ТОВАРИСТВО ІМЕНІ МИТРОПОЛИТА П.МОГИЛИ - культурно-освітнє релігійне товариство, засноване 1931 у Луцьку. Ставило за мету поширення релігійної освіти і православної свідомості. Члени товариства стояли на засадах соборноправності української церкви. Товариство проводило широку видавничу діяльність, опублікувало у перекладі українською мовою “Чини Требника”, “Літургію св. Іоанна Златоуста”, “Малий Октоїх”, “Акафісти”, “Малий Богогласник”, “Молитовник”, видавало часописи “За соборність” (ред. І.Власовський), релігійний щомісячник “Шлях” (1936-39; ред. В.Островський, з вересня 1939 - Є.Богуславський). У 1930 роках товариство очолювали С.Тимошенко, М.Ханенко. Товариство припинило свою діяльність після вступу Червоної армії на Волинь у вересні 1939.

О. Мазур (Львів).

ТОВАРИСТВО ІСТОРИЧНЕ у Львові - науковетовариство, засноване 14.10.1886 польським істориком К.Ліске з метою “сприяння розвитку історичних наук, з особливим висвітленням історії Червоної Русі”. Товариство об'єднувало, головним чином, польських істориків, зокрема, Освальда Бальцера, Людвіка Фінкеля, Людвіка Цвіклінського. Головним друкованим органом товариства був “Kwartalnik historyczny” (“Квартальник історичний”). Перед Першою світовою війною з Ті. співпрацювали також українські вчені: М.Грушевський, К.Студинський, Ю.Цепевич, О.Колесса, М.Кордуба, Іван Белей, О.Барвінський. Активним членом Ті. у 1880-90 роках був І.Франко. Українські вчені постійно виступали на засіданнях товариства. На сторінках “Квартальника” публікувалися дослідження українських вчених та рецензії на них, періодично подавалися огляди української політичної та наукової преси. У міжвоєнний період товариство було перейменовано у Польське історичне товариство, а його співпраця з українськими істориками значно послабилася. У наш час товариство продовжує свою діяльність у Польщі.

О. Середа (Львів).

ТОВАРИСТВО НАУКОВИХ ВИКЛАДІВ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ - громадська просвітницька організація в Галичині, яка ставила за мету поширювати і популяризувати серед українського населення наукові знання з різних ділянок природознавства і суспільного життя - економіки, політики, культури, мистецтва тощо. Засноване 1908 за ініціативою професора Львівського у-ту О.Колесси, який очолював Головну раду товариства до 1912. Організовувало науково-популярні лекції, курси на зразок народних університетів для піднесення освітнього і культурного рівня галицьких українців, надсилало лекторів на прохання інших громадських і культурних товариств (“Зоря”, “Просвіта”, “Українське педагогічне товариство”, “Сила”). Членами Товариства були переважно українські науковці Львівського у-ту, Наукового товариства ім. Т.Шевченка: Б.Загайкевич, І.Кокорудз, І.Крип'якевич, В.Левицький, В.Охримович, І.Раковський, І.Свенціцький, С.Рудницький, С.Томашівський, М.Федюшко та ін. - всього понад ЗО чоловік. Тематика лекцій була різноманітною - з природознавства, географії, історії, філософії, літератури, мистецтва. За перші чотири роки існування члени товариства прочитали понад 400 лекцій, на яких побувало понад 45 тис. слухачів. Було створено сім філій (Львів, Перемишль, Рогатин, Самбір, Сокаль, Станіслав, Тернопіль). Після Першої світової війни відновило свою діяльність і продовжувало її до 1939. У 1921-25 товариство підтримувало зв'язок з Львівським (таємним) українським університетом. Головами Товариства у різний час були В.Щурат, В.Кучер, І.Свенціцький, Д.Лукіянович. З 1929 у львівській філії організації значний вплив мав Союз української націоналістичної молоді, який використовував товариство як прикриття для політичної роботи. Діяльність Товариства мала помітний вплив на культурно-освітнє життя галицьких українців, особливо напередодні Першої світової війни. Припинило діяльність у вересні 1939 після встановлення радянської влади у Західній Україні.

Л. Зашкільняк (Львів).

ТОВАРИСТВО ОБ'ЄДНАНИХ СЛОВ'ЯН -таємна політична організація. Заснована на поч. 1823 у Новограді-Волинському колишніми членами Товариства першої згоди - офіцерами А. та П.Борисовими і учасником польського визвольного руху Ю.Люблінським. До складу ТОС входили понад 50 офіцерів нижчих чинів із військових частин, що дислокувалися на Волині та Київщині. Окрім засновників, найбільш активними членами Товариства були Я.Андрієвич, О.Усовський, І.Горбачевський, І.Сухинов, Я.Драгоманов, П.Громницький, Я.Андрієвич, М.Лісовський, В.Бечаснов, І.Іванов, А.Кульмін, О.Пестов, В.Соловйов, О.Тютчев, М.Щепилло. Керівником товариства був П.Борисов, а ідеологами - Ю.Люб-лінський та І.Горбачевський. Головні засади діяльності ТОС відображені у програмних документах - “Клятвенній обіцянці” і “Правилах” (17 пунктів), в основі яких лежала ідея панславізму. ТОС ставило за мету звільнення слов'янських народів від деспотичної абсолютистської влади й іноземного панування, встановлення республіканського ладу в слов'янських країнах та їхнє об'єднання у федеративний союз. Передбачалося подолання незгод між слов'янськими народами, чітке означення кордонів між національними державами. Кожна з держав мала право самостійно вирішувати питання політичного устрою, організації виконавчих органів влади, прийняття основних законів. На чолі федеративного союзу мало постати зібрання представників усіх республік - конгрес, які могли приймати спільні закони. Кожен народ-член федерації - має свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішує всі питання свого внутрішнього життя. Соціальна програма ТОС передбачала знищення кріпацтва. До складу федерації мали увійти Росія, Польща, Молдова, Валахія, Моравія, Богемія, Сербія, Трансільванія, Далмація, Кроація та Угорщина (угорські українці). Щодо українців та білорусів, то їх зачислили до “русского” народу, в чому виявилася обмеженість національної програми та самосвідомості членів ТОС. Члени товариства мали намір досягнути поставленої мети шляхом військового повстання. У вересні 1825 на зборах у с. Ліщині на Житомирщині члени ТОС погодилися із пропозицією представників Південного товариства декабристів С.Муравйова-Апостола та М.Бестужева-Рюміна про об'єднання і увійшли до його складу, зберігаючи свою програму і окрему управу. Члени ТОС брали участь у підготовці збройного повстання, проводили агітацію у військах. Під час виступу Чернігівського полку вони приєдналися до повстанців, зазнали поразки і були заслані до Сибіру (див. Чернігівського полку повстання).

О. Мазур (Львів).

ТОВАРИСТВО ПРИХИЛЬНИКІВ СЛОВ'ЯНЩИНИ - таємний польський громадсько-літературний гурток, заснований студентською молоддю Львівського ун-ту. Діяв у 1821-26. Провідні діячі: Л.Набєляк (керівник), А.Бельовський, Л.Семенський та ін. За свідченням Л.Набеляка, поштовх до створення товариства дали “історичні дослідження Зоріана Ходаковського на ниві слов'янщини, а крім того, недавні, хоч і невдалі, політичні зусилля Постеля і Муравйова”, які надихнули молодь “слов'янським духом”. Товариство ставило перед собою завдання: по-перше, за рахунок використання давньослов'янських пам'яток збагачувати національну літературу; по-друге, шляхом ознайомлення з літературою та історією різних слов'янських народів установлювати тісніші відносини дружби і доброзичливості між цими народами. Т.п.с. являло собою по суті дискусійний клуб, в якому формувались естетичні та політичні погляди його членів і прихильників. Члени товариства, дотримуючись ідейних засад гуртка, продовжували діяльність і в 1830 роках. Його підсумком стало видання альманахів “Haliczanin” (1830), “Ziawonia” (т. 1, 1834; т. 2, 1837 - конфіскований цензурою, перевиданий у Страсбурзі у 1839), видавці та автори яких підтримували тісні творчі зв'язки з “Руською трійцею”.

Ф. Стеблій (Львів).

ТОВАРИСТВО ПРИХИЛЬНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, НАУКИ І ШТУКИ у Львові - громадська організація, створена 1904 за ініціативою М.Грушевського. Основним своїм завданням товариство вважало сприяти розвиткові української культури і науки, підтримувати інтелігенцію з усіх українських земель. Головою товариства незмінно був М.Грушевський, заступником - І.Франко, секретарем - /.Труш. Напередодні Першої світової війни налічувало 36 членів, що походили з Галичини і Над дніпрянської України {В.Вин-ниченко, І.Джиджора, М.Василенко, М.Заньковецька, О.Кандиба, І.Кревецький, В.Липинський, І.Нечуй-Левицький, М.Садовський, В.Симиренко та ін.). Товариство популяризувало твори українських митців і науковців шляхом їх видання, влаштовувало лекції, виставки тощо. У 1904 товариство організувало наукові курси, в 1905 - виставку творів ужиткового мистецтва. Члени товариства організували відзначення ювілею І.Нечуя-Левицького, а в 1907 - вшанування М.Садовського. Надавало премії українським митцям (І.Франку, Ф.Вовку, М.Шкрібляку, В.Доманицькому, С.Томашівському), пенсії (М.Коцюбинському). Видало низку праць І.Франка, перекладів В.Щербаківського, поезії Г.Чупринки, дослідження С.Томашівського, планувало широкомасштабні видання творів Лесі Українки, В.Леонпіовича, В.Липинського, О.Левицького, М.Вовчка. Частину коштів передавало на підтримку Української видавничої спілки. З початком Першої світової війни 1914-18 припинило свою діяльність.

Л. Зашкільняк (Львів).

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП) - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917. Створена на поч. 1908 у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної парти для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім дем.-радикалів, увійшли діячі соціал-демократичних (С.Петлюра, М.Шаповал, В.Винниченко) та ліберальних (А.В'язлов, Є.Чикаленко, А.Ніковський, Ф.Матушевськийіа ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - “громади ТУП” діяли по всій Україні (бл. 60), а також у Петербурзі та Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є.Чикаленко, С.Єфремов, Ф.Матушевський, О.В'язлов, В.Леонтович, О.Ніковський, Л.Яновська, В.Прокопович, Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, О.Корчак-Чепурківський, Л.Жебуньов, П.Холодний. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета “Рада” та журнал “Украинская жизнь” (виходив у Москві в 1912-17, ред. О.Саліковський та С.Петлюра). На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення “Просвіт”, клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з ін. організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. З поч. Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є.Чикаленко, А.Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні, інша (Л.Яновська) стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 випустила декларацію під заголовком “Наша позиція” з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо. Рада ТУП підтримала ноту Вільсона у справі примирення воюючих держав. ТУП встановило тісні зв'язки з думськими фракціями трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які підтримали українські домагання у сфері культурно-національного самовизначення і виступили в Думі щодо заборони святкування в Києві століття від дня народження Т.Шевченка. Після Лютневої революції 1917 Рада ТУП разом з представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду, обравши на посаду голови М.Грушевського. 25-26.3.1917 у Києві відбувся з'їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави і у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів; забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У червні 1917 Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

ТОВАРИШ - титул рядового козака, повноправного члена січового товариства. У 18 ст. за військові заслуги гетьман присвоював титул військовий Т. (дорівнював сотникові). Військові Т. виконували особисті доручення гетьмана і мали право брати участь у раді старшини. У 17-18 ст. в українському війську існував титул бунчукового Т. (див. Бунчуковий товариш). У Гетьманщині в 2 пол. 17 - наприкін. 18 ст. існував титул значковий Т., який надавався гетьманом або Генеральною військовою канцелярією (див. Значковий товариш). Козаки, які служили під полковою хоругвою “значком”, мали титул значкових товаришів.

О. Кривоший (Запоріжжя).

“ТОВАРИШ” -літературно-науковий журнал радикального студентства. Виходив у Львові. Ідея його видання виникла в середовищі “Академічного братства”, її ініціаторами були студенти В.Будзиновський, М.Ганкевич, О.Маковей, Є.Козакевич, С.Козловський. До редакції журналу, крім студентів, входили М.Павлик, І.Франко, О.Терлецький. Вийшов лише один номер 24.7.1888 (на титулі зазначено 10.7.) за фактичною редакцією І.Франка (обсяг -116 с.). Містив вірші О.Маковея і М.Старицького, оповідання І. Франка, розвідку М.Павлика “Русини в Америці”, дві наукові статті М.Драгоманова, листи Ю.Федьковича і Т.Шевченка. Через суперечності між видавцями редакція журналу перейшла до рук “молодих” радикалів, які виявилися неспроможними продовжити видання “Т.”.

В. Благий (Львів).

ТОВАРНИЦЬКИЙ ІВАН (1782-29.12.1869) - один із перших українських промисловців у Львові, колекціонер, меценат. Походив із бідної родини. Завдяки своїй праці став власником найбільшого у місті кондитерського закладу. Був членом міської ради, куратором Галицької ощадної каси (з 1850), почесним членом музичного товариства. Ставши членом Ставропігійського інституту Львові (1842), неодноразово обирався його старшиною (у 1846-51, 1861-69 - віце-сеньйор, у 1852-60 - сеньйор). Підтримував український національний рух. У 1848-51 - член-засновник Головної руської ради, один з ініціаторів заснування української газети “Галицька пчола”, співорганізатор Першого з'їзду українських діячів науки, освіти і культури у Львові (див. Собор руських учених), співзасновник Галицько-руської матиці, член комісії побудови Народного Дому у Львові. У 1864 був одним з ініціаторів заснування українського професійного театру “Руської бесіди” у Львові. Зібрав цінні колекції рідкісної зброї (пограбована під час Львівського збройного повстання 1848), нумізматики, мінералів та живопису (подаровані Народному Дому у Львові). Матеріально підтримував монастирську дівочу школу в Яворові. Значні кошти заповів Ставропігійському ін-ту, Успенській церкві у Львові та призначив 5 стипендій для незаможних студентів.

Ф. Стеблій (Львів).

ТОВСТА МОГИЛА - скіфський курган 4 ст. до н.е. біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл. Досліджений у 1971 київським археологом Б.Мозолевським. Висота кургану -8,6 м, діаметр - 57 м. Обведений по колу ровом, в якому були залишки тризни (кістки тварин і уламки посудин). Відкрито центральну і бокову гробниці. Центральна гробниця складалася з глибокої вхідної ями (7,75 м), двох ніш-катакомб для зберігання їжі та центральної ями з коридором для вхідної ями. У центральній гробниці поховано знатного скіфа 40-50 років, який лежав на дерев'яному помості. Його одяг був прикрашений золотими бляшками. Тут знайдено срібний ріг-ритон, бронзову булаву, зброю тощо. Численні речі (з них бп. 600 золотих), у т. ч. золота нагрудна підвіска (пектораль), знаходились у коридорі. У бокових нішах виявлено кістяки трьох “конюхів”, чотирьох коней, залишки візка. У боковій гробниці поховано молоду жінку (20-30 років) у золотому головному уборі із золотими браслетами і перснями на руках та золотими підвісками біля скронь. Поруч неї у саркофазі лежала малолітня дитина. Недалеко знайдено срібний і скляний посуд, бронзове дзеркало, а в одній

із ніш знаходилися бронзові жаровня і казан. Курган був усипальницею знатної сім'ї, що належала до одного з племен т. зв. царських скіфів. Курган пограбований у давнину.

М. Пелещишин (Львів).

ТОЛСТОЙ ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ (1(13).3.1823 - 25.4.(7.5).1889) - російський державний діяч. У 1843 закінчив Царсько-сельський ліцей. З 1853-директор канцелярії Морського міністерства. У 1865-80 - обер-прокурор Синоду, з 1866 - одночасно міністр народної освіти та член Державної Ради. Провів у 1871 гімназійну реформу, яка забезпечила перевагу класичної освіти. У 1882-89 - міністр внутрішніх справ і шеф жандармів. Прихильник політики “сильної влади”. Був відвертим ворогом українського національного руху, брав участь у підготовці Емського акту 1876. У 1884 видав розпорядження про нагляд за українськими театральними трупами та українофілами. Т. був ініціатором прийняття “Тимчасових правил”, які значно посилювали цензуру преси. З 1882 -президент Російської Академії наук.

/. Підкова (Львів).

