ЩАВНИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1754-1819)-церковний діяч греко-католицької церкви. Н. ум. Гез Ужанського комітату на Закарпатті. Філософську та богословську освіту здобув у Відні. У 1780 висвячений на священика. З 1781 - віце-ректор Барбареуму у Відні. Протягом 1784-87 - перший ректор генеральної семінарії греко-католицької церкви у Львові. Був організатором “Студіум Рутенум” при Львівському ун-ті. З 1787 - директор духовного училища у місті Мукачево у Закарпатті.

Р.Шуст (Львів).

ЩАДИЛІВ ОЛЕКСАНДР (1892 - р. см. невід.) - український політичний діяч. Член Української партії соціалістів-революціонерів, з січня 1919 входив до складу ЦК УПСР. У 1919 очолював центральний комітет Всеукраїнської ради селянських депутатів, обирався головою Селянської спілки. Влітку 1919 як член Центрального повстанського комітету брав участь у формуванні військових частин для боротьби проти більшовиків на окупованих територіях. Залишився жити в УРСР. Після 1927 доля Щ. невідома.

ЩАСЛИВИЙ ПАВЛО (р. н. невід.-п. 1610)-український будівничий, один із майстрів епохи Відродження. За походженням італієць. З 1582 обирався цехмістром Львівського цеху будівничих. У 1580-82 будував синагогу “Золота роза” у Львові. Спорудив житлові будинки Марка Нахмановича, Ісаака Сюскюндовича та школу єзуїтів у Львові. У 1592 переїхав до Жовкви (тепер Львівська обл.), де будував ряд споруд, серед яких - замок, виготовив модель костьолу. Щ. було обрано першим війтом міста. Цю посаду обіймав до кінця життя. Для творчості Щ. характерні риси пізнього ренесансу.

М.Ерстенюк (Львів).

ЩЕП'ЮРНО - село Калішського повіту Познанського воєводства Польщі. В 1921-24 у Щ. знаходився табір для інтернованих бійців Армії УНР.

ЩЕПКІН  МИХАЙЛО  СЕМЕНОВИЧ [6(17). 11.1788 — 11(23).8.1863] — видатний український і російський актор, основоположник українського реалістичного театру. Н. у с.Красному Курської губ. у сім'ї селянина-кріпака. Початкову освіту здобув у повітовому училищі в Суджі. Навчання продовжував у Курському губернському училищі. У 1805 почав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру братів Барсових. На сцені цього театру Щ. вперше почав втілювати правду сценічного характеру, природність поведінки і дійової особи, заклав основи теорії і практики сценічного реалізму. 31816 перейшов до Харкова в трупу Штейна та Калиновського. За короткий час здобув визнання. У 1818-21 -актор Полтавського театру під керівництвом І.Котляревського, який допоміг викупити Щ. з кріпацтва у графині Волькенштейн. У 1819 були поставлені на полтавській сцені “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” І.Котляревського, в яких Щ. створив вражаючі своєю правдивістю художні образи виборного Макогоненка і селянина Михайла Чупруна. Актор зумів виявити глибокі знання життя і побуту українського народу, на яких будував образи своїх героїв. Пізніше “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” з великим успіхом ішли на сцені Малого театру в Москві та Александринського театру в Петербурзі. Щ. переніс на російську сцену справжню українську народність, з усім її гумором та комізмом. Мандруючи по Україні, трупа ознайомлювала глядачів багатьох міст з кращими творами української та світової драматургії. 21.1.1821 у Харкові вперше поставлено “Наталку Полтавку”. В сезоні 1821-22 Щ. виступав у Києві. У 1822 переїхав до Московського Малого театру, де працював сорок років і завершив розпочату ще в Україні реформу театрального мистецтва. Працюючи в Росії, актор не поривав своїх творчих зв'язків з Україною і українським театром. Твори І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка Щ. увів до діючого репертуару російського театру і не розлучався з ролями у них до кінця своєї творчості. Щ. користувався кожною нагодою, щоб побувати в Україні. Гастролював у Харкові (1829, 1842, 1845, 1850), Одесі (1837, 1845, 1846, 1850), Києві (1843), Миколаєві, Херсоні, Сімферополі (1846), Полтаві (1850). У 1857 Щ. спеціально переїхав до Нижнього Новгорода, щоб зустріти Т.Шевченка, який повертався з заслання. Щ. не обмежувався лише участю у виставах. Часто виступав перед акторами з бесідами про акторську і режисерську майстерність. Виробив свою систему праці над образом, що проповідувала нові засоби театральної виразності, які б виходили з життєвої правди і були зумовлені нею. Водночас Щ. радив, щоб актор ніколи не копіював життя, а прагнув до художнього узагальнення дійсності, всебічного розкриття на сцені внутрішнього її змісту. Він перший заклав основи “театру переживання”, перевтілення в сценічний образ. Щепкінський метод розкриття внутрішньої суті сценічного образу підхопили і розвинули його учні й послідовники (М.Кропивницький, М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський). Основні ролі: Виборний, Чупрун (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник” І.Котляревського), Шельменко (“Шельменко-денщик” Г.Квітки-Основ'яненка), городничий (“Ревізор” М.Гоголя), Симон (“Матрос” Соважа і Делур'є), Гарпагон, Арнольф (“Скупий”, “Школа жінок” Ж.-Б.Мольєра), Міллер (“Підступність і любов” Ф.Шіллера), Шейлок (“Венеціанський купець” У.Шекспіра), Барон (“Скупий рицар” О.Пушкіна) та ін. Іменем Щ. названі училище Малого театру та Сумський обласний музично-драматичний театр. У 1895 у м.Суджі відкрито пам'ятник актору.

