УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНО) - політична організація, заснована 19.9.1922. у м. Хотячеві Володимирського повіту Волинської губ. Програму партії прийнято 26.9.1922 у Луцьку. Згідно з програмою, УНО виступало за об'єднання всіх верств українського народу, що стояли на грунті самостійної України. Керівний орган - Управу партії очолював Іван Горемика-Купчинський (заст. - Іван Волошин, секретар - Микола Юфімюк). У 1925 активна діяльність УНО припинилася.

Я. Серкіз (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО в Києві - громадське наукове товариство академічного типу. Засноване у кін. 1906 за ініціативою М.Грушевського і групи київських громадівців за зразком Наукового товариства ім. Т.Шевченка з метою організації та розвитку української науки і пропаганди її здобутків серед широкого загалу. Головою УНТ став М.Грушевський, секретарем І.Стешенко. Фінансову основу для діяльності товарства склали членські внески і пожертвування меценатів (зокрема В.Симиренка). УНТ мало три секції (історичну, філологічну і математично-природничу) та дві комісії (медичну і статистичну). Членами УНТ були В.Антонович, К.Мельник-Антонович, М.Біляшівський, М.Василенко, Ф.Вовк, Б.Грінченко, І.Джиджора,В.Дурдуківський, П.Житецький, І.Каманін та ін. Видавало наукові праці (29 томів обсягом 350 друк.арк. у 1907-17), влаштовувало публічні засідання з науковими доповідями в приміщенні Українського клубу в Києві. Було опубліковано 18 тт. “Записок УНТ”, в яких друкувались переважно праці історичної та філологічної секцій, “Збірники” праць математично-природничої секції та медичної комісії. У 1914 і 1917 вийшли два томи квартальника “Україна” (у 1915-16 у Москві видруковано 2 т. “Українського наукового журналу”). УНТ не увійшло до створеної 1918 Української академії наук. У 1921 було адміністративним порядком включене до Всеукраїнської Академії Наук, де його секції ще певний час зберігали свою автономність, а згодом стали секціями відповідних відділів ВУАН. УНТ мало значні заслуги в пропаганді української науки і культури.

Л. Зашкільняк (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УНДО) - найбільша українська політична партія міжвоєнного періоду, що діяла в Галичині в 1925-39. Ідейно стояла на програмних засадах Української національно-трудової партії (до 1919- Українська національно-демократична партія). Установчий з'їзд, що відбувся 11.7.1925, прийняв політичну платформу партії. Програму 1 статут УНДО ухвалено на другому з'їзді, що проходив у Львові 19-20.11.1925. Програма нової партії майже не відрізнялася від програми УНДП і базувалася на ідеології соборності й державності. Ставилося завдання створити в майбутньому самостійну Українську державу. У зверненні ЦК УНДО до населення вказувалося, що “партія не може дати своєї апробати (офіційного схвалення. -Авт.) на існуючий на радянській Україні переходовий диктаторський режим і однокласовий устрій, однак визнає радянську Україну поважним і далекосяжним етапом державності українського народу та вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації”. На міжнародній арені УНДО вело боротьбу проти легалізації чужоземного панування, а в сеймі й сенаті - за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язань. Найвищим органом УНДО був т. зв. Народний з'їзд (скликався раз на два роки), який обирав Центральний (Народний) Комітет; на місцях обиралися повітові народні комітети, у селян - мужі довір'я. УНДО являло собою не стільки політичну організацію, скільки широкий національний рух без точної реєстрації своїх членів, членських внесків (за винятком Львова), але з досить строгою партійною дисципліною і взаємною лояльністю між керівництвом організації та місцевими осередками. Під впливом УНДО перебували великі господарські, культурно-освітні та спортивні організації: Ревізійний союз українських кооператорів (3261 кооператив і 448 239 членів), Центросоюз, “Дністер”, “Просвіта” (бл. 100 тис. членів), “Сокіл” (380 гуртків), “Луг” (520 гуртків), “Рідна школа” (1075 гуртків, 43 тис. членів), Союз українок (25 тис. членів) та найбільша галицька щоденна газета “Діло”. З 1925 офіційним органом партії став тижневик “Свобода” (ред. М.Струтинський і О.Кузьма). Навколо УНДО було об'єднано майже 3/4 громадських активістів Галичини. У другій пол. 1920 років об'єднання поширило свій вплив і на Волинь. У 1928 УНДО брало участь у виборах до польського парламенту і здобуло 26 мандатів до сейму (із 40 всіх українських) і 9 до сенату (з 11 ). У 1930 в умовах пацифікації (тоді польська влада заарештувала 19 послів від УНДО, обраних у 1928) - 17 (з ЗО), 1935 і 1938-23. В обох законодавчих палатах польського парламенту партія мала свої клуби, а в президії сейму і сенату - представництва. Керівництво УНДО, намагаючись нормалізувати українсько-польські відносини, пішло на укладення компромісної угоди з польським урядом. Політика “нормалізації” викликала невдоволення серед населення і спричинила гостру кризу в партії. У 1935 Д.Левицький склав із себе обов'язки голови, і партію очолив редактор “Діла” В.Мудрий. Група на чолі з Д.Палієвим вийшла з УНДО і заснувала Фронт Національної Єдності. В УНДО сформувалася внутрішня опозиція, що об'єднувалася навколо “Діла” (Д. і К.Левицькі, І.Кедрин-Рудницький, С.Баран га ін.), і опозиція жіночої організації “Дружина княгині Ольги” на чолі з М.Рудницькою. Проти політичної лінії УНДО розпочали активну кампанію УСПП і ОУН. Відмова В.Мудрого від політики “нормалізації” дещо стабілізувала внутрішньопартійну ситуацію, але не зупинила падіння впливу УНДО серед українського населення Галичини та посилення авторитету ОУН і ФНЄ. У вересні 1939 УНДО припинила своє існування. У 1947 група його членів відновила партію за кордоном і вона входила до складу Української Національної Ради та виконавчого органу, Державного Центру УНР. Серед провідних діячів партії були В.Бачинський, С.Витвицький, М.Волошин, М.Галущинський, А.Горбачевський, В.Загайкевич, О.Кисілевська, В.Кузьмович, С.Кузик, П.Лисяк, О.Луцький, Л.Макарушка, І.Німчук, Ю.Павликовський, З.Пеленський, М.Творидло, К.Троян, О.Яворський.

Я. Серкіз (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВНИЧЕ ТОВАРИСТВО в Чехії-об'єднання українських правників, учених та практиків, що існувало у міжвоєнний період у Празі. Створене за ініціативою науковців, зосереджене, в основному, навколо Українського вільного університету. Статут товариства зареєстровано 17.3.1923. Завданням товариства, яке мало продовжувати діяльність заснованого у Києві в період Української Народної Республіки Українського правничого товариства, було об'єднання українських правників для дослідження питань українського права, відстоювання соціальних, матеріальних та моральних інтересів українських правників у Чехії та сприяння встановленню тісних стосунків між українськими та чехословацькими юристами. Товариство виступало за створення Українського правничого інституту. Кількісний склад УПТ був невеликий (у 1923 -21 член, у 1928 - 32). Головою УПТ були Р.Лащенко, А.Яковлів, К.Лоський, С.Дністрянський. Товариство проводило наукові конференції, засідання тощо. УПТ виступило ініціатором та організатором Українського правничого з'їзду в Празі (4—7.10.1933). УПТ здійснювало також видавничу діяльність. Зокрема, видано працю проф. Р.Лащенка “Лекції з історії українського права. Литовсько-польська доба. Пам'ятники права” та текст короткої редакції “Руської Правди”. У 1932 змінено статут УПТ і з того часу засідання товариства відбувалися спільно із зборами професорів ф-ту права і суспільних наук Українського вільного університету.

Т. Андрусяк (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ (УСО) - масова селянська організація, створена в липні 1931. Діяла легальне, продовжувала політичні традиції “Сельробу” (див. Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання). Знаходилось під впливом Комуністичної партії Західної України. Виступало за національне самовизначення аж до відокремлення українських земель від Речі Посполитої і встановлення радянського ладу. Друковані органи - газети “Боротьба”, “Праця”, з 4.10.1932 - тижневик “Народна трибуна”. УСО мало вплив на частину українських селян і робітників у селах і містечках Західної України. УСО співпрацювало з профспілками, кооперативами, товариствами “Просвіта”, “Рідна школа” та ін. громадсько-культурними організаціями і на перших порах діяльність не виходила за рамки економічних вимог. У погодженні з КПЗУ організовувались антиподаткові селянські страйки, особливо на Волині, а також економічні акції сільськогосподарських робітників. З часом діяльність УСО набула політичного характеру і воно включилося у боротьбу з польським окупаційним режимом. УСО висувало ідею скликання Робітничо-селянського конгресу Західної України. Після вбивства членом ОУН Г.Мацейком у червні 1934 у Варшаві польського міністра Б.Перацького польська влада розгорнула широкомасштабну акцію проти українського національно-визвольного руху. У перелік організацій, які підлягали розпуску, потрапило і УСО. 16.7.1934 на території чотирьох південно-східних воєводств Польщі - Львівського, Тернопільського, Станіславського і Волинського діяльність УСО заборонено. Десятки активістів УСО заарештовано і відправлено до концтабору в Березі Картузькій. Припинили своє існування друковані органи УСО, а також профспілки, кооперативи, громадсько-культурні організації, які перебували під його впливом.

/. Пилипів, Л. Стояновська (Львів).

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКО-РОБІТНИЧЕ СОЦІАЛІСТИЧНЕ ОБ'ЄДНАННЯ (Сельроб) -українська політична партія радянофільського напряму, що існувала у Польщі в 1926-32. Створена 10.10.1926 на основі об'єднання Холмсько-Волинського селянського союзу (виник наприкін. 1923 на Волині) і партії “Народна воля” (заснована в 1923 у Львові). Було обрано Тимчасовий Центральний Комітет новоствореної організації, який очолили лівий москвофіл К.Вальницький та український соціаліст Павло Васильчук. З поч. існуваня Сельроб керувалося настановами Комуністичної партії Західної України. Через Сельроб, як легальну організацію, комуністи вели агітацію серед селянства, висували своїх кандидатів на виборах. Головним завданням у програмі Сельробу визначалася боротьба за соціалізм, очолювати яку повинен робітничий клас у союзі з трудовим селянством. Проте внутрішні суперечності в середині КПЗУ, інспірований ЦК КП(б)У розкол у партії негативно позначились і на діяльності Сельробу. Восени 1927 з ЦК партії вийшла частина колишніх членів “Народної волі” (К.Вальницький, М.Заяць, К.Пелехатий) і створила організацію Сельроб-Лівиця, яка підтримувала політичну лінію Й.Сталіна й Л.Кагановича. Сельроб (Сельроб-Правиця) стояв на позиції українських націонал-комуністів, виступав проти більшовицької національної політики в УСРР, домагався наповнення радянської української державності реальним змістом. У 1928 обидва крила налічували бл. 10 тис. членів. На виборах 1928 до польського сейму Сельроб-Лівиця здобула 2 мандати, а Сельроб (Сельроб-Правиця)-4. У березні 1928 під керівництвом ЦК КПЗУ було створено ініціативний комітет для відновлення єдності Сельробу. У травні 1928 відбулося об'єднання розколених груп під назвою Українська селянсько-робітнича соціалістична єдність (Сельроб-Єдність) і прийнято Декларацію єдності. Сельроб-Єдність стояла на позиціях КП(б)У. Частина діячів Сельроб-Правиці перейшла до українських національних партій. Остаточну консолідацію організації закріплено на III з'їзді Сельробу, який відбувся в лютому 1930. Керівні органи -Центральний Комітет і Головний Секретаріат. Друковані органи - газети “Сельроб”, “Воля народу”, “Наше слово”, “Нове життя”, журнал “Сяйво”. Провідними діячами Сельробу були О.Букшований, К.Вальницький, М.Голінатий, Д.Грицай, І.Довганик, М.Заєць, Ф.Кульницький, С.Маківка, П.Остафійчук, К.Пелехатий, М.Хімчин та ін. Найбільший вплив Сельроб мав серед населення Волині і Холмщини. 15.9.1932 польська влада заборонила діяльність партії та закрила її видання.

Н. Шевченко (Львів).

“УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО” - українське видавництво в Берліні (1921-26). Засновник, директор і редактор - З.Кузеля. З 1921 до 1923 видавало газети прогетьманського спрямування та ряд інших видань. Зокрема, часопис “Літопис політики і письменства” (1923-24) та “Бібліотеку “У.с.”” (1921-26). При видавництві діяли курси заочної освіти для української еміграції, редакція підтримувала зв'язки з Галичиною. “Бібліотека “У.с.” нараховувала понад 50 книг, серед яких фундаментальні видання: антологія української поезії “Золоті струни”, монографія про О.Архипенка у 4-х томах, словник Б.Грінченка, праця Д.Дорошенка “Слов'янський світ” та ряд ін. видань, які поповнили скарбницю українського друкарства.

А. Середяк (Львів).

“УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО” - назва ряду часописів та газет, що виходили у різний час в Галичині та за її межами. 1) Щоденна львівська газета, що видавалася в 1915-18 як орган Українського Комітету. Редакція відображала політичні позиції більшості у Загальній Українській Раді (ред. Ф.Федорців та С.Чарнецький). 31916 видання перейшло у власність о. Тита Войнаровського-Столобута. З цього часу “Ус.” (ред. - С.Чарнецький, С.Голубович) відстоювало погляди опозиції в ЗУР, яку очолював Є.Петрушевич. 2) Газета гетьманського спрямування, що в 1921-23 видавалася у Берліні. Виходила з різною періодичністю (щоденно, щотижня) за редакцією З.Кузелі та Д.Дорошенка. 3) Щотижнева газета української еміграції в Аргентині націоналістичного спрямування, орган товариства “Просвіта”. Стоїть на позиціях ОУН С.Бандери. Виходить у Буенос-Айресі з 1928. Редактори: Г.Голіян, М.Данилишин та ін. 4) Українська суспільно-політична газета, що виходила в Яворові в 1929-39 (двічі на тиждень, зі 938 - щомісячно). Редактори: Є.Яворівський, С.Харамбура. 5) Щотижнева газета Українського народного союзу в Парижі, неофіційний орган Проводу ОУН А.Мельника. Заснована в 1933. З 1939 видає Перша українська друкарня у Франції. У 1941-48 часопис не видавався. З газетою співпрацювали О.Опьжич, Є.Онацький, Д.Андріевський, М.Сціборський, М.Капустянський та ін. Часопис намагався розкрити панораму українського визвольного руху, згуртувати українську молодь поза Україною. У 1960-70 роках підтримував дисидентський рух в Україні. Редакторами газети були: О.Бойків (1933-34), В.Мартинець (1934-40), О.Штуль-Жданович (1948-77), М.Стиранка (1977-92). З лютого 1992 видається у Києві. В 1967 у Першій українській друкарні вийшли книга В.Чорновола “Лихо з розуму” та “Український вісник” (№ 1-8), ряд художніх та історичних творів. 6) Суспільно-політичний часопис національно-демократичного напряму, що виходив в Ужгороді з 1932 до 1938. Видавав і редагував М.Бращайко. Часопис видавав літературний додаток “Слово”. Серед співробітників: В.Бірчак, І.Роман, о.К.Феделеш. 7) Щоденна українська газета, що видавалася у період німецької окупації. Виходила з осені 1941 в Житомирі, пізніше - в Києві (з додатком “Література і мистецтво”). Редагувалася членами ОУН-М (І.Рогач, П.Олійник, О.Чемеринський), які за національно-самостійницьке спрямування часопису були розстріляні німцями. 8) Газета, що в 1941-42 виходила у Станіславі. Редактор Д.Греголинський. З червня 1942 заборонена німецькою владою. 9) Щотижневий часопис радянофільського напряму, що виходив у Вінніпегу з 1943 до 1965. Редактори - М.Шатульський, М.Гринчишин. У 1965 “У.с.” об'єдналося з газетою “Українське життя”, що виходила в Торонто.

