СВЯТІ ГОРИ - назва крейдяних виступів на правому боці Сіверського Дінця (за 32 км від м. Слов'янська Донецької області). Вперше згадуються у творі С. Герберштейна “Записки про Московію”, написаному в 1620 роках. Печери у крейдяних виступах над Сіверським Дінцем були заселені ченцями-пустинниками. Бл. 1624 тут засновано Святогірський Успенський монастир. За деякими даними, ченці почали оселятися на С.Г. наприкін. 11 ст. До кін. 17 ст Святогірський монастир не мав жодних наземних споруд. Після побудови Ізюмської лінії та організації Ізюмського слобідського полку виникли сприятливі умови для спорудження монастиря. У кін. 17 ст. на вершині крейдяної скелі зведено Миколаївську церкву (на місці зруйнованої печерної церкви Святої Богородиці). Ченці монастиря займалися рибальством, мисливством, очевидно, виварювали сіль на Торських соляних озерах (див. Торські озера), а також утримували поромну переправу на Дінці. Після зведення у 1663 поблизу Торських озер Маяцького острогу й мосту через Донець уряд зобов'язав усіх солеварів користуватися мостом, через що пором втратив своє значення. З кін. 17- поч. 18 ст. розпочалася активна розбудова монастиря. З 1666 монастир володів земельними угіддями на 50 верст по обидва боки Дінця. На час секуляризації церковного майна у 1788 С.У.м. належало 8 сіл і понад 27 000 десятин землі. У жовтні 1790 угіддя Святогірського монастиря Катерина II подарувала Г.Потьомкіну. У 1844 розпочалося відновлення монастиря. Мав цегельні, млини, різні майстерні, був відомий чудовими краєвидами, тож приваблював багатьох прочан. Головна споруда цього часу - Успенський собор, побудований за проектом петербурзького архітектора О.Горностаєва. 53-метрову кубовидну споруду вінчали п'ять позолочених куполів з хрестами. Успенський собор залишався головним храмом монастиря до його закриття в 1922. За радянської впади на базі монастиря організовано Будинок відпочинку. У 1980 уряд України оголосив архітектурний комплекс Святогірського монастиря Державним історико-архітектурним заповідником. У 1992 Свято-Успенський чоловічий монастир відновив свою діяльність.

В. Пірко (Донецьк).

СВЯТОПОЛК ВОЛОДИМИРОВИЧ (Окаянний; бл. 980 -1019)- князь туровський 988 (за ін. дан.-1008)-1015, великий князь київський (1015-16,1018-19). Син Володимира Святославича (за ін. дан. - Ярополка Святославича). Одружений з дочкою польського короля Бопеспава I Хороброго. Брав участь у змові проти свого батька, за що позбавлений туровського князівства. Після смерті Володимира Великого, спираючись на підтримку Болеслава I Хороброго, вів боротьбу за київський престол, під час якої загинули його брати Борис, Гліб і Святослав. Дослідники традиційно приписують С. вбивство братів, а літописець називає його “Окаянним” (на основі останніх даних піддано сумніву причетність С. до цих вбивств). Після оволодіння Києвом мусив вести боротьбу зі своїм братом - новгородським князем Ярославом Мудрим. Дружина С. В. зазнала поразки у Любецькій битві 1016, а він сам утік до Польщі. У 1018 з допомогою польського війська розбив князя Ярослава у битві на р. Буг і знову посів великокнязівський престол. Невдовзі, через невдоволення населення вторгненням іноземців, польські війська залишили Русь. У 1019 Ярослав Мудрий знову виступив проти С.В. і розгромив його війська у битві на р. Альті. Під час втечі С.В. загинув десь на кордоні між Польщею та Чехією (мабуть, у Сілезії).

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВИЧ (8.11.1050 -16.4.1113) - князь полоцький (1069-71), новгородський (1078-88), туровський (1088-1093), великий князь київський (1093-1113). Син великого князя київського Ізяслава Ярославича, внук Ярослава Мудрого. Християнське ім'я - Михайло. У 1077 разом з Володимиром Мономахом вів воєнні дії проти полоцького князя Всеслава Брячиславича. Ставши великим князем київським, C.I. організовував боротьбу з половецькими набігами. У 1093 двічі зазнав поразки від хана Боняка, який був союзником чернігівських князів. У 1095 C.I. разом з Володимиром Мономахом завдав поразки половцям, а в наступному році вів війну з чернігівським князем Олегом Святославичем, який відмовився приїхати до Києва на з'їзд князів. У 1097 брав участь у Любецькому з'їзді 1097, під час якого князі визнали принцип, за яким кожен з них повинен був володіти землею, виділеною йому батьком, що узаконювало роздроблення Київської держави на окремі спадкові князівства. Незабаром, незважаючи на рішення з'їзду, C.I. не перешкодив Давиду Ігоровичу захопити та осліпити теребовльського князя Василька Ростиславича. У 1098 за підтримки Володимира Мономаха захопив Володимир-Волинський і вигнав звідти князя Давида Ігоровича. C.I. був учасником Витичівського з'їзду 1100, а також князівських з'їздів на річці Золотчі (1101) та Долобського з'їзду 1103. У 1103, 1107 і 1111 брав участь у спільних походах князів проти половців, під час яких були здобуті половецькі міста Шарукань та Сугрів. С. I. причетний до спекуляції сіллю і махінацій єврейських купців, що стало причиною Київського повстання 1113. За часів правління C.I. збудовано Михайлівський Золотоверхий собор - перлину української архітектури 11 ст.

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОПОЛК-МИРСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ-(17.1.1879-р. см. невід.)-військовий діяч періоду Гетьманату. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, Костянтинівському артилерійському училищі (1897). Служив у 1-му Таманському полку Кубанського козачого війська. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Після закінчення офіцерської кінної школи залишений командиром учбового підрозділу, згодом став викладачем. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, генерал-майор, командир кінного полку. Після квітневого 1918 перевороту зголосився на службу до Збройних Сил Української держави. За дорученням гетьмана П.Скоропадського з вересня 1918 формував добровольчі дружини у Києві з числа офіцерів колишньої російської армії, студентської та гімназійної молоді. Під час антигетьманського повстання Директорії УНР на чолі кількох сотень виступив назустріч повстанським частинам, керував боями під Мотовилівкою, Васильковом. Зазнавши поразки, відійшов до Києва, де зайняв оборону і стримував наступ республіканських військ до грудня 1918. Після падіння Гетьманату виїхав з добровольчими дружинами до Одеси. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ  ГЕДЕОН (світське ім'я - Григорій; р. н. невід. -п. 6.4.1690) - луцький єпископ, згодом Київський православний митрополит. Походив з стародавнього українсько-білоруського княжого роду. У 1663-84 був луцьким і острозьким православним єпископом. У зв'язку з переслідуваннями з боку польського уряду переїхав до Києва, а в 1685 - до гетьманської столиці Батурина. Був прихильно зустрінутий гетьманом І.Самойловичем, який шукав кандидата на кафедру Київського митрополита. Поява С.-Ч.Г, котрий доводився родичем гетьману і засвідчив готовність служити московському уряду та патріарху, виявилась доречною. У липні 1685 С.-Ч.Г. обрано Київським митрополитом і визнано верховенство Московського Патріарха. У жовтні 1685 новообраний митрополит з великою делегацією вирушив у Москву. 8.11.1685 патріарх Йоахим висвятив С.-Ч.Г. і прийняв від нього присягу на вірність Московській патріархії. Цим актом було порушено єдність Української православної церкви з Вселенським Константинопольським Патріархом і підпорядковано Київську православну митрополію юрисдикції Московської патріархії. У травні 1686 московський уряд з допомогою підкупу добився згоди на визнання цього акту Константинопольським Патріархом Діонісієм. З 27.1.1688 Київському митрополитові заборонено вживати титул “митрополит Київський, Галицький і всієї Русі” (дозволено іменуватися “митрополитом Київським, Галицьким та Малої Росії”) та суттєво обмежено майнові права метрополії. Найбільші монастирі {Києво-Печерська лавра, Полоцький Богоявленський та Межигірський монастирі) отримали ставропігію і разом з Чернігівською єпархією були вилучені з-під юрисдикції митрополита та підпорядковані безпосередньо Московському Патріархові.

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ (після 1116 - 25.7.1194) - князь туровський (1142, 1154-55), волинський (1142-46), бузький (1146), сіверський (1157-64), чернігівський (1164-1176), великий князь київський (1173, 1174, 1176-81, з перервою; 1181-94). Походив з роду чернігівських князів Ольговичів. Син Всеволода Ольговича, внук Олега Гориславича. Християнське ім'я - Михайло. Згідно з договором 1181 між Рюриком Ростиславичем і Святославом Всеволодовичем отримав великокнязівський престол, а Рюрик-київські волості. Ставши великим князем, намагався зупинити розпад Київської держави на окремі удільні князівства. С.В. прагнув організувати дійову відсіч половецьким набігам. З цією метою працював над створенням антиполовецької коаліції князів. У 1184 завдав поразки половцям на р. Орель і полонив хана Кобяка. Організував походи проти половців у 1187 і 1190. Однак через відсутність єдності серед князів і нескоординовані походи окремих князів (зокрема, сіверського князя Ігоря Святославича в 1185) С.В. не зміг повністю ліквідувати загрозу половецьких нападів.

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОСЛАВ ДАВИДОВИЧ (н. бл. 1080 -п. 14.10.1143)- луцький (1099-1100) та ос-терський (1106) князь. 17.11.1106 постригся у ченці Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім'я Микола. У 1106-08 на кошти С.Д. збудовано Троїцьку надбрамну церкву, шпиталь. Зібрав велику бібліотеку, яку заповів монастиреві. Похований в Антонієвій печері Києво-Печерської лаври.

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ (Хоробрий; н. бл. 939 - п. 972 або 973) - великий князь київський (945-972), полководець. Син князя Ігоря та княгині Ольги. За C.I. державою переважно управляла княгиня Ольга (до 969), адже він більшість часу перебував у військових походах. Літописні дані засвідчують, що самостійна військова діяльність C.I. розпочалась бл. 964. У 964-966 C.I. підкорив слов'янське плем'я в'ятичів, що проживало у басейні Оки, завдав поразки волзько-камським болгарам, а бл. 965 - розгромив Хозарський каганат і зруйнував його столицю м. Ітиль. Вів війни на північному Кавказі, де захопив хозарську фортецю Семендер і переміг племена ясів та косогів. Закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керченському п-овах (Тмутараканське князівство). У 967 (за ін. дан. -968) за пропозицією візантійського імператора Никофора Фоки C.I. розпочав воєнні дії у Болгарії, підкоривши собі майже всю територію цієї держави. У Болгарії C.I. місцем свого перебування обрав Переяславець на Дунаї, висловлював думку про перенесення сюди столиці Київської Русі. Занепокоєний успіхами C.I. у Подунав'ї, візантійський уряд підмовив кочові племена печенігів напасти на Київ. Однак напад не вдався - ще до прибуття C.I. з Болгарії печеніги зазнали поразки і змушені були відступити. Після смерті матері (969) C.I., прагнучи продовжити війну на Балканах, призначив своїх синів намісниками в окремих землях: Ярополка - у Києві, Олега - у Древлянській землі, Володимира - у Новгороді. Після повернення до Болгарії C.I. у 969 спільно з болгарами та угорцями розпочав війну з візантійським імператором Іоанном І Цимісхієм. Після героїчної оборони Доростола (тепер м. Сілістра, Болгарія) C.I. змушений підписати у липні 971 з Візантією мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель. Навесні 972, повертаючись до Києва, дружина C.I. потрапила у засідку, організовану біля Дніпрових порогів печенігами, яких підмовили візантійці. У ході бою князь C.I. загинув. Печенізький хан Куря наказав виготовити з черепа С. чашу. Автор “Повісті временних літ” високо оцінив моральні якості князя, який, розпочинаючи війну, попереджував своїх ворогів словами “Іду на Ви”. Візантійський історик Лев Диякон описав його зовнішній вигляд. М.Грушевський назвав C.I. “козаком на престолі”.

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ (н. бл. 1174 -п. вереснь 1211)- князь волинський (1207) і перемишльський (1207-09, 1210-11). Син Ігоря Святославича та дочки Ярослава Володимировича Осмомисла Євфросинії. Християнське ім'я - Андрій. Після смерті галицько-волинського князя Романа Мстиславича разом з братами Володимиром та Романом намагався оволодіти галицькими землями. Під час боротьби за галицький престол з угорськими феодалами і боярською опозицією C.I. був захоплений у полон і з братом Романом страчений боярами в 1211.

Р. Шуст (Львів).

СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ (1027 -27.12.1076) - князь волинський (до 1054), чернігівський (1054-73), великий князь київський (1073-76). Син Ярослава Мудрого. Християнське ім'я - Микола. Згідно з заповітом батька, С.Я. разом з братами Ізяславом та Всеволодом становили своєрідний князівський триумвірат, що вирішував найважливіші справи Київської держави у 1054-72. У 1060 С.Я. взяв участь в успішному поході проти торків, у 1067 разом з братами розбив у битві на р. Немизі полоцького князя Всеслава. У 1069 війська князя С.Я. зазнали поразки від половців на р. Альті (побл. Переяслава), але незабаром княжі дружини розгромили їх біля міста Сновська (Чернігівська земля). У 1065 воював з князем Ростиславом Володимировичем, який захопив Тмутаракань. Спільно з братами брав участь у доповненні “Руської правди” (уклали т. з. Правду Ярославичів). Під час міжусобної боротьби з допомогою брата Всеволода Ярославича усунув від влади старшого брата Ізяслава і зайняв великокнязівський престол. С. був найрішучішим та найактивнішим із синів Ярослава Мудрого. У 1073 і 1076 на замовлення С. складені відомі “Ізборники” Святослава - перлини української літературно-мистецької спадщини.

Р. Шуст (Львів).

“СВЯТОЮРСЬКИЙ” ПРОЦЕС - судовий процес над комуністами, що проходив 22.11.1922 - 11.1.1923 у Львові. 30.10.1921 польська поліція заарештувала учасників нелегальної конференції Комуністичної партії Східної Галичини, що відбувалася у приміщенні школи на території собору св. Юра у Львові (звідси назва процесу). Протягом кількох тижнів заарештовано понад 100 комуністів. До суду притягнуто 39 діячів КПСГ і Комуністичної робітничої партії Польщі, серед них -Й.Крілика (Васильківа), С.Круліковського, М.Теслюка, Н.Хомина. Серед підсудних -22 українці, 10 євреїв, 6 поляків. Їм було пред'явлене звинувачення у державній зраді та в намаганні відірвати Сх.Галичину від Польщі й приєднати її до УСРР з допомогою підривних протидержавних дій. Підсудних захищали 9 адвокатів, серед яких-Л.Ганкевич і Є.Давидяк. Обвинувачені використали процес для пропаганди комуністичних ідей і радянського ладу. Суд присяжних виправдав 29 осіб. 10 підсудних (Й.Крілика, С.Круліковського, Н.Хомина та ін.) позбавлено волі на строк від 2 до 3 років. Незабаром С.Круліковський, обраний під час слідства послом сейму, був звільнений, а Й.Крілика випущено під заставу. “С.” п. широко висвітлювався у пресі і сприяв популяризації КПСГ, яка до того часу була майже невідома широкому загалові.

О. Зайцев (Львів).

СВЯЩЕННА ГОРА - одне з найтиповіших місць поклонінь і справляння культових дійств у язичників України-Русі. Образ гори як моделі світу, місцеперебування богів виводиться ще від шумерських і праіндоєвропейських міфів. Зокрема, архаїчна традиція розташовувати на горі чи скелі божество-громовержця збереглася в культі бога Перуна, що відображено і в топонімії: його ім'я зустрічається серед назв гір і вершин на території розселення давніх слов'янських племен. На київській Горі князь Володимир Святославич встановив капище з ідолами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла і Мокоші. Образ С.г. у міфології давнього населення України тісно пов'язаний із поховальними курганами-могилами. Для розташування святилища, справляння ритуалів язичники переважно обирали домінуюче на місцевості узвишшя. Характерним атрибутом С.г. є наявність джерела чи криниці з “цілющою” водою або обрядового колодязя.

Міфологічна символіка С.г. присутня в топоніміці, зокрема Божа гора і Свята гора (у гряді Вороняки на межі Львівської і Тернопільської обл.), Святі гори над Дніпром (біля Києва), Святі гори (поблизу м. Слов'янська Донецької області), Свєнтокшицькі гори (у Польщі), але також: Чортова гора (в Рогатинському р-ні Івано-Франківської обл.), узвишшя Дракулів діл (у с. Драчинцях на Буковині), гора Бісоватий діл (у Південних Карпатах), Чортова скеля (побл. Львова) тощо. Зв'язок із міфологією зберігають і такі означення у назвах гори, як Біла і Чорна. Один із найдавніших культових осередків у Середньому Подністров'ї локалізується на Білій горі (с. Бакоті Кам'янець-Подільського р-ну), де виявлено жертовники та капища, що існували з поч. 2 тис. до н. е. і до 1 ст. н.е. Сліди святилища 9-поч. 11 ст. знайдені на Чорній горі в Жовківському р-ні Львівської обл.