М. Ерстенюк (Львів).

ЩЕРБАК СТЕПАН (р. н. невід. - п. 21.11.1921)- козак 6-ї Січо-Стрілецької дивізії Армії УНР, герой українських національно-визвольних змагань 1917-21. Учасник Другого зимового походу Армії УНР у листопаді 1921 (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Разом з частиною українських бійців потрапив у полон до більшовиків у бою під Малими Міньками. На пропозицію більшовицького комісара перейти на службу до Червоної армії Щ. від імені всіх полонених відповів відмовою. 21.11.1921. Щ. серед інших 359 полонених учасників походу був розстріляний під Базаром.

ЩЕРБАКІВСЬКИЙ ДАНИЛО МИХАЙЛОВИЧ [17(29).12.1877-6.6.1927]-український мистецтвознавець, музейник. Н. у с. Шпичинці Сквирського повіту Київської губ. Закінчив третю Київську гімназію (1897) та історико-філологічний ф-т Київського ун-ту св. Володимира (1901), Ще навчаючись в ун-ті, вів розкопки на Херсонщині, збирав пам'ятки народного мистецтва й фольклору. Після військової служби протягом п'яти років викладав в Уманській гімназії. Провадив археологічні розкопки на межі Київщини та Херсонщини. З 1902 був постійним кореспондентом і нештатним співробітником (брав участь в організації двох т.зв. кустарних виставок), азі 910- завідувачем історично-побутового відділу та відділу народного мистецтва Київського худ.-промислового і наукового музею (згодом - Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка). У 1913 знайомився з організацією музейної справи у Німеччині, Австрії, Італії, Швейцарії та Росії. Щ. став одним з ініціаторів видання “Известий отдела старого Киева при Киевском городском музее”. У 1915 подарував музеєві збірку ікон 15-17 ст.

Підчас Першої світової війни перебував на фронті, служив у артилерії. Повернувшись до Києва, був обраний вченим секретарем та академіком Української державної академії мистецтв, вченим секретарем секції мистецтв Українського наукового товариства. У 1920 роках Щ. був одним з найавторитетніших знавців українського народного мистецтва. У роботі над музейною експозицією та виставками розкрив зміст народних декоративних виробів як творів мистецтва. Один з організаторів Київського археологічного ін-ту, де керував відділом мистецтва, та Етнографічного т-ва. Викладав у Архітектурному ін-ті, Київському художньому ін-ті, керував підготовкою аспірантів на кафедрі мистецтвознавства при ВУАН (Є.Спаська, К.Білоцерківська, Н. та М.Венгженовські, Л.Мулявка та ін.). У 1924 разом із М.Біляшівським організував виставку українських килимів.

