КАРАЗИН ВАСИЛЬ НАЗАРОВИЧ [30. 1(10.2.). 1773 - 4(16). 11.1842] - український вчений, винахідник, громадський діяч. Н. у Кручику Богодухівського повіту на Харківщині. Навчався у Харківському приватному пансіоні та Гірничому корпусі (інституті) в Петербурзі. З ініціативи К. було засновано Харківський університет (1805) та створено філотехнічне Товариство (1811-18) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Неодноразово активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії. В 1820-21 за критику існуючого суспільного ладу був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку. Помер у Миколаєві, де і похований. К. автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін. Йому належать бл. 60 наукових праць. У Харкові К. встановлено пам'ятник.

КАРАЇМОВИЧ ІЛЛЯШ [р. н. невід. - п. 24.4(4.5).1648] - козацький старшина. В 1634 -наказний гетьман козацьких військ на Сіверщині під час війни з Москвою. У 1637 - полковник переяславський, з 1646 - військовий осавул реєстрових козаків. Учасник переговорів у 1646 представників козацької старшини з польським королем Владиславом IV Вазою у Варшаві. У квітні 1648 разом з І.Барабашем очолював загін реєстрового війська, що був відправлений М. Потоцьким для придушення повстання на Запорізькій Січі під проводом Б. Хмельницького. Коли загін, що плив на байдаках вниз по Дніпру, прибув під Кам'яний Затон (тепер с. Дніпровокам'янка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) реєстровці підняли повстання, яке очолили Ф. Джалалій і черкаський сотник Б. Товпига. Повсталі скликали так звану Чорну раду, на якій вирішили приєднатися до війська Б. Хмельницького. К., І.Барабашата їх прихильників 24.4.(4.5).1648 було вбито (втоплено у Дніпрі), а реєстрові козаки 2(12).5.1648 з'єдналися під Жовтими Водами з повстанським військом (див. Жовтоводська битва 1648).

КАРБОВАНЕЦЬ - 1) Українська назва рубля Російської імперії, що поширилася з другої пол. 18 ст. Назва походить від насічок-карбів, що поміщалися на гурті (боковій стороні) монет замість відповідних написів; 2) Грошова одиниця Української Народної Республіки. Рішення про випуск перших грошових знаків номіналом 100 К. було прийнято Українською Центральною Радою 19.12.1917. Вони були видруковані в одній з друкарень Києва і з'явилися на грошовому ринку вже 24.12.1917. Це були перші грошові знаки, на яких поміщено зображення державного герба України - тризуба та написи українською мовою. Одночасно на банкнотах цієї емісії бачимо написи російською, єврейською та польською мовами. Після встановлення законом УНР від 1.3.1918 нової грошової одиниці - гривні К. став дорівнювати 2 гривням. В обігу знаходилися знаки номінальною вартістю 10, 25, 50, 100, 250, 1000 К. У їх проектуванні брали участь відомі українські графіки Г.Нарбуг, І.Мозалевський, Ф.Красицький та ін. 3) Українська назва російських та радянських рублів, які були запроваджені після встановлення в Україні радянської влади.

КАРДИНАЛ - найвищий (після Папи Римського) духовний стан у католицькій церкві, К. обіймають вищі церковні посади, є найближчими радниками і помічниками Папи в управлінні церквою. Призначаються Папою Римським. З числа К. на конклаві (зборах колегії К.) обирається Папа Римський. Згідно з постановою 1586 Папи Сікста V число К. не повинно було перевищувати 70 (6 кардиналів-єпископів, 50 кардиналів-священиків, 14 кардиналів-дияконів). На сьогодні у католицькій церкві нараховується бл. 150 К. Частина К. живе у Римі (К. курії), де очолюють центральні органи Ватікану. В 1970 Папа Павло VI постановив, що К., які досягли 75 років, вихо­дять на пенсію зі збереженням сану, а з 80 років не можуть входити до складу римської курії і брати участь у виборах Папи, 3 українців К. були: митрополит Київський Ісидор (15 ст.), митрополити Львівські М.Левицький, С.Сембратович, Й. Сліпий. Сьогодні титул кардинала має глава Української Греко-Католицькоі Церкви митрополит М. І.Любачівський.

