ТАБЕЛЬ ПРО РАНГИ (рос.-табель о рангах) - російська імперська система, створена Петром I (закон від 24.1.1722) для встановлення відповідності між різними чинами військової, статської та придворної служб, визначення їхньої ієрархії та правил надання дворянства державним службовцям. Діяла у 1722-1917. Усі чини імперської служби було послідовно розміщено на 14 рівнях (рангах), причому службовцям присвоювалося особисте або спадкове дворянство відповідно до рангу їхнього чину. Кожному чинові відповідала певна службова посада. У 17-18 ст. у Гетьманській державі сформувався відмітний від російського становий і службовий устрій. За українським кодексом законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743) шляхетські права визнавалися не лише за тими, хто мав відповідні грамоти, а, по суті, за козацькою старшиною усіх звань, починаючи від сотника та нащадками генеральної старшини і полковників. З метою збереження своїх прав в умовах посилення російського впливу та втручання у внутрішні справи Гетьманщини козацька старшина кілька разів зверталася до царського уряду з проханням прирівняти її до відповідних чинів російського Т. про р. (у 1733, 1742, 1756, 1763 і 1767). У 1756 гетьман К.Розумовський розробив і подав на затвердження український варіант Т. про р. із переліком усіх “малоросійських чинів” (окрім гетьмана і наказного гетьмана), поділених на 12 класів. Першому класові відповідав чин генерального обозного, другому - генеральних судді і підскарбія, третьому-генеральних писаря, хорунжого, осавула і бунчужного, четвертому - полковника і т. д. На найнижчій сходинці стояли козаки, жолдаки, пушкарі та компанійці. Проте російський уряд не погодився зрівняти гетьманські чини з табельними і не надавав усій козацькій старшині статусу дворянства. З 1760 років Катерина II нерідко присвоювала ранги з імперського Табелю (і відповідно надавала дворянські привілеї) окремим козацьким старшинам. Після ліквідації козацького військового устрою і перетворення козацьких полків у регулярні карабінерні полки російської армії (1783) вся козацька старшина стала отримувати чини з російського Т. про р. У 1784 офіційно заборонено надавати “малоросійські чини”. Цей процес не був врегульований чіткими правилами, а присвоєння того чи іншого рангу здебільшого залежало не від попереднього становища особи, а від її заслуг, здібностей і лояльності до російської адміністрації. У 1796 російські ранги були присвоєні також українським судовим і цивільним службовцям (напр., генеральний суддя був прирівняний до 4 класу, возний - до 14 класу). Після надання т.зв. “Грамоти про вільність дворян” у 1785 козацька старшина, яка могла документально підтвердити своє шляхетство або посідала відповідний рангу російському Табелі, була включена до російського дворянства. Внаслідок цього протягом наступних десятиліть точилася боротьба за визнання також і колишніх “малоросійських чинів” як підстави для отримання дворянства, що, в свою чергу, стимулювало збирання історичних документів, інтерес до козацької історії. Т. про р. скасований декретами радянської влади у 1917.

О.Середа (Львів).

ТАБІР (або табор) - характерна особливість козацької тактики ведення бою. Т. був своєрідною базою для війська, що вступало у бій в умовах степу. Він являв собою укріплення з вишикуваних у ряд один за одним обозних возів по обидва боки від козацького війська. Такий спосіб наступу і оборони був

відомий в українських степах ще за княжих часів. Ця тактика була відома чеським гуситам, литовським та польським військам, однак найбільшої майстерності в застосуванні табору досягло українське козацтво у 16-17 ст. У 1628 під захистом табору, за кількома рядами возів, запорожці зуміли перейти Крим від Перекопу до Бахчисарая з незначними втратами.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ТАБІР козацький - вид бойового порядку козацького війська у 16-17 ст. Під час воєнного походу або у бойовому розташуванні козацьке військо, для створення ефективного захисту від атак противника, оточувало себе кількома рядами возів - Т. Сучасники називали козацький Т. “рухомою фортецею”. При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами. На вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола укріплення козаки споруджували вали та шанці, готували “вовчі ями” тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні. Т. ставав для козаків опорним пунктом, козацьке військо використовувало його для розгортання подальших військових дій. Т. можна було швидко розібрати і пересунути на ін. місце. Під час пересування Т. вози розташовувалися прямокутником у кілька поздовжніх рядів без просвіту між возами в рядах. На возах зовнішніх рядів прямокутника встановлювалися гармати, а біля возів ішли у бойовій готовності козаки з вогнепальною зброєю. Піхотинці йшли між возами у середині прямокутника. Передню і задню лінії прямокутника прикривала кіннота. Під час зупинки війська передня і задня сторони прямокутника прикривалися возами. Тактичний прийом застосування Т. був відомий ще з часів Київської Русі. Особливого поширення він набув під час національно-визвольних повстань під проводом С.Наливайка, П.Павлюка та під час національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. У кін. 17 ст. із розвитком артилерії Т. як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення.

Г.Швидько (Дніпропетровськ).

ТАБУЇ ЖОРЖ (1867-1958) - французький генерал. У лютому 1917 направлений у штаб Південно-Західного фронту (Кам'янець-Подільськ) для підтримування зв'язку з французькою місією в Румунії. На поч. грудня 1917 переїхав до Києва. З 19.12.1917 Т. розпочав переговори з Українською Центральною Радою. Під час зустрічей з представниками української сторони, зокрема, С.Петлюрою, порушував питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. 28.12. призначений комісаром Франції при уряді УНР. 21.12.1917(3.1.1918) Т. офіційно повідомив про визнання Української Народної Республіки урядом Французької Республіки. 4.1.1918 Т. був прийнятий главою українського уряду В.Винниченком. Після укладення Україною Берестейського миру 19183 країнами Четверного союзу дипломатична місія на чолі з Т. 23.2.1918 виїхала з Києва у Францію. Наступ більшовиків на Київ, переорієнтація уряду УНР на союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною унеможливили дальшу його діяльність в Україні. У спогадах “Як я став комісаром Французької Республіки в Україні” (1932) містяться цікаві, часом суворі оцінки політичної обстановки і діяльності уряду УНР. Т. з великою симпатією і повагою відгукувався про благородний патріотизм та ідеали українських борців за свободу. Наводячи в оригіналі перший рядок із гімну “Ще не вмерла Україна”, висловив тверду впевненість у майбутньому відродженні української державності.

С. Мовчан (Львів).

ТАВРИ (від грецьк. “таврос” -бик) - автохтонне населення Криму. Від їхнього найменування походять назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв'язок Т. з культурою населення Криму і Подніпров'я бронзової та кам'яної доби. Відомості про Т. подають давньогрецькі, римські, візантійські письменники і вчені з 5 ст. до н. е. і до 10 ст. н. е. Одним із перших про таврів пише давньогрецький історик Геродот. Т. згадуються у творах Псевдо-Скілака, Псевдо-Скімна, Страбона, Плінія Старшого, Діодора Сицилійського та ін. Амміан Марцеллін згадує три Т. племені: аріхів, сінхів та напеїв. Т. заселяли гірські та передгірні райони Криму від Каркінітіди (Євпаторія) до Херсонеса Скалистого (Керченський п-ів) і, можливо, в архаїчний період проживали в степу. Археологічні пам'ятки Т. представлені поселеннями та могильниками. Перші з них виявлені головним чином у Передгірному Криму (Кизил-Коба, Уч-Баш, Сімферопольське, Балаклавське та ін.). Поселення не укріплені, житла -наземні та напівземлянки, поруч з якими - господарчі ями. Серед знахідок переважає кухонний та столовий посуд, зерна злакових, кістки свійських тварин, побутові речі тощо. Для поховань у могильниках використовувались кам'яні ящики, оточені огорожею з плит. Померлих вкладали скорчено на боці. Ящики використовували для багаторазових поховань (у одному з поховань Мал Муза знайдено 60 черепів). Можливо, такі споруди-склепи були родовими або сімейними усипальницями. Поховальний інвентар - зброя, прикраси, кераміка, побутові речі (майже всі могили пограбовані в давнину). Археологічна культура Т. зникла у 4 або 3 ст. до н.е. Про реально існуючий етнос Т. у 1-2 ст. н.е. свідчать епіграфічні документи з Боспору та Херсонеса, які повідомляють про конфлікти між Т. та міським населенням.

Т. займалися землеробством і скотарством, а на узбережжі Чорного моря - рибальством і піратством. У Т. розвивалися металургія заліза і бронзи, гончарство, ткацтво, обробка металів, каменю тощо. Вели торгівлю з греками, сприяли заснуванню грецьких полісів у Криму. Частина Т., переселившись у грецькі міста-держави, зазнала елінізації, значна частина з них склала контингент рабів у грецьких полісах. У кін. 6 ст. до н. е. царі Т. відмовились підтримати скіфів у війні з Дарієм 1, які після перемоги над персами захопили північну частину Криму. У пізніші часи воювали із скіфами і сарматами, вступали з ними в союз з метою підкорення Боспорського царства і Херсонеса. У 2 ст. до н. е. Т. та 'їхні союзники були розгромлені військами понтійського царя Мітрідата IV Євпатора. У 1 ст. до н. е. - 3 ст. н. е. Т. у союзі з сарматами (аланами) протистояли агресії Римської імперії. З проникненням у Крим скіфів почався процес змішання автохтонів та пришельців, що знайшло відображення у синкретичному етнонімі “тавроскіфи”. У 3-4 ст. Т. зазнавали поразок у війнах з готами і гуннами, але у союзі з ними і з антами витіснили римські війська з Криму і Причорномор'я. Разом з антами у 5-7 ст. воювали з Візантійською імперією, потім - з аварами і хозарами. У 9-10 ст. землі тавроскіфів входили до складу Київської Русі, яка вела боротьбу з грецькими колоніями у Криму та з Візантією. Візантійський історик Лев Диякон, учасник русько-візантійських воєнних дій на Дунаї у 971, називав військо київського князя Святослава Ігоровича “росами”, “тавроскіфами” і “скіфами”. Т. були збройною опорою Тмутороканського князівства, що існувало по обидва боки Керченської протоки у 10-11 ст. Після навали половців Т. не згадуються в письмових джерелах. Етнічна приналежність таврів і досі не визначена, їхніх предків ідентифікують з частиною кіммерійців, яка залишилася після виходу основної кількості до Передньої Азії; з носіями кобанської культури, які мігрували з Північного Кавказу у Крим; з носіями білозерської культури. Частина дослідників вважає Т. південною гілкою русів.

С. Андрух, П. Гарчев (Сімферополь).

ТАВРИДА - назва Кримського півострова, яка іноді вживалась після приєднання до Російської імперії у 1783. У березні 1918 було створено Радянську республіку Тавриди у межах Криму. Вона проіснувала до кін. квітня 1918- розгрому більшовицьких військ частинами Запорозького корпусу Армії У HP і 52-го корпусу військ кайзерівської Німеччини.

П. Гарчев (Сімферополь).

ТАВРИКА - назва Кримського півострова у 5 ст. до н.е. -15 ст. н. е. Походить від найменування автохтонного населення півострова - таврів. Всі давньогрецькі, римські й візантійські географи та історики під такою назвою описували Кримський п-ів. За даними Геродота, царі Т. були незалежними від скіфських царів і відмовилися взяти участь у їхній війні з Дарієм І, після поразки якого скіфи захопили північну частину півострова. У 6-5 ст. до н. е. розпочалась грецька колонізація Т. - виникли міста-держави Пантікапей, Феодосія, Херсонес та ін., на Керченському п-ові утворилось Боспорське царство. У боротьбі з таврами і аланами грецькі античні держави визнали владу понтійських царів (2-1 ст. до н. е.), а віст. до н.е. - Римської імперії. У 70-х роках 1 ст. на місці таврського укріпленння римляни збудували фортецю Харакс. У 3 ст. п-ів був спустошений готами. Частина їх заснувала на південному заході Т. князівство і готську християнську єпархію. У 4- 8 ст. Т. зазнала навали гуннів, аварів, хозар. У 9-10 ст. на п-ів здійснювали походи печеніги і руси. Східна частина Керченського (Скалистого) п-ва входила до давньоруського Тмутороканського князівства (10-11ст.). Північну частину Т. у 12-на поч. 13 ст. заселяли половці, а з серед. 13 ст.- татаро-монголи. У цей час виникли генуезькі колонії Судак і Кафа (Феодосія), які поширили свою владу на все південне узбережжя Т. і проіснували до кін. 15 ст. Із розпадом Золотої Орди на більшій частині п-ва у 15 ст. утворилось Кримське ханство, яке невдовзі визнало васальну залежність від турецького султана (1478). У 1475 турки розгромили Мангупське князівство (Феодоро) і генуезькі колонії на території

Т. П. Гарчев (Сімферополь).

ТАВРІЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ - вищий навчальний заклад. Рішення про створення першого вищого навчального закладу в Криму ухвалила 31.8.1916 Надзвичайна сесія Таврійських губернських земських зборів. У 1917 за ініціативою Ялтинської міської думи і наукових товариств Криму та з участю професорів Київського ун-ту розпочалось створення Т.у. в приміщеннях націоналізованого царського палацу в Лівадії. 11.4.1918 відкрито медичний і фізико-математичний ф-ти (останній мав природниче і математичне відділення). Ректором ун-ту і деканом медичного ф-ту був обраний професор Київського ун-ту, відомий анатом Роман Гельвіг. За постановою губернських земських зборів від 2.7.1918 ун-т переведено до Сімферополя. 14.10.1918 відбулось урочисте відкриття ун-ту в складі медичного, фізико-метаматичного, історико-філологічного, юридичного та агрономічного ф-тів. У 1918 в Т.у. навчалося бл. 2 тис. студентів, працювало понад 40 професорів і доцентів. Кримські крайові уряди, земства та головнокомандувачі військових сил Півдня Росії А.Денікін і П.Врангель подавали фінансову підтримку Т.у. Наприкін. 1920 на трьох його курсах навчалось бл. 4 тис. студентів. Викладацьку і наукову роботу вели академіки М.Андрусов, В.Вернадський, Г.Воблий, М.Кузнецов, В.Обручев, В.Палладін, П.Сушкін, майбутні академіки А.Байков, Б.Греков, М.Гудзій, М.Крилов, І.Тамм, Я.Френкепь та ін. У вересні 1920 ректором Т.у. обрано академіка В.Вернадського. Із встановленням комуністичної влади в Криму розпочалась ліквідація ун-ту як “буржуазної установи”. У листопаді-грудні 1920 були закриті історико-філологічний і юридичний ф-ти, а Ту. перейменовано в Кримський ун-т. У 1921-25 ліквідовано ін. ф-ти. На базі новоствореного педагогічного ф-ту в 1925 відкрито Кримський педінститут ім.М.Фрунзе. У 1972 на базі педінституту створено Сімферопольський ун-т. У 1997 на дванадцяти ф-тах Сімферопольського ун-ту навчалось понад 6 тис. студентів.

П. Гарчев (Сімферополь).

ТАВРІЯ - назва Кримського п-ова, поширена з 16 ст. У 19-20 ст. Т. називали не тільки Крим, але і північну частину Таврійської губ., її Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти (т. зв. Північна Таврія).

П. Гарчев (Сімферополь).

ТАВРОСКІФИ (скіфотаври) - населення гірських та передгірних районів Криму. Етнонім Т. з'являється у писемних та епіграфічних джерелах 1 ст. до н. е. (Пліній Старший, Плутарх, Арріан та ін.), а, можливо, навіть із З ст. до н. е. (схолії до Каллімаха) і зустрічається як архаїзм у візантійських джерелах 11-13 ст. Цей етнонім розуміється яку географічному значенні (таври, що жили у Скіфії; скіфи, котрі заселяли Таврику), так і, головним чином, етнічному (частково змішане тавроскіф-ське населення). Процес змішання таврів -місцевого населення Криму та скіфів - зайшлого населення розпочався з 6 ст. до н. е. і досяг свого апогею на рубежі н. е. Зближенню скіфів з таврами сприяли мирні відносини, які склалися між ними, та спільні виступи проти грецьких колоній. Поселення Т. згадуються окремими авторами поблизу Ольвії (Юлій Капітолін) та на Ахіловому березі (Клавдій Птоломей). Тривалий процес змішування етносів призвів до формування нової етнічної спільності Т. Вживання роздільно термінів “скіфи” і “таври” в епіграфічних пам'ятках свідчить про незавершеність цього процесу та про збереження двома народами своєї етнічної та, можливо, політичної самостійності у 1-3 ст. н.е. Тривалі міжетнічні контакти таврів і скіфів знайшли відображення у появі могильників і підкурганних поховань, в яких поєдналися тавроскіфські ознаки поховально-поминальної обрядності, У типових кам'яних ящиках, грунтових ямах з кам'яним перекриттям зустрічаються поховання чоловіків (на спині) та жінок (скорчено на боці). У супроводжуючому інвентарі, крім звичайних для скіфів предметів (кінська збруя, прикраси, жертовна їжа), знаходяться типові речі таврів (лощена кераміка з геометричним орнаментом, бронзові прикраси, вироби з кременю тощо). Змішання таврів та скіфів підтверджується і антропологічними даними з могильників Фронтове 1 і 2, Золоте, Завітне, Акташський та ін.

С. Андрух (Запоріжжя).