Друкуватись почав з 1902. Перші його роботи з'явилися у журналах “Киевская старина”, “Сяйво” та “Україна”. У “Збірнику секції мистецтва” (1921) опублікував дослідження про символіку в українському мистецтві та історіографічний екскурс про українські дерев'яні церкви. У Празі вийшла збірка матеріалів Щ. “Буковинські і галицькі дерев'яні церкви надгробні і придорожні хрести, фігури і каплиці” (1926) з численними фотографіями (бл. 120). Під час голоду 1922 врятував для музеїв вироби золотарства (це дозволило створити колекцію із 5 тис. експонатів). Згодом узагальнив свої дослідження у розвідках “Готичні мотиви в українському золотарстві”, “Золотарська оправа книжки в 16-19СТ.”, “Оправи книжок у київських золотарів 17-18 ст.” (1926). Щ. зробив першу спробу систематизації мистецтвознавчого матеріалу в огляді “Український портрет до кінця 18 ст.” (підготовлений разом з Ф.Ернстом, 1925). Автор києвознавчих розвідок “Реліквії старого київського самоврядування” та “Перший театральний будинок у Києві” (1925). Залишив кілька фундаментальних праць із музикознавства, етнографії, музеєзнавства. Переслідування і цькування психологічно надломили Щ. і довели до самогубства. Спогади про Щ. написали Є.Спаська, Л.Мулявка, Н.Коцюбинська. Могила Щ. у Києво-Печерській лаврі була сплюндрована.

С.Білокінь (Київ).

ЩЕРБАЦЬКИЙ ТИМОФІЙ (світське ім'я -Тихон; 1698 - 18.4.1767) - митрополит Київський православний. Н. у Трипіллі на Київщині. У дитинстві був хористом придворного хору царя Петра І. Згодом навчався у Києво-Могилянській академії. Прийнявши постриг, став писарем Софійського кафедрального собору в Києві. У 1737 Київський митрополит Рафаїл Заборовський висвятив Щ. ігуменом Лубенського Мгарського монастиря. З 1737 - ігумен Видубицького монастиря у Києві. З серед. 1739 Щ. - архімандрит Золотоверхого Михайлівського монастиря, а з 1740 - архімандрит Києво-Печерської лаври. З 1748 - митрополит Київський. Намагався провести реформу навчання у Києво-Могилянській академії. З цією метою у 1752 запровадив новий навчальний статут. У 1750 був присутнім під час виборів гетьмана К.Розумовського у Глухові. У 1753 заснував митрополичу друкарню у Києві. У 1757 переведений у Московську єпархію. Помер у Москві.

Р. Шуст (Львів).

ЩЕРБАЧОВ ДМИТРО ГРИГОРОВИЧ (6.2.1857 - 1932) - військовий діяч періоду Української революції, генерал-полковник. Військову освіту здобув у Орловській військовій гімназії, Олександрівському військовому училищі (1876), Михайлівському артилерійському училищі. Служив у гвардійській кінно-гарматній бригаді. У 1884 закінчив Миколаївську академію Генерального штабу, обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, штаб-офіцера Петербурзького військового округу, начальника штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командира лейб-гвардії Павлівського полку. З 1903 - генерал-майор. Невдовзі призначений командиром 1-ї Фінської бригади -відтак начальником Миколаївської військової академії (1907-12). З 1908 - генерал-лейтенант. У роки Першої світової війни 1914-18-командир 9-го армійського корпусу, командувач 11-ї і 7-ї армій Південно-Західного фронту, головнокомандувач Румунського фронту (1917). Після Лютневої революції 1917 в Росії й утворення Української Центральної Ради зустрівся з Генеральним секретарем військових справ С.Петлюрою, і в листопаді 1917 перейшов на службу в українську армію. Енергійно провадив українізацію російських частин Румунського фронту. Розробив план створення на базі Південно-Західного і Румунського фронтів єдиного Українського фронту. Не був підтриманий урядом УНР, який фактично взяв курс на ліквідацію регулярного війська і утвердження міліційної системи. На цій основі розійшовся у поглядах із керівництвом УНР, і взимку 1918 виїхав до Одеси. Вступив до Комітету Південної України, який підтримав генерала А.Денікіна - Весною 1920 увійшов до уряду П.Врангеля у Криму. На Паризькій мирній конференції 1919-20 представляв уряд білої Росії. На поч. 1920 років перебував у Чехословаччині та Сербії, де формував російські військом частини, опікувався інтернованими. Помер у Парижі.