КАРЛ І (17.8.1887 - 1.4.1922) - імператор Австрії і король Угорщини (під ім'ям Карл IV; 1916-18). Походив з династії Габсбургів. За правління К. І Австро-Угорська імперія як член Четверного союзу продовжувала брати участь у Першій світовій війні 1914-18. За К. І Австро-Угорщина 19,1.(1.2.)1918 визнала незалежність України і 27.1(9.2)1918 уклала разом з іншими членами австро-німецького блоку Берестейський мир 1918. Уряд К. І не виконав таємної статті договору про виділення української частини Галичини і Буковини в окремий коронний край у складі імперії, а 4.7.1918 анулював цю таємну угоду. За правління К. І в листопаді 1918 на західноукраїнських землях відбулася національно-демократична революція, що завершилася утворенням Західно-Української Народної Республіки (див. Листопадове повстання 1918). Під час революції K.I був змушений 11.11.1918 зрек­тися влади в Австрії, а 13.11 - в Угорщині. 3.4.1919 австрійський парламент позбавив династію Габсбургів права на престол. У квітні і жовтні 1921 намагався здійснити державний переворот в Угорщині. Інтернований Антантою на о. Мадейру, де й помер.

КАРЛ Х ГУСТАВ (8.11.1622 - 13.2.1660) -шведський король (1654-60). З 1648 - генералісімус шведської армії. В 1654 вступив на престол після зречення своєї двоюрідної сестри Христини. 30.10.1654 прийняв перше українське посольство на чолі з Д.Греком, який за дорученням Б. Хмельницького представив план створення антипольської коаліції (Україна, Швеція, Семигород, Бранденбург, Молдавія і Волощи­на). У 1655-60 вів війну з Польщею. Влітку 1655 шведські війська зайняли Познань і Варшаву, а на поч. жовтня - Краків. У 1656 московський цар оголосив війну К. Х Г., що призвела до тривалого протиборства Швеції та Московської держави. В 1656-57 вів активні переговори з Б, Хмельницьким про утворення українсько-шведського воєнного союзу, проте передчасна смерть гетьмана не дозволила реалізувати ці плани. Підтримував союзницькі відносини з гетьманом І.Виговським. За К. Х Г. в жовтні 1657 було укладено у Корсуні українсько-шведський договір 1657. Воєнні операції військ К. Х Г. у 1655-60 значно розширили шведські володіння на Балтиці.

КАРЛ XII [17(27).6,1682 -30.11(11.12).1718] - король Швеції (1697-1718), визначний полководець. Син Карла XI. Спираючись на економічну і політичну могутність Швеції, маючи в розпоряджені першокласну для того часу армію і флот, вів війни проти Данії, Польщі, Московської держави, Саксонії. Його основна діяльність була пов'язаназ керівництвом шведською армією під час Північної війни 1700-21. На поч. війни примусив капітулювати Данію (1700), розгромив московську армію під Нарвою (1700) і, завдавши поразки польсько-саксонським військам, всту­пив на територію Польщі і Саксонії. Змусив Августа II Фрідріха укласти Альтранштадський мир 1706, за умовами якого останній зрікся престолу на користь С.Лещинського. В 1705-08 вів через С. Лещинського таємні переговори з гетьманом І.Мазепою про умови участі України в антимосковській каоліції. Влітку 1708 50-ти­сячна армія К. XII розпочала бойові дії проти московських військ у Білорусії. 21.9.1708 шведські полки на чолі з К. XII, за попередньою домовленістю з гетьманом, вступили на територію Ліво­бережної України (в р-ні с. Дрокова на Стародубщині). 28.3(8.4). 1709 К. XII уклав з гетьманом І.Мазепою та кошовим отаманом К.Гордієнком шведсько-український союзний договір. За умо­вами його К. XII визнавав Україну незалежною державою і зобов'язувався надати допомогу українському уряду в боротьбі проти московських військ на території України. 27,6(8.7).1709 шведська армія під командуванням К. XII зазнала поразки у Полтавській битві 1709 і змушена була разом з І.Мазепою відступити на турецьку територію у м. Бендери. Після смерті І.Мазепи (1709) К. XII уклав союз з новообраним гетьма­ном П.Орликом та кримським ханом для спільної боротьби проти Московського царства. 5(16).4.1710 К. XII підтвердив акт обрання гетьманом П. Орлика і договір між ним і Військом Запорізьким (див. Конституція П. Орлика 1710) та як “протектор України” проголосив себе гарантом безпеки і державної незалежності України. В 1710-13 робив спроби організувати спільний шведсько-турецько-український похід проти Московського царства. В 1715 повернувся до Швеції, де намагався створити нову армію і продовжити війну. В 1716-18 спробував захопити Норвегію, яка належала Данії. Загинув під час облоги норвезької фортеці Фрідріхсгалле.

