САБАТИНІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура бронзової доби. Існувала у 14-12 ст. до н.е. Назва запроваджена Н.Погребовою у кін. 1950 років і походить від багатошарового поселення, досліджуваного біля с. Сабатинівки (Ульяновського р-ну Кіровоградської обл.) на Південному Бузі. Поширена на території від Приазов'я до пониззя Дунаю. Центр знаходився між ріками Південний Буг та Інгул. Поділяється на ряд локальних груп (придніпровська, буго-дністровська та ін.). С.к. представлена залишками численних короткочасних поселень (Сабатинівка, Пересацівка, Болград та ін.), похованнями, скарбами бронзових знарядь і зброї (Інгульський, Коблевський та ін.), бронзоливарними майстернями. Поселення розташовані групами на відстані кількох кілометрів одне від одного, забудовані кам'яними та глиняними житлами з одно- чи двосхилою покрівлею, кам'яними та глиняними черенями для вогнищ. Для поселень С.к. характерні насипи попелу -т.зв. зольники, що складаються з попелу, вугілля, кісток тварин, фрагментів глиняного посуду, культових речей. Вважають, що зольники свідчать про існування культу домашнього вогнища. Поховання переважно групові. Під час розкопок у кам'яних могильниках, перекритих деревом, виявлено поховання з обрядом трупопокладення з підігнутими ногами. Інвентар поховань складався з одного-двох горщиків із залишками жертовної їжі.

Посуд ліпний. Посудини для господарських цілей - банковидні горщики, прикрашені наліпними валиками, сковорідки. В асортименті столового посуду є чаші, черпаки, глечики. Кам'яні знаряддя представлені зернотерками, молотами, ливарними формами. Часто трапляються побутові кістяні вироби, зокрема деталі до вуздечки (т.зв. псалії). Більшість бронзових виробів (серпи, ножі, сокири, наконечники) привезені з Карпатського регіону. Племена С.к. займались землеробством, скотарством, рибальством. З ремісничих занять важливу роль відігравало бронзоливарне виробництво. Існували тісні зв'язки племен С.к. із сусідніми фракійськими племенами, що жили на захід від Дністра. Вважають, що в утворенні С.к. взяли участь зрубна культура і культура багатоваликової кераміки. Пам'ятки С.к. лягли в основу місцевих пам'яток пізньої бронзової доби.

М.Пелещишин (Львів).

САБЛІН МИКОЛА ПАВЛОВИЧ (16.4.1880-1937) - український військовий діяч. Після закінчення в 1898 Морського корпусу служив на Далекому Сході. Учасник китайської кампанії 1900-01, російсько-японської війни 1904-05. Нагороджений кількома орденами. Переведений на Балтійський флот, служив старшим офіцером, з 1916- командиром імператорської яхти “Штандарт”. З 1917-на Чорноморському флоті, контр-адмірал. Після утворення Української Центральної Ради рішуче підтримав будівництво Українських Військово-Морських Сил, увійшов до Центрального Проводу Української Ради Чорноморського флоту. У грудні 1917 призначений командувачем флоту. Під його керівництвом підготовлено перехід усіх 87 бойових кораблів, серед яких були 9 лінкорів, 10 крейсерів, 27 есмінців, 22 підводних човни, до України. 29.4.1918 за наказом С. на всіх кораблях піднято національні прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР. Відмовився виконувати наказ Москви про перебазування флоту до Новоросійська у зв'язку з наближенням німецьких військ до Севастополя. Однак під впливом більшовицької агітації частина флоту (2 лінкори, 10 сторожових кораблів, кілька есмінців і крейсер) вирушила до Новоросійська. С., маючи надію відновити повний контроль над флотом, відплив до Новоросійська, залишивши на базі контр-адмірала М.Остроградського-Апостола. В червні 1918 С. не виконав директиву В.Леніна і Л.Троцького, які у відповідь на вимогу німців повернути українські кораблі у Севастополь, вимагали затопити кораблі. 17.6. лінкор “Свободная Россия” і 7 есмінців вирушили з командувачем до Севастополя, решта кораблів все-таки були затоплені більшовиками у бухті Новоросійська. Після встановлення німецького контролю над флотом склав у червні 1918 повноваження командувача. У 1919 перейшов на службу до генерала А.Денікіна. Перебував у ставці ген. П.Врангеля у Криму, у 1919 призначений командувачем Чорноморського флоту. У лютому 1920 виїхав за кордон. Помер в еміграції у 1937.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САБОВ ЄВМЕНІЙ (1859 - 1934) - один із найвпливовіших русофільських діячів у Закарпатті в 1920-30-х роках. У 1887-99 працював учителем у гімназіях Ужгорода. На поч. 20 ст. прийняв священичий сан. Був парохом у Севлюші (тепер Виноградів Закарпатської обл.) та архідияконом угочанським. У 1897 виступив співзасновником газети “Наука”, редагував журнал “Карпатській Светь”. У 1923-34 очолював русофільське культурно-освітнє товариство “Общество ім. О.Духновича”. Відстоював ідею особливості місцевого варіанту літературної мови. Автор ряду підручників.

САБУРОВ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ [19.7(1.8).1908-15.4.1974]-російський радянський військовий діяч, Герой Радянського Союзу (1942), генерал-майор військ НКВС (з 1943). Н. у с.Ярушках Іжевського повіту В'ятської губернії (тепер у складі м. Іжевська, Удмуртія, Російська Федерація). У 1933-36 працював головою колгоспу в с.Половецькому Бердичівського р-ну Житомирської обл. УРСР. З 1936 - політпрацівник у Червоній армії. У 1936-38 служив в органах НКВС, напередодні німецько-радянської війни 1941-45 - політичний керівник управління пожежної охорони НКВС у Києві. У жовтні 1941 очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 до квітня 1944 командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України. За особистим розпорядженням Й.Сталіна у 1942 С. увійшов до складу нелегального ЦК КП(6)У. З жовтня 1942 - начальник штабу з керівництва партизанського руху Житомирської обл., був членом Житомирського обласного комітету КП(6)У. Радянські партизани під командуванням С., часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. Влітку 1944 очолив управління НКВС Дрогобицької області. С. був безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН, чим активно сприяв утвердженню сталінського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях. Особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху Опору. У 1950 роках перебував на керівній роботі в органах внутрішніх справ УРСР і СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР. Помер у Москві.

А. Боляновський (Львів).

 

САВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН МИХАЙЛОВИЧ (1845-18.8.1921)-український педагог. Н. у с. Грабівці (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). У 1869 закінчив Львівський ун-т. У 1871-1914 викладав математику і фізику в гімназіях Львова і Тернополя. Автор перших у Галичині підручників із математики і фізики для середніх шкіл та гімназій, написаних живою народною мовою (“Арифметика і алгебра”, в. 1-2, 1876-77, “Учебник фізики”, 1885; “Наука геометрії”, ч.1-2, 1901; “Геометрія”, 1908 - всі видання у Львові). Працював над українською фізико-математичною термінологією. Помер у Болехові (тепер Долинського р-ну Івано-Франківської обл.).

Я. Дашкевич (Львів).

САВИЧ МИКОЛА ІВАНОВИЧ [1808 -20.5(1.6).1892] - український громадський діяч, публіцист і педагог. Н. у Гадяцькому повіті Полтавської губ. у сім'ї поміщика. Навчався на філософському ф-ті Харківського ун-ту. У 1827-31 служив в армії на Кавказі, де брав участь у російсько-турецькій війні 1828-29. У 1831-34 вивчав хімію у Колеж де Франс у Парижі. Під час навчання у Харкові познайомився з М.Костомаровим, пізніше - з Т.Шевченком. У 1846 став членом Кирило-Мефодіїв-ського братства. У 1847 зустрічався з А.Міцкевичем у Парижі, зокрема, передав йому поему Шевченка “Кавказ”. За приналежність до товариства викликаний з-за кордону, заарештований і висланий під нагляд у власний маєток. У 1848 переселився до Одеси, де співпрацював у газеті “Одесский вестник”, писав статті, переважно з економічних питань.

Я. Грицак (Львів).

САВИЧ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.)-полковник Канівського полку. Був реєстровим козаком. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 став канівським полковником. Брав участь у битвах і походах української армії проти Польщі. У 1651 здійснював керівництво охороною тилу і проведення мобілізації до козацького війська. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Б.Хмельницького. У серпні-листопаді 1651 разом з полковниками Л.Мозирею та І.Золотаренком їздив до Москви для ведення переговорів про можливість укладення українсько-московського союзного договору. У квітні 1654 С. на чолі гетьманського посольства перебував у Бахчисараї. Намагався переконати хана Іслам-Гірея III, незважаючи на укладення гетьманом Переяславської угоди 1654 з московським царем Олексієм Михайловичем, продовжувати спільну боротьбу проти Речі Посполитої.

/. Підкова (Львів).

САВИЧ СЕМЕН (р. н. невід. - п. 1725) -державний діяч Гетьманщини у першій чв. 18 ст. Походив з козацько-старшинського роду Савичів на Чернігівщині. У 1701-06- писар Генерального військового суду. У 1709-23 - генеральний писар. Підтримував заходи наказного гетьмана П.Полуботка, спрямовані на зміцнення державних основ Гетьманщини. Разом з іншими представниками генеральної старшини рішуче протестував проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні. Влітку 1722 С. разом з П.Полуботком, генеральним суддею І.Чарнишем їздив до Петербурга, де козацька старшина домагалася від Петра / ліквідації Малоросійської колегії та дозволу на обрання нового гетьмана. Незабаром за наказом царя був заарештований, ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер.

/. Підкова (Львів).

САВМАК (грецьк. S a n m a c o z ) - керівник повстання скіфів на території Боспорського царства в 108-107 до н.е. Ймовірно, виріс при дворі боспорського царя Перісада V. С. очолив повстання боспорських скіфів, рабів та міської бідноти. Приводом до повстання стала угода між Перісадом V і Мітрідатом VI Євпатором, яка передбачала передачу влади над Боспорським царством цареві Понту. Повстання, яке носило антирабовласницький характер, вибухнуло у Пантікапеї. Повстанці вбили Перісада, вигнали з міста понтійського полководця Діофанта, який перебував тут з дипломатичною місією, та проголосили С. царем. Невдовзі Пантікапей, Феодосія, а також вся територія Боспору у Східному Криму опинилися в руках повстанців. Повстання придушили понтійські війська під командуванням Діофанта. С. був схоплений, відправлений у Понт і там страчений. Боспорське царство втратило незалежність і перейшло під владу Мітрідата VI. Відомі срібні монети цього часу із зображенням голови Геліоса і початковими буквами імені С.

О. Бандровський (Львів).

САВРИЧ КАРЛ (псевд. Максимович; 18.1.1892 -1937) - діяч Комуністичної партії Західної України і КП(б)У. Н. у с. Кукільниках (тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Закінчив Станіславську українську гімназію, вступив на юридичний ф-т Львівського ун-ту. У 1914 мобілізований в австрійську армію, потрапив у російський полон. Звільнений після Лютневої революції 1917. Вступив

до Української партії соціалістів-революціонерів, належав до її лівого крила. У 1913-19-член партії боротьбистів. На поч. 1919 повернувся у Станіслав для підпільної роботи. У лютому 1919 виступив одним із засновників Комуністичної Партії Східної Галичини (КПСГ), очолив її перший ЦК. Після окупації території ЗУНР польськими військами відступив з частинами УГА у Наддніпрянську Україну. У 1920 - на підпільній роботі у Львові й на Закарпатті. На поч. 1921 організував закордонний комітет КПСГ у Відні. У 1922-24 - секретар посольства УСРР у Варшаві. З 1924 -член ЦК, з 1925-член Політбюро ЦК Комуністичної партії Західної України. Водночас був кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У, секретарем Закордонного бюро допомоги (ЗБД) КПЗУ в Харкові. У 1927 на лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У виступив на захист колишнього наркома освіти УСРР О.Шумського, звинуваченого в “націоналістичному ухилі”. Цей виступ, підтриманий більшістю ЦК КПЗУ, дав привід генеральному секретареві ЦК КП(б)У Л.Кагановичу звинуватити керівництво КПЗУ в націоналізмі, що призвело до тривалої кризи в комуністичному русі Західної України. Наприкін. 1927 С. був звільнений з посади секретаря ЗБД КПЗУ, а в 1929 виключений з ВКП(б). Визнав свої “помилки” і публічно засудив колишнє керівництво КПЗУ за “дрібнобуржуазний націоналізм”. У 1930 поновлений у партії, працював старшим інспектором “Заготзерна” у Москві. 9.1.1933 заарештований і незабаром засуджений за сфабрикованою ДПУ справою “Української військової організації”.

О. Зайцев (Львів).

САВРОМАТ I - цар Боспорської держави в 93-123. Походив з династії Аспургів. Вів напружену боротьбу проти тавроскіфів, в якій Боспор здобув перемогу. З правлінням С. І пов'язаний період економічного піднесення Боспору. Відомий з монет, на яких карбувались символічні зображення його перемог над місцевими племенами.

О. Бандровський (Львів).

САВРОМАТ II - цар Боспорської держави в 174/175 - 210/211. С. II вдалось остаточно встановити контроль над Кримом. Приєднав до царства частину півострова, заселену таврами. За С. II на Боспор посилюють набіги племена сарматів. Перебував у васальній залежності від Римської імперії, хоча за його правління вплив Риму на справи царства зменшився.

О. Бандровський (Львів).

САВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ (14.9.1882- 18.11.1957)-український військовий діяч. Н. у Сквирі на Київщині. У 1905 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Служив у 176-му Переволоцькому, 70-му Ряжевському і 242-му Лепельському піхотних полках. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу - старший ад'ютант штабів 18-ї та 136-ї піхотних дивізій. У роки Першої світової війни 1914-18- командир батальйону 242-го Лепельського полку 136-ї піхотної дивізії на Північному фронті поблизу Двінська. З листопада 1918 перебував на службі в Армії УНР. Командував стройовим відділом 7-ї піхотної дивізії, був начальником штабу Броварської групи Рогульського. З березня 1919- начальник 1-ї частини оперативного відділу штабу Східного фронту, оперативного відділу Запорозької групи, начальник штабу 6-ї, 8-ї Запорозької дивізій. З червня 1920 - начальник відділу комплектування Головного управління Генерального штабу, штабу 1-ї Запорозької дивізії, генерал-квартирмейстер Запорозької групи. Підвищений у званні до генерал-хорунжого. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період - активний член Українського Воєнно-історичного товариства. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США. Автор статей з історії визвольних змагань української армії у 1917-20, опублікованих на сторінках щорічника “За державність”, журналу “Табор”, у щорічних календарях-альманахах “Дніпро”, “Краківські вісті”, українських часописах “Свобода” (США) та “Новий шлях” (Канада).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САВЧЕНКО ІГОР АНДРІЙОВИЧ [28.9. (11.10).1906-14.12.1950]-український кіно-

режисер. Н. у Вінниці. З 12 років працював у театрах, навчався у театральній школі Орди-Свєтлової. У 1925 організував напівпрофесійний театр “Червоний галстук”, з яким гастролював по Україні. У 1926-29 навчався у Ленінградському ін-ті сценічних мистецтв. У 1929-32-актор і головний режисер Бакинського, а з 1932 - Московського театру робітничої молоді. У кіно з 1933. Спочатку виступав як сценарист і актор. Знімався у фільмі Н.Шенгелая “26 комісарів” (1933). У 1934 поставив одну з перших музичних кінокомедій “Гармонь”, пізніше -фільм для дітей “Дума про козака Голоту” (1937). На Київській кіностудії створив фільми “Вершники” (за твором Ю.Яновського; 1939) та “Богдан Хмельницький” (за О.Корнійчуком; 1941). Створив ряд фільмів на воєнну тематику - “Партизани в степах України” (1943), “Іван Нікулін-російський матрос” (1945), “Третій удар” (“Південний вузол”, 1948). З 1944 - художній керівник кіностудії ім.Горького в Москві, з 1946 очолив режисерську майстерню Всесоюзного державного інституту кінематографії. На кіностудії “Мосфільм” поставив музичну комедію “Старовинний водевіль”. Останні роки працював на Київській кіностудії, де здійснив постановку художнього фільму “Тарас Шевченко” (завершений його учнями у 1951), який був відзначений премією на міжнародному фестивалі у Чехословаччині (1952). Для творчості С. характерне звернення до традицій українського фольклору, поетичне відображення природи. Помер у Москві.

САВЧЕНКО ФЕДІР (1892 - р. см. невід.) -український історик і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Навчався у Ніжинському історико-філологічному ін-ті ім. князя О.Безбородька. 31914 продовжував навчання у Парижі. У 1918 заснував франко-українське товариство Cercle d'etudes franco-

ukrainiennes і був редактором його тижневика “La Franse et l'Ucraine”. За кордоном зблизився з членами Української партії соціалістів-революціонерів та з М.Грушевським. У 1925 повернувся в Україну. У Києві працював в історичній секції Всеукраїнської Академії Наук, був керівником Комісії заходознавства й америкознавства та Комісії Західної України. Автор понад 50 праць і статей, друкованих у виданнях Всеукраїнської Академії наук, зокрема у журналі “Україна” (1924-30), “Записках наукового товариства ім. Т.Шевченка” (“Слава про щорічну таємну субсидію львівському “Слову”. З “Україніки” погодінського архіву”, т, 150, 1929); збірки “За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України 19 - поч. 20 століття” (кн. 1-6, 1927-30), монографії “Заборона українства 1876” (1930, перевидана в 1970). У 1931 заарештований у сфабрикованій радянськими слідчими органами у справі т. зв. Українського національного центру. Дальша доля невідома. Ф. Стеблій (Львів).

САВЧЕНКО ЯКІВ ГРИГОРОВИЧ (21.3.1890-2.11.1937) - український поет, літературний критик. Н. у с. Жабках Лохвицького повіту на Полтавщині у селянській родині. Закінчив реальну школу, деякий час навчався у Київському ун-ті. Займався учительською діяльністю на Сумщині. Перший вірш С. надрукований у Львові в журналі “Ілюстрована Україна” (1913). Переїхав до Києва, де повністю присвятив себе літературній праці. У1918 редагував “Літературно-критичний альманах”; протягом 1917-26 друкувався в періодиці (“Шляхи”, “ЛНВ”, “Універсальний журнал”, “Мистецтво”, “Глобус”, “Життя й революція”, “Гарт”); брав участь у створенні “Білої студії” (1918), що згодом реформувалась у “Музагет”. Автор поетичних збірок “Поезії” (1918), “Земля” (1921). С. вважається одним з основоположників українського символізму. Поезія С. містить мотиви визвольного спрямування, доповнена містичними мотивами, була віддзеркаленням настрою громадянина-українця періоду Першої світової війни і революції. С. певною мірою перебував під впливом французького (С.Малларме) і російського

(Ф.Сологуб) символізму. Згодом зблизився з М.Семенком та ін. футуристами. З серед. 1920-х займався тільки літературною критикою. У літературній дискусії 1925-28 протистояв ваплітянам, неокласикам як представник партійного літературознавства, т. зв. войовничої вульгарно-соціологічної критики (сам був безпартійним). С. - провідний критик Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), утвореної за директивою ЦК КП(б)У. Автор збірника статей і літературно-критичних нарисів: “Азіатський апокаліпсис” (1926; написав у відповідь на “Камо грядеши” М.Хвипьового, де виступив проти його “замилування буржуазною Європою”), “Поети й белетристи” (1927; пропагував пролетарський стиль з одночасним викривленням “занепадництва” у творчості сучасників, зокрема В.Ярошенка, Д.Загула, Г.Косинки, О.Слісаренка, М.Івченка), “Проти реставрації гре-ко-римського мистецтва” (1927; критикував неокласиків за відхід від соціальних моментів життя в бік оспівування природи і “буржуазний естетизм”), “Доба й письменник” (1930), “Народження українського радянського кіно” (1930), “П'ятнадцять років театру ім. І.Франка” (1935). Писав також про й. Чумака, В. Свід-зинського, Д.Фальківського, О.Влизька, Г.Чупринку. Протягом 1931-33 працював на кінофабриці, займався викладацькою діяльністю (сценарний, режисерський ф-ти Київського кіноінституту). У 1933 звільнений з викладацької, редакторської роботи за “протягування націоналістичних поглядів”. 17.9.1937 заарештований, звинувачений у приналежності до антирадянської націоналістичної організації, у шпигунській та терористичній діяльності проти радянської влади. 1.11.1937 засуджений до найвищої міру покарання і 2.11.1937 розстріляний у Києві. 27.11.1958 С. був реабілітований “у зв'язку з відсутністю складу злочину”.

І. Роздольська (Львів).

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ-(14.7.1867-21.9.1955)-український військовий діяч. Н. у с. Оленівці (тепер с. Козельське Чернігівської обл.). Після закінчення у 1893 піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку. У 1902 відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Північному флоті. На поч. Першої світової війни переведений на Чорноморський флот. Навесні 1917- командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу. Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі. У грудні 1917 призначений директором департаменту Українського Морського міністерства у Києві. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському. Підвищений у ранзі до контр-адмірала. У 1919 був начальником канцелярії Морського міністерства, з травня 1920 - командувач Чорноморського флоту, начальник Воєнно-Морської управи. Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі. З 1921 деякий час жив у Тарнові, пізніше виїхав у Францію. Помер 21.9.1955 у французькому місті Абодант. Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у табор-них виданнях “Табор”, “За державність”, “Український інвалід”, альманасі “Літопис червоної калини” та ін.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український громадсько-політичний діяч. За фахом - агроном. Працював повітовим агрономом Борзнянського повіту на Чернігівщині. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів. 21.8.1917 затверджений Малою Радою генеральним секретарем земельних справ. У серед, листопада 1917 С.-Б. подав у відставку. Після гетьманського перевороту був обраний членом президії Всеукраїнського земельного союзу. Відомостей про його подальше життя не виявлено.

Т. Осташко (Київ).

САГАЙДАЧНИЙ ПЕТРО [Конашевич-Сагайдачний Петро; можливо, 1570 - п. 10(20).4.1622] - гетьман українського реєстрового козацтва, видатний полководець, відомий політичний та культурно-просвітницький діяч першої чв. 17 ст. Походив з української православної шляхти з околиць міста Самбора на Підкарпатті (ймовірно, з с. Кульчиці, тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). Освіту здобув в Острозькій греко-слов'яно-латинській академії. Деякий час був приватним учителем у київського міського судді Яна Аксака. З 1601 перебував на Запорозькій Січі. Брав участь у походах на Молдову та Лівонію. У 1606 вперше обраний гетьманом українського козацтва (за ін. дан. -у 1601). Завдяки діяльності С. козацьке військо перетворилося у регулярне військове формування. Прославився як організатор військових походів запорозьких козаків проти турків і татар. Під його керівництвом здобуто міста Варну, Очаків, Перекоп (1607), Синоп, Трапезунд, Кафу (1616). Військові перемоги С. сприяли зростанню міжнародного значення українського козацтва. У 1618 С. приєднався до “Ліги міліції християнства”, метою якої була боротьба з Османською імперією. Весною 1618 С. на чолі 10-тисячного козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Козаки на чолі з С. здобули міста Лівни, Єлець, облягали місто Михайлов. Неподалік від Москви козацьке військо з'єдналося із загонами королевича Владислава, який доручив гетьману керувати облогою міста.

С. відомий як культурно-просвітницький діяч. За сприяння С. у Києві утворився культурний осередок, до якого належали I.Борецький, Є.Плетенецький, К.Сакович, М.Смотрицький та ін. Завдяки активній підтримці С. 9.10.1620 Єрусалимський Патріарх Феофан висвятив I.Борецького на митрополита Київського (згодом єпископами стали М.Смотрицький та І.Копинський), чим відновлено православну ієрархію у Речі Посполитій. У своїх зверненнях до польського уряду гетьман постійно домагався офіційного визнання Православної Церкви та надання їй прав і привілеїв. У 1620, дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, С. разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленського братства. С. матеріально допомагав Київській братській школі. Став першим з українських гетьманів, який прагнув поєднати військову могутність українського козацтва з діяльністю ін. станів українського суспільства (духовенства, української шляхти та міщан) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої.

С. належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні військові можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу шляхом переговорів і компромісів з польським урядом. У 1617 і 1619 укладав з польським урядом угоди (див. Вільшанська угода 1617 і Раставицька угода 1619), умови яких викликали незадоволення серед частини козацтва і призвели до короткострокового обрання в 1620 гетьманом Я.Бородавки.

Після поч. Хотинської війни 1620-21 і звернення короля Сигізмунда III Вази та уряду Речі Посполитої про допомогу у війні з турками С. особисто поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню України та козацькому війську, виконання яких означало б надання Україні статусу автономії у складі Речі Посполитої. У вересні 1621 С. очолював 40-тисячну українську армію, яка, приєднавшись до польських військ, відіграла вирішальну роль у розгромі турків у битві під Хотином (див. Хотинська війна 1620-21) і тим самим зупинила експансію Османської імперії у Європу. У квітні 1622 С., поранений під час Хотинської битви отруйною стрілою, помер. Перед смертю С. майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. Похований у Києво-Братському монастирі. На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К.Саковичем панегірик “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного”. На думку деяких дослідників, С. був автором полемічного трактату “Розмова про унію”.

Р. Шуст (Львів).

САГРЕДО (Sagredo) НІККОЛО (8.12.1606 -14.12.1676)-дипломат і державний діяч Венеціанської республіки, з 1675 - дож. Як посол Венеції при імператорі Священної Римської імперії, вживав заходів для створення антитурецької коаліції держав, до якої прагнув залучити і Україну. Влітку 1650 був організатором посольства до Б.Хмельницького, якому передав лист через А.Віміну да Ченеду. Зберігся лист Б.Хмельницького до С. від 3.(13).6.1650. С. планував нове посольство на Україну, яке, однак, не було здійснене. У звітах С. венеціанському сенату (опубл. вибірково М.Кордубою) є відомості про становище в Україні та дипломатичну діяльність гетьманського уряду в 1648-51.

Я. Ісаєвич (Львів).

САДОВСЬКА МАРІЯ КАРПІВНА (дівоче прізв. - Тобілевич; по чоловікові - Садовсь-ка-Барілотті; квітень 1855 - 27.3.1891) - визначна українська співачка та драматична артистка. Н. у с. Кам'яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер Братського р-ну Миколаївської обл.). Після закінчення приватної гімназії в Єлисаветграді вчителювала у народній школі. Володіючи голосом виняткової краси (сопрано), брала участь в аматорських гуртках Єлисаветграда. Сценічну діяльність розпочала в 1876 у трупі М.Кропивницького, де переважно виступала в оперетковому репертуарі. Працювала в трупах М.Старицького, П.Саксаганського, М.Садовського. Серед кращих ролей та партій С.: Наталка (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Одарка (“Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського), панночка (“Утоплена” М.Лисенка), Проня (“За двома зайцями” М.Старицького), Маруся (“Дай серцю волю, заведе в неволю” М.Кропивницького), Варка, Софія, Харитина (“Безталанна”, “Наймичка” І.Карпенка-Карого). Похована в Єлисаветграді (тепер Кіровоград).

М. Ерстенюк (Львів).