Із спільнослов'янським культом жіночого божества, богині-діви пов'язують ороніми, типу Дівич-гора, Дівоча гора. Вони відомі в цілому слов'янському світі від Верхнього Дніпра до Родопів - Дівоча гора (Девичья гора) біля Смоленська, Дівоча гора або Дівич-гора над Дніпром у с. Трипіллі та березі Росі біля с. Сахнівки, ряд вершин Дівин на території Чехії та Словаччини, г. Дівин південніше Пловдіва у Болгарії. Археологічні дослідження підтверджують культовий характер таких вершин. Зокрема, на Дівочій горі в Трипіллі знайдено залишки святилища перших століть н. е. Істотною прикметою язичницьких С.г. було встановлення на них, із утвердженням християнства, хрестів, каплиць, церков чи відкриття монастирів. Так, на Білій горі у Бакоті засновано монастир св. Михайла, на вершині Дівочої гори над Россю віддавна встановлено три хрести (місцеве населення не пов'язує їх із похованнями); а на Київській горі, де стояли ідоли, після хрещення киян Володимир Святославич побудував церкву св. Василія; на Святих горах (поблизу Слов'янська) збудовано Святогірський Успенський монастир. Поклоніння С.г. збереглося в окремих місцевостях до нашого часу (Аннина гора на околиці Вашківців на Буковині), на яких щороку збираються тисячі прочан (див. також Святилище).

І. Чеховський (Львів).

СЕВРЮК ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1893 - 1941)- український громадський і політичний діяч, дипломат. Вищу освіту здобув у Петроградському технологічному ін-ті. Належав до української студентської громади, входив до складу Інформаційного бюро українських студентських організацій Петрограда. У квітні 1917 делегований в Українську Центральну Раду від студентських організацій. Був одним із провідних діячів Української партії соціалістів-революціонерів, входив до ЦК партії, репрезентував партійну фракцію у Малій Раді. У вересні 1917 входив до складу української делегації на 3’їзді народів Росії у Києві. Очолював комісію з розробки законопроекту про скликання Українських Установчих Зборів. 25.10.1917 обраний до Крайового комітету охорони революції в Україні. У грудні 1917 у Києві на з'їзді Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів С. зачитав резолюцію (згодом схвалена з'їздом), яка кваліфікувала Ультиматум РНК РСФРР як “замах проти УНР”, чинник, здатний “розірвати федеративні зв'язки”, і звернувся із закликом до народів Росії “всіма засобами запобігти можливості нової ганебної війни”. 15.1.1918 С. призначений головою української делегації на переговорах з представниками Центральних держав у Бересті-Литовсь-кому. Першим від імені Української Народної Республіки підписав Берестейський мир 1918. Домігся від представників Австро-Угорщини підписання окремої таємної угоди про створення із Східної Галичини і Буковини коронного краю. 4.3.1918 у Бересті-Литовському між представниками Четверного союзу і делегацією УНР, яку очолював С., підписано окремий договір щодо Холмщини. У лютому-квітні 1918- посол УНР у Німеччині. З квітня 1918 -дипломатичний представник України у Бухаресті з повноваженнями підписати мирний договір з Румунією. У лютому-липні 1919 очолював українську місію в Італії (займалась справою повернення на батьківщину полонених-українців), але був знятий з посади за невиконання покладених на нього обов'язків. Входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20. 3 1920 перебував в еміграції у Франції. Співробітничав у газеті “Українські вісті”, в якій опублікував цикл статей про мирні переговори у Бересті-Литовському. В 1920 роках перейшов на прорадянські позиції, у 1928 відвідав УСРР. У 1930 роках мешкав у Німеччині. Загинув у залізничній катастрофі у Франкфурті-на-Одері.

Т. Осташко (Київ).

СЕЗОННІ РОБІТНИКИ (сезонники, заробітчани; російський аналог - відходники) - категорія найманих робітників. Статус заробітчан визначала сезонна праця - тимчасові заробітки, не пов'язані з основним видом діяльності та соціальним походженням. С.р. становили окрему, перехідну соціальну групу (в основному із селян європейської частини Російської імперії, у т.ч. України), що була обкладена великими викупними платежами і податками. Через це змушені вдаватися до пошуку додаткових джерел заробітку, як правило, у тих галузях виробництва, яке мало сезонний характер і нескладну технологію. С.р. використовувалися у сільському господарстві, на будівництві залізниць, в промисловості (цукрові заводи, ґуральні, броварні, цегельні), а також на будівельних і земляних роботах, вирубці лісу тощо, де заробітчани складали бл. 85-90% усіх працюючих. С.р. на відміну від кадрових в основному були приватними власниками засобів виробництва, не володіли робітничими професіями, мали відмінні типи психології й соціальних інтересів. За соціальним походженням С.р. -здебільшого селяни, хоча певну частину їх складали міщани, ремісники, військові, кадрові робітники та ін. За національною приналежністю серед С.р. домінували українці, бл. 20-30% складали росіяни, білоруси, поляки та євреї. У Південній та Лівобережній Україні відсоток неукраїнців був вищий. На сезонні роботи наймалися особи віком 17-40 років (64- 70%); діти складали 4- 8%. За ознаками статі та віку заробітчани поділялися на кілька категорій: “повні” робітники - чоловіки 20-55 років, “півробітники” - жінки та підлітки 12-20 років, робітники “малої допомоги” -діти 8-12 років та особи літнього віку (понад 55 років). У промисловості С.р., які володіли грамотою, становили бл. 41 %. Організація сезонної праці поділялась на організовану й неорганізовану. Перший вид передбачав укладення договорів на майбутні роботи, переважно з допомогою посередників-підрядників. Другий вид-самостійні пошуки заробітку. Виробничо-технічні умови праці та побуту С.р. визначалися сезонним характером найму і могли задовольнити тільки наймінімальніші потреби. Ситуація ускладнювалась низьким рівнем медичного обслуговування С.р., яке було налагоджене лише на цукрових заводах, будівництві залізниць та в окремих великих маєтках (з 1866 законодавство зобов'язувало працедавця утримувати лікарні при підприємствах, що мали понад 100 робітників). Житлові приміщення для С.р. складалися в основному з казарм, землянок, халабуд, бараків тощо. Заробітна плата С.р. була почасовою або відрядною. Інколи її сплачували натурою, що було характерним для сільськогосподарських робіт під час жнив. Денний заробіток у сільському господарстві складав 10 коп. - 1 руб. У промисловому виробництві зарплата була більш стабільною і коливалася у межах 4-6 - 9-12 руб. на місяць. Найвищим був заробіток у будівельників - 100-170 руб. на сезон (весна-осінь). У середньому за сезон С.р. заробляли від 10 до 70 руб., що в більшості випадків вистачало на покриття викупних платежів і податків, рідко на придбання речей побуту, одягу. Регіонами додаткового заробітку для українських сезонних робітників (також російських, білоруських) до 1890 років були тільки українські губернії. Наймасовіший потік С.р. спрямовувався у південні р-ни України - Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії, а також у Бессарабію. Значним ринком сезонної праці були право- і лівобережні губернії, де заробітчани працювали в сільськогосподарських економіях, на цукрових заводах, будівництві залізниць тощо. Починаючи з 1890 років започатковано рух заробітчан в Область Війська Донського, на Кубань, а також у Мінську, Саратовську, Тамбовську губернії.

В. Пашук (Львів).

СЕЛІМ II МЕСТ (1524 - 13.12.1574) - турецький султан у 1566-74. Син султана Су-леймана II та Роксолани. За часів правління С.ІІ М. (державними справами керував великий візир Мехмед Соколлу) Туреччина вела війни з Іраном, Угорщиною, Венецією (1570-73) і “Священною лігою” (Іспанія, Венеція, Генуя, Мальта), завершила завоювання Аравії та Кіпру. У 1569 здійснено невдалий похід на Астрахань. За С.ІІ М. у Молдові в 1574 відбулося антитурецьке повстання, очолене господарем Іваном Водою Лютим, в якому активну участь взяв загін українських козаків на чолі з І.Свирговським.

Р. Шуст (Львів).

СЕЛІМ III (24.12.1761-28.7.1808)- турецький султан (1789-1807). Н. у Стамбулі. Одержав добру освіту. Ще до вступу на престол цікавився військовою справою та наукою в європейських країнах. Намагався вивчити причини кризових явищ у внутрішньому розвитку Османської імперії і дійшов висновку про необхідність проведення реформ, які б порятували країну від кризи. За його дорученням невелика група представників знаті підготувала і частково реалізувала програму перетворень (“нізам-і джедіт”). У 1793 видав указ про створення нової армії, що формувалась за європейським зразком. Багато зробив для розвитку військового флоту, артилерії. Запросив велику кількість європейських інженерів, майстрів та інструкторів. У 1792-93 розширив морське інженерне та відкрив сухопутне інженерне училище у Стамбулі. В 1795 у м.Ускюдар за розпорядженням султана збудовано велику друкарню, де видавались праці європейських авторів з математики, військової справи та інших галузей знань. За правління С. Ill Туреччина вела війну з Росією у 1787-91 та розпочала війну 1806-12. За умовами Ясського мирного договору 1791 Османська імперія визнала приєднання Криму та південноукраїнських земель між Півд. Бугом і Дністром до Російської імперії. За С.Ill у турецьких володіннях існувала Задунайська Січ. Реформи С.III не дали значних результатів (на 1804 чисельність нової армії не перевершувала 12 тис. чол.), але викликали опір і відкриту протидію феодально-клерикальної реакції на чолі з улемами (мусульманські теологи - Ред.). Знаряддям та опорою опозиції став яничарський корпус. 25.5.1807 розпочалося повстання ямаків - солдатів допоміжних військ, і 29.5.1807 С.ІІІ зрікся престолу. У 1808 С.ІІІ був убитий.

Р. Шуст (Львів).

СЕЛЯВА АНТОНІЙ АНАСТАСІЙ (н. бл. 1583 - п. 1655) - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі греко-католицької (уніатської) церкви. Походив з білоруської шляхетської родини. У 1612 вступив до монастиря св. Трійці у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Початкову і середню освіту здобув у Литві та Білорусі. Закінчив колегію св. Атаназія у Римі. Після повернення у Вільно став архімандритом Свя-тотроїцького монастиря. У 1623 обраний полоцько-вітебським архієпископом; висвячений на єпископа у 1624. З 1639 - вікарій Київської греко-католицької митрополії. Після смерті митрополита Р.Корсака призначений у 1640 королем на митрополичу кафедру і затверджений Папою Урбаном VIII. У 1642 обраний протоархімандритом чину св. Василія Великого (див. Василівни). У 1645 розпочав переговори з Київським православним митрополитом П.Могилою про об'єднання церков і утворення Київського Патріархату, які не були завершені через смерть П.Могили. С. вів боротьбу з католицькою ієрархією латинського обряду, яка намагалася підпорядкувати собі греко-католицьке духівництво. С. - автор творів “Антіеленхос” (1622), у якому полемізував з М.Смотрицьким, та, можливо, “Життя Слуги Божого Йосафата” (1625). Помер у Тикоціні на Підляшші. Похований у монастирі василіан у Супраслі.

Р. Шуст (Львів).

СЕЛЯНИ-ДАННИКИ - категорія залежних селян в 15-16 ст. у Великому князівстві Литовському і на українських землях (Київщина, Волинь), які входили до його складу. Займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Платили натуральну данину хутром, медом, воском та ін. продуктами. Інколи займалися землеробством. За використання орної землі сплачували державний податок-серебщину. Виконували інші феодальні повинності. Згідно з Литовським статутом 1588 С.-д. були перетворені на державних селян і кріпаків.

СЕЛЯНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СелПУ)-одна з найчисельніших політичних партій в Україні. Заснована на установчій конференції 25.1.1992 у Херсоні. 217 делегатів конференції представляли 11 областей України. Зареєстрована у Міністерстві юстиції України 3.3.1992. Перший з'їзд партії відбувся у Києві в грудні 1993. Кількість членів партії -понад 100 тисяч чоловік, які об'єднані у первинні осередки, сільські, районні та обласні організації. Вищі органи партії - збори, конференції, з'їзди (завжди відбуваються за зачиненими дверима). Керівні органи партії -Вища рада (51 чол.) і Президія Вищої ради обираються з'їздом. До складу Президії Вищої ради входять голова партії, три його заступники, редактор партійного видання та ін. (всього 9 чол.). Організаційну діяльність партії здійснює секретаріат партії. Партія у своїй діяльності спирається на аграріїв-господарників, профспілки робітників АПК, Міністерство АПК України та колгоспно-радгоспне керівництво на місцях. СелПУ проголошує своїм головним завданням захист інтересів трудового села, всіх представників агропромислового комплексу, недопущення “подальшого вирішення долі селян без їх участі”. В економічному блоці програми партії наголошується, що ефективний соціально-економічний розвиток України можливий лише за умови опори на різні форми господарювання за оновленої соціалістичної орієнтації. Партія розглядає приватизацію як необхідний механізм ефективної економічної діяльності на сучасному етапі, але тих галузей народного господарства, які вичерпали свої потенційні можливості; вважає приватизацію всієї колгоспно-радгоспної власності недопустимою і виступає проти купівлі-продажу землі.

На парламентських виборах 1998 виступала в блоці із Соціалістичною партією України, за який проголосувало 8,5% всіх виборців (блок СПУ і Сел.ПУ отримав 29 депутатських мандатів). Один із керівників партії О.Ткаченко був обраний Головою Верховної Ради України.

Ю. Шведа (Львів).

СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1848 у Галичині, на Буковині і Закарпатті - скасування кріпосного права, проведене австрійським урядом під час революції 1848 в Австрії (див. Революція 1848-49) з метою пристосування економіки до потреб капіталістичного розвитку. Здійснена під тиском революційних подій, що охопили також Галичину, Буковину і Закарпаття, та масових селянських рухів, зокрема Галицького селянського повстання 1846. У Галичині кріпосна залежність селян скасована згідно із законом австрійського імператора Фердінанда I від 17.4.1848. Окремим декретом від 1.7.1848 дію цього закону уряд поширив на Буковину, підтвердивши його законом від 9.8.1848. Влітку 1848 питання про умови звільнення селян обговорювалося в австрійському парламенті. Депутати від селян Галичини і Буковини І.Капущак, Л.Кобилиця разом з ін. депутатами лівого крила рішуче виступили проти виплати викупу поміщикам. Але більшістю голосів парламент ухвалив скасувати повинності селян за викуп. На підставі цієї постанови 7.9.1848 видано закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися на правах спадковості. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпацьких повинностей. За “звільнення” селян поміщики одержували великий викуп: у Сх. Галичині - 58,9 млн гульденів (145,6 млн тодішніх крб), на Буковині - 5,5 млн гульденів (13,9 млн тодішніх крб). Головний тягар викупу несло селянство. За законом 7.9.1848 у власність селянства Сх.Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельною і економічно неспроможною, значну частину їх (халупників і комірників) було “звільнено” зовсім без землі й вони відразу потрапили в економічну залежність до землевласників. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовиська, за користування якими селяни змушені відробляти або платити. З метою практичного здійснення реформи уряд видав додаткові законодавчі акти: 4.3.1849 для всіх країв австрійської монархії, 15.8.1849 і 4.10.1850 тільки для Галичини. 23.10. і 12.11.1853-для Буковини.

У Закарпатті, як і по всій Угорщині, кріпосницька залежність селян скасована законом, що його прийняв угорський сейм 18.3.1848 і підтвердив 1853 австрійський імператор Франц-Иосиф I, на таких же кабальних для селян умовах, як і в Сх.Галичині та на Буковині. Землевласники одержали викуп у розмірі 20-кратної вартості річних повинностей селян. Більшість закарпатського селянства була звільнена з недостатньою забезпеченістю землею, значна частина - зовсім без землі. Грабіжницький характер С.р. спричинив подальше зростання зубожіння селянства, викликав хвилю селянських заворушень у Сх.Галичині і Закарпатті та Буковинське селянське повстання 1848-49.

Ф. Стеблій (Львів).

СЕЛЯНСЬКА СПІЛКА (Українська селянська спілка) - масова профспілкова організація, яка об'єднувала незаможне селянство України. Перебувала під впливом Української партії соціалістів-революціонерів. Питання про створення С.с. було поставлене на І з'їзді УПСР, який проходив 4-5.4.1917. На з'їзді діячів українського села 6-7.4.1917 створено С.с. та обрано її Тимчасовий комітет у складі: М.Стасюк (голова), Т.Осадчий, А.Сербиненко, В.Коваль, І.Сніжний. З'їзд ухвалив рішення про організацію осередків С.с. в усіх селах, волостях, повітах та губерніях. 10.5.1917 відбувся губернський з'їзд селянських спілок Київщини. Протягом травня-червня 1917-губернські з'їзди Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини та Поділля. Делегати з'їздів одностайно підтримали політику Української Центральної Ради, у своїх рішеннях висунули вимоги скасування приватної власності на землю, автономії України у складі федеративної Росії, скликання українського сейму, українізації армії. На І Всеукраїнському селянському з'їзді у Києві, проведеному С.с. та УПСР, обрано ЦК С.с.: М.Ковалевський (голова), М.Стасюк, В.Винниченко, П.Христюк, Б.Мартос, А.Степаненко, М.Осадчий, I.Пугач, А.Лівицький та Всеукраїнську раду селянських депутатів (133 чол.), яка спільно з ЦК С.с. увійшла до складу Української Центральної Ради. Завдяки діяльності С.с. українське селянство майже повністю позбулось впливу російської Партії соціалістів-революціонерів та створеного нею Всеросійського селянського союзу. Селянський з'їзд ухвалив відкликати українських делегатів з Виконавчого комітету Всеросійського селянського союзу, залишивши 5 чоловік для зв'язку. С.с. видавала свій друкований орган - щоденну газету “Народна воля”. С.с. засудила гетьманський переворот. Скликаний нею другий Всеукраїнський селянський з'їзд, який відбувся нелегально у Голосіївському лісі під Києвом, у своїх резолюціях засудив політику гетьмана П.Скоропадського, висловив повну підтримку УЦР і закликав селянство до боротьби з гетьманською владою за відновлення республіканського правління. На IV з'їзді УПСР (13-16.5.1918) представники С.с. (голова-О.Янко) підтримали позицію правого крила партії (т.зв “центральної течії”) і виступили за проведення поміркованішої соціально-економічної політики, ніж та, що проводила УЦР. У серпні 1918 С.с. увійшла до складу Українського національного союзу - блоку опозиційних до гетьманського режиму політичних партій, економічних, професійних і культурних організацій. Представник С.с. Ф.Швець був членом Директорії УНР. С.с. припинила існування у 1919.