КАРЛОВИЦЬКИЙ КОНГРЕС 1698-99 - міжнародний конгрес, який відкрився в жовтні 1698 у Карловицях (Словенія). Скликаний для укладення мирного договору між державами, що входили до “Священної Ліги” (Австрія, Венеція, Московія і Польща) і Османською імперією. К.к. передував ряд тяжких воєнних поразок Османської імперії, у т.ч. повний розгром турецьких військ у 1683 під Віднем, в якому значну роль відіграли українські козаки. Посередниками на конгресі виступали представники Англії і Голландії. Між Московією та іншими членами Ліги виникли гострі суперечності, що перешкодили укладенню спільного договору союзників з Ту­еччиною. У січні 1699 на К.к. було підписано окремі мирні договори Польщі (16.1.1699), Австрії і Венеції (26.1.1699) з Османською імперією. Московська держава 24.1.1699 уклала з Туреччиною перемир'я на 2 роки. За умовами цих договорів до Польщі відійшли Поділля і частина Правобережної України, Австрія одержувала Центральну Угорщину, Трансільванію і майже всю Словенію; Венеція - Морею, о-ви архіпелагу, фортеці у Далмації. За Московщиною залишався Азов, здобутий під час Азовських походів 1695-96.

КАРМАТАНЯНЦ ЙОВГАННЕС (Муратович Іван; рр. н. і см. невід.) - вірменський книгодрукар 17 ст., що працював в Україні. Н. у м. Бітлісі (тепер Туреччина). На поч. 17 ст. оселився у Львові, де 1616 заснував першу в Україні та четверту в світі вірмерську друкарню, що діяла до 1619. В 1616 видав “Сагмос і Давіт” (“Псалтир Давида”) вірменською мовою, 1618 “Альгіш Бітікі” (“Молитовник”) - єдину в світі друковану книгу кипчацькою мовою вірменським шрифтом. Друкарня К., незважаючи на короткочасність існування, відіграла помітну роль у культурному житті вірменських колоній в Україні. 

Я. Дашкевич (Львів). 

 

КАРМЕЛІТИ - члени католицького монашого чину, заснованого у другій пол. 12 ст. у Палестині. Перша чернеча община К. була заснована бл. 1156 хрестоносцем Бертольдом на г. Кармель (звідки і назва чину). В 1226 статут чину був затверджений Папою Григорієм III. У 1238 К. перемістилися до Європи, де заснували значну кількість монастирів. У 1245 або 1247 Папа Інокентій IV надав К. права жебруючого ордену. У 1451 у Франції виник жіночий чин кармеліток. У 16 ст. чин розділився на дві гілки - К. і К. босих. У 17-18 ст. монастирі К. були в багатьох містах України - Кам'янці-Подільському, Барі, Бердичеві, Дрогобичі, Львові, Перемишлі. Із входженням українських земель до складу Російської імперії монастирі К. ліквідовувалися. В 1970-х рр. чин К. налічував бл. 27 тис. ченців і черниць.

