руським пісням” І.Вагилевича), високі громадянські мотиви (“Слово до читателей руського язика”, “Відкинь той камінь” М.Шашкевича), зроблено соціальні наголоси (“Олена” М.Шашкевича, “Становище русинів у Галичині” Я.Головацького).

У дусі засад романтизму “Р.Т.” надавала великого значення дослідженню і популяризації історичного минулого народу. Особливу увагу вони звертали на давні традиції політичного життя, насамперед, часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства та козацької держави. У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували пам'ятки її культури. І.Вагилевич та Я.Головацький відкрили для науки цінні пам'ятки давньоукраїнського законодавства - Кормчі книги 12-13 і 15 ст. із статутами Володимира Великого та Ярослава Мудрого, чимало актових джерел (грамот, листів і т.п.). Визначним досягненням української і польської археографії стали переклад І.Вагилевичем польською мовою (1840) і видання спільно з А.Бельовським “Літопису Нестора” з додатками “Поученіє дітям Володимира Мономаха” та “Посланіє Володимира Мономаха князеві Олегові Святославичу”. Я.Головацький написав біографічний нарис про Нестора-літописця (1848). М.Шашкевич та І.Вагилевич вперше переклали українською мовою “Слово о полку Ігоревім”. Я.Головацький опублікував наукове дослідження про поему (1853), видав першу в Галичині “Хрестоматію церковно-слов'янську і давньоруську” (1854).

Найважливішою добою історії України діячі “Р.т.” вважали часи національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, М.Шашкевич неодноразово звертався до його образу в своїй літературній творчості (життєпис гетьмана для альманаху “Зоря”, вірш “Хмельницького обступлення Львова”, переклад з латинської байки Б.Хмельницького). Я.Головацький підготував до друку “Львівський літопис” - важливе джерело до історії козацької доби, в т.ч. Хмельниччини (фрагменти з нього опублікував А.Петрушевич у 1871).

Національно-патріотичні мотиви знайшли своє відображення в альманахах “Р.т.”. У підготовленому до друку рукописі “Зорі” (1834; заборонений цензурою), яку відкривав портрет Б.Хмельницького, був вміщений життєпис гетьмана, вірші М.Шашкевича (“Хмельницького обступлення Львова”, “Болеслав Кривоустий під Галичем. 1139”, “О. Наливайку”), оповідання на опришківську тему, поезії І.Вагилевича та Я.Головацького, цикли народних пісень. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні (з цензурних міркувань), пронизаний альманах “Русалка Дністровая”, який, за задумом М.Шашкевича, повинен був допомогти “воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!”. Традиції заборонених цензурою “Зорі” і “Русалки Дністрової” продовжив упорядкований братами Головацькими літературний альманах “Вінок русинам на обжинки” (Відень, 1845-1847, тт.І-2), який доніс до читачів головні ідеї “Р.т.” і відіграв значну роль в культурному житті Галичини.

Підсумком патріотичної діяльності “Р.т.)) стало сформулювання головних програмних засад українського національного руху в статті Я.Головацького “Становище русинів у Галичині” (1846), які у 1848 поклала в основу своєї діяльності Головна руська рада. Діяльність “Р.т.” мала значний громадський резонанс в Галичині і поза її межами. Її традиції продовжив український національний рух під час революції 1848-49, а згодом народовський напрям національного руху в Галичині та Буковині. Ідеї “Р.т.” справили значний вплив на творчість українських письменників А.Могильницького, М.Устияновича, Л.Данкевича, Г.Боднара, І.Гушалевича, В.Шашкевича, К.Климковича, Ф.Заревича, Є.Згарського, Й.Федьковича, С.Воробкевича, О.Духнобичата ін. Високо цінували її діяльність М.Драгоманов, І.Франко, М .Павлик, О.Терлецький, Б.Лепкий, М.Грушевський.

Діячі “Р.т.” підтримували тісні особисті контакти і творче співробітництво з українськими вченими О.Бодянським, М.Максимовичем, І.Срезневським, видатними представниками національних рухів і культур ін. слов'янських народів - поляків (А.Бельовський, Ю.Борковський, І.Мацейовський, Ж.Паулі, Л.Семенський); чехів і словаків (П.Шафарик, К.Гавлічек-Боровський, К.Зап, Ф.Яхім, К.Кампелік, Й.Подліпський); сербів (Г.Петрович і Т.Павлович), хорватів (Ф.Курелац), росіян (М.Погодін). Завдяки цим взаєминам твори, які натрапляли на цензурні перепони в Галичині, виходили друком у Буді, Відні, Празі, Варшаві, Лейпцигу, Штутгарті, Москві, Петербурзі. Кращі твори діячів “Р.т.” перекладені багатьма іноземними мовами. 