А. Середяк (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ВИСОКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ ім. М.ДРАГОМАНОВА(УВПІ)-український вищий педагогічний навчальний заклад, заснований 7.7.1923 Українським громадським комітетом у Празі. Перші роки УВПІ функціонував як дворічний навчальний заклад, що повністю підпорядковувався Українському громадському комітетові. Тільки в 1926-27 навч. роках завершилося остаточне формування інституту як самостійного вищого навчального закладу. УВПІ ставив перед собою завдання готувати вчителів для українських середніх шкіл, а також організаторів шкільництва й народної освіти. Спочатку інститут складався з трьох відділів: літературно-історичного з двома підвідділами (мови і літератури та історії й суспільних наук); природничо-географічного та фізико-математичного (були об'єднані в математично-природничий). У 1924 відкрито музично-педагогічний відділ з двома підвідділами: вокальним та інструментальним. В УВПІ засновано 39 кафедр, при деяких ф-тах утворено спеціальні кабінети та лабораторії. Навчання в УВПІ було безплатним. За весь період функціонування в УВПІ працювало 92 викладачі. Серед них - проф. А.Артимович (мовознавство), В.Барвінський (теорія музики і композиції), Л.БІлецький (історія української літератури), В.Гармашів (біологія і гігієна), І.Горбачевський (хімія), Д.Дорошенко (історія України), О.Ейхельман (правознавство), С.Рудницький (географія), С.Русова (педагогіка), В.Сімович (українська мова), Д.Чижевський (філософія), С.Шелухин (правознавство), В.Щербаківський (археологія) та ін. Професорсько-викладацький склад УВПІ проводив значну наукову і літературно-видавничу діяльність. Для видання навчальних посібників та підручників було створено спеціальне видавниче товариство “Сіяч”. УВПІ видавав наукові збірники, зокрема в 1933 вийшов “Драгоманівський збірник”, у якому вміщено 15 статей про М.Драгоманова. При УВПІ діяв цілий ряд наукових інституцій - Товариство ім. Григорія Сковороди (1924; з 1925-Науково-педагогічне товариство), Біологічне товариство (1928; згодом - Математично-природниче товариство) та ін. За весь час існування УВПІ повний курс прослухали 178 студентів, докторський ступінь отримали 31. Значна частина випускників працювала у Закарпатті. У 1933 УВПІ припинив своє існування через відсутність коштів. Ректорами УВПІ були професор Л.Білецький (1923-26), професор В.Сімович (1926-30), професор В.Гармашів (1930-33).

Т. Андрусяк (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КЛУБ ІМЕНІ ГЕТЬМАНА П.ПОЛУБОТКА -українська військова організація, заснована 16(29).3.1917 на військовій нараді представників київського гарнізону. 18(31).3.1917 на засіданні Клубу затверджено Статут, який розробив М.Міхновський. Згідно зі статутом, головною метою організації було визнано згуртування всіх військовиків, лікарів, військових урядовців (українців за національністю) для створення української армії та для продовження боротьби “за повну свободу України”. Справами клубу керувала Рада, що складалася з 24 членів і 12 кандидатів. Очолював Раду М.Міхновський. Клуб відкривав свої філії на фронтах і по всій Україні. Перед місцевими осередками ставилося завдання сприяти зростанню національної свідомості шляхом розповсюдження брошур, часописів та відозв із закликом до військовиків-українців об'єднуватися в окремі національні громади та встановлювати зв'язок із організацією. У травні 1917 за участю клубу сформовано Перший український козачий полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького на чолі з штабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком. Під впливом членів організації відбувалася українізація й ін. військових частин. Члени клубу М.Міхновський та В.Павелко брали участь у підготовці Полуботківців виступу 1917, внаслідок якого планувалося захопити владу в Києві і змусити Українську Центральну Раду проголосити незалежність України.

Г. Кривоший (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (УВУ) - перший вищий навчальний заклад і наукова установа української еміграції за кордоном. Заснований у Відні з ініціативи Союзу українських журналістів (В.Кушнір, О.Олесь), Товариства прихильників освіти (С.Дністрянський) і Українського соціологічного інституту (М.Грушевський). Під час заснування УВУ виявилися розбіжності у поглядах на його структуру між О.Колессою (традиційний університет) та М.Грушевським (народний університет), внаслідок чого останній відійшов від організаційних справ. Офіційне відкриття УВУ відбулося в Будинку інженерів і архітекторів у Відні 17.1.1921. Спочатку в УВУ було 90 слухачів, 12 професорів та три доценти. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 осередком політичної еміграції стала Прага, куди, за згодою міністерства шкільництва і просвіти Чехословаччини, переніс свою роботу УВУ. Урочисте відкриття ун-ту відбулося 23.10.1921. Адміністрація УВУ розмістилася у приміщеннях посольства Західно-Української Народної Республіки, а навчальний процес відбувався в аудиторіях та кабінетах Кардового ун-ту. Передбачалося також паралельне навчання студентів у ін. вищих навчальних закладах. Мовою викладання прийнято українську, хоча окремі предмети могли читатися іноземними мовами. У “празький” період функціонування УВУ діяли філософський (з історико-філологічним та природничим відділами) та правничий (юридичний) ф-ти. Ротація керівництва навчального закладу відбувалася щороку. У період 1921-45 ректорами УВУ були О.Колесса (1921-22, 1925-28, 1935-37, 1943-44), С.Дністрянський (1922-23), І.Горбачевський (1923-24, 1931-35), Ф.Щербина (1924-25), Д.Антонович (1928-30,1937-38), А.Яковлів (1930-31, 1944-45), О.Мицюк (1938-39, 1940-41), І.Борковський (1939-10,1941-43), А.Волошин (1945). Деканами філософського ф-ту були С.Дністрянський, Д.Дорошенко, О.Колесса, А.Артимович, В.Біднов, Д.Антонович, В.Щербаківський, Б.Матюшенко, Ф.Слю-саренко; правничий ф-т очолювали Ф.Щербина, О.Ейхельман, Р.Лащенко, В.Старосольський, К.Лоський, С.Шелухин, О.Андрієвський. Щорічний набір студентів до УВУ становив 325 чол.: 221 на філософський ф-т, 104-на правничий. Найбільша кількість викладачів - 46 (з них ЗО професорів) працювала в 1933/34 н. р. У 1920-30 роках викладачами УВУ були науковці світового рівня: О.Андрієвський, Д.Антонович, А.Артимович, В.Біднов, Л.БІлецький, І.Борковський, С.Бородаєвський, І.Горбачевський, С.Дністрянський, Д.Дорошенко, О.Ейхельман, О.Колесса, Д.Коропатницький, Б.Крупницький, В.Кубійович, З.Кузеля, Р.Лащенко, В.Липинський, М.Лозинський, І.Мірчук, О.Лотоцький, О.Орлов, Я.Пастернак, С.Рудницький, Ю.Русов, Ф.Слюсаренко, Р.СмальСтоцький, В.Старосольський, Д.Чижевський, О.Шульгін, С.Шелухин, В.Щербаківський, Л.Шрамченко, Ф.Щербина, А.Яковлів та ін. Вони читали й публікували курси історії та географії України, української історіографії та джерелознавства, історії українського права, церкви, мистецтва, етнології, археології, української мови та літератури, філософії, педагогіки. Лише у перше десятиліття видавничий відділ УВУ випустив 27 томів наукових праць, окремі з яких увійшли до “золотого фонду” української науки. Викладачі УВУ представляли українську науку на міжнародних та регіональних з'їздах, конференціях, симпозіумах, підтримували зв'язки з українськими (зокрема, Науковим товариством ім. Т.Шевченка) та зарубіжними науковими товариствами, обиралися членами Всеукраїнської академії наук, почесними членами іноземних АН, ун-тів та ін-тів. Вони працювали в ун-тах Праги, Подебрад, Варшави, Львова, міст США. УВУ мав право надавати звання почесних докторів. До їх числа увійшли письменники О.Олесь, О.Кобилянська, Б.Лепкий, В.Стефаник, композитори О.Кошиць, В.Барвінський, громадські та наукові діячі І.Горбачевський, О.Колесса, А.Волошин та ін. У перше десятиліття свого існування УВУ надав ступінь доктора філософії або права 109 особам.

У міжвоєнні роки УВУ працював у складних умовах. У 1922 зменшилася сума субсидіювання ун-ту, що поставила його на грань закриття. Завдяки заходам ректора І.Горбачевського вдалося частково подолати труднощі й продовжити діяльність навчального закладу. На перешкоді повноцінного функціонування УВУ стало також зовнішньополітичне зближення Чехословаччини з СРСР та Польщею, внаслідок чого зменшено права української політичної еміграції у країні. У зв'язку з проголошенням автономної Карпатської України (1938) керівництво УВУ прийняло рішення про перенесення його роботи до Хусту, але угорська окупація Закарпаття перекреслила ці плани. Подальший поділ Чехословаччини і утворення протекторату Чехії і Моравії позначилося на становищі УВУ. Його підпорядковано ректору Кардового унту, змінено статут і учбову програму, а викладачів піддано суворій перевірці про “арійське” походження. Нездійсненною залишилася спроба перенести роботу УВУ до Ужгорода у 1942. Остаточного розгрому ун-т зазнав після вступу Червоної армії до Праги у травні 1945. Більшість викладачів та студентів встигла виїхати на Захід, проте частина викладацького складу на чолі з о.А.Волошином, що залишилася в місті, була репресована, майно й архів УВУ конфіскували радянські окупаційні органи влади або ж були розграбовані “колекціонерами”. За ініціативою В.Щербаківського, до якого приєдналася група науковців з Історичного наукового інституту з Берліна на чолі з І.Мірчуком, діяльність УВУ було відновлено восени 1945 в Мюнхені. До його розбудови долучилося молодше покоління українських дослідників, що емігрувало за кордон, уникаючи репресій радянської влади. Навчальний процес в УВУ відновився вже у 1946/47 н. р. Наступного року в ун-ті навчалось 493 студенти, а навчальний процес забезпечували 44 професори, 16 доцентів, 18 викладачів та асистентів. Діяльність ун-ту стала можливою завдяки фінансовій підтримці Конгрегації для Східної Церкви Апостольського Престолу (єп. І.Бучко став куратором УВУ) та фонду “Українського видавництва” у Кракові. Проте і в перші повоєнні роки матеріальне становище ун-ту залишалося непевним, особливо після проведення у Західній Німеччині грошової реформи (1948). У 1949 в УВУ навчалося 272 студенти, в 1950 - 137, у 1956 стаціонарні заняття були припинені. У перше повоєнне десятиліття в ун-ті видано 206 докторських і 103 магістерських дипломи. 16.9.1950 баварський федеральний уряд надав УВУ статус приватного ун-ту з академічними правами.

У 1950 роках значне скорочення навчального процесу УВУ компенсовував широкою видавничою діяльністю. З 1957 почали виходити “Наукові записки”, курси лекцій, розширився обсяг заочного навчання студентів. У цей час УВУ налагодив відносини із зарубіжними науковими установами, осередками українознавства у США, Канаді, Франції. Становище УВУ поліпшилося після заснування Товариства сприяння українській науці (1962), що дало можливість у 1965 відновити навчальний процес. Розпочали роботу також курси українознавства, сходознавства, англомовні курси, що навчали слухачів у зимовий та літній періоди. Педагогічний колектив зріс з 56 чол. у 1965 до 84 у 1981. На пожертвування митрополита Й.Сліпого у 1974 УВУ придбав велике приміщення для аудиторій, кабінетів та бібліотеки. Щорічно ун-тет проводив наукові конференції, відзначав ювілеї видатних українських діячів, роковини української державності, організовував мистецькі виставки. З 1981 при УВУ почав роботу Інститут досліду національних проблем. У 1966-81 докторські дипломи отримали 98 випускників, 36 - магістерські. У післявоєнні десятиліття ректорами УВУ були В.Щербаківський, І.Мірчук, Ю.Панейко, М.Васильїв, О.Кульчицький, В.Орелецький, Ю. Бойко, В.Янів. У післявоєнний період в ун-ті плідно працювали видатні українські історики Д.Дорошенко, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко; географи С.Рудницький, В.Кубійович; філологи С.Смаль-Стоцький, О.Колесса, Ю.Шевельов, Я.Рудницький, О.Горбач; філософи Д.Чижевський, І.Мірчук, О.Кульчицький, В.Янів; етнографи З.Кузеля, В.Петров; історики мистецтва Д.Антонович, В.Залозецький; історики церкви В.БІднов, М.Чубатий, О.Лотоцький; правники С.Дністрянський, А.Яковлів, В.Панейко; економісти В.Тимошенко, О.Мицюк, Є.Гловінський.

Протягом всього часу свого існування УВУ намагався активно впливати на наукове та суспільно-політичне життя в Україні. Позбавлені можливості легальної співпраці, його співробітники несли слово правди про Україну, її історію та культуру через друковані органи, радіо. З їхньою допомогою друкувалися твори “шістдесятників”. Реальні можливості співпраці з українськими науковими установами та навчальними закладами стали можливі лише після проголошення незалежності України. Розпочалися обміни науковими делегаціями, стажування українських істориків в УВУ, проведення спільних заходів. Науковці УВУ брали участь у роботі 1-111 Конгресів україністів, наукових конференціях, проведених в Україні. Докторські та магістерські дипломи ун-ту отримали молоді українські вчені. Нині УВУ зберігає значення важливого осередку інтелектуального життя українців у Німеччині та світі.

О. Мазур (Львів).

“УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК” - нелегальний суспільно-політичний часопис. Виходив від січня 1970 до березня 1972(вип. 1-6) у Львові. Засновник, автор, редактор і видавець -В'ячеслав Чорновіл. У вступному слові “Завдання “Українського вісника””, яке відкривало усі шість випусків, декларувалося, що видання подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту, а також друкуватиме твори самвидаву. У підготовці журналу брали участь Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строката, Надія Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку часопису забезпечувала Олена Антонів, друкували журнал Людмила Шереметьева (випуски 1-4), В.Чорновіл та Я.Кендзьор. Кур'єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню журналу Зіновія Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл. Студентка КДУ з Чехословаччини Анна Коцур вивозила журнал у Пряшів, звідти Павло Мурашко передавав “У.в.” на Захід. Журнал передруковували видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка (США), видавництво “Сучасність” (Мюнхен), Українська видавнича спілка у Лондоні та ін. До української та світової громадськості публікації журналу доносило радіо “Свобода”. В Україні випуски “У.в.” поширювалися самвидавом. За довідкою Львівського УКДБ, “журнал друкувався на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників розповсюджувався серед різних осіб” машинописом, ксероксуванням та фотоспособом. У багатьох містах “У.в.” мав своїх кореспондентів та розповсюджувачів. За розпорядженням В.Чорновола, заарештованого у січні 1972, видання журналу було припинене. На сторінках “У.в.” публікувалися документи про політичні репресії та дисидентський рух кін. 1960 - поч. 1970-х років, публіцистичні статті, листи протесту та літературні твори, авторами яких були В.Симоненко, В.Стус, І.Світличний, В.Романюк, В.Чорновіл, І.Дзюба, С.Караванський та ін. Зважаючи на великий авторитет позацензурного часопису, в Україні здійснено кілька спроб продовжити його випуск. У 1972 намагалися поновити видання журналу в Києві Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван Гайдук, але появі журналу завадили арешти. У 1974 Степан Хмара з Червонограда (Львівська обл.) спільно з київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком видали свій “У.в.” під числом 7-8 (у 1975 опублікований за кордоном). Кілька чисел журналу під назвою “У.в.” видала Українська загальнонародна організація. Після звільнення з ув'язнення В.Чорновіл разом з Михайлом Горинем, Павлом Скочком, Василем Барладяну у серпні 1987 відновив видання “У.в.” як першого в Україні опозиційного до влади легального літературно-художнього та суспільно-політичного часопису (до березня 1989 вийшли 7-14 випуски). Від випуску 11 (січень 1988) журнал був органом Української гельсінської групи, згодом - органом Української гельсінської спілки. Поліграфічним способом його тиражувало Закордонне представництво УГС (Нью-Йорк). З 5.12.1987 почали виходити щомісячні експрес-випуски “У.в.”, з 11.7.1988 - листки прес-служби УГС (по 2-3 на тиждень) і невдовзі випуск “У.в.” було припинено.