ТАЄМНА ДРУЖИНА” - нелегальна народницька масова селянська організація, створена в лютому 1877 у с. Шабельниках Чигиринського повіту на Київщині (див. Чигиринська змова 1877). В 1875 у Чигиринському повіті відбулися виступи колишніх державних селян. Рух, який охопив 10 волостей з населенням бл. 50 тис. чол., був придушений урядовими військами. Члени гуртка “південних бунтарів” узимку 1876 з метою підготовки нового повстання встановили зв'язки з чигиринськими селянами. Я.Стефанович, який видавав себе за ходока херсонських селян до царя Дмитра Найду, ознайомив селян із статутом селянської організації “Т.д.”. З лютого 1877 селяни складали присягу, змовлялись спільно не платити податків, добиватися перерозподілу землі по числу наявних душ, збирали зброю. Влітку 1877 організація налічувала бл. 2 тис. чол. Члени організації 20 9-146 іменували себе дружинниками. Кожні 25 членів становили староство на чолі з старостою. 20 староста об'єднувалися в отаманство і обирали отамана. Керував дружинниками відставний унтер-офіцер Ю.Олійник, обраний старостами і підзвітний “призначеному царем” комісару Дмитру Найді. Всі “Т.д.” мала очолювати рада комісарів, яка начебто підлягала безпосередньо цареві. Дружинники планували 1(13).10.1877 розпочати повстання, але через конспіративну недосвідченість одного з дружинників організація була розкрита у червні 1877. Протягом липня-вересня поліція заарештувала майже всіх активних учасників організації. Всього ж до слідства притягнуто понад 1 тис. селян. У червні 1879 Київська судова палата завершила розгляд справи 44-х селян, які входили до складу “Т.д.”. П'ятеро членів організації (Ю.Олійник, Л.Тененик, І.Пісковий, К.Прудкий і М.Гудзь) були засуджені до тривалого терміну ув'язнення і заслані у Сибір. Організатори і керівники “Т.д.” Я.Стефанович, Л.Дейч та І.Бохановський, яким загрожувала смертна кара, у травні 1878 втекли ще до суду з київської тюрми.

О. Сухий (Львів).

ТАЛЕР (таляр) - назва великої срібної монети, яка перебувала у грошовому обігу багатьох країн Європи в 16-19 ст. Перші монети типу Т. розпочав карбувати ерцгерцог Тіролю Сигізмунд (1439-96) в 1484. Маса монети початкове дорівнювала 1 унції і становила 31,83 грама (29,23 г чистого срібла 937,5-ї проби). Перші Т. карбувалися у невеликій кількості. Спочатку монета мала однакову вартість із золотим гульденом (60 крейцерів), тому її називали гульденгрош або гульдинер. Зростання виробництва срібла в Європі (Тіроль, Чехія, Саксонія) і вдосконалення техніки карбування монет дало можливість випустити велику монету, яка залишалась стандартом для європейських срібних монет протягом 400 років. У 1518 граф Штефан Шлік започаткував у богемському місті Іоахімсталь (Яхимові, Чехія; звідси і назва монети) широкомасштабне карбування срібних гульденів (гульденгрошенів), які з 1525 почали називати іоахімсталерами, а згодом просто Т У 1528 випущено 2,28 млн Т. За зразком Т. розпочалася емісія монет в ін. німецьких державах. Монетна реформа, пов'язана з поширенням Т., швидко охопила всю Німеччину і проводилась під контролем імператора. У 1524 Карл V (1519-56) у місті Еслінгем запровадив монетний статут, згідно з яким основною ваговою одиницею срібла стала кельнська марка, з якої карбували 8 Т. Маса одного Т. становила 29,43 г. (27,41 г. чистого срібла). Нова монета, що одержала назву Т. імперіального, оцінювалася у 72 крейцери. Обіг Т. у Німеччині продовжувався до 1907, а в окремих країнах ще довше. Назва Т. збереглася у дещо зміненій формі грошових одиниць багатьох країн світу: у англосаксонських - долар, у Голландії - даальдер, у Скандінавських країнах - далер, в Італії - талеро, у Польщі - таляр тощо. Лише окремі європейські країни випускали монети типу Т. під іншими назвами: наприклад, Іспанія (песо, піастр), Франція (екю), Англія (крона), Росія (рубль, єфімок). Т. були популярними у грошовому обігу на українських землях у 16-18 ст. Поширеними були Т. Голландської республіки, іспанських Нідерландів, Священної Римської імперії. У Польщі перші Т. відкарбував Сигізмунд І Старий у 1533 на Торунському монетному дворі. У Великому князівстві Литовському монети типу Т. запровадив у 1547 Сигізмунд II Август. Регулярну емісію Т. розпочав у 1580 король Стефан Баторій. Т. коронні випускалися у місті Олькуші, а Т. литовські - у місті Вільно (їхня маса становила бл. 28,5 г; 24,3 г чистого срібла).

Р. Шуст (Львів).

ТАЛЕРГОФ - концентраційний табір для репресованих осіб та їхніх родин, що знаходився поблизу Граца (Австрія). Існував з 4.9.1914 до поч. травня 1917. У Т. з поч. Першої світової війни ув'язнювались українці, яких австро-угорська військова влада запідозрила у русофільстві та нелояльності до монархії Габсбургів. У переважній більшості серед репресованих у таборі були українці зі Східної Галичини, Буковини і Лемківщини. У таборі знаходились також поляки, євреї і військовополонені російської армії. Серед ув'язнених 70-80% становили селяни, решта -інтелігенція (в основному, греко-католицькі священики), ремісники, робітники. Найбільшу кількість ув'язнених (понад 7 тис. чол.) було привезено до Т. восени 1914. За роки існування Т. у ньому побувало понад 14 тис. в'язнів. Чисельність українців у Т. досягала 85%. Суворий режим, антисанітарні умови, голод, знущання табірної охорони і виснажлива праця призводили до високої смертності в'язнів. Лише під час епідемії сипного тифу, який особливо лютував наприкін. 1914 - на поч. 1915, загинуло понад 500 чол. Сотні в'язнів були засуджені як зрадники монархії до різних термінів позбавлення волі, а також до смертної кари. Всього у Т. загинуло близько 2 тис. осіб, серед яких - люди похилого віку і діти. У міжвоєнний період у Львові двічі (1928 і 1934) проводилися зустрічі колишніх в'язнів Т. (“Талергофські з'їзди”). Про депортації, репресії і умови перебування у концтаборі опубліковано спогади в'язнів Т (4 томи).

С. Мовчан (Львів).

ТАНАЇС (грецьк. Tanais) - давнє місто у дельті Дону (давн.-гр. - Танаїс). Знаходилося на місці сучасного с. Недвіговки (Ростовська обл., Росія). Засноване на поч. 3 ст. до н.е греками з Боспорського царства. У 1 ст. до н.е. Т. після тривалої облоги здобув і зруйнував боспорський цар Полемон І. Невдовзі місто було відбудоване. Найбільший розквіт Т. припадає на 2-3 ст. н.е. Основне населення міста становили греки та сармати. Т. був важливим торговельним центром між греками Боспору і кочівними племенами. Після зруйнування Т. готами у 340 роках місто остаточно занепало.

О. Бандровський (Львів).

ТАНСЬКИЙ АНТІН (Антон; р. н. невід. -1734) - військовий діяч Гетьманщини. За родинними переказами, був вихідцем з Молдови. Брат В.Танського. Походив із сербського або волоського шляхетського роду. У 1670 роках з батьком переселився на територію Війська Запорозького, підвладну гетьманові І.Самойловичу. У 1677 одружився з дочкою білоцерківського полковника С.Палія. Брав участь у національно-визвольному русі проти польсько-шляхетського панування в Україні під проводом С.Палія у 1680 роках. На поч. 17 ст. У 1704 залишив Правобережну Україну і перейшов на службу до 1.Мазепи. У 1704-08 був охочекомонним (компанійським) полковником. Після виступу 1.Мазепи проти царя Т. опинився на боці гетьмана І.Скоропадського. Учасник бойових дій зі шведами 1708-09. З лютого 1710 (після смерті С.Палія) Т. - наказний білоцерківський полковник. У лютому 1711 гетьман І.Скоропадський видав універсал про надання йому білоцерківського полковництва. У січні-лютому 1712 виконував царський указ про зігнання населення з Правобережної України у Лівобережжя. Зі своїми козаками розмістився на території між р. Ірпінем і Дніпром, яка входила до складу Київського полку. У червні 1712 став київським полковником. У 1722-23 у складі козацьких полків брав участь у Перському поході російської армії. Володів великими маєтностями у Лівобережній Україні.

Г. Швидько (Дніпропетровськ),

М. Крикун (Львів).

ТАНСЬКИЙ ВАСИЛЬ (бл. 1678 - 1763) -полковник Переяславського полку (1726-34). Походив із сербського або волоського шляхетського роду. Брат А.Танського. На поч. 18 ст. переселився в Україну і вступив до козацького війська. На поч. 1700 років брав участь у боротьбі зі шведами. У 1715 за гетьманським універсалом отримав у власність с. Озеряни в Басанській сотні Переяславського полку. За участь у війнах і походах у 1722 отримав царську жалувану грамоту на містечко Мерефу з прилеглими селами та угіддями. У 1726 став полковником Переяславського полку. У 1734 Т. за численні зловживання у своєму полку був заарештований (справу розглядала урядова комісія на чолі з капітаном Преображенського полку П.Воєйковим) і відправлений на заслання у Сибір, де і перебував до кін. 1741. Після повернення із заслання за сприяння свого зятя С.Лизогуба отримав у володіння містечко Яготин. Його внучка Тетяна Лизогуб, дружина Афанасія Гоголь-Яновського, була бабусею М,Гоголя.

Г.Швидько (Дніпропетровськ).

ТАРАНЕНКО КОРНІЙ (бл. 1895 - п. бл. 1935)-український політичний діяч. Н. у Кременчуцькому повіті Полтавської губ. Економіст за освітою. Належав до Української партії соціалісіпів-революціонерів-боротьбистів. У січні 1919 на Трудовому конгресі України очолював боротьбистську фракцію. Після окупації України більшовиками на поч. 1919 Т. разом з М.Попозом, Г.Михайличенком, М.Панченком та ін. боротьбистами внаслідок проведення Х.Раковським курсу на залучення до керівної роботи у державному апараті представників українських соціалістичних партій обійняв посаду заступника голови уряду, згодом - голови Ради народного господарства України. У березні 1920 став членом КП(б)У. У 1920-30-х роках працював на господарській роботі у Москві. У серед. 1930 років заарештований, звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації і розстріляний.

/. Підкова (Львів).

ТАРАСЕВИЧ ЛЕОНТІЙ (рр. н. і см. невід.) - видатний український гравер кін. 17- поч. 18 ст. Вчився у майстерні Варфоломія та Філіппа Кіліанів у Аугсбурзі. Достовірні роботи відомі від 1682 - Жировицька ікона Богородиці з апостолами Петром і Павлом та ілюстрації панегірика єпископа К.Бжостовського. У 1682-93 працював у Вільно, де виконав ілюстрації ряду панегіриків, ілюстрації Служебника (1692), гравюри ікон віденських костьолів та окремі аркуші з зображеннями святих, портрети старости Г.Землі, К.Радзивілла, Олехновича та І.Обидовського. В 1689 побував у Москві, де вигравіював портрет царівни Софії Олексіївни, її фаворита В.Голіцина та образ св. Федора Тірона (патрона Федора Шакловитого). З 1693 жив у Києві, прийнявши чернечий сан у Києво-Печерській лаврі. Бл. 1695 разом з Інокентієм Щирським та Федором гравіював антимінс для патріарха Адріана. Гравюри Т. прикрашають панегірики Б.Шереметєва (Чернігів, 1695), видання лаврської друкарні “Патерик”, “Тріодь цвітна” (обидва - 1702), Новий Завіт і Псалтир (обидва -1703). У київський період творчості Т найважливішою роботою стали 44 мідерити до “Патерика” (1702; останнє перевидання з частково переробленими гравюрами - 1768).

В. Александрович (Львів).

ТАРАСЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (р. н. невід. -п. можливо 1727)- видатний український гравер кін. 17 - поч. 18 ст. Вчився у майстерні Варфоломія та Філіппа Кіліанів в Аугсбурзі. Перші роботи відомі від 1672. У 1672-77 жив у Глуську в Білорусі під опікою литовського маршалка князя Олександра Полубинського, з 1678 - у Вільно. Бл. 1688 переїхав до Києва і не пізніше 1693 постригся у ченці Києво-Печерської лаври під іменем Антонія. У 1705-10 був намісником Успенського монастиря біля Брянська, в 1715 їздив до Петербурга. З 1718- намісник архімандрита Києво-Печерської лаври. Найважливіша робота глуського періоду - 40 мідеритів до молитовника О.Полубинського (Вільно, 1677, перевидання в Аугсбурзі й Вільно). Виконав також генеалогію Полубинських, титул “Трьох філософій” Теодора Білевича (1675), тезу диспуту у Віденській академії (1683), ілюстрував видання “Раціональна філософія” Фердінанда Бартошевського (Краків, 1683), створив серію портретів, зокрема, архідиякона Миколая Слупського, короля Яна III Собеського, київського митрополита Кипріяна Жоховського, литовського писаря Андрія Завіші, Михайла Паца. В український період діяльності ілюстрував книги “Pełnia księżyca” Стефана Яворського (1691), “Три вінця молитвенник” Варлаама Ясинського (1698), виконав портрет чернігівського архієпископа Лазаря Барановича (1693). Наприкін. життя, очевидно, відійшов від активної професійної діяльності.

В. Александрович (Львів).

ТАРАЩАНСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПОВСТАННЯ 1918- народне повстання у Таращанському повіті Київської губ. проти гетьманської влади та німецьких військ у червні-липні 1918. Намагання гетьманського уряду та командування німецьких і австро-угорських військ відновити в Україні дореволюційні порядки (повернення поміщикам земель, скасування селянських земельних комітетів, стягнення з сіл великих контрибуцій, каральні експедиції) викликало хвилю селянського незадоволення, яке переросло у відкритий збройний виступ. У травні 1918 повстанський рух охопив південь Київщини (Таращанський, Звенигородський, Уманський, Сквирський та Канівський повіти), загальне керівництво яким здійснював лівий український есер М.Шинкар. 8.6.1918 підняли повстання селяни кількох сіл Кривецької та Стрижівської волостей, яке незабаром охопило південну частину Таращанського повіту. 10.6. повстанці розгромили каральний загін гетьманців поблизу Янишівки. 12.6. 6л. 4 тис. повстанців захопили Таращу та утримували її кілька днів. У повстанських загонах на Таращанщині перебувало майже все чоловіче населення. Серед керівників загонів були більшовики та українські ліві есери. Командували повстанськими загонами В.Баляс, Ф.Гребенко, П.Григоренко. Повстанці висунули гасла повернення революційних прав свобод, відновлення Української Народної Республіки, скликання Українських установчих зборів. Незабаром Т.з.п. злилося з повстанням у Звенигородському повіті, що організував Звенигородський кіш Вільного козацтва. Повстання очолив Л.Шевченко, На поч. липня відбулось об'єднання і переформування сил повстанців: вони були зведені у два піхотних та один кулеметний полки, артилерійську колону, кавалерійський ескадрон. Німецьке командування направило проти повстанців дві піші та одну кінну дивізії. Бої між повстанськими загонами і каральними підрозділами тривали до кін. липня. На поч. серпня частина повстанців прорвала вороже кільце, форсувала Дніпро І через територію Полтавщини вийшла у “нейтральну зону”. Невелика кількість повстанців вступила до сформованої російськими більшовиками першої радянської української дивізії (українці становили бл. 27%) і склали основне ядро Таращанського полку (ком. В.Боженко).

О. Бойко (Київ).

ТАРНАВСЬКИЙ МИРОН - (29.8.1869 -29.6.1938) - український полководець, генерал-четар УГА. Н. у с. Барилові (тепер Радехівський район на Львівщині) у сім'ї греко-католицького священика. Закінчив німецьку гімназію у Бродах. Призваний на службу до австрійської армії, згодом успішно склав іспити у старшинській школі у Львові. У 1892 завершив навчання в офіцерській школі у Відні, отримав звання лейтенанта. Службу проходив у 18-му батальйоні крайової оборони у Перемишлі та ін. гарнізонах Галичини. У 1899 закінчив офіцерські курси у Відні і скерований до Самбора. З 1909 у ранзі капітана командував сотнею у Золочівському 35-му піхотному полку. Незважаючи на високу фахову підготовку, просувався по службі повільно, адже був українцем, до того ж відзначався демократизмом і чуйним ставленням до солдатів. З поч. Першої світової війни 1914-18 - на фронті. Влітку-восени 1914 сот-ня під командуванням Т. неодноразово відзначалась у боях під Красним, Буськом, Львовом, Перемишлем, Санчом. У січні 1916 призначений командиром вишколу Легіону українських січових стрільців, при якому діяла старшинська школа у Трускавці, підстаршинська - у Роздолі, вишкільний підрозділ. Навесні 1917 Т. призначено командиром куреня 35-го Золочівського полку, який займав оборону на Поділлі в околицях Куропатників. За бої у червні 1917 отримав дві нагороди: хрест Залізної корони і німецький Залізний хрест. У липні призначений командиром легіону УСС, восени - командиром 16-го піхотного полку. У 1918 під час наступу українських і австро-німецьких військ в Україні Т. виконував важливі завдання командування, зокрема, командував полком, був офіцером штабу корпусу, референтом зв'язку з українським населенням Правобережжя, комендантом 14-тисячного табору військовополонених під Києвом. У Галицькій армії - з 12.2.1919. Призначений командиром 2-го Осадного корпусу. Силами корпусу (7 тис. стрільців) оточив Львів і вів бої з його 15-тисячним польським гарнізоном. У червні 1919 Галицька армія здійснила Чортківську операцію 1919, задум якої народився у штабі Т. Саме бригади корпусу Т. прорвали ворожий фронт і розгорнули стрімкий наступ на Львів. Після поразки ЗУНР у війні з Польщею 40-тисячна УГА у липні 1919 форсувала Збруч і з'єдналася з Армією УНР. Т. підвищили до рангу генерала-четаря і призначили командувачем Української галицької армії. На поч. серпня 1919 УГА спільно з частинами Армії УНР розпочала загальний наступ на Київ і Одесу. 31.8.1919 українські підрозділи визволили від більшовиків столицю України. Восени 1919, знекровлені боями з денікінцями і страшною епідемією тифу, відрізані від Дієвої армії, галичани опинилися перед катастрофою. Задля порятунку армії ген.Т. уклав 6.11.1919 у Затківцях перемир'я з командуванням Добровольчої армії А.Денікіна, за що був усунений з посади, відданий під суд польового трибуналу і понижений у посаді до командира корпусу. Коли УГА у 1920 на короткий час опинилася у складі Червоної армії (див. Червона українська галицька армія) і Н К розгорнула масові арешти їх старшин, Т. деякий час змушений жити у Балті й Києві, а потім перебрався до Галичини. Незабаром Т. було заарештовано польською владою і відправлено у концтабір під Гданськом. Після звільнення взимку 1921 повернувся до Золочева, згодом поселився у с. Черниці на Бродівщині. Підтримував постійний зв'язок з ветеранськими організаціями, дбав про збереження пам'яток українських визвольних змагань 1917-21, сприяв створенню військового музею при НТШ (1936). 29.6.1938 помер в одному з львівських шпиталів. Похований на Янівському стрілецькому цвинтарі у Львові.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТАРНАВСЬКИЙ ПЕТРО (1884 - р. см. невід.) - український православний церковний діяч, єпископ УАПЦ. Делегат Київського єпархіального українського з'їзду 12-18.4.1917, на якому обраний членом Київської церковної єпархіальної ради від священиків. У червні 1917 обраний єпархіальною радою членом Комісії із скликання Всеукраїнського з'їзду духовенства. З листопада 1917- член Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), яка очолила автокефальний рух в Україні і провела підготовку до Всеукраїнського православного церковного собору. У січні, червні-липні 1918 Т. брав участь у роботі першої і другої сесій Всеукраїнського собору. 317.4.1919- член ВПЦР нового складу. 22.5.1919 у Миколаївському соборі на Печорську брав участь у першій відправі служби Божої українською мовою у Києві. З 1919- священик с.Барашівки Полтавської губ. 22-26.5.1921 -делегат Українського православного церковного собору Київщини; на Соборі піднесений у сан протоієрея. З 1922 -настоятель Старокиївської парафії при храмі св. Софії. У вересні 1923 був висвячений на єпископа. У 1924 став одним із засновників і заступником голови губернської ради братства “Діяльно-Христова церква” (ДХЦ), яке проводило розкольницьку лінію в УАПЦ. З 1925 -голова ради братства ДХЦ. У лютому 1925 Т. рішенням Вищого церковного суду виключено зі складу УАПЦ. У листопаді 1927 розкаявся і повернувся в лоно УАПЦ. На поч. 1930 років заарештований і розстріляний.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

ТАРНОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (старший, 14(26).6.1810 - 4(16).12.1866) — український громадський і культурно-освітній діяч. Походив з козацько-старшинського роду Тарновських. Батько В. Тарновського (молодшого). Навчався у Ніжинському ліцеї, де товаришував з М.Гоголем. Закінчив Московський ун-т. Мав родовий маєток в с. Потоках (тепер село Потік Миронівського р-ну Київської обл.) та в с. Качанівці (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). У гостях у нього бували М.Костомаров, Т.Шевченко, В.Білозерський, П.Куліш. Листувався з Т.Шевченком. Брав участь у підготовці селянської реформи. У 1860 входив до складу редакційної комісії у Петербурзі, що готувала проект реформи. Належачи до ліберально-поміркованої частини поміщиків, виступав за надання кріпакам свободи за викуп. Автор праць з історії розвитку українського права “Юридичний побут Малоросії”, “Про ділимість сімейств у Малоросії” (1853). За сприяння Т. видано “Записки про Південну Русь” (1856-57) та “Чорну Раду”

П.Куліша. Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТАРНОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (молодший, 1.4.1837-13(25).7.1899)-український культурний діяч і меценат, колекціонер. Походив з козацько-старшинського роду Тарновських. Син В.Тарновського (старшого). Н. у с. Антонівці Пирятинського повіту Полтавської губ. Початкову освіту здобув у Москві. Навчався в інженерному училищі у Петербурзі, згодом закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту. Служив мировим посередником, протягом 18 років був предводителем дворянства Борзнянського і Ніжинського (1875—87) повітів (Чернігівська губ.) З 18-річного віку колекціонував предмети української старовини, каталоги яких опублікував двома випусками. В його колекції-картини К.Маковського, І.Репіна, М.Штернберга та ін. У маєтку Т. в Качанівці (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.) часто гостювали М.Костомаров, П. Куліш, О.Лазаревський, І.Репін, Марко Вовчок, В.Горленко, М.Ге та ін. У 1843 і 1859 зустрічався з Т.Шевченком, пізніше листувався і допомагав поету. Збирав малюнки, рукописи, автографи Т.Шевченка (всього 758 одиниць зберігання) та видав альбом з фотографіями його офортів. Матеріально підтримував “Киевскую старину” та сприяв виходу альбому В.Антоновича і В.Беца “Исторические деятели Юго-Западной России”. У 1897 подарував свою колекцію музею Чернігівського губернського земства. У 1902 у Чернігові було відкрито музей українських старожитностей В.Тарновського (тепер-Чернігівський історичний музей).

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТАРНОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ СТЕПАНОВИЧ (1788-8(20).12.1853)-український меценат. Походив з козацько-старшинського роду Тарновських. Дядько В.Тарновського (старшого). Мав власний кріпосний театр, зібрав велику бібліотеку і створив картинну галерею. У його маєтках Качанівці (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.) та Потоках (тепер село Потік Миронівського р-ну Київської обл.) у різний час побували М.Гоголь, М.Глинка, С.Гулак-Артемовський, М.Максимович, Л.Жемчужников, М.Маркевич, П.Забіла, та ін. У 1839 познайомився з Т.Шевченком, який в 1843 і 1845 гостював у його маєтках. Т.Шевченко на замовлення Т. виконав кілька художніх творів, зокрема, картину “Катерина”.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТАРНОВСЬКІ-український козацько-старшинський рід кін. 17 - поч. 20 ст. Походив з Лівобережної України (за ін. дан. - з Правобережжя). Володів значними маєтностями у Київській, Чернігівській і Полтавській губ.

Найвідоміші представники: Григорій Степанович Т. (1798 - 1853) - український меценат (див. Г.Тарновський), Василь Васильович Т. (старший; 1810- 1866) - український громадський і культурно-освітній діяч (див. В.Тарновський)-, Василь Васильович Т. (молодший; 1837 - 1899) - визначний український культурний діяч і меценат, колекціонер (див. 6. Тарновський).

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТАТАРБУНАРСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1924 -велике селянське повстання проти румунської окупаційної влади у Південній Бессарабії в 1924. Після анексії Румунією у 1918 українських етнічних територій у Пд.Бессарабії (Акерманщина, Ізмаїльщина і Західна Одещина) на цих землях було встановлено жорстокий режим політичного терору, національного і соціального гноблення місцевого населення. Політика румунізації українського населення, грабіжницька аграрна реформа 1921 та наслідки посухи 1924 викликали невдоволення населення краю, яке переросло у відкритий збройний виступ проти румунських окупантів. Повстання розпочалося у ніч з 15 на 16.9.1924 у с. Татарбунарах (тепер місто Одеської обл.), і невдовзі до нього приєдналися селяни сіл Акерманського, Ізмаїльського і частково Бендерського та Кагульського повітів. Загальна кількість учасників повстання досягла 4-6 тис. чол. Проти повстанців румунський уряд кинув 10 піхотних полків та артилерійські підрозділи, підтягнув військово-морські сили (Дунайську військову флотилію, кораблі Чорноморського флоту). 18.9. основні сили повстанців були розсіяні, але в окремих районах селяни чинили збройний опір румунським підрозділам до 22.9.1924. Під час боїв з румунськими каральними підрозділами велика кількість повстанців загинула, частина потрапила у полон і без суду та слідства була розстріляна. Після придушення повстання бл. 500 селян було заарештовано. У 1925 в Кишинові над керівниками і активними учасниками повстання проходив судовий процес, під час якого більшість із них (386 чол.) засуджено до тривалих термінів ув'язнення та каторжних робіт (від 1 року до довічного ув'язнення). З рішучим протестом проти розправи румунської влади над учасниками Т.п. виступили відомі вчені, письменники, громадські діячі - А.Айнштайн, Л.Арагон, А.Барбюс, Т.Драйзер, Р.Роллан, Б.Шоу та багато ін. Т.п. і судовий процес над його учасниками (тривав 103 дні) привернули увагу світової громадськості до колоніального стану українських земель, загарбаних Румунією.

І.Крецул (Львів).

ТАТАРСЬКИЙ ВАСИЛЬ (28.11.1898 -2.7.1992) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у м. Мерефі на Харківщині. Після закінчення 6-го класу місцевої гімназії призваний у російську армію. Пройшов вишкіл у 9-му драгунському полку, направлений у м. Горі (Грузія), де у грудні 1917 закінчив школу прапорщиків. В українській армії з 1918. Служив у 4-му Бердичівському полку. У листопаді 1918 взяв участь у протигетьманському повстанні. Згодом проходив службу в Північній групі, 2-й Волинській дивізії, неодноразово відзначався у боях на більшовицькому фронті. Командував куренем під час Першого зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З травня 1920 воював у складі Запорозької бивізії Армії УНР, командир 2-го Берестейського полку. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував у таборі Каліша. Військовим міністерством УНР 1926 скерований до польської старшинської школи, після закінчення якої служив у польській армії. Під час німецько-польської війни 1939 - начальник штабу групи. Згодом працював в українських установах у Берліні, у 1944 відряджений до дивізії “Галичина”. У 1945 під час формування Української національної армії призначений начальником штабу бригади. Після закінчення війни деякий час перебував у таборі переміщених осіб у Новому Ульмі. Організатор військових товариств, співзасновник Союзу українських ветеранів у Німеччині, його голова з 1950. Член Вищої військової ради УНР. Помер у Мюнхені.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТАТИЩЕВ ВАСИЛЬ МИКИТОВИЧ [19(29).4.1686 - 15(26).7.1750] - російський історик, державний діяч. Н. поблизу Пскова у дворянській сім'ї. Навчався у Московській інженерній і артилерійській школі. Брав участь у Північній війні 1700-21, виконував дипломатичні доручення Петра I. У 1720-22 і 1734-37 управляв казенними заводами на Уралі. У 1741-45 - астраханський губернатор. Під час двірцевих переворотів у Росії активно виступив проти Верховної таємної ради. Зацікавлення історичним минулим Росії спонукали Т. вивчати писемні джерела. Ввів у науковий обіг “Руську правду”, “Судебник” (1550), пам'ятки давньоруського літописання північних списків та редакцій, які не дійшли до наших днів. Сприяв розвитку етнографії, історичної географії, мовознавства Основна праця - “Історія Російська з найдавніших часів” (кн. 1-4, 1768-84, кн. 5,1848).

О. Мазур (Львів).

ТАЦІТ ПУБЛІЙ (Гай?) КОРНЕЛІЙ (бл. 56-бл. 117) - римський історик. Н., ймовірно, в Галлії у сім'ї прокуратора. Належав до нової знаті, що вийшла з провінцій, на яку спиралися імператори Флавії. Імператором Веспазіаном включений до сенатського стану. Обіймав ряд високих державних посад - претора, консула, проконсула Азії. З 80-х років -член почесної жрецької колегії. Відомий як судовий оратор. Основні твори, що збереглися: “Агрікола” (97-98) - біографія типового представника нової служилої знаті, полководця і тестя Т.; “Германія” (98) - нарис суспільного устрою, релігії та побуту германських племен; “Діалог про ораторів” (між 102-106); “Історія” (105-111) - висвітлює життя Риму та всієї імперії у 69-96 (з 14 книг дійшли до нас кн. 1-4 і поч. кн. 5-ї) та “Аннали” (над ними Т. працював до самої смерті), присвячені історичним подіям 14-68 (працю не закінчено, збереглися кн. 1-4, 12-16, в уривках кн. 5, 6, 11). Центральна проблема творчості Т.- оцінка імперії та її історичної ролі. В імперії Т. вбачав необхідний етап історії Риму, неминучу форму економічної та військово-політичної організації держави, яка закономірно змінила республіку, що себе вичерпала. На трактуванні Т. історичних процесів, що відбувалися в імперії у 1 ст. н. е., позначилися криваві ексцеси, деспотична сваволя кін. 90-х років під час правління Домініціана. У його зображенні імператори виступають не тільки як носії прогресу, але і як криваві тирани. Діалектичне розуміння прогресу та історії становить найціннішу рису Т. як історика. У “Германії” Т. згадує про народ венетів як сусідів германських племен у районі р.Вісли. На думку фахівців, ця згадка є запозиченням з “Природничої історії” Плінія Старшого і, можливо, інших творів. У працях Т. також містяться цінні відомості про сарматів і Боспорську державу.

М. Крикун (Львів).

ТВАРДОВСЬКИЙ САМУЕЛЬ (бл. 1600 -1660) - польський поет і хроніст. Н. у шляхетській родині. Автор ряду римованих творів, у т.ч. поеми “Громадянська війна з козаками, татарами і Москвою, пізніше з шведами і угорцями” (ч.1., 1660; 4.2., бл. 1654), в якій основне місце відведено описові подій національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 - Збаразькій облозі 1649 та Берестецькій битві 1651. “Громадянська війна” була одним із головних джерел літопису С.Величка. Український переклад твору Т. зробив писар Лубенського полку С.Савицький (опубл. у літопису С.Величка, т. 4, 1864).

Я. Ісаєвич (Львів).

ТЕКЕЛІЙ (Текеллі, Текеллій) ПЕТРО АБРАМОВИЧ (1720 - 1793) - російський генерал. За походженням серб. Служив у австрійській армії. Згодом перебрався в Росію. В 1747 вступив у російську армію. Командував військовими підрозділами під час Семилітньої війни 1756-73. Під час російсько-турецької війни 1768-74 - командувач 1-ї армії, генерал-аншеф. Навесні 1775 під час переходу з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під керівництвом О.Пугачова отримав наказ зайняти Січ і знищити Кіш. 4(15).6.1775 війська під командуванням Т. (66 тис.чол., 50 гармат) оточили Нову Січ, а 5(16).6. здобули її. За наказом Т. Січ було зруйновано, а запорозьку старшину заарештовано.

ТЕЛІГА ОЛЕНА (дівоче прізв. - Шовгенова; 21.7.1907; за ін. дан.-8.9.1906-21.2.1942) - видатна українська поетеса, політичний діяч. Н. у Санкт-Петербурзі у родині проф. І.Шовгенова. Виховувалася в російському оточенні, хрещеною була відома російська поетеса З.Гіппіус. У 1917 разом з батьками переїхала до Києва. Навчалася в одній із київських гімназій. У 1920 батько Т., який деякий час працював у Раді народних міністрів УНР, був змушений емігрувати. У 1923 Т. разом з матір'ю переїхала до Тарнова (Польща), у 1924 - у Подебради (Чехословаччина). У 1924 здобула гімназійну освіту в Подебрадах. Восени 1925 Т. вступила на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. У 1926 вийшла заміж за сотника Армії УНР М.Телігу Після закінчення навчання Т. переїхала до Варшави, де в 1929-39 працювала вчителькою в українській школі. З кін. 1920 років почала друкуватися у “Літературно-науковому віснику”. У 1930-х вийшла перша збірка поетичних творів Т. Характерними рисами її поезії є ліричність, висока поетична культура, свіжість і безпосередність образів. У 1932 Т. вступила до Організації українських націоналістів. Працювала у культурницькій референтурі ПУН (разом з О.Ольжичем), була автором кількох ідеологічних та програмових творів. Наприкін. 1939 переїхала до Кракова, де на той час містився центр українського громадсько-політичного життя. У Кракові очолювала мистецьке товариство “Зарево”. Після розколу 1940 залишилася в ОУН-М. У червні 1941 Т. разом з чоловіком переїхала до Львова. Займалася політичною діяльністю. У жовтні 1941 Т. разом з похідними групами ОУН вирушила до Києва. Організувала у Києві Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети “Українське слово” - “Літаври”. Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів Т. відмовилася залишити місто і продовжувала літературну та політичну діяльність. 7.2.1942 заарештована і разом з чоловіком розстріляна у Бабиному Яру. Поезії Т. увійшли до збірок “Душа на сторожі” (видано посмертно, 1946) та “Прапори Духа”. Найповніше зібрання творів Т. видано у 1977 у Парижі (“Збірник”, “Полум'яні межі”). У березні 1992 у Рівному, вперше в Україні, видано збірку творів Олени Теліги “Найгостріше слово - Україна”. 21.2.1992 у Бабиному Яру встановлено пам'ятний хрест на місці розстрілу фашистами видатної української поетеси та її однодумців.

К. Бондаренко (Львів).

ТЕМНИК ЮЛІАН (3.6.1896 - 26.8.1992) -український військовий діяч та політичний діяч еміграції. Н. у с.Бережниці біля Самбора. Під час Першої світової війни 1914-18 вступив добровольцем до австрійської армії, воював у 77-му піхотному полку. В 1916 був поранений і потрапив до російського полону. Після звільнення в 1918 знову повернувся у полк. У листопаді 1918 активно сприяв встановленню української влади у Перемишлі, виконував обов'язки коменданта міста. З кін. 1919- курінний комендант 13-го піхотного полку Львівської бригади УГА у ранзі сотника. У 1920-24 навчався у Вищій технічній школі у Празі, після повернення у Галичину був директором Українського кооперативного банку в Стрию. У 1920 роках став членом Української військової організації, згодом -Організації українських націоналістів. У 1943 вступив до дивізії “Галичина”, був командиром важкої зенітної артилерії. Після війни перебував у таборі для переміщених осіб у Ріміні (Італія). Деякий час жив у Великій Британії, у червні 1952 переїхав до Канади. Брав активну участь у діяльності ОУН в еміграції та в розбудові структур Української стрілецької громади. У 1956-66 - заступник голови Української стрілецької громади, 1966-77 -голова Української стрілецької громади в Канаді. Помер у Торонто.

К. Бондаренко (Львів).

ТЕМНИЦЬКИИ ВОЛОДИМИР (1879 -26.1.1938) - відомий український громадсько-політичний діяч, дипломат, публіцист, Н. у с. Хлопівці Гусятинського повіту в Галичині у сім'ї греко-католицького священика. Після закінчення гімназії вивчав право у Львівському ун-ті, з якого в 1901 за участь у демонстрації під час Сецесії українських студентів був виключений. Продовжував навчання в ун-тах Кракова та Відня. Отримав ступінь доктора права. З студентських років брав участь в організованому національному русі. У 1899 Т. був одним із співорганізаторів студентського об'єднання “Молода Україна”, належав до проводу організації. Один з організаторів селянських страйків у Східній Галичині в 1902. Провідний діяч Української соціал-демократичної партії, у 1914-21 - голова ЦК партії. На поч. Першої світової війни 1914-18 вступив до Легіону українських січових стрільців. Входив до складу Головної української ради, Бойової управи УСС і секретаріату Загальної Української Ради у Відні. Співпрацював з Союзом визволення України. У 1918 обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. У січні-лютому 1919 - заступник міністра закордонних справ УНР в уряді В.Чехівського, у квітні-серпні 1919 - міністр закордонних справ УНР в уряді Б.Мартоса. У 1922 повернувся у Галичину, де займався кооперативною та журналістською працею. Згодом працював як правник у Стрию і Львові. Продовжував брати участь у партійному житті, довгий час співпрацював у “Ділі”. Двічі висувався кандидатом до польського сойму. Був обраний у Раду Львова. Офіційні виступи на захист українського населення міста виголошував рідною мовою, за що увільнений з роботи. Автор численних публіцистичних статей, брошури “Українські січові стрільці” (1917). Помер у Львові.

