СОЮЗ ДРУЗІВ НАРОДУ-таємна польська демократична організація, що існувала у Львові в 1833-35. Була підпорядкована організації польських карбонаріїв у Галичині. До її складу входили представники інтелігенції, студенти ун-ту та ін. Керівним органом Союзу була декастерія, якій підлягали низові групи - роти. Очолювали організацію Г.Віс-ньовський та А.Давид, її членами були С.Гощинський, Ш.Конарський, Л.Лукашевич. До однієї з рот входило 12 українських студентів ун-ту (І.Сілецький, Р.Крижанівський, М.Мінчакевич, Т.Кульчицький, К.Словенський, С.Мійський, Й.Охримович, І.Покинський та ін.). Метою організації було повалення абсолютизму шляхом збройного повстання, утворення на землях колишньої Речі Посполитої федеративної демократичної республіки, ліквідація станових привілеїв, звільнення селян від панщини і передача їм земельних наділів. У 1835 С.д.н. влився у новозасновану організацію Співдружність польського народу.

Ф. Стеблій (Львів).

СОЮЗ ЗЕМЕЛЬНИХ ВЛАСНИКІВ (Всеукраїнський союз хліборобів-власників) - консервативно-монархічна організація, що існувала в Україні в 1917-18. Утворився у травні 1917 на Полтавщині за ініціативою поміщика Костянтиноградського повіту М.Коваленка. Спочатку діяв як губернська організація Всеросійського союзу земельних власників (Союз хлеборобов-собственников). Єдиної політичної платформи союз не мав. Об'єднуючи великих та середніх земельних власників (у т. ч. заможних селян), ставив собі за мету збереження приватної власності на землю. Перебував в опозиції до Української Центральної Ради та її аграрної політики. У національному питанні частина членів С.з.в. виступала за єдину і неділиму Росію, інша - стояла на державницьких позиціях. У квітні 1918 С.з.в. разом з Українською демократичною хліборобською партією організував Хліборобський конгрес, на якому 29.4.1918 гетьманом України було проголошено П.Скоропадського. 20.10.1918 середні та дрібні власники на чолі з М.Коваленком передали гетьману меморандум, у якому заявляли про підтримку державної незалежності України та аграрної реформи, спрямованої на обмеження великої земельної власності. Великі землевласники (лідери - голова С.з.в. Ф.Гейден, І.Дусан) вимагали федерації з майбутньою небільшовицькою Росією та недоторканності великої земельної власності. 6.11.1918 стався остаточний розкол С.з.в., внаслідок якого дрібні власники залишили організацію та приєднались до УДХП. Союз припинив існування після падіння уряду П.Скоропадського.

О. Бойко (Київ).

СОЮЗИ ЗЕМСТВ І МІСТ (Всеросійський земський союз допомоги хворим та пораненим воїнам і Всеросійський союз міст) - громадські організації у Російській імперії під час Першої світової війни 1914-18. У липні-серпні 1914 у Москві органами місцевого самоврядування (губернськими земствами та міськими думами) були створені Земський союз і Союз міст, що мали виконувати допоміжну роль в організації роботи тилу для потреб російської армії. Улипні1915 для координації діяльності створено Об'єднаний комітет союзів, який одночасно був впливовою політичною організацією ліберального напряму. Діяли повітові, губернські, а також фронтові комітети союзів. СЗіМ організовували допомогу пораненим (формували санітарні поїзди, створювали лазарети, готували медперсонал) і біженцям (гуманітарна опіка тощо). З 1915 почали виконувати замовлення інтендантських служб з постачання армії білизни, одягу, взуття, військового спорядження (мобілізували для цього легку і кустарну промисловість), будували дороги у прифронтовій смузі тощо. В Україні діяв СЗІМ Південно-Західного фронту з осідком у Києві (до червня 1915-у Львові, гол. - бессарабський губернатор С.Урусов). До складу київського комітету Союзу міст, який з літа 1915 очолював барон Ф.Штейнгепь, увійшли А.В'язлов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Ф.Матушевський, І.Красковський та ін. відомі українські діячі. Роботою київського комітету Земського союзу керував С.Шлимкевич. Київський комітет СЗІМ, використовуючи державні кошти (бюджет київського комітету у 1916-42 млн.руб.), крім медико-санітарної допомоги пораненим військовикам і біженцям із Галичини та Буковини, сприяв діяльності українських початкових шкіл і гімназій, організовував притулки для дітей, що втратили батьків (фактично були українськими народними школами), видавав українською мовою брошури практичного змісту тощо. СЗІМ припинив існування наприкін. 1917.

О. Бойко (Київ).

СОЮЗ КОМУНІСТІВ УКРАЇНИ-КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ [СКУ-КПУ(КПРС)] -політична партія в Україні. Створений після серпневого заколоту 1991 і заборони діяльності КПРС-КПУ. Установча конференція СКУ, на якій були представники 14 обласних організацій та автономної республіки Крим, відбулася 19.12.1992. До складу організації увійшли, переважно, члени забороненої Компартії. 11.3.1993 СКУ був зареєстрований Міністерством юстиції України як громадська організація. СКУ очолювало 5 співголів -Ю.Соломатін, Т.Яброва, Г.Широков, А.Маєвський, Л.Стрижко. Основна діяльність СКУ була спрямована на реабілітацію та легалізацію КПУ. Після відновлюваного з'їзду Комуністичної партії України (червень 1993) частина керівництва СКУ засудила діяльність функціонерів Компартії, які не підтвердили прямий зв'язок із КПУ(КПРС), оголосила нову партію правонаступницею ідей КПРС і проголосила курс на розбудову власних партійних структур. СКУ зосередив свою діяльність на критиці КПУ з позицій марксизму-ленінізму, виступив за відновлення СРСР та єдиної КПРС. СКУ активно займався збиранням підписів за денонсацію Біловезьких угод та відновлення СРСР, поширенням так званих “клубів друзів” газети “Правда”. Організація як складова частина увійшла до складу СКП-КПРС (Союз комуністичних партій -Комуністична партія Радянського Союзу). 26.11.1994 за ініціативою СКУ проведена 4-та відновлювана конференція КПУ (КПРС), яка виключила з лав КПРС Л.Кравчука, І.Плюща, Л.Кучму, В.Масола та С.Гуренка, оголосила про констатування КПУ як складової частини КПРС. Організаційною основою СКУ є первинні організації, які створюються за територіальним та професійним принципом. Первинні організації певного регіону об'єднуються в регіональні відділення, діяльність яких керується правлінням партії. Вищим органом СКУ є партійна конференція, яка обирає Координаційну раду (регулює поточну діяльність партії) і Ревізійну комісію. Зі складу Координаційної ради обирається Оргбюро та співголови СКУ. Видає часопис “Слово комуніста”, що виходить в Одесі.

Ю.Шведа (Львів).

“СОЮЗ МИХАЇЛА АРХАНГЕЛА” - чорносотенна організація, що діяла в Російській імперії у 1908-17. Виникла на поч. 1908 внаслідок виходу з “Союза русского народа” ряду ультраправих діячів на чолі з В.Пуришкевичем (голова союзу до 1917). Керівний орган - Головна палата, яка складалася з 14 членів (перебувала у Петербурзі). Місцеві організації існували у Москві, Києві, Одесі та ін. містах імперії. Програма “СМА” співпадала з програмою “Союза русского народа”, але визнавала необхідність існування Державної Думи (за реакційним законом 3.6.1907), позбавлення євреїв виборчих прав, обмеження представництва для Польщі та Кавказу. Підтримував аграрну політику П.Столипіна. Друковані органи - “Колокол”, “Прямой путь”, “Зверобой”. “СМА” виступив організатором масових антисемітських кампаній, зокрема, у зв'язку зі “справою Бейліса” в 1913 у Києві. Припинив існування у лютому 1917.

О. Бойко (Київ).

СОЮЗ ПРАЦЮЮЧОГО СЕЛЯНСТВА (СПС) - селянська політична організація у Закарпатті. Заснована на установчих зборах, які відбулись 12.10.1930 у Мукачеві. Друкованим органом селянської організації стала газета “Голос життя”. Перебувала під впливом комуністів. На кін. листопада 1930 групи і організації СПС існували у Ченадієві, Великому Бичкові, Ясенях, Студеному та Бороняві. Під керівництвом СПС проходили виступи селян за землю і допомогу безробітним, проти зростання податків, за економічні права. Ця боротьба охопила бл. 100 сіл. Під натиском селянських виступів Земське заступництво 29.12.1930 змушене прийняти вимогу селян про негайне припинення податкових екзекуцій. Особливо гострих форм боротьба набрала у Свалявському, Севлюському та Мукачівському округах. Тільки в січні 1931 у краї відбулося понад 20 масових демонстрацій та десятки зборів. 30.8.1931 у Мукачеві скликано перший з'їзд СПС. На ньому були присутні 900 делегатів із 130 сіл Закарпаття, які представляли 729 місцевих груп і бл. 8 тис. членів організації. З'їзд прийняв програмний документ - Маніфест СПС і обрав керівні органи організації. Навесні 1932 у Закарпатті працювало понад 150 селянських організацій під проводом СПС. У 1932 уряд Чехословаччини заборонив прокомуністичну організацію - Міжнародну робітничу допомогу, а згодом і СПС.

В. Тарабан (Львів).

СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК -держава в Євразії, що існувала в 1922-91. Побудована заходами Російської комуністичної партії (більшовиків) на уламках Російської імперії (див. Росія). У ході громадянської війни більшовики відтворили колишню імперію у вигляді конгломерату формально незалежних держав. За межами царської Росії залишилось п'ять її складових частин - Фінляндія, Польща, Естонія, Латвія і Литва, які здобули реальну, хоч історично нетривку (за винятком Фінляндії) незалежність. Серцевиною конгломерату радянських республік була Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка. Термін “федеративна” зустрічався тільки у назві республіки і повністю суперечив її унітарній суті. Суспільно-політичний устрій радянських республік конституційно декларував функціональний і територіальний поділ влади, але фактично у країні панувала диктатура компартійної олігархії - влада, яку називали радянською. Державні права пригноблених народів національних окраїн були тимчасово визнані більшовиками, щоб відвернути або послабити національно-визвольний рух. Насправді державне утворення (яке в 1919-22 не мало назви) залишалося таким же унітарним і централізованим, як і дореволюційна імперія. Тоталітарна партія тримала під своїм контролем все суспільне життя, економіку, силові відомства і засоби пропаганди. Кожна республіканська партійна організація становила невід'ємну складову частину єдиного партійного організму з ієрархічною структурою. Компартійну олігархію влаштовувала невідповідність конституцій реальному суспільно-політичному устрою. Відсутність механізму передачі влади (після відходу від активної політичної діяльності В.Ульянова (Леніна) продовжувався хиткий стан так зв. “колективного керівництва”) вело до неминучого послаблення впливу партійного центру на периферію. Подолати цю небезпечну для більшовиків тенденцію можна було тільки за умови утворення державного центру. З ініціативи Й.Сталіна розпочався процес перетворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік в єдину унітарну державу. Задум полягав у “втягуванні” незалежних республік у Російську Федерацію із зрівнянням їх у статусі з автономними утвореннями у складі РСФРР. “Автономізація” зустріла протидію у більшості компартійно-радянських керівників національних республік, викликану їхнім небажанням віддати центру більшість владних повноважень. Проти сталінського плану побудови майбутньої єдиної держави виступив голова Раднаркому УСРР Х.Раковський. Арбітром у конфлікті став В.Ленін, який на короткий час повернувся до державного керівництва. Ленін, вважаючи найважливішим збереження статусу республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії та підпорядкованість найважливіших наркоматів московському центру, допускав можливість задовольнити певною мірою амбіції республіканських партійних керівників по державній лінії. Тому було висунуто ідею створенння “двоповерхової федерації” під назвою “Радянський Союз”, до складу якої мали увійти національні республіки - Росія, Україна, Білорусь та Закавказька Федерація. Партійна олігархія, включаючи Сталіна, не заперечила ленінській пропозиції про “двоповерхову федерацію”, яка аніскільки не підважувала унітарної сутності держави. У перспективі, однак, поступка периферійній політичній еліті виявилася доленосною для національних республік. Й.Сталін “прив'язував” їх до Російської держави, а Ленін робив гарантом існування багатонаціональної держави Комуністичну партію. 30.12.1922 на І з'їзді рад СРСР було затверджено Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Підписи під цими документами поставили представники Російської і Закавказької федерацій, України та Білорусі. II з'їзд рад СРСР затвердив 31.1.1924 союзну конституцію. На III з'їзді рад СРСР до складу союзної держави включено утворені в ході національно-державного розмежування Середньої Азії Узбецьку і Туркменську республіки. Надзвичайний VIII з'їзд рад СРСР 5.12.1936 прийняв нову конституцію СРСР, яка затверджувала істотні зміни, внесені в політико-адміністративний устрій СРСР. Зокрема, кількість союзних республік на цій самій території майже подвоїлася. Азербайджан, Вірменія і Грузія увійшли до складу союзної держави не через федерацію, а безпосередньо. Статус трьох автономних республік-Казахстану, Киргизії та Таджикистану підвищено до союзного. Реалізуючи пакт Ріббентропа-Молотова, Й.Сталін у 1939-40 істотно просунув кордони СРСР у західному напрямку. Були утворені п'ять нових союзних республік: Естонська, Карело-Фінська, Латвійська, Литовська і Молдовська. Утворення Карело-Фінської РСР виявилося передчасним: плани щодо радянізації Фінляндії не здійснилися. У повоєнний час радянське керівництво, намагаючись поліпшити відносини з Фінляндією, яка стала для СРСР своєрідним “мостом у Європу”, в червні 1956 перетворило Карело-Фінську РСР на Карельську АРСР у складі Російської Федерації.

Розвал СРСР пов'язують із “змовою” президентів Росії Б.Єльцина та України Л.Кравчука і Голови ВР Білорусі С.Шушкевича, що 8.12.1991 підписали у Бресті угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД), чим декларували припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права. Насправді керівники цих колишніх союзних республік лише зафіксували припинення існування наддержави, що фактично відбулося значно раніше. Розпад СРСР безпосередньо пов'язаний з ліквідацією монополії КПРС на владу та зародженням багатопартійної системи. У свою чергу, заборона Компартії була викликана подіями, які відбувалися як наслідок системної кризи радянського ладу.

Безпосередня причина розвалу союзної держави корінилася у конституційній реформі М.Горбачова. Проголошена 19 партконференцією і схвалена у жовтні 1988 Верховною Радою СРСР, конституційна реформа вперше посягнула на фундаментальні конструкції компартійно-радянського режиму, які залишалися незмінними з поч.1920 років. Реформа передбачала перетворення радянських органів на владні структури, прямо не підпорядковані партійним комітетам. “Керівна і спрямовуюча” роль партії у суспільстві повинна була реалізовуватися через обрання секретарів парткомів головами рад або їх виконкомів. Під час виборів навесні 1989 вперше за більш як 70-річну історію існування СРСР кандидати від “блоку комуністів і безпартійних” зазнали відчутної поразки (зокрема, у Прибалтиці, Москві, Петербурзі, Києві, західноукраїнських областях). Внаслідок реформи радянська влада позбулася контролю з боку партійних комітетів, хоча контроль на персональному рівні секретарями парткомів ще деякий час зберігався. Реформа порушила фундаментальні умови функціонування тоталітарної системи - нероздільність влади та неможливість впливу на неї суспільства. В СРСР утворилися дві паралельні системи влади - компартійна і радянська. Двовладдя призвело до послаблення контролю московського центру над периферією, що з особливою силою проявилося у республіках Балтії, Закавказзя та в Україні, де каталізатором катастрофічних для наддержави відцентрових тенденцій став національно-визвольний рух. Компартійно-радянська еліта почала усамостійнюватися від Москви. У березні 1990 М.Горбачов запровадженням посади президента СРСР послабив небезпечне хитання політичної влади між двома полюсами - компартійним і радянським, однак вибори до Верховних Рад союзних республік створили 15 нових центрів радянської влади. За ініціативою Б.Єльцина 12.6.1990 І з'їзд народних депутатів Російської Федерації прийняв декларацію про суверенітет. Інші союзні республіки наслідували приклад Росії. 16.7.1990 ВР України затвердила Декларацію про державний суверенітет України. Невдала спроба державного перевороту 19-21.8.1991 у Москві прискорила розпад СРСР. На окраїнах радянської імперії місцева номенклатура, використавши прагнення народів до самостійного розвитку і підтримавши гасла незалежності й суверенітету, прийшла до влади. Після проголошення незалежності України 24.8.1991 СРСР фактично перестав існувати. Юридичне підтвердження процесу розпаду Радянського Союзу було завершено укладенням міждержавної угоди 8.12.1991 у Біловезькій пущі. 25.12.1991 М.Горбачов заявив про свою відставку з поста президента СРСР. 26.12.1991 одна з палат Верховної Ради СРСР - Рада республік прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР.

С. Кульчицький (Київ).

“СОЮЗ РУССКОГО НАРОДА” - масова чорносотенна організація, утворена у жовтні 1905 у Петербурзі з метою протистояння будь-яким прогресивним перетворенням у Російській імперії. Об'єднувала реакційне дворянство, духовенство, міську дрібну буржуазію, декласовані елементи міста й села. Засновники організації-О.Дубровін, В.Грин-гмут, В.Пуришкевич, М.Марков та ін. Покровительство “С.р.н.” надав цар Микола II. Основні програмні положення (статут 1906): єдність і неподільність Російської імперії, збереження самодержавства та єднання його з народом, великодержавний шовінізм, антисемітизм, войовниче православ'я. Керівний орган - Головна рада, що складалася з 12 членів. У 1907 мав близько 800 місцевих відділів. Організація одержувала фінансову підтримку від держави. “С.р.н.” активно діяв в Україні. Найбільш великі осередки організації існували у Києві, Одесі, Почаєвській Лаврі (Волинська губ.). Головні друковані органи - “Русское знамя”, “Земщина”, з провінційних - “Почаєвский листок”. Своєю діяльністю “С.р.н.” провокував єврейські погроми, у т. ч. в Україні (Одеса, Катеринослав, Київ та ін.). У 1906 у Києві була утворена чорносотенна організація “Объединенный русский народ”, яка підпорядковувалась “С.р.н,”. У 1908-10 “С.р.н.” розпався на кілька ворогуючих організацій (“Союз Михаила Архангела”, “Всероссийский Дубровинский союз” у Петербурзі). У лютому 1917 усі чорносотенні організації були розпущені.

О. Бойко (Київ).

СОЮЗ СИНІВ ВІТЧИЗНИ - таємна польсько-українська демократична організація, заснована у Львові восени 1837. До складу С.с.в. входили представники інтелігенції та студентської молоді. Метою його було визволення Польщі від іноземного гніту і встановлення демократичного ладу. Найближчі завдання - революційна пропаганда і підготовка до повстання проти Габсбурзької монархії. Ідеї організації поділяли деякі представники української студентської молоді, духівництва, зокрема, В.Подолинський. На поч. 1838 до С.с.в. приєднався Союз вільних галичан. У 1840 С.с.в. розкрила австрійська влада. Багато його членів було заарештовано і притягнуто до судової відповідальності. У зв'язку з масовими арештами С.с.в. припинив свою діяльність.

Ф. Стеблій (Львів).

СОЮЗ “СІЧЕЙ” - центральне управління, що здійснювало координацію діяльності січових організацій у Буковині в 1904-14. Напередодні Першої світової війни 1914-18 С.“С.” охоплював 5 окружних об'єднань та 112 організацій Товариства “Січ” по селах. Сприяв проведенню січових свят у Чернівцях в 1910 1 1914. У цих заходах, що мали пара-мілітарний (напіввійськовий. - Авт.) характер, взяло участь бл. 2 тис. січовиків з усієї Буковини. Головою С.“С.” був Т.Галіп, а серед керівників - І. та О.Поповичі.

О. Сухий (Львів).

