СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ 1660 (Чуднівський трактат) - договір, укладений 17(27). 10.1660 гетьманом України Ю.Хмельницьким з Польщею у містечку Слободищі біля м. Чуднова (тепер Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відігравали козацькі старшини Г.Гуляницький, Г.Лісницький, митрополит Д.Балабан; з польської-коронний гетьман С.Потоцький і польний гетьман Ю.Любомирський. Скасував невигідні для України Переяславські статті 1659. Згідно з умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок України з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658. Залишаючи в силі більшість пунктів договору І.Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилась на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення - Речі Посполитої. За умовами С.т. Україна одержувала тільки автономію з гетьманом на чолі; українські війська зобов'язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства і не нападати на Кримське ханство. Козацька рада у Корсуні схвалила С.т., але лівобережні полки на чолі з Я.Сомком і В.Золотаренком не погодились з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

М. Пасічник (Львів).

СЛОБОЖАНЩИНА - суспільно-політична і літературна газета. Видання “С.” було спробою відновити український часопис після заборони “Хлібороба”. 26.3.1906 у Харкові вийшов перший і єдиний номер. Редактором був М.Міхновський. Містила матеріали з історичного минулого, національного і політичного життя народу. Виступала за участь українців у роботі Державної Думи. Через антиурядову й виразно самостійницьку спрямованість “С.” після виходу першого номера заборонена цензурою.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

СЛОВАЦЬКИЙ ЮЛІУШ (4.9.1809 -3.4.1849) - великий польський поет. Н. у м. Кременці (тепер Тернопільська обл.) у сім'ї професора ліцею. У 1829 закінчив Віленський ун-т. Учасник Польського повстання 1830-31, під час якого виїхав за кордон. Перебував у Швейцарії, Італії, подорожував по країнах Сходу. З 1839 жив у Парижі. У 1848 був

свідком революційних подій у французькій столиці, у Познані та Вроцлаві. Помер у Парижі. У своїх творах відображав ідеї боротьби за демократичну Польщу, дружби і співробітництва народів у боротьбі з монархічною тиранією, звертався до подій визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (драма “Ян Казимир”, 1841), Коліївщини (драма “Срібний сон Саломеї”, 1843), поема “Беньовський”, (1841-1846), оцінюючи їх у дусі народних традицій, оспівував Кременець, природу Волині, широко використовував український фольклор.

Ф. Стеблій (Львів).

СЛОВАЧЧИНА - держава у Центральній Європі. Утворена 1.1.1993. Пл. 49 тис. кв. км. Населення 5,268 млн. чол. (1991), з них словаків - 4,5 млн. чол., угорців - 0,5 млн. чол., циганів - 0,1 млн, чол., чехів - 0,1 млн. чол., українців - 0,03 млн. чол. (проживають переважно на території Пряшівщини). Столиця -Братіслава. Конституція прийнята 1.9.1992. Вищий законодавчий орган - Національні Збори. Президент країни обирається парламентом (3/5 голосів депутатів).

Поселення людей на території С. відомі з періоду середнього палеоліту (стоянка Ганов-це). У 5 ст. до н. е. її заселили фракійські племена, з 3 ст. до н. е.- кельти. У 3—4 ст. розпочалася слов'янська колонізація території сучасної С. (культура празької кераміки). У другій пол. 6 ст. ця територія частково потрапила у сферу діяльності аварського племінного союзу. У 7 ст. С. входила до складу племінного об'єднання Само, а в 9-10 ст. - Великоморавської держави. Після розпаду Великоморавської держави слов'янські племена, які займали землі сучасної С. (словени, моравляни), поступово потрапили у залежність від угрів (мадяр). У серед. 11 ст. територія С. була повністю завойована угорцями і включена до складу Угорської держави (знаходилась у її складі до утворення у 1918 Чехословаччини). Згодом ці слов'янські землі стали найрозвинутішою частиною Угорського королівства. У 1241-42 значна частина території С. зазнала нападу монголо-татар.

Наприкін. 12 ст. на території С. посилено розвивалося ремісниче виробництво, яке стало основою для виникнення міст. До кін. 13 ст. їхня кількість сягала бп. 20. У 15 ст. найбільшими з них були Братіслава і Кошіце - до 10 тис. жит., Левоча, Трнава, Банська-Штявниця, Банська-Бистриця, Кремниця - до 5 тис. чол. Найбільші міста об'єднувались у союзи. У 1440 роках виник союз “Пентаполітана” (Кошіце, Левоча, Пряшів, Бардейов і Сабінов). За його зразком у 1487 утворено союз східнослов'янських міст (Ґелниця, Смолнік, Рожнява, Спішська-Нова-Весь, Ясов).

З другої чв. 15 ст. у С. поширилися реформаційні ідеї, які особливо проявилися у “Русі братриків” (1445-71). В основі цього руху лежали гуситські ідеї, які проповідували колишні учасники гуситського руху. “Рух братриків” охопив переважно східну частину С., однак набув поширення і на ін. землях. За правління Матвія Корвіна (1458-90) і Ягеплонів (1491-1526) різко погіршилося становище селян, які за законом 1514 були прикріплені до землі. Посилення національного і соціального гноблення спричинило численні селянські виступи, зокрема, участь словацьких селян у повстанні під керівництвом Дожі Д'єрдя. У 1525-26 відбулися виступи гірників Кремниці та Банської-Штявниці. На поч. 16 ст. південна частина С. після битви під Мохачем (1526) потрапила під владу Османської імперії. Решта території С. увійшла до складу монархії Габсбургів. У 17 ст. за сприяння Габсбургів на словацьких землях у складі Туреччини відбулося повстання І.Текея з Кежимара (1678-83). За Карловицьким конгресом 1698-99 імператор Священної Римської імперії Рудольф II приєднав до своїх володінь і ту частину С., що належала Османській імперії. Габсбурги розгорнули боротьбу проти протестантизму в рамках Контрреформації, яка супроводжувалася численними репресіями, призвела до значних етнічних і соціальних змін. Зокрема, якщо наприкін. 17 ст. більшість населення габсбурзької частини Угорщини становили словаки, то з поч. 18 ст.- угорці. Угорські правлячі кола повністю заперечували національні права словаків.

У 18 ст. у зв'язку з проникненням ідей Просвітництва у С. спостерігалося деяке пожвавлення в культурній сфері. Серед словацьких культурно-освітніх діячів того часу помітне місце займав М.Бель (1684-1749), який першим зробив спробу критичного аналізу джерел з історії С., чим сприяв формуванню словацької національної самосвідомості. Культурно-просвітницька діяльність Ш.Піларика (1615-93), Д. Крмана (1663-1740) та багатьох ін. підготувала грунт для просвітницького руху в С., ідеї якого на словацькому грунті розвинули словацькі просвітники Ю.Рібай, Й.Байза, С.Тешедик, Я.Манін та ін. У працях Ю.Папанека і Я.Грдлічки вперше визначена етнічна територія словаків, що мало важливе значення для наступного розвитку національного руху. Державні реформи кін. 18 ст. в Австрійській імперії, які проводили Марія-Тереза і Йосиф II, сприяли розвитку індустріальних відносин на словацьких землях. У 1767 імператриця Марія-Тереза видала Земельний акт, який регламентував відносини селян з поміщиками в Угорському королівстві (отже і у С.); згідно з імператорським патентом Йосифа II (1785) у С. відмінено кріпосництво. Після скасування кріпосної залежності значно зросла соціальна диференціація селянства. Серед повнонадільних селян (седлаків) виділилася категорія слободників, які не несли ніяких повинностей і зберігали свободу господарської діяльності. Малоземельні і безземельні селяни (желлери), в основному, займалися сезонними роботами та поповнювали ряди ремісників і дрібних торговців. Збільшився прошарок дрібних землевласників - земанів, частина з яких взагалі не мала кріпаків і обробляла свої наділи власною працею. Земани користувалися всіма привілеями угорського дворянства - були звільнені від податків і військових обов'язків, могли брати участь у дворянських виборних органах тощо. Земанство стало одним із джерел формування словацької патріотичної інтелігенції. Реформи кін. 18 ст. торкнулися й інших сторін суспільного життя: у 1777 запроваджена єдина система освіти; утворені нові єпископства -Спішське, Банськобистрицьке, Рожнявське; вперше в обігу появилися паперові гроші (словацькою мовою напис на них зроблено у 1849).

Зміни в соціально-економічній сфері та в суспільно-культурному житті словацьких земель створили передумови для національного відродження. Проте цей процес ускладнювався відсутністю загального національно-культурного центру і недостатньою сформованістю словацької національної ідеології. Показово, що на рубежі 18-19 ст. поняття “слов'янин” і “словак” ще не встигли диференціюватися і часто сприймалися у С. як синоніми. Національний рух охопив головним чином духівництво, яке поділялося на католицьке, греко-католицьке і протестантське. Етно-конфесійний поділ гальмував появу єдиної загальнословацької літературної мови. Представники католицизму відстоювали літературну мову, запропоновану А.Бернолаком на базі західнословацьких діалектів. Протестанти протиставили цьому давню традицію використання чеської літературної мови, дещо модифікувавши її відповідно до словацьких умов. Наприкін. 1830 років нове покоління національних діячів (Л.Штур, М.Годжа і Й.Гурбан) в основу словацької літературної мови поклали середньословацький діалект як найбільш поширений серед народу. Спираючись на історичні факти, Л.Штур і його однодумці відстоювали право словаків на самостійний національний розвиток. У 1842 вироблена програма словацької нації, яка містила вимоги видання словацької преси, навчання у школах словацькою мовою тощо. Особливо широкого розмаху національно-визвольний рух набрав під впливом революційних подій 1848 в Австрійській імперії. У травні 1848 прийнято “Вимоги словацького народу” - програмний документ, у якому викладені національні, політичні й культурні вимоги словаків. Під час революційних подій 1848 словаки вперше виступили зі своїм національним прапором. У вересні 1848 Словацька Національна Рада на чолі з Й.Гурбаном проголосила самостійність С. у рамках Угорського королівства, з прямим підпорядкуванням віденському уряду. У відповідь угорська влада відмовилася вести переговори із словацькими представниками і вжила

заходів для придушення словацького національного руху. Словацький національний рух активізувався на поч. 1860 років. У червні 1861 прийнято нову національну програму -“Меморандум словацького народу”, в якому містилися вимоги надання словакам внутрішньої автономії в межах їхньої етнічної території з уточненням кордонів жуп (комітатів) за національним принципом. Проте угорська влада звинуватила словаків у сепаратизмі, порушенні основних законів і відкинула цей меморандум. Словацькі політичні і культурні діячі все більше усвідомлювали, що розвивати національну свідомість і протистояти угорському гнобленню можна лише з допомогою національних органів, шкіл і культурних інституцій. У 1863 утворено словацький культурний центр - “Матиця словацька”.

Після перетворення у 1867 Австрійської імперії в дуалістичну монархію-Австро-Угорщину С. залишилась у складі Угорщини. У 1868 угорський сейм прийняв закон, за яким проголошувалася політична неподільність Угорщини, словаки розглядалися як складова частина угорського народу, а прояв словацької національної самосвідомості прирівнювався до державного злочину. Угорський уряд взяв курс на проведення політики цілковитої асиміляції й мадяризації словацького населення: у 1874 закриті всі чотири словацькі гімназії, в 1875 розпущено єдину словацьку культурну установу - “Матицю”. У 1869-72 словаки мали лише одного представника в угорському парламенті. Внаслідок політики асиміляції, різних обмежень у сфері освіти і культури до кін. 19 ст. серед словаків збільшилася неписьменність, частину міського населення було мадяризовано.

На поч. 20 ст. у С. діяла єдина політична організація - Словацька національна партія, в якій існувало три фракції: консервативна (мартінці), консервативно-клерикальна (лю-довці) і ліберальна (гласисти). Мартінці (лідер С.Гурбан), які представляли, в сновному, інтереси католицького духівництва, відмовилися від вимог створення Словацької автономії і наголошували лише на необхідності вирішення культурно-мовних проблем. Гласисти (С.Шробар) пропагували словацько-чеське зближення у сфері економіки і культури.

У кін. 19-на поч. 20 ст. С. продовжувала займати значне місце у загальноугорському промисловому виробництві. У С. добувалося 75% залізної руди, 37% міді й понад 50% срібла від загального обсягу видобутку в Угорщині. У 1880-90-х роках на словацькій території виникло бл. 40 промислових підприємств. Ключові позиції в промисловості С. знаходилися в руках угорської та австрійської буржуазії. Словаки контролювали діяльність лише дрібних підприємств і сільських промислів. У 1883 у Ружомберку виникла перша словацька акціонерна фабрика, у 1884-перший словацький банк. Великими індустріальними центрами були Братіслава і Кошіце. Наприкін. 19 ст. капіталістичні відносини утверджуються і в аграрному секторі, основу якого складало велике землеволодіння. Аграрне перенаселення викликало масову еміграцію селян до інших країн - в основному до США і Канади.

Словацька еміграція у США в 1907 утворила культурно-політичне об'єднання - Словацьку лігу, яку очолив Ш. Фурдек. У 1912 у С. виникла Народна партія, на чолі якої стояв П.Мудронь. Обидві організації відіграли значну роль у політичному житті словаків у роки Першої світової війни. З ініціативи Народної партії у 1914 в Будапешті прийнято рішення про утворення Словацької Народної Ради. 22.10.1915 у Клівленді (США) між Словацькою лігою і Чеським національним об'єднанням підписано договір, який передбачав об'єднання словаків і чехів у федеративному союзі двох держав. Підписана угода лягла в основу діяльності Чехословацької Національної Ради, створеної у Парижі в 1916 на чолі з Т.Масариком. Частина словацької еміграції у Росії висувала ідею включення С. до складу Російської імперії як безпосередньо, так і в складі чесько-словацької монархії під протекторатом Росії.

На завершальному етапі Першої світової війни у С., як і в багатьох країнах Європи, розгорнувся революційний та національно-визвольний рух. 30.5.1918 Т.Масарик, голова Чехословацької Національної Ради, уклав зі словаками, які проживали у США, угоду (Пітсбурзька угода), за якою словаки одержували у Чехословацькій державі автономію.

У вересні 1918 створено вищий орган С. -Словацьку Національну Раду, яка у жовтні 1918 на сесії у м. Мартіні проголосила входження С. до єдиної Чехословацької Республіки. У першому уряді Чехословаччини було створено спеціальне міністерство у справах С. У січні 1919 з території С. були виведені угорські війська і над її територією було встановлено контроль празького уряду. Словацька Національна Рада і місцеві органи влади були розпущені. В серед, червня 1919 у Прешові за підтримки угорського комуністичного режиму було проголошено про утворення Словацької Радянської Республіки, яка проіснувала три тижні. У лютому 1920 тимчасові Національні збори прийняли конституцію Чехословацької Республіки, основні положення якої не відображали національної самобутності словаків. З поч. 1920 років найсильніші політичні позиції у С. займала Християнська народна партія (з 1925 - Глінківська словацька народна партія, ГСНП). Критикуючи офіційну теорію т.з. чехословакізму, централізаторську політику празького уряду і висуваючи вимоги політичної автономії С., ГСНП зуміла знайти підтримку у значної частини словацького населення. Певним впливом у Словаччині користувалася Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ), створена в 1921.

Під час світової економічної кризи 1929-33 на перший план у внутріполітичній ситуації висунулося національне питання. Глінківська словацька народна партія розгорнула широку античеську кампанію і виступила з вимогою автономії для С. За Мюнхенською угодою 1938 південні райони С. передавалися Угорщині. На решті території 14.3.1939 проголошено самостійну Словацьку Республіку, а в липні прийнято її конституцію. Президентом став Й.Тісо, прем'єр-міністром - В.Тука. Система нерівноправних договорів, укладених С. під тиском гітлерівського керівництва, призвела до повної політичної і економічної залежності країни від Німеччини. Згідно з німецько-словацьким договором та військовою угодою Берлін одержав право розмістити частини вермахту на заході С. та можливість контролювати всю зовнішньополітичну і військову діяльність словацького Уряду.

У 1941 на території С. розгорнувся широкий антифашистський рух, керівництво яким здійснювали три основні політичні сили -Компартія С. (утворена у 1939), некомуністичні політичні організації та емігрантський чехословацький уряд. У серед. 1941 розпочалися перші акції збройного опору. Наприкін. 1943 представники опозиційних тісовському режимові сил утворили вищий політичний орган національно-визвольної боротьби - Словацьку Національну Раду. У грудні 1943 підписано т. зв. Різдвяну угоду, яка обумовлювала права словаків у відновленій Чехословацькій республіці та передбачала створення спільного антифашистського національного фронту чехів і словаків. У кін. серпня 1944 вибухнуло Словацьке національне повстання, яке стало кульмінаційним моментом словацького руху Опору, спрямованого проти режиму Тісо та фашистських окупантів. У жовтні 1944 повстання було придушене, однак партизанська боротьба не припинялася. У квітні 1945 німецькі війська під натиском Радянської армії залишили територію С. Влада у країні перейшла до Словацької Національної Ради. Оскільки на цей час ще не було чіткого розмежування компетенції між реорганізованими у квітні 1945 чехословацьким урядом і Словацькою Національною Радою, остання виступила з ініціативою проведення переговорів. В їхню основу була покладена ідея федеративного союзу словаків і чехів.