О. Бойко (Київ).

СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧИЙ СОЮЗ - українська політична організація соціалістичної орієнтації, що діяла на території ЗУНР-ЗОУНР у 1918-19. Утворений у Станіславі (тепер -м. Івано-Франківськ) у кін. 1918. До обласної управи С.-р.с. увійшли: Д.Дем'янчук (голова), Є.Оліярник, Т.Чернявський, В.Бриндзей, І.Кабаровський, І.Орищук. Проводив роботу в українських професійних організаціях. Видавав друкований орган - щотижневу газету “Республиканець” (начальний ред. - В.Гадзін-ський, з кін. січня 1919-Д.Дем'янчук, відповід. редактор -Д.Дем'янчук, з кін. лютого 1919-О.Устиянович). Виступав за негайне об'єднання всіх українських земель у демократичній республіці, українізацію державних урядів, шкіл і законодавчих інституцій, надання соціальних гарантій працюючим (гарантовані оплачувані відпустки, заборона нічної праці жінок тощо). В лютому 1919 перейшов в опозицію до Української національної ради ЗУНР-ЗОУНР 1918-19 та Ради державних секретарів. 16.2.1919 у Станіславі відбулася нарада представників повітових організацій, на якій були ухвалені Програма і Статут С.-р.с. У програмі визначалась головна мета організації - перетворення “дотеперішнього капіталістично-бюрократичного ладу” на соціалістичний. Висувались вимоги всезагального і рівного виборчого права (з 20 років); свободи слова, друку, віри, зборів, товариств і страйків; скасування смертної кари і довічного ув'язнення; скасування регулярної армії і заміни її горожанською міліцією; відокремлення церкви від держави і школи; безплатного шкільного навчання, для бідних дітей - безплатного харчування, одягу, підручників; націоналізації землі, фабрик, фінансів та торгівлі тощо. У соціальній сфері: 8-годинного робочого дня; державного пенсійного забезпечення; безплатної медичної допомоги працюючим; запровадження промислових судів. С.-р.с. оголосив про скликання у Станіславі “Селянсько-робітничого (трудового) з'їзду” за зразком Трудового конгресу України, який відбувся 30-31.3.1919 (право вибирати і бути обраним на з'їзд С.-р.с. надав безземельним та малоземельним селянам, робітникам різних сфер економіки і трудовій інтелігенції). Провідну роль на з'їзді відігравали лідери Української соціал-демократичної партії: О. Безпалко, В.Темницький, Р.Яросевич. З'їзд звинуватив Раду державних секретарів у підтримці австрійського бюрократичного режиму. Прийняв резолюцію з вимогою конфіскації великої земельної власності (в т. ч. церковних і монастирських земель) без викупу, націоналізації фабрик. Комісії УНРади із земельної реформи запропоновано підготувати проект земельної реформи на основі Земельного Закону Директорії. Мотивуючи недостатню представленість в Українській національній раді робітництва і селянства, з'їзд виступив з ультимативною вимогою про негайне включення 60 обраних ним делегатів (45 селян та 15 робітників) до складу законодавчого органу ЗО УНР. Після дводенних дискусій щодо ультиматуму з'їзду Українська. національна рада ЗУНР-ЗОУНР більшістю голосів відхилила його вимоги. За доповнення складу голосували тільки представники УСДП. Обрані з'їздом 60 послів утворили окремий Виконавчий Комітет з 9 чол., який 9.4.1919 обрав керівний орган - Заряд Виконкому (голова -Д.Дем'янчук). У червні 1919 після окупації Галичини польськими військами С.-р.с. припинив свою діяльність.

О. Павлишин(Львів).

СЕЛЯНСЬКО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (Хлопсько-радикальна партія) - назва політичної організації, що існувала в 1919 на Покутті та Гуцульщині. Створена членами Української радикальної партії на чолі з К. Трильовським, які звинуватили лідерів УРП у намаганні в 1918 припинити діяльність партії. Лідер С.-р.п. К.Трильовський відновив видання газети “Громадський голос” (виходила у Коломиї) та організував Селянсько-радикальний клуб в Українській національній раді ЗУНР-ЗОУНР. 16.2.1919 у Коломиї відбулася конференція С.-р.п. (взяв участь 321 делегат), яка обрала управу партії (К.Трильовський - голова; А.Онищук - заступник голови і генеральний скарбник; з кін. лютого 1919- Г.Дувіряк, другий заст. голови; П.Шекерик-Доників - писар; М.Ганчук, Д.Паневник, М.Білик, К.Тимульський, І.Радуляк, О.Кубринович, О.Рудий. Д.Лукащук). У березні 1919 крайовий з'їзд УРП у Станіславі (тепер - Івано-Франківськ) визнав нелегітимною реорганізацію партії К.Трильовським і засудив самочинне видання газети “Громадський голос”. Управа реорганізованої К.Трильовським партії затвердила за нею назву: “Селянсько-радикальна партія”, а її представники в УНР ЗУНР створили окрему фракцію. Осередки Селянсько-радикальної партії діяли в Снятинському, Коломийському, Косівському, Печеніжинському та Богородчанському повітах. Не висунувши своєї програми, провідники партії виступали проти негайного скасування приватної власності на землю -за поступову соціалізацію землі, з першочерговим її поділом серед мало- і безземельних селян. Після відходу влади ЗУНР-ЗОУНР і УГА за р. Збруч лідери партії - К.Трильовський та П.Шекерик-Доників залишили Галичину. Представник від С.-р.п. - К.Трильовський входив до складу президії Всеукраїнської національної ради, яка засідала у Відні (4.1-22.4.1921). У 1922 була здійснена спроба відновити діяльність С.-р.п. У с. Іспас на Коломийщині колишній посол Державної ради у Відні Павло Лаврук створив організаційний центр з відновлення партії (видавав у Коломиї тижневик “Радикальний голос”, ред. -Н.Лаврук), який, однак, через відсутність підтримки серед місцевого населення незабаром припинив свою діяльність.

О. Павлишин (Львів).

СЕЛЬСЬКА РАЙХ МАРГІТ (Маргарита, Марія Іванівна; 23.6.1903-3.2.1980)-українсь-кий живописець. Дружина Р.Сельського. Н. у м. Коломиї (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчила Коломийську гімназію. Початкову художню освіту здобула у приватній “Вільній академії” у Львові, заснованій архітектором Л.Підгородецьким. У 1920-21 навчалася у Львівській художньо-промисловій школі, пізніше - у Краківській академії красних мистецтв (1923-24), Віденській академії (1924-25), 1925-27 - в Модерній академії у Парижі (майстерня проф. Фернана Леже). У 1930 роках працювала як незалежний художник, була членом молодіжного об'єднання художників “Artes” та львівського професійного союзу артистів-пластиків (1933-39), входила в Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ). З 1940 - член Спілки радянських художників України (СРХУ). С. - автор численних портретів, натюрмортів, пейзажів, серед яких “Дівчина” (1939), “Пейзаж із Гуцульщини” (1956), “Гуцульський натюрморт” (1960), “Морський пейзаж” (1963), “Пейзаж Білгорода” (1965), “Скрипаль” (1966), “Збір винограду” (1966), “Вишивальниця” (1968), “Кримський пейзаж” (1965), “Карпатський мотив” (1965), “Мальви” (1969), “Галя” (1969) та ін. С. написала портрети Лесі Українки, І.Вільде, І.Свенцицького, дружини художника І.Труша - А.Труш-Драгоманової. На творчість С. помітний вплив мали західноєвропейські мистецькі напрями, особливо конструктивізм і кубізм. Картини художниці відрізняються оригінальністю як кольорового, так і композиційного рішення. Твори С. виставлялися у Львові, Києві, Москві, Варшаві, Кракові, Лодзі, Познані, Парижі. Похована у Львові.

Т. Галайчак (Львів).

СЕЛЬСЬКИЙ РОМАН ЮЛІАНОВИЧ (21.5.1903 - 3.1.1990) - відомий український живописець, педагог. Н. у Сокалі на Львівщині. У 1921 закінчив гімназію у Львові. У 1921-22 навчався у художньо-промисловій школі, відвідував студію О.Новаківського. У 1922-27 удосконалював майстерність у Краківській академії красних мистецтв, у 1925 і 1928 - в Парижі. З 1929 постійно жив у Львові. Був головою молодіжного об'єднання митців “Artes”, входив в Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ). У 1934-39 викладав у Львівському ін-ті пластичних мистецтв, у 1939-41 -викладач живопису і композиції Львівського державного училища прикладного мистецтва. У роки війни запишався у Львові, працював як незалежний художник. У післявоєнний час - на педагогічній роботі: спочатку - викладач Львівського державного училища прикладного мистецтва ім. І.Труша (1944-47), у 1947-74 - завідувач кафедри, викладач жи вопису і композиції, в.о. професора Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. З 1989 - народний художник УРСР. Учнями С. були відомі львівські живописці Д.Довбошинський, Є.Лисик, М.Кристопчук, В.Патик, І.Скобало та ін. Серед творів С. -“Порт” (1931), “Морський пейзаж” (1931), “Яхт-клуб в Майорі” (1949), “Квіти” (1959), “Карпатський пейзаж” (1960), “Рибальська гавань” (1962), “Ліс” (1965), “Сіті” (1966), “Гаряче літо” (1971), “Сліди війни” (1971), “Гуцульщина” (1972), “Морський причал” (1973), “У Манявському заповіднику” (1980), “Озеро Пісочне” (1981), “Свірж” (1981), “На Чорногорі” (1982), “Квіти у Карпатах” (1984), “Ластівки” (1984), “Натюрморт із свічником” (1984), “Жах війни” (1985) та ін. Твори митця відзначаються оригінальністю художньої мови, глибиною змісту, життєстверджуючим настроєм. Роботи С. зберігаються у колекціях музеїв і галерей Львова, Києва, Варшави. Помер і похований у Львові.

Т. Гапайчак (Львів).

СЕМАКА ІЛЛЯ (23.9.1866 - 4.1.1929) - український громадський і політичний діяч на Буковині, правник. Н. у м. Берегометі (за ін. дан. - у с. Руському Банилові) у сім'ї священика. Закінчивши гімназію, вивчав право в Чернівецькому ун-ті. З 1891 займався судовою практикою у Чернівцях, з 1897 працював у суді в Радівцях. У 1899 переїхав до Кіцмані, де працював секретарем, радником І начальником суду. В Кіцмані очолював місцеві українські осередки - “Народний дім” та “Руська бесіда”. Належав до Української національно-демократичної партії. У 1907-18 - посол до австрійської Державної Ради у Відні по виборчому округу Кіцмань-Садагура, 1911-18 - посол до Буковинського сейму. Під час Першої світової війни 1914-18 -член Загальної української ради у Відні. На поч. листопада 1918 був одним з організаторів перебрання українцями влади у Чернівцях. У 1918-19- член Української національної ради ЗУНР-ЗОУНР, обраний до законодавчої та фінансової комісій. З січня 1919 перебував у Відні, де працював в австрійській Ліквідаційній комісії, згодом - в екзильному уряді ЗУНР. У 1920 роках емігрував до Словаччини, працював деякий час суддею. Помер у Превідзі (Словаччина).

О. Павпишин (Львів).

СЕМБРАТОВИЧ ЙОСИФ (8.11.1821 -23.10.1900) - галицький митрополит греко-католицької церкви, архімандрит Львівський, граф (з 1870). Н. у с. Криниці на Лемківщині в родині священика. Початкову освіту одержав у с. Мушині, пізніше навчався в гімназії у Новому Сончі. Закінчив теологічний ф-тет Віденського ун-ту, доктор теології. У 1845 висвячений у сан священика перемишльським єпископом І.Снігурським. Після повернення в Галичину - префект духовної семінарії у Перемишлі, з 1850 - у Львові. У 1852-60 перебував у Відні, де С. призначено заступником ректора греко-католицької духовної семінарії, а також парохом церкви св.Варвари. З 1860 - професор теології Львівського ун-ту. У березні 1865 Папа Римський Пій ЇХ іменував С. титулярним архієпископом. У 1867-70 -адміністратор перемишльської єпархії. Після смерті митрополита С.Литвиновича у травні 1870 призначений галицьким митрополитом (27.6.1870 Папа затвердив це рішення). С. приділяв велику увагу піднесенню духовності українського народу, особливо катехізації та проповідницькій діяльності. Здійснив реставрацію собору св. Юра у Львові. У 1876 видав митрополичий лист “Про велику гідність людини”, в якому виступив за тверезий спосіб життя, заохочував до організації товариств тверезості. Польські поміщики, які могли втратити прибутки через діяльність С., розпочали акцію дискредитації митрополита. Польські інтриги при віденському дворі, поширення русофільства, ідеї якого підтримувала частина галицького духовенства, перехід на православ'я о. I. Наумовича та парохії села Гнилички Збаразького повіту призвели до усунення С. з митрополичої кафедри. У грудні 1882 Папа Римський підтвердив це рішення і надав С. титул архієпископа теодозіопольського. С. виїхав до Риму, працював у Конгрегаціях пропаганди віри, надзвичайних справ, очолював комісію з ревізії церковних книг. Помер у жовтні 1900.

Р. Шуст (Львів).

СЕМАШКО ЙОСИФ (25.12.1798 -23.11.1868) - уніатський (греко-католицький), згодом - православний єпископ. Н. у с. Павлівці Київської губ. у родині священика. З 1809 навчався у Немирівській гімназії, а з 1816 - у Віленській семінарії. У грудні 1821 висвячений на священика, у 1823 став каноніком Луцької уніатської єпархії. Обіймав посаду асесора уніатського департаменту римо-католицької духовної колегії у Петербурзі. Вивчав стан уніатської церкви в Російській імперії, розробляв засоби повернення її до складу православної церкви. Виступав за ліквідацію католицьких впливів на уніатську церкву. З кін. 1830 років С. виступив ініціатором заходів, спрямованих на ліквідацію уніатської церкви, що спричинило швидке просування С. у церковній ієрархії. У 1827 запропонував закрити “зайві” василіанські монастирі. Особливу увагу звертав на ліквідацію обрядових відмінностей греко-католицької церкви від православної. Насаджував т. зв. “чистий” православний (московський) обряд. У квітні 1829 С. імператорським указом призначений вікарним єпископом і головою консисторії Білоруської уніатської єпархії, єпископ мстиславський. З квітня 1833-єпископ Литовської єпархії з центром у Жировці. Продовжував кампанію ліквідації василіанських монастирів і лише за 1834 закрив 9. У травні 1833 С. звернувся до Миколи I з проханням про приєднання греко-католицької церкви до Російської православної церкви. У 1834 створив таємний комітет уніатських справ, підготував підпорядкування у 1837 уніатської церкви Московській Патріархії. У лютому 1839 у Полоцьку С., єпископи Василій Лужинський та Анатолій Зубко підписали акт про ліквідацію унії та приєднання до православної церкви. 25.3.1839 цар Микола І видав указ про ліквідацію унії у Російській імперії. За заслуги у справі ліквідації уніатської церкви С. було надано сан архієпископа. Протягом 1840-45 - архімандрит монастиря св. Трійці, а у 1845-52 - архімандрит монастиря св. Духа у Вільно. З 30.3.1852 - митрополит Литви з правом носити білий клобук. Помер 23.11.1868. Похований у Вільно (тепер Вільнюс, Литва).

Р. Шуст (Львів).