СОЮЗ УКРАЇНОК - найбільша українська жіноча організація. Створена у Галичині в 1917 внаслідок реорганізації Жіночої Громади. Мета організації - суспільна активізація жінок, піднесення їхнього освітнього та фахового рівня, участь жінок у культурно-освітній та харитативно-доброчинній діяльності. Програмно-ідеологічними засадами С.у. були

національно-державна ідея та ідея суспільної рівноправності жінок. С.у. мав триступеневу будову: центральна управа у Львові, філії у містах і містечках, осередки в селах. Чисельність організації у міжвоєнний період сягала бл. 100 тис. членів. У 1939 чверть від загальної кількості українських сіл в Галичині мали осередки С.у. Головами С.у. були Є.Макарушка (1917-22), К.Гриневичева (1923-24), М.Білецька (1924-25), О.Федак-Шепарович (1925-26), М.Донцова (1926-27). У 1928-39 організацію очолювала М.Рудницька. Основні напрями роботи С.у. - організаційний, культурно-просвітній, господарсько-економічний, а також співробітництво з іноземними та міжнародними організаціями. Активна діяльність С.у. розпочалася після з'їзду Українських жінок, що проходив у грудні 1921 у Львові. В 1920-х роках головна увага організації була зосереджена на роботі серед селянок, зокрема, на їх залученні до господарсько-кооперативного руху, до процесу раціоналізації селянських господарств. Організаторами кооперативного руху серед жінок були О.Кисілевська, І.Блажкевич, Н.Селезінка, Х.Коно-ненко. С.у. постійно організовував короткотривалі курси та школи для жінок (торговельні, крою та шиття, куховарства, догляду за дітьми тощо), дбав про підтримку народного мистецтва. Визначною подією в історії С.у. став Конгрес Українських жінок у Станіславі 23-27.6.1934 (понад 10 тис. учасників), який заманіфестував зростаюче суспільне значення жіночого руху і визначив перспективи його розвитку. На Конгресі прийнято рішення про створення Світового союзу українок (існує з 1927). С.у. був позапартійною організацією, але активно співпрацював з українськими ліберально-демократичними партіями. Підтримував участь жінок у політичній діяльності. М.Рудницька була депутатом сейму, О.Кис-левська, О.Левчанівська - депутатами сенату. Активна участь С.у. в політичному житті Галичини дала привід польській владі двічі (1929 і 1938) забороняти діяльність організації, однак протести української громадськості змусили польську адміністрацію відмінити рішення. У 1934 С.у. заснував видавничий кооператив у Львові. С.у. видавав двотижневик для інтелігенції “Жінка” (1935-39), часопис для селянок “Українка” (1938-39). Посилення цензури та переслідування С.у. польською владою призвели до тимчасового закриття цих часописів, замість яких виходили “Громадянка” (1938) та “Світ українки” (1938). С.у. тісно співпрацював з громадськими організаціями “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар” та ін. Серед найактивніших членів були І.Гургула, І.Гладка, С.Парфанович, О.Ціпановська, М.Струтинська, М.Біляк, К.Малицька, І.Павпиковська та ін. С.у. встановив зв'язки з міжнародними жіночими організаціями. У 1923 С.у. став членом Міжнародного жіночого союзу, представники організації брали активну участь у роботі його конгресів у Римі (1923), Парижі (1926), Берліні (1929), Марселі (1933). С.у. мав представництво у Лізі миру і свободи, встановив зв'язки з Міжнародною жіночою кооперативною гільдією. Участь у роботі міжнародних організацій дали можливість українським жінкам привернути увагу світової громадськості до актуальних національних проблем. У 1924 М.Рудницька порушила у закордонній пресі справу вбивства польською поліцією О.Басараб, а в 1930 С.у. обнародував у Раді Ліги націй антиукраїнський характер “пацифікації” та гостро протестував проти штучно організованого голодомору 1932-33 в радянській Україні. У 1938 польська влада заборонила діяльність С.у.. Замість нього було утворено нову жіночу організацію “Дружина княгині Ольги”, яка проіснувала до встановлення у Західній Україні радянського режиму. У 1927-38 діяв Союз українок Волині, який займався переважно культурно-освітньою та харитативно-доброчинною діяльністю. Тривалий час головою організації була П.Багринівська, активістками М.Волосевич, М.Черкавська, О.Підгірська, О.Пирогова, Н.Річинська, І.Прісневська, А.Мартинюк, Г.Рощинська, А.Горохович, Л.Горбачевська та ін. Жіночі організації під цією ж назвою часто створювались в еміграції, зокрема, в 1925 у США, 1925 - Канаді, 1945 - Франції, 1949 - в Австралії та Аргентині, ін. країнах. У 1920 роках Союз українок-емігранток було створено у Польщі та Румунії. У 1990 С.у. відновив свою діяльність в Україні і став однією з найчисельніших жіночих організацій.

О. Рибак (Львів).

СОЮЗ УКРАЇНСЬКИХ АВТОНОМІСТІВ-ФЕДЕРАЛІСТІВ (СУАФ) - політична організація, що існувала в 1917. 25-26.3.1917 відбувся у Києві з'їзд Товариства українських поступовців, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; змінити назву ТУП на Союз українських автономістів-федералістів; підтримувати автономію України; забезпечити права національних меншин. Зміна назви товариства була пов'язана з новою головною метою ТУП - досягнення легальними методами автономії України у складі демократичної Російської держави. Члени Ради ТУП увійшли до складу Тимчасового ЦК СУАФ. До складу керівного органу організації-Тимчасового центрального комітету союзу (пізніше - Рада Союзу) було обрано В.Біднова, Д.Дорошенка, С.Єфремова, Ф.Матушевського,А.Ніковського, В.Прокоповича, О.Шульгина, С.Ерастова. У червні 1917 до складу президії Ради Союзу входили С.Єфремов (голова), В.Леонтович і А.НІковський (заст. голови), Ф.Матушевський (скарбник) і О.Андрієвська (секретар). Програма СУАФ майже не відрізнялася від програми ТУП. Своє головне завдання організація вбачала в досягенні всіма силами і засобами автономії України, юридичний статус якої мали затвердити Всеросійські Установчі збори. У статуті автономії мало бути передбачено принцип забезпечення прав національних меншин. Досягнення автономії України можливе лише шляхом організації і об'єднання “сил українських”. У програмі проголошувалась необхідність організації вчительства, духовенства, селянства, заснування “Селянської спілки”. СУАФ проводив активну агітаційну діяльність, розповсюджував листівки. На поч. квітня 1917 члени Союзу українських автономістів-федералістів тимчасово реформували його (до скликання партійного з'їзду) в Українську демократично-радикальну партію, прийнявши програму цієї партії. У червні 1917 партійна конференція перейменувала організацію в Українську партію соціалістів-федералістів.

Г. Кривоший (Запоріжжя).

СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (СУД) - легальна політична організація, що виникла у травні 1917 у Києві. Очолював організацію О.Степаненко. До складу організації входили представники військових частин, члени політичних партій (УПСС, УНП), які підтримували ідею незалежності України. Виступав за побудову соборної, самостійної Української демократичної республіки, забезпечення прав національних меншин в Україні, негайне скликання Українських установчих зборів, вибори делегації на мирну конференцію тощо. У видавництві “Вернигора” налагодив видання самостійницької літератури (Програму СУД, “Десять заповідей” М.Міхновського). На II Військовому з'їзді готував проголошення державної незалежності України, був причетний до розробки плану збройного виступу Українського полку ім. гетьмана П. Полуботка (див. Полуботківців виступ 1917). У грудні 1917 частина членів СУД увійшла до складу Української партії соціалістів-самостійників.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ МОЛОДІ (СУНМ) - нелегальна українська молодіжна політична організація націоналістичного напряму, створена у Львові 1926. Виник нa основі об'єднання груп членів організації Українська студентська громада, колишніх членів Організації вищих класів українських гімназій та Групи української державницької молоді. Засновниками СУНМ були С.Охримович та О.Бойдуник. Перший керівник організації - О.Бойдуник, згодом - Б.Кравців. До проводу організації входили Б.Кравців, М.Демкович-Добрянський, С.Ленкавський, І.Габрусевич, Б.Кордюк, М.Турчманович, З.Коссак. Друкованим органом був легальний часопис “Смолоскипи” (виходив з осені 1926 до кін. 1927; ред. - О.Боднарович). Наприкін. 1928 СУНМ започаткував видання нелегального журналу “Юнак” (ред. С.Охримович, співр. С.Ленкавський, І.Габрусевич, Б.Кравців, В.Янів), завданням якого був ідеологічний вишкіл молоді. Визначальний вплив на формування ідеології СУНМ мала творча спадщина М.Міхновського. В основу ідеологічних засад організації, які базувалися на ідеалістичному світогляді, було покладено культ героїзму (зокрема, культ трьохсот героїв-студентів, що загинули у бою під Крутами). СУНМ організовував урочисті вшанування пам'яті січових стрільців і героїв, полеглих у боротьбі за волю України (зокрема, страчених польським окупаційним режимом членів УВО і ОУН). У 1928 організована за активною участю СУНМ акція відзначення річниці Листопадового повстання 1918 у Львові перетворилася на збройну сутичку української студентської та робітничої молоді з польськими шовіністичними елементами та поліцією, що поклало початок масовому поширенню націоналістичної ідеології у молодіжному середовищі. Очолював СУНМ Провід, що знаходився у Львові. Організаційно СУНМ поділявся на територіальні чи станові групи (секції), які, у свою чергу, складалися зі “звен”. На кін. 1928 СУНМ складався з двох студентських, чотирьох гімназійних, трьох селянських та двох робітничих груп. Членство у СУНМ було трьох видів: “прихильники”, “новики” та “дійсні члени”. СУНМ активно співпрацював з УВО (багато членів СУНМ були водночас членами УВО) та з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. СУНМ разом з Групою української національної молоді, Легією українських націоналістів та Українською військовою організацією став основою Організаці'і українських націоналістів.

Т. Андрусяк (Львів).

СПАРРО ПАВЛО ІВАНОВИЧ (1814-р. см. невід.) - архітектор. Навчався у Петербурзькій AM у В.Беретті. Після закінчення академії приїхав до Києва, де обіймав посаду помічника В.Беретті з будівництва університету. В 1838 призначений київським єпархіальним архітектором. За проектами С. надбудовано 4-й ярус дзвіниці Софійського собору, споруджено братський корпус Видубицького монастиря та ін. будівлі в Києві.

М. Ерстенюк (Львів).

СПАРТОКІДИ-династія боспорських правителів, що перебувала при владі в 438-109 до н. е. Назву дістала від засновника династії Спартока І (правив 438-433 до н.е.), який, за різними версіями, походив із фракійської, скіфської або меотійської знаті. За правління С. (Сатіра І, Левкона І, Перісада І, Євмела І) у 4 ст. до н. е. Боспорське царство досягло найбільшої могутності. Склалась авторитарна система правління (вся влада зосереджувалась у руках архонтів - царів), за якою органи місцевого самоуправління міст (полісів) відігравали незначну роль. Боспорське царство стало одним з головних постачальників хліба в Афіни, завоювало Феодосію, підкорило синдів та ін. племена Прикубання, сх. частину Приазов'я. За правління Спартока III (304-284) в дельті Дону засновано місто Танаїс, запроваджено єдиний царський титул -басилевс.

О. Бандровський (Львів).

СПАС - вид української національної боротьби. Відомий від княжих часів, був досить поширений серед запорозьких козаків. Використовувався як ефективний засіб фізичної та бойової підготовки запорожців. Включав цілий ряд прийомів захисту від нападників: кидки, больові прийоми та утримання.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СПИНУЛ МИКОЛА (Спенул Микола; 5.12.1867 - 1928) - український громадсько-політичний і педагогічний діяч у Буковині. Н. у с. Кучурові у Буковині в селянській родині. Навчався в Чернівецькій учительській семінарії. Працював помічником учителя у Кимполунгу, вчителем у Чорному Потоці, Брідку, Кадобівцях. З 1907 - інспектор народних шкіл у повіті Вашківці та у Чернівцях, згодом - член Іспитової комісії для українських народних і виділових шкіл у Чернівцях. Діяч Української національно-демократичної партії. У 1907 та 1911 обирався послом до австрійської Державної ради у Відні (виборчий округ Чернівці-Серет), у 1911 -до Буковинського сейму. В 1914 під час окупації Буковини російськими військами вивезений до Сибіру, звідки повернувся в 1915. Активний учасник встановлення української влади в Буковині у листопаді 1918. Член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Був консулом ЗУНР у Відні. Автор публікацій з педагогічної тематики у газеті “Буковина”. Помер в еміграції у Відні.

О. Павлишин (Львів).

СПИРИДОН (р.н.невід. - п. між 1503-1505) - православний митрополит Київський та всієї Русі. Походив з м. Твері, де прийняв чернечий постриг. 18.8.1476 висвячений Константинопольським Патріархом Рафаїлом. Припускають, що причинами його обрання був вплив турецького султана Мухамеда II. За окремі риси характеру С. одержав прізвисько Сатана. У березні 1477 прибув на територію Великого князівства Литовського, де був ув'язнений князем Казимиром IV Ягеллончиком. Не прийняв його і московський князь. Лише після скасування Константинопольським Патріархом призначення С. його було звільнено. Однак, очевидно, він і надалі вживав титул митрополита, через що його було ув'язнено у Ферапонтовому монастирі.

Р. Шуст (Львів)

“СПИСОК МІСТ СВИДРИГАЙЛА” - унікальна латиномовна пам'ятка, одне з основних джерел для історичної географії України першої третини 15 ст. Датується 1432 (помилково - 1402) та містить перелік “замків і земель”, які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Незважаючи на те, що не всі згадані в “Списку” пункти піддаються ідентифікації, документ дає можливість, в загальних рисах, реконструювати систему міських поселень Київщини, Сіверщини, Волині та Поділля й охарактеризувати тогочасні урбанізаційні процеси.

О. Русина (Київ).

“СПИСОК РУСЬКИХ МІСТ ДАЛЕКИХ І БЛИЗЬКИХ”-літописний реєстр під заголовком “А се имена всем градам рускым, далним и ближним”. Раніше відомий як “список Воскресенського літопису” (вперше опублікований у складі цього літописного зведення в 16 ст). Найдавніша версія пам'ятки міститься в Комісійному рукописі Новгородського першого літопису (серед. 15 ст.). Укладення “С.” датується 1370-90-ми роками. “С.”, охоплюючи й територію України (українські населені пункти зафіксовано в пам'ятці у групах подільських, київських, волинських та волоських міст), є цінним джерелом для вивчення вітчизняної історичної географії.

О. Русина (Київ).

СПИТКО З МЕЛЬШТИНА (р.н. невід. - п. 1399) - краківський воєвода. У червні 1395 Ягайло передав С. на “повному княжому праві” західну частину Поділля (цей топонім уперше згадується в акті цього надання). Після того, як С. пропав безвісти в битві на Ворсклі (1399), Ягайло передав землі С. у держання Свидригайлу Ольгердовичу, а в 1403 викупив Західне Поділля у вдови С. О.

Русина (Київ).

СПІВДРУЖНІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО НАРОДУ-таємна польська демократична організація, що боролася за визволення Польщі від іноземного гніту та здійснення прогресивних перетворень. Заснована 11.2.1835 С.Гощинським, Л.Лукашевичем, Ш.Конарським. До її складу входили ліберальна шляхта, інтелігенція, студентська молодь. Керівним органом були Головні збори, які спочатку містилися у Кракові, а з 1836 - у Львові. Хибними місцями програми організації були намагання відновити Польщу в кордонах 1772 та невизнання національних прав українців, білорусів, литовців. В організації існували певні протиріччя між лібералами і демократами. Організації С.п.н. існували в Королівстві Польському, Краківській республіці, Литві, Білорусі, у Правобережній Україні і в Галичині. У Галичині в рамках організації С.п.н. існувало окреме Руське коло, що об'єднувало українську студентську молодь. У 1837 до керівництва Головними зборами прийшли ліберали. У зв'язку з цим частина демократів вийшла з С.п.н. і утворила самостійну організацію. Головні збори незабаром оголосили про розпуск С.п.н. Частина членів організації 1.9.1837 заснувала нове об'єднання “Молода Сарматія” (перейменоване згодом на Змову польських демократів), що поширило свою діяльність на Галичину. У 1838-39 осередки С.п.н. в Україні, Литві та Білорусі були розгромлені царським урядом. У Галичині австрійський уряд репресував членів С.п.н. після викриття галицького революційного підпілля у 1840-41.

Ф. Стеблій (Львів).

СПІЛКА, УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА СПІЛКА - політична партія, що виникла в кін. 1904 у підросійській Україні внаслідок розколу Революційної української партії. Оформилася 12.1.1905 як складова частина Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) з автономними правами. Розкол РУП стався внаслідок розбіжностей у поглядах на національне питання та відношення до РСДРП. Спілка виступала проти політичної автономії України і національно-культурницької праці РУП, членам якої Спілка закидала “буржуазний радикалізм”, “націоналізм” і постулат “самостійної України”. Спілка, прагнучи до створення пролетарської партії усієї Росії, тісно співпрацювала з діячами РСДРП (маневруючи між меншовиками і більшовиками) та з Бундом. Спираючись на інтернаціональні кадри, головним чином єврейського походження, та звертаючись до пролетаріату, здебільшого несвідомого, Спілка спочатку мала кращу організацію і більший вплив на селянські маси, ніж РУП-УСДРП. Серед членів Спілки, крім національно свідомих українців, були також діячі, які ставилися нейтрально (П.Тучапський) або навіть вороже до українського національного руху (І.Кириєнко), як також росіяни і євреї. Серед провідних діячів С. були М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Канівець, Г.Довженко, П.Крат, В.Мазуренко, П.Тучапський, а з неукраїнців: Ю.Ларін, А.Ріш, А.Подольський, С.Соколов, С.Завад-ський, В.Перекрестов та ін.

Під час революції 1905-07 в Росії Спілка поширила свої впливи серед сільського робітництва в Україні, керувала селянськими і робітничими страйками та вела боротьбу з Українською соціал-демократичною робітничою партією, схиляючи на свій бік колишні гуртки РУП. Найбільший успіх Спілка мала під час виборів до Il i lll Державної Думи, коли здобула значне число депутатських мандатів. Органом Спілки був щомісячник “Правда” (1905). Спілка видала також низку пропагандистських брошур українською та російською мовами.

З перемогою реакції в Російській імперії у 1907 серед членів Спілки почалися арешти; ряд керівних членів організації засуджено до заслання (А.Ріш, Р.Рабінович, Й.Сорокер, Г.Ткаченко та ін.). У 1908 Спілка перенесла свій центр за кордон, створивши “групи сприяння” у Львові, Відні, Парижі, Женеві, Цюріху; зв'язковим органом Спілки у 1908-12 був новозаснований журнал “Правда”, що виходив спершу у Львові, а згодом - у Відні. У передвоєнний період, внаслідок поступок партійного керівництва центристсько-російським тенденціям РСДРП та зростання національної свідомості українського селянства, Спілка все більше втрачала свої впливи у Наддніпрянській Україні. Частина національно свідомих членів організації поступово переходила до українських національних партій, і в 1913 Спілка припинила свою діяльність.

А. Жуковський (Сарсепь, Франція).

СПІЛКИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ПРОЦЕС -судовий процес в Україні над українськими інтелектуалами, звинуваченими у приналежноті до опозиційної радянському режиму організації - Спілки визволення України (СВУ). Тривав з 9.3. до 19.4.1930 у Харкові.

У кін. 1920 років в Україні московським керівництвом було розпочато широкомасштабну кампанію дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти - діячів української науки та культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості, яка завершилася низкою сфабрикованих ДПУ судових процесів (“Шахтинська справа”, процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін.).

Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 до січня 1930 органими ДПУУСРР було проведено масові арешти. Серед 45 заарештованих було 2 академіки (С.Єфремов і М.Слабченко), письменники, професори, правники, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ пред'явило заарештованим обвинувачення у приналежності до контрреволюційної організації - Спілки визволення України, яка нібито готувала повалення Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури.

З метою формування у громадськості неприязні та ворожого ставлення до заарештованих ще задовго до початку судового розгляду справи у пресі було розгорнуто кампанію їх очорнювання та навішування ярликів. З “викривальними” заявами виступили начальник ДПУ УСРР Балицький, голова РНК УСРР В.Чубар і секретар ЦК КП(6)У П.Любченко.

Справу СВУ розглядав Особливий склад Найвищого суду УСРР (голова А.Приходько), затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачувачами були заст. наркома юстиції М.Михайлик, прокурори Ахматов, Якимишин, Бистрюков. Захищали підсудних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу подавала газета “Комуніст” (орган ЦК КП (б)У), матеріали справи друкувалися також у газеті “Вісті”, їх обговорення організовувалося у трудових колективах.

На час передачі в суд справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування та діяльність СВУ слідчі ДПУ отримали шляхом фізичного і психологічного тиску на заарештованих. Як випливало з обвинувачувального висновку в справі СВУ, підсудні (С.Єфремов, В.Дурдуківський, Й.Гермайзе, А.Ніковський, Г.Голоскевич, К.Товкач) ще в 1920-24 належали до підпільної організації Братерство української державності, яка з метою повалення радянської влади організувала мережу бойових осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робітників та селян. Керівник організації С.Єфремов підтримував зв'язки з повстанськими отаманами - Ангелом, Зеленим, Шляховим, Майовим, Мордалевичем та ін. Обвинувачувальний висновок стверджував, що після самоліквідації БУД у липні 1926 було засновано СВУ. Керівники новоствореної контрреволюційної організації готували з допомогою іноземних держав (Польщі) та в порозумінні з одноіменною емігрантською організацією і петлюрівським закордонним урядом повалення радянської влади шляхом збройного повстання й реставрацію капіталістичного ладу. У документах обвинувачення вказувалося на існування в структурі СВУ низки секцій - академічної, шкільної, педагогічної, медичної, видавничої, автокефальної та Спілки української молоді. На чолі секцій стояла Президія СВУ -С.Єфремов (голова), В.Чехівський (заст. голови), В.Дурдуківський (скарбник), Й.Гермайзе, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська, О.Гребенецький. Відзначалося, що викрито осередки організації у Полтаві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі та Миколаєві. Матеріали слідства стверджували, що внаслідок збройного повстання у 1930-31 мала бути створена незалежна Українська республіка на чолі з президентом.