Ф. Стеблій (Львів).

РУСЬКА ХЛІБОРОБСЬКА ПАРТІЯ - українська політична організація народовецького спрямування в Закарпатті на поч. 1920 років. Заснована у 1920 році в Ужгороді. Провідними діячами Р.х.п. були А.Волошин, Ю.Бращайко, А.Товт (голова партії), А.Штефан, В.Желтвай. У 1920-24 видавала щотижневу газету “Руська нива” під редакцією М.Бращайка і М.Шутка. У 1924 Р.х.п. було перейменовано у Християнсько-народну партію. 

Б. Тарабан (Львів).

РУСЬКЕ ВОЄВОДСТВО - адміністративно-територіальна одиниця в складі Польського королівства у 15-18 ст. Утворена на захоплених Польщею землях Галицької Русі не пізніше 1432 (на цей рік припадає перша згадка про руського воєводу, повноваження якого поширювалось на цю територію). Існує традиційна думка, що Р.в. засноване 6л. 1434, коли король Владислав III Варненчик видав привілей, яким зрівняв у правах галицьких бояр з польською шляхтою. До утворення воєводства ця територія носила назву Руське королівство або Руська земля. Р.в. складалося з Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяноцької земель. У другій пол. 15 ст. до нього було прилучено Холмську землю. Землі поділилися на повіти, які остаточно визначилися у другій пол. 16 ст. Львівська земля складалася з Львівського і Жидачівського повітів, Галицька - з Галицького, Теребовлянського і Коломийського (з перервами), а Холмська - з Красноставського і Холмського повітів. Адміністративним центром Р.в. був Львів. На чолі адміністрації стояв воєвода, якого призначав король з числа великих землевласників. Р.в. проіснувало до 1772 і було ліквідоване внаслідок входження його території (за винятком більшої частини Холмської землі) до складу Австрійської імперії. Холмська земля за третім поділом Польщі (1795) увійшла до складу Австрії та Росії. 

М. Крикун (Львів).

РУСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН ГІРСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ - сформований 1849 з ініціативи Головної руської ради з метою охорони Карпатських переходів в Угорщину, де вибухнуло повстання проти Австрії. На австрійську військову службу прийнято майже 1,5 тис. галицьких українців, з яких створено батальйон (600 чол.). Військове формування мало свою уніформу. Його було послано до Словаччини, де солдати несли допоміжну охоронну службу. У 1850 частину було демобілізовано. 

К. Кондратюк (Львів).

РУСЬКИЙ СОБОР - політична організація, створена у Львові під час революції 1848 в Австрії за ініціативою Центральної Ради Народової на противагу Головній руській раді з метою спрямувати український національно-визвольний рух в інтересах польської шляхти. Складалася головним чином з польської шляхти (Л.Сапега, Дзедушицький, Яблонський та ін.), чиновництва, міщанства, світської та духовної інтелігенції, далекі предки яких були українського походження. У Р.с. брав участь також І.Вагилевич. Р.с. не мав чітко сформульованої політичної програми. У своїх відозвах і листівках він схвалював обмежену аграрну реформу 1848, засуджував антипоміщицькі виступи селян. Критикуючи Габсбургів, Р.с. водночас висловлював готовність співробітничати з австрійською владою, сподіваючись з її допомогою добитися відновлення незалежності Польщі з включенням до її складу українських земель. Заперечував право українців на самостійний національний розвиток. Видавав газету “Дневник руський” (серпень-жовтень 1848, ред. І.Вагилевич). Діяльність Р.с. не мала успіху серед українського населення. Припинив своє існування на поч. листопада 1848 після придушення Львівського збройного повстання 1848 у зв'язку із забороною австрійським урядом усіх політичних організацій і товариств. 

Ф. Стеблій (Львів).