СЕМБРАТОВИЧ РОМАН (псевд. - Висовський Р., Galizischer Slave - Галицький слов'янин); 1876 - 8.1.1906) -український публіцист, редактор. Н. у с. Новому Селі (тепер Польща) у родині священика. У 1896 закінчив Перемишльську гімназію. З 1896 навчався на правничому ф-ті Віденського унту. Зі студентських років займався громадською і політичною діяльністю, очолював академічне товариство “Січ” у Відні. У 1898 разом з М.Кордубою і С.Яричевським випустив альманах, присвячений 30-літтю “Січі”. Належав до Русько-української радикальної партії. У 1898 підтримував кандидатуру І .Франка на виборах до австрійського парламенту. Співробітник віденського часопису “Neues Wiener Jornal”, а згодом - кореспондент однієї з найвпливовіших німецьких газет “Frankfurter Zeitung”. З 1901 намагався організувати інформаційне бюро і спеціалізоване періодичне видання з українською проблематикою (зокрема, видавав місячник “X-Strahlen”). У 1903 за активної участі представників Української парламентарної репрезентації австрійського парламенту (Ю.Романчука, А.Коса і В.Яворського) розпочав видання у Відні часопису “Ruthenische Revue” (згодом - “Ukrainische Rundschau”), який виконував роль важливої офіційної трибуни серед політичних кіл Західної Європи. Протягом 1903-05 С. надрукував у “Ruthenische Revue” низку статей (понад 45 назв), а також численні редакторські коментарі на відгуки чужомовної (в основному польської) преси, зокрема “Der russische Panslavismus und Westeuropa” (1902); “Der Kampf ums Licht (Zur rutenischen Universitatsfrage)” (1902); “Psychopathia nationalis” (1902); “Osterreichs Kulturmission und die Politik der osterreichischen Redierungen” (1904) та ін. С. був відомим в європейському журналістському світі як незаперечний знавець української справи. Статті С. про Україну й український народ у контексті загальноєвропейських подій з'являлися в “Le Courrier Europeen” (Франція), “Berliner Tagenblatt” (Німеччина), а також у швейцарській і датській пресі. До найважливіших публіцистичних праць С. належать окремо видані брошури “Роіопіа irredenta” (Франкфурт-на-Майні, 1903) і “Das Zarentum im Kampfe mitderZivilization” (Франкфурт-на-Майні, 1905), де автор розкрив польські та російські утиски і порушив проблеми національно-визвольної боротьби українського народу. Щодо заборони царською Росією української мови С. 1904 започаткував на сторінках “Ruthenische Revue” анкету серед діячів науки і авторитетів європейської політики про їх ставлення до царського указу 1876 про заборону української мови (див. Емський акт 1876). Думки й погляди відомих у той час людей, серед яких депутати Фредерік Баєр (Данія), Адольф Гедін (Швеція), Б'єрн Б'єрнсон (Норвегія), Г. фон Герлах (Німеччина), професори університетів Маріо Рапісарді і Джузеппе Сергі (Рим), Е. Гассе і Г.Бухгольц (Лейпциг), Н.Фредеріксен (Копенгаген), а також Фредерік Герц, Франц Оппенгаймер, Иоганн Шляф, зібрані і видані у Відні в 1905 під назвою “Das Urteil der europaischen Kulturwelt uber den Ukas 1876”. Помер внаслідок тяжкої хвороби (сухоти). Похований на кладовищі Герштгоф у Відні.

Т. Романюк (Львів).

СЕМБРАТОВИЧ СИЛЬВЕСТР (3.9.1836 -,4.8.1898) - митрополит Галицький греко-католицької церкви, архієпископ львівський, римський граф (1894), кардинал (1895). Н. у Дошниці на Лемківщині в родині священика. З 1850 навчався в гімназії у Перемишлі, згодом - у Львівській та Віденській гімназіях. У жовтні 1853 вступив до Колегії св. Атаназія в Римі, де вивчав філософію і богослов'я. У 1860 висвячений на священика, в червні 1861 захистив докторську дисертацію з теології. Після повернення у Галичину призначався помічником пароха у село Флоринку та Тиличі (Перемишльська єпархія). У 1862 переїхав до Львова, працював катехитом та капеланом монастиря василіанок. У 1863-70 - префект Львівської духовної семінарії. З 1869 - професор догматики Львівського ун-ту, у 1873 і 1879 - декан богословського ф-ту Львівського ун-ту. У 1877 призначений радником митрополичої капітули, а з 1878 - архіпресвітером митрополичої капітули. Брав участь у діяльності українських культурно-просвітницьких організацій. У 1870 разом з о. Ю.Пелешем заснував богословський журнал “Руській Сіонь”, видав “Изборникь благопотребнихъ церковныхъ чинов и службъ” (спільно з о. Ю.Пелешем і о. О.Лепким), у 1879 - перший молитовник українською народною мовою. У лютому 1878 призначений львівським єпископом-помічником. Після зречення Й.Сембратовича в листопаді 1882 призначений адміністратором Галицької митрополії, а 26.3.1885 став Галицьким митрополитом. С. був імперським таємним радником, членом Галицького сейму і двічі його головою, членом Палати Панів у Відні. Значну увагу приділяв вихованню молодих священиків, збудував приміщення для духовної семінарії у Львові (1889). Добився створення в 1885 станіславської єпархії, завершив реформу чину св. Василія Великого. Заснував священиче Товариство св. Павла, яке допомагало бідним парохіям у спорудженні та відновленні церков. Під час проведення пастирських візитацій звертав увагу на рівень освіти народу, стан шкіл та культурно-просвітницьких закладів, зокрема читалень “Просвіти”. У 1884 заснував дівочий інститут у Львові. Брав активну участь у політичному житті Галичини, був прихильником політики “нової ери”. Похований у Львові в крипті собору св. Юра.

Р. Шуст (Львів).

СЕМЕН (Семеон) ОЛЕЛЬКОВИЧ (р. н. невід. - п. 1470) - останній київський удільний князь (з 1455). Правнук великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича. Охрещений в 1420 у Слуцьку. С.О. був одружений з Марією, дочкою віленського воєводи Гаштольда, фактичного керівника литовського уряду. У 1440-54 - князь слуцький. Як київський князь, проводив незалежну політику: воював з татарами, підтримував тісні зв'язки з Молдовським князівством, генуезькими колоніями у Криму, кримським князівством Феодора. Свою дочку видав заміж за останнього великого тверського князя Михайла Борисовича, а сестру - за молдовського господаря Стефана III Великого. У 1458 за кн. С.О. православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії і була створена самостійна Київська митрополія. Литовські і руські пани безуспішно висували його кандидатуру на великого князя литовського. У 1461 депутація від Литовської держави заявила польському королеві Казимиру IV Ягеллончику: або він постійно перебуватиме в Литві, або має великим князем поставити С.О. Вів будівельні й реставраційні роботи у Києві, сприяв розвиткові культури в Київському князівстві. Похований в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Після смерті С.О. Київське князівство в 1471 перетворене у воєводство в складі Великого князівства Литовського.

М. Крикун (Львів).

СЕМЕНКО МИХАЛЬ (Михайль) ВАСИЛЬОВИЧ [19(31).12.1892-23.11.1937]-український поет. Н. у с. Кибинцях Миргородського повіту (тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.). Син письменниці Марії Проскурівни. Середню освіту здобув у Хорольській гімназії, реальних училищах у Кибинцях та Курську. Навчався на дворічних загальноосвітніх курсах у педагога А.Черняєва (Петербург) та в Петербурзькому психоневрологічному ін-ті. У 1914 переїхав до Києва, де був мобілізований до царської армії. Служив військовим телеграфістом у Владивостоці. Там вступив до РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі (вийшов з партії у 1920 роках). У 1917 С. повернувся в Україну. Був організатором футуристичних літературних груп “Кверо” (1914), “Фламінго” (1919), “Ударна група поетів-футуристів” (1921), “Аспанфут” (1921), “Нова генерація” (1927); редактором журналів “Мистецтво” (після Михайличенка), “Катафалк искусства” (1922); “Семафор у майбутнє” (1922), “Бумеранг”, “Гонг комункульту”, “Нова генерація” (1927-31 ) та ін. Перші поетичні твори опублікував у журналі “Українська хата” в 1913. Згодом з'явилися збірки поезій: “Prelude” (1913)-позначена впливом “Української хати”; “Дерзання” (1914), “Кверо-футуризм” (1914), в яких С. виявив себе як поет-футурист, а також як теоретик цієї течії. Передмови до збірок були своєрідними маніфестами пошукового (кверо) футуризму, в яких виступив проти канонізації та будь-яких культів у мистецтві (в українському - проти культу Т.Шевченка), хоча національні традиції взагалі не заперечував. У наступні роки вийшли зб.

“П'єро задається” (1918), “П'єро кохає” (1918), “Дев'ять поем” (1918), “Дві поезофільми” (1919), “П'єро мертвопетлює” (1919), “Bloc notes” (1919), “В садах безрозних” (1919), “Проміння погроз” (1921), “Кобзар” (1924, 1925), “Малий Кобзар і нові вірші” (1928), “Сучасні вірші” (1931), “З радянського щоденника” (1932), “Китай в огні” (1932), “Міжнародні діла”(1933); поеми: “Ліліт” (1919), “Тов. Сонце” (1919), “Кабле-поема за океан” (1921), “Німеччина” (1936); збірник памфлетів “Європа й ми” (1930). Ранню творчість С. пронизують урбаністичні мотиви, вирізняють мовні й формальні експерименти, епатування публіки, пропаганда тотальної деструкції форми. Водночас поезія С. 1920 років (реакція поета на антигуманістичні та антинаціональні події в пореволюційній Україні) має риси експресіоністичної поетики. Своєю творчістю С. розширив тематичні та версифікаційні можливості української поезії. З кін. 1920 років у зв'язку з тотальною критикою, пошуками націоналізму та інших надуманих збочень у літературній творчості поета С. перейшов від футуризму до оспівування революційного героїзму в роки громадянської війни, радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму, більшовицької партії. На поч. 1930 років змушений визнати “помилковість” усього раніше створеного (вірш “Починаю рядовим”). Творчістю С. цікавилися М.Вороний, В.Коряка, Ю.Смолич, Ф.Якубовський, А.Ніковський та ін. 26.4.1937 С. заарештований за звинуваченням в “активній контрреволюційній діяльності” та участі в “троцькістсько-авербахівському блоці”. 23.10.1937 на закритому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР засуджений до найвищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією майна. 23.11.1937 С. розстріляний. У 1957 - реабілітований.

І. Роздольська (Львів).

“СЕМЕНОВІ ЛЮДИ” - рештки орди Саїд-Ахмата, переможеного у 1455 кримським ханом Хаджі-Преєм і довічно ув'язненого в Литві. Київський князь Семен Олелькович поселив частину розгромлених ординців у межах своїх володінь (зокрема, на Остерщині). У 1480-90-х роках ці “київські татари” перетворилися на об'єкт претензій кримського хана Менглі-Гірея, котрий вимагав від великих литовських князів Казимира та Олександра їхньої видачі з переходом у його володіння наданих їм земель.

О. Русина (Київ).

СЕМИГИНОВСЬКИЙ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) - український золотар другої пол. 18 ст. Жив і працював у Києві. Вперше згадується у 1762, коли складав посмертний опис майна відомого київського золотаря І.Равича. У 1767 уклав контракт на виконання золотарських робіт для Києво-Печерської лаври. Єдина відома підписна праця С.-срібна шата 1780 (Київ, Національний музей історії України) на ікону святого Івана Богослова з церкви Іва-ноБогословського жіночого монастиря.

В. Александрович (Львів).

СЕМЧИШИН ТИМІШ (псевд. - “Річка”; бл. 1915- можливо, 1945) - український військовий діяч. Н. На Самбірщині. Навчався у Львівській політехніці, під час навчання - активіст українського студентського руху. Наприкін. 1930-х вступив до Організації українських націоналістів. Після розколу ОУН 1940 - на боці С.Бандери. У 1941 -заступник провідника Південної похідної групи ОУН З.Матли. У 1942 заарештований німцями і кинутий до концтабору. У березні 1943 втік із ув'язнення і нелегально пробрався до Одеси, де очолив підпілля ОУН у Трансністрії. З приходом радянської армії продовжував підпільну боротьбу зі сталінським режимом. Подальша доля невідома. Ймовірно, загинув у 1945.

К. Бондаренко (Львів).

СЕН-ЖЕРМЕНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР-один із договорів Версальської системи післявоєнного влаштування у Європі. Укладений 10.9.1919 у м.Сен-Жермен-ан-Ле (поблизу Парижа) між т.з. головними союзними державами (США, Британською імперією, Францією, Італією, Японією), а також Бельгією, Китаєм, Кубою, Грецією, Нікарагуа, Панамою, Польщею, Португалією, Румунією, Югославією, Сіамом (Таїландом), Чехословаччиною та Австрією. Австрійську делегацію на переговорах очолював державний канцлер К.Реннер. Договір став документом, який підсумовував результати Першої світової війни для колишньої Австро-Угорської імперії. С.-Ж.м.д. констатував розпад Австро-Угорської імперії (відбувся після капітуляції Австро-Угорщини 27.10.1918) на ряд самостійних держав -Австрію (з 12.11.1918-Австрійська республіка), Угорщину, Чехословаччину, Сербо-Хорвато-Словенську державу (з жовтня 1929 -Югославія), Західно-Українську Народну Республіку. Згідно з договором здійснено територіальні зміни: колишні провінції імперії Богемія, Моравія і Сілезія переходили до Чехословаччини (пізніше частина Тешинського району Сілезії відійшла до Польщі). Бургенланд переходив від Угорщини до Австрії (у 1921 частину цієї території з м.Шопрон-Еденбург повернуто Угорщині), Італія отримала південну частину Тіролю. Незважаючи на рішучу вимогу Буковинського народного віча у Чернівцях 3.11.1918 про приєднання Північної Буковини до складу єдиної Української держави, її передали Румунії. Було проігноровано також рішення Народних Зборів Закарпаття (Собору Русинів) у Хусті (21.1.1919) про приєднання цього краю до УНР, і Закарпатську Україну включили до Чехословаччини. Це викликало рішучі протести урядів ЗУНР, УНР та УСРР Статті 10-13 договору визначали автономний статус Закарпаття у складі Чехословаччини (див. Підкарпатська Русь, Карпатська Україна). Договір гарантував права національних меншин, у т. ч. й українців, на території Чехословаччини і Румунії.

За С.-Ж.м.д. Відень визнавав незалежність Югославії, Чехословаччини, а також усі мирні договори з центральними державами, кордони Болгарії, Греції, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини і Югославії. Австрія зобов'язувалася виконувати будь-які ухвали держав-переможниць щодо її колишніх володінь, приналежність яких не була визначена у договорі (це стосувалося, у першу чергу, Галичини, яку невдовзі остаточно приєднали до Польщі). У погодженні з постановами Вер-сальського мирного договору С.-Ж.м.д. зобов'язував Австрію відмовитись від прав у Марокко, Єгипті, Сіамі та Китаї. Австрія визнавала незалежність територій, які раніше входили в Російську імперію, і відміну Брест-Литовського договору, а також право Росії на репарації з Австрії. Договір забороняв аншлюс, тобто приєднання Австрії до Німеччини або ін. держави. Воєнні статті договору встановлювали чисельність австрійських збройних сил у 30 тисяч чол., їй заборонялось мати військово-морський флот і військову авіацію. Австрія зобов'язувалась передати переможцям у рахунок репарацій весь торговельний і риболовецький флот. С.-Ж.м.д. включав у себе статут Ліги Націй, Міжнародного бюро праці. Договір створив ряд нових територіальних проблем та посилив незадоволення держав, які зазнали поразки у Першій світовій війні 1914-18. Підписання договору без участі більшовицької Росії (кваліфікувала договір як реакційний та імперіалістичний) згодом дало можливість комуністичному режиму СРСР приєднатися до антиверсальських акцій фашистської Німеччини і навіть вступити з нею в безпосередню змову проти народів Східної Європи.

М. Рожик (Львів).

СЕНИК ОМЕЛЯН (1891 -1941 )(Грибінський, Канцлер) - відомий діяч українського націоналістичного руху. Н. у Яворові (тепер Львівська обл.). На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив до австрійської армії, згодом - сотник Галицької армії. З 1921 - член Української військової організаці'і, входив до Начальної та Крайової Команди УВО. У 1928-29 - крайовий Командант УВО. Деякий час - головний редактор органу УВО “Сурма”. 31927 - член Проводу українських націоналістів. У 1929 С. був делегатом Першого Конгресу українських націоналістів у Відні. У 1930 роках - член Вищого (чотириособового) Проводу ОУН. В організації відповідав за внутрішню політику і вів організаційну роботу. У 1930 С. здійснив ряд організаційних поїздок до США, Канади, Аргентини, Бразилії. В 1934 у Празі поліція захопила т.зв. “Архів Сеника”, який містив відомості про підпільну діяльність ОУН. Це стало причиною численних арештів членів організації, а сам “Архів” - одним з головних документів звинувачення на Варшавському процесі 1935-36. С. був запідозрений у зраді, але Революційний трибунал ОУН цього не підтвердив. Після смерті Є.Коновальця С. з допомогою Л.Барановського фактично зосередив у своїх руках керівництво ОУН, активно впливаючи на політику А.Мельника. С. був головуючим на II Великому Зборі ОУН у Римі. У 1940 група провідних діячів ОУН почала вимагати відставки С. та Я.Барановського, що спричинило внутрішню кризу в ОУН і призвело до розколу організації. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 призначений керівником Основної похідної групи ОУН (А.Мельника), яка мала дістатися Києва і проголосити державність України. Загинув за нез'ясованих обставин у Житомирі, де і похований.

  К. Бондаренко (Львів).

СЕНЯВСЬКИЙ МИКОЛА-ЄРОНІМ (1645 -1685) - один із найбільших польських магнатів, волинський воєвода (з 1680), гетьман пальний коронний (з 1682). Брав участь у воєнних діях проти українських козаків і кримських татар. Учасник Хотинської війни 1620-21 і походу короля Яна III Собєського у 1683 під Відень.

Р. Шуст (Львів).

СЕНЯВСЬКИЙ АДАМ МИКОЛА (бл. 1666-1726) - польський магнат, белзький воєвода (з 1692), польний коронний гетьман (з 1702), великий коронний гетьман (з 1706), краківський каштелян (з 1710). Син М.-Є.Сенявського. В 1683 брав участь у поході військ короля Яна III Собєського під Відень. У роки Північної війни 1700-1721 воював на боці короля Августа II Фридерика. Керував придушенням Палія повстання 1702—04 у Правобережній Україні. За наказом С. у 1703 було страчено брацлавського полковника А.Абазина. У 1706 С. після зречення Августа II Фридерика був кандидатом на польський престол. У 1709 не допустив об'єднання польських військ короля С.Лєщинського зі шведською армією Карпа XII, що стало однією з причин невдачі походу шведів в Україну та їхньої поразки у Полтавській битві 1709. Згодом перейшов в опозицію до Августа II, підбурював проти нього шляхту. У 1716 С. був заарештований учасниками Тарногродської конфедерації,

але зумів уникнути суду. Т.зв. німий сейм 1717 обмежив військову владу С.

