СІРОЖУПАННИКИ (ін. назва - Сіра дивізія, Сірожупанна дивізія) - популярна назва української військової частини періоду національно-визвольних змагань 1917-21. Після укладення Берестейського миру 1918 між українською владою і австро-німецьким військовим командуванням було досягнуто угоди про створення з полонених українців (з концтаборів у Фрайштадті і Йозефштадті, Австрія) військової частини. Формування і вишкіл частини, що отримала назву С. (відповідно до кольору уніформи), розпочалися з березня 1918 у Володимирі-Волинському. Сформована дивізія отримала офіційну назву -Перша стрілецько-козацька дивізія. Складалася з чотирьох піхотних полків, гарматного полку, кінної та інженерної сотні. Піхотний полк складався з 3 куренів, кожен з яких - з чотирьох стрілецьких підрозділів (чети кінноти і зв'язку, сотні скорострілів, розвідувальної, учбової сотень). Особовий склад частини налічував 6 тис. козаків і 140 старшин. Командувачем дивізії призначено підполк. І.Перлика, начальником штабу-сотн. О.Пилипенка. Командантами полків були сотн. П.Ганжа, підполк. Тимошенко, підполк. Олександрович, сотн. Ткаченко. У серпні 1918 дивізію передали у розпорядження командування Збройних сил Української Держави. Командування дивізією спочатку прийняв ген. В.Сокира-Яхонтов, потім - ген. Васильєв. 1.9.1918 С. взяли участь у військовому параді у Києві, на якому був присутній гетьман України П.Скоропадський. У вересні-жовтні 1918 частини дивізії були дислоковані у р-ні Стародуба і Конотопа на кордоні з радянською Росією. У кін. вересня 1918 дивізію скорочено до розмірів кадрів (бл. 1200 чол.). Під час повстання проти гетьманської влади С. перейшли на бік республіканських військ. У грудні 1918, збільшивши кількість особового складу до 6 тис. бійців, дивізія С. брала участь у боях проти більшовицьких військ на Чернігівщині. Частина С., потрапивши під вплив більшовицької агітації, відмовилася виконувати накази командування, і дивізію було розформовано. З частини С. створено Сіру дивізію (команд. ген. А.Пузицький), яка згодом брала участь у боях проти більшовицьких військ у Правобережній Україні. У квітні 1919 на базі частини сформовано корпус у складі двох дивізій (командир - ген. Мартинюк), який брав участь у боях проти польської армії. З серед. травня реформовано у 4 Сіру стрілецьку дивізію (бл. 700 бійців; команд. полк. П.Ганжа) у складі Волинської групи. Окремі підрозділи С. воювали у складі частин Армії УНР до листопада 1920.

І. Підкова (Львів).

СІРОПОЛКО СТЕПАН (15.8.1872 -25.2.1959) - відомий український просвітній діяч, основоположник українського книгознавства та бібліотекознавства, бібліограф, редактор, педагог. Н. у Прилуках на Полтавщині (тепер Чернігівська обл.). Закінчив місцеву гімназію. Як книгознавець, редактор і публіцист, почав працювати, навчаючись на правничому ф-ті Московського ун-ту. Друкувався в часописах “Світло”, “Украинская жизнь”, “Свобода” (Ужгород). У 1917 повернувся в Україну. У 1918-19 працював радником з питань освіти при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР, деякий час був товаришем міністра народної освіти УНР. У цей період С. разом з П.Холодним доклав чимало зусиль для організації українського шкільництва. У 1919 переїхав до Кам'янця-Подільського, де організував випуск дитячого часопису “Ранок”. Після встановлення радянської влади в Україні емігрував до Чехословаччини. У 1925-32 - професор Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі, Українського техніко-господарського інступутуу Подєбрадах. Брав активну участь у громадському житті української громади в еміграції. Очолював Товариство прихильників книги в Празі (в 1927-32 редагував його друкований орган - журнал “Книголюб”), Союз українських журналістів і письменників на чужині, був членом Українського історико-філософського товариства. У міжвоєнний період С. не поривав зв'язків з Україною і Галичиною. Був почесним членом львівської “Просвіти”, активно друкувався в періодичних виданнях товариства та “Літературно-науковому віснику” (з 1939 - “Вісник”). У своїх роботах С. порушував проблеми української національної школи та національного виховання (“Національне виховання”, 1937; “Завдання нової школи”, 1919), історії освіти (“Українське шкільництво в Галичині”, 1932, “Історія освіти в Україні”, 1937), бібліотечної справи (“Короткий курс бібліотекознавства: Історія, теорія та практика”, 1924; “Народні бібліотеки: організація та механіка бібліотечного діла”, 1919), історії книговидання (“Швайпольт Фіоль - перший друкар слов'янських кириличних книг”, (1934) та ін. Статті С., присвячені аналізу творчого доробку своїх колег і попередників, і нині є цінним науковим джерелом з історії української педагогіки - “І.Стешенко як педагог і освітній діяч” (1928), “Життя і педагогічна діяльність барона М.Корфа” (1934), “М.Пірогов та М.Драгоманів” (1937), “Граф Петро Завадовський - перший міністр освіти в царській Росії” (1938) та ін.

А. Середяк (Львів).

“СІЧ” - назва культурно-просвітницьких організацій українських студентів, що діяли у другій пол. 19- першій пол. 20 ст. у західноукраїнських землях та в Австрії. Перше студентське товариство “С.” виникло у 1861 у Львові і діяло до 1863. Студенти-українці навчальних закладів міста об'єднались у товариство, члени якого демонстративно носили козацькі шапки, високі чоботи, вишивані сорочки, шаровари, гуцульські сардаки. У народних строях вони відвідували лекції, з'являлися на вулицях, у публічних місцях, співали українські пісні, демонструючи в такий спосіб свої симпатії до культури і мови рідного народу. Стихійне зародження патріотичного руху студентської молоді згодом набрало більш організованих форм. Після розпаду в 1863 першого товариства “С.” частина студентів приєдналася до “Мети”, інша, продовжуючи навчання у Відні, створила у 1868 нове товариство під назвою “Січ” (Див. “Січ” віденська). З 1902 до 1923 студентське товариство “С.” діяло у Чернівцях. Товариство проводило культурно-просвітницьку роботу в Буковині, видавало газету “Січове слово” (1904), брошури з українознавства. Студентське земляцтво “Русь” у Граці в 1910 переіменувалось у “С.” і активно діяло аж до кін. 1940 років.

С. Мовчан (Львів).

“СІЧ” - українська фізкультурно-спортивна організація в 1900-30 у Галичині, Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша фізкультурна організація “С.” була заснована К. Трильовським у травні 1900 в селі Заваллє Снятинського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Згодом фізкультурно-оздоровчі організації під цією назвою виникли в ін. повітах Галичини і Буковини. З утворенням у 1908 центрального органу - Головного січового комітету, переіменованого в 1912 на Український січовий союз (знаходився з 1908 у Станіславі, у 1912-24 у Львові; генеральний отаман - К.Трильовський, головний осавул - Я.Веселовський, головний писар-Н.Балицький, головний обозний - Д.Катамай, головний четар - Ф.Калинович), рух січовиків охопив велику кількість молоді. Напередодні Першої світової війни у 1913 в Галичині діяло понад 900 первинних організацій “С.”, в яких налічувалося 6л. 80 тис. членів. Члени “С.” були зобов'язані працювати над своїм фізичним і моральним оздоровленням, дотримуватися національного одягу, приходити на спортивні змагання і свята в одностроях, з малиновою стрічкою через плече. Сільські і повітові “С.” мали свої прапори. У роботі товариств наголошувалось на необхідності розвивати історичні традиції українського народу, навіть назви керівників різних відділів і структурних підрозділів називались, як на Запорозькій Січі.

Найбільш масовими виховними формами діяльності “С.” було проведення сільських, повітових і крайових демонстрацій та спортивних змагань. У спортивному святі, проведеному у Львові в 1914, брало участь близько 12 тис. членів “С.”, “Сокола”, “Пласту”, а також представники чеських, хорватських, словенських і румунських спортивних товариств. Такі масові заходи сприяли патріотичному і фізичному вихованню української молоді. У 1913 заснована стрілецька секція “С.” для бойової підготовки молоді, частина якої в серпні 1914 вступила добровольцями в Легіон українських січових стрільців і пізніше відіграла активну роль у формуванні Української галицької армії та в боротьбі за українську державність. Патріотичному вихованню і оздоровчій роботі молоді сприяли також періодичні видання Українського січового союзу (“Зоря”, “Хлопська правда”, календарі “Отаман”, “Запорожець” та ін.). Під час визвольних змагань 1917-21 уряд України намагався організувати фізкультурно-оздоровчі товариства “С.” на всій території держави. У затвердженому в лютому 1919 статуті гімнастично-стортивного товариства “С.” підкреслювалось, що “метою товариства є фізичне оздоровлення української нації і виховання національного почуття дисципліни і громадськості”. У статуті пропонувалось розвивати такі основні види спорту, як гімнастика, верхова їзда, фехтування, плавання, веслування, футбол, волейбол. У лютому 1919 у Вінниці завдяки К.Трильовському і О.Андрієвському засноване перше товариство “С.” у Наддніпрянській Україні. Внаслідок поразки Української Народної Республіки реалізувати програму створення широкої мережі “С.” не вдалося. На окупованих Польщею західноукраїнських землях діяльність товариств “С.” була заборонена в 1924 (у с. Горбачах поблизу Львова “С.” проіснувала до 1930). У Буковині першу “С.” організували у Кіцмані в 1903 С.Яричевський і О.Попович. У 1914 у краї нараховувалося 112 товариств “С.”. Після румунської окупації Буковини товариства “С.” були змушені припинити свою діяльність. Традиції “С.” використовувались товариствами на Закарпатті та в діаспорі. Першу “С.” у Закарпатті утворено в 1920. Розгортання січового руху у 1920-30-х роках на закарпатських землях сприяло створенню у 1938-39 Збройних сил Карпатської України - “Карпатської січі”. У діаспорі найбільш чисельні та активні організації “С.” були у США, Канаді, Чехосло-ваччині, Німеччині. Український Січовий Союз входив у міжвоєнний період до Соціалістичного спортивного Інтернаціоналу. Його представники брали участь у міжнародних робітничих олімпіадах у Празі (1927) і Відні (1931).

С. Мовчан (Львів).

“СІЧ” ВІДЕНСЬКА (Українське академічне товариство “Січ” у Відні)- українське студентське товариство, засноване 9.1.1868 у Відні за ініціативою А.Вахнянина та Ю.Цегельського. Об'єднувало згідно зі статутом “студентів української (руської) народності всіх вищих шкіл у Відні”. Статутом передбачалось, що метою товариства є “творити осередок наукового, літературного і товариського життя”, для досягнення якої товариство “утримує бібліотеку і читальню, організовує доповіді і дискусії, музикально-літературні і товариські сходини, друкує наукові і літературні твори”. Першим головою “С.” в. був А.Вахнянин. Згодом товариство очолювали: Ю.Цепевич, І.Пулюй, О.Терлецький, І.Горбачевський, М.Кордуба,В.Старосольський, О.Бачинський та ін.

З перших років діяльності товариство стало не тільки важливим осередком згуртування української молоді, що навчалася у Відні, а й набуло значення всеукраїнського центру науково-літературного, мистецького і громадсько-політичного життя. Організатори товариства одним із важливих завдань вважали представляти українців як окремий народ і знайомити європейців з його культурними досягненнями. Товариство організовувало обговорення нових літературних творів, дискусії на наукову тематику (з філософії, фізики), а також художньо-тематичні вечори, на які запрошували представників ін. молодіжних національних організацій. На щорічні шевченківські маніфестації товариство збирало кілька сотень людей різних національностей. Найтісніші зв'язки “С.” в. підтримувала з чеськими організаціями “Славія” і “Моравія”, хорватською “Велебіт”, болгарською “Балкану”, сербською “Зоря”. “С.” в. була ініціатором організації протестів проти введення у Галичині в 1868 польської мови як державної.

Великий вплив на інтелектуальне життя товариства здійснювали О.Терлецький і М.Драгоманов, які орієнтували молодь на оволодіння досягненнями європейської культури. Під їхнім впливом у середині 1870 років набрала соціалістичного спрямування, що призвело до розпуску “С.” в. у 1877. Після відновлення діяльності мала більш поміркований характер, стояла на національно-демократичних позиціях. З 1880 товариство організувало літературний фонд для нагородження найкращих творів і їх публікацій. У 1881 з ініціативи “С.” в. вперше в Коломиї відбулися загальні збори галицьких і буковинських студентів, що поклало початок тіснішого співробітництва їх на майбутні роки. З 1890 років товариство розширило свою просвітницьку діяльність серед українських робітників Відня, об'єднаних у спілки: “Кружок земляків”, “Поступ”, “Родина”. “С.” в. організувало у 1890 роках для українців Відня два гуртки: літературно-науковий і правничий.

На поч. 20 ст. “С.” в. активно підтримувала боротьбу українського студентства за відкриття українського університету у Львові (див. Сецесія). Під час Першої світової війни “С.” в. допомагала у діяльності Союзу визволення України. У 1917 після ухвали загальними зборами резолюції з вимогою об'єднання всіх українських земель у єдину державу “С.” в. була розпущена. Її діяльність відновилась лише на поч. 20-х років. У 1922 Товариство виступило ініціатором створення Центрального союзу українських студентів (ЦСУС). На поч. 1930 років “С.” в. організовувала масові акції протесту проти репресій щодо українського населення в Галичині, які проводив уряд Польщі (див. Пацифікація). У 1941 “С.” в. перейменовано на філіал Націоналістичної організації українського студентства. Після радянської окупації Відня та арештів керівництва організації “С.” в. у 1947 припинила свою діяльність.

С. Мовчан (Львів).

