УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (спочатку-Українське національно-демократичне сторонництво) - провідна українська політична партія у Галичині на поч. 20 ст. Утворилася внаслідок злиття двох важливих політичних течій - національно-радикального крила Русько-української радикальної партії та народовців - членів Народної ради. Установчий з'їзд партії відбувся 26.12.1896 у Львові. З'їзду передувала робота міжпартійного комітету, який з огляду на присутність позапартійних осіб отримав назву Комітет львівських русинів. Ініціатором проведення узгоджувальної акції між українськими партіями Галичини виступив М.Грушевський.

Виробленням ідейно-політичної платформи нової партії займався часопис Будучність, редагований Є.Левицьким, В.Охримовичем та І.Трушем, в якому були опубліковані проекти програми і статуту партії. Виконавчим органом партії був Тісніший народний комітет, що підпорядковувався Ширшому народному комітету. Серед провідних діячів партії були: Ю.Романчук (голова), К.Левицький (секретар), О.Борковський, І.Белей, М.Грушевський, Є.Левицький, В.Нагірний, Є.Озаркевич, В.Охримович, Д.Савчак, О.Темницький, І.Франко. З 1907 партію очолював К.Левицький. Друкованим органом партії був тижневик Свобода (1897-1939, орган партії з 1899; ред. В.Охримович, Є.Левицький, 1902; В.Будзиновський, 1903-06; Л.Цегельський, 1907-08; В.Бачинський, 1909-13; М.Заячківський, 1913-14; С.Баран, 1914-18), на національно-демократичній платформі стояли Діло і Буковина.

Перехід до лідерства в народовецькому русі групи Ю.Романчука і створення окремої партії клерикально-консервативного крила зблизили ідейні позиції народовців та націонал-радикалів. Втрата домінуючих позицій драгоманівцями через перехід лівого крила РУРП на соціал-демократичні позиції та оформлення у ній правого (національно-радикального) крила сприяли проникненню в український рух нових ідейно-теоретичних концепцій. Утворення УНДП ознаменувало перехід української суспільності до нового, вищого етапу свого розвитку. Нова політична структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальної силою, що змогла протиставитися польському націоналістичному натискові в Галичині.

Створення власної інституційної бази на повітовому та громадському рівнях, тісне переплетення партійної організації з мережою культурно-просвітніх та економічних товариств перетворило УНДП на провідну політичну силу українського національно-політичного руху. Партія зосередила у своїх руках основні засоби інформації, а завдяки відкриттю закордонних пресових бюро надала українській справі міжнародного звучання. Ідейно-політична платформа УНДП була поєднанням радикальної та народовецької програми. її творці, вдало використавши теоретичне надбання українських радикалів та багаторічний досвід народовців, створили програму центристської партії. Помірковане та лояльне ставлення українських націонал-демократів до існуючої влади позначилося на формуванні національно-політичного ідеалу. Постулат політичної незалежності України не був чітко визначений у програмі партії, а ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики. Партія наголошувала на необхідності проведення глибокої політичної та економічної організації українського суспільства. Одночасно УНДП продовжувала активно впливати на культурно-освітнє життя Галичини. Вимоги реформи австрійської системи шкільництва та утворення українського університету протягом всього часу існування УНДП були найбільш актуальними напрямами її практичної діяльності. Ідея поділу крайової шкільної ради та відкриття Українського унту у Львові розглядалися партією як складові концепції поділу Галичини і утворення української національно-адміністративної автономії в імперії Габсбургів.

Демократизм ідейних засад УНДП проявився у прагненні ліквідувати куріальну виборчу систему і запровадити загальне, пряме і таємне голосування. Реформа виборчого закону у 1908 значно збільшила чисельність української парламентської репрезентації (із 27 мандатів, що одержали українці, 17 належали депутатам від УНДП). У відносинах з ін. українськими партіями УНДП спрямувала свої зусилля на створення спільного парламентського клубу з метою концентрації всіх сил для боротьби в парламенті.

У 1918 партія відіграла провідну роль у творенні Західно-Української Народної Республіки. У квітні 1919 змінила назву на Українську трудову партію (див. Українська народнотрудова партія).

В. Расевич (Львів).

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УНДП) - політична організація на Волині та Поліссі, що утворилася у другій пол. 1942 внаслідок об'єднання т. зв. групи Івана Мітринги (лівого крила бандерівського ОУН) та ряду лівих груп (зокрема, Української партії селян та робітників). Лідерами УНДП були І.Мітринга, Б.Левицький та ін. У червні 1943 до УНДП вступив Т.Боровець, який фактично перебрав лідерство в партії. У серпні 1943 УНДП практично припинила своє існування, а в листопаді 1943 її лідера Т.Боровця заарештовано німцями. У 1944 Т.Боровець здійснив спробу відновити діяльність УНДП в умовах еміграції. Представники партії брали участь у роботі УНРади. Однак у 1945 більша частина членів УНДП вступила в Українську революційно-демократичну партію І.Багряного. У 1950 Т.Боровець з прихильниками вийшли з УРДП, але намагання організувати роботу УНДП не увінчалися успіхом.

К. Бондаренко (Львів).

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ПАРТІЯ - назва фракції Української партії соціалістів-революціонерів, що існувала у липні-серпні 1917. Очолював М.Любинський. Члени фракції вимагали відхилити Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріату, а деякі вимагали перейти до збройної боротьби з Тимчасовим урядом.

Б. Вол (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ ПРАЦІ (УПП) - українська політична партія радянофільського напряму, що діяла в Галичині у 1927-30. Заснована у травні 1927 у Львові із членів Українського національно-демократичного об'єднання. УПП стояла на ідеологічних засадах незалежної групи Української трудової партії, яка, не визнаючи рішення Ради послів антанти про включення Галичини до складу Польської держави (1923), засуджувала будь-які спроби налагодити українсько-польські відносини і підтримувала діяльність закордонного уряду ЗУНР Є.Петрушевича. УПП виступала за орієнтацію на УСРР і була активним пропагандистом ідеї радянофільства, що поширилося як реакція на колоніальну політику польського уряду в Західній Україні. Голова партії - В.Будзиновський. Мала представництво у польському сеймі (М.Західний). Друковані органи - Рада (ред. В.Будзиновський і В.Микитей) та Праця. УПП само-розпустилась у 1930.

В. Тарабан (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РОБОТИ (УПНР; група Заграва)-українська політична партія, що діяла у Галичині в 1923-24. Заснована 21.4.1923 колишніми членами Української народно-трудової партії на чолі з Д.Донцовим. Партійна програма проголошувала вищість національної ідеї над соціальною та гасло Україна для українців. До керівництва УПНР були обрані: посол з Волині до польського сейму Самійло Підгурський (голова), О.Луцький, Д.Паліїв (секретар), Кирило Троян, Юліан Шепарович. Окружні виконавчі комітети були створені у Львові, Тернополі, Луцьку, Дубно, Ковелі й Пінську. Друковані органи партії - журнал Заграва і газета Новий час. У 1925 внаслідок переговорів між загравістами і волинською групою Української парламентської репрезентації (УПР) обидві групи об'єдналися в єдину партію. 11.7.1925 на з'їзді у Львові представники від УПНР, УНТП та волинської групи УПР утворили Українське національно-демократичне об'єднання, після чого УПНР перестала існувати.

Я. Серкіз (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЛІДАРНОСТІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ (УПССС)-політична партія в Україні. Створена у липні 1993 на базі Спілки солідарності та соціальної справедливості. Установчий з'їзд УПССС відбувся 10.7.1993 у Києві. На з'їзді ухвалено проект програми, програмні принципи, статут. Висуваючи популістські гасла, УПССС дуже швидко здобула прихильність певної частини населення. Осередки партії виникли у 13 областях України. Місцеві осередки партії формувалися за територіальною ознакою, місцем проживання членів партії, в трудових колективах. Вищий орган партії - з'їзд. З'їзд обирає Координаційну раду та її президію, секретаріат, редакторів засобів масової інформації, директора науково-теоретичного центру, відповідні комісії партії строком на два роки. Голова партії - підприємець Едуард Лашутін. УПССС визначає себе як партію парламентського типу, виступає за підтримку і розвиток контактів з іншими партіями і рухами, насамперед центристської орієнтації, за солідарність усіх громадян України незалежно від національної і соціальної приналежності. Партія пропонує поєднання інтересів класів та соціальних верств замість їх протистояння, сповідує ідеї соціального партнерства, стверджує пріоритет інтересів народу над інтересами держави у відповідності до принципу Менше держави - більше демократії. Партія виступала за те, щоб інститут Президентства України виконував лише представницькі функції. В економічній сфері виступає за пріоритет розвитку національної економіки, органічне поєднання ініціативи народу з ініціативою у державному секторі, тобто, загальному секторі промисловості та сільського господарства. У програмі УПССС профспілкам відводилася провідна роль у приватизації державної власності. Соціальну справедливість УПССС розглядає як право людини розпоряджатися результатами своєї праці, заробляти стільки, скільки дають можливості кожного. Виступає за державний захист інтересів соціальне незахищених груп населення - пенсіонерів, дітей, інвалідів. У зовнішній політиці партія виступає за перетворення України в майбутньому на нейтральну і без'ядерну державу. Після від'їзду за кордон лідера партії (Е.Лашутін не має українського громадянства) її діяльність практично припинилась. Друкований орган партії - часопис Край (виходив до 1994 українською та російською мовами).

Ю. Шведа (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР; популярна назва - есери) - українська політична партія. Як всеукраїнська політична організація УПСР організувалась у квітні 1917 внаслідок об'єднання окремих гуртків і груп есерів, котрі існували в Україні з 1905. До керівництва партії входила переважно студентська молодь, зокрема, М. Ковалевський, Л. Ковалів, В.Залізняк, О.Севрюк, П.Христюк, М.Шраг. Тісно співпрацював з партією М.Грушевський. У програмі УПСР поєднувались національні інтереси з ідеями ліберального народництва. Партія з перших кроків діяльності висувала ідею національно-територіальної автономії України, стояла на грунті безкласовості української нації, націоналізації великих земельних володінь, популяризувала принципи дрібноселянського господарювння. У соціальній стратегії орієнтувалася на селянство та солдатські маси. Визначальним питанням революційних перетворень партія вважала національне питання, а своєю кінцевою метою ставила завдання побудови Української незалежної самостійної держави. У своїй діяльності серед селянства спиралась на Селянську спілку, що забезпечило їй належне організаційне зміцнення і відповідну соціальну базу. У листопаді 1917 в рядах партії налічувалось 75 тис. чол. Друковані органи: щотижнева газета Народна воля і тижневик Боротьба.

Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 у Петрограді УПСР вживала енергійних заходів, аби не допустити в Україні зміцнення позицій Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. У перший період Української Народної Республіки партія мала більшість в Українській Центральній Раді, члени УПСР входили до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР та Ради Народних Міністрів УНР В урядах В. Винниченка есери керували роботою секретарств: продовольчих справ (М. Стасюк, М. Ковалевський), шляхів (В. Голубович), пошт і телеграфу (М. Шаповал), П. Христюк обіймав посаду генерального писаря. У січні-квітні 1918 головою Ради Народних Міністрів УНР був український есер В.Голубович і більшість міністерств у ній очолювали члени УПСР.

У період Гетьманату на IV з'їзді 13-16.5.1918 партія розкололась на праве і ліве крило. Праві есери (т. зв. центральна течія; В.Голубович, І.Лизанівський, М.Шаповал, М.Чечель, Н.Григоріїв, О.Жуковський, О.Севрюк, П.Христюк та ін.), які вважали революцію завершеною, виступали за проведення легальної опозиційної діяльності до уряду гетьмана П.Скоропадського. Ліве крило (Л.Ковалів, М.Полоз, Г.Михайличенко, О.Шумський, В.Блакитний, А.Приходько, П.Любченко, Ю.Мазуркевич та ін.) пропагували радянську форму влади, домагалися співпраці з більшовиками, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку збройного повстання проти гетьманського режиму. Захопивши домінуюче становище в ЦК, ліві есери домагались усунення з партії правих і, оголосивши розпуск місцевих організацій, перевели партію на нелегальне становище. Згодом ця частина українських есерів отримала назву боротьбисти (від назви газети Боротьба, яку вони видавали) і у березні 1919 організаційно оформились в Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів). Праві есери утворили свій організаційний центр і .заснували свою партію (січень 1919), яка в квітні 1919 повернулась до старої назви - УПСР. Праві есери входили до Українського національного союзу і брали участь у підготовці й проведенні протигетьманського повстання. Мали свої друковані органи: журнал Трудова республіка (1918-19) і газету Трудова громада (1917-19).

За Директорії УНР представники УПСР входили до складу урядів В.Чеховського, Б.Мартоса, Іс.Мазепи (див. Рада Народних Міністрів УНР). У кін. 1919 частина членів виїхала в еміграцію, де відстоювала принцип диктатури трудових мас (М.Шаповал, Н.Григоріїв). У 1920 у Відні була створена Закордонна делегація УПСР (М.Грушевський, М.Шраг, П.Христюк, М.Чечель, Д.ісаєвич та ін.), яка виступала за перетворення УНР у радянську республіку. У 1920-22 видавала неперіодичний орган Борітеся-поборете (ред. П.Христюк і М.Чечель). У 1920 роках партія зазнала чергових розколів і фактично як єдина організація перестала існувати. У 1921 у Харкові відбувся показовий судовий процес над членами ЦК УПСР. У 1924 більшість членів Закордонної делегації УПСР повернулася в УСРР і в 1930 роках була репресована. У 1934 есерівські організації об'єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном (у 1932-39 видавала неперіодичний орган Трудова Україна; ред. Н.Григоріїв та П.Богацький). У 1950 УПСР разом з іншими партіями соціалістичного спрямування утворили Українську соціалістичну партію.