САДОВСЬКИЙ ВАЛЕНТИН ВАСИЛЬОВИЧ (1886 - 24.11.1947) - громадський діяч, журналіст, економіст, дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1935). Н. на Волині у сім'ї священика. 31904 - Член Революційної української партії. У 1905 став одним із співзасновників Української робітничої соціал-демократичної партії. У 1909 закінчив юридичний ф-тет Київського ун-ту, пізніше навчався на економічному ф-ті Петербурзького ун-ту. Був одним з організаторів українських студентських громад у Петербурзі, входив до складу керівних органів студентських організацій - Інформаційного бюро і Головної ради, співробітничав у часописі “Український студент”. Член петербурзької громади УСДРП. Після закінчення ун-ту в 1913 деякий час працював помічником присяжного повіреного. У 1915 переїхав до Києва, де продовжив адвокатську практику. У березні 1917 виступив одним із засновників Української Центральної Ради. У квітні 1917 на Всеукраїнському Національному Конгресі делегований від УСДРП до складу УЦР, невдовзі обраний до Малої Ради. Займався розробкою організаційних засад діяльності УЦР та її виконавчого комітету, обгрунтуванням економічної політики уряду. У червні-серпні 1917 - генеральний секретар судових справ України. Під час відсутності голови Генерального секретаріату виконував його обов'язки. Після видання у серпні 1917 московським урядом “Тимчасової інструкції для Генерального секретаріату” і обмеження кількості генеральних секретарств С. працював радником в українському уряді. У період Гетьманату - викладав на курсах українознавства, входив до складу української делегації на переговорах з РСФРР. Належав до опозиційної гетьманській владі організації -Українського національного союзу. В еміграції в Чехословаччині - професор Української господарської академії в Подєбрадах і Українського наукового інституту у Варшаві. Автор праць: “Нарис економічної географії України” (1920), “Проблеми індустріалізації в народному господарстві” (1929), “Районізація України” (1931), “Праця в УРСР” (1932), “З підсумків колонізаційної політики в СРСР” (1936) та ін. У 1945 С. заарештовано у Празі радянською військовою контррозвідкою і вивезено до СРСР. Помер у Лук'янівській в'язниці у Києві.

Т. Осташко (Київ).

САДОВСЬКИЙ МИКОЛА КАРПОВИЧ [справжн. прізв. -Тобілевич; 1(13).12.1856-7.2.19331 - видатний український актор і режисер, один з основоположників українського професійного театру. Н. У с. Кам'яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер Братського р-ну Миколаївської обл.). Брат І.Карпенка-Карого, П.Саксаганського, М.Садовської. Навчався у Херсонській гімназії, Єлисаветградському реальному училищі (не закінчив). У 1877 пішов добровольцем на російсько-турецьку війну 1877-78. Брав участь в обороні Шипки, нагороджений орденом та Георгіївським хрестом. Після війни продовжував військову службу в Бендерах. Організував при офіцерському зібранні аматорський гурток, під час занять в якому познайомився з М.Заньковецькою. У 1881 С. залишив військову службу. Переїхав у Кременчук, де деякий час працював разом з М.Кропивницьким у трупі Г.Ашкаренка. Дебютував у ролі Миколи у п'єсі “Наталка Полтавка”. Грав у трупі М.Старицького. У 1888 разом з М.Заньковецькою заснував власну трупу, яку очолював десять років. Намагався розширити репертуар українського театру запровадженням до нього західноєвропейського репертуару. У 1898 трупа С. злилася з “Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П.Саксаганського”, а в 1900 до них на три сезони приєдналася і трупа М.Кропивницького. Діяльність об'єднаної трупи корифеїв українського театру розпочалася виставою “Глитай, або ж Павук” 4.7.1900 у Полтаві й мала тріумф. У репертуарі налічувалось бл. 60 різних за жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам. Надбанням театру була вистава гостросатиричної комедії І.Карпенка-Карого “Хазяїн”, прем'єра якої відбулася 10.1.1901 у Києві і викликала захоплення широкого кола глядачів. Пузиря чудово зіграв сам автор, економів Феногена і Ліхтаренка - П.Саксаганський і С., Золотницького - М.Кропивницький. У 1905-06 очолював у Львові театр “Руська бесіда”, чим сприяв розвиткові театрального мистецтва у західноукраїнських землях. У 1907 С. разом із М.Заньковецькою створив у Києві в приміщенні Троїцького народного дому (тепер - театр оперети) перший стаціонарний український професійний театр (працювати театр почав 15.9.1906 у Полтаві). У театрі свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності, великого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. У 1921-26 С. жив в Ужгороді й Празі. Завдяки клопотанню Г.Юри та О.Ватулі одержав дозвіл на приїзд в Україну. Після повернення виступав у ролях свого репертуару в різних театрах, знявся у кінофільмі “Вітер з порогів” (1929). С. - неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, талановитий представник реалістичної школи М.Кропивницького. Від природи був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразні обличчя та міміка, променисті очі, що передавали відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки. С. ретельно готував кожну із своїх кількасот ролей. Цілком “знищував” себе і свою особистість, заглиблюючись у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Творчий діапазон С. відзначався надзвичайно широкою палітрою виконуваних ролей: драматичних - Гнат, Тарас, Панас (“Безталанна”, “Бондарівна”, “Бурлака” І.Карпенка-Карого), комедійних та характерних - Микола, Виборний (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Панас, Мартин Боруля, Пузир, Барильченко (“Бурлака”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Суєта” І.Карпенка-Карого), городничий (“Ревізор” М.Гоголя). Вершиною акторської майстерності С. були героїко-драматичні і трагедійні образи: Назара (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Богдана Хмельницького, Тараса Бульби (“Богдан Хмельницький”, “Тарас Бульба” М.Старицького), Сави Чалого (“Сава Чалий” І.Карпенка-Карого), командор (“Камінний господар” Лесі Українки), воєвода (“Мазепа” Ю.Словацького) та ін. Залишив спогади: “Спомини з російсько-турецької війни” (1917), “Мої театральні згадки” (1907-29). Помер і похований у Києві.

М. Ерстенюк (Львів).

САДОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ВІКЕНТІЙОВИЧ (29.7.1887 - 1967) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1912-Київське піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18-на фронті. 31917 перейшов на службу в українську армію. З 1918- старшина Головної шкільної управи Генерального штабу. Наприкін. 1918 призначений начальником канцелярії Військового міністерства при ставці Головного Отамана. У листопаді 1920 після інтернування частин перебував у таборі Каліша. У міжвоєнний період жив у Польщі. Співзасновник і директор Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві, головний редактор ж-лу “За державність” (до 1939). У роки Другої світової війни 1939-45 жив у Німеччині, а з 1945 - у Канаді. У 1947 - засновник і директор Українського військового інституту і музею в Торонто. Помер у Торонто (Канада).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САКОВИЧ КАСІЯН (світське ім'я - Каллікст; 1578 - 1647) - український церковний діяч, письменник-полеміст. Н. У с. Потеличах Белзького воєводства (тепер Жовківський р-н Львівської обл.) у родині священика. Освіту здобув у Замойській і Краківській академіях. Після закінчення навчання був дяком греко-католицької церкви у Перемишлі. У 1620 прийняв чернецтво в Києві, у 1620-24 - ректор Київської братської школи. У 1625 очолював у Любліні православне братство. Згодом прийняв греко-католицьку віру, за що в 1628 підданий анафемі Київським православним собором. У 1626-39 - архімандрит Дубенського василіянського монастиря. В 1639-41 перебував у Дермані, Холмі, Любліні, Супраслі, Вільні. В 1641 перейшов на католицтво. Помер у Кракові. С. був обдарований великим полемічним письменницьким хистом. У 1622 написав у Києві “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана Войска... Запорозкого”, виголошені учнями Київського братської школи під час поховання гетьмана П.Сагайдачного. Інші твори С. написані польською мовою. До них належать: філософські трактати “Арістотелеві проблеми, або питання про природу людини” (1620), “Трактат про душу” (1625). У творі “Перспектива” (1642) С. аргументував свій перехід на католицтво, полемізував з православним і уніатським духовенством щодо доцільності збереження юліанського календаря і деяких літургійних обрядів. Обстоював розвиток освіти на українських землях.

М. Крикун (Львів).

САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС КАРПОВИЧ [справжн. прізв. - Тобілевич; 3(15).5.1859 -17.9.1940] - видатний український актор, режисер, театральний діяч. Н. у с. Кам'яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер Братського р-ну Миколаївської обл.). Брат І.Карпенка-Карого, М.Садовського, М.Садовської. Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі та в Єлисаветградському реальному училищі. Творче життя розпочав 1883 на сцені українського театру під керівництвом М.Старицького і М.Кропивницького. У 1890-98 разом з І.Карпенком-Карим очолював власну трупу, різні театральні об'єднання кін. 1890 - поч. 1900-х років. У 1918 заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський державний академічний театр ім. М.Заньковецької). Працював у театрах Харкова та ін. С. вражав своєю дивовижною наполегливістю у роботі над образом, створив цілу систему попередньої роботи над роллю за столом, наголошуючи на розкритті задуму автора, ідеї твору. Невтомна праця С. свідчила про його виняткову ерудицію з питань історії та теорії мистецтва. Був надзвичайно вимогливим до себе і до драматургічного матеріалу. Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досягу комедіях І.Карпенка-Карого. Створені С. сценічні образи стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення. За своє творче життя С. зіграв понад 100 основних ролей як комедійного, так і драматичного репертуару та багато епізодичних ролей. Кращі ролі: Возний (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Пеньонжка, Копач, Мартин Боруля, Харко Ледачий, Феноген, Цокуль, Іван, Потоцький, Гнат Голий, Тарас, Гнат, Юліан (“Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Паливода XVIII ст.”, “Хазяїн”, “Наймичка”, “Суєта”, “Сава Чалий”, “Бондарівна”, “Безталанна”, “Лиха іскра...” І.Карпенка-Карого), Голохвостий, Кабиця, Богун (“За двома зайцями”, “Чорноморці”, “Богдан Хмельницький” М.Старицького), Іван Непокритий (“Дай серцю волю...” Кропивницького), Франц Moop (“Розбійники” Ф.Шіллера). Свої думки про створення сценічного образу С. виклав у статті “Моя робота над роллю”. Народний артист СРСР (1936).

М. Ерстенюк (Львів).

САЛЕЗІАНИ (лат. Socitetas Sancti Fracisci Salesii-Товариство св. Франца Салезія, скорочено Салезіанське товариство) - згромадження ченців, яке засноване в 1859 у Турині (Італія). Засновник згромадження св. Дон Джованні Боско. У 1874 Салезіанське товариство затверджене Римським Папою Пієм ЇХ. Метою С. є опіка над молоддю з убогих родин, її релігійне та професійне виховання, а також місіонерська діяльність. У різних країнах світу С. утримують школи та виховні заклади для молоді, незалежно від їх походження. Мають власні видавництва. Згромадження поділяється на інспекторати та доми. Головний осідок згромадження знаходиться у Турині. Крім чоловічого, існує також жіноче згромадження. У Галичині С. діяли з 1890-х років. У міжвоєнний час серед С. з'явилися представники Української греко-католицької церкви. На поч. 1990-х років С. відновили свою діяльність в Україні.

Р. Шуст (Львів).

САЛІКОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ХОМИЧ (псевд.: О.Хоменко, О.Паський та ін.; 13.03.1866 - 22.11.1925) - громадсько-політичний і державний діяч, журналіст, публіцист. Н. у с. Старому Потоці Вінницького повіту в сімї священика. Закінчив Шаргородську духовну школу і Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Через поліцейське переслідування змушений неофіційно навчатись в ун-ті й працювати сільським вчителем. Кілька разів заарештовувався, двічі засуджений за політичну діяльність до тюремного ув'язнення. Деякий час працював урядовцем і радником Подільського губернського земства. У 1904 звільнений з посад як “політично неблагонадійний”, змушений переїхати до Києва. У 1904-09 працював у газеті “Киевские отклики”, деякий час був її редактором. У 1906-07 видавав газету “Киевский голос”. У 1910 переїхав до Москви, разом з С. Петлюрою редагував журнал “Украинская жизнь” (1912, 1915-17) і співробітничав у “Русских Ведомостях”. У 1913 оселився у Ростові-на-Дону, де редагував щоденну газету “Приазовский край” (1913-15). 31916 знову жив у Москві, був співробітником редакції ж-лу “Украинская жизнь”, служив уповноваженим Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Товариства українських поступовців, Української демократично-радикальної партії (з червня 1917-УПСФ), входив до складу ЦК партії. У 1917-18-член Української Центральної Ради та Малої Ради від УПСФ. У вересні 1917 призначений губернським комісаром Київщини. За Української Держави - член Всеукраїнської земської управи. Входив до складу Українського національного союзу. Після приходу до влади Директорії УНР працював у міністерстві внутрішніх справ, Дніпросоюзі, редактором щоденника “Трибуна” (1918-19), співробітником “ЛНВ”, “Нової Ради”, “Проміння”, “Нашого минулого”, видавав неперіодичний збірник “Нова Україна”. 26.5.1920 обійняв посаду міністра внутрішніх справ УНР у кабінеті В.Прокоповича. 14.10.1920 призначений заст. голови ради міністрів УНР, з 11.2.1921 -член Вищої військової ради. У Варшаві видавав часопис “Українська трибуна” (1921-22) та “Трибуна України”, редагував тижневик “Українська справа”, співпрацював у галицькій газеті “Діло”. Автор спогадів “На порозі Гетьманщини” (1924). Помер у Варшаві.

Т. Осташко (Київ).

САЛТІВСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура 8-10 ст., залишена населенням Хозарського каганату. С.к. була виділена у 1900. Пам'ятки С.к. (відомо понад 300 пам'яток) поширені в басейнах Сіверського Донця, Дону, в Приазов'ї, на Північному Кавказі, Середній Волзі. Поділяється на кілька локальних варіантів. Пам'ятки лісостепового варіанту належали аланам, а степового - болгарам. Найвідомішою пам'яткою С.к. є катакомбний могильник та велике городище (понад 120 га) з кам'яною цитаделлю біля с. Верхнього Салтова (звідси і назва культури; тепер Вовчанського р-ну Харківської обл.). Після розпаду Хозарського каганату С.к. припинила своє існування.

М. Пелещишин (Львів).

САЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ -(24.7.1885-5.10.1940)-український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (1919). Н. в Острозі на Волині. У 1906 закінчив Віленське піхотне юнкерське училище, служив у 126-му піхотному Рильському полку. Після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу (1912) - командир роти 132-го піхотного Бендерського полку, начальник штабу піхотної дивізії. У роки Першої світової війни 1914-18- офіцер Генерального штабу при розвідувальному відділі Київського військового округу, квартирмейстер 12-ї російської армії у Прибалтиці. Восени 1917 брав участь в українізації російських частин Північного фронту. У січні 1918 прибув до Києва. Призначений начальником штабу українських військ столиці. Учасник боїв проти більшовицьких військ М.Муравйова. За Гетьманату - начальник штабу I Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академії в Україні. Під час антигетьманського повстання у листопаді 1918 разом з більшістю особового складу дивізії перейшов на бік ДиректоріїУНР. Обіймав посаду начальника штабу коменданта Києва, був членом Головної шкільної управи Генерального штабу. У квітні 1919 С. під час запеклих боїв з більшовицькою 12-ю армією очолював Запорозький корпус Армії УНР. У серпні 1919 Запорозька група під командуванням С. успішно діяла під час спільного наступу українських армій на Київ. Його частини першими вступили у столицю. З листопада 1919-міністр військових справ в уряді Б.Мартоса, згодом - в уряді В.Прокоповича. У листопаді 1920 у складі уряду УНР переїхав до Польщі. Перебував у Каліші, з 1924 - у Варшаві, де продовжував займатися військово-політичною діяльністю. До 1940 залишався міністром Уряду УНР в екзилі. Входив до Вищої військової Ради Українського Центрального Комітету, Об'єднання вояків Армії УНР. Був ініціатором відновлення “Січі” у Галичині. У березні 1930 під час процесу Спілки визволення України у Харкові підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві. Написав спогади, низку статей з історії визвольних змагань. Помер у Варшаві.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САМАРСЬКИЙ ПУСТИННО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ МОНАСТИР - православний чоловічий монастир, що виник поблизу козацького містечка Самар (тепер Новомосковськ Дніпропетровської обл.) у кін. 16 ст. Знаходився у межах Вольностей Війська Запорозького Низового. Підпорядковувався Кошу Запорозької Січі, який надав монастирю у вічне володіння орну землю та угіддя, рибні озера, ліси. Мав право на заснування слобід, в яких у другій пол. 18 ст. налічувалося близько двох тисяч монастирських посполитих. Запорозькі козаки давали монастиреві щедрі пожертви. Монастир постачав на Січ хліб, мед та ін. продукти. При монастирі існував шпиталь для поранених і хворих козаків та притулок для старих запорожців. У монастирі була школа для козацьких дітей, в якій у 1750 навчалося 87 учнів. У 18 ст. був одним із найзначніших і найбагатших монастирів в Україні. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) монастир було підпорядковано Межигірському Спасо-Преображенському монастирю. У 1786 внаслідок закриття російським урядом ряду монастирів в Україні (у т. ч. Межигірського) та секуляри-заціїїх земель С.П.-М.в.м. знову став самостійним, хоча у наступний період поступово занепадав. До наших днів збереглися Миколаївська церква монастиря (1786, за ін. дан. - 1781 ) та келії. У радянський час територія і будови монастиря використовувалися не за призначенням.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

САМБОРСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ (24.12.1882 - 16.10.1937)-діяч Української автокефальної православної церкви, єпископ. Н. у Києві. У 1896 закінчив Київську духовну школу, а в 1902 - Київську духовну семінарію.У листопаді 1902 висвячений на священика. Служив на парафіях у Таращанському й Білоцерківському повітах. У 1907 був обраний на округового місіонера Таращанського повіту. У серпні 1921 українізував парафії у с. Гребінки. У 1923-25 - єпископ Липовецький. У 1924 С. підписав “Меморандум пленуму ВПЦРади” про об'єднання УАПЦ із Вселенським православ'ям. З 15.7.1925 - єпископ і настоятель Різдво-Богородичного кафедрального собору в Житомирі. У кін. вересня 1926 С. під тиском місцевої влади був змушений відмовитися від житомирської кафедри. У січні 1927 С. обраний на округового єпископа Глухівщини й доглядача Конотопської округи. Зазнавав постійних переслідувань з боку органів радянської влади. У 1929 заарештований і деякий час перебував в ув'язненні. Після ліквідації УАПЦ обслуговував Вінницьку єпархію. З 7.10.1934 - архієпископ Київський. У серед. 1930 років організовував клопотання про відкриття храмів, намагався добитися легалізації УАПЦ. У січні 1937 звернувся до ВУЦВК з проханням дозволити йому “взяти на себе організацію Української православної церкви”. У червні 1937 заарештований і ув'язнений. Розстріляний “як один з керівників фашистської організації українських церковників”.

С.Білокінь (Київ).

САМОЙЛОВИЧ ДАНИЛО САМІЙЛОВИЧ [11(22).12.1742; за ін. дан.-1724, 1743, 1744, 1745 - 20.2.1805; справжн. прізв. Сущинський] - видатний український лікар, засновник епідеміології в Російській імперії. Н. у с. Янівка Чернігівської губ. (тепер с. Іванівка Чернігівського р-ну Чернігівської обл.) у сім'ї священика. У 1756-61 навчався у Київській академії. У 1765 закінчив Петербурзьку медичну школу. З 1767 (за ін. дан. - 1768) працював лікарем у Петербурзькому адміралтейському шпиталі. З липня 1768 під час російсько-турецької війни 1768-74 перебував у діючій армії. Як полковий лікар Капорського(1768) і Оренбурзького (1770) полків брав участь у всіх походах, добився значного зниження захворюваності та смертності у військах. Наприкін. 1770 після перенесеної важкої хвороби С. змушений звільнитися з польової служби і призначений у Московський сухопутний генеральний шпиталь. У 1770-71 брав участь у боротьбі з епідемією чуми у Москві, був членом протичумної комісії і завідувачем чумними лікарнями в Симоновому, Даниловому і Дівочому монастирях. З 1776 С. поглиблював свої знання в галузі медицини за кордоном, зокрема у Голландії, Франції, Німеччині, Італії та Англії. У жовтні 1780 видав роботу з хірургічного акушерства (“Про перевагу операції сімфізіотомії у порівнянні з кесаревим розтином”), за яку в Лейденському ун-ті йому присвоєно ступінь доктора медицини. У Парижі опублікував наукові праці (“О трениях льдом в качестве лечебного средства при заболеваниях чумою”, “О прививках при чуме с описанием трех курительных противочумных порошков”, “О чуме в Москве, свирепствовавшей в 1771 году”, “Краткое описание микроскопических исследований о существе яду уязвленного” і “Способ самый удобный повсеместного врачевания смертельной язвы, заражающей чумы, ко благу всеобщественному предлагает Д.Самойлович”), в яких висунув ряд нових пропозицій у сфері профілактики, діагностики і лікування чуми. У своїх роботах переконливо доводив, що зараження цією небезпечною хворобою відбувається при безпосередньому контакті з хворими чи ураженими речами та предметами, розробив систему заходів для боротьби з чумою (ізоляція хворих, дезинфекція), обгрунтував необхідність проведення щеплення населення для запобігання захворюванню. Праці С. стали першими науковими публікаціями українських і російських учених-медиків за кордоном. Його практичні заходи і наукові дослідження були високо оцінені європейськими медичними колами. С. був визнаний одним із найбільших тогочасних світових авторитетів з питань епідеміології чуми та був обраний членом Паризької, Марсельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської та ін. хірургічних академій. Після повернення в Москву продовжував працювати в Московському сухопутному шпиталі. Як дивізійний лікар брав участь у російсько-турецькій війні, після закінчення якої залишився в Україні. У 1784 боровся з чумою у Кременчуку, Херсоні (в 1785 за енергійні практичні заходи з ліквідації чуми отримав чин колезького радника), Єлисаветграді, Одесі та на Кримському п-ові (1796-99). У 1793-99 обіймав посаду головного лікаря карантинів на півдні України, а з 1800 - інспектора Чорноморської медичної управи. Автор науково-популярних робіт “Городская и деревенская бабка” і “Новейший способ лечения с наставлением простому народу как лечиться от угрызения бешеной собаки и от уязвления змеи...” (обидві - 1780). Помер у Миколаєві. Твори С. видані в 1949-52.

I. Підкова (Львів).

САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ (р. н. невід. - п. 1690) - гетьман Лівобережної України 1672-87. Походив із сім'ї священика Самійла Самойловича з Ходоркова на Житомирщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником Гадяцького полку, сотником красноколядинським (1665) Чернігівського полку. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана І.Брюховецького, зокрема у 1663 їздив з посольством до Москви. Отримав звання значкового товариша. Брав участь у повстанні 1668, активно виступав проти московської влади в Україні. Після загибелі гетьмана І.Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Д.Многогрішного, дістав царське прощення. У 1668-69 був наказним полковником та полковником чернігівським (1668-69).

Після обрання гетьманом Д.Многогрішного став генеральним суддею (1669-72). Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Д.Многогрішного, яку підтримували царські воєводи. На старшинській раді в Козачій Діброві 17.6.1672 обраний гетьманом і володів гетьманською булавою 15 років. Виступав за соборність українських земель. Боровся проти гетьмана П.Дорошенка, намагався об'єднати під своїм регіментом Правобережну і Лівобережну Україну. На поч. 1674 С. разом з царським воєводою І.Ромодановським на чолі козацьких і стрілецьких полків здійснили похід у Правобережну Україну. На Переяславській раді 17.3.1674 С. був обраний гетьманом усієї України, проте фактичне об'єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося після зречення з гетьманства 19.10.1676 П.Дорошенка. Внаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 С. втратив владу над Правобережною Україною (південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини). С. негативно поставився до “Вічного” миру 1686, який остаточно закріпив поділ України між Річчю Посполитою і Московською державою. За правління С. Українська православна церква втратила свою незалежність і в 1686 була підпорядкована Московському Патріархові. С. був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління внаслідок масового переселення правобережного населення у Лівобережжя поступово відроджується економічне життя Гетьманщини. Розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли. Розширюються існуючі та створюються нові промислові підприємства - рудні, селітряні варниці, поташні заводи (буди), млини, скляні гути, винокурні тощо.

Авторитарний спосіб правління С., великі податки на утримання у Гетьманщині мос-

ковських залог і регулярних військ, які тяжким тягарем лягали на місцеве українське населення, викликали незадоволення як серед козацької старшини, так і серед рядового козацтва. За підтримки московських урядовців, недовір'я яких до гетьмана зростало через відверті негативні оцінки дій царського уряду щодо України, старшинська верхівка стала писати цареві доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловживанні владою, таємних зносинах з Кримським ханством й військовій зраді.

Влітку 1687, скориставшись з невдалого спільного походу московської армії (100 тис. чол.) і українського козацького війська (50 тис. чол.) на Крим (див. Кримські походи 1687 і 1689), старшина звинуватила С. у його провалі (хоча С. намагався переконати царський уряд у тому, що слід провести серйозну підготовку і розпочинати похід ранньою весною) та звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від влади. 23.7.1687 ставка гетьмана була оточена російськими полками. На козацькій раді на р. Коломаці С. скинуто з гетьманства (див. Копомацька рада 1687), заарештовано і разом із сином Яковом відправлено у Москву, а звідти - на заслання до Сибіру. Помер у Тобольську в 1690.

Г Швидько (Дніпропетровськ).

САМОЙЛОВИЧІ - український старшинський рід 17 ст. Засновником роду був Самій-ло (Самуїл) - священик з Ходоркова на Житомирщині. Після національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 переселився з сім'єю у містечко Красний Колядин на Чернігівщині, де обійняв посаду священика. Мав трьох синів. Серед них Іван Самійлович С. (р. н. Невід. -п. 1690)-гетьман Лівобережної України (1672-87). Навчався у Києво-Могилянській колегії. З 1672 - гетьман Лівобережної України. Був звинувачений у провалі Кримського походу 1687 (див. Кримські походи 1687 і 1689), заарештований і засланий до Сибіру, де і помер у 1690 (див. І.Самойлович). Сини Івана С.-Семен Іванович С. (бл. 1660-85)-полковник Стародубського полку (1680-85), наказний гетьман (1679-80). Автор літопису Самовидця пише про нього, що він був “в літах молодих, але розуму старого”. У 1685 захворів і помер. Григорій Іванович С. (р. н. невід. - п. 1687) - чернігівський полковник (1685-87) і наказний гетьман (1687). Відверто виступав проти царської влади в Україні. Після скинення з гетьманства І.Самойловича заарештований у Кодаку воєводою Л.Неплюєвим, переправлений у Сєвськ і там страчений. Яків Іванович С. (р. н. невід. - 1695)-стародубський полковник (1685-87). Після позбавлення гетьманської влади його батька І.Самойловича на Коломацькій раді 1687 заарештований і разом з ним засланий у Тобольськ, де і помер.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

САМОКИШ МИКОЛА СЕМЕНОВИЧ (Самокиша; 25.10.1860-18.1.1944)-видатний український художник-баталіст і графік, академік (з 1890). Н. у Ніжині, де закінчив класичну гімназію. У 1879-85 навчався у Петербурзькій Академії мистецтв. У 1886-89 удосконалював фахову освіту в Парижі. Після повернення написав кілька картин для Тифліського історичного музею-“ Баталія біля річки Іорі 1880”, “Бій під Авіляром 1877 року”, “Оборона Наурської станиці”. У роки російсько-японської війни 1904-05 був на фронті, де підготував альбом “Війна 1904-1905 року. З щоденника художника”. Разом з художником С.Васильківським зібрав і видав великі альбоми: “Українська старовина” (з текстом Д.Яворницького; 1900) та “Мотиви українського орнаменту” (1912). У 1912 С. виконав у будинку Полтавського губернського земства барвистий орнамент навколо картин С.Васильківського “Обрання полковника Пушкаря” та “Чумацький Ромоданівський шлях”. У 1912-17 викладав у Петербурзькій Академії мистецтв, 1936-41 - Харківському художньому ін-ті. 31919 жив у Криму. У 1920 роках створив батальні полотна, що відображають події громадянської війни в Україні, зокрема, “Захист червоного прапора” (1920), “Атака будьоннівської кавалерії” (1923), пізніше - “Перехід Червоної армії через Сиваш” (1935). Чільне місце у творчості С. посідає серія історичних картин, присвячених національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Серед них виділяються живописні полотна “В’їзд Богдана Хмельницького у Київ” (1929), “Бій під Жовтими Водами” (1930), “Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким” (1934), “Похід запорожців на Крим” (1934), “Харківська кріпость 18 в.” (1936) та ін. С.- автор картин “Розгін демонстрації в Києві у соті роковини від дня народження Т.Шевченка”, “Царські жандарми везуть Шевченка на заслання”, “Голод у Криму 1921-22”. Всього С. створив понад 11 тис. картин, малюнків, офортів. Помер у Сімферополі.

К. Кондратюк (Львів).