РУСЬКІ РАДИ у Галичині - громадсько-політичні організації українського населення Східної Галичини під час революції 1848-49 в Австрії. 2.5.1848 у Львові була створена Головна руська рада, а згодом за її ініціативою - бл. 50 місцевих Рр. (окружних і деканальних) у містах і містечках Східної Галичини як її філіали. До складу місцевих Рр. обирались головним чином селяни, міщани, інтелігенція (вчителі, шкільна молодь), нижче духівництво. Організаторами і активними учасниками місцевих рад були відомі літератори, громадсько-політичні діячі І.Бірецький, К.Блонський, І.Борисикевич, М.Верещинський, Г.Гинилевич, Я.Головацький, И.Кобринський, Й.Левицький, Й.Лозинський, Р.Мох, І.Озаркевич, Є.Прокопчиць та ін. Завдяки своєму демократичному складові й керівництву патріотично настроєної інтелігенції більшість місцевих Р.р. розгорнула активну громадсько-політичну і культурно-освітню діяльність. Вони подавали підтримку селянам у їхній боротьбі за повернення собі загарбаних поміщиками земель, формували для українських депутатів програму демократичних перетворень, реалізації якої вони мали намір добиватися у райхстазі. Організували збір підписів серед населення під заявою з вимогою відокремлення Східної Галичини від  Західної і перетворення її в окрему провінцій з власним сеймом та урядом, добивалися створення української національної гвардії, демократизації освіти, запровадження української мови в школах, діловодстві, в установах, поширювали газету “Зоря Галицька"  українські книги, влаштовували перші українські театральні вистави тощо. Своєю багатогранною діяльністю здобули популярність в українському суспільстві й мали значний вплив на Головну руську раду, спонукавши її до активних дій. Заходи місцевих Р.р. натрапили на рішучу протидію з боку польська громадськості та представників австрійської бюрократії. У січні 1849 у зв'язку із запровадженням стану облоги в Галичині діяльність Р.р. була заборонена. Згодом на клопотання Головної руської ради окружні Р.р. відновлено, але вони, поставлені під нагляд австрійської влади, скоро занепали. У 1851 оголосила про саморозпуск і Головна руська рада. 

Ф. Стеблій (Львів).

РУСЬКО-УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ - див. Українська Радикальна Партія.

РУТКОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - квітень 1703) - визначний український живописець кін. 17 ст. - поч. 18 ст. Єдиний тогочасний західноукраїнський майстер, після якого збереглася значна кількість достовірних творів. Найімовірніше, н. у Жовкві. З серед. 1670 років перебував у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька Львівської обл.), де працював у майстерні маляра Романа Могильницького. З 1680 Р. жив у Жовкві, був членом церковного братства, виконував функції лавника. Перші ікони майстра - “Жертвоприношення Авраама” та “З'явлення Христа Марії Магдалині”. Р. - автор розпису частини іконостасів у церквах у Волі-Висоцькій біля Жовкви (“Моління”, 1680), у Волиці-Деревлянській (“Моління”, 1682)та “Молінь” у церквах Зішестя Святого Духа (1680) і Святої Трійці (1683) у Потиличі (обидва з унікальними для українського мистецтва портретами подружжя фундаторів); частини іконостасу Михайлівської церкви у Волі-Висоцькій - апостоли (1688), “Архангел Михаїл” на дияконських дверях (1689), “Втілення” (1690), ікони св. Дмитрія (1693, церква св. Дмитрія у Львові) та намісного Спасу в церкві Михаїла у с. Солова (Львів, Музей народної архітектури та побуту). Центральна пам'ятка творчості Р. - іконостас жовквівської міської церкви Різдва Христового (1697-99, Національний музей у Львові).

 В. Александрович (Львів).