СІЧ ЗАПОРОЗЬКА (Січ Запорізька, Запорізька Січ) - військово-політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в серед. 16 ст. Назву отримала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки - “засіки”, “січі” - невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Друга частина назви вказує на місце розташування укріплення по течії Дніпра - за порогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро на відтинку між сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям. Першими організаторами січей були уходники, яких черкаські та канівські старости відпускали на Середнє і Нижнє Подніпров'я для промислу, оскільки там була багата на рибу, птицю і звіра місцевість. Щорічно ватаги уходників на чолі з обраними отаманами йшли на промисел за пороги, де у захищених від раптових нападів ворога місцях будували тимчасові житла і приміщення для переробки та зберігання продуктів промислу. Ватаги формувалися переважно з людей однієї місцевості, що є одним із пояснень назв куренів на С.3. До серед. 16 ст. історія С.З. легендарна, лише з 1552, коли вона розташовувалась на острові Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причинами виникнення С.З. як організованого військово-політичного утворення була необхідність протистояти колонізації на освоєних козаками землях та постійній турецько-татарській небезпеці. Поняття С.З. вживається у двох значеннях: у широкому - всі землі, які перебували в управлінні й володінні козаків, у вузькому-центральне поселення, де знаходилось адміністративне управління Січі. Козацькі володіння ще називалися Вольності Війська Запорозького, а центральне поселення - Кіш. С.З. як головне укріплення була добре уфортифікована. Посередині фортеці -великий майдан, у центрі його - церква св. Покрови, неподалік, з одного боку, - криниця, з другого - стовп, біля якого карали винних у порушенні січових звичаїв. Півколом на січовій площі розташовувались курені -дві довгі хати, покриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, яка походила переважно від місцевості, звідки були родом засновники куренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, Стебліївський, Батуринський, Інгульський тощо. Мали також назви від імен засновників куренів: Васюренський, Тимошівський та ін. Число куренів було стабільним з часу документальної історії Січі до кін. існування Задунайської Січі та переселення колишніх запорожців на Кубань у кін. 18 ст. Понині в Краснодарському краї багато станиць мають назви колишніх запорозьких куренів. За фортечними укріпленнями біля річкового порту знаходився грецький дім, в якому жили іноземні посли та купці. Фортецю оточувало передмістя, де жили козаки-ремісники. Під впливом різних обставин С.З. (Кіш) переносилася на інше місце, що визначило її паралельні назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Вся територія Січі поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Самарську, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Кальміуську. Тобто, володіння С.3. охоплювали землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької обл., частково - Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької обл.

На першому етапі існування Січі головними джерелами поповнення козацтва були уходники та військові служилі люди. Вони та православна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров'я в пошуках щастя, багатства і рицарської слави. Після Люблінської унії 1569, загарбання українських земель Польщею і різкого посилення на українських землях соціального та національно-релігійного гніту С.3. перетворилася у місце, куди втікали від гноблення селяни й міщани. Січ стала могутнім оплотом соціального захисту для пригноблених, школою державного управління для національної еліти, військовою перешкодою для турецько-татарської агресії, яка загрожувала не лише українським землям, а й загалом усій Східній і Центральній Європі. За своїм характером С.3. була військово-демократичною республікою, вона мала всі ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. Виникнення військово-політичної організації козацтва на українських землях, що входили до Великого князівства Литовського (повторно були колонізовані козаками після монголо-татарського розорення) і де не було князівської адміністрації, а також інших станів суспільства, дало можливість запорожцям вільно вибирати суспільно-політичний устрій С,3. На Січі діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від походження і місця у Запорозькому товаристві. Вищий орган влади на С.3. -козацька рада. На січовій раді вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі, питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіли землі між куренями тощо. Очолював С.З. виборний гетьман (після 1648- кошовий отаман). У період свого правління він мав необмежену владу і авторитет, але в будь-який момент військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана (спочатку гетьмана), військового писаря, військового судді та військового осавула. На Січі виборними були всі посади - від найвищої (кошовий отаман) до найнижчої.

Січ приймала в свої ряди всіх, незалежно від соціального походження, національності, релігії. Але одним із головних об'єднуючих факторів на Січі була православна віра. Той, хто прибув на Січ добровільно, свідомо і без примусу, мав прийняти православну віру, Воля на Січі необхідно породжувала обов'язки - виконання звичаїв Січі, дотримання суворої дисципліни, готовності віддати своє життя за свободу і незалежність свого народу. На Січі існував особливий ритуал прийняття у козацьке братство - випробовування на силу і спритність. Здоров'я, сила, спритність і боєготовність запорожців загартовувались не лише в боях і походах, але і в іграх, танцях, спортивних змаганнях. На С.З. існував культ фізичного розвитку людини. Гетьманами, отаманами, полковниками, курінними отаманами обирали людей особливої сили і військової майстерності. Необхідність тримати запорозьке військо у високій боєготовності, постійна небезпека були причинами заборони появи на Січі жінок. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні сім'ї проживали в козацьких слободах, у межах запорозьких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах. Старшина і поважні козаки мали своїх спуг-джур, котрими були козацькі діти, взяті на Січ для навчання і виховання, а також хлопчики-полоненики.

На С.З. ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася вільнонаймана праця. Господарство запорожців за період існування Січі зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період Січі (особливо в часи Нової Січі - 1734-75) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками. Поглиблювалися і соціальні суперечності в козацькому середовищі, що найяскравіше проявлялося у заколотах козацької сіроми і навіть повстаннях. Козацька біднота брала участь і в повстаннях та рухах поза межами Січі.

Одним з основних призначень С.3. була боротьба проти турецько-татарської агресії. З цією метою ще в серед. 17 ст. козацький гетьман Д.Вишневецький спорудив на острові Хортиця потужний замок - головне січове укріплення. На виготовлених з липи чи верби човнах - чайках невеликі загони запорожців здійснювали далекі морські походи. Особливо успішними були напади на турецькі фортеці в перші два десятиліття 17 ст., які набули міжнародного резонансу (взяття Варни, Трапезунда, Кафи та ін.). Саме успішні морські походи проти ворога всієї Європи - Османської імперії та її васала - Кримського ханства уже в кін. 16-на поч. 17 ст. здобули міжнародну славу С.З. і зумовили звернення до неї урядів різних держав з проханнями надати їм допомогу.

Особливо велике значення для розвитку С.З. і зростання її авторитету як серед українського народу, так і в Європі мало гетьманство П.Сагайдачного, який здійснив воєнну реформу на С.З., перетворивши окремі козацькі загони у високоорганізоване і дисципліноване військо.

У період Тридцятилітньої війни в Європі (1618-48) уряди різних держав особливо часто зверталися до козаків-запорожців за допомогою. У 1620-30-х в Україні відбулися великі національно-визвольні повстання під проводом М.Жмайла, Т.Трясила, Я.Острянина та ін., в яких провідну роль відіграло Запорожжя. Зростання в середовищі запорожців незалежницьких прагнень, вироблені на С.З. форми державного управління та підготовленість національної еліти (освіченої і досвідченої козацької старшини) підготували могутню всенародну національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельниць-кого проти панування Речі Посполитої.

Після 1648 центр державотворчих процесів перемістився у Гетьманську державу (див. Гетьманщина), яка утворилася на значній частині українських етнічних земель. Запорожжя то перебувало в тіні, то активно втручалося у справи Гетьманщини і міжнародні відносини в регіоні, часто впливаючи на розстановку політичних сил.

На поч. 1709 запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком підтримали гетьмана І. Мазепу у його прагненні добитися незалежності України і приєдналися до шведсько-української армії. У травні 1709 російські війська під командуванням полковника П.Яковлева зруйнували С.З.

Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом султана, спочатку на річці Кам'янка (1709-11), а потім в Олешках (1711-33). У 1734 запорожці повернулися під протекторат Росії, яка була в цьому зацікавлена, оскільки готувалася до чергової війни з Оттоманською Портою. У період Нової Січі відбулися серйозні зміни у господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб уряд обмежував запорозькі вольності (спорудження Української лінії і посилення посполитих на запорозьких землях; створення колоній іноземців Сло-в'яно-Сербії і Ново-Сербії). Зміцнення економічної незалежності Запорожжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становило потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на Півдні України. Тому після укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 генерал П.Текелій отримав від Катерини II таємний наказ про ліквідацію С.З. 4(15).6.1775 російські війська під командуванням ген. Текелія оточили Січ, а наступного дня - 5(16).6. зайняли і зруйнували її. Останнього кошового отамана П.Калнишевського та вищу козацьку старшину заарештовано і відправлено на заслання. Частина запорожців, якій вдалося вибратися з Січі, утворила в межах турецьких володінь Задунайську Січ.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

СІЧИНСЬКИЙ ДЕНИС (2.10.1865 -26.5.1909) - український композитор, диригент і музичний діяч. Перший професійний композитор у західноукраїнських землях. Н. у с. Клювинцях Гусятинського повіту на Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію. Деякий час навчався у Львівському ун-ті, але залишив навчання і вступив до консерваторії, яку закінчив у 1892. У 1890 роках С. розпочав активну музично-громадську діяльність. Був постійним учасником і організатором концертів, диригував хорами. У 1891 взяв участь у заснуванні співацького товариства “Боян” у Львові і входив до складу його першого правління. У 1902 в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) заснував першу в Галичині українську музичну школу. У 1903 став одним з ініціаторів створення Спілки співочих і музичних товариств Галичини. С. - автор опери “Роксолана” (1909), яка стала першою спробою галицького композитора створити героїко-патріотичну оперу на народній основі. Написав кантати (“Дніпро реве”, 1892), “Лічу в неволі” (1902, на сл. Т.Шевченка), “Думи про Нечая”, ряд хорів на слова Т.Шевченка та І.Франка, романси (“Як почуєш вночі”, “І золотої, й дорогої” та ін.), п'єси для фортепіано, обробки народних пісень. Помер у Станіславі.

К. Кондратюк (Львів).

СІЧИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЮХИМОВИЧ [Євтимович; 12(24).6.1894 - 25.6.1962] - мистецтвознавець-енциклопедист, архітектор і графік, бібліограф. Дійсний член НТШ (з 1930) і ВУАН. Закінчив Кам'янець-Подільську технічну школу. У 1912-17 навчався у Петербурзькому інституті цивільних інженерів та в 1923-26 - Празькому ун-ті. Один із фундаторів Архітектурного інституту в Києві (1918-19) та АНУМ у Львові (1930). У 1923-33 викладав в Українському педагогічному інституті ім.М.Драгоманова. У 1927 зробив докторат з історії мистецтва. З 1942 - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені. У 1944 заарештований гестапо. В 1949 переїхав до США. Професор Українського технічного ін-ту в Нью-Йорку. Автор праць з історії української архітектури та графіки. Проекти церков у сс. Михайлівцях на Пряшівщині (1933-34) та Нижньому Комарнику біля Дуклі (1937). Як архітектор, виконав ряд проектів українських шкіл, народних домів, церков. В архітектурній діяльності застосовував традиційні форми українського церковного будівництва, використовуючи новітню техніку та матеріали. Автор ґрунтовних розвідок з історії мистецтва, зокрема, “Дерев'яні дзвіниці і церкви Галицької України 16-19 ст.” (1925), “Архітектура старокнязівської доби, 10-13 ст.” (1926), “Григорій Левицький” (1936), “Історія українського граверства 16-18 ст.” (1937), “Друкарські і видавничі знаки 16-20 ст.” (1938), “Тарас Шевченко” (1938), “Чужинці про Україну” (1938), “Юрій Нарбут” (1943), “Історія українського мистецтва” т. 1-2; “Архітектура” (1956); ілюстрованих підручників з мистецтвознавства: “Конспект з історії всесвітнього мистецтва” (1926, 1928), “Стилі” (1926), “Курс українознавства” (1934-35), “Українське народне мистецтво” (1943), “Дерев'яне будівництво” (1943), “Українське краєзнавство” (1945). Підготував “Словник українських митців” (1945, до 4 тис. імен); співредактор “Енциклопедії українознавства”. Помер у м. Патерсон (штат Нью-Джерсі, США). Похований у Баунд Бруку (штат Нью-Джерсі).

С. Біпокінь (Київ).

СІЧИНСЬКИЙ ЮХИМ (Євтим) ЙОСИПОВИЧ [Сіцінський, Сецинский; 19.11.(1.12).1859-7.12.1937] -український історик, педагог, громадський діяч, православний священик. Член Історичного товариства Нестора-літописця (з 1896), Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1899). Батько В.Січинського. Н. у с. Маз-никах Летичівского повіту Подільської губ. У 1855 закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я. Засновник і завідувач Кам'янець-Подільського історико-археологічного музею (1890-1922). У 1892-1918- редактор “Подольских епархиальных ведомостей”. У 1903-21 - голова Подільського церковного історико-археологічного товариства, редагував його “Труды” (тт. 1-6, 1908-12). У 1918-22 - приват-доцент Кам'янецьПодільського українського університету. Засновник Кам'янець-Подільської “Просвіти”. У 1929 заарештований, перебував в ув'язненні бл. 9 місяців. Помер у Кам'янці-Подільському. Твори: “Древнейшие православные церкви в Подолии” (тт. 1-4, 1899-1902), “Материалы для истории монастырей Подольской епархии (1891), “Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии” (1895), “Приходы и церкви Подольской епархии” (1901), “Южно-русское церковное зодчество” (1907).

С. Білокінь (Київ).

СІЧИНСЬКИЙ МИРОСЛАВ (11.10.1887 -16.3.1979) - український громадський діяч. Н. у с. Чернихівцях Збаразького повіту в Галичині у сім'ї священика. Навчався у Коломийській та Перемишльській гімназіях, на філософському ф-ті Віденського та Львівського ун-тів. Належав до Української соціал-демократичної партії. У помсту за розправу місцевої польської адміністрації над українськими селянами та фальсифікацію виборів 12.4.1908 застрелив у Львові галицького намісника А.Потоцького (існують й інші версії мотивів його вчинку). Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, він викликав схвал більшості українських діячів, за винятком митрополита Андрея Шептицького, який суворо засудив його як прояв політичного терору. С. був заарештований і засуджений до смертної кари, заміненої 20-річним ув'язненням. У 1911 з допомогою Д.Вітовського і Миколи Цеглинського втік з в'язниці й виїхав до Норвегії, згодом-до Швеції, звідти-до США. Був одним із засновників Української федерації соціалістичної партії, редагував її тижневики “Робітник” (1914-17) і “Народ” (1917). У 1920 заснував організацію “Оборона України”. У 1933-41 - президент Українського братерського союзу. Перейшов на прокомуністичні позиції. У 1928 та під час хрущовської “відлиги” приїжджав до Української РСР. Помер у м. Вестленд (штат Мічіґан, США). Залишив спогади - “Зі споминів Мирослава Січинського. Записав М.Шаповал” (1928).