П. Панченко (Київ).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ-БОРОТЬБИСТІВ (комуністів) - українська політична партія, яку створили ліві есери в березні 1919. На IV з'їзді УПСР (11-16.5.1918) відбувся розкол партії на дві частини - ліве і праве крило. Ліві есери (Г.Михайличенко, В.Блакитний, О.Шумський, М. Полоз, Л.Ковалів, А.Приходько, Ю.Мазуркевич та ін.) стояли на позиції більшовиків і ставили за мету сприяти розгортанню соціалістичної революції в Україні, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку збройного повстання проти гетьманської адміністрації. Здобувши більшість у ЦК, ліві есери заявили про перехід партії у підпілля і оголосили нову реєстрацію. Наприкін. 1918 ліве крило УПСР виступило за перехід влади в руки робітників і біднішого селянства, організованих у ради депутатів, заявляло про необхідність викриття антинародної політики Директорії і збройного виступу у підтримку радянської влади. Але разом з тим вони протиставляли себе більшовикам: боротьбисти (назва походить від друкованого органу лівих есерів - газети Боротьба) намагалися згуртувати ліві українські партії навколо свого організаційного центру (Центр-ревкому), протиставивши його маріонетковому Тимчасовому робітничо-селянському уряду України. Організаційне оформлення партії боротьбистів відбулося на V з'їзді УПСР (3-11.3.1919) у Харкові, який був проголошений установчим з'їздом нової партії-Української партії соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів). З'їзд ухвалив тези політичної і соціально-економічної комісій як основу майбутньої програми партії (не була вироблена) і прийняв статут. Було визнано, що комуністичний характер сучасної революції ставить умовою її успіху диктатуру пролетаріату, яка найкраще здійснюється встановленням влади рад. Завершальний етап організаційного оформлення боротьбизму відбувся шляхом об'єднання двох загонів українського комунізму. 6.8.1919 ЦКУПСР-Б (комуністів) і ЦК УСДРП (незалежні ліві) підписали акт про їхнє злиття і утворили Українську комуністичну партію (боротьбистів). Боротьбисти були впливовою і досить чисельною партією, яка налічувала понад 15 тис. членів.

На поч. 1920 боротьбисти взяли участь у формуванні органів радянської влади, до участі в яких були допущені більшовиками. Члени УКП(б) сприяли реалізації більшовицьких планів насадження радянського режиму в Україні, зокрема, в українському селі. Однак, більшовики, які проводили роботу з усунення з політичної арени конкуруючих партій, у т.ч. тих, що стояли на радянських позиціях, розпочали роботу з ліквідації УКП (боротьбистів). ЦК КП(б)У відмовила боротьбистам у рівному представництві у Всеукрревкомі та у збереженні окремої української Червоної армії. Це призвело до значного загострення відносин між КП(б)У і УКП (боротьбистів). Так, у січні-лютому 1920 відбулися організовані антибільшовицькі виступи у Київській, Полтавській і Катеринославській губ. В.Ленін, враховуючи чималий вплив, який мали боротьбисти серед селянства, пішов на компроміс, обіцяючи незалежність УСРР, і в березні 1920 УКП (боротьбистів) з допомогою Комінтерну схилив до саморозпуску і злиття з КП(б)У.

Цю подію на 9 з'їзді РКП(б) у квітні 1920 він охарактеризував так: все краще, що було серед боротьбистів увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної арени. Ця перемога варта кількох добрих битв. До КП(б)У було прийнято 6л. 4 тис. боротьбистів, які зайняли в ній провідне місце. Найвідомішими діячами УКП (боротьбистів) були Л.Ковалів, Г.Михайличенко, О.Шумський, М.Полоз, П.Любченко, В.Еллан-Блакитний, А.Приходько, В.Чумак, Г.Гринько, М.Панченко, О.ЛІсовий, Ю.Мазуркевич, О.Довженко та ін. Відіграли визначну роль на етапі українізації. У 1930 роках репресовані.

Я. Малик (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-САМОСТІЙНИКІВ (УПСС) - українська партія національно-радикальної орієнтації. Створена 17.12.1917 на Всеукраїнському з'їзді самостійників у Києві. До її складу увійшли члени Української народної паріпії, військовики, безпартійні, що гуртувались навколо Союзу української державності. Головою УПСС став О.Макаренко, товаришами голови І.Луценко (представник Вільного Козацтва), О.Андрієвський, П.Макаренко; секретарі: І.Андрущенко, Андрус, Зайченко-Жадько. ЦК партії складався з 21 особи. На з'їзді прийнято програму партії. Головні засади: негайне проголошення самостійної Української Народної Республіки, перехід землі до українських хліборобів, а фабрик - до українських робітників. Партія виступала за передачу землі селянам за трудовою нормою в тимчасове користування. Земельна реформа мала проводитись поетапно: спочатку ліквідовувалась велика земельна власність, згодом - середнє землеволодіння, потім-дрібне. Кінцевою метою реформи мала стати національна соціалізація землі, створення Всеукраїнського земельного фонду. Головною умовою успішного проведення земельної реформи було створення незалежної УНР. Програма УПСС передбачала проведення виборів на демократичній основі до Українського парламенту як вищої законодавчої влади. Головою виконавчої влади призначався президент, який затверджував уряд - Раду Міністрів. Програму доповнювали прийняті на з'їзді постанови із земельного, робітничого, адміністративного, судового, релігійного та ін. питань. Вплив УПСС в Українській Центральній Раді був обмеженим. Соціалістична більшість УЦР вважала її буржуазно-поміщицькою партією. Наприкін. 1917 УПСС пропонувала створити військовий уряд на чолі з самостійниками, по суті виступаючи за введення національної військової диктатури. У період Гетьманату УПСС стояла в опозиції до політики П.Скоропадського. Входила до складу Українського національно-державного союзу. Представник УПСС О.Андрієвський водночас був членом Директорії УНР. Окремі члени УПСС входили до урядів В.Чехівського та С.Остапенка, зокрема, М.Білинський, Ю.Липа, О.Осецький, Д.Симонів, О.Шаповал. Через непорозуміння з соціалістичною більшістю Директорії УНР 2.9.4.1919 члени УПСС зробили невдалу спробу державного перевороту на чолі з отаманом В.Оскілком. Напередодні перевороту в УПСС стався розкол. З поразкою Директорії УПСС припинила свою діяльність. Окремі члени УПСС від імені партії продовжували роботу в Раді Республіки. У січні 1920 постанова Центрального Комітету УПСС (УНП) внесла важливі зміни в аграрну частину програми. Вона передбачала парцеляцію великої земельної власності з передачею землі за викуп безземельному і малоземельному українському селянству, об'єднання його у кооперативах. На поч. 1920 років відновила діяльність у Відні. З 1922 виступала під назвою Українська народна партія. Деякий час діяла на Волині. Періодичні видання УПСС - тижневик Самостійник, щоденні газети Самостійна Україна, Україна, Українські вісті (Тернопіль), Українська справа, Українське діло (Рівно).

Г. Геращенко (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-ФЕДЕРАЛІСТІВ (УПСФ, популярна назва есефи) політична партія, що оформилася у червні 19173 колишніх членів Української демократично-радикальної партії та Товариства українських поступовців, які у кін. березня 1917 утворили Союз українських автономістів-федералістів, а згодом - УПСФ. Партія поновила програму УДРП й складалася переважно з інтелігенції, яка проводила національно-культурну роботу, маючи найкращі з усіх партій фахові кадри. Назва партії скоріше віддавала данину духові часу (соціалізм її був поміркований), фактично ж вона стояла на позиціях консерватизму, а федералізм розуміла як світову форму міждержавних взаємин і децентралізовану адміністративну побудову. Головою УПСФ був С.Єфремов, до керівних її членів належали: А.Ніковський, І.Шраг, О.Лотоцький, П.Стебницький, А.В'язлов, І.Мірний, В.БІднов, Ф.Матушевський, В.Прокопович, М.Кушнір, В.Шелухин та ін. Органом УПСФ була газета Нова рада.

У період Української Центральної Ради до урядів В.Винниченка входили С.Єфремов, О.Шульгин, О.Лотоцький, П.Стебницький, І.Мірний, до уряду В.Голубовича С.Шелухин, В.Прокопович, О.Лотоцький, І.Фещенко-Чопівський. За Гетьманату УПСФ брала участь у формуванні Українського національно-державного союзу і Українського національного союзу, її члени входили до другого уряду Ф.Лизогуба (24.10.1918): О.Лотоцький, П.Стебницький, А.В'язлов, М.Славінський. У період Директорії УНР брали участь в урядах В.Чехівського (П.Холодний, О.Шелухин, І.Огієнко, М.Корчинський), С.Остапенка (І.Фещенко-Чопівський, К.Мацієвич, Д.Маркович, І.Огієнко, О.Корчак-Чепурківський, М.Корчинський, М.Кривецький), Іс.Мазепи (І.Огієнко); у травні 1920 есеф В.Прокопович сформував Кабінет міністрів. В еміграції у Празі в 1923 УПСФ перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію, яку очолив О.Лотоцький. Партійні лідери (М.Славінський, А.Яковлів, О.Шульгин, К.Мацієвич, В.Прокопович, О.Саліковський та ін.) співпрацювали з екзильним Державним Центром УНР. Після Другої світової війни радикальні демократи не відновили діяльності своєї партії: ідейно близьким до них був Український національно-демократичний союз, створений у 1946.

А. Жуковський (Сарсель, Франція).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ (УПС) - українська політична партія. Створена на установчому з'їзді партії 19.12.1992. Ініціаторами створення УПС виступили Українська спілка ветеранів Афганістану, спілка Чорнобиль України, Союз Чорнобиль України, організація Афганці Чорнобиля, творча та наукова інтелігенція, студентська молодь. Головою партії обрано полковника КДБ, заступника голови Українського союзу воїнів Афганістану М.Гречку. Чисельність партії - понад 4000 членів. Власного друкованого органу не має. Використовує газету Спілки ветеранів України Третій тост. УПС оголосила себе центристською партією. Мета партії - створення демократичного, людяного, справедливого суспільства, в якому будуть гарантовані рівні можливості кожній людині і водночас надійний соціальний захист. Основні принципи діяльності партії - гуманізм, справедливість, верховенство закону, рівність і відповідальність перед ним. В економічній сфері УПС підтримує курс, спрямований на розвиток ринкової економіки, плюралізм форм власності. УПС виступає за державний устрій унітарно-децентралізованого типу, хоча не відкидає ідею федеративного устрою України. На рубежі 1994-95 в організації спостерігалися кризові явища, викликані розбіжностями у підходах керівництва щодо діяльності партії. 24.12.1994 М. Гречка без наданих відповідних повноважень прийняв участь у нараді представників Соціал-демократичної партії України та Партії прав людини, на якій підписав постанову про проведення об'єднавчого з'їзду з цими організаціями. 20.1.1995 з порушеннями статуту відбувся з'їзд, який ухвалив рішення про об'єднання УПС з СДПУ та ППЛ. У квітні 1995 в Києві відбувся II з'їзд УПС, який виключив М.Гречку та його прихильників з партії. Обов'язки голови партії було покладено на Юрія Зубка (з лютого 1995 - голова партії).

Ю. Шведа (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ ШАНУВАЛЬНИКІВ ПИВА (УПШП) - політична партія в Україні. Установчий конгрес партії відбувся 4.4.1992. Зареєстрована Міністерством юстиції 8.8.1992. УПШП не є чисельною та впливовою партією. Кількість її членів - 1,5 тис. чоловік. Найбільші осередки партії - у Києві, Одесі, Кривому Розі, Запоріжжі, Миколаєві. Партія не брала участі у виборах до Верховної Ради в 1994: мае незначне представництво в органах місцевого самоврядування. Блокується із партіями центристської та поміркованої націонал-демократичної орієнтації. Свого друкованого органу не має. Очолюють партію троє співголів: В.Єрмаков (голова Держкомітету України у справах захисту споживачів), П.Сергієнко (голова СП Крипп), П.Тарновський (генеральний директор фірми Алімекс); відповідальний секретар партії - О.Зирянов. Керівний орган партії - Вища рада. Пиво як ознака демократичності, спілкування, екологічності, єднання є символом партії. УПШП сповідує ліберально-демократичну політичну орієнтацію. Мета партії - формування в Україні громадянського суспільства на засадах приватного підприємництва, ринкових відносин та загальнолюдських цінностей. Добиватись реалізації цього завдання партія має намір, у тому числі, і через відтворення цивілізованого типу шанувальників пива. В економічній сфері виступає за розвиток приватного сектора і підприємництва, допущення іноземного капіталу; розвиток сільського господарства - на основі приватної власності на землю. У галузі національних відносин партія відстоює рівність всіх людей незалежно від їхньої національності, місця народження, віросповідання.

Ю. Шведа (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (Українська повстанча армія; УПА) - назва ряду українських військово-політичних структур, що діяли в Україні протягом 20 ст. 1) УПА - назва повстанських загонів отамана Ю.Тютюнника під час Другого зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921) 2) УПА - див. Поліська січ. 3) УПА - збройно-політична формація, що діяла в Україні у 1942-50-х роках.

Ідея створення українських військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом всього міжвоєнного періоду. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об'єднання, приділяла увагу військовому вишколу своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій. Після поч. німецько-радянської війни 1941-45 ОУН-СД, проголосивши у Львові відновлення Української держави (30.6.1941), в умовах окупаційного режиму розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур. 4.7.1942 у львівській в'язниці гестапо закатувало військового референта ОУН І.Климіва, ще раніше проведено масові арешти членів ОУН. До кін. 1942 в ОУН переважала доктрина, згідно з якою необхідно було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкін. 1942 поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилася за доцільність творення партизанських і регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД. Одночасно створено робочу групу у складі Василя Івахіва (псевд. Сонар), Михайла Медвідя (Карпович) і Луки Павлишина для вироблення військових статутів та інструкцій.

Формування перших Військових відділів ОУН-СД почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського (Остап) у серед. жовтня 1942. 7.2.1943 сотня Григорія Перегійняка (Коробка) напала на німецькі поліційні бараки у містечку Володимирець (Рівненщина). З цього часу розпочинається антинацистська боротьба ОУН. Третя конференція ОУН-СД 17-21.2.1943 схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору і захисту від радянських партизанів (діяли у цьому регіоні з зими 194243 і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення). Наприкін. 1942 -першій пол. 1943 Військові відділи налічували кілька тисяч чоловік. Загальне керівництво відділами здійснював командир - Р.-Д.Клячківський. На чолі штабу стояв В.Івахів. Після загибелі В.Івахіва 13.5.1943 Крайовий військовий штаб очолив В.Сидор.

Однак дії Військових відділів ОУН-СД не переносилися з Волині та Полісся у Галичину, а робилися спроби поширити впливи на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у райхскомісаріаті Україна був значно жорстокішим, ніж у дистрикті Галичина (східній частині Генеральної Губернії). Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. У 1942-43 саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям було дозволено створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу Українських допомогових комітетів, згодом оголошено набір до дивізії Галичина (у планах було створення дивізії Карпати). Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофільство галичан і про їхній німецький ультра-лоялізм, що знижувало активність місцевого населення.