Внаслідок фальсифікації документів та нечуваного в юридичній практиці насильства над заарештованими до різних термінів ув'язнення було засуджено 45 відомих діячів української науки і культури. Четверо (С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, М.Павпуш-ков) засуджені до 10 років тюремного ув'язнення, шестеро (В.Дурдуківський, В.Ганцов, В.Удовенко, Г.Холодний, А.Барбар, В.Підгаєцький) - до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудним було призначено покарання у межах від 3 до 6 років. Кілька підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937-39 багатьох ув'язнених (13 осіб із 45) за рішенням різноманітних “трійок” було розстріляно.

Серед істориків немає одностайної думки щодо фактичного існування СВУ. Більшість вважає, що справа була сфабрикована органами ДПУ і згодом широко використовувалася радянським режимом для винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу. Ще під час процесу став відомим вислів - “музика ДПУ, опера СВУ”, що засвідчив ставлення населення України до цього судилища. 11,8.1989 Пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ за відсутністю складу злочину.

О.Мазур (Львів).

СПІШСЬКА (Списька) УМОВА 1214-угода, укладена між угорським королем Андрієм II та князем сандомирським і краківським Лєшком Білим у Спішу (тепер Спішська Нова Вєсь, Словаччина) у 1214. Після смерті князя Романа Мстиславича (1205) на землях Галицько-Волинської держави розпочався період боярських міжусобиць, викликаний незавершеністю адміністративних реформ, малолітством спадкоємців галицько-волинського престолу (Василька і Данила Романовичів), втручанням у внутрішні справи князівства сусідніх держав. У 1213 боярин Воподислав Кормильчич проголосив себе князем. Захоплення князівського престолу боярином викликало велике обурення серед українських князів (“непристоїть бояринові князювати”), які організували спільний похід на Галич на чолі з пересопницьким князем Мстиславом Ярославичем Німим. Загони Володислава Кормильчича були розбиті у битві на р. Бібрці, але йому вдалося втекти і укріпитися в Галичі. В цих умовах Андрій II та князь Лєшко Білий, що вважалися опікунами малолітніх Романовичів, заявивши про підтримку прав синів Романа Мстиславича на престол, насправді вирішили використати складну політичну ситуацію у князівстві в своїх інтересах. Зустрівшись у Спішу, вони уклали угоду, згідно з якою угорський королевич Коломан мав одружитися з дочкою Лєшка Соломеєю і зайняти галицький престол. За угодою Перемишльське князівство, північне Побужжя (Берестейська волость) та частина Червенської землі переходили під управління Лєшка. Данило та Василько Романовичі замість втрачених галицьких земель отримували у володіння Волинь. Взимку 1215-16 з благословення папи Римського Інокентія III відбувся шлюб Коломана та Соломеї, після чого угорські війська зайняли Галичину. Володи-слава Кормильчича було схоплено і заспано до Угорщини, де він невдовзі помер. Проте С.у. виявилася недовговічною. Вважаючи, що польський князь захопив надто багато земель, Андрій II відібрав від Лєшка Перемишльську волость. Коломан управляв Галицькими землями до травня 1221, коли галицький престол здобув Мстислав Мстиславич Удатний.

Р. Шуст (Львів).

СРЕЗНЕВСЬКИЙ ІЗМАЇЛ ІВАНОВИЧ [1(13).6.1812 - 9.(21).2.1880] - визначний філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновників університетського слов'янознавства. Н. у Ярославлі (Росія). Протягом 1826-29 навчався на етико-політичному відділенні філософського ф-ту Харківського ун ту. Після закінчення ун-ту (1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, займався приватною педагогічною практикою. У 1837 С., захистивши магістерську дисертацію “Опыт о сущности и содер-

жании теории в науках политических”, одержав посаду ад'юнкта на кафедрі політекономії та статистики філософського ф-ту Харківського ун-ту. У 1839 опублікував докторську дисертацію “Опыт о предмете и елементах статистики и политической економики”, захистити яку йому не вдалося. Протягом 1839-42 з науковою метою і у зв'язку з підготовкою до професорського звання із славістики відвідав ряд слов'янських земель. У 1842 став першим професором-славістом у Харківському ун-ті, де читав курси з історії та слов'янських мов. У 1846 С., захистивши дисертацію “Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям”, став першим у Росії доктором слов'янської філології. Протягом 1847-80 -професор кафедри слов'янознавства Петербурзького ун-ту. З 1851 - екстраординарний, а з 1854 - ординарний Петербурзької АН. Ініціатор і редактор “Известий” (т. 1-10, 1852-63) та “Ученых записок” (т. 1-7, 1854-63) Відділення російської мови АН. С.-засновник петербурзької школи славістів, автор численних праць з історії давньоруської та російської мов, історії південно-слов'янських літератур, міфології, палеографії. У 1849 опублікував працю “Думки про історію російської мови”, в якій звертав увагу на необхідність опису пам'яток, укладання регіональних словників, вивчення тогочасної літературної мови і діалектів, підготовку історичного словника та історичної граматики із залученням історії ін. слов'янських мов, дав також опис основних особливостей української мови. Вчений уперше розробив теоретичні засади слов'янської палеографії, поставивши її вивчення на наукову основу. Опублікував багато пам'яток давньоруського та давньослов'янського письменства (“Київські глаголичні уривки” та ін.). С. цікавився українською старовиною і фольклором. Ще наприкінці 1820 років, навчаючись у Харківському ун-ті, С. разом з братами Ф. і О.Євецькими, І.Розковшенком, О.Шпигоцьким заснував літературний гурток поетів-романтиків. Його учасники винятково великого значення надавали фольклорним творам, що зберегли подих минулих епох. Зокрема, С. у фольклорі “вбачив багатюще джерело для майбутніх поетів”. Зібрані на території Харківської, Полтавської та Катеринославської губ. тексти українських народних пісень і дум С. опублікував у трьох збірниках “Запорожская старина” (1833-38). Разом з І.Розковшенком видавав “Украинский альманах” (1831) та “Украинский сборник” (1838-41), які відіграли важливу роль у подальшому розвитку літературного процесу в Україні. На початку своєї наукової діяльності С. вважав українську мову окремою слов'янською мовою, проте згодом розглядав її як діалект російської. Йому належать прозові та поетичні твори на українську тематику, написані українською мовою (оповідання “Майоре, майоре!”, балада “Корній Овара” та ін.). Помер у Петербурзі. Серед головних праць: “Історичний огляд сербо-лужицької літератури” (1844), “Давні пам'ятки руського письма й мови (10-12 ст.)” (1866), “Давні глаголичні пам'ятки, в порівнянні з пам'ятками кирилиці” (1866), “Слов'яноруська палеографія 11-14 ст.” (1885).

М. Кріль (Львів).

СРІБЛЯНИК (Срібник) - наукова назва перших срібних монет, які карбувалися у Київській державі наприкін. 10 - на поч. 11 ст. У процесі виробництва С. використовувалося срібло арабських монет. Карбування власних монет було викликане, з одного боку, браком срібних монет, що пояснюється скороченням обсягів надходження арабських дирхемів, з іншого - намаганням київських князів зміцнити міжнародний авторитет Київської Русі шляхом карбування власної монети. С. карбували в Києві за князів Володимира Святоспавича (980-1015), Святополка Володимировича (1015-16, 1018-19) та Ярослава Мудрого (під час правління у Новгороді до 1015 та в Києві - 1019-54 ). Окрему групу становлять монети тмутороканського князя Олега-Михайла, які випускалися бл. 1070. За зовнішнім оформленням С. поділяються на декілька ти-

пів. С. перших випусків переважно повторювали тип візантійських монет (лицевий бік -зображення князя, зворотний - Ісуса Христа). В 11 ст. зображення Ісуса Христа було замінено тризубом - великим родовим гербом династії Рюриковичів, який був також гербом Київської Русі. Навколо портретного зображення князя вміщувалась легенда “Володимир (або Святополк) на столі (престолі) -а це його срібло (золото)”. Зовнішній вигляд С. Ярослава Мудрого відрізняються від монет, які карбували Володимир та Святополк. На С. Ярослава Мудрого на одному боці замість Христа було вміщено зображення св.Георгія (Юрія), на зворотному - родовий знак роду Рюриковичів і напис “Ярославлє сребро” без слів “на столі” (ймовірно, їх випускали у період князювання Ярослава у Новгороді). До ін. типу належать тмутороканські монети, на одному боці яких вміщено зображення архангела Михаїла, на зворотному -напис: “Господи, допоможи Михайлові”. Під час карбування С. кружки монет не вирізалися із пластин (як для візантійських та арабських монет), а були литими. С., які поступалися за кількістю та якістю металу перед арабськими монетами, не відігравали помітної ролі у грошовому обігу Київської Русі.

Р. Шуст (Львів).

СТАВРОПІГІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ у Львові-релігійно-просвітницька громадська організація, правонаступник Львівського братства. С.і. заснований декретом імператора Йосифа II від 7.10.1788. С.і. підпорядковувався місцевій крайовій владі, а його членам було надано статус старшин українського народу з правом патронату над Успенською церквою і утримання школи, а згодом і друкарні. Інститут мав право користуватися власним гербом із зображенням трираменного патріаршого хреста (наданий братству Константинопольським патріархом Ієремією в 1587). Спочатку С.і. не мав свого статусу, а керувався у своїй діяльності статутами, звичаями, традиціями Львівського братства і декретами та розпорядженнями місцевої влади. Власний статут вироблено у 1864 і 1912. Найвищим керівним органом С.і. була рада, яку очолював сеньйор. Серед найвідоміших: Іван Товарницький, Іван Бачинський (1801-16), Іоахим Хоминський (1861-66), Василь Ковальський (1871-84), Ізидор Шараневич (1885-1901). Матеріальною основою діяльності С.і. були доходи з нерухомого майна, друкарні, книгарні і добровільні пожертвування громадян. С.і. опікувався функціонуванням Успенської церкви. Його заходами в храмі було проведено реставраційні роботи (на поч. 19 ст., у серед. 19 ст. і на поч. 20 ст.). Друкарня С.і. від часу заснування і до 1820 років друкувала в основному релігійну літературу; з 1830 років - також літературу світського характеру, підручники для народних і середніх шкіл; першою серед друкарень Львова використала гражданський шрифт (1837). У друкарні С.і. друкувались наукові праці відомих галицьких істориків - Дениса Зубрицького, А.Летрушевича, І.Шараневича та ін., перша в Галичині газета українською мовою “Зоря Галицька” (1848-51). У 1864 при С.і. було засновано літографічну майстерню. Школа Ставропігійського інституту мала релігійний характер. При інституті діяла школа (бурса), в якій дітей навчали церковного обряду і церковнослов'янської мови (у 20 ст.- російської), готували до духовного чину (ін. предмети учні вивчали в державних школах). Заходами Ізодора Шараневича у 1887 засновано музей С.і., базу для якого становили предмети, матеріали і документи братського архіву, Успенської церкви та монастирів. У 1888 в музеї влаштовано першу в Галичині археологічно-бібліографічну виставку. Навколо С.і. об'єднувалися консервативні кола української інтелігенції, серед яких були діячі науки, культури, високопоставлені урядові особи, зокрема, Петро Лодій, Денис Зубрицький, Я.Головаць-кий, Захар Авдиковський, А.Петрушевич, Іван Бачинський, Іван Зарицький, Микола Юристовський, Іван Борисякевич, Антін Павенецький, Ю.Романчук, Іван Гушалевич, Ю.Паврівський. У другій пол. 19 ст. С.і. поступово перейшов на позиції москвофільства.

У діловодстві використовувались, в основному, латинська, німецька, польська мови; з 1850 років - “язичіє”, а в 20 ст.- російська мова. У 1914-15 керівництво С.і. підтримувало російську окупаційну владу в Галичині, відстоювало ідею єдиного “русского” наро-

ду, заперечувало існування української нації. У 1915 москвофільське правління С.і. емігрувало в Росію і вивезло з собою найцінніші матеріали і документи (у 1929 їх повернуто до Львова). У 1915 австрійська влада призначила для С.і. урядового комісара Адама Смулку, який за наказом намісництва від 2.2.1916 передав управу установою в руки українських національно-демократичних сил. Представники українського національного табору здійснювали керівництво С.і. з 1916 по 1922. Членами С.і. у цей час були Григорій Кузьма, Ю.Січинський, С.Федак, О.Барвінський, Ізидор Голубович, К.Левицький, В.Щурат. У 1920 управа С.і. звернулася до митрополита А.Шептицького з пропозицією про проведення широкої церковної українізації (переклад церковної літератури на українську мову). У 1921 керівництво С.і. висловило протест польському урядові щодо реквізиції українських церков на Холмщині та Волині, що викликало негативну реакцію Варшави. Розпорядженням львівського воєводського управління від 25.2.1922 українська управа C.I. була розпущена, установи повернуто москвофілам (призначено урядового комісара Миколу Третяка). Ставропігійський інститут мав власне періодичне видання - “Временникь Инстітута ставропігійського” (за рр. 1864-1915 і 1923-1938). У 1921 було видано “Збірник Львівської ставропігії” за редакцією К.Сту-динського. С.і. припинив свою діяльність у 1940. Музейні та архівні матеріали С.і. зберігаються у Львівському історичному музеї та ЦДІА України у Львові.

/. Орлевич (Львів).

СТАВРОПІГІЯ (від грец. “ставрос” і “пігіон” - встановлення хреста)-форма управління в православній церкві, що передбачала церковно-правний імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередню залежність від патріаршої влади. С. могли отримувати як церкви, так і монастирі. В Україні найзначніші святині мали ставропігіальний статус, але фактично керування С. здійснювалося не Константинопольським патріархом, а Київським митрополитом. Від С. храму назву ставропігійських отримували і світські братства, що засновувалися при церквах, зокрема, Ставропігійське Успенське братсво (1589) у Львові. Ставропігіальний статус свідчив про особливу важливість святині для церкви і віруючих. В Україні право С. мали: Києво-Печерська лавра (1589), Київське богоявленське братство і Манявський скит (1620), Межигірський Спасо-Преображенський монастир (1687) та ін.

М. Капраль (Львів).

СТАДІОН-ВАРТГАУЗЕН ФРАНЦ СЕРАФІН ( 1806 -1853) - австрійський державний діяч, граф. Деякий час працював урядовцем австрійської адміністрації у Станіславі та Ряшеві (Галичина). У 1841-47 губернатор Трієста та Істрі, 1847-48 - Галичини. У 1848-49 -міністр внутрішніх справ Австрії. Відіграв вирішальну роль у прискореному скасуванні панщини в Галичині. З метою недопущення українсько-польського зближення під час революції 1848 в Австрійській імперії для боротьби проти Габсбургів і утримати український рух у легальних рамках підтримував акції його представницького політичного органу -Головної руської ради. Тогочасна польська преса, а згодом й історіографія приписували йому інспірацію українського руху 1848.

Ф. Стеблій (Львів).

СТАДНИК ЙОСИП ДМИТРОВИЧ (18.3.1876-8.12.1954) - видатний український актор, режисер та діяч театру. Н. у с.Валяві Перемишльського повіту (тепер Польща) у родині залізничника. Вчився в Перемишлі (1887-90) та в учительській семінарії у Тернополі (1890-94). Закінчив драматичну студію. З 1894 розпочав сценічну діяльність у театрі “Руська бесіда” у Львові. У 1906-13 був директором та головним режисером цього театру. В 1914 виступав у театрі М.Садовського у Києві. В 1918-39 очолював різні українські професійні трупи в Галичині. З 1939 С. - художній керівник Державного українського драматичного театру ім. Лесі Українки у Львові, в 1944—47 - режисер “Театру мініатюр” у Львові. Серед кращих ролей С.: Іван (“Дай серцю волю, заведе в неволю” М.Кропивницького), Хлестаков (“Ревізор” М.Гоголя), Урієль (“Урієль Акоста” К.Гуцкова), Яго (“Отепло” У.Шекспіра), Тартюф (“Тартюф” Мольєра). Кращі вистави С.: “Украдене щастя” І.Франка, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Маруся Богуславка” М.Старицького, а також перекладені ним “Живий труп” Л.Толстого, “Вишневий сад” А.Чехова, “Міщани” М.Горького, “Вільгельм Телль” Ф.Шіллера, “Примари” Г.ібсена. Серед поставлених опер: “Катерина” М.Аркаса, “Продана наречена” Б.Сметани, “Євгеній Онєгін” П.Чайковського, “Фауст” Ш.Гуно, “Роксолана” Д.Січинського, “Кармен” Ж.БІзе. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

М. Ерстенюк (Львів).

СТАДНИКОВА СОФІЯ АНДРІЇВНА (13.9.1888 - 21.9.1959) - українська драматична акторка і співачка (драматичне сопрано). Н. у Тернополі в акторській родині. Дружина Й.Стадника. Вокальну освіту здобула в Києві (1915-17). У 1901 дебютувала в ролі Аку-ліни (“Влада темряви” Л.Толстого) у театрі “Руська бесіда” у Львові. В 1915-18 працювала у театрі М.Садовського в Києві, згодом-в українському театрі Й.Стадника та ін.трупах. З 1939 - актриса Державного українського драматичного театру ім. Л.Українки у Львові, театрів Дрогобича і Львова (1944-47). Серед кращих ролей С.: Маруся (“Маруся Богуславка” М.Старицького), Харитина (“Наймичка” Карпенка-Карого), Анна (“Украдене щастя” І.Франка), Мавка і Килина (“Лісова пісня” Лесі Українки), Ліза (“Живий труп” Л.Толстого), Поля і Наташа (“Міщани” і “На дні” М.Горького) та ін. З успіхом виконувала партії Наталки (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Одарки (“Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського), Катерини (“Катерина” М.Аркаса), Гальки (“Галька” Монюшка), Маргарити (“Фауст” Ш.Гуно). Похована у Львові на Личаківському цвинтарі.

М. Ерствнюк (Львів).

СТАЛІН (Джугашвілі) ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ [9(21 ).12.1879-5.3.1953]-радянський державний і політичний діяч. Н. у м. Горі (Грузія) у сім'ї кустаря-шевця. Навчався в Горійському духовному училищі та Тифліській духовній семінарії. У 1898 вступив у грузинську соціал-демократичну організацію “Месаме дасі”. У 1889 після виключення з семінарії влаштувався на роботу в Тифліську фізичну обсерваторію. 31901 перейшов на нелегальне становище і розпочав життя професійного революціонера. Неодноразово заарештовувався жандармами, але втікав із заслання. У 1907 брав участь у пограбуванні банку Тбілісі для поповнення партійної каси. У 1913 заарештований і заспаний в Туруханський край, де й зустрів Лютневу революцію 1917. У січні 1912 заочно кооптований до ЦК РСДРП(б). У березні 1917 приїхав із заслання в Петроград, де редагував більшовицькі газети “Правда”, “Рабочий и солдат”, “Рабочий”. Беззастережно визнавав лідерство В.Леніна (див. В.Ульянов), виконував його найбільш важливі доручення. На VII (Квітневій) всеросійській конференції РСДРП(б) обраний членом ЦК. Один з організаторів жовтневого перевороту в 1917. У першому більшовицькому уряді - Раді народних комісарів - призначений на посаду наркома у справах національностей і обіймав її до скасування наркомату в 1922. Одночасно очолював наркомати державного контролю, робітничо-селянської інспекції. Член президії ВЦВК з 1917. Під час громадянської війни часто перебував на фронтах, був членом Рев-військрад Південного, Західного і Південно-Західного фронтів. У 1920-23 входив до складу Реввійськради Республіки. У Раді робітничої і селянської оборони був представником ВЦВК. У 1919 увійшов до обох неформальних органів оперативного керівництва у складі ЦК РКП(б)- політичного і організаційного бюро. Провал комуністичної системи главкізму, створеної В.Леніним як економічний фундамент для тоталітарного режиму, та незадоволення селянства продрозверсткою і забороною ринкових відносин, загострили наприкін. 1920 ситуацію в країні і партії. Прагнучи обмежити сфери політичного впливу Л. Троцького, який претендував на самостійну роль (що проявилося, зокрема, під час дискусії про профспілки взимку 1920—21), В.Ленін почав висувати ще малопомітного у вищих ешелонах влади С. Після Х з'їзду у березні 1921 С. зміцнив свої позиції у секретаріаті, який ставав впливовим неформальним органом у ЦК РКП(б). Після XI з'їзду у квітні 1922 була утворена посада генерального секретаря ЦК РКП(б), передана С. за пропозицією В.Леніна. Генсек мав можливість контролювати керівні кадри державної партії, що наділяло його, за висловом Леніна, “безмежною владою”. Після відходу Леніна за станом здоров'я від політичної діяльності у Кремлі розгорнулася тривала боротьба за владу. С. разом з Л.Каменєвим і Г.Зінов'євим утворили “трійку”, спрямовану на ізоляцію Л.Троцького і поступове усунення його від важелів влади. На наступному витку боротьби С. у союзі з ін. членами політбюро за нейтралітету Л.Троцького переміг Л.Каменєва і Г.Зінов'єва. Пізніше Каменєв і Зінов'єв зблокувалися з Троцьким, але знову зазнали поразки. Нарешті у 1928-29 С. з допомогою своїх висуванців у політбюро усунув М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського, після чого домігся абсолютної влади в партії і державі. З 1929 С. припинив нову економічну політику і розпочав новий штурм, маючи на меті побудову економічного фундаменту під радянським соціалістичним режимом. За короткі строки шляхом прискореної індустріалізації та примусової колективізації сільського господарства в СРСР була створена командна економіка, яка в своїх основних рисах збереглася до кінця 1980 років. “Соціалістичні перетворення” здійснювалися частково за рахунок ентузіазму населення, а в основному - методами терору. Використовувалися найрізноманітніші методи тиску - обкладання високими податками, залякування (тавро саботажника, шкідника, троцькіста, правоухильника, примиренця тощо), “розкуркулення”, терор голодом, масові репресії, депортації. Система цих заходів відома як сталінізм. Жертвами репресій стали десятки мільйонів громадян. З другої пол. 1930-х ресурси командної економіки почали спрямовуватися на підготовку масштабної війни у Європі. У серпні 1939 С. досяг порозуміння з нацистською Німеччиною і просунув кордони СРСР на захід. Напад А.Гітлера 22.6.1941 на Радянський Союз став для С. несподіванкою. Після невдалих спроб порозумітися з Гітлером С. лібералізував внутрішню політику і спрямував зусилля державної партії та народів СРСР на відсіч агресору. У 1941-45 військові дії проводилися С. та його полководцями, особливо Г.Жуковим, без найменшої турботи за життя солдатів. Внаслідок цього польові втрати Радянської армії виявилися на порядок більшими, ніж втрати вермахту. Під час війни С. виявив блискучий організаторський талант на посадах голови Державного комітету оборони, Верховного Головнокомандувача і Наркома оборони. Ресурси велетенської країни використовувалися на формування все нових поповнень для діючої армії та оснащення їх найсучаснішими видами зброї. Незважаючи на великі втрати, стратегічна ініціатива у війні в 1942 перейшла до Червоної армії. У спілкуванні з союзниками по антигітлерівській коаліції С. проводив жорстку лінію, змушуючи їх поступатися у стратегічних питаннях і погоджуватися на толерування своїх вкрай антигуманних дій (примусове повернення в СРСР радянських громадян, які опинилися на території, контрольованій союзниками, депортація мільйонів німців, поляків та ін. з територій, які відходили до СРСР, українців та ін. з територій, які підпадали під владу Польщі, Чехословаччини тощо). Змирилися союзники і з жорстокими методами радянізації країн, які потрапили у сферу впливу Радянського Союзу. В останній період війни С. приділив виняткову увагу розвитку ракетно-ядерного потенціалу СРСР і переоснащенню армії новітніми видами зброї. Здійснювана ним агресивна зовнішня політика послужила причи-

ною “холодної війни” і гонки озброєнь. Терористичні методи управління відновилися і застосовувалися аж до смерті С.