РУТСЬКИЙ ВЕЛЯМИН ИОСИФ (1574 -5.2.1637) - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі уніатської (ґреко-католицької) церкви. Н. у с. Рута неподалік від Новгорока у Білорусі, в шляхетській родині. Освіту здобував у кальвіністській школі у Вільно (тепер Вільнюс, Литва), а з 1590 навчався у Карловому ун-ті в Празі. У 1592 прийняв католицтво латинського обряду. За порадою єзуїтів у 1593-96 вивчав богословські науки у Вюрцбурзькому ун-ті (Німеччина) та в колегії св. Атаназія в Римі. У 1596 за наказом Папи Клементія VІІІ перейшов на східний (греко-католицький) обряд. У 1603 повернувся у Вільно, де заснував школу для навчання та виховання юнаків. У 1605-06 р., супроводжуючи папського легата о.Павла Симеона, побував у Москві. У вересні 1607 прийняв чернечий постригу монастирі св.Трійці у Вільно. Разом з Й.Кунцевичем займався розбудовою монастиря та впорядкуванням чернечого життя. У 1609 митрополитI.Потій призначив Р. архімандритом Святотроїцького монастиря. У червні 1611 висвячений на єпископа-помічника галицького єпископа. З 1612 Р. став управляти справами Київської митрополії. На митрополичий престол вступив у 1614. У 1615 перебував у Римі, де залагодив ряд важливих длягреко-католицької церкви справ, зокрема, одержав від Папи стипендії для навчання вихідців з України у навчальних закладах Європи; домігся зрівняння у правах уніатських і католицьких шкіл та заборони переходу зі східного обряду на латинський тощо. Провів реформу василіанського чину, уклав нові правила чернечого життя (1621), дбав про піднесення рівня освіти сільського духовенства. Р. підтримував ідею об'єднання уніатської та православної церков і створення єдиного Київського патріархату. З цього питання вів переговори з православним митрополитом I.Борецьким, єпископом М.Смотрицьким та архімандритом П.Могилою, які, однак, завершилися безрезультатно. Помер 5.2.1637 у Дермані на Волині, похований у Вільно. У 1655 прах Р. було перенесено у невідоме місце. 

Р. Шуст (Львів).

РУХИМОВИЧ МОИСЕЙ ЛЬВОВИЧ (жовтень 1889 - 29.7.1938) - більшовицький партійний і державний діяч в Україні. Н. у Кагальнику (тепер Ростовська обл., Російська Федерація). 31901 Р.- член БУНДу. У 1906-09 жив у еміграції. У 1913 став членом РСДРП(б). Під час Першої світової війни 1914-18 служив у російській армії. З лютого 1918 Р. очолював більшовицьку організацію у Харкові, в 1918- нарком військових справ Донецько-Криворізької радянської республіки. У 1919-20 - член Раднаркому УСРР, член реввійськради 14-ї армії. З грудня 1920 - голова Донецького губвиконкому. У 1925-26 -голова ВРНГ УСРР. Наступні роки займав відповідальні пости у державному апараті в Москві. У 1930-34-нарком шляхів сполучення СРСР, у 1934-36 - заступник наркома важкої промисловості, нарком оборонної промисловості СРСР. Репресований НКВС СРСР. 

/. Підкова (Львів).

РЮРИК, СИНЕУС, ТРУВОР - три норманські князі, які за повідомленням “Повісті временних літ”, були запрошені в 862 княжити в землі ільменських слов'ян, кривичів, чуді і весі. Старший з братів Рюрик спочатку осів у Ладозі. Синеус і Трувор правили відповідно в Білоозері та Ізборську. Незабаром Рюрик заснував Новгород. В околицях міста археологи виявили поселення 9 ст., яке отримало назву Рюрикового городища. Ймовірно, тут початкове знаходилася княжа резиденція. Помер Рюрик у 879. Як повідомляє літопис, він залишив малолітнього сина Ігоря, який після регентства Олега княжив у Києві в першій пол. 10 ст. Хоча сам Рюрик у Києві не був і не правив, традиція веде від нього династію київських князів, яка отримала назву династії Рюриковичів. Літописне повідомлення про запрошення трьох варязьких князів викликало тривалі дискусії в історіографії 19-20 ст. Більшість радянських істориків вважали Р. реальною особою, а його братів визнавали за легендарних осіб. Висловлювалися також різні версії про походження князів, зокрема Рюрика. Найбільшого поширення набули гіпотези про тотожність Рюрика Новгородського і Рюрика Шотландського, а також про західнослов'янське походження Рюрика, з племені ободритів, з міста Рерик. 

О. Щодра (Львів).

РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ (р. н. невід. - п. 1092) - князь перемишльський (з 1084), найстарший син князя Ростислава Володимировича Тмутараканського. Після смерті батька (1067) мати РР. Ланка (дочка угорського короля Бели I), залишивши його з братами (Володарем і Васильком), виїхала на батьківщину. До 1084 знаходився у Володимирі-Волинському у князя Ярополка Ізяславича. У 1084 РР., використавши його від'їзд до Києва, разом з братом Васильком захопив Володимир, а згодом і землі між Дністром і Сяном. Володимир Мономах змусив його повернути князівство Ярополкові. РР. отримав разом з братами у володіння Перемишль, Теребовлю і Звенигород. У 1086 загинув головний суперник Ростиславичів -Ярополк Ізяславич (вбитий дружинником Нерадцем, який утік у Перемишль), в організації вбивства якого було звинувачено РР. Завзято боронив Галичину від нападів поляків і угорців. Помер і похований у Перемишлі (тепер Польща). 