Р. Шуст (Львів).

СЕНЯВСЬКИЙ МИКОЛА (н. біля 1489 -2.2.1569) - один з найбільших польських магнатів, з 1539 - гетьман польний коронний, з 1553 - руський воєвода, з 1561 - гетьман великий коронний. Брав участь у воєнних діях на південно-східних кордонах Великого князівства Литовського. Намагаючись припинити руйнівні татарсько-турецькі напади на українські землі, організував ряд військових походів на Кримське ханство, зокрема на фортеці Очаків та Білгород. Активно втручався у молдовські справи. У 1552 за підтримки С. молдовський престол зайняв Олександр Лапушняну, який став ленником Польщі.

Р. Шуст (Львів).

СЕНЯВСЬКІ (Sieniawscy), Синявські - польська магнатська родина. У 16-на поч. 18 ст. володіла значними маєтками в Україні, головним чином у Галичині й на Поділлі. Микола-Єронім С. (1645-1685) - волинський воєвода (з 1680), польний коронний гетьман (з 1682), рогатинський староста. Адам Микола С. (бл. 1666 -1726) - белзький воєвода (з 1692), польний коронний гетьман (з 1702), великий коронний гетьман (з 1706), краківський каштелян (з 1710). Керував придушенням у Правобережній Україні Палія повстання 1702-04. У 1706 російський уряд підтримував його кандидатуру на королівський престол у Польщі після зречення Августа II. Під час міжусобної боротьби з руським воєводою Й.Потоцьким у 1718 захопив м. Станіслав. Після його смерті маєтності С. перейшли до Чарторийських. Я. Ісаєвич (Львів).

СЕНЬКОВИЧ ФЕДІР [р. н. невід. - 17 (або 18).6.1631] - визначний український маляр першої третини 17 ст. Один із провідних представників львівської малярської школи, з ім'ям якого пов'язане утвердження нової традиції українського релігійного малярства. Н. у с. Щирці (тепер Львівська обл.) у родині маляра. Бл. 1602 переселився до Львова. Підтримував тісні стосунки з Львівським Успенським братством. З осені 1616 почав працювати над іконостасом і плащаницею Успенської церкви, які завершив у період від осені 1628 до весни 1630. До першого етапу праці відноситься “Воскресіння - Зішестя до пекла”, до другого - “В'їзд до Єрусалима”, “Воскресіння Лазаря” (обидві - Успенська церква), а також храмове “Успіння”, “Благовіщення”, “Стрітення” (всі - церква у Великих Грибовичах біля Львова). Виконував замовлення для львівського цеху золотарів (корогва, 1617), магістрату (ікони для міських воріт, 1628), львівського старости Станіслава Боніфація Мнішка, підканцлера Томаша Замойського, луцького греко-католицького єпископа Єремії Почаповського. У 1617 був радником під час перебудови та оздоблення міської ратуші. Учнями С. були Микола Муха, Гаврило Слонь (Кузьмич), Андрій Попович (Калатайко) і, можливо, Іван Корунка та Микола Мороховський-Петрахнович (очолив майстерню С. після його смерті). В літературі трактується як найвидатніший український маляр Львова свого часу. С. нерідко безпідставно приписують значну частину пам'яток львівського малярства першої пол. 17 ст., зокрема ікону Богородиці Одигітрії 1599 з підписом львівського маляра Федора та частину ікон іконостасу П'ятницької церкви.

В. Александрович (Львів).

СЕРБИН ІВАН ЮРІЙОВИЧ (р. н. невід. -п. квітень 1665) - полковник Брацлавського полку (1657-58, 1663-65). За походженням серб. Був родичем сербського митрополита Гавриїла. Переселившись у 1653 в Україну, вступив до армії Б.Хмельницького. Брав участь у бойових діях козацького війська проти Польщі. У 1657 гетьман Б.Хмельницький (за ін. дан. - гетьман І.Виговський у 1658) призначив С. брацлавським полковником. У 1658 С. разом з І.Богуном брав участь у придушенні антигетьманського заколоту, який очолювали полтавський полковник М.Пушкар і кошовий отаман Я.Барабаш. Восени 1658 під час невдалої спроби українського війська під командуванням Д.Виговського (див. Виговські) вигнати з Києва московську залогу на чолі з воєводою Ю.Барятинським С. потрапив у полон і був засланий у глиб Московії. У 1660 повернувся в Україну, поселився в Корсуні. Після приходу до влади гетьмана І.Брюховецького знову призначений брацлавським полковником. У 1664-65 брав участь у воєнних діях у Лівобережній Україні проти польської армії під командуванням Яна II Казимира та військ гетьмана П.Тетері. Загинув у бою проти шляхетських загонів під Уманню.

/. Підкова (Львів).

СЕРБИНЮК ЮРІЙ (1887 - р. см. невід.) -український громадсько-політичний діяч на Буковині, журналіст. Н. у Садагурі біля Чернівців. У кін. жовтня - на поч. листопада 1918 під час встановлення української влади на Буковині -помічник секретаря Українського Крайового Комітету Буковини. У січні 1919 як представник від Буковини увійшов до складу Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Член радикального клубу УНР. У 1920-21 працював в екзильних урядах ЗУНР у Відні. Після повернення на Буковину в 1927-38 очолював секретаріат Української національної партії в Румунії. У 1933 - посол до румунського парламенту. С. активно займався журналістською діяльністю. Був редактором і автором статей ряду часописів, які видавались у Чернівцях: “Громадянин” (1909), “Народний голос” (1911-15), “Нова Буковина” (1914), “Буковина” (1918), “Час” (1931), видавцем і відповідальним редактором органу Української національної партії - “Народня сила” (1932-34), редагував газету “Рада” (1934-38). Публікувався в тижневику “Рідний край” (1926-30). Автор статей в “Загальній Українській Енциклопедії” (т. 3., 1935). У 1940 започаткував видання газети “Нова рада”. В 1940 перед приходом радянських військ залишив Буковину і виїхав у Румунію. В 1945-54 був ув'язнений на території СРСР. Після звільнення повернувся до Румунії, де і помер.

О. Павлишин (Львів).

СЕРДЮЦЬКІ ДИВІЗІЇ - назва військових формувань Армії УНР і Збройних Сил Української Держави у 1917-18. 1 ) У листопаді 1917 за наказом коменданта Київського Військового Округу (КВО) полк. О.Павленка було сформовано два військових з'єднання, які отримали назву С.д. (за аналогією з гетьманськими полками). Створення С.д. фактично поклало початок відродженню традицій української гвардії у новітні часи. Загальна чисельність особового складу двох С.д. сягала 12 тис. Дивізії мали у своєму складі 8 піхотних полків, кінний полк та гарматну бригаду ім.Грушевського. У першій дивізії були полки імені гетьманів Б.Хмельницького, П.Полуботка, П.Дорошенка, І.Богуна. Очолював дивізію полк. Ю.Капкан. Командиром другої дивізії призначено ген. О.Грекова. У січні 1918 С.д. взяли участь у боях з більшовиками, а на поч. лютого особовий склад дивізій увійшов до складу Окремого Запорозького Загону Армії УНР. Частина підрозділів С.д., проголосивши нейтралітет, у кін. січня 1918 самодемобілі-зувалась. 2) Військовий підрозділ створений командуванням Збройних Сил Української Держави у червні-липні 1918. Формувався з добровольців (18-25 років) на зразок гвардійських частин російської армії. Комплектувався переважно з синів заможнішого селянства Лівобережної України. 14.8. затверджено “Статут про комплектування війська сердюків Української Держави й відбування служби в ньому”. Згідно зі статутом старшинські посади у дивізії могли займати лише особи з відповідною освітою, стажем бойової служби, “належні до української нації”. У жовтні 1918 дивізія складалася з 4 піхотних полків, кінного Лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіону, технічної сотні. Особовий склад частини налічував бл. 5 тис. бійців. Командиром дивізії призначено полковника Клименка. Під час повстання проти гетьманського режиму майже у повному складі перейшла на бік республіканських військ. У грудні 1918 частина підрозділів дивізії увійшла до складу Осадного корпусу січових стрільців.

I. Підкова (Львів).

СЕРДЮЦЬКІ ПОЛКИ (серденята, сердюки; з турецької - одчайдухи) - вільнонаймані (“охотницькі”) піхотні полки у Гетьманщині в останній чв. 17- першій чв. 18 ст. Вперше сформовані у 1660 роках гетьманом П.Дорошенком у Правобережжі, згодом створені гетьманською адміністрацією і в Лівобережній Україні. Комплектувалися С.п. виключно з добровольців (“охотників”) із різних частин України, а також з волохів, поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів, а також реєстрових козаків з Лівобережної України. На чолі полку стояв полковник та полкова старшина-осавул, хорунжий, писар, обозний. Кожен полк, як правило, називався прізвищем полковника, напр. полк Герасима Василенка, Петра Кожуховського, Дмитра Чечеля. Командував С.п. особисто гетьман. Кількість С.п. не була постійною і коливалася в середньому від 3 до 8. У кожному з полків налічувалося 400-700, інколи і 1000 вояків. За службу сердюки отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному гетьманському забезпеченні. С.п. не мали постійного місця дислокації і розташовувались у визначених гетьманськими універсалами пунктах. С.п. виконували військову і охоронно-поліційну службу - брали участь у воєнних кампаніях (зокрема у Чигиринських походах 1677-78, Азовських походах 1695-96, обороні Батурина від московських військ О.Меншикова в 1708 та ін.); охороняли гетьманську резиденцію, генеральну старшину, генеральну артилерію, військову канцелярію, генеральний суд тощо; несли гарнізонну і караульну службу у фортецях, допомагали митній службі збирати податки тощо; використовувалися для приборкання масових заворушень серед населення. Сердюки, які разом з компанійцями і жолдаками складали гетьманську гвардію, відзначалися сміливістю і завзятістю в бою, відданістю гетьманові. Згідно з царським указом від 14(25).7.1726 С.п. було ліквідовано.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СЕРЕДИН КОСТЯНТИН ХРИЗАНФОРОВИЧ (20.10.1874 - р. см. невід.) - український військовий діяч періоду Української революції. Н. на Полтавщині. Військову освіту здобув у Полтавському кадетському корпусі, Єлисаветградському кінному училищі (1895). Служив у 28-му драгунському Новгородському полку. Після закінчення у 1903 Миколаївської академії Генерального штабу обіймав посади старшого офіцера для доручень штабу Київського військового округу, викладача офіцерської кінної школи, помічника командира 26-го драгунського Бузького полку. З 1903 - штаб-офіцер для доручень командувача Київського військового округу, полковник(1911).Уроки Першоїсвітової війни 1914-18 - офіцер для доручень при головнокомандувачеві Південно-Західного фронту, командир драгунського Приморського (1916), 12-го уланського Білгородського полків. Після проголошення незалежності УНР - в українській армії. За Гетьманату - військовий аташе українського посольства у Румунії. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СЕРЕДНЬОДНІПРОВСЬКА КУЛЬТУРА -археологічна культура кін. Ill - першої пол. II тис. до н.е. Виділена В.Городцовим, досліджували Т.Пассек, С.Березанська, І.Артеменко. Час існування поділяють на ранній, середній і пізній етапи. На ранньому етапі племена С.к. жили в Середньому Подніпров'ї, на середньому етапі - розселились у Верхньому Подніпров'ї і на Лівобережжі Дніпра. На пізньому етапі з'явилися у верхів'ях Оки і Західної Двіни. С.к. представлена поселеннями, курганними і ґрунтовими могильниками. Найвідоміші поселення - Ісковщина, Козинці, могильники - Зеленки, Бурти, Сябровичі, Долинка. Житла - наземні, стовпової конструкції, з кам'яними черенями для вогнищ. Обряд захоронения - трупопокладення, рідше-трупоспалення. Глиняний посуд (горщики, амфори, чаші) поділявся на господарський і столовий. Орнамент - заглиблений (заштриховані трикутники, ялинки тощо) і шнуровий. Знаряддя праці виготовлялися в основному з кременю, каменю і кісток. У пам'ятках зустрічаються бронзові вироби - шила, ножі, сокири, гривни, браслети, скроневі кільця, прикраси з янтарю. Племена С.к. займалися переважно скотарством, частково -землеробством. Традиційними заняттями були полювання, рибальство, обробка шкір тварин, ткацтво. Існують різні думки щодо походження та подальшої долі племен С.к. Одна з найбільш вірогідних: серодньодніпровські племена сформувалися внаслідок переселення в Середнє Подніпров'я племен шнурової кераміки культури із заходу (Підкарпаття і Волині) та змішання їх з місцевим населенням, у т. ч. і з пізньо-трипільським. Припускають, що частина племен С.к. розселилась на північний схід - у межиріччя Оки і Ками, де взяла участь у формуванні фатьянівської культури, ін. частина -залишилась на місці й дала початок східнотщінецькій культурі середнього етапу бронзової доби.

М. Пелещишин (Львів).

СЕРЕДНЬОСТОГІВСЬКА КУЛЬТУРА-археологічна культура мідної доби. Поширена в степовому Подніпров'ї, Приазов'ї та Нижньому Подонні. Назва походить від поселення на о-ві Середній Стіг (тепер - у межах м. Запоріжжя). Поселення: Олександрійське, Дереївське, близько десяти ґрунтових та курганних могильників (Олександрійський, Чаплинський та ін.). Пройшла два основних етапи розвитку: ранній - волоський (від поселення на о. Волоський) і пізній - дереївський (від поселення біля с. Дереївки). С.к. поділяється на кілька груп: скелянську, квітянську, стогівську та ін. Під час розкопок виявлено велику кількість крем'яних, кам'яних, кістяних знарядь. Глиняний посуд - ліпний, гостро- і округлодонний, прикрашений гребінцевим штампом і відбитками шнура. Серед крем'яних виробів виявлено наконечники стріл, списів і дротиків підтрикутної форми, ножі на довгих пластинах. Основними заняттями населення С.к. було скотарство (конярство), різні промисли. У поховальному обряді домінує трупопокладення на спині з підігнутими ногами. У формуванні племен С.к. брали участь різні етнічні групи племен. Її пов'язують з пам'ятками хвалинського типу в Нижньому Подонні. С.к. відіграла важливу роль у формуванні ямної культури, а також шнурової кераміки культури.

М. Пелещишин (Львів).

“СЕСТРИНСЬКИЙ СОЮЗ СВ. ОЛЬГИ” -перша українська жіноча громадська організація в США. Заснована у 1897 в американському місті Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі). Започаткувала численну мережу українських благодійницьких жіночих організацій у цій країні. Члени організації займалися доброчинною та культурно-освітньою діяльністю серед українських емігрантів.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СЕЦЕСІЯ УКРАЇНСЬКИХ СТУДЕНТІВ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 1901-02 -організована акція припинення навчання у Львівському університеті студентами-українцями. Здійснена на знак протесту проти репресивних заходів адміністрації щодо організаторів українських студентських віч та демонстрацій, а також проти закликів до погромів українського студентства. Була виявом масового протесту на одному з етапів боротьби за український університет у Львові. С. передував ряд провокаційних дій польської адміністрації Львівського ун-ту: інавгураційна промова в польському шовіністичному дусі ректора Ридигера, заборона проф. М.Грушевсько-му виступати українською мовою на засіданні Ради філософського ф-ту, заборона деканом теологічного ф-ту заповнювати студентські індекси рідною мовою, антиукраїнська промова в австрійській Державній Раді проф. Цвіклінські. 19.11.1901 на загальному вічі українські студенти висловили недовіру університетському сенату та окремим професорам, вимагали заснування окремого українського ун-ту, проведення повної утраквізації в навчальному закладі. Завершив віче демонстративний похід українських студентів вулицями Львова. Внаслідок тенденційного слідства, проведеного університетським сенатом, з ун-ту виключено п'ятьох українських студентів (Є.Косевича, В.Темницького, М.Щуровського, Є.Бурачинського, В.Пачовського) як ініціаторів листопадового віча та демонстрацій. У відповідь на дії адміністрації ун-ту українські студенти скликали 1.12.1901 нове віче, на якому прийняли рішення: “...виписатися разом з книги горожан Львівського університету; не вписуватися на цей університет так довго, доки загал русько-української молоді не сконстатує, що можна це зробити без пониження академічної і національної честі”. 3.12.1901 440 українських студентів (присутні на той час у Львові) подали заяву ректору про колективний вихід з ун-ту. Протягом наступного тижня навчання у Львові припинило бп. 600 українців, які відразу подали заяви про прийом на навчання до ун-тів Кракова, Відня і Чернівців. Після відмови ректоратом Чернівецького ун-ту прийняти частину українських студентів на навчання чеські патріоти закликали українську молодь вступити до Празького ун-ту, в який їх (бл. 20 осіб) і було невдовзі зараховано. С. отримала широку підтримку серед української громадськості Галичини, Буковини та Підросійської України. Українські товариства, інституції, сільські громади надіслали понад тисячу петицій у парламент на підтримку студентських домагань. Для підтримки вимог студентів-українців та їхнього подальшого навчання в австрійських ун-тах було створено комітети: у Львові - національний (голова - Я.Кулачковський) та москвофільський (гол. - А.Добрянський), у Чернівцях (гол. - С.Смаль-Стоцький). Було створено “Сецесійний фонд”, який протягом двох тижнів зібрав більше 20 тис. корон. З студентськими діями солідаризувався митрополит А.Шептицький, давши дозвіл студентам-богословам виїхати на навчання в інші австрійські ун-ти і протягом цілого року утримував їх за власний кошт. С. підтримала і частина польського студентства Кракова, Любліна, Львова та ін. міст Австро-Угорщини. Студенти слов'янських національностей Берліна, Парижа, Цюріха у резолюціях та постановах зборів своїх організацій і товариств визнавали домагання українських студентів справедливими. Однак переважна частина шовіністично настроєного польського студентства і місцевої преси Галичини негативно поставилась до вимог українських студентів Львова. Конкретних наслідків сецесія не принесла, оскільки австрійський уряд зігнорував усі вимоги студентів. Проте позитивним наслідком акції студентів-українців стало ознайомлення європейської громадськості зі станом національної освіти у Галичині. На думку деяких тогочасних українських суспільно-політичних діячів Галичини, сецесія мала і негативні наслідки, бо призвела до послаблення організованого українського студентського руху. Зокрема, М.Павлик зазначав: “Вихід наших академіків Львівського університету був помилкою, з огляду на практичні результати, які можна було досягти лише на місці - боротьбою”. С. закінчилася у липні 1902, коли на з'їзді української молоді у Львові було прийнято рішення про повернення українців до Львівського ун-ту.