Я. Грицак (Львів). 12 9-146

СІЧОВА РАДА - загальна військова рада на Запорозькій Січі у 16-18 ст. Була вищим органом влади і вирішувала всі важливі питання військово-політичного, дипломатичного, адміністративного, судового і господарського життя Січі. Скликалася часто, але не регулярно (крім щорічної січової ради на Різдвяні свята для переобрання козацької старшини). Право ініціативи скликання ради мав кожен козак. У С.р. брали участь всі запорожці, які мали на те змогу і бажання. Старшина і прості козаки мали однакове право голосу. Ухвалення рішень козаки висловлювали голосними вигуками та підкиданням шапок. Рішення С.р. були обов'язковими для виконання всіма членами козацького військового товариства. Із збільшенням чисельності запорозьких козаків, ускладненням питань, які потребували детального обговорення, поглибленням соціальної і майнової нерівності у середовищі козацтва С.р. поступово втратила своє значення і її заступила Рада січової старшини (див. Козацька рада).

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - одне з найкращих військових з'єднань Армії УНР під час українських національно-визвольних змагань у 1917-21. На поч. листопада 1917 з метою збройного захисту Української Народної Республіки Галицько-Буковинський комітет за згодою Генерального Секретаріату військових справ прийняв рішення сформувати з полонених галичан військовий підрозділ. 18-19.11. полк. РДашкевич відібрав у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольці, які поклали початок організації Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Командиром куреня призначено сотн. Г.Лисенка. Після прибуття до куреня групи колишніх полонених старшин Легіону українських січових стрільців у серед. січня 1918 частину було реорганізовано і перейменовано на Курінь січових стрільців. 6(19),1.1918 командантом Куреня став Є.Коновалець, начальником штабу — А. Мельник. До складу куреня входило дві піхотні сотні (ком. сотн. Р.Сушко і сотн. І. Чмола), запасна сотня ком. сотн. В.Кучабський), кулеметна сотня (сотн. Ф.Черник) та гарматна батарея (сотн. Р.Дашкевич). Особовий склад частини налічував бл. 600 бійців. У січні-лютому 1918 курінь С.с. вів кровопролитні бої проти більшовицьких військ під командуванням М.Муравйова у Лівобережній Україні, на підступах до Києва і в самій столиці. 20-22.1. (2-4.2).1918 сотня РСушка спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України брала участь у придушенні антиурядового виступу частини робітників заводу “Арсенал”. Відділ куреня С.с. забезпечував охорону уряду УНР, який в лютому 1918 змушений залишити Київ і тимчасово виїхати на Волинь. На поч. березня 1918 курінь С.с., кіш Слобідської України і Окремий запорозький загін визволили Київ від більшовицьких військ. 10.3.1918 курінь С.с., який значно збільшив свій кількісний склад за рахунок добровольців, розгорнуто в полк С.с. До складу полку входило три піхотні курені (кожна по 4 сотні), дві скорострільні сотні (ком. Ф.Черник), сотня кінної розвідки (Ф.Борис) та гарматний дивізіон (Р.Дашкевич). Особовий склад полку налічував 6л. З тис. бійців. Командир полку - Є.Коновалець.

Після приходу до влади П.Скоропадського полк С.с. 30.4.1918 був оточений у казармах німецькими військами і роззброєний. Більшість стрільців вступили до Запорозького корпусу Армії УНР, де з них сформовано курінь (ком. сотн. Р.Сушко) у складі 2-го Запорозького піхотного полку (ком. полк. П.Болбочан).

У серпні 1918 гетьман П.Скоропадський після переговорів із стрілецькою делегацією (Є.Коновалець, А.Мельник, М.Матчак, В.Кучабський) погодився на формування стрілецької частини і 23.8.1818 видав наказ про створення Окремого загону С.с. Місцем дислокації частини визначено Білу Церкву. У листопаді 1918 Окремий загін складався з піхотного куреня (ком. Р.Сушко), сотні скорострілів (Ф.Черник), гарматної батареї (Р.Дашкевич), сотні кінної розвідки (Ф.Борис), школи підстаршин (В.Чорній), коша (матеріальне забезпечення; А.Домарадський) та булавної сотні (Д.Герчанівський). Бойовий склад частини налічував 46 старшин і 816 вояків (загальний - 59 старшин і 1187 вояків).

Під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського підрозділи С.с. відіграли вирі-шальну роль у розгромі гетьманських військ у Мотовилівському бою 1918. У ході боїв за Київ у листопаді-грудні 1918 Окремий загін С.с. спочатку розгорнувся в дивізію, а 3.12.-в Осадний корпус С.с, (налічував у своїх рядах 6л. 20 тис.; за деякими дан. - 50 тис. чол., стрільців і старшин). До складу корпусу увійшли Чорноморська дивізія та дві Дніпровські дивізії. На поч. січня 1919 під впливом більшовицької агітації Осадний корпус С.с. фактично самодемобілізувався. Боєздатність зберігала тільки дивізія С.с. (7 тис. бійців). Протягом січня-лютого 1919 ударна група С.с. під командуванням Р.Сушка вела бої з більшовицькими військами в Лівобережній Україні в р-ні Полтави, Гадяча, Гребінки І за Київ. Частину С.с. на чолі з сотн. О.Думіним направлено на Трипільщину для боротьби з повстанцями отамана Зеленого (див. Д. Терпило), інша - під командуванням сотн. І.Рогульського прикривала підступи до столиці з півночі. Зазнавши тяжких втрат у боях з частинами Червоної армії, більшість підрозділів С.с. у кін. лютого 1919 були відведені на реформування в р-н Проскурова і Старокостянтинова. За наказом командування Армії УНР всі січово-стрілецькі частини колишнього Осадного корпусу увійшли до складу новоствореного корпусу С.с. Комадиром частини був Є.Коновалець, начальником штабу - М.Безручко. Корпус складався з 6 (за ін. дан. - з 5) піхотних полків (ком. 1 полку - І.Рогульський, згодом І.Андрух; 2 - Ю.Осипенко; 3-С.Пищаленко;4-Лазарський,пізніше-А.К-меть; 5 - В.Мончинський; 6 - Т.Виборний), гарматної бригади (складалася з 6 полків, ком. Р.Сушко), кінного дивізіону (Ф.Борис), технічної сотні, автопанцирного дивізіону, технічних і обозних частин. Артилерія С.с. складалася з 6 гарматних полків, які були зведені у гарматну бригаду (2 і 6 гарматний полки перебували у складі УГА). На озброєнні куреня С.с. було чотири бронепоїзди -“Січовий”, “Стрілець”, “Запорожець”, “Помста”. Корпус С.с. у різні періоди його існування налічував: піхоти - 500 старшин і бл. 7000 бійців (березень 1919); 319 старшин, 8067 бійців (червень 1919), кінноти -15 старшин і 297 бійців (березень 1919); 15 старшин, 242 бійці (червень 1919).

У березні-квітні 1919 корпус зазнав важких втрат у боях з більшовиками за Бердичів і Шепетівку. В кін. травня 1919 частини корпусу зосередилися на лінії Шумськ - Мости -Мизоч на Волині, а протягом червня 1919 вели бої з більшовиками на напрямку База-лія- Чорний Острів. У цей період корпус С.с. перейменовано в групу С.с. і в серед. липня 1919 стрілецькі частини переформовано у дві дивізії.

Під час наступу Армії УНР і УГА на Київ підрозділи С.с. у складі II корпусу Галицької армії під командуванням полк. А.Вольфа наступали у напрямку Шепетівка (зайняла 16.8.) -Новоград-Волинський (20.8.) - Коростень. Після оголошення 24.9.1919 Директорією УНР війни Добровольчій армії ген. А.Денікіна група С.с. у жовтні-листопаді 1919 вела оборонні бої у р-ні Жмеринки - Проскурова. На поч. грудня 1919 частини Армії УНР, у т. ч. С.с., були оточені більшовицькими, польськими і денікінськими військами в р-ні Острополя-Любара - Чорториї. 6.12.1919 на зібранні командирів частин групи С.с. прийнято рішення про самодемобілізацію. Частини стрільців приєдналася до підрозділів Армії УНР під командуванням М.Омеляновича-Павленка, що 6.12.1919 вирушили у Перший зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921).

І. Підкова (Львів).

СІЯК ІВАН (1887 - 3.11.1937) - український військовий і політичний діяч, адвокат. Брат О.Сіяка. Н. у с. Ляшках Мурованих біля Львова. Вивчав право в ун-тах Відня і Львова. Належав до Української соціал-демократичної партії, у 1909-19 - член її ЦК. Під час Першої світової війни 1914-18 - у лавах Пегіону українських січових стрільців. Як командант технічної саперної сотні, брав участь у боях на горі Лисоні (1916) та біля с. Конюхи (1917). Один з організаторів повстання проти румунської окупації на Хотин-щині у січні 1919, член Хотинської директорії. У 1919 очолив Окремий залізничний загін УНР. У червні 1919 спільно з галицькими соціал-демократами виступав проти надання диктаторських повноважень Є.Петрушевичу. У 1919 частина С. входила до складу Кам'янець-Подільської залоги, згодом - військового з'єднання Ю. Тютюнника, що діяло в р-ні Жмеринки. У бою під Ставищем С. попав у більшовицький полон. Взимку 1919-20 перебував у Москві, де зустрічався з російськими та українськими більшовицькими лідерами. За особистою рекомендацією В.Леніна вступив до КП(б)У. У березні-липні 1920 виконував функції уповноваженого реввійськради Південно-Західного фронту з організації Червоної української галицької армії, був членом Польового штабу ЧУГА. Працював на посаді начальника канцелярії Галоркому КП(б) України, допомагав в організації видання газети “Більшовик” та журналу “Галицький комуніст”. У 1920 входив до складу комісії із розслідування причин переходу частин Червоної української галицької армії на бік противника. Допоміг у справі припинення терору проти галичан. Після ліквідації Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, з квітня 1921 по листопад 1922, працював першим секретарем посольства УСРР у Варшаві; пізніше - заст. голови Всеукрторгпрому. В 1923-25 очолював Харківську губернську колегію адвокатів. У 1924-30 працював юрисконсультом ряду установ, пізніше викладав у Інституті народної освіти та Інституті народного господарства, займався науковою роботою. З вересня 1930-директор Українського інституту лінгвістичної освіти. У 1933 заарештований як один із лідерів міфічної “Української військової організації” за звинуваченям у змові з метою відокремлення України від СРСР та в шпигунстві на користь Польші й Німеччини. Покарання відбував у Соловецькому таборі. Розстріляний за вироком трійки Управління НКВС по Ленінградській області від 9.10.1937 у числі в'язнів, що проходили по процесах Спілки визволення України, Українського національного центру, Української військової організаці'і. Посмертно реабілітований.

О. Павлишин (Львів).

СІЯК ОСТАП (29.5.1879 - р. см. невід.) -український громадсько-політичний діяч Галичини, поштовий службовець. Н. у с. Ляшках Мурованих (поблизу Львова) у родині вчителя. Брат І.Сіяка. З 1904 працював поштовим службовцем у Бучачі (тепер - Тернопільська обл.). Проявив себе як здібний організатор громадського життя - засновував читальні “Просвіти”, осередки “Сокола”. Належав до Української національно-демократичної партії, член її керівного органу - Ширшого народного комітету. У роки Першої світової війни очолював місцеві філії українських господарських товариств, зокрема, “Сільський господар”. Захищав інтереси українського населення у справі післявоєнної відбудови. В листопаді 1918 був одним з організаторів встановлення української влади в Бучачі. У кін. листопада 1918 обраний до Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР, в якій був членом комунікаційної комісії. Після поразки ЗУНР відмовився скласти присягу вірності польському урядові, за що звільнений з праці. У 1920-30-х роках повністю присвятив себе справі національного та економічного відродження повіту. Очолював повітовий комітет Українського національно-демократичного об'єднання. В 1939 заарештований радянськими органами. Помер на засланні.

О. Павпишин (Львів).

СКАБА АНДРІЙ ДАНИЛОВИЧ -[29.11 (12.12). 1905-26.6.1986]-український радянський історик. Н. у с. Хорішках Кобеляцького повіту Полтавської губ. Після закінчення педагогічних курсів працював учителем, завідуючим сільською школою-семирічкою. У 1934 закінчив історико-економічний ф-тет Харківського унту, працював у цьому ун-ті старшим викладачем, одночасно навчаючись в аспірантурі. З березня 1940 завідував кафедрою нової історії у Львівському ун-ті. Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 командував артилерійською батареєю, викладав у військових училищах. У 1946 після демобілізації став директором Центрального архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва у Харкові. У 1949 захистив кандидатську дисертацію і був призначений відповідальним редактором обласної газети “Соціалістична Харківщина”. У 1951-59 працював секретарем Харківського обкому Компартії України з ідеологічної роботи. З липня 1959 - міністр вищої освіти УРСР, з жовтня - секретар ЦК Компартії України з ідеологічної роботи. У 1964 С. було присвоєно звання професора. У грудні 1967 обраний академіком АН УРСР із спеціальності “Історія радянського суспільства”, а в березні 1968 затверджений на посаді директора Інституту історії АН УРСР. Започаткував у 1969 створення багатотомної “Історії Української РСР”. У травні 1973 знятий з посади директора, але залишився працювати в Інституті старшим науковим співробітником. Список друкованих С. праць налічує близько 140 назв, серед яких переважають газетні та енциклопедичні статті, рецензії, редагування. У 1971 опублікував у видавництві “Наукова думка” книгу “Парижская мирная конференция и иностранная интервенция в Стране Советов (январь-июль 1919 г.)”, яка грунтувалася на зарубіжних документальних виданнях і наявних у СРСР архівних фондах (у т.ч. закритих у той час для використання). Помер і похований у Києві.

С. Кульчицький (Київ).

СКАДОВСЬКИЙ МИКОЛА ЛЬВОВИЧ -(16.11.1846- 10.6.1892)-український живописець. Н. у с. Білозерці (тепер Херсонської обл.). У 1865-69 навчався в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури, Дюссельдорфській академії мистецтв. Один з ініціаторів створення Товариства південноросійських художників. Працював у галузі жанрового та пейзажного живопису. Твори: “Полювання” (1879), “Перед завірюхою”, “Корчемний оратор”, (1881), “Безпритульні” (1883), “Полювання його превосходительства” (1886), “По Владимирці” (1891). Твори С. зберігаються в Державній Третяковській галереї у Москві та Одеському художньому музеї.

Ф. Самойлов (Одеса).