2.6.1945 між чеським урядом і Словацькою Національною Радою у Празі підписано угоду (Перша празька угода), яка відхилила федеративний принцип створення майбутньої чехо-словацької держави, однак надавала словацьким органам влади широкі повноваження (остаточно положення цього документа узгоджені у квітні 1945 - Друга празька угода). Після підписання цих документів відбулася часткова переорієнтація політичних кіл С. щодо національного питання. Під час виборів до Національних зборів чехословаччини в С. у травні 1946 перемогу здобула Демократична партія, яка відстоювала ідею федеративного устрою Чехословацької держави. У червні 1946 відбулися чергові словацько-чеські переговори, які завершилися підписанням Третьої празької угоди. Нова угода значно обмежувала компентенцію словацьких національних органів: центральна влада здобула право контролю над законодавчою діяльністю Словацької Ради. Після невдачі на парламентських виборах Компартія вдалася до позапарламентських форм боротьби. У вересні 1947 у засобах масової інформації було оголошено про викриття т. зв. антидержавного підпілля у С., наслідком чого стали масові акти політичного терору проти політичних противників. Загостренню політичної ситуації додавали економічні труднощі, викликані неврожайним 1947. Після комуністичного перевороту в лютому 1948 в Чехословаччині було встановлено тоталітарний репресивний режим. Некомуністичні партії у С. розпущені або реорганізовані. Замість Демократичної партії утворена Партія словацького відродження, яка разом з Партією свободи формально входила до складу Національного Фронту. Проте фактично обидві партії були витіснені з політичного життя. У 1960 прийнято Конституцію Чехословаччини, яка суттєво обмежувала права і компетенцію верховних органів влади С. Ліквідовано словацький уряд - Колегію уповноважених. Словацька Національна Рада, яка мала тільки представницькі функції, проголошувалася національним органом державної влади С. Обмеження прав словацьких національних органів влади призвело до виникнення на С. національно-реформістського руху, лідерами якого були Г. Гусак, Л.Новомєський та ін. З самого початку цей рух підтримав керівник словацьких комуністів А.Дубчек, який шукав опори для реалізації своїх планів демократизації існуючого суспільного ладу. Політика чехословацького керівництва, яка увійшла в історію як “Празька весна”, здобула схвалення більшої частини словацького суспільства. За результатами опитування населення 77% висловилися на її підтримку, 5% були проти її втілення, а 14% не змогли дати певної відповіді. Побоюючись втратити союзника, керівництво Радянського Союзу спільно з партнерами Варшавського блоку провело кілька зустрічей з чехословацькими партійно-державними лідерами. Проте керівники Чехословаччини не відмовилися від реформаторського курсу. У ніч з 20 на 21.8.1968 СРСР та його союзники з блоку розпочали військову інтервенцію проти Чехословаччини. У зв'язку з цим населення С, вдалося до різних способів опору. У Братіславі та ін. великих містах населення знімало пояснюючі дорожні знаки, нумерацію будинків тощо. На вулицях міста з'явилися плакати на підтримку керівництва країни з вимогами, щоб окупаційні війська покинули територію країни. Застосовувалися також інші методи психологічного ведення війни. “Празька весна” 1968 дала поштовх для змін державного устрою Чехословаччини. Словаки не задовольнялися унітарною формою Чехословацької республіки і вимагали її реорганізації на федеративних засадах. Прихильником федеративної Чехословаччини був Г.Гусак, який у серпні 1968 очолив Словацьку компартію. Під його керівництвом утворена конституційна комісія, яка підготувала проект федералізації Чехословацької республіки. 27.10.1968 Національні збори ЧССР прийняли конституційний закон (вступив у силу 1.1.1969). І хоча формально прийняття закону надавало С. права союзної республіки, фактично ж ЧССР продовжувала залишатися унітарною державою. Внаслідок придушення “Празької весни” процеси демократизації у С. були повністю припинені, республікою прокотилася хвиля репресій проти учасників реформаторського руху. У 1970 роках дисидентський рух проявлявся у діяльності окремих керівників католицької церкви та громадських екологічних об'єднань. Наприкін. 1980 років боротьбу всіх опозиційних груп демократичних сил за оновлення суспільства очолила організація “Громадськість проти насильства”. Внаслідок “оксамитової” революції (1989) та краху тоталітарного режиму словацьке суспільство дістало можливість стати на шлях проведення демократичних перетворень, а відтак добитися справедливого вирішення національного питання. У квітні 1990 парламент Чехословаччини прийняв закон про розмежування компетенцій між федерацією і республіками, за яким С. одержала широку самостійність (крім питань оборони, зовнішньої політики і валюти). Однак, частина політичних сил країни виступала за надання С. повної політичної незалежності. 20.7.1992 С. проголосила свій суверенітет, а 6.8.1992 словацький парламент схвалив Конституцію країни. Внаслідок поділу Чехо-Словаччини з 1.1.1993 утворено незалежну Словацьку Республіку. У лютому 1993 словацький парламент обрав Президентом республіки М.Ковача. Перший уряд незалежної С. очолив В.Мечіар. Восени 1994 у країні відбулися парламентські вибори, перемогу на яких здобули демократичні сили. Після здобуття незалежності країни уряд головну увагу приділяє формуванню національної економіки. Першочергове завдання країни - подолання технологічного відставання від розвинених країн Заходу. У розвитку зовнішньоекономічних відносин Словацька Республіка орієнтується, перш за все, на своїх найближчих сусідів. Основні предмети словацького експорту -промислові товари народного вжитку, продовольство. Серед імпорту переважають сировинні матеріали, устаткування.

Українсько-словацькі зв'язки. Близькість культур обох народів, а почасти і спільність традицій сприяли розвитку економічних і культурних відносин між Україною і С. До 18 ст. вони мали, в основному, торгово-економічний характер і практично не виходили за регіональні межі. Ширші українсько-сповацькі контакти зав'язуються лише на поч. 18 ст. З 18 ст. значне місце у розвитку взаємин між українцями і словаками займала Києво-Могилянська академія, де поряд з українцями навчалися також словаки. У навчальних закладах на території С. (Братіслава, Трнава) здобували освіту українці. У Трнаві надруковані перші книги для закарпатських українців: “Катехизис” (1698), “Буквар” (1699), “Краткоє припадков моральних собраніє” (1727). Цікаві спогади про Україну залишив словак Д.Крман, який їздив з посольством до гетьмана І.Мазепи. Дальше зміцнення українсько-словацьких контактів пов'язане з епохою словацького національного відродження. Провідні представники словацького культурно-національного руху (Я.Коллар, П.Шафарик), з одного боку, діячі “Руської трійці”, київські й харківські романтики, з іншого, своєю творчістю та особистими контактами дали поштовх активнішому розвитку взаємин українців і словаків. П.Шафарик став одним із перших європейських вчених, який науково об'єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу, стверджував, що українці є самостійним народом із власною мовою і культурою. Значне місце у розвитку українсько-словацьких відносин у 19 ст. мала діяльність Л.Штура (1815-56) та його однодумців, чия наполеглива праця активізувала і українсько-словацькі культурні взаємини. Велике зацікавлення Україною, зокрема, долею закарпатських українців, виявили відомі діячі словацької культури “штурівської генерації”, зокрема, Б.Носак-Незабудов, Й.М.Гурбан та ін. Водночас представники культури закарпатських українців О.Духнович, О.Павлович, А.Добрянський, І.Раковський немало зробили для ознайомлення українців із словацькою культурою. На першому Слов'янському з'їзді 1848 у Празі А.Добрянський разом із М.Гурбаном висунув спільні вимоги українців і словаків про надання їм автономних прав у складі монархії Габсбургів. Провідну роль відіграв А.Добрянський у заснуванні “Пештбудинських відомостей”, а також в створенні культурно-просвітницької організації словаків “Матиця словацька” (існувала у 1863-75), яка підтримувала тісні контакти з аналогічною організацією українців у Львові. У другій пол. 19 ст. спостерігалося значне пожвавлення літературно-мистецьких контактів. У С. з'являються статті про українську літературу (Й. Заборський), переклади творів українських авторів, праці про історичне минуле українського народу, зокрема, про запорозьких козаків. Зацікавлення Україною у словацькому суспільстві знайшло свій вияв у творчості Я.Ботто (1829-81), Й.Янчо. У 1870-90-х роках у С. надруковано переклади окремих творів українських письменників і вчених (М.Костомаров, Т.Шевченко, Ю.Федькович та ін.), опублікована низка статей, в яких послідовно простежувався український літературний процес. На поч. 20 ст. у С. були перекладені твори Т.Шевченка, В.Стефаника, Л.Українки, М.Яцкого, Є.Ярошинської, О.Маковея, А. Чайковського, Б.Грінченка та ін., в чому велика заслуга чеських перекладачів Ф.Вотруби, Ю.Славіка, І.Лахата ін. Водночас в Україні з'явилися роботи, присвячені словацькій літературі й культурі (В. Доманицький, І.Франко, В.Гнатюк). У міжвоєнний період взаємини українців і словаків на ниві суспільно-політичного життя практично згорнулися. На землях Закарпаття, які входили до складу С., проводилася словакізація українського населення, а провідні політичні партії (зокрема, Словацька народна партія) не підтримували контактів з українськими політиками Закарпатської України.

Певні прояви суспільно-політичних контактів спостерігаються в роки Другої світової війни. Так, окремі загони словацьких військ брали участь у русі Опору на території України (Волинь, Одеса). У 1944-45 на заході С. розташовувалась дивізія “Галичина”, а в 1945-46 через територію С. на Захід проходили частини УПА. У післявоєнні роки у С. створено ряд українських громадсько-культурних товариств, які своєю діяльністю сприяли як розвитку національної культури, так і українсько-словацьким взаєминам - Український національний театр (нині Театр О.Духновича), Українська студія словацького радіо, Українська секція Спілки словацьких письменників, Культурний союз українських трудящих (тепер Союз русинів-українців), Музей української культури (тепер - Краєзнавчий), Асоціація україністів Словаччини та ін. Важливу роль у громадських контактах відігравали часописи “Дукля”, “Дружно вперед”, “Веселка”, газета “Нове життя”. У С. опубліковані численні роботи М.Мольнара, О.Рудловчак, М.Неврлі та ін. дослідників української літератури. В Україні широкою популярністю користувалася словацька література, музика, образотворче мистецтво. Словацька тема прозвучала в українській літературі (О.Гончар, “Прапороносці”, І.Дорошенко, “В горах Словаччини”, Р.Лубківський,“3 словацького зошита” та ін.). Українські літератори Д.Павличко, Р.Лубківський, Г.Сиваченко за популяризацію словацької літератури в Україні відзначені премією П.О.Гвездослава. Словацькі митці у своїй творчості відтворювали українські мотиви, зокрема, словацький композитор Е.Сухонь створив кантату “Підкарпатський псалом”. Відома в Україні словацька музика. Під час гастролей в Україні Словацького національного театру (1960 роки) були показані опери словацьких авторів, виконані концертні твори словацьких композиторів. Українські глядачі ознайомилися з десятками фільмів словацької кіностудії “Коліба”. Попри поглиблення словацько-українських культурних взаємин на рубежі 1980 - поч. 90-х років, громадсько-культурне життя українців у С. почало переживати складні часи: зменшилася кількість українських шкіл, викладання всіх предметів перевелося на словацьку мову, скоротилася кількість видань українських творів, обмежувався час україномовних радіопередач тощо. З проголошенням незалежності України і Словацької Республіки, встановленням дипломатичних відносин між обома країнами створилися сприятливі умови для розвитку двосторонніх відносин на грунті рівноправності і взаємоповаги.

М. Кріль (Львів).

“СЛОВО” - 1) Суспільно-політична і літературна газета русофільського (москвофільського) спрямування. Виходила у Львові в 1861-87 (до 1872 - двічі на тиждень, пізніше -тричі). Засновник і перший редактор Б.Дідицький, згодом-В.Площанський (1871-87). “С.” друкувалося етимологічним правописом (“язичієм”) за матеріального сприяння М.Качковського і митрополита Г.Яхимовича. З 1876 газета фінансувалася російським урядом, що позначилося на її політичному спрямуванні і відповідно призводило до конфліктів з австро-угорською владою, котра часто конфісковувала як окремі матеріали, так і цілі випуски видання. Популярністю користувалися ряд додатків до “С.”, зокрема, “Галичанин”, “Письмо до Громады” та ін. У “С.” друкувалися спогади Б.Дідицького, праці Я.Головацького, А.Петрушевича, А.Добрянського. Багатий інформаційний матеріал поданий у “С.” служить цінним джерелом для дослідження історії Галичини, вивчення народного і політичного життя другої пол. 19 ст. 2) Щотижнева газета, орган УСДРП. Виходила у 1907-09 у Києві. До редакційної колегії входили М.Порш, С.Петлюра, В.Садовський, Я.Міхура. Публікувалися статті, в основному, на соціально-політичну тематику. Під назвою “С.” виходило ряд ін. українських періодичних видань, зокрема: двотижневик у Вінніпегу (1904-05); орган УСДРП, один номер у жовтні 1915 (ред. В.Винниченко і Ю.Тищенко); щоденна газета у Кам'янці-Подільському (1920: ред. Котляренко) та ін.

А. Середяк (Львів).

“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” - видатна пам'ятка літератури Київської Русі, присвячена невдалому походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185. Написане, на думку більшості дослідників, не пізніше 1187. До нас дійшла одна рукописна копія “Слова” з оригінального списку 16 ст., який не згорів під час пожежі в Москві у 1812. Перша публікація “Слова” про Ігорів похід підготовлена О.Мусіним-Пушкіним, М.Бантиш-Каменським, О.Малиновським і здійснена у 1800. Автор невідомий. Існують різні гіпотези щодо автора “Слова”, зокрема, висловлювалися думки про його київське або галицьке походження, про те, що ним могла бути людина, близька до новгород-сіверського князя, а можливо, і сам князь. Всі дослідники, однак, вважають, що автор був учасником і очевидцем подій та мав неабиякий літературний талант. “Слово” - твір лірико-епічного жанру, насичений яскравими поетичними картинами і фольклорними образами; виражає ідею патріотизму, захисту рідної землі. Описуючи події, автор “Слова” застерігав руських князів проти одиноких самостійних спроб боротьби з кочівниками, що заздалегідь було приречено на поразку, і закликав їх об'єднати свої сили для відсічі ворогові. Твір перекладено багатьма мовами народів світу. У 1833 “Плач Ярославни” переклав українською мовою М.Шашкевич, а переклад усього “Слова” здійснив І.Вагилевич.

О. Щодра (Львів).

СЛОВ'ЯНИ - велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні поділяються на східних (українці, росіяни, білоруси), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, .словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної спільності. Питання про походження С. дотепер залишається дискусійним. За різними гіпотезами, їхня прабатьківщина розміщується між Лабою і Середнім Подніпров'ям. За припущенням багатьох археологів, найдавніші С. (в науковому означенні “праслов'яни”) були потомками скотарсько-землеробських племен культури шнурової кераміки, які на рубежі 3-2 тис. до н.е. розселилися з Північного Причорномор'я і Східного Прикарпаття у Центральній і Східній Європі. Згідно з ін. припущеннями, С. у подальшому представлені кількома генетично пов'язаними між собою матеріальними культурами; з них особливе значення мали культури тщинецька (поширена у другій чверті 2 тис. до н. е.; між Віслою і Середнім Дніпром), лужицька (13-4 ст. до н. е.; від Лаби до Волині), поморська (6-2 ст. до н. е.; на терені Польщі і суміжних з нею землях України та Білорусі). Щодо Подніпров'я деякі археологи вважають С. носіїв чорноліської культури (8-7 ст. до н. е.), неврів і навіть Геродотових скіфів-орачів. Ряд учених твердить, що праслов'янська мова виділилася з індоєвропейської мови в серед. І тис. до н. е. на території Великопольщі (історичній області на заході Польщі) внаслідок перемішування носіїв лужицької культури і тієї частини балтів, яка просунулася зі сходу на захід від Вісли. У такому разі поява праслов'ян датується значно пізнішим часом. З С. також пов'язують зарубинецьку культуру (II тис. до н.е.-1-2 ст. н. е.; Середнє і частково Верхнє Подністров'я, басейни Прип'яті і Десни). За свідченням античних авторів (Плінія Старшого, Таціта, Птолемея), по нижній і, можливо, середній та верхній течіях Вісли проживали венеди -народ, який багато науковців ототожнює з С. У 2-4 ст., внаслідок руху на південь германських племен (готи, гепіди), цілісність території С. була порушена, що мало, напевно, неабияке значення у поділі С. на східних і західних. Основна маса носіїв зарубинецької культури пересунулась на північ і північний схід по Дніпру і Десні (пізньозарубинецька культура). У 2-5 ст. у правобережному лісостеповому Придніпров'ї, Верхньому Побужжі і Подністров'ї проживали племена черняхівської культури, яких одні археологи вважають слов'янською, інші - поліетнічною групою, до якої входили слов'янські племена. У 5 ст. С. активно включились у велике переселення на-

родів. До кін. 5 ст. вони зайняли землі на північ від Дунаю і Чорного моря. За писемними візантійськими джерелами С. у той час поділялись на венедів, які населяли, напевно, терен Польщі, склавинів (Чехія, Словаччина, Угорщина, правобережний лісостеп і Полісся України, Сербії, Молдови, можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії) і антів (Північне Причорномор'я між Дніпром і Дністром). У 6 ст. склавини та анти здійснювали грабіжницькі рейди з-за Дунаю на Балканський півострів, а протягом останніх десятиріч 6 - першої пол. 7 ст. вони його колонізували. У 6-7 ст. С. заселили також межиріччя Лаби та Одри і крайнє Верхнє Придністров'я та землі на захід від нього, де раніше проживали балти і фінно-угри. Внаслідок розселення С. на величезному просторі етнічна і мовна їхня спільність почала поступово розпадатися, що, зрештою, призвело до утворення трьох слов'янських груп - східної, західної та південної. Писемні та археологічні матеріали засвідчують, що у третій чв. І тис. у С. відбувався розпад первіснообщинних відносин. С. займалися землеробством, скотарством, ремеслами, жили сусідськими общинами. Серед них були поширені язичеські вірування. На той час загальнослов'янський пантеон був, мабуть, відсутній (спільним для різних груп С. був тільки бог Перун). Дальша еволюція суспільних відносин спричинилася до розгалуження кожної з трьох мовно-етнічних груп С., утворення великих споріднених між собою племінних союзів, до об'єднання останніх в окремі народи і виникнення у них (не у всіх) своїх держав. Особливим у цьому відношенні було 9 ст., коли з'явилися Моравська, Польська, Сербська, Хорватська, Київська держави, а Болгарська держава з тюркської, за панівною у ній верхівкою, перетворилась у слов'янську. Важливу роль у цьому процесі відіграло прийняття слов'янськими народами християнства, яке загалом припало на 9—10 ст.