В. Качмар (Львів).

СЄВСЬКІ ЧЕХИ - московська монета, яку карбували у м. Сєвську (тепер Орловська обл., Росія) у 1686-87. Наприкін. 17 ст. царський уряд здійснив спробу витіснити з грошового обігу поширені у Лівобережній Україні монети Речі Посполитої півтораки (в Україні часто називали “чехами”) шляхом випуску регіональних монет, зовнішнє оформлення яких було б подібне до польських. У кін. 1675 московський уряд дав дозвіл на карбування цієї монети у Путивлі, яку з невідомих причин не випускали. Лише у 1686-87 вдалося налагодити випуск чехів на монетному дворі у Сєвську (звідси походить і назва монети). С.ч. призначались для обігу лише в Україні. На лицьовій стороні вміщували зображення московського двоголового орла, увінчаного коронами, і легенду, що складалася з початкових латинських літер імен та титулів царя Івана і Петра Олексійовичів. На звороті вміщувались дата та місце емісії - Сєвськ. С.ч. не вплинули на монетний ринок Гетьманщини, оскільки вони були виготовлені з низькопробного срібла і за якістю значно поступалися однотипним польським чи західноєвропейським монетам.

Р. Шуст (Львів).

СЄРАКОВСЬКИЙЗИГМУНТ [18(30).5.1826-15(27).6.1863] -діяч польського і російського визвольного руху. Н. у с. Лісовому (тепер Маневицького р-ну Волинської обл.) у родині збіднілого польського шляхтича, який загинув під час Польського повстання 1830-31. У 1845 закінчив Житомирську гімназію. З 1845 навчався у Петербурзькому ун-ті, з якого 1848 виключений за участь у таємних студентських гуртках і висланий рядовим до арештантської роти Оренбурзького військового корпусу. На засланні познайомився і заприятелював з Т.Шевченком, а також польськими та російськими політичними поселенцями - Б.Залеським, Я.Станкевичем, Л.Турно, О.Ханиковим та ін.

Після амністії у 1856 повернувся до Петербурга. У 1859 закінчив Академію Генерального штабу, служив офіцером особливих доручень у Генштабі. Підтримував тісні зв'язки з російськими радикальними демократами (М.Чернишевським, М.Добролюбовим, співпрацював у часописі “Современник”), а також демократичною еміграцією, що готувала повстання в усіх польських землях. Був прихильником польсько-російсько-української співпраці в інтересах повалення самодержавства і утворення демократичної федерації цих народів. У 1857 в Петербурзі керував польським військовим гуртком, до якого належали офіцери російської армії, що ставили собі за мету проведення демократичних реформ у Росії та підтримували ідею надання незалежності Польщі. Брав участь у підготовці Польського повстання 1863-64 як однієї з ланок демократичної революції в Російській імперії. Налагодив зв'язки між польськими (“партія червоних”) і російськими (“Земля! воля”, “Комітет російських офіцерів у Польщі”) таємними організаціями. У грудні 1862 Центральним національним комітетом був призначений керівником повстанських загонів Жемайтії (пн.-зх. частина Литви), а після початку повстання створив на Ковенщині (нині Каунас) велике повстанське з'єднання. Після кількох переможних сутичок з урядовими військами загін С. у кін. квітня 1863 був розбитий. Поранений, він потрапив у полон і за вироком польового суду повішений у Вільно (тепер Вільнюс, Литва).

/7. Зашкільняк (Львів).

СЄРОВ ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1905 -1962) - радянський державний діяч, народний комісар внутрішніх справ УРСР. Н. у с. Афімському Вологодської губернії. Учасник громадянської війни в Росії. У 1928 закінчив Ленінградське військове училище. У 1932 -голова повітового виконавчого комітету. У 1930 роках працював в особистому секретаріаті Й.Сталіна. У 1939 закінчив Військову академію ім. Фрунзе. З вересня 1939 до лютого 1940 - нарком внутрішніх справ УРСР, з 1940 - член Політбюро ЦК КПУ Під керівництвом С. органи НКВС продовжували чинити масові політичні репресії щодо українських вчених, митців, робітників і селян. У лютому 1941 призначений заст. народного комісара державної безпеки СРСР. У 1943-44 С. керував операціями з депортації чеченців, кримських татар і калмиків. З 1945-заст. начальника СМЕРШу в радянській зоні окупації Німеччини, у 1954-58 - голова КДБ СРСР. З 1958 - начальник Головного розвідувального управління (ГРУ) МО СРСР. У 1962 у зв'язку з арештом полк. ГРУ О.Пеньковського (звинувачений у шпигунстві) звільнений з посади, понижений у званні та позбавлений звання Героя Радянського Союзу. Покінчив життя самогубством.

/. Підкова (Львів).

СИГАРІВ ВАСИЛЬ ОПАНАСОВИЧ -(2.8.1868-р. см. невід.)-український військовий діяч, генерал-хорунжий (1921). Н. на Кубані. У 1889 закінчив Московське піхотне юнкерське училище, у 1901 - Миколаївську академію Генерального штабу. Служив у 150-му піхотному Таманському полку. З 1909 командир батальйону Київського піхотного юнкерського училища. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до Української армії. Був лектором Київської інструкторської школи, помічником начальника учбового відділення Головної шкільної управи, командиром полку Запорозької дивізії. У квітні 1919 хворим потрапив у полон до більшовиків, але у травні 1920 втік, повернувся в Армію УНР. Призначався комендантом Києва (травень 1920), помічником командира 7-ї Запорозької бригади. З липня 1920 у Генеральному штабі-начальник відділу персонального складу управління комплектування, 2-й, 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. Після інтернування Армії УНР перебував у таборах. Згодом жив у Бересті (тепер Брест, Білорусь).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СИГИДА НАДІЯ КОСТЯНТИНІВНА (дівоче прізвище-Малаксіано; 1862 - 8(20). 11,1889) -революціонерка-народниця. Н. у Таганрозі в сім'ї міщанина. Закінчила гімназію. Працювала вчителькою у міському училищі. Брала участь у народовольському гуртку (діяв з 1885 у Катеринославі), створеному з метою

відновлення розгромленої царизмом “Народної волі”. Вступивши у фіктивний шлюб з Я.Сигидою, стала господаркою квартири, де збирались народовольці. Невдовзі організувала у квартирі нелегальну друкарню та зберігала ручні бомби. 23.2(4.2)1886 заарештована й ув'язнена в Петропавловській фортеці. В грудні 1887 засуджена до страти, яку замінено 8-річною каторгою. В січні 1889 прибула на Карійську каторгу. На знак протесту проти сваволі й знущань тюремної адміністрації над політичними в'язнями С. разом М.Ковалевською, М.Калюжною, Н.Смирниць-кою, I.Калюжним, С.Бохановим та ін. вчинила самогубство. Український поет П.Грабовський, який разом з С. був відправлений етапом на каторгу, присвятив С. збірку поезій “Пролісок” та окремі вірші.

О. Сухий (Львів).

СИГІЗМУНД КЕЙСТУТОВИЧ (р.н.невід -п. 1440)-князь стародубський, великий князь литовський (1432-40). Наймолодший із синів Кейстута Гедиміновича, брат Вітовта. С.К. вів запеклу боротьбу проти Свидригайла Ольгердовича, який відстоював незалежність Великого князівства Литовського, опираючись на українську аристократію. У 1432 С.К. напав на Свидригайла, захопив Вільно і був проголошений великим князем. Намагаючись прихилити на свою сторону українську знать, привілеями 1432 і 1434 поширив на руських князів і бояр права, якими користувалася литовська шляхта. У 1432 С.К. відступив Польщі подільські землі та території на волинському порубіжжі; після його смерті вся Волинь мала відійти до Польської Корони. У вересні 1435 остаточно розбив українсько-литовські війська під командуванням Свидригайла в битві під Вількомиром. Правління С.К. зміцнило польські впливи на литовських і українських землях і загострило національно-релігійну боротьбу. Вбитий внаслідок змови князів Івана і Олександра Чарторийських у Тракайському замку неподолік від Вільно шляхтичем-киянином Скобейком.

О. Русина (Київ)

СИГІЗМУНД І СТАРИЙ (1.1.1467-1.4.1548)-польський король і великий князь литовський (1506-48). Син Казимира IV Ягеллончика. У 1507-37 (з перервами) вів війну проти Московської держави. Східна експансія Польщі за правління C.I призвела до послаблення її позицій та приєднання до Московського князівства північно-східних українських земель - Чернігово-Сіверщини. У 1508 уряд C.I придушив національно-визвольне повстання під проводом М.Глинського. В 1519-21 вів боротьбу проти Тевтонського ордену. За C.I відбулося приєднання

Мазовії до Польщі. Спроби C.I зміцнити королівську владу з допомогою воєнних і фінансових реформ не мали успіху. За C.I були зроблені перші спроби створення реєстрового козацтва.

О. Русина (Київ).

СИГІЗМУНД II АВГУСТ (1.7.1520 -7.7.1572) - польський король (1530-1570), великий князь литовський (з 1548). Останній представник династії Ягеллонів. За його правління українську шляхту зрівняно у правах з польським дворянством. У 1564 С.ІІ допустив у Польщу єзуїтів. Брав активну участь в укладенні Люблінської унії 1569. Вів боротьбу проти Московської держави під час Лівонської війни 1558-63, внаслідок якої Польща в 1563 втратила Полоцьк. Був покровителем мистецтв і меценатом. За С.ІІ бл. 1552 канівський староста Д.Вишневецький збудував на о. Мала Хортиця, в пониззі Дніпра, укріплений замок для захисту від нападів татар - першу Запорозьку Січ. На час правління С.ІІ припадає організація у 1572 коронним гетьманом Язловецьким відділу реєстрових козаків.

О. Русина (Київ).

СИГІЗМУНД III ВАЗА (20.6.1566 -30.4.1632) - король Польщі і великий князь литовський (з 1587), король Швеції (1592-1599). Син шведського короля Іоанна III Вази та Катерини Ягеллонки, дочки Сигізмунда І Старого. Обраний на престол середньою шляхтою на чолі з Я.Замойським. С.Ill, будучи шведським королем, прагнув відродити католицизм. У 1599 скинутий з шведського престолу протестантським дворянством. За його правління Польща вела війни зі Швецією (1600-11, 1617-20, 1621-29) та Туреччиною (1617, 1620-21; див. Хотинська війна 1620-21). У 1609-18 С.Ill вів боротьбу проти Московського царства, в якій брали участь українські козацькі полки (не менше ЗО тис. чол.) під командуванням П.Сагайдачного. За С.III відбулися національно-визвольні повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка, М.Жмайла, Т.Федоровича. С. Ill активно сприяв переходу православної церкви під верховенство Риму. За його правління було укладено Берестейську унію 1596.

О. Русина (Київ).

СИДЕЛЬНИКІВ СЕМЕН НАЗАРОВИЧ (15.4.1867 - р. см. невід.) - український військовий діяч. Генерал-майор. Закінчив технічне, а згодом піхотне юнкерське училище (1890). Служив у 15-му гренадерському полку. Після закінчення Миколаївської інженерної академії - на штабних і командних посадах інженерних військ російської армії. Зголосився до української армії в період Гетьманату. З 20.7.1918 очолював Головне інженерне управління Військового міністерства, яке відало технічною, науково-освітньою і господарською частинами інженерного відомства, будівництвом фортець, військових об'єктів, постачанням технічного майна військовим частинам і складам. Управлінню підпорядковувались адміністративний, технічний, електротехнічний, залізничний, загальний та ін. відділи. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СИДОР ВАСИЛЬ (псевд. Шелест, Конрад, Кравс, Зов, Лісовик, Ростислав Вишитий; 24.2.1910-14.4.1949)-український військовий діяч. Н. у с. Спасові Сокальського р-ну Львівської області у селянській родині. У 1931 закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у школі підхорунжих польської армії, звідки виключений через політичну неблагонадійність у 1932. Член “Пласту” та Організації українських націоналістів. Військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН на Північно-західних українських землях у 1936, організатор бойової групи ОУН “Вовки”, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях у 1940, викладач на військових курсах ОУН у Кракові. Учасник II Великого збору ОУН у Кракові у 1941. У 1935, 1937-39 - в'язень польських тюрем. Напередодні німецько-радянської війни 1941—45 вступив до батальйону “Нахтігаль”, командував сотнею у 201-му батальйоні в ранзі поручника (1941—42). Влітку 1943-керівник Крайового військового штабу УПА на Волині, з серпня 1943-член Головної Ради ОУН та Головного військового штабу УПА. 8.7.1943 підвищений до рангу майора УПА. У 1944-49 - крайовий командир УПА-Захід, член Проводу ОУН на Західноукраїнських землях, Проводу ОУН-Б (з 1947), крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. У 1946 підвищений до рангу полковника УПА, нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги (2-го класу). З 1947 - заступник головного командира УПА. Загинув із дружиною Надією Сидір-Романівою під час бою зі спецпідрозділом МДБ біля с. Перегінського (тепер Івано-Франківська обл.).

К. Бондаренко (Львів).

СИДОРЕНКО ГРИГОРІЙ (1874-6.2.1924)-український політичний діяч, дипломат. За фахом - інженер шляхів. Н. у Херсонській губ. Працював у дирекції Транссибірської залізниці, очолював українську громаду в Томську. Діяч Української партії самостійників-соціалістів. Член Української Центральної Ради. У січні-квітні 1918 входив до складу уряду В.Голубовича, міністр пошти і телеграфу. У період правління гетьмана П.Скоропадського входив до президії Всеукраїнського союзу земель. У листопаді-грудні 1918 як делегат від Українського національного союзу брав участь у переговорах з представниками Антанти в Яссах. З 20.1.1919 очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. В серпні 1919 відкликаний Директорією УНР для звіту про діяльність делегації до Кам'янця-Подільського, після чого замінений на цій посаді М.Тишкевичем. У 1919-22 - посол Української Народної Республіки у Відні. В еміграції жив у Чехословаччині. З 1923 працював директором бібліотеки Української господарської академії в Подєбрадах. Помер у Празі.

О. Павпишин (Львів).

СИЛЬВЕСТР БЄЛЬКЕВИЧ (Бількевич, Велькевич; світське ім'я - Степан; р.н. невід. -п. 1567) - митрополит Київський і всієї Русі (1555-67). До прийняття чернечого постригу був королівським скарбником у місті Вільно (тепер Вільнюс, Литва) і займав земський уряд мечника. Був малоосвіченою людиною. Від короля Сигізмунда I Старого отримав привілей на віленський Троїцький монастир і, залишаючись світською особою, став його настоятелем. У 1551 С., ще за життя митрополита Макарія, отримав від короля Сигізмунда II Августа привілей на Київську митрополію. Після смерті митрополита у 1556 С. проголошений митрополитом, але лише через кілька місяців прийняв постриг і був висвячений під іменем Сильвестр. Постійно проживав у місті Новогрудку. Узаконив систему подарунків за висвячення до духовного сану. Займався переважно господарськими справами, намагаючись збільшити свої прибутки, часто відбирав маєтки у монастирів і церков (зокрема, Миколаївсько-Пустинного монастиря, Видубицького монастиря і навіть Києво-Печерської лаври). Під час перебування С. на митрополичому престолі відбувся ряд випадків збройної боротьби за оволодіння єпископськими кафедрами у Полоцьку, Володимирі-Волинському, Луцьку. У 1565 С. визнав право на Київську митрополію після своєї смерті за єпископом Феодосієм Лазовським, але після смерті С.Лазовський не був допущений до митрополичого престолу.

Р. Шуст (Львів)

СИЛЬВЕСТР КУЛЯБКА (світське ім'я -Семен; 1704; за ін. даними - 1701 -17.4.1761) - український церковний діяч 18 ст. Походив з української козацької старшини. Був онуком гетьмана Д.Апостола (по материнській лінії). Освіту здобув у Києво-Мо-гилянській академії. Після завершення навчання прийняв чернечий постриг у Київському Межигірському монастирі. З 1727 -викладач Києво-Могилянської академії, у 1738-40 - префект і викладач філософії. Протягом 1740-45 - ректор академії і одночасно архімандрит Києво-Братського монастиря. С.К. відомий як освітній діяч. Впродовж 1735-45 уклав розширені курси філософії та богослов'я. У 1742-51 в Москві надруковано ряд текстів його проповідей. У 1745 київський митрополит відправив С.К. у Петербург з привітанням у зв'язку з одруженням великого князя. 10.11.1745 у Петербурзі відбулася його хіротонія на костромського єпископа. 25.4.1750 призначений архієпископом Санкт-Петербурга. Помер у Петербурзі. Автор латинських творів: “Cursus philosophicus” (1737) та “Theologicae scientiae summa” (1743).