М.Литвин, К.Науменко (Львів).

ЩЕРБИНА ФЕДІР (13.2.1849-28.11.1936)-визначний український статистик, економіст, соціолог, громадський діяч та історик Кубані; чл.-кор. Петербурзької АН (31904), д.чл. НТШ (1924). Н. у станиці Новодерев'янківській на Кубані. Навчався у Петровській с.-г. академії у Москві (1872-74) і на природничому ф-ті Одеського ун-ту (1874-77). Був членом одеської Громади. За зв'язки з одеськими робітниками засланий у Вологодську губ. (1877-81). У 1884-1901 Щ. був керівником статистичного бюро Воронезького губернського земства. Склав і частково зредагував 66 томів статистики, крім того, видав “Сводный сборник по 12 уездам Воронежской губернии” (1887), “Историю Воронежского земства” (1891). Щ. підготував видання історії Золотоніського (“История Золотоношского земства”, 1891) і Полтавського (“Введение в историю Полтавского губернского земства”, 1914) земств. Провів за дорученням Владикавказької залізниці екон.-статистичне дослідження і опублікував “Общий очерк экономических и торгово-промышленных условий района Владикавказской железной дороги” (1892-94).

У 1896-1901 Щ. керував експедицією для дослідження степових країв Акмолинського, Семипалатинського, Тургайського країв та киргизького населення цих земель, був редактором 10-го видання “Труды экспедиции по исследованию степных областей” (1902). В 1901 за публічне домагання конституційного устрою в Росії Щ. був засланий під домашній арешт на Кубань, де пробув до 1920, працюючи в кубанському козацькому архіві й збираючи матеріали до історії кубанського козацького війська. У 1906 Щ. обрано головою козацької військової ради (першої на Кубані з кін. 18 ст.), у 1907 - членом 2-ї Державної Думи від партії нар. соціалістів, гласним новоросійської міської думи. Після революції 1917 Щ. обрано членом Козацької законодавчої ради (1917-20), головою Верховного суду Кубанського козачого війська (1917), членом Верховного Круга Дону, Кубані і Тереку (1920).

У 1920 Щ. вийшов на еміграцію, спочатку в складі Кубанської делегації до Югославії, з 1921 у Празі, професор УВУ (1922-36), ректор (1924-25). З 1922 - професор статистики Української господарської академії у Подєбрадах. Похований у Празі на Ольшанському кладовищі.

Щ. - визначний статистик, засновник російської бюджетної статистики, автор бл. 100 статистичних досліджень. Наукову діяльність Щ. розпочав у 1875 дослідами серед робітників Одеси, опублікованих у книзі “Очерки южнорусских артелей и общинно-артельных форм” (1881), яка стимулювала розвиток кооперативного руху в Україні. Низку праць Щ. присвятив земельній общині: “Земельная община в Днепровском уезде в Таврии” (1880), “Сольвечегодская земельная община” (1879). Високу фахову оцінку отримали праці Щ. “Крестьянское хозяйство в Острогорском уезде” (1885), “Крестьянские бюджеты и зависимость их от урожаев и цен некоторое стороны русского народного хозяйства” (1897), “Крестьянские бюджеты” (1900). Вже в еміграції у Празі Щ. опублікував “Законы эволюции и русский большевизм” (1922) і курс, читаний в УВУ і УГА: “Статистика. Історія статистики і статистичних установ” (1925), “Еволюційні переміни в ідеології статистики” (1927).