У Галичині ОУН-СД могла розраховувати лише на створення малочисельних груп, які навіть не декларували (з тактичних міркувань) своєї приналежності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона чи Самооборонні кущові відділи (СКВ). Загальне командування відділами здійснював поручник Олександр Луцький (Андрієнко). Навесні 1943 військові відділи ОУН-СД провели консолідаційну акцію, спрямовану на об'єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині. З цією метою відбулися переговори з УПА, очолюваною Т.Боровцем. У травні 1943 переговори завершилися домовленістю про об'єднання обох груп у єдину УПА. Представники Військових відділів ОУН-СД мали увійти в Штаб УПА. Однак відмітність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання протиріч між Т.Боровцем і ОУН-СД. Сторони почали звинувачувати одна одну у деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т.Боровець не наважувався вступати у конфлікт з польською Армією Крайовою, що активно діяла на Волині, а Р.-Д.Клячківський (як і вся ОУН-СД) розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від Клячківського, Т.Боровець у липні 1943 від'єднався від УПА і оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА).

7-8.8.1943 відділи УПА-Південь на чолі з Іваном Климишиним (Круком) на Кременеччині провели роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН (А.Мельника) під командуванням Миколи Недзведзького (Хрона). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН-М., як Федір Польовий (Поль), Василь Штуль (Чорнота), Максим Скорупський (Макс), Олександр Яценюк (Волинець), обійняли керівні посади в УПА.

19.8.1943, продовжуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, відділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, внаслідок чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т.Боровця. Восени 1943 на Волині ліквідовано групу Тимофія Басюка (Яворенка) під назвою Фронт української революції, яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 в основному завершилися переговори між ОУН-СД та ОУН А.Мельника, під час яких досягнуто домовленостей: про утворення єдиної УПА, про допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи, про припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України та про участь мельниківських представників у єдиному штабі. Однак після загадкової загибелі Р.Сушка (січень 1944) у нетривкому мельниківсько-бандерів-ському альянсі стався новий розкол.

Бойові дії УПА у 1943 на Волині та Поліссі призвели до того, що у ряді районів було повністю ліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу (Колківська республіка тощо). Внаслідок цілого ряду продуманих та вдало проведених бойових операцій значно зріс авторитет УПА як військової структури. 21.3.1943 здійснено напад на Горохів, підчас якого курінь С.Качинського (Остапа) здобув численні трофеї та кілька стратегічних об'єктів. 2.5.1943 на трасі Брест-Ковель вбито командувача Штурмабтайлюнга генерала Віктора Лютце. У сер. травня 1943 неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю Московському патріарху та відвертою колаборацією з німцями.У серпні 1943 відбувся бій у Загорові чоти Андрія Марцинюка (Берези), під час якого німецька сторона застосовувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) та понад 100 німців (з понад 500). Підрозділи УПА здійснювали рейди (у Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння), частина з яких мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), ін. - переважно пропагандистський.

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні антипартизанські акції був ген. Еріх фон дем Бах, у майбутньому - керівник придушення Варшавського повстання 1944). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників із числа мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН-СД М.Лебедя (Максима Рубана) гестапо призначило нагороду в 50 тис. німецьких марок. 10.10.1943 нацистська влада проголосила військовий стан у Галичині, скерований проти УНС та СКВ.

У грудні 1943 УНС прийняла назву УПА-Захід, що означало завершення періоду становлення УПА і початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Перш за все, втілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943-44 представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військовими чинниками, а також з представниками союзників. Восени 1943-44 командування У ПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 укладено угоду з польською Армією Крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

У 1943 радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилася перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з'єднань О.Сабурова, С.Ковпака, Д.Медведева, А.Бегми та П.Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, ворогів народу. У свою чергу, і український націоналізм був послідовно антирадянським.

У листопаді 1943 на Житомирщині відбувся конгрес антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники ін. національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь неукраїнців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер. Велика увага приділялася агітаційно-пропагандистській діяльності УПА. У 1943-45 віддруковано листівки-звернення Червоноармійці!, Брати-поляки!, Білоруси!, а також ряд листівок російською мовою.

Навесні 1944 відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12.2.1 944 перший секретар ЦК КП(6)У М.Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти \ зброю. Однак УПА продовжувала боротьбу. У квітні 1944 неподалік с. Гурби Мізоцького р-ну Рівненської області відбулася велика битва між відділами НКВС (ЗО тис. чол. під командуванням ген. Марченка) та УПА-Південь (5 тис. чол. під командуванням Миколи Свистуна, Ясеня). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, яка втратила у цьому бою 3588 чоловік. Внаслідок каральних акцій радянської армії УПА-Північ скоротилася до 11 куренів, УПА-Південь - до 3 куренів.

В умовах появи другого фронту проведено реорганізацію командування УПА та змінено тактику дій у нових умовах. Насамперед вирішено об'єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27.1.1944 Р-Д.Клячківський передав свої повноваження Р.Шухевичу (Тарас Чупринка), а сам залишився командуючим УПА-Північ (після загибелі Клячківського 12.2.1945 цей пост обійняв майор Іван Литвинчук, Дубовий). Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА о.Іван Гриньох (Герасимовський) зустрівся 5.3.1944 у Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28.3. -з СС-оберштурмбанфюрером Вітиском. Під час розмов ішлося про можливість українсько-німецької співпраці у спільній боротьбі проти Радянської армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили у полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції (шуцманншафт) і УПА, не принесла реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці продовжували репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом першої пол. 1944 неодноразово вели бої з нацистами.

Влітку 1944 особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої у бою під Бродами дивізії Галичина. Наприкін. 1944 Р.Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій. Зросла роль зв'язкових, які підтримували зв'язок між командуванням та тактичними одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе не збройними формуваннями якоїсь однієї групи (ОУН-Р), а загальноукраїнською армією, яка з липня 1944 підпорядкувалася Українській головній визвольній раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що давало можливість діяти більш мобільно і ефективно. Зросла роль надрайонних провідників. Служба безпеки УПА розпочала боротьбу з радянськими диверсіями, провокаціями, із зрадниками та агентами.

З 1945 основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Захід, а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зі створення загону особливого призначення УПА-Схід під командуванням Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.

На поч. 1946 з метою ліквідувати УПА у західні області України перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МДБ з танками, артилерією і літаками (за деякими дан. - 585 тис. чол.). Під час бойових дій, що тривали бл. 6 місяців, відбулося більше 1.5 тис. боїв і сутичок. Втрати були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тис. вояків, радянські війська - бл. 15 (загальні втрати УПА за роки боротьби -20 тис. чол.; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ -22 тис. чол.). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА постійно міняти місця дислокації та щоразу застосовувати іншу тактику ведення боїв. Внаслідок втрат під час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії у 1946 скоротився на 40%, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв'язок між командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Одночасно для дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення - активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, але і залякування населення. Зокрема, проводилися широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи, спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно для дезорганізації руху Опору радянський уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування, оголошувалися сім разів (останній раз у грудні 1949). Але тільки амністія 1945 мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деякими дан., бл. 41 тис. повстанців.

У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 і навесні 1946 з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. У 1947 окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. У 1946 припинила діяльність УПА-Північ, а влітку 1947 - групи Буг і Лисоня. У 1948-49 активно діяла лише група Говерла (Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкін. 1949 і вони були змушені припинити опір. Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.1.1949 у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О.Гасин (Лицар), 14.4.1949 командир УПА-Схід полковник В.Сидор. Після загибелі 5.3.1950 у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р.Шухевича УПА як єдина військова формація припинила існування.

Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і блискавичність у проведенні операцій та зв'язки з місцевим підпіллям регулярні війська були малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р.Шухевича головнокомандувчем УПА став полковник Василь Кук (Юрій Леміш). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в полон у травні 1955 В.Кука. За деякими дан., окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були ліквідовані лише наприкін. 1950 років.

Протягом 1944-48 частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підпяшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.8.1945 залишилися у складі Польщі. У Закерзонні відділи УПА (зокрема, армійська група Сян; командир полк. М.Онишкевич, псевд. Орест і крайовий провідник ОУН Я.Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильного переселення українців.

Наприкін. Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.5.1946) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою Воля і Незалежність (ВІН) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та ВІН проти комуністичного режиму. 27.5.1946 польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію на м. Грубешів. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (Прірва). Навесні 1947 у бою з відділом УПА під командуванням Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (див. Вісла операція). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щеці-нське, Познанське) насильно переселено бл. 150 тис. українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територію Закерзоння 20-тисячну армію під командуванням ген. С.Моссора. 20.9.1947 у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я.Старух. Після тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Закерзоння. 29.6.1947 три сотні (у-З, у-5, у-8) прорвалися на територію Дрогобицької обл., сотня у-2 під командуванням Михайла Дуди (Громенка) пробилася через територію Чехо-Словаччини у Західну Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок Сян припинив своє існування.

Структура УПА. На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на три Генеральні воєнні округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Схід (УПА-Південь) - Кам'янець-Подільська, Вінницька області та Крем'янеччина. Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 - оперативне, 2 - розвідувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкільне, 6 - політичного виховання, 7 - військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО). На поч. 1944 їх було в УПА-Північ - З, УПА-Захід - 6, УПА-Схід - 2. У серпні 1944 УПА-Північ реформовано на 2 ВО, а УПА-Захід -на 4. УПА-Схід фактично припинила своє існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об'єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю -від 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота - на три рої, а кожен рій - на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота - по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санітара, зв'язкових, іноді - з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотні.

Кожен курінь складався з 2-4 сотень. Командир куреня мав почет у складі шефа штабу (або ад'ютанта), політвиховника, бунчужного, капелана, лікаря та референта СБ. У 1944 відбулася реорганізація УПА. Тактичними одиницями стали бригади (6л. 400 чол.). Бригада ділилася на загони, а ті-на відділи і підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Існують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків. Найрозповсюдженою зброєю були автомати німецького виробництва (Шмайсер тощо), гвинтівки типу Карабін, пістолети-кулемети Шпагіна (ППШ) та ручні кулемети Дегтярьова.

Військові ранги та звання. В УПА було запроваджено традиційну систему рангів, базовану на Прусському статуті. Існували рядові ранги: стрілець і старший стрілець: підстаршинські: вістун, старший вістун, булавний, старший булавний: старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник; генеральські: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останні два звання ніколи не присвоювались). За час існування УПА лише тричі присвоювалися генеральські звання.

Одночасно існувала система функціональних призначень: ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону або тактичного відтинку, командир ВО чи групи, крайовий командир УПА, головний командир УПА. Деякий час вживалася система нашивок для відзнак командирів. Ройовий носив одну прямокутну шпалу, чотовий - дві, сотенний -три, курінний - одну фауподібну нашивку, командир загону-дві, командир ВО (командир групи)-3, крайовий командир-Тризуб і одну фауподібну нашивку, головний командир -Тризуб і дубовий листок. З приходом радянських військ та посиленням системи конспірації нашивки було ліквідовано.

Вишкіл. УПА постійно відчувала брак кадрових офіцерів. Спочатку використовувалися на старшинських посадах старшини Армії УНР та Української галицької армії. Проте згодом через їхній вік було прийнято рішення частково демобілізувати, а частково використати для роботи у штабах. Використовувалися кадри, котрі пройшли вишкіл у бойовій референтурі ОУН чи на військових курсах ОУН у Кракові або Відні. У 1943 прийнято рішення створити школи (вишкільні сотні) для майбутніх старшин. Як правило, вишкіл у таких школах тривав чотири місяці. У липні-жовтні 1 944 на теренах УПА-північ діяла школа Дружинники під командуванням поручника Гориня. У жовтні 1943 - січні 1944 на Волині діяла школа Лісові чорти під командуванням поручника Федора Польового (Поля). З наближенням радянських військ вишкільні курси було перенесено у Галичину. В Карпатах у лютому 1944 засновано школу Олені, яка дала два випуски: Олені-1 та Олені-2 (березень-жовтень 1944). Командував школою Олені поручник Хмель, а після його смерті - Ф.Польовий. Всього через вишкіл у трьох школах пройшло 700 майбутніх старшин. У 1943-44 підстаршинські школи існували і при деяких групах.

Преса УПА. Головними виданнями УПА були журнали: До зброї (1943), Повстанець (1944-46), Український перець (1943-45), Ідея і чин (1942-46), Осередок інформації і пропаганди (1948-51). На окремих теренах друкувалися газети За самостійну Україну (1942), Бюлетень (1942), Інформатор (1942), журнали Юнак, (1943), Вісті (1943), газети За Українську державу (1944), На чотах (1946), На зміну (1946), Молодий революціонер (1948). Випускали свої друковані органи й окремі тактичні відділи: Шлях перемоги (Група Говерля), Стрілецькі вісті (Група Буг), Лісовик (Група Сян), Чорний ліс (Станіславський тактичний відтинок) тощо. Група Говерля, окрім того, видавала одноднівки Чин зброї, а група Буг -Літопис УПА. Виходило чимало брошур, підручників, листівок тощо. Усі видання УПА контролювалися (готувалися та проходили цензуру) у 6 відділах штабів різних рівнів. До найвизначніших підпільних публіцистів належали Я.Старух, Михайло Дяченко (Марко Боєслав), Яків Бусла (Галина),

П.Полтава, О.Дяків та ін. Деякий час у Карпатах діяла підпільна радіостанція Афродіта, керівником якої був Я.Старух.

Нагороди УПА. В УПА в 1944 було введено спеціальні нагороди: Золотий Хрест Бойової заслуги - 1 і 2 ступенів, Срібний Хрест Бойової заслуги - 1 і 2 ступенів, Бронзовий Хрест бойової заслуги, відзначення в наказі Крайового військового штабу, похвала в наказі військової округи та вирізнення в наказі відділу. Членів теренової мережі ОУН, політвиховників, членів СБ та цивільних осіб нагороджували Золотим Хрестом заслуги, Срібним Хрестом заслуги, Бронзовим Хрестом заслуги. За поранення в бою нагороджували Срібною Зіркою, а за п'ять поранень - Золотою Зіркою. Нагороджені відзнаками отримували звання лицар - напр., Лицар Золотого Хреста Бойової заслуги. Металеві нагороди та нагрудні знаки з'явилися у 1951 і були виготовлені підпільно за проектом члена референтури пропаганди Н.Хасевича.