О. Павлишин (Львів).

ТЕРЕБОВЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО - удільне князівство, до складу якого входили землі пд.-сх. Галичини, Буковини, Поділля. Виникло на території Галицької землі не раніше 1084, як уділ Василька Ростиславича (1084-1124), одного з князів Ростиславичів (у 1070 роках захопили галицькі землі й добилися признання своїх прав на Любецькому з'їзді в 1097). На сх. межувало з Київським князівством, на пн.-з Луцьким, Пересопницьким князівствами, на зах. - із Звенигородським і Перемишльським, пізніше - з Галицьким князівством. На думку деяких дослідників, княжий стіл у Теребовлі не мав самостійного значення і перебував у підпорядкуванні Перемишля. Після смерті Василька (1124) з Т.к. відокремилося Галицьке князівство. На поч. 1140 років після смерті синів князя Василька Ростиславича Т.к. разом з Перемишльським, Звенигородським і Галицьким було об'єднане князем Володимиром Володаревичем у Галицьке князівство. У період політичної нестабільності, який почався після смерті галицько-волинського князя Романа Мстиславича, Т.к. знову виділилося в окремий уділ. Короткий час, 6л. 1210-11, було уділом князя Ізяслава Володимировича, внука Ігоря Святославича. Столиця Т.к., м. Теребовль (тепер Теребовля), була важливим замком на переході через р. Серет. Стратегічне значення мав Микулин (тепер Микулинці Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.), біля якого галицькі полки нерідко вели оборонні бої проти кочівників. Ін. значними містами і оборонними замками Т.к. були Черн (тепер Чернівці), Снов, Василів, Станків, Стінка, Скала, Кучелемин, Ушиця, Калюс та ін.

М. Пасічник, О. Щодра (Львів).

ТЕРЕЩЕНКИ - відомий рід українських промисловців-цукроварників, меценатів культури. Походив із козаків Глухова (тепер Сумська обл.). Володіли великими земельними маєтностями (бл. 140 тис. десятин землі), цукровими заводами (в 1910-11 володіли 10 цукроварнями), гуральнями тощо. У Києві містилася головна контора “Товариства братів Терещенків”, яка вела торгівлю цукром на внутрішньому і світовому ринках. Підприємства Т. були націоналізовані після 1917. До роду Т. належали Артем Якович Т. (р. н. невід. - п. 1873) - український підприємець. Розбагатів на поставках державі корабельного лісу і провіанту для армії під час Кримської війни 1853-56. Згодом, разом із синами Миколою, Федором, Семеном, будував цукроварні та промислові підприємства. Микола Артемович Т. (1820 - 1903) - промисловець-цукрозаводчик. Відомий меценат, один із фундаторів Київського і Глухівського музеїв. Варвара Миколаївна Т. (рр. н. і см. невід.) - співзасновниця (разом з чоловіком Б.Ханенком) музею Західноєвропейського мистецтва у Києві. Михайло Іванович Т. [18(30).3.1886 - 1.4.1956] - промисловець-цукрозаводчик, державний діяч Російської імперії. Н. у Києві. Закінчив Київську гімназію і Лейпцизький ун-т. У 1912 .був членом IV Державної Думи. У 1914-17 очолював Київський воєнно-промисловий комітет. З 2(15).3.1917 - міністр фінансів Тимчасового уряду, з травня 1917 - міністр закордонних справ. 11-13.7.1918 Т. разом з російськими міністрами І.Церетелі та О.Керенським вів у Києві переговори з керівництвом УЦР та Генерального Секретаріату про надання автономії Україні. Після більшовицького жовтневого перевороту виїхав за кордон. Помер у Монако.

/. Підкова (Львів).

ТЕРЛЕЦЬКИЙ ІПОЛИТ (у чернецтві - Володимир; 1808 - 17.1.1888) - український церковний діяч. Н. у р-ні Староконстантинова (південна Волинь) у сполонізованій шляхетській родині. Походив з давнього українського шляхетського роду Терлецьких з Галичини. У 1825 закінчив Кременецький ліцей. До 1830 вивчав медицину у Віденському ун-ті. Доктор медицини Краківського ун-ту. Брав участь у Польському повстанні 1830-31. Належав до таємної організації Співдружність польського народу. У 1836 після зайняття Кракова військами Австрії, Пруссії, Росії депортований до Австрії, а звідти - до Франції. В еміграції належав до Польського демократичного товариства “Об'єднання” (очолював Й.Лелевель), релігійного Товариства об'єднаних братів. Згодом зблизився з монархічними колами польської еміграції. Був близьким до середовища, очолюваного А.Чарторийським. У 1842 закінчив духовну академію в Римі, прийняв духовний сан і в 1843 здобув науковий ступінь доктора богослов'я. Розробив проект зближення східної православної церкви з римо-католицькою, згідно з яким передбачалось заснування в Римі Східного товариства і утворення українського або слов'янського католицького патріархату. За згодою папи Пія ІХ перейшов на православний обряд. У 1847—48 за дорученням Ватикану здійснив місійну поїздку по Балканах та країнах Сходу, однак не знайшов підтримки східних патріархів. У 1848 побував нелегально у Львові, де намагався з'ясувати ставлення греко-католицьких єпископів Галичини до планів зближення східної і західної церков та польських політичних кіл до активної участі у загальнослов'янському русі (ця місія виявилася безрезультатною). У 1849 видав у Парижі політичний трактат “Слово русина до всіх братів слов'янського племені про справи слов'янські”. У ньому виступив палким поборником національної незалежності українців і сформулював власну концепцію утворення в майбутньому демократичної федерації рівноправних слов'янських народів, побудованої на християнських засадах свободи і справедливості, в основу якої був би покладений польсько-український союз, причому провідну роль серед слов'ян латинського обряду відігравала б Польща, а серед слов'ян грецького обряду - Русь-Україна. Історичне покликання України автор вбачав у тому, щоб через створення Київського патріархату привести усіх православних слов'ян до єдності з Вселенською церквою, за повного збереження східної церковно-релігійної традиції та забезпечення рівноправності латинського і греко-слов'янського обрядів. Т. налагодив контакти з галицькими діячами Г.Яхимовичем, Я.Головацьким, Г.Шашкевичем. У 1850-55 Т. - парох першої католицької церкви східного обряду в Парижі ім. св. Кирила і Мефодія. За ініціативою Т. створено Східне товариство (був його віце-президентом) і духовну семінарію для виховання священиків-місіонерів східного обряду (серед її вихованців був майбутній митрополит Галицький Юліян Куїловський). У 1855 через численні перешкоди закрив семінарію (її майно передав Народному Дому у Львові). У 1855-59 здійснив мандрівку по країнах Близького Сходу, під час якої був причетний до формування козацького корпусу при французькій армії для виступу на боці союзників у Кримській війні 1853-56. З 1857 деякий час жив у Австрії, згодом переїхав на Закарпаття. У 1858 вступив до чину василіан, був єгуменом Мало-Березнянського і Краснобрідського монастирів. Підтримував тісні контакти з О.Духновичем. У березні 1862 переїхав до Галичини, де під наглядом поліції перебував у Онуфріївському (Львів) і Гошівському монастирях. Став ініціатором т. зв. обрядового руху - кампанії групи греко-католицьких священиків за очищення літургії й церковних звичаїв від латинських нашарувань. Польська преса звинуватила його у поширенні схизми і в липні 1863 його було депортовано до Мукачевого. Через переслідування угорських властей звернувся з листом до Олександра II і у вересні 1872 повернувся до Росії. Перейшов на православ'я. Жив у Михайлівському монастирі в Києві, згодом у Житомирі та Одесі, де й помер у званні архімандрита. Т. - автор нарису “Угорська Русь і відродження свідомості між русинами в Угорщині” (1874), збірки перекладів поезій Б.Зелеського (1861), опису другої подорожі до Палестини і Близького Сходу (1861), перекладу твору Томи Кемпійського “Наслідування Ісуса Христа” (1862). Посмертно вийшли друком його мемуари - “Записки архимандрита... бывшего греко-униатского миссионера 1808-1858” (1889-91).

Ф. Стеблій (Львів).

ТЕРЛЕЦЬКИЙ КИРИЛО (р. н. невід. - п. бл. 1608) - діяч Української греко-католицької церкви, луцький православний (з 1585), з 1596-уніатський єпископ. Один з ініціаторів укладення Берестейської унії 1596. Походив із шляхетного білоруського роду. Був протопопом у Пінську. З 1575 - єпископ Турово-Пінської єпархії. Ставши єпископом, Т. вимагав дотримання прав і привілеїв духовенства, збирав документи з історичного минулого свого єпископства, уклав єпархіальний архів. Значну увагу приділяв зміцненню економічного становища церкви. Збудував храм св. Духа у Пінську, опікувався убогими. У травні 1585 король Баторій Стефан призначив Т. луцьким єпископом. У серпні 1589 Константинопольський патріарх Єремія призначив Т. своїм екзархом -першим з українських єпископів. Занепад православної церкви на землях Речі Посполитої спонукали Т. та ін. єпископів до пошуку шляхів зближення з католицькою церквою. У червні 1590 на з'їзді єпископів у Белзі Т. разом з іншими єпископами вперше порушив питання про необхідність об'єднання православної і католицької церков. У 1594 на з'їзді у Сокалі Т. отримав доручення провести переговори про укладення майбутньої унії. У червні 1595 учасники собору в Бересті ухвалили тексти звернень до польського короля Сигізмунда III Вази та Римського папи Климентія VIII, а також вирішили послати делегацію у складі Т. та Іпатія Потія до Рима. Т. брав участь у Берестейському соборі 1596, де було урочисто проголошено укладення церковної унії Київської митрополії з католицькою церквою. У 1598 одержав від короля Жидичинську архімандрію. Похований у Луцькому кафедральному соборі.

Р. Шуст (Львів).

ТЕРЛЕЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (3.12.1873-13.2.1958) - український історик, педагог і громадський діяч, дійсний член НТШ (з 1921). Н. у с. Крамарівці Ярославського повіту в Галичині (тепер Польща). Закінчив Львівський ун-т, був учнем М.Грушевського. Під час Першої світової війни 1914-18 - співробітник Союзу визволення України в таборах полонених у Німеччині. Згодом працював викладачем гімназії у Тернополі та Львові. Був багато років членом Головної управи “Рідної школи” (1923-24 і 1926-27-її голова) та “Учительської громади” (очолював у 1923-24 і 1926-28). Активний член головного виділу Наукового товариства ім. Т.Шевченка, член археографічної та голова історико-джерелознавчої комісій. У 1939—41, 1944-46 працював у львівському відділі Інституту історії України АН УРСР на посаді старшого наукового співробітника та у львівському унті ім. І.Франка на посаді доцента. Досліджував аграрні відносини і національний рух у Галичині в першій пол. 19 ст. У кін. 1940 років Т. як представник історичної школи М.Грушевського зазнав переслідувань, був звинувачений в “українському буржуазному націоналізмі” і усунений від роботи спочатку в АН УРСР (1946), а згодом і в ун-ті (1948). Т. був представником державницького Напряму української історіографії. Досліджував вузлові проблеми історії України (середньовіччя, козаччину). Автор наукових і науково-популярних праць, друкованих у “Записках НТШ” та окремими виданнями. Серед них: “Політичні події на Галицькій Русі в 1340” (1896), “Козаки на Білій Русі 1654-56” (1897), “Історія української громади в Раштадті 1915-18” (1919), “Історія Української держави” (2 тт., 1923-24), “Історія України від 1782 до 1917 р.” (1936).

Ф. Стеблій (Львів ).

ТЕРЛЕЦЬКИЙ ОСТАП СТЕПАНОВИЧ (5.2.1850 - 22.7. 1902) - український громадський діяч, літературознавець. Н. у с. Назірній (тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). У 1867 закінчив гімназію у Станіславі (тепер -Івано-Франківськ). У 1869-72 навчався у Львівському, 1872-75, 1878-83 - Віденському ун-тах. У студентські роки виступив ініціатором створення народовських молодіжних організацій, у 1874-1877 очолював віденську студентську організацію “Січ”. Під впливом знайомства в 1873 з М.Драгомановим перейшов на соціалістичні позиції. У 1875-76 Т. разом з О.Подолинським друкував перші соціалістичні видання українською мовою (т.зв. “метелики”). Протягом 1876-78 двічі притягався до судової відповідальності. Т. був одним із засновників Русько-української радикальної партії. З 1895 і до смерті працював адвокатом. Автор низки статей на економічні і політичні теми, праці “Літературні стремління галицьких русинів від р. 1772-1872” (1894-95).

Я. Грицак (Львів).

ТЕРПИЛО ДАНИЛО ІЛЬКОВИЧ (псевд. -отаман Зелений; 1883, за ін. дан. 1886 -1919) - повстанський отаман, один з найвидатніших керівників селянсько-повстанського руху в 1917- поч. 20-х років в Україні. Н. у Трипіллі на Київщині. Закінчив двокласне училище. Підчас революції 1905-07 став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906. За антиурядову діяльність заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губ. У 1914—17 перебував у діючій армії на Західному фронті. У 1918 повернувся в Україну. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. Очолив сформовану у Трипіллі Дніпровську дивізію (складалася з 4 полків загальною чисельністю бл. 2,5 тис. чол.). У січні 1919 виступив проти Директорії УНР і перейшов на бік Червоної армії. Призначений командиром 1-ї Київської радянської дивізії, що увійшла до складу Українського фронту під командуванням В.Антонова-Овсієнка. Вів бої з частинами Армії УНР у р-ні Трипілля, Обухова, Германівки, Григорівки, Ржищева. Допоміг російським військам захопити Київ. Після вимоги більшовицького командування реформувати дивізію за зразком червоноармійських частин Т. відмовився влитися у Червону армію і відвів дивізію у р-н Трипілля. Підтримав Всеукраїнський ревком, який виступив проти “окупаційного уряду Раковського” і підпорядкувався Головному повстанському штабу на чолі з Ю.Мазуренком. На поч. квітня 1919 розпочав бої з регулярними частинами Червоної армії. Повстанські сили швидко зростали і на поч. травня налічували 12 тис. чол. Повстанці під командуванням Т. контролювали Київський, Сквирський, Таращанський, Васильківський та ін. повіти, а згодом значну частину Київщини і Полтавщини. Т. відмовився надати підтримку отаману М.Григор'єву, що значно послабило антибільшовицький повстанський рух. Проти повстанців Т. було направлено червоноармійські загони чисельністю 21 тис. чол. У запеклих боях 11-15.5. загони Т. зазнали поразки і відступили на лівий берег Дніпра. Протягом червня 1919 Т. кілька разів здобував Трипілля. 18.11.1919 побл. с. Злодіївки неподалік Трипілля загони отамана Зеленого були розбиті. З невеликим загоном відступив у напрямку Богуслав-Умань. Вів боротьбу з денікінцями, але у серпні 1919 був розбитий. В одному з боїв неподалік Канева смертельно поранений. Похований у Трипіллі.

/. Підкова (Львів).

ТЕРШАКОВЕЦЬ ГРИНЬ (Гриць; 15.2.1877-28.7.1959) - український громадсько-політичний діяч у Галичині. Н. у с. Якимчицях поблизу Львова. Закінчив народну школу в Комарно. З 14 років - член товариства “Просвіта”, один з організаторів низки її читалень у повіті і філії в Комарно. Засновував осередки “Соколу”. Член Головної ради товариства “Сільський господар”. Належав до Української національно-демократичної партії, З 1910 - член її керівного органу: Тіснішого народного комітету. З 1913-депутат Галицького сейму. В роки Першої світової війни 1914-18 служив у австрійській армії. Під час облоги російськими військами Перемишля потрапив у полон, перебував у таборі військовополонених у Туркестані. В 1917 деякий час мешкав у Києві, де став співзасновником Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни. Обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 (від повіту Комарно), член земельної комісії та адміністраційної комісії УНРади. У складі делегації ЗУНР брав участь у роботі Трудового конгресу України. Після захоплення поляками Галичини заарештований, засуджений у Перемишлі та інтернований в таборах у Пікуловичах та Домб'ю. Звільнений з ув'язнення у кін. 1920. Входив до Тіснішого народного комітету Української народно-трудової партії У 1925 став одним із засновників Українського національно-демократичного об'єднання, член президії Центрального комітету УНДО. У 1928 обраний послом до польського сейму від Самбірського округу. У вересні 1939 після приходу радянської влади у Західну Україну заарештований і вивезений до Сибіру. У 1947 повернувся із заслання. У листопаді 1948 знову засуджений, перебував в ув'язненні до 1956. Помер у Львові.

О. Павлишин (Львів).

ТЕРШАКОВЕЦЬ ЗИНОВІЙ (псевд. Федір; 19.8.1913-4.11.1948)-український військовий діяч. Н. у Якимчицях побл. Львова. За фахом правник. Син Г.Тершаковця. Член Організації українських націоналістів. З поч. радянсько-німецької війни 1941—45 організовував підпілля ОУН. У 1944-45 очолював провід ОУН на Дрогобиччині, у 1945—46 - крайовий провідник ОУН Карпатського краю, у 1946-48 - крайовий провідник ОУН Львівського краю. Командував УПА-Захід ВО “Буг”. Загинув у бою з підрозділами НКВС у лютому 1948 поблизу Великого Любіня на Львівщині.