Ю. Зайцев (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ (Військовий комітет)-таємна військова організація, створена у вересні 1918 для підготовки збройного повстання у Львові і встановлення української влади в Галичині. Складався з старшин-українців, які служили в австрійській армії та Легіоні українських січових стрільців. З жовтня 1918 головою УГВК став сотник УСС Д.Вітовський. До складу комітету входили сотник О.Кузьма, підхорунжий Д.Паліїв, поручники П.Бубела, Л.Огоновський, І.Рудницький та ін. Члени комітету розробили план Листопадового повстання 1918. 31.10.1918 перейменований в Українську Генеральну команду. У зв'язку з організацією регулярних військ генеральна команда 8.11.1918 була реформована у Начальну команду, згодом - Начальна команда Української Галицької Армії.

І. Підкова (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІТЕТ - найвища військова установа в Україні у травні-листопаді 1917. Створений у травні 1917 на 1 Всеукраїнському військовому з'їзді для керівництва українським військовим рухом. До першого складу УГВК увійшли: В.Винниченко, С.Петлюра, ген. М.Іванів, полк. І.Луценко, полк. О.Пилькевич, полк. В.Павленко, пполк. Ю.Капкан, пполк. В.Поплавко, пор. А.Чернявський, пор. М.Міхновський, хор. А.Певний, хор. В.Потішко, хор. М.Полоз, хор. Ф.Селецький, військовий урядовець І.Горемика-Крупчинський, солдати С.Граждан і Д.Ровинський, матрос С.Письменний. У червні 1917 до складу УГВК кооптовано: ген. Л.Кондратовича, полк. О.Жуковського, пполк. Матяшевича, пполк. О.Сливинського, сотн. С.Білецького, сотн. Г.Глібовського, пор. В.Кедровського, пор. М.Левицького, пор. П.Скрипчинського, солдата С. Колоса. Головою Комітету обрано С.Петлюру, заст. голови - В.Кедровського, секретарем - С.Колоса. Керівним органом Комітету була президія, до складу якої входило 5 членів. УГВК поділявся на відділи: агітаційно-освітній та організаційний, із редакційно-видавничим підвідділом (гол. Д.Ровенський); інспекторський (М.Іванів), мобілізаційний та військової комунікації (В.Кедровський), військово-інженерний (М.Шумицький), санітарно-медичний (Д.Одрина), юрисконсультський (М.Левицький), відділ вишколу (В.Поплавко), канцелярія (С.Колос), комендатура комітету та організація Вільного Козацтва (А.Певний), комісія спеціальних служб (Л.Кондратович). Комітет мав своїх представників при Головному штабі у Петербурзі (О.Пилькевич), при Генеральному штабі у Петербурзі (О.Жуковський), при міністрі військових справ у Петербурзі (М.Полоз) та при штабі Півд.-Зах. фронту (П.Скрипчинський). Питаннями, пов'язаними з військово-морським флотом, займався С.Письменний. Після проголошення Українською Центральною Радою III Універсалу (див. Універсали УЦР) реорганізований у Генеральне секретарство військових справ. Генеральним секретарем призначено С.Петлюру, його товаришем - В.Кедровського. У січні 1918 Генеральне секретарство було перетворено на Міністерство військових справ.

/. Підкова (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ШТАБ - вищий орган управління Збройними Силами УНР. Створений у листопаді 1917. Складався з наступних відділів: організаційний - нач. сотн. О.Данченко; зв'язку - нач. полк. Козьма; артилерійський - нач. підполк. Пащенко; постачання - нач. підполк. Матіяшевич; військового шкільництва - нач. ген. М.Омелянович-Павленко; загальний - нач. підполк. Пономаревський. Начальник штабу - ген. Б.Бобровський. У березні 1918 проведено реорганізацію штабу, який очолив полк. О.Сливинський. Створено два відділи: перше генерал-квартирмейстерство (нач. ген. Дроздовський), яке керувало оперативною діяльністю армії, і друге генерал-квартирмейстерство (нач. полк. М.Какурін), що займалося організацією армії. Функції УГВШ зводились, в основному, до організації війська і підготовки військових резервів. Безпосередньо оперативне керівництво армійськими підрозділами на фронті здійснював Штаб Армії УНР.

/. Підкова (Львів).

“УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК” - журнал Українського історичного товариства. Заснований у 1963 р. Л.Винаром у США як науково-інформаційне видання української національної історіографії, що базується на історичній схемі і науковій періодизації історії України М.Грушевського. Підтримуючи розвиток української історичної науки поза межами України, “У.і.” сприяв збереженню національної свідомості українців і був спрямований проти фальсифікацій історичного минулого українського народу радянською історико-партійною наукою.

Перші числа “У.і.” вийшли у 1963-64 рр. у формі історичного бюлетеню Історичної комісії “Зарево” Української вільної академії наук у США. За ініціативою співробітників журналу О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко. Л.Винара та інш. в березні 1965 р. було засновано Українське історичне товариство (УІТ), офіційним друкованим органом якого став “У.і.”. Від 1985 р. “У.і.” єжурналом історії та українознавства, матеріали якого представляють близько 50 тематичних рубрик. Журнал є основним виданням у царині грушевськознавства. На сторінках “У.і.” з'явилося більше ста статей і документальних публікацій про життя, діяльність та наукову спадщину М.Грушевського. Журнал виходив іноді тематичними ювілейними збірниками, які було присвячено М.Грушевському (1966, 1984, 1991, 1996), В.Антоновичу (1984), О.Кандибі-Ольжичу (1984), 50-літтю Української національної революції (1967), 100-літтю поселення українців у Канаді (1991), ювілеям УІТ (1985, 1995) та ін.

Із зміною історичної ситуації з 1990 р. до співпраці в “У.і.” було запрошено багатьох науковців України, а співредактором журналу став М.Брайчевський. “У.і.” тепер спільно видають науковці України і діаспори, в ньому широко представлено джерельні публікації, тематичні розвідки, біобібліографічні матеріали та наукову хроніку.

У 1960-1970 рр. “У.і.” друкувався у Мюнхені, тепер виходить у США, у 1993 р. частину тиражу віддруковано у Києві. Виходить як щоквартальник, але переважно поєднаними числами. Всього за 1963-96 рр. вийшло 131 число журналу (33 томи у 50 книгах). Розповсюджується в Європі, Америці та Австралії, а з кінця 80-х рр. і в Україні. За ініціативою УІТ, за сприяння Національної комісії з питань повернення культурних цінностей в Україну, комплекти “У.і.” в 1997 р. було ввезено в Україну і передано до багатьох наукових бібліотек. Є покажчик змісту “У.і.” за 1963-92 рр. (К.,1993). Видання продовжується, незмінним головним редактором “У.і.” є Любомир Винар.

Л. Сакада (Київ).

“УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ” (“УІЖ”) — науковий часопис, орган Інституту історії України та Інституту національних відносин і політології Національної Академії наук України. Виходить у Києві з липня 1957 (у 1960-80 роках раз на місяць; у 1990-ті роки - раз на два місяці). До 1997 вийшло понад 410 номерів журналу. Автори публікацій - відомі фахівці з проблем історії України та всесвітньої історії. Серед них не лише відомі дослідники з України, а й вчені з-за кордону, зокрема зі США, Канади, Франції, Німеччини, Великої Британії, Чехії, Словакії, Болгарії, Польщі, Росії, Білорусі та ін. Часопис велику увагу приділяє проблемам історії України, всесвітньої історії, а також питанням змісту і методики викладання історії в навчальних закладах країни. Матеріали, що публікуються у журналі в останні роки, подаються в контексті нового осмислення історії українського народу. Наукові статті та документальні матеріали переважно висвітлюють ті сторінки історії, які тривалий час з ідеологічних міркувань розглядались поверхово, замовчувалися або свідомо перекручувалися. У журналі друкуються дискусійні матеріали, обговорення яких допоможе визначити більш точні концептуальні лінії у висвітленні цілих напрямів історії України. Журнал має постійні розділи: статті, повідомлення, замітки на допомогу вчителеві історії, огляд джерел та літератури, хроніка, інформація тощо. “УЇЖ” розповсюджується у більш як 70 країнах світу. Редакція часопису знаходиться у Києві. Головними редакторами журналу у різний час були: Ф.Шевченко (1957-67,1968-72), К.Дубина (1967), П.Калиниченко (1972-79), О.Кондуфор (1979-88), М.Коваль (з 1988).

П. Панченко (Київ).

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ СОЮЗ - суспільно-політична організація у Галичині в 1930-х роках. Заснована в січні 1931 у Львові з ініціативи митрополита А.Шептицького в умовах поглиблення диференціації в українському суспільно-політичному житті, зокрема, у внутрішньоцерковних відносинах та спробах деяких ієрархів створити окрему католицьку політичну організацію (див. Українська католицька народна партія). Ставив за мету забезпечення католицькій вірі та моралі належного місця в суспільному житті, посилення впливу Церкви на національний рух, сприяння консолідації українського суспільства на основі християнських принципів, поборювання матеріалістичного світогляду. В політичному плані УКС був тісно зв'язаний з УНДО, об'єднуючи у керівних органах та осередках значну частину членів партії і творячи свого роду консервативну надбудову. У ставленні до організованого українського націоналізму УКС займав гнучку позицію: засуджуючи екстремізм у тактиці ОУН, зокрема її терористичні методи, разом з тим вбачав у націоналістичних переконаннях молоді прояви високого патріотизму і виступав за порозуміння з нею та залучення її на свій бік. УКС стояв на ґрунті легальності щодо польської держави, ставлячи своїм завданням сприяти здобуттю для українського народу широких політичних прав, сприятливих умов для розвитку освіти та культури, підвищення його добробуту. Обстоюючи точку зору про канонічність справедливого загальнодержавного розв'язання українського питання в Польщі, керівництво УКС поставилося критично до угоди між міністерством внутрішніх справ Польщі та проводом УНДО у 1935, розцінивши її як спробу польської адміністрації поглибити розкол в українському суспільстві (див. “Нормалізація”) і підтримало консолідаційні зусилля українських партій та організацій Галичини напередодні Другої світової війни, здійснювані на противагу політиці “нормалізації” (див. Контактний комітет). У 1935 уряд обмежив сферу діяльності УКС лише Львівською архієпархією. Наприкін. 1935 союз нараховував 416 організаційних комітетів, 261 гурток і окружні ради в повітових осередках. Перший голова УКС - В.Дашкевич, з 1932 -З.Лукавецький. З березня 1931 УКС видавав тижневик “Мета” (ред. В. Кузьмович і М.Гнатишак), а також додаток “Христос - наша сила” і літературно-науковий щомісячник “Дзвони” (1931-39, гол. ред. колегії Й.Сліпий).

М. Швагуляк (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ КРАЙОВИЙ КОМІТЕТ (УКК) у Львові - українська легальна громадська установа у Галичині, яка представляла інтереси українського населення перед німецькою окупаційної владою. Створений у серпні 1941. Спершу діяльність УКК скеровувалась Українською Національною Радою у Львові, але поступово УКК став діяти незалежно від неї. Протягом усього існування УКК його керівником був К.Паньківський (заст. М.Добрянський-Демкович). Свої дії координував з Українським Центральним Комітетом у Кракові. Для ефективної діяльності УКК протягом вересня-грудня 1941 у структурі комітету були створені підрозділи: організаційний, фінансовий, юридичний, суспільної опіки, господарський, шкільний, опіки над полоненими та ін., ав округах Галичини - філіали УКК. Головним завданням, яке ставив перед собою УКК, був захист українського населення від зловживань окупаційної адміністрації і терору німецьких карально-поліційних органів. УКК спрямовував свої зусилля на нормалізацію суспільного життя українського населення галицьких земель. Структури УКК надавали соціальну допомогу українському населенню та здійснювали заходи щодо запобігання відновлення польських впливів у регіоні. Так, завдяки старанням УКК восени 1941 на території Галичини відновлено діяльність більшості українських шкіл, проведено допомогову акцію для підтримки найбільш соціальне незахищених мешканців, організовано сотні громадських і шкільних кухонь, налагоджено безпосередню допомогу військовополоненим-українцям Червоної армії, що потрапили у німецький полон влітку 1941. Згідно з розпорядженням головного відділу у справах населення і опіки Генеральної губернії від 15.1.1942 УКК з 1.3.1942 втратив свою автономність та назву і став філіалом УЦК у Кракові.

А. Боляновський (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕГІОН САМООБОРОНИ (Волинський легіон, 31-й батальйон СД)-українське військове формування у складі німецької армії у роки Другої світової війни 1939-45. Утворився за ініціативою Волинського обласного Проводу ОУН-М у вересні 1943 як військова частина, призначена для боротьби з польськими боївками, радянськими партизанами та Українською повстанською армією. Основну масу бійців УЛС становили члени ОУН-М, а також прихильники Т.Боровця та Фронту української революції В УЛС влилося чимало колишніх політичних в'язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між ОУН-М та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом. Спочатку командував УЛС полк. В.Герасименко (“Тур”), у серпні-вересні 1944 - полк. П.Дяченко (“Квітка”). Військовий штаб очолював поручник М.Солтис (“Черкас”). УЛС складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири - сотники “Нечай”, М.Карковець, Ю.Макух та О.Гуня). Загальна кількість бійців-бл. 500. При УЛС створено підстаршинську, а з літа 1944 - старшинську школи. Представниками німецького командування при УЛС були капітан О.Асмус, а після його загибелі влітку 1944 - майор В.Бігельмаєр. УЛС діяв на Волині, згодом - на Холмщині (Грубешів, Новий Сонч, Криниця, Бохня, Тарговіце, Клай). Восени 1944 М.Солтиса було заарештовано німцями і, ймовірно, страчено. УЛС під командуванням П.Дяченка взяв участь у придушенні Варшавського повстання 1944. У жовтні 1944 УЛС переведено в Моравію, а наприкін. 1944 - у Югославію для боротьби з партизанськими загонами Й.Броз Тіто. Після невдалої спроби 11.3.1945 значної частини бійців УЛС перейти на бік партизанських формувань четників ген. Д.Міхайловіча батальйон було розформовано і приєднано до дивізії “Галичина”.