Праці Щ. з ділянки студій про Кубань: “История самоуправления у кубанских казаков” (1884), “Кубанское казачье войско 1697-1888” (1888), “Земельная община кубанских казаков” (1891), “История Кубанского Казачьего Войска” (1910-13), “Кубань в прошлом и настоящем, история и настоящее Кубани” (1927), “О деятельности Общества кубанцев в ЧСР” (1927). Щ. написав одну з перших розвідок про штундистів “Малорусская штунда” (1876). Автор віршованих поем “Чорноморці” (1919) і “Богдан Хмельницький” (1929). А.Жуковський (Сарєвль, Франція).

ЩЕРБИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (17.2.1918 - 16.2.1990) - радянський партійний та державний діяч в Україні. Н. у м. Верхньодніпровську (Дніпропетровської обл.) в сім'ї робітника. У 1941 закінчив механічний ф-т Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. У роки війни навчався в Академії хімічних військ та проходив військову службу під Москвою, потім на Кавказі. Після демобілізації - інженер на коксохімічному заводі в м. Дніпродзержинську, з 1946 - секретар парткому на цьому ж підприємстві. З того часу постійно перебував на штатній роботі: зав. оргвідділом, другий секретар Дніпродзержинського міськкому КП, другий секретар Дніпропетровського обкому, а в 1955-57 - перший секретар цього ж обкому партії. З 1957 - член президії та секретар ЦК КПУ. 1961-63 - голова Ради Міністрів УРСР, кандидат до президії ЦК КПРС. Знятий з цих посад за розпорядженням М.Хрущова у зв'язку з тим, що виступив проти його ідеї поділу партійних комітетів на промислові й сільські. У 1963-65 - перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ. Після зміщення М.Хрущова знову обійняв посаду голови Ради Міністрів УРСР (1965-72). Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966) та ЦК КПРС (з 1971). Відновленню свого попереднього становища завдячував Л.Брежнєву, якого знав з часів праці у Дніпропетровську. Належав до т. зв. дніпропетровського клану, який за роки правління Л.Брежнєва добився керівних позицій у партійному і державному апараті. Відіграв одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ. З травня 1972 по вересень 1989 - перший секретар ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського державного і політичного апарату, який за роки правління П.Шелеста наважився проводити автономний щодо Москви курс, за русифікацію політичного і культурного життя в Україні (показово, що на офіційному рівні вживав тільки російську мову), розправу з дисидентством. Однозначно підтримував лінію московського центру щодо України, погоджуючись на її статус “другої серед рівних”. Лояльність Щ. належним чином була оцінена московським керівництвом, хоча після приходу М.Горбачева до влади мав із ним деякі конфлікти (зокрема, щодо обнародування масштабів Чорнобильської катастрофи та необхідності евакуації населення із зони радіоактивного забруднення) і навіть був його опонентом. Тим не менше став одним із трьох останніх брежнєвських висуванців, які у часи “перебудови” найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. М.Горбачев, залишаючи Щ, при владі, намагався забезпечити таким чином контроль над Україною (за іншою версією, голос Щ. був вирішальним під час виборів М.Горбачева на посаду Генерального секретаря, тому Горбачев утримував його при владі з особистої вдячності). Щ. робив усе можливе, щоб стримати розвиток демократичних процесів і гласності в Україні, перетворивши республіку в “заповідник застою”. Відправлений на пенсію лише у вересні 1989, коли його лінія зазнала краху і постала потреба у більш гнучкому лідері КПУ, який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, покінчив життя самогубством. Похований на центральному Байковому кладовищі в Києві.

П.Панченко (Київ), Д.К. (Львів).

ЩЕРБІЧ ПАВЛО (1555-1609) - львівський правник. Н. у Кракові. Закінчив Краківський ун-т, обіймав посаду писаря ради м. Львова. У 1577-82 - посаду синдика міста. Після запровадження у Львові польським королем Стефаном Баторієм у 1578 колегії 40 мужів робив запит до Краківського лавничого суду про порядок формування її складу і компетенцію. Отримав від короля право на заснування у Львові друкарні. У 1581 видав перекладені з латинської на польську мову кодекси міського права “Jus Municipale” (“Міське право, тобто міське магдебурзьке право”) Та “Speculum Saxonum” (“Саксонське право”). Один примірник цього видання автор подарував раді міста. У 1588 Щ. увійшов до складу комісії для розробки і виправлення Литовського статуту 1588. Помер у Варшаві.