КАРМЕЛЮК (Кармалюк) УСТИМ ЯКИМОВИЧ [27.2(10.3).1787-10(22). 10.1835] -український національний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі проти національного і соціального гніту в першій пол. 19 ст. Н. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с.Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінницької обл.) у селянській сім'ї. В 1812 К. за бунтарські дії був відданий поміщиком Пигловським у солдати. В 1813 разом з Д. Хроном втік з уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. В 1814 очолив повстанський рух проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У 1830-35 селянський рух під проводом К. охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії і Київщини. У повстанському русі брали участь бл. 20 тис.чол. Протягом 23 років боротьби повстанські загони на чолі з К. здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші і майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 створив т.зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Дережнянського р-ну Хмельницької обл.). К. чотири рази заарештовували, засуджували до каторжних робіт і засилали до Сибіру. Але кожного разу він втікав, повертався на Поділля і знову очолював повстанський рух. 10(22).10.1835 К. був убитий із засідки шляхтичем Рутковським у с. Шляхові Коричинці на Хмельниччині. Похований К. у Летичеві (тепер Хмельницька обл.). Образ народного месника відобразили у своїх творах М.Старицький, Марко Вовчок, В. Кучер та ін. Т. Шевченко назвав його “славним лицарем”. 

М.Ерстенюк (Львів).

 

КАРПАН СТЕПАН (1906 - 28.7.1934) - член Організації Українських Націоналістів. Н. у с.Городища Королівські на Львівщині. 23.3.1934 вбив коменданта польської поліції Т. Врубеля, який намагався завербувати його таємним агентом і отримувати від нього інформацію про діяльність та плани ОУН. Засуджений до смерт­ної кари. Польські власті не дозволили дружині К. попрощатися з чоловіком перед його смертю. 28.7.1934 К., попрощався з капеланом доктором Липським та своїм оборонцем і, не дозволивши зав'язати собі очі, прийняв смерть через повішення.

“КАРПАТСЬКА СІЧ (Організація Національної Оборони “Карпатська Січ”) - Збройні Сили Карпатської України, які були сформовані у лис­топаді 1938 із загонів Української Національної Оборони. В 1919-39 Закарпаття входило до складу Чехо-Словаччини на правах автономної територіальної одиниці під назвою Підкарпатська Русь. Проте відносна політична свобода не могла підмінити прагнення карпатських україн­ців до створення національної держави і воз­з'єднання всіх українських земель. У 1930-Х рр. політичні партії і громадські організації вели активну боротьбу за встановлення на закар­патських землях української державності. Намагаючись не допустити розгортання українського національно-визвольного руху і з метою дестабілізації економічної І політичної ситуації, угорські і польські спецслужби заслали на територію Закарпатської України диверсійно-терористичні групи. В 1938 на Закарпатті діяло бл. 20 угорських воєнізованих загонів (“рондьош гарді”), що нападали на українські села, приміщення громадсько-політичних організацій у містах, руйнували мости, тероризували українське населення. За цих умов 4.9.1938 в Ужгороді за ініціативою Організації Українських Націоналістів відбулися збори делегатів від української молоді всього Закарпаття, на яких було утворено напів­військову організацію Українську Національну Оборону (УНО). До складу проводу УНО увійшли В.Івановчик (голова; з жовтня - С.Росоха), І.Рогач (заст. голови), С.Росоха (секретар), Л.Климпуш, Ю.Шпилька, І.Коперльос, Ю.Ставинець, В.Щадей, Л,Чешок і В.Деха. До проводу входили також представники від кожного повіту. Військовий штаб УНО очолювали полк. Аркас, полк. Стефанів, сотн. Клименко. Незабаром у великих селах і містах Карпатської України відділи УНО налічували від 500 до 1000 членів. Найбільшою проблемою для. УНО був брак зброї, яку треба було здобувати в угорських і польських диверсійних банд. На поч. листопада 1939 УНО була реорганізована в Організацію Національної Оборони “Карпатська Січ”. Управління “К. С.” здійснювала Головна Команда. До її скла­ду увійшли Д. Климпуш - комендант, І.Роман -заступник, І.Рогач - генеральний писар, С.Росоха - зв'язковий старшина з урядом Карпатської України. Начальником Генерального штабу було призначено полк. М.Колодзінського. Члени “К.С.” були розподілені у гарнізони, де проводили вишкіл молоді. Частина січовиків несла службу в поліції або прикордонній сторожі, ведучи бо­ротьбу з угорськими або польськими диверсійними групами, “К.С.” проводила активну культурно-просвітницьку роботу серед населення та видавала тижневик “Наступ” (ред. С. Росоха). Загони “К.С.” постійно поповнювалися добро­вольцями, вихідцями з інших українських земель (Галичини, Буковини, Наддніпрянської України), які прагнули допомогти Карпатській Україні збудувати власну армію. Після проголошення новообраним парламентом 15.3.1939 незалежності Карпатської України (14.3.1939 А. Волошин від імені уряду проголосив Карпатську Україну незалежною державою) “К.С.” стала національними Збройними Силами. 15.3.1939 президент А.Волошин призначив військовим міністром С.Клочурака, а головнокомандуючим військами Карпатської України - С.Єфремова. Однак проти утворення української держави на Закарпатті рішуче виступила Угорщина і Польща. В ніч з 13 на 14.3.1939 Угорщина, попередньо узгодивши свої дії з гітлерівською Німеччиною, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Частини “К.С.” протягом 14-15.3. стримували наступ переважаючих сил противника (бл. 40 тис. солдат і офіцерів) по лінії Перечин-Середнє-Іршава-Севлюш-Королево. Проте, незва­жаючи на героїчний опір січовиків, 16.3.1939 угорська армія захопила Хуст, а 18.3. окупувала більшу частину території Закарпатської України. У кін. березня все Закарпаття було повністю загарбане Угорщиною. На окупованій території продовжували вести боротьбу партизанськими методами окремі підрозділи “К.С.”. Особливо активно діяли партизанські загони поручника Ф.Тацинця, поручника М.Крупи, хорунжого О.Ворохти. В гірській частині Закарпаття окремі відділи “К.С.”, продовжували боротьбу з окупантами ще в кін. травня 1939.