ТОМАКІВСЬКА СІЧ - одне з перших укріп-пень запорозьких козаків на дніпровському острові Томаківка (поблизу сучасного м. Марганця; затоплений водами Каховського водосховища). Існувала з серед. 16 ст. до 1593. Перші відомості про Томаківський уход вміщені в люстрації 1552. Точної дати будівництва укріплення і перетворення поселення у центр запорозького козацтва немає. Опис побуту і звичаїв козаків у час існування Т.С. зробив польський хроніст шляхтич Папроцький. До періоду існування Т.С. відноситься поява в історичних джерелах (“Хроніка М.Бєльського”) терміну “Кіш” (див. Кіш Запорозької Січі). Після нападу на Січ у 1593 кримських татар (скористалися відсутністю запорожців у зв'язку з походом проти польської шляхти) та зруйнування ними всіх укріплень запорожці збудували Базавлуцьку Січ.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТОМАРИ - українізований грецький рід у Лівобережній Україні. Відомий з серед. 17 ст. Володіли значними маєтками на Полтавщині та Катеринославщині у 18-19 ст. Представники: Іван Т. (рр. н. і см. невід.) - грецький купець. У 1662-75 торгував у Переяславі; Степан Іванович Т. (р. н. невід, -п. 1715) - козацький полковник. Син Івана Т. Служив при дворі гетьмана І.Самойловича. Зять чернігівського полковника Я.Лизогуба. З 1684 - домонтовський сотник. У 1706-15 - полковник Переяславського полку; Василь Іванович Т. (р. н. невід. - п. 1726) - син Івана Т., був вибельським сотником (1704—15), а при гетьмані І.Скоропадському став чернігівським полковим суддею (1715-26). Їхні потомки традиційно обіймали різні посади в домонтовській сотні і в Переяславському полку, були бунчуковими або значковими товаришами, набули значні маєтності. Онук Степана Івановича Т. бунчуковий товариш Степан Васильович Т. володів 2499 кріпаками. У нього служив домашнім учителем І.Котляревський.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (9.1.1875 -21.12.1930) - визначний український історик, громадський та політичний діяч, дійсний член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Н. у с. Купновичі Рудківського повіту (тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Самбірській гімназії. Навчався у Львівському ун-ті, який закінчив зі ступенем доктора філософії. Деякий час учителював у гімназіях у Перемишлі, Бережанах і Львові. У 1912-14 - доцент австрійської історії у Львівському ун-ті. Був активним учасником суспільно-політичного життя, у 1913-14 - в.о. голови НТШ у Львові. Належав до Української національно-демократичної партії. Організатор стрілецького руху, член Бойової Управи УСС та Загальноукраїнської культурної ради у Відні. У роки Першої світової війни жив у Закарпатті та Відні. У листопаді 1918- лютому 1919- делегат Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 для спеціальних доручень. З березня 1919 по червень 1921 - на українській дипломатичній службі: радник делегації УНР та керівник делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919-21. У 1920 - представник уряду ЗУНР у Лондоні. У 1921-25 жив у Берліні, співпрацював

у газеті “Українське слово”, був редактором тижневика “Літопис політики, письменства і мистецтва”. У 1925 повернувся до Львова, де редагував часопис “Політика”, учителював у гімназії. З 1928 і до кінця життя - доцент історії України Краківського ун-ту. У повоєнний час Т. став однією з чільних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації, співтворець ідеології й тактики Української католицької народної партії. Т. - один із засновників т. зв. державницької школи.

Наукові зацікавлення Т. охоплювали історію України від початків Київської держави до повоєнного десятиліття. Упродовж тривалого часу його увага була зосереджена на вивченні історії Хмельниччини та її відгомонів у Галичині, чому присвячено ґрунтовні наукові розвідки та зібрано багатий джерельний матеріал. Паралельно Т. займався історією Гетьманщини періоду правління 1.Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 тт.), рукопис якої втрачений у роки Першої світової війни. У 1915 опубліковано нарис німецькою мовою підзаголовком “Світово-політичне значення Галичини” та україномовний варіант цієї праці - “Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни” (1915). Т. студіював також історію Закарпатської України, зокрема, її етнографічні відносини та становище українців. Опублікував низку ґрунтовних розвідок на тему історії Української церкви. У 1928 розпочав працю над великою історією церкви (планувалося 4 томи). У “Записках ЧСВВ” надруковано вступ до “Історії церкви на Україні”.

Власну концепцію історії України Т. виклав у праці “Українська історія” (1919), перша і єдина опублікована частина якої охоплювала період до 1569. Процеси історичного розвитку України зводив до трьох основних визначальних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочівниками); суперництво із Польщею, що є виразом політико-культурної суперечності Заходу і Сходу; боротьба з суперматією Московщини, в основі якої лежить політико-господарський контраст Півночі й Півдня. Важливими етапами на шляху цього поступального розвитку були:

здобування землі, відокремлення від “руськості”, витворення окремої національно-культурної індивідуальності та здобуття політичної самостійності. Т. особливо високо цінував державу; переломний момент у процесі творення української нації вбачав у досягненні українським народом власної державності. Першою справді українською національною державою вважав Галицько-Волинське князівство. Однією з характерних рис Т. як дослідника та громадського діяча було вміння екстраполювати досвід історичного аналізу та синтезу на сучасні суспільно-політичні явища і процеси.

Серед найголовніших праць Т.: “Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки” (1906), “Угорщина і Польща на початку 18 ст.” (1908), “Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину /Два місяці української політики 1648 р.” (1914), “DieWest-politische Bedeutung Galiziens” (1915), “Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни” (1915), “Українська історія: нарис І. Стародавні і середні віки” (1919), “Бісмарк і Україна” (1924), “Петро - перший уніатський митрополит” (1928), “Десять літ українського питання в Польщі” (1929), “Вступ до “Історії Церкви в Україні”. З церковною малою Східної Європи в 9-13 ст.” (1932) та ін. Т. підготував численні зб. документів, зокрема, “Матеріали до історії Галичини” (т. 1-3, 1889, 1901, 1913), “Матеріали до історії галицько-руського шкільництва 18-19 ст.” (1900), “Ватиканські матеріали до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну 1648-1957” (1919).

Н. Бортник, М. Швагуляк (Львів).

ТОН АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ (1800 - р. см. невід.) - архітектор. У 1820 закінчив Петербурзьку AM. Викладав архітектуру в Харківському ун-ті, працював на посаді архітектора в Харківському інституті шляхетних дівчат. Міський архітектор Харкова до 1845. Після смерті арх. Є.Васильєва закінчував дзвіницю-пам'ятник Успенського собору на честь перемоги над Наполеоном І. За його проектами споруджено будинок драматичного театру (тепер театр ім.Т.Шевченка) у Харкові.

М. Ерстенюк (Львів).

ТОРГОВИЦЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ 1792 (Тарговицька конфедерація) - союз польських магнатів на чолі з К.Браницьким, В.Жевуським і Щ.Потоцьким, створений з метою ліквідації прогресивних реформ державного устрою, ухвалених Чотирирічним сеймом (1788-92), та конституції Речі Посполитої 1791. У 1788-92 польський сейм провів ряд реформ, спрямованих на послаблення позицій магнатської олігархії, посилення королівської влади та зміцнення становища Польщі щодо Російської імперії. Здійснені реформи і положення нової конституції (скасовували виборність королів, ліберум вето та позбавляли права голосу малоземельну шляхту, яка підтримувала інтереси магнатів) значно посилювали королівську владу та зміцнювали зовнішньополітичне становище Речі Посполитої, що не могло не викликати незадоволення як магнатської політичної опозиції, так і російського уряду. 14.5.1972 у м. Тарговиця (тепер с. Торговиця Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.) одночасно з вторгненням російських військ на територію Правобережної України, що входила до складу Речі Посполитої, було проголошено про створення Т.к. План збройного виступу польських магнатів проти королівської влади (рокош) було розроблено ще в 1791 у Петербурзі за участю російської імператриці Катерини II. У міру просування царських військ конфедерати встановлювали свої тимчасові органи влади, придушували повстання українських селян. Прагнучи припинити розгортання громадянської війни і зберегти за собою престол, король Станіслав Понятковський за вказівкою Катерини II приєднався до конфедерації. В умовах терору і репресій реформаторського табору конфедерати провели нові вибори до сейму, який зібрався 1793 не у Варшаві, де міцні позиції мали патріоти-реформатори, а в Гродно. Речі Посполитій було нав'язано правління магнатської олігархії та окупантів, усі демократичні реформи скасовано. Результатом Т.к. став другий поділ Польщі (1793) Росією і Пруссією, за яким до складу Російської імперії відійшла Правобережна Україна. У відповідь на політику Т.к. і розподіл країни вибухнуло повстання патріотичних сил під проводом Т.Костюшко (1794). Т.к. увійшла в історію Польщі як символ національної зради.

Л. Зашкільняк (Львів).

ТОРКИ -тюркомовні племена, які становили частину гузів. Останні вперше згадуються у працях Гардізі й Костянтина VII Багрянородного (10 ст.). Гузи жили в басейні р. Урал, на межі тайги і степу. Основу їхнього господарства становило кочове тваринництво. Перебували в постійному суперництві з найближчими сусідами -печенігами. В серед. 10 ст. гузи підкорили частину печенігів. Згодом, рятуючись від посухи, частина гузів переселилася у верхів'я Амудар'ї, інші рушили на захід і дійшли до руських земель. Виокремленню Т. із гузів сприяв і релігійний фактор. За відомостями історика Шараф аттахір Марведі (поч. 12 ст.), серед гузів внаслідок прийняття частиною з них ісламу стався розкол і почалася ворожнеча. Та частина гузів, яка не перейшла на мусульманство, поступово була витіснена на Захід і згодом згадується в руських літописах під назвою “Т.”. У другій пол. 10 ст. виступали союзниками князів Святослава Ігоровича й Володимира Святославича. У 963 воювали на боці князя Святослава проти Хозарського каганату. В 985 Т. підтримували руську дружину у війні з волзькими булгарами. У серед. 11 ст. Т. витіснили печенігів і розселились у степах Південної Русі. У 1060 просування Т. далі у Придніпров'я було зупинено після розгрому їхніх орд об'єднаними силами князів Ярославичів. У 1064 Т. переправилися через Дунай, спустошили Македонію й Фракію, дійшли до Константинополя. Значні людські втрати, постійна ворожнеча з печенігами змусила частину Т. стати васалами київських князів і розселитися в Київському й Волинському князівствах. Руські князі використовували військову силу Т. у міжусобних війнах та для охорони південних кордонів Київської Русі проти кочівників. У 1092 Т. у союзі з волинським князем Васильком Теребовельським напали на Польщу. В 1116 частина Т. разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася в межі Русі. Т. розмістилися в басейні р. Рось (притоки Дніпра), де ними було засноване селище Торчеськ, і на Переяславщині (т. зв. переяславські Т.). Частина Т., що перейшла до осідлості, послов'янилася, решту асимілювали половці. У топоніміці сучасної України збереглися сліди перебування Т. на південноруських землях - річки Торець і Торч; Торське городище (побл. Слов'янська Донецької обл.); Торський шлях уздовж р. Тетліги тощо.

Н. Темірова (Донецьк).

ТОХТАМИШ Пяс ед-Дін (р. н. невід. - п. 1406) - золотоординський хан-чингізид, син Туй-Ходжі оглана, нащадка хана Джучі. Останній правитель Золотої Орди. За Т. Золота Орда досягла вершини своєї економічної та військової могутності. У 1376 Т. втік у Самарканд до Тімура. За підтримки Тімура отримав області Отрара (півд. Казахстан) 1 Саурана (бас. р. Сирдар'ї) і протягом 1378-79 завоював Сигнак. У 1380, використавши поразку темника Мамая на Куликовому полі, посів біло-ординський престол, а згодом захопив владу і в Синій Орді. Протягом кількох років зумів відновити державну єдність Золотої Орди. У 1382 Т. захопив Москву, жорстоко пограбував І спалив місто. У 1389 Т. напав на володіння Тімура і розпочав з ним тривалу боротьбу. У 1385 Т. пограбув Тебріз, де захопив у полон персомовного поета Кемаля Ходжені, якого тримав три роки в Сараї на Волзі, У 1391 військо Т. було розгромлено арміями Тімура при Кундурчі, а в 1395 зазнало поразки в долині ріки Терек, внаслідок чого Т. втратив усі свої володіння на схід від Волги. Під час цієї війни Тімур зруйнував золотоординські міста, які арабські мандрівники називали “зосередженням наук та багатств”, зокрема Хаджі-Тар-хан (Астрахань) та Сарай аль-Джадід (Сарай Берке). У 1398-99 військо Т. було розбите ханом Заволзької орди Тімур-Кутлуєм, і він був змушений втекти у Литву до великого князя литовського Вітовіпа. Деякий час проживав з родиною у Києві та в м. Ліді (тепер Білорусь). У 1399 загони Т. разом з литовськими військами на Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, зазнали поразки від орд хана Тімур-Кутлуя та його мурзи Едигея. Загинув у Сибіру 1406 від руки хана Шадібека. Нащадки Т. пізніше володіли золотоординським престолом, однак Золота Орда вже ніколи не піднялася до того рівня, якого вона досягла в сер. 1380 років.

Я. Полотнюк (Львів).

ТРАНСІЛЬВАНІЯ (Семигород)-історична область на півночі Румунії. Займає Трансільванське плато і частину гірських хребтів східних та південних Карпат. Площа 60 тис. км". Населення - понад 4 млн. чол., в основному румуни та угорці, живуть також німці, євреї, українці та ін. У другій пол. 1 тис. до н.е. Т. населяли даки, в яких у 1-2 ст. виникають зародки державності. На поч. 2 ст. територію Т. захопили римляни, що заснували провінцію Дакія (106-271 ). Після відступу римлян, спричиненого вторгненням кочових племен, через територію даків у 3-6 ст. пройшли готи, гуни, гепіди, авари. У 6-7 ст. у Т. поселилися слов'яни. Разом з тим збереглося і романізоване гото-дакійське населення, на основі якого в 10 ст. утворилася східнороманська етнічна спільність волохів - предків румунів.

Наприкін. 9 ст. у Т. прийшли угорці. З 11-12 ст. територія Т. належала до Угорського королівста. Частина волоського населення перейшла у Валахію та Молдову, натомість Т. заселяють угорці-секеї та німецькі колоністи - сакси (останні дали назву краю - Sieben-burgen, Семигород). Серед слов'янського населення Т. частину становили українці, які згодом були асимільовані угорцями та румунами. У 1241—42 Т. зазнала монголо-татарської навали. Посилення соціального гніту викликало селянське повстання 1437-38 під проводом Д.Дожі, яке поширилося й на Т. З 15 ст. Т. зазнала турецьких вторгнень. У 1541 було утворено Трансільванське князівство, яке стало васалом Османської імперії. Наприкін. 16 ст. валаському господарю Михайлу Хороброму, що вів уперту боротьбу проти турецьких завойовників (в його війську служили 7 тис. українських козаків), вдалося на нетривалий строк об'єднати Валахію, Молдову і Т. в єдине князівство. У 17 ст. за територію Т. вели запеклу боротьбу імперія Габсбургів та Туреччина.

Трансільванські князі Юрій І Ракоці і Юрій II Ракоці підтримували союзницькі воєнно-політичні контакти та дипломатичні відносини з Українською гетьманською державою - Гетьманщиною (див. також Угорщина). У 1687 Т. потрапила під владу Габсбургів, що було закріплено Карловицьким конгресом 1698-99. У 1703-11 Т. стала центром угорського національно-визвольного руху під проводом Ференца Ракоці II, спрямованого проти Габсбургів. У повстанні разом з угорцями брали участь румуни та закарпатські українці. Під час революції 1848-49 у Т. загострилися угорсько-румунські суперечності, які вміло використав віденський уряд для придушення національно-визвольного руху на цих землях. З утворенням Австро-Угорщини Т. знаходилась у складі Угорського королівства. Після розпаду Австро-Угорської імперії землі Т. наприкін. 1918 відійшли до Румунії, що було підтверджено Тріанонським мирним договором 1920. За Віденським арбітражем 1940 (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) північну частину Т. було передано Угорщині, проте після зайняття восени 1944 Т. радянськими військами її знову було повернуто Румунії. Паризький мирний договір 1947 з Румунією та Угорщиною підтвердив приналежність Т. до Румунії. В умовах комуністичної диктатури в Румунії на суспільне життя багатонаціонального населення Т. наклали відбиток етнічні проблеми, в першу чергу румунсько-українські взаємини. У 1940-50-х роках Бухарест проводив порівняно лояльну політику щодо розвитку освіти й культури нерумунських національностей. У 1962-65 у східній Т. існувала Угорська автономна область. Згодом румунський тоталітарний режим почав утискати права національних меншин і проводити політику румунізації, що призвело до зростання напруження у міжнаціональних відносинах. У трансільванському місті Темішоара у грудні 1989 розпочалася демократична революція, внаслідок якої було повалено комуністичний режим Н.Чаушеску (див. також Румунія).