Чисельність. Питання про чисельність УПА залишається одним із найсуперечливіших в історії українського повстанського руху. Німецькі офіційні документи наводили цифру 100-200 тис. чол. на 1944. Ця оцінка часто зустрічається в працях істориків на Заході. Натомість радянські джерела називали число 6л. 90-100 тис. чол. Відповідно цю цифру можна зустріти у радянській і пострадянській історіографії. Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія налічувала у кін. 1943 бл. 20 тис. чол., сягнувши своєї максимальної цифри - 25-30 тис. чол. - весною 1944. Деякі дослідників вважають число 90 тис. сильно занижения, що підтверджують недавно оприлюднені секретні радянські документи. За дан. НКВС УРСР, за період з лютого 1944 по 1.1.1946 внаслідок боротьби з УПА 103313 бандитів було убито, 110 785 - затримано, 15 959 -заарештовано, ще 50 тис. прийшло з повинною, що в загальному становить 280 тис чол. Врахувавши те, що в це число потрапили люди не причетні до діяльності УПА, все одно чисельність УПА була значно більша за 90 тис. чол. За найновішими підрахунками, за весь час збройної боротьби під час Другої світової війни і післявоєнний період через УПА й підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чол. - майже вдвічі більше, ніж через радянські парті.занські загони.

К. Бондаренко, Ю. Киричук (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА з канонічне послідовною ієрархією (коротка назва - Українська православна церква; Соборно-епископська цер-кєа; за статутом, затвердженим радянською Е-ладою - Братське об'єднання парафій Української православної автокефальної церкви - БОПУПАЦ) - одна з православних церков в Україні у 1920-30-х роках. Оформилась 4-5.6.1925 на сесії собору єпископів України у Лубнах (тепер Полтавська обл.), організованого прихильниками автокефалії Української церкви, національного реформування та собороправності на традиційних канонічних засадах (у лоні Російської православної церкви). Прихильники Соборно-єпископської церкви не визнавали канонічності собору 1921 і відмежовувалися від Української автокефальної православної церкви. На 1927 налічувала 418 (бл. 5%) православних парафій України. Найбільшого поширення набула на Полтавщині, Поділлі, Харківщині, Херсонщині, Донеччині. Впроваджувала у богослужіння українську мову. Не поділяла позиції УАПЦ й обновленців щодо заміни церковних канонів і протестанської за змістом ревізії норм церковної етики та обрядовості. Система управління відзначалась демократизмом: на рівні парафій, благочиній, округ передбачалась діяльність церковних представництв, які на дві третини складалися з мирян, очолюваних священнослужителями. Керівний орган церкви - Священний собор православних єпископів усієї України, а його виконавчий орган - президія у складі голови, двох заступників і секретаря. Голова собору одночасно був і головою виконавчого органу. Першим очолив церкву та одержав титул архієпископа всієї України єпископ Кам'янецький Павло Погорілко. Після арешту П.Погорілка радянськими органами влади його наступником з титулом митрополит усієї України став у січні 1929 єпископ Лубенський Феофіл (Теофіл) Булдовський. Місцем перебування виконавчого органу церкви був Харків, пізніше (до 1937)-Луганськ. Із закриттям останньої парафії Соборно-єпископської церкви у м. Луганську та переїздом митрополита Феофіла до Харкова церква як організаційна цілісність перестала існувати. У липні 1942 Феофіл Булдовський, як митрополит Харківський і Полтавський, приєднався до відновленої УАПЦ.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УПЦ) - православне церковне утворення, що діє в Україні. Створена як автономна складова частина РПЦ у січні 1990. У процесі національного відродження в Україні відбувалося відновлення статусу традиційних церков українського народу - УАПЦ і УГКЦ. На поч. 1989 православні парафії Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей розпочали процес розриву з Московським патріархатом та висунули ідею створення власного патріархату. Намагаючись зберегти контроль над православними парафіями в Україні, Архієрейський собор РПЦ 1.1.1990 прийняв Положення про екзархати, відповідно до якого РПЦ в Україні було перейменовано на Українську православну церкву (УПЦ), надано адміністративну автономію при збереженні канонічного підпорядкування Московському патріархату. 9.6.1990 Предстоятелем УПЦ був обраний Філарет. Однак керівництво УПЦ стало на шлях виборювання повної незалежності Церкви. Неодноразове звернення духовенства УПЦ до Московського патріархату про надання Церкві самостійності, складна релігійна ситуація та міжконфесійні конфлікти в Україні спонукали ієрархію РПЦ надати УПЦ незалежність в управлінні, що і було ухвалено в жовтні 1990 Архієрейським собором у Москві. Константинопольський патріарх Димитрій визнав УПЦ частиною РПЦ.

У листопаді 1991 Помісний собор УПЦ звернувся до Московського патріарха Алексія II і архієреїв РПЦ з проханням дарувати УПЦ повну незалежність відповідно до церковних традицій, що призвело 6 до утвердження в Україні канонічної автокефалії православної церкви. Проте рішення про надання автокефалії УПЦ штучно гальмувалося у Москві. Наприкін. 1991 у російських засобах масової інформації розпочалася кампанія з дискредитації митрополита Філарета (11.6.1992 Архієрейським собором РПЦ позбавлений усіх церковних санів). У червні 1 992 на зібранні у Харкові частина духовенства проголосила себе собором УПЦ і ухвалила рішення про зміщення предстоятеля УПЦ митрополита Філарета та обрала предстоятелем керуючого справами Московської патріархії митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).

Станом на 1.1.1998 УПЦ нараховує 7386 громад, що складає бл. 37% усіх релігійних громад в Україні.

Л. Харькова (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ (УПЦ КП) утворена на об'єднавчому Всеукраїнському помісному православному соборі, що відбувся 25-26.6.1992 у Києві. Учасниками Собору були духовенство і миряни Української автокефальної православної церкви та представники частини УПЦ, яка визнала необхідність автокефалії Української церкви у незалежній державі, на чолі з митрополитом Київським і всієї України Філаретом. Собор проголосив визнання авторитету і повноважень Патріарха УАПЦ Мстислава (див. С.Скрипник). Після незгоди Патріарха з деякими умовами об'єднання частина УАПЦ відійшла від УПЦ-КП.

Предстоятелем УПЦ-КП є Патріарх. Вища влада належить Помісному собору, членами якого є всі правлячі та вікарні архієреї. При Патріарху діє Священний синод. Для вирішення особливої ваги загальноцерковних питань (зокрема, обрання Патріарха) скликається Всеукраїнський православний собор. Можливості врахування голосу мирян в організації церковного життя реалізується через Вищу церковну раду.

На поч. 1993 УПЦ КП об'єднувала 20 єпархій, бл. десятка монастирів, 4 духовні семінарії. Після смерті у червні 1993 патріарха Мстислава УПЦ КП вперше провела вибори свого предстоятеля. 20-24.10.1993 у Києві Всеукраїнський православний собор обрав на престол Патріаршого місцеблюстителя митрополита Чернігівського і Сумського Володимира (див. В.Романюк) із титулом Святійшого патріарха Київського і всієї Руси-України. Після обрання Святійшого Патріарха Володимира п'ятеро єпископів на чолі з колишнім митрополитом Антонієм (Масендичем) проголосили своє повернення у лоно РПЦ.

УПЦ КП намагалася згуртувати православних українців як на Батьківщині, так і в діаспорі навколо єдиного церковного центру - Київського Патріаршого Престолу. Водночас УПЦ КП гарантувала вільний розвиток усіх національних меншин, що виявляють прихильність до незалежної Помісної Православної Церкви у самостійній державі (цим зумовлене, зокрема, використання поряд з українською церковно-слов'янської мови в обох її фонетичних варіантах - рос. і укр). Налагоджувалася видавнича діяльність. Крім постійних періодичних видань, з'являється ряд репринтів та нових богослужбових, катехитичних книг, молитовників, друкується Святе Письмо. З благословення Патріарха Володимира видрукувано перекладений з російської мови один із найновіших православних катехизисів - Закон Божий (прот. Серафима Слободського, 1996).

УПЦ КП поступово розбудовувала свої структури, здобувала прихильність частини вірних в Україні, налагоджувала контакти з Українськими православними церквами за кордоном. У грудні 1993 до складу УПЦ КП прийнято громаду Російської православної вільної церкви м. Ногінська Московської обл. на чолі з архімандритом Андріаном (Стариною). 29.9.1997 спецпідрозділи ФСБ РФ і міліції захопили кафедральний собор та комплекс споруд Богородської єпархії УПЦ КП у м. Ногінську. Понад сто парафіян заарештовано, серед травмованих - архієпископ Андріан. У зв'язку з цими подіями МЗС України 7.10.1997 надіслало ноту протесту з вимогою повернути УПЦ КП відібраний храм, резиденцію владики, приміщення навчальних закладів (духовної семінарії та українського ліцею) і жіночого монастиря. Сьогодні УПЦ КП налічує у РФ три єпархії: Богородську (архієпископ Андріан), Обоянсько-Білгородську (єпископ Іоасаф; Шибаев) та Тобольсько-Єнісейську (єпископ Варух; Тищенков). На умовах автономної церкви до складу УПЦ КП прийнято також єпархії у Західній Європі та Канаді (очолювані митрополитом Євлогієм; Хесслером).

З проханням прийняти їх під юрисдикцію патріарха Київського звернулися ряд єпархій і громад у США, Греції та ін. країнах.

Після смерті (14.7.1995) патріарха Володимира рішенням Всеукраїнського православного собору УПЦ КП від 20.10.1995 патріархом Київським і всієї Руси-України було обрано митрополита Київського Філарета. Всеукраїнський помісний православний собор УПЦ КП підтверджує право Архієрейського собору створювати нові єпархії, змінювати їх межі в Україні й за кордоном. Архієрейському собору доручено створити комісію з канонізації київського митрополита Петра (Могили). Обрано новий склад Вищої Церковної Ради, куди увійшли також І.Драч, П.Мовчан, В.Мулява, В.Червоній та ін. Кілька архієреїв, проголосивши свою незгоду з рішенням Собору, вийшли зі складу УПЦ КП і перейшли в УАПЦ - митрополит Андрій (Абрамчук), єпископи Вінницький Роман (Балащук), Тернопільський і Бучацький Василь (Боднарчук), Хмельницький і Кам'янець-Подільський Мефодій (Кудряков). На поч. 1996 УПЦ КП налічувала 22 єпархії, 15 монастирів та 7 духовних навчальних закладів.

20.2.1997 Архієрейський собор Російської православної церкви проголосив відлучення від церкви глави УПЦ КП патріарха Філарета і відомого церковного діяча, правозахисника, священика Гліба Якуніна. Священний синод УПЦ КП визнав це рішення таким, що не має канонічної та юридичної сили.

УПЦ КП послідовно виступає за об'єднання всіх гілок українського православ'я в єдину Українську православну церкву та визнання за нею канонічної автокефалії. У квітні 1997 рішенням Святійшого синоду до складу УПЦ КП прийнято (за власним проханням) парафії і духовенство ряду районів Івано-Франківської єпархії УАПЦ, що спричинилося до чергової адміністративної реформи - поділу Івано-Франківської єпархії УПЦ КП на Івано-Франківську та Коломийську. До складу єпископату церкви, згідно з поданим проханням, прийнято також Іоана (Бойчука), єпископа Рівненського і Житомирського, керуючого справами УАПЦ. 30.9.1997 Священний синод УПЦ КП ухвалив прийняти до складу УПЦ КП митрополита Тернопільського і Бучацького УАПЦ Василія (Боднарчука) з духовенством і парафіями. На Синоді було вирішено розділити Чернівецьку єпархію на Чернівецьку і Кіцманськута створити окрему Херсонську єпархію. На кін. 1997 УПЦ КП налічувала 25 єпархій в Україні, 24 архієреї, понад 3000 парафій, чотири духовні семінарії, дві духовні академії (у Києві та у Львові), богословський ф-т при Чернівецькому ун-ті, кілька духовних училищ, бл. чотирьох сотень недільних шкіл, 23 чоловічі і жіночі монастирі. В духовних навчальних закладах навчається 6л. 1500 студентів.

УПЦ КП активно залучає до діяльності і сама стає ініціатором проведення ряду благодійних акцій, організацій виставок, фестивалів, круглих столів, наукових конференцій. У 1996 УПЦ КП широко відзначала 75-ту річницю утворення УАПЦ та 400-річчя від дня народження київського митрополита Петра (Могили). У квітні 1996 українські дослідники брали участь у роботі наукової конференції, присвяченої ювілею митрополита Петра і організованої Богородською єпархією УПЦ КП у підмосковному м. Ногінську. 12.12.1996 Архієрейський собор УПЦ КП прийняв рішення про канонізацію київського митрополита Петра (Могили) з вшануванням його пам'яті удень 1.1. (за новим стилем). Прийнято текст тропаря і кондака святителю, укладено його Житіє. Патріарх Філарет брав участь у роботі II Всесвітнього форуму українців у Києві 21-23.8.1997.

Видавництво УПЦ КП друкує богослужбову літературу українською мовою. Виходять часописи Православний вісник, Інформаційний бюлетень. Власну газету Духовна академія видає КДА. Протягом останнього часу активну видавничу діяльність розгорнула місія Волинь православна Рівненської єпархії (архієпископ Серафим; Верзун). Створено спеціальну Богословську комісію для перекладу Святого Письма і богослужбової літератури. Наслідком її діяльності стала поява в 1997 Апостола, двох видань Молитовника (1997, 1998); виходить з друку Богослужбове Євангеліє. З благословення Патріарха Філарета розпочато третє видання Нарису історії Української православної церкви проф. І.Власовського.

Церква підтримує дружні відносини з рядом православних церков за кордоном. Здійснюється євхаристійне єднання з Болгарською православною церквою, очоленою Патріархом Пименом: УПЦ КП надаватиме допомогу у підготовці священиків для Білоруської автокефальної православної церкви (предстоятель - митрополит Ізяслав). Ускладнення в стосунках УПЦ КП з УПЦ в діаспорі виникли після прийняття до складу УПЦ КП у 1998 кількох парафій УПЦ у США на їхнє прохання, через незгоду з простам-бульською орієнтацією своєї ієрархії. УПЦ КП відкрита до діалогу з усіма християнськими конфесіями. Виявляється готовність до переговорів з УПЦ МП: діалог любові проводить Церква з Українською греко-католицькою церквою. У березні 1998 з метою подолання кризи в Українському православ'ї підписано Меморандум предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ про об'єднання церков у єдину Українську помісну православну церкву з патріаршим управлінням. Згодом патріарх Димитрій опротестував чинність цього документа.