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА (Карпато-Українська держава) - офіційна назва автономної Української республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938-39 і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939. Неофіційно назва К.У. вживалася і до 1939 для означення території Закарпаття. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання К.У. з іншими українськими зем­лями. 21.1.1919 на Народних Зборах (“Соборі Русинів”) у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку К.У. з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі. На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 і Тріанонського мирного договору 1920 К.У. увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус К.У., передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-30-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надан­ня Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі. Після Мюнхенського договору чотирьох держав-(25.5.1938) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати К.У. статус автономної республіки. 8.10.1938 було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм (затверджений центральною владою 11.10.1938). 22.10.1938 празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію К.У., після чого Чехо-Словачина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. 27.10.1939 А. Бродя, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром К.У. обрано А. Волошина. Рішенням Віденського арбітражу 1938 (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) значна частина К.У. (Угорський, Іршавський, Мукачівський і Севлюшський повіти) з містами Ужгород, Мукачів і Берегів були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю К.У, було перенесено до Хусту. Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили К.У. - Організацію Оборони “Карпатська Січ”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів .Уряд А. Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація. 12.2.1939 від­булись вибори до Сейму К.У., на яких абсолютну більшість голосів виборців (бл. 94%) здобули кандидати Українського Національного Об'єд­нання. 15.3.1939 Сейм (голова А.Штефан) про­голосив повну державну самостійність К.У.Прийнята парламентом конституція К.У, визначила назву держави (Карпатська Україна), державний  устрій (президентська республіка), державну  мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і український національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Президентом К.У. було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю.Ревая. В ніч з 13 на 14.3.1939 хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти К.У. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачів-Берегів-Севлюш. 16.3.1939 зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18.3, більша частина території К.У. була окупована угорськими військами, У гірських районах К.У. загони “Карпатської Січі” продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кін. травня 1939. У кін. березня 1939 президент республіки А. Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю. Реваєм виїхала через Румунію на еміграцію. Недовгий період існування К.У. став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