Серед істориків триває дискусія, чи політика С. щодо України мала специфічний, відмінний від його ставлення до інших радянських республік характер. Більшість дослідників сходяться на тому, що його українська політика не мала такого характеру. Разом з тим, до України С. (як перед ним і Ленін) ставився з підвищеною увагою, оскільки вона за людськими ресурсами і економічним потенціалом перевищувала інші неросійські республіки, разом узяті. Український сепаратизм у будь-якій формі, включаючи націонал-комунізм, загрожував підвалинам тоталітарного режиму. Проте у 1920 роках С. погодився на далекосяжні поступки Україні, виступав за підтримку українізації (у т.ч. на здійснення її в обмеженому вигляді на Кубані і в Казахстані). У значній мірі ці поступки пояснювалися його прагненням гарантувати собі підтримку КП(б)У у боротьбі за владу. З іншого боку, С. постійно дбав про те, щоб українізація не поставила під загрозу контроль Москви над Україною. З цією метою зініціював розправу над національним ухильництвом О.Шумського, М.Хвильового, М.Волобуєва. Утвердившись при владі у 1930 роках, С. розгорнув масові терористичні акції в Україні з метою знищення основних досягнень українізації, придушення опору колективізації та запобігання появі політичної опозиції. С. несе безпосередню відповідальність за організацію голодомору 1932-33, за винищення десятків тисяч української інтелігенції (т. зв. розстріляне відродження), партійного та державного керівництва Української РСР у 1930 роках, за організацію політичних вбивств та розправ над політичними противниками та опонентами (Є.Ко-новапьця, О.Шумського та ін.), за хвилю масового терору на західноукраїнських землях (1939-41), післявоєнні розправи над українською і єврейською інтелігенцією в Україні, депортацію кримських татар тощо. Під час війни дійшов до переконання, що більшість українського народу пройнялася антирадянськими настроями. Особливе занепокоєння викликав у нього факт існування сильного антирадянського націоналістичного руху в

Західній Україні. За свідченням М.Хрущова, після закінчення Другої світової війни С. розглядав можливість депортації всього українського народу і відмовився від цієї акції тільки через її технічну нездійсненність. За свідченнями очевидців (зокрема, академіка А.Сахарова), С. страждав на українофобію. Проте розуміння важливості українського фактора змусило С. під час війни погодитися на часткове відродження українського патріотизму, запровадження деяких атрибутів української державності (республіканських військового міністерства та міністерства зовнішніх справ, прапора, підвищення її статусу на міжнародній арені - надання Українській РСР статусу члена-засновника ООН). Об'єднання більшості українських етнічних земель у складі Української РСР, формальне підвищення статусу України на міжнародній арені, модернізація економічного життя республіки призвели до того, що українське питання після смерті С. стало ще більш важливим і небезпечним фактором подальшого існування Радянського Союзу, ніж це було перед його приходом до влади.

С. Кульницький (Київ).

СТАЛЬ ГЕРМАН ФЕРДИНАНДОВИЧ (4.10.1870-р. см. невід.)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у Херсоні. Закінчив місцеве реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1891), Технологічний інститут, Миколаївську академію Генерального штабу. Після п'яти років служби у 54-му піхотному полку навчався в інституті й академії. Відбув на Далекий Схід, де старшим ад'ютантом польового управління Маньчжурської армії брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Згодом виконував обов'язки начальника канцелярії Маньчжурської армії, командира піхотного батальйону 59-го піхотного Люблінського полку. У роки Першої світової війни - на фронті. У 1917 зголосився до Армії УНР. За Гетьманату - помічник начальника 11-ї піхотної дивізії (Полтава) генерала М.Омеляновича-Павленка.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СТАНИМІР (Станімір) ОСИП (21.4.1890 -13.2.1971) - український військовий діяч. Н.

у Ладичині Тернопільського повіту. У роки Першої світової війни 1914-18 служив в австрійській армії. Під час українсько-польської війни 1918-19 - сотник Української галицької армії. З грудня 1918 командував бойовою групою “Городок”, пізніше-другим куренем Самбірської (8) бригади УГА. У кін. серпня 1918 підрозділ С. одним з перших увійшов до Києва. На поч. лютого 1920 у Бірзулі С. разом з О.Палієвим, О.Лисняком, О.Навроць-ким увійшов до складу армійського ревкому УГА, який розіслав у галицькі частини наказ про створення на їхній базі підрозділів Червоної української галицької армії. Причетний до арешту начального вождя УГА ген. О.Микитки та ген. Г.Ціріца і видачі їх одеському ЧК (обидва загинули у таборі Кожухів неподалік Москви). У лютому-квітні 1920 служив у ЧУГА, командував III армійською бригадою. У кін. квітня 1920 бригада С. намагалася приєднатись до Армії УНР, але була оточена і роззброєна польськими військами. С. разом з невеликим підрозділом прорвався до армії ген. М.Омеляновича-Павленка, пізніше у складі групи ген. А.Кравса перейшов до Чехословаччини. У 1924 закінчив Торгову академію у Відні, працював у кооперативних організаціях Галичини. Після Другої світової війни емігрував до Канади. Помер у Торонто. Залишив спогади “Моя участь у визвольних змаганнях” (1966).

/. Підкова (Львів).

СТАНІВСЬКА КУЛЬТУРА - назва локальної групи археологічних пам'яток бронзового віку на території Закарпаття, які належать до 14—13 ст. до н.е. Назва походить від могильника біля с. Станово Мукачівського р-ну Закарпатської обл. Разом з пам'ятками типу Фельшесевч на території Румунії утворюють єдину культуру, що займала суміжні із Закарпаттям райони Трансільванії, Словаччини, Угорщини. Виникла на основі ранніх культур Отомань і Вітенберг, поширених на південних передгір'ях Східних Карпат та в Середньому Подунав'ї. С.к. представлена поселеннями, могильниками і скарбами. Поселення розміщались на пологих схилах та в заплавах річкових долин. На місцях колишніх наземних жител збереглися підвищення (теллі). Найбільш досліджені поселення Дяково, Заболоття, Велика Паладь, Вовчанське. Житла переважно наземні, дерев'яні, прямокутні з глиняними печами та кам'яними площадками для вогнищ, господарськими ямами. Привертають увагу колодязі завглибшки до 7 м. Могильники грунтові, знаходились переважно поза поселеннями. Поховання тіло-пальні (в урнах). Супровідний інвентар складається з кількох посудин, а також глиняних пряслиць. Відомо понад 130 скарбів речей (Велика Паладь, Великі Лучки, Дяково та ін.). Основними заняттями населення С.к. були землеробство та скотарство, зокрема, розведення коней. 3 домашніх промислів у племен С.к. були розвинені прядіння і ткацтво, каменеобробне, керамічне та ін. виробництва. Посуд поділяється на “кухонний” (грубостінні банковидні горщики) і “столовий” (черпаки, вази, миски). Орнамент заглиблений у вигляді спіральних ліній. Певне місце у господарстві племен С.к. займало виготовлення знарядь праці, зброї (мечі, молотки, вістря), кінської збруї з бронзи. Населення С.к. жило в умовах патріархально-родових відносин. У духовній культурі простежуються культи вогню, сонця, предків та ін.

М. Пелещишин (Львів).

СТАНІСЛАВ-легендарний київський князь. Відомий за літописним оповіданням про походи литовців на чолі з Гедиміном на Волинь та Київщину. За цим переказом, С. і його союзники були розбиті литовським військом під Білгородом. С. був змушений втекти до Брянська. Мешканці Києва і його “пригородків” добровільно піддалися Гедиміну, який посадив у місті князя Ольгимонта Гольшанського. С. одружився з дочкою рязанського князя Івана й після його смерті правив у Рязані. У науковій літературі С. інколи ототожнювався з Федором Київським або ж ідентифікується як батько князя Іоанна Станіславовича (згадується у Любецькому синодику). Найімовірніше, особа С. є вигадкою білорусько-литовських книжників 16 ст., спрямованою на підтвердження історичного права Литви на інкорпоровані в 14 ст. українські землі та уславлення роду Гольшанських.

О. Русина (Київ).

СТАНОВИЙ СЕЙМ - провінційний, формально представницький орган у Галичині і Буковині, заснований згідно з патентом (указом) імператриці Марії-Терези від 13.6.1775. Спочатку поширював діяльність на територію Галичини, з 1787 - на Буковину (приєднана до Галичини на правах окремого округу в 1786). Виконував по суті функції дорадчого органу крайової адміністрації. Розглядав переважно справи розкладання державних податків, надання шляхетства, провадження шляхетської метрики. Для вирішення важливіших місцевих питань звертався з проханнями до уряду (зокрема, про відкриття медичного ф-ту в Львівському ун-ті, викладання рідної мови в школах, збільшення учнів у гімназіях, зниження ціни на сіль тощо), які втілювались у життя лише після затвердження імператором. До складу С.с. (за призначенням імператора) входили вищі сановники, представники вищого духовенства, магнати, шляхта, ректор Львівського ун-ту і один представник львівського патриціату. Сесії С.с. відбувалися під керівництвом губернатора. Виконавчим органом сейму був Становий комітет на чолі з губернатором, причому половина його членів повинна вільно володіти німецькою мовою. Збирався у 1784, 1786 і 1788, а в 1817-45 - щорічно. Робочою мовою на засіданнях була польська, а кореспонденцію з центральною владою С.с. вів німецькою. З 1820 видавалися короткі звіти про діяльність сейму. У 1790-91 С.с. виступив проти т. зв. урбаріальної реформи Йосифа II. Активізував свою діяльність у 1840 роках. На сесіях відбувалися дискусії щодо аграрної реформи, будівництва залізниці, створення кредитного товариства. З 1841 виконував функції керівного органу, а згодом - надзірної комісії Земельного кредитного товариства. Остання сесія відбулася у 1845. У 1861 за розпорядженням імператора Франца-Йосифа І було створено Крайовий сейм, що проіснував до поч. Першої світової війни 1914-18.

Ф. Стеблій (Львів).

СТАНЬЧИКИ - польське політичне угруповання консервативного напряму в Галичині у другій пол. 19 - поч. 20 ст. Представляло інтереси великих землевласників і вищої урядової бюрократії. Виникло наприкін. 1860 років. Назва походить від політичного памфлету “Тека Станьчика”, опублікованого групою молодих польських консерваторів (Л.Водзінський, С.Козмян, С.Тарновський, Ю.Шуйський). Виступали за надання широкої автономії Галичині у складі імперії Габсбургів, що розглядалося як крок у напрямі відновлення польської державності. Співпрацюючи з австрійським урядом, зайняли провідне становище у державно-політичному житті Галичини. Виступали проти задоволення політичних і національно-культурних вимог українського населення Галичини. З 1907 представляли партію Стронніцтво Правіци Народової. Під час Першої світової війни 1914-18 були прихильниками утворення триалістичної монархії у складі Австрії, Угорщини і Польщі. Припинили свою діяльність у 1918. Провідними діячами С. були К.Бадені, М.Бобжинський, А. Потоцький, А.Тарновський, В.Яворський. Друковані органи - часописи “Час” і “Пшегльонд Польскі”. З С. пов'язана т. зв. краківська школа в польській історіографії.

Я. Серкіз (Львів).

“СТАРА УКРАЇНА” (підзаголовок: Часопис історії і культури) - ілюстрований щомісячник бібліотеки і музею Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Виходив у Львові в 1924-25 за редакцією І.Кревецького. Публікував матеріали з історії України, статті на літературознавчу і мистецтвознавчу тематику, висвітлював діяльність визначних історичних постатей минулого. Спеціальні випуски були присвячені пам'яті творців Галицько-Волинської держави, 350-річчю друкарства в Україні, пам'яті Т.Шевченка, українському мистецтву, мемуаристиці. Друкувались цінна хроніка, рецензії, бібліографія. З виданням тісно співпрацювали І.Борщак, І.Крип'якевич, М.Возняк, І.Огієнко, К.Студинський, В.СІчинський, П.Холодний, В.Гнатюк та ін. “С.У” була єдиним історичним журналом у Західній Україні.

Ф. Стеблій (Львів).

СТАРИЦЬКА МАРІЯ МИХАЙЛІВНА [псевд. -Яворська; 19(31).5.1865 - 20.12.1930] - українська драматична актриса, режисер, видатний педагог, організатор театральної освіти в Україні. Закінчила Петербурзьке театральне училище. Професійну сценічну діяльність розпочала в 1885 у театрі свого батька М. Старицького. Тривалий час виступала в українських і російських трупах у Києві, Петербурзі, Москві. З 1898 С. працювала як режисер та педагог у драматичних гуртках Народних домів та в Літературно-артистичному товаристві в Києві. У 1904-27 очолювала драматичний відділ Музично-драматичної школи (з 1918-Музично-драматичний ін-тут ім. М.Лисенка). С. першою поставила на українській сцені драматичні твори Лесі Українки “Йоганна, жінка Хусова”, “Мохаммед і Айша” (1913) та “Камінний господар” у театрі М.Садовського (1914). Серед кращих ролей: Анна Петрівна, Лимариха, мати, Ганна (“Не судилось”, “За двома зайцями”, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький” М.Старицького), Кабаниха (“Гроза” М.Островського). Померла і похована в Києві.

М. Ерстенюк (Львів).

СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА ЛЮДМИЛА МИХАЙЛІВНА [17(29).8.1868-1941]-українська письменниця, літературний критик, громадський діяч. Н. у Києві в сім'ї визначного українського письменника М.Старицького. Здобула гімназійну освіту. У 1888-93 брала активну участь у роботі літературного гуртка “Плеяда”. Після смерті М.Лисенка керувала роботою київського літературно-мистецького клубу “Родина”, разом із сестрою Марією (див. М.Старицька) тісно співробітничала з галицькими літературними періодичними виданнями - “Зоря”, “Правда”, “ЛНВ”, “Життя і слово” та ін., працювала у київській газеті “Рада”. Була членом Товариства українських поступовців. Виступала на сцені. Перші поезії вміщені на сторінках львівського альманаху “Перший вінок”. Поезія С.-Ч. була представлена І.Франком в антології “Акорди” та С.Єфремовим в “Українській музі”. Поетичний стиль С.-Ч. близький до стилю Лесі Українки. Значно більшою за об'ємом є прозова, драматична, перекладацька та літературно-критична спадщина С.-Ч. Серед її драматичних творів: “Гетьман Петро Дорошенко” (1908), “Крила” (1913), “Останній сніп” (1917), “Розбійник Кармелюк” (1926), “Іван Мазепа” (1927; у радянський час драми на сцені не ставилися). Писала літературно-критичні та літературознавчі статті (“Елементи творчості М.Коцюбинського”, 1911; розвідки про Любов Яновську (1909), Ганну Барвінок, 1911, М.Садовського, Л.Толстого та ін.). Автор першого дослідження з історії українського національного театру -“Двадцять п'ять років українського театру” (1907). Залишила спомини про видатних діячів української культури: Лесю Українку, М.Лисенка, М.Старицького, В.Самійленка, Г.Барвінок, І.Франка, М.Садовського, М.Коцюбинського, М.Заньковецьку, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого та ін. У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні М.Грушевського. У квітні 1917 С.-Ч. обрана до Української Центральної Ради. У травні 1917 брала участь у заснуванні Товариства (комітету) “Український національний театр”, входила до його президії. У 1919 році стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам'янці-Подільському. У 1920 роках працювала у ВУАН. У 1929 С.-Ч. заарештовано органами ДПУ і на процесі Спілки визволення України засуджено до 5 років ув'язнення. Після звільнення вислана до м. Сталіно (Донецька). Займалась перекладацькою діяльністю, зокрема здійснила переклади лібретто “Орфея” К.-В.Глюка, “Ріголетто” та “Аїду” Дж.Верді, “Фауста” Ш.Гуно, “Чіо-чіо-Сан” Дж.Пуччіні, “Золотого півника” М.Рим-ського-Корсакова. У 1936-41 жила у Києві. У липні 1941 письменниця заарештована органами НКВС, відправлена до Харкова, звідти - до Акмолінська. По дорозі С.-Ч. померла. Точна дата смерті та місце поховання невідомі.

М. Гнатюк (Львів).

СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (14.12.1840-27.4.1904)-видатний український письменник, театральний і громадський діяч. Н. у с. Кліщинцях (тепер Черкаська обл.). Після смерті батьків виховувався у родині Лисенків. Закінчивши у 1858 навчання у Полтавській гімназії, вступив разом з М.Лисенком до Харківського ун-ту. У 1860 перейшов до Київського ун-ту. Навчався спочатку на фізико-математичному, а згодом - на юридичному ф-ті, який закінчив у 1865. Працював у Київському історичному архіві, Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був одним із найактивніших діячів київської Громади. Разом з М.Лисенком організував Товариство українських сценічних акторів. У 1883-84 видав два випуски альманаху “Рада”, який став, за словами І.Франка, “...мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і занепаду”. У 1883 очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М.Кропивницький та до складу якої входили талановиті актори М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська та ін. Щоб матеріально підтримати театр, продав власний маєток у с. Карпівці на Поділлі. У 1886-87 трупа С. провела тріумфальні гастролі у Москві й Петербурзі. У 1893 у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію “За літературні праці рідною мовою”. У 1897 виступив на І Всеукраїнському з'їзді сценічних діячів з доповіддю про важкий стан театрального мистецтва в Україні через постійні переслідування царським урядом української культури. 3 1903 готував до видання альманах “Нова рада”, який вийшов уже після його смерті. Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі.

Літературну творчість розпочав як поет, надрукувавши у львівських часописах “Нива”

і “Правда” кілька віршів під псевдонімом Гетьманець. Переклав українською мовою твори Г.-Х.Андерсена, І.Крилова, М.Лермонтова та ін. У 1883 вийшли дві частини єдиної прижиттєвої збірки оригінальних поезій “З давнього зшитку. Пісні і думи”. Поетичний світ С. утверджував високу громадянську місію художнього слова (“Поету”, “До Шевченка. Сповідь перед поетом”, “На спомин Т.Г.Шевченка”, “Хай тепер рида в мене кобза сумна...”, “Ой знущались з мого слова...”), змальовував трагічну долю України (“Нема правди”, “За лихими владарями”, “Що не день, то гірша мир трухлявий...”, “До молоді”, “До України” та ін.), підносив національно-визвольний рух у Російській імперії (“Борвій”, “Занадто вже! Чим дихати нема!”, “На ріднім попелищі”, “Дочка Ієфая”, “Добраніч!”). Кілька поетичних творів написано на історичну тематику (балада “Хрещенська ніч” та романтична поема “Morituri”). До справжніх перлин імтимної лірики належать вірші “Виклик” (“Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...”), “Ждання”, “На озері”, “В садку” та ін.