22.5.1997 Київською міською радою прийнято рішення (через можливе загострення міжправославного конфлікту поки що заблоковане) про передання УПЦ КП у безоплатне користування низки об'єктів Києво-Печерського історико-культурного заповідника, зокрема, Троїцької надбрамної церкви, церкви Спаса на Берестові, церкви Всіх Святих, Микільської церкви, Великої Лаврської дзвіниці та ряд ін. корпусів. 24.5.1997 Патріархом та єпископами УПЦ КП освячено наріжний камінь та закладено капсулу у фундамент відбудовуваного Золотоверхого Свято-Михайлівського собору і монастиря. 30.5.1998 відбулося урочисте відкриття і освячення відбудованої дзвіниці собору. 11.4.1998 Патріарх Філарет освятив відбудований храм Успення Пресвятої Богородиці (Пирогощі) в Києві.

21.7.1997 предстоятель УПЦ КП одним із перших поставив свій підпис під Меморандумом про незастосування сили у міжконфесійних відносинах.

В. Кметь (Львів).

УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (спершу - Русько-українська радикальна партія; з 1926 - Українська радикально-соціалістична партія) - перша українська політична партія. Утворена в 1890 у Львові. Засновниками і лідерами були І.Франка (до 1899), М.Павлик (до 1914), В.Будзиновський, С.Данилович, Є.Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М.Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини з захистом національних прав українського народу. Під час гострих внутрішньопартійних дискусій між т. зв. старими (І.Франко, М.Павлик) та молодими (В.Будзиновський, В.Охримович, Є.Левицький та ін.) вперше висунуто і обгрунтовано постулат політичної самостійності України (книжка Ю.Бачинського Україна ірредента, 1895 та друга програма партії РУРП , 1895). Після розколу РУРП у 1899 частина членів увійшла до складу новоорганізованих Української національно-демократичної партії та Української соціал-демократичної партії. Разом з УНДП утворила в українському політичному русі неофіційну двопартійну систему, в якій РУРП припадала роль лівої опозиції до центристської УНДП. Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських страйків у Галичині 1902, січового руху (К.Трильовський), посідали провідні пости в уряді ЗУНР (Л.Бачинський.Д.Вітовський, Г.Дувір'як, І.Макух, А.Шмігельский). У 1919-39 під час польської окупації Галичини УРП була однією з найвпливовіших партій т. зв. легального сектора. У 1926 об'єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією під назвою - Українська радикально-соціалістична партія. Чисельність партії сягала 20 тис. чол. У 1931 вступила до II Соціалістичного Інтернаціоналу. Головами партії під час Першої світової війни і у міжвоєнний період були М.Лагодинський (1914-19), Л.Бачинський (1926-30), І.Макух (1930-39). Основні видання: Народ (1890-95, 1918), Хлібороб (1891-95), Громадський голос (1895-1939, з перервами). Після Другої світової війни діяла в еміграції. У 1950 разом з ін. партіями соціалістичного спрямування увійшла до новоствореної Української соціалістичної партії.

Я. Грицак (Львів).

УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УРП) - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б.Грінченко, С.Єфремов, Модест Левицький, Ф.Матушевський, Л.Юркевич та ін. Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема, з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного впливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу. У 1904-05 видала у Львові та Петербурзі велику кількість політичних брошур, зокрема: Чому у нас досі немає доброго ладу?, Чого нам треба?, Як люди собі прав добувають?. У брошурі С.Ярошенка Як люди собі прав добувають? докладно і доступно викладено програмні цілі партії - боротьба проти абсолютизму за землю і волю. Головним методом боротьби селян під час революції партія вважала тихий бунт, сидячий страйк, які, з одного боку, не спровокують поліцію та солдат на активні дії, а з іншого - забезпечать можливість вирішення вимог страйкуючих. Після видання Маніфесту 17.10.1905 УРП разом з ін. українськими партіями взялася за організацію Просвіт, драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

Г. Кривоший (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РЕСПУБЛІКА (УРСР; до 1937 - Українська Соціалістична Радянська Республіка, УСРР) - штучна форма державності, що існувала в Україні у 1917-91. Виникла в умовах соціальної і національної війни, яка розгорнулася в Російській імперії після падіння самодержавства. Являла собою сурогат національної державності. У центральній Росії революційний процес визначався боротьбою лівих і правих партій, а також суперництвом лівих за вплив на ради - позапартійні класові організації, які виникли в країні через особливу гостроту соціально-класового протистояння. У національних окраїнах імперії таке протистояння мало місце, але на передньому плані опинилася боротьба пригноблених народів за державні права. Гострота соціальної боротьби зумовила дрейф правого і лівого таборів до політичного екстремізму. В обох таборах перемогли сили, які прагнули встановлення диктатури, а не демократії. Однак опанований більшовиками радянський табір виявився гнучкішим у збиранні імперії, ніж білогвардійський. Замість дореволюційних форм адміністративного управління він запропонував народам національних окраїн радянську форму співдружності незалежних радянських республік. Принципова можливість такої побудови без шкоди для більшовицької диктатури зумовлювалася самою природою радянської влади як форми диктатури. Комуністична партія здійснювала диктатуру шляхом прямого контролю над одержавленою економікою, системою рад, профспілок, громадських організацій, силовими структурами і засобами масової інформації. До нижчих щаблів управління були залучені мільйони людей з обмеженими владними функціями, чим створювалася ілюзія народовладдя. Завдяки ієрархічній побудові партії та ін. організацій повнота влади зосереджувалася на вершині управлінської вертикалі - у компартійному керівництві.

Після жовтневого перевороту у Петрограді лідер більшовиків України Г.П'ятаков 17.11.1917 запропонував скликати Всеукраїнський з'їзд Рад, щоб сформувати на ньому вищий законодавчий орган радянської України - Центральну Раду. Нарком у справах національностей радянської Росії И.Сталін схвалив підступну тактику підміни Української Центральної Ради маріонетковою установою під тотожною назвою і 30.11.1917 порадив більшовикам українських губерній, включаючи південні та східні, організувати такий з'їзд. В умовах боротьби за владу в Україні центральний російський уряд виявив готовність, як того постійно вимагала УЦР, поширити кордони радянської України на територію дев'яти губерній (Тимчасовий уряд і Раднарком визнавали Україну тільки в кордонах держави Б.Хмельницького). Це пояснювалося тим, що більшовики мали сильні позиції лише у південних та східних губерніях. 11-12(24-25).12.1917 у Харкові, який уже зайняли червоногвардійці В.Антонова-Овсієнка, організований більшовиками з'їзд рад висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Домігшись створення паралельної радянської Української Народної Республіки та маріонеткового більшовицького уряду Народного Секретаріату, Раднарком направив в Україну свої війська, поступово усуваючи від влади Центральну Раду. Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени радянського уряду в Україні були більшовиками і підпорядковувалися внутріпартійній дисципліні, перетворювало його у кишеньковий для Раднаркому. Проте невдовзі територія Української Народної Республіки була звільнена Армією УНР та німецько-австрійськими військами.

Другий наступ радянської Росії на Україну розпочався у листопаді 1918 під прикриттям Тимчасового робітничо-селянського уряду України, утвореного на вже захопленій більшовицькими військами території Української Держави у Суджі (тепер Курська обл., Росія). 6.1.1919 Тимчасовий уряд відмовився від визначеної Центральною Радою назви держави - Українська Народна Республіка. Нова назва встановлювалася за аналогією з радянською Росією-Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 29.1.1919 уряд реорганізовано в постійний і названо теж за російським взірцем - Раднарком. На з'їзді КП(б)У, що відбувся на поч. березня 1919, прийнято принципове рішення взяти за основу конституції УСРР конституцію радянської Росії. 10.3.1919 на III Всеукраїнському з'їзді Рад прийнята перша конституція УСРР. УСРР з'явилася за волею Комуністичної партії з метою послаблення національно-визвольного руху, однак її поява свідчила про те, що комуністична влада (на відміну від царської) визнала існування українського народу і була змушена миритися з існуванням української національної державності (хоча в дуже усіченому вигляді). За лаштунками сурогатної радянської державності стояв народ, який не забув своєї тисячолітньої історії, поважав звичаї та традиції предків і мав своє бачення власної перспективи. Національне життя надавало радянській Україні як державі цілком реального змісту. Прийнята в грудні 1936 нова Конституція СРСР перевтілила радянську владу в парламентську форму, проте суть її від цього не змінилася. За конституцією радянської України, прийнятої у січні 1937, встановлювався інший порядок означень в офіційній назві держави: Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Ця назва залишилася незмінною до 1991.

З приходом у 1938 на пост першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова в Україні розпочався поступовий процес русифікації, який зачепив, передусім, шкільництво. Однак державні права українського народу не заперечувалися навіть в найтяжчі роки сталінщини. У політичну практику увійшло поняття титульної нації (тобто нації, яка давала ім'я республіці). Й.Сталін з особливою жорстокістю застосовував свої терористичні методи управління в Україні. За 1939-54 територія республіки зросла більше, ніж на 150 тис. км2 Дипломатична активність радянської України припинилася в 1923 у зв'язку з перетворенням її на союзну республіку. У 1945 УРСР стала членом-засновником Організації Об'єднаних Націй, а згодом членом багатьох міжнародних організацій. Москва дозволила утворити у складі республіканського уряду мініатюрне міністерство закордонних справ, але суворо заборонила двосторонні контакти з ін. державами на постійній основі. УРСР припинила своє існування 24.8.1991, коли її Верховна Рада прийняла Акт незалежності України. 1.12.1991 відбувся всеукраїнський референдум, під час якого громадяни нової держави повинні були дати відповідь на питання: Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?. Позитивну відповідь на це питання дали 28 804,1 тис. громадян, тобто 90,3% тих, хто взяв участь у голосуванні.

С. Кульчицький (Київ).

УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УРП) - політична партія в Україні. УРП, в яку 30.4.1990 реорганізувалася Українська гельсінська спілка, стала першою альтернативною КПРС-КПУ політичною партією в Україні. Зареєстрована Міністерством юстиції України 5.11.1990. Історія УРП розпочалася із створення у листопаді 1976 Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод - Української гельсінської групи (УГГ). На поч. 1980 років абсолютна більшість членів УГГ була заарештована і кинута до радянських таборів. Після повернення з ув'язнення члени УГГ 7.7.1988 заснували Українську гельсінську спілку. Активними діячами УГС були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, брати Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара. 29-30.4.1990 з'їзд УГС проголосив себе установчим з'їздом УРП. З'їзд прийняв Програму та Статут партії. Першим головою УРП став Л.Лук'яненко, його заступниками -С.Хмара (Львів) та Г.Гребенюк (Донецьк). До складу УРП перейшли не всі члени УГС. На установчому з'їзді В.Чорновіл та ще 11 делегатів підписали заяву, якою відмежувалися від новоствореної партії, звинувачуючи її' в тому, що вона базована на авторитарних засадах. II з'їзд УРП, що проходив 1-2.6.1991, вніс зміни та доповнення до Статуту і Програми і сформував Раду партії.

У травні 1992 на III з'їзді УРП відбувся розкол між прихильниками поміркованої лінії і радикалами на чолі з С.Хмарою. Останні вийшли з партії і утворили нечисленну Українську консервативну республіканську партію. У зв'язку з тим, що Л.Лук'яненко був призначений послом України в Канаді, головою УРП обрано М.Гориня (Л.Лук'яненко залишився почесним головою партії). 2.8.1992 за ініціативою УРП та Демократичної партії України створено політичний блок - Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), до складу якого ввійшло 18 політичних і громадських організацій. У лютому 1993 УРП і КНДС стали ініціаторами створення Антикомуністичного антиімперського фронту України (ААФ).

У 1994 напередодні виборів УРП взяла активну участь у створенні демократичного об'єднання Україна. Партія висунула 137 кандидатів у народні депутати, ставши четвертою після КПУ, СПУ та НРУ за кількістю висунутих кандидатів. На парламентських виборах 1994 УРП здобула 11 мандатів. Де-путами від УРП стали М.Горбаль, С.Пронюк, Л.Горохівський, М.Поровський, М.Павповський, О.Шандрук, В.Терен, Б.Ярошинський, Р.Безсмертний, Л.Лук'яненко, Б.Горинь. Однак лідер УРП М.Горинь програв на виборах С.Хмарі. У Верховній Раді депутати від УРП стали ядром депутатської фракції Державність (голова фракції - академік І.Юхновський). На президентських виборах партія підтримувала свого кандидата - Л.Лук'яненка. Після перемоги на виборах Л.Кучми партія стала в опозицію до президентського курсу. V з'їзд партії, який відбувся 10.9.1994, проголосив про опозицію партії до структур Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Головою партії знову обрано М.Гориня.

На VI з'їзді (21-22.10.1995) відбулася певна корекція політичного курсу партії, зміна орієнтирів та керівництва. Головою партії обрано Богдана Ярошинського, першим заступником - Олега Павлишина. Це призвело до значної радикалізації політичного курсу партії. Частина депутатів - членів УРП залишила фракцію Державність.

В ідеологічному плані УРП орієнтується на сучасний європейсько-американський консерватизм, який характеризується сильним дотриманням національних традицій, повагою до правових способів діяльності і правопорядку. За визначенням теоретиків УРП, Українська республіканська партія займає правоцентристські позиції в політичному спектрі України і виступає як носій традиційних консервативно-ліберальних і християнських цінностей, партія респектабельного націонал-консерватизму, виваженого радикалізму.

УРП складається з первинних осередків, районних, міських, обласних і крайових організацій. Вищими органами партії є з'їзд партії, рада партії, провід партії. На червень 1990 в рядах УРП налічувалось 2 тис. членів, на час III з'їзду - бл. 12 тисяч. Найбільші організації УРП діяли у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Київській, Закарпатській, Донецькій областях. Партія видає щотижневу газету Самостійна Україна, теоретичний журнал Республіканець та 5 місцевих газет. Інформвідділ видає щотижневий бюлетень УРП-Інформ. УРП є членом Християнсько-демократичного Інтернаціоналу.