Р. Шуст (Львів).

РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ (р. н. невід— п. 1212)-великий князь Київський (1173, 1176, 1180-1181,1194-1201,1203,1203-04,1205-06, 1206-07, 1207-10). Син Ростислава Мстиславича. У 1161-1168 - князь овруцький. Після смерті батька (1167) РР. отримав у володіння Овруч, а в 1170-1172 князював у Новгородку, згодом повернувся на Київщину. Змінив на київському престолі Святослава Всеволодовича. Протягом решти свого життя вів боротьбу за великокнязівський престол, зокрема, зі своїм зятем, князем волинським Романом Мстиславичем (видав за Романа дочку Предславу), який в 1200 заволодів Києвом і посадив у ньому своїм намісником князя Інгвара Ярославича. У 1203 з допомогою половців здобув Київ і безжалісно пограбував місто. У боротьбі за великокнязівський престол з Романом Мстиславичем зазнав поразки і був пострижений у ченці. Смерть Романа Мстиславича (п. 1205) дала можливість РР. знову втрутитись у боротьбу за київський престол, що тривала до 1210, коли великим князем київським став його суперник - чернігівський князь Всеволод Святославич Черемний. Останні роки життя княжив у Чернігові, де і помер

  Р. Шуст (Львів).

РЮРИКОВИЧІ - правляча династія у Київській Русі. Отримала назву і веде свій початок від норманського князя Рюрика (див. Рюрик, Синеус, Трувор). Видатними представниками династії були київські князі Святослав Ігорович (969-972), Володимир Святославич (980-1015), Ярослав Мудрий (1019-1054), Володимир Мономах (1113-1125). Київські Р проводили активну зовнішню політику, завдяки якій Київська Русь перетворилася в найбільшу середньовічну європейську імперію. Внутрішня політика київських князів мала центристський характер і була спрямована на зміцнення великокняжої влади і подолання сепаратистських тенденцій. Після розпаду Київської держави представники династії Р. правили в окремих землях-князівствах (Київській, Чернігівській, Ростово-Суздальській, Переяславській та ін.), де започаткували місцеві правлячі династії (Мономаховичів, Ольговичів, Романовичів та ін.). У кін. 12 ст. засновник династії Романовичів волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Волинь з Галичиною і утворив одну з найсильніших держав на території колишньої Київської Русі - Галицько-Волинське князівство. Видатними правителями цього Волинського князівства були князі Данило Романович Галицький, Лев Данилович і Юрій Львович. Данило Романович і Юрій Львович прийняли титул короля, що свідчило про їхню силу і авторитет. Удільні князі з династії Р. правили в українських землях до кін. 15 ст. Московські великі князі й царі були нащадками володимиро-суздальських Моно-маховичів. Династія Р. правила в Московській державі до кінця 16 ст. і закінчилася зі смертю синів Івана IV Васильовича, останній з яких Федір Іванович помер у 1598.

 О. Щодра (Львів).

РЯБОВОЛ МИКИТА (1883-1919)- відомий український громадсько-політичний діяч на Кубані. Н. у станиці Донській. Навчався у Київському політехнічному ін-ті. У 1911-14 -директор Кубансько-Чорноморської залізниці, голова Кубанського кооперативного союзу. У 1918-19 - голова Законодавчої Ради, яка 16.2.1918 проголосила незалежну Кубанську Республіку. У травні-червні 1918 Р. очолював кубанську делегацію, яка вела переговори з урядом гетьмана П.Скоропадського про можливість об'єднання території Кубані з Україною.

На нараді членів Законодавчої Ради 23.6.1918 у Черкаську виступив із застереженням щодо укладення військового союз у з Добровольчою армією ген. А.Денікіна, за що був невдовзі вбитий агентами денікінської розвідки.

РЯДОВИЧІ - категорія залежних людей у Київській державі. Згадуються в історичних джерелах 11-12 ст. На думку більшості дослідників, були змушені для підтримки свого господарства укладати на певних умовах договір (“ряд”) із землевласником. Р. відбували повинності у вотчині або сплачували данину, виконували дрібні господарські доручення. Входили до складу челяді. За соціальним і юридичним становищем були близькі до закупів. За “Руською Правдою”, за вбивство Р. призначався такий же штраф, як за вбивство смерда чи холопа (5 гривень).