Драматургічна творчість письменника безпосередньо пов'язана з діяльністю театру, для якого обробив та інсценізував відомі твори М.Гоголя (“Різдвяна ніч”, “Сорочинська ярмарка”, “Тарас Бульба”), “Чорноморський побит на Кубані” Я.Кухаренка (у С. - “Чорноморці”), “На Кожум'яках” І.Нечуя-Левицького (у С. - “За двома зайцями”; у 1961 на Київській кіностудії створено однойменний фільм), “Перемудрив” Панаса Мирного (у С. - “Крути, та не перекручуй”), “Хата за селом” Ю.Крашевського (у С. - “Циганка Аза”), “Боротьба за право” К.Францова (у С. -“Юрко Довбиш”) та ін. Серед оригінальних творів актуальністю проблематики, психологічною достовірністю характерів, природністю конфліктів виділяються соціально-психологічні драми “Не судилось” (1881), “У темряві”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (обидві - 1892), “Талант” (1893). Великою популярністю у глядачів користувались водевілі “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” (1882), “По-модному” (1887), “Чарівний сон” (1889) та ін. Незважаючи на цензурні заборони історичної тематики в українській драматургії, С. створив

цикл яскравих історичних драм: “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Осада Дубна”, “Гаркуша”.

Прозова спадщина письменника складає близько 70 оповідань, повістей і романів. Більшість із них написані на історичні сюжети. Перший прозовий твір “Осада Буши (Эпизод из времен Хмельнищины”) з'явився у 1881. Українською мовою ця повість була надрукована у львівському часописі “Зоря” (1894-95). Найбільший і найвидатніший твір С. - історична трилогія “Богдан Хмельницький”: “Перед бурею” (1894), “Буря” (1896), “У пристані” (1897). Це монументальна епопея про визвольну війну українського народу 1648-1657 під проводом Б.Хмельницького. У 1898-1903 написав ще чотири романи-“Молодість Мазепи”, “Руїна”, “Останні орли”, “Розбійник Кармелюк”. У гостросюжетних повістях “Червоний диявол” (1898) та “Перші коршуни” (1900) змальований складний і захоплюючий світ середньовічного Києва. Для історичної прози С. характерне поєднання реалістичного і романтичного стилів, історична правдивість та психологічна достовірність, пригодницька фабула і любовна інтрига. Натомість у суворо реалістичній манері написані соціально-психологічні повісті “Розсудили”, “Безбатченки”, оповідання “Дохторит”, “Остроумие урядника”, “Лихо”, “Будочник”, “Пан капитан”, “Верба”, “Горькая правда”, “Неудачница” та ін.

В. Корнійчук (Львів).

СТАРОВ ІВАН ЄГОРОВИЧ [12(23).2.1745-5(17).4.1808] - російський архітектор, один із засновників російського класицизму. Н. у Москві (за ін. дан.-у Петербурзі). У 1755-56 навчався у гімназії при Московському ун-ті. У 1762 закінчив Петербурзьку академію мистецтв. У 1762-68 як пенсіонер перебував у Парижі та Римі. У 1769-72 викладав в AM, з 1679 - академік, з 1785 - професор. У 1772-74 - головний архітектор “Комиссии о каменном строении Санкт-Петербурга и Москвы”. 3 1774 працював над реконструкцією Олек-сандро-Невської лаври у Петербурзі, розробив проекти планування Воронежа і Пскова. З 1800 до кінця життя очолював будівельний контроль за побудовою Казанського собору. Створив Таврійський палац (1783-89) у Петербурзі й палац у Пелле (1785-89; не зберігся) поблизу Петербурга. На рубежі 1790-х років багато працював в Україні. Виконав проекти планування Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) та Миколаєва (1790). У Катеринославі за проектом С. побудовано палац Потьомкіна (1787-89); спроектував ряд будівель у Миколаєві (магістрат, адміралтейство), розробив також інші проекти.

/. Підкова (Львів).

СТАРОВОЛЬСЬКИЙ ШИМОН (1588 -4.4.1656) - польський письменник, історик. Н. у с. Староволі Берестейського пов. (тепер Білорусь) у сім'ї дрібного шляхтича. Вчився у Краківському ун-ті. Учасник Хотинської війни 1620-21. У працях “Історія Сигізмунда І” (1616), “Польща” (1632) відзначав відвагу запорозьких козаків, підкреслював їхні заслуги в боротьбі проти кримських татар і Туреччини.

Я. Ісаєвич (Львів).

СТАРОДУБ - старовинне місто на Новгород-Сіверщині (тепер у складі Брянської обл. Росії). Відоме з 9 ст. як укріплене місто (“город”) Чернігівського князівства. У літописах згадується (вперше під 1096) у зв'язку з міжусобною боротьбою князів та нападами половців. У 12-поч. 13 ст. -центр Стародубського удільного князівства. У 1239 зруйнований монголо-татарами. З 14 ст. перебував у складі Великого князівства Литовського. На поч. 16 ст. С. перейшов під владу Московської держави. У 1616 С. здобули польські війська і за умовами Деупінського перемир'я 1618 місто перейшло до Речі Посполитої. У 1620 С. було надано магдебурзьке право. У 1648 у ході національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького українська армія звільнила С. За переписом 1654 у С. було 538 козаків. З 1663 місто стало військово-адміністративним центром Стародубського полку. У 1666 на прохання стародубських міщан була надана царська грамота, якою підтверджувалися права міського самоуправління. У 1781 С. став повітовим містом Новго-род-Сіверського намісництва, а з 1802 - Чернігівської губернії. У 1917-18 С. належав до Української Народної Республіки (за законом 2—4.3.1918 мав стати центром землі - Сіверщини) таУкраїнської Держави гетьмана П.Скоропадського. У 1920 роках включений до складу РСФРР.

І. Швидько (Дніпропетровськ).

СТАРОДУБСЬКИЙ ПОЛК- адміністративно-територіальна і військова одиниця Гетьманщини у другій пол. 17-18 ст. Створений у 1654. До 1663 знаходився у підпорядкуванні Ніжинського полку і під безпосереднім керівництвом наказного полковника. У 1663 С. п. виділений з Ніжинського полку і безпосередньо підпорядкований гетьману. Центром полку було місто Стародуб. Спочатку складався з 10 сотень, зокрема, Мглинської, Новгород-Сіверської, Погарської, Полкової, Топальської, Почепської, Шептаківської. Серед полковників С.п. були Семен і Яків Самойловичі, І.Скоропадський, а серед полкової старшини - родини Ханенків, Рославців, Миклашевських, Рубців, Косачів, Максимовичів та ін. Прикордонне розташування С.п. визначало постійну присутність на його території великої кількості козацьких та царських військ, які утримувало місцеве українське населення. На відміну від близьких до Запорожжя південних полків у С.п. міцні позиції займала українська шляхта і козацька старшина. На території полку знаходилося багато міст, які мали магдебурзьке право (Стародуб, Почеп, Погар, Мглин, Новгород-Сіверський). Великими земельними угіддями у С.п. володіла Києво-Печерська лавра. Після церковної реформи патріарха Никона у Московській державі у кін. 1660-х роках на території Стародубського та сусіднього Чернігівського полків виникло 16 слобід переселенців-старообрядців (розкольників). С.п. був найбільшим у Гетьманщині постачальником на зовнішній ринок прядива, конопляної олії, меду, воску, хутра. У зв'язку з остаточним скасуваням російським урядом полкового устрою у Лівобережній Україні С.п. у 1781 ліквідовано, а його територія увійшла до складу Новгород-Сіверського намісництва (1781). У 1783 на основі Стародубського козацького полку сформовано Стародубський 34-й драгунський полк. У 1920 роках територія Стародубщини відійшла до РСФРР і тепер знаходиться у складі Брянської області (Російська Федерація).

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (8.1. 1878 - 25.2.1942) -відомий український громадсько-політичний діяч, соціолог, теоретик права, адвокат. Н. в Ярославі (тепер -Польща) у сім'ї бурмістра. Закінчив місцеву гімназію. Навчався у Краківському, Львівському та Віденському ун-тах. У 1903 захистив докторську дисертацію з права. Стажувався у Берлінському (1905-06), Грацькому (1907) та Гайдельберзькому (1907-08, 1911-12) ун-тах. Брав активну участь в українському студентському русі. Один із засновників студентського об'єднання “Молода Україна” (1898) та редакторів студентського журналу під цією ж назвою. На знак протесту проти репресивних заходів адміністрації щодо українських студентів С. виступив одним із організаторів сецесії українських студентів Львівського ун-ту 1901-02. Належав до Української соціал-де-мократичної партії (входив до Головної управи партії), був членом Закордонного бюро РУП. У 1913 С. став співзасновником і першим головою товариства “Січові стрільці”. З серпня 1914 член Головної української ради (з 1915- Загальної української ради) і Бойової управи УСС, Союзу визволення України. У 1915-18 - постійний представник Бойової управи при Легіоні УСС. Співпрацював зі стрілецьким журналом “Шляхи”. У жовтні 1918 входив до складу Українського генерального військового комітету, який підготував Листопадове повстання 1918 у Львові. Під час українсько-польської війни 1918-19 ув'язнений у польському таборі для військовополонених у Домб'ю (під Краковом), визволений через міжнародний Червоний Хрест і переданий уряду Української Народної Республіки.

У 1919 був товаришем міністра закордонних справ УНР В.Темницького, згодом - професором Українського державного ун-ту в Кам'янці-Подільському. Після поразки українських визвольних змагань жив у еміграції. З 1921 працював в Українському вільному університеті у Відні (згодом - у Празі), Українській господарській академії в Подєбра-дах. У 1927 повернувся до Львова, де провадив адвокатську практику. Виступав як адвокат на судових процесах проти учасників українського національного руху і націоналістичного підпілля - М.Січинського (1908), С.Мельничука і П.Шеремети (1922), М.Лемика (1933), Володимира Мартинця, Данила Шумука (1935). Залишаючись до кінця свого життя соціал-демократом (з 1933 - голова УСДП), користувався особливою повагою серед діячів усіх політичних партій і напрямів. Зокрема, С. разом з Д.Донцовим були єдиними діячами, які без застережень відвідували Академічний дім -головний осередок молодіжного українського націоналістичного підпілля. Після приєднання Західної України до Української РСР деякий час був професором Львівського державного університету ім. І.Франка. У грудні 1939 заарештований і разом з родиною вивезений до Казахстану. Помер на засланні у Маріїнську. Автор праць з соціології, історії та права, зокрема, “Причинки до теорії соціології” (1904), “Національний та соціальний момент в українській історії” (1915), “Das Majoritatsprinzip” (1916), “Теорія нації” (1922), “Держава і політичне право” (2 т., 1924-25), “Bohdan Kistiakowskyj und das russische soziologische Denken” (1929), “Політичне право (На правах рукопису. Курс лекцій)” (1950).

Я. Грицак (Львів).

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ЮРІЙ (28.2.1907 -21.10.1991) - український вчений-правник, громадський діяч. Н. у Львові. Після закінчення гімназії навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, який закінчив у 1931. Працював в адвокатській канцелярії свого батька - В.Старосольського, учасник ряду політичних процесів. Співредактор молодіжного журналу “На сліді” (1936-39). У 1940 захистив в Українському вільному університеті у Празі докторат з права, поглиблено займався проблемами кримінального права та процесу. В 1942-45 редагував журнал “Дорога”. З 1945 жив у Мюнхені (Німеччина). Брав активну участь у відновленні діяльності УВУ, тривалий період викладав кримінальне право та кримінальний процес, професор ун-ту. Написав ряд підручників з права для студентів, зокрема: “Вступ до комерційного права” (нім. мовою; 1946), “Нарис карного процесу” (1947). За наукові здобутки С. у 1949 обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. У 1949 емігрував у США. Студіював політичні науки в ун-ті та працював у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні. Після створення Українського католицького університету в Римі С. - професор кримінального права і процесу цього ун-ту. Брав активну участь в українському громадському житті, зокрема, в діяльності “Пласту”. З 1972 С. - начальний пластун. Автор монографій з різних правових проблем (“Basic Principles of Soviet Criminal Law”, 1950; “The Principle of Analogy in Criminal Law: an Aspect of Soviet Legal Thinking”, 1955; “Догма про володіння права”, 1955; “Природа міжнародного злочину”, 1963), книги “Велика гра” (1948), ряду статей з права для Енциклопедії українознавства, численних публікацій у пластових журналах та щоденній газеті “Свобода”. Помер у Вашингтоні.

Т. Андрусяк (Львів).

СТАРОСТА - 1) У Київській Русі представник найнижчої ланки князівської адміністрації, що наглядав за певними ділянками в господарстві князя. Згадується в “Руській Правді”. 2) У Польщі представник короля у воєводстві, старостві або повіті; у Великому князівстві Литовському - представник великого князя в повіті, що здійснював адміністративні, судові та ін. функції. Інститут С. існував там у 14-18 ст. 3) У Галичині за часів австрійського панування (1772-1918) спочатку представник імператора в окрузі, потім представник уряду в повіті, до компетенції якого належали адміністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею та промисловістю тощо. 4) У Польщі в 1918-39 урядовець, що очолював староство. 5) У царській Росії С. сільський - голова сільської общини в поселеннях державних селян, а після селянської реформи 1861 - і в селах колишніх поміщицьких селян. Обирався сільським сходом на три роки, переважно з багатих селян, виконував адм.-поліц. функції. В Україні сільського С. називали іноді війтом.

В. Кульчицький (Львів).

СТАРОСТВО -1) Адміністративно-територіальна і господарська одиниця в державних володіннях у середньовічній Польщі, Великому князівстві Литовському та на загарбаних ними українських і білоруських землях. До складу С. входили одне і більше міст та містечок й кілька сіл. С. надавали вищим урядовцям (магнатам, багатій шляхті) за службу. В їхніх руках перебувала вся повнота влади, за винятком права надавання привілеїв. 2) У західноукраїнських землях, що з кін. 18 ст. знаходились у складі Австрійської імперії, а у 1918-39 - Польщі, очолюване старостою повітове управління, яке здійснювало адміністративну владу на території повіту. Апарат управління С. складався з секторів (рефератів) і відділів. Основне місце займали відділи безпеки. Адміністративні відділи здійснювали нарівні з органами суду і прокуратури каральну політику (т.зв. адміністративно-каральна юстиція), засуджуючи до тюремного ув'язнення строком до трьох місяців і до штрафів до 3 тис. злотих. Другорядне положення в апараті повітових С. займали сектори і відділи охорони здоров'я, соціального забезпечення, сільського господарства тощо, оскільки цим галузям адміністрації в Західній Україні уряд Польщі приділяв мінімальну увагу.

Л. Присташ (Львів).

СТАРУХ АНТІН (1856 - 9.1.1938) - український громадсько-політичний діяч у Галичині, селянин. Н. у с. Березниці Вижній Ліського повіту. Брат Т.Старуха. Діяч Української національно-демократичної партії. У 1901-13 - посол до Галицького сейму від Ліського повіту. Тривалий час був членом Повітової ради і начальником місцевої Громади. Член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Після відходу української влади з Східної Галичини заарештований польськими властями і ув'язнений у таборі Домб'ю. Помер у с. Березниці Вижній.

О. Павлишин (Львів).

СТАРУХ ТИМОТЕЙ (27.11.1860-21.4.1923)-український громадсько-політичний діяч. Н. у с. Бережниці Нижній Ліського повіту в Галичині. Служив у австрійській армії, згодом -жандармерії, був начальником гміни. У 1896 С., вийшовши на пенсію, поселився в селянському господарстві в с. Золотій Слободі. Проводив інтенсивну громадсько-політичну і освітню роботу серед сільського населення Бережанщини. Обраний почесним членом місцевої секції “Українського студентського союзу”. Діяч Української національно-демократичної партії, з 1902 - член її Ширшого народного комітету. В 1907-18 - посол до австрійської Державної ради (виборчий округ Бережани-Рогатин). Після поч. Першої світової війни 1914-18 організовував набір до лав Легіону українських січових стрільців у Бережанському повіті. В 1915 під час відступу з Галичини російських військ інтернований і вивезений в Сибір. Повертаючись із заслання в1917, взяв участь в Українському військовому з'їзді в Києві. У 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР—ЗО УНР 1918-19, обраний до земельної комісії та комісії закордонних справ. У січні 1919 брав участь у роботі Трудового конгресу України у Києві, член президії конгресу. 2.4.1919 обраний заступником голови Народного Комітету Української народно-трудової партії. Під час відступу УГА і уряду ЗУНР за Збруч залишив Галичину. У 1920 біля Кам'янця-Подільського заарештований польськими військовими і ув'язнений у Бережанах, згодом переведений до в'язниці у Львові. У січні 1921 через хворобу звільнений з в'язниці. Помер у Бережанах (тепер Тернопільська обл.).

О. Павлишин (Львів).

СТАРУХ ЯРОСЛАВ (псевд. - Стяг, Ярлан, Стояр; 17.11.1910 - 20.9.1947; за ін. дан. -17.10.1947)-український політичний і військовий діяч, публіцист. Н. у с. Золотій Слободі (тепер Козівського р-ну Тернопільської обл.) у родині Т.Старуха. Закінчив гімназію в Бережанах. Вивчав право у Львівському ун-ті. 3 1931 був членом Організації українських націоналістів. За націоналістичну діяльність неодноразово заарештовувався (1929,1937). У 1934 кинутий до концтабору Береза Картузька, у травні 1939 на процесі над членами ОУН у Рівному засуджений до 13-річного ув'язнення. У 1930 роках редагував тижневик “Нове село”. З жовтня 1939 до червня 1941- секретар Українського центрального комітету у Кракові. У 1940 став співзасновником Революційного проводу ОУН, делегат II надзвичайного збору ОУН у Кракові. Після проголошення Акту відновлення Української держави 30.6.1941 - державний секретар міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління, входив до складу Організаційної референтури проводу ОУН-Р. У 1942—43 був ув'язнений в німецьких тюрмах. У вересні 1943 засобами Служби безпеки ОУН звільнений. У 1943-45 був членом референтури пропаганди проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції “Афро-діта”, редактором гумористичного журналу “Український перець” (1943-44). З 1945 -член проводу ОУН та провідник Закерзонського краю (див. Закерзоння). Під час бою із спецвідділом польської служби безпеки поблизу Любачева (тепер Польща) потрапив в оточення і, не бажаючи здаватись у полон, застрелився. Блискучий публіцист. Автор праці “Upior faszizmu” (польською мовою, у 1946 -англомовний переклад “Spectr of fashism”), в якій піддав аналізу та критиці міжвоєнні фашистські теорії, чим сприяв відходу ОУН від войовничого націоналізму. В останні роки життя працював над історією України, намагаючись дати нову концепцію її розвитку. Кавалер Золотого Хреста заслуги (1946).

К. Бондаренко (Львів).

СТАСЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український політичний і кооперативний діяч. Н. у сім'ї урядовця на Катеринославщині. З 1903 навчався у Петербурзькому гірничому ін-ті. Був членом Української студентської громади, входив до складу Інформаційного бюро і Головної студентської ради українських студентських організацій. Член Революційної української партії, згодом - Української партії соціалістів-революціонерів. Під час революції 1905-07 - організатор селянських спілок на Катеринослав-щині, за що зазнав репресій з боку влади і перебував під наглядом поліції. У 1908-12

опублікував наукові праці з економіки України: “Автономія і розвиток продукційних сил на Вкраїні” (1908), “Економічні відносини України з Великоросією і Польщею” (1911), “Еміграція та її значення в економічному житті України” (1912). Був одним із засновників Української Центральної Ради. У квітні 1917 на з'їзді діячів українського села обраний головою новоутвореної Селянської спілки і делегований до складу Центральної Ради. На загальних зборах УЦР обраний до її виконавчого органу - Комітету Центральної Ради (див. Мала Рада). У червні-липні 1917 очолював Київську губернську раду селянських депутатів. 15.6.1917 С. призначено генеральним секретарем харчових справ. Після гетьманського перевороту 29.4.1918 повернувся до кооперативної праці. За часів Директорії УНР - начальник постачання Армії УНР у Кам'янці-Подільському. Деякий час жив у еміграції. У 1920 повернувся в Україну. Працював співробітником ВУАН з окремих доручень. У 1931 (за ін. дан. - 1933) заарештований у справі т. зв. Українського національного центру. Подальша доля С. невідома.

Т. Осташко (Київ).