М. Крикун (Львів).

СЛОВ'ЯНОСЕРБІЯ - адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 1750-60-х роках. Об'єднувала ряд поселень, розташованих на берегах річок Лугані, Сіверського Донця, Бахмута (територія сучасних Луганської, Донецької обл.). Існувала 31753 по 1764. На території С.С. були розміщені сербські військові переселенці, які мали нести військову службу і охороняти південні кордони Російської імперії. З цією метою укріплювалися містечко Бахмут і Білевська фортеця. З числа новоприбулих створено два полки, кожний у складі 16 рот. Командирами військових формувань були призначені генерал-майори Іван (Живан) Шевич та Райко де Перадович. Головним керуючим органом вважалась Слов'яносербська комісія, яка знаходилась у Бахмуті (тепер м. Артемівськ, Донецька обл.). Очолювали її до 1757 генерал-майор І.Бібіков, а потім - таємний радник А.Фліверок. С.С. безпосередньо підлягала владі Військової колегії. Відповідно до планів російського уряду, в кожному з полків мало налічуватися дві тисячі чоловік, однак у 1764 загальна кількість військовослужбовців даних підрозділів становила 1264 чол. З часом сербські офіцери стали великими землевласниками (роди Штеричів, Войковичів, Прерадовичів, Шевичів). У 1764 С.С. і Нова Сербія були ліквідовані й включені до Новоросійської губ.

О. Посунько, Г. Швидько (Дніпропетровськ).

СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВО - 1) Вияв приязні, симпатії слов'янству, зацікавлення ним з боку різних громадсько-політичних та культурних діячів, які, виходячи з етнічної і мовної спорідненості слов'ян, підтримували ідею їхнього тісного єднання. Форми вияву С. були найрізноманітнішими: проповідь культурної спільності, взаємодопомога у національному відродженні, солідарність із визвольним рухом слов'янських народів тощо. Ідеї С. знайшли відображення у літературній та науковій діяльності багатьох слов'янських будителів - Й.Добровського, П.Шафарика, Я.Коллара, В.Ганки, Е.Копітара, Л.Гая, Л.Шту-ра, які, працюючи для свого народу, спричинилися до національного пробудження ін. слов'янських народів. С. відіграло помітну роль і в національному самоусвідомленні українців. Намагання використати ідею слов'янської'єдності для політичного об'єднання всіх слов'ян в єдину державу призвело до переростання С. у панславізм.

У сер. 19 ст. на зміну романтичному С. у деяких слов'янських країнах, насамперед у Росії і Чехії, приходить панславізм, однак частина слов'янських діячів продовжувала дотримуватися засад раннього С. Українське С., яке набуло поширення, починаючи з 1830-х років, проявилося у діяльності як громадсько-культурних і політичних об'єднань (“Руська трійця”, Кирипо-Мефодіївське братство), так і окремих діячів, зокрема, М.Максимовича, О.Бодянського, І.Срезневського. Новий спалах С. в Україні у серед. 1870 років тісно пов'язаний з національно-визвольною боротьбою південних слов'ян. Слов'янофільський рух у Наддніпрянській Україні розгортався під впливом російського С. і панславізму, а в Галичині - австрославізму. Його невід'ємною рисою було намагання використати досвід національного відродження слов'ян для утвердження самобутності українців та відстоювання їхніх прав серед європейських народів. У неслов'янському середовищі С. було поширене переважно в колі науковців, що досліджували слов'янську проблематику. Зокрема, глибокі симпатії до слов'ян виявляли німецькі вчені й мислителі - Г.Гердер, Л.Шльоцер, Г.Лессінг та ін.

2) Течія суспільно-політичної та філософськоїдумки 1840-50-х років у Росії. Виникла на грунті ідейних суперечок навколо двох проблем - щодо способів ліквідації кріпосництва та вибору шляху подальшого розвитку держави. Провідні представники С.Хом'яков, К.Аксаков, брати І. та П.Кириєвські, Ю.Самарін та ін., на противагу західникам, які доводили необхідність і неминучість для Росії запозичення західно-європейського досвіду, відстоювали ідею самобутності історичного розвитку. Вони були переконані, що російське суспільство необхідно вберегти від “згубного” впливу “безбожного” Заходу. С. возвеличували все російське, ідеалізували минувшину, особливо допетровську добу, яка уявлялася їм як втілення гармонії у відносинах між державою і суспільством. Звинувачували Петра І у тому, що він, протиставивши царську владу “земщині”, спричинився до відриву дворянства та інтелігенції від народу, а це призвело до зневаги рідної мови і традиційного способу життя. Самобутність Росії прихильники С. вбачали у відсутності полярної соціальної диференціації; у всеохоплюючому впливі православ'я, яке вони вважали єдиним справжнім християнством; в наявності общинного селянського землеволодіння та артільної форми організації праці. Подібні риси суспільного розвитку вони знаходили і в ін. слов'янських народів, передусім південних (православних), до яких виявляли особливі симпатії, цікавились їхнім історичним минулим та сучасним становищем, підтримували жваві контакти з багатьма слов'янськими культурними і громадсько-політичними діячами, надавали їм матеріальну допомогу, сприяли розвиткові слов'янознавства в Росії. Слов'янофіли стояли на позиціях поміркованого лібералізму. Вони виступали за ліквідацію кріпацтва, вважали потрібним запровадити ряд демократичних свобод, скасувати тілесні покарання і смертну кару. За політичними поглядами слов'янофіли були прихильниками абсолютної монархії і жорсткого централізму, не визнавали національних прав неросійського населення імперії, заперечували факт існування українського народу, були противниками визволення Польщі. У пореформенний період російське С. еволюціонувало вправо і згодом, втративши реальний вплив на суспільно-ідейне життя Росії, фактично зійшло з політичної арени. У суспільно-політичній лексиці Росії термін С. продовжував вживатися, але під ним уже виступало інше явище - панславізм.

В. Чорній (Львів).

СЛОВ'ЯНСЬКИЙ З'ЇЗД 1848 (Слов'янський конгрес) у Празі - перший з'їзд представників слов'янських національних рухів Австрійської монархії. Ставив собі за мету скоординувати і об'єднати зусилля слов'янських народів, землі яких входили до складу Австрійської імперії, для захисту національних інтересів перед небезпекою наступу пангерманізму. Відбувся 2-12.6.1848 у Празі. У конгресі взяли участь 363 делегати, у т.ч. 61 у складі польсько-української групи з Галичини. Галицьких українців представляла делегація Головної руської ради у складі І.Борискевича, о.Г.Гинилевича, О.Заклиньського, з Закарпаття - А.Добрянський, поляків - делегація Центральної ради народової та Руського собору на чолі з князем Є.Любомирським за участю Л.Сапіги, К.Ценглевича та ін. Засідання конгресу відбувалися у трьох комісіях: чехословцькій, польсько-українській та південно-слов'янській. Українська делегація домагалася визнання за українцями рівних прав і свобод поряд з іншими народами, прийняття до майбутньої слов'янської федерації і висловлювала прагнення закласти у Галичині основу для національного розвитку всіх українців імперії та забезпечити визнання національної ідентичності всієї української нації. Позиція української делегації, підтримана іншими слов'янами, забезпечила й моральну перемогу - визнання польською делегацією справедливості її вимог. Свідченням цього стало укладення компромісної угоди між обома делегаціями (7.6.1848), що гарантувала рівноправність представників усіх національностей і віровизнань у Галичині в адміністративній і освітній справах; створення спільної українсько-польської національної гвардії; єдиного сейму та органу виконавчої влади. Спірне питання про поділ Галичини на дві окремі провінції (українську і польську) відкладалось до вирішення його сеймом. З'їзд прийняв “Маніфест до європейських народів”. У документі засуджувалися будь-які форми національного гноблення, вищими цінностями проголошувалися свобода, громадянська і національна рівноправність та визначалася програма демократичних перетворень, спрямованих на забезпечення рівноправності й самоуправління слов'янських народів. З'їзд виробив (не встиг прийняти) звернення на ім'я імператора, в якому висловлювалась ідея перебудови Австрійської монархії на федерацію рівноправних автономних народів на чолі з конституційною династією Габсбургів. На конгресі було розроблено проект федеративного союзу австрійських слов'ян для взаємного захисту і підтримки їхніх національних прав, конституції і свободи. Припинив роботу 12.6. у зв'язку з початком повстання у Празі та обстрілом міста австрійським військом. Участь у роботі конгресу українських представників стала першою маніфестацією на міжнародному рівні незалежницьких прагнень відродженого українства, його непохитної волі до боротьби за політичні та національні права.

Ф. Стебпій (Львів).

СЛЮСАРЕНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ (2.5.1857 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду Української Держави, генерал від інфантерії (1915). Закінчив Санкт-Петербурзьку військову гімназію, 1-е Павлівське військове училище (1876), Миколаївську академію Генерального штабу. Служив на посадах командира батареї, дивізіону 27-ї гарматної бригади, командира 45-ї гарматної та 2-ї Гренадерської бригад, начальника артилерії 19-го та 2-го Кавказького армійських корпусів, командира 43-ї піхотної дивізії. Учасник російсько-турецької 1877-78 та російсько-японської 1904-05 війн. За бойові заслуги отримав вісім орденів і Золоту Георгіївську зброю. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир 43-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту, 28-го армійського корпусу на Північному фронті. В українському війську - з квітня 1918. За Гетьманату - командир 6-го Полтавського армійського корпусу. Брав участь у боях проти військ Директорії УНР у листопаді-грудні 1918. Після повалення уряду гетьмана П.Скоропадського жив у еміграції.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СЛЬОЗКА МИХАЙЛО (р. н. невід. -1667)-український друкар і літературний діяч. Походив із Білорусі. У 1633-37 і 1643-51 керував Львівською братською друкарнею. 3 1638 мав власну друкарню, в якій видав понад 50 книжок кириличним і латинським шрифтами, у т. ч. філософський трактат М.Корони, твори І.Галятовського, панегірик Ф.Прокоповича на пошану А.Желиборського. С. - автор публіцистичних передмов, у яких виступав проти обмежень свободи видавничої діяльності. Після смерті С. його друкарню купило Львівське братство.

Я. Ісаєвич (Львів).

СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ СТЕПАН (8.1.1859-17.8.1938)-український учений-філолог, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч у Буковині. Дійсний член НТШ (з 1899), ВУАН (з 1918). Н. у с. Немилові (тепер Радехівського р-ну Львівської обл.) у селянській родині. У 1869-74 навчався у гімназіях Львова. В 1882 закінчив Чернівецький ун-т. У 1885 здобув ступінь доктора філології у Віденському ун-ті. В 1885-1918 працював у Чернівецькому ун-ті. Один із лідерів українського національного руху в Буковині. Очолював студентське товариство “Союз” у Чернівцях (1879-82), товариства “Українська школа” (1887-91) і “Руська рада” (1904-14), співзасновник товариств “Народний дім”, “Буковинський боян”, “Руська школа” та ін. 31892 по 1897 - співредактор газети “Буковина” та редактор газети “Руська рада”. Належав до Української національно-демократичної партії. В 1892-1911 - посол до Буковинського сейму, 1911-18- депутат австрійської Державної ради у Відні. У кін. 1912 С.-С. вийшов з буковинського клубу послів і вступив у галицький клуб. С.-С. разом із М.Васильком добивався повної рівноправності українців у адміністративному й політичному житті Буковини. С.-С. активно поборював москвофільську течію в національному русі в Буковині. Докладав багато зусиль для розбудови українського шкільництва у Буковині, зокрема, завдяки його заходам у 1893 запроваджено фонетичний правопис у середніх школах. С.-С. уклав першу шкільну граматику української мови (1883, 1907, 1922 і 1928). Під час Першої світової війни 1914-18 С.-С. належав до провідних діячів Союзу визволення України, вів культурну роботу серед українських військовополонених російської армії у таборі в Фрайштадті (Австрія). Був одним з організаторів українського військового з'єднання “Сірожупанників”. У 1917- голова Бойової Управи українських січових стрільців. У 1918 С.-С. був обраний дійсним членом історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1919- посол ЗУНР у Празі. 31921 по 1938 викладав в Українському вільному університеті в Празі, очолював філософський ф-т. Перебуваючи в Празі підтримував тісний зв'язок з ВУАН, друкувався в академічному часописі “Україна”. В 1937 обраний почесним професором УВУ. В 1935-38-голова музею визвольної боротьби, перший голова Української Могилянсько-Мазепинської академії наук. Автор мовознавчих і літературознавчих праць. Помер у Празі. Похований у Кракові.

О. Павлишин (Львів).

СМИРНИЦЬКА НАДІЯ СИМОНІВНА (1852 -листопад 1889) - революціонерка-народниця. Н. у Київській губ. у сім'ї священика. У 1876-79 брала участь у діяльності київських народницьких гуртків. За участь у народницькому русі була заарештована в 1879 і відправлена на заслання у Сольвичегодськ Вологодської губ. У березні 1880 втекла із заслання. На конспіративній квартирі у Москві організувала разом зі своїм чоловіком І.Калюжним паспортне бюро “Народної волі”. У березні 1882 С. знову заарештована. У березні-квітні 1883 С. під час “процесу 17-ти” у Петербурзі засуджена з групою народовольців (П.Івановська, І.Калюжний, Я.Стефанович та ін.) до 15 років каторги. Відбувала покарання на Карійській каторзі (Забайкалля). На знак протесту проти сваволі і знущань тюремної адміністрації над політичними в'язнями покінчила життя самогубством.

О. Сухий (Львів).

СМІШКО МАРКІЯН (7.11.1900-20.3.1981)-український археолог, доктор історичних наук (з 1965), професор (з 1966). Н. у Львові. У 1931 закінчив Львівський ун-т. У 1932—41 і 1952-53 працював доцентом історичного ф-ту Львівського ун-ту. У 1940-41 і 1944-51 був завідувачем Львівського відділу Ін-ту археології АН УРСР. У 1951-55 і 1960-69 - заст. директора з наукової роботи, у 1970-75 -старший науковий співробітник в Ін-ті суспільних наук АН УРСР. Розробляв проблеми походження і ранніх етапів розвитку східних слов'ян та їхніх сусідів (даків, германців, сарматів). Вперше широко дослідив пам'ятки липецької культури і культури карпатських курганів першої пол. І тис. н.е. Виховав ряд учнів -відомих представників української археології. Автор наукових праць-“Доба полів поховань в західних областях УРСР” (Археологія, т. 2., 1948), “Карпатські кургани першої половини І тисячоліття нашої ери” (1960), “Населення Прикарпаття і Волині в епоху розкладу первіснообщинного ладу і в давньоруський час” (у співавторстві; 1976), “Kultury wczesnego okresu epoki cesarstwa rzymskitgo w Matopolsce wschodnij” (1932).

М. Пелещишин (Львів).

СМОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН АВДІЙОВИЧ (21.5.1892 - 8.2.1960) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у станиці Полтавській на Кубані. Був нащадком полтавських козаків, висланих за Катерини // до Чорноморського війська. У 1913 закінчив Михайлівське артилерійське училище. У роки Першої світової війни-на фронті, командир кінно-гірської гарматної батареї, на поч. 1917 командував запасною гарматною батареєю у Москві. Після Лютневої революції 1917 в Росії включився в український рух. Був делегатом III Всеукраїнського військового з'їзду у Києві від Московського гарнізону. З кін.1917-на службі в українській армії. У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях із більшовицькими повстанцями, зокрема, за “Арсенал”, дніпровські мости. Навесні 1918 призначений помічником військового команданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де очолив гарматну батарею Окремого чорноморського коша. У листопаді 1918 приєднався до повстання Директорії УНР, брав участь у Мотовилівськомубою 1918. Підвищений у ранзі до полковника, сформував Чорноморський гарматний полк. Взимку 1919 у боях у Лівобережній Україні з військами радянської Росії поранений і потрапив у полон. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт. З грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР (див. Зимові походи АрмііУНР 1919-20 і 1921). Влітку-восени 1920 командував бригадою Окремої кінної дивізії. Після поразки українських визвольних змагань емігрував до США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР. Екзильним урядом УНР С. присвоєно звання генерал-хорунжого. Помер у Міннеаполісі (США).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СМОГОЖЕВСЬКИЙ ЯСОН [1714; за ін. дан.-3.5.1715-27.9.1788]-греко-католиць-

кий митрополит Київський і всієї Русі. Н. у Смогорові Волковинського повіту у Білорусі. Походив із знатного шляхетського роду. У молодому віці вступив до чину св. Василія Великого (див. Василіани). Протягом 1734-40 вивчав теологію у колегії св.Афанасія в Римі. У липні 1740 висвячений на священика, після чого повернувся на батьківщину, в Полоцьк. Згодом був генеральним вікарієм полоцького архієпископа Ф.Гребницького. З 1758 (за ін. дан. - 1760) - єпископ, коад'ютор полоцького архієпископа. У 1762-80 - архієпископ полоцький. Проявив себе здібним адміністратором, особливу увагу приділяв підвищенню рівня освіти духовенства, підтримував розбудову церков та монастирів. У 1780 став Київським митрополитом. Переїхав із Полоцької архієпархії, яка після першого поділу Речі Посполитої відійшла до Російської імперії, на територію основної частини митрополії, що залишилася у Польщі. С. постійно звертався до урядів Росії, Австрії та Польщі з апеляціями проти утисків уніатського духовенства, вів численні судові процеси на захист прав церкви. Помер і похований у Радомишлі.