Г. Кипаренко (Львів).

“ТРАНСНІСТІЯ” (у перекладі з румунської-“Задністров'я”) - назва, яка вживалась німецько-румунськими окупаційними властями щодо земель між ріками Дністер, Буг, Рів, Лядова та Чорноморським узбережжям під час радянсько-німецької війни 1941-45. Після окупації частини півдня України німецьке командування 30.8.1941 передало під тимчасове управління свого союзника - Румунії територію, яка охоплювала Одеську, Ізмаїльську, Чернівецьку обл., пд. райони Вінницької, зх. райони Миколаївської та Херсонської обл. Румунська адміністрація створила на цих землях адміністративну одиницю - “Т.” (цю назву румунські історики вживали з поч. 20 ст. для окреслення земель на схід від Дністра, що розглядалися націоналістичною ідеологією як одвічна румунська територія). “Т.” займала територію 40 тис. кв. км. (складалася з 13 повітів і 65 волостей) і налічувала бл. 2,2 млн. чол. Адміністративний центр знаходився спочатку у Тирасполі, пізніше в Одесі. Губернатором “Т.” у 1941-44 був Г.Алексіану. Він підпорядковувався військово-цивільному кабінетові для управління Бессарабії, Буковини та “Т.”. Окупаційний режим у “Т.” був дещо ліберальнішим, ніж у Райхскомісаріаті Україна; хоча “Т.” трактувалася як колонія, румунській адміністрації йшлося не про масове винищення місцевого населення, а лише про його румунізацію. Територія “Т.” розглядалася Бухарестом як “румунський Сибір”; у 1941—43 сюди масово виселяли з румунських етнічних земель, Буковини і Бессарабії євреїв (100 тис.) та циганів (23 тис.), де значна частина з них загинула. На поч. 1944, з наближенням фронту, управління “Т.” було передано спочатку румунській, а пізніше - німецькій військовій адміністрації. Перестала існувати у березні 1944 після зайняття радянськими військами у березні 1944 території “Т.”.

Д. Кушппір (Львів).

ТРАЯНОВІ ВАЛИ (Троянові вали) - назва стародавніх оборонних споруд, які знаходилися у Пд.-Зх. Україні, Молдові, Румунії. В Україні збереглися на території Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та Чернівецької обл. Спорудження Т.в. приписується римському імператорові Траяну (98—117). Найпотужніша лінія Т.в., яка складалася з трьох рядів валів (з двох земляних і одного кам'яного валів) завдовжки 60-120 км., знаходиться на території Добруджі (Румунія). Висота валів у деяких місцях сягала 8 м. Час спорудження і призначення Т.в. точно не встановлено. Припускають, що деякі з них входили у воєнно-стратегічну лінію римських укріплень, які справді споруджувались за Траяна (кін. 1-поч. 2 ст.н.е.). За деякими даними, кам'яний вал було збудовано у 4 ст. н. е. Деякі Т.в. належать до більш раннього, інші - до більш пізнього часу. У 3—4 ст. місцеві слов'янські племена використовували Т.в. для оборони від римлян (для цього було засипано рів з північного боку валу і викопано з південного). Згідно з іншою версією, частину Т.в., які служили перешкодою для кінноти кочівників, спорудили анти для захисту від кочових племен у серед. 1 тис.н.е. Назва “траяни” походить від слова “потрійні”. Спорудження валів свідчить про наявність у антів міцної військової організації, здатної мобілізувати населення для будівництва оборонних споруд такого масштабу. У Середньому Подніпров'ї подібні споруди носять назву Змійові вали.

/. Підкова (Львів).

“ТРЕТІЙ РИМ”- ідеологічна доктрина, що існувала в Московському царстві в 16-18 ст. З'явилася у 16 ст. після перетворення Московського князівства в централізовану державу. Теорію сформулював чернець Єлізаровського монастиря (під Псковом) Філофей, підкреслюючи всесвітнє значення Московської держави як спадкоємиці Візантійської і Римської імперій. Минуле людства Філофей розглядав як історію трьох обраних Богом народів і держав. Першою (“Перший Рим”) була Римська імперія, що впала під навалою варварів. Другою (“Другий Рим”) - Візантія, яка після укладення Флорентійської унії 1439, а отже відступу від істинної християнської віри, якою являється лише православ'я, була покарана Богом, покараний і “другий Рим” - Константинополь (в 1453 взятий турками). “Третім Римом” стала Москва, а четвертому Риму, за висловом Філофея, не бути (“Два убо Рими падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”). Певне підґрунтя для цієї теорії давав шлюб великого Московського князя Івана III з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог, після якого Іван III титулувався царем, а на гербі Росії з'явився візантійський двоголовий орел. Православна церква підтримала ідеї Філофея, представляючи Москву центром і останньою опорою світового християнства. Уявлення про вищість (“богообраність”) Москви, її месіанської ролі у християнському світі здобули популярність серед широких верств населення Росії, формуючи національну свідомість російського народу. Ця ідеологія стала підґрунтям для завойовницької політики російського самодержавства та підкорення інших народів, що виправдовувалося необхідністю збереження і поширення “істинної віри”.

О. Щодра (Львів).

ТРЕТЯК ЮЗЕФ (28.9.1841 - 18.3.1923)-польський історик літератури, критик. Н. у с. Малих Біскупицях на Волині у сполонізованій українській шляхетній родині. Навчання розпочав у Київському ун-ті. Брав участь у Польському повстанні 1863-64, після поразки якого емігрував за кордон. Продовжив навчання в ун-тах Цюриха і Парижа, а після переїзду до Галичини у Львівському ун-ті. Викладав у гімназіях Львова та Кракова. Після захисту у 1885 докторської дисертації у Ягеплонському ун-ті працював у ньому доцентом, а з 1894 - професором кафедри історії руської (української) та східнослов'янських літератур. Викладав історію української літератури. З 1900 -дійсний член краківської Академії знань, з 1920 - Львівського наукового товариства. Залишив численні праці з історії польської літератури доби романтизму (багатотомні дослідження про життя і творчість А.Міцкевича, Ю.Словацького, Б.Залеського та ін.). Критичні оцінки, висловлені ним щодо Ю.Словацького (“Юліуш Словацький. Історія духа поета...”, тт. 1-2, 1904), викликали гостру полеміку в польській періодиці й звинувачення автора у “приниженні велетнів”. Багато уваги приділяв вивченню взаємних впливів польської, російської та української культур (“Міцкевич і Пушкін”, 1906, “Богдан Залеський...”, тт. 1-3, 1911-14). Підготував нарис “Давня руська поезія” (1918), а також декілька праць історичного плану - “Історія Хотинської війни 1621 р.” (1889), “Петро Скарга в історії і літературі Берестейської унії” (1912) та ін. У своїй творчості поєднував ідейно-естетичні підходи з високими вимогами до особистості митця.

Л. Зашкіпьняк (Львів).

ТРЕЩАКІВСЬКИЙ ЛЕВ (1810-17.5.1874) - український громадсько-політичний діяч, греко-католицький священик. Н. у м. Станіславі.

Вивчав теологію у Львівському ун-ті, пізніше закінчив духовну семінарію. Після висвячення у 1840 був священиком у селах Коршів (бп. Коломиї), Рудно (бл. Львова) та у Городку. У 1848-51 - один з найдіяльніших членів Головної руської ради, укладач багатьох її документів (звернень до парламенту й уряду у Відні, інструкцій для депутатів райхстагу, протестів, відозв до поляків і німецьких поселенців). Т. - послідовний борець за впровадження в офіційний вжиток української мови, поділ Галичини за етнічним принципом на дві провінції, ініціатор спорудження пам'ятника Б.Хмельницькому та заснування Народного Дому у Львові. Під час роботи Собору руських учених у Львові виголосив доповідь про потребу піднесення землеробства. У липні 1848 виступив одним із співзасновників Галицько-руської матиці. У 1861-66 - депутат Галицького сейму. Т. - автор численних статей у часописах “Зоря галицька”, “Галичо-рускій вестникь”, “Union” та першого українського підручника з пасічництва - “Наука о пчоловодстві” (1855).

Ф. Стеблій (Львів).

ТРИБУНАЛ КОРОННИЙ - найвищий апеляційний суд для всіх станових шляхетських судів у Польському королівсті (Короні), який розглядав скарги на рішення судів нижчої інстанції - громадських, земських і підкоморських. Т.К. було утворено відповідно до постанови варшавського сейму в 1578. Члени Т.К. (всього 27 суддів) називалися депутатами. Обиралися воєводськими сеймиками по одному-два від воєводства терміном на 1 рік. Вів засідання Т.К. маршалок, що обирався з-поміж депутатів. Групу духовних суддів (депутатів), яких обирали капітули, очолював один із них - президент. Т.К. розглядав справи (цивільні і кримінальні) на сесіях. Справи, де однією стороною були духовні особи або установи, розглядалися спільно однаковою кількістю світських і духовних депутатів (по 6 суддів від кожного стану). Найбажанішим вважалося прийняття одностайного рішення щодо справи. Однак, якщо після двох голосувань цього не вдавалося досягти, рішення приймалося простою більшістю голосів. У випадку рівності голосів справу відсилали до сеймового суду. Рішення Т.К. було остаточним (підтверджував або відкидав вироки судів нижчої інстанції, вносив у них певні зміни). Інколи суд переносив розгляд справ на наступні засідання. Одночасно з Т.К., на вимогу української шляхти, для Брацлавського, Волинського і Київського воєводств був утворений Трибунал Луцький. Однак через протести польської шляхти і католицького духівництва з 1589 справи воєводств Волинського і Брацлавського, з 1590 - воєводства Київського знову розглядалися в Т.К. У 1581 на зразок Т.К. було утворено трибунал для литовських земель -Трибунал Головний Литовський. Сесії Т.К. проводилися по черзі у Пйотркові та Познані - для Великої Польщі, а в Любліні та Львові - для Малої Польщі (пд. част. Польської держави, куди входили Волинське, Руське, Брацлавське, Подільське, Київське, Чернігівське воєводства). У 1764 сейм у Варшаві утворив замість Т.К. два трибунали: один для провінції Малопольщі (з садибою у Любліні; див. Трубунал Люблінський), другий -для провінції Великопольщі (з садибою у Пйотркові).

М. Крикун (Львів).

ТРИБУНАЛ ЛУЦЬКИЙ - найвищий апеляційний суд для Брацлавського, Волинського і Київського воєводств, утворений на вимогу української шляхти ухвалою вального сейму у Варшаві в 1578. Був організований на зразок Трибуналу Коронного - найвищого апеляційного суду для всіх станово-шляхетських судів польських земель. Діяв у Луцьку (звідси і назва). Складався з 13 суддів (депутатів), яких обирали на один рік з шляхти на воєводських сеймиках (5 депутатів від Волинського і по 4 -від Брацлавського та Київського воєводств). Розглядав скарги на рішення і вироки земських, гродських і підкоморських судів на підставі Литовського статуту 1566. Судочинство велося українською мовою. На вимогу польської шляхти і католицького духівництва Т.Л. у 1589 був приєднаний до Трибуналу Коронного, який з того часу розглядав справи й українських воєводств. 31764 їх розглядав Трибунал Люблінський. Ліквідація Т.Л. була одним із заходів, що їх здійснював польський уряд для полонізації українських земель.

В. Кульчицький (Львів).

ТРИБУНАЛ ЛЮБЛІНСЬКИЙ - найвищий апеляційний суд для Малої Польщі (південна частина Польської держави, куди входили Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське і Чернігівське воєводства). У 1774 виділився як окремий суд з Трибуналу Коронного. Складався з 21 світського судді (депутата), яких обирали на один рік з шляхти на воєводських сеймиках, і 9 духовних суддів, що обиралися на капітулах (єпископські ради). Засідав по черзі в Любліні і Львові, а після приєднання Галичини до Австрії (1772) -лише у Любліні (звідси і назва). Як і Трибунал Луцький, розглядав скарги на рішення і вироки земських, гродських і підкоморських судів, а також судові справи - на підставі Литовських статутів. Був знаряддям соціального і національного гноблення українського населення в Речі Посполитій. З документів ТЛ., що збереглися в архівах Варшави, стали відомі матеріали з історії Чернігівської землі.

В. Кульчицький (Львів).

ТРИЗУБ (Тридент) - геральдичний знак київських князів династії Рюриковичів. З 1992 -малий Державний герб України. Про походження і значення Т. (символ державної влади, релігійна чи військова емблема, геральдичний знак, герб, монограма, геометричний орнамент тощо) існують різні гіпотези. Проблему походження Т. досліджував ряд істориків, зокрема, М.Грушевський, М.Таубе та ін. Стилізовані зображення Т. виявлено в культурах древніх цивілізацій Індії, Греції, Риму. Є версії норманського походження Т. Найдавніші археологічні знахідки із зображенням Т. на українській території датовані 1 ст. н.е. У ті часи Т. міг бути знаком влади, символом місцевого племені. Зображення Т. було серед іменних знаків царів Боспорської держави у перших ст. н.е. Знак Т. присутній на археологічних знахідках Перещепинського (Полтавщина) та Мартинівського (Київщина) городищ, датованих 6-8 ст. З 10 ст. Т. відомий як великокнязівський знак Київської Русі - як двозуб зустрічається на печатці Святослава Ігоровича (960-72), на золотих і срібних монетах Володимира Святославича (980-1015). Згодом Т. став спадковим геральдичним знаменом Святополка 1 Окаянного (1015-19), Ярослава Мудрого (1019-54) і його дочки Анни Ярославни. Спадкоємці Ярослава Мудрого - Ізяслав Ярославич (1093-1113), Ярополк (п. 1087), Святополк (1093-1113), Всеволод (1078- 1093) використовували як княжий знак двозуб. Володимир Всеволодович Мономах (1113-25) знову прийняв Т. Володимира Великого. Т. у давньоруський період не мав офіційного статусу державного герба в сучасному розумінні, а був, на думку М.Грушевського, знаком власності місцевої правлячої еліти. Зображення Т. зустрічається на матеріалі (цеглі, плитці, кам'яних блоках), який використовували для будівництва та оздоблення Десятинної церкви в Києві, Успенського собору у Володимирі-Волинському, а також на мурах багатьох церков, замків, палаців, на посуді, зброї, перснях, медальйонах, печатках, рукописах. Знак Т. (також у формі двозуба) знайдено під час археологічних розкопок у Галичі, Звенигороді, Новгороді. Поширений у всіх князівствах Київської держави протягом кількох століть. Т. видозмінювався, але зберігав свою первісну давньоруську структуру. Серед видозмін Т. - додавання хреста на одне з рамен чи збоку, півмісяця, орнаментальних прикрас. Т. вживався також як символічний і релігійний знак в українському фольклорі та у церковній геральдиці. Деякі князівські роди використовували Т. як свій родинно-династичний знак аж до 15 ст., але вже з 12 ст. на землях України його почав заміняти герб із святим архістратигом Михайлом. Як державна, національна та релігійна символіка України, зображення Т. широко застосовувалось у період Української революції 1917-20. На пропозицію М.Грушевського, Т. на синьому тлі (автор проекту - В.Кричевський) як державний герб УНР був прийнятий Малою Радою 12.2.1918 у Коростені і затверджений Українською Центральною Радою 22.3.1918 в Києві. Як герб Української Держави, Т. використовувався в період правління Гетьмана П.Скоропадського, згодом - за Директора УНР. Зображення Т. було на державних грошових знаках УНР, Української Держави (автори проектів Ю.Нарбут, О.Красовський, І.Модзалевський, В.Кричевський та ін.). Т. з хрестом угорі був емблемою українського Чорноморського флоту (закон від 18.7.1918). Після проголошення злуки з УНР (22.1.1919) Т. використовувався на печатках ЗО УНР, відзнаках Української галицької армії. У 1920 Т. був відзнакою Червоної української галицької армії (ЧУГА). У міжвоєнний період в радянській Україні знак Т. був нелегітимний і його використання переслідувалося. На українських землях під польською владою знак Т. використовувався українськими політичними організаціями, зокрема, Українською військовою організацією, Організацією українських націоналістів, а також керівництвом Уряду УНР в екзилі, проводом українських політичних партій, представництв, громадських організацій в еміграції. 15.3.1939 Сойм Карпатської України визнав Т (з хрестом) за Державний герб Карпатської України. У період Другої світової війни символіку з тризубом використовували похідні групи ОУН, уряд Я.Отецька - Українське державне правління. Т. був відзнакою Першої Української дивізії Української національної армії (див. Дивізія “Галичина”). Зображення Т. присутнє на агітаційних листівках, виданнях, відзнаках, грошових знаках (бофонах), підпільній пошті, печатках Української повстанської армії. Української головної визвольної ради. Після Другої світової війни зображення Т. широко використовували в емблематиці, відзнаках, виданнях, листівках, календарях численних об'єднань та організацій української діаспори. Зображення Т. є на військових відзнаках українських комбатантських організацій в еміграції. Відомо понад 200 видозмін Т. В емблематиці ОУН, зокрема, середній зуб Т. замінений мечем, в українських католиків і гетьманців - хрестом. Після відновлення державної незалежності України постановою Верховної Ради від 19.2.1992 “Про Державний герб України” Т. Володимира Великого затверджено як малий Державний герб. Згідно з Конституцією України, прийнятою 28.6.1996., Т. - елемент великого Державного герба України.