“САМОСТІЙНА ДУМКА” - український літературно-науковий та суспільно-політичний журнал. Виходив у Чернівцях з1931. Спочатку видавався як щомісячник, з 1932 - двотижневик, пізніше - знову щомісячник. Редактором “С.Д.” був Сильвестр Никорович. Автором титульної сторінки - В.Залозецький. У перші роки журнал мав надпартійний характер і на його сторінках друкувалися твори авторів різного ідеологічного спрямування. Містив публіцистичні та літературно-критичні статті М.Шаповала, Н.Григоріїва, О.Мицюка, С.Черкасенка, С.Русова, Є.Онацького, Д.Ан-дрієвського, У.Самчука, В.Сімовича, С.Смаль-Стоцького та ін. Найбільш активними співробітниками у цей період були І.Карбулицький, С.Лакуста, К.Ластівка та ін. Пізніше журнал набув націоналістичного характеру. У цей період у ньому активно співпрацювали О. Ольжич, М.Мухин, О.Грицай та ін., хоча також публікувалися статті вчених та громадських діячів, що не брали участі в організованому націоналістичному русі (зокрема, проф. Л.БІлецький). “С.Д.” відіграла значну роль у формуванні національної свідомості українського населення Буковини, сприяла патріотичному вихованню молоді. У 1931-32 як додаток до ж-лу видавалися “Самостійна думка української матері” та “Державно-творча трибуна Буковини” (редактор Сидонія Никорович-Гнідий).

Т. Андрусяк (Львів).

“САМОСТІЙНА УКРАЇНА” - друкований орган Української народної партії. Перший і єдиний номер газети вийшов нелегально у вересні 1905 з допомогою галицьких радикал-демократів у Львові. Видавцями були М.Міхновський, В.Шемет, М.Шемет, О.Макаренко. “С.У” містила матеріали з партійного і громадського життя у Наддніпрянській Україні, статті з оцінкою революційних подій, проект конституції “Самостійна Україна” (автор - М.Міхновський). У вересні 1918 газета із такою ж назвою почала виходити у Києві. Вийшов єдиний номер. Відповідальним редактором був лідер Української партії соціалістів-самостійників О. Макаренко.

Т. Геращенко (Запоріжжя).

“САМОСТІЙНИК” - друкований орган Української партії соціалістів-самостійників, тижневик. Виходив протягом квітня-травня 1918 у Києві. Містив статті з оцінкою діяльності Української Центральної Ради та її соціалістичного міністерства інформації з політичного, військового й національного життя, публікував програмні документи УПСС. Віддзеркалював точку зору політичних сил, які перебували в опозиції до гетьманської влади.

Т. Геращенко (Запоріжжя).

“САМОСТІЙНІСТЬ” - щотижнева газета, що виходила в Чернівцях у 1934-37. Перший номер газети вийшов 1.1.1934. Всього- 142 номери, з них у 1934-37, 1935-52, 1936-52. Тижневик мав націоналістичне спрямування і користувався широкою популярністю (тираж сягав 7 тис. примірників). Редактором “С.” був один із засновників націоналістичного руху в Буковині - адвокат Денис Квітковський (видавав газету під псевдонімом Петро Григорович (Іван Григорович). Значна кількість статей публіцистичного і теоретичного характеру належала Д.Квітковському. У газеті співпрацювали Є.Онацький, С.Лакуста та ін. Видання систематично публікувало повідомлення та широкі звіти про політичні судові процеси над діячами ОУН у Галичині, подавалася інформація про діяльність організації в Україні та поза її межами, про голод та репресії в радянській Україні. Відігравала значну роль у національно-державницькому вихованні українського населення Буковини. У газеті постійно публікувалися матеріали, в яких відстоювалися національні права українського населення під румунською окупацією, давалися практичні юридичні поради, роз'яснювалися положення чинного законодавства, за що неодноразово конфісковувалися окремі номери або тимчасово заборонявся випуск газети. Крім суспільно-політичної інформації, в газеті систематично публікувалися спортивна та літературно-мистецька сторінки. За назвою газети прихильників націоналістичного руху у Буковині називали “самостійниками”. Як додаток до газети, виходив сатирично-гумористичний листок під назвою “Чортополох” (1936-37), редактором якого був О.Масикевич. Газета видала два календарі на 1936 та 1937, які містили значний літературно-історичний матеріал з історії України і, зокрема, Буковини. У 1939 “С.” заборонена румунською окупаційною владою.

Т. Андрусяк (Львів).

“САМОСТІЙНІСТЬ” - орган Української головної визвольної ради. Перший номер вийшов нелегально у 1946 в Україні (перевиданий на Заході Закордонним Представництвом УГВР у 1949). Другий номер, як пізніше було повідомлено в бюлетені Бюро інформації УГВР, відредагований і готовий до друку, потрапив до рук органів МВС. На цьому видання, через труднощі підготовки та поширення за умов підпілля, було припинене. Замість нього почали виходити бюлетені Бюро інформації УГВР. Ж-л мав обсяг 139 сторінок. Відкривався відозвою УГВР “До українського народу під московсько-большевицькою окупацією”. У номері вміщене повідомлення про загибель членів УГВР Р.Волошина та Й.Позичанюка, постанови УГВР “Про нагородження Хрестами Заслуги вояків УПА та цивільних осіб - учасників української національно-визвольної революційної боротьби і про підвищення у військових ступенях вояків УПА”. У виданні опубліковано дві теоретичні статті: “УПА - носій ідей визволення і дружби народів” та “Про свободу преси в СРСР”, в яких на основі аналізу фактичних даних робилися висновки про роль та значення національно-визвольної боротьби українського народу для інших поневолених народів та важливість спільних зусиль у боротьбі з російським імперіалізмом, а також доводилася тоталітарна суть радянської системи (автор -О.Дяків; статті підписані псевдонімами -О.Гончарук і О.Горновий). У ж-лі опубліковано реєстр бойових дій УПА, інформацію про становище на українських землях у Радянському Союзі та Польщі, подано огляд антигуманних методів боротьби, до яких вдавалися ці держави у боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Низка матеріалів, які мали бути поміщені у другому номері “С.”, так і не були опубліковані в бюлетені Бюро інформації УГВР і нині невідомі.

Т. Андрусяк (Львів).

САМУЇЛ (рр. н. і см. невід.) - український маляр. Був ієромонахом Полтавського Хресто-воздвиженського монастиря. У 1762 за наказом митрополита Арсенія Могилянського переведений до Києва, де очолив малярську майстерню Софійського монастиря, в якій у 1766 працювало 12 осіб. Бл. 1765 у С. замовлено дві ікони святої Варвари, які мали бути відправлені до Москви. У 1767 засланий до Максаківського монастиря. В 1769 намалював портрет князя Дмитрія Долгорукого (Київ, Національний художній музей). С. приписується картина “Христос-животворне джерело” з портретами монахині Нектарії (княгині Долгорукої) та її сина Дмитрія.

В. Александрович (Львів).

САМУЇЛ МИСЛАВСЬКИЙ (світське ім'я -Семен; 24.5.1731 - 5.1.1796) - визначний церковний діяч, митрополит Київський (1783-96), проповідник. Походив із родини священика Глухівського полку. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, після закінчення якої 12.6.1754 прийняв постриг у Софійському монастирі в Києві. З січня 1756 працював на викладацькій посаді в Академії. З листопада 1757- префект та викладач філософії, з 1759 - викладач богослов'я. 10.2.1762 висвячений у сан архімандрита Києво-Братського монастиря і призначений ректором Академії та членом Київської митрополичої консисторії. У 1768 переведений до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря.

Восени 1768 С.М. у Петербурзі висвячений на білгородського єпископа. У вересні 1771 переведений на посаду крутицького єпископа. Займався справою відновлення московських соборів, за що у 1775 нагороджений Катериною II алмазною панагмеєю та призначений членом Синоду. 17.3.1776 С.М. переведений до Ростова, де очолив єпархію. 22.9.1779 внесений до сану архієпископа. З 22.9.1783 С.М. - Київський митрополит. Імператорським указом від 13.11.1783 йому дозволено носити білий клобук. С.М. провів реформу системи викладання у Києво-Моги-лянській академії. Запровадив ряд нових навчальних дисциплін: алгебру, геометрію, архітектуру, географію, російську та французьку мови, малювання, направляв на навчання за кордон найбільш здібних студентів. Під тиском російського уряду здійснював русифікацію академії і всього церковно-релігійного життя митрополії. Запровадив викладання різних предметів російською мовою, для чого запрошував викладачів з Москви. Наказувар священикам розмовляти російською мовою, русифікував богослужіння. Остаточно змінив статус Київської митрополії за зразком звичайних російських єпархій. 10.4.1786 С.М. надано титул архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1770-80-х роках доповнив і видав догматичні твори Ф.Прокоповича (тт. 1-6). У рукописі залишився твір С.М. “Короткий історичний опис Києво-Печерської лаври” (опубл. 1817). Помер у Києві. Похований у Софійському соборі.

Р. Шуст (Львів).

САМУСЬ (Самійло Іванович; справж. прізв. невід; н. перед 1640 - р. см. невід.) - один з керівників визвольного руху проти польського панування у Правобережній Україні поч. 18 ст. Н. на Переяславщині. Служив у Переяславському полку, згодом перебрався у Правобережну Україну. За деякими даними, брав участь у Віденській битві 1683 у складі польського війська. З відновленням у 1685 козацтва як організованої сили (за згодою уряду Речі Посполитої) і до 1711- богуславський полковник. Бл. 1693-94 (вересень 1693-весна 1694) король Ян III Собеський призначив С. наказним гетьманом, надавши йому у володіння Вінницьке староство. У 1690 роках здійснив кілька рейдів проти турецьких загонів на терені України і Молдови. Після рішення в 1699 польського сейму про ліквідацію правобережних козацьких полків позбавлений Вінницького староства. Перебрався зі своїм військом у Богуславське староство, брав активну участь у Палія повстанні 1702-04. У жовтні 1702 С. розгромив польське військо під Бердичевом, а в кін. цього ж місяця разом із брацлавським полковником Абазином здобув Немирів. Виступав за приєднання Правобережної України до Гетьманщини. У лютому 1704 у Ніжині зрікся гетьманства і передав ознаки влади I.Мазепі. У наступні роки С. продовжував боротьбу проти польської шляхти на Правобережжі. У 1711 підтримав П.Орлика під час його спільного з татарами походу у Правобережну Україну. Після відступу П.Орлика С. разом з його сином узято в полон московським загоном. Дальша його доля невідома. За народними переказами, С. похований разом з С.Палієм у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі.

М. Крикун (Львів).

САМУТІН ПЕТРО ЗОТОВИЧ (1.8.1889 -14.9.1982)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. на Полтавщині. Навчався у Київській кооперативній школі. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив 2-гу Київську школу старшин (1916). Служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу. У липні-вересні 1917 активно проводив українізацію частин корпусу. Обирався делегатом Всеукраїнських військових з'їздів, реалізовував їх рішення у військах. За Гетьманату закінчив інструкторську школу старшин, служив у 2-му Волинському, 28-му Ста-родубському полках. Продовжив службу на командних посадах в Армії УНР. За доби Директорії УНР - помічник командира полку, командир куреня, хоробро воював з більшовиками і денікінцями. Взимку 1920 взяв участь у формуванні у Бересті 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала М.Безручка. Призначений командиром сотні, комендантом штабу дивізії, наступав з дивізією під час польсько-радянської війни 1920 на Київ. Відзначився у знаменитій обороні Замостя, де дивізія М.Безручка зупинила наступ частини 1-ї Кінної армії С.Будьонного на Варшаву. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував в Александрові Куявському, згодом - у Щип'юрні. Після розформування таборів служив у польській армії. У 1933 закінчив Військову академію, брав учась у німецько-польській війні 1939. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США, плідно працював у комбатантських організаціях українських вояків. Опублікував ряд статей з історії визвольних змагань. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого. Помер у Балтиморі.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САМЧУК УЛАС ОЛЕКСІЙОВИЧ (20.2.1905-9.7.1987) - визначний український письменник. Н. у с. Дермані (Рівненська обл.) у селянській родині. С. - одна з найяскравіших і найпомітніших постатей української прози 20 ст. Закінчив гімназію у Кременці. Продовжував навчання у Бреславському ун-ті та в Українському вільному університеті у Празі. Перші оповідання “На старих стежках” (1926) опублікував у варшавському журналі “Наша бесіда”. Постійно співпрацював з українськими періодичними виданнями - “Літературно-науковим вісником”, “Дзвонами” (всі - Львів), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін), “Сурмою” (Берлін-Каунас). У 1941-43 - редактор газети “Волинь”, що виходила у Рівному. У 1944—48 жив у Німеччині. Восени 1945 С. спільно з I.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Косачем, І.Майстренком, Ю.Шерехом виступив ініціатором створення літературно-мистецького об'єднання українських письменників в еміграції - Мистецького українського руху і був обраний його першим головою. У 1948 переїхав до Канади, де став засновником письменницької організації “Слово”. Найвизначнішим творчим досягненням С. став роман-епопея “Волинь”. У цьому творі С. відтворив психологію українського господаря, його сімейний уклад, гуманні принципи взаємовідносин та життєствердний оптимізм селянської вдачі. На трагічні події голодомору 1932-33 С. відгукнувся романом “Марія”, піднісши до символу страдницький образ матері-України. Гірка доля українського народу відтворена у трилогії “Ост”. Перша книга “Морозів хутір” (1948) передає атмосферу української революції 1918-19. Друга - “Темнота” (1957) присвячена долі України та її дітям в умовах радянської імперії. У третій - “Втеча від себе” (1982) письменник детально описує трагедію насильницької репатріації та поневіряння українців по всьому світі. Національні й соціальні проблеми українства С. порушив у романах “Юність Василя Шеремети” (1947), “Чого не гоїть вогонь” (1959), “На твердій землі” (1967). Боротьба закарпатських гуцулів за свою державу надихнула письменника на ви-сокопатріотичний роман “Гори говорять”. Своєрідним протестом проти жорстокого більшовицького терору на селі став політично загострений роман “Кулак”. Збірки нарисів “На білому коні” (1956) та “На коні вороному”, книги публіцистичних творів “П'ять по дванадцятій” (1954), “Планета ДіЛі”, “Слідами піонерів”, “Живі струни”, “Сонце заходу”, “В країні занепаду й руїни” передають враження письменника від Нового Світу, докосять окремі моменти важкої долі українців в умовах фашистської окупації та більшовицького тоталітарного режиму. Помер у Торонто.