Р. Шуст (Львів).

СМОЛЬСЬКИЙ ГРИГОРІЙ (2.12.1893-1.12.1985) - український художник, громадський діяч, краєзнавець. Н. у с. Підгірках Калуського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Закінчив гімназію у Станіславі. На поч. Першої світової війни 1914-18 заарештований австрійською владою і вивезений до табору у Талергофі. Після звільнення, у 1915-1917 роках навчався в австрійських офіцерських школах, звідки був направлений на фронт, Воював у Північній Італії. З 1920 жив у Львові. У 1921-25 навчався на історичному ф-ті Львівського (таємного) українського університету. Художню освіту здобув спочатку в Академії мистецтв у Львові (1921-22), потім-у художній школі О.Новаківського (1922-30). З 1931 удосконалював майстерність в Італії, в 1934-35 - у Франції (навчався у Парижі в “Академії Колароссі”). У 1936 повернувся до Львова, де регулярно виставлявся на художніх виставках. Брав участь у створенні Львівської організації Спілки радянських художників УРСР. У 1941-44 займався творчою роботою, співпрацював із Спілкою українських образотворчих митців. У 1944- 50 -викладач живопису і рисунка в Львівському училищі прикладного мистецтва. З 1951 - на творчій роботі. Протягом життя був учасником 47 художніх виставок. Працював у жанрі пейзажу, портрета, натюрморту, створив цілий ряд жанрових композицій, займався графікою. Серед творів: “Автопортрет” (1923), “Мій батько” (1925), “Міст на Сені” (1935). З глибокою проникливістю передав неповторну красу карпатського краєвиду. Багато композицій виконано художником на гуцульську тематику -“Гуцул і гуцулка”, “Наречена” (обидві -1957), “Хліб наш насущний” (1970), “Базар у Косові” (1974), “Космач напровесні”, “Празник в Космачі”, “На весіллі. Космач”, “Дорога до Космача”, “Святіння пасок” та ін. Серед кращих творів митця - портрети С.Людкевича (1953), В.Стефаника (1959), І.Крип'якевича. Полотна С. зберігаються у фондах музеїв Києва, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська. С.-автор ряду статей про українське мистецтво, окремих митців (І.Труша.А.Манастирського, О.Новаківського). Багато уваги приділяв вивченню звичаїв, традицій жителів Карпат, переважно гуцулів. Написав низку нарисів історико-етнографічного характеру. На основі зібраних народних переказів та пісень про Довбуша написав повість “Олекса Довбуш” (1935, 1944).

О. Луцький (Львів).

СМОТРИЦЬКИЙ ГЕРАСИМ ДАНИЛОВИЧ (р.н.невід. - п. жовтень 1514) - український письменник, педагог, культурно-освітній діяч. Батько М.Смотрицького. Н., ймовірно, у с. Смотричі на Поділлі (тепер Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.) в шляхетській родині. До 1576 був міським писарем у Кам'янці-Подільському. Згодом на запрошення князя К.Острозького переїхав до Острога, де став одним із передових діячів Острозького братства. В Острозі належав до гуртка, куди входили визначні діячі української культури -Кпирик Острозький, З.Тустанівський, Д.Наливайко та ін. 3 1580 - перший ректор Острозької Академії. Разом з І.Федоровим готував видання Острозької Біблії 1581 (написав віршовану передмову до неї, був її головним перекладачем і редактором) та “Буквар” (1578). Помер в Острозі. С. - автор першої друкованої пам'ятки української полемічної літератури “Ключ царства небесного и нашее христианское духовное впасти нерушимый узел” і трактату “Календар римський новий” (обидві видані у 1587). С. написав також ряд полемічних сатиричних творів, що не збереглися. У своїх працях С. полемізує з єзуїтами, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади. Твори С. написані мовою, близькою до народної.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СМОТРИЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ [до прийняття чернецтва - Максим; бл. 1578; за ін. дан. -1572 - 17(27). 12.1633; за ін. дан. - 1634] -визначний український церковний і культурний діяч, письменник-полеміст. Походив із с. Смотрича на Поділлі (тепер Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.). Син Г.Смотрицького. Навчався в Острозькій академії, з 1601 - у Віленській єзуїтській колегії. Згодом слухав лекції у Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому ун-тах. Здобув учений ступінь доктора медицини. Бл. 1608 поселився у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). У 1616 постригся у ченці. Виступав спільно з членами Віленського братства на захист православної віри. Згодом перебрався до Києва. У 1618-20 - викладач і ректор Київської братської школи. З 1620-архієпископ полоцький. Виступав разом з митрополитом Київським Й.Борецьким проти Берестейської унії 1596, вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Й.Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону православ'я - “Антіграфі” (1608), “Тренос, або плач східної церкви...” (польськ. мовою під псевд. Теофіл Орфолог, 1610), “Obrona Verificaciey... (1621), “Elenchus pism uszczypliwych...” (1622), “Suplikacja.,.” (1623) та ін.

Після подорожі у 1623-25 до Константинополя, Сирії і Палестини С. у 1627 перейшов на унію. З цього часу до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. У 1628-29 видав твори “Апологія подорожі до східних країн...”, “Паренезіс, або нагадування народу руському...”, “Екзетісіс...”, в яких відмовився від своїх антиунійних виступів та ідей. Найвизначніший твір С. - “Грамматіки словенськія правильное синтагма...” (1619), в якій упорядкував церковно-слов'янську мову. Цей твір С. протягом 17-18 ст. перевидавався у Москві (1648, 1721) та в Румунії (1697,1755).

О. Кривоший (Запоріжжя).

СНЄГІРЬОВ ГЕЛІЙ (Євген) ІВАНОВИЧ (14.10.1927 - 28.12.1978) - український письменник і кінорежисер. Н. у Харкові. У 1941-44 жив в евакуації у Тбілісі. Після закінчення війни до 1948 навчався у Харківському театральному ін-ті. Деякий час працював актором Харківського академічного драмтеатру ім. Т.Шевченка, з 1950 -вчителем, з 1951 - викладачем літератури та історії театру в Харківському театральному ін-ті. Після переїзду в 1956 до Києва - співробітник “Літературної газети”, режисер та за-

відувач сценарного відділу Київської студії хронікально-документальних фільмів. Перше оповідання опублікував у 1954. У 1957 з'явилася його перша збірка оповідань “Літо вернеться”. Згодом написав ліричну оповідь “Народи мені три сини”, яка була перекладена багатьма мовами світу й увійшла до антології “Краща європейська новела”. У 1957 прийнятий до Спілки письменників України. У 1966 за кінозйомку виступів І.Дзюби та В.Некрасова з нагоди вшанування жертв Бабиного Яру звільнений з керівної посади на кіностудії. У 1974 за відмову підготувати викривальну статтю проти В.Некрасова, автора епопеї “В окопах Сталінграда”, С. виключений з КПРС, творчих спілок письменників та кінематографістів, усунений з посади режисера кіностудії. Деякий час змушений працювати в Одесі. У 1975 С., під впливом розповіді дядька, письменника В.Собка, про негативну роль його матері у сфабрикованій НКВС справі Спілки визволення України, дослідив і описав у публіцистичній розвідці “Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)” механізм фабрикування звинувачень під час процесу СВУ. Не маючи змоги опублікувати свій твір в СРСР, передав його на Захід (друкувався у журналі “Континент” та українською мовою у видавництві “Нові дні”, Торонто). У березні 1977 написав відкритого листа президентові США Дж.Картеру з аналізом тоталітарної системи в СРСР. Під час “всенародного” обговорення проекту нової конституції С. надіслав відкритого листа “Уряду СРСР”, у якому заявив: “Ваша конституція - брехня від початку до кінця...”. На знак протесту проти засудження (1.7.1977) членів Української гельсінської групи М.Руденка та О.Тихого зрікся радянського громадянства, надіслав паспорт до МВС і оголосив про це на прес-конференції для іноземних журналістів у московському помешканні відомого правозахисника генерала П.Григоренка. У вересні 1977 заарештований. 28.10. С. оголосив безстрокове голодування. Був підданий примусовому харчуванню через зонд. У тюрмі стан здоров'я С. різко погіршився (С. був інвалідом II групи). У березні 1978 переведений у Лук'янівську в'язничну лікарню (незабаром був частково паралізований і майже втратив зір). Радянські власті проігнорували вимоги Заходу звільнити тяжко хворого С. У напівсвідомому стані 24.3. С. підписав покаянного листа, опублікованого газетою “Радянська Україна” 1.4. під назвою “Соромлюсь і засуджую”. Переведений до Жовтневої лікарні Києва, де невдовзі помер. На вимогу КДБ наступного дня кремований і похований. Серед ін. опублікованих творів: “Золотий бутс” (у співавторстві з Ю.Лубо-вицьким, 1963) та “Власним виміром я міряв долю свою”: щоденникові записи (1991) та ін.

Ю. Зайцев (Львів).

СНІГУР ЛУКА (Лукич; 1846 - 1928) - бойківський будівничий і різьбяр. Н. у с. Погарі (тепер Львівська обл.). З 20-ти років працював у майстра Арвая, з яким споруджував дерев'яні церкви, пізніше будував самостійно. Уславився як майстер дерев'яної монументальної архітектури, а також різьбяр. Авторству С. приписують понад п'ятдесят будинків різного призначення, з них - бл. 35 дерев'яних церков. Серед кращих робіт С. - церкви в селах Росохачі (1882), Оряві (1890), Гусному Вижному (1890), Маткові (1899), Кривому (1922), Климці (1925); іконостаси в селах Кривому, Ратичі, Довжині (всі - на Львівщині), що відзначаються високою досконалістю будівельних конструкцій і оригінальних архітектурних форм, зокрема струнких багатоступінчастих бань. Будівлями С. закінчується бойківська традиція дерев'яного культового будівництва.

М. Ерстенюк (Львів).

СНІГУРСЬКИЙ ІВАН (18.5.1784 -24.9.1847) - український греко-католицький церковний діяч, філантроп і меценат. Н. у с. Берестянах на Самбірщині у родині священика. У 1800 закінчив гімназію в Самборі. Вивчав теологію у Львівському ун-ті та Віденському конвікті. З 1808 - священик церкви св. Варвари у Відні. У 1812 здобув ступінь доктора богослов'я, з 1817 -декан богословського ф-ту Віденського ун-ту. В 1818-47 - перемишльський єпископ. З його іменем пов'язане заснування дяко-вчительського ін-ту (1818), єпархіальної друкарні (1829), запровадження хорового співу в кафедральній церкві та відкриття музичної школи, заснування четвертого курсу богослов'я духовної семінарії (1845). Разом з І.Могильницьким сприяв заснуванню народних шкіл (у 1833 було 380 парафіяльних, 24 тривіальні і 2 головні школи). С. виявляв жвавий інтерес до національно-культурного життя. Дбав про комплектування новими виданнями і утримання єпархіальної бібліотеки; запровадив викладання для перемишльських богословів церковнослов'янської мови і був ініціатором створення її граматики; заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті українську мову; надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам (Й.Левицькому, Й.Лозинському, Я.Головацькому, А.До6рянському). У своєму заповіті виділив кошти на утримання дяко-вчительського ін-ту, 50 стипендій для бідних учнів, заснував фонд для убогих вдів та сиріт. С. підтримував дружні взаємини з видатним славістом, прихильником національної незалежності українців Варфоломієм Копітаром, виступав посередником у його контактах з українськими філологами І.Лаврівським, Й.Левицьким, Й.Лозинським, істориком Д.Зубрицьким та ін. Ініціативи С. сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження у Галичині.

Ф. Стеблій (Львів).

“СНІП” - популярна тижнева газета для інтелігенції. Виходила з 1.1. до 30.12.1912 у Харкові за фінансової підтримки і за редакцією М.Біленького. Фактичним видавцем і редактором газети був М.Міхновський. “С.” мав виразно національну та антиурядову спрямованість, сприяв формуванню національної самосвідомості. В умовах реакції газета об'єднала навколо себе прихильників ідей М.Міхновського, брала участь у передвиборчій кампанії до IV Державної Думи, збирала гроші на спорудження пам'ятника Т.Шевченку. Через матеріальні труднощі та цензурні перепони на 44 (за ін. дан - на 55) номері газета припинила своє існування.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

СОБЄСЬКИЙ МАРКО (1628 - 3.6.1652) -представник знатного польського магнатського роду, син Якова Собєського, брат короля Яна III Собєського. Обіймав посади красно-ставського та яворівського старости. Активний учасник воєнних дій періоду національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1654-57. Брав участь у Зборівській битві 1649 і Берестецькій битві 1651. Під час Батозької битви 1652 потрапив у полон до татар і загинув.

Я. Ісаєвич (Львів).

СОБЄСЬКИЙ ЯКУБ (1588 - 13.6.1646) -польський державиний діяч, дипломат. Представник знатного польського магнатського роду, батько короля Яна III Собєського. Брав участь у поході польського королевича Владислава на Москву в 1618. Учасник переговоров між Московською державою та Річчю Посполитою, в результаті яких було укладено Деулінське перемир'я 1618. Відіграв важливу роль під час Хотинської битви 1621, взяв участь у розробці умов Хотинського миру 1621 між Туреччиною та Польщею. Обіймав важливі державні посади - з 1621 коронного крайчого, з 1636 - коронного підчашія. У 1638 С. призначено белзьким воєводою, у 1641 - руським воєводою, з 1646 - краківський каштелян. С. відомий як мемуарист. Залишив “Діаріуш Хотинського походу” та “Коментарі про Хотинську війну” (лат мовою, 1646). У них високо оцінював діяльність гетьмана П. Сагайдачного, але недооцінював роль українського козацтва під час Хотинської війни 1621.

Р. Шуст (Львів).

СОБОР РУСЬКИХ УЧЕНИХ 1848- перший з'їзд діячів української науки, освіти і культури Галичини під час революції 1848-49 в Австрійській імперії. Відбувся 19-25.10.1848 у Львові. Скликаний за ініціативою письменника М.Устияновича та заступника голови Головної руської ради І.Борисикевича з метою об'єднання зусиль української інтелігенції для підвищення освітнього рівня народу. У Соборі взяло участь 118 осіб, серед яких письменники, вчені, вчителі, журналісти, дрібні службовці, юристи, студенти, представники духівництва. На пленарних засіданнях виступили І.Борисикевич, Я.Головацький, І.Гушалевич, Й.Левицький, Й.Лозинський, Р.Мох, М.Устиянович та ін. Їхні виступи “дихали свободою і патріотизмом”, засвідчили готовність працювати над утвердженням української незалежності на засадах М.Шашкевича і Т.Шевченка. На засіданнях секцій вироблено пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам'яток історії та культури, видання популярного підручника з історії України. Секція шкіл накреслила програму розвитку українського шкільництва. У секції мови і літератури виникла гостра дискусія щодо мови письменства. Більшість учасників обговорення висловилася за літературну мову, близьку до народної, “гражданський” шрифт і фонетичний правопис, зберігши, однак, за прихильниками церковно-слов'янської мови (були в меншості) право на використання церковнослов'янської мови у наукових працях і етимологічному правопису. На засіданні 25.10.1848 засновано Товариство народної освіти, члени якого ввійшли до складу правління Галицько-руської матиці.

Ф. Стеблій (Львів).

СОВАЧІВ ВАСИЛЬ (1876 - 1924) - український військовий медик, генерал-хорунжий. Н. у с. Примаках на Полтавщині. З 1893 на військовій службі у російській армії. Закінчив військове училище, медичний ф-тет Київського ун-ту (1902). Брав участь у російсько-японській війні. З 1907 - начальник дивізійної медично-санітарної лабораторії. Згодом працював у військових академіях Санкт-Петербурга. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, полковник медичної служби (1913). З 1917 перебував на службі в Армії УНР. У січні 1919- начальник військово-санітарної управи, з травня 1920 - інспектор санітарної управи Дієвої армії. З 1920 - у таборах інтернованих українських частин у Польщі. Доктор медицини. Помер у містечку Сливки в Карпатах.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СОЗАНСЬКИЙ ІВАН (1.12.1881 -28.2.1911)-український історик і філолог. Н. у с. Купновичі (Самбірського р-ну на Львівщині). Гімназійну освіту здобув у Самборі (1902). У 1902-07 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту, відвідував курси лекцій професорів К.Студинського (філологія) і М.Грушевського (історія). У 1905-06 працював у бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка, 1907 -на посаді вчителя української мови Академічної гімназії у Львові, у 1908-11 - гімназії в Бродах. Брав активну участь у діяльності українських товариств та інституцій Бродів, у відновленні в 1907 діяльності місцевого осередку “Просвіти”. Наукову працю розпочав у студентські роки. Найвизначніша його історична праця, створена на основі судових матерілів 17 ст., -дослідження “З минувшини м. Бродів” (“Записки НТШ”, 1910-11), яке відтворило широку панораму життя тогочасного міста (правові відносини, розвиток ремесла і торгівлі, економічний стан міщан -українців, поляків, вірменів, євреїв та ін.). Здійснив низку публікацій документів з історії освіти та історії українського національного руху в Галичині у 1848—49, зокрема: “До історії народного шкільництва в рр. 1821-1838” (1909), “До історії участи галицьких русинів у Слов'янськім конгресі в Празі 1848 р.” (1906), “До історії відносин австрійської бюрократії в Галичині до українського національно-політичного руху, 1848-1850 рр.” (1909), “Кілька документів до історії 1848-1849 рр.” (1909). Автор публікацій з історії літератури: “До генези творчості М.Шашкевича” (1906), “Недруковані вірші Маркіяна Шашкевича” (1905), “До біографії й літературної спадщини Івана Вагилевича” (1906), “З літературної спадщини Василя Ільницького” (1905), “Поетична творчість Олександра Духновича” (1908), “Олександр Духнович - угроруський автор народних учебників і публіцист” (1908) та ін.