СКАЛЬКОВСЬКИЙ АПОЛЛОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ [1.(13).1.1808 - 28.12.1898 (9.1.1899] -український історик, археограф, статистик, економіст, письменник. Н. у Житомирі. У 1819-23 навчався у Житомирському повітовому училищі, у 1923-27 - на юридичному ф-ті Віленського та Московського ун-тів. 31828 працював чиновником канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М.Воронцова в Одесі, за підтримки якого у серед. 1830 років розпочав історичне та статистичне вивчення Південної України. У 1839 відкрив і зберіг для науки архів Коша Нової Січі. Протягом 1830-40-х та 1870-80-х років намагався заснувати в Одесі краєзнавчий історичний архів, виступив одним із засновників Одеського товариства історії і старожитностей (1839). У 1845 очолив Головний статистичний комітет Новоросійського краю. Після відтавки в 1863 продовжував займатися краєзнавством. 31856-член-кореспондент Петербурзької академії наук. Майже всі твори С. (бл. 300) присвячені історії та статистиці Південної України 18—19 ст., Запорозької Січі, (“Хронологічний огляд історії Новоросійського краю”, 1836-38; “Перше тридцятиріччя міста Одеси”, 1837; “Історія Нової Січі або нового Коша Запорозького”, 1841, 1846, 1885-86; “Досвід статистичного опису Новоросійського краю”, 1850-53; “Наезды гайдамак на Западную Украйну в 18 в.”, 1845). С. - автор численних публіцистичних статей, історичних романів. Висвітлював події української історії з позицій російської офіційної науки. Романтичний підхід С. до вивчення козацтва призвів до деякої ідеалізації Запорожжя. Негативно оцінював гайдамацький рух, однак під час співпраці з журналом “Киевская старина” (1880 роки) погляди С. зазнали певної еволюції. Цінним історичним джерелом є неопублікований щоденник С., який він вів протягом 1830-90-х років.

В. Хмарський (Одеса).

СКАРГА ПЕТРО (лютий 1536-27.9.1612)-попьський теолог, письменник-полеміст, проповідник, діяч контрреформаційного руху. Н. у м. Гроєці (Мазовія, Польща) в міщанській родині. У січні 1552 вступив до Краківського ун-ту. У 1554 здобув ступінь бакалавра мистецтв, став ректором Варшавської парохіальної школи. З жовтня 1557 служив при дворі краківського каштеляна А.Тенчинського. У 1560-62 жив у Відні. Після повернення у 1563 був висвячений на піддякона і став проповідником у Львівському кафедральному соборі. З 1564 - священик і канонік Львівської капітули, одночасно С. було призначено парохом у місто Рогатин. Велику увагу приділяв харитативній діяльності, допомагав убогим та хворим людям. Заснував братство, члени якого опікувалися в'язнями та особами, засудженими до смертної кари. 31565 виконував обов'язки канцлера Львівської капітули, відомий як проповідник. У 1569-71 перебував у Римі, де вступив до ордену єзуїтів і незабаром був призначений Папою Пієм V великим петенціарієм Собору св. Петра. У 1571 повернувся до Польщі. З 1573 - проповідник у костьолі св. Яна у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Вів полеміку з кальвіністами і православними. Впродовж 1574-78 виконував обов'язки ректора Віленської школи, у 1579 став першим ректором Віленського унту. Виступив проти толеранційних статей Варшавської конфедерації (1573) і щодо цього опублікував “сеймові проповіді”. У 1577 видав книгу “Про єдність церкви божої під одним пастирем...” (адресована князю К.Острозькому), в якій доводив необхідність об'єднання католицької і православної церков. С. був засновником і першим ректором єзуїтських колегій у Полоцьку (1580) і Ризі. З 1583 проживав у Кракові, де значну увагу приділяв доброчинній діяльності. У 1588 став придворним проповідником польського короля Сигізмунда III Вази. С. виступав за зміцнення королівської впади, встановлення спадковості королівського трону у Речі Посполитій, за скасування законодавчої влади сейму. Прагнув припинити шляхетську сваволю, обмежити утиски селян. У 1690 роках вийшли з друку праці С., серед яких - “Про управління і єдність божої церкви” (1590; друге видання “Про єдність божої церкви”, 1577); “Проповіді на неділі та свята цілого року” (1593). С. позитивно ставився до укладення унії між католицькою і православною церквою. У час підготовки поїздки єпископів І.Потія і К.Терлецького до Рима С. неодноразово зустрічався з ними, дав їм рекомендаційні листи, допомагав матеріально. Учасник Берестейського собору 1596, один із його секретарів, згодом видав історичну хроніку собору. Брав участь у полемічній боротьбі між противниками унії та її прихильниками. У 1610 написав “Пересторогу на трепи і лямент”, що була відповіддю на працю М.Смотрицького. Помер у Кракові.

Р. Шуст (Львів).

СКИДАН КАРПО (р. н. невід - п. 1638) -полковник запорозьких нереєстрових козаків, один із керівників національно-визвольних повстань 1637-38. На поч. липня 1637 обраний козацьким полковником на Запорозькій Січі. Наприкін. липня 1637 козацький гетьман П.Павлюк з-під містечка Крилова направив двотисячний загін під командуванням полковників С. і С.Биховця до Переяслава з метою підняти повстання проти польської влади. У жовтні 1637 С. закликав повсталих збиратися у р-н містечка Мошни поблизу Черкас (тепер село Черкаського р-ну Черкаської обл.). Брав участь у Кумейківському бою 1637. Після поразки козацького війська С. і Д.Гуня з частиною повстанців відступив на Запорозьку Січ. У січні 1638 С. організував на Запорожжі 5-тисячне козацьке військо і направив у Крим та на Дон посольства з проханням про допомогу. Після початку в березні 1638 повстання під проводом Я.Острянина С. за дорученням гетьмана діяв проти польських військ у Правобережжі. Улипні 1638 під час боїв під Жовнином (тепер село Жовнине Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.) намагався зі своїм загоном пробитися на допомогу козацькому війську, але був розбитий. Потрапив у польський полон і, ймовірно, страчений.

М. Пасічник (Львів).

СКИРГАЙЛО ОЛЬГЕРДОВИЧ (р. н. невід. -п. 1396) - князь троцький і полоцький. З 1387 володів Любечом. У 1386-92 - намісник польського короля Владислава II Ягайла в Литві. За угодою 1392 між Вітовтом і Ягайлом у 1395 отримав відібране у Володимира Ольгердовича Київське князівство. Отруєний митрополичим намісником Фомою. Похований у Києво-Печерському монастирі. О. Русина (Київ).

СКІЛУР (2 ст. до н.е.) - скіфський царь. Відомий з повідомлень Страбона і Плутар-ха. За його правління скіфське царство включало землі у пониззі Південного Бугу і Дніпра та степовий Крим. Захопив володіння Херсонесу у західному Криму (Керкінітіду, Прекрасну гавань та ін.) і підкорив Ольвію, в якій карбував власну монету. Прагнув заволодіти морськими портами, щоб безперешкодно брати участь у морській торгівлі. За С. Скіфське царство досягло найбільшого розквіту (столиця - Неаполь Скіфський, побл. Сімферополя). Уклав військовий союз із сарматським племенем роксоланів. Помер під час війни скіфів з Мітрідатом VI Євпатором, яку продовжив його син Палак. Ця війна закінчилась поразкою скіфів бл. 108-107 до н.е.

О. Бандровський (Львів).

СКІФИ (сколоти, скіти) - кочові іраномовні племена, які жили в 7-3 ст. до н. е. в степах Північного Причорномор'я. Про С. залишились відомості в ассирійських (7-6 ст. до н. е.) та грецьких (5-4 ст. до н. е.; Гіппократ, Страбон, Есхіл, Арістофан та ін.) письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив С. четверту книгу своїх “Історій”, в якій описав їхню територію, заняття, побут, звичаї, релігію та похід проти них перського царя Дарія І. С. прийшли у Північне Причорномор'я зі сходу. У 5-4 ст. до н. е. під вплив С. потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної та Правобережної України, а також землі на захід від Дністра - т. зв. Велика Скіфія (географічно-етнографічна назва території, на яку поширилась скіфська матеріальна і духовна культура, а також значною мірою військовий вплив). Населення Великої Скіфії не було однорідним. Крім власне кількох скіфських племінних об'єднань (кочові скіфи, царські скіфи), жили місцеві племена, які потрапили в залежність від С. та засвоїли ряд елементів скіфського етносу. Це, насамперед, т.зв. скіфи-орачі, які жили між Дністром і Дніпром, скіфи-землероби в пониззі Дніпра та ін. У 5-4 ст. до н. е. скіфи досягни значної військової та економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скіфські військово-племінні об'єднання представляли собою ранній етап кочівницької державності, що досягла вершини свого розвитку в серед. 4 ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра скіфська державність, яка трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії було Скіфське царство в Криму, яке проіснувало до 3 ст. н. е. Крім того, існувала т.зв. Мала Скіфія на території Молдови та Румунії. Ці державні утворення перебували під значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор'я і представляли собою європейські елліністичні держави. С. залишили багату і різноманітну культуру. Це, насамперед, численні кургани (їх кілька сот) військово-племінної верхівки в Посуллі 6 ст. до н. е. (Аксютинці, Пустовойка, Будки), кургани 4 ст. до н. е. в Подніпров'ї (Чортомлик, Солоха, Гайманова і Товста могили) і Криму (Куль-Оба, Трибратній та ін.). Курганні поховання розкривають картину глибокого майнового розшарування скіфського суспільства, зв'язки кочової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скіфів, релігійні вірування. Перебування С. у степах Північного Причорномор'я сприяло поширенню скіфської матеріальної і духовної культур серед осілих хліборобських племен. Зокрема, поширились скіфська зброя і поховальні традиції, про що свідчать численні кургани (Перебиківці та ін. на Середньому Дністрі). Економіка С. базувалась на кочовому господарстві (розведення коней, великої і дрібної худоби), різних промислах, торгівлі з античними містами, пограбуваннях і данині сусідніх племен. Значного розвитку набули у С. чорна металургія і ковальство, виготовлення кибиток, зброї і кінської збруї. В основі духовної культури кочових С. лежали традиції середньоазійських іраномовних племен (саків, масагетів), т.зв. звіриний стиль у мистецтві, численні міфи, первісні релігійні уявлення. Певний вплив на формування духовної культури С. мали малоазійські народи та грецька культура, яка активно формувала естетичні смаки скіфської знаті. У культурі осілих племен Скіфії значною мірою зберігалися традиції місцевих племен. С. залишили глибокий слід у давній історії України, деякі їхні традиції були успадковані пізнішими народами.

М. Пелещишин (Львів).

СКЛАВІНИ (склавени) - застосовувана у візантійських грецьке- і латинськомовних джерелах 6 ст. назва слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю. С. є видозміною імені “славіни” (“словени”) внаслідок вставки звуку “-к”, тому що в грецькій і латинській мовах є неприйнятним звукосполучення “-сл”. Найперша згадка про С. міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького “Відповіді на запитання” (поч. 6 ст.). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про С. подають готський історик Йордан (у кн. “Про походження і діяння готів”) та Прокопій Кесарівський (у “Книгах про війни”). За Йорданом, С. становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували С. між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході. Територія, яку займали С., накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії. С. належить головна заслуга у колонізації слов'янами Балканського п-ова у кін. 6 - першій пол. 7 ст.

М. Крикун (Львів).

СКЛЯРЕНКО СЕМЕН ДМИТРОВИЧ [13(26).9.1901 - 7.3.1962] - український письменник. Н. у с. Калеберді (тепер с. Прохорів-ка Канівського р-ну Черкаської обл.). У 1919 закінчив гімназію в Золотоноші. На поч. 1920-х учителював. З 1923 служив у Червоній армії. Згодом працював на редакційній роботі. Літературну діяльність розпочав у 1918. Перші прозові твори (“Тиха пристань”, 1929: “Матрос Ісай”, 1930) відтворюють події громадянської війни в Україні. У книгах нарисів “Три республіки” (1930), “Водники-ударники” (1931), романах і повістях “Бурун” (1932), “Помилка” (1933), “Страх” (1935), “Пролог” (1936) звернувся до розв'язання складних морально-психологічних проблем. У трилогії про громадянську війну “Шлях на Київ” (романи “Шлях на Київ”, 1937; “Микола Щорс”, 1939, “Польський фронт”, 1940) письменник змалював широке епічне полотно, керуючись постулатами соц-реалізму. У воєнні та повоєнні роки працював в армійській та фронтовій пресі, друкував нариси й оповідання на воєнну тематику (“Україна кличе”, 1943; “Рапорт”, 1945; “Орлині крила”, 1948). С. відомий як автор історичних романів та блискучий белетрист. Намір С. написати трилогію про становлення Київської держави у 10-11 ст. реалізований частково: побачили світ лише дві книги: “Святослав” (1959), “Володимир” (1962). У центрі роману “Святослав” - постать князя Святослава Ігоровича, хороброго воїна, видатного полководця, державного діяча та дипломата. У двох книгах роману “Княгиня і рабиня”, “Над морем Руським” письменник на основі літописних матеріалів та фольклорних матеріалів зобразив князя Святослава та його оточення на тлі тогочасної епохи. У романі “Володимир” поєднався непересічний талант С. як письменника та науковця. Незавершеним залишився роман “Ярослав”. Помер у Києві.

Д. Гамаш (Львів).