14-15.12.1996 відбувся черговий з'їзд УРП, який засвідчив певні розходження у керівництві партії. Л.Лук'яненко і Б.Ярошинський виступали за перехід у жорстку опозицію до всіх гілок існуючої влади, радикалізацію діяльності партії, консолідацію націоналістичних організацій. Михайло і Богдан Горині, Микола Поровський відстоювали більш поміркований курс, вибіркову співпрацю з існуючою владою, блокування з правоцентристськими організаціями, проведення просвітницької діяльності, необхідність консолідації української нації. З мінімальною перевагою на посаду голови УРП обрано Б.Ярошинського. Після з'їзду боротьба двох ліній в УРП набрала рис непримиренності. Група М.Поровського, братів Горинів настоювала на проведенні позачергового з'їзду партії і зміни керівництва. Керівництво УРП на чолі з Л.Лук'яненком і Б.Ярошинським звинуватило М. і Б.Горинів, М.Поровського, М.Горбаля у розкольницькій діяльності і на Раді УРП у березні 1997 вони були виключені з партії. Такий крок прискорив розкол УРП і спричинив відхід не лише лідерів, але і частини членів партії, які на установчому з'їзді 1.5.1997 утворили Республіканську християнську партію (РХП). Основними принципами своєї діяльності РХП проголосила толерантність, впровадження норм християнської моралі у сферу політичної боротьби, необхідність блокування усіх національно-демократичних сил. При цьому найбільш вірогідним союзником РХП назвала Народний рух України. Головою РХП обрано народного депутата України М.Поровського. РХП зареєстрована Мінюстом у липні 1997. За твердженням лідерів, РХП налічує бл. 6 тис. членів. Найбільш чисельні організації в Івано-Франківській (голова - І.Банах) та Тернопільській (голова - Л.Горохівський) областях. Блокуючись з іншими націоналістичними організаціями для вирішення конкретних питань державного будівництва, УРП спільно з Конгресом українських націоналістів утворили Національний фронт, куди, крім цих партій, увійшли і такі радикальні організації, як Українська консервативна республіканська партія і Державна самостійність України.

На березневих виборах 1998 за виборчий блок Національний фронт проголосувало 2,7% усіх виборців. Республіканська християнська партія, що йшла на вибори у загальнодержавному багатопартійному округу окремим списком, здобула 0,54% голосів виборців і теж не отримала представництва у Верховній Раді України.

Є. Болтарович, Ю. Шведа (Львів).

УКРАЇНСЬКА РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКА СПІЛКА (УРСС) - підпільна організація української інтелігенції націонал-комуністичного спрямування. Існувала на Львівщині в 1959-61. Одна з перших правозахисник організацій у Радянському Союзі. Ініціатором створення УРСС виступив пропагандист Радехівського райкому КПУ Л.Лук'яненко, до якого приєдналися Степан Вірун, Василь Луцків, Іван Кандиба, Олександр Лібович та ін. Члени організації ставили собі за мету створити альтернативну КПРС організацію, яка б мирними, ненасильницькими діями домоглася виходу України з СРСР (право на вихід республік із Союзу було задекларовано Конституціями СРСР та УРСР). Влітку-восени 1959 складено проект програми майбутньої партії. У ній проголошувалась спадковість засад українського національно-визвольного руху, базування на ідеях Миколи Міхновського, Революційної української партії та справжнього марксизму, ідеї якого були дискредитовані соціальною практикою КПРС. Документ констатував колоніальний статус України, політичну організацію суспільства визначав як диктатуру партійної верхівки, підкреслював безправне становище робітництва і кріпацьке - селянства, ізоляцію СРСР від зовнішнього світу, вимагав визнати характер боротьби ОУН-УПА як національно-визвольний, ставив завдання конституційним шляхом домогтися самостійності України. Першим етапом на шляху до незалежності члени організації вважали демократизацію суспільства, другим -здобуття суверенітету через референдум. У випадку негативного результату всенародного голосування населення України партія зобов'язувалася припинити свою діяльність. Водночас програма пропонувала не руйнувати, а реформувати радянсько-соціалістичні засади побудови УРСР, дерусифікувати українське суспільство, демократизувати виборчу систему, ліквідувати цензуру, наповнити конституційні положення реальним змістом, забезпечити дотримання декларованих прав і свобод, залучити до боротьби за незалежність громадян усіх національностей, які проживають в Україні. У майбутньому самостійна Україна на ґрунті усуспільненої економіки мала б розвиватися у напрямку до комунізму. Під час обговорення 6.12.1960 проекту програми і тактики УРСС головні ідеї документа визнані занадто радикальними, і Л.Лук'яненку було доручено підготувати новий проект, в якому б підсилювалися загальнодемократичні положення і пом'якшувались самостійницькі. І.Кандиба різко виступив проти марксистсько-ленінського ідейно-теоретичного підґрунтя організації. На зборах вирішено утворити осередки партії на підприємствах, в установах, районах та областях, передусім, на сході України. 20.1.1961 за доносом провокатора розпочалися арешти засновників та активістів УРСС.

Під час дізнання Л.Лук'яненко нагадав слідчому про конституційний характер діяльності УРСС, на що одержав відповідь: Конституція існує для закордону. Суд відбувся у слідчій в'язниці КДБ. 20.5.1961 за зраду батьківщини Л.Лук'яненка засудили до розстрілу, І.Кандибу - до 15 років позбавлення волі у колоніях суворого режиму, С.Віруна - до 11, В.Луцьківа, О.Лібовича, Йосипа Боровницького та Івана Кіпиша - до 10 років. Незабаром ухвалою Верховного суду УРСР смертний вирок Л.Лук'яненку замінили на 15 років ув'язнення, а Й.Боровницькому та І.Кіпишу присуд зменшили до 7 років. Всі засуджені були відправлені у концтабори в Мордовію.

Ю. Зайцев (Львів).

УКРАЇНСЬКА СЕЛЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП) - політична партія в Україні. Ініціатором її створення став письменник С.Плачинда. 28.4.1990 у Львові відбулася установча конференція партії, яка прийняла Статут і Декларацію основних принципів УСДП. Після установчого з'їзду, який проходив у Києві 9.6.1990 і прийняв Програму і Статут, УСДП стала всеукраїнською політичною організацією. На з'їзді обрано співголів партії - С.Плачинду, В.Щербину, Г.Криворучка, Р.Кузьмича. У цей період УСДП виступала за незалежну самостійну Українську народну державу, різноманітність форм власності, ринкову економіку та перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав. На час реєстрації Міністерством юстиції України 15.1.1991 (перереєстрована 3.11.1993) налічувала 4 тис. членів. У 1992-94 керівництво партії стояло на позиціях націоналізму. Голова партії С.Плачинда виступав за побудову українського народного капіталізму та вважав, що сучасний український націоналізм має стати державною ідеологією. 20.4.1994 відбулося об'єднання УСДП з Партією прихильників приватної власності (ПППВ). Головою УСДП (назва партії була збережена) обрано М.Шкарбана (президент Асоціації фермерів України). С.Плачинда став почесним головою партії. З приходом до керівництва М.Шкарбана УСДП зайняла більш помірковану позицію. На виборах 1994 не здобула жодного мандату у Верховній Раді України. Партія, відстоюючи інтереси українського селянства, виступає за пріоритетність приватної власності в Україні та за утвердження українського народного (симиренківського) капіталізму. Стоячи на засадах українського демократичного націоналізму, УСДП прагне об'єднати український народ навколо національної ідеї. УСДП виступає за унітарно-централізований устрій України та підтримує розвиток українського козацтва. Керівний орган партії - Велика рада (обирає з'їзд), яка обирає президію Великої ради. УСДП видає часописи - Сільський майдан і Український шлях.

На березневих виборах 1998 УСДП спільно з Ліберально-демократичною партією України створила передвиборний блок Європейський вибір України, який зумів здобути лише 0,13 % голосів усіх виборців

Т. Марискевич (Львів).

УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП) - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Галичині й Буковині у складі Австро-Угорщини як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. Стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17.9.1899 молодими радикалами, які вийшли з УРП (див. Українська радикальна партія) за участю М.Ганкевича, С.Вітика, Ю.Бачинського, І.Возняка, С. і П.Новаківських, Я.Остапчука, А.Шмігельського. На парламентських виборах 1907 отримала бл. 29 тис. голосів (8% відданих за українські партії) і 2 посольські мандати (С.Вітик і Я.Остапчук). З 1907 одержала 2 постійні місця на конгресах II Інтернаціоналу у складі австрійської делегації. У 1911 налічувала 1366 членів і мала місцеві комітети в 13 містах. Партійно-просвітнє товариство Воля мало 13 філій. На виборах 1911 здобула 6л. 25 тис. голосів (у т. ч. З тис. на Буковині) і один посольський мандат (С.Вітик). М.Гаврищук став послом буковинського сейму.

3-4.12.1911 на IV з'їзді у Львові через розбіжності з питань тактики щодо польської соціал-демократії розкололась на централістів (М.Ганкевич, С.Вітик.Т.Мелень та ін.) і автономістів (В.Левинський, Л.Ганкевич, П.Бунякта ін.). Єдність партії відновив V з'їзд (1-2.3.1914). У роки Першої світової війни співпрацювала з Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. З січня 1919 перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії VHP, членами якого були В.Темницький, О.Безпалко, В.Старосольський, С.ВІтик. Мала визначальний вплив на діяльність Селянсько-робітничого союзу. З 1920 перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 вимогу возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 відповідно до рішень партійного VI з'їзду УСДП остаточно перейшла на комуністичні позиції. Від керівництва партією було усунуто провідних членів М. і Л.Ганкевичів, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасницю та ін. На 1923 налічувала 4,2 тис. членів. ЗО.1.1924 заборонена польською владою. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України, а 4 члени польського сейму від УСДП (А.Пащук, X.Приступа, Й.Скрипа, Я.Войтюк) вступили у комуністичну посольську фракцію. Члени УСДП, що стояли на соціал-демократичних позиціях, оформилися як група Вперед під проводом Л.Ганкевича. Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах остаточно завершив з'їзд 8-9.12.1928 у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику нормалізації, виступила проти диктатури фашизму і комунізму (конгреси партії у Львові - VII (4.3.1934) і VIII (17.10.1937). У 1930 роках організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Брала участь у роботі II соціалістичного Інтернаціоналу. Припинила діяльність на поч. Другої світової війни 1939-45.

О. Жернокпеєв, І. Райківський (Івано-Франківськ).

УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (УСДРП, популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. У 1908 налічувала бл. З тис. членів. Видавала газети Праця (1909-10, виходила у Львові; ред. Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, В.Садовський), Робітник (виходила у Харкові з червня 1918), Наш голос (1910-11; виходила у Львові за ред. Л.Юркевича). Провідними діячами партії були: В.Винниченко, С. Петлюра, Д.Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М.Ковальський, М.Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18.4.1917 і домагалася автономії України. її органом був щоденник Робітнича газета (1917-19; виходив у Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському; ред. В.Винниченко, у 1919 - Іс.Мазепа).

За української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди В.Винниченка). Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення IV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д.Антонович і М.Ткаченко. За Гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П.Скоропадського, а її лідери (В.Винниченко, С.Петлюра та ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В.Винниченко і С.Петлюра. У 1918-20 члени УСДРП очолювали Раду Народних Міністрів УНР (В.Чехівський, Б.Мартос, Іс.Мазепа). На IV з'їзді (10-12.1.1919) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - офіційну соціал.-дем. і ліву - незалежну, яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської Компартії в Україні, але визнавала потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення диктатури пролетаріату та негайного миру з радянською Росією (А.Пісоцький, В. і Ю.Мазуренки, М.Ткаченко, М.Авдієнко). Більшість з'їзду, яку очолювали М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра, Іс.Мазепа, відстоювала ідею трудової демократії, висловилася за повільну соціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УНР. Під час Трудового конгресу України УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих соціальних реформ, збереження повноти влади в руках Директорії УНР

Щоб уможливити Директорії УНР порозуміння з Антантою, соціал-демократи відкликали 7.2.1919 своїх міністрів з уряду, надавши можливість голові РНМ С.Остапенкові розпочати переговори з представниками французького військового командування в Одесі. Одночасно С.Петлюра вийшов з УСДРП, а В.Винниченко вибув зі складу Директорії УНР, передавши свої повноваження С.Петлюрі. ЦК УСДРП (Й.Безпалко, А.Лівицький, М.Шадлун, І.Романченко), що залишився в Україні, продовжував підтримувати політику Директорії УНР й урядів Б.Мартоса та Іс.Мазепи. Ті ж члени партії, що виїхали в еміграцію (В.Винниченко, Б.Матюшенко, В.Левицький, П.Дідушок, М.Порш, В.Мазуренко, С.Вікул), на конференції 9-13.1919 у Відні домагалися виходу есдеків з уряду. Незалежні есдеки в січні 1920 створили Українську комуністичну партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР В еміграції Закордонна делегація УСДРП (лідери: Іс.Мазепа, П.Феденко, О.Козловський, О.Бочковський, В.Матюшенко, В.Старосольський, Й.Безпалко) мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу. Партійні органи: Вільна Україна, Соціалістична думка (1922-23), Соціаліст-демократ. УСДРП не входила до Уряду УНР в екзилі, але лояльно ставилася до його діяльності. Після Другої світової війни 1939-45 УСДРП взяла участь у створенні Української Національної Ради. У 1950 УСДРП об'єдналася з ін. соціалістичними партіями в Українську соціалістичну партію.

А. Жуковський (Сарсель, Франція).

УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНО-РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УСРП) - українська партія у Галичині. Виникла у 1926 внаслідок об'єднання Української радикальної партії з групою українських есерів, що діяла на Волині. Лідером партії був Л.Бачинський, а після його смерті у 1930 партію очолив адвокат І.Макух. Відомими діячами УСРП у 1920-30-х роках були депутати сейму Семен Жук, Іван Власовський, Микола Рогуцький, Осип Когут, Клим Стефанів, Дмитро Ладика. Програма УСРП головну увагу приділяла політичним та соціально-економічним реформам суспільства, розвитку українського національно-культурного життя. Партія, відмежовуючись від лівих і правих політичних сил, виступала за соціальну справедливість, передачу землі без викупу для всіх безземельних селян. Велика увага приділялась розвитку кооперації. В національній політиці партія відстоювала лозунг самовизначення націй і Соборності України. УСРП виступала з критикою комуністичного режиму в радянській Україні у кін. 1920 - на поч. 1930 років. На парламентських виборах здобула 11 мандатів до сейму і 3 до сенату. У квітні 1931 вступила до II Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1934 налічувала 20 тис. членів. У січні 1935 партія фактично розпалася на дві фракції - УСРП-лівицю і УСРП-опозицію. У вересні 1939 повністю припинила своє існування. Друкованими органами партії були газета Громадський голос (видавалась у 1895-1939) і журнал Живе слово (виходив у 1938-39).