Ф. Ствблій (Львів).

СОЙМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ-орган законодавчої влади КарпатськоїУкраїни у 1939. У жовтні 1938 чехословацький уряд під тиском українських державницьких сил у Закарпатті погодився сформувати автономний уряд Підкарпатської Русі, а 22.11.1938 парламент ЧСР прийняв “Конституційний Закон про автономію Підкарпатської Русі”, що передбачав створення вищого законодавчого органу краю - Сойму Підкарпатської Русі (Сойму Карпатської України). 12.1.1939 автономний уряд Карпатської України на чолі з А.Волошиним прийняв рішення про проведення виборів до загальнонародного представницького органу - Сойму Карпатської України. 18.1.1939 створено Українське національне об'єднання (УНО) - політичне утворення, яке об'єднало представників усіх існуючих на той час українських політичних партій. 12.2.1939 відбулися вибори (прямі, рівні та загальні, за таємного голосування) депутатів першого Сойму (Сейму) Карпатської України. Представництво на виборах - приблизно один депутат від 20 тис. виборців. У виборах взяло участь 92,6% всіх виборців, з яких за список УНО (були включені й представники національних меншин) проголосувало бл. 93% виборчого корпусу. Всього обрано 32 депутати: А.Волошин, Ю.Ревай, М.Бращайко, Ю.Бращайко, І.Єриєв.А.Довбак, М.Долинай, М.Дрбал (представник від чеської національної меншини), А.Дутка, І.Ігнатко, В.Комаринський, І.Качала, В.Климпуш, В.Клочурак, В.Лацанич, М.Мандзюк, М.Марущак.Л.Романюк, Є.Мойш (представник від румунської меншини), Д.Німчук, А.Е.Ольдофреді (представник німецької національної меншини), Ю.Пазуханич, І.Перевузник, П.Попович, Ф.Ревай, М.Різдорфер.С.Росоха, Ю.Станинець, В.Шобей, А.Штефан, К.Феделеш, М.Тулик. Перше засідання Сойму розпочалося 15.3.1939. Головою Сойму обрано А.Штефана, заступниками голови - Ф.Ревая та С.Росоху. С.К.У. обрав президентом Карпатської України А.Волошина. Сойм одноголосно висловився за самостійність Карпатської України та прийняв Конституційний закон, який закріплював республіканську форму правління, державний статус української мови, державні символи Карпатської України (прапор, герб, гімн). Затвердження назви держави - Карпатська Україна підкреслювало єдність українського народу Закарпаття з усім українським народом. Було призначено уряд Карпатської України, який очолив Ю.Ревай. Внаслідок окупації Угорщиною території Карпатської України С.К.У. припинив свою діяльність.

Т. Андрусяк (Львів).

“СОКАЛЬСЬКИЙ КОРДОН”-умовна назва лінії, яку польське державне керівництво встановило у міжвоєнний час для розмежування Галичини і північно-західних українських земель (Волині, Полісся, Холмщини). Проходив по північній адміністративній межі Сокальського повіту (звідси і назва). “С.к.” мав перешкодити консолідації української спільноти у Польщі та сприяти проведенню політики асиміляції місцевого населення шляхом ізоляції Волині й Полісся від центрів українського національного життя, зосереджених у Галичині. Польська адміністрація намагалася не допустити поширення діяльності у північно-західних землях галицьких політичних, культурно-просвітніх та фінансово-економічних організацій (“Просвіти”, УПТ “Рідна школа”, Союзу українок, “Січі”, “Сокола”, політичних партій та ін.). Окупаційна влада забороняла розповсюдження на цих землях українських книг і преси, що виходили в Галичині, утруднювала процеси міграції населення з одного регіону в інший.

М. Швагуляк (Львів).

СОКАЛЬСЬКИЙ ПЕТРО ПЕТРОВИЧ [14(26).9.1832 - 2(14).4.1887] - український композитор, музичний критик, фольклорист. Н. у Харкові. В 1852 закінчив природничий ф-тет Харківського ун-ту. У 1855 здобув звання магістра з хімії. У 1856 призначений чиновником департаменту сільського господарства у Петербурзі. У 1856-57 працював особистим секретарем російського консула у Нью-Йорку. 3 1858 жив в Одесі. В 1859 відновив діяльність Філармонічного товариства, співпрацював у газеті “Одесский вестник”, у 1871-76 - редактор видання. В 1862-63 вчився у Петербурзькій консерваторії. Після повернення в Одесу в 1864 організував Товариство аматорів музики (“Одесское музыкальное общество”), а в 1866 - музичну школу при ньому. С. - автор опер (“Мазепа”, за О.Пушкіним, 1859; “Майсь-ка ніч”, за М.Гоголем, 1876; “Облога Дубна”, за повістю “Тарас Бульба” М.Гоголя, 1884), балади “Слухай!”, фортепіанних п'єс (“Віють вітри, віють буйні по степу широкому”, “Роздуми на березі Дніпра”, “На Україні”, 1883), музичного циклу “Слов'янський альбом” (1873), фантазії для оркестру “На луках. Відголоски України” (1861) та ін. Написав понад 40 романсів, серед яких - на слова Т.Шевченка (“Утоптала стежечку”, “Полюбила молодого козака дівчина”, “Єсть на світі доля”), І.Полєжаева та ін. Посмертно видано збірник “Малоросійські і білоруські пісні, зібрані П.Сокальським” (1903) з авторською передмовою, в якій С. виклав свої погляди на принципи обробки народних пісень.

К. Кондратюк (Львів).

СОКИРА-ЯХОНТОВ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ (28.8.1874 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-майор (1916). Військову освіту здобув у Тифліському кадетському корпусі, 3-му Олександрівському військовому училищі (1894). Служив у Горій-ському піхотному резервному полку. У 1905 С.-Я. після закінчення Миколаївської академії Генерального штабу відбув на Далекий Схід, де офіцером штабу Маньчжурської армії брав участь у російсько-японській війні. З 1907-помічник інспектора Воронезького кадетського корпусу, підполковник. У роки Першої світової війни - на Західному фронті, старший ад'ютант штабу 10-ї армії, командир 25-го піхотного Смоленського полку (1915), командир піхотної бригади. В українській армії-з 1918. Деякий час був командиром Першої української козацько-стрілецької дивізії (див. Сірожупанники), яка в період Гетьманату охороняла північні кордони України на Чернігівщині. З 23.8. - начальник Подільської залоги. У жовтні 1918 - командир Подільського козачого коша. Після падіння Гетьманату перебував в Одесі, де у січні-лютому 1920 сформував українську стрілецьку дивізію з галичан, які одужували та прибували з італійського полону. Напередодні вступу до міста частин більшовицької 14-ї армії денікінський генерал М.Шілінг передав йому впаду в Одесі. За більшовицької влади С.-Я. у березні 1920 очолював велику військову маніфестацію під синьо-жовтими прапорами з нагоди Шевченківських свят. Наприкін. 1920 виїхав до Варшави. Невдовзі заарештований польською контррозвідкою як “шпигун радянської Росії”. Був обміняний на польського агента. Подальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

“СОКІЛ”- перше українське фізкультурно-спортивне (спортивно-руханкове) та протипожежне товариство, створене у Львові в 1894. Ідею створення спортивного товариства, яке поруч з увагою до фізичного виховання мало б на меті пробудження національної свідомості та національно-патріотичне виховання, висунув чех Мирослав Тирш. У 1862 у Празі виникло перше товариство “С.”. Згодом були створені аналогічні організації в ін. слов'янських народів (польське товариство “С.” у Львові організовано в 1867). У 1907 вони об'єдналися у Всеслов'янський сокільський союз. Статут українського “С.” розроблений В.Лаврівським і опублікований 8.12.1892 (затверджений Міністерством внутрішніх справ 26.7.1893); зміни і доповнення у статут внесено у 1926 і 1929. Завданням товариства було фізичне вдосконалення його членів, проведення культурно-просвітницьких заходів з метою виховання почуття національної єдності. Товариство створене на загальних зборах, що відбулися 11.2.1894 у Львові. Члени товариства займалися різними видами спорту: велосипедний, веслування, фехтування, стрільба (з 1912), проходили протипожежну підготовку, могли відвідувати заняття з музики і співу. Пізніше серед спортивних дисциплін, якими займалися члени товариства, з'явилися лижний спорт (лещатарство), ковзанярський та санний спорт, хокей (гаківка), футбол (копаний м'яч), волейбол (сітківка), баскетбол (кошиківка), а також бокс (стусан) та туризм (мандрівництво). Осередки “С.” організовували та опікували гуртки музики, співів, аматорські театри. У 1912 за ініціативою С.Горука організовано стрілецькі сокіль-ські курені, які займалися військовою підготовкою. Особливе значення не тільки для розвитку фізкультури і спорту, але й для національної консолідації, піднесення рівня національної свідомості мали сокільські зльоти, т.зв. здвиги, які в довоєнний період проводилися майже щорічно. У II Крайовому Шевченківському здвизі у Львові (червень 1914) взяло участь 6л. 12 тис. чоловік, у т. ч. членів “Січі”, “Пласту”, товариств українських січових стрільців.

Ідеї “С.” знайшли підтримку серед українського населення, осередки товариства виникли у багатьох містах і селах Галичини та Буковини (саме на ці два регіони, згідно зі статутом, поширювалась діяльність “С.”). У 1914 на західноукраїнських землях діяли 974 місцеві осередки, які об'єднували бл. 33 тис. членів: представників інтелігенції, студентства, селянства, робітництва, духовенства. З метою залучення до занять спортом усього населення у 1902 створено жіночий руханковий відділ. Завдяки діяльності І.Боберського фізична культура стала обов'язковим предметом в українських гімназіях. Разом з розвитком фізичної культури та спорту велика увага приділялася розвитку протипожежної безпеки, що знаходило особливу підтримку серед селянства. За ініціативою і під керівництвом членів “С.” проводились урочисті вечори з нагоди пам'ятних історичних дат, готувались концерти, ставились аматорські вистави (у театральній секції розпочав свою діяльність Л.Курбас), організовувались публічні виступи. У 1910-30-х роках “С.” відігравав вагому роль в організації спортивного і національно-культурного життя українського населення Галичини і Буковини.

Згідно зі статутом, “С.” мав власний прапор (лев у синьому полі), гімн (“Соколи, соколи, ставайте в ряди”), гасла-кличі (“Всі вперед - всі враз”, “В здоровому тілі - здорова душа”, “Де сила-там воля”) та сокільський привіт - “Гаразд”. Очолювали “С.” В.Нагірний (1894-1900), А.Будзиновський, І.Боберський (1910-14); у міжвоєнний період -М.Заячківський (1922-33), М.Хронов'ят (1933-39). Членами “С.” були І.Белей, М.Шухевич, Б.Лепкий, сини Івана Франка - Петро, Тарас та Андрій, Є.Коновалець, І.Крип'якевич та ін. “С.” проводив активну видавничу діяльність. На серед. 1930 років“С.” видав понад 130 найменувань літератури, у т.ч. підручників, посібників, правил змагань, описів вправ, календарів тощо. Початок цій діяльності було покладено В.Лаврівським, який 1895 видав календар для “Соколів” та правила гри у футбол. Пізніше вийшов цілий ряд інших праць, зокрема: І.Боберського “Рухові ігри і забави”, “18 м'ячевих ігор”, І.Мриця “Наука їзди на лещатах”, Д.Навроцької “Вправи вільноруч для жінок”, Т.Франка “Історія і теорія руханки”, П.Франка “Підручник шведської руханки”, Є.Жарського “Самооборона” та ін. “С.” видавав ряд періодичних видань: “Сокільські вісті” (у 1908-09 як додаток до “Свободи”; 1928-39), “Вісти з Запорожа” (1910-14; ред. І.Боберський) - самостійний місячник руханкових і пожежних товариств з власним додатком “Пластовий табор”.

У міжвоєнний період українські сокільські організації існували в еміграції (зокрема, в Чехословаччині, Югославії, Аргентині) і об'єднувалися у Союз українського сокільництва

за кордоном. Проте український сокільський рух в еміграції не набув значного розвитку, і в роки Другої світової війни осередки С. фактично припинили своє існування. Після Другої світової війни “С.” кваліфікувався як “буржуазна організація” і був ліквідований у всіх країнах “соціалістичного табору”.

Т. Андрусяк (Львів).

СОКОЛОВСЬКИЙ ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ (р. н. невід. - п. 1922) - державний діяч періоду Гетьманату. Н. у Полтаві. До революції обіймав посаду завідувача агрономічного відділу Полтавської губернської земської управи. Співпрацював з журналом “Украинская жизнь”, який у 1912-17 у Москві видавали О.Саліковський і С.Петлюра. Належав до партії кадетів. На поч. травня став міністром харчових справ Української Держави. 9.7.1918 подав у відставку з поста міністра. За деякими даними,у1918 належав до Української партії соціалістів-федералістів. У кін. листопада 1918 С. разом з К.Мацієвичем, В.Прокоповичем, І.Фещенком-Чопівськцм, А.Марголіним направлений до Одеси і Ясс (Румунія) для ведення переговорів з представниками Антанти, але Директорія УНР відкликала цю дипломатичну місію. Пізніше виїхав на Північний Кавказ до А.Денікіна. Помер у Бєлграді (тепер Союзна Республіка Югославія).

/. Підкова (Львів).

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ (13.7.1940 - 22.6.1992) - український поет, правозахисник, громадський діяч. Н. У с. Червоноярському Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл. У 1962-64 навчався на філологічному ф-ті Львівського ун-ту, пізніше - у Дніпропетровському ун-ті. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. У 1966 “за написання націоналістичних віршів” виключений з комсомолу і відрахований з ун-ту. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети “Енергетик”, матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав. У 1968 виступив одним з авторів “Листа творчої молоді Дніпропетровська”, в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара “Собор”. Навесні 1969 “Лист” передала радіостанція “Свобода”, опублікували зарубіжні засоби масової інформації. У серед. червня 1969 С. було заарештовано, і 27.1.1970 Дніпропетровський облсуд за ст. 62, ч. 1 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”) засудив С. до 4,5 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії, з кін. 1971 -у Володимирській в'язниці, згодом - у таборах Пермської обл. Звільнений 14.12.1973. Мешкав у Дніпропетровську, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку. У жовтні 1979 вступив у правозахисну організацію - Українську гельсінську групу. У квітні 1980 був знову заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений у січні 1981 до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Покарання відбував у Чистопольській в'язниці (тепер Татарстан, РФ). За 9 днів до закінчення тюремного терміну 3.4.1985 черговий раз заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за “хуліганство”. У жовтні 1985 переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської обл. Найчастіше з усіх політв'язнів “за порушення режиму” утримувався у штрафному ізоляторі (ШІЗО), у 1987 переведений до одиночної камери. Звільнений з ув'язнення у серпні 1988. Після повернення в Дніпропетровськ працював в Українській гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім.Т.Шевченка, Народного руху України, “Меморіалу”. Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 31989 редагував і видавав журнал “Пороги”. Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви. 20.5.1991 був жорстоко побитий під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпропетровську, що прискорило його смерть. Похований у Дніпропетровську. У 1960-х роках публікував вірші в альманасі “Вітрила”, журналі “Прапор” та переклади з білоруської у журналі “Вітчизна”. У 1971 видавництво “Молодь” планувало видати збірку поезій С., але її зняли з виробництва у зв'язку з арештом автора. Пізніше твори С. публікувалися лише за кордоном. В Україні перша збірка поезій “Владар каменю” вийшла друком лише після смерті поета - у 1993 в Києві. У липні 1995 С. прийнятий в Спілку письменників України (посмертно).