ТЕРШАКОВЕЦЬ МИХАЙЛО (11.6.1883-6.2.1978) - український літературознавець, дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1914). Н. у с. Кліцько у Галичині. У 1902 закінчив Академічну гімназію у Львові. У 1902-07 навчався у Львівському та Віденському ун-тах. Учень К.Студинського, О.Колесси, М.Грушевського, В.Ягіча. У 1906-39 працював викладачем Академічної гімназії, у 1940-41 - доцент Львівського ун-ту. У 1944 виїхав до Відня, де викладав латинську мову в українській гімназії, у 1945-49 - українську мову у Віденському ун-ті. У 1948 здобув науковий ступінь доктора філософії із слов'янської філології. 31949 жив у Філадельфії (США). Був активним членом НТШ: членом філологічної секції (входив до складу комісій: мовної, класичної філології, бібліотечної, музейної, шевченкознавства), секретарем видавничої комісії. Головним об'єктом наукових досліджень обрав літературне життя Галичини епохи національного відродження, зокрема, творчість фундатора “Руської трійці” М.Шашкевича. Публікував статті, переважно у “Записках НТШ” - “Причини до життєпису М. Шашкевича та дещо з його письменницької спадщини” (1904), “Маркіян Шашкевич про свою “Читанку” (1904), “Короледворська рукопись в перекладі Маркіяна Шашкевича” (1905), “Причинок до студій над М. Шашкевичем” (1906), “До життєпису Маркіяна Шашкевича” (1911), “Про наклад “Русалки Дністрової” (1912), “Академік Студинський як дослідник галицького українського відродження” (1936), історико-літературний нарис “Галицько-руське літературне відродження” (1908), документальний збірник “Матеріали й замітки до історії національного відродження галицької Руси в рр. 1830-1840” (1907), а також цикл праць про зв'язки з Галичиною часів “Руської трійці” визначного славіста В.Копітара. В останні роки життя працював над узагальненням довголітніх студій у монографії про М.Шашкевича та його добу (залишилась у рукописі). Іншим сюжетам з історії літератури присвячені багаторічні спостереження вченого над “Словом о полку Ігоревім”, статті “Переказ про Кия, Щека і Хорива та їх сестру Либідь (епізод із українсько-германських взаємин давньої доби)” (1928), “Князь Володимир Василькович” (1957), “Зв'язок українських історичних пісень, зокрема народних дум, з південнослов'янським народним епосом” (1907), “У століття смерті Шевченка” (1961). Праці Т. здобули визнання у світовій науці. Т. обрано почесним членом Інституту-заповідника М.Шашкевича у Вінніпезі (1968) і Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Нью-Йорку (1974).

Ф. Стеблій (Львів).

ТЕСЛЕНКО АРХИП ЮХИМОВИЧ [2.3(18.2).1882 - 28.6.1911] - український письменник. Н. у с. Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині у селянській родині. Навчався у Харківській церковно-учительській школі, але був виключений за “вільнодумство”. Перебивався випадковими заробітками (писарчук у волості, поденник), займався самоосвітою і просвітою селян, заснував у Харківцях аматорський драмгурток і осередок “Селянської спілки”. За активну громадсько-політичну діяльність під час селянських заворушень зазнав арештів (1905, 1906) і у 1907-08 відбув заслання у Вологодській і Вятській губерніях. Повернувся у рідне село тяжко хворим. До останніх днів своєї діяльності зазнавав переслідувань поліції та місцевих чорносотенців. Морально підтримували талановитого митця Б. і М.Грінченки, Є.Чикаленко, а тодішня критика (С.Черкасенко, М.Євшан, М.Шаповал, О.Грушевський, М.Могилянський) прихильно оцінила творчі пошуки письменника. Друкуватися почав з 1906. Оповідання і публіцистичні дописи Т. публікували журнали “Нова громада”, “Світло”, “Неділя” та газети “Громадська думка”, “Рада”, “Село”, “Засів”. Після смерті письменника вийшло перше видання збірки “З книги життя” (1912). Заснована на автобіографічному, особисто пережитому, матеріалі, проза Т. висувала серйозні звинувачення тогочасному суспільству, тяжко хворому на моральні і соціальні недуги. Герої оповідань письменника - знедолені наймити і заробітчани (“За пашпортом”, “У городі”); зацьковані та відкинуті на узбіччя життя чутливі особистості, які блукають безкінечними лабіринтами холодних міських нічліжок і нерідко самогубством протестують проти жорстокості навколишнього світу (“Любов до ближнього”, “Страчене життя”, “Прощай, життя”, “Тяжко”); обдаровані сільські інтелігенти, які самотужки приходять до національного і соціального самоусвідомлення, безперервно конфліктуючи з оточенням (“На чужині”, “Що робить?”, “Що б з мене було”); переслідувані активісти селянського руху (“Поганяй до ями!”, “Немає матусі”, “В тюрмі”). У низці творів Т. висвітлюються етичні аспекти міжлюдських взаємин (“Хуторяночка”, “Син”, “Дід Омелько”, “Наука”, “Любов до ближнього”), звучить політична сатира (“Радощі”, “Истинно русский человек”). Письменник модернізував класичну оповідну манеру Марка Вовчка та Ганни Барвінок; за аскетичною стислістю і внутрішньою напругою його оповідання близькі до новел В.Стефаника.

В. Будний (Львів).

ТЕСЛЮК МИХАЙЛО (псевд. Ернест, Лот; 12.11.1899- 19.2.1985) - діяч Комуністичної партії Західної України. Н. у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька Львівської обл.). У 1916-18 - член підпільної “Інтернаціональної революційної соціал-демократії”, яка вела антивоєнну пропаганду в Галичині. Брав участь у польсько-українській війні 1918-19 як стрілець УГА. У 1920-21 організував комуністичні осередки у Кам'янці-Струмиловій та сусідніх повітах. З 1921 - член Комуністичної партії Східної Галичини. Був обвинуваченим на “Святоюрському” процесі (листопад 1922 - січень 1923), виправданий судом присяжних. У 1924 кооптований до складу ЦК КПЗУ, обраний секретарем ЦК. Під час внутріпартійної кризи 1927-28 відстоював позиції більшості ЦК КПЗУ (“васильківців”), яка критикувала політику більшовицького керівництва в УСРР на чолі з Л.Кагановичем. 18.2.1928 Виконком Комуністичного Інтернаціоналу виключив з КПЗУ і з Комінтерну “групу Василькова-Турянського”, до якої належав і Т. З 1932 мешкав у Дніпропетровську, працював викладачем історії. 11.5.1933 заарештований і незабаром засуджений за сфабрикованою ДПУ справою “Української військової організації”. До 1948 перебував на примусових роботах у шахтах Заполяр'я, згодом -на засланні в Казахстані. Звільнений восени 1954. Реабілітований після XX з'їзду КПРС (1956). Працював у Державному архіві Львівської області. Автор книги спогадів “У боротьбі за возз'єднання” (1979; 2-е вид. 1985).

О. Зайцев (Львів).

ТЕТЕРЯ ПАВЛО ІВАНОВИЧ (Моржковський-Тетеря; бл. 1620-22 - п. квітень 1671) - гетьман Правобережної України (1663-65), визначний дипломат. Походив з української шляхетської родини. Освіту здобув в уніатській школі у Мінську, яку закінчив бл. 1637. Знав латинську і польську мови. З 1639 перебував на службі у родині магнатів Пражмовських у Мазовії. З кін. 1640 років служив канцеляристом у Луцькому гродському суді. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького був писарем Переяславського полку. У 1649 очолив козацьке посольство до трансільванського князя Юрія ІІ Ракоці. Т. був одним з організаторів українсько-трансільванського військово-політичного союзу, який остаточно склався у 1654-57. Т. брав участь майже у всіх дипломатичних переговорах, що велися у Чигирині. Весною 1651 разом з осавулом Переяславського полку Демком керував облогою Кам'янця-Подільського. Влітку 1653 став Переяславським полковником. Виступав проти підтримання союзницьких відносин з Московським царством. У березні 1654 Т. разом з генеральним суддею С.Богдановичем-Зарудним перебував у Москві, де виробляв умови українсько-московського політичного договору (див. Березневі статті 1654). У 1655 під час облоги Львова українсько-московськими військами Т. вів переговори з польською стороною про викуп міста. Після смерті Б.Хмельницького був одним із ймовірних кандидатів на гетьманську булаву (його кандидатуру на гетьманство запропонував сам Б.Хмельницький). Підтримував незалежницьку політику гетьмана І.Виговського та Ю.Хмельницького. У 1658 Т. разом з І.Виговським та Ю.Немиричем виробив проект Гадяцького договору 16583 Річчю Посполитою, реалізація якого могла докорінно змінити геополітичне становище у Східній Європі. У березні 1658 домігся припинення походу польського війська в Україну. У 1658-61 перебував у Варшаві. Мав значний вплив при королівському дворі, користувався підтримкою короля Яна II Казимира. Брав участь у виробленні Слободищенського трактату 1660. У жовтні 1662, після зречення від влади Ю.Хмельницького, Т. на раді у Чигирині був обраний гетьманом. Продовжуючи політичну лінію І.Виговського, спираючись на Запорожжя і підтримку Речі Посполитої, Т, намагався об'єднати під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, домагався підтвердження польським урядом привілеїв козацької старшини, вимагав вирішити церковне питання (відмінити залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами), дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою і Волощиною, розпочати мирні переговори з Московією тощо.

Вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Я.Сомком, потім - з його наступником І.Брюховецьким, які робили спроби об'єднати всі українські землі під верховністю московського царя. У липні 1653 за наказом Т. генеральний осавул П.Дорошенко придушив заворушення у Паволоцькому полку, яке очолив наказний полковник Іван Попович-Ходорковський. У жовтні 1663 Т. на чолі козацьких військ (бл. 24 тис. чол.) приєднався в Білій Церкві до армії (20 тис.чол.) польського короля Яна II Казимира і татарських загонів (40 тис. чол.). Союзники планували, захопивши Лівобережжя та встановивши тут владу Т., зайняти і Смоленщину, яка відійшла до Московської держави за Поляновським миром 1634. Протягом листопада 1663-січня 1664 польсько-українські війська і татарські загони зайняли більшу частину Лівобережної України (за винятком окремих міст, зокрема, Прилук, Гадяча, Глухова). Однак селянські виступи проти польської шляхти змусили Т. незабаром повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московських військ під командуванням Г.Ромодановського та полків гетьмана І.Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу. Після відступу коронних військ і з появою у Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з 1 .Сірком становище Т. значно ускладнилося. Водночас власні плани пробували реалізувати і кримські татари, які намагалися заволодіти Правобережною Україною по Горинь і підпорядкувати її ханові Мохаммеду Прею IV. Весною 1664 Т. вдалося з допомогою польських військ під командуванням С.Чарнецького примусити І.Брюховецького разом з московськими військами відступити у Лівобережжя. Т. намагався стабілізувати становище і політичними засобами — вимагав від короля переговорів з Москвою, усунути кількох представників польської адміністрації у Правобережжі, звільнити з ув'язнення Ю.Хмельницького і митрополита Й.Тукальського-Нелюбовича (заарештовані підчас походу Яна Казимира). Протягом 1664-65 Т. пробував опанувати ситуацію, поборюючи своїх противників, зокрема, полковників Івана Сербина, Василя Дрозденка, С. Опару. Ведучи постійну боротьбу з противниками, Т. не міг розраховувати на широку підтримку українського народу, оскільки частина населення неприхильно ставилася до нього (бачила в ньому ставленика Польщі). У липні 1665, зневірившись у дальшій боротьбі, Т. призначив наказним гетьманом М.Ханенка і з невеликим почтом виїхав до Польщі (гетьманства він ніколи не зрікся). Жив у Варшаві. У 1667 вступив до Львівського ставропігійського братства. За правління 21 9-146 короля Міхала Вишневецього Т. зазнав численних переслідувань з боку польських магнатів - його маєтки були конфісковані, а він сам засуджений до вигнання з держави. Деякий час жив у Молдові, у Яссах. У 1670 зустрічався в Адріанополі (Едірне) з турецьким султаном Мохаммедом IV і переконав його розпочати війну проти Польщі (Мохаммед IV призначив Т. пенсію і вручив султанський прапор - санджак). Отруєний у квітні 1671. Похований, ймовірно, в одній з православних церков у Едірне.

Я. Дашкевич (Львів).

ТИВЕРЦІ-один із східнослов'янських племінних союзів. Етнонім “тиверці”, ймовірно, походить від античної іраномовної назви Дністра - Тирас (Тира). У цьому випадку “тиверці” буквально означають “дністрівці” -мешканці Подністров'я. Жили у межиріччі Пруту і Дністра та на схід від Дністра (межували з уличами); на півдні їхня територія простягалася до Чорного моря і Дунаю; на півночі - до верхів'я Дністра, де вони межували з дулібами. Основним заняттям Т. було орне землеробство. У літописах під 885 міститься згадка, що київський князь Олег воював з Т. У 907 племена Т. брали участь у поході Олега на Візантію. У 10 ст. печеніги, які проникли у Північне Причорномор'я, стали витісняти Т. на північ. Згодом значна частина Т. переселилась у Прикарпаття і Закарпаття. Востаннє Т. згадані в літописах під 944 як учасники походу князя Ігоря на Візантію.

М. Крикун (Львів).

ТИКТОР ІВАН (6.6.1896-26.8.1982)-відомий український громадський і політичний діяч, видавець і редактор. Н. у с. Красне (тепер Буського р-ну Львівської обл.) у селянській сім'ї. Навчався у гімназіях Львова і Рогатина, На поч. Першої світової війни 1914—18 вступив до Легіону українських січових стрільців. Учасник українсько-польської війни 1918-19, четар. У післявоєнний час вивчав право у Львівському (таємному) українському університеті. Належав до Української військової організації. У 1923 розпочав видавничу діяльність випуском тижневика “Новий час”, який згодом став щоденним часописом і виходив до 1939. У 1925 Т. на власні кошти створив у Львові видавничий концерн “Українська преса”. Тематика і читацьке спрямування видань Т. було надзвичайно широке. З 1928 видавав щотижневу газету для селян “Народна справа”; з 1931 - дитячий щомісячник “Дзвіночок”; з 1932 - газету “Наш прапор” (тричі на тиждень); з 1933 - гумористичний журнал “Комар”; у 1934—35 - газету “Наш лемко” (у 1934 редакція випустила “Першу лемківську читанку”). Кожну газету доповнювала книжкова серія (понад 400 книг) найпопулярніших серед читачів творів (“Українська бібліотека”, “Бібліотека аматорського театру”, “Музична бібліотека “Нашого прапора” та ін.). Т. організував видання релігійної літератури - “Євангеліє” (переклад М.Кравчука), молитовник “Вірую”, який містив релігійно-патріотичні пісні (конфіскований польською владою). Наприкін. 1930 років Т. розпочав видання серії святкових великодніх і різдвяних листівок, художнє оформлення яких здійснили О.Курилас і С.Гординський. Підвищеним попитом користувалися щорічні календарі “Української преси” - “Для всіх”, “Комар”, “Золотий колос”. Паралельно з випуском періодичних видань у 1934 Т. розпочав видання книжкової серії під назвою “Історична бібліотека”. Завдяки концернові Т. побачили світ роботи І.Крип'якевича, М.Голубця, Б.Барвінського, Б.Гнатевича, М.Капустянського та ін. Фундаментальні праці “Велика історія України”, “Історія української культури”, “Історія українського війська”, “Всесвітня історія” донині не втратили своєї наукової та художньої цінності. У видавництві було підготовлено до друку і видано літературні твори У.Самчука, О.Турянського, О.Кобилянської, А.Лотоцького, переклади творів Ж.Верна, М.Чезаре та ін. Видавничий концерн Т. мав свої філії та представництва у всіх західноукраїнських землях, а також у країнах Європи, Північної та Південної Америки. У вересні 1939 після приходу в Західну Україну більшовиків Т. змушений виїхати до Кракова, де продовжував діяльність - спочатку в “Українському видавництві”, згодом очолив релігійне видавництво “Нове життя” (випускав двотижневик та бібліотеку “Воскресіння”). У 1941-43 Т. - директор видавництва “Волинь” у Рівному (виходили газети “Волинь”, ред.У.Самчук; “Орленя”, “Український хлібороб”, серії книжок “Антикомуніст”, “Театральна бібліотека” та ін.). Влітку 1943 за громадську і видавничу діяльність Т. зазнав переслідувань і був заарештований німецькою владою. Після звільнення у листопаді 1943 переїхав спочатку до Кракова, а згодом - до Австрії. В 1945-47 Т. жив в Інсбруку. В Австрії організував видавничу діяльність для українців, що опинилися в таборах для переміщених осіб; очолював Комісію допомоги українському студентству. У 1947 переїхав до Канади. Співпрацював у тижневику “Новий шлях” у Вінніпезі (керував роботою видавництва і друкарні), деякий час очолював видавництво “Наша мета” у Торонто. У 1950 заснував власне видавництво у Вінніпезі. У Канаді Т. перевидав у доповненому вигляді найвідоміші свої довоєнні видання, заснував “Клуб приятелів української книжки” (1950), сприяв створенню Історичного музею визвольної боротьби. Помер і похований в Оттаві.

А. Середяк (Львів).

ТИМОШЕНКО СЕМЕН КОСТЯНТИНОВИЧ [6(18).2.1895 - 31.3.1970] - воєначальник, маршал Радянського Союзу (1940). Н. у с. Фурманівці (Кілійського р-ну Одеської обл.). У 1915 мобілізований у російську армію, учасник Першої світової війни 1914-18.3 квітня 1918 служив у Червоній армії. Командував ескадроном, 1-м кінногвардійським кримським кавалерійським полком, кавалерійською бригадою, з жовтня 1919- кавалерійською дивізією. У 1922 Т. закінчив Вищі військово-академічні курси, у 1930 - курси командування при Військово-політичній академії. З серпня 1933 - заст. командувача військ Білоруського, з вересня 1935 - Київського військового округів. У червні 1937 призначений командувачем військ Північно-Кавказького, а з вересня 1937-Харківського військових округів. 3 лютого 1938 - командувач Київського особливого воєнного округу. У вересні 1939 війська під командуванням Т. зайняли Західну Україну. Під час радянсько-фінської війни 1939-40 командував військами Північно-Західного фронту. З 7.5.1940 - маршал, нарком оборони СРСР (до 19.7.1941). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 призначений заст. наркома оборони, головнокомандувачем військ Західного (згодом - Південно-Західного) стратегічного напряму, командувачем Західного (липень-вересень 1941), Південно-Західного (вересень-грудень 1941, квітень-липень 1942) Північно-Західного (жовтень 1942 - березень 1943) фронтів, у 1943-45 - представник Ставки Верховного головнокомандування з координації дій військ ряду фронтів і Чорноморського флоту. У післявоєнний час командував військами Барановицького (1945-46), Південно-Уральського (1946-49) і Білоруського (1949-60) військових округів. У 1961-70 - голова Ради комітету ветеранів війни. Помер і похований у Москві.