В. Платниш (Львів).

ТРИЛЬОВСЬКИЙ КИРИЛО (літ. псевд. -Гайдамака, Гриць Покотило, Клим Обух, Приятель, Січовий батько та ін.; 6.5.1864 -19.10.1941) - український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині. Н. у с. Богутин Золочівсько-го повіту (тепер с. Поморяни Золочівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї греко-католицького священика. Навчався у Золочівській, пізніше - у Коломийській гімназіях. Вивчав право в ун-тах Чернівців та Львова. Ще будучи студентом, вступив до Русько-української радикальної партії, входив до її Головної управи. З 1901 працював адвокатом в Коломиї, пізніше - в Яблоневі. Брав участь в культурно-просвітній та агітаційній роботі серед селянства Гуцульщини й Покуття. Один з організаторів селянських страйків 1902. Закладав бібліотеки, читальні “Просвіти”. 5.5.1900 організував у с. Заваллі Снятинського повіту перший в Галичині осередок українського пожежно-гімнастичного товариства “Січ”. Заснував численні осередки “Січей” у Снятинському і Коломийському повітах. Т. складав січові пісні та марші, видав низку літератури, в якій роз'яснював основні засади стрілецького руху, влаштовував січові свята. У 1904 заснував у с. Іспасі Коломийського повіту перший кооператив на Покутті - “Народна спілка”. У квітні 1908 очолив у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) центральну управу “Січей” -Головний січовий комітет. У 1912 став генеральним отаманом об'єднання “Січей”-Українського січового союзу, при якому в 1913 було засновано напіввійськову організацію -Українські січові стрільці. У 1907 і 1911 обирався до Палати послів австрійської Державної ради у Відні. 31913- Галицького сойму. На поч. Першої світової війни увійшов до складу Головної української ради, з серпня 1914 очолював Бойову управу Українських січових стрільців. З 1915- член Загальної української ради у Відні. У жовтні 1918 увійшов до Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР. У 1918-19 заступник голови виділу Окружної національної ради в Коломиї, член комісії закордонних справ, військової та адміністраційної комісій УНРади. В УНРаді очолював селянсько-радикальний клуб, який став організатором Селянсько-радикальної партії (згодом вийшов з партії). У лютому 1919 відновив видання в Коломиї радикальної газети “Громадський голос”. 15.4.1919 обраний до обласної земельної комісії, що мала реалізувати аграрну реформу. Після поразки ЗУНР Т. емігрував до Відня, де працював у кодифікаційній комісії при екзильному уряді Є.Петрушевича. У січні-квітні 1921 як представник Селянсько-радикальної партії Східної Галичини входив до Виконавчого комітету Всеукраїнської національної ради. Брав участь у громадському та культурному житті української еміграції, дописував до української преси у США і Канаді. В 1921 р. заснував у Відні робітниче спортивне товариство “Січ”, з делегацією якого виїжджав на Міжнародну робітничу олімпіаду в Прагу. У кін. 1927 повернувся у Галичину. Займався адвокатською практикою у Коломиї та Гвіздці. У міжвоєнний час відновив публіцистичну діяльність. Опублікував низку статей, поезій і січових пісень, видав ряд брошур. В Коломиї видавав і редагував часописи “Громада” (1896-97), “Зоря” (1904), двотижневий часопис “Хлопська правда” (1903, 1909), тижневик “Громадський голос” (1919), календарі “Запорожець”, “Отаман”, співредактор інших радикальних видань. Відповідальний редактор двотижневика “Січовий голос” (1919). Автор історичних нарисів: “Про велику Французьку революцію” (1913,1918,1934); “Російська цариця Катерина II” (1927); “Боротьба італійців за свободу та соборність” (1928). Помер у Коломиї.

О. Павлишин(Львів).

ТРИНКЛЕР МИКОЛА ПЕТРОВИЧ [7(19).11.1859-10.08.1925] - видатний хірург, вчений та педагог. Н. у Петербурзі. Початкову освіту здобув у німецькій приватній школі. У 1877 закінчив (із золотою медаллю) Сімферопольську гімназію. Вивчав медицину у Харківському ун-ті. Після завершення навчання в 1884 працював на посаді ординатора університетської хірургічної клініки. У 1899 захистив докторську дисертацію на тему: “К хирургии поперечных переломов надколенника”. 3 1905 - екстраординарний, з 1910 -ординарний професор Харківського ун-ту на кафедрі хірургічної паталогії. З 1913-завідувач факультетської хірургічної клініки, з 1921 - професор Харківського медичного інституту. Т. був одним із засновників Товариства російських хірургів, очолював редколегію журналу “Врачебное дело”. Член Нобелівського комітету. Автор близько 80 наукових праць.

С. Кудапко (Харків).

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА (трипільська етнокультурна спільність) - археологічна культура мідного віку. Існувала у 38-26 ст. до н.е. Отримала назву від поселення, відкритого і дослідженого В.Хвойкою у 1890 роках біля с. Трипілля на Київщині. Поширена на території лісостепової і частково степової смуги Правобережної України, Молдови і Сх.Румунії. На території Сх.Румунії подібні пам'ятки відносять до культури Кукутені (від поселення біля с. Кукутені). На території Тернопільщини перші пам'ятки Т.к. були відкриті в 1870-80-х роках під назвою “культура мальованої кераміки”. Вивченням Т.к. займались В.Хвойко, К.Гадачек, О.Кандиба, Т.Пассек, С.Бібіков, К.Черниш, Ю.Захарук та ін. Т.к. пройшла три основні етапи розвитку: ранній (“А”), середній (“В”), пізній (“С”). У кожному з них на підставі особливостей глиняного посуду та його орнаменту виділяють ряд фаз. О.Цвек поділяє Т.к. на дві споріднені культури: східнотрипільську культуру в межиріччі Дніпра і Пд. Бугу і західнотрипільську культуру - від Пд. Бугу на захід. Обидві культури представлені в основному поселеннями і кількома могильниками (Вихватинський у Молдові, Червоний хутір, Софіївка та ін. на Київщині). Поселення розміщені в різних топографічних умовах і різні за розмірами. На етапі “А” вони були невеликі, забудовані наземними і напівземлянковими житлами. На етапі “В” у межиріччі Південного Бугу і Дніпра поселення були великі, розташовувались на плато, забудовані великими наземними будівлями. Деякі поселення (Майданецьке, Таллянки на Черкащині) займали площу в 300-400 га, мали радіально-концентричне вуличне планування і були густо забудовані. Частина будівель були 2-поверховими, складалися з кількох кімнат, мали великі глиняні печі. На пізньому етапі (3200-2600 до н.е.) трипільські общини заселяють правобережжя середньої течії Дніпра, Східну, а згодом і Західну Волинь включно до межиріччя Стиру і Західного Бугу, а також Верхнє Подністров'я до вододілу Сти-ру і Дністра. Волинські поселення були невеликі, часто розташовані на високих берегах річок, горбогір'ях, мали штучні земляні укріплення (Лози, Листви, Голишів, Костянець). Житла на пізньому етапі стають невеликими, із заглибленою долівкою та глиняними черенями для вогнищ. Господарство трипільців постійно розвивалось. На етапі “А” домінувало осіле скотарство, існувало мотичне землеробство, різні допоміжні господарські промисли, було поширене виробництво глиняного посуду, крем'яних знарядь, прядіння й ткацтво. На етапі “В” різко зросла роль землеробства із застосуванням тяглової сили тварин, удосконалюються різні ремесла -крем'яне, будівельна справа, виготовлення глиняного посуду. Пожвавився обмін з різними сусідніми племенами, зокрема, дунайсько-балканського регіону. На етапі “С” у зв'язку зі зміною економічної ситуації та впливу кочових племен посилилась роль осілого скотарства, удосконалилося виробництво крем'яних знарядь, глиняного посуду, з'явилися великі горни для випалювання посуду. Трипільська людність пройшла тривалий етап соціального розвитку - від невеликих родів і племен з сильними традиціями вшанування жінок і культу матері-землі до скупчень великої кількості населення у великих селах протоміського типу, виділення різних категорій населення, що займалось ремеслами, будівництвом тощо. На етапі “С” виготовлялося більше зброї з кременю, каменю та міді. Духовна культура трипільців була досить розвиненою. Вона включала різні землеробські культи - космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ домашніх тварин (здебільшого бика), вогню. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. На етапах “А” і “В” був поширений лінійно-заглиблений орнамент, на етапі “С” - шнуровий та заглиблений. Широко відома мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител.

Складними є питання походження та історичної долі трипільців. Майже всі дослідники сходяться на думці, що на формування трипільців вплинули як місцеве буго-дністровське неолітичне населення, так і частина балкано-дунайської людності, знайомої із землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали широкі зв'язки з населенням Центральної Європи, зокрема, племенами культури лійчастого посуду. Історична доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалась неоднаково. Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвиненість матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. Трипільська культура була вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Багато дослідників вважає, що традиції Т.к. у видозміненому вигляді існували і в наступні часи і збереглися у традиційній народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо).

М. Пелещишин (Львів).

ТРІАНОНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1920 -підписаний 4.6.1920 у Великому Тріанонському палаці Версалю між союзними державами-переможницями (Велика Британія, Франція, США, Італія, Греція, Японія та ін.) і Угорщиною. Т.м.д. став складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. Вступив у силу з 26.7.1921. Т.м.д. зафіксував розпад Австро-Угорщини, визнав раніше встановлені кордони сусідніх держав. За Т.м.д. Словаччина і Підкарпатська Русь (Закарпаття) були включені до складу Чехословаччини; Трансільванія, схщна частина Банату передавались Румунії; Хорватія, Воєводина і Західний Банат - Королівству СХС; провінція Бургенлянд -Австрії. Угорщина відмовлялася від будь-яких прав на порт Рієку (Фіуме), визнавала незалежність Чехословаччини і Королівства СХС, зобов'язувалась визнати відміну Берестейського миру 1918. Виконання умов Т.м.д. призвело до втрати Угорщиною довоєнної території та зменшення населення більш як удвічі в порівнянні з 1914. Угорщині заборонялось мати на озброєнні авіацію, танки, важку артилерію. Максимальна чисельність угорської армії, яка могла формуватись лише з добровольців, мала не перевищувати 35 тис. чол. Військово-морський флот, у тому числі кораблі Дунайської флотилії, передавались союзникам. Контроль за виконанням статей договору покладався на Союзну контрольну комісію. Угорщина зобов'язувалась надати країнам-переможцям в односторонньому порядку режим найбільшого сприяння на транзит, ввіз та вивіз товару. Угорщина зобов'язувалась сплатити репарації загальною сумою в двісті млн. золотих крон. У міжвоєнний період угорські урядові кола намагались переконати населення, що Т.м.д. недовговічний, розпалювали шовіністичні настрої і закликали до відродження “Великої Угорщини”. Зовнішньополітичний курс уряду на ревізію Тріанонського договору спричинявся до напруження між сусідніми країнами. Внаслідок Віденських арбітражів 1938 і 1940 територіальні статті договору були переглянуті за рахунок Румунії та Чехословаччини. Незалежна Українська держава - Карпатська Україна, що утворилася в Закарпатті у березні 1939, була окупована хортистською Угорщиною. З поч. Другої світової війни Т.м.д. втратив силу.

С. Мовчан (Львів).

ТРОЇСТИЙ СОЮЗ - військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, який склався в 1879-82 і був спрямований проти Франції і Росії. Започаткував утворення Т.С. Австро-Німецький договір від 7.10.1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20.5.1882 був доповнений договором між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Італії у випадку нападу на неї Франції, а Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німеччині, якщо 6 вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорщина звільнялась від допомоги Німеччині у випадку військових дій проти Франції їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Росії). Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Т.С. у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї. Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз. Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20.2.1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6,5.1891 - третій союзний договір; 28.6.1902 - четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди. Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах. У кін. 19-на поч. 20 ст. Італія почала переорієнтовувати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення англо-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Франція проти Італії, змусили останню шукати зближення з Францією та Англією. До значного послаблення позицій Т.С. призвело підписання 1.11.1902 франко-італійської угоди, за якою Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німеччини на Францію. У наступні роки Італія, залишаючись формально членом Т.С., поступово зближувалася з Францією та Великою Британією. Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у травні 1915 заявила про свій вихід з Т.С. і оголосила війну Австро-Угорщині.

С. Мовчан (Львів).

ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР у Новомосковську -видатна пам'ятка української архітектури 18 ст. Знаходиться у м. Новомосковську (Дніпропетровська обл.). Збудований на пожертви січовихкозаків, кошового отамана І.Чепіги у с. Новоселиця у 1773-78 (за ін. дан. - 1772-81). Дев'ятибанна церква споруджена (без жодного залізного цвяха) за макетом народного архітектора Якима Погребняка. Найвища баня сягає висоти бл. 65 м. Має три престоли: Святої Трійці, апостолів Петра і Павла та Трьох Святителів. У радянські часи перетворена на склад. Ставлення тодішньої влади до цієї духовної пам'ятки українського народу покладене в основу роману Олеся Гончара “Собор”.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТРОПІНІН ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ [19(30).3.1776 - 3(15).5.1857] - видатний російський художник-портретист. Н. у с. Карпово Новгородської губернії. Був кріпаком графа А.Мініха, потім - [Маркова. У 1798 вступив у Петербурзьку AM, де навчався у С.Щукіна. У 1804 1 .Марков, побоюючись втратити талановитого кріпака, відкликав його з академії. До 1823 жив, в основному, в Україні у с. Кукавці (тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). У період творчості, пов'язаний з Україною, Т. створив жанрову картину - “Весілля в Кукавці” (1810), портрети українських селян -“Дівчина з Поділля”, “Українець”, “Українка”, “Молодий український селянин”, “Хлопчик з топірцем”, а також портрети Н. та І. Маркових (бл. 1813), портрет сина (бл. 1818). У 1823 звільнений з кріпацтва, оселився у Москві. У 1824 отримав звання академіка. Т. написав портрети П.Булахова (1823), К.Равича (1825), О.Пушкіна (1827), А.Мазуриної (1829), К.Брюллова (1836), Ю.Самаріна (1846), полотна “Мереживниця” (1823), “Старий жебрак” (1823), “Гаптарка” (1826), “Гітарист” (1823, 1832) та ін. Твори Т. знаходяться у Державній Третяковській галереї у Москві, Київському музеї українського мистецтва, Львівському музеї українського мистецтва.