Ю. Зайцев (Львів)

СОЛЕНИК КАРПО ТРОХИМОВИЧ (травень 1811 - 7(19).10.1851) - визначний український актор, один з основоположників українського реалістичного театру. Н. у м. Ле-пелі (Вітебська обл., Білорусь) у дворянській родині. Навчався у Віленському ун-ті на математичному ф-ті, але курсу не закінчив. На поч. 1830 років вступив до відомої української акторської трупи І.Штейна (Харків). У 1832 дебютував у ній як актор. З 1835 працював у трупі Л.Млотковського (Харків). За кілька років наполегливої праці С. самостійно опанував акторську техніку. Преса одностайно визнала С. одним з найпопулярніших акторів провінції, майстром художнього перевтілення, правдоподібного вживання в сценічний образ. С. не раз запрошували на сцену столичного Александринського театру, зокрема, М.Гоголь. У різні часи гастролював у Курську, Кишиневі, Воронежі та ін. містах, але в основному його діяльність проходила в Україні: Харкові, Одесі (трупа Соколова), Києві, Полтаві, Сумах та ін. містах. Створив на сцені багато класичних, переважно комедійних образів. Серед кращих - Виборний, Возний, Чупрун (“Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарівник” І.Котляревського), Шельменко, Стецько (“Шельменко-денщик”, “Шельменко - волосний писар”, “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ'яненка), Фамусов (“Лихо з розуму” О.Грибоєдова), Хлестаков, Осип, Бобчинський, Кочкарьов (“Ревізор”, “Одруження” М.Гоголя), Блазень (“Король Лір” У.Шекспіра). С. у ролі Чупруна бачив на ярмарку у Ромнах Т.Шевченко, який у своєму “Щоденнику” назвав С. геніальним актором. На поч. 1850 років відомий як режисер. Помер у Харкові. Творчість С. високо цінували М.Щепкін, М.Гоголь, Т.Шевченко. С. наділяв своїх героїв властивим йому натхненням, дотепним гумором і життєрадістю, у поєднанні з оптимістичним ставленням до долі людини. Похований у Харкові.

О. Бачинська (Одеса).

СОЛІДАРИЗМ - філософська та суспільно-політична течія, розповсюджена в ряді деяких суспільно-визвольних рухів після Другої світової війни. С. позначений співіснуванням у єдиній моделі нових західних концепцій (лібералізму з його теорією вартості людської одиниці) та ультраконсерватизму (італійського й іспанського фашизмів, інтегрального націоналізму). С. виступав компромісною теорією між цими течіями, поділяв народ на стани за фаховою приналежністю. Законодавча влада за С. формується з представників фахово-станових організацій та політичних партій (як правило, допускається існування двох партій). Фахово-станові організації та політичні партії складають списки кандидатів у парламент, за які виборці віддають свої голоси на виборах. Національні збори мають обрати голову народовладної держави. Виконавчий орган формується Головою держави і відповідальний як перед Головою, так і перед парламентом. С. покликаний ліквідувати сучасні суперечності: між працівниками та працедавцями, між ідеологічним і матеріальним світоглядами, між профспілками і партіями, між державою та особою. С. - яскравий приклад утопічного демократизму кабінетного типу, відірваного від державних реалій. На практиці С. неспроможний вирішити поставлені проблеми. Виявився продуктом ультраконсервативного мислення, максимально пристосованого до нових умов. Основні засади С. викладено у праці О.Бойдуника (“Національний Солідаризм”, 1947; під псевд. П.Боярський). У період від 1947 до 1972 С. був офіційною ідеологією ОУН-М. З ін. політичних структур С. культивував російський Народно-трудовий союз.

У 1970 роках в ОУН-М на зміну С. прийшла ідеологія демократичного націоналізму.

К. Бондаренко (Львів).

СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ [5(17).5.1820 - 4(16).10.1879] - російський історик. Академік Петербурзької академії наук (1872). Н. у Москві в сім'ї священика. У 1833-38 навчався у гімназії. У 1838 вступив на історико-філологічне відділення філософського ф-ту Московського ун-ту. Після закінчення ун-ту (1842) протягом 1842-44 перебував за кордоном як домашній учитель дітей А.Строганова. Відвідував лекції Ф.Гізо, Ж.Мішле у Парижі, К.Ріттера, Л.Ранке у Берліні, познайомився з відомими славістами В.Ганкою, Ф.Палацьким, П.Шафариком. У 1845 захистив магістерську, а в 1847 - докторську дисертацію. З 1847 - професор Московського ун-ту. У 1864-70 - декан історико-філологічного ф-ту, у 1871-77 - ректор Московського ун-ту. В останні роки життя був головою Московського товариства історії і старожитностей російських, директором Оружейної палати. У студентські роки С. симпатизував російським слов'янофілам, згодом поділяв погляди західників, займаючи помірковану ліберальну позицію. Був придворним учителем російських імператорів. Відстоював автономні права університетів, за що змушений піти у відставку з посади ректора. Основна праця “Історія Росії з найдавніших часів” (1851-79; 29 тт.; доведена до 1775) містить численні факти з історії слов'ян, Київської Русі, історії українських земель 14-18 ст. Упереджено характеризував діяльність українських гетьманів, запорозького козацтва. С. - автор теоретичних праць “Історичні листи” (1858), “Прогрес і релігія”, “Спостереження над історичним життям народів”, у яких застосований порівняльно-історичний метод дослідження. Великий архівний матеріал, узагальнений у працях С., ставить їх у ряд вагомих здобутків російської історіографії, що становлять науковий інтерес і для сучасних істориків.

О. Мазур (Львів).

СОЛОВКИ - узагальнююча назва групи островів у пд.-зх. частині Білого моря, Зосимо-Савватіївського монастиря та радянського концтабору. Заг. пл. архіпелагу (входять острови Великий Соловецький, Анзер, Муксольма, Великі й Малі Зайчики, Конд-острів і Вороній) 347 км2 Найменша відстань від материка -65 км. З часів Новгородської республіки С. були осередком колонізації півночі, чому особливо сприяла слава монастиря. У монастирі прийняв чернецтво святий Філіп, митрополит Московський, та Авраамій Палі-цин. Серед ченців перебував також Московський патріарх Никон. Влада використовувала С. і як місце заслання. У різні часи на С. перебувало чимало українців, зокрема, противники гетьмана І.Мазепи (полтавський священик І.Святайло з сином і чернець Никанор), а після Полтавської битви 1709 - його прихильники (ген. осавул Д.Максимович, сердюцький полковник Я.Покотило). У пізніші часи на С. були заслані архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей І.Рогачевський, останній кошовий отаман Запорозької Січі П.Калнишевський. У 1850-54 на С. був засланий ки-рило-мефодіївець Г.Андрузький.

Зі встановленням радянської влади, на С. було організовано перший в СРСР концтабір, в якому карались і загинули десятки тисяч в'язнів. Соловецький монастир було ліквідовано за постановою Архангельського губвиконкому 21.7.1923 (на той час тут перебувало бл. 60 ченців). За постановою РНК СРСР від 13.10.1923 було утворено “Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения” (СЛОН ОГПУ). Під управлінням СЛОНа перебував увесь Соловецький архіпелаг та прилегла частина материка.

В українській історіографії історія С. традиційно поділяється на чотири періоди. У часи непу (до 1927) табірний режим був порівняно м'який. В'язні фактично працювали на обслуговування власних потреб. Інколи траплялися втечі, у 1926-27 зареєстровано 188 втеч із Кемі і 12 із Соловків. В'язні іронічно називали табір “Радянським Союзом у мініатюрі”. Табірний контингент офіційно поділявся на кілька груп: політики (члени партій меншовиків, соц.-революціонерів та анархістів), церковники (духівництво й миряни, засуджені за церковними справами), контрреволюціонери та кримінальні злочинці. У 1923-25 політики перебували на окремому режимі - не працювали, жили разом і мали свій орган управління (старостат). Кількість духівництва, за різними джерелами, коливалася від 120 до 500 осіб. У 1926-29 діяв “Собор соловецьких єпископів”, що прийняв 4 послання з головних питань поточного церковного життя. В Онуфріївській церкві, що знаходилася на місцевому цвинтарі, щоденно відбувалося богослужіння. Старшим архієреєм катакомбної соловецької церкви був єпископ Максим (Жижиленко; 1886-1931). У каплиці преподобного Германа з 1925 служили католики східного обряду, а згодом і римо-католики.

У ризниці Преображенського собору в 1923-26 діяв театр, з вересня 1924 - музей. У пізніші роки режисером соловецького табірного театру був Л.Курбас. Існувало соловець-ке т-во краєзнавства (реорганізоване 1926 з Соловецького відділення Архангельського товариства краєзнавства: СОАОК), при якому діяли секції, зокрема, кримінологічна (організована 23.10.1923). Кримінологічний кабінет при останній провадив соціологічні й невро-психопатологічні дослідження серед в'язнів. У 1924-30 управління СЛОНа видавало щомісячний журнал “Соловецкие острова” (1924 під назвою “СЛОН”; у 1927-28 друкувався на сторінках журналу “Карело-Мурманский край”), а в 1925-28 та 1930 -щотижневу газету “Новые Соловки” з нерегулярними додатками, у 1927 - щоденний ра-діобюлетень.

Другий і третій періоди - це часи перших радянських п'ятирічок. Після створення Біломорсько-Балтійського табору з центром на Медвежій горі (тепер Медвеж'єгорськ) з 1.11.1933 С. включено до його складу як 8-е Соловецьке спецвідділення (штрафне) Біломорсько-Балтійського комбінату. У серед. 1930 років на С. були ув'язнені відомі українські діячі, що пройшли за процесами СВУ, УНЦ, УВО. Серед них були академіки М.Слабченко, М.Яворський, С.Рудницький, професори Й.Гермайзе та А.Барбар, політичний діяч та історик П.Христюк, письменники Є.Плужник, О.Слісаренко, Г.Шкурупій, партійні та радянські діячі М.Любченко, М.Полоз, О.Шумський та ін. У цей час умови життя в'язнів значно погіршилися. Вони працювали на лісозаготівлях, у цегельні, ливарні та на ін. важких роботах. Окрему категорію в'язнів складали 325 людоїдів з часів голодомору 1932-33. У концтаборі існувало З спецізолятори. З метою психологічно і фізично зламати в'язнів, а також добитися потрібних слідству зізнань була розроблена система жорстоких тортур - т. зв. комари, жердочка тощо. Терор набув нечувано страшних форм. Зокрема, за відмову в'язнів одного з бараків у 40-градусний мороз вийти на роботу (за браком одежі), чекісти спалили барак, де загинуло бл. 400 невільників.

Четвертий період (1937-39) називають періодом єжовщини. 20.2.1937 табір було перетворено на “Соловецкую тюрьму особого назначения” (СТОН 10-го відділу ГУДБ НКВС, ліквідована 2.11.1939). Наприкін. 1937 - на поч. 1938 окрема “трійка” УНКВС по Ленінградській обл. (голова-Л.Заковський, члени В.Гарін та Б.Позерн, секретар Єгоров) сфабрикувала низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 в'язнів. За справою № 103010/37 було засуджено найбільше українських діячів, серед яких О.Волох, М.Вороний, М.Зеров, А.Крушельницький, М.Куліш, Л.Курбас, Ю.Мазуренко, М.Павлушков, В.Підгаєцький, В.Підмогильний, П.Филипович, В.Чехівський та ін. (разом 134 особи). Найбільшу, першу групу з 1111 в'язнів розстріляно в Карелії поблизу Онезького озера під Медвеж'єгорськом (між 27.10 і 4.11.1937). Другу групу з 509 в'язнів вивезено до Ленінграда, де, правдоподібно, також розстріляно. Третю групу із 198 засуджених розстріляно 17.2.1938 на С. поблизу Ісаково. Існують дані, що велику партію в'язнів затоплено разом із баржею у Білому морі.

С.Білокінь (Київ).

СОЛОНИЦЬКИЙ БІЙ 1596 - вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу м.Лубен під час козацько-селянського повстання під проводом С.Наливайка. Після бою в урочищі

Гострий Камінь поблизу Білої Церкви (квітень 1596) основні сили повстанців на чолі з С.Наливайком та ГЛободою відійшли у Лівобережну Україну і мали намір у випадку невдачі повстання відійти на територію Московського царства (див. Наливайка повстання 1594-96). У кін. травня 1596 польсько-литовські частини на чолі з С.Жолкєвським наздогнали військо повстанців, обтяжене обозом з сім'ями козаків, і відрізало шлях до московського кордону. Селянсько-козацькі загони побудували в урочищі Солониця (неподалік від Лубен) укріплений табір з чотирьох рядів возів, оточених навколо валом і ровом. У таборі знаходилось бл. 10 тис. чол., хоча боєздатних налічувалося не більше 3 тис. чол., решту становили сім'ї повстанців і поранені. С.Жол-кєвський мав близько 5 тис. жовнірів, допоміжні загони і артилерію. 16.5.1596 почалася облога козацького табору, що тривала бл. двох тижнів. Мужньо обороняючись, повстанці сподівалися на допомогу запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діяв у тилу ворога. Однак запорожцям прорватися до табору не вдалося і становище обложених стало критичним - бракувало харчів, води, почався масовий падіж коней. До того ж у таборі загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Скориставшись з важкого становища повстанців, С.Жолкєвський вступив у таємні переговори з ГЛободою, пообіцявши реєстровцям амністію. Чутки про капітуляцію викликали між реєстровими і нереєстровими козаками збройну сутичку, в якій Г.Лободу було вбито. 26.5.1596 польське військо повело гарматний обстріл табору, готуючись 28.5. почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28.5. частина реєстровців по-зрадницькому схопила С.Наливайка, М.Шаулу та ін. керівників повстання і видала С.Жолкєвському. Під час переговорів польське військо за наказом С.Жолкєвського підступно напало на табір і вирізало кілька тисяч повстанців разом з їхніми жінками і дітьми. Тільки невелика частина козаків на чолі з К.Кремським прорвали оточення і відступила на Запорожжя.

М. Пасічник (Львів).

СОЛОХА  - скіфський курган (т. зв. царський) кін. 5 - поч. 4 ст. до н. е. Розташований за 9 км. на півд.-зх. від с. Великої Знам'янки Васильківського р-ну Запорізької обл. Розкопки кургану провів у 1912-13 М.Веселовський. Під насипом 18м заввишки знайдено два “царські” поховання. Одне з них (центральне) пограбоване у давнину, інше (бокове) - у західній частині кургану збереглося повністю. У камері катакомби розмірами бл. 27 м виявлені численні предмети, серед яких срібний кілік, бронзовий черпак з голівкою лебедя, амфора, срібний з позолотою кілік з написом, золоті бляшки та ін. У господарській камері знаходились бронзовий казан та посудина, три амфори. Поряд із центральною могилою знайдено поховання двох багато вбраних людей. У дромосі виявлено кістяки насильно умертвлених слуг - юнака винодара та зброєносця. У камері розмірами бл. 11,2 кв. м знаходилося поховання “царя”, облаштоване пишним інвентарем. Серед знахідок - обруч, шестопер, два мечі, вістря стріл, два списи, лусковий панцир, золота фіала з двома написами, сім срібних посудин, чорнолаковий кілік, більше 300 золотих бляшок тощо. Чудовими взірцями грецької роботи є золотий гребінь з фігурками скіфів, що б'ються, та срібна оббивка горіту (налуччя) із зображенням битви воїнів. У нішах і тайнику знаходились амфори та посуд: казани, лутерій ківш, сито, рітон тощо. За 2,6 м на захід виявлені поховання конюха та могила з 5 кістяками забитих коней, на яких виявлено залишки вуздечки. За однією з існуючих версій, центральне поховання С. могло належати скіфському царю Орику і здійснене бл. 410 до н. е., бокове - Царю Октомасаду (поч. 4 ст. до н. е.).

Г. Тощев (Запоріжжя).

СОЛТИС (від нім. Schultheiss - сільський староста) - 1) У селах на західноукраїнських землях, що з 14 ст. підпали під владу Польщі, службова особа, яку призначав феодал. С. були і в Зх. Закарпатті у 16-першій пол. 18 ст. С. збирав з селян чинш, мав судову владу тощо. Посада С. існувала до 19 ст. 2) У селах Західної України 1933-39 службова особа, що виконувала функції розпорядчого органу сільської громади. С. обирала громадська рада, а затверджував повітовий староста.

В. Кульчицький (Львів).

СОЛТИС МИХАЙЛО (псевдо - Черкас; 31.8.1918-можливо, серпень 1944)-український військовий діяч. Н. у с. Жидачині Ківерцівського р-ну Волинської обл. Навчався в українській гімназії у Луцьку, 1936-38 - у школі “Маслосоюзу” в Стрию. Член Організації українських націоналістів (з 1938). У 1938-39 працював у кооперативі на Поліссі. На поч. 1939 заарештований польською поліцією за приналежність до ОУН. У вересні того ж року втік із в'язниці й переїхав до Берліна. Після розколу ОУН із 1940 - на боці А.Мельника. У червні 1941 С. у складі похідних груп діяв на Черкащині і Кіровоградщині. З 1942 - член Волинської крайової екзекутиви ОУН-М. Наприкін. 1942 організував партизанський відділ ОУН-М в околицях Луцька, займався пропагандистською роботою. У серпні 1943 провів переговори (не санкціоновані ПУН) з шефом поліції Волині і Поділля д-ром Піцом і в порозумінні з ним створив Український легіон самооборони. Очолив штаб легіону. Влітку 1944 С. виступив з ініціативою підписання угоди з Армією Крайовою (АК) про взаємний ненапад. Рішучий протест С. у зв'язку з намаганням використати УЛС у придушенні Варшавського повстання 1944 та контакти з польським рухом Опору спричинилися до його арешту гітлерівськими спецслужбами. Подальша доля С. невідома. Згідно з найпоширенішою версією, С. було розстріляно.

К. Бондаренко (Львів).