“СТАТТІ ДЛЯ ЗАСПОКОЄННЯ РУСЬКОГО НАРОДУ” - державно-політичний акт, виданий королем Владиславом IV Вазою (затверджений польським сеймом у січні 1633), що узаконював існування православної церкви в Україні. Після смерті польського короля Сигізмунда III Вази (квітень 1632) козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у виборах нового короля й послабити національно-релігійні утиски. На провінційних сеймиках в Україні обговорювалося питання про необхідність повернення православним віруючим їхніх прав, яких вони були позбавлені після укладення Берестейської унії 1596. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирішення на сеймі питання про відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги висували і братства, зокрема, Львівське та Віденське. Останнє навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою “Синопсис” - “Короткий опис прав, свобод і вольностей...”. Вимоги українського населення підтримала і православна духовна ієрархія на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври П.Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав вимагали і протестанти, П.Могила знайшов підтримку в литовського гетьмана князя Христофора Радзивілла. На конвокаційному сеймі 22.6.1632 у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані у 14 пунктах. Під час роботи комісії (входили від православних-П.Могила, від уніатів -В.Рутський), яку очолював королевич Владислав укладено проект угоди між представниками православного і католицького духовенства (містив 9 пунктів). У вересні 1632 на елекційному сеймі під тиском православних делегатів (серед них і А.Кисіпь), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено “Статті”. Згідно з цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемиським, мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано П.Могилу. “Статті” мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем Владислав IV під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту. Утиски щодо православної церкви стали однією з причин національно-визвольних повстань 1630 років та національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

СТАТУТ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (Устав Володимира Мономаха) - закони великого князя київського Володимира Мономаха. Статут прийнятий на нараді у с. Берестові (побл. Києва) князем Володимиром Мономахом, тисяцькими Києва, Білгорода, Переяслава та ін. міст після Київського повстання 1113. Статут (складався з 69 статей) регулював правове становище залежних селян і визначав порядок стягування лихварських резів (процентів) з боржників. С.В.М. обмежував проценти з позики і допускав отримання не більше 100% річних, а при сплаті боржником 150% кредитор втрачав право на позичені гроші. Грошова позика вела за собою встановлення процентів річних, третинних і місячних, тобто, процентів з позики у рік, третину року і на один місяць. Розмір річних процентів дорівнював приблизно 20%, а третинних і місячних був значно вищий. У статуті сформульовані права і обов'язки закупів, визначалися джерела холопства, заборонялося перетворювати на раба купця-боржника, якщо він позбувся свого майна внаслідок війни або пожежі. Статут вміщений у розширеній редакції “Руської правди”, створеної за князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава.

В. Кульчицький (Львів).

СТАТУТ ЛЬВІВСЬКИХ ВІРМЕН (1519)-пам'ятка середньовічного права емігрантів-вірмен, що жили у Львові, Луцьку, Снятині, Станіславі, Тернополі та ін. українських містах, загарбаних Польщею. Декретами 1344 і 1356 польський король Казимир III Великий надав емігрантам судове самоврядування, яким вони користувалися до 1784. Місцеві вірменські суди протягом цього часу керувалися спочатку своїм традиційним старовір-менським правом, тобто, Гоша Мхітара судебником, а потім укладеним на основі цього судебника С.л.в., що його прийняв пьотркувський вальний сейм 5.3.1519 і затвердив польський король Сигізмунд І. У 2-й пол. 16 ст. до С.л.в. було додано складений у Львові “Порядок судів і справ вірменського права”, що регулював питання судового розгляду.

В. Кульчицький (Львів).

СТАХАНОВСЬКИЙ РУХ - масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників. Початок С.р. покладено у Донбасі. У ніч на 31.8.1935 вибійник кадіївської шахти “Центральна-Ірміне” О.Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма - 7 т). Весь видобуток записали на рахунок О.Стаханова,

не врахувавши роботи кріпильників, які йому допомагали. Власне, і згодом під час встановлення інших рекордів справжнє число гірників не вказувалось, а все видобуте вугілля записували тільки на рахунок вибійника. У вересні 1935 О.Стаханов поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів - 227 т. Спочатку С.р. дав поштовх до поліпшення виробничих показників. На шахтах розпочалося змагання вибійників за встановлення абсолютного рекорду. У лютому 1937 гірник М.Ізотов нарубав відбійним молотком з допомогою 12 кріпильників 607 т вугілля. Невдовзі правляча партійна верхівка почала використовувати почин О.Стаханова для роздмухування рекордоманії. Показово, що на шахті імені Сталіна (колишня “Центральна-Ірміне”) лише за неповний 1937 зафіксовано тисячі “найрізноманітніших рекордів на всіх видах вугільних робіт”, але при цьому шахта виконала лише 70% встановленого плану. С.р. почали насаджувати в усіх галузях народного господарства. Зокрема, в Україні став відомий стахановськими рекордами М.Мазай, який став зачинателем руху за швидкісне сталеваріння і скоротив тривалість однієї плавки у 1,5 рази (при цьому, за оцінками експертів, мартенівська піч спрацьовувалась удвічі швидше). Радянська історіографія “досягнення” стахановців традиційно пов'язувала з творчими пошуками, наслідком яких було впровадження у виробництво ефективних організаційних і технічних удосконалень. Справді, частина з них мала раціоналізаторський характер, але переважна більшість суперечила науково-технічним вимогам. Показовий у цьому відношенні почин М.Мазая. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти ризикованих експериментів, тому М.Мазай та його однодумці (начальник мартенівського цеху Снєгов, інженери Чорний і Крилов) звернулись безпосередньо до Г.Орджонікідзе. У телефонній розмові з наркомом Снєгов визнав: “Ми ідемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки”. Г.Орджонікідзе відповів: “Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А щодо науки, то пам'ятайте: наука - не ікона”. Без необхідної перевірки і технічного обгрунтування черговий почин активно упроваджували у виробництво. Гонитва за тимчасовими успіхами та кампанія навколо окремих рекордів призвели до дезорганізації і кризи металургійного виробництва. Металурги не виконували навіть планових завдань. Досить ризиковані експерименти здійснював на залізничному транспорті П. Кривонос, який, спираючись на “революційну сміливість”, підвищив тиск пари у паровозі до 14 атмосфер при граничних допусках за науковими рекомендаціями 12 атмосфер. Завидну наполегливість у “пропиханні” свого методу виявив гірник І.Молостов, пропозиції якого були пов'язані з ризиком обвалів і повністю суперечили правилам техніки безпеки.

Партійні, господарські та громадські організації прагнули надати стахановському руху масового характеру. З цією метою широко застосовувались адміністративно-командні методи, а також різноманітні форми пропагування і узагальнення досвіду новаторів, їх морального і матеріального заохочення. Планувалось перейти від окремих рекордів до стахановської роботи протягом зміни, доби, п'ятиденки, декади, місяця та ін. Успіх таких акцій залежав від рівня попередньої організаційної і матеріально-технічної підготовки. Широкого розповсюдження набула штурмівщина, яка призводила до дезорганізації виробництва, погіршення умов праці, порушення правил техніки безпеки. У 1936 на основі досягнень стахановців суттєво підвищено норми виробітку і планові державні завдання, невиконання яких розглядалося як шкідництво або саботаж. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призводило до величезного перенапруження людських сил і матеріальних ресурсів, порушення нормального ритму виробничого процесу та наступного значного спаду виробництва. Нормативні документи свідчать, що основним критерієм, на підставі якого визначалося звання стахановця, було перевиконання норм у 2 і більше разів, чого систематично добивались лише деякі робітники. Зокрема, на шахтах Горлівки в грудні 1936 понад дві норми виробили 1800 гірників, але тільки 18 із них, або 1%, досягли таких успіхів протягом року. Аналогічна ситуація мала місце на ін. підприємствах України, що дає підставу спростувати твердження радянської історіографії про масовий характер С.р. Провал С.р. фактично визнав і Сталін, який на лютнево-березневому (1937) пленумі ЦК ВКП (б) заявив, що внаслідок політичної безпечності “шкідники” у Кузбасі й Донбасі “водили за ніс стахановців, ставили їм палиці в колеса, штучно створювали безліч перепон для їхньої успішної роботи і добились, нарешті, того, що розладили їхню роботу”. Повсюдне упровадження стахановських методів було одним із чинників кризових явищ у промисловості, супроводжувалось посиленням експлуатації працівників і масовими репресіями проти інженерно-технічного персоналу та господарників.

М. Троян (Донецьк).

СТАХІВ МАТВІЙ (30.11.1895-2.6.1978)-український правник, історик, суспільно-політичний діяч у Галичині. Н. на Зборівщині (тепер Тернопільська обл.). Дійсний член НТШ (з 1943). Уроки визвольних змагань 1918-19-старшина УГА. Закінчив Карловий ун-т у Празі. У 1925-39 - секретар Української радикальної партії, редактор її періодичного органу - тижневика “Громадський голос” (1929-39). Після війни жив у еміграції в Німеччині, був професором Українського вільного університету. З кін. 1940 років - член Української Національної Ради. З 1949 перебував у США. У 1949-71 - редактор тижневика “Народна воля”. У 1969-74 очолював Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Америці, належав до провідних діячів Світового конгресу вільних українців. Помер у Сан-Дієго (Каліфорнія, США). Автор книг: “Західна Україна” (тт. 1-6, 1958-61); “Україна в добі Директорії УНР” (тт. 1-7, 1962-68); “Sovet Statehood of Ukraine from Sociological Aspect” (1961), “Ukraine and Russia, an Outline of History...” (1968), “Western Ukraine at the Turning Point of European History” (1971, у співавторстві з П.Штендерою), “Ukraine and the European Turmoil of 1917-1920. Vol.1. (1973, у співавторстві з П.Стерчом і М.Чировським).

Я. Грицак (Львів).

СТАХУРА ДАНИЛО (19.12.1860-20.12.1938)-український громадсько-політичний діяч в Галичині, адвокат. Н. у с. Поляни Кроснівського повіту (тепер - Польща) у селянській сім'ї. Навчався на юридичному ф-ті Львівського унту. З 1891 працював у Самборі, Тернополі та Перемишлі. Засновував торговельні спілки, допомогові каси, крамниці у селах повіту. Діяч Української національно-демократичної партії, з 1902 - член її керівного органу -Ширшого народного комітету. Заснував і очолив у Самборі партійний осередок - повітовий Народний комітет. У 1907 обраний до австрійської Державної ради у Відні. У 1903-19 - голова самбірської філії товариства “Просвіта”. Очолював місцеву філію товариства “Руська бесіда”. У листопаді 1918 після встановлення української влади у краї призначений бургомістром м. Самбора. У травні 1919 очолив повітову управу Української народно-трудової партії на Самбірщині. Після польської окупації Галичини емігрував до Чехо-Словаччини. У 1920 обійняв посаду радника окружного суду в Береговому. З 1937 жив в Ужгороді. Помер у Празі.

О. Павлишин (Львів).

СТАШИНСЬКОГО ПРОЦЕС 1962 - судовий процес над Богданом Сташинським -вбивцею діячів українського національного руху Л.Ребета і С.Бандери. Проходив у Карл-сруе (ФРН) 8-19.10.1962. Головував на процесі д-р Г.Ягуш, судді - д-р Вебер, д-р Генс-бергер, д-р Віфельс і д-р Шумахер, адвокат-д-р Зайдель. У ході процесу було встановлено, що Б.Сташинський у 1957 отримав завдання радянських спецслужб вбити лідера ОУН-з Л.Ребета. За деякими даними, діями Сташинського керував безпосередньо голова КДБ О.Шелепін. У квітні 1957 прибув до Західної Німеччини, вивчив маршрут, яким щоденно користувався Л.Ребет. У вересні 1957 Сташинський отримав у Берліні від радянського агента спеціальну зброю та інструкції. 12.10.1957 у Мюнхені Сташинський вбив Л.Ребета, за що згодом дістав нагороду від керівництва КДБ СРСР. У травні 1958 у Роттердамі під час вшанування пам'яті Є.Коновальця Сташинський здійснив невдалий замах (вибуховий пристрій не спрацював) на ряд провідних діячів ОУН. У квітні 1959 Сташинський у Москві отримав завдання ліквіду-

вати керівника 3Ч ОУН С.Бандеру. У квітні 1959 здійснив першу спробу вбити лідера українських націоналістів, яка завершилась невдачею. На поч. жовтня 1959 Сташинський за наказом радянських спецслужб знову виїхав до Мюнхена і 14.10.1959 вбив С.Бандеру. Під час замаху (як і у випадку з Л.Ребетом) користувався спеціальним пістолетом, що стріляв ампулами з отрутою, внаслідок чого наставала раптова смерть із ознаками серцевого нападу, тому встановити насильницькі дії було дуже важко. За виконане завдання Б.Сташинський дістав радянську урядову нагороду-орден Червоного Прапора. 12.8.1961 Сташинський втік з Берліна у Західний Берлін, а згодом - у ФРН, де постав перед судом. Протягом року вирішувалося питання про доцільність процесу, і лише позиція канцлера ФРН К.Аденауера сприяла тому, що публічний процес нарешті відбувся. Враховуючи всі обставини і той факт, що Сташинський був виконавцем фактично замовленого вбивства, суд встановив, що основну відповідальність за вбивство Л.Ребета і С.Бандери несе уряд СРСР та ЦК КПРС. Як виконавець злочинів, Б.Сташинський засуджений до 8,5 років ув'язнення. Подальша доля Б.Сташинського невідома.

К. Бондаренко (Львів).

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ БОГДАН (11.3.1911 -27.7.1994) - український громадський діяч, публіцист, мистецтвознавець, маляр-графік. Голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Канаді (з 1975). Н. У с. Тимошівці Калуського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Середню освіту здобув у гімназіях у Станіславі та Самборі. У 1934-39 навчався в краківській Академії красних мистецтв. У 1936-39 очолював об'єднання митців “Зарево”. Належав до Організації українських націоналістів. У червні 1941 у складі похідної групи ОУН повернувся в Україну, де був активним організатором української адміністрації в Галичині. Під час німецької окупації краю учителював у Самборі, а в 1942-44 - директор мистецько-промислової школи в Яворові. З травня 1944 жив у Німеччині, у 1949 переїхав до Канади. З 1955 жив у Торонто. У 1947 виступив співзасновником Української спілки образотворчих мистецтв, що діяла до 1951. У 1956 спільно з М.Дмитренком та І.Кейваном заснував Українську спілку образотворчих мистецтв у Канаді, в 1958-72 - голова спілки. С. –засновник Асоціації діячів української культури, яка з 1965 діяла під його керівництвом. У 1973-94-голова Ради для справ культури при Секретаріаті Світового конгресу вільних українців. У 1975-94 С. очолював Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Канаді, входив до складу Головної (світової) ради НТШ. Тривалий час був співредактором торонтської газети “Голос України”, редагував створений ним щомісячний додаток до газети “Література і мистецтво”. Малярська творчість С. позначена імпресіонізмом, проте з виразними українськими рисами. Створив ряд портретів, пейзажів, урбаністичних мотивів, релігійних композицій (“Замкове подвір'я”, “Над ставом”, “Доми”, “Сошествіє св. Духа”). С. - автор робіт з проблем мистецтвознавства, літературознавства, мовознавства. Помер у Торонто (Канада). Написав розвідки про Т.Шевченка, Ю.Нарбута, О.Бойчука, О.Архипенка, О.Грищенка з глибоким аналізом їхньої творчості. Автор монографії “Малюнок дитини і для дитини” (1966).

О. Луцький (Львів).

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ ПЕТРО (15.7.1857 -24.9.1923) - український вчений-правник, дійсний член НТШ (з 1899). Н. у Немирові. Навчався в гімназіях у Самборі, Коломиї, Станіславі. В 1874-78 навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. Працював у судових установах Львова. У 1879 отримав ступінь доктора права у Краківському ун-ті. З 1885 працював у Львівському ун-ті. В 1892 отримав звання професора кримінального права і процесу з українською мовою викладання Львівського ун-ту. 1.6.1899 обраний дійсним членом НТШ. С. належить ряд ґрунтовних праць з різних аспектів кримінального права і процесу. Підготував переклад та коментар австрійського кримінально-процесуального закону, ряд інших законодавчих актів (надруковані у “Віснику законів державних”), які мали велике значення для становлення та розвитку української юридичної термінології. С. видав підручник з австрійського цивільного права, написаний О.Огоновським. Помер і похований у Львові. Серед основних праць С. - “Студії над карним процесом” (1891), “Зі статистики злочинності в Галичині” (1893), “Неповнолітні злочинці в світлі нових напрямів у карному праві” (1899) та ін.

Т. Андрусяк (Львів).

СТЕБНИЦЬКИЙ ПЕТРО ЯНУАРІЙОВИЧ (псевд. П.Смуток, А.Ірпенський, Малоросіянин, Малорос, П.Хмара та ін.; 25.11.1862 -14.3.1923)- український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист. Н. у с. Гореничі Київського повіту. У 1881 закінчив першу Київську гімназію. У 1881-88 навчався на фізико-математичному ф-ті Київського ун-ту. Працював на різних посадах у Міністерстві фінансів і Торгово-телеграфному агентстві у Петербурзі. Друкував статті з економіки у “Вестнике финансов”, “Торгово-промышле-ной газете”, “Русском экономическом обозрении”. В Петербурзі очолював українську громаду, місцевий осередок ТУП. Допомагав у роботі депутатам українських фракцій в І та II Державних Думах. У 1898 створив разом з О.Лотоцьким Доброчинне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книжок, посприявши таким чином публікації українських видань, насамперед творів Т.Шевченка, енциклопедії “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1914-15). Співробітничав з часописами “Киевская старина”, “Украинская жизнь”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада” та ін.

Після Лютневої революції 1917 очолював Українську Національну Раду в Петрограді. Разом з О.Лотоцьким підготував для Тимчасового уряду записку про нагальне задоволення національних інтересів українського народу, яка обговорювалася 17 і 23.3.1917 на зустрічі представників Української Національної Ради з прем'єр-міністром кн. Г.Льво-вим. Належав до УПСФ. 15.7.1917 на Малій Раді був затверджений на посаду представника Генерального Секретаріату УЦР-УНР при Тимчасовому уряді. Доклав багато зусиль до розв'язання конфліктних і суперечливих проблем, що виникали між міністерствами Тимчасового уряду і генеральними секретарствами України. Переїхавши до Києва у травні 1918, увійшов до складу української делегації на мирних переговорах із РСФРР. У серпні 1918 був призначений сенатором Адміністративного суду Державного Сенату Української Держави. У жовтні-листопаді 1918-народний міністр освіти Української Держави. Йому належала важлива роль у створенні Української академії наук. 3 1919 очолював постійну Комісію біографічного словника УАН. Автор літературних і публіцистичних творів, зокрема “Під стелями Думи” (1907), “Українська справа” (1917), “Поміж двох революцій” (1918).

В.Верстюк, Т.Осташко (Київ).

СТЕЛЕЦЬКИЙ БОРИС СЕМЕНОВИЧ -(23.8.1872 - р. см. невід.) - військовий діяч, генерал-хорунжий. Закінчив Варшавську гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище (1894), Миколаївську академію Генерального штабу (1920). Проходив службу на посадах командира роти 4-го полку Варшавської фортеці, старшого ад'ютанта штабу Донської кінної дивізії, помічника старшого ад'ютанта офіцера для доручень штабу Київського військового округу, начальника стройового відділу Івангородської фортеці. 3 1907 - старший ад'ютант штабу Київського військового округу, підполковник. У роки Першої світової війни 1914—18 - начальник військових сполучень Дунайської армії Румунського фронту, полковник (1917). У 1918- начальник штабу армії у період Гетьманської держави. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СТЕЛЬМАХ МИХАЙЛО ПАНАСОВИЧ [11(24).5.1912-27.9.1983]-відомий український письменник. Н. у с. Дяківцях (тепер Літинського р-ну Вінницької обл.) у селянській родині. У 1933 закінчив літературний ф-тет Вінницького державного педагогічного ін-ту. Шість років працював учителем у школах Київщини. Перші вірші надруковано у 1936.3 1939 перебував на військовій службі в Червоній армії. У 1941 з'явилася перша поетична збірка “Добрий ранок”. Під час радянсько-німецької війни 1941—44 був солдатом-артилеристом. З 1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту “За честь Родины”. Двічі поранений. У роки війни вийшли збірки “За ясні зорі”, “Провесінь”. У 1945-53 працював науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України. Член Спілки письменників України. Помер і похований у Києві.

Спектр жанрів у творчості С. надзвичайно широкий - поезія, проза, драматургія. Поезію С. відзначає глибокий ліризм, пісенність, емоційність, вплив фольклору, багатогранність тематики. Автор збірок: “Шляхи світання” (1945), “Жито сили набирається” (1954), “Мак цвіте” (1968). З 1944 С. виступав як прозаїк. Жанрове розмаїття - від новели до роману-хроніки. Глибокий психологізм, правдивість характерів, мовно-стильове багатство - основні риси прози С. Написав цикл романів: “Велика рідня” (1949-51), “Кров людська - не водиця” (1957), “Хліб і сіль” (1959); “Правда і кривда” (1961), “Чотири броди” (1979); романи-хроніки “На нашій землі” (1949), “Великі перелоги” (1951). С. автор п'єс: “Золота метелиця” (1955), “Правда і кривда” (1965), “На Івана Купала” (1966), “Зачарований вітряк” (1967), “Кум королю” (1968), “Дума про любов” (1971). Чималу частку творчості С. становлять твори для дітей, повчальні й образно колоритні: збірки поезій для дітей молодшого шкільного віку “Жнива” (1951), “Колосок до колоска” (1952), “Живі огні” (1954), “Весна, весняночка” (1955), “У сестрички дві косички” (1955), “Як журавель збирав щавель” (1957), “В їжаковім вітряку” (1957), “Маленька Оленка” (1962), “Бурундукова сім'я” (1963), “У бобра багато добра” (1976). Державна премія СРСР (1951), Державна премія України ім. Т.Шевченка (1980).