С.Білостоцький (Львів).

ЩИРСЬКИЙ ІВАН (у чернецтві - Інокентій; р. н. невід. - п. 1714) - видатний український гравер і маляр кін. 17- поч. 18 ст. Навчався у Чернігівському колегіумі. Мистецьку освіту здобув, імовірно, в О.Тарасевича у Вільно. Підписні твори відомі від 1680. Ранні віденські роботи - репродукції Ченстоховської та Тризнянської ікон Богородиць, титул книги “Iter gloriae” (1680). До 1683 працював у Вільно, пізніше - у Чернігові та Києві. Бл. 1686 постригся у ченці під іменем Іларіона у Києво-Печерській лаврі. У Любечі на Чернігівщині відновив монастир святого Антонія Печерського (з 1697 - архімандрит цього монастиря), а в 1711 збудував за підтримки І.Мазепи церкву св. Онуфрія. У 1707-09 викладав поетику в Чернігівському колегіумі. Помер у Любечі. У Києві вийшли друком видання з ілюстраціями Щ. - “Arctos et antarctos” С.Яворського (1683), “Echo glosu...” (“Відлуння голосу волаючого в пустелі ...”) С.Яворського (1689), “Hippomenes sarmacki” (“Гіппомен Сарматський”) П.Орлика (1698), “Прогностик...Даниїла Апостола” П.Орлика (бл. 1698), Октоїх (1699), “Bogaty wirydarz” (“Багатий сад”) Яна Орновського (1705); у Чернігові -“Благодать і істина” Л.Барановича (1683), “Redivivus Phoenix” (“Відроджений Фенікс”) Лаврентія Крщоновича (1683), Дари Святого Духа Івана Богдановського (1688), Молитвослов (1693), “Руно Орошене” Д.Туптала (1696), Акафісти (1697), “Ilias oratoria” Л.Крщоновича (1698). Виконав антимінс патріарха Адріана (бл. 1695, разом з Л.Тарасевичем та Федором), митрополита Івана Максимовича (1697), переяславського єпископа Захарі)' (1700), митрополита Іоасафа Кроковського (1701). У відомій гравюрі на честь ректора Київської академії П.Колачинського (1697-1702) зобразив групу студентів на чолі з ректором на тлі будинку академії. Останні гравюри Щ. - зображення Христа та Богородиці (датовані 1711). Єдина відома малярська робота - ікона Любецької Богородиці (1698) з детальним авторським рисунком (Київ, Національний художній музей).

В.Александрович (Львів).