СОЛЯНИЙ ШЛЯХ -1) Старовинний торговельний шлях, по якому возили сіль у Київську Русь з Кримського узбережжя Чорного моря. Згадується у літописі під 1170. Розпочинався на Київщині. Мав два розгалуження, одне з яких починалось у Переяславі, інше -у Ромнах. Поблизу гирла р. Ворскли обидва розгалуження з'єднувалися. Звідси шлях вів до Перевалочної (село залите водами Дніпродзержинської ГЕС) по лівому березі Дніпра, далі - до Кам'янського перевозу (біля гирла р.Конки) по правому березі й далі, знову по лівому. Неподалік сучасної Каховки С.ш. повертав на Крим. Пролягав у напрямку Корсуня (Херсонес; побл. Севастополя), Суража (тепер Судак) і Кафи (тепер Феодосія). С.ш. в Україну з Криму привозили сіль, звідси і назва шляху. 2) Торговельний шлях, яким возили сіль з Коломиї, Калуша (тепер Івано-Франківська обл.) у Правобережну Україну в 16-18 ст.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СОМКО ЯКИМ СЕМЕНОВИЧ  (р. н. невід. -п. 18(28).9.1663) - наказний гетьман Лівобережної України (1660-63). Н. у м. Переяславі. Походив з міщанської сім'ї. Його сестра Анна була першою дружиною Б.Хмельницького. Обіймав посади сотника Переяславського полку (1654), наказного переяславського полковника (1654). У вересні 1654 їздив до Москви з дипломатичним дорученням гетьмана Б.Хмельницького. Восени 1659 разом з В.Золотаренком допоміг московським військам під командуванням О.Трубецького захопити Лівобережну Україну і присягнув на вірність царю. Був противником укладення Слободищенського договору 1660 з Польщею. Після укладення Ю.Хмельницьким договору з Польщею виступав за збереження союзницьких відносин з Москвою. На козацькій раді у Переяславі у 1660 обраний переяславським полковником і наказним гетьманом Лівобережної України. Намагався розширити привілеї старшини, що призвело до зростання соціальних протиріч серед козацтва і наростання незадоволення козацької бідноти. У відносинах з Московською державою домагався дотримання “Березневих статей” 1654, збереження самостійності та неподільності Гетьманщини, чим викликав невдоволення московського уряду. У боротьбі за гетьманську булаву вступив у конфлікт з частиною лівобережної старшини на чолі з В.Золотаренком та ніжинським протопопом М.Филимоновичем, яка беззастережно орієнтувалася на Москву. В опозицію до С., як представника інтересів козацької старшини, перейшов кошовий отаман Запорозької Січі І.Брюховецький. Весною 1662 на старшинській раді в Козельці С. обрано гетьманом усієї України, але цар не затвердив його. У червні 1663 під час остаточного обрання гетьмана на Чорній раді 1663 у Ніжині С. разом з В.Золотаренком та І.Брюховецьким був одним із реальних кандидатів на гетьманську владу. Однак, використовуючи соціальну демагогію і активну підтримку московського уряду, гетьманом Лівобережної України став І.Брюховецький. За наказом новообраного гетьмана С. було схоплено, звинувачено у таємних зносинах з П. Тетерею, Річчю Посполитою та Кримським ханством і у вересні 1663 страчено разом з В.Золотаренком у Борзні (тепер Чернігівська обл.).

О. Мазур (Львів).

СОРОКА МИХАЙЛО (27.3.1911-16.6.1971)-визначний український політичний діяч, правозахисник, багатолітній в'язень польських і радянських концентраційних таборів та тюрем. Н. ус. Кошляках на Тернопільщині. Батько С. помер ще до народження сина, через 11 років померла мати. Навчався у Тернопільській гімназії, пізніше - Празькому політехнічному ін-ті. За освітою - інженер-архітектор. Під час навчання у гімназії став членом Організації українських націоналістів. У 1937 заарештований і за приналежність до ОУН позбавлений волі. Ув'язнення відбував у станіславській та гродненській тюрмах, у польському концентраційному таборі Береза Картузька. Звільнився з ув'язнення після початку Другої світової війни. Продовжував підпільну роботу у Львові, був членом Крайового проводу ОУН. У листопаді 1939 С. одружився з К.Зарицькою. Через чотири місяці обох заарештували органи НКВС. С. засуджено до 8 років позбавлення волі. Знаходячись у таборі у Воркуті, організував широку підпільну мережу “ОУН-Північ”. У 1947 налагодив зв'язок між таборами, а через два роки - з Україною. Внаслідок діяльності С. створено розгалужену сітку підпільних організацій, ліквідовано панування у таборах кримінальних злочинців, терор яких був однією з форм знущання над політичними в'язнями ГУПАГу. У 1949 С. засуджено втретє і заслано у Красноярський край. У 1952 заарештований за звинуваченням в організації підпілля у воркутинських таборах і засуджений до смертної кари, яку замінили 25-річним ув'язненням. Покарання відбував у Магадані, Тайшеті, Караганді, Мордовії. Зустрів у таборах нову хвилю українських політичних в'язнів - “шестидесятників”. Близько 35 років провів у польських та радянських тюрмах і концентраційних таборах. Помер у таборі № 17, що в Озерній у Мордовії. 28.9.1991 прах С. перевезено з Мордовії й урочисто перепоховано разом з прахом його дружини на Личаківському цвинтарі у Львові. Довгорічний радянський політв'язень Анатолій Радигін у своїх спогадах “Життя в мордовських концтаборах зблизька” писав про С.: “Ця людина жила й відійшла з життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що настануть часи, коли при його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці при імені Вашингтона, мадяри при імені Кошута, євреї при імені Герцля”.

Т. Андрусяк (Львів).

СОСЕНКО МОДЕСТ [11(23).4.1857-4.2.1920] - український живописець. Н. у Порогах Надвірнянського повіту (тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). У 1896-1900 навчався у краківській Академії красних мистецтв, у 1901-02 - у мюнхенській Академії, в 1902-05 - у Національній школі мистецтв у Парижі. З 1906 поселився у Львові. У 1906-08 С. жив в Італії, де ознайомлювався із стародавнім і сучасним мистецтвом Заходу. У 1913-14 здійснив подорож до Росії, Єгипту і Палестини. У творчому доробку С. портрети (А. Шептицького, В.Шухевича, “Портрет дівчини”, 1912; “Жіночий портрет”, 1913: “Автопортрет”, 1915), жанрові картини (“Хлопець обідає”, “Хлопці на плоті”, 1912; “Танець”, 1915; “Трембітарі”, 1914), пейзажі Українських Карпат і Південної Далмації (“Рання весна на селі, 1903; “Будуа в сонці”, 1918), монументальні розписи (у приміщенні Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові, 1915), поліхромія церков у Підберізцях, Печеніжині, Рикові, Золочеві, Славську. Більшість творів С. зберігаються у Львівському державному музеї українського мистецтва та в Коломийському державному музеї народного мистецтва “Гуцульщина”.

СОСНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1.12.1919-25.7.1975) - український журналіст, публіцист, історик, громадсько-політичний діяч. Н. у с. Гаях Великих поблизу Тернополя. Після за-

кінчення Тернопільської гімназії (1938) навчався у Львівській богословській академії та Львівському ун-ті. У 1940 мобілізований у Червону армію. На поч. 1941 потрапив у німецький полон. Восени 1941 повернувся до Львова, навчався у Львівському медичному інституті, брав участь у діяльності українського націоналістичного підпілля. Перебував під сильним впливом націоналістичної ідеології, у першу чергу - праць Д.Донцова. З літа 1944 жив в еміграції, спочатку - в Німеччині, а з 1948 - у Канаді та США. Навчався на правничому (юридичному) ф-ті Ерлангенського ун-ту та ф-ті бібліотекознавства Торонтського ун-ту. У 1966 захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті. Співпрацював у редакціях еміграційних журналів “Самостійник”, “Студентський вісник”, газет “Гомін України” та “Свобода”. Обіймав ряд керівних посад в українських еміграційних організаціях, зокрема - керівника пресової служби Закордонного представництва УГВР (у перші повоєнні роки), у 1949-68 - член головної управи Ліги визволення України та виконавчий директор Світового конгресу вільних українців (з 1969). Помер насильницькою смертю у Джерсі Сіті за нез'ясованих обставин. Автор численних публікацій, зокрема, книжок “Україна на міжнародній арені 1945-1965” (1966); “Дмитро Донцов - політичний портрет. З історії розвитку ідеології українського націоналізму” (1974), в якій критично переглянув діяльність провідного ідеолога українського націоналізму; “Нарис історії української політичної думки” (посмертне видання; 1976) і “Між оптимізмом і песимізмом. Вибрані статті і есії 1968-1975” (1979).

Я. Грицак (Львів).

СОСЮРА ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ [25.12.1897 (6.1.1898) - 8.1.1965] - визначний український поет. Н. на станції Дебальцеве (тепер Донецька обл.) у сім'ї шахтаря. Дитячі роки минули у с. Третій Роті. З дитячих років працював у бондарному цеху, потім -телефоністом, чорноробочим на шахті. З 1914 навчався у сільськогосподарському училищі на станції Яма. Писати вірші почав у чотирнадцятирічному віці, а восени 1917 з'явилися їх перші публікації у бахмутському журналі учнівської молоді “Вільна думка” та в лисичанській газеті “Голос робочого”. У складі робітничої дружини содового заводу восени 1918 бере участь у бойових діях проти гетьманців, взимку 1918 стає козаком Армії УНР. Восени 1919 потрапив у полон до денікінців, потрапив під розстріл (рана виявилася несмертельною). Після одужання вступив у Червону армію, брав участь у бойових діях проти польських військ. З 1921 С. жив у Харкові, де познайомився з відомими літераторами, що сприяло його становленню як поета. У 1922-23 навчався у Харківському комуністичному ун-ті ім. Артема, у 1924-25 - на робітфаці Харківського ін-ту народної освіти. Належав до літературного об'єднання “Гарт”. У цей період виходять перші збірки віршів С. - “Поезії” (1921) та “Червона зима” (1922). Романтична поема “Червона зима” стала одним з найвідоміших поетичних творів про події громадянської війни в Україні. Невдовзі С. здобув славу дуже популярного поета, особливо - серед пореволюційної молоді. У наступні роки вийшли збірки: “1871 рік” (1923), “Залізниця” (1924), “Осінні зорі” (1924), “Сніги”, “Сьогодні” (1925), “Багряні гони”, “Юнь” (1927), “Коли зацвітуть акації” (1928), “На вулиці” (1929), “Серце” (1931) та ін. Поетичні збірки “Червоні троянди” (1932), “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939), “Журавлі прилетіли” (1940)-неперевершені зразки української інтимної, любовної лірики. Під час гітлерівської окупації України перебував у Башкирії, згодом працював в Українському радіокомітеті у Москві, пізніше -у фронтовій газеті “За честь Батьківщини”. У воєнний час написав і видав збірки “Під гул кривавий” (1942), “В години гніву” (1942), поеми “Олег Кошовий” (1943), “Мій син” (1944). У цей період створив високопатріотичну поезію “Любіть Україну” (1944), за яку згодом, після публікації, в газеті “Правда” від 2.1951 у статті “Проти ідеологічних перекручувань у літературі” був звинувачений у “буржуазному націоналізмі” і зазнав гострих нападок з боку офіційної критики. Серед поетичних книг С. останніх двох десятиліть творчості можна виділити збірки “Щоб сади шуміли” (1947), “Солов'їні далі (1957), “Ластівки на сонці” (1960), “Осінні мелодії” (1964). Поеми С. “Розстріляне відродження”, “Мазепа” та автобіографічний роман “Третя Рота” з ідеологічних причин були опубліковані через майже чв. століття після смерті поета. Помер і похований у Києві. Державна премія України ім.Т.Шевченка (1963). У Лисичанську споруджено пам'ятник С. (1966, скульптор І.Овчаренко).

М. Крупач (Львів).

СОТНИК -1) особа, що очолювала військову і адміністративно-територіальну одиницю -сотню у Гетьманщині у Слобідській Україні в другій пол. 17-18 ст. Під час національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-57 посада С. була виборною. Обирався на козацькій сотенній раді й затверджувався полковою радою або радою генеральної старшини. З 1687 С. призначав полковник або гетьман, у 1734-50 - Генеральна військова канцелярія; у Слобідській Україні -царським урядом або місцевою московською адміністрацією. Після скасування гетьманства в 1764 С. призначав президент Малоросійської колегії. На території сотні здійснював військову, адміністративну і судову владу. С. очолював сотенну старшину, до якої входили сотенний отаман (городовий), сотенний писар, сотенний осавул, сотенний хорунжий. Як голова сотенного суду, С. розглядав цивільні й незначні кримінальні справи. Посаду С. у Слобідській Україні ліквідовано в 1765, у Лівобережній Україні - на поч. 1780 років. У Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі, посаду сотника скасовано в 1711-14. 2) Військове офіцерське (старшинське) звання в Збройних силах України - Армії Української Народної Республіки та Українській Галицькій Армії. Найвище звання серед молодшого старшинського складу.

І. Підкова (Львів).

СОФІЯ ОЛЕКСІЇВНА [17(27).9.1657 -3(14).7.1704] - правительниця Московської держави в 1682-89. Дочка царя Олексія Михайловича від першої дружини, Марії Милославської; старша сестра Петра І. С.О. здобула добру освіту, відзначалась великою енергією. Після смерті свого брата царя Федора Олексійовича (у квітні 1682) брала активну участь у боротьбі придворних боярських угруповань за владу. В травні 1682 С.О. разом зі своїми родичами Милославськими, спираючись на підтримку московських стрільців, добилась проголошення царем, поряд з Петром І, також Івана V Олексійовича і призначення її правительницею-регентшою при малолітніх царях. Придушила спробу свого колишнього спільника І.Хованського підняти стрілецький заколот у Москві. За правління С.О. царський уряд підписав “Вічний” мир 1686, згідно з яким Річ Посполита відмовлялась від претензій на Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом та зобов'язувалась організувати військові походи проти Кримського ханства. Ці походи, під керівництвом В.Голіцина, в яких брали участь і українські козацькі полки, завершилися повною поразкою (див. Кримські походи 1687 і 1689). В 1687 усунула від влади гетьмана І.Самойловича і затвердила гетьманом І.Мазепу, з яким московський уряд уклав Коломацькі статті 1687. Невдачі Кримських походів, суворі репресії проти стрільців та неспроможність уряду С.О. стати на шлях реформ послабили її позиції у боротьбі з прихильниками Петра І. У вересні 1689 була скинута з престолу Петром І і ув'язнена в Новодівичому монастирі. В 1698 намагалась використати стрілецький бунт для боротьби за владу. Після розгрому стрілецького повстання пострижена в черниці під іменем Сусанни. Померла в ув'язненні.

І. Підкова (Львів).

СОЦИНІАНИ - представники напряму в протестантській течії (антитринітаризмі), послідовники вчення гуманістів і мислителів італійців Лелія Социна (1525-62) і Фауста Социна (1539-1604). Социніанство виникло в кін. 16 ст. у Швейцарії. Головною рисою доктрини Ф.Социна була її антропоцентристська орієнтація: він переносив головний акцент у християнській релігії зі справ віри на поведінку і етику людини, підкреслював її моральні та інтелектуальні можливості. С. відкидали догмат про Троїчності, обстоювали єдиносутність Бога, вважали Ісуса Христа людиною, наділену божими властивостями. С. не визнавали догмату про першогріх, святих таїнств тощо; виступали на захист віротерпимості, свободи волі, велику увагу приділяли розвиткові освіти. Організація С. нагадувала кальвіністську: пастори, які обиралися синодом, зобов'язані були лише проповідувати слово боже, а внутрішніми справами социніанських громад відали старійшини і диякони, обрані цими громадами. Особливого розповсюдження набуло у Польській державі після прибуття сюди Ф.Социна (1579), який став головним ідеологом лівого крила кальвіністської течії польської реформації (організаційно сформувалося у 1562-65). Представники цього крила іменували себе польськими братами. У 1602 головним центром С. була школа в м. Ракуві (згодом - академія). У школі, викладання в якій базувалося на найновіших досягненнях тогочасної педагогіки й науки, здобули освіту тисячі вихідців із Польщі, України, Литви, Білорусі, ін. країн Центральної та Західної Європи. У кін. 16-17 ст. в українських землях існували значні громади С., при яких функціонували школи (у містах Киселині, Гощі, Берестечку; див. Социніанські школи). Прихильниками С. були заможні українські шляхетські роди (Гойські, Немиричі, Сенюти та ін.). С. сприяли розвиткові раціоналістичних тенденцій в українській релігійно-філософській літературі, збагатили її історичними, правовими і богословськими аргументами. В умовах наступу католицької контрреформації варшавський сейм у 1658 (це рішення підтвердив сейм 1662) заборонив діяльність С. у Речі Посполитій, їхні молитовні доми, школи, друкарні конфісковувалися. Значна частина С., яка відмовилась перейти на католицизм, виїхала за межі Речі Посполитої і оселилась у Прусському князівстві, Трансільванії, Голландії та ін. країнах. В Амстердамі було видано дев'ятитомну “Бібліотеку польських братів” - своєрідну енциклопедію социніанства. Социніанство відіграло значну роль у розвитку європейського раціоналізму і вільнодумства, створювало передумови для Просвітительства 18 ст.

М. Крикун (Львів).

СОЦИНІАНСЬКІ ШКОЛИ - навчальні заклади при громадах протестанської течії со-циніан. В Україні діяли в кін. 16- першій пол. 17 ст. Головною була школа в Киселині (тепер Волинська обл.), заснована бл. 1612. Її керівники намагалися перетворити школу на академію. Відомими були і школи в Гощі (тепер Рівненська обл.), Ляхівцях (тепер Хмельницька обл.), Черняхові (тепер Житомирська обл.). Велику увагу в С.ш. приділяли богословській полеміці з католицтвом, викладанню філософії, математики, латинської мови, риторики. У С.ш. працювали протестантські публіцисти і вчені О.Кисіль, М.Твердохліб, П.Стегман, С.Немирич. С.ш. зазнавали переслідувань з боку польської влади. У 1658 їх ліквідовано у зв'язку із забороною в Речі Посполитій социніанського віросповідання.