ТИМОШЕНКО СЕРГІЙ (4.2.1881 -6.7.1950) - політичний і державний діяч, архітектор. Н. у с. Базилівці Борзнянського повіту Чернігівської губ. Навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. На поч. 20 ст. брав активну участь у діяльності Української студентської громади у Петербурзі. Був членом РУП, згодом УСДРП. Після завершення навчання працював у Ковелі, Києві та Харкові, де за його проектами споруджено ряд приватних будинків та громадських будівель в українському стилі. До 1917 жив у Харкові, відігравав значну роль у національному житті міста. У кін. квітня 1917 обраний товаришем голови Українського губернського з'їзду, делегати якого визнали УЦР законною владою в Україні. З квітня 1917- член Української Центральної Ради від Харкова, губернський комісар Харківщини. У 1919-20 очолював Міністерство шляхів сполучення у кабінетах І.Мазепи, В.Прокоповича і А.Лівицького. У листопаді 1921 брав участь у Другому зимовому поході Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У 1920-30 роках жив у Галичині й на Волині, у Чехословаччині. У 1922-23 збудував ряд церков у Львові. У 1924-29- професор Української господарської академії Подебрадах і Української студії пластичного мистецтва у Празі. У 1930-39 жив у Луцьку. Працював головним архітектором з сільськогосподарського будівництва на Волині. Брав активну участь у громадському і політичному житті краю. Був одним із фундаторів і першим головою Товариства ім. митрополита Петра Могили, яке ставило собі за мету поширення релігійної освіти та православної свідомості на засадах давньої Української церкви. Належав до провідних діячів Волинського українського об'єднання (з 1935 -його голова), був депутатом варшавського сейму і Сенату. Під час Другої світової війни жив у Любліні, з 1944 - у Німеччині. У 1946 переїхав у США. Підготував проекти чотирьох українських церков у Канаді та однієї в Аргентині. Помер у Каліфорнії (США).

І.Підкова (Львів).

ТИМЧАСОВИЙ РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКИЙ УРЯД УКРАЇНИ - радянський уряд в Україні. Створений 28.11.1918 у Курську, під безпосереднім контролем Москви, з метою завуалювати пряму інтервенцію радянської Росії проти Української Народної Республіки. Напередодні, 20.11.1918, вже на захопленій російськими більшовицькими військами частині території Української Держави у Суджі (тепер Курська обл., Росія) було оголошено про створення Тимчасового уряду України. До його складу входили: Г.П'ятаков (голова), В.Аверін, Артем, К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, Ю.Коцюбинський, М.Подвойський, О.Шліхтер, В.Межлаук, М.Рухимович, О.Хмельницький та ін. Мав відділи: внутрішніх справ, військовий, політичний Реввійськради, народного господарства, праці, іноземний, управління уповноваженого уряду з продовольства, освіти, охорони здоров'я і бюро преси. 1.12.1918 видав маніфест, який проголошував повалення влади гетьмана П.Скоропадського і відновлення радянської влади на території України; повідомляв про скасування всіх законів, договорів, указів гетьманського уряду, проголошував націоналізацію промисловості та безоплатну передачу селянам усіх поміщицьких земель із реманентом тощо. 36.1.1919 Т.р-с. уряд України почав вживати назву Українська Соціалістична Радянська Республіка. Після захоплення більшовицькою армією Слобожанщини Т.р-с. уряд переїхав до Харкова. 25.1.1919 у новій декларації уряду проголошувалася необхідність об'єднання УСРР з радянською Росією на засадах “соціалістичної федерації”. Суперечності між різними угрупованнями всередині Т.р-с. уряду призвели до заміни його керівництва. У кін. січня до Харкова прибув Х.Раковський, який реорганізував Т.р-с. уряд України за російським взірцем. Відділи було перейменовано в народні комісаріати, а Тимчасовий уряд у Раду народних комісарів УСРР (див. Рада народних комісарів Української РСР).

І. Підкова (Львів).

ТИМЧАСОВИЙ УРЯД у Росії - центральний орган державної влади в Росії [2(15).3. -25.10(7.11). 1917]. Утворений за згодою між Тимчасовим комітетом Державної Думи та керівництвом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. До 7(20). 7. уряд очолював князь Г.Львов. До складу уряду ввійшли кадети, які відігравали провідну роль у формуванні його політичного курсу, октябристи та безпартійні. Трудовик О.Керенський став міністром юстиції. У декларації і у зверненні до громадян Росії Ту. заявив про продовження війни з Центральними державами “до переможного кінця”, намір провести ряд реформ у галузі внутрішньої політики та підготувати скликання Установчих зборів. Виходячи з ідеї “великої і неділимої Росії”, Ту. відмовлявся визнати право на самовизначення і навіть на автономію за окремими народами до рішення Установчих зборів. Лише за поляками 17(30).3. було визнано право на відокремлення і створення власної держави. Місцевими органами Ту. були губернські та повітові виконавчі комітети на чолі з губернськими (повітовими) комісарами. Крім Ту. та його місцевих органів, в умовах революції виникли Ради робітничих і селянських депутатів, більшість у яких одержали партії меншовиків та есерів. Ці партії підтримували внутрішню та зовнішню політику Ту., відкладаючи розв'язання основних питань революції до Установчих зборів. Противниками Ту. були більшовики, які через Ради робітничих і солдатських депутатів розгорнули боротьбу за владу, проголосивши курс на соціалістичну революцію. Українська Центральна Рада, утворена після повалення царизму, прагнула не загострювати відносин з Ту., від якого вона сподівалася отримати автономію. Однак Т.у., до якого після т.зв. квітневої кризи увійшли меншовики і есери, відхилив вимогу автономії України у складі федеративної Росії, яка була запропонована в травні 1917 делегацією Центральної Ради на чолі з В.Винниченком. Єдине, на що погоджувався Ту., було право викладання української мови у початкових школах і запровадження її як окремої дисципліни у середніх навчальних закладах. Після проголошення 1 Універсалу УЦР і створення Генерального секретаріату Т.у. був змушений шукати порозуміння з Центральною Радою. 29.6(11.7). до Києва прибула делегація міністрів Т.у. (І.Церетелі, М.Терещенко, а згодом і О.Керенський), які протягом двох днів вели переговори щодо умов угоди. Після бурхливого засідання 2(15).7. Ту. підтримав угоду з Центральною Радою. Телеграма, відправлена 3(16).7. В.Винниченкові, підтверджувала повноваження Генерального секретаріату як найвищого крайового органу управління в Україні. Склад Генерального секретаріату мав затверджуватися російським урядом, а УЦР - поповнитися представниками національних меншин в Україні. Центральна Рада повинна була відмовитись від самочинного проголошення автономії і чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими установчими зборами. Підсумки компромісу оформив II Універсал УЦР. В умовах політичної нестабільності, яку посилила липнева спроба більшовиків захопити владу в Петрограді та невдачі на фронті, змусили новий коаліційний уряд на чолі з О.Керенським зайняти тверду централістську позицію в національному питанні. Новий склад Т.у. відкинув “Статут вищого управління України”, розроблений УЦР і представлений у Петроград для затвердження. Замість нього Ту. затвердив 4(17).8. “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні”, яка значно обмежувала автономні права України. До вирішення Установчими зборами питання про місцеве управління Генеральний секретаріат оголошувався органом Ту. Влада Генерального секретаріату обмежувалась Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською (без північних повітів) губерніями. Однак Генеральний секретаріат міг поширити свою владу і на інші губернії, якщо їхні земські установи висловляться за приєднання до України. “Тимчасова інструкція” зменшувала кількість генеральних секретарів, серед яких мало бути четверо неукраїнців, і призначала при уряді у Петрограді комісара у справах України. Після тривалих і гострих суперечок 9(22).8. Центральна Рада проголосувала за резолюцію, яка не відкидала, але І не ухвалювала “Тимчасової інструкції”. Хоча 1(14).9. Ту. і затвердив новий склад Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком, російський уряд продовжував чинити перешкоди в організації нової влади в Україні. Конфлікт Ту. з українським національним рухом був одним з елементів подальшого ускладнення ситуації в Росії, що знайшло вияв у т. зв. корніловському заколоті, після придушення якого значно зріс вплив більшовиків. Намагання Ту. подолати політичну кризу шляхом скликання Демократичної наради, сформуванням нового коаліційного уряду, створенням Тимчасової ради Російської республіки (передпарламент) не дали результатів. Дебати в УЦР навколо питання про Українські установчі збори спричинили черговий конфлікт з Ту. На своєму засіданні 17(30). 10. Ту. розглядав офіційне донесення київського прокурора С.Чобакова про те, що УЦР і Генеральний секретаріат УЦР готують скликання Українських установчих зборів. Українська делегація у складі генеральних секретарів В.Винниченка, А.Зарубіна та І.Стешенка прибула до Петрограда вже після ліквідації влади Ту. В ході більшовицького перевороту в ніч на 26.10(8.11). Ту. був заарештований у Зимовому палаці (О.Керенський залишив столицю днем раніше). Після приходу до влади більшовиків адміністративний апарат в Україні, призначений Ту., перестав діяти, і вся влада перейшла до Української Центральної Ради і Генерального секретаріату.

Т. Попещук (Львів).

ТИМЧАСОВО ЗОБОВ'ЯЗАНІ СЕЛЯНИ -категорія колишніх поміщицьких селян у Наддніпрянській Україні, звільнених від кріпосної залежності у 1861, але не переведених на викуп. Терміну тимчасово зобов'язаних відносин встановлено не було. За користування землею Тс. й надалі несли феодальні повинності на користь поміщика (оброк грішми або панщина). При цьому поміщик був “попечителем” сільської громади Тс., отримував у ній права вотчинної поліції, міг вимагати заміни сільського старости та ін. осіб сільської адміністрації. Поступово кількість Тс. в Україні, як і в Російській імперії в цілому, зменшувалась. У 1881 у Херсонській губернії до тимчасово зобов'язаного стану належало 5,2% селян, у Харківській - 2,3%. У грудні 1881 було видано закон про обов'язковий викуп земельних наділів Тс. з 1.1.1883.

К. Кондратюк (Львів).

ТИМЧЕНКО ЙОСИП АНДРІЙОВИЧ (1852-1924) - видатний український технік. Н. на Харківщині у сім'ї селянина-кріпака. Навчався у механічних майстернях Харківського ун-ту. 31880 працював у Новоросійському унті, де керував механічними майстернями. Автор багатьох оригінальних винаходів, перш за все, автоматичних метеорологічних приладів. Брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга. У 1893 разом з фізиком М.Любимовим зробив скачковий механізм “слимак”, який було використано для удосконалення стробоскопу. Принцип дії цього механізму став основою для нового апарату “кінескопу”, у створенні якого брав участь винахідник М.Фрейденберг. У січні 1894 на 9-му з'їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії Т. з допомогою свого апарату демонстрував зображення на екрані (за рік до появи кінематографу в Західній Європі), випередивши таким чином західноєвропейських винахідників Л.Люм'єра, Ж.Демені, С.Складовського.

С. Кудепко (Харків).

ТИМЧЕНКО ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ (р. н. невід - п. 1926) - український військовий діяч періоду визвольних змагань 1917-21. Підчас Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. В українській армії - з кін. 1917. За Української Центральної Ради обіймав посади начальника постачання Георгіївського запасного полку в Києві, командувача українських військ Чернігівщини, військового коменданта м. Одеси. За Гетьманату виконував обов'язки другого заступника військового міністра з господарсько-технічних справ, очолював українську делегацію на переговорах з командуванням Війська Донського у Ростові-на-Дону. Під час антигетьманського виступу Директорії УНР організував дії повстанців на Канівщині. У 1919- командир 1-ї Дніпровської, 2-ї Сірої дивізії, отаман для доручень при військовому міністрі. Після інтернування Дієвої армії УНР у Польщі перебував у таборах. Помер у 1926 у м. Закопаному (Польща).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТИМЧІЙ ВОЛОДИМИР (Лопатинський; 1913- 1940) - діяч Організації українських націоналістів. Н. у с. Грабовці на Стрийщині. Закінчив гімназію у Стрию, згодом навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. У 1930 вступив у Юнацтво ОУН. З 1932 - член Стрийської повітової екзекутиви ОУН, був організатором молодіжних, просвітянських та економічних установ на Стрийщині. У 1933, 1938-39 Т. за підпільну діяльність проти польського окупаційного режиму заарештовувався і перебував в ув'язненні. У 1935, 1938 -в'язень Берези Картузької. З березня 1939 -організаційний референт крайової екзекутиви ОУН. Після зникнення М.Тураша у червні 1939 обійняв пост крайового провідника ОУН. З осені 1939 робив спроби не лише зберегти структуру ОУН на Західноукраїнських землях, але й розбудувати її на Сході України. У січні 1940 разом з С.Бандерою виїхав до Рима для консультацій з А.Мельником. 10.2.1940 у Кракові крайовий актив ОУН, до якого входив і Т., проголосив про утворення революційного проводу ОУН на чолі з С.Бандерою. Т. був затверджений крайовим провідником ОУН на Західноукраїнських землях, йому доручалося донести інформацію про новий Провід до крайових структур. Переходячи кордон, натрапив на прикордонну заставу і, щоб не потрапити до рук НКВС, покінчив життя самогубством.

К. Бондаренко (Львів).

ТИНФ (Тимф) - низькопробна польська білонна монета номінальною вартістю ЗО грошів польських (1 польський злотий). Назва монети походить від прізвища орендаря монетних дворів Речі Посполитої 1660 років Андрія Тинфа, який виступив з ініціативою карбування цієї монети. Емісія Т. відбувалася у містах Львові (1663), Бидгощі (1663-66), Кракові (1663-66). На Львівському монетному дворі було відкарбовано 1 357 170 шт. Т. На лицевому боці Т. вміщувалась монограма короля Яна II Казимира. На звороті - герби Польщі, Литви та королівського роду Вазів, а також позначення номіналу. Карбування Т:, вартість яких складала 12-15 грошів, було викликано кризовими явищами у фінансовому господарстві Речі Посполитої. Ринковий курс Т., виражений у мідних солідах-боратинках, перевищував номінальний. У Львові він складав у 1667 32 гроші, у 1686 - 33 гроші, 1701 - 38 грошів. У першій пол. 18 ст. курс Т. утримувався на рівні 38 грошів. Виробництво монет вартістю ЗО грошів здійснювалося за часів панування королів Михайла Корибу-та у 1671 та Августа III Фридерика у 1752-56. Під час Північної війни 1707-09 цар Петро І випустив невелику кількість Т. на московському монетному дворі для покриття потреб московської армії, що вела воєнні дії на землях Речі Посполитої.

Р. Шуст (Львів).

ТИСОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (псевдонім “Дрот”; 9.8.1886 - 29.3.1968) - український громадський діяч. Засновник української скаутської організації “Пласт”. Н. у с. Бикові Самбірського повіту (тепер Львівська обл.). Навчався у Львівському ун-ті. За фахом - біолог, викладач природничих наук. У 1909 захистив докторську дисертацію. До 1939 викладав у Академічній гімназії Львові, у 1920-24 - у Львівському (таємному) українському університеті. У 1939-41 - професор Львівського ун-ту, в 1941-43 -вищих агрономічних курсів. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Автор ряду наукових статей з ботаніки і зоології. У 1911 за порадою проф. Івана Борецького Т. створив серед своїх учнів перші пластові гуртки і розробив Принципи діяльності “Пласту” (уклав текст пластової присяги, вимоги пластового іспиту, виховний план для пластової молоді тощо), опираючись при цьому на традиції запорозьких і кубанських козаків, водночас включивши багато правил з англійського скаутінгу. 12.4.1912 в Академічній гімназії у Львові склали присягу перші пластуни. Одночасно з Т. пластові гуртки заснували І.Франко при філії Академічної гімназії, І.Чмола при львівській “Січі” та ряд учителів при гімназіях у Галичині. Т. виступав проти надмірної воєнізації “Пласту”, перетворення його у додаток до українського політичного руху, слідкував за дотриманням високих вимог до пластунів, намагався централізувати пластову організацію. У квітні 1913 у Львові було скликано перший з'їзд представників пластових відділів з 16 місцевостей Галичини і сформовано “Організаційний пластовий комітет”, куди увійшов і Т. У 1913-14 Т. опублікував ряд статей про засади і напрями діяльності “Пласту”, а в 1913 видав друком перший пластовий підручник (перероблене видання “Життя в Пласті”, 1921), що обгрунтував новий пластовий світогляд. На поч. Першої світової війни 1914-18 всі члени пластового гуртка Т. вступили до Легіону українських січових стрільців. У березні 1916 Т. відновив діяльність пластових гуртків у Львові. Зі старших громадян для опіки над “Пластом” було сформовано Верховну пластову раду на чолі з Т., яка відігравала роль крайової пластової ради і скеровувала діяльність усіх пластових частин у Галичині. Т. продовжував відігравати провідну роль у “Пласті” і в післявоєнний період. 31920 Т. очолював діяльність Верховної пластової ради. У 1924 Т. було переобрано головою Верховної пластової ради, а з 1926 він став заступником Верховного отамана (Северина Левицького). Т. - автор слів пластового гімну “Цвіт України і краса”. Після заборони “Пласту” у 1930 Т. співпрацював з нелегальними пластовими структурами - Пластовим центром, кооперативом “Пласт”, журналом “Вогні”. Під час Другої світової війни Т. у співпраці з Українським центральним комітетом безуспішно намагався відновити пластові організації. З 1944 перебував у еміграції у Відні, де й помер.

О. Середа (Львів).