КАРПЕНКО ДМИТРО [псевд. Яструб; бл. 1907 (за ін. дан., 1920) - 17.12.1944] - український військовий діяч, майор Української Повстансь­кої Армії. Н. на Полтавщині (за деякими дан., у Полтаві). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 - лейтенант Червоної Армії. В 1943 приєднався до підпільного осередку ОУН у районі Одеси. З серпня 1943 - рядовий стрілець у курені “Гайдамаки”, згодом - політвиховник сотні “Сіроманці”. З осені 1943 очолив сотню “Сіро­манці” (Воєнна Округа “Лисоня” УПА-Захід) на Тернопільщині. Навесні-влітку 1944 відділ К. вів бої з формуваннями польської Армії Крайової на Холмщині (у складі ВО “Буг”) та радянськими партизанами в р-ні Рави-Руської. Організатор інтернаціональних куренів УПА, які складалися з грузинів, узбеків, азербайджанців, росіян. Заги нув у бою з відділами НКВС за селище Нові Стрілиська на Дрогобиччині (тепер Львівська обл.). Постановою Української Головної Визвольної Ради від 30.5.1945 першим з старшин УПА нагороджений Золотим Хрестом Бойової заслуги першого ступеня (посмертно). 

КАРПИНЕЦЬ ІВАН (26.12.1898 - 17.11.1954) - український історик і музеєзнавець, член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Н. у м. Рудках на Львівщині. Гімназійну освіту здобув у Перемишлі. У 1918-20 - воїн Української Галицької Армії. Навчався у Львівському (таємному) Українському Університеті (1921-23), Львівському ун-ті (1923-28). У 1932 здобув науковий ступінь доктора філософії. Не будучи допуще­ний польською окупаційною владою до роботи за фахом історика, викладав у школах українську та німецьку мови. З 1936 - працівник бібліотеки НТШ, член його історико-філософської секції, з 1937 - засновник і керівник його Музею історично-воєнних пам'яток. У 1940-41 і 1944-46 -старший науковий співробітник Львівського від­ділу Інституту історії України АН УРСР, після ліквідації якого в 1946 переведений на роботу до Києва, але скоро через хворобу відрахований з інституту. В останні роки життя викладав ні­мецьку мову в інститутах Львова. Як науковець досліджував економічну та військову історію Галичини. Автор праць з історії міст та промис­ловості Галичини під владою Австрії (1772-1914) та військової історії західноукраїнських земель 1914-1920. Опублікував дослідження: “Кількість міських поселень колишньої Галичини та їх поділ на міста і містечка” (1932), “Галицькі залізні гути та їх продукція в рр. 1772-1848” (1937), “Історія 8-ї Галицької бригади” (1932-35), “І курінь 8-ї бригади УГА” (1931), “Панцирний поїзд, ч. 2” (1936). Зберігаються в рукописах: “Проблема міст Галичини”, “Белз і Белжчина під Австрією” (1772-1918), “Чортківськаофензива”(1919), “Ук­раїнський народ Австро-Угорщини в часі І світо­вої війни” та ін. 

Ф. Стеблій (Львів).

 

КАРПИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1869 - 1929) -український громадсько-політичний діяч. Н. у Білій Підляській на Підляшші. До 1917 - суддя у Чернігові. В січні 1918 - товариш міністра внутрішніх справ в уряді В.Винниченка. У період існування Української Держави - член ради Міністерства закордонних справ. У 1920-Х рр. займався адвокатською практикою у Рівному, очолював місцеву філію “Просвіти”. В 1922-28 -член польського сенату. Очолював Український Сенаторський Клуб у Варшаві. Помер у Рівному.