ТРОЦЬКИЙ ЛЕВ ДАВИДОВИЧ [справжн. прізв. Бронштейн Лейба; 25.10(7.11). 1879 -20.8.1940] - один із визначних діячів більшовизму і радянської держави. Н. у с. Янівці Єлизаветградського повіту Херсонської губ. у сім'ї заможного єврейського господаря-землевласника. Спочатку вчився у єврейській початковій школі (хедері). У 1888-95 навчався в Одеському, а в 1895-96 - у Миколаївському реальному училищах. У юнацькі роки вважав себе противником марксизму. У серед. 1890 років став одним з організаторів напівлегального Південноросійського робітничого союзу. У 1898 Т. був заарештований і після дворічного слідства засланий на чотири роки у Сибір. У 1902 втік із заслання, перебрався у Лондон, де зустрівся з Леніним (див. В.Ульянов) і за його рекомендацією був введений у 1903 до складу редакції газети “Іскра”. Після II з'їзду РСДРП (1903) перейшов на бік меншовиків. З того часу аж до 1917 перебував у постійній опозиції до Леніна. У лютому 1905 повернувся у Російську імперію, спочатку до Києва, у травні 1905 через загрозу арешту перебрався у Фінляндію, звідти у жовтні 1905 - до Петербурга. Редагував меншовицьку газету “Начало”, був заступником, а потім головою Петербурзької ради. 3.12.1905 заарештований, а в лютому 1907 вивезений на вічне поселення у Сибір. По дорозі втік і знову емігрував за кордон. Розробив теорію “перманентної (т.зв. безперервної) революції”, згідно з якою перемога соціалістичної революції неможлива у рамках однієї країни, а може успішно завершитися лише у всесвітньому масштабі. У 1908-12 редагував у Відні газету “Правда”, в якій проповідував соціал-демократичні принципи західноєвропейських партій. З поч. Першої світової війни 1914-18 Т. разом з Мартовим видав у Парижі газету “Наше слово”, яка через антивоєнне скерування була розцінена французьким урядом як пронімецька і була закрита. Наприкінці 1916 Т. висланий у Іспанію, звідки переїхав у Нью-Йорк, де працював у редакції соціал-демократичної газети “Новый мир”. У травні 1917, повернувшись у Росію, Т. припинив критику Леніна і перейшов на бік більшовиків. Влітку 1917 прийнятий до лав РСДРП(б) й обраний членом ЦК партії. 25.9.1917 став головою Петроградської ради. Перебуваючи на цьому посту, зробив значний внесок у підготовку більшовицького перевороту. Зокрема, підтримав Леніна у питанні підготовки повстання, став одним з організаторів створення Військово-революційного комітету, що підготовив та здійснив жовтневий переворот. Взяв участь у підготовці II з'їзду Рад. У першому радянському уряді - Раді Народних Комісарів обіймав посаду комісара іноземних справ. Очолював російську мирну делегацію у Бресті (див. Берестейський мир 1918). Відмовився підписати мирний договір з Німеччиною, висунувши гасло: “Ні миру, ні війни, а армію розпустити”, мотивуючи своє рішення тим, що підписання такого миру буде зрадою світовій революції. З березня по вересень 1918 виконував обов'язки голови Вищої військової ради республіки, а в 1918-25-нарком військових справ, голова Реввійськради республіки. Відіграв значну роль у формуванні Червоної армії, застосовуючи як головні методи військового будівництва адміністрування та репресії щодо командного і рядового складу. У 1920 Т., залишаючись на попередніх постах, був деякий час наркомом шляхів сполучення. Саме у цей період намагався втілювати ужиття модель т. зв. мілітаристського соціалізму, в основі якого лежала вимога перетворення країни у гігантську військову казарму. У часи революції та громадянської війни висунувся як другий (після Леніна) найвизначніший лідер більшовицького уряду. Після смерті Леніна був одним з найзапекліших противників Й.Сталіна і найвірогіднішим претендентом на лідерство партії та керівництво державою. У 1926 суперництво між Т. та Й.Сталіним завершилося послабленням впливу Т. у партійних структурах, зняттям його з вищих державних посад та проголошенням “троцькізму” - ворожою ВКП (б) і радянській державі течією. У листопаді 1927 рішенням ЦК і ЦКК ВКП (6) Т. був виключений із партії і висланий в Алма-Ату. У січні 1929 Т. депортований за межі СРСР, а в 1932 позбавлений радянського громадянства. До 1933 Т. жив на Принцевих островах поблизу Стамбула, потім перебрався до Франції, а 31935—37 перебував у Норвегії. У 1937 оселився у Мексиці в м. Кайокан. У період третьої еміграції Т. вдалося створити групи своїх прибічників у багатьох країнах світу, які в 1938 об'єдналися у IV Інтернаціонал. Головною метою IV Інтернаціоналу проголошувалося поширення комуністичної революції у всьому світі та “відродження” СРСР, очистивши його від влади бюрократії. У політичній діяльності Т. цього періоду центральне місце займала боротьба проти сталінізму. За особистим дорученням Й.Сталіна НКВС організував убивство Т., яке здійснив іспанець Рамон Меркадер.

Значна частина життя і діяльності Т. була пов'язана з Україною: тут минули його дитинство й частина юності, як професійний революціонер, він деякий час проживав у Києві, а перебуваючи в еміграції у 1907-17, дописував до газети “Киевлянин”. Однак українське національне життя було йому чуже; за свідченням деяких західних істориків, ненавидів буквально все українське, пов'язуючи його з контрреволюційним селянством. Як нарком військових справ та голова Реввійськради, відіграв значну роль у ліквідації української державності та встановленні більшовицького режиму в Україні. Вороже ставився до українізації Під час боротьби за владу між Й.Сталіним та Т. більша частина більшовицького партійного керівництва в Україні стала на бік першого, оскільки на чолі КП(б)У та уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна - Каганович і Чубар. Українська інтелігенція теж вороже поставилася до троцькістської опозиції, пам'ятаючи роль її лідера в розгромі Української революції, його “антиселянську” поставу та ворожі висловлювання щодо політики українізації. Незважаючи на слабкість троцькістської опозиції в УСРР, під час хвилі політичних репресій 1937-38 значна частина керівників більшовицької партії та державних органів в Україні (зокрема, Ю.Коцюбинський, Іван Голубенко та ін.) були заарештовані та репресовані за звинуваченням у приналежності саме до троцькістських організацій (т. зв. Українського троцькістського центру). У березні 1937 П.Постишева усунено від влади (згодом розстріляли) за втрату пильності й надання троцькістам притулку в республіканській партійній організації. Згідно із заявою ДПУ, в січні 1937 троцькістські групи нібито існували в усіх великих українських містах. Уже в еміґрації в 1939 Т. несподівано виступив із серією статей, у яких висловлювався за надання політичної самостійності радянській Україні. У 1920-30-х роках існували малочисельна група соціалістів, яка стояла на засадах троцькізму, в Галичині та невелика фракція серед українсько-канадських комуністів, що видавала в 1933-38 газету “Робітничі вісті” й переклала кілька творів Т. Відродження троцькізму пов'язане з діяльністю у 1970 групи молодих українських інтелектуалів у Канаді (Богдан Кравченко), які дописували про Україну до різних троцькістських видань, передруковували окремою брошурою статті Т. про політичну самостійність Української РСР (Trotsky L. For a Free Independent Soviet Ukraine. Toronto.).

Я. Малик, Д. К. (Львів).

ТРОЦЬКИЙ МИКОЛА - (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч, генерал-хорунжий. У роки Першої світової війни 15114-18-командир піхотного батальйону на Румунському фронті. В українській армії-з кін. 1917. Командував сотнею Кінно-гайдамацького куреня ім. Кармалюка, сформованого на Поділлі. Курінь Т. воював із збільшовиченими частинами російської армії у р-ні Кам'янця-Подільського. У квітні 1918 частини було перекинуто до Харкова. За Гетьманату - курінь під командуванням Т. перебував у складі Запорозької дивізії (пізніше - корпусу), згодом розгорнуто у полк. Командиром полку призначено Т. Влітку 1918 Т. у складі військової місії виїжджав до Відня у справі звільнення військовополонених українців. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Призначений командиром 3-ї ім. Кармалюка бригади Армії УНР. Після інтернування частин Армії УНР у Польщі перебував у таборі Пйотркува. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТРОЩИНСЬКИЙ ДМИТРО ПРОКОПОВИЧ (1754 - 1829) - державний діяч Російської імперії, меценат української культури. Походив з українського старшинського роду Трощинських. Син військового товариша Прокопія Трощинського. Після закінчення Києво-Могилянської академії служив у Малоросійській колегії м. Глухові. У 1773 - гадяцький полковий писар. Наприкін. російсько-турецької війни 1768-74 відряджений у Молдову в розпорядження командувача окремого корпусу князя М.Рєпніна для виконання секретарських обов'язків. Перебував на цій посаді 13 років, доки М.Рєпнін був російським послом у Стамбулі, Смоленським, а потім Псковським генерал-губернатором. З 1784 - керуючий справами канцелярії графа О.Безбородька, згодом - член Головного поштового управління у званні статс-секретаря. У 1793 призначений статс-секретарем Катерини II. Отримав у власність містечко Кагарлик на Київщині, а згодом - великі земельні володіння на Полтавщині, Київщині та Воронежчині. За Павла/став сенатором. На поч. царювання Олександра І призначений членом Державної Ради. У 1802-06 - міністр уділів. Деякий час перебував у відставці, жив у своєму маєтку в с. Кибенцях Миргородського повіту Полтавської губ. У 1812-14 - полтавський губернський предводитель дворянства. Завдяки підтримці Т. у Ніжинському ліцеї навчався М.Гоголь. У 1814-17 - міністр юстиції Російської імперії. 31817-у відставці. Т. був шанувальником української старовини. У Кибенцях заснував приватний театр, кілька творів для якого написав Гоголь-Яновський, - батько М.Гоголя. У м. Кагарлику Т збудував палац, створив бібліотеку і висадив великий парк. Зібрана Т. багата бібліотека після його смерті була розпродана, частина бібліотеки і папери з його особистого архіву в 1833 були передані його племінником цареві Миколі 1. Т. надавав підтримку діячам української науки, літератури та мистецтва -Я.Марковичу, В.Ломиковському, В.Капністу, В.Гоголю, В.Боровиковському, А.Веделкпа ін. Т. став одним з ініціаторів видання у 1798 “Енеїди” І.Котляревського.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТРОЩИНСЬКИЙ СТЕПАН (рр. н. і см. невід.) - державний і військовий діяч Гетьманщини. Племінник І.Мазепи. Засновникукраїнського старшинського роду Трощинських. У 1690-97 обіймав ранг господаря Гадяцького замку. У 1697-1704 - обозний Гадяцького полку, а в 1704-08 - гадяцький полковник. Був одружений з дочкою полковника охочекомонного полку Іллі Новицького Марією. Мав двох синів - Андрія та Івана. Обидва були бунчуковими товаришами. Прадід Д. Трощинського.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТРОЯК (тригрошовик) - польська срібна, а згодом білонна і мідна монета, номінальною вартістю 3 гроші. Вперше запроваджена у 1528 королем Сигізмундом І Старим. Вміст чистого срібла у цих монетах складав 2.31 г. Найбільш масовою емісія Т. була під час правління короля Сигізмунда III Вази, коли ці монети стали популярним номіналом грошового ринку в українських землях. У 18 ст. Т. став спочатку білонною, а потім мідною монетою.

Р. Шуст (Львів).

ТРУБЕЦЬКОЙ ОЛЕКСІЙ МИКИТОВИЧ (р. н. невід. - п. 1680) - московський державний і військовий діяч, дипломат, князь (з 1645). У 1646-62 очолював прикази - Сибірський, Казанського палацу та Полкових справ. У березні 1654 брав участь у переговорах з гетьманським урядом про умови укладення українсько-московського військово-політичного союзу. Під час московсько-польської війни 1654-57 і 1654-55 очолював південне угруповання московських військ, вів воєнні дії з польською армією у р-ні Луцька. У 1656 брав участь у здобутті Юр'їва (Дерпт, сучасн. Тарту, Естонія) під час московсько-шведської війни. У 1659-60 командував московськими військами, що діяли в Україні. У червні 1659 очолювана Т. і Г.Ромадановським московська армія була розгромлена українськими військами під командуванням гетьмана І.Виговського у Конотопській битві 1659. У жовтні 1659 Т. оточив своїми військами козацьку раду в Переяславі й примусив новообраного гетьмана Ю.Хмельницького підписати Переяславські статті 1659. Хрещений батько Петра І.

І. Підкова (Львів).

ТРУВОР - один з братів князя Рюрика. За літописною легендою, поданою у “Повіст временних піт”, у 862 прийшов разом з Рюриком і Синеусом у землі ільменських слов'ян і протягом двох років правив у Ізборську. Реальність існування Т., як і другого брата Синеуса, тривалий час піддавалася сумніву. Деякі історики висловлювали припущення, що Т. і Синеуса не існувало, а відомості про них - наслідок неправильного перекладу літописцем слова “thru waring” (шведськ. - вірна дружина) як власного імені. В останній час історичність Т., як і Синеуса, визнається більшістю дослідників.

О. Щодра (Львів).

ТРУДОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНИ (Конгрес трудового народу України; Веукраїнський трудовий конгрес) - вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР. Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана П.Скоропадського. Проходив у Києві 23-28.1.1919. У грудні 1918 на нараді членів Директорії УНР і представників політичних партій з метою ефективної боротьби з більшовиками було запропоновано покласти в основу організації влади т. зв. “трудовий принцип”, за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. У Декларації Директорії УНР пропонувалося скликати Конгрес трудового народу України як найвищий орган влади в Україні. Проведення виборів до Конгресу регламентувалось спеціальною Інструкцією Директорії УНР від 5.1.1919. Вибори мали відбуватися по куріях (від робітників, селян та “трудової інтелігенції”). Виборче право надавалось усім громадянам УНР віком від 21 року, крім позбавлених громадянських прав у судовому порядку і військовиків республіканської армії. До Конгресу мали бути обрані 593 делегати. З них від Київщини (67 делегатів), Поділля (59), Харківщини (65), Херсонщини (52), Волині (60), Чернігівщини (54), Полтавщини (58), Катеринославщини (46), Таврії (18) Холмщини, Підляшшя, Поліської округи (19), Західно-Української Народної Республіки (65); від професійних організацій: Всеукраїнського залізничного з'їзду (20); Всеукраїнського поштового з'їзду (10).

Із 528 делегатів ТКУ, що мали бути обрані на території УНР, 377 - селяни, 118 - робітники, 33 - представники “трудової інтелігенції”. Головою виборчої комісії призначено А.Лівицького. Вибори вибувалися 12-15.1.1919. На території Західно-Української Народної Республіки через воєнні дії на українсько-польському фронті (див. Українсько-польська війна 1918-19) вибори до ТКУ не проводились. 22.1.1919 у Києві відбулося урочисте проголошення злуки ЗУНР з УНР, в якому взяла участь делегація Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 у кількості 36 осіб під головуванням заступника Президента УНРади Л.Бачинського. Директорія звернулась до галичан з проханням, щоб уся делегація УНРади взяла участь у роботі ТКУ як представництво від Західної України, на що було дано згоду. Заплановане на 19.1.1919 відкриття ТКУ через неприбуття до Києва частини делегатів було перенесено. ТКУ розпочав роботу 23.1.1919 в приміщенні оперного театру. На момент відкриття Конгресу прибуло 400 делегатів (згодом - ще частина делегатів). До ТКУ обрано всіх членів Директорії УНР, крім С.Петлюри, котрий як представник військової влади не виставляв своєї кандидатури. Охорону Конгресу забезпечував відділ січових стрільців. У склад колегіальної президії ТКУ увійшли: від найчисельнішої фракції Селянської спілки і Української партії соціалістів-революціонерів Д.Одрина, від українських соціал-демократів -С.Вітик, від галицьких партій - Т.Старух. На пленарних засіданнях почергово головували члени президії. До складу секретаріату ТКУ входили С.Бачинський (УПСР), В.Злотчанський (УСДРП), Л.Гаврилюк (російські есери), Вороний (УПСС), І. Біск (РСДРП). 23.1.1919 Конгрес затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. На наступних пленарних засіданнях ТКУ заслухав звіти Директорії (виступ В.Винниченка)-, уряду (виступ В.Чехівського), Головного отамана С.Петлюри. Основні дискусії та редакційна робота розгорнулися у Конвенті сеньйорів, який складався з представників фракцій, та на засіданнях тимчасових комісій і фракцій. У ході роботи конгресу більшість делегатів висловилася проти встановлення в Україні радянської форми правління.

28.1.1919 делегати Конгресу схвалили текст резолюції про владу, внесеної С.Бачинським (узгоджений з делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проект тимчасової конституції України. В цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття; до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є.Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР, мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви засідань Директорії УНР). У документі зазначалася необхідність створити комісії з контрольними функціями для розробки законопроектів до наступної сесії Трудового конгресу. Склад комісій мав обиратися на підставі пропорційного представництва від фракцій Конгресу (1 представник від 15 делегатів).