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ [22.11 (3.12).1722 - 29.10 (9.11).1794] - видатний український просвітитель, філософ, поет, композитор. Н. у с. Чорнухах на Полтавщині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 (з перервами). У 1741—44 служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни у Петербурзі. У 1745 повернувся до Києва в чині “придворного уставника”, поновив навчання у філософському класі. У 1745—50 перебував за кордоном. Відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеччину, Італію. У 1751 - викладач поетики у Переяславському колегіумі. У 1754 і 1755-59 працював домашнім учителем у поміщика С.Томари в с. Ковраях на Переяславщині. Тут розпочав писати вірші українською та латинською мовами, які стали основою його поетичної збірки “Сад божественних пісень”. У 1759-64 викладав поетику, риторику і грецьку мову в Харківському колегіумі, проте змушений залишити викладання через непорозуміння з начальством. Останні 25 років життя С. мандрував Україною, недовго замешкував у маєтках приятелів і писав твори та проповідував свої філософські погляди. Незадовго до смерті С. склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені). Помер у с. Пан-іванівці (тепер Сковородинівка Золочівського р-ну Харківської обл.) в домі свого приятеля А.Ковалевського. За життя твори С. не видавалися. Перші публікації з'явилися до сторіччя з дня смерті С., а зібрання творів здійснив Д.Багалій у 1894. Твори С. писані у бароковій формі розмови дійових осіб, тому більшість із них названі діалогами. Протягом усього життя С. вивчав Біблію. Вважав, що у Біблії зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів із Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і потомкам їх таємничий символічний світ. На цій основі С. розробив своє вчення про дві природи й три світи. Дві природи - видима й невидима - є у кожній речі чи явищі. Видима відразу впадає у вічі, а невидима - це справжня сутність, прихована від спостерігача поверхового, дошукатися її може лише допитливий розум. Розкриття таємниць прихованої природи доступне лише зацікавленим, духовно багатим людям, особистостям, які не вдовольняються минущими матеріальними благами, а прагнуть осягнути й збагнути щось вище, вічне, невмируще. Вічне, на думку С., є у кожній речі, насамперед у душі людини. С. не визнавав зовнішніх, показних атрибутів пошанування Бога, був переконаний, що пишні обряди й вишукано оздоблені храми не є ознакою глибокої релігійності людини. Для С. важливим було визнання Бога як основи гуманності, толерантності, високої моральності, чесноти, справедливості. Всі ці ознаки притаманні істинній людині, яку С. порівнював з Богом. Три світи у вченні С. - це Всесвіт, Біблія і людина. Всесвіт-макросвіт зашифрований у світі символічному - Біблії, який належить пізнати людині - мікросвітові. У Біблії прихована й сконцентрована уся мудрість Всесвіту, а пізнати її належить людині. С. - представник епохи Просвітництва, метою якої було через розум і поглиблення освіти зробити людину кращою і щасливішою, вдосконалити суспільні відносини. С., на відміну від своїх сучасників, вважав, що людину може ощасливити не розум чи знання, а серце й душа. Прагнучи вказати шлях до щастя, він розробив теорію “спорідненої праці”, в основі якої стоїть сократівська ідея самопізнання, розкриття своїх нахилів і таланту. Людина осягне щастя лише тоді, коли вона пізнає свою невидиму природу - сутність, посяде у суспльному організмі визначене їй місце і буде задоволена результатами своєї праці. С. щиро вірив, що такий шлях приведе не лише до щастя окремої людини, а й до вдосконалення тогочасного суспільства в цілому.

Збережені в численних списках твори С. неодноразово публікувалися як в оригіналі (а писав він тогочасною книжною українською мовою, а також латинською й грецькою), так і в перекладах. До 250-річчя від дня народження мислителя опубліковано 2 томи повного зібрання творів, а також переклад їх російською мовою. У 1994 вперше здійснено видання усіх творів С. у перекладі сучасною українською мовою. С.- автор поетичної збірки (“Сад божественних песней”, 1753-85); збірки байок (“Басни харковскія”, 1769-74), філософських трактатів і діалогів (“Наркісс. Разглагол о том: узнай себе”, 1769-71; “Беседа нареченная двое...”, 1772; “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”, 1773, “Кольцо”, 1773; “Разговор, называемый алфавіт, или Букварь мира”, 1774; “Икона Алківіадская”, 1776; “Жена Лотова”, 1780-88; “Брань архистратига Михаила со сатаною”, 1783-88; “Благородный Еродій”, 1787; “Убогій Жайворонок”, 1787, “Діялог. Имя ему - Потоп зміин”, 1788-91), а також перекладів творів Ціцерона, Плутарха, Горація, Овідія. В 1972 у Сковородинівці відкрито літературно-меморіальний музей. У 1977 у Києві встановлено пам'ятник С. (скульптор І.Кавалерідзе).

М. Кашуба (Львів).

СКОЛІВСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕ ЗАВОРУШЕННЯ 1824-26 - один з найбільших селянських виступів у Сх. Галичині у першій пол. 19 ст. Відбувалося у маєтку графа О.Потоцького, до якого входили містечко Сколе (тепер Львівської обл.) і 26 навколишніх сіл. Причиною заворушення селян була спроба поміщика запровадити підвищену панщину і примусити до виконання нав'язаної їм у 1815 угоди про допоміжні роботи на двірських мануфактурах (лісопильні, залізоплавильній печі) за примусовим наймом. У 1817 сільські громади Сколівщини подали австрійському урядові скаргу на поміщика. Скаргу було передано на розгляд адміністрації маєтку, але вона зволікала розгляд під приводом недовір'я до громадських уповноважених, що подали скаргу. У 1824 Стрийське окружне староство намагалося примусти селян обрати нових громадських уповноважених для розгляду скарги. Селяни вчинили опір, а слідом за цим весною 1825 відмовилися виконувати підвищену панщину і роботи за примусовим наймом. Протягом 1825 окружне староство двічі відряджало в села Сколівщини каральні загони, але не добилось успіху. Врешті у червні 1825 угоду від 1815 анулювали, проте підвищена панщина була визнана законною. Це рішення не задовольнило селян, і вони продовжували чинити опір. Для придушення заворушення були послані війська. Каральна експедиція тривала з червня по вересень 1826. Десятки селян побито киями, 9 активних учасників заарештовано. Селянам було нав'язано нову угоду про повинності, яка згодом викликала ряд скарг.

Ф. Стеблій (Львів).

СКОЛОТИ - самоназва всіх або частини причорноморських скіфів (зокрема, племен авхатів, катіарів, трастіїв). Зустрічається у Геродота (5 ст. до н. е.) у 4-й книзі “Історії греко-перських воєн”. С. були осілими землеробами з високим, як на той час, рівнем суспільної організації. С. утворили свою державу -Царство сколотів. На думку деяких дослідників, С. - це праслов'янські племена, які в скіфські часи населяли територію між верхів'ями Дністра, Південного Бугу і далі на схід до Дніпра.

О. Щодра (Львів).

СКОЛЬСЬКИЙ (Скульський) АНДРІЙ (р.н. невід.-п. після 1651)-український письменник і друкар. Працював у Львові в друкарнях братства, М.Сльозки, єпископа А.Желіборського, а також в Унівській друкарні й на Волощині. Бл. 1647 заснував власну друкарню і видав у ній буквар, але під тиском конкурентів припинив видавничу діяльність. Автор одного з перших українських драматичних творів “Вірші з трагедії Христос Пасхон Григорія Богослова” (складені на основі старогрецьких і візантійських джерел) і ряду передмов, у яких широко використовував мотиви з античної літе-ратури. У 1651 був звинувачений у зв'язках з розвідниками Б.Хмельницького, заарештований польською владою і підданий тортурам.

Я. Ісаєвич (Львів).

СКОРА ЯКІВ (рр. н. і см. невід.) - український ливарник 14 ст. Жив і працював у Львові. У 1341 за правління Д.Дедька на замовлення ігумена Євфимія відлив дзвін для собору св. Юра у Львові. Цей дзвін - найстаріша пам'ятка українського ливарництва.

В. Александрович (Львів).

СКОРИНА (Скарина) ГЕОРГІЙ (Франциск) ЛУКИЧ (Скарина Франциск; бл. 1490 - бл. 1540) - видатний громадський і культурний діяч, просвітитель, засновник білоруського книгодрукування. Н. у Полоцьку в родині купця. У 1504—06 навчався у Краківському ун-ті, згодом - в Падуанському ун-ті, у 1512 здобув ступінь доктора медицини. У 1517-20 жив у Празі, де розпочав видавничу діяльність. Видав “Празький Псалтир” (1517; на церковнослов'янській мові) та 19 окремих книг “Біблії” (1517-19) у власному перекладі на білоруську мову. Празькі видання С. відзначались високохудожнім оформленням - багато ілюстрацій, заставок, ініціалів, виконаних у техніці гравюри по дереву, та закінчень з використанням білоруського орнаменту. У двох виданнях С. помістив власний портрет. Бл. 1522 надрукував “Малу подорожню книгу” і “Апостол” (1525). С. свої видання супроводжував передмовами, в яких підкреслював необхідність народної просвіти “своєї братії Русі”, намагався подати читачеві початки наукових знань з історії, географії, астрономії і природознавства. У 1530-34 жив у Кенігсберзі. Бл. 1534- 35 знову повернувся до Праги, де служив лікарем і садівником короля Фердинанда. З ім'ям С. пов'язане становлення білоруської літературної мови, розвиток білоруської писемності та книгодрукування, у т.ч. і в Україні. Книги С. поширювались на українських та литовських землях.

І. Підкова (Львів).

СКОРОПАДСЬКИЙ ДАНИЛО [31.1(13.2). 1904 - 22.2.1957] - український громадський і політичний діяч. Син П.Скоропадського. Н. у Петербурзі. Початкову і середню освіту отримав дома. У 1914 складав іспити у Петербурзькій першій класичній гімназії. Знав кілька мов - англійську, французьку, німецьку. У 1918 переїхав до Києва, навчався у Першій українській гімназії В.Науменка. У кін. 1918 разом з іншими членами родини Скоропадських виїхав спочатку до Румунії і Туреччини, згодом - побував в Італії. Деякий час жив з батьками у Лозанні (Швейцарія). Після закінчення у 1922 французької реальної гімназії працював робітником на фабриках Сіменс-Шукерт у Берліні, а згодом вступив до Високої технічної школи у Шарлотенбурзі. Одночасно С. включився у діяльність українських студентських організацій як член товариства “Основа” і голова товариства “Дніпро”. З 1928 працював інженером на електротехнічних підприємствах “Сіменс” поблизу Берліна. У 1933 С. залишив професійну працю і присвятив себе тільки політичній діяльності. Брав активну участь у гетьманському русі. 16.5.1933 у день свого 60-ліття гетьман П.Скоропадський оголосив С. своїм наступником. У 1937-38 С. відвідав осередки монархічної організації українців Союзу гетьманців-державників у Канаді і США, виступив з доповідями у Чикаго, Детройті, Філадельфії, Нью-Йорку (США), Торонто, Оттаві, Монреалі (Канада) та ін. містах, що сприяло значному зростанню числа прихильників гетьманського руху. Після війни жив у Великій Британії. З 1948 очолював гетьманський рух. З 1949 - почесний голова Союзу українців у Великій Британії. Помер у Лондоні.

О. Лупанов (Київ).

СКОРОПАДСЬКИЙ ІВАН ІЛЛІЧ [1646 -3(14).7.1722] - гетьман Лівобережної України (1708-22). Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Н. в Умані. Здобув добру освіту. У 1674 після зруйнування міста турками переселився у Лівобережну Україну. В 1675-76 - військовий канцелярист у гетьмана І.Самойловича. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у його зносинах з царським урядом. У 1681-94 - чернігівський полковий писар. Брав участь у Кримських походах 1687 і 1689. З 1698 -генеральний бунчужний, з 1701- генеральний осавул. У 1706-08 - полковник Стародубського полку. Будучи прихильником гетьмана І.Мазепи, в силу обставин не перейшов з ним до шведів. На Генеральній військовій раді у Глухові в листопаді 1708 за рекомендацією царя Петра І був обраний гетьманом. Підготував проект нової міждержавної угоди між Гетьманщиною і Московською державою (див. Решетилівські статті 1709). що передбачав зміцнення державно-правового становища Гетьманської держави, однак не був затверджений Петром І. За правління С. московський уряд значно обмежив державні права Гетьманщини. У 1709 для нагляду і контролю за діяльністю гетьмана та його уряду прислано з Москви царського резидента А.ізмайлова (згодом його замінили Ф.Протасьєв і Вінніус). Для надійного забезпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення. Заборонивши С. самостійно призначати генеральну і полкову старшину, Петро І ставив на ці посади російських воєвод та вельмож. Землі Лівобережної України конфісковувалися у їхніх власників (зокрема, прихильників гетьмана І.Мазепи) і щедро роздавалися царським урядовцям і фаворитам (Меншикову, Толстому, Головкіну, Шереметєву та ін.). У Гетьманщині проводилися численні мобілізації козаків для участі у бойових діях під час Північної війни 1700-21 та для важких робіт на будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волга-Дон) і нової столиці Московської держави - Санкт-Петербурга. Обмежуючи владу С. та проводячи колоніальну економічну політику щодо України (заборонено торговельні відносини Гетьманщини з країнами Зх.Європи і Запорожжям, гальмувався розвиток українських промислів тощо), царський уряд вдавався.до дискримінаційних заходів щодо української культури та церкви. Зокрема, у 1720 за розпорядженням Петра І заборонено друкувати книжки українською мовою. З метою встановлення остаточного контролю над державним життям України царським маніфестом від 16(27).5.1722 створено Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні й судові органи Гетьманщини, що фактично позбавляло гетьмана реальної влади. Протягом свого правління С. намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Помер у липні 1722 і похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ [3(16).5.1873 - 28.4.1945; за ін. дан. -26.4.1945] - визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918). Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Н. у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у с. Тростянці Прилуцького повіту на Чернігівщині. У 1886-93 навчався у Петербурзькому пажеському корпусі, який закінчив у чині корнета. Служив у гвардійському Кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козацького війська. За проявлений у боях героїзм нагороджений Золотою Георгіївською зброєю. Згодом призначений ад'ютантом головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала М.ЛІневича. У грудні 1905 призначений флігель-ад'ютантом російського імператора Миколи II. З вересня 1910 - командир 20-го драгунського Фінляндського полку, а з квітня 1911-командир лейб-гвардії Кінного полку. 25.3.1912 С. присвоєно звання генерал-майора і зачислено до імператорського полку. З поч. Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. 31916-генерал-лейтенант. У січні 1917 призначено командуючим 34-м армійським корпусом, що дислокувався на території України. В липні-серпні 1917 за наказом (18.7.1917) командувача Південно-Західного фронту генерала Л.Корнілова С. розпочав українізацію корпусу (див. Перший український корпус). Корпус, реформування якого завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин. Корпус С., контролюючи р-н Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, не допускав збільшовизовані частини у глиб території України. Протягом 1917 авторитет С. як воєначальника значно зріс і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військовим отаманом. С., який ніколи не брав участі у новітнім національнім русі, під впливом революційних подій змінив свої погляди на українську справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням С., ставши на захист Української Центральної Ради, роззброїв побл. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його у Росію. Відстоювання генералом концепції творення (будівництва) української армії на регулярній основі та всезростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретаріатом військових справ у питаннях будівництва українських збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав командування Українським корпусом генералу Гандзюку. Знаходячись в опозиції до політики УЦР, зокрема, її соціальних експериментів, С. з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена політична організація Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Української демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також німецького військового командування, які були незадоволені соціально-економічною політикою УЦР. 29.4.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася “Грамота до всього українського народу”, в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з “Грамотою” опубліковано “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського Сойму) влади переходила до гетьмана України; гетьман призначав Отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним головнокомандувачем Української армії і флоту тощо.

Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. У жовтні 1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С. приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво, очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері національно-культурної політики. С. намагався українізувати державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки національних державних наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Української академії наук.

У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С.Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х.Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В.Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.