Р. Шуст (Львів).

СИМЕОН (рр. н. і см. невід.) - Київський митрополит (1480-88). Архієпископ полоцький. За часів перебування С. на митрополичій кафедрі Константинопольським патріархом Максимом у 1481 було нібито видано грамоту на ставропігію Києво-Печерському монастирю (насправді є фальсифікатом кін. 16 ст.). За С. відбувся напад кримських татар на Київ, внаслідок якого пограбовано Києво-Печерський монастир і Софійський собор. Польський король Казимир IV Ягеллончик заборонив будувати та відновлювати православні церкви.

О. Русина (Киів).

СИМИРЕНКИ- відомий рід українських промисловців-цукроварників, меценатів української культури. Засновником роду був запорозький козак Степан Андрійович С. (1765 -р. см. невід.). Понад 20 років перебував на Січі. Відмовився присягнути на вірність Катерині II, позбавлений козацьких вольностей і власного маєтку. Деякий час чумакував. Помер у кін. 18 ст. Син Федір Степанович С. (1791 - 1867) - один із перших цукрозаводчиків в Україні. Н. на Платоновому хуторі побл. Млієва Черкаського повіту Київської губ. (тепер Черкаська обл.). Був кріпаком князя М.Воронцова. Разом з тестем К.Яхненком спочатку орендував, а потім і споруджував млини, торгував хлібом і худобою. Викупився з кріпацтва і став співзасновником фірми “Брати Яхненки і Симиренко”, що спорудила у 1843 перший в Україні і Російській імперії механічний цукроворафінадний завод у Ташпику, у 1848 - Городищенський цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. У 1846 фірма збудувала у Млієві один з найкраще технічно оснащених на той час у Російській імперії механічний завод, який випускав обладнання, машини для цукроварень та на якому було побудовано перші пароплави, що перевозили по Дніпру зерно - “Українець” (1850) і “Ярослав”. Федір С. мав трьох синів - Платона, Михайла і Василя. Платон С. (21.12.1820 - 14.1.1863) - промисловець-цукрозаводчик, економіст, меценат. Н. у Смілі (тепер Черкаська обл.). На поч. 1840 років навчався у Політехнічному інституті в Парижі. Був одним з керівників батьківської фірми, запроваджував на заводах фірми найновіші європейські технології переробки цукру. У 1859 цукрозавод братів Яхненків і С.Симиренка відвідав Т.Шевченко, який був приємно вражений порядками, турботою про людей-цукроварів на підприємствах С. При заводі були упорядковані в санітарному відношенні казарми, парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека, училище на 150 учнів з сімома викладачами (більшість мала університетську освіту), у якому викладання велося за програмою технічних училищ. Платон С. передав Т.Шевченку 1100 карбованців на видання “Кобзаря” (1860). Сади Платона С. у Млієві, в яких він розводив нові і вдоскона-

лював існуючі сорти фруктових дерев, стали експериментальною базою для наукової діяльності його сина Левка С. (1855 - 1920; див. Л.Симиренко) і онука Володимира С. (1891 - 1938; див. В.Симиренко) - визначних українських помологів і селекціонерів. Брат Платона С. Василь С. (1835 - 1915) був відомим промисловцем, конструктором і технологом у галузі цукроварства, меценатом (див. В. Ф. Симиренко).

/7. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМИРЕНКО ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (7.3.1835- 1.12.1915)-відомий український підприємець-цукровар, вчений, меценат. Молодший брат П.Симиренка. Н. у Млієві. Здобув професію інженера. 31867 очолював фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, однак через постійні суперечності з кредиторами у 1873 залишив посаду голови адміністрації (у 1880 роках фірма припинила своє існування). Спорудив у с. Сидорівці Київської губ. цукроварню, обладнав машинами, устаткуванням власної конструкції. Одним із перших в імперії запровадив виробництво пастили та мармеладу. Десять процентів усіх своїх прибутків віддавав на розвиток української культури. Заснував народний театр, фінансово підтримував “Киевскую старину”; “ЛНВ”, “Україну”, “Раду”, “Громадську думку”, видавництво “Вік”, видання М.Драгоманова, О.Кістяківського, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, “Наукове товариство ім. Т.Шевченка”. Був членом Київської Громади. Весь свій маєток у 10 млн. крб. заповів на розвиток української справи під опіку “Товариства допомоги українській літературі, мистецтву, науці”, яке заснував особисто. Похований на Аскольдовій могилі у Києві.

П. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМИРЕНКО ВОЛОДИМИР ЛЕВКОВИЧ (29.12.1891-17.9.1938)-видатний український учений-садівник, селекціонер. Н. у с. Млієві (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Син Л.Симиренка. У 1915 закінчив сільськогосподарський ф-т Київського політехнічного ін-ту і зайняв посаду фахівця у відділі садівництва Міністерства земельних справ УНР. Постановою Наркомзему УСРР від 25.11.1920 на терені колишнього симиренківського маєтку в Млієві засновано садово-городню дослідну станцію (Центральний державний плодовий розсадник України), першим директором якої призначено С. Водночас працював доцентом, згодом - професором садівництва і завідувачем кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного ін-ту. Викладав курс плодівництва та інтенсивних культур у Полтавському і Уманському сільськогосподарських ін-тах. Виховав сотні українських фахівців у галузі садівництва. У 1921 заснував і до 1930 очолював Мліївську дослідну станцію садівництва. За ініціативою С. у 1923 створено Всеукраїнську помологічну комісію (згодом Державна комісія з сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), у 1929 організував “Помологічну книгу України”. У 1930 організував Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодового і ягідного господарства в Китаєві, поблизу Києва (тепер - Інститут садівництва УААН), і був призначений його першим директором. У 1920-30-х роках за редакцією С. виходили перші українські часописи з садівництва та городництва - “Вісник садівництва, виноградарства та городництва” і “Садівництво та городництво”. У своїх роботах та на наукових нарадах С. відверто виступав проти антинаукових ідей офіційного “перетворювача природи” І.Мічуріна та заперечував його методи селекційної роботи, що і вирішило долю вченого. 8.1.1933 заарештовано органами НКВС, звинувачено в “участі в антирадянській шкідницькій організації” і засуджено до розстрілу. Після перегляду справи вищу міру покарання замінено на 10 років суворого ув'язнення для використання за фахом. Після 11 місяців утримання в камері смертників у Києві С. перевели до виправно-трудової колонії НКВС у Херсоні. У грудні 1937 С. достроково звільнили, але незабаром його знову схопили агенти НКВС у Москві й направили на роботу під наглядом міліції до Обояні Курської обл. (тепер Росія). У березні 1938 С. був знову ув'язнений, 2.9. 1938 повторно засуджений до вищої міри покарання і в ніч із 17 на 18.9.1938 розстріляний. Місцем поховання С. вважається урочище “Солянка” в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957. С. - автор наукових праць з проблем садівництва, навчальних підручників, численних наукових статей, серед яких “Садовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Завдання та організаційні форми помологічної роботи на Україні”, “Сортові маточні фонди плодових дерев на Україні”, “Плодов! асортименти масового поширення на Україні”. Фундаментальною є остання пробота С. “Часткове сортознавство плодових рослин”, яка у листопаді 1932 була здана до друку у видавництво “Радянський селянин” у Києві, але так і не була видана. Рукопис роботи в жовтні 1992 передала Інституту садівництва УААН для підготовки до друку донька вченого Тетяна Симиренко-Торп.

/7. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМИРЕНКО ЛЕВКО ПЛАТОНОВИЧ [Лев Платонович;6(18).2.1855-6.1.1920]-видатний український вчений, помолог і плодівник. Фундатор наукового садівництва. Н. на Платоновому хуторі поблизу села Млієва Черкаського повіту Київської губ. (тепер Черкаська обл.). У 1873 із золотою медаллю закінчив Одеську гімназію. Деякий час навчався у Київському ун-ті. Підтримував зв'язки з українськими культурницькими колами, через що, під загрозою арешту, змушений виїхати в Одесу. Продовжував навчання на природничому ф-ті Новоросійського ун-ту. За зв'язки з народницькими гуртками, зокрема, гуртком А.Желябова, у жовтні 1879 заарештований і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. У 1880-87 перебував на засланні у Красноярську та Іркутській губ. На засланні займався садівництвом, за його ініціативою закладено міський парк у Красноярську. Після повернення у 1888 на Черкащину був позбавлений права займатися науковою роботою в державних наукових установах та вищих навчальних закладах. Створив у Млієві колекційний сад і приватний помологічний розсадник, який згодом перетворився на науковий центр садівництва і став однією з найбагатших у Європі помологічних колекцій плодових і ягідних культур. У симиренківському розсаднику було зібрано понад 900 сортів яблунь, 889 - груш, 84-спив, 350 - вишень і черешень, 927 сортів троянд. С. створив свою систему вирощування садового матеріалу, поліпшував селекційним способом якість місцевих і акліматизовував зарубіжні сорти. Розробив програму сортовивчення на основі господарсько-біологічних ознак: урожайності, зимостійкості, швидкоплідності, стійкості до хвороб, шкідників, строки дозрівання плодів, їхні смакові якості, зовнішний вигляд, транспортування та придатність до технічної переробки. Займався клоновим відбором. Особисто вивів сорт яблуні, названий іменем батька -Ренет П.Симиренка. У 1901 перші результати вивчення помологічної колекції свого розсадника узагальнив у “Генеральному каталозі” (“Ілюстровані описи маточних колекцій розсадника”), який містив опис 1580 сортів плодових і ягідних культур, 31 сорту винограду і 811 сортів та видів декоративних рослин. Понад 20 років С. вивчав садівництво Криму і на основі багаторічних досліджень підготував капітальну працю “Кримське промислове плодівництво” (1912). Підтримував наукові контакти майже з усіма науковими закладами, розсадниками та плодовими фірмами світу. За видатні успіхи в науковому сортознавстві С. було нагороджено Великою золотою медаллю Французького помологічного товариства. Брав участь у багатьох міжнародних виставках із садівництва, за свої експонати багаторазово отримував найвищі нагороди. За плідну наукову і громадську діяльність С. у 1894 обрано членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва, у 1895 - членом Французького національного помологічного товариства. Після жовтневих подій 1917 всі сади, маточні колекції, розсадники С. було націоналізовано. Наказом Черкаського повітового земельного відділу розсадник у Млієві перетворено на державне дослідне господарство, а С. призначено директором і науковим керівником. Учений продовжував працювати над завершенням своєї найзначнішої наукової праці “Помологія”. Рукопис на 2500 сторінках (завершений у 1919) вміщував опис майже 2 тис. сортів (з 9927 синонімами) плодових культур, апробованих ученим протягом 32 років науково-дослідницької діяльності. Проте видати цю унікальну книгу не встиг. У січні 1920 С. став жертвою політичного терору, який розгорнув більшовицький режим в Україні. У Різдвяну ніч 1920 С. убили співробітники ЧК. Тривалий час ім'я визначного вченого замовчувалось. У 1921 на базі розсадника Л.Симиренка організовано першу в країні Мліївську садово-городню дослідну станцію, якій лише у 1958 присвоєно його ім'я і створено меморіальний музей.

П. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ (8.1.1935-14.12.1963)-визначний український поет, прозаїк, журналіст. Один з найяскравіших представників покоління “шестидесятників” у літературі, “лицар українського відродження”. Н. у с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині у селянській родині. Виховувався без батька. Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-57 навчався на ф-ті журналістики Київського ун-ту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії. С. почав писати, навчаючись в університеті. 3 1957 - співробітник газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власкор “Робітничої газети”. У 1962 з'явилася перша збірка поезій поета “Тиша і грім”. Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. У 1963 С. жорстоко побили на вокзалі у Черкасах (винуватців так і не знайдено), після чого він невдовзі помер. Похований у Черкасах. По смерті поета видано збірки: “Земне тяжіння” (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т.Шевченка за 1965); “Поезії” (1966); “Лебеді материнства” (1981), “Поезії” (1985), казки “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963), “Подорож у країну Навпаки” (1964), збірка новел “Вино з троянд” (1965), “Півні на рушниках” (1992). Поезія С. - гостропроблемна, сповнена філософського осмислення буття (природи, людини, суспільства), антитоталітарного і національно-визвольного спрямування. Поетичну творчість С. високо цінував М.Рильський. Формальна простота творів лише посилює їхній глибинний гуманістичний пафос. У творчості був духовним спадкоємцем Т.Шевченка. Найбільш гострі поезії С. були спотворені радянською цензурою, зокрема, “Дума про щастя”, “Одинока матір”, “Може, так і треба неодмінно...” та ін. із збірки “Земне тяжіння”; чимало творів заборонено цензурою і не публікувалось (“Злодій”, “Некролог кукурудзяному качанові”, “Брама”, “Балада про зайшлого чоловіка”, “Суд” та ін.). Частина поетичних творів С. (разом із фрагментами поетового щоденника під назвою “Окрайці думок”) надруковано у журналі “Сучасність” у Мюнхені (1965) і в збірці “Берег чекань”. У малій прозі виявив себе майстром алегорії і гротеску; володів усіма тонкощами новелістичного жанру. Проблематика, персонажі - співзвучні з поезією. В оповіданнях С. протистояння внутрішньої одухотвореності людини і духовної ницості, побутової приземленості вирішується в романтичному ключі, характерному і для його поезії, - перемагає добро. Державна премія ім.Т.Шевчека (1995, посмертно).

I. Роздольська (Львів).

СИМОНОВСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ (1717-1809) - український історик. Походив із старшинського роду Ніжинського полку. У 1746-47 навчався у Київській академії, у 1747-51 - в ун-тах Кенігсберга, Галле, Віттенберга, Парижа. Повернувшись в Україну, служив у 1653 перекладачем у Генеральній військовій канцелярії. У 1757-64 - сотник Київського полку, бунчуковий товариш. Після ліквідації гетьманства в 1764 подав у відставку. Пізніше- земський суддя Остерського повіту (з 1764), член Генерального суду (1767-81). У 1782-92 очолював один з департаментів київського земського суду. С. - автор “Короткого описання про козацький малоросійський народ та його військові справи” (виданий у 1847 О.Бодянським у Москві). У своїй праці, написаній з державницьких позицій, С. змалював події української історії з найдавніших часів до відновлення гетьманства (1750). Помер у Києві.

/. Підкова (Львів).

“СИН РУСІ” - рукописна поетична збірка, один із перших творів нової української літератури у Галичині, написаних народною мовою. Складена бл. 1833 за ініціативою та участю М.Шашкевича вихованцями Львівської греко-католицької духовної семінарії. Закликала молодь усвідомити власну національну приналежність, повернутися обличчям до своєї історичної Батьківщини (“Бо Русь - край наш, наша мати”), згуртуватися до праці для її національного відродження. Містила 14 віршів, підписаних переважно криптонімами, серед них М.Шашкевича (“Слово до читателей руського язика”, “Дума”), М.Мінчакевича, О.Глинського та ін. Збереглась у священика Рудницького, який передав її історикові А.Петрушевичу (1847). Вперше опублікував К.Студинський у збірнику “Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49” (1909).

Ф. Стеблій (Львів)

СИНДИ - одне з меотських племен. У 1 тис. до н.е. і перших ст. н. е. заселяли значну частину Таманського півострова і прилеглого до нього узбережжя Чорного моря. Згадуються у творах Геродота, Страбона, Псевдо-Скілака. Сусідами С. були племена дандаріїв, фатеїв, торетів і керкетів. За етнічним походженням С., можливо, були близькими до кіммерійців. Займалися в основному землеробством; були розвинені рибальство і ремесла (ливарне, ковальське, гончарне). Значного розвитку досягла торгівля, особливо хлібом (з Урарту та грецькими містами –з 6 ст. до н.е.), яку С. вели через власні порти - Синдську гавань (з 4 ст. називалася також Горгіппія), Корокондаму. У 5-4 ст. до н.е. існувала Синдська держава. С. вели війни із скіфами. У 4 ст. до н.е держава С. втратила незалежність і увійшла до складу Боспорського царства. Синдська знать увійшла до правлячої боспорської аристократії і мала значний влив на політику держави. Серед чорноморських племен С. були найбільш еллінізовані. С., особливо їхня знать, засвоїли мову, культуру, релігійні вірування греків. У перших століттях н.е. С. були повністю асимільовані сарматами.

СИНЕУС - один із братів князя Рюрика. За повідомленням “Повісті временных літ”, датованим 862, прийшов разом з Рюриком і Трувором у землі ільменських слов'ян і почав правити на Білоозері. Тривалий час радянські історики піддавали сумніву реальність існування С. і Трувора, вважаючи, що літописець помилково переклав як власне ім'я слова “sine us”, що в перекладі зі шведської означає “свій рід”. Однак у 1990 роках більшість українських і російських істориків, що досліджували це питання, визнали історичність С. О. Щодра (Львів).