Н. Демчук (Львів).

СТЕМПКОВСЬКИЙ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ (1789 - 1832) - відомий археолог. Н. у с. Ря-зановці Саратовської губ. (тепер Росія). З 1814 до 1826 служив у російській армії в піхот-

ному полку, з 1808 виконував обов'язки ад'ютанта герцога А. де Рішепье. Брав участь у військових експедиціях російської армії на Кавказі. У 1815 проживав у Парижі, де багато часу присвятив вивченню стародавньої історії та перекладам праць античних авторів. Обраний членом-кореспондентом Паризької академії написів та словесності. У 1820-х роках С. проживав в Одесі, де став одним з ініціаторів створення центру з вивчення стародавньої історії Півдня України. У 1823 звернувся до генерал-губернатора Новоросійського краю М.Воронцова з запискою, в якій обгрунтував необхідність регіональних заходів щодо охорони пам'яток археології та організації музеїв старожитностей. Завдяки ініціативі та наполегливості С. були засновані міські музеї в Одесі (1825) та Керчі (1826). З 1826 призначений градоначальником Керчі. Проводив археологічні дослідження залишок античних міст у Криму. Зібрав значну колекцію античних монет. Основні праці: “Исследования о местоположении древних греческих поселений на берегах Понта Эвксинского между Тирасом и Борисфеном, учинённые по случаю найденных в 1823 г. останков древности в Одессе” (1826), “Известия о древностях, найденных в Одессе в течении 1826 года” (1827), “Мысли относительно изыскания древностей в Новороссийском крае” (1827).

Т. Самойлова (Одеса).

СТЕМПКОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (27.1.1870-11.1.1952)- польський громадський і політичний діяч, письменник. Н. у с. Гуті Черленовецькій на Поділлі. Навчався у Дерптському ун-ті, де познайомився з Б.Кістяківським та ін. українськими студентами. Протягом 1906-16 займався кооперативною і просвітницькою діяльністю на Волині. 3 1917 брав участь у роботі Української Центральної Ради. У 1920 обіймав посаду міністра земельних справ в уряді В.Прокоповича. Залишив спогади, видані у 1932, 1953. Помер у Варшаві.

Р. Шуст (Львів).

СТЕПАН ОРЛИК (9.1.1891-6л.1939)-український православний церковний діяч, архієпископ УАПЦ. Н. у м. Любарі на Волині (тепер Житомирської обл.). Навчався у Житомирській духовній школі, був дияконом у Луцькому повіті. Активно займався громадсько-політичною діяльністю (створив хор, організатор і член правління сільськогосподарського кредитного кооперативного товариства), висувався кандидатом до Державної Думи від Луцького повіту. Брав участь у національному русі. У вересні 1914 за революційну діяльність висланий до фортеці Карс (Закавказзя) під нагляд жандармського управління. У 1916 вступив на історичний ф-т Закавказького ун-ту (м. Тифліс, тепер Тбілісі, Грузія). У 1915-16- військовий кореспондент Кавказького фронту. У 1917 організував і відкрив першу українську православну парафію у Тифлісі, обраний її настоятелем. Згодом затверджений керуючим українськими парафіями на Закавказзі, настоятель Миколаївського собору м. Тифліса. 10.11.1918 отримав сан протоієрея. У 1919-20 перебував на Близькому Сході, в Греції, Італії, Франції. У травні 1921 повернувся в Україну. У жовтні 1921 був делегатом Всеукраїнського православного церковного собору, на якому завершено організаційне оформлення Української автоке-фальної православної церкви. 29.10.1921 під час роботи Собору висвячений на єпископа Волинського і Житомирського, отримав сан архієпископа. У 1924-27 - єпископ Бердичівсько-Шепетівської округи. У травні 1928 заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення. Засланий на Соловки. Після звільнення заарештований вдруге. Перебував у тюрмі в Житомирі, де осліп і помер.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

СТЕПАНЕНКО АРКАДІЙ СТЕПАНОВИЧ (1889 - р. см. невід.) - український політичний і громадський діяч. Напередодні 1917 брав активну участь у діяльності українських громадських установах Києва - Українському клубі, товаристві “Просвіта”, клубі “Родина”. Належав до провідних діячів Української партії соціалістів-революціонерів. Був головою Київської повітової ради селянських депутатів, входив до організаційного комітету із створення Селянської спілки. На І Всеукраїнському селянському з'їзді обраний до ЦК Селянської спілки, Всеукраїнської ради селянських депутатів і кооптований до

Української Центральної Ради. З січня 1918- товариш голови УЦР. Після розколу УПСР на IV нелегальному з'їзді партії С. разом із І.Лизанівським, М.Чечелем, М.Шрагом, В.Голубовичем, О.Севрюком та ін. належав до т.зв. центральної течії. У 1919 був емісаром ЦК УПСР при уряді Директорії УНР, начальником постачання Армії УНР. У серпні 1919 - виконуючий обов'язки міністра земельних справ в уряді Іс. Мазепи. Деякий час жив в еміграції. Політичний однодумець і соратник М.Грушевського. У 1924 повернувся в Україну. Працював заст. директора Українбанку на Херсонщині, заст. начальника відділу постачання Харківського тракторного заводу. На поч. 1931 засуджений у справі т. зв. “Українського національного центру”. Подальша доля невідома.

Т. Осташко (Київ).

СТЕПАНІВ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ -(2.1.1863- р. см. невід.)-український військовий діяч. У 1883 закінчив Морський корпус, у 1886 - Морську академію. Служив на Далекому Сході, учасник російсько-японської війни 1904-05, оборони Порт-Артура. У 1907 призначений старшим офіцером, пізніше -начальником канцелярії Головного морського штабу (1912). Вітав перемогу Лютневої ревопюціі 1917. На службі в Українському морському флоті з 1918. У кін. січ. 1918 призначений командувачем транспортної флотилії Чорного моря. Згодом - у складі адміністрації Головного морського штабу.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ ОЛЕНА (7.12.1892-11.7.1963)-українська військова і громадська діячка, педагог, учениий. Дружина Р.Дашкевича; мати історика і сходознавця Ярослава Дашкевича. Н. у с. Вишнівчику Перемишлянського повіту (тепер Львівська обл.) у родині священика. У 1912 вступила на філософський ф-тет Львівського ун-ту, де слухала лекції М.Грушевського, С. Томашівського, Е.Ромера, С.Рудницького. З 1911 брала активну участь у січово-стрілецькому русі в Галичині, співзасновник товариства “Січові стрільці-ІІ”, керувала жіночою чотою. На поч. Першої світової війни у серпні 1914 вступила до Легіону Українських січових стрільців. С.-Д. як хорунжа УСС брала участь у боях на Маківці. Нагороджена медаллю хоробрості (1914) та військовим хрестом Карла V (1918). У 1915-17 перебувала у російському полоні, в основному в Ташкенті, де брала активну участь у діяльності української громади. У 1917 через Фінляндію, Швецію, Німеччину повернулась у Галичину. У жовтні 1918 як член Головної управи, а згодом - Начальної команди УГА вела таємні переговори з гетьманом П.Скоропадським, була одним з організаторів Листопадового повстання 1918. Брала участь в українсько-польській війні 1918-19. Після захворювання на тиф була звільнена з військової служби. У 1919- пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР у Кам'янці-Подільському. У листопаді 1919 виїхала до Відня, де у 1921 закінчила ун-т. Після повернення до Львова вступила до Української партії національної роботи (т. зв. “загравістів”), підтримувала контакти з Українською військовою організацією. У 1922-35 викладала географію та історію в гімназії василіаноку Львові, Львівському (таємному) українському університеті. Від 1929 очолювала Географічну комісію товариства “Учительська громада”, була одним з ініціаторів створення Географічної комісії НТШ. У 1935-39 - референт організаційного відділу Ревізійного союзу українських кооперативів, у 1939-41 - вчитель середньої школи у Львові. У 1941—44 - керівник статистичного бюро м.Львова. Після закінчення війни працювала старшим науковим співробітником і зав. сектором економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, в.о. доцента Львівського ун-ту, науковим співробітником природничого музею АН УРСР (1948-49). У грудні 1949 заарештована і за вироком ОСО при МДБ СРСР відбувала 10-річний термін ув'язнення в мордовських таборах. У червні 1956 повернулась до Львова. Була позбавлена можливості займатися науковою роботою. Померла і похована у Львові. Автор бл. 75 праць, зокрема, роботи з економічної географії Галичини “Люди і земля. Населення Галичини в рр. 1869, 1900, 1910, 1921 і 1931” (1938), “Економічна географія західноукраїнських земель” (1938), “Трудові резерви Львівщини” (1947); монографії “Сучасний Львів” (1943, 1956, 1992), нарисів “Мандруймо по рідному краю” (1943) та “Архітектурне обличчя Львова” (1945); підготувала географічні нариси про Київ і Львів (залишились у коректурних полосах і машинописі) та ін. Залишила спогади “Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-14” (1930,1968).

Г. Сварник (Львів).

СТЕПАНЯК МИХАЙЛО (1905-13.2.1967)-відомий діяч Організації українських націоналістів. Н. у с. Дзвинячі (тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. Політичну діяльність починав як член ліворадикальної прокомуністичної організації “Сель-Роб” і КПЗУ, за приналежність до яких був засуджений польським судом й ув'язнений у 1928-32. Після закінчення у 1934 Львівського ун-ту в 1937-39 працював у адвокатській конторі в Бережанах. Член ОУН з 1939. З поч. Другої світової війни 1939—45 у підпіллі ОУН. У липні 1941 декретом прем'єр-міністра Українського державного правління Я.Стецька призначений міністром внутрішніх справ Української держави; був старостою Дрогобича. Після арешту керівництва Українського державного правління німецькими карально-поліційними органами С. входив до складу Ради сеньйорів, згодом - Української Національної Ради у Львові. У 1941-43 -крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях, член делегацій для переговорів з представниками ОУН-М, а також польського підпілля. У 1942-43 - член проводу ОУН-Б, у другій пол. 1943 - член референтури зовнішніх зносин при проводі ОУН самостійників-державників (ОУН СД). Автор концепції створення Бюро проводу ОУН СД; учасник III Надзвичайного великого збору ОУН-Б. У 1944 - член проводу ОУН на Північно-Західних українських землях (ПЗУЗ). Влітку 1944 року разом з Р.Волошиним, Я.Бусолом та ін. створив Народну визвольно-революційну організацію (НВРО). У кін. липня 1944 поранений у боях з підрозділом радянських внутрішніх військ на Рівненщині, потрапив у полон. Засуджений до смертної кари, замінену на 25 років концтабірного ув'язнення. У зв'язку із важким станом здоров'я 12.4.1961 достроково звільнений. Помер і похований у рідному селі.

А. Боляновський, К. Бондаренко (Львів).

СТЕПНЯК СЕРГІЙ [літ. псевд. Кравчинського Сергія Михайловича; 1(13).7.1851 -11 (23). 12.1895] - революціонер-народник, письменник. Походив із старовинного українського роду з села Нового Стародуба (тепер Петрівського р-ну Кіровоградської обл.). У 1870 закінчив Михайлівське артилерійське училище в Петербурзі. У 1871-73 навчався в Лісному ін-ті. Революційну роботу розпочав серед слухачів військових училищ у Петербурзі. Належав до гуртка чайковців. Брав участь у “ходінні в народ”. Вів пропаганду серед селян Тверської, Тульської губ. Був одним з організаторів “Землі і волі”. У 1874 нелегально емігрував за кордон. Учасник Герцоговинського повстання 1875, працював у бакунінському видавництві “Робітник” у Женеві. Написав народницькі пропагандистські казки - “Казка про копійку” (1874), “Мудриця Наумовна” (1875) та ін. У 1877 брав участь у повстанні у провінції Беневетто (Італія). З весни 1878 проживав у Петербурзі. 4.8.1878 убив шефа жандармів Мезенцева, після цього знову емігрував за кордон. Жив у Швейцарії, Італії, Англії. Автор серії історико-публіцистичних та літературних творів з тематики російського революційного руху, зокрема, “Підпільна Росія” (1882), “Росія під владою царів” (1885), “Закордонна агітація” (1892), “Чого нам потрібно” (1892), “Цар-чурбан і цар-чапля” (1895), роману “Андрій Кожухов” (1889) та повісті “Хатинка на Волзі” (1896). Твори С. неодноразово видавались у Західній Європі та США. У 1880-х роках С. відійшов від народовців і почав засуджувати терор як метод політичної боротьби. Згодом наблизився до європейської соціал-демократії. У 1890 організував у Лондоні Товариство друзів російської свободи, редагував журнал “Free Russia”, у 1891 заснував фонд Вільної російської преси. С. цікавився творчістю Т.Шевченка, популяризував його твори на Заході, листувався з М.Драгомановим. Видавав у Лондоні заборонені твори В.Короленка, В.Берві-Флеровського та ін. Загинув трагічно у Лондоні.

О. Сухий (Львів).

СТЕПОВИЙ КОСТЯНТИН (отаман Блакитний; 1897 - квітень 1921) - український повстанський отаман. Н. у с. Ґаннівці Херсонської губ. На поч. Першої світової війни 1914-18 мобілізований до російської армії. З 1918 служив в Армії Української Народної Республіки. Після відступу в листопаді 1919 українських військ у Польщу С. залишився на території, контрольованій більшовиками. На Херсонщині організував повстанський загін - Степову дивізію, який вів боротьбу з більшовицьким режимом партизанськими методами. Восени 1920 С. керував повстанським рухом, який охопив усю Херсонщину і частину Катеринославщини. Наприкін. 1920 основні повстанські сили були розбиті підрозділами Червоної армії. С. на чолі невеликого загону ще деякий час продовжував боротьбу. Загинув у квітні 1921 в бою з підрозділом криворізьких чекістів.

/. Підкова (Львів).

СТЕПОВИЙ ЯКІВ СТЕПАНОВИЧ [справж. прізв.-Якименко; 8(20).10.1883-4.11.1921]-відомий український композитор, педагог і музичний критик. Н. у Харкові в сім'ї співака церковного хору. У 1895-1902 співав у Петербурзькій придворній капелі. У 1909 закінчив Петербурзьку консерваторію. Під час навчання написав музику до текстів Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся; вокальний цикл “Барвінки”, куди увійшов пройнятий патріотичним настроєм романс “Степ” (на слова М.Чернявського). У 1909-13 створив музичні мініатюри, сонату, вокальний цикл “Пісні настрою” (1907-09; на слова О.Олеся). Один з найвизначніших фортепіанних творів С. - “Прелюд пам'яті Т.Шевченка”, сповнений глибокого драматизму і пристрасті. 3 1917 жив і працював у Києві, викладав у консерваторії, виступав як музичний критик. Створив вокальні композиції “Каменяр”, “У долині село лежить”, “Земля” (на слова І.Франка). Написав романси та пісні на слова Т.Шевченка, Лесі Українки, П.Тичини, дві сюїти для симфонічного оркестру на українські народні теми. За коротке життя композитор встиг гармонізувати 50 українських народних пісень для хору, видав збірники дитячих пісень “Проліски”, “Кобзар”, “Малим дітям”.

К. Кондратюк (Львів).

СТЕФАН І СВЯТИЙ (Іштван І Арпад; бл. 970/975 - 15.8.1038) - угорський князь (997-1000), перший угорський король (1000 або 1001-1038). Походив з династії Арпадів. За підтримки Римського папи в 1000 посів престол. Здійснив значні територіально-адміністративні перетворення, зокрема створив королівські комітати, на чолі яких поставив ішпанів. Запровадив у країні християнство за католицьким обрядом, видав збірник законів. У 1030 було відбито напад загонів німецьких рицарів на угорські землі. За правління С. І до Угорщини була приєднана частина Словаччини. Підтримував дружні зв'язки з Київською державою. У 1038 канонізований церквою.

СТЕФАН (Штефан) III ВЕЛИКИЙ (р. н. невід. - п. 1504)-молдовський господар (1457-1504). За правління С.III. Молдовське князівство досягло найбільшої могутності. На поч. свого правління у 1459 змушений підтвердити васальну залежність Молдови від Польського королівства, встановлену в 1387. Спираючись на підтримку всіх верств суспільства, проводив політику зміцнення центральної влади, боровся з боярською опозицією, вів активну зовнішню політику, відстоюючи національні інтереси держави у боротьбі з Туреччиною, Угорщиною, Польщею і Кримським ханством. У 1467 розбив угорську армію Матьяша Хуньяді, яка вторглася у Молдову. Згодом С. ІІІ. відмовився сплачувати данину султанській Туреччині, що призвело до молдовсько-турецької війни. Уславився тим, що у 1475, застосувавши тактику “випаленої землі”, змусив відступити велику турецьку армію на чолі з султаном Мехмедом II. Однак після поразки в 1476 у битві в Білій Долині (Резбоень) С.ІІІ. змушений відновити сплату данини. У 1484 визнав перехід під владу султана причорноморської частини межиріччя Дністра і Дунаю (на цих землях відтоді існувала у складі Османської імперії провінція Буджак; тепер - західна частина Одеської обл.). Вів тривалу війну з Польщею. У 1497 здобув перемогу над польською армією під командуванням короля Яна / Ольбрахта у битві в Козьминському лісі у Буковині, наступ якого мав на меті поновлення васальної залежності молдовських земель від польської корони. На цей похід С. III. у 1498 відповів спустошливим походом на володіння Польщі - Руське і Подільське воєводства. Підтримував економічні і культурні зв'язки з українськими землями.

М. Крикун (Львів).

СТЕФАН СУРОЗЬКИЙ (8 ст.) - візантійський церковний діяч, архієпископ м. Сурожа (тепер Судак у Криму). Ім'я С.С. згадуєтся у списках присутніх на 7-му Вселенському соборі. У період іконоборства виступав на боці іконошанувальників, за що зазнав переслідувань у Константинополі. Помер у Сурожі (2 пол. 8 ст.). Твір С.С. “Житіє” - важливе джерело з історії Криму, в якому описано напад на Сурож новгородського князя Бравлина (первісна редакція твору С.С. до нас не дійшла; відомий з більш пізніх списків - кін. 10 ст.- поч. 11 ст. та бл. 16 ст.).

СТЕФАНИК ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (14.5.1871 - 7.12.1936) - видатний український письменник і громадський діяч. Н. у с.Русові (тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) у селянській родині. Середню освіту здобув у гімназіях Коломиї (1883-90) та Дрогобича (1890-92), де познайомився з майбутнім письменником Л.Мартовичем. У 1892-1900 вивчав медицину у Краківському ун-ті. Літературну діяльність розпочав у 1890, опублікувавши у журналі “Народ” статтю “Жолудки наших робітних людей і читальні”. Протягом 1890-1897 писав ліричні етюди, поезії в прозі. Вперше опублікував свої художні твори (новели) в 1897 у чернівецькій газеті “Праця” (“Синя книжечка”, “Виводили з села”, “Стратився”, “У корчмі”, “Побожна”, “Сама-самісінька”). У 1899 виходить перша збірка новел С. “Синя книжечка”, згодом - “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), у 1905 - вибрані оповідання “Моє слово” (тут вміщено лише два нові твори - “Моє слово” і “Суд”). У 1903 під час відкриття пам'ятника І.Котляревському в Полтаві познайомився з М.Лисенком, М.Старицьким, М.Коцюбинським, тоді ж відвідав могилу Т.Шевченка у Каневі. З 1902 до 1916 не писав нових творів, займався громадською діяльністю. З 1904 жив у с. Стецеві. У 1908 обраний послом австрійського парламенту у Відні. З 1910 жив у рідному селі. Під час Першої світової війни 1914-18 перебував здебільшого у Відні, на поч. 1919 відвідав Київ. З 1916 повернувся до літературної творчості. Із творів, написаних під час війни та у повоєнний час, склалася збірка новел “Земля” (1926), в якій було розкрито трагічну долю галицького селянства під час світової війни (“Дитяча пригода”, “Вона-земля”, “Пістунка”), пробудження національної свідомості (“Марія”) та поразку визвольних змагань (“Сини”). 7.12.1936 після тяжкої хвороби С. помер у с. Русові. За новелами С. на Київській кіностудії ім. О.Довженка створено фільм “Камінний хрест” (1968). В 1971 у Русові відкрито літературно-меморіальний музей та пам'ятник письменнику. Встановлено пам'ятник С. у Львові (1971; скульптор В.Сколоздра, арх. В.Вендзилович). С. - видатний майстер психологічної новели, “абсолютний пан форми”, за словами І.Франка. Розвинув традиції своїх попередників - І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, Ю.Федьковича, І.Франка, збагатив реалізм новими рисами. Специфічна оригінальна композиція новел С. надає їм особливого драматизму й психологізму. С. мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників, зокрема, М.Черемшини, Ю.Яновського, Г.Косинки, О.Довженка, О.Гончара, Григора Тютюнника.

Н. Демчук (Львів).