Політика гетьманського уряду на чолі з Ф.Лизогубом, спрямована на відновлення дореволюційного соціально-економічного ладу та захист інтересів консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів), участь в уряді, в основному, представників російських партій (кадети, октябристи), деякі з яких мали антиукраїнські переконання, відштовхнули від співпраці з С. націонал-демократичні сили і призвели до створення 5.8.1918 опозиційного гетьманській владі Українського національно-державного союзу (у серпні 1918 перетворений в Український національний союз).

Діяльність місцевої гетьманської адміністрації (повернення майна та землі поміщикам, ліквідація селянських комітетів, встановлення 12-годинного робочого дня тощо) викликала стихійний масовий опір українського селянства і робітництва, який придушувався каральними експедиціями відділів Державної варти, підрозділів німецько-австрійських військ та російських офіцерських дружин.

Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних сил в ім'я зміцнення української державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з українськими політичними силами, що перебували в опозиції. 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій. Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф.Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5 представників від УНС (А.В'язлов, В.Леонтович, О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький). Проте компромісний склад Ради Міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як “народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату) міністри, представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем та видав “Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (“Грамота” підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідаль-ного міністра). Такі дії С. стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія УНР.

14.12.1918 С. підписав зречення від влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників, але згодом через розбіжності у поглядах з В.Липинським вийшов з цієї організації і разом із своїми однодумцями заснував Союз гетьманців-державників. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Заходами С. у 1926 створено Український науковий інститут при Берлінському ун-ті. Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін. 16.4.1945 під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен. Похований в Оберсдорфі.

В. Задунайський (Донецьк).

СКОРОПАДСЬКІ - український козацько-старшинський рід. Відомий з другої пол. 17 ст. Із роду С. походили два гетьмани України -І.Скоропадський (бл. 1646-1722) та П.Скоропадський (1873-1945). До роду С. належали Іван Михайлович С. (1727-1782)-український державний діяч. Освіту здобув у Київській академії і в навчальних закладах Німеччини. У 1762-81 обіймав посаду генерального осавула. У 1767 був депутатом від дворянства Глухівського повіту в комісії “О сочинении проекта Нового Уложения”. Відстоював ідею автономії України; Іван Михайлович С. (1805-1887) - прилуцький (1844—47) і полтавський (1847-52) губернський предводитель дворянства. Володів Тростянцем (тепер Ічнянський р-н Чернігівської обл.), де збудував палац і заснував один з найбільших в Україні дендрологічних парків. Єлизавета Іванівна С. (1832-1890)-українська громадська діячка і меценатка. Тітка гетьмана П.Скоропадського. Дружина Лева Милорадовича, сина відомого українського історика Г.Милорадовича. Підтримувала своїми пожертвами українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії (див. Валуєвський указ 1863) пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині - зокрема, на товариство “Просвіта” та журнал “Правда”. Внесла 20 тис. австрійських корон для заснування у Львові Літературно-наукового товариства ім. Т.Шевченка (1873; з 1893 - Наукове товариство ім. Т.Шевченка). З 1878 очолювала Полтавське філантропічне товариство (див. також Є.Милорадович). Син Петра - Павло Петрович С. (1873- 1945) - гетьман України (1918); Данило Павлович С. (1904-1957)-український політичний і громадський діяч (див. Д.Скоропадський).

М. Пасічник (Львів).

СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФІЛАРЕТОВИЧ (псевд. Г.Будяк, О.Вишневський, Л.Галін; 1880 -1950) - відомий український громадсько-політичний діяч. Родом із східного Поділля. З поч. 1900 років -активний учасник українського національного руху. Належав до Української студентської громади в Києві, був членом Революційної української партії. У зв'язку з переслідуваннями поліції за антиурядову агітацію серед селянства у кін. 1903 змушений емігрувати за кордон, у Львів. У Галичині С.-Й. працював у “Закордонному комітеті” РУП, займався організацією партійного видавництва і транспортуванням нелегальної літератури у Підросійську Україну. У кін. 1904 С.-Й. разом з М.Меленевським очолив групу членів РУП, які виступали проти політичної автономії України і національно-культурницької праці, пропагували ідею про недоцільність існування самостійної української соціал-демократичної партії та необхідність об'єднання з російською соціал-демократією, чим спричинили розкол партії. З січня 1905 - один із керівників Української соціал-демократичної спілки, яка, будучи складовою частиною РСДРП, займалась пропагандою марксистських ідей серед українських робітників. У 1906 за участь у несанкціонованих виборчих зборах до II Державної Думи заарештований і засланий у Сибір, звідки втік за кордон. З 1908 жив в Австрії. Під час Першої світової війни 1914-18 разом з В.Дорошенком, А.Жуком, М.Меленевським належав до президії Союзу визволення України, представник СВУ в Німеччині, заступник голови Загальної української ради. За активної участі С.-Й. у Німеччині українців-військовополонених з російської армії розміщено в окремих таборах, де проводилася широка організаційно-допомогова, культурна і національно-виховна робота. З січня 1918 за дорученням Української Центральної Ради займався організацією військових частин з полонених українців у Німеччині та Австрії, сприяв формуванню дивізій Сірожупанників і Синьожупанників. З 1.3.1918 обіймав посаду губернського комісара, за Гетьманату призначений губернським старостою на Холмщині, Підляшші й Західній Волині. Після окупації польськими військами цих земель заарештований у Бресті та інтернований. З 1920 жив у Берліні. Належав до провідних діячів об'єднання українських монархістів - Українського союзу хліборобів-державників. Був одним з ідеологів українського монархізму. У 1926 співзасновник Українського наукового інституту в Берліні, заступник куратора інституту ген. В.Гренера. У 1945 схоплений радянськими спецслужбами. Помер на засланні. Автор праць: “На переломі” (1905), “Значення самостійної України для європейської рівноваги” (1913); “Мої злочини” (1920-21) та ін.

/7. Качмар (Львів).

СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ (25.1.1872-7.7.1933)-державний діяч УСРР, один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України. Н. у слободі Ясинуватій Катеринославської губ. у сім'ї залізничного службовця. Навчався у реальному училищі в Ізюмі, звідки виключений за революційну пропаганду серед селян. Потрапив під вплив марксизму, брав участь у роботі соціал-демократичних гуртків у різних містах імперії. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в галузі історії України, української літератури, економіки і права. У 1900 склав іспити екстерном за реальне училище і був зарахований студентом у Санкт-Петербурзький технологічний ін-т. За організацію демонстрацій відрахований з ін-ту і висланий у Катеринослав. З того часу займався професійною революційною діяльністю. Багато разів заарештовувався царською поліцією, 7 разів перебував на засланні, у т. ч. в Якутській губ. Входив до ленінської фракції соціал-демократів, член більшовицької партії з 1917. Після Лютневої революції 1917 організовував фабзавком у Петрограді. Під час жовтневого перевороту 1917- член Петроградського воєнно-революційного комітету. Увійшов у комісію з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 викликаний у Харків, де став членом першого уряду радянської України. В уряді обійняв посаду народного секретаря у справах праці. З березня 1918 очолив Народний Секретаріат. У квітні 1918 відіграв головну роль у проведенні Таганрозької наради більшовиків. На нараді висловився за створення незалежної від РКП(б) більшовицької партії в Україні, був підтриманий більшістю членів наради та обраний секретарем оргбюро із скликання установчого з'їзду. Це рішення стривожило В.Леніна, який був готовий іти на поступки визвольному рухові у національних окраїнах аж до організації формально незалежних від Росії радянських республік, але завжди наполягав на побудові єдиної централізованої партії як інструмента диктатури. С. усунули від реальної участі в діяльності оргбюро, і він опинився в штучній ізоляції на установчому з'їзді, що відбувся у Москві в липні 1918. На з'їзді відкинули ідею С. про утворення самостійної компартії. Новостворена КП(б)У (залишено назву, запропоновану С. у Таганрозі) стала складовою частиною РКП(б) і одержала прав не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація. До

складу ЦК КП(б)У був включений тільки в грудні 1918. Після подій, пов'язаних із створенням КП(б)У, московський центр перестав довіряти С. У 1919-20 він очолював другорядні наркомати державного контролю і робітничо-селянської інспекції в урядах Х.Раковського, у 1921 працював наркомом внутрішніх справ, у 1922-27 - наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925). У 1927-33 керував роботою народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом з навчальними закладами, Академія наук і майже всі культурні установи. Діяльність С. на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. С. активно сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані і в Казахстані). Завдяки енергії С. у Росії було організовано бл. 500 українських шкіл і два вузи. У вересні 1928 С. затвердив новий український правопис (робота над ним тривала понад три роки), нормативи якого максимально наближалися до специфіки української мови. Під керівництвом С. здійснювалася велика робота з вироблення української наукової термінології. С. вважав себе спеціалістом, передусім, у галузі національного питання; його теоретичні постулати базувалися на марксизмі-ленінізмі, але він першим ставив практичні питання національного відродження.

Наукова і публіцистична спадщина С. налічує понад 810 назв, брошур, збірників. Плідна діяльність С. на освітянській ниві перервалася в лютому 1933, коли сталінський режим розпочав здійснювати широкий наступ на українську національну інтелігенцію. Формально відставка С. була оформлена як рутинне переміщення по щаблях компартійно-радянського апарату. С. був призначеним заступником голови Раднаркому УСРР і головою Держплану УСРР. Фактично відразу ж у партійній пресі розгорнулася кампанія цькування усіх починань колишнього наркома освіти.

У червні 1933 сталінський намісник в Україні П.Постишев запропонував С. виступити з розгорнутою самокритикою своїх націоналістичних помилок, однак усі варіанти заяви, написані С., визнавалися незадовільними. За пропозицією Постишева його вивели зі складу політбюро ЦК КП(б)У. С., який одним із перших відверто протестував проти деформації соціалізму й утвердження автократичного режиму Й.Сталіна, був звинувачений у створенні групи націонал-ухильників, котрі начебто звили в Україні кубло розгалуженої контрреволюційної організації. Розуміючи безвихідь, в яку потрапив, С. 7.7.1933 застрелився. Фанатична віра у комуністичні ідеали і відданість ідеям українства та несумісність цих двох якостей спричинили особисту трагедію С. Йому довелося на власні очі побачити голодомор у селах і початок “розстріляного відродження”.

С. Кульчицький (Київ).

СКРИПНИК СТЕПАН (церковне ім'я -Мстислав; 10.4.1898 - 11.6.1993) - Глава Української православної автокефальної церкви, патріарх Київський і всієї України. Н. у Полтаві. Племінник С.Петлюри. Закінчив Першу класичну гімназію у Полтаві, брав участь в нелегальних гуртках української молоді. У роки Першої світової війни 1914-18 навчався у козачій офіцерській школі в Оренбурзі. С. брав участь в українських визвольних змаганнях 1917-21. У 1917 поранений, після одужання призначений дипломатичним кур'єром, а згодом - старшиною для особливих доручень Головного Отамана С.Петлюри. На поч. 1920 років перебував у таборі для інтернованих у Каліші (Польща). Згодом працював у кооперативних установах Галичини і Волині. У 1930 роках належав до провідних членів Волинського українського об'єднання, навчався в Школ! політичних наук у Варшаві. В 1930 обраний послом польського сейму, захищав національні права українців у Польщі. Брав участь у церковному та громадському житті Волині й Холмщини. У 1930 роках С. представляв мирян у єпархіальних радах, був членом Митрополичої ради на чолі з митрополитом Діонісієм, ініціатором і головою товариства “Українська школа” у Рівному. У 1940 С. обрано заступником голови Холмської єпархіальної ради, очолюваної митрополитом Іларіоном. У квітні 1942 прийняв сан священика, згодом -чернецтво, у травні 1942 висвячений на єпископа Переяславського УАПЦ. Під час радянсько-німецької війни 1941—45 перебував на українських землях, заарештований гітлерівцями і на півроку ув'язнений у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944 жив у Варшаві, згодом переїхав до Словаччини, пізніше - до Німеччини. Очолював православні єпархії в Гессені і Вюртенберзі. Восени 1947 С. виїхав до Канади і був обраний Первоієрархом Української греко-православної церкви як єпископ Вінніпезький і всієї Канади. У 1949 став на чолі УПЦ в Америці і почав добиватися об'єднання з єпархією архієпископа І.Теодоровича, чого домігся у 1949 на соборі в Нью-Йорку. Владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а С. - заступником митрополита і головою Консисторії. Збудував постійні приміщення Консисторії у Саут Баунд Бруку (штат Нью-Джерсі), заснував друкарню і бібліотеку, духовну семінарію Святої Софії. Заходами С. розпочато видання журналу “Українське православне слово”. З 1965 (в ін. 1969) після смерті митрополита Никанора очолив УАПЦ у США та діаспорі в Європі та Австралії. У жовтні 1965 стараннями С. відкрито церкву-пам'ятник мученикам за свободу України, створено музей. В листопаді 1963 і 1971 зустрічався з Константинопольським патріархом, ознайомив його з становищем в УПЦ, ставив питання визнання І повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686. 5.6.1990 обраний першим патріархом Київським і всієї України УАПЦ. Помер в канадському містечку Грісбі. Похований у Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).

СКУФАС НІКОЛАОС[1779-31.7.(12.8.) 1818]-діяч грецького національно-визвольного руху. Н. у Комботі (Епір). Освіту отримав в Арті. Займався торгівлею. Переслідування турецької влади змусило його на початку 1813 переселитися до Одеси, де відкрив велику торговельну установу. В Одесі у 1814 разом з Е.Ксан-тосом і А.Цакаловим заснував таємне товариство “Філікі етерія” (“Товариство друзів”), що боролося за визволення Греції від турецького гноблення. З кін. 1814 С. вербував до товариства членів у Москві, а з1816-в Одесі. У 1818 переїхав до Стамбула, куди було перенесено центр товариства. В останні роки життя відіграв велику роль в організації вербування членів товариства в Греції, для чого створив нову ланку в структурі товариства, т. зв. “апостоли”. Помер у Стамбулі.

О. Бачинська (Одеса).