К. Бондаренко (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ у Варшаві - науково-дослідна установа, що діяла в 1930-39 у Польщі. Створена зусиллями діячів екзильного уряду УНР при міністерстві віровизнань і освіти. Рішення про організацію УНІ схвалене Радою Міністрів Польської Республіки 7.2.1930. На інститут покладались обов'язки вивчення господарського життя, культури та історії українського народу, підготовки українських науково-педагогічних кадрів для вищих шкіл, публікації документів і наукових розвідок. Статут УНІ написаний його першим директором О.Лотоцьким. Керівним органом інституту була Наукова колегія (О.Лотоцький - директор, керівник кафедр історії, права і духовних течій, Р.Смаль-Стоцький- секретар, керівник кафедри філології; члени колегії Б.Лепкий, керівник кафедри історії літератури, В.Садовський, керівник кафедри економічних наук). Інститут очолювали О.Лотоцький (1930-38) і А.Яковлів (1938-39). В інституті діяли три відділи: українського господарського і громадського життя; української політичної історії та історії культури; історії церкви. Після реорганізації у 1932 у складі відділів були створені кафедри: теорії права і духовних течій (О.Лотоцький), філології (Р.Смаль-Стоцький), історії літератури (Б.Лепкий), економічних наук (В.Садовський). Діловодство вів Є.Гловінський. Співробітники поділялись за зразком академічних установ на звичайних і надзвичайних; останні не були штатними, а отримували дотації і стипендії на проведення дослідницьких та видавничих завдань. Звичайними або надзвичайними (пізніше - почесними) членами були Д.Дорошенко, В.Біднов, К.Мацієвич, С.Наріжний, Б.Крупницький, Б.Іваницький, І.Кабачків, М.Кордуба, В.Кубійович, Є.Мапанюк,Л.Чикапенко, П.Шандрук, І.Шовгенів, П.Зайцев та ін. Наукова діяльність велась у рамках комісій і семінарів; існували комісії - історико-літературна, правнича, перекладу св. Письма та богослужбових книг (голова-Діонісій, Архієпископ Варшавський і Митрополит Польщі, заст. голови - О.Лотоцький), дослідження історії українського руху (голова О.Лотоцький), польсько-українських стосунків (голова - М.Хандельсман); семінари - економічний, філологічний, шевченкознавства. До співпраці з УНІ були також залучені українські вчені-емігранти з ін. європейських країн. Співробітниками інституту були також польські дослідники - Л.Василевський, С.Слонський, В.Томкевич, О.Халецький, М.Хандельсман, Г.Яблонський та ін. УНІ розгорнув широку науково-видавничу діяльність, видавав 13 серій “Праць”, котрі включали документальні матеріали, мемуари, переклади, наукові розвідки. Статистична серія (зокрема, Т.Олесевич “Статистичні таблиці українського населення СРСР за переписом 1926”, 1930 та ін.), економічна серія (Є.Гловінський, К.Мацієвич, В.Садовський “Сучасні проблеми економіки України”, 1931 та ін.), філологічна серія (Р.Смаль-Стоцький “Українська мова в Совітській Україні”, 1936 та ін.), правнича серія (О.Лотоцький “Українські джерела церковного права”, 1931; А.Яковлів “Українсько-московські договори в XVII-XVIII ст.”, 1934 та ін.), серія мемуарів (спогади О.Лотоцького, Л.Василевського, М.Галина та ін.), історична серія (“Діярій гетьмана Пилипа Орлика”, 1936; О.Доценко “Зимовий похід Армії УНР”, 1932; Б.Крупницький “Гетьман Пилип Орлик”, 1938: “Українсько-московська війна 1920”, 1930 та ін.), історично-літературна серія (Р.Смаль-Стоцький “Т.Шевченко. Інтерпретації”, 1935), серія підручників (Д.Дорошенко “Нарис історії України”, 1932-33), філософська серія (Д.Чижевський “Філософія Г.С.Сковороди”, 1934), педагогічна серія (С.Сірополко “Народна освіта в Совєтській Україні”, 1934), серія досліджень українського руху (“Архів М.Драгоманова і листування Київської старої громади з М.Драгомановим”, 1938), серія праць з досліджень над польсько-українським питанням (праці Л.Василевського, С.Кучинського, М.Хандельсмана), серія перекладів Святого Письма та богослужбових книг (літургія св. Іоанна Златоустого, 1936 та ін.). У 1932 УНІ розпочав повне академічне видання творів Т.Шевченка (за ред. П.Зайцева). Вийшло 13 із запланованих 16 томів. За неповних 10 років існування інститут підготував та надрукував понад 70 томів документів і досліджень. Бібліотека інституту (завідувач - Є.Гловінський), сформована на основі обміну виданнями з українськими, польськими та зарубіжними науковими інституціями, стала осередком “Україніки” у Варшаві, в 1939 нараховувала бл. 10 000 одиниць наукових друків. На поч. Другої світової війни 1939-45 інститут припинив свою діяльність.

Л. Зашкільняк, О. Павпишин (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ СОЮЗ (УНС) - координаційний осередок українських політичних партій, професійних та культурних організацій, опозиційних до правління гетьмана П.Скоропадського. Організований на поч. серпня 1918 на основі Українського національно-державного союзу після виходу Української демократично-хліборобської партії і вступу до нього лівих українських партій. Включав Українську соціал-демократичну робітничу партію, Українську партію самостійників-соціалістів, Українську партію соціалістів-федералістів, Українську трудову партію, Українську партію соціалістів-революціонерів, Селянську спілку, Всеукраїнський союз земств, Союз залізничників, Поштово-телеграфний союз, Лікарську спілку, “Просвіту” тощо. УНС виступав за встановлення самостійної демократичної української республіки; проголосив, що відстоюватиме відновлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, та прийняття демократичного виборчого закону. Головою УНС був А.Ніковський, а з 18.9.1918 - В.Винниченко. Створив філії у Вінниці, Полтаві, Кременчуці, Одесі, Кам'янці-Подільському. УНС, вибірково співпрацюючи з гетьманськими установами, вів політику на повалення гетьманської влади і відновлення Української Народної Республіки. Лідер УНС В.Винниченко підтримував контакти з керівництвом більшовицької делегації (Х.Раковський, Д.Мануїльський) на мирних переговорах з Українською Державою у Києві, намагаючись домовитися про допомогу в боротьбі проти гетьманської влади. 5.10.1918 делегація УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф.Швець), зустрівшись з гетьманом П.Скоропадським, висловила погляд Союзу на внутрішню і зовнішню політику уряду, вказала на необхідність проведення аграрної реформи (ліквідувати великого землевласника, наділити землею трудове селянство) та вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до його складу представників УНС. В умовах політичної кризи П.Скоропадський погодився сформувати новий уряд з участю представників УНС. 24.10.1918 до складу реформованого кабінету міністрів (голова - Ф.Лизогуб) ввійшли п'ять міністрів, запропонованих УНС,-А.В'язлов, В.Леонтович, О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький. Проте компромісний склад нового уряду (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії в боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після того, як більшість членів уряду проголосувала за заборону проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва союзу, як “народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату), з уряду вийшли міністри, делеговані УНС. 14.11.1918 П.Скоропадський утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем і видав “Грамоту”, в якій оголосив про вступ України у федеративний зв'язок з майбутньою небільшовицькою Росією. У ніч з 13 на 14.11.1918 на засіданні УНС було створено Директорію УНР, яка оголосила повстання проти влади гетьманського режиму з метою відновлення Української Народної Республіки. Після падіння гетьманського уряду УНС очолював М.Шаповал (14.11.1918-січень 1919).

Г. Кривоший (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ (УНФ) - підпільна організація націоналістичноі орієнтації. Створена у жовтні 1964 вчителем історії Кропивницької восьмирічної школи (Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) Дмитром Квецком та З.Красівським. Складалася з кількох законспірованих груп. На Львівщині їх очолювали Іван Губка та Мирослав Мелень. Івано-Франківською групою керував Д.Квецко. Наприкін. 1964 член УНФ Михайло Дяк встановив зв'язок з існуючою самостійно з 1961 Українською загальнонародною організацією, очолюваною Миколою Крайником. Остання також прийняла назву Український національний фронт (умовно - УНФ-2). Члени УНФ підготували проекти організаційних документів - “Програмові вимоги”, “Статутові принципи” і “Тактика УНФ”, що мали бути затверджені на з'їзді організації влітку 1967. На поч. 1967 налічувала близько 150 членів. Групу прихильників УНФ, яка налічувала 18 осіб, створив Ярослав Лесів у Кіровоградській обл. УНФ видавав ідейно-теоретичний машинописний журнал “Воля і Батьківщина” (у 1964-66 вийшло 16 чисел), в якому друкувалися програмні документи організації, позацензурні твори дисидентів, різноманітні звернення тощо.

Метою УНФ було створення самостійної демократичної Української держави; ідейною основою - український націоналізм, соціальною базою - вся нація, у т. ч. як учасники попередніх етапів національно-визвольних змагань, так і прозрілі комуністи. Документи УНФ констатували колоніальний статус України та фіктивність її суверенітету; цілеспрямовану русифікацію та нищення історичної пам'яті українців; безперспективність радянської економічної системи; фіктивність виборів представницьких органів влади; панування КПРС у всіх сферах суспільного життя, перетворення її верхівки в привілейовану касту; утвердження в суспільстві розгалуженої системи економічного, політичного, правового і духовного терору. УНФ вважав, що комуністичний світ переживає глибоку й затяжну кризу, яка призведе до розвалу всієї комуністичної системи. Каталізатором цього процесу буде руйнування російської колоніальної та радянської політичної систем. Розпад СРСР на окремі самостійні держави зможе найбільш повно забезпечити інтереси кожної нації. Кардинальною проблемою визвольної боротьби і будівництва незалежної України УНФ вважав об'єднання національне свідомих, демократичних сил, усіх прихильників соборності й державності. Формою реалізації волевиявлення щодо незалежності проголошувався всенародний референдум. Суспільний лад нової держави загального інтересу мав бути побудований на принципах самостійності, народовладдя, соціальної справедливості і свободи. Політична організація нового суспільства передбачала ліквідацію систем Рад, розпуск КПРС, комсомолу та піонерської організації, проведення виборів на багатопартійній основі. У зовнішній політиці УНФ виступав за вільний національний, економічний, політичний і культурний розвиток народів, за співпрацю, дружбу і добросусідські відносини з усіма, хто поважатиме суверенітет і територіальну цілісність України. УНФ передбачав перетворити свою організацію у політичну партію, здатну агітаційно-пропагандистськими методами підготувати суспільство до мирного переходу від комуністичного тоталітаризму до демократії.

Члени організації І.Могитич, М.Дяк, І.Губка, С.Корольчук, О.Геринович розповсюджували у Тернопільській, Рівненській, Закарпатській, Чернігівській, Хмельницькій, Черкаській, Київській та ін. областях журнал “Воля і Батьківщина”, розмножували та поширювали самвидав, літературу про ОУН-УПА, звернення та листівки. У березні 1966 партійним інстанціям та центральним газетам було надіслано “Меморандум Українського національного фронту XXIII з'їзду КПРС” з вимогами культурно-національного спрямування. У липні 1966 УНФ надіслав керівникам УРСР лист “Вищим урядовим чинникам на Україні” з протестом проти насильницької русифікації та переслідування українців за патріотизм. Улипніі 966 органи КДБ вийшли на слід організації, однак уміла конспірація уможливила уникнути масових арештів членів організації до весни 1967. У березні 1967 керівники УНФ були заарештовані. У липні-серпні 1967 Львівський облсуд засудив за “антирадянську агітацію і пропаганду” Г.Прокоповича, І.Губку і М.Меленя до 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання кожного, а в жовтні Івано-Франківський облсуд оголосив вирок М.Качуру - 5 років ув'язнення. У листопаді 1967 на виїзному засіданні в Івано-Франківську Верховний Суд УРСР за “зраду батьківщині” засудив Д.Квецка до 20 років ув'язнення та заслання, З.Красівського та М.Дяка - до 17 років, Я.Лесіва та В.Кулинича - до 6 років. До тривалих термінів ув'язнення засуджені й ін. члени організації. На поч. 1990 років усі учасники УНФ були реабілітовані. У 1995 Львівська обл. організація Конгресу українських націоналістів відновила видання журналу “Воля і Батьківщина”.

Ю. Зайцев (Львів)

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЙ СОЮЗ (Український національний державний союз; УНДС) - координаційний осередок українських політичних партій центристського і правоцентристського спрямування та професійних організацій, що діяв у травні-липні 1918. Створений після встановлення влади гетьмана П.Скоропадського 21.5.1918 з участю Української партії самостійників-соціалістів, Української партії соціалістів-федералістів, Української демократично-хліборобської партії, Української трудової партії, Об'єднаної Ради залізничників України та Головної Ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. УНДС головною своєю метою вважав гарантування української державності перед загрозою реставрації російського правління в Україні. 24.5.1918 УНДС у зверненні до гетьмана П.Скоропадського висловив недовіру урядові Ф.Лизогуба, складеного в основному з представників російських партій (кадети, октябристи), звинувативши деяких міністрів в антиукраїнській діяльності. Протестуючи проти заборони урядом з'їздів земських управ, робітничих і селянських конгресів, що викликало нестабільність у суспільстві, автори заяви вказали на тенденційну кадрову політику уряду, розпуск місцевих демократичних органів самоврядування і реставрацію дореволюційних управлінських структур. У заяві було наведено факти закриття українських просвітніх установ, засилля російської мови в судах, усунення українців з цивільних, урядових та військових посад. УНДС запропонував створити “національно-демократичний кабінет” з участю його представників. Це 1 наступні звернення УНДС до гетьманської адміністрації залишилися без відповіді. На поч. серпня 1918 УНДС після входження до його складу представників лівих партій був реорганізований в Український національний союз (УНС).

Г. Кривоший (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ (the Ukraine Committee) - громадська організація, що діяла у 1913-14 та у перші роки Першої світової війни під проводом Дж.Раффаловича. Члени комітету ставили перед собою завдання вивчення українського питання та поширення цих відомостей у Великій Британії з метою мобілізації громадської думки країни на підтримку українського визвольного руху. Усі члени УК були британськими підданими. УК перебував у тісному зв'язку з Інформаційним Комітетом у Львові, отримував від нього літературу, необхідні відомості та фінансові засоби для своїх публікацій. УК опублікував окремою книгою лекції Дж. Раффаловича “Україна” (Bed-win Sands: The Ukraine. Reprint of a lecture delivered on Ukrainian history and present-day politikal problems, 2nd impression. London: Francis Griffiths, 1914) та “Меморандум про українське питання в його національному аспекті” Ярослава Федорчука (Fedortchouk, Yaroslav: Memorandum on the Ukrainian Question in its National Aspect. London: Francis Griffiths, 1914) Окрім Дж.Раффаловича, активну роль в УК відігравав музикознавець Френсіс Бартлетт, який вивчав українські народні пісні. Членом УК був також видатний дослідник Східно-Центральної Європи Р.В.Сітон-Вотсон.

О. Середа (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ у Берліні - наукова установа, заснована у 1926 за підтримки міністра райхсверу генерала В.Гренера з ініціативи гетьмана П.Скоропадського. Метою інституту було поширення знань та інформації про Україну, відомостей про український народ та проблеми української державності. Головним напрямом досліджень науковців інституту була історія взаємин України з європейськими державами й народами, у т. ч. й українсько-німецькі стосунки як в історичній ретроспективі, так і їх сучасний стан. Інститут допомагав українським студентам у вивченні окремих питань історії й народознавства, а також у їх професійній підготовці. У 1926-31 директором Інституту був відомий український політик і вчений, історик Д.Дорошенко, з 1931 - І.Мірчук. Кураторами інституту від німецького уряду виступав ген. В.Гренер (до 1934), з 1934-А.Пальме, з 1944 - Герілліс. Фінансову підтримку діяльності інституту надавало німецьке товариство Об'єднання для дослідження української культури й науки. З 1931 через економічну кризу інститут отримував кошти з бюджету міністерства освіти Німеччини і діяв як державна установа. Директором інституту став І.Мірчук. Серед науковців УНІ були З.Кузеля (етнографія й краєзнавство), Б.Крупницький (історія), Р.Димінський (економіка), М.Антонович (історія). Починаючи з 1930-х років інститут намагався поширювати знання про Україну та її соціальне й політичне становище у країнах Центральної і Західної Європи. Організовував різноманітні регулярні курси та лекції з українознавства, національної історії, виставки, виступи в пресі тощо. Такі відомі вчені, як В.Кубійович, І.Мірчук, Б.Крупницький, готували монографії й науково-популярні праці, статті до енциклопедій про Україну. Інститут видавав окремі томи наукових праць та інформаційних матеріалів, брошури, наукові доповіді. При інституті діяла бібліотека, яка мала велику збірку наукової літератури (бл. 35 тис. томів). З 1938 до 1946 виходили “Вісті Українського наукового інституту у Берліні” (редактор З.Кузеля). Інститут видав ряд посібників і підручників з української історії (нім. мовою), української мови, а також словники. Інститут утримував у Берліні гуртожиток для українських студентів й надавав стипендії та ін. допомогу для навчання у вищих навчальних закладах Німеччини. У 1945 інститут припинив існування.