ЩОГОЛІВ (Щоголев) ЯКІВ ІВАНОВИЧ [24.10.(5.11.)1823-27.5.(8.6)1898]-український поет. Н. в Охтирці Харківської губернії (тепер Сумська обл.). За походженням росіянин. У 1848 закінчив першу Харківську гімназію. У 1843-48 навчався на історико-філологічному відділенні філософського ф-ту Харківського ун-ту. Після закінчення ун-ту служив урядовцем у Харкові і в Богодухові. Ще під час навчання у гімназії спробував писати вірші. Перші твори (рос. мовою) надруковані в “Литературной газете” и “Отечественных записках”. Пізніше виступив як український поет. Кілька віршів Щ. надруковано в літературному альманасі “Молодик” (1843 1 1844). Після критики В.Бєлінського, який рецензував усі чотири випуски альманаху, на деякий час перестав писати. З серед. 1860 років відновив літературну діяльність. Численні поїздки по губернії у справах служби дали можливість досконало ознайомитися з народною мовою, традиціями, фольклором, що значною мірою вплинуло на його поезію. У 1883 на власні кошти надрукував свою першу збірку віршів під назвою “Ворскло”, після чого став відомим у широких літературних колах України. Листувався з М.Лисенком, М.Спіарицьким, Д.Яворницьким. У 1890 роках його вірші друкувалися у львівському журналі “Заря”, альманасі “Складка”. У 1898 вийшла друга збірка його віршів “Слобожанщина”. Обом збіркам властиве поєднання творчих методів романтизму і реалізму. Романтичні твори Щ. писав переважно на історичні мотиви, оспівуючи героїчне минуле України - козаччину (“Запорожець”, “Запорожець над конем”, “Хортиця”, “Січа”, “Остання Січа”, “Запорозький марш”). У реалістичних творах поет подав барвисті картини народного побуту на Слобожанщині. Створив оригінальний цикл ліричних портретів людей праці, сільських ремісників, заробітчан, наймитів: “Бурлаки”, “Чумак”, “Поштар”, “Ткач”, “Пряха”, “Кравець”, “Швець”, “Косарі”, “Чередничка”, “Чабан”, “Рибалка”, “Пасічник”, “Мірошник” та ін. Високу художньо-естетичну вартість мають пейзажні ліричні етюди - “Степ”, “Осінь”, “Листопад”, “Зимній ранок”. Кілька ліричних поезій Щ. покладені на музику і виконувались як народні пісні: “Хортиця”, “Гей, у мене був коняка”, “У полі”, “Пряха”, “Баю, баю”, “Черевички”. Характерною своєрідністю індивідуального стилю Щ. є впровадження в поетичні тексти лексичних раритетів, архаїзмів і діалектизмів. Помер у Харкові.

В.Лесик (Львів), С.Посохов (Харків).

ЩОРС МИКОЛА (1895-30.8.1919) - більшовицький військовий діяч. Н. у м.Сновськ (тепер Щорс Чернігівської обл.). У 1914 закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1916- Віденське військове училище в Полтаві. Був підпоручником царської армії, учасник першої світової війни. 31918 член партії більшовиків. У лютому 1918 очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Згодом брав участь у формуванні військових підрозділів у Самарській та Самбірській губерніях Росії. У вересні 1918- командир Богунського полку, сформованого ним із розрізнених партизанських загонів у “нейтральній зоні”. У жовтні 1918 очолив бригаду Першої Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На поч. 1919 бригада під командуванням Щ. брала участь у боях з українськими військами на напрямку Чернігів - Київ. Після захоплення більшовиками Києва Щ. був призначений комендантом міста. З березня 1919- командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ої армії, що вела бої з Львівською бригадою УГА. Через конфлікт щодо організації дивізії командування армії намагалося звільнити Щ., але було змушене зважати на популярність начдива у військах. Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білошицею (недалеко від Коростеня) комісаром армійського штабу за згодою командування і Реввійськради 12-ї армії. Похований у Самарі (Росія).

І .Підкова (Львів).