Я. Ісаєвич (Львів).

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СДПУ) - політична партія в Україні. Створена в травні 1990 у Києві. На момент реєстрації Мінюстом України у листопаді 1990 налічувала 6л. 1000 членів. У червні 1992 -березні 1993 проходив процес злиття СДПУ і Об'єднаної соціал-демократичної партії України. Новостворена організація під назвою СДПУ зареєстрована Мінюстом України 4.3.1993. У січні 1995 партія зробила спробу об'єднати всі соціал-демократичні сили в єдину партію під назвою СДПУ (крім СДПУ, до неї увійшли Українська партія справедливості та Партія прав людини). Головою партії обрано В.Онопенка. Частина членів старої СДПУ на чолі з Ю.Буздуганом та більшість членів УПС не визнали рішень січневого з'їзду і заявили про продовження діяльності своїх партій. Прихильники В.Онопенка у квітні 1996 провели установчий з'їзд нової партії-Соціал-демократичної партії України (об'єднана). СДПУ очолив депутат Верховної Ради України Ю.Буздуган. Організації партії діють у 24 областях та прирівняних до них адміністративних одиницях України. Загальна чисельність партії-6л. 2,5 тис. чол. (1996). СДПУ-партія соціал-демократичного спрямування. Відстоює чіткі центристські позиції. Поділяє ідейні принципи соціалістичного Інтернаціоналу. Підтримує тісний зв'язок з вільними профспілками, Соцпрофом. Основою партії є регіональні організації, що створюються за територіальною ознакою. Допускається існування фракцій. Найвищий орган партії - з'їзд. Повсякденною роботою партії керує рада (складається з представників регіональних організацій і здійснює координаційні та контрольні функції) і правління (розпорядчі та виконавчі функції). Видає загальнопартійний бюлетень “Громадянин” та місцеві партійні газети (Київ, Луганськ, Артемівськ, Первомайськ).

Основними цінностями соціал-демократів були проголошені свобода, справедливість, солідарність, демократія. СДПУ стоїть на засадах відновлення незалежної демократичної Української держави з гарантуванням прав усіх її громадян; інтеграція України в союз з ін. державами лише на добровільних засадах і лише через всенародний референдум; баланс інтересів нації і особи; національне відродження українського народу та національний розвиток представників усіх народів, що проживають в Україні; у перспективі - земельний устрій України як об'єднання історичних українських регіонів з місцевим самоврядуванням. СДПУ виступає за побудову правової і соціальної держави.

СДПУ визначила наступні пріоритети в соціальній сфері: побудова солідарного громадянського суспільства на основі системи соціального партнерства, стабілізація ринку праці та споживчого ринку, створення ефективної системи соціального забезпечення, довгострокова регіональна політика. Головним завданням у галузі економічної політики СДПУ вважає побудову ефективної соціально-орієнтованої змішаної економіки.

Під час парламентських виборів 1998 партія здобула по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу 0,32 % голосів усіх виборців.

Т. Марискевич (Львів).

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (об'єднана; СДПУ(о) - політична партія в Україні. Установчий з'їзд СДПУ(о) відбувся у квітні 1996 у Полтаві. На з'їзді було 200 делегатів, які представляли 22 регіони України. СДПУ(о) заявила про правонаступництво

своїх попередників - Соціал-демократичної партії України (1990-95), Української партії справедливості (1992-95) та Партії прав людини (1992-95). Очолив новостворену організацію В.Онопенко (заст. - Ю.Збітнєв та М.Гречка). Частина членів СДПУ на чолі з членом Президії Верховної Ради України Ю.Буздуганом не визнала рішень останнього з'їзду, заявляючи, що в процесі об'єднання і реєстрації партії мали місце численні порушення. Після звільнення В.Онопенка з посади міністра юстиції партії було відмовлено у реєстрації (анульовано запис у Державному реєстрі). Прихильники В.Онопенка провели установчий з'їзд і подали документи на нову реєстрацію партії під назвою СДПУ(о). Своїми потенційними союзниками партія вважає Партію економічного відродження, Демократичну партію України, Партію праці та ін. За даними керівництва партії, її чисельність - 21 тис. членів. У Луганську виходить газета “Социал-демократия”, орган місцевого осередку партії. “Мета соціал-демократичної політики -говориться у програмі партії, - захист прав і інтересів людини. Соціал-демократи виступають за такий стан суспільства, який би забезпечував оптимальне співвідношення між економічним зростанням і якістю життя. Ми відстоюємо в політиці принцип відповідальності. Відповідальна політика вимагає поступовості в діях і програмах”.

У березні 1998 на виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу за СДПУ(о) проголосувало 4,04 % всіх виборців, і партія отримала 14 місць у Верховній Раді.

Ю. Шведа (Львів).

СОЦІАЛІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СПУ)-політична партія в Україні. Виникла у зв'язку із забороною 30.8.1991 діяльності КПУ (КПРС). Установчий з'їзд партії відбувся 26.10.1991 у Києві. З'їзд прийняв Декларацію про створення СПУ, Програмну заяву та Статут партії. Очолив партію О. Мороз. Партія зареєстрована Мінюстом 22.11.1991. У своїй програмній декларації СПУ проголосила, що “керується марксистсько-ленінською методологією” і бореться за побудову соціалізму в Україні. СПУ вважає, що шлях до соціалізму лежить через перехідний період - народнодемократичну суспільну систему. Виступає проти радикальних економічних реформ, перетворення землі на товар, прагне зберегти колгоспно-радгоспну систему, уникнути широкого роздержавлення промисловості, робить ставку на прошарки населення, позбавлені власності. Особливу увагу СПУ акцентує на пропаганді своєї економічної платформи, яка передбачає збереження економічних зв'язків між підприємствами, пріоритет колективних форм власності, державне регулювання підприємствами шляхом прогресивного оподаткування, боротьбу зі злочинно мафіозними структурами в економіці, державний захист виробничих і соціальних прав трудящих та передачу землі селянам зі збереженням, в основному, колгоспів і радгоспів.

СПУ пропонувала призупинити введення національної валюти, ввести карткову систему та державне регулювання цін, підняти ставки оподаткування до 90% для тих, хто займається торгово-посередницькою діяльністю. Партія виступає за необхідність тісних зв'язків між республіками колишнього Радянського Союзу. Основою політичної системи СПУ бачить систему рад народних депутатів, які обиралися б за територіально-виробничим принципом. Щодо роздержавлення, то СПУ пропонує передачу підприємств у спільну власність трудовим колективам.

Соцпартія має свою фракцію у Верховній Раді. Голова Політичної ради СПУ О.Мороз у 1994 обраний Головою Верховної Ради України. Чисельність членів партії на 1.1.1995 -29.233 особи. СПУ стала одним з ініціаторів створення у травні 1995 Євроазійського Соцінтерну (ЄСІ) - міжнародної організації з координації діяльності політичних сил соціалістичної орієнтації в євроазійському регіоні. Влітку 1996 в СПУ відбувся розкол. З неї виділилась частина членів, які на чолі з народними депутатами України Н.Вітренко та В.Марченком утворили т.зв. Прогресивну соціалістичну партію України. СПУ має свій друкований орган - газету “Товариш”, видає теоретичний журнал “Вибір”.

У березні 1998 на виборах до Верховної Ради на багатопартійній основі СПУ створила спільно з Селянською партією України блок “За правду, за народ, за Україну!”, за який проголосувало 8,5 % усіх виборців (отримав 29 мандатів у парламенті).

Т. Марискевич (Львів).

СОЦІАЛ-НАЦІОНАЛЬНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СНПУ) - виникла в результаті об'єднання найрадикальніших елементів національного руху Львівщини. Установчий з'їзд СНПУ відбувся 13.10.1991 у Львові, який ухвалив Програму та Статут партії. Заснована на базі Львівської варти руху і Організації української молоді “Спадщина”. Восени 1993, після укладення в Масандрі Л.Кравчуком і Б.Єльциним угоди “Про врегулювання проблем Чорноморського флоту”, СНПУ виступила одним з ініціаторів створення Національного комітету порятунку нації та держави (НКПНД). Партія має організації у 15 регіонах України. Чисельність партії - бл. З тис. членів. Більшість членів партії становлять молоді люди з вищою освітою, студенти. Зареєстрована в 1995. СНПУ брала участь у виборах до Верховної Ради, однак не отримала жодного мандату. Партія має своїх представників у Львівській обласній та міській радах. Партійне гасло -“Ідея нації”. СНПУ має свою партійну символіку, подібну до свастики. Лідер партії -Я. Андрушків. СНПУ вважає, що перспектива розвитку України полягає в гармонійному поєднанні соціального і національного факторів. У сфері державно-політичного устрою СНПУ відстоює соборність і унітарність України, у сфері економіки - побудову збалансованої соціальної ринкової економіки. Зовнішньополітична доктрина держави, на думку соціал-націоналістів, повинна базуватися тільки на національних інтересах держави. СНПУ виступає за включення України в систему загальноєвропейської та світової безпеки. Друкований орган партії-газета “Соціал-націоналіст”.

Напередодні парламентських виборів 1998 СНПУ увійшла до складу виборчого блоку “Менше слів”, за який віддали свої голоси 0,16% виборців.

Ю. Шведа (Львів).

СОЦЬКИЙ-1) Старший над сотнею у військовому ополченні Київської держави. 2) В Україні у 17-18 ст. молодші служителі для доручень у ратушах; інколи називалися сотничками, осавульчиками. 3) На загарбаних Російською імперією українських землях виборна службова особа на селі, яка виконувала здебільшого поліцейські функції. Посада С. існувала до 1903.

СОШЕНКО ІВАН МАКСИМОВИЧ (2.6.1807-18.(30).7.1876) - український живописець і педагог. Н. у м. Богуславі (тепер Київська обл.). Один із найближчих друзів Т.Шевченка. У 1834-38 навчався у Петербурзькій академії мистецтв. У 1835 познайомився з Т.Шевченком у Літньому саду в Петербурзі. Одним із перших звернув увагу на художній хист Т.Шевченка, сприяв викупові поета з кріпацтва. У 1839 повернувся в Україну, викладав малювання у гімназіях Ніжина (з 1839), Немирова (з 1846), Києва (1856). С. - автор полотен “Портрет бабусі М.Чалого”, “Жіночий портрет”. Пензлеві С. належать також жанрові картини (“Продаж сіна на Дніпрі”, 1857; “Хлопчики-рибалки”, 1857), пейзажі. Помер і похований у Корсуні (тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.). Залишив спогади про Т.Шевченка, опубліковані у журналі “Основа” в 1862.

К. Кондратюк (Львів).

СОЮЗ АВТОНОМІСТІВ - політична організація у Російській імперії в 1905-06, яка виступала за перебудову Росії на засадах національної автономії і федералізму. Створена за ініціативою І.Бодуена де Куртене на з'їзді представників поневолених імперією народів, у т. ч. і українців. У І Державній Думі було створено парламентську фракцію С.а. (гол. - поляк О.Лєдницький, заст. гол. - І.Шраг), яка налічувала 120 депутатів. Після розпуску Державної Думи у липні 1906 С.а. припинив свою діяльність.

СОЮЗ БЛАГОДЕНСТВА-таємне товариство декабристів, яке виникло в січні 1818 у

Петербурзі. Організоване колишніми членами Союзу порятунку. Налічувало 6л. 200 членів. До складу товариства входили О.Муравйов, М.Орлов, Н.Тургенєв, П.Пестель, І.Якушкін, С.Трубецькой, М.Лунін, С.Волконський та ін. Активні діячі товариства - брати Семен і Олексій Капністи, С.Муравйов-Апостол, М.Муравйов-Апостол, Василь і Лев Перовські, С.Краснокутський, П.Горленко, А.Родзенко, В.Лукашевич, М.Філіпович та ін. Керівним органом С.Б. була Корінна управа, виконавчим - Рада (Дума) управи (складалася з 6 чол.). Корінній управі підлягали місцеві управи, які проводили всю організаційно-просвітницьку роботу. В Україні у 1818 створена Тульчинська управа на чолі з П.Пестелем. Робилися спроби створити управи у Полтаві і Одесі. Статут товариства складався з двох частин. У першій, відомій всім членам товариства (“Зелена книга”), йшлося про легальні форми діяльності (освітні та благодійницькі заходи) С.б.; друга частина статуту, про яку знали тільки керівники організації, передбачала ліквідацію кріпосницької системи і запровадження у державі конституційного правління (з 1820 - республіки). Більшість членів товариства були дворянами за походженням, брали участь у війні проти наполеонівської Франції і обіймали керівні посади в армії або місцевій адміністрації. Члени товариства прагнули активно впливати на формування громадської думки. У своїх виступах вони критикували беззаконня судів, деспотизм, аракчеєвські порядки в армії, поширювали вільнодумні твори, а також публікували статті на політичні та економічні теми. У січні 1821 Корінна управа прийняла рішення про розпуск товариства. Найактивніші члени С.б. увійшли до складу Північного товариства декабристів та Південного товариства декабристів.

С. Мовчан (Львів).

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ) -політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, що виникла 14.8.1914 у Львові. З вересня 1914 до 1918 діяла у Відні. Керуюче ядро СВУ складалося з провідних лідерів Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, “Спілки”, які в роки столипінської реакції емігрували з Підросійської України. Діяльність СВУ організовувала президія у складі Д.Донцова, В.Дорошенка, А.Жука, М.Меленевського, О. Скоропис-Йолтуховсь-кого. У серпні-вересні 1914 СВУ опублікував свої програмні документи - “Наша платформа”, відозви “До українського народу”, “До громадської думки Європи”, а також звернення до болгар, турків, румунів, шведів і чехів. У них підкреслювалося, що СВУ, представляючи інтереси українців Російської імперії, виступає оборонцем їхніх політичних і соціально-економічних інтересів і своєю головною метою ставить побудову Української держави. Створення Української самостійної держави діячі СВУ пов'язували з воєнною поразкою Росії у Першій світовій війні. У документі “Наша платформа” відзначалося, що “об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська держава”. СВУ розгорнув широку інформаційну і дипломатичну діяльність у державах Четверного союзу і в деяких нейтральних європейських країнах, спрямовану на визволення України з-під гніту російського царизму. Центральним друкованим органом організації був щотижневик “Вісник Союзу визволення України” (виходив у Відні 1915-18; з 1918- “Вісник політики, літератури й життя”; ред. В.Дорошенко, А.Жук, М.Возняк). Програмні документи та інформаційні матеріали про різні сторони національного життя українського народу поширювалися також через іноземні періодичні видання, зокрема, “Ukrainische Nachrichten”, “La Revue Ukrainienne”. Розповсюдженню відомостей про Україну сприяли окремі видання СВУ англійською, французькою, шведською, болгарською, хорватською, чеською, турецькою мовами і окремих праць М.Грушевського, С.Рудницького, М.Возняка, Д.Донцова, Ф.Вовка, К.Левицького та ін. СВУ мав своїх повноважних представників у ряді європейських країн. Популяризували ідеї української державності і вели переговори на її підтримку в Туреччині - М.Меленевський, Болгарії - Л.Ганкевич, Італії - О.Семенов, Швеції і Норвегії - О.Назарук, в Німеччині -О.Скоропис-Йолтуховський. СВУ в захисті інтересів України тісно співпрацював з галицькими політичними організаціями - Головною українською радою, а з 1915- Загальною українською радою (членами ЗУР були В.Дорошенко, М.Меленевський, О.Скоропис-йолтуховський).

Одним із найважливіших завдань президія СВУ вважала захист інтересів полонених ук-раїців російської армії, проведення національно-просвітницької роботи серед них і українського населення Російської імперії. Завдяки СВУ значну кількість військовополонених українців переведено до окремих таборів у Австро-Угорщині (Фрайштадт, Дуна-Сардагель) та Німеччини (Вецляр, Зальцведель, Раштат). У цих таборах з допомогою відомих діячів науки і культури проводились різні форми національно-культурницької та політико-просвітницької роботи. У таборах, де перебувала значна кількість українців, відкрито читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господарські курси. СВУ розповсюджував серед полонених українські газети, журнали, окремі друковані видання, випускав тижневик “Рідне слово”. Великим тиражем було видано “Кобзар” Т.Шевченка. За сприяння СВУ полонені допомагали збирати кошти для відкриття українських шкіл на Волині й Підляшші. У 1916-18 з допомогою СВУ і його Львівського бюро (очолював І.Крип'яке-вич) на Волині велася культурно-освітня діяльність, відкрито бл. 100 шкіл з українською мовою навчання на Підляшші. У 1918 за активної участі СВУ сформовано з українських полонених дві дивізії - Сірожупанників і Синьожупанників, які пізніше брали участь у боротьбі за незалежність Української держави.

С. Мовчан (Львів).

СОЮЗ ВІЛЬНИХ ГАЛИЧАН -таємна польська демократична організація, заснована восени 1836 у Львові польською студентською молоддю. Метою організації було повалення австрійського абсолютизму шляхом збройного повстання, відновлення незалежності Польщі й проголошення її демократичною республікою, ліквідація станових привілеїв; найближчим завданням - пропаганда демократичних принципів і підготовка до повстання проти Габсбурзької монархії. Члени організації вели агітаційну діяльність також серед українських студентів Львова. На поч. 1838 С.в.г. об'єднався з організацією Союз синів Вітчизни.

Ф. Стеблій (Львів).