Н. Шевченко (Львів).

УКРАЇНСЬКА ФЕДЕРАТИВНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УФДП) - організація поміркованих поступовських кіл. Заснована в грудні 1917 у Києві кадетами-українофілами І.Лучицьким, В.Науменком, А.Десницьким, Г.Квітковським, Б.Кістяківським. Програма УФДП видана в 1918. Виступала за перетворення Росії на федеративну державу - союз земств, ідею якого висунув ще М.Драгоманов. Помітної ролі в політичному житті України не відігравала. Брала участь у виборах до Українських установчих зборів. Виступивши окремим списком у Києві, отримала лише 587 голосів. У 1918 припинила свою діяльність.

Г. Кривоший (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКА ТРУДОВА ПАРТІЯ - політична партія, заснована в жовтні 1917 у Києві. Головою партії був Ф.Крижанівський, який представляв УТП в Українській Центральній Раді і Малій Раді. Стояла на позиціях соціал-демократії. Помітної ролі в політичному житті України не відігравала.

/. Підкова (Львів).

УКРАЇНСЬКА ХАТА - щомісячний літературно-публіцистичний журнал національно-радикального спрямування. Видавався у Києві з 24.3.1909 до осені 1914 за редакцією П.Богацькото та М.Шаповала (вийшло 64 номери). Навколо У.х. гуртувалися переважно молодь, народні вчителі, дрібні урядовці, невдоволені поміркованим змістом газети Рада. Виник внаслідок полеміки радикально настроєних літераторів, які згуртувались навколо альманаху Терновий вінок, та прихильників ліберальної газети Рада. Співробітниками журналу були О.Коваленко, В.Скрипник, Ю.Будяк, Ю.Сірий (Тищенко), О.Олесь, Г.Чупринка та ін. Журнал виступав з критикою традицій українофільства, поверхового демократизму, угодства та орієнтацію на чужі суспільні сили, намагався формулювати нові ідейні засади українського визвольного руху. Ідеалом для хатян була незалежна Україна, в якій би поєднались соціалізм та ідеалізм. У журналі публікували свої твори О.Олесь, М.Вороний, В.Винниченко, О.Кобилянська, М.Рильський, П.Тичина, М.Семенкота ін. На поч. Першої світової війни журнал був заборонений.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ (УХО; з 1930 - Українська католицька організація) - українське суспільно-релігійне товариство. У серпні 1925 за ініціативою ректора духовної семінарії Т.Галущинського створено Тимчасовий організаційний комітет, який провів організаційні заходи із заснування у грудні 1925 УХО. Одночасно створено керівний орган товариства, який з листопада 1927 називався Центральний Комітет. З січня 1926 виходив неофіційний друкований орган товариства - газета Нова зоря (гол. редактор - Т.Галущинський; з січня 1928 - О.Назарук). УХО ставила за мету поглиблення, підтримку і захист католицького світогляду як у релігійно-церковних, так і в політичних, суспільних, культурних та економічних справах, боротьбу з лібералізмом та атеїстичним комунізмом. Значний вплив на спрямування діяльності УХО мав станіславський єпископ Г.Хомишин, який надавав фінансову підтримку Новій зорі та заснованій у 1927 газеті Правда. Наприкін. 1927 - на поч. 1928 до Центрального Комітету УХО було кооптовано ряд відомих громадсько-політичних діячів, зокрема О.Назарука, В.Охримовича, С.Томашівського, які виробили статут та ідейно-політичну платформу організації. Проте товариство не стало вагомим чинником українського релігійного та суспільного життя. Після того, як у 1930 на базі УХО заснували Українську католицьку народну партію, товариство практично припинило свою діяльність. Головою проводу товариства у 1925-30 був Т.Галущинський.

М. Швагуляк (Львів).

УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УХДП) - політична партія в Україні. Створена на основі Українського християнсько-демократичного фронту. У жовтні 1989 УХДФ, що виник у січні 1989, перейменував себе в УХДП. 21-22.4.1990 відбувся установчий з'їзд партії. Головою УХДП обрано В.Січка, затверджено програму і статут партії. У листопаді 1991 партія зареєстрована Міністерством юстиції України. На момент реєстрації налічувала у своїх рядах бл. 7 тис. членів. Партія виступала за досягнення повної політичної незалежності України, ліквідації існуючої колоніальної структури, виведення іноземних військ. Перед III з'їздом УХДП (квітень 1992) частина членів партії на чолі з В.Журавським провела роботу із створення нової організаційної структури, яка у червні 1992 оформилася в Християнсько-демократичну партію України. У лютому 1993 УХДП перереєстрована Мін'юстом України. У кін. жовтня 1995 у Львові проходив IV з'їзд УХДП, на якому головою партії обрано О.Сергієнка, головою Секретаріату - В.Завальнюка. В.Січко став почесним головою партії. Найвищий орган партії - З'їзд (Конгрес). Керівним органом партії є Головна Рада (обирається на з'їзді), яку очолює голова партії. Більшість первинних організацій партії знаходиться у західних областях України. В галузі економіки УХДП виступає за стимулювання урядом окремих напрямів промисловості, пріоритет екології над економікою та за ліквідацію колгоспів і радгоспів, повернення землі селянам. Основними завданнями у сфері культури і освіти УХДП вважає національне і культурне відродження українського народу, ліквідацію наслідків насильної русифікаторської політики і повернення реальних прав українській мові. УХДП зажадала від владних структур вільної пропаганди релігії та своїх поглядів, права на видання періодичних видань та літератури, права громадської діяльності, права віруючих на вищу освіту, надання рівних прав усім християнським церквам і конфесіям в Україні. У своїх програмних документах УХДП розробила цілу низку заходів соціального захисту населення, проблем селянства, економіки, екології, етики. Партія ставить своїм завданням заборонити практику смертної кари в будь-якій формі та практику абортів. Найвищою цінністю серед існуючих цінностей на Землі партія визнає людське життя.

На березневих виборах 1998 виборчий блок "Вперед, Україно!", до складу якого увійшла УХДП, здобув 1,73 % голосів виборців, що не дало можливості кандидатам від УХДП здобути депутатські мандати в багатомандатному загальнодержавному виборчому округу.

Т. Марискевич (Львів).

УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР) -заснована у Києві як міська громадсько-політична організація, яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-визвольного руху. Після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого законодавчого державного органу. Ідея створення українського керівного центру виникла на поч. березня 1917 у середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3-7(16-20).3.1917 у суперечках і консультаціях між представниками різних політичних, громадських, наукових і культурних кооперативних осередків (Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-агрономічне товариство, Українське педагогічне товариство, українські соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про створення УЦР як представницького органу, об'єднуючого українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою. 7(20).3.1917 обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли: М.Грушевський - голова, його заступники - Ф.Крижанівський і Д.Дорошенко, товариші голови Д.Антонович, писар-С.Веселовський, скарбник - В.Коваль. До повернення у Київ М.Грушевського на переважній частині засідань, які відбувались практично щоденно, головував Ф.Крижанівський (після відставки 9.3.1917 Д.Дорошенка на посаду заступника голови 15.3.1917 було запрошено В.Науменка). 9(22).3.1917 УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в якій закликала взяти активну участь у виборах до Установчих Зборів, організовуватися в політичні та громадські товариства, домагатись від Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних, судових та урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не мала плану широкої політичної діяльності, її дії були обережними і поміркованими. Переломним моментом в історії УЦР стало повернення 14.3.1917 до Києва М.Грушевського, який 15.3.1917 вперше головував на засіданні Ради. М.Грушевський сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради - досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. М.Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання УЦР у квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі. До нового складу УЦР обрано 118 осіб, які репрезентували окремі українські губернії, громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії, громадські та культурно-освітні організації. Головою Центральної Ради обрано М.Грушевського, його заступниками - В.Винниченка і С.Єфремова. Всеукраїнський національний конгрес та другі загальні збори Ради висловилися за кооптацію нових членів до складу УЦР (зафіксовано 23.4.1917 в Наказі Українській Центральній Раді). Протягом травня-липня 1917 до УЦР включені Український генеральний військовий комітет, Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917 згідно з домовленістю з Тимчасовим урядом склад УЦР розширено за рахунок представників національних меншин, які отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата, За даними мандатної комісії VI загальних зборів (сесії) Ради її розрахунковий склад становив 798 місць, на які обрано 643 особи. За рахунок ротації кадрів та наступного кооптування нових членів (у кін. 1917 до складу УЦР залучено Морську Генеральну Раду, обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів, представників окремих рад) загальна кількість членів УЦР була значно більшою, однак і тепер вона ще не піддається точному обчисленню. 75% мандатів в УЦР належали українцям, решта - національним меншинам. Переважну більшість з них розділили між собою росіяни (14% усіх мандатів), євреї (близько 6%) та поляки (2,5%), тоді як молдовани отримали 4 місця, німці й татари - по 3, білоруси, чехи, греки - по одному.

Більшість у повному складі УЦР складали представники від селянства. Їм належали практично всі мандати Всеукраїнської ради селянських та значної частини Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла єдиної соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками.

До складу УЦР входили представники 19 політичних партій (з них 17 називали себе соціалістичними). Крім українських партій, представництво у Центральній Раді мали російські, єврейські, польські політичні організації, які утворили у Раді власні фракції. З українських партій найбільші фракції мали Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП. Українські соціал-демократи В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Д.Антонович, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Ткаченко, Л. Чикаленко складали ядро Ради і тривалий час (до січня 1918) відігравали у Раді провідну роль.

З розвитком діяльності Центральної Ради ускладнювалась її структура. Згідно регламенту загальні збори мали збиратися не рідше ніж раз на місяць, проте відбулося лише дев'ять таких зборів (1 - 6-8.4.1917; II -22-23.4.1917; Ill-7-9.5.1917; IV-1-3.6.1917; V - 20.6-1.7.1917; VI - 5-9.8.1917; VII -29.10-2.11.1917; VIII -12-17.12.1917; IX- 15-25.1.1918). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність Комітету УЦР (див. Мала Рада), на їх порядок денний виносилися актуальні питання поточного моменту. Найвагоміші рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому 29.6.1917 у Малу Раду. Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради. Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів, поновившись представниками національних меншин (у січні 1918 налічувала бл. 80 членів). Склад Малої Ради формувався на фракційних (партійних) засадах. Кожна з політичних партій мала квоту пропорційно до своєї чисельності у Великій Раді. Проте усталеного, затвердженого списку членів Малої Ради не існувало. Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками). Функції повсякденного керівництва підготовчою роботою до зборів і сесій Ради, а згодом і Малої Ради, здійснювала Президія УЦР (вперше обрана Всеукраїнським національним конгресом у складі голови УЦР -М.Ґрушевського і двох його заступників - В.Винниченка та С.Єфремова). 27.6.1917 Президію доповнено чотирма товаришами Голови (М.Шрагом, С.Веселовським, А.Ніковським, Ф.Крижанівським) та чотирма секретарями (М.Чечелем, А.Постоловським Л.Чикаленком, Я.Левченком).

15(28).6.1917 Комітет УЦР створив Генеральний секретаріат - свій виконавчий орган Ради, якому було доручено завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються (див. Генеральний секретаріат УЦР-УНР). З проголошенням Української Народної Республіки виконував функції її уряду, а після ухвалення IV Універсалу Генеральний секретаріат реорганізований в Раду народних міністрів УНР. Частиною структур УЦР були чисельні комісії, які утворювалися за рішенням Ради на постійній чи тимчасовій основі.

Тринадцятимісячний період діяльності УЦР поділяється на три неоднозначних етапи. Перший (від створення УЦР до Всеукраїнського національного конгресу) характеризувався спонтанним накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформулювати головні стратегічні гасла.

Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради у цей час відбувалась в умовах демократичного державного ладу і мала демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, з іншого - складні політичні маневри у стосунках з петроградським урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів, які розглядали питання підтримки політики УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії, українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових українських Рад. Центральна Рада широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні відозви, заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати 1 Універсал (10.6.1917), яким УЦР закликала український народ творити новий лад вільної автономії України (див. Універсали Української Центральної Ради).

Одночасно 1 Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів І.Церетелі, О.Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4(17).8.1917 Тимчасовим урядом Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. Не наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості перебрання влади в Україні, які давала урядова Інструкція, УЦР в підсумку втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду в стосунках Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

Захоплення більшовиками в кін. жовтня 1917 влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що буде боротися з усякими спробами піддержки цього повстання на Україні. 31.10.1917 сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, частково Курську і Воронезьку. На поч. листопада 1917 влада в Україні перейшла до рук Центральної Ради. 7(20).11.1917 УЦР III Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повне унезалежнення України. УЦР ухвалила низку законів - Конституцію УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статусу державної.

Державотворча діяльність наштовхувалась на ряд перешкод, головними серед яких з кін. 1917 стали більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої світової війни 1914-18, падіння авторитету влади і держави. В таких умовах Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і одночасно вести мирні переговори з представниками Четверного Союзу в Бересті, а після підписання мирного договору 27.1(9.2).1918 звернутися до німців та австрійців за військовою допомогою (див. Берестейський мир 1918).

Звільнивши з допомогою іноземних військ територію України від більшовиків, УЦР потрапила у залежність від німецького та австрійського військового командування. Спроби діячів Ради продовжувати ліводемократичний курс, накреслений III і IV Універсалами, викликали невдоволення і роздратування окупаційного командування. Воно дозволило правим консервативним силам здійснити 29.4.1918 державний переворот. Грамотою до всього українського народу, підписаною П.Скоропадським, УЦР була розпущена, а видані нею закони скасовані.

Діяльність Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання українського народу, історичне явище, з яким пов'язуються глобальні процеси консолідації української нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських форм.

В. Верстюк (Київ).

УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО у Кракові та Львові - єдине офіційно дозволене німецькою окупаційною владою українське видавництво в Генеральній губернії. Засноване 27.12.1939 у Кракові. Одержало монопольне право на видання українських книжок і преси. Ініціатором створення і організатором видавництва виступила група української інтелігенції на чолі з проф. В.Кубійовичем. Було тісно пов'язане з Українським центральним комітетом, члени якого очолювали видавництво. Незмінним головою Надзірної ради У.в. був В.Кубійович, директорами - Є.Пеленський (до кін. травня 1940), І.Зелінський та І.Коцур (до червня 1941), І. Зелінський (до літа 1944), О.Тарнавський (з літа 1944). У липні 1941 у Львові утворилося самостійне видавництво під такою ж назвою, яке спочатку співпрацювало з краківським, а в грудні 1941 об'єдналося з ним на правах філії. Відділом У.в. у Львові керував М.Матчак, відділом у Кракові - І.Федів. Дирекція У.в. перебувала у Кракові. Постійними співпрацівниками книжкового відділу у Львові були В.Сімович, С.Гординський, Ю.Стефаник, Д.Штикало, І.Крип'якевич, З.Храпливий та ін. Вся друкована продукція У.в., особливо газети та журнали, підлягала суворій цензурі окупаційної влади. Основну частину продукції видавництва (крім періодики) складали шкільні підручники (букварі, читанки, посібники з арифметики), навчальні посібники, методична література для вчителів і вихователів дитячих садків, збірки народних пісень, казок тощо. Великим досягненням видавництва в умовах окупаційного режиму став випуск кількох десятків літературно-художніх видань, розрахованих здебільшого на масового читача. Серед них-повні видання творів В.Стефаника, Л.Мартовича (у 3-х томах), окремі твори Т.Шевченка, І.Франка, І.Вишенського, П.Куліша, М.Коцюбинського, Г.Квітки-Основ'яненка, Ю.Опільського, С.Руданського, Ю.Федьковича та ін. У 1942-43 у Львові під редакцією С.Гординського видана низка творів представників розстріляного відродження 1930 років О.Близька, М.Зорова, М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Куліша та ін., які були мало відомі у західноукраїнських землях. Видавництво опублікувало чимало оригінальних праць з вітчизняної історії, краєзнавства, географії, книгознавства та ін. областей гуманітарних знань, зокрема монографії Я.Пастернака (Старий Галич. Археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр.), О.Степанів (Сучасний Львів), М.Кордуби (Історія Холмщини і Підляшшя) та ін. Однак багато творів, зокрема з історії України, цензура відкинула. Із періодичних видань у видавництві виходили газети: щоденник Краківські вісті (виходив у Кракові 1940-44, ред. М.Хом'як) та однойменний тижневик (1940-44, ред. Я.Заремба), тижневик Холмська земля (регіональне видання тижневика Краківські вісті); журнали: щомісячники для дітей Малі друзі, юнацтва Дорога, літературно-мистецький щомісячник Ілюстровані вісті (з поч. 1942 замість нього виходив щомісячник Наші дні). Періодика У.в. намагалась подавати максимум інформації (хоч і сильно цензурованої) про життя українського населення у тогочасній Україні та за її межами, виступала ефективним інструментом виявлення і формування громадської думки та національної самосвідомості українців на окупованих територіях. Усього в У.в. вийшло 1416 номерів щоденника Краківські вісті (загальним тиражем 18 млн примірників), 204 номери тижневика Краківські вісті (32,4 млн), 81 - Холмської землі (800 тис.), 50 - журналу Малі друзі (1,0 млн), 38 - Дороги (300 тис.), 20 -Ілюстрованих вістей (100 тис.), 25 - Наших днів (1,3 млн). У видавництві друкувалися численні листівки, портрети (святих, українських історичних діячів, зокрема Б.Хмельницького, І.Мазепи, Т.Шевченка, І.Франка), картини, географічні карти, календарі. Основним тереном збуту продукції У.в, була Генеральна губернія, частково - Німеччина. Весь прибуток видавництва йшов на культурні цілі. У квітні 1944 припинило діяльність Львівське, а восени 1944-Краківське відділення У.в. У серпні 1944 видавництво відкрило свою філію у Відні, куди було перенесено львівський відділ У.в.. На поч. жовтня 1944 з Кракова перенесено до Відня також редакцію щоденника і тижневика Краківські вісті. Останній номер щоденника вийшов на австрійській землі 4,4.1945. У квітні 1945 У.в. остаточно припинило свою діяльність.

О. Луцький (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ ВИЗВОЛЬНЕ ВІЙСЬКО (УВВ) - загальна назва частини українських національних збройних формувань, що у 194345 діяли на боці німецької армії. Попередниками і основою УВВ були сформовані з українців східні відділи при німецькій армії, відомі як підрозділи т. зв. гіві (добровільних помічників; від нім. Hiwi - Hilfswilligen), що діяли у складі вермахту з осені 1941. Військовослужбовці загонів гіві (переважно колишні солдати і офіцери Червоної армії) були задіяні як обслуговуючий персонал вермахту та як охоронці об'єктів військового значення. З часом гіві залучили до боротьби проти радянських партизанів на території України та Білорусі. Протягом 1942 при німецькій армії було утворено 74 українських батальйони гіві. 18.12.1942 командування вермахту і керівництво міністерства окупованих східних територій визнало необхідним створення при німецькій армії національних збройних формувань із східних народів для боротьби на боці Третього райху проти Радянського Союзу. У лютому 1943 вирішено, що сформовані з українців збройні відділи візьмуть назву Українське визвольне військо - УВВ. Ідею створення УВВ підтримали лідери уряду УНР в екзилі та ОУН, очолюваної А.Мельником. У травні 1943 у Берліні вийшов друком перший номер щотижневого ілюстрованого органу УВВ - Український доброволець. До серпня 1943 на території райхскомісаріату Україна і прилеглих до нього земель проведено акцію набору добровольців до УВВ, внаслідок якої створено кілька мобільних військових частин. У серпні 1943 за розпорядженням А.Гітлера формування УВВ призупинилось і було поновлене лише через кілька місяців. У грудні 1943 створено штаб УВВ, який очолив полковник Петро Крижанівський. До складу штабу УВВ увійшло кілька відділів (пропагандистський, військового навчання, підготовки офіцерських кадрів тощо). Наприкін. січня 1944 під тиском німецьких органів безпеки штаб був розпущений. Структура підрозділів УВВ повторювала структуру Армії УНР. До складу УВВ входили полки, курені (за кількістю особового складу наближались до батальйонів), сотні, чоти і рої. У січні 1944 до складу УВВ увійшов Український легіон самооборони під командуванням колишнього полковника Володимира Герасименка, що в 1943 діяв на території Волині. На поч. 1944 частина бійців-українців східних батальйонів була примусово зачислена до Російської визвольної армії (РОА) генерала А.Власова, що діяла у складі німецьких військ. Внаслідок численних протестів більшість українських підрозділів (але не всі українці) весною 1944 були виведені з РОА й реорганізовані в УВВ. За весь час свого існування підрозділи УВВ налічували близько 75 тис. бійців. УВВ діяло переважно в Україні, Білорусі, а також на Західному фронті (один із підрозділів УВВ - ім. І.Богуна перейшов на бік французького руху Опору). В оперативному відношенні формування УВВ підпорядковувалися командуванню німецької армії. Бійці УВВ користувалися зброєю й носили уніформу радянського або німецького виробництва, без будь-яких знаків - за винятком синьо-жовтих нарукавних емблем з літерами УВВ і тризубів на кокардах шапок. Весною 1944 затверджено текст присяги військовослужбовців УВВ. Кожен присягав обороняти Батьківщину свою-Україну від усіх ворогів її. У польському місті Лодзі створено школу офіцерських кадрів УВВ. Єдиного центру бойової підготовки особового складу УВВ не існувало. Побоюючись самовільних дій військовослужбовців української національності, командування німецької армії не дозволило на зосередження в єдине ціле підрозділів УВВ, які постійно перебували при різних частинах вермахту й тим самим виконували роль лише допоміжних частин у системі збройних сил Третього райху. У березні 1945 УВВ увійшло до складу Української національної армії. Із закінченням Другої світової війни частина колишніх вояків УВВ опинилась у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині, інші були насильно вивезені в глиб північних областей СРСР, де відбували 15-20-річне ув'язнення у концтаборах за співробітництво з німецькою армією. 17.9.1955 указом Президії Верховної Ради СРСР особи, засуджені за службу в німецькій армії та спеціальних формувань при ній (у т. ч. й ті, хто перебував на той час за кордоном), були амністовані.

А. Бопяновськцй (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО - див. Вільне козацтво.

УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ - коаліційний крайовий уряд, сформований після проголошення у Львові 30.6.1941 Акта відновлення Української держави. Створений за ініціативою та активною участю ОУН-Р під проводом С.Бандери. УДП було сформоване з представників різних політичних сил на засіданні Національних зборів у Львові 30.6.1941. Національні збори, в силу неможливості проведення у тогочасних умовах загальнонародних виборів, були скликані місцевою мережею ОУН-Р. У них взяло участь понад сто представників української громадськості як зі Львова, так і з ін. регіонів України, серед яких - єпископ Й.Сліпий, о. Іван Гриньох та ін. Головував на зборах Я.Стецько. Національні збори підтримали рішення ОУН-Р про відновлення української державності та заходи з організації українського державно-політичного життя. Збори схвалили створення УДП на чолі з Я.Стецьком (отримав повноваження призначати та звільняти його членів). Хоча німецька окупаційна влада 4.7.1941 заборонила проголошення Акта відновлення державності, в Галичині продовжувалося створення органів місцевого самоврядування, які визнавали УДП. На 5.7.1941 склад УДП був таким: Я.Стецько - Голова і керівник міністерства соціальних реформ (член ОУН-Р); М.Панчишин - перший заступник Голови і керівник міністерства здоров'я (безпартійний, депутат Верховної Ради СРСР); О.Барвінський-державний секретар у міністерстві здоров'я (безпартійний); Л.Ребет - другий заступник Голови (член ОУН-Р); В.Петрів - міністр оборони (УСРП); Р.Шухевич і О.Гасин - заступники міністра оборони (ОУН-Р); В.Лисий - міністр внутрішніх справ (УСРП); К.Паньківський - заступник міністра внутрішніх справ (УСРП); М.Лебедь - міністр державної безпеки (ОУН-Р); В.Стахів - міністр закордонних справ (член ОУН); О.Марітчак - заступник міністра закордонних справ (УНДО); Юліян Федусевич - міністр справедливості (безпартійний); Богдан Дзерович - заступник міністра справедливості (безпартійний); Дмитро Яців і Роман Ільницький-державні секретарі міністерства народного господарства (ОУН-Р); Євген Храпливий - міністр сільського господарства (УНДО); Ілярій Ольховий - міністр фінансів (безпартійний); Андрій Пясецький - міністр лісництва (ФНЄ); Володимир Радзикевич - міністр освіти та віровизнань (безпартійний); Олександр Гай-Головко - міністр інформації і пропаганди (безпартійний); Й.Позичанюк і Я.Старух (ОУН-Р)-державні секретарі міністерства інформації і пропаганди; І.Климів-міністр політичної координації (ОУН); Н.Мороз - міністр пошти 1 телеграфу (безпартійний); Михайло Росляк - начальник президіальної канцелярії (УСРП). Перед УДП стояли завдання організації системи державного управління, що охоплювала б усі українські землі; керівництво господарським та культурно-освітнім життям; формування української армії та міліції. Однак УДП не вдалося реалізувати поставлених завдань, оскільки незабаром розпочалися репресії з боку німецької окупаційної влади. 12.7.1941 німецька поліція заарештувала голову УДП Я.Стецька та ряд ін. членів уряду, зокрема Р.Ільницького, В.Стахіва. Ще раніше 7.7.1941 було заарештовано керівника ОУН-Р С.Бандеру.

Після припинення функціонування УДП інтереси українського населення перед німецькою окупаційною владою представляла Рада сеньйорів (створена 6.7.1941, гол. К.Левицький), яку невдовзі перетворили на Українську Національну Раду. Протягом тривалого часу німецьке керівництво постійно домагалося від С.Бандери та Я.Стецька відкликання Акта від 30.6.1941, але так і не змогло добитися бажаних результатів. Значення Акта від 30.6.1941 та сформованого на його основі УДП полягало у політико-правовому закріпленні прагнення українського народу до державної самостійності. Саме тому, будучи ініціативою ОУН-Р, Акт підтримали ряд ін. українських політичних сил та ієрархи українських церков - митрополит УГКЦ А.Шептицький (пастирський лист До українського народу від 1.7.1941) і майбутній митрополит УАПЦ Полікарп (архіпастирське послання До всіх українців, сущих на Волині від 10.7.1941). Заборона діяльності УДП та арешт його членів переконливо показали вороже ставлення гітлерівської Німеччини до української державності, що сприяло розгортанню національно-визвольного руху на окупованих нацистами землях України, створенню Української повстанської армії та утвердженню ідеї розрахунку лише на власні сили в боротьбі за національне визволення.

Т. Андрусяк (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО-незалежна асоціація українських істориків діаспори (США, Канада, країни Європи, Австралія) та України. Виникло поза Україною в березні 1965 р. за ініціативою Любомира Винара, Олександра Оглоблина, Наталі Полонської-Василенко та інших науковців з числа членів УВАН та НТШ, університетських професорів, членів редколегії журналу Український історик. Метою створення УІТ було поєднання зусиль істориків-фахівців та прихильників української історії в діаспорі заради збереження кращих традицій національної історіографії, виявлення та вивчення джерельних матеріалів з історії України в зарубіжних архівах та бібліотеках, спростування фальсифікацій історії України в радянських та зарубіжних дослідженнях, а також для видання друкованого органу-журналу Український історик. До видатних історичних дат УІТ ініціювало численні наукові конференції істориків та громадські заходи в діаспорі, а з кінця 1990 років здійснює такі серійні видання: Історичні монографії, Історичні студії, Грушевськіана, Мемуаристика, Українські вчені та інші. За три роки десятиліття своєї діяльності УІТ видало більше 80 окремих книжок українською та англійською мовами, в т. ч. перший Атлас історії України. З початком 1990-х років УІТ поширило свою діяльність в Україні: його осередки діють у Києві, Львові, Острозі, Дніпропетровську, Черкасах. В діяльності УІТ від самого початку значне місце посідає грушевськознавство як окрема міждисциплінарна ділянка наукового українознавства. УІТ співпрацює в цьому напрямі з науковими, музейними установами, університетами і науковими бібліотеками України. Товариство очолює Л.Винар.

Л. Сакада (Київ).