В. Працьовитий (Львів).

“САНАЦІЯ” (від. лат. sanatio - оздоровлення) - назва політичного табору, що утримував владу в Польщі у 1926-39. Створений після травневого перевороту 1926 прибічниками Ю.ПІлсудського. Висував гасла оздоровлення суспільного життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту і зміцнення виконавчої влади (президента, уряду). Домігся прийняття квітневої конституції 1935, яка закріплювала в країні напівавторитарний режим. Сформував політичну програму, основу якої склали ідеї солідаризму, визнання пріоритету держави в суспільному житті; допускав можливість існування легальної політичної опозиції, водночас поборював опозиційні партії та рухи, використовуючи при цьому і насильницькі методи боротьби з опонентами (“берестейські” вибори, створення концтабору Береза Картузька). “С.” об'єднувала діячів, що походили з різних ідейно-політичних угруповань та середовищ. Провідну роль у таборі “С.” відігравало найближче оточення Ю.Пілсудського - В.Славек, А.Пристор, Б.Медзінський, Ю.Бек, К.Світальський, А.Коц, І.Мосціцький, Т.Голувко, Є.Єнджеєвич та ін. Провідною політичною організацією “С.” був Безпартійний блок співпраці з урядом (ББВР; існував у 1928-35), на зміну якому у 1937 прийшов Табір національної єдності (ОЗН). Після смерті Ю.Пілсудського в таборі “С.” посилилися фракційні тенденції. Наростало протистояння т.зв. замкової групи (лідери І.Мосціцький і Г.Квятковський), що стояла на консервативних позиціях, та групи Е.Ридза-Сміглого, що відстоювала ультранаціоналістичні, тоталітарні погляди. Частина ж колишніх співпрацівників Ю.Пілсудського - В.Славек, А.Пристор, К.Світальський - опинилася на узбіччі політичного життя. “С.” не виробила власної концепції та конкретної програми національної політики. Щодо непольських народів відстоювала концепцію т.зв. державної асиміляції: декларувала повагу прав національних меншин взамін на їхнє лояльне ставлення до держави. У політичній практиці “С.” проявлялася у посиленні функцій війська, школи та адміністрації як інструментів тиску на національні меншості. Логічним розвитком таких поглядів була масова репресивна акція уряду проти українців у Галичині восени 1930 (див. “Пацифікація”). Після часткової і тимчасової спроби порозуміння з українцями у 1935 (див. “Нормалізація”), продиктованої значною мірою тактичними міркуваннями, у “С.” стала переважати тенденція “зміцнення польського характеру держави”. Програма, прийнята урядом на початку 1939, передбачала комплекс заходів, спрямованих на обмеження можливостей національного розвитку українського суспільного життя та поступової полонізації українського населення.

М. Швагуляк (Львів).

САННИКІВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ (18.4.1866-р. см. невід.)-український війсь-ковий діяч, генерал-лейтенант (1916). Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, 1-му Павлівському військовому училищі (1885). Служив у 16-й гарматній бригаді, 21-му драгунському Білоруському полку. Після закінчення у 1892 Миколаївської академії Генерального штабу призначений до Київського військового округу, де обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 31-ї піхотної дивізії (Харків), старшого офіцера особливих доручень штабу 21-го армійського корпусу (Київ), старшого ад'ютанта штабу округу. З 1908- командир 11-го Луганського Чугуївського полку. У 1910 підвищений у ранзі до генерал-майора і призначений генерал-квартирмейстером Приамурського військового округу. У роки Першої світової війни 1914-18- начальник штабу 9-ї армії Південно-Західного фронту (1915). За Гетьманату зголосився до української армії, входив до складу Військово-історичної комісії зі збору документів Першої світової війни на Південно-Західному і Румунському фронтах. За його активної участі систематизовано цінний матеріал про військові події 1914-1918. Після падіння Гетьманату - у Добровольчій армії А.Денікіна. Був одеським міським головою, членом Особливої наради, начальником постачання армії, головнокомандувачем Одеської групи. У березні 1919 усунений з посади під тиском командування Антанти. Виїхав на Кубань. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САРМАТИ (савромати) - давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в 6-5 ст. до н.е. у степах Поволжя, Уралу та Казахстану, у 3 ст. до н.е.-4 ст. н.е. на території степової смуги України і частково -на території Румунії. За Геродотом, С. були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкін. 6 ст. до н.е. Поділялись на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сіраків (Прикубання), роксоланів та аланів - у Північному Причорномор'ї. Території С. поділяють на Азійську Сарматію (на схід від Дону) та Європейську Сарматію. Поширений поділ історії сарматів на 4 етапи: савроматський (6-4 ст. до н.е.), ранньосарматський, або прохорівський (3-2 ст. до н.е.), середньосарматський (1 ст. до н. е. -серед. 2 ст. н. е.), пізньосарматський (серед. 2-4 ст.). Традиційна сарматська культура відома головним чином за тілопокладними похованнями на спині на дні прямокутних ям або в підбоях у кутку ями. У похованнях знаходять кістки вівці, мечаси з серповидним або кільцевидним навершям, бронзові фібулі та дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могильники налічують близько сотні поховань (Усть-Кам'янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Північного Причорномор'я, дещо відрізняються: це золоті, срібні й бронзові прикраси у поліхромному стилі, бронзові котли із зооморфними ручками; часто трапляється привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом “Соколова Могила” біля с. Ковалівки Миколаївської обл. Основою господарської діяльності С. були різні форми скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. В соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, частими були війни, важливу роль у військовій справі відігравали жінки. С. належали до іранської мовної групи. В серед. З ст. військова могутність С. на території Правобережної України була ослаблена готами, в 4 ст. С. розгромлені й частково асимільовані гунами. Традиції культури С. простежувалися в культурі антів і в пізніші часи.

М. Пелещишин (Львів).

САРНИЦЬКИЙ КЛИМЕНТ КАРЛ (1832 -1909) - протоархімандрит чину св. Василія Великого УГКЦ. З 1867 викладав у Львівському ун-ті, професор біблійних наук. Кілька разів обирався деканом богословського ф-ту і двічі (1880-81, 1889-90) - ректором ун-ту. З 1867 С. - ігумен монастиря св. Онуфрія у Львові. З 1878- протоігумен Галицької провінції ЧСВВ. За дорученням Папи Римського Лева XIII розпочав проведення під керівництвом єзуїтів т. зв. Добромильської реформи василіан (1882-1904). У 1902 С. надано титул архімандрита. Відомий як автор та видавець книг духовного змісту, серед яких - граматика єврейської мови для студентів, пояснення псалмів, богослужбові піснеспіви тощо. З 1871 С.-співредактор церковного журналу “Русскій Сіон” та співредактор “Werner-Welte Kirchenlexikon”.

Р. Шуст (Львів).

САТІР I [р. н. невід. - п. 389 (388) до н. е.] -боспорський цар (433 /432 - 389/388 до н.е) з династії Спартокідів. Син і спадкоємець царя Спартока I. Правив спільно з Селевком. Уклав договір про взаємні пільги та привілеї з Афінською державою. Намагався приєднати до своїх володінь м. Феодосію, але загинув під час облоги цього міста.

О. Бандровський (Львів).

САТІР II [р. н. невід. - п. 309/308 до н.е.] -боспорський цар (310/309 - 309/308 до н.е.) з династії Спартокідів. Син і спадкоємець царя Перісада I. Під час свого правління вів міжусобні війни з братом Євмелом. У цій боротьбі С. II. звернувся за допомогою до скіфських та фракійських племен. Був смертельно поранений під час штурму фортеці племені фатеїв, що були союзниками Євмела.

О. Бандровський (Львів).

САФОНОВ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ (22.10. 1872-лютий 1918)-український військовий діяч, генерал-майор. Навчався в Олександрівській гімназії. У 1897 закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Служив у 136-му піхотному Таганрозькому полку. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після закінчення в 1905 Миколаївської академії Генерального штабу - помічник старшого ад'ютанта штабу Одеського військового округу, старший ад'ютант штабу 4-ї піхотної дивізії, штаб-офіцер для доручень штабу Кавказького армійського корпусу, штабу Іркутського військового округу, начальник військових перевезень Іркутської області. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 15-го піхотного полку, начальник штабу 34-го піхотного корпусу. Згідно з рішеннями I і II Всеукраїнських військових з'їздів у липні 1917 корпус відведено для українізації до Меджибожа на Поділлі. Під керівництвом генералів П.Скоропадського і С. полк українізовано першим серед великих військових формувань. До 1.10.1917 процес українізації завершено, й оновлене з'єднання дістало найменування Першого Українського корпусу. З ініціативи С. створено старшинську школу, розробив план операції щодо нейтралізації збільшовичених частин російської армії, які рухались на Київ. Згідно з ним за короткий час частини Першого Українського корпусу зайняли залізничні станції Вінницю, Бердичів, Білу Церкву, Фастів і закрили шлях на Київ. На поч. лютого 1918 генерал С. з новим командиром корпусу Я.Ганзюком виїхали автомашиною до столиці, де були схоплені балтійськими моряками. Після відмови перейти на службу в Червону армію розстріляні.

М. Литвин, К. Науменко (Львів)

САФОНОВИЧ (Софонович) ФЕОДОСІЙ (поч. 17 ст.- 1676) - український церковний та культурно-просвітницький діяч 17 ст. Н. у Києві в міщанській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Володів латинською, грецькою, польською, церковно-слов'янською мовами. У 1640 - на поч. 50 років викладав у колегії богослов'я. У 1649 побував у Москві. Протягом 1653-55 виконував обов'язки ректора Києво-Могилянської колегії. Навесні 1655 С. був обраний ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. Добився надання монастирю ряду маєтків від гетьманів Б.Хмельницького та І.Виговського. С. був прихильником збереження прав та привілеїв православної церкви в Україні. Разом з іншими київськими ігуменами добивався від московського царя дозволу самостійно обирати митрополита. Після призначення місцеблюстителем митрополичого престолу чернігівського архієпископа Л.Барановича той доручив виконання своїх обов'язків С.Ф. Керуючи справами Української православної церкви у Лівобережній Україні та в Києві, С. докладав зусилля для зміцнення матеріального становища церкви, сприяв піднесенню рівня освіти духовенства. Виступав проти сваволі царських воєвод у Києві. Засудив політику гетьмана П.Дорошенка щодо його союзу з Туреччиною. С. - автор ряду церковно-історичних творів, богословських писань та житій святих. Переписав, впорядкував та доповнив пом'яник Золотоверхого Михайлівського монастиря. Уклав “Мучения великомученицы Варвары” та “Повесть о преславных чудах”. Історичні праці С.Ф. створені на підставі вивчення великої кількості літописів та хронік. С. -автор “Кройника з летописцов стародавних, з святого Нестора Печерського киевского...” (1672), “Кройника о початку и назвиску Литвы...” (1673), “Кройника о земли Польськой...” (1673), “Лътописец албо кройника о земле

Полской” (1673). У 1667 видав твір “Виклад о церкви”, який згодом декілька разів перевидавався.

Р. Шуст (Львів).

СВАРИКА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1875-р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-значковий. Закінчив Михайлівське артилерійське училище, Михайлівську артилерійську академію. У роки Першої світової війни 1914-18- командир 5-ї батареї 42-ї гарматної бригади Південно-Західного фронту, полковник (1915). В українській армії-з 1918. Обіймав посаду інспектора артилерії Запорозької дивізії. За Гетьманату - командир 39-го легкого гарматного полку, начальник артилерії Чорноморського коша. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік Директорії УНР. У 1919 призначений начальником Головного артилерійського управління, водночас лектор Кам'янець-Подільської юнацької школи. У травні 1919 С. потрапив у польський полон. Після звільнення служив у Генеральному штабі Армії УНР, начальник гарматної управи Генерального штабу. У період боїв Армії УНР на більшовицькому фронті в липні-листопаді 1920 очолював Головне артилерійське управління Військового міністерства. Після інтернування українських військ у Польщі перебував у таборі Каліша. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СВАРОГ (Саварог) - головний бог у східнослов'янській міфології. Бог неба і небесного вогню. Етимологію імені “Сварог” пов'язують з санскритськими svargas, де “Свар” означає небо, сонце, сонячне світло. С. - батько сонця й вогню, а від нього пішли всі інші боги -Сварожичі. С. - батько Дажбога (бога сонця) і Сварожича (бога вогню). С. вперше згадується у “Хроніці” Іоанна Малали (6 ст.), в якій ототожнюється з грецьким богом Гефестом, а його син Дажбог (“Сонце цар, син Сварогов, єжи єсть Даждьбог ...”)-з Геліосом. На думку деяких дослідників (М.Грушевський, Ф.Корш та ін.), С. - головний єдиний бог східних слов'ян. Про єдиного бога, якого вшановували слов'яни, згадує у.своєму творі “Про готську війну” (6 ст.) грецький письменник Прокопій Кесарійський: “Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають владикою всіх”. Історик Гельмольд (12 ст.), розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони признають одного великого Бога, що є богом землі та неба. У “Повісті временних літ” літописець, описуючи укладення договорів з візантійцями, подає звістку про одного Бога у киян.

Д. Білий (Донецьк).

СВАРОЖИЧІ - у міфології західних і східних слов'ян сини Сварога: бог сонця Дажбог і бог земного вогню - Сварожич. Культ Сварожича був поширений у слов'янських племен, що жили у Прибалтиці. Балтійські слов'яни вважали Сварожича не тільки богом вогню, але і богом війни, тому приносили йому в жертву військову здобич та трофеї. Вважалося, що Сварожич може з'являтися у вигляді вершника з ратищем або у вигляді вепра, який виходить з моря. Балтійські слов'яни називали Сварожича Радгостом. Святилище Сварожича було встановлено у культовому центрі редаріїв Ретре-Рагосте. У пізніших віруваннях східних слов'ян Сварожич трансформувався у вогняного духа Рарога.

Д. Білий (Донецьк).