СЛАБЧЕНКО МИХАЙЛО ЄЛИСЕЙОВИЧ (9.7.1882 - 27.11.1952) - відомий український історик, академік ВУАН (з 1929). Н. в Нерубайських Хуторах поблизу Одеси у родині каменяра. Екстерном склав іспити за курс гімназії. У 1910 закінчив історико-філологічний та юридичний ф-ти Новоросійського (Одеського) ун-ту. Після завершення навчання залишений на кафедрі для підготовки до професорського звання. Брав активну участь в українському національному русі, з 1903 -член Революційної української партії та в 1906-18- Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1911 С. був у науковому відрядженні у Німеччині. У 1912-13 служив в армії. У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на фронті, після поранення демобілізований. У 1918 навчався у Військово-юридичній академії в Петербурзі. В 1918 деякий час викладав у державних українських ун-тах у Києві та Кам'янці-Подільському, з 1919- доцент Одеського ун-ту. Після демобілізації повернувся в Одесу, де розгорнув активну наукову і культурно-просвітницьку діяльність. З 1920 і до свого арешту в 1930 обіймав посаду професора кафедри історії України в Одеському ун-ті та створеному на його основі Інституті народної освіти. Активно займався науковою і культурно-просвітницькою діяльністю. З 1926 очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України, був членом і головою Товариства краєзнавства, членом Одеського наукового товариства при ВУАН. Підтримував тісні наукові контакти з М.Грушевським, М.Василенком, Ч.Полонською-Василенко, Д.Багалієм, О.Оглоблиним та ін. На поч. липня 1929 С. за рекомендацією Д.Багалія обрано дійсним членом ВУАН. У 1930 С. заарештовано, притягнуто до інспірованого ДПУ процесу Спілки визволення України і засуджено до 6 років ув'язнення. Деякий час утримувався у Ярославському політізоляторі, згодом був засланий на Соловки. Після закінчення строку ув'язнення знову засуджений на 10 років позбавлення волі. Помер у 1952. Реабілітований у 1989. У 1990 загальні збори АН України поновили С. у складі дійсних членів академії.

Першою великою науковою працею С. була монографія “Малорусский полк в административном отношении. Историко-юридический очерк” (1909). У 1918 вийшла монографія С, “Центральные учреждения Украины 17-18 веков”, а наступного року-“Судівництво на Україні 17-18 ст.”, які стали однією з перших спроб проаналізувати історичні події з позиційдержавницького напряму української історіографії. У 1923 вчений розпочав видання фундаментальної праці “Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни”. Одним з кращих у доробку С. стали праці з історії українського права і внутрішнього устрою Запорожжя та Гетьманщини 17-18 ст.: “Соціально-правова організація Січі Запорозької” (1926) та “Паланкова організація Запорозьких вольностей” (1929). С. -автор численних підручників, статей, заміток та рецензій. Як історик Запорожжя, С. відійшов від попередніх ідеалістично-романтичних схем, намагався визначити місце Запорозької Січі та Гетьманської держави в загальному контексті історії української державності. У цьому плані С. можна розглядати як одного з фундаторів української політології та державницького напряму в національній історіографії. С. був засновником одеського осередку історичної науки, з якого вийшли такі відомі дослідники, як І.Бровер, О.Варнеке, С.Ковбасюк, О.Погребинський, Н.Рубінштейн, Т.Слабченко та ін.

К. Кондратюк (Львів).

СЛАВЕК ВАЛЕРИ (1879 - 1939) - польський політичний та державний діяч, полковник. З 1900 - член Польської партії соціалістичної (ППС), керівник її бойової організації, один з найближчих співробітників Ю.Пілсудського. Під час Першої світової війни 1914-18 служив у легіонах, що воювали на боці Центральних держав, член Польської військової організації (ПОВ).У1918-23 - офіцер для спеціальних доручень при шефові держави Ю.ПІлсудському. У 1924-36 - голова Союзу польських легіоністів (ЗЛП). У 1928-36 - організатор і голова провідної політичної організації режиму “Санації” - Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББВР). Після травневого перевороту (1926) входив до складу кількох урядів. У 1930-31 і 1935 - прем'єр-міністр Польщі. Прихильник політичного розв'язання українського питання в Польщі. Під час загострення польсько-українських відносин наприкін. 1920 - поч. 1930 років виступав за їхнє врегулювання шляхом укладення акту польсько-української згоди (див. “Пацифікація”).

М. Швагуляк (Львів).

СЛАВИНСЬКИЙ (Славінський) МАКСИМ АНТОНОВИЧ [літ. псевд. - М.Головатий, СЛавинський, М.Ставинський; 12(24). 8.1868-23.11.1945] - український громадсько-політичний діяч, поет, дипломат, публіцист. Н. у с. Ставищі на Київщині в селянській родині. Після закінчення юридичного ф-ту Київського ун-ту (1895) жив у Катеринославі, де редагував газету “Придніпровський край”. У 1898 переїхав до Петербурга, був співредактором газет “Северный курьер”, “Свобода и право”, “Свободная мысль”, секретарем журналу “Вестник Европы”. У 1906 - редактор друкованого органу Української парламентарної громади І Державної Думи - “Украинский вестник”. У 1914-16 був видавцем і технічним редактором першого довідника з українознавства “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, що вийшов у 2 томах у Петрограді. У березні 1917 С. виступив співзасновником Української національної ради в Петрограді, член її виконавчого комітету. Представник Української Центральної Ради при Тимчасовому уряді. Обирався головою комісії з вироблення проекту перетворення Російської імперії у федерацію. У вересні 1917 представляв Тимчасовий уряд на З'їзді народів Росії в Києві. У 1918 повернувся в Україну, Належав до Української партії соціалістів-федералістів. З травня 1918- член ради Міністерства закордонних справ Української держави, тимчасовий представник Української держави на Дону. 24.10-14.11. 1918-міністр праці в другому уряді Ф.Лизогуба. У 1919 очолював дипломатичну місію Української Народної Республіки у Празі. Залишившись в еміграції в Чехословаччині, з 1923 читав лекції з історії західноєвропейської літератури в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, працював на посаді професора новітньої історії в Українській господарській академії в Подєбрадах. Продовжував партійну діяльність, співпрацював з екзильним урядом УНР. У кін. 1925 після конфлікту в середовищі соціалістів-федералістів втратив провідні позиції у партії. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Празі. Помер у в'язниці в Києві. С. - автор ліричних поезій, перекладів творів Г.Гейне, Й.-В.Гете, популярного курсу лекцій з історії України.

О. Павлишин (Львів).

СЛАВІЯ (ас-Славія) - ранньосередньовічне державне утворення у східних слов'ян, яке поряд з Куявією і Артанією існувало напередодні утворення Київської Русі. Згадується у творах арабських авторів 9-10 ст. (аль-Істахрі, Ібн-Хаукаль, Джайгані та ін.). Більшість істориків важають, що С. існувала на території ільменських слов'ян, а її центр - місто Славу (Салау) ототожнюють із Новгородом. Підтримувала торговельні зв'язки з мусульманським Сходом. У деяких ранньосередньовічних джерелах С. ототожнюють з Польщею, а також державними утвореннями полабських і балтійських слов'ян.

О. Щодра (Львів).

СЛАВОЙ-СКЛАДКОВСЬКИЙ ФЕЛІЦІЯН (1885 -1962) - польський політичний та державний діяч, генерал дивізії. З 1905 - учасник соціалістичного руху, член ППС та ППС-Фракція революційна. Під час Першої світової війни служив у польських легіонах, що воювали на боці Центральних держав. З осені 1918- у польському війську, офіцер санітарної служби, з 1924 - шеф санітарного департаменту Міністерства військових справ. Після травневого перевороту (1926) перебував на керівних посадах у державній адміністрації. У 1926-29 та у 1930-31 - міністр внутрішніх справ. Був одним із головних організаторів широкомасштабної репресивної акції проти українців Галичини восени 1930 (див. “Пацифікація”). З травня 1936 до вересня 1939 -прем'єр-міністр та міністр внутрішніх справ Польщі. Один з авторів програми “зміцнення польського характеру краю” (1939), що полягала у полонізації суспільно-економічного і культурного життя на українських землях та посиленні боротьби з українським національним рухом. Рішучий противник політичного врегулювання українського питання в Польщі, зокрема, надання західноукраїнським землям автономного статусу.

М. Швагуляк (Львів).

СЛАСТІОН (Сластьон) ОПАНАС ГЕОРГІЙОВИЧ [2(14). 1.1855 - 24.9.1933] - український художник, архітектор, мистецтвознавець і етнограф. Н. у м. Бердянську (тепер Запорізька обл.). Перші уроки малярства отримав у свого батька-іконописця. У 1874-82 навчався у Петербурзькій AM (у І.Крамського і П.Чистякова). У 1883-86 створив серію ілюстрацій до “Гайдамаків” Т.Шевченка (перевидані у Києві в 1969), а згодом до поем “Гамалія” (1888 і 1897), “Катерина” (1905 і 1925), “Наймичка”, “Сліпий” та низки поезій. У серед. 1890 років працював над літографіями до альбому “Старовина українська і запорозька” (не збереглися). У 1887-1900 С. служив у військовому міністерстві. У Петербурзі збирав відомості про життя Т.Шевченка та матеріали про запорозьке козацтво. У 1897-1900 очолював Український клуб у Петербурзі. У 1900-28 викладав у Миргородській худ.-пром. школі. Як живописець відомий полотнами “Маруська” (1878), “Цегельний завод” (кін. 1880 років), “Проводи на Січ” (1898), “На жнивах” (1899), “Миргород” (1901), “Вечір. Село” (1904), “Весна” (1904), “Зима на Чернігівщині” та ін. С. досліджував народну художню творчість, мандруючи по Україні, робив замальовки пам'яток української старовини, деталей архітектурних споруд тощо. Глибоко вивчав українське кобзарське мистецтво, записував на фонограму спів і гру кобзарів. Протягом 1875-1928 створив галерею портретів кобзарів. У 1920 організував Миргородський краєзнавчий музей, а в 1928-першу селянську капелу бандуристів. Був одним із засновників українського архітектурного стилю. У 1910-24 спроектував низку будинків земських шкіл, кредитово-кооперативних товариств, зокрема Миргородської водолікарні (1912-16), школи у містах Кременчуці (1922), Лохвиці (1924) Полтавської обл.

Автор статей з українського народного мистецтва і кустарних промислів, які публікував під псевдонімами “Гончар” та “Опішнянський гончар” у журналах “Киевская старина”, “Рідний край”, газеті “Рада”. Залишив спогади про художника П.Мартиновича (1931).

СЛИВИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ (1886-1956)-український військовий діяч. Н. на Полтавщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1914). У роки Першої світової війни 1914-18 перебував на Румунському фронті, старший ад'ютант штабу 3-ї кінної дивізії (1915), штабу 39-го армійського корпусу (1916), штаб-офіцер штабу головнокомандувача Румунського фронту (1917), підполковник. Нагороджений кількома орденами, Золотою Георгіївською зброєю. Після утворення Української Центральної Ради брав безпосередню участь в українізації російських частин фронту. Делегат І і II Всеукраїнських військових з'їздів. У червні 1917 увійшов до складу Українського генерального військового комітету. У листопаді 1917 був призначений заступником начальника, у березні 1918- начальником Генерального військового штабу. Провів реорганізацію Генштабу, розгорнув діяльність з формування регулярної української армії. Після гетьманського перевороту залишився начальником Генштабу, продовжував реалізацію планів, залучив до роботи досвідчених генералів М.Юнаківа, С.Дельвіга, В.Сапьського, В.Петріва, М.Какуріна та ін. Під керівництвом С. розроблено проект закону про загальний військовий обов'язок, опрацьовано план розгортання Збройних сил Української Держави. За Директорії УНР склав повноваження. В 1919 емігрував у Польщу, потім - у Німеччину. Після закінчення Другої світової війни 1939-45 виїхав у Канаду, де помер у 1956.

М. Литвин, К.. Науменко (Львів).

СЛІПИЙ ЙОСИФ (Сліпий-Коберницький-Дичковський; 17.8.1892-7.9.1984)-визначний український церковний діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал (з 1965). Н. у с. Заздрості Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. Закінчив Тернопільську українську гімназію. У 1911 вступив до Львівської духовної семінарії та студіював у Львівському ун-ті. Восени 1912 митрополит А.Шептицький направив С. на навчання до Інсбрукського ун-ту (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології “Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”. 30.9.1917 митрополит А.Шептицький висвятив С. у сан священика. У 1920-х роках продовжував богословську освіту у римських ун-тах Грегоріанум, Анжелікум та в Орієнтальному інституті. У 1924 в ун-ті Грегоріанум здобув ступінь “магістер агрегатує” з догматики. Володів грецькою, латинською, італійською, німецькою, англійською та французькою мовами. Після повернення на батьківщину С.Й. викладав богослов'я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, редагував науково-богословський квартальник “Богословія”, став одним з організаторів і був довголітнім головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). З 1926 - ректор Львівської духовної семінарії, яку реорганізував у 1928 в Греко-католицьку богословську академію. С.Й. був редактором та керівником цілого ряду видань, серед яких: “Видання Богословії”, “Праці Богословського наукового товариства”, “Праці Греко-католицької богословської академії”, “Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”, “Дзвони”, “Нива”, “Мета”. Брав участь у наукових з'їздах, конференціях та з'їздах (у Велеграді, Празі, Пінську та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. У 1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 31926 С.Й. - член-куратор Українського національного музею у Львові, аз 1931- заступник голови Українського католицького союзу. У 1935 митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилсшанином Архікатедрального собору св. Юра та архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з'їзд у Львові. Здійснив ряд подорожей країнами Західної Європи та паломництво до Святої Землі.

Після початку Другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров'я та наростання антицерковних репресій, призначив С. своїм коад'ютором (помічником з правом наступництва). 25.11.1939 С. був іменований архієпископом Серрейським (висвячений таємно 21.12.1939). Після смерті митрополита А,Шептицького 1.11.1944 С. став митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам'янець-подільським. Однак уже 11.4.1945 він разом з усіма іншими єпископами Української греко-католицької церкви, що перебували у Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946 оголошено, що митрополит С. звинувачений у “ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами” і засуджений військовим судом у Києві до 8 років ув'язнення. До значних термінів ув'язнення засуджені й ін. єпископи: Н.Будка та І.Лятишевський -до 8 років, Н.Чарнецький-до 5 років, Г.Хомишин -до 10 років. У березні 1946 відбувся т. зв. Львівський собор, який проголосив ліквідацію Греко-католицької церкви та “возз'єднання” з Московським патріархом (див. Львівський собор 1946). Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ'я і обіцянки повернення на львівський митрополичий престол, С. залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах (всього 18 років), С. намагався підтримувати зв'язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру можливостей виконувати свої архіпастирські обов'язки.

У 1963 завдяки виступам на захист С. Папи Римського Іоана XXIII, Президента США Дж.Кеннеді та ін. відомих політичних і громадських діячів країн світу митрополита звільнено з ув'язнення і вислано за межі СРСР. 9.2.1963 прибув до Рима. 23.12.1963 Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит - глава Української греко-католицької церкви має статус Верховного Архієпископа. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації Східних Церков, а 25.1.1965 Папа Римський Павло VI надав йому титул кардинала католицької церкви.