СИНЄОКІВ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ (14.11.1873 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-майор. Закінчив Донський кадетський корпус, у 1894 - Михайлівське артилерійське училище, згодом -Михайлівську артилерійську академію. 31903 С. займав посади начальника артполігону, командира учбової батареї офіцерської артилерійської школи. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті. Після більшовицького перевороту 1917 у Петрограді залишився в Україні, вступив на службу до українського війська. За Гетьманату - начальник артилерії 1-го Волинського армійського корпусу, а з 20.7.1918- начальник Головного артилерійського управління.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СИНОДИКИ - 1) Тексти церковної відправи (яку чинили раз на рік), встановленої у Візантії в 843 на честь перемоги православної церкви над іконоборством. Містили переліки осіб, яким проголошувалася анафема або “вічна пам'ять”. Інша назва цих текстів -“чин православ'я”. С. - одне з джерел вивчення суспільно-політичних рухів, зокрема, боротьби церкви проти єресей. В Україні у 15-16 ст. були відомі як переклади грецьких С., так і оригінальні тексти С., що не спиралися на грецькі зразки. 2) Ін. назва пом'яників. 3) Передмови до пом'яників.

Я. Ісаєвич (Львів).

СИНЬОВОДСЬКА БИТВА (Синєводська битва) - переможна битва об'єднаної литовсько-української армії під командуванням князя Ольгерда Гедиміновича проти золотоординських військ на берегах ріки Сині Води (тепер Синюха; ліва притока Південного Бугу) поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської обл.). Розширення володінь Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича викликало занепокоєння у ханів Золотої Орди. Поява в південноукраїнських степах татарської орди під командуванням трьох братів, князів Кочубея, Кутлубучу і Дмитра змусила Ольгерда закликати на допомогу в ополчення українське населення. Дата битви в літописах подається по-різному-бл. 1351, 1362. М.Грушевський висловив думку, що, найімовірніше, битва відбулася бл. 1363, можливо, не на Синіх Водах, а на Сниводі (лівій притоці Південного Бугу; Вінницька обл.). Під час битви основні сили ворога було розгромлено, а зо-лотоординські воєначальники загинули. Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар захоплене ними у серед. 13 ст. Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Перемога українсько-литовського війська у С.б. задовго до Куликовської битви 1380 підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського іга.

М. Крикун (Львів).

СИНЄЖУПАННИКІВ ДИВІЗІЇ (Синьожупанників дивізії; Синьожупанники; Сині дивізії) -назва (від кольору уніформи) двох українських дивізій, сформованих у лютому-березні 1918. Під час мирних переговорів у Бресті-Литовському (див. Берестейський мир 1918) українська дипломатична делегація уклала угоду з німецьким командуванням щодо організації військових частин з полонених українців з російської армії, які перебували (бл. 100 тис. чол.) у таборах на території Німеччини. Формуванню дивізій передувала копітка робота членів Союзу визволення України, які розгорнули у таборах для військовополонених широкомасштабну культурно-просвітницьку роботу, що сприяло поглибленню національної свідомості серед десятків тисяч солдат-українців. У серед, лютого 1918 згідно з відозвою Української Центральної Ради у таборах Венцляр, Зальцведель, Раштадт розпочалося створення українських частин. Організацію дивізії очолив генерал-поручник В.Зеленський. Всі питання матеріального забезпечення підрозділу взяло на себе німецьке військове міністерство. Протягом двох тижнів сформовано кадри двох піхотних полків і відправлено у с. Глобове на Волині, де організація частини продовжувалась. До складу дивізії увійшов окремий загін “січових стрільців” під командуванням поручника М.Шаповала, створений як підрозділ Запорозького полку ім. Т.Шевченка, він ніс охоронну службу на Підляшші в районі м.Білої. На поч. березня 1-ша Синєжупанників дивізія складалася з чотирьох піхотних та гарматного полків загальною чисельністю 6 000 козаків та 300 старшин. Дивізією командував генерал-поручник В.Зеленський, полками: 1-м ім. Т.Шевченка - полк. М.Шаповал, 2-м ім. М.Залізняка - сотн. Малохатка, 3-м ім. І.Богуна - сотн. Курінний, 4-м ім. П.Дорошенка - підполк. М.Чеховський, гарматним полком - підполк. Д.Чижевський. Особовий склад частини одягнено у сині жупани козацького крою (звідси і назва дивізії) та білі шапки зі шликами. У серед. березня 1918 дивізія переведена до Києва. Напередодні гетьманського перевороту 27.4.1918 дивізію, на вимогу німецького командування і за згодою військового міністра О.Жуковського, роззброєно і розформовано. Така ж участь спіткала і 2-гу Синєжупанників дивізію, яка формувалась на Волині. Частина демобілізованих козаків і старшин із Синьої дивізії вступила до інших з'єднань Армії УНР і самовіддано боролась за незалежність України. У період Директорії УНР зроблено спробу відновити С.д. Однак, у червні 1919 було сформовано тільки 7-й Синій полк, який входив до складу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР під командуванням полк. О. Удовиченка.

В. Задунайський (Донецьк).

СІКЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (5.9.1870 - 1952) - український військовий діяч, генерал-майор (з 1917). Н. у Таращі на Київщині. З 1888 на службі в російській армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником командира батальйону. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 6-го піхотного Ладозького полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю. В українській армії -з листопада 1917. На поч. 1918- старшина створеного С.Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням М.Муравйова за Київ. У березні 1918 призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запорозької дивізії, визволяв від більшовицьких війск Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 очолив Донецьку групу в складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка отримала завдання звільнити Донбас. 15.4. війська під командуванням С. зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Баг-мут, Микитівку, Колпаків, наприкін. квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. У період Гетьманату військові частини під командуванням С. охороняли східні кордони України. На поч. 1919 С. виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. У 1920 виконував обов'язки посла УНР в Угорщині. У 1924 виїхав до Канади, поселився у Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри. Автор спогадів “Сторінки із записної книжки”, низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Помер у Торонто.

М. Литвин, К. Наумвнко (Львів).

СІКОРСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ (20.5.1881 -4.7.1943) - польський політик та державний діяч, генерал Війська польського. Н. уТушуві Народовому поблизу Сандомира. Закінчив Львівський політехнічний ін-т, інженер. Учасник польського незалежницького руху. Під час Першої світової війни 1914-18 служив у польських легіонах, що воювали на боці Центральних держав, полковник. Зосені 1918-в армії незалежної Польщі. Під час українсько-польскої війни1918-19С. командував оперативними групами польської армії, під час польсько-радянської війни 1920 - командувач 3-ї, пізніше 5-ї армій. У післявоєнний час обіймав найвищі посади у збройних силах та уряді країни. У 1921-22 - шеф генерального штабу Війська польського, у 1922-23 -прем'єр-міністр Польщі, у 1924-25 - міністр військових справ. 1925-28 командував військовим округом. Після перевороту Ю.Пілсудського С. перейшов в опозицію до правлячого “санаційного” табору (див. “Санація”), активно виступав проти урядового курсу. З вересня 1939 - в еміграції у Лондоні. У 1939-43 - прем'єр-міністр польського уряду в еміграції, міністр військових справ та верховний головнокомандувач польських Збройних сил. Загинув у авіаційній катастрофі неподалік від Гібралтару.

М. Швагуляк (Львів).

СІКОРСЬКИЙ ІГОР ІВАНОВИЧ (25.5.1889-26.10.1972) - американський авіаконструктор, один із піонерів авіабудування. Українець за походженням. Н. у Києві. Син відомого психіатра і психолога І.Сікорського. Закінчив гімназію. У 1903-06 навчався у Петербурзькому морському училищі. У 1907-11 - студент Київського політехнічного ін-ту. У 1908-11 сконструював і побудував експериментальні вертольоти і ряд літаків.У1910 відбувся перший політ літака С-2. У 1911 здобув диплом пілота. У грудні 1911 на літаку С-2 встановив перший світовий рекорд швидкості з екіпажем (три особи) - 111 км/год. У 1912-17 - головний конструктур авіаційного відділу Російсько-Балтійського заводу в Петербурзі. У 1912-14 під керівництвом С. були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки “Гранд”, “Русский витязь” та “Илья Муромец”. У 1918 емігрував до Франції, звідти -у 1919 до США, де продовжував свою конструкторську діяльність. У 1923 заснував авіаційну фірму, згодом - співвласник конструкторсько-будівельної фірми “Уестленд-Сікорський”. До 1939 збудував бл. 15 типів літаків. З 1939 С. перейшов на конструювання вертольотів одногвинтової схеми. С. першим почав будувати турбінні вертольоти, вертольоти-амфібії. На вертольотах С. вперше здійснено переліт через Атлантику (S-61; 1967) і Тихий океан (S-61; 1970; з дозаправкою у повітрі). Помер в Істоні (штат Коннектікут, США).

“СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР” - українське господарське товариство у Галичині. Засноване 1899 у м. Одеську Золочівського повіту (тепер Львівська обл.) священиками о.Томою (голова товариства до 1908) і о.Юліяном Дуткевичами з метою захисту інтересів та поліпшення добробуту селян шляхом підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь. З 1903 керівні органи товариства знаходились у Львові. У 1904 товариство отримало дозвіл засновувати філії в Галичині. Після проведення Першої хліборобської виставки в Стрию (організованої т-вом “Просвіта”) у 1909 “С.г.” змінив статут і був реорганізований. У 1909-17 товариство очолював Є.Олесницький, завдяки якому “С.г.” здобув значний авторитет серед українського селянства. Основними напрямками діяльності товариства були: представництво і захист інтересів селян у державних і крайових органах влади; організація освітніх курсів та шкіл; засновування дослідних полів, пасік, тваринницьких ферм тощо; забезпечення спільного користування с/г технікою та ін. У 1915 австрійська влада визнала “С.г” головним об'єнанням українських хліборобів і призначила на діяльність товариства відповідні державні дотації. Після захоплення Галичини Польщею протягом 1918-20 окупаційна влада забороняла діяльність товариства, а після відновлення роботи чинила перешкоди його розвитку. У 1920-х керівництво товариством здійснювали Т.Войнаровський-Столобут (1919-24) та М.Луцький (1924-27). Новий етап піднесення у діяльності товариства розпочався у 1927 завдяки сприянню Спілки українських агрономів та фінансовій допомозі української кооперації. З 1929 керівництво “С.г.” складалося з Головної ради та Президії, які контролювали роботу дирекції (з 1925 голова дирекції - Є.Храпливий). Кількість філій по Галичині змінювалося в залежності від лояльності влади до роботи “С.г.”: 1910-85 філій, 1927-52,1939-60,1944-66. У 1939 радянська влада ліквідувала товариство. Завдяки директорові Л.Бачинсько-му “С.г.” продовжував діяти на території Генеральної губернії в Ярославі, а згодом деякий час функціонував у Львові (голова Є.Храпливий). У 1944 “С.г” остаточно припинив свою діяльність. Товариство видавало ряд періодичних видань: двотижневик “Сільський господар” (з 1926, ред. Є. Храпливий, П.Дубрівський, пізніше - Л.Бачинський, І.Драбатий); місячники “Український пасічник” (з 1928, ред. М.Боровський); “Практичне садівництво” (з 1933, ред. М.Боровський); “Хліборобська молодь” (з 1934, ред. А.Романенко); “Сад і город” (з 1939). З 1928 щорічно виходив популярний серед селян “Календар “Сільського господаря”. За редакцією Є.Храпливого почала друкуватися “Сільськогосподарська енциклопедія”. Під назвою “С.г.” виходили часописи за межами Галичини. Зокрема, у Києві в 1918-19-як видання Центрального українського сільськогосподарського кооперативного союзу та у Харкові в 1922-26 - як орган Централі союзу сільськогосподарської кооперації України (у 1927-28 під назвою “Кооперативне село”).

А. Середяк (Львів).

СІНГАЛЕВИЧ ВОЛОДИМИР (13.1.1875 -7.11.1945) - український громадсько-політичний діяч у Галичині, правник. Н. у с. Москальовці Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.) у сім'ї греко-католицького священика. Походив з німецького роду Шіллінгів. У 1893 закінчив правничий ф-тет Львівського ун-ту. Працював у судових установах Кам'янки-Струмилової (тепер Кам'янка-Бузька Львівської обл.), Перемишлян та Глинян. Діяч Української національно-демократичної партії У 1911-18 - посол до австрійської Державної ради у Відні, у 1913-14 - посол до Галицького сойму. З вересня 1914-заступник голови Бойової управи українських січових стрільців у Відні. Брав участь у підготовці Листопадового повстання 1918 у Львові. Організатор встановлення української влади у Стрийському та сусідніх повітах. Член Української національної ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. В її станіславських сесіях участі не брав - перебував у Відні, де працював у австрійській Ліквідаційній комісії. З квітня 1919 обіймав посаду дипломатичного представника ЗО УНР у Відні. 1.8.1920 призначений уповноваженим Диктатора ЗУНР Є.Петрушевича у справах фінансів, торгівлі та промислу, в 1922 - уповноваженим для внутрішніх справ. У 1930-39 - директор Земельного банку у Львові. У січні 1931 став членом-засновником Українського католицького союзу. Помер в еміграції в Брегенці (Австрія).

О. Павлишин (Львів).

СІНКЛЕР ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (21.1.1879-1945)-український військовий діяч, генерал-поручник (з 1918).Н.у Маргилані (тепер Ферганська область, Узбекистан). Військову освіту здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі (1898-99). Деякий час служив у лейб-гвардії 2-ї гарматної бригади. У 1905 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу, обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлів-ського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї піхотної дивізії, гвардійського корпусу, штаб-офіцера доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. В роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті, начальник штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командир 176-го піхотного Переволоцького полку. З липня 1917- генерал-майор. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, брав участь у реалізації постанов Всеукраїнських військових з'їздів щодо українізації армії. У листопаді 1917 увійшов до складу Українського Генерального військового штабу, у березні 1918-до першого генерал-квартирмейстерства. За Гетьманату продовжив службу в українській армії, працював у Військово-науковому комітеті Генштабу. Директорією УНР призначений першим генерал-квартирмейстером Генерального штабу, займався оперативною діяльністю Армії УНР. Під керівництвом С. розроблявся план бойових операцій влітку 1919, в результаті яких більшовицьким військам не вдалося до підходу Галицької армії розгромити Армію УНР. Наступним етапом операції став похід на Київ і Одесу у серпні 1919, який увінчався визволенням столиці від більшовицьких військ. Наприкін. 1919 виконував обов'язки начальника штабу Армії УНР. У 1920 очолював українську військову делегацію на переговорах з представниками військового відомства Польщі, що завершилися підписанням у квітні 1920 польсько-української військової конвенції про спільні дії проти більшовицької Росії (див. Варшавський договір 1920). Після інтернування Армії УНР у польських таборах залишався до лютого 1921 на посаді начальника штабу Армії УНР, потім - член Вищої військової ради. Після ліквідації таборів для інтернованих у 1924 поселився у містечку Сосновец на Шлеську. Працював службовцем шахтарської залізниці, брав учась у громадсько-політичному житті української громади в Польщі. Підтримував товариські стосунки з проф. І.Фещен-ком-Чопівським. Після приходу в 1945 Радянської армії С. разом з І.Фещенком-Чопівським заарештований органами НКВС і вивезений до Києва. Загинув наприкін. 1945 у Лук'янівській в'язниці.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СІРКО ІВАН (між 1605 і 1610-1(11).8.1680)-український політичний і військовий діяч другої пол. 17 ст., кошовий отаман Запорозької Січі. Н. у слободі Мерефі на Харківщині (за ін. дан. - на Поділлі). Брав участь у національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Вперше письмові джерела згадують про С. у 1653. У 1658-60 - полковник вінницький. У 1659 виступив проти політики гетьмана І.Виговського. Організував військовий похід на Акерман, що призвело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції, спрямованої проти Московського царства і не дало можливості гетьману І.Виговському скористатися наслідками перемоги під Конотопом (див. Конотопська битва 1659) для зміцнення державності України. Спочатку підтримував політику гетьмана Ю.Хмельницького, але після підписання Слободищенського трактату 1660 виступив проти нього. У 1660-61 брав участь у походах запорозьких козаків на Крим. У 1663 С. став кошовим отаманом і до 1670 обирався на цю посаду вісім разів. У жовтні та грудні 1663 організував два великих походи на Перекоп. У січні 1664 спільно з московськими військами вів воєнні дії проти правобережного гетьмана П.Тетері та польських військ під командуванням С.Чарнецького. У другій пол. 1660 років брав участь у боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П. Суховія. Виступив проти умов Андрусівського перемир'я 1667 між Річчю Посполитою і Московською державою. Деякий час підтримував гетьмана П.Дорошенка, але після укладення воєнно-політичного союзного договору Гетьманщини з Туреччиною виступив проти нього. У 1668 був полковником Зміївського полку на Слобожанщині. За зв'язки з керівником селянської війни у Московській державі С.Разіним заарештований полтавським полковником Ф.Жученком, переданий царському уряду і згодом засланий у Тобольськ. Влітку 1673 у зв'язку із зростанням турецько-татарської загрози, за клопотанням січового товариства і навіть польського уряду, С. було звільнено. Повернувшись на Січ, провів кілька походів на татарські володіння (Очаків, Ізмаїл, Перекоп). У 1676 під час зречення П.Дорошенка прийняв від нього гетьманські клейноди. Боровся проти турецько-татарських військ і загонів Ю.Хмельницького під час Чигиринських походів 1677 і 1678. Помер на хуторі Грушівці (тепер Іллінка Томаківського р-ну Дніпропетровської обл.). Похований 2(12).8.1680 поблизу с. Капулівки (тепер Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.). С. як кошовий отаман і військовий ватажок оспіваний у численних козацьких думах, народних піснях і легендах.

Р.Шуст (Львів).