СВЕРЧЕВСЬКИЙ КАРОЛЬ (псевд. “Вальтер”; 22.2.1897 - 28.3.1947) - польський військовий діяч, генерал. Працював робітником на фабриці Герляха у Варшаві. У 1915 евакуйований до Росії, де брав участь у революції і громадянській війні на боці більшовиків. 31918-у Червоній армії, з 1921-викладач і комісар Польської школи червоних комунарів. У 1928 закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе, працював у Генеральному штабі РСЧА. У 1936 виїхав в Іспанію, де під іменем “генерал Вальтер” командував дивізією іспанської республіканської армії. У роки радянсько-німецької війни 1941—45 - у Червоній армії, з 1943 - один з організаторів Польської армії в СРСР, заступник командира І корпусу, пізніше - заступник командувача І Польської армії. З 1944 - член і керівник органів Польської робітничої партії, посол Крайової Ради Народової. Командував II Польською армією, яка брала участь у бойових діях на заключному етапі війни (на території Польщі, Чехословаччини та Німеччини). З лютого 1946 призначений заступником міністра оборони Польщі. Виконував ряд дипломатичних місій, зокрема на переговорах із міжнародною Контрольною комісією щодо репатріації поляків із Німеччини і західних країн, а також у США, Канаді та країнах Латинської Америки. У січні 1947 обраний послом сейму. Загинув під час інспекторської поїздки у південно-східну частину Польщі в р-ні м. Балігруд, де потрапив у засідку, влаштовану сотнями УПА під командуванням “Хріна” і “Стаха”. Смерть С. стала приводом для початку здійснення завчасно спланованої польським комуністичним урядом операції з депортації українського населення з місць постійного проживання на північно-західні . землі Польщі (див. “Вісла” операція). :

П. Зашкільняк (Львів).

СВЄНЦИЦЬКА ВІРА ІЛАРІОНІВНА (28.8.1913 - 21.5.1991) - відомий український мистецтвознавець, член НТШ (з 1939). Дочка І.Свєнцицького. Н. у Львові. У 1932-38 навчалася у Львівському ун-ті. У 1939 захистила магістерську дисертацію з мистецтвознавства. У міжвоєнний час брала участь у національно-визвольному русі на західноукраїнських землях. Виступала як свідок захисту на Варшавському процесі 1935-36; була серед звинувачених під час Львівського процесу 1936, але тільки завдяки вмілому захисту її звільнили. Працювала в Національному музеї у Львові, з 1940 - науковий співробітник, з 1944 - головний завідувач фондів і керівник експозицій. У роки німецької окупації С. разом з батьком врятувала від пограбування Національний музей. У 1948 стала аспіранткою відомого ленінградського вченого В.Лазарєва, але закінчити навчання не вдалося через арешт. У листопаді 1948 засуджена до тривалого терміну ув'язнення. Покарання відбувала у Тайшеті (тепер Іркутська обл., Росія). Після звільнення у червні 1956 повернулась у Львів. Працювала у Національному музеї (перейменовано у Державний музей українського мистецтва) молодшим, з 1962 - старшим науковим співробітником. З 1967 - завідувач відділу народного мистецтва, з 1975 очолила відділ давньоукраїнського мистецтва. Вивчала давнє українське мистецтво, зокрема український іконопис, старовинну гравюру, давні рукописи і першодруки, особливо-спадщину І.Федорова. Створила каталог колекції ікон Національного музею у Львові. Автор бл. 60 праць і статей. Серед них - “Різьблені ручні хрести 17-20 ст.”, “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві 17 ст.” (1966), “Живопис 14-16століть” у 2т, “Історія українського мистецтва” (1967), “Спадщина віків: українське малярство 14-18 століть у музейних колекціях Львова” (у співавторстві з О.Сидором, 1990). Видала альбом “Українське народне малярство 13-20 століття” (у співавт. з В.Отковичем, 1991). С. була ініціатором створення музею О.Кульчицької, сприяла організації музеїв І.Труша, Л.Левицького у Львові. Член Спілки художників України з 1944 (з перервою - 1948-67), заслужений працівник культури УРСР (з 1989), лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995, посмертно). Померла і похована у Львові на Личаківському кладовищі.

Т. Галайчак(Львів).

СВЄНЦИЦЬКИЙ ІЛАРІОН СЕМЕНОВИЧ (І.Святицький; 7.4.1876 -18.9.1956) - визначний український філолог, музеєзнавець і мистецтвознавець. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1914). Н. у Буську на Львівщині. Навчався у Львівському, Петербурзькому та Віденському ун-тах. На поч. століття належав до москвофілів, видавав у 1902-05 журнал “Живая мысль”, в якому формувалися “теоретичні постулати галицького москвофільства”. Бл. 1905 під впливом I.Франка відійшов від цієї суспільно-політичної течії. У 1905 С. за дорученням митрополита А.Шептицького став засновником Національного музею у Львові (у радянські часи-Львівський державний музей українського мистецтва) та був його директором до 1952. У 1913-14 і 1933-39 працював доцентом кафедри слов'янської філології; у 1921-25 - професор Львівського (таємного) Українського Університету; з 1939 і до смерті - професор, завідувач кафедри слов'янської філології Львівського ун-ту. З 1945 завідував відділом мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук України. Наукова творчість С. пов'язана з вивченням проблем мистецтвознавства, мовознавства, літературознавства, славістики. Вивчав мову окремих рукописних пам'яток, що знайшло відображення у монографії “Нариси з історії української мови 11-18 століть”. Досліджував бойківські говірки, зокрема с. Бітлі на Турківщині, склав граматики української мови для поляків (1922), російської мови для українців (1902), російської мови для поляків (1915, 1931). Найважливіші мовознавчі праці: “Бучацьке Євангеліє 13 ст.” (1911), “Основи науки про мову українську” (1917), “Мова Галицько-Волинського літопису” (1949), “Питання про світський характер староруського письменства і його мови” (1958) та ін. Важливе місце у творчій спадщині С. посідають “Материалы по истории возрождения Карпатской Руси” (2 тт., 1905-09). С.-автор ряду досліджень з мистецтвознавства та книгознавства, серед яких: “Прикраси рукописів ГалицькоїУкраїни 16 в.” (вип. 1-3, 1922-23), “Розвиток українського мистецтва в Західній Україні” та ін. Працюючи бібліотекарем Народного Дому у Львові, створив бібліографічний покажчик “Опис рукописів Народного Дому з колекції А.Петрушевича” (тт. 1-3 1906-11). Серед мистецтвознавчих праць С.: “Прикраси рукописів ГалицькоїУкраїни 16 в.” (1922-23), “Початки книгопечатання на землях України” (1924), “Іконопис Галицької України 15-16 ст.” (1928), “Ікони Галицької України 15-16 вв.” (1929), “Розвиток українського мистецтва в Західній Україні” (1944). Зібрав та зробив науковий опис величезного музейного матеріалу, був організатором ряду виставок давнього та модерного мистецтва в Національному музеї у Львові. Серед фольклорно-етнографічних розвідок С. особливе місце належить праці “Різдво Христове в поході віків” (1933). Літературознавчі зацікавлення С. пов'язані з історією української та російської літератури 19-20 ст. У 1920 роках вчений вивчав творчість українських письменників, що знайшло своє відображення у працях: “Винниченко, спроба літературної характеристики” (1920), “Шевченко в світлі критики і дійсності” (1922). Окрема галузь літературознавчих студій С. - проблеми франкознавства. На цю тему опублікував ґрунтовні роботи: “Суспільне тло творчості I Франка 1856-1916” (1929), “Місце I.Франка в історії української філології” (1933). С. належать дослідження з історії російської, білоруської, болгарської та ін. слов'янських літератур - “Нариси з історії російської літератури 19-20 століть” (1902-05), “Нариси з історії болгарської літератури” (1957). Помер і похований у Львові.

М. Гнатюк (Львів).

СВЄНЦИЦЬКИЙ ПАВЛИН (псевд. - Павло Свій, Павлин Стахурський, Д.Лозовський та ін.; 1841 -12.9.1876)-український та польський письменник, літературознавець та громадський діяч. Н. у с. Варшиці (тепер Вінницька обл.) у родині збіднілого польського шляхтича. Навчався у Київському ун-ті. Брав участь у Польському повстанні 1863-64. Після поразки повстання переїхав до Львова, працював учителем Академічної гімназії у Львові, актором драматичного театру. У 1866-67 С. видавав журнал “Сьоло” (“Село”). Однак цей часопис, за словами І.Франка, “...початий ним з метою примирення русинів з поляками... не притягнув до себе нікого з русинів та не знайшов читачів серед поляків”. С. був автором повістей та оповідань з українського життя: “Колись було”(докінчене польською мовою, 1866), “Степові оповідання” (1871). Для українського театру переробив кілька творів, зокрема поему Т.Шевченка “Катерина” (1866), “Святослав Ігорович” (1876) та ін. Був автором ряду збірок байок та ліричних поезій. Робив переклади з польської та української. Переклав на польську мову ряд творів Т.Шевченка та Ю.Федьковича, автор кількох лінгвістичних праць. С. послідовно виступав проти москвофільства, стояв на позиціях українофільського руху 1860 років.

М. Гнатюк (Львів).

СВИДНИЦЬКИЙ АНАТОЛІЙ ПАТРИКІЙОВИЧ [літ. псевд. - Патриченко; 1(13).9.1834-18.7.1871] - український письменник, громадський діяч, етнограф, фольклорист. Н. у с. Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі (тепер Вінницька обл.) у сім'ї сільського священика. У 1843-51 навчався у Крутянському духовному училищі, 1851-1856 - у Подільській духовній семінарії в м. Кам'янці-Подільському. Наприкін. 1856 вступив на медичний ф-тет Київського ун-ту, з лютого 1857 навчався на історико-філологічному ф-ті. Належав до таємного студентського товариства, був одним із організаторів Новостроївської недільної школи. У грудні 1859 через несплату за навчання звільнений з унту. Склав іспити на звання учителя російської словесності. З кін. 1860 працював у Миргородській повітовій школі. У липні 1862 пе-реїхав на Чернігівщину, де отримав посаду акцизного чиновника у Козельці. У 1862 служив у Чернігові. З 1869 - помічник завідувача Київським центральним архівом. Помер у Києві.

Літературну діяльність розпочав, ще навчаючись в університеті. Відомими були вірші-пісні С. “Україно, мати наша...”, “В полі доля стояла...”, “Росте долом березина...”, “Коли хочеш нам добра...”, спрямовані проти соціального та національного гноблення України російським самодержавством. Особливо гостро звучала пісня “Вже більш літ двісті...”, що засуджувала діяльність Б.Хмельницько-го та рішення Переяславської Ради 1654.3 усіх поезій за життя автора була опублікована лише “Горлиця” (1860). Написав для журналу “Основа” низку фольклорно-етнографічних нарисів, зокрема “Злий дух”, “Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського”, “Великдень у подолян” (1861). Створив кілька оповідань “Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана”, “Іван Доробало”. У газетах “Киевлянин” та “Одесский вестник” друкувались його нариси (рос. мовою) з життя сільського духівництва (“Прошлый быт православного духовенства”, “На похоронах”, “Арендарь”, “Гаврусь и Катруся”, “Два упрямых”), дрібного чиновництва (“Попался впросак”), пригодницькі оповідання з життя жебраків, конокрадів, контрабандистів, шахраїв, розбійників (“Жебраки”, “Конокрады”, “Пачковозы”, “Железный сундук”, “Шинкарь”, “За год до холеры”, “Неразгаданный преступник”). Окреме місце у творчості письменника займають автобіографічні твори: “Хоч з мосту та в воду”, “Туда и обратно”. Найвидатніший твір С. - перший український соціально-психологічний роман “Люборацькі”. Написаний для “Основи” (1861-62), був опублікований І.Франком у журналі “Зоря” в 1886 (скорочений варіант). Повне видання твору з'явилося в 1901 в Києві. У романі трагедія родини Люборацьких розкривається на широкому тлі соціально-національних відносин у Правобережній Україні. Автор показує процес занепаду патріархальної родини сільського священика під тиском нових суспільно-економічних умов серед. 19 ст. У романі письменник засудив русифікаторську політику царизму, що через зрусифіковані навчальні заклади намагався знищити національно свідоме духовенство, позбавити український народ його духовних проводирів; зображено не менш згубний вплив польської шляхти на українську молодь, показано моральну звироднілість представників офіційного російського православ'я та польської “кресової культури”. “Люборацькі” знаменували новий етап розвитку української прози, її еволюцію до гостропроблемних, широкомасштабних епічних полотен.

В. Корнійчук (Львів).

СВИДРИГАЙЛО (Швидригайло; православне ім'я - Лев; р. н. невід. - 1452) - великий князь литовський (1430-32). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав. У 1400-02 -князь подільський, перед 1408 - князь брянський. У 1408 на чолі групи сіверських і верховських князів та бояр перебрався до Московщини. У 1409 покинув московську службу й повернувся до Литви, де був схоплений і ув'язнений у Кременці. У 1418 звільнений князем Дашком Острозьким. У 1419 отримав у володіння Чернігів, Новгород-Сіверський і Трубчевськ. Після смерті Вітовта (1430) С. проголошений великим князем литовським. У 1430 польські війська розбили загони намісників С. і захопили Західне Поділля. У 1431 виступив проти Ягайла, який влітку здобув Кам'янець, Володимир і взяв в облогу Луцьк. Воєнні дії між військами С. і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир'я. У 1432 внаслідок змови литовських і польських панів на чолі з Сигізмундом Кейстутовичем С. усунено з великокнязівського престолу. Вів тривалу боротьбу з Сигізмундом за владу в Великому князівстві Литовському, в якій його підтримували українські князі (відмовилися визнати верховенство Сигізмунда і, за твердженням літописця, посадили С. на “велике княжіння Руське”). Втім, ця боротьба не була суто національною, оскільки серед прихильників С. було чимало литовських князів і панів. У 1435 війська С. зазнали поразки від полків Сигізмунда у битві на р. Святій (Свента) під Вількомиром (1.9.1435). Невдовзі на боці С. залишилось тільки Східне Поділля. С. покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440), отримавши у володіння Волинь і зберігши титул великого князя. Помер у Луцьку.

О. Русина (Київ).