З метою закріплення демократичного ладу в Україні ТКУ висловився за підготовку “закону для виборів всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки”. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим, що мали діяти під контролем місцевих Трудових рад, обраних пропорційно з представників селянства і робітництва. Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал “До українського народу”, ноту “До народів світу”, в якій заявлено право українського народу бути представленим на Паризькій мирній конференції 1919-21, та протест проти російського більшовицького наступу на Україну, відозву до армії УНР. Ухвалена більшістю ТКУ резолюція згодом була опублікована як “Закон про тимчасову владу в Українській Народній Республіці” за підписами Вітика і Бачинського. Для підготовки законопроектів до наступної сесії Конгрес обрав ЗО депутатів, котрі 29.1.1919 розділились по 6 комісіях: комісія оборони (10 осіб, голова-Мацюк); земельна комісія (12 осіб, голова - Петренко); бюджетна комісія (6 осіб, голова - Чайківський); комісія закордонних справ (8 осіб, голова -Л.Бачинський); харчова комісія (9 осіб, голова - Мельник); культурно-просвітня комісія (10 осіб, голова - Вировий). Після відступу Директорії УНР і уряду з Києва внаслідок більшовицького наступу комісії ТКУ проводили засідання та брали участь у спільних нарадах Директорії УНР та Ради Міністрів у Вінниці, Рівному, Кам'янці-Подільському. Протягом весни-літа 1919 комісії ТКУ поступово втрачали вплив на державне життя УНР. 11.7.1919 у Кам'янці-Подільському на спільній нараді членів комісій (бл. 10 осіб) під головуванням С.Вітика була прийнята постанова про припинення їхньої роботи.

В. Задунайський (Донецьк).

ТРУДОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНИ (ТКУ) -політична партія, що існувала в Україні у 1993-96. Створений у 1993 за ініціативою українського політика А.Матвієнка. У вересні 1993 ТКУ було зареєстровано Міністерством юстиції України. У час заснування спирався на центр “Справедливість”, Союз підприємців, Спілку співробітництва. На виборах 1994 ТКУ не отримав жодного місця у Верховній Раді України. До складу парламенту не потрапив і лідер партії. ТКУ налічував бл. 5200 членів у 17 обласних осередках. Первинні організації (за місцем проживання) об'єднуються в районні та міські, а вони, у свою чергу, в обласні та кримську республіканську організацію. Вищим партійним органом був з'їзд, який (скликався не рідше одного разу на два роки). З'їзд обирав Раду ТКУ та контрольну комісію. Рада ТКУ організовувала всю роботу у період між з'їздами. Рада ТКУ обирає політвиконком, координаторів. Головою Політвиконкому було обрано А.Матвієнка (голова Вінницької обласної державної адміністрації). З моменту свого заснування ТКУ зайняв конструктивну центристську позицію у політичному спектрі України, заявивши про себе як про “партію власників, здатною стати політичною базою українських реформ”.

ТКУ вдалося об'єднати навколо себе багатьох відомих політиків, урядовців, бізнесменів. ТКУ виступав за побудову демократичного, справедливого, солідарного суспільства, в основу розвитку якого покладено загальнолюдські цінності. На відміну від консервативної моделі ринку, до якої схиляється значна частина партій України, ТКУ відстоював принцип соціально-регульованих ринкових відносин через поєднання ефективної ринкової економіки з активною соціальною політикою держави. У галузі міжнаціональних взаємин ТКУ виступив за повагу до прав та інтересів представників усіх національностей і національно-етнічних груп. У зовнішній політиці ТКУ не підтримував прийняття Україною статусу постійно нейтральної держави. Здекларувавши свою прихильність до соціально-ліберальної ідеології, ТКУ зблокувався з Партією демократичного виродження України в рамках об'єднання “Нова Україна”, сформувавши політичне ядро останньої. 24.12.1996 ТКУ та ПДВУ на об'єднавчому з'їзді центристських сил проголосили про розпуск своїх партій і утворення на їх основі Народнодемократичної партії (НДП).

Ю. Шведа (Львів).

ТРУТЕНКО ВАЛЕНТИН МАКСИМОВИЧ (12.3.1881-30.1.1953)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у м. Звенигородці на Київщині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1901 - Київське піхотне юнкерське училище, пізніше -Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Західному фронті. У 1916- командир 175-го піхотного Батуринського полку, підполковник. Після Лютневої революції 1917- організатор українського військового з'їзду Західного фронту у Ризі, здійснював українізацію частин 12-ї російської армії. У листопаді 1917 очолив і привів на Чернігівщину зукраїнізований Батуринський полк, який взимку 1918 брав участь у боях з більшовицькими військами. За Гетьманату командував частинами на Катеринославщині й Черкащині. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Був призначений начальником Могилів-Подільської юнацької школи. З грудня 1919- помічник командира 3-ї Залізної дивізії, а під час Першого зимового походу 1919-20 виконував обов'язки командира. Учасник боїв на більшовицькому фронті восени 1920. З листопада 1920 перебував серед військовиків інтернованих частин Армії УНР у Польщі, начальник Спільної юнацької школи (1922). У 1924 після ліквідації таборів виїхав у Німеччину, де приєднався до угруповання гетьмана П.Скоропадського. Обирався отаманом Українського вільного козацтва, був військовим аташе гетьманського екзильного уряду в Німеччині. Після Другої світової війни деякий час перебував у німецькому таборі Міттенвальді. У 1948 емігрував у Чилі. Помер у Сант-Яго.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТРУТОВСЬКИЙ КОСТЯНТИН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (28.1(9.2)1826 - 17(29).3.1893) -український художник і графік. Н. у Курську (Росія). Виховувався у родинному маєтку в с. Полівці на Харківщині (тепер Охтирського р-ну Сумської обл.). Навчався у Петербурзі. У 1845-49 - вільнослухач Петербурзької академії мистецтв, з 1860 - академік. У 1871-81 - інспектор Московського училища живопису, скульптури і архітектури. Співпрацював як художник-графік у багатьох періодичних виданнях (“Русский худ. листок”, журнал “Искра”). Ілюстрував твори українських і російських письменників, зокрема Гоголя (альбом літографій до “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”; 1874), Т.Шевченка (до біографії, 1885, “Гайдамаків”, 1886), Марка Вовчка (1860), О.Пушкіна, М.Лермонтова, І.Крилова (1864). У 1861-62 разом із Л.Жемчужниковим, І.Соколовим, О.Бойдеманом, В.Верещагіним подав свої малюнки до “Живописної України”. Автор полотен “Хоровод у Курській губернії” (1860), “Колядки у Малоросії” (1864), “Переселенці в Курській губернії” (1864), “Сорочинський ярмарок” (1872), “Білять полотно” (1874), “Кобзар надДніпром” (1875), “В місячну ніч” (1881), “Весільний викуп” (1881), “Хворий” (1883). Помер у с. Яковлівці (тепер Обоянського району Курської обл., Російська Федерація). Твори Т. зберігаються у Музеї українського мистецтва в Києві, Третяковській галереї у Москві.

ТРУШ ІВАН ІВАНОВИЧ (17.1.1869 -22.3.1941) - український живописець і громадський діяч. Н. у с. Висоцькому (тепер Бродівського р-ну Львівської обл.). З 1881 вчився у Бродівській гімназії. У 1891 вступив у Краківську академію красних мистецтв, де навчався у польського майстра Вигулковського, згодом - у відомого пейзажиста Я.Станіславського. Був членом товариства “Громада”. Після закінчення у 1897 академії Т. переїхав до Львова. У 1898 очолив перше об'єднання художників Галичини “Товариство розвою руської штуки”. У 1905 разом з М.Грушевським заснував Товариство прихильників українського письменства, науки і штуки, яке відіграло важливу роль у популяризації та пропаганді українського мистецтва. Підтримував дружні стосунки з В.Стефаником та І.Франком. Своєю творчістю Т, розпочав відродження галицького малярства. Поступово утвердився як художник-реаліст, прекрасний пейзажист, майстер психологічного портрета та побутового жанру. Майже щороку їздив у Карпати, подорожував по Україні, Криму (1901, 1903), в Італії (1902, 1908), Єгипті й Палестині. У 1900 їздив у Київ, де познайомився з Лесею Українкою. Т. - автор бп. 250 великих полотен, переважно пейзажів. Серея них - “Могила Тараса Шевченка у Канові” (1900), “Захід сонця в лісі” (1904), “Дніпро біля Києва” (1910), “Полукіпки під лісом” (1919); цикли картин: “Квіти”, “Луки і поля”, “Сосни”, “Італійські пейзажі”, “В обіймах снігу” (1925), “З життя пнів” (1929); пейзажі з архітектурними мотивами “Лавра у Києві” (1901), “Михайлівський собкор”, “Андріївська церква в Києві”; створив цілий ряд пейзажів Італії, Єгипту, Палестини з характерними для цих країн рисами архітектури тощо. Великою заслугою Т. є створення ним цілої галереї портретів його сучасників - І.Франка (1897), В.Стефаника (1897), М.Драгоманова (1897), Лесі Українки (1900), М.Лисенка (1900), І.Нечуя-Левицького (1900), М.Грушевського, Б.Грінченка, П.Житецького (1900) та ін. (всього бл. 350 портретів). Т. став ініціатором проведення першої всеукраїнської художньої виставки у Львові в 1905. Перша персональна виставка творів Т. відбулася у 1899, брав участь у виставках українських і польських митців у Києві, Кракові, Варшаві, Лондоні, Відні, Софії. Найбільші колекції полотен митця зберігаються у львівських музеях - Національному музеї та І.Труша, є також у музеях Києва, Харкова, Одеси, Ужгорода та ін. міст України. На поч. 20 ст. Т. розгорнув багатогранну діяльність як літературно-художній критик і публіцист. Літературна спадщина Т. становить понад сотню статей з літературознавства, історії і теорії мистецтва. Друкувався у журналах “Літературно-науковий вісник”, “Будуччина”, “Ruthenische Rundschau” (Відень), газетах “Діло”, “Зоря” та ін. виданнях. На поч. 1905 спільно з композитором С.Людкевичем почав видавати перший у Галичині український мистецький щомісячник “Артистичний вісник”. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

Т.Галайчак (Львів).

ТУГАЙ-БЕЙ  (р.н. невід-п. червень 1651) - видатний кримсько-татарський полководець і політичний діяч. Походив з одного з чотирьох впливових родів Кримського ханства - роду Аргін. Звання бея (князя) Тугай-мурза (шляхтич) отримав як керівник перекопського санджаку (округу). Перекопським беєм став між 1642 і 1644 (за правління хана Мухамеда-Гірея IV). Посада Т.-б. була однією з важливих посад у ханстві, оскільки на нього покладалися обов'язки з прикордонного захисту держави. Єдиний серед беїв мав хоругву і 3-тисячний загін особистої гвардії. Йому підпорядковувався гарнізон Перекопу та підрозділи прикриття (15 тис. чол.), а також ногайські орди: Єдичкульська, Перекопська, Очаківська та Буджацька. На думку О.Прицака, познайомився з Б.Хмельницьким під час його перебування у татарському полоні (1620-22), що згодом відіграло важливу роль в укладанні та реалізації українсько-татарського союзу 1648 проти Польщі. У серед. квітня 1848 Т.-б. за наказом хана Іслама-Гірея III на чолі 20-тисячного загону (за ін. дан. - 6-тисячного) прибув на допомогу Б.Хмельницькому на Микитинську Січ. Татарська кіннота на чолі з Т.-б. і українська армія під командуванням Б.Хмельницького спільно билися проти польського коронного війська у Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648. У 1648 Т.-б. брав участь в облозі Львова (вересень-жовтень) та Замостя (грудень), а також у Берестецькій битві 1651, під час якої і загинув. Кримсько-татарське військо, зокрема, очолюване Т.-б., відіграло важливу роль у перемогах Б.Хмельницького, татарська кіннота ліквідувала польську перевагу в кавалерії. Поєднання козацької піхоти і татарської кінноти створило оперативно-тактичну перевагу української армії над польською у цих битвах, оскільки після переходу на бік повстанців реєстровців польське командування не мало піхоти, рівноцінної козацькій, і для оборонних дій було змушене спішувати свою кінноту. У складі української армії татарська кіннота, очолювана Т.-б., виконувала функції передового загону (у похідних порядках) та авангарду (у бойових порядках), а також здійснювала завдання у проведенні тактичної розвідки. Крім того, на прохання Б.Хмельницького і за згодою кримського хана Іслама-Прея III, Т-б. влітку 1648 та весною 1649 перебував з 15-тисячним військом на кочів'ях біля Дніпра (на Синіх Водах), виконуючи функції резерву української армії. Відносини між Б.Хмельницьким і Т.-б., за дан. деяких джерел, були дружніми. Зокрема, відомі слова Б.Хмельницького: “...Тугай-бей близький мені є, він мій брат, моя душа...”.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (21.1.1865-22.1.1919; за ін. дан.-20.1.1865 -21.1.1919) - український учений-економіст, політичний діяч. Н. у с. Солоному Куп'янського повіту Харківської губ. у дворянській родині. Навчався у гімназіях Києва та Харкова У 1884 вступив на фізико-математичний відділ Харківського ун-ту, який закінчив екстерном у 1888. У 1892 стажувався в Англії. Займався науковою діяльністю з окремих проблем економічної теорії: кон'юнктури, кооперації, обгрунтування періодичності кризових явищ. Читав лекції з економіки у вищих навчальних закладах Петербурга та Москви. З 1906 був головним редактором журналу “Вестник кооперации”, згодом редагував серійне видання “Новые идеи в економике” (вийшло 5 випусків). У ранній період своєї діяльності захоплювався ідеями “легального марксизму”, однак на поч. 20 ст. відмовився від попередніх поглядів. Належав до партії кадетів. У 1901-05 жив на Полтавщині, співпрацював із земськими установами. У 1917 переїхав до Києва. Вступив до Української партії соціалістів-федералістів. У період Української революції брав активну участь у формуванні українських фінансових інституцій. 3.9.1917 призначений генеральним секретарем фінансів Української Центральної Ради. Перебуваючи на цій посаді, деякий час жив у Петрограді, а в середині грудня подав у відставку. Т.-Б. був автором декларації Генерального секретаріату УЦР-УНР “Економічна політика” (30.8.1917). З липня 1918- редактор журналу “Українська кооперація”, до якого писав статті українською мовою. Був головою на установчому з'їзді Центрального українського кооперативного комітету (1-3.9.1918). На поч. жовтня 1918 очолив його керівний орган - Раду. У 1917-18- професор Державного українського університету в Києві. В липні-вересні 1918 працював у комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук. З 22.11.1918-дійсний член УАН, на поч. 1919 очолив соціально-економічний відділ академії. Організатор Українського кооперативного інституту. У період Директорії УНР входив до складу спеціальної комісії, яка розробляла проект проведення грошової реформи. У січні 1919 призначений радником з економічних питань делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1918-19. Помер раптово у поїзді, по дорозі до Парижа, на станції Затишок поблизу Одеси. Похований в Одесі. Т.-Б. - автор праць з економічної теорії (“Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь”, 1894; “Русская фабрика в прошлом и настоящем”, 1898; “Бумажные деньги и металл”, 1917), історії економічних доктрин (“Очерки по истории политической экономии”, 1901-02; “Очерки по новейшей истории политической экономии”, 1903,1915; “Теоретические основы марксизма”, 1905 та ін.), з теоретичних засад кооперативного руху (“Социальные основы кооперации”, 1916, 1919; “Кооперація, її природа і мета”, 1919; “О кооперативном идеале”, 1918), підручників (“Основы политической экономии”, 1907, 1919, 1924), біографічних нарисів (“Прудон, его жизнь и деятельность”, 1891; “Д.С.Милль, его жизнь и учено-литературная деятельность”, 1892). У 1914-16 разом з М.Грушевським, Ф.Вовком, М.Ковалевським, А.Кримським, О.Шахматовим брав участь у підготовці енциклопедичного довідника “Украинский народ в его прошлом и настоящем”.

О. Павпишин (Львів).

ТУКАЛЬСЬКИЙ-НЕЛЮБОВИЧ ЙОСИФ (р. н. невід. - 26.7.1675; за ін. дан. 1676) -Київський православний митрополит (1663-75). У молодому віці прийняв чернечий постриг. З 1654 - архімандрит Ліщинського монастиря і старший Віденського Святодухівсько-го монастиря. З серпня 1661 - єпископ могилівський. Невдовзі переїхав до Чигирина, де був у 1663 (за ін. дан. - 1664) обраний на Київський митрополичий престол. Поряд з Т-Н. на митрополичий престол претендували єпископ Мефодій (Филимонович), кандидат московського уряду, а також перемишльський єпископ Антоній Винницький, що користувався підтримкою гетьмана П.Тетері. У зв'язку з цим Т.-Н. фактично керував лише частиною митрополії, бо західними єпархіями управляв А.Винницький. Виступав проти втручання польського уряду в українські церковні справи, за що у червні 1664 ув'язнений у Марієнбурзькій фортеці в Пруссії. Звільнений у 1667 (за ін. дан. - у 1666). Деякий час перебував у Вільно та Могилеві, а згодом повернувся до Чигирина. Дворічне перебування у польському ув'язненні сприяло зростанню авторитету Т.-Н. у середовищі православного духовенства, козацтва та української шляхти. Незважаючи на існування місцеблюстителя митрополичого престолу Мефодія Филимоновича (згодом - Л.Барановича), Т.-Н. продовжував вважатися Київським митрополитом і переважно самостійно вирішував усі питання церковного життя. За підтримки гетьмана П.Дорошенка 6.3.1668 (за ін. дан. -1670) отримав благословення від Константинопольського патріарха. Похований у Троїцькому чоловічому монастирі. Згодом прах Т.-Н. було перенесено до Лубенського Мгарського монастиря.