М. Рожик (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ ХЛІБОРОБІВ-ДЕРЖАВНИКІВ (УСХД) - українське політичне об'єднання монархічного напряму. Заснований з ініціативи В.Липинського і С.Шемета у Відні в 1920. Політична програма організації викладена у “Листах до братів-хліборобів” В.Липинського, опублікованих у друкованому органі УСХД - збірнику “Хліборобська Україна” протягом 1920-25. У грудні 1920 прийнято статут і регламент УСХД. Члени товариства ставили своєю головною метою боротьбу за відновлення суверенної Української держави з класо-кратичним устроєм у формі традиційного Гетьманату. Статут визначив триступеневе членство в УСХД: співробітники присяжні, співробітники дійсні й співробітники-однодумці. На чолі організації стояла й координувала всю її діяльність Рада присяжних, до складу якої входили члени ініціативної групи, що підписали статут і регламент (до останньої належали також Д.Дорошенко, М.Кочубей, А.Монтрезор, Л.Сідлецький і О.Скоропис-Йолтуховський), і яка мала постійно поповнюватися новими членами з числа дійсних співробітників. Головою Ради присяжних був В.Липинський. До УСХД приєднався гетьман П.Скоропадський, який 1921 увійшов до Ради присяжних. УСХД налічував 6л. 70 членів. У 1929 загострилися суперечності у керівництві організації. У вересні 1930 В.Липинський оголосив про ліквідацію УСХД і заснував Братство українських класократів-монархістів-гетьманців. Невдовзі після смерті В.Липинського (1931) УСХД відновив свою діяльність. Раду присяжних очолив Й.Мельник. 16.7.1937 Рада присяжних прийняла рішення про розпуск УСХД. Замість нього у вересні 1937 гетьманський центр оголосив про створення Українського союзу гетьманців-державників (УСГД).

М. Швагуляк (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕХНІЧНО-ГОСПОДАРСЬКИЙ ІНСТИТУТ (УТГІ) - український вищий навчальний заклад політехнічного профілю. Створений 20.7.1932 при Українській господарській академії у Подебрадах (Чехословаччина), а в післявоєнний період продовжував свою діяльність у Мюнхені (Німеччина). УТГІ був першим українським вищим навчальним закладом такого профілю, який проводив тільки заочне навчання. До 1935 УТГІ діяв при Українській господарській академії, після 1935 став самостійною інституцією. Основними завданнями УТГІ були: 1) підготовка українських висококваліфікованих фахівців для самостійної практичної роботи в головних галузях техніки та економіки; 2) надання можливості практичним працівникам тієї чи іншої галузі техніки або економіки здобувати теоретичні знання; 3) сприяння поширенню технічних та господарських знань серед широких верств українського суспільства. В УТГІ було створено три відділи: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний і хімічно-технологічний (два останніх через технічні труднощі практично не розпочали навчання). Найбільш успішно функціонував економічно-кооперативний відділ, який складався з двох підвідділів: кооперативного та промислово-торговельного. При УТГІ було організовано ряд курсів, зокрема бухгалтерії, обробки шкіри, основ радіотехніки, практичної фотографії та ін., навчання на яких тривало від 1 до 4 семестрів. У 1933 на бажання українців з Канади відкрито трисеместрові курси українознавства. У 1936 при УТГІ створено Високу школу політичних наук (фактично стала підвідділом економічно-кооперативного відділу), яка готувала громадсько-політичних діячів та журналістів. Навчання у школі тривало три роки (6 семестрів), протягом яких вивчалися 38 дисциплін, зокрема загальна політика, правничі науки, соціологія та соціальна політика, економіка та економічна політика, різні галузі українознавства, теорія і техніка журналістики, теоретичні основи військової науки, техніка ведення громадської та парламентської роботи. З квітня 1937 при УТГІ відкрито технікум сільськогосподарської промисловості, завданням якого була підготовка спеціалістів у галузі переробки сільськогосподарської продукції. Протягом 1932-39 в УТГІ було 1003 слухачі, а протягом 1940-44 - 7017. Вік слухачів -від 17 до 45 років, але переважну більшість становили люди середнього віку. Після закінчення навчання та здачі всіх іспитів випускник отримував диплом про присвоєння відповідної кваліфікації (агроном, економіст чи технолог). В УТГІ працювало біля 70 викладачів, основу яких становив професорсько-викладацький склад Української господарської академії. Інститут видавав підручники, тексти лекцій чи посібники практично з усіх навчальних курсів. За 1932-45 опубліковано 71 підручник, серед них:

Л.Бич “Загальна наука права”, Іс.Мазепа “Карпатські полонини”, Б.Мартос “Теорія кооперації”, В.Старосольський “Державне право”, А.Яковлів “Цивільне право”, Л.Фролов “Технологія палива” та ін. Виходив також періодичний орган “Журнал шкільного листування УТГІ” (1932-33), перейменований пізніше у “Вісті УТГІ”. УТГІ фінансувався тільки за рахунок пожертвувань української громадськості та прибутків від власної діяльності (плата за навчання, продаж інститутських видань).

У квітні 1945 УТГІ припинив свою діяльність у Подебрадах. 28.6.1945 інститут відновив функціонування у Регенсбурзі (Німеччина), 26.11.1945 розпочалося аудиторне навчання. Паралельно з діяльністю інституту в Регенсбурзі відкрито ветеринарний ф-тет у Мюнхені. УТГІ за період 1945-50 видав та перевидав 42 підручники. Серед них: О.Бочковський “Націологія”, А.Животко “Нарис історії української преси”, А.Яковлів “Цивільний процес”, “Торговельне право” та ін. Продовжував виходити періодичний орган “Вісті УТГІ”. Опубліковано ряд наукових збірників “Наукові записки УТГІ”. У цей період в інституті працювало багато відомих українських вчених, зокрема Г.Ващенко, Д.Дорошенко, П.Зайцев, М.Стахів, С.Драгоманів, А.Яковлів, Л.Окіншевич, В.Орелецький. 6.12.1945 прийнято новий статут УТГІ, який став основою подальшої діяльності інституту. У Регенсбурзі інститут функціонував у 1945—49. Пізніше почався масовий виїзд професорсько-викладацького і студентського складу до США та Канади. Після 1952 інститут функціонує у Мюнхені як науково-дослідна інституція. Директорами УТГІ були в чеський період: Б.Іваницький, Б.Мартос, Л.Бич, Л.Фролов; у німецький -ректорами - В.Доманицький, Б.Іваницький.

Т. Андрусяк (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ (УЦК) у Кракові (Ukrainische Hauptausschus-ses in Krakau) - єдина легальна суспільно-громадська установа, що в 1939^45 відстоювала перед німецькими окупаційними органами влади інтереси українського населення у Генеральній губернії. Створений у зв'язку з появою у Генеральній губернії великої кількості втікачів (із зайнятої радянськими військами території Західної України) як об'єднання усіх українських комітетів для допомоги місцевим і прибулим українцям. Остаточне оформлення УЦК як центру Українських допомогових комітетів (УДК) відбулося у липні 1940. Протягом усього часу існування УЦК очолював В.Кубійович. У політичному відношенні УЦК перебував під впливом ОУН А. Мельника, багато прибічників якого були співробітниками комітету (зокрема О.Бойдуник, Н.Гірняк, Атанас Мілянич, Іван Тесля та ін.). 1.3.1942 до УЦК приєднано Український крайовий комітет у Львові, голова якого К.Паньківський став заступником провідника УЦК. До складу УЦК входили Українські окружні комітети (УОК) у Галичині та Українські допомогові комітети на решті території Генеральної губернії, а також делегатури на місцях. Головний філіал УЦК постійно знаходився у Кракові. 1.3.1942 у Львові був створений крайовий осередок УЦК, який здійснював практичну роботу комітету в Галичині.

Апарат УЦК складався з кількох відділів (серед них: організаційний, суспільної опіки, шкіл, фінансовий, у справах молоді) та двох колегій у справах українських греко-католицької і православної церков. До складу УОК та УДК входили референтури: фінансова, опіки над молоддю і сім'єю, праці та господарства, суспільної опіки, організаційних справ і кадрів, культурно-просвітницької роботи. Кожен УОК і УДК організував у містечках та волостях свого округу делегатури, на чолі яких стояли делегати, котрі затверджувались місцевим старостою за поданням голови окружного комітету УЦК. Делегат УОК-УДК особисто набирав собі співробітників, розподіляв між ними обов'язки. У селах були представники УОК-УДК (т. зв. мужі довіри), які виконували завдання комітету чи його делегатури. Щоб мати можливість продовжувати діяльність на користь українського населення, службовці УЦК змушені усі плани та їх реалізацію на практиці узгоджувати з німецькими окупаційними органами влади, що викликало негативну реакцію учасників українського національного руху Опору. Суворо регламентована статутом, діяльність УЦК проводилась, головним чином, у сфері освіти та соціальної опіки. УЦК організував адміністративні курси, частина випускників яких відряджена на українські землі (1941—43), де вони стали міськими та районними старостами, керівниками міських управ і службовцями ін. структур місцевого самоврядування. За ініціативою УЦК засновано банки й створено розгалужену мережу приватновласницької кооперації, що забезпечувала українське населення міст Генеральної Губернії продукцією сільського господарства, Весною 1942 УЦК провів акцію допомоги населенню Прикарпаття, якому внаслідок повені загрожував голод. У квітні 1943 - на поч. 1944 УЦК брав активну участь в організації набору добровольців до лав дивізії “Галичина”. УЦК видавав два друкованих органи: неперіодичний офіційний часопис “Вісник УЦК” та газету (неофіційний орган) “Краківські вісті” (виходила 1940-45 у Кракові та Відні; ред. М.Хом'як).

А. Бопяновський (Львів).

“УКРАЇНСЬКИЙ СТУДЕНТ” - назва студентських журналів. 1) Неперіодичний орган Головної Ради українських студентських громад. Видавався у Петербурзі у 1913-14. Вийшло 3 номери. Журнал особливу увагу приділяв культурно-просвітницькій діяльності українського студентства, публікував статті про історію українського студентського руху та про наукові потреби студентів. 2) Друкований орган земляцтва студентів-українців з Наддніпрянської України у Празі. Виходив у 1920, 1922-24. Відіграв велику роль в об'єднанні українських студентів в еміграції для культурно-національної та наукової діяльності, сприяв активізації студентського життя.

В. Благий (Львів).

УКРАЇНСЬКИЙ СТУДЕНТСЬКИЙ СОЮЗ (УСС) - товариство українських студентів вищих шкіл в Австро-Угорщині. Заснований у Львові 7.11.1909 з ініціативи 1 з'їзду українського студентства з метою координації діяльності українських студентських товариств, які діяли в Австро-Угорській імперії. Перший голова - М. Залізняк. УСС ставив перед собою завдання стати осередком студентського життя, сприяти підвищенню наукового та культурного рівня студіюючої молоді, її матеріального становища. Статут товариства передбачав індивідуальне та колективне членство. Структура УСС була двоступенева: Головна Рада у Львові та повітові осередки (секції), розгалужена мережа яких діяла майже по всій Галичині. Секції виконували функції товариства на місцях і були підзвітні Головній Раді. У передвоєнний час УСС розгорнув активну організаційну, просвітньо-культурну, видавничу діяльність. Для здійснення намічених завдань при Головній Раді діяли комісії: просвітня, драматична, видавнича, статистична, редакційна та ін. УСС проводив велику просвітню роботу, зокрема став ініціатором численних народних віч (літо 1912) для підтримки заснування українського університету у Львові, одним із організаторів святкування 40-річчя літературної діяльності І.Франка (липень 1913). Значну увагу товариство приділяло підтримці та розвитку українського шкільництва, влаштовувало підготовчі курси для абітурієнтів, курси для неписьменних. Секції УСС тісно співпрацювали з філіями “Просвіти”, секціями “Січі” та “Сокола”, влаштовували лекції, вечорниці, концерти, урочисті святкування пам'ятних дат із життя видатних українських діячів. Важливою ділянкою роботи товариства став збір статистики про українських студентів вищих шкіл Австрії. У 1911 УСС об'єднував 24 секції (бл. 514 членів) і 11 студентських товариств. У 1913 діяло 34 секції (595 членів). УСС був понадпартійною структурою, на правах колективного члена входив до “Просвіти”, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Українського педагогічного товариства “Рідна школа”. Мав друковані органи “Молода Україна” (1910) та “Шляхи” (1913-14). З початком Першої світової війни 1914-18 багато членів товариства стали в ряди Легіону українських січових стрільців. Членами УСС були відомі українські діячі Р.Дашкевич, Є.Коновалець, Л.Курбас, К.Коберський, В.Левицький, Ю.Охримович, С.РІ-пецький, О.Степанів. Після визвольних змагань УСС відновився, але в жовтні 1921 його діяльність була остаточно заборонена польською владою. Останнім головою товариства був Я.Чиж.

В. Благий (Львів).

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - див. Легіон українських січових стрільців.

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ - українські напіввійськові (парамілітарні) товариства, що існували у Галичині напередодні Першої світової війни 1914-18. Засновані К.Трильовським у Львові при Українському січовому союзі. Займалися організацією військового вишколу молоді. В 1914 у Галичині існувало 94 осередки товариства УСС.

УКРАЇНСЬКИЙ СІЧОВИЙ СОЮЗ - центральний координаційний орган спортивно-протипожежних товариств “Січ”. Заснований у квітні 1908 у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Спочатку мав назву Головний січовий комітет. Очолював К.Трильовський. Здійснював координацію січового руху в Галичині. З 1912 діяв у Львові, змінивши назву на Український січовий союз. Генеральним отаманом був К.Трильовський. Припинив діяльність через заборону польської влади у 1924.

УКРАЇНСЬКІ СТУДЕНТСЬКІ ГРОМАДИ (УСГ) - організації українського студентства в Російській імперії. Створювалися у кін. 19-на поч. 20 ст. за національним принципом. Були виразниками інтересів українського студентства, осередками національного життя та культури. Перша УСГ була створена в 1893 у Києві. Згодом такі студентські організації засновано у Харкові (1897), Москві (1898), Петербурзі (1898), Тарту (1898), Варшаві (1901), Одесі (1902). На поч. 20 ст. УСГ об'єднували 260 студентів, їх членами були активні діячі соціал-демократичних гуртків, РУП, УПСР. Спочатку УСГ діяли нелегально, у тісному контакті з політичними партіями. Після 1905 українські студенти легалізували свою діяльність і намагалися займатись в основному проблемами студентства. Це призвело до зростання кількості членів УСГ, яких у 1908 налічувалося бл. 1000 чол., зокрема у Москві -250 чол., Харкові - 150 чол., Києві-130 чол., Варшаві - 120 чол., Петербурзі -100 чол., Тарту - 98 чол., Одесі - 64 чол., Томську - 40 чол. Для узгодження роботи різних УСГ відбувалися з'їзди їх делегатів у 1891, 1899 і 1908 у Києві, 1901 у Полтаві, 1904 у Петербурзі. У 1913 для координації діяльності УСГ створено Головну Раду, яка видавала у 1913-14 неперіодичний часопис “Український студент”. УСГ мали тісні зв'язки з українськими студентами Галичини і Буковини. Найактивніше діяла УСГ у Петербурзі. У 1913 мала 300 чол., серед її членів були Д.Дорошенко, Д.Донцов, М .Скрипник, С.Шемет. Громада проводила національно-виховну роботу серед студентських земляцтв, організовувала лекції, вечори, мала хор. У першій пол. 20 ст. українське студентство в еміграції також об'єднувалося в УСГ.

В. Благий (Львів).