ЩУРАТ ВАСИЛЬ (24.8.1871 - 27.4.1948) -український учений-літературознавець, педагог і перекладач. Н. у с. Вислобоки на Львівщині. У 1884-92 навчався в Академічній гімназії у Львові. Вивчав слов'янську філологію у Львівському і Віденському ун-тах. У 1896 захистив у Відні докторську дисертацію з філософії. Був добре знайомий з [.Франком та М.Драгомановим. У Відні входив до товариства української молоді “Громада” і “Січ”. У 1896-98 був співредактором газети “Буковина” у Чернівцях, редактором журналів “Молода муза” (1906), “Світ” і тижневика “Неділя” (1912). Друкував в українській, австрійській, польській пресі, чеських виданнях поетичні твори, літературознавчі статті, переклади. На сторінках “Діла” виступав зі статтями на політичну тематику. 31898 вчителював у державних гімназіях Перемишля і Бродів, з 1907 - Львова. У 1914 Щ. був обраний дійсним членом Наукового товариства Ш.Т.Шевченка, у 1915-23 -його голова. У 1921 не присягнув на вірність польській державі, через що позбавлений права займати державну посаду. У 1921-34 -директор приватної жіночої гімназії василіанок у Львові, одночасно викладав українську мову і літературу. Боровся за створення Львівського ун-ту, але, отримавши заборону, разом з іншими представниками української громадськості взяв участь у створенні Львівського (таємного) українського університету. Став першим ректором навчального закладу, завідувачем кафедри української літератури. У 1921 заарештований польськими властями, кілька місяців перебував в ув'язненні. У червні 1929 обраний дійсним членом ВУАН, однак у 1930 у зв'язку з процесом Спілки визволення України і політичними репресіями в радянській Україні зрікся цього звання. У 1939-41 - професор Львівського ун-ту, одночасно (з лютого 1940) - завідувач групи шевченкознавства Інституту української літератури у Львові. У грудні 1939 поновлений у званні дійсного члена АН УРСР. У 1944-48 - директор львівської бібліотеки АН УРСР. У післявоєнний період активної участі у культурному і громадському житті не брав. Негативно ставився до політичних репресій радянської влади, ліквідації у 1946 гуманітарних науково-дослідницьких і культурних осередків міста. Автор понад 200 статей і монографій з літературознавства від староукраїнської літератури (“Слово Данила Заточника”, 1896) до літератури 19 ст., зокрема розвідок про Т.Шевченка, М.Шашкевича, П.Куліша, І.Котляревського, Ю.Федьковича, І.Франка, В. Самійленка та ін. Щ. - автор збірок поезій “Lux in tenebris” (1895), “Мої листи” (1898), “Раз до мене молодість прийшла”, “На трембіті” (1904), “Історичні пісні” (1907), “Вибір пісень” (1909), поеми “В суздальській тюрмі” (1916). У 1900 і 1905 видав віршований молитовник “Із глибин воззвах”. Робив численні переклади творів Г.Гейне, И-В.Ґете, А.Міцкевича, Ю.Словацького, К.Тетмаєра та ін. Автор єдиного перекладу на українську мову пам'ятки французького епосу “Пісні про Роланда”, од Горація. Посмертно видані “Поезії” (1957, 1962) та “Вибрані праці з історії літератури” (1963).

Т.Галайчак (Львів).

ЩУРАТ СТЕПАН (7.1.1909 - 14.3.1990) - відомий український учений-літературознавець. Син В.Щурата. Н. у Львові. У 1931 закінчив Львівський ун-т. У 1934 захистив магістерську дисертацію “Тимко Падура, його життя і творчість”. Деякий час працював учителем гімназії. Ще у студентські роки на сторінках журналу “Нові шляхи” виступив з першими своїми віршами, публікував переклади творів російських поетів П.Орешина, В.Маяковського, С.Єсеніна. Тоді ж надрукував одну з перших своїх літературознавчих праць про українського поета і громадського діяча Є.Григорука та статтю (у співавторстві з І.Крушельницьким) “Лірика на манівцях емігрантщини” - про творчість українських поетів, які опинились в еміграції. З 1933 видавав перший український спеціальний журнал для фотографів “Світло і тінь”. З 1937 редагував щомісячний часопис із краєзнавства і туризму “Наша Батьківщина”. На поч. 1940 років Щ. - науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР у Львові, викладач художньо-промислового училища. У повоєнні роки працював в установах АН УРСР. З 1951 - науковий співробітник відділу літератури Інституту суспільних наук АН УРСР, а в 1958-1971 -завідувач відділу, доктор філологічних наук (з 1971). Зазнав переслідувань під час кампанії погрому наукових установ України на поч. 1970 років. У вересні 1972 змушений звільнитися з роботи. За час роботи в Інституті суспільних наук АН УРСР учений опублікував понад 50 наукових праць. Увагу Щ. привертали різні періоди і постаті українського письменства, але основною темою досліджень Щ. стала творчість I.Франка, якій присвячені монографії “Рання творчість Івана Франка” (1956), “Повість Івана Франка “Борислав сміється” (1966), цілий ряд розвідок і статей. Керував підготовкою до друку п'яти томів до двадцятитомного і п'ятдесятитомного видань творів І.Франка. Помер і похований у Львові.

Т.Галайчак (Львів).