ТИСЬКА КУЛЬТУРА - археологічна культура пізнього неоліту Південно-Східної Європи. Назва запроваджена в 1927 угорським археологом Ф.Томпою. В 1930-40 Т.к. вивчав Я.Баннер. Сформувалась та існувала на рубежі 5-4 тис. до н.е. по берегах р. Тиса (звідси і назва), окремі пам'ятки розповсюджені на схід до кордонів Румунії, Східної Словаччини та в Закарпатській обл. України. Представлена невеликою кількістю поселень, а також поховань. Найбільш відомі поселення — Кйокеньдомб, Сегвар-Тюзкевеш. Для Т.к. характерні наземні довгі прямокутні дерев'яні житла з повислою конструкцією стін, а також землянки та півземлянки з черенями на дні або у вирізах стінок. Комплекс глиняного посуду поділяється на “столовий” і “кухонний”. До першої групи належать тонкостінні, прикрашені заглибленим у вигляді прямокутних візерунків орнаментом, циліндричні кубки на високій підставці, кулясті й ребристі чаші, покришки. “Кухонний” посуд: великі амфоровидні посудини, невисокі миски-сковорідки. Знаряддя праці представлені кам'яними плоскими сокирами і теслами, зернотерками, розтирачами, шліфованими трикутними сокирами з отвором, кулястими булавами, крем'яними і абсидіановими маленькими пластинками-ножами, виробами з кісток (проколки, тесла, гарпуни з рогів оленів), браслетами з середземноморських черепашок. Населення Т.к. займалося землеробством, скотарством, а також традиційними промислами. Під час розкопок могильників виявлено поховання з обрядом тілопокладення з підігнутими або простягнутими ногами (залежно від місцевості). У могильниках знайдено прикраси (намисто і браслети з черепашок, іклами вовків), глиняний посуд. Для Т.к. характерні глиняні антропоморфні (чоловічі й жіночі) та зооморфні фігурки, ритуальні столики та вівтарі. Існують різні думки про походження Т.к. В її формуванні взяли участь як місцеві неолітичні культури Середнього Подунав'я, так і південні, середземноморські.

М. Пепещишин (Львів).

“ТИСЯЧА” -1) Міське військове ополчення у Київській Русі. На чолі “Т.” стояв тисяцький. Поділялася на сотні, якими командували соцькі. З появою великих міст у Київській державі ополчення стали називати полком. 2) Найвища одиниця адміністративно-військового поділу у Київській Русі, що співпадала із землею-краем та управлялась довіреною особою князя - тисяцьким. За деякими дан. - території (у Києві, Новгороді, Чернігові та ін. давньоруських містах), якими управляв тисяцький.

ТИСЯЦЬКИЙ - 1) У Київській державі -воєначальник, який очолював міське військове ополчення (“тисячу”) в 9-10 ст. У давньоруських містах 11-13 ст. Т. - вища виборна особа, начальник міського ополчення і міський суддя. Обирався з числа бояр на вічі. 2) У Новгородській феодальній республіці Т. - перший помічник виборного посадника у військових і судових питаннях, якого обирали на вічі із бояр. У 14-15 ст. Т. -член князівської ради і начальник міського ополчення, якого призначав князь. Згодом посада Т. стала спадковою. З 1374 Т. стали заміняти воєводи та намісники, і до серед. 15 ст. посада Т. була ліквідована.

ТИТЛЕВСЬКИЙ МАТВІЙ (рр. н. і см. невід.) - польський дипломат і хроніст. Був абатом бенедиктинського монастиря в Любліні (По-знанщина). На підставі реляцій очевидців, зокрема, записок Т.Шемберга і Я.Остророга, Т. описав Цецорський і Хотинські походи українських козаків (див. Хотинська війна 1620-21). Цей твір видано латинською мовою під назвою “Розповіді про битви між поляками і турками 1620-21 рр.” (1622). Українською мовою його переклали С.Величко І С.Лукомський.

Я. Ісаєвич (Львів).

ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (Олекса Тихий; 27.1.1927 - 6.5.1984) - відомий український поет, правозахисник. Н. на хуторі Їжівка (Костянтинівського р-ну Донецької обл.). Закінчив філософський ф-тет Московського унту. З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазов-ського р-ну Запорізької обл.). З 1953 мешкав у селі Рубцове (тепер Краснолиманського р-ну Донецької обл.), викладав у школі. З 1954 -вчитель історії у рідному селі. У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька обл.) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18.4.1957 на закритому засіданні Сталінського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР “за антирадянську агітацію та пропаганду” засуджений на 7 років позбавлення волі. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу. Після звільнення 15.2.1964 Т., не маючи можливості влаштуватись на роботу за спеціальністю, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив “метод навчання без школи” (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині. У січні 1972 Т. надіслав до редакції газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, а на поч. 1973 - до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою “Думки про рідний донецький край” (у квітні листа було виправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І.Грушецького). У 1974 Т. написав нарис “Сільські проблеми” та роздуми “Ви і ми”, в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 Т. разом з М.Руденком, О.Мешко, П.Григоренком, Л.Лук'яненком, О.Бердником та ін. виступив членом-засновником однієї з перших правозахисник асоціацій - Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - “Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод” та “Меморандум № 1”. Літературна і правозахисна діяльність Т. стала причиною його другого арешту на поч. лютого 1977. Справу Т. було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М.Руденка. У червні-липні 1977 під час судового процесу в с. Дружківці (Донецької обл.) засуджений за звинуваченням у “антирадянській агітації і пропаганді” та “за незаконне зберігання зброї” (було підкинуто гвинтівку) до 10-річного позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму і 5-ти років заслання. 21.7.1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Т. було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч.І - на 3 роки; остаточно -10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Відбував покарання у мордовському таборі (с. Соснівка). У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино (Чусовський р-н Пермської обл., Росія). Кілька разів оголошував голодовки (найдовша -52 дні). З 1981 Т, тяжко хворів. Помер 6.5. у тюремній лікарні у Пермі. Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7.12.1990 вироки щодо Т. скасовано і справу закрито “за відсутністю складу злочину”. 19.11.1989 прах Т. перепохований разом з тлінними рештками В.Стуса і Ю.Литвина на Байковому кладовищі у Києві.

б. Нікольський (Донецьк).

ТИХОНІВЦІ - побутова назва духовенства і вірних Російської православної церкви після 1917. Назва походить від імені патріарха Тихона (з 21.11.1917; справжн. прізв. Белавін; 1865-1925). Ін. назви - Патріарша церква, Старослов'янська церква. Т. зазнали переслідувань з боку більшовицької влади. Протягом довгого часу державні органи не реєстрували церкви. Єпископам були заборонені поїздки по їхніх єпархіях. Незважаючи на організаційну нелегальність, церковне управління її було чітким. Зокрема, єпископи, вислані за межі України (Амвросій Полянський, Прокопій Титов, Димаскин Цедрик), продовжували керувати своїми єпархіями через довірених осіб. Дотримувались церковних канонів, не приймали нововведень ін. церковних течій (одруження ієрархів, новий календар тощо). Загальна кількість парафій у серед, 1920-х нараховувала бл. 6 тис. Перейняті великодержавними ідеалами, Т. в Україні протистояли національно-визвольному руху. Разом з тим у жовтні 1922 екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков; 1862-1929) розіслав правлячим архієреям циркулярний указ про перехід Всеукраїнської православної церкви на засади канонічної автокефалії. Патріарх Т. був заарештований і деякий час перебував в ув'язненні. У 1923 підписав заяву про лояльність його церкви до радянської влади, що послабило утиски і переслідування Т. Внаслідок енергійних заходів ГПУ 29.7.1927 заступник патріаршого місцеблюстителя митрополит Сергій (Старогородський; 1867-1944) видав “Декларацію” про лояльність церкви до більшовиків, невдовзі продубльовану митрополитом Київським Михайлом. 21.10.1927 патріарх Ієрусалимський, а 12.11. Антіохійський підтримали новий курс сергіанців. Традицію Т. продовжила Істинно-православна церква (єп. Павел Кратиров), єпископат і духівництво якої були згодом ліквідовані. Зазнали репресій і сергіанці. У 1943 за ініціативою Й.Сталіна церкву було реформовано і повністю підпорядковано комуністичній владі.

С. Білокінь (Київ).

ТИХОРСЬКИЙ ЄПІФАНІЙ (р. н. невід. -1731)- церковний і освітній діяч у Слобідській Україні першій пол. 18 ст. Засновник Харківського колегіуму. Навчався у Києво-Могилянській академії, згодом - викладач академії, помічник ректора Ф.Прокоповича. Був архімандритом Ніжинського Благовіщенського монастиря. З 1722 - бєлгородський єпископ. Заснував духовну школу в Бєлгороді, яка в 1726 була переведена до Харкова і отримала назву Харківський колегіум. За підтримки Т. у колегіумі запроваджено повний курс наук (включаючи філософію, богослов'я та ін.), створено з учнів перший у Харкові церковний хор, засновано бібліотеку колегіуму. Деякий час Харківський колегіум на честь Т. називався “Тихореціанською академією”.

Л. Посохова (Харків).

ТИЧИНА ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ [15(27). 1.1891 -16.9.1967]-видатний український поет. Академік АН України (з 1929). Н. у с. Пісках на Чернігівщині (тепер Бобровицького р-ну Чернігівської обл.) у родині сільського дяка. Початкову освіту здобув удома, пізніше - у земській школі. З 1900 перебував у Чернігові: співав у монастирському хорі, навчався в бурсі та семінарії. З дитинства проявляв здібності до малювання і музики, зокрема, був кларнетистом семінарського хору. У 1910 познайомився з М.Коцюбинським, який на одній із своїх літературно-мистецьких “субот” передбачив молодому початківцю майбутнє справжнього поета. В 1912 у періодичних виданнях з'явилися перші поетичні твори Т. З 1913 жив у Києві. У 1913-17 навчався у комерційному ін-ті, співпрацював у журналі “Світло”, газеті “Рада”, українському театрі М.Садовського. Вітав націонално-визвольні події в Києві у 1917, про що, зокрема, свідчить його містична візія “Золотий гомін” (1917). У 1918 виходить перша поетична збірка Т. “Сонячні кларнети”, що стала помітним явищем в українській літературі. Наступні книжки віршів -“Плуг”, (1920), “Замість сонетів і октав” (1920), “В космічному оркестрі” (1921), “Сковорода. Уривки з симфонії” (1923), “Вітер з України” (1924; з присвятою М.Хвильовому) закріпили за Т. славу одного з найвизначніших українських поетів 20 ст. У цих збірках відображене складне й суперечливе світосприйняття українця в періоди оптимістично-трагічних історичних подій на рідній землі. У 1923 Т. переїхав до Харкова, де працював у журналі “Червоний шлях”. Був одним з яскравих представників революційно-романтичної течії в літературі (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, М.Бажанта ін.). З 1925 належав до Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників. У 1934 повернувся до Києва. Яскравий талант Т. був деформований умовами тоталітарного режиму. У складних суспільно-політичних подіях 1930 років Т. змушений всупереч історичній правді оспівувати революційний героїзм, прославляти радянський патріотизм та інтернаціоналізм, возвеличувати Сталіна і більшовицьку партію. Для того, щоб втриматися на “Голгофі слави”, як висловився В. Стус, Т. змушений з роками перетворитися на “живу мумію”. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 жив у Башкирії. У цей період написав кілька збірок, зокрема, “Чернігів” (1931), “Партія веде” (1934), “Чуття єдиної родини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941) та ін., які, як і наступні, все більше зазнають впливу радянської кон'юнктури. Т. видавав книжки для дітей: “Івасик-Телесик” (1929), “Дударик” (1950) та ін. Володіючи багатьма мовами, Т. залишив значний доробок як перекладач. Значним внеском Т. у філологічну науку є літературознавчі праці про творчість Т.Шевченка, 1.Франка, М.Коцюбинського, Я.Купали, М.Гафурі, Х.Ботева та ін. У 1943-48 Т. - міністр освіти УРСР. У 1953-59 - голова Верховної Ради УРСР. Державна премія України ім.Т.Шевченка (1962). Погляди літературознавців щодо оцінки т. зв. “радянського” періоду творчості Т, неоднозначні. Окрім звинувачень автора “Золотого гомону” в зраді національних ідеалів, деякі сучасні дослідники його творчості (О.Тарнавський, С.Тельнюк, М.Жулинський) вбачають у писаннях Т., що “вихваляють” радянський лад, певні поетичні пародії, глибоку іронію. Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 1980 у Києві відкрито музей П.Тичини.

М. Крупач (Львів).

ТИШКЕВИЧ МИХАЙЛО [псевд.: Михайло Калинин, Маляр Каленик; 7(20).4.1857 -3.8.1930] - український політичний та культурний діяч, граф. Н. у с. Андрушівці Липовецького повіту Київської губ. (тепер Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл.). Походив із старовинного українського шляхетського роду. Володів значними маєтками на Київщині. До 17 років жив у Варшаві і Вільно. Займався живописом. Віддавав перевагу історичній та жанровій тематиці. Деякий час навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Протягом 1879-80 служив у російській армії. Після знайомства з В.Антоновичем захопився українськими справами. Матеріально підтримував українських митців, літераторів і науковців. У 1888 заснував при львівській “Просвіті” спеціальну премію за кращі драматичні й прозові твори на українську тематику, своїм коштом забезпечував навчання молодих художників з незаможніх родин у Петербурзькій академії мистецтв. Пропагував серед української шляхти автономістичні ідеї. Т. був засновником і активним учасником ряду товариств: католицького об'єднання, ліберально-консервативного Союзу шляхти і земельних власників (1906) та Крайової партії. Після невдалої спроби реалізувати свої ідеї через партію вийшов з її складу і заснував у Києві Товариство прихильників миру. Виступав у російській, польській і французькій пресі в обороні українських національних інтересів. Був меценатом Українського наукового товариства у Києві, часописів “Przeglad Krajowy”, “Рідний край” та ін. З 1909 жив у Швейцарії. Друкував у європейських виданнях наукові розвідки з історії України та публіцистичні статті, переважно французькою мовою, в яких відстоював українську справу перед політичними колами західних країн. Серед них: “Documents historiques sur [Ukraine et ses relations avec la Pologne, la Russe et la SuOde (1569-1764)” (1919), “[Ukraine en face du Congre's” (1919), “La Litte'rature Ukrainienne” (1919). Під час Першої світової війни жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик “Ukraine”. В 1914 опублікував в “Journal de Geneve” статтю про репресії і безчинства російської адміністрації щодо українства у Галичині та Буковині, яка привернула увагу значної частини європейської громадськості. Підтримував дружні стосунки з митрополитом А.Шептицьким. Доклав багато зусиль для звільнення А.Шептицького, якого у вересні 1914 було інтерновано царським урядом. У 1917 Т. обрано головою Об'єднання українських католиків у Києві. У період Директорії УНР 15.2.1919 Т. був призначений на посаду голови надзвичайної дипломатичної місії УНР при Римському престолі. Протягом травня-липня 1919 одержав приватну аудієнцію у папи Бенедикта XV, зустрічався з кардиналом П'єтро Гаспаррі, державним секретарем Римської курії, надіслав ряд листовних послань до Папи та Римської курії щодо ситуації в Сх. Галичині, можливих перспектив розвитку українсько-ватиканських відносин та становища католицької церкви в УНР тощо. Т., незважаючи на активну діяльність, не вдалося одержати офіційного визнання незалежності УНР Римським престолом. 16.7.1919 розпорядженням міністра закордонних справ УНР Т. призначено головою української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20, головою дипломатичної місії УНР у Франції. За час праці як голова української дипломатичної місії в Парижі Т. написав та подав на адресу голови Паризької мирної конференції 13 дипломатичних нот з пропозиціями визнати самостійність України, з протестом проти військових дій Добровольчої армії А.Денікіна, щодо східногалицького питання. 20.9.1920 постановою РНМ УНР було скасовано українську делегацію при Паризькій мирній конференції, і незабаром Т. переїхав до Польщі. У 1920 роках Т. відійшов від політичної діяльності. Помер у м. Гнєздно (Польща).

Л. Гентош (Львів).

ТІБЕРІІ ЮЛІЇ - династія боспорських правителів у перших століттях н. е. Засновником династії був Рескупорід I (68/69 -91/92), який на честь римського імператора Тіберія (14-37 н.е.) присвоїв собі ім'я Тіберій Юлій. Визначніші представники династії: Савромат І (93/94-123/124), Котіс II (123/124-131/132), Реметалк (131/132 - 153/154), Євпатор (153/154-210/211), Рескупорід II (210/211-228/229) та ін. Знаходились у васальній залежності від Римської імперії, яка проявлялась в обов'язковому використанні римських династичних імен Тіберіїв Юліїв, розміщенні портретів римських імператорів на монетах із золота та встановленні культу римських імператорів, першосвящениками якого стали боспорські царі.

О. Бандровський (Львів).