СВИРГОВСЬКИЙ ІВАН (Свирчовський; Сверговський р.н.невід. - п. бл. 1574) - козацький ватажок (гетьман) у першій пол. 1570 років. У березні 1574 на заклик молдовського господаря Івана Води Лютого на чолі козацького загону (бл. 1200-1400 чол.) прибув у Молдову для боротьби проти Османської імперії. 24.4.1574 молдовсько-козацьке військо у бою під Мокшанами (тепер Румунія) завдало поразки об'єднаним турецько-волоським силам (бл. 100 тис. чол, за ін. дан. - 60 тис. чол.). На поч. травня війська С. та Івана Води Лютого зайняли Бухарест, а згодом здобули добре укріплену фортецю Браїлів. Згодом козаки С. за підтримки молдовських загонів захопили турецьку фортецю Тягині (Бендери), тримали в облозі фортецю Тейну (Тейницю) і завдали значних руйнувань Білгороду (Акерману; тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.). 9-14.6.1574 убоях біля Кагульського озера козацько-молдовські частини, через зраду хотинського баркалаба (коменданта) Ієремії Чарнавіча, були розбиті турецько-татарськими військами (за деякими дан. - бл. 200 тис. чол.). За одними відомостями, С. потрапив у полон і був страчений у Стамбулі, за ін. - зумів вибратись з оточення, продовжував боротьбу проти турків і пізніше загинув у бою поблизу Кілії.

/. Підкова (Львів).

СВИРИДОВ (рр. н. і см. невід.) - черкаський намісник князя Семена Олельковича. С. наприкінці 1450 або в 1460 було доручено розмежування Київського князівства із “землею Татарською Перекопською, Очаковом, Білим Городом (сучасний Білгород-Дністровський) і з землею Волоською”. Опис цих кордонів (здійснений бл. 1540) відомий у науковій літературі як “обвід Свиридова”.

О. Русина (Київ).

СВІДЗИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (9.10.1885-18.10.1941)- український поет і перерекладач. Н. у с. Маянові на Вінниччині у родині священика. Дитинство минуло в с. Мармолинцях на Летичівщині. Закінчив Тиврівську духовну школу, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський комерційний ін-т. Служив у земстві, працював у Житомирі, видавничому відділі Подільської народної управи. З 1925-у Харкові, у Держвидаві України, редакціях журналів, зокрема в редакції “Червоного шляху”. Літературний дебют відбувся у 1912 в журналі “Українська хата”, де опублікував вірш “Давно, давно тебе я жду”. За життя С. вийшло три збірки віршів: “Ліричні поезії” (1922; не збереглася), “Вересень” (1927), “Поезії” (1940). Збірка “Медобір” була вивезена на Захід і вийшла у 1975. Поезія С. пронизана філософією природи, якій підпорядкована не тільки пейзажна, а й інтимна лірика. За стилем поетична творчість С., в основному, символічна, причому її символіка органічно споріднена з фольклором, яким С. цікавився. Відповідальність перед словом, фразою, узгодженість думок і почуттів, повага до традиції, особливо античної, зближують поета з київськими неокласиками. Займався перекладами творів античних авторів, зокрема Гесіода, Овідія, Арістофана, перекладав “Слово о полку Ігоревім”. Восени 1941 заарештований і загинув за нез'ясованих обставин. Місце поховання невідоме.

О. Баса (Львів).

СВІДЗИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (1824-1857)-український політичний діяч. Н. у с. Таурові (тепер Козівського р-ну Тернопільської обл.) у родині греко-католицького священика. Закінчив гімназію у Станіславі. У 1840-42-студент філософського ф-ту ун-тів у Братіславі та Львові. Згодом продовжив навчання у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. Не завершивши навчання, змушений емігрувати. Жив у Лондоні, де працював у Британському музеї. С., будучи вихованим на творах польських письменників-романтиків із т. зв. української школи - оспівувачів давньої козацької України, вирішив прислужитися відновленню її політичної незалежності. Встановив контакти з представниками польської монархічної еміграції на чолі з А. Чарторийcь- ким, яка, шукаючи союзників у боротьбі проти Російської імперії, підтримувала ідею політичної незалежності України. Згідно з одержаною інструкцією, С. повинен був пробратися на Кубань, налагодити зв'язки з Чорноморським козацьким військом і донськими козаками та готувати з ними грунт для майбутньої боротьби спільно з кавказькими горцями, польським корпусом проти царської Росії. С. мав пропагувати серед донців ідею створення окремої держави, союзної до Польщі, а чорноморських та азовських козаків заохочувати до повернення під владу відродженої польської монархії з перспективою одержання шляхетства.

З кін. жовтня 1845 поселився в Таганрозі, працював маляром місцевого театру, викладав німецьку мову дітям багатих козаків. Під час спроби завести довірливу розмову із старшиною про необхідність визволення донського козацтва з-під влади Росії та план майбутньої війни у союзі з поляками був заарештований. Засуджений військовим трибуналом до каторжних робіт, які відбував на Нерчинському руднику в Забайкаллі. В ув'язненні тяжко захворів і незабаром помер. Похований у поселенні Брозінський пост.

Ф.Стеблій (Львів).

СВІРСЬКИЙ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (5.5.1882-12.6.1959)-військовий діяч періоду Української революції, віце-адмірал (1941). Н. у Каліші. У 1902 закінчив Морський корпус. Служив старшим офіцером на крейсері “Аскольд”, командир канонерського човна “Донец”, яхти “Колхида”. З 1908 -штурман I розряду, офіцер бригади лінкорів Чорноморського флоту, на початку Першої світової війни 1914-18- капітан I рангу, офіцер штабу командувача Чорноморського флоту. На службі в Українському військово-морському флоті - з 1918. Гетьманом П.Скоропадським призначений помічником начальника Головного Морського штабу. Очолював українську делегацію на переговорах з німцями у серпні 1918, брав участь у переговорах із представниками більшовицької Росії у Києві щодо розв'язання морських проблем. У жовтні став контр-адміралом, обійняв посаду міністра морських справ. З 1920 - на службі у збройних силах Польщі, заступник начальника морських справ військового міністерства, заступник командувача Морського побережжя. Учасник німецько-польської війни 1939. Емігрував до Франції, жив у Парижі. У 1946 виїхав до Великої Британії. Помер у Лондоні.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

“СВІТ ДИТИНИ” - ілюстрований часопис для дітей. Видавася у Львові в 1919-39, 1923-25 як додаток до журналу “Молода Україна”. Виходив щомісячно-до 1925, пізніше 2 рази на місяць. Видавець і редактор М.Таранько об'єднав навколо часопису кращих педагогів, дитячих поетів, письменників, популяризаторів історичної спадщини. Серед дописувачів були Б.Лепкий, Марійка Підгірянка, Юрій Шкрумеляк, Антін Лотоцький та ін. Видавництво “С.д.” випускало популярну в Галичині “Дитячу бібліотеку”, спочатку - неперіодично, а з 1934 щомісячно виходили книжки творів українських авторів та переклади класиків світової дитячої літератури (близько 230 кн.). Часопис ілюстрували відомі митці, зокрема О.Кульчицька, М.Фартух, А.Манастирський, М.Бутич, Я.Гніздовський, П.Андрусів та ін. “С.д.” гуртував українських дітей Галичини та сприяв їхньому національно-патріотичному вихованню. Тираж часопису - 4-5 тис. примірників. У 1994 у Львові відновлено видання часопису “С.д.” (ред. Л.Лемик).

А. Середяк (Львів).

СВІТЛИЧНИЙ ІВАН (20.9.1929 -25.10.1992)-український поет, мовознавець, літературний критик, правозахисник. Н. у с. Половинкине Старобільського р-ну на Луганщині. Після закінчення в 1947 середньої школи навчався на українському відділенні філологічного ф-ту Харківського ун-ту. У 1951-52 працював вчителем у школі, але через хворобу змушений залишити роботу. У 1952-55 - аспірант Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Шевченка, займався науковою роботою під керівництвом академіка О.Білецького. У 1955 очолював відділ критики журналу “Дніпро”. У 1957-63 обіймав посаду наукового співробітника відділу теорії літератури Інституту літератури, працював відповідальним секретарем у журналі “Радянське літературознавство”. Ще в студентські роки розпочав друкувати літ.-критичні статті у журналах “Вітчизна”, “Радянське літературознавство”, “Дніпро”. Будучи ідейно близьким до шістдесятників, С. був особисто знайомий з багатьма з них, вивчав творчість представників цього напряму в українській літературі. На його квартирі зберігалися неопубліковані твори В.Стуса, В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, статті І.Дзюби, В.Чорновола, Є.Сверстюка. Виступав проти політики русифікації та захищав молодих літераторів від навішування політичних ярликів. У серпні 1965 був заарештований і 8 місяців провів в ув'язненні. Після звільнення не зміг працювати за фахом. Через переслідування змушений друкуватися під псевдонімами. Здійснював поетичні переклади з французької (Ш.Бодлер, П.Ж.Беранже, Ж.Лафонтен), чеської (В.Незвал, Й.Ганзлік), сербо-хорватської (Д.Максимович), польської (Ю.Словацький, Ц.Норвід), турецької (О.Велі) та ін. мов. С. писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми. У січні 1972 знову заарештований і засуджений “за антирадянську агітацію і пропаганду” до 7 років суворого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у таборах Пермської та Гірсько-Алтайської обл. Під час заслання тяжко захворів, однак не припиняв літературної роботи. У 1978-81 переклав “Слово про Ігореву січ”, писав поетичні твори, частина яких опублікована на Заході. У 1978 С. було прийнято у члени Міжнародного ПЕН-клубу. У січні 1983 звільнений. Повернувся до Києва. У кін. 1980 років було опубліковано частину праць С. і статей про нього. У 1989 став лауреатом літературної премії ім. В.Стуса. У 1990 вийшла збірка поезій “Серце для куль і для рим”. Цього ж року став членом Спілки письменників України та членом Українського ПЕН-клубу. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі. У березні 1994 за збірки поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей С. присуджено Державну премію ім. Т.Шевченка (посмертно). У 1998 видавництво “Час” випустило книгу “Доброокий. Спогади про Івана Світличного”.

I. Підкова (Львів).

СВІТОВИЙ КОНГРЕС ВІЛЬНИХ УКРАЇНЦІВ (СКВУ) — громадське об'єднання українців діаспори. Ідея створення надпартійної і позаконфесійної української структури типу передпарламенту чи “круглого столу” виникла у 1950 роках. У 1961 з ініціативою створення такого об'єднання українців діаспори виступив А. Мельник. У листопаді 1967 у Нью-Йорку відбувся перший Конгрес СКВУ. Своє завдання СКВУ вбачав в об'єднанні зусиль українців діаспори для допомоги українському народові у боротьбі за незалежність. До СКВУ увійшли понад 150 організацій, зокрема Український конгресовий комітет США (УККА), Комітет українців Канади (КУК), Союз українських організацій Австралії (СУОА), Ідеологічно споріднені націоналістичні організації (ІСНО), Українська центральна репрезентація Аргентини Координаційний комітет українських організацій Бразилії та ін. Конгреси СКВУ відбуваються один раз на п'ять років. У період між конгресовими засіданнями всю практичну діяльність у справі консолідації та організаційного єднання всіх громадських об'єднань, котрі гуртуються під гаслами СКВУ, здійснює Секретаріат, який знаходиться в Торонто (Канада). Президент СКВУ - Юрій Шимко. СКВУ має друкований орган - “Вісник світового конгресу вільних українців”. У 1992 Конгрес СКВУ вперше проходив в Україні, у Києві.

П. Панченко (Київ).

СВЯТИЛИЩЕ - місце культових ритуалів, де знаходився об'єкт поклоніння - ідол. Відомості про С. давніх українців подають писемні джерела (літописи, християнська полемічна література), матеріали археології, етнографії, топонімії, фольклору. Первісними місцями справляння культу в праслов'ян, як і в інших давніх народів, були природні об'єкти: гора, скеля чи камінь, водойма, гай чи окреме дерево. Із розвитком язичництва ці природні об'єкти ввійшли до культового комплексу, який також включав: майданчики і ями для жертвоприношень, ритуальні вали і рови, дерев'яних або кам'яних ідолів. Однак культ окремих особливо примітних природних об'єктів (домінуючих на місцевості вершин, каменів незвичної форми, джерел чи криниць із “цілющою” водою) почасти зберігся до нашого часу. Приклад С. - літописне капище з ідолами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога та ін. богів, яких встановив у Києві під час свого княжіння Володимир Святославич, Значний язичницький культовий комплекс відкрито у 1984 археологами на р. Збруч (Тернопільська обл.). Характерні риси С.: розташування на узвишші, яке домінує на місцевості; наявність спеціально облаштованого майданчика для обрядів (переважно круглої форми), оточеного одним чи кількома ритуальними валами, інколи й ровами - сакральною мережею С.; широке застосування каменю та кам'яних вимощувань; наявність ям, рідше ритуального колодязя, зі слідами пожертв, п'єдесталу або ін. виділеного місця для ідола; відсутність звичної житлової або господарської забудови. Часто поблизу С. знаходилися джерело або криниця з “цілющою” водою, приміщення для зберігання жертовних дарів і влаштування бенкетів, житла служителів культу, а також могильники. Серед типів С. виділяють: круглі майданчики-капища з ідолом у центрі, обмежені ровом чи системою окремих ям; дерев'яні споруди з ідолом всередині - храми; городища-сховища, які водночас призначались для культових потреб і містили окремі культові об'єкти; великі культові центри, у яких поєднуються всі типи С.

За археологічними даними, слов'янські С. на території України датуються 7-13 ст. З офіційним прийняттям на Русі-Україні християнства у головних осередках князівської влади язичницькі С. були зруйновані, натомість постали культові об'єкти нової віри: хрести, церкви, монастирі. Наприклад, на місці капища на київській Горі ще за Володимира збудували церкву св. Василія. Зазнаючи гонінь, прихильники старої віри відійшли на необжиті і не контрольовані князівською адміністрацією землі, де заснували нові С. У їхній діяльності поряд із збереженням язичницьких ритуалів, у т.ч. і людських жертвопринесень, з'явилися запозичення з обрядів християнської церкви. (див. також Священна гора).

I. Чеховський (Львів).