СТЕФАНІВ ГНАТ (10.2.1886-21.6.1949)-український військовий діяч, генерал-хорун-

жий. Н. у с. Топорівцях (тепер Городенківський р-н Івано-Франківської обл.). Закінчив Городенківську гімназію, австрійську кадетську школу. Служив на офіцерських посадах у 10-му Перемиському, 35-му Золочівському піхотних полках австро-угорської армії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир сотні на російському фронті. У 1915 потрапив у полон. Восени 1918 повернувся в Галичину. В Українській галицькій армії - з листопада 1918. У ході Листопадового повстання 1918 у Золочеві сформував і очолив військовий загін. Деякий час був командантом Золочівської військової округи. 11.11.1918 призначений урядом ЗУНР на посаду командувача Галицької армії. Керував оборонними боями армії до 10.12.1918, коли був замінений ген. М.Омеляновичем-Павленком. Виїхав до Києва, вступив до Армії УНР. Командував стрілецьким полком, резервною бригадою у боях з більшовиками. У грудні 1919 очолив 3-й кінний полк Окремої кінної дивізії, брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У травні 1920 призначений військовим аташе Західно-Української Народної Руспубліки в Чехословаччині з осідком в Ужгороді. У роки Другої світової війни 1939-45 перебував у Німеччині. Урядом УНР в екзилі йому надано звання генерал-хорунжого. Помер у німецькому місті Регенсбурзі.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СТЕФАНОВИЧ ОЛЕКСАНДР (17.7.1847 -23.5.1933) - український громадський, політичний, церковний та освітянський діяч у Галичині, греко-католицький священик. Н. у с. Озеряни Товмацького повіту (тепер Тлумацький район Івано-Франківської обл.) у родині священика. Початкову освіту отримав у школі василіан у Бучачі, середню - у Стані-славській гімназії. У 1865 став ініціатором створення таємного українського товариства “Громада”. Вивчав богословські науки в ун-тах Львова та Відня. У 1873-1907 - викладач богословія (катехит) у чоловічій та жіночій учительських семінаріях Львова. У 1980-90-х роках був співзасновником і членом керівних органів багатьох українських організацій - Українського педагогічного товариства “Рідна школа” (1881), Народної ради (1885), Української національно-демократичної партії (член Виділу Народної Ради, з 1903; Тіснішого народного комітету, з 1906). Вийшовши у 1907 на пенсію, продовжував активно займатися церковною, громадською, освітньою та політичною діяльністю. Виступив організатором ряду українських економічних установ, був членом Надзірної ради товариства “Народна торговля” і Крайового союзу кредитового. У 1918-19 входив до складу Української Національної Ради ЗУНР, брав участь у засіданнях під час львівської сесії (жовтень-листопад 1918). З березня 1919- член Української народно-трудової партії, з 1925-член Українського національно-демократичного об'єднання, входив до складу його ЦК. Був одним з керівників Товариства “Просвіта”, очолював її видавничий відділ. Почесний член “Українського педагогічного товариства”, Товариства св. Апостола Павла, “Просвіти”. Автор підручника для середніх шкіл “Історія християнсько-католицької церкви” (1878; 1903) та українського молитовника. Помер у м. Львові.

О. Павлишин (Львів).

СТЕФАНОВИЧ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ [28.11(10.12).1854 - 1(14).4.1915] - революціонер-народник. Н. у с. Дептівці Чернігівської губ. (тепер Конотопського р-ну Сумської обл.) у сім'ї священика. З 1872 навчався на медичному ф-ті Київського ун-ту, але невдовзі вступив до народницького гуртка “Київська комуна”, залишив навчання і взяв участь у “ходінні в народ”. У 1873-74 належав до київського гуртка чайковців. З 1874 перебував на нелегальному становищі, кілька місяців знаходився в еміграції. У 1875 С. під впливом анархічних ідей М.Бакуніна організував разом із В.Дебогорієм-Мокрієвичем нелегальний гурток “Південних бунтарів”, до якого увійшло бл. 20 уцілілих після арештів членів “Київської комуни” та чайковців. У 1877 став одним з ініціаторів створення “Таємної дружини”. У 1877 разом з Л.Дейчем та І.Бохановським зробив спробу підняти селянське повстання у Чигиринському повіті Київської губ., використовуючи віру селян в “доброго” царя і склавши підроблений царський маніфест (див. “Чигиринська змова” 1877). У вересні 1877 заарештований, але у травні 1878 втік за кордон. У червні 1879 повернувся і вступив в організацію “Земля і воля”. Після її розколу (восени 1879) виступив одним з організаторів “Чорного переділу”. У січні 1880 разом з ін. чорнопередільцями (Г.Плеханов, Л.Дейч, В.Засулич) емігрував за кордон. У листопаді 1881 С. повернувся у Петербург, де став членом виконавчого комітету “Народної волі”. У лютому 1882 заарештований і під час “процесу 17-ти” (1883) засуджений до 8 років каторжних робіт. Відбував покарання в Карійській каторжній тюрмі. З 1890 жив на поселенні в Якутії. У 1905 повернувся у Чернігівську губернію, але через хворобу участі в політичній діяльності не брав. Помер у с. Красному Колядині (тепер Талалаївського р-ну Чернігівської обл.).

/. Підкова (Львів).

СТЕЦЕНКО ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ (квітень 1710 або 1712- 11.2.1781)-український художник. Н. у Ромнах Лубенського полку (тепер Сумська обл.). Навчався, ймовірно, у золотаря і живописця А.Атовича. З ранніх творів збереглася ікона Богоматері, подарована Роменському собору. Протягом 1742—44 виконував настінні розписи у будинку Розумовських у садибі “Покорщина” у Козельці. З 1752 - придворний живописець гетьмана К.Розумовського. Створив портрети О. та К.Розумовських (1753) та, ймовірно, Наталії Розумовської (1746). У 1758-68 робив розписи Козелецького собору. Найвідоміша робота С. -іконостас Спасо-Преображенського собору у Почепі (1758-59; тепер Брянська обл., Росія), виконаний у стилі українського барокко. З 1766 - значковий товариш Лубенського полку. В останні роки життя малював картини (“Покладення в труну”, “Іоан Богослов”), ікони для палаців (зокрема “Роменська мадонна”) і портрети сучасників. Помер у Ромнах.

В. Александрович (Львів).

СТЕЦЕНКО КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ [12(24).5.1882-29.4.1922)-видатний український композитор. Н. у с. Квітках Київської губ. (тепер Корсунський р-н Черкаської обл.) у сім'ї сільського живописця. В 1903 закінчив духовну семінарію. Музичну освіту здобув у Києві, в музично-драматичній школі М.Лисенка (1904-07). У 1901-04 написав свої перші чоловічі хори “Бурлака” та “Могила”, здійснив обробку народних пісень “Світять зорі”, “То не буйний вітер”. До 35-річчя музично-творчої діяльності М.Лисенка написав кантату “Слава Лисенкові” (1903). Волелюбні мотиви в таких творах, як хори “Заповіт” (на слова Т.Шевченка), “Содом”, “Прометей” (на слова О.Коваленка), опера “Кармелюк”, та участь у національному русі стали причиною арешту С. і вислання з Києва у 1907. Живучи в 1908-11 у Білій Церкві та в Тиврові, С. створив хори “То була тихая ніч” (на слова Л.Українки), “Сон” (на слова П.Грабовського), кантати “Шевченкові”, “Єднаймося” (на слова І.Франка), дитячі опери “Лисичка, Котик і Півник” (1910) та “Івасик-Телесик” (1911), працював над оперою “Кармелюк”. У цей період С. написав музику до п'єс “Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ'яненка (1909), “Про що тирса шелестіла” С.Черкасенка. У 1912 С. прийняв сан священика і оселився у с. Голово-Русяві (тепер Вінницька обл.). Особливою теплотою і ніжністю відзначаються солоспіви С. “Вечірня пісня” (на слова В.Самійленка), “Плавай, плавай, лебедонько” (на слова Т.Шевченка). У творчому доробку композитора - 50 обробок колядок і щедрівок, літургійні твори, численні музикознавчі дослідження. Помер у с. Веприку (тепер Фастівського р-ну Київської обл.), де і похований.

К. Кондратюк (Львів).

СТЕЦЬКО СЛАВА (Анна-Ярослава, дівоче прізв. - Музика; 14.5.1920) - відома українська політична діячка. Дружина Я.Стецька. Н. у с. Романівка (тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.). Закінчила теребовлянську гімназію і гуманітарний ліцей. Деякий час працювала директором школи в Юшківцях. З осені 1941 навчалася у Львівській політехніці, згодом - на правничому відділі Мюнхенського ун-ту. Магістр політичних наук.

На поч. 1940 років очолювала жіночу мережу юнацтва ОУН-самостійників державників. У 1942—44 разом з К.Зарицькою розбудовувала мережу Червоного Хреста в Україні. Навесні 1943 була заарештована гітлерівцями і деякий час перебувала в ув'язненні. У повоєнні роки жила в еміграції. У 1946 вийшла заміж за Я.Стецька. Активно співпрацювала в структурах Закордонних частин ОУН та Антибільшовицького Блоку Народів (АБН). З 1948 редагувала “ABN-Correspondens” та квартальник “Ukrainian Review”, була організатором Європейської ради за свободу. У 1948-53 - член Центральної управи СУМ. З 1968 - член проводу ОУН, керівник сектора зовнішньої політики. Сприяла розвитку політичної думки в діаспорі, у зустрічах з лідерами ряду держав світу пропагувала і відстоювала ідею української самостійності (зокрема, зустрічі з Чан Кай Ші, президентами США Д.Картером, Р.Рейганом, президентом Філіппін Маркосом та ін.). Після смерті чоловіка очолила Антибільшовицький Блок Народів (1986), а з 1991 - провід ОУН-Р. З кін. 1960-х-член Президії ВАКЛ (Всесвітньої Антикомуністичної Ліги) і співголова Європейської ради за свободу. У липні 1991 VIII збір ОУН обрав С. головою проводу ОУН. У 1992 повернулася з еміграції в Україну, де відновила діяльність ОУН-Р. Після створення у жовтні 1992 на базі ОУН-Р Конгресу українських націоналістів С. очолила нову організацію. З 1993 С. - почесний громадянин м.Львова. У 1995 переобрано головою КУН та головою проводу ОУН. У березні 1997 обрана народним депутатом України по Надвірнянському виборчому округу № 201 (Івано-Франківська обл.). У ВР сприяла створенню депутатського об'єднання “Нація і держава”. Взяла участь у створенні виборчого блоку “Національний Фронт” У березні 1998 С. була обрана народним депутатом України по Надвірнянському виборчому округу № 89 (Івано-Франківська обл.). Активно займається політикою. Володіє 10 мовами. Мешкає у Києві.

К. Бондаренко (Львів).

СТЕЦЬКО ЯРОСЛАВ (псевд.-З.Карбович, Є.Орловський, Б.Озерський та ін.; 19.1.1912 -5.7.1986)-визначний український політичний і державний діяч. Н. у Тернополі в родині священика. Закінчив Тернопільську гімназію. У 1929-34 вивчав право і філософію у Краківському та Львівському ун-тах. Ще в часи гімназійного навчання вступив до нелегальної організації “Українська націоналістична молодь”, згодом - до Української військової організації та Організації українських націоналістів. У 1932 став членом Крайової екзекутиви ОУН, був ідеологічним референтом КЕ, а також редактором ряду націоналістичних видань. У 1934 заарештований і засуджений польським судом до 5-річного ув'язнення. У 1937 звільнений за амністією і виїхав за кордон. У січні 1938 за дорученням Є.Коновальця увійшов у комісію з підготовки Великого збору Організації українських націоналістів. На II ВЗ ОУН у Римі (1939) С. обрано членом Проводу українських націоналістів (ПУН). Під час внутрішньої кризи в ОУН С. підтримав політичну лінію С.Бандери. У квітні 1941 на III ВЗ ОУН у Кракові обраний заступником С.Бандери. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 С. разом з С.Бандерою та ін. брав участь у формуванні похідних груп ОУН з метою організації українського самоврядування на окупованих німецькою армією українських землях. 30.6.1941 С. за дорученням ОУН-Р проголосив у Львові Акт відновлення самостійності України і очолив український уряд - Українське Державне Правління. 12.7.1941 заарештований гестапо і перевезений до Берліна. У вересні 1944 після відмови скасувати Акт проголошення відновлення Української держави С. було переведено до концтабору Заксенгаузен, де він перебував до вересня 1944. Наприкін. 1944 був залучений до діяльності Українського національного комітету в Берліні (створений для відстоювання українських інтересів перед німецькою владою), проте на поч. 1945 відмовився від участі в УНК. У квітні 1945 втік з-під нагляду гестипо і перебрався в американську окупаційну зону. Весною 1945 С. разом з С.Бандерою, М.Лебедем, Д.Ребетом, С.Ленкавським, В.Охримовичем та ін. увійшов до складу Закордонного центру ОУН. Невдовзі обраний членом Бюро проводу ОУН (разом із С.Бандерою та Р.Шухевичем). Був одним з ініціаторів створення Закордонних частин ОУН (3Ч ОУН) як організаційної форми для членства ОУН в еміграції, згодом призначений керівником сектора зовнішньої політики 3Ч ОУН. У 1946-86 очолював Антибільшовицький блок народів. У повоєнний час розгорнув активну діяльність із створення єдиного антикомуністичного фронту. З цією метою у 1957 заснував представництво АБН на Тайвані (представництво АБН діяло до 1971), підписав угоду з Китайською антикомуністичною лігою. У 1967 виступив організатором Світової антикомуністичної ліги. Входив до складу керівних органів ін. міжнародних організацій, зокрема, Європейської ради за свободу. У 1968-86 - голова проводу ОУН-Р. Помер і похований у Мюнхені. Автор книги “30 червня 1941” (1967), “Українська визвольна концепція” (1987).

К. Бондаренко (Львів).

СТЕЧИШИН МИКОЛА КЛИМЕНТОВИЧ (19.12.1880-7.8.1977)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у с. Новосіяцькому на Херсонщині. Закінчив кадетський корпус, військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу. Учасник Першої світової війни 1914-18. Зголосився до української армії наприкін. 1917. У 1918- начальник штабу Волинської кордонної бригади, 1918-19 - комендант штабу Волинської групи Армії УНР, начальник штабу Могилівської повстанської залоги, заступник командира Могилівського окремого кордонного відділу. З 1919-начальник штабу 3-ї Західної дивізії на більшовицькому фронті, згодом - начальник канцелярії Військового міністерства УНР. Перебував у Калішу, очолював Товариство охорони пам'ятників, опікувався військовими цвинтарями. У 1929 відновив у Щепюрно 187 могил українських вояків. Помер у Мюнхені.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СТЕШЕНКО ІВАН МАТВІЙОВИЧ (псевд., І.Сердешний, І.Степура, І.Січовик, Світленко; 24.6.1873-ЗО.7.1918)-громадсько-політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник. Дійсний член НТШ з 1917. Н. у Полтаві. Закінчив Полтавську класичну гімназію. У 1892-96 навчався на історико-філологічному ф-ті Київського ун-ту. У Києві познайомився з родинами Старицьких, Лисенків, Косачів. Був членом літературно-мистецького гуртка “Плеяда”. За сприяння О.Кониського видрукував у Львові українською мовою “Метаморфози” Овідія та власну поему “Мазепа” (1896). У 1896 С. разом з М.Коцюбинським, П.Тулуб, П.Тучапським, М.Ковалевським став засновником однієї з перших українських соціал-демократичних організацій. Після закінчення ун-ту працював лектором Фундуклеївської жіночої гімназії, але за політичну діяльність був заарештований і висланий з Києва. Згодом С. був обраний членом Київської старої громади, брав участь у роботі РУП, належав до Української демократичної партії, пізніше-УСДРП. Протягом 1897-1900 перебував на Чернігівщині, де займався перекладацькою та науковою працею. Досліджував творчість П.Котляревського, критично відредагував його поему “Енеїда”. У 1898-1900 видав кілька спеціальних досліджень (“Поэзия И.П.Котляревского”, “И.П.Котляревский, автор украинской “Энеиды” та ін.). У 1899 і 1901 побачили світ збірки його поезій “Хуторні сонети” і “Степові мотиви”. Через заборону викладацької діяльності працював в управлінні Південно-Західної залізниці, згодом - у Київській міській думі. У 1907 повернувся до викладацької роботи, викладав історію української та західноєвропейських літератур у Київській комерційній школі, на Вищих жіночих курсах, у Музично-драматичній школі М.Лисенка. У цей час С. опублікував ґрунтовні наукові розвідки (“Історія української драми”, 1908; “Украинские шестидесятники”, 1908), досліджував творчість українських письменників О.Стороженка, М.Гоголя, Лесі Українки, Панаса Мирного, М.Старицького, М.Коцюбинського, П.Куліша. Уклав разом з дружиною О.Стешенко українсько-російський словник (1909). У 1908 був обраний секретарем, а згодом - товаришем голови Українського наукового товариства у Києві. У 1913-14 редагував педагогічний часопис “Сяйво”, який видавали С.Русова, В.Прокопович та Д.Антонович. У 1915 С. очолював Тетянинську гімназію для біженців, в якій навчалися діти галичан, насильно вивезених до Києва під час окупації Галичини російською армією. У 1914-18 вийшли друком ґрунтовні дослідження творчості Т.Шевченка (“Т.Шевченко яко великий митець слова”, 1914; “До характеристики творчості Т.Шевченка”, 1915; “Життя і твори Т.Шевченка”, 1918 та ін.).

У 1917 С. виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні. З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Пребуваючи на цій посаді, С. рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства. Після відставки кабінету В.Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. У червні 1918 перебував у Полтаві, де був смертельно поранений невідомими злочинцями. Похований на Байковому кладовищі у Києві,

В.Верстюк, Т.Осташко (Київ).

СТЕШЕНКО ІРИНА ІВАНІВНА (23.6.1898-30.12.1987) - українська акторка, перекладачка. Онука М.Старицького, дочка І.Стешенка. Н. у Києві. Закінчила гімназію, навчалася на Вищих жіночих курсах та в Драматичному ін-ті ім. М.Лисенка. У 1920—49 працювала у театрах. Спочатку у театрі ім.Т.Шевченка, у 1923-33 - у “Березілі”. Виконувала ролі Повії (“Зелена папуга” Шніцлера), Олени Максимівни (“Великий Молох” Винничен-ка), Відьми (“Макбет” Шекспіра), Сірчихи (“За двома зайцями” Ярошенка, за мотивами М.Старицького), Арабеллли (“Змова Фієско в Генуї” Шіллера) та ін. Володіла кількома мовами. Здійснила численні переклади класичних творів світової драматургії. У перекладах С. вийшли твори М.Островського (“Вовки і вівці”, “На людному місці”), М.Горького (“Єгор Буличов та інші”), Ж.-Б.Мольєра (“Кумедні манірниці”, “Дон Жуан”, “Лікар мимоволі”, “Витівки Скапена”), В.Шекспіра (“Отелло”, “Ромео і Джульєтта”, “Багато галасу з нічого”, “Комедія помилок”, “Венеціанський купець”, “Два веронці”), Ф.Шіллера (“Дон Карлос”) та ін. Серед прозаїчних перекладів - “Пригоди Гекльберрі Фінна” М.Твена (1966), “Тут не місце для жінки” Г.Лоусона (1970), новели Гі де Мопассана, “Срібні ковзани” М.Доджа (1963). Залишила спогади про Л.Курбаса. На початку 1972 внаслідок здійсненої органами КДБ провокації друкуватися С. було заборонено. Померла у Києві.

С.Білокінь (Київ).

СТЕШЕНКО ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ [24.3(6.4). 1904 - 11.3.1939] - український бібліограф. Онук М.Старицького, син І.Стешенка. Н. у Києві. У 1920-21 навчався на бібліотечних курсах та ф-ті профосвіти літературного циклу Київського ВІНО ім. М.Дра-гоманова. У 1920-22 і 1928-29 працював бібліотекарем та науковим співробітником у Всенародній бібліотеці України. У 1923-28 -старший бібліограф та науковий співробітник Українського наукового ін-ту книгознавства, одночасно - секретар журналу “Бібліографічні вісті”. У 1929-30 перебував в ув'язненні. У 1930 закінчив Київський ін-тут народного господарства. У 1932-33 - керівник сектора бібліографічної реєстрації та керівник кабінету українського дореволюційного друку Української книжкової палати у Харкові. С. був одним із організаторів Українського бібліологічного т-ва при ВУАН (1928), членом бібліографічної комісії НТШ (1923), дійсн. членом Російського бібліологічного т-ва (1928), Ленінградського т-ва бібліофілів (1929). Більшість праць С. не були опублікованими і загинули. З 1923 С. працював над фундаментальним покажчиком видань, що вийшли в Російській імперії українською мовою в 1798-1916, працював над бібліографією історії українського друкарства (1925), українського дитячого друку 19 і 20 ст (1928), готував словник графіків і граверів для збірника сучасної української графіки (1929). У 1930 уклав і видав разом з М.Іванченком “Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук”. У рукописі залишилася праця “Бібліографія української бібліографії” (1921). Збирав слов'янські екслібриси. Репресований НКВС СРСР. Загинув у бухті Нагаєво (Колима).