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-19 - збройний конфлікт між Західно-Українською Народною Республікою та Польською державою у 1918-19. Внаслідок Листопадового повстання 1918 влада у Львові, а згодом і в усій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР ЗО-УНР 1918-19. У відповідь на це 1.11.1918 проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч.Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і в ін. західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі, які, однак, були швидко ліквідовані українськими частинами. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим у Львові польським підрозділам додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю.Стахевича. Активна військова підтримка польських заколотників у Львові варшавським урядом спричинила початок українсько-польської війни 1918-19.

Спочатку воєнні дії у Галичині проходили з перемінним успіхом. Великою стратегічною невдачею українського командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У серед. листопада 1918 до польських заколотників у Львові з Кракова пробилися відділи під командуванням підполковника Токаржевського та ген. Б.Роя, що дало можливість полякам 21.11.1918 встановити контроль над містом, а також ін. адміністративними центрами Східної Галичини. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на ін. місцевості Галичини і Волині.

У ході воєнних операцій українських військ з кін. грудня 1918 створювалася Галицька армія (ГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації згідно з законом Української Національної Ради (13.11.1918). Військові сили, що налічували бл. 100 тис.чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду У ГА.

У першій пол. грудня 1918 утворився українсько-польський фронт, який проходив від Тісної і Хирова до Львова і тягнувся далі через Любачів, Рава-Руську, Белз до Ярослава. Галицька армія (див. Українська Галицька армія) у грудні 1918- січні 1919 вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919, внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів-Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція зупинена 25.2.1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти.

Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія ген. Бертелемі висунула вимоги відвести українські війська за “Бертелемі лінію”. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертелемі, і 2.3. воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в р-н бойових дій значні підкріплення (група ген. Александровича) і у серед, березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова.

У травні 1919 до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом ген. Л.Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії ген. Ю.Галлера (була сформована у Франції і призначалась тільки для боротьби з більшовицькими військами), 15.5.1919 розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Галицька армія змушена була відходити на схід. Частина українських військ, втративши зв'язок з головними силами, відступила у Закарпаття, де була інтернована чехословацькою владою. У кін. травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене відвести головні сили в південно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер.

Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням ген. О.Грекова 7.6.1919 розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків-Львів (див, Чортківський наступ 1919). Українським військам вдалося потіснити польську армію налінію Дністер-Гнила Липа-Перемишляни-Підкамінь. У цих умовах Начальна Команда УГА відмовилася від дотримання умов нового перемир'я (див. “Дельвіга лінія”), що його уклала з представниками Польщі делегація УНР на чолі з ген. С.Дельвігом і яке командування ГА небезпідставно розцінювало як чергову спробу поляків виграти час для підтягування резервів на фронт.

Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. Польське командування почало поспішно стягувати у район на пн.сх. від Львова всі наявні резерви. 28.6.1919 польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16-17.7.1919 частини ГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею, на них створена Польська адміністрація. Партизанський рух проти окупаційної адміністрації продовжувався ще тривалий час. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21.11.1919 затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу. За ухвалою Найвищої Ради 8.12.1919 діяльність польської адміністрації допускалась лише на захід від Керзона лінії, однак це рішення повністю ігнорувалося польським урядом. 14.3.1923 Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Сх.Галичини і Зх.Волині до Польщі. Причини поразки української сторони в українсько-польській війні 1918-19 полягали як у помилках провідників ЗУНР і ГА, так і в несприятливих зовнішніх обставинах, які позбавили ЗУНР міжнародної підтримки.

П. Зашкільняк (Львів).

УЛИЧІ- один із східнослов'янських племінних союзів. Склався на поч. 7 ст. у межах розселення антів, нащадками яких вони (як і тиверці) були. До кін. 9 ст. У. населяли територію на схід від нижньої та середньої течії Дніпра, між Дніпром і Південним Бугом та західніше Бугу між Чорним морем і Лісостепом. Межували на сході з тюрками, на заході - з тиверцями, на північному заході - з полянами. На поч. 10 ст. під ударами печенігів причорноморські У, ймовірно, відійшли на північний захід, де, можливо, стали сусідами древлян. Туди ж перебралася й ін. частина У, що розселилася у межиріччі Дніпра і Пд. Бугу після включення їхніх земель у 940 (цим роком датується остання літописна згадка про У.) до складу Київської держави. Частина У. поселилась у Прикарпатті й Закарпатті.

М. Крикун (Львів).

УЛЬЯНОВ ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ (Ленін; 22.4.1870-21.1.1924)- російський революціонер, засновник та ідеолог більшовизму і міжнародного комунізму. Н. у м. Симбірську (тепер Ульяновськ). Навчався у Симбірській гімназії та Казанському ун-ті, з якого був виключений у грудні 1887 за участь у студентському страйку. У 1887-89 ознайомився з творами К.Маркса. У 1888 брав участь у роботі нелегальних марксистських гуртків. У 1891 склав екзамени екстерном за курс юридичного ф-ту Петербурзького ун-ту. В 1892-93 працював як помічник присяжного повіреного у Самарі та Петербурзі. У квітні-травні 1895 за дорученням петербурзьких марксистів виїздив до Швейцарії, де познайомився з Г.Плехановим. Після повернення до Росії об'єднав марксистські групи Петербурга в організацію під назвою “Союз боротьби за визволення робітничого класу”. У 1895 заарештований. У 1897-99 перебував на засланні у с. Шушенське Єнісейської губ. Після відбуття заслання виїхав за кордон, де заснував і співредагував російську соціал-демократичну газету “Искра” (1900-03). Організатор другого з'їзду РСДРП (1903). Позиція Леніна з питань побудови та організації діяльності партії призвела до розколу РСДРП на “більшовиків” і “меншовиків”. Очоливши “більшовиків”, Ленін вів безперервну фракційну боротьбу, скеровуючи зусилля на підготовку і прискорення революції. У листопаді 1905, у період піднесення російської революції, повернувся у Росію. Під час революції відмовився від співробітництва з ліберальними політичними течіями, виступав за радикалізацію революційного руху та встановлення “диктатури пролетаріату”. Після поразки революції у грудні 1907 знову емігрував за кордон. Під час Першої світової війни 1914-18 проголосив гасло поразки свого уряду у війні і перетворення війни з імперіалістичної у громадянську. Однак ці лозунги йому не вдалося нав'язати ні більшовикам, ні соціал-демократичним партіям Європи. Позиція Леніна та його прихильників була вигідна державам Троїстого Союзу, тому вони (в основному Німеччина) надавали більшовикам матеріальну підтримку. На поч. квітня 1917 Ленін повернувся в Росію і розпочав діяльність, спрямовану на повалення Тимчасового уряду і ліквідацію двовладдя. Проголошене Леніним у “Квітневих тезах” гасло “Вся влада Радам!” означало мирний перехід влади до Рад. Одночасно було висунуто лозунги про припинення воєнних дій, передачу землі селянам, а заводів і фабрик-робітникам. Однак з липня 1917, після провалу невдалої спроби більшовицького перевороту в Петрограді, поставив питання про перехід влади до Рад шляхом збройного повстання. Деякий час через загрозу арешту і суду переховувався у Фінляндії, розробляючи план збройного перевороту. З поч. жовтня 1917 перебрався нелегально до Петрограда, щоб безпосередньо керувати підготовкою повстання. 24-25.10(7-8.11) 1917 більшовицька партія на чолі з Леніним захопила владу в Петрограді. З перших днів встановлення радянської влади і до самої смерті - голова більшовицького уряду, Ради Народних Комісарів (Раднаркому). Своєю незгодою віддати владу законно обраним Установчим зборам, розігнаним за його наказом 5.1.1918, спровокував громадянську війну в Росії. У роки війни - Голова Ради робітничої і селянської оборони (створена ЗО.11.1918). 30.8.1918 на нього здійснено невдалий замах есерки Фані Каплан (за однією з версій, замах був містифікований більшовиками з метою розв'язання масового терору). Ленін був натхненником й організатором перемоги більшовиків у Росії та радянського завоювання майже всіх незалежних держав, які утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Цієї перемоги вдалося добитися тільки внаслідок поєднання тотального терору і репресій проти політичних противників, з одного боку, та компромісів із середнім та дрібним селянством і національними рухами - з іншого. У березні 1919 для керівництва усім комуністичним рухом з метою здійснення світової революції Ленін заснував Комуністичний Інтернаціонал. У 1921 наполіг на переході від політики “військового комунізму” до т.зв. нової економічної політики. У 1922 виступив ініціатором створення СРСР. З серед, грудня 1922 після різкого погіршення стану здоров'я і до самої смерті фактично був усунений від керівництва партією і країною. Похований у Мавзолеї на Красній площі у Москві.

В Україні Л. ніколи не був, української мови не розумів, українською культурою та історією ніколи не цікавився, взагалі, вважав Україну “закордоном”. Однак українське національне питання так чи інакше цікавило Леніна протягом всієї політичної діяльності. На словах проголошував право націй на самовизначення (у т.ч. й української нації), публічно підтримував український рух, коли це було в інтересах перемоги над політичними опонентами (під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 та конфлікті між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917). Однак на практиці послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії (за свідченням очевидців, здатний був погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим). З цих позицій критикував М.Драгоманова, Л.Юркевича. Дотримувався думки, що “при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови” (Повне зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, їі хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української [Центральної] Ради” та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру). Зазнав критики від українських комуністів (зокрема С.Мазлаха та В.Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами. Безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню. З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити своє ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін, відмовившись від ідеї “автономізації” незалежних республік, висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху - Р.Люксембург, Й.Сталіним та ін., які залишалися на централістських позиціях. Оскільки ні Ленін, ні його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УСРР та національні права українців залишалися формальністю.

Я. Малик (Львів).

УМАНЕЦЬ ФЕДІР (1841-1908)- український письменник, історик і громадський діяч. Походив із старовинного козацького роду з Глухівщини. У 1887-95 працював у Глухівській повітовій земській управі, з 1895 - у Чернігівській губернській управі. У Чернігові залучив до праці у земстві Б.Грінченка, М.Коцюбинського, М.Вороного, В.Самійленка та ін. Написав ряд праць з історії України і Польщі, серед яких: “Вырождение Польши. Два года после Ягеллонов” (1872), “Князь Константин-Василий Острожский” (1901). Відомою була його публіцистична робота “Общественное воспитание в России” (1861). Особливе значення має праця “Гетьман Мазепа” (1897), написана на основі архівного матеріалу і збірок П.Дорошенка і Маркевичів. Це перше видання, де в історичній літературі дано позитивну характеристику 1.Мазепі як державному діячу і як особистості.

О. Сухий (Львів).

УНІВЕРСАЛИ (від лат. universalis - загальний, повсюдний, різнобічний) - 1) державні документи 15-18 ст., що мали характер маніфесту або розпорядчо-адміністративного акта, наділеного вищою юридичною силою щодо ін. правових документів. Видавалися королями Польщі, гетьманами України, іноді полковниками та представниками генеральної старшини. Текст У. складався з трьох частин: вступної (зазначення того, хто його видавав, осіб, яким його адресовано); розпорядчої (викладався зміст розпорядження); заключної (місце, рік, дата видання та особистий підпис особи, яка його видала). Королівські У., як правило, починалися фразою: “Всім і кожному зокрема, теперішнім і наступним” (“Universis et singulis, praesentibus et futuris...”); гетьманські - “Ознаймуем сим писанем нашим, кому би отом ведати належало”. У 15 ст. королівськими У. регулювалися господарські та військові справи, у 16 ст.-їх компетенція була поширена і на питання, пов'язані із скликанням шляхти на сейм, посполитим рушенням, оголошенням конфедерацій. У період безкоролів'я право видавати У. мав архієпископ (примас), які мали таку ж юридичну силу, як і королівські. До 1564 У. видавались латинською мовою. Першим У, виданим польською мовою, був “Uniwersal poborowy” короля Сигізмунда II Августа. У. про податки, які затверджувалися сеймом, визначали предмети оподаткування, розміри податків, порядок і місце їх збору, відповідальних за збір, а також встановлювали контроль за видатками. Гетьманські У. стосувалися справ військових (оголошення походу, сторожова служба; напр. У. Б.Хмельницького від 7.1.1654 визначав дії козацької старшини щодо підготовки зброї для відсічі ворогові), земельних (підтвердження землеволодіння, розмежування, роздача маєтностей; напр. У. Б.Хмельницького від 26.6.1655 дозволяв Якиму Сомковичу користуватися панськими землями у Воронькові і Рогозові), адміністративно-управлінських (призначення на уряди, стягнення податків, прийом послів тощо; напр. У. Б.Хмельницького від 12.11.1649 Іван Скиндер був призначений на посаду чернігівського війта). Королівські та гетьманські У. проголошувалися, як правило, в церквах і на торгових площах. Гетьманські універсали розсилалися по полках, а в копіях - по сотнях. Найчастіше У. диктував гетьман, інколи за дорученням гетьмана його складали генеральні писарі, або військові канцеляристи. У кінці У. гетьман обов'язково ставив підпис і дописував слова “Рука власна”. Видавалися т. зв. закличні У. (своєрідні прокламації, які закликали населення до повстання проти іноземних загарбників, до вступу у козацьке військо), охоронні універсали (охороняли станові права козацтва, права монастирів і церков), “проїзні” (право переїзду по території купцям, дипломатам), “митні” (запроваджували мито, давали перелік товарів, що підлягали митним зборам) та ін. 2) Програмні та державно-правові акти Української Центральної Ради. У цьому випадку назва “універсал” підкреслювала правонаступництво існуючої влади в Україні з Гетьманською державою 17-18 ст. УЦР видала чотири. І У. 10(23).6.1917 проголошував автономію України. Згідно з ним найвищим органом влади на території України ставали Всенародні українські збори, вибори до яких мали проводитися на принципах рівного, прямого виборчого права за таємного голосування. Українська Центральна Рада проголошувала себе виразником всенародної волі. Згідно з У. створювався виконавчий орган - Генеральний секретаріат. II У. Універсал затверджений УЦР 3(16).7.1917. До У. включено Декларацію Тимчасового уряду про визнання Генерального секретаріату найвищим виконавчим органом влади в Україні, Передбачалося, що рамки автономії України остаточно визначать Всеросійські установчі збори, а склад Генерального секретаріату затверджуватиме за погодженням з УЦР Тимчасовий уряд. Поява III У. 7(20).11.1917 була спричинена більшовицьким збройним переворотом у Петрограді й падінням Тимчасового уряду. Третій У. проголосив створення Української Народної Республіки як частини Росії на правах федерації. Органами державної влади в Україні залишалися УЦР і Генеральний секретаріат УНР. Ill Універсал визначив територію УНР: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Приєднання тих земель Курщини, Холмщини, Воронежчини та суміжних губерній, де українці становили більшість, мало вирішуватися населенням цих областей. У. скасовував приватну власність на землю, встановлював 8-годинний робочий день, відміняв смертну кару, оголошував амністію політичним в'язням, проголошував і гарантував демократичні свободи слова, друку, віросповідання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи і житла, а також право на вживання рідної мови. Національні меншини отримали право на створення національно-культурних автономій. Оголошення війни Раднаркомом РСФРР і більшовицька агресія проти УНР стали причиною появи у січні 1918 IV У., який проголошував УНР "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Джерелом державної влади визнавався народ України. Генеральний секретаріат перейменовано на Раду Народних Міністрів УНР У проголошував принцип мирного співіснуваня УНР з сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною. Підтвердив усі демократичні права і свободи, гарантовані попередніми документами Центральної Ради. 3) Документ про створення Української головної визвольної ради, виданий у червні 1944. У. проголошував основною метою діяльності УГВР - створення Української самостійної соборної держави.

С. Білостоцький (Львів).

УНІВЕРСАЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ - акти законодавчого характеру верховного органу влади в Україні, що визначали зміни державно-правового статусу українських земель колишньої Російської імперії у 1917-18. Українська Центральна Рада видала 4 Універсали, за формою подібні до однойменних актів козацьких гетьманів (17-18 ст.).