Р. Шуст (Львів).

ТУЛУБ ЗІНАЇДА ПАВЛІВНА [16(28).11.1890-26.9.1964] - українська письменниця. Н. у Києві в родині відомого київського адвоката. Дитячі роки минули у містечку Брацлаві Подільської губернії і в Таганрозі, куди її батька переводили по службі. У 1904 родина повернулася до Києва. У 1904-09 навчалася у Київській жіночій гімназії, а в 1909-17 на слов'янсько-російському відділенні історико-філологічного ф-ту Вищих жіночих курсів. Займалася науково-дослідницькою роботою. За працю “Погляди М.В.Гоголя на проблеми мистецтва в світлі західноєвропейських та російських філософських теорій першої пол. 19 ст.” їй було надано вчений ступінь кандидата філологічних наук і залишено при Київському ун-ті для підготовки до професури. Через матеріальні труднощі змушена припинити наукову діяльність. У 1919 деякий час керувала лекторською секцією в політуправлінні Київського військового округу, в Одеському губернському військкоматі, пізніше працювала на різних посадах у радянських установах. Літературну діяльність розпочала у 1916. Спочатку писала, під впливом батька, російською мовою поезії, а згодом прозові твори. У 1916 в популярному ліберальному журналі “Вестник Европы” було опубліковано повість “На перепутье”. Під впливом подій Української революції розпочала писати українською мовою. Працювала в галузі кінодраматургії, написала кілька сценаріїв для ВУФКУ, збирала матеріали для більш масштабних творів: “Гайдамаки”, “Джордано Бруно”, “Йоган Вюртемберзький” та ін. Працювала як перекладач з французької, німецької, російської мов. Здійснила переклади на російську мову творів М.Коцюбинського, Ю.Яновського, Г.Епіка, П.Качури та ін. Успіх Т. приніс роман “Людолови”. Зданий до видавництва “Молодий більшовику 1933 перший том твору вийшов друком, “відредагований” відповідно до тодішніх ідеологічних вимог, на поч. 1935. У 1937 надруковано другий том роману. У цьому масштабному і багатоплановому творі представлено широке історичне тло України 17 ст., соціальні, національні, релігійні суперечності й конфлікти цієї доби. У 1937-56 Т. була репресована і відбувала заслання в Казахстані. Після повернення написала роман-хроніку “В степу безкраїм за Уралом” (1964) про життя Т.Шевченка на засланні, спогади “Моє життя”, оповідання для дітей “Заважалочка-допомагалочка”. Померла у Києві.

М. Лабач (Львів).

ТУЛЬЧИНСЬКА УПРАВА - філія Південного товариства декабристів. Створена в 1818 за ініціативою П.Пестеля, ад'ютанта кoмaндувача 2-ої російської армії, яка була розквартирована у Тульчині (тепер Вінницька обл.) після завершення війни з наполеонівською Францією. Спочатку Ту. була філією "Союза благоденства". У березні 1821 члени Ту. заснували Південне товариство декабристів, яке очолив П.Пестель. У 1823 після утворення Васильківської та Кам'янської управ Ту. стала головною управою Південного товариства. Членами Ту. були: П.Пестель, О.Юшневський, І.Аврамов, О. та М.Крюкови, В.Івашов, Ф.Вольф, О.Барятинський, М.Бестужев-Рюмін, М.Басаргін, С.Важковський, В.Раєвський, М. і П. Бобрищеви-Пушкіни. Члени Ту. виступали за повалення самодержавства та встановлення республіканського правління (причому після перевороту необхідно було встановити революційну диктатуру для здійснення перетворень у країні). У національному питанні члени Ту. притримувались поглядів П.Пестеля, який заперечував право неросійських народів імперії на самовизначення (крім поляків) та був противником перебудови Росії на федеративних засадах. Після арешту П.Пестеля і придушення повстання Чернігівського полку Ту. припинила своє існування.

А. Пономаренко (Вінниця).

ТУМАНСЬКИЙ ФЕДІР ЙОСИПОВИЧ (бл. 1757 - листопад 1810) - український письменник, перекладач і видавець. Н., можливо, у Глухові. У 1773 вступив до Кенігсберзького ун-ту, де вивчав право в Д.Лестока та філософію у Д.Бука. Був обраний членом Королівського прусського німецького т-ва. Бл. 1778 повернувся в Україну, У 1779 висунув проект влаштування у Глухові академічної книгарні та запропонував заснувати Академічне товариство як зародок Академії наук. За дорученням П.Рум'янцева розробив проект всебічного вивчення Лівобережної України, на основі якого складено “Топографічний опис” А.Шафонськогота “Опис” Д.Пащенка. Переїхавши до Петербурга, одержав посаду директора Державного позичкового банку (1789-93). У 1789-87 видавав тижневики “Зеркало света” (ч. 1-6, разом з П.Богдановичем) та “Пекарство от скуки и забот”. У 1792-94 видавав журнал “Российский магазин”, де помістив ряд статей з історії України. Вперше видав Літопис Граб'янки (у другій, пізнішій ред.) під назвою “Летописец Малыя России” (1793, ч. 2-3), який став джерелом для праць Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича та ін. Вивчав історію Росії. Переклав на російську мову “Путешествие по разным провинциям Российской империи” П.Палласа (1786), видав праці першого російського африканіста М.Коковцева “Описание Архипелага и Варварийского берега” (1786) та “Достоверные известия о Алжире” (1787). Т написав оди на честь П.Завадовського і Г.Потьомкіна-Таврійського. У жовтні 1779 був обраний чл.-кор. Петербурзької АН, з січня 1794 - чл.-кор. Королівського геттінгенського наукового товариства. Помер на хуторі Родіонівка Глухівсь-кого повіту.

С. Білокінь (Київ).

ТУМАНСЬКІ - дворянський рід, що походить від шляхтича Тимофія Ігнатовича Т. (р. н. невід, -п. 1710), який, ймовірно, походив з Правобережної України. Жив у Еорисполі. Серед інших представників роду: Василь Григорович Т. (бл. 1723 - 1809) - державний діяч Гетьманщини. Разом з Г.Кониським навчався в Київській академії. У 1750 - переяславський полковий писар. У 1751-62 старший військовий канцелярист, помічник генерального писаря А.Безбородька, у 1662-64 - останній генеральний писар Гетьманщини. Після скасування гетьманства став правою рукою П.Рум'янцева в Малоросійській колегії. Дійсний штатський радник (1779), Новгород-Сіверський віце-губернатор (1784-85). Йосиф Григорович Т. (бл. 1733 -1795) - український правник. Навчався в Київській академії. У 1764 керував похідною канцелярією при гетьмані К.Розумовському в Петербурзі. У 1871-82 - член Генерального суду, з 1783 -голова Новгород-Сіверської палати карного суду. Іван Григорович Т. (бп. 1740-бл. 1800) - обер-секретар сенату, приятель О.Безбородька. Навчався в Київській академії. У 1758-61 - у гімназії при Петербурзькій АН разом з О.Лобисевичем та С.Дівовичем. Служив у Герольдмейстерській конторі сенату. Переклав книгу “О воспитании девиц” Ф.Фенелона (1763, 1774) та дві статті Луї де Жокура з “Енциклопедії”. За поданням П.Рум'янцева переведений до Малоросійської колегії. Бл. 1778-79 брав участь в упорядкуванні Генерального архіву. У 1781 зробив подання до Петербурзької АН про заснування у Києві книгарні. У 1782 - київський губерніальний прокурор, 1791-95 - голова Київської палати цивільного суду. Михайло Васильович Т. (бл. 1758 - 1827) - член Малоросійської колегії (з 1778). Навчався у Кенігсберзькому ун-ті. Після ліквідації Малоросійської колегії працював у Комісії для впорядкування Генерального малоросійського архіву (1778-82). Віце-губернатор Олонецький (1795) та Костромський (1797), петербурзький цивільний цензор (1797-98).

С. Білокінь (Київ).

ТУПТАЛО ДИМИТРІЙ РОСТОВСЬКИЙ (світське ім'я - Данило Савич Туптало, Тупталенко; - 11.12.1651 - 28.10 (8.11).1709) -український церковний діяч 17 ст., письменник-енциклопедист, проповідник. Н. у містечку Макарові на Київщині в козацькій родині. Початкову освіту отримав удома. З 1662 навчався у Києво-Могилянській колеги. Учень відомого богослова Іоаникія Галятовського. У зв'язку із захопленням Києва у 1665 поляками Т. змушений залишити навчання і повернутися додому. 9.7.1668 прийняв чернечий постриг у Києво-Кирилівському монастирі. 25.3,1669 Київський митрополит Й.Тукальський-Нелюбович висвятив його у сан ієродиякона. У Кирилівському монастирі перебував до 1675. Під час перебування у Густинсько-Успенському монастирі архієпископа Лазаря Барановича 23.5.1675 висвячений у сан ієромонаха. Проповідував у Віленському Святодухівському та Слуцькому монастирях. На запрошення гетьмана І.Самойлови-ча у лютому 1679 повернувся в Україну. У 1684 за сприянням архімандрита Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського розпочав роботу над фундаментальною працею про Житія святих “Четьї-Мінеї”. Був ігуменом Максаківського Преображенського (1681-82), Миколаївського Батуринського (з 1682-83, 1686-92), Києво-Кирилівського (1697), Чернігівського Єлецького Успенського (1797-99), Спаського Новгород-Сіверського монастирів. На поч. 1701 Петро І запросив Т. до Москви, де 23.3.1701 був висвячений на митрополита Сибірського і Тобольського. 4.1.1702 призначений Ростовським митрополитом. Входив у групу українських ієрархів Російської православної церкви, очолювану митрополитом С.Яворським, котра боролася проти старовірів та ін. сект, що відкололися від церкви після реформ царя Олексія, однак не сприймала радикальніших реформ, пропонованих Петром І, особливо нову систему управління церквою (узаконювала царя над церковною організацією). Дбав про поліпшення духовного життя вірних своєї єпархії, видав два листи до священиків, закликаючи їх поліпшити стан справ у парохіях. Заснував школу на 200 учнів у Ростові. Похований у Ростовському Свято-Яковлівському монастирі. 22.4.1757 канонізований. Т. - автор численних богословських праць, проповідей, літературних творів. Перша друкована праця - “Руно орошенное” (1680). Найвідоміший твір - велика збірка з чотирьох книг “Четьї-Мінеї” (1689-1705, багато разів перевидавалась). Серед ін. праць: “Вопросы и ответы краткие о вере”, “Розиск о раскольніческой бринской вере”, (1709), “Зерцало православного исповедения” (1805), “Поклонение Пресвятой Богородице”, “О причащении Святых Тайн”, “Алфавит духовный”, “Диарий” (щоденник за 1689-1703), “Каталог киевских митрополитов” та ін.

Р. Шуст (Львів).

ТУРАШ МИРОСЛАВ (Грабовський; 26.2.1910 - квітень 1939) - діяч Організації українських націоналістів. Н. у с. Ніжанковичах біля Перемишля. Навчався у гімназіях Перемишля і Дрогобича. У 1928-31 - провідник “Пласту” і “Сокола”. Член ОУН з 1929. У 1930 роках повітовий провідник ОУН Дрогобиччини, згодом - окружний провідник ОУН Стрийщини. З 1935 - член Крайової екзекутиви ОУН. У лютому 1939 Т. призначений на пост крайового провідника на Західноукраїнських землях. Внаслідок різниці поглядів на стратегію і тактику ОУН щодо подій у Карпатській Україні між проводом Українських націоналістів та Крайовим проводом намітилися серйозні суперечності. У квітні 1939 Т. як крайовий провідник їздив для зустрічей та консультацій з керівництвом ОУН. У Празі та Відні під час зустрічей з А.Мельником, Я.Барановським і Р.Ярим висловив невдоволення пасивною політикою офіційного керівництва ПУН. Т. було запропоновано викласти позицію Крайового проводу на II Великому зборі українських націоналістів у Римі. У квітні 1938 пропав безвісти, повертаючись у Галичину.

К. Бондаренко (Львів).

ТУРБАЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1789-93 -один із найбільших антикріпосницьких селянських виступів у Лівобережній Україні в 2 пол, 18 ст. Відбулося у селі Турбаях Градизького повіту Катеринославського намісництва (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.). Безпосередньою причиною повстання стала спроба селян добитися звільнення від кріпосної залежності. На поч. 18 ст. жителі села, яке вважалося вільним військовим селом, були козаками і належали до Миргородського полку. Згодом їх було насильно переведено у стан залежних селян. Селянські хвилювання виникли вже у 1776, коли село Турбаї було продано поміщикам Базилевським. Останні почали активно розвивати своє господарство, примушуючи селян відбувати повинності. Турбаївці не хотіли миритись із положенням кріпосних селян й активно домагались підтвердження свого козацького стану, звертаючись у місцеві й центральні адміністративні установи. У червні 1788 сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами (у селі проживало бл. 2 тис. чол.), які ще у 1738 були переведені у козаки миргородським полковником В.Капністом. Ухвала сенату, яку турбаївцям було оголошено 5 (16). 1.1789, викликала невдоволення в частини селян, чиї козацькі права не були визнані. Селяни, вирішивши добитись волі власними силами, створили самоврядування за козацьким зразком на чолі з Назаром Оліфером (отаман), Григорієм Яструбенком (суддя) та Трохимом Довженком (писар) і відмовились виконувати панщину. Найважливіші питання вирішувались на загальному сході жителів села. Для врегулювання “справи про козацтво” і втихомирення селянського заворушення у село в травні 1879 прибули представники Голтвянського нижнього земського суду разом з військовою командою. Проте суд, під впливом поміщиків Базилевських, визнав козаками лише 29 турбаївців, до того ж з'ясувалося, що судді не мали і списка осіб, визнаних сенатом приналежними до козацького стану. 8(19).6. селяни висловили свої обурення проти такого рішення суду і за ініціативою селян Г.Ракші, С. і Л.Рогачків, М. і М.Пархоменків, Г.Величка, А.Бондаря та ін. розпочали збройне повстання. Повстанці роззброїли військову команду, розправились із Базилевськими і зруйнували їхню садибу та, заарештувавши суддів, добилися від них написання документа про “добровільне переведення в козаки” турбаївських селян. Запровадивши самоврядування - “Громадську збірню”, селяни протягом чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл Очеретувате, Кринок, Остап'я. Через ускладнення міжнародного становища (війни з Туреччиною і Швецією, революційні події у Франції) уряд Катерини // тривалий час намагався припинити селянський виступ без застосування військової сили. Проте, зазнавши невдачі, власті вдалися до жорстоких каральних дій. У червні 1793 у село було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків. Урядові війська провели масові арешти селян. Суд над повстанцями тривав з 11(22).7.1793 до 31.1(11.2).1794. Більше сотні селян були піддані тілесним покаранням батогами і відправлені на довічні каторжні роботи до Сибіру. 15 селян після знущань померли. Частину турбаївців виселено у степи Херсонської і Таврійської губ. Власті змінили навіть назву села Тур-баї, перейменувавши його у Скорбне (до колишньої назви повернулись лише у 1919). Виступ турбаївських селян знайшов широке відображення у пісенній народній творчості, художній літературі та легендах.

О. Сухий (Львів).

ТУРІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО - князівство, що існувало у серед. 10-12 ст. у центрі правобережного Полісся. Утворене на території, більша (північна) частина якого була населена дреговичами, менша (південна) - древлянами (південь цієї території входить до складу України). Через князівство пролягали важливі торгові шляхи (водний і сухопутний з Києва до Польщі, сухопутний - з Києва на Литву), що сприяло його економічному і політичному піднесенню. На півдні й заході Т.к. межувало з Волинською, на сході - з Київською, а на півночі - з Полоцькою землями. Політичним центром князівства було місто Турів (перша літописна згадка під 980). За Володимира Святославича князівство було приєднано до Київської держави. У 980 першим київським намісником у Т.к. став Володимирів син Святополк Володимирович. Відтоді у ньому постійно правили Рюриковичі. На Любецькому з'їзді 1097 Турівську землю було закріплено за нащадками Ізяслава - сина Ярослава Мудрого. За князя Юрія Ярославича Т.к. відокремилося від Києва, а після його смерті (1166) дійшло до поділу князівства між його синами на уділи, з яких відомо три - Турівський, Дубровицький і Пінський. У пізніші часи дроблення території Т.к. продовжувалося. У 1330 роках землі Т.к. повністю потрапили під владу представників литовської династії Гедиміновичів. Поширена в науковій літературі думка про існування у серед. 10-12 ст. Турово-Пінського князівства є сумнівною, оскільки до 1166 вся Турівська земля являла собою однойменне князівство. Щодо Пінська, який не відігравав помітної ролі в цій землі, то перші літописні згадки про дане місто відносяться до 1097 і 1166.

М. Крикун (Львів).

ТУРКОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ (псевд. Павло; 1910-1.11.1944) - діяч Організації українських націоналістів. Н. на Тернопільщині. Член ОУН з 1929. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1933-35 та 1939 перебував у польських тюрмах. У 1935-39 - референт пропаганди Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях. Один з 15 членів організації, які підписали 10.2.1940 у Кракові Акт про створення Революційного проводу ОУН. Був членом Крайового проводу ОУН у Кракові, один з організаторів служби безпеки ОУН. Учасник II великого збору ОУН у Кракові, у 1941—44 - заступник головного керівника СБ при проводі ОУН. На III надзвичайному великому зборі ОУН у 1943 обраний членом Головної ради ОУН та організаційним референтом проводу. Загинув у бою з військами НКВС у Чорному Лісі біля Станіслава (тепер Івано-Франківськ).

К. Бондаренко (Львів).

ТУРЯНСЬКИЙ РОМАН (справж. прізв. -Кузьма; 25.5.1894-16.7.1940)-діяч Комуністичної партії Західної України. Н. у с. Стриївка (тепер Збаразького р-ну Тернопільської обл.). Навчався в Академічній гімназії Львові, на медичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1915-16 брав участь у створенні “Інтернаціональної революційної соціал-демократії”, написав низку антивоєнних статей. У 1919-20 працював у більшовицькому підпіллі у Наддніпрянській Україні, служив полковим лікарем у Червоній армії. У 1921-24 перебував на партійній, профспілковій і викладацькій роботі в УСРР. З 1924 - член ЦК, з 1925-член Політбюро ЦК КПЗУ 3 1926-представник КПЗУ в польській секції Комуністичного Інтернаціоналу. 28.3.1927 на засіданні секретаріату Виконкому Комінтерну (ВККІ) виступив проти звинувачень на адресу колишнього наркома освіти УСРР О.Шумського. У 1927-28 разом з Й.Кріликом (Васильківим) очолював більшість ЦК КПЗУ, яка критикувала політику більшовицького керівництва в УСРР на чолі з Л.Кагановичем. 18.2.1928 ВККІ виключив “групу Василькова-Турянського” з КПЗУ і з Комінтерну. У квітні 1928 Т. у “Листі з Польщі”, опублікованому в органі німецьких троцькістів “Die Fahne des Kommunismus” (“Прапор комунізму”) піддав критиці сталінську політику в національному питанні. Після саморозпуску КПЗУ-більшості (жовтень 1928) очолював “групу колишньої КПЗУ-більшості”. У 1929 відмежувався від Й.Крілика, визнав свої “помилки”. Звертався до ЦК КПЗУ І ЦК Компартії Польщі з проханням поновити його в партії, але безуспішно. У 1932 прибув до Москви, де працював у видавництві Профінтерну. 8.2.1933 заарештований 1 незабаром засуджений за сфабрикованою ДПУ справою “Української військової організації”. У 1939 безпідставно звинувачений у шпигунській діяльності на користь Німеччини і Польщі. Засуджений до розстрілу. О. Зайцев (Львів).

ТУСТАНЬ - наскельна фортеця у Галицькій землі. Згадана в літописі серед давньоукраїнських міст, які в 1340-1349 були захоплені польським королем Казимиром III Великим. Знаходилась за 1 км на північний схід від с. Урича (тепер Сколівський р-н Львівської обл.). На основі джерел 16 ст. припускають, що Т. була збудована в серед. 13 ст. на місці ранішого городища, розташованого на терасі, яка підіймається бл. 50 м. над рівнем долини. Т. споруджена з дерев'яних балок на скелях Камінь, Гострий камінь і Мала скеля. Свідченням цього є вирубані в скелях пази, що дають можливість припустити існування 5-поверхової будівлі, У середині фортеці було споруджено кілька цистерн для зберігання води. На дослідженій площі (розкопки проводяться з 1971) знайдено уламки глиняного посуду, різноманітні залізні інструменти, предмети озброєння (наконечники стріл, бронзова булава). 5.10.1994 постановою Кабінету Міністрів України на території Т. засновано державний історико-культурний заповідник “Тустань”.

М. Пелещишин (Львів).

ТУЧАПСЬКИЙ ПАВЛО (1869-1922)-діяч українського та російського соціал-демократичного руху. Н. у с. Бесідці Таращанського повіту Київської губ. Навчався у Київському ун-ті. Наприкін. 1880 - на поч. 1890-х років -член нелегального українського студентського просвітницького гуртка “Хрестоматія”. Активно співпрацював з виданнями Русько-української радикальної партії у Галичині. На поч. 1890 років перейшов на марксистські позиції. 31896 - член київської соціал-демократичної групи “Рабочее дело” та київського “Союзу за освобождение рабочего класса”, редактор “Рабочей газеты”. Делегат першого (1898) з'їзду Російської соціал-демократичної партії. З 1904 - діяч та ідеолог Української соціал-демократичної спілки. Видавав журнал “Правда” у Львові (1905). У 1903-10 був близьким до більшовицької течії у РСДРП. 31910 зблизився з російськими меншовиками. У 1921-22 працював бібліотекарем в УВАН. Автор брошури “Шевченкові ідеали і українська дійсність” (1891, під криптонімом “E.G.” ) та спогадів “Із пережитого. Дев'яності роки” (1923,1931).

Я. Грицак (Львів).

ТЩИНЕЦЬКА КУЛЬТУРА (Тшинецька культура, тщинецька етнокультурна спільність) -археологічна культура бронзового віку. Назва походить від могильника біля с.Тшинці у Повісленні. Існувала в 16-11 ст. до н.е. Т.к. поділяють на західнотщинецьку культуру на території Польщі і східнотщинецьку культуру на території України. Східнотщинецька культура виділена С.Березанською. Поширена в північній лісовій смузі Правобережної України і на Лівобережжі - в межиріччі Дніпра і Десни. Представлена переважно поселеннями. Виділяють чотири локальні групи: рівненську, прип'ятську, київську та сосницьку. Поселення невеликі (Пустинка), житла заглиблені в землю, покрівля двосхила. Долівка інколи вимощувалась глиняними вальками. Поховання різні: грунтові й підкурганні, з обрядом тілопокладання і тілоспалення. Знаряддя праці і предмети побуту представлені ліпним посудом (тюльпаноподібні горщики, черпаки, миски, друшляки), прикрашеним валиками, заглибленими лініями, заштрихованими трикутниками; крем'яними виробами (клиноподібними сокирами, серпами, наконечниками списів і стріл), кам'яними сокирами з отвором, кістяними речами. Бронзові вироби представлені ножами, кинджалами, прикрасами (браслети, перстені, різноманітні шпильки). Основою господарства племен східнотщинецької культури були осіле скотарство, різні промисли, в деяких місцях було поширене землеробство. Значну роль відігравали різні ремесла, обмін з сусідніми племенами. В соціальному житті панували родопатріархальні відносини, виділялась багатша верхівка. В духовній культурі домінували культ предків, вогню, різні форми прикладного мистецтва. Тк. сформувалась на території Польщі на основі традицій культур лійчастого посуду та шнурової кераміки, на території України -різних груп культури шнурової кераміки, а також пізнього Трипілля. Племена Т.к., на думку лінгвістів та археологів, лягли в основу праслов'янської людності між Віспою і Дніпром.

М. Пелещишин (Львів).

ТЮТЮННИК ВАСИЛЬ НИКИФОРОВИЧ (17.8.1882 - 19.12.1919) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у с. Єнках на Полтавщині. Навчався у Хорольській гімназії, Тифліському піхотному юнкерському училищі. З 1905 проходив службу у піхотних частинах російської армії. У роки Першої світової війни - на фронті, підполковник, командир батальйону 25-ї Сибірської стрілецької дивізії (1917). У березні 1918 зголосився на службу до українського війська. Увійшов до складу оперативного управління Українського Генерального військового штабу, невдовзі призначений заступником начальника Генштабу. За Гетьманату деякий час продовжував службу, але змушений був залишити посаду. Член Українського національного союзу, брав участь у підготовці антигетьманського повстання. Призначений заступником начальника Генштабу - начальником оперативного відділу під час наступу Армії УНР на Київ у листопаді-грудні 1918. У травні-липні 1919 обіймав посаду начальника штабу, виконував обов'язки командувача Дієвої армії УНР. Підвищений у званні до генерал-майора. У листопаді 1919 захворів на тиф. Помер у шпиталі в Рівному.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТЮТЮННИК ГРИГІР МИХАЙЛОВИЧ (5.12.1931- 6.3.1980) - видатний український прозаїк. Брат Г.Тютюнника. Н. ус. Шилівці на Полтавщині (тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Рано залишився без батька, деякий час виховувався у родині дядька на Луганщині. У 1946 вступив до ремісничого училища, після закінчення працював слюсарем на заводі ім. Малишева у Харкові, згодом на будівництві Миронівської ДРЕС. У 1951 призваний у військо. Після демобілізації закінчив вечірню середню школу. У 1957-62 навчався на філологічному ф-ті Харківського університету. Після закінчення навчання учителював на Луганщині. 31963 працював у редакції газети “Літературна Україна”, видавництвах “Молодь”, “Веселка”. Уже першою збіркою оповідань “Зав'язь” заявив про себе як про зрілого, оригінального письменника. У ній, а також у наступних (“Деревій” (1969), “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), “Коріння” (1976)) нелише відтворив життя українського села, вивів яскраві національні характери, але й тонко психологічно мотивував вчинки своїх героїв. Т. виступив в українській літературі як блискучий новеліст. Він також автор повістей “День мій суботній”, “Житіє Артема Безвіконного”, творів для дітей “Ласочка” (1970), “Лісова сторожка” (1971), “Степова казка” (1973), “Климко” (1976; екранізовано в 1983), “Вогник далеко в степу” (1979). Лауреат Шевченківської премії та премії імені Лесі Українки (1980).

Г. Чуба (Львів).

ТЮТЮННИК ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (6.4.1920 - 29.8.1961) - відомий український письменник. Брат Г.Тютюнника. Н. ус. Шилівці на Полтавщині (тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Після закінчення Шилівської семирічки та середньої школи у Зінькові у 1938 вступив на філологічний ф-т Харківського ун-ту. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 перебував у складі діючої армії, у 1942 потрапив у попон, утік. До зими 1943 воював у партизанському загоні, знову був полонений, утік у квітні 1944. Партизанив на території Чехословаччини, Після тяжкого поранення повернувся у с. Шилівку. У 1946 закінчив Харківський ун-т. У 1946-47 учителював у Львові та Кам'янці-Бузькій (Львівщина). У 1946-58 завідував відділом прози журналу “Жовтень” (тепер “Дзвін”). Згодом перейшов на творчу роботу. Літературну діяльність почав у студентські роки. Проте перша збірка оповідань “Зорані межі” (1951) була скоріше учнівством. Як зрілий письменник, Т. заявив про себе повістю “Хмарка сонця не заступить” (1956). Справжнє визнання приніс роман-хроніка “Вир” (перша частина 1960, повністю надрукований у 1962) - один із перших правдивих творів про складні соціально-психологічні процеси в українському передвоєнному селі, про долю українського селянства під час Другої світової війни. Після смерті Т. вийшли друком збірка поезій “Журавлині ключі” (1963) і незакінчений роман “Буг шумить” (1965). Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1963, посмертно).

Г. Чуба (Львів).

ТЮТЮННИК ЮРІЙ НИКИФОРОВИЧ (20.4.1891 - 1929) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у с. Будищі на Київщині. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, отримав офіцерський чин. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 сформував у Сімферополі український полк ім.П.Дорошенка. У червні 1917 Т. як делегат від 228-го піхотного запасного полку взяв участь у роботі Другого всеукраїнського військового з'їзду у Києві. У липні обраний членом Української Центральної Ради. Переведений по службі у Катеринослав. Восени 1917 організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став його отаманом. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 розгорнув Звенигородський кіш до 20 тис. повстанців. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу М.Муравйова. До травня 1918 контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 частини Т. об'єдналися з загонами М.Григоріїва, утворивши могутню військову групу (23 тис. багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григоріїв, начальником штабу став Т. Повстанці разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 Херсон і Одесу. У травні 1919, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Т. і М.Григоріїв повернули зброю проти більшовицької Росії. Після загибелі командувача армії у липні 1919 Т. на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Влітку 1919 очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Т. визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в р-н Шполи. У кін. серпня 1919 частини Т. протистояли Південній групі Й.Якіра, а в жовтні-листопаді-денікінському корпусу генерала Я.Слащова. У грудні 1919 Т. призначений помічником командувача Армії УНР. Після інтернування українських частин у Польщі Т. не склав зброї. Влітку і восени 1921 підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. Операція була проведена у листопаді 1921, однак закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині. У 1924 Т. повернувся в радянську Україну. Поселився у Харкові, отримав посаду викладача тактики і стратегії у Харківській школі червоних старшин. Написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у фільмі “ПКП”. У 1929 був заарештований, вивезений до Москви, де без суду за наказом начальника ОГПУ Менжинського розстріляний.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ТЯГЛІ СЕЛЯНИ - 1) Категорії залежних селян на українських землях у складі Російської держави 15 - поч. 18 ст., котрі виконували натуральні й грошові державні повинності - тягло. Т.с. поділялись на “чорносошних” (державних) і приватновласницьких, які були зобов'язані, крім тягла, виконувати повинності на користь землевласників. Т.с. у кін. 16 ст. були прикріплені до землі. Після заміни посошного (поземельного) оподаткування подвірним (кін. 17 ст.) у розряд Т.с. увійшли бобилі, а після запровадження подушного податку (1722) - холопи. З цього часу Т.с. почали називатись податним населенням. 2) На українських землях під владою Польщі, Великого князівства Литовського (14-18 ст.) та у Правобережній Україні у складі Російської імперії (до 1861)- категорія селян, які відбували панщину, обробляючи панську землю своєю тягловою худобою (кіньми, волами) й с.-г. реманентом. Розмір панщини встановлювався відповідно до майнового стану селянського господарства. За Інвентарними правилами 1847-48 тягловий двір був зобов'язаний відробляти щотижня 3 дні панщини тяглом і один день жіночий, а напівтягловий (або піший) - два дні піших і один жіночий.

/. Підкова (Львів).

ТЯГЛО (від. староруського - тягнути, відбувати повинність) - узагальнена назва грошових і натуральних державних повинностей селян в українських землях, що входили до складу Московської держави у 15-18 ст. До селянської реформи 1861 у поміщицькому господарстві Т. було умовною одиницею (звичайна сім'я) обкладання, відповідно до якої визначався загальний розмір селянських повинностей на користь поміщиків і держави.

ТЯГНО БОРИС ХОМИЧ (10(23).8.1904 -18.1.1964) - відомий український актор, педагог. Н. у Харкові. У 1923 закінчив Київський музично-драматичний ін-т ім. М.Лисенка. З 1926 навчався на режисерських курсах при театрі “Березіль”, згодом викладав на драматичних курсах цього театру. Був учнем Л.Курбаса, послідовник Б.Романицького. У 1932-37 - художній керівник Харківського ТРОМу. У 1938-40 - очолював Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т.Шевченка, у 1944-47 - Одеський театр української драми. У 1948-62 Т. - головний режисер Львівського українського драматичного театру ім. М.Заньковецької. Викладав акторську майстерність у драматичній студії театру. Кращі вистави: “Гамлет” У.Шекспіра, “Сон князя Святослава” І.Франка, “Міщани” М.Горького. Зняв фільми “Охоронець музею” (1930), “Фата моргана” (1931), “Вирішальний старт” (1933). Народний артист УРСР (1954). Похований у Львові на Личаківському кладовищі.

М. Ерстенюк (Львів).