ТІМУР - (перс. Тімур-е ленг, європ. Тамерлан; 1336 - 18.2.1405) - середньоазіатський державний діяч і політик, засновник династії Тімуридів, емір 1370-1405. Н. ус. Ходжа-Ільгар біля Шагресябза (тепер Сурхандарська обл., Узбекистан). Походив з отюрченого монгольського племені барласів. Син бека Тарагая. У 1362 поступив на службу до монгольського хана Тоглук-Тімура, який захопив владу в Мавераннахрі, і був призначений правителем Кашкадар'їнського вілайєту. Після призначення правителем Мавераннахра Ільяс-Ходжи, сина Тоглук-Тімура, Т. не підпорядкувався розпорядженню хана і зробився самостійним правителем. Уклав союз з правителем Балха та Самарканда еміром Хусейном і почав тривалу боротьбу проти Ільяса-Ходжи та його батька. У 1362 під час однієї з сутичок Т. був поранений в ногу і з того часу був кульгавим (звідси прізвисько “Тімур-е ленг”, європ. Тамерлан). У 1370 Т. сам захопив владу над Мавераннахром і прийняв титул великого еміра. Згодом скинув з престолу та вбив еміра Хусейна, одружився з його вдовою і прийняв титул “гурган” (чагатайською мовою означає “зять” дому Чингісхана). Т., не будучи нащадком Чингісхана, все життя правив через підставних ханів-чингізідів (нащадків Чингісхана), які були маріонетками в його руках. Столицею держави Т. стало місто Самарканд. Т. сприяв розвитку науки і культури, особливо багато уваги приділяючи будівництву палаців, мечетей, мавзолеїв. Володіючи визначними організаторськими і військовими здібностями, сформував велику, дисципліновану і добре озброєну армію. Внаслідок численних військових походів Т. захопив і приєднав до своєї держави практично всі території тогочасного персомовного світу за винятком Північної Індії: у 1381 завоював Хорасан, 1384 - Гурган, 1385-Північний Іран, 1386 - Азербайджан, 1387 - Ісфаган. Походи Т., незалежно від їхнього правового оформлення, носили загарбницький характер. В 1376-77 Т. надавав підтримку хану Гійяс едін Тохтамишу в боротьбі за сингацький престол, після чого останній, об'єднавши Білу і Синю Орди, зробився суперником Т. Внаслідок трьох великих походів проти Тохтамиша (1389, 1391,1394-96) Т. розгромив Золоту Орду, пограбував її столицю Сарай аль-Джадід (Сарай Берке), міста Хаджі-Тархан (Астрахань), Азак (Азов) та ін. Під час останнього походу війська Т. двічі вторгалися на територію сучасної України: один раз, переслідуючи емірів Тохтамиша, дійшли до Дніпра, а звідти - до Дону, потім повернули на північ і спустошили Рязанську землю (здобули місто Єлець); пізніше війська Т. повернули на Кримський півострів, де спустошили міста Крим (очевидно, Солхат) та Кафу (Феодосію). У 1398-99 здійснив похід в Індію, де захопив Делі та ін. міста. У 1399-1400 війська Т. захопили і зруйнували Халеб та Дамаск. У 1400 розпочав війну проти турецького султана Баязіда І Йилдерима (“Блискавичного”). У 1402 під час походу в Малу Азію під Анкарою Т. розгромив турецьке військо, взяв у полон султана і його двох синів. Т. прославився своєю підступністю, жорстокістю щодо завойованого місцевого населення. Похід Т. у Китай, який розпочався в кін. 1404, був перерваний через його смерть у лютому 1405. Помер у м. Отрарі. Похований у мавзолеї Гур-Емір у Самарканді.

Я. Полотнюк (Львів).

ТІРА (Тира) - античне місто-держава в гирлі р. Тирас (сучасн. Дністер) на правому березі його лиману (на місці сучасного Білгород-Дністровського, Одеська обл.). Заснована в 6 ст. до н.е. вихідцями з грецького міста Мілета. Згадувалась утворах Геродота, Страбона та ін. античних авторів (зустрічається й інша назва міста - Офіуса). Спочатку була лише невеликим поселенням землеробського типу. З 4 ст. до н.е. набула значення торгового центру. Підтримувала жваві торговельні відносини з Афінами, малоазійськими містами, Ольвією, Херсонесом, населенням Придністров'я. Мала міське самоуправління (народні збори, раду, архонти і т. п.). Бл. 360 до н.е. Т. почала карбувати власні мідні, срібні та золоті монети. У кін. 2 ст. до н.е. була завойована Мітрідатом VI Євпатором. У 48 до н.е. зазнала нападу готів. За римського імператора Августа (27-14 до н.е.) потрапила під впаду Римської імперії. У 56-57 н.е. увійшла до складу римської провінції Нижня Мезія. Наприкін. З ст. як античне місто занепала. Археологічні дослідження Т. проводяться з 1900.

О. Бандровський (Львів).

ТІРІТАКА - місто Боспорського царства, що, за повідомленнями античних авторів (Птолемей, Стефан Візантійський та ін.), знаходилось неподалік від Пантікапея (сучасн. Керч) на березі Керченської протоки. Залишки Т. утотожнюються з городищем у сучасн. с-щі Аршинцеве (тепер у складі Керчі). Місто засноване іонійськими поселенцями в сер. бет. до н.е. Т. була найбільшим рибопромисловим центром Боспору. Місто мало фортифікаційні укріплення. Археологічні дослідження у місті проводилися з 1932 до 1952 (з перервами; В.Гайдукевич). Знайдено залишки поселення кіммерійського періоду поч. 1 тис. до н.е. Знайдено рештки винокурень та рибальських переробних промислових приміщень, житлові будинки, монетні клади. На околиці міста відкрито святилище Диметри, де знайдено багато культових статуеток 5-4 ст. до н.е. Місто зруйноване під час навали гуннів у 70-х роках 4 ст. Однак поселення на місці Т. існувало до 9 ст.

О. Бандровський (Львів).

ТІТМАР МЕРЗЕБУРЗЬКИЙ (25.7.975 -1.12.1018) - німецький церковний діяч і хроніст. Належав до одного з наймогутніших німецьких родів. Син саксонського графа Готфріда фон Бальбека, родич імператорів Саксонської династії. З 1000 - канонік у Магдебурзі. У 1009-18 - мерзебурзький єпископ (Саксонія). Мерзебурзьке єпископство, яке очолював Т.М., було відновлене на поч, 2 ст. імператором Генріхом II для поширення християнства серед полабських слов'ян та посилення впливу Німеччини на слов'янські народи. Т.М. - автор цінної “Хроніки” (написана лат. мовою у 1012-18), в котрій висвітлюються події 908-1018 у Німеччині і сусідніх з нею країнах. “Хроніка” насичена багатим фактичним матеріалом, який авторові вдалося зібрати завдяки високому становищу у Священній Римській імперії. Значна частина цього матеріалу стосується відносин зі слов'янськими народами, відомості про які Т.М., зокрема, черпав під час безпосередніх контактів з ними (знав слов'янські мови). Тенденційно підходить до висвітлення німецько-слов'янських, особливо німецько-польських, взаємин (можливо, через те, що імперія в цей період - 1003-05, 1007-13 і 1015-18 вела війни з Болеславом I Хоробрим). Доброзичливо пише про Київську Русь, яку, проте, не вважав слов'янською державою. Т.М. називає київських князів королями. Твір Т.М. містить опис Києва як великого міста (понад 400 церков і 8 торгів).

М. Крикун (Львів).

ТІУН (тивун) - назва кількох категорій посадових осіб у Київській Русі та на українських землях у складі Великого князівства Литовського і Московської держави (до 17 ст.). У Київській Русі Т. називались господарські управителі князя або бояр. Т. огнищанний (пізніше Т. двірський) відав домом (огнищем, двором) феодала; Т. конюшний відав конюшнями і табунами; Т. ратайний - польовими роботами і т.д. Т, були найближчими помічниками феодалів-землевласників у галузі суду і управління. Більшість із них були невільними людьми. Однак за вбивство Т. згідно з “Руською правдою” платилось подвійну виру. У 14-17 ст. існували Т. великого князя, що займались його господарством і управляли окремими містами, волостями, та Т., що входили до апарату намісників і виконували судові функції. У Великому князівстві Литовському Т. називались великі феодали, що здійснювали управління волостями (пізніше -намісники). В окремих місцевостях Галицької Русі, де чинність зберігало давньоруське право, Т. були виборними представниками сільських громад.

ТКАЧЕНКО МИХАЙЛО СТЕПАНОВИЧ (1879 - 1920) - український політичний діяч, правник. Родом із Чернігівщини. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. Був одним із лідерів української студентської громади. Належав до Революційної української партії, очолював гурток пропагандистів, який готував партійні кадри. Після розколу партії (грудень 1904) Т. приєднався до Української соціал-демократичної спілки РСДРП і був одним із лідерів її київського комітету. У березні 1917 перейшов до Української соціал-демократичної робітничої партії, брав участь в установчих зборах київської організації (22.3.1917), конференції УСДРП (4-6.4.1917). Виступив з критикою колишніх партійних однодумців по Спілці, зауважуючи, що “розвиток революційних подій з неминучістю веде до повної самостійності України”. У квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі Т. виступив з доповіддю “Автономія України в федеративній республіці”. Був обраний до Української Центральної Ради від УСДРП, входив до складу Малої Ради. Член Крайового комітету для охорони революції в Україні, тимчасової комісії з охорони порядку. 2.11.1917 затверджений Центральною Радою генеральним секретарем судових справ, з січня до кін. квітня 1918- міністр судових справ УНР в уряді В.Голубовича. Під час Гетьманату перебував у Харкові. Після розколу УСДРП на 4 партійному з'їзді (10-12.1.1919) Т. став одним із лідерів лівої течії і засновником УСДРП (незалежних), яка вимагала негайного встановлення радянської влади в Україні і укладення мирного договору з більшовицькою Росією. На установчому з'їзді Української комуністичної партії, реорганізованої з УСДРП (незалежних; 22-25.1.1920), обраний до складу ЦКУКП. Т. песимістично оцінював майбутнє України за більшовицької влади, вважаючи, що встановлення комуністичного режиму призведе до масової русифікації, якої не зазнавав український народ за часів Російської імперії. У 1920 був інтернований у більшовицькому концтаборі, де і помер.

Т. Осташко (Київ).

ТМУТОРОКАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (Тмутараканське князівство)-давньоруське князівство 10-11 ст., розташоване на Таманському півострові. Утворилося внаслідок колонізації Північного Причорномор'я східнослов'янськими племенами, насамперед, сіверянами. Під час походу 943 князь Ігор встановив контроль над Таманню, де залишив свого посадника. Після розгрому Хозарського каганату (965) дружиною Святослава Ігоровича територія Таманського півострова увійшла до складу Київської Русі. Адміністративним центром новозаснованого Т.к. стало м. Тмуторокань (у 8-9 ст. - Таматарха). Т. к. вперше згадується у “Повісті временних літ” під 988 як уділ князя Мстислава Володимировича (982-1036), який він отримав від свого батька -київського великого князя Володимира Святославича. У період князювання у Тмуторокані (1010-23) Мстислав розширив територію князівства, перемігши князя касогів Редедю. Мстислав Володимирович укріпив місто, а в 1023 заклав церкву Богородиці. У серед. 11 ст. Т.к. підпорядковувалось чернігівським князям: Святослав Ярославич надавав його членам своєї родини. У 1060-64 та 1066-69 у Тмуторокані княжив син Святослава - Гліб Святославич. У 1068 Гліб Святославич виміряв відстані між Тмутороканню та Керчю по льоду Керченської протоки, що засвідчує напис на Тмутороканському камені. У 1064 Тмуторокань захопив Ростислав Володимирович - родоначальник династії галицьких князів. Посилення Т.к. у роки правління Ростислава Володимировича (1064-66) непокоїло візантійців, які й отруїли князя під час банкету в Корсуні. Після смерті Ростислава свою владу над Т.к. поновили чернігівські князі. Тмутороканський князь Роман Святославич (1070-79) готував із Тмуторокані походи у боротьбі за чернігівський стіл. Протягом 1081-83 у Т.к., вигнавши з міста чернігівського посадника Ратибора, правили князі-ізгої Давид Ігорович та Володар Ростиславич. У 1083 із візантійського заслання у Тмуторокань повернувся Олег Святославич, названий у “Слові о полку Ігоревім” Гореславичем. Прийнявши титул архонта Матрахи, Зіхії і усієї Хазарії, він правив князівством до 1115. Населення Т.к. було багатонаціональним: крім слов'ян, у ньому проживали греки, вірмени, хозари. У Тмуторокані існувало окреме єпископство. У 1061-74 поблизу міста у монастирі жив і творив літописець Никон Великий. Неодноразові напади половців на Т.к. на поч. 12 ст. порушили його торгові й політичні зв'язки з Подніпров'ям. Ослаблене князівство незабаром припинило своє існування, а його територія увійшла до складу Візантії.

О. Мазур (Львів).

ТМУТОРОКАНСЬКИЙ КАМІНЬ - мармурова прямокутна плита з висіченим на ній руським написом 1058. Знайдений у 1792 на Таманському березі Керченської протоки. Довжина плити 2,25 м., ширина 70 см., товщина 24 см. Вага бл. 850 кг. Напис “У літо 6576 індикта 6 (тобто 1068) Глеб князь мерил море по леду от Тьмутороканя до Крчева (Керчі) 14 000 сажень”. Текст вперше опублікував у 1794 А.Мусін-Пушкін. Знахідка мала велике наукове значення, адже допомогла визначити місцезнаходження давньоруського міста Тмуторокані і Тмутороканського князівства. Унікальність напису викликала жваву дискусію про його автентичність. Т.к. досліджували російські історики А.Оленін, А.Спіцин, Б.Рибаков, А.Монгайт. Відомості напису повністю підтверджуються даними літописних давньоруських джерел. У 1068 у Тмуторокані дійсно князював Гліб Святославич, який згодом був новгородським князем. У Візантії відлік років ішов по індиктах і подано тут вірно. Відстань від Тмуторокані (сучасн. Тамань) до Керчі рівно 23 км., що повністю відповідає відстані 14 000 махових сажень. Проведена наукова експертиза Т.к. (палеографії літер, ідентифікації князя, перевірка сучасними методами відстані між поіменованими пунктами) підтверджує давньоруське походження пам'ятки. На місці знахідки Т.к. археологи виявили споруди літописної Тмуторокані - центру Тмутороканського князівства. З 1857 Т.к. зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург; Росія).

О. Мазур (Львів).

ТОБІЛЕВИЧІ - родина видатних діячів української театральної культури. До родини Т. належали: Іван Карпович Т. (літ. псевд. -Карпенко-Карий;17(29).9.1845-2(15).9.1907) - видатний український драматург, актор, режисер. Н. у с. Арсенівці (тепер с. Веселівка Новомиргородського р-ну Кіровоградської обл.). У 1859 закінчив Бобринецьке повітове училище. Служив дрібним чиновником (писар). У 1865 переїхав до Єлизаветграда, де разом із М.Кропивницьким організував аматорський театральний гурток. Підтримував контакти з українськими революційними гуртками, за що восени 1883 звільнений з роботи і у 1884 висланий на три роки до Новочеркаська під нагляд поліції. Пізніше деякий час жив на хуторі Надія. Літературну діяльність розпочав у кін. 1870 років. Як драматург виступив на поч. 1880-х. 31889 працював на сцені як актор і один із керівників трупи П.Саксаганського. Створив на сцені образи Мартина Борулі та Омелька (“Мартин Боруля” І.Карпенка-Карого), Прокопа (“Сватання на Гончарівці” Г.Квітки-Основ'яненка), Опанаса (“Бурлака”), Назара і Хоми (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Пузиря (“Хазяїн” І.Карпенка-Карого), городничого (“Ревізор” М.Гоголя)та ін. Помер у Берліні, де перебував на лікуванні. Похований біля хутора Надія (тепер поблизу с. Миколаївки Кіровоградського р-ну Кіровоградської обл.). К.-К. написав сатирично-викривальні комедії “Розумний і дурень” (1885), “Мартин Боруля” (1886), “Сто тисяч” (1890), “Хазяїн” (1900), “Суєта” (1902) та ін., побутові драми - “Підпанки” (1883), “Наймичка” (1885), “Безталанна” (1886), “Батькова казка” (1892), п'єси на історичні теми - “Бондарівна” (1884), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Чумаки” (1897), “Гандзя” (1902), трагедію “Сава Чалий” (1899) та ін. І.Франко писав про К.-К., що він був одним з “батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література”. У 1956 відкрито музей-заповідник К.-К. - “Хутір Надія”. Марія Карпівна Т. (сценічн. псевд. - Садовська; за чоловіком -Садовська-Барілотті; 4.1855 - 27.03.1891)-визначна українська співачка та драматична артистка. Н. у с. Кам'яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер Братського р-ну Миколаївської обл.). Виступала на сцені в трупах М.Старицького, П.Саксаганського, М.Садовського. Серед ролей та партій С.: Наталка (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Одарка (“Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського), панночка (“Утоплена” М.Лисенка), Маруся (“Дай серцю волю, заведе в неволю” М.Кропивницького), Проня (“За двома зайцями” М.Старицького), Варка, Софія, Харитина (“Безталанна”, “Наймичка” І.Карпенка-Карого) та ін. (див. М.Садовська), Микола Карпович Т. [сценічн. псевд. - Садовський; 1(13).12.1856 -7.2.1933] - видатний український актор і режисер, один з основоположників українського професійного театру. Н. у с. Кам'яно-Костуватому. У 1888 разом з М.Заньковецькою заснував власну трупу, яка у 1898 об'єдналася з “Товариством російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського”. У 1905-06 очолював у Львові театр “Руська бесіда”. У 1907 С. разом із М.Заньковецькою створив у Києві перший стаціонарний український професійний театр. Серед ролей: Гнат, Тарас, Панас (“Безталанна”, “Бондарівна”, “Бурлака” І.Карпенка-Карого), Микола, Виборний (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Панас, Мартин Боруля, Пузир, Барильченко (“Бурлака”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Суєта” І.Карпенка-Карого), Назар (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Богдан Хмельницький, Тарас Бульба (“Богдан Хмельницький”, “Тарас Бульба” М.Старицького), Сава Чалий (“Сава Чалий” І.Карпенка-Карого), командор (“Камінний господар” Лесі Українки) та ін. Помер і похований у Києві (див. М.Садовський)-, Панас Карпович Т. [сценічн. псевд. - Саксаганський; 3(15).5.1859 - 17.9.1940] - видатний український актор, режисер, театральний діяч. З 1883 виступав на сцені українського театру під керівництвом М.Старицького і М.Кропивницького. У 1918 заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський державний академічний театр ім. М.Заньковецької). Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досяг у комедіях І.Карпенка-Карого (див. П.Саксаганський)-, Софія Віталіївна Т. [дівоче прізв. - Дітковська; 3(15).10.1860 - 7.10.1953] - українська актриса, письменниця. Дружина І.Карпенка-Карого. Племінниця польського революціонера З. Сераковського. Н. у с. Новоселиця (тепер Жмеринського р-ну Вінницької обл.). У 1883-85 співала в аматорському хорі М.Лисенка. Грала у трупах М.Старицького (1883-84), М.Садовського (1888-90), П.Саксаганського (1890-1907)та І.Карпенка-Карого.У 1908-16 виступала як драматична акторка у театрі М.Садовського в Києві. Кращі ролі: Тетяна (“Суєта” І.Карпенка-Карого), Лимериха (“Лимерівна” Панаса Мирного), Терпилиха (“Наталка Полтавка” І.Котляревського). Автор книг “Життя Івана Тобілевича” (1945), “Корифеї українського театру” (1947), “Мої стежки і зустрічі” (1957) та ін.

П. Панченко (Київ).