І Універсал УЦР видала 10(23).6.1917. Документ, зазначаючи невіддільність України від Росії, проголосив автономію України. Законодавчий орган України - Всенародні Українські збори (Сойм), що мали бути обрані всезагальним, рівним, прямим і таємним голосуванням. Зафіксував уповновласнення УЦР очолювати організацію державного ладу автономної України. Виклав основні вимоги, висунуті УЦР до Тимчасового уряду, які було відкинуто останнім: юридичне закріплення автономії України; встановлення при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ, який мав бути обраним УЦР і діяти від імені Центрального російського уряду; передачі частини коштів, що збираються у Центральну казну Росії, на національно-культурні потреби українського народу. Зобов'язав місцеві органи влади до підпорядкування УЦР та до збору з 1(14).7.1917 окремого податку на українську справу, що мав регулярно пересилатись у скарбницю УЦР. Закликав українську громадськість до згоди і порозуміння з громадами інших національностей. Автор І У. - В.Винниченко. Вперше оголошений на Всеукраїнському військовому з'їзді. На підставі І У. 15(28).6.1917 УЦР утворила Генеральний Секретаріат - уряд автономної України.

II Універсал затверджений УЦР 3(16).7.1917. Опублікований українською, російською, єврейською і польською мовами. Зафіксував результати двосторонніх переговорів УЦР з делегацією Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі), що проходили в Києві 28.6.(11.7)-30.6.(13.7).1917. Тимчасовий уряд видав 2(15).7.1917 постанову “Про національно-політичне становище України”, в якій регламентував організацію влади і збройних сил в Україні. В II Універсалі УЦР оголосила, що не має наміру відділяти Україну від Росії та зобов'язувалася не здійснювати самочинно автономії України. Склад УЦР мав доповнитись представниками національних меншин, які проживають в Україні. УЦР зобов'язувалась подати Тимчасовому уряду на затвердження склад нового Генерального секретаріату як найвищого крайового органу управління Тимчасового уряду в Україні та за погодженням з національними меншинами готувати проект закону про автономний устрій для внесення його на затвердження Всеросійських установчих зборів. Представники УЦР при верховних армійських інституціях Росії (військовому міністерстві, Генеральному штабі, Верховному головнокомандувачу) мали брати участь у комплектуванні українських військових частин. II Універсал оголошений на сесії УЦР.

Ill Універсал виданий після жовтневого перевороту в Петрограді 7(20).11.1917. Проголосив Українську Народну Республіку, яка зберігала федеративний зв'язок із Російською республікою. Ill Універсал визначив територію УНР: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і частина Таврії. Приєднання тих земель Курщини, Холмщини, Воронежчини та суміжних губерній, де українці становили більшість, мало вирішуватися населенням цих областей. Універсал ліквідував право приватної власності на землю (з передачею великих землеволодінь без викупу у власність безземельних або малоземельних селян). Встановив на території УНР 8-годинний робочий день. В Універсалі проголошувалося скасування смертної кари, амністія політв'язням, реформа судівництва та національно-персональна автономія для національних меншин (росіян, поляків, євреїв). Вказувалося, що в УНР будуть забезпечені всі демократичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків; недоторканність особи й житла; право вживання місцевої мови в зносинах з установами. Окремим секретарствам Генерального Секретаріату було приписано: здійснювати контроль над виробництвом і розподілом продукції; проробити заходи з упорядкування судівництва та закріплення прав місцевого самоврядування; підготувати законопроект про національно-персональну автономію. Визначено термін виборів до Українських установчих зборів -27.12.1917 та день їх скликання - 9.1.1918. Затверджений на засіданні Малої Ради.

IV Універсал прийнято на засіданні Малої Ради, яке розпочалося 9(22).1.1918. Універсал проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з сусідніми народами. Підтвердив повноваження влади УЦР до моменту скликання Українських установчих зборів. Перетворив Генеральний Секретаріат у Раду народних міністрів та доручив їй продовжувати переговори з Центральними державами і укласти мирний договір. Закликав уряд та громадян УНР дати відсіч більшовикам. Оголосив про цілковитий розпуск постійної армії та організації замість неї народної міліції. Призначив перевибори місцевих органів влади. Встановив термін передачі соціалізованої землі - до початку весняних робіт. Зобов'язав РНМ негайно приступити до відновлення промисловості, з переведенням її на виробництво мирної продукції. Оголосив про державний контроль над банками, найважливішими галузями торгівлі, експортом-імпортом та ціноутворенням, з встановленням монополії на найбільш прибуткову продукцію. Підтвердив усі демократичні свободи, оголошені в III Універсалі, підкресливши право всіх націй УНР на національно-персональну автономію. Питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської держави залишав на розгляд Українських Установчих Зборів. Універсал був офіційно проголошений в останній редакції на засіданні Малої Ради вночі 12(25).1.1918. Опублікований українською, російською, польською і єврейською мовами в газетах та афішах. Положення IV У не були повністю зреалізовані внаслідок повалення влади УЦР і встановлення в Україні режиму гетьмана П.Скоропадського (29.4.1918). Після антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918, наслідком якого стало відновлення УНР, Директорія УНР замість Універсалів практикувала оголошення Декларацій. Тексти Універсалів, подані у працях В.Винниченка, Д.Дорошенка, Іс.Мазепи, П.Христюка, К.Костіва та в ряді ін. видань, е вільно відредаговані й не завжди відповідають оригіналу.

О. Павлишин (Львів).

УНІВСЬКА ДРУКАРНЯ - видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський р-н Львівської обл.). Заснована на базі Львівської друкарні єпископа А.Желіборського, діяла у 1648-99 і 1732-70. Друкувала книги старослов'янською і українською мовами (у т.ч. букварі, твори Ф.Софоновича, К.Ставровецького, україномовне Житіє святого Володимира). Видала також переклади митрополита Досифея Сучавського з старослов'янської на румунську мову. Керівниками У.д. у різний час були відомі українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.

Я. Ісаєвич (Львів).

УРОЧНІ ЛІТА - строк, протягом якого у Московському царстві власники маєтків за посередництвом держави мали право вимагати повернення їм утікачів-селян і вивезених іншими землевласниками кріпосних селян, Царським указом від 24.11(4.12).1597 був установлений п'ятирічний офіційний строк розшуку втікачів і вивезених селян.

Після закінчення цього терміну селяни у випадку неподачі щодо них відповідних позовів підлягали закріпаченню на нових місцях. Указ про У.л. діяв на Чернігово-Сіверщині, яка з 1503-1634 входила до складу Московського царства. Згідно з Уложенням царя Василя Шуйського від 9.3.1607 термін У.л. збільшено до 15 років. У перші роки правління царя Михайла Федоровича діяв п'ятирічний строк розшуку селян-втікачів, але згодом його поступово збільшували. Соборне Уложення 1649 скасувало У.л., що означало остаточне юридичне оформлення кріпосного права у Московській державі.

М. Крикун (Львів).

УРЯД УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ в екзилі 1920—48 - орган державної влади Української Народної Республіки, який після захоплення більшовиками України діяв поза її межами, продовжуючи державницьку традицію та виборюючи державну самостійність українського народу. Після повної окупації України з кін. 1920 Рада Народних Міністрів УНР перебувала на території Польщі. Після припинення існування у серпні 1921 Ради Республіки (діяла з лютого 1921 у Tapнові) представницького органу УНР в еміграції у міжвоєнний період не існувало. Лише влітку 1947 внаслідок порозуміння українських політичних партій, що діяли за кордоном, створено Українську Національну Раду. У цей же період налагоджено діяльність Ради Міністрів України та урядових місій у різних країнах світу, зокрема Франції, Румунії, Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Туреччині. Активна міжнародна діяльність державного центру мала ряд здобутків, а саме: в 1921 Аргентина визнала УНР. У 1924 Головний Отаман та Голова Директорії Симон Петлюра і заступник Голови уряду В.Прокопович, ряд ін. державних діячів УНР переїжджають до Парижа, де прийнято рішення про необхідність збереження існування Уряду УНР.

До 25.5.1926 С.Петлюра виконував функції глави держави - затверджував закони, договори, керівників дипломатичних представництв в ін. державах. У 1926-54 Державний центр УНР в екзилі очолював А.Лівицький. Виконавчим органом Державного Центру була Рада Народних Міністрів, яку в різні періоди очолювали: А.Лівицький (1920-21 і 1922-26), П.Пилипчук (1921-22), В.Протопович (1926-39, 1940-42), О.Шульгін (1939^0), А.Яковлів (1944-45), К.Паньківський (1945-48). Уряд УНР в екзилі діяв через різні міністерства й установи. Внутрішній ресорт очолювали О.Саліковський, О.Лотоцький, М.Ветухів; зовнішньополітичною діяльністю уряду УНР керували А.Ніковський, О.Шульгин. Існував військовий ресорт, який займався вишколом військових кадрів та організацією колишніх учасників збройної визвольної боротьби. Діяльність уряду УНР зосереджувалась у Парижі, Варшаві і Празі. У міжвоєнний період головну увагу в міжнародній діяльності уряд УНР зосередив на підтримці зв'язку з Лігою Націй (неофіційний представник уряду О.Шульгін). Уряд УНР неодноразово звертався з протестами до Ліги Націй проти більшовицької окупації України, порушення прав українського населення в Польщі та Румунії, проти політичного терору та штучного голодомору в УСРР у 1932-33. У вересні 1939 Уряд УНР у Парижі на чолі з В.Прокоповичем і О.Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. У 1941 році, за порозумінням з Президентом УНР А.Лівицьким, отаман Т.Боровець заснував “Поліську Січ”, яка в 1942 діяла під назвою Українська повстанська армія (УПА) і боролася з німецькими військовими частинами та радянськими партизанами.

Уряд УНР сприяв розвитку громадського, наукового і культурного життя українців в еміграції. Зусиллями уряду УНР створено Український науковий інститут у Варшаві, засновано бібліотеку ім.Симона Петлюри у Парижі (1926), Українську Могилянсько-Мазепинську Академію наук (1938). В еміграції започатковано видання урядових періодичних видань - “Український вісник”, пізніше -“Тризуб” (1925-40; гол. ред. В.Прокопович, 1940 - О.Шульгін), а військовим ресортом -журналів “Табор” (1923-39, з перервою; гол. ред. В.Кущ) і “За державність”.

Уряд УНР в екзилі після Другої світової війни діяв у Мюнхені, згодом - у Філадельфії.

Основні зусилля Уряду були спрямовані на консолідацію всіх українських політичних партій, рухів та середовищ. На поч. 1946 почала діяти Контактна Комісія, пізніше було створено Координаційний український комітет. Комітет, у роботі якого взяли участь усі діючі за кордоном українські політичні партії та організації, схвалив резолюцію про необхідність заснування єдиного українського передпарламенту - Української Національної Ради, створеної на основі реорганізації Державного центру УНР в екзилі.

Перша сесія Української Національної Ради відбулася 16-20.7.1948. На ній було схвалено “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного Центру УНР”, який визначив структуру та компетенцію складових ДЦ УНР, а саме: інституції Президента як Голови держави, Української Національної Ради як передпарламенту і Уряду УНР. Всього відбулося десять сесій УНР. 24.8.1992 у Києві в Маріїнському палаці останній Президент УНР в екзилі М.Плав'юк, відповідно до рішення надзвичайної сесії Української Національної Ради (14-15.3.1992), передав Грамоту, Заяву, Президентську Відзнаку (клейнод гетьмана І.Мазепи), Президентську печатку і прапор першому всенародне обраному Президентові України Л.Кравчуку. Після цієї церемонії було заявлено про припинення діяльності ДЦ УНР в екзилі, що функціонував згідно з постановами Трудового Конгресу України. Правовою базою створення та діяльності Уряду УНР в екзилі були “Закон про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” від 12.11.1920 та схвалений на першій сесії УНРади 16-20.7.1948 “Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного центру УНР”.

Керівниками Державного центру УНР в екзилі у післявоєнний період були: Степан Витвицький-Президент УНР в екзилі (1954-65); Микола Лівицький - Президент УНР в екзилі (1967-89); Микола Плав'юк - Президент УНР в екзилі (1989-92). Обов'язки Голови У. УНР в екзилі виконували: Іс.Мазепа (1948-51,1951-52), С.Баран (1952-53), Спи-ридон Довгаль (1954, 1969-72), Симон Со-зонтів (1954-57), Атанас Фіголь (1967-69), Василь Федорончук (1972-74), Теофіль Леонтій (1974-80), Ярослав Рудницький (1980-89), Іван Самійленко (1989-92).

Т. Андрусяк (Львів).

УСАТІВСЬКА ГРУПА (сатівська група, усатівський тип трипільської культури; серед. Ill тис. до н. е.) - бл. 50 поселень, курганних та ґрунтових могильників, залишених пізньотри-пільськими общинами, які переселилися ї південної частини Середнього Подністров'я (Північна Молдова) в Північно-Західне Причорномор'я і змішалися зі східним степовим кочовим та західним осілим населенням (культура Чернавода). Назва походить від с. Усатове поблизу Одеси, де розташовані поселення, два курганних й два грунтових могильники. Північна межа території усатівсько-го населення проходила південніше сучасних міст Ясси, Кишинів, Первомайськ, на заході вона обмежена пониззям Дунаю і Пруту, на сході - Південного Бугу. Досліджували пам'ятки У.г. М.Болтенко, О.Лагодовська, Е.Патокова та ін. Поселення (Усатове, Маяки, Граденіце та ін.) мають укріплений характер, розташовані на високих мисах плато, захищені з доступного боку ровами, валами й, можливо, дерев'яними загорожами на них. На поселенні в Усатовому відкрито залишки наземних і заглиблених жител, а також кам'яні споруди (т. зв. кам'яні коридори) культового призначення. На поселеннях знайдено знаряддя праці з кременю (ножі, скребки, свердла, наконечники стріл та ін.), кісток тварин (мотики, прикраси). У похованнях виявлено близько 70 виробів із міді (сокири, долота, ножі, шила, кинджали, скроневі кільця, про-низки тощо), більшість яких, як вважають дослідники, були виготовлені на місці. Кинджали за складом металу і технологією виготовлення близькі до аналогічних виробів з Анатолії. Посуд усатівців поділяється на дві групи: кухонний (глина містить домішку товчених черепашок) та столовий, поверхня якого заполірована, прикрашена коричневим розписом та штамповим орнаментом, заповненим білою крейдяною пастою. З ін. глиняних виробів виявлено схематичні маленькі статуетки жінок на кубічних підставках і типові для Трипілля жіночі фігурки. Усатівське населення займалося скотарством, різними ремеслами, обміном із сусідами. Судячи з кількості речей у похованнях, основу соціального життя становили патріархальні сім'ї, які володіли різною кількістю майна. Небіжчиків усатівці ховали в ґрунтових могильниках і під насипами курганів. Їх ховали в скорченому положенні в ямах, перекритих кам'яними плитами. Під час спорудження курганів використовувався вапняк. У деяких усатівських курганах простежувались кам'яні площадки (кромлехи), вертикальні плити, що свідчать про існування складних релігійних вірувань. Могильники займали площу 2,5-5 га. В усатівських курганах досліджено 44 поховання.

М. Пелещишин (Львів).

УСПЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (1902 - 1940) - радянський державний діяч, народний комісар внутрішніх справ УРСР. Н. у Тульській губ. 31917- секретар комітету бідноти Суходольського волосного виконкому. З 1920 працював у ЧК. У 1927-37 обіймав посади уповноваженого представника ОДПУ на Уралі, заст. начальника УДПУ-НКВС у Московській обл., начальника УНКВС по Оренбурзькій обл., коменданта Кремля. З січня по жовтень 1938 - нарком внутрішніх справ УРСР. У період перебування У. на цьому посту відбувались найбільш масові політичні репресії проти української інтелігенції, національне свідомих українців. У жовтні 1938 У, передбачаючи свій близький арешт, імітував втоплення у Дніпрі і перейшов на нелегальне становище. Незабаром був заарештований і розстріляний.