Перебуваючи в Римі, С. багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ, відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому ватиканському соборі і в своєму виступі на ньому 11.10.1963 запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з патріархом. Синод УГКЦ 1969 ухвалив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 С. коронувався титулом Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоан Павло II був присутнім на засіданнях синоду, а наступний синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності С. займали відвідини та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її культурного та церковного життя. С. - активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 заснував у Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні (Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу -“Богословія” (з 1963), згодом - журналів “Дзвони” (з 1976) та “Нива”. У 1964 започаткував видання “Благовісника Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду”. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю. Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир о. Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина).

С. - відомий вчений-богослов, автор творів з догматичної теології про походження Святого Духа, про Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства. Багато його праць присвячено висвітленню питань історії Церкви, Берестейської унії 1596. У 1961 -84 опубліковано 13 томів праць С. За наукову роботу Патріарх С. обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії св.Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду ун-тів США і Канади. Помер С. 7.9.1984 у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом Патріарха Иосифа, його тіло 28.8.1992 перевезено в Україну і перепоховано у соборі св.Юра у Львові.

Р. Шуст (Львів).

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (Слобожанщина) -історично-географічна область у північно-східній частині України. Займала територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської та більшість Білгородської областей РФ. Територія С.У. була заселена людьми ще в добу раннього палеоліту (стоянка біля с. Яремівки Ізюмського р-ну Харківської обл.). Кам'яні знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Богодухівському, Балаклійському та Ізюмському р-нах. Знайдено також поселення часів неоліту та бронзового віку, досліджувалися пам'ятки скіфів, черняхівської культури, поселення сіверян 8-9 ст. З кін. 9 ст. територія С.У. увійшла до складу Київської держави; з 11 ст. належала до Чернігівського, пізніше -Переяславського та Новгород-Сіверського князівств. Монголо-татарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі в безлюдне Дике поле. Протягом 15 - першої пол. 16 ст. ця територія знову почала заселятися українськими селянами і козаками з Лівобережної та Правобережної України. У серед. 16 ст. територія Слобожанщини потрапила під владу Московського царства. Основну масу переселенців становили козаки, селяни, духовенство, які тікали від польської шляхти. Поселення, що засновувалися українськими переселенцями, називалися слободами (звідси назва “Слобідська Україна”). В 1638 в Чугуєві оселилося бл. 1 тис. учасників націо-нально-визвольного повстання на чолі з гетьманом Я.Острянином. У 1652 переселенці з Чернігівського та Ніжинського полків на чолі з полковником І.Дзиковським (І.Зіньковський) заснували Острогозьк та створили перший і найбільший у С.У. Острогозький (Рибинський) полк. Цього ж року переселенці з м. Ставище Білоцерківського полку на чолі з Г.Кіндратовичем (Г.Кондратьєв), заснувавши Суми, створили Сумський полк. У 1654 переселенці з Правобережної та Лівобережної України сформували Охтирський полк та, заснувавши Харків, почали формувати Харківський полк. На основі Балаклійського та частини Харківського полків у 1685 створено Ізюмський полк. Використовуючи українських переселенців для економічного освоєння краю та охорони південних кордонів царства від кримських і ногайських татар, московський уряд звільнив їх від сплати податків, дозволяв вільно займатися промислами, курити і продавати горілку. Переселенці безоплатно володіли певною кількістю вільної землі (право займанщини), за ними зберігалися козацькі привілеї і самоврядування. Всі 5 слобідських полків поділялися на сотні, яких у 1734 було 98. Полковник і полкова старшина - обозний, суддя, осавул, хорунжий, 2 писарі - становили полкове управління. Сотенне управління здійснювали сотник, отаман, осавул, хорунжий і писар. Адміністративними, судовими, військовими, фінансовими справами в полках керували полковники, в сотнях - сотники. Козацька старшина обиралася на козацьких радах. У Слобожанщині виникають монастирі - Святогорський, Дивногорський, Шатрищегорський, Охтирський, Троїцький, Краснокутський, Козацький, Зміївський, Курязький, Миколаївський та Острогозький жіночий. За сприяння братства розвивається освіта. В 1732 в чотирьох полках С. діяли 124 школи. У Харківському колегіумі навчалося бп. 500 учнів. У Слобожанщині жив і творив Г.Сковорода. Засновані в др. пол. 17 ст. як фортеці Харків, Суми, Охтирка, Острогозьк перетворилися у 18 ст. у торгово-ремісничі центри. Тут виникли Охтирська тютюнова, Глушківська суконна та ін. мануфактури. В Харкові та Сумах діяли великі ярмарки. У 1731-33 для захисту кордонів Російської імперії від турецько-татарських нападів зусиллями козаків лівобережних і слобідських полків та посполитих селян було споруджено систему укріплень - Українську лінію.

Царська адміністрація з самого початку створення слобідських полків намагалася втручатися у їхні внутрішні справи і обмежувати автономію. У сер. 17 ст. слобідські полки підпорядковано Розрядному приказов!, а з 1688 - Великоросійському відділу Посольського приказу. 3 1718 Охтирський, Харківський полки підпорядковуються київському, а Ізюмський і Острогозький - воронезькому військовому губернаторові. З 1726 козацькі полки С.У. передано у відання Військової колегії, в кожному полку створювалась регулярна рота. В 1732 указом цариці Анни Іоанівни козацькі полки перетворено в армійські, полковників названо прем'єр-майорами, ліквідовано право займанщини, запроваджено подушний податок, заборонено вільний вихід з С.У. Імператриця Єлизавета Петрівна в 1743, скасувавши указ 1732, відновила автономію С.У, однак зобов'язувала утримувати там 4 армійські полки. У 1749 козакам заборонено не лише покидати С.У, а й залишати свої полки. Маніфестом Катерини // 28.7(8.8.). 1765 слобідські козацькі полки були ліквідовані, а замість них створювались Харківський уланський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський гусарські полки. Козаків позбавлено давніх привілеїв і перетворено на військових обивателів, змушених платити подушний податок (див. Подушне). Козацька старшина могла вийти у відставку або, вступивши у регулярні полки, змінити свої чини на армійські. Полковники, що особливо відзначилися в битвах, отримували звання полковника, обозні - прем'єр-майора, судді - секунд-майора, осавули, хорунжі і сотники - поручника; козацькі старшини, що не брали участі в бойових діях, отримували звання чином нижче.

На території С.У. в 1765 була створена Слобідсько-Українська губернія з адміністративним центром у Харкові, до складу якої увійшли Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Харківська та Сумська провінції. Згідно з переписом у 1773, у Слобідсько-Українській губернії проживало понад 660 тис. чол., в т.ч. 390 тис. військових обивателів, 226 тис. державних і поміщицьких селян. У 1783 підпомічники прирівняні до державних селян. У 1780 С.-У.г. була ліквідована і, за винятком Острогозької провінції, увійшла до складу Харківського намісництва. В 1796 замість Харківського намісництва створено Слобідсько-Українську губернію, до якої включено також Куп'янський повіт Воронезького намісництва. У 1835 С.-У г. перейменовано на Харківську губернію з центром у Харкові. Харківська губернія складалася з 11 повітів: Харківського, Богодухівського, Сумського, Валківського, Старобільського, Вовчанського, Охтирського, Зміївського, Ізюмського, Куп'янського, Лебединського. У Харківській губернії бл. 60% земель перебували у поміщицькій, державній і монастирській власності. Найбільші землевласники-Харитоненки, Кеніги та ін. 36% селянських господарств були безземельними. В 1817 понад 17 тис. державних селян і військових обивателів Харківського, Ізюмського, Зміївського повітів приписано до військових поселень, що стало причиною повстань (див. Чугуївське повстання 1819, Шебелинське повстання 1829). Після аграрної реформи 1861 швидкими темпами розвивалися ринкові відносини. У кін. 19 ст. Слобожанщина з виробництва промислової продукції посідала одне з провідних місць в Україні. Тут налічувалось понад 900 промислових підприємств. Споруджено великі підприємства транспортного машинобудування - Харківський і Луганський паровозобудівні заводи, на яких до 1900 побудували 233 паровози. У 1884 відкрито Катерининську залізницю, що з'єднала Донбас з Криворіжжям. Організовувалися іноземні акціонерні компанії (заводи сільськогосподарських знарядь Гельферік-Саде і Мель-гозе у Харкові та ін.). Якщо до 1870-х років у С.У. провідною галуззю промисловості було цукроваріння, то з 1870-х - металообробна і машинобудівна.

На поч. 19 ст. Слобожанщина стала центром українського національно-культурного відродження. У 1805 у Харкові засновано перший на українських землях у складі Російської імперії університет. За перші 50 років свого існування вищу освіту в університеті здобуло 2800 чол. З 1816 по 1819 у Харкові видавався перший в Україні масовий популярний журнал “Украинский вестник” (заснований Євграфом Філомафітським), який започаткував друкування наукових матеріалів українською мовою. У 1834 в Харкові видано “Малоросійські оповідання” Г.Квітки-Основ'яненка, якого називали “батьком української прози”. У Слобожанщині діяв український поетичний гурток “Харківських романтиків” (Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун та ін.), видавалися альманахи “Молодик”, “Український альманах”, “Сніп” та ін., в яких публікувалися твори П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Костомарова, І.Галки, Я.Щоголева. У Харкові виходили фольклорна збірка І.Срезневського “Запорожская старина” (1833-38) і була опублікована стаття І.Срезневського “Взгяд на памятники украинской народной словесности” - перший друкований публічний виступ на захист української мови. Розвідками з української історії та історії українського письменства розпочав свою наукову діяльність у Харкові М.Костомаров. У 1810-40-х роках з'явилися перші праці з історії С.У, зокрема, І.Квітки “Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.” (1812); Г.Квітки-Основ'яненка - “Історико-статистичний опис Слобожанщини”, “О слободских полках”, “Украинцы”, “История театра в Харькове”; І.Срезневського - “Историческое изображение гражданского устроения Слободской Украины”. Церковну історію С. досліджував архієпископ харківський Філарет. У др. пол. 19 ст. науковими дослідженнями в галузі українського мовознавства та етнографії займався професор Харківського ун-ту О.Потебня та його учень М.Сумцов, працювали видатні історики Д.Багалій, Петро та Олександра Єфименки.

З другої пол. 1850 років у Слобожанщині розпочалося активне політичне життя. У 1856 група студентів Харківського ун-ту на чолі з Я.Бекманом, М.Муравським, П.Єфименком і П.Завадським організували таємне політичне товариство (див. Харківсько-київське таємне товариство). Члени товариства в журналах “Свободное слово” і “Гласность” піддавали критиці самодержавний устрій, вимагали звільнення селян із кріпацтва, створили кілька недільних шкіл, у яких вивчалися твори Т.Шевченка. Товариство було розгромлене в 1860. У серед. 1860 років у найбільших містах С.У активно діяли громади, які займалися національно-культурним просвітництвом. Влітку 1891 харківські студенти І.Липа, Михайло Базькевич та студенти Київського ун-ту Віталій Боровик, М.Міхновський створили таємну організацію Братство тарасівців. У 1897 у Харкові виникла таємна Українська студентська громада, членами якої були Д.Антонович, М.Русов, О.Коваленко та ін. Подібні студентські громади діяли в Києві, Полтаві, але за чисельністю (100 членів) харківська була найбільшою.

У січні 1900 на зборах студентських громад Харкова створено першу в Підросійській Україні політичну партію - Революційну українську партію. На поч. 1880-х років у Харкові діяв військовий гурток “Народної волі”, а на поч. 1890 років виникли перші марксистські гуртки. У 1898 створено харківський комітет РСДРП. На поч. 20 ст. відбулися селянські заворушення у Богодухівському та Валківському повітах (Полтавсько-Харківське селянське повстання 1902). У період революції 1905-07 у С.У. відбувся ряд політичних страйків і збройних виступів робітників (Люботинське повстання 1905, Харківське повстання 1906), селянських заворушень у Сумському, Охтирському, Харківському, Зміївському повітах.

Після Лютневої революці'і 1917 розпочалося нове піднесення національного руху на Слобожанщині. 29.4.1917 у Харкові відбувся губернський український з'їзд. З'їзд створив Українську губернську раду (гол. - Рубас), яка однією з перших визнала Українську Центральну Раду як законний представницький орган українського народу. В 1917 відбулися українські з'їзди в Острогозьку, Валуйках та ін. містах. У Харкові українська молодь створила організацію під назвою “Українська національна сотня”. Культурно-просвітню працю на слобідських землях вели осередки товариств “Рідної школи” та “Просвіти”. Серед провідних діячів українського руху в С.У. у цей період були Д.Багалій, М.Сумцов, С.Тимошенко, М.Ничипоренко, Є.Сердюк, Д.Ткаченко, Г.Хоткевич та ін. Вже на поч. грудня 1917 на землі Слобожанщини вторглися більшовицькі війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка. У грудні 1917 бої між частинами Української Центральної Ради та більшовицькими військами Раднаркому відбувалися у Сумах, П'ятихатках, Куп'янську, Вовчанську. 9-10.12. українські війська у Харкові були розбиті, влада перейшла до рук більшовиків. 11-12(24-25). 12.1917 у Харкові на першому Всеукраїнському з'їзді рад було проголошено утворення радянської “УНР”, Центрального виконавчого комітету (гол. -Є.Медведєв) та першого більшовицького уряду в Україні - Народного Секретаріату. У січні 1918 за вказівкою В .Леніна створено маріонеткову Донецько-Криворізьку Радянську Республіку з центром у Харкові. У грудні 1919 у Слобожанщині було остаточно встановлено більшовицьку впаду. У 1925 Харківську губернію було ліквідовано. У 1918, 1920, 1922, 1924-25 уряд УСРР неодноразово ставив питання про розмежування з РСФРР території Воронежчини і Курщини. У 1927 ЦК КП(б)У просить передати Україні ті слобідські території, де українці становили більшість і жили компактно. З такими ж проханнями зверталися у Москву збори багатьох повітів Слобожанщини. Згідно з переписом 1926, на землях Слобожанщини, розміщених у РСФРР, чисельність українців на суцільно-українських землях становила 64,2% від усіх жителів, на змішаних (українсько-російських) територіях- 14,1%. Після проголошення незалежності України національно-культурне життя українців на землях Слобожанщини, що входять до складу Росії, поступово відроджується. Відкриваються недільні українські школи, працює Товариство української мови, налагоджено контакти з українським посольством у Москві, громадськими і культурно-освітніми організаціями в Україні.

В. Більовський (Харків)