І. Підкова (Львів).

“УСТАВА НА ВОЛОКИ” 1557 - правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні - у Кременецькому повіті, Ратненськомуі Ковельському староствах на Волині.

За “У.на в.” всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки - волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. “Волочна поміра” проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір - дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком.

“У. на в.” збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості грунту. Всі землі поділялись на добрий грунт, середній грунт, поганий грунт і дуже поганий - пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

За “У. на в.” безпосереднє управління фільварком здійснював “двірник”, котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. “У. на в.” визначала терміни сплати податків підданими - від 21.11. (св. Михайла)до6.12. (св. Мартина). Відспла-ти податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням “волочної поміри” здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм “У. на в.” Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 “У. на в,” забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

“Волочна поміра” зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці. У другій пол. 16 ст. волочна система була розповсюджена і на приватновласницькі та церковні землі.

С. Білосіпоцький (Львів).

УСТИМОВИЧ МИКОЛА ІЛЛІЧ (17.1.1866-1918)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Закінчив Оренбурзьку військову гімназію, офіцерські курси (екстерном) при штабі Туркестанського військового округу (1888). Учасник російсько-японської війни 1904-1905. З 1908-командир 1-го Заамурського залізничного батальйону, підполковник. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Південно-Західному фронті. 3 1917 - старший ад'ютант штабу Київського військового округу. Після проголошення незалежності України служив у Вільному Козацтві. З травня 1918 -командувач власного конвою гетьмана П.Скоропадського (дві піші та одна кінно-кулеметна сотні, всього-588 козаків). Загинув у 1918.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

УСТИМОВИЧ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (Сахно-Устимович; 1863 - 1918)- український державний діяч періоду Гетьманату. За фахом - інженер-технолог. Належав до монархічної організації “Українська народна громада”, яка виступала за встановлення в Україні режиму сильної особистої влади і підтримувала прихід до влади гетьмана П.Скоропадського. Після встановлення влади гетьмана П.Скоропадського 29-30.4.1918 У. очолював уряд Української держави - Раду Міністрів. Підписав разом з П.Скоропадським “Закон про тимчасовий державний устрій України”. Після відмови УПСФ взяти участь у формуванні уряду подав у відставку. Загинув підчас антигетьманського повстання у кін. 1918.

УСТИЯНОВИЧ КОРНИЛО МИКОЛАЙОВИЧ (1839 - 22.7.1903) - український художник, письменник. Н. у с. Вовкові (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Син українського письменника М.Устияновича. Мистецьку освіту здобув у Відні, де у 1858-63 навчався в Академії образотворчого мистецтва. Подорожував по Галичині та Буковині; у 1867 побував у Петербурзі, 1872 - у Києві. У 1882-83 редагував та ілюстрував сатирично-гумористичний часопис “Зеркало” (виходив у 1882-86; у 1884-85 під назвою “Нове Зеркало”), що видавався у Львові і був спрямований проти ідеології москвофільства. Автор монументальних розписів на релігійні теми-“Христос перед Пілатом” (1880), “Мой-сей” (1887), “Хрещення Руси”, “Володимир Великий”, “Св. Ольга”, численних ікон, іконостасів тощо. Створив низку історичних полотен (“Василь Теребовельський”, 1866; “Козацька битва”, 1890; “Літописець Нестор”, 1901; “Шевченко на засланні” та ін.), пейзажів (“Дзвіниця”, “Морський пейзаж”, “Чорне море”, “Скит Манявський”, “Пейзаж з хрестом”), портретів (Т.Реваковича, А.Вахнянина, Ю.Лаврівського та ін.), жанрових картин, в яких змалював життя селян (“Бойківська пара”, “Гуцул”, 1891). Перші літературні спроби У. відносяться до 1861. Спочатку писав язичієм, з 1872 - українською народною мовою. У.- автор історичних поем “Іскорос-тень”, “Вадим”, “Святослав Хоробрий”, трагедій і драм “Олег Святославович, кн. Овруцький”, “Ольга”, “Ярополк” та ін. Деякі з творів У. ставились на сцені Театру “Руської бесіди” у Львові. І.Франко, критикуючи твори У. за порушення історичної достовірності та риторичність, одночасно відзначав їх багату й чисту мову та “немалий талант” автора.

УСТИЯНОВИЧ МИКОЛА (псевд.-Дротар, Николай з Николаева, Николай син Николая; 7.12. 1811 - 3.11.1885) - український поет, прозаїк, громадський діяч. Н. у м. Миколаєві (тепер Львівська обл.). Здобув гімназійну освіту (1832-30). Навчався у Львівському ун-ті та греко-католицькій духовній семінарії (1832-37; з перервою). У студентські роки був близький до “Руської трійці”, згодом спадкоємець і популяризатор її ідей. У 1836 написав перший вірш народною мовою (елегію в пам’ять про галицького освітнього діяча) “Слеза на гробі Михайла барона Гарасевича”, що й зблизило його з М.Шашкевичем. Був священиком у с. Вовкові (побл. Львова), Славську та Сучаві (Буковина). Вражений кампанією проти народної мови до 1846 майже нічого не писав. У 1847 в альманасі “Вінок русинам на обжинки” надруковано кілька поезій У. Пізніше його твори часто з'являються на сторінках перших українських періодичних видань у Галичині (“Зоря Галицька”, “Галичо-Руський Вісник”). Під час революції 1848-49 в Австрійській імперії активно включився у громадське життя краю, плідно займався літературною роботою. У поетичних творах того періоду відчутні національні й соціальні мотиви, любов до рідної карпатської природи, знання фольклору. У жовтні 1848 У. був одним з ініціаторів проведення 1 з'їзду українських діячів науки, освіти і культури у Львові (див. Собор руських учених), на якому закликав розвивати традиції М.Шашкевича і Т.Шевченка. У 1849-50 - редактор урядової україномовної газети “Галичо-Руський Вісник”, у 1861-66 -посол Галицького сейму. Автор бл. 80 поезій і 6 повістей. Серед віршів: “Руслану-Маркіяну Шашкевичу в день імені його”, “Згадка за Маркіяна Шашкевича”, “До Перемишлян”, “До “Зорі Галицької”, “Руська думка”, “Народний дім”, “Наддністрянка”. Історичні сюжети відображено у патріотичних віршах “Похід Русі на Царгород” (1907), “Хрещення великої княгині Ольги”, “Могила Святослава”, “Смерть князя Романа під Завихос-том в літо 1205”, “Княгиня Романова”, “Святоубийство князів Ігоровичів у Галичині”, “Віче в Києві”, “Здвиг”, “Стичка на Половецькім полі”, “Битва над Калкою”, “Київ” та ін. У. належить заслуга у становленні художньої прози на західноукраїнських землях. В основі його повістей “Месть верховинця. Повіска з правдивого случаю” (1849-50), “Страсний четвер. Повість верховинська, з місцевих поговорок” (1852) лежить фольклорно-етнографічний матеріал. У 1850 роках на сторінках галицької періодики друкувалися уривки з першої завершеної поеми нової української літератури у західноукраїнських землях - “Путь на полонину”. Алегоричний образ “путі” у творі У. символізував історичний поступ українського народу до кращого майбутнього. Велику популярність здобула здійснена У. переробка п'єси Ю.Коженьовського “Карпатські горці” (під назвою “Верховинці”), пісні з якої (“Верховино, світку ти наш”, “Гей, браття опришки”) стали народними. У численних газетних публікаціях обстоював народну мову як основу літературної. У статті “Молода Русь” (“Зоря Галицька”, 1850) дав короткий нарис національного відродження українців Галичини і визначив провідну роль у ньому “Руської трійці” та М.Шашкевича. Перекладав з польської, чеської, латинської, російської, хорватської, німецької. Автор перекладу фрагменту Вергілієвої “Енеїди”. У 1860 роках зблизився з москвофілами. У 1870 переїхав зі Славська на Буковину, у Сучаву (тепер Румунія), де і помер. Залишив цінні спогади “Відродження Галицької Русі і Маркіян Шашкевич” (1880). Вважається автором віршованої автобіографії “Вспомини” (1884).

Р. Крохмальний, Ф. Стеблій (Львів).

УСТИЯНОВИЧ ОСИП (рр. н. і см. невід.) - український політичний діяч у Галичині першої чв. 20 ст. За фахом - залізничник. Член Української соціал-демократичної партії. В 1918 увійшов до Тимчасового організаційного комітету УСДП, метою якого було відновлення діяльності партії, що була фактично призупинена у роки Першої світової війни. Делегат від Галичини на з'їзді залізничників Австрії (вересень 1918). У кін. 1918 обраний від м. Станіслава (тепер Івано-Франківськ) до Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР 1918-19. Входив до складу секретаріату УНРади, член комісій суспільної опіки та комунікацій. Один з організаторів та лідерів Селянсько-робітничого союзу, відповідальний редактор його друкованого органу - газети “Республиканець” (лютий-травень 1919). У травні 1919 головував на обласній конференції українських залізничників у Станіславі. У квітні-серпні 1920 - член Галоркому КП(б)У. З 9.8.1920 У- голова повітового ревкому в Заліщиках, працівник секретаріату Галревкому. Намагався залучати до співпраці з радянською владою авторитетних місцевих громадських діячів, за що був критикований В.Затонським. 4.9.1920 призначений тимчасово виконуючим обов'язки коменданта Галревкому. Подальша його доля невідома.

О. Павпишин (Львів).

УСТЬ-ДУНАЙСЬКЕ БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - козацьке військо, сформоване у Південній Бессарабії у 1806 (затверджене царським указом від лютого 1807). В обстановці підготовки до нової війни з Туреччиною російський уряд, маючи потребу у військових контингентах, у грудні 1806 розпочав організацію козацького війська, до складу якого дозволялося набирати чорноморських козаків, інші категорії українського населення, що проживали в Бессарабії, Молдові та Волощині. Створення війська було розраховане і на залучення козаків Задунайської Січі. Внутрішній устрій У.-Д.Б.к.в. нагадував устрій Запорозької Січі. Центральним органом управління був Кіш, який очолював кошовий отаман. В У.-Д.Б.к.в. запроваджено колишні старшинські посади. Військо поділялося на курені, на чолі яких стояли курінні отамани. Кошовий отаман одержував ознаку влади - пернач, військовий прапор і військову печатку. Кошовий отаман і старшина призначались урядом, а не обирались козаками. У військовому відношенні військо підпорядковувалося російському командуванню. Першим кошовим отаманом став елисаветградський поміщик Іван Підлесецький, згодом -Хома Бучинський. На серед, липня 1807 у У.-Д.Б.к.в. налічувалось понад три тисячі козаків. Під час російсько-турецької війни 1806-12 козацькі відділи брали активну участь у військових діях проти турецьких військ на Дунаї: несли розвідувальну і сторожову службу, брали участь в облозі Ізмаїла, бойових операціях в Тульчі, Ісакчі, Браїлові, штурмі турецьких укріплень на дунайських островах. Поширення серед українського населення чуток про створення “нової Січі” призвело до масового руху селян-кріпаків на придунайські землі за “козацькою волею”. Це викликало занепокоєння у царського уряду, і 20.7.1807 Олександр 1 видав наказ про припинення формування війська. У місце розташування війська прибула спеціальна військова експедиція, яка мала заарештувати селян-втікачів і повернути їх власникам, а колишніх задунайських і чорноморських козаків переселити на Кубань. У цих умовах частина устьдунайців перейшла на Задунайську Січ, а переважна більшість козаків розійшлася і осіла в придунайських степах. У 1828 у зв'язку з новою російсько-турецької війною уряд відновив у Південній Бессарабії козацькі формування під назвою Дунайське козацьке військо. До його складу увійшли: колишні устьдунайці, задунайські козаки, що оселилися в Бессарабії до 1828, російські відставні солдати та волонтери з Балканських країн. Військо складалося з двох шестисотенних кінних полків. Служба тривала ЗО років. Полки охороняли кордони по Дунаю, Пруту та по Чорноморському узбережжі, несли гарнізонну службу в Ізмаїлі і Акермані. Під час Кримської війни 1853-56 дунайці брали участь в боях у Добруджі, на Кавказі. У квітні 1854 обороняли Одесу від нападу англо-французької ескадри. В 1856 військо було перейменоване у Новоросійське козацьке військо. В адміністративному і військовому відношеннях підлягало новоросійському і бессарабському генерал-губернатору. Місцеве керівництво здійснювало військове правління на чолі з наказним отаманом, якого призначав уряд. Серед найбільш відомих отаманів були генерал-майор С.Василевський, генерал-лейтенант О.Шостак, генерал-майор І.Гангардт. Козаки обирали лише станичні правління. У 1868 військо складалося з 10 станиць і хуторів (південна частина теперішньої Одеської обл.) з населенням 13141 особи і мало в користуванні 56 тис. десятин землі. Козаки займались землеробством і скотарством. Військо мало свій шпиталь та військове училище. У зв'язку з невдоволенням козаків важкою військовою службою та зловживаннями старшини у 1842-45, 1849, 1855, 1858 відбувалися виступи за “вихід з війська”. Згідно з царським указом від 3( 15). 12.1868 Новоросійське козацьке військо ліквідовувалось, рядові козаки переводились на становище селян-власників.

О. Бачинська (Одеса).

УХОДНИКИ-у 15-16 ст. люди із пограничної зі степом смуги українських земель (Канівщини, Черкащини, Київщини, Брацлавщини), які, об'єднавшись у ватаги, йшли на Середнє і Нижнє Подніпров'я для ведення сезонного промислу. Осідали на “уходах” - у гирлах річок, на захищених від несподіваних нападів місцях, будували тимчасові житла і приміщення для зберігання продуктів промислу. У. полювали на звірів і птицю, ловили і в'ялили рибу, добували мед з лісових бортів, випарювали сіль на солоних озерах і лиманах, виварювали селітру на майданах. Деякі У. не поверталися назад після завершення промислового сезону, а влаштовували свої хутори, пасіки, засновували слободи. “Уходи” як тимчасові поселення зафіксовані в урядових люстраціях (періодичні описи державних маєтностей) у серед. 16 ст. На чолі ватаги У. стояв виборний отаман. Відпускаючи ватаги У. на промисли, черкаські і каневські старости зобов'язували їх виконувати функції сторожової варти в степу. У разі необхідності такі ватаги вступали у боротьбу з невеликими загонами татар, перешкоджали їхньому просуванню у глиб українських земель, відбивали у них ясир і награбоване майно, попереджали старост про наближення татарської орди. У. були одним з основних джерел формування козацтва до серед. 16 ст.

Г.Швидько (Дніпропетровськ).

УШАКЕВИЧ ВАСИЛЬ (рр. н. і см. невід.) - український гравер другої пол. 17 ст. Жив у Львові. У 1662-70 - вчитель (дидаскал) школи Успенського братства, керував шкільним хором. Відомі гравюри датовані 1662-67. Зареєстровано 18 видань 1663-1708 з гравюрами У, що вказує на довготривале використання його дошок. Ілюстрував видання друкарні Успенського братства: “Тріодь цвітна” (1663), “Тріодь пісна” (1664), “Апостол” (1666), “Євхологіон” (1668)та “Тріодь цвітна”, видана в друкарні Михайла Сльозки (1666-67). Серед гравюр - титульні аркуші (“Апостол”, “Требник”), цілосторінкові композиції (апостоли Петро, Яків, Павло), невеликі за розміром однофігурні ілюстрації та сюжетні композиції “Вигнання з раю”, “Ноїв ковчег”, “Страшний суд” (“Тріодь пісна”). Гравюр У, виконаних після 1670, не виявлено. У виданнях, починаючи від “Служебника” (1681), використовуються гравюри У. 1660 років.

О. Лильо (Львів).