КАРПІНІ ПЛАНО ДЖОВАНІ (бл. 1182 -1.8.1252) - ченець францисканець, італійський мандрівник. Н. в Умбрії. В 1245 К. очолив одну з трьох дипломатичних місій, висланих Папою Інокентієм IV до Монголії з метою навернення монголо-татарів до християнства. Шлях її пролягав з Ліону через Чехію, Польщу, Україну (у т. ч. Київ), пониззя Волги, пн. узбережжя Аральсь­кого моря, долину Сирдар'ї, Семиріччя, гори і пустелі Центральної Азії до ставки великого хана Гаюка поблизу Каракорума. У 1246 під час перебування в Україні деякий час жив у Володимирі, де намагався переконати Василька Романовича у необхідності релігійної унії з Апостольською столицею. Був посередником у дипломатичних зв'язках Данила Романовича Галицького з Папою Римським. Залишив записки про свої подорожі - “Книга про татарів” (повністю надрукована 1838)

КАТЕРИНА І ОЛЕКСІЇВНА [5(15).4.1684 -6(17).5.1727]-російська імператриця (28.1.1725-17.5.1727). Дочка литовського селянина Самуїла Скавронського, який переселився у м. Маргенбург (нині м. Алуксне у Латвії). До прийняття православ'я носила ім'я Марта. Під час перебування у Маргенбурзі була служницею у пастора Глюка. На початку Північної війни 1700-21 потрапила до російського воєначальника Шереметьєва, а згодом - до О.Меншикова, у яких перебувала на становищі напівслужниці-напівналожниці. З осені 1703 - фактична дружина царя Петра І. Офіційний церковний шлюб було оформлено 12.2.1712. Від шлюбу народилися дві дочки - Анна та Єлизавета. У 1724 K.I О. була урочисто коронована Петром І. Після смерті Петра І (28.1.1725) група прихильників петровських реформ на чолі з О. Меншиковим та П.Толстим, за підтримкою гвардійських полків проголосили К. І О. російською імператрицею. Сама К. І О. державними справами і політичною діяльністю не займалася, фактичне управління імперією було в руках О.Меншикова та Верховної Таємної Ради, створеної 8.2.1726 з числа аристократичної верхівки. За правління К. І О. російський уряд продовжував проводити колоніальну політику щодо України. Однак зростання незадоволення козацької старшини та загроза війни з Туреччиною змусили царський уряд піти на ліквідацію Першої Малоросійської колегії (див. Малоросійська колегія) та відновлення гетьманства (гетьманом став Д. Апостол). Незадовго до смерті K.I О. підписала заповіт про передачу престолу онуку Петра І - Петру II Олексійовичу.

КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА [Софія-Фредеріка-Августа; 24.4.(5.5).1729 - 6(17).11.1796] -імператриця Російської імперії (1762-1796). Н. у м. Штетін (м.Щецін, Польща). Походила з н­мецької династії Ангальт-Цербст. У 1745 вийшла заміж за майбутнього імператора Росії Петра III. У 1762 внаслідок палацевого перевороту і усунення свого чоловіка К. II стала імператрицею. Вела активну загарбницьку політику. В результаті російсько-турецьких воєн (1768-74,1787-91) та трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) Російська імперія захопила більшу частину українських земель (крім Галичини, Буковини та Закарпаття). К.ІІ проводила політику, спрямовану на остаточну ліквідацію автономії України: у 1764 було скасовано гетьманство, у 1765 розформовано козацькі полки на Слобожан­щині, у 1775 остаточно зруйновано Запорізьку Січ, у 1782 у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію і запроваджено поділ на З намісництва, у 1783 розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридичне запроваджено кріпосне право. У 1785, видавши “Жалувану грамоту дворянству”, К.ІІ законодавче оформила права і привілеї російського дворянства І прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. К.ІІ особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні - Коп'ющини у 1768 та Турбаївського повстання 1789-93.

    У галузі культури правління К.ІІ позначилося дальшою русифікацією України, У 1783 у Києво-Могилянській Академії було запроваджено російську мову викладання. У 1786 було проведено секуляризацію церковних земель, чим завдано шкоди церкві в Україні. Після приєднання до Росії Правобережної України уряд К.ІІ проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви.

КАТЕРИНОСЛАВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - козацький корпус, створений за царським указом від 3(14).6.1787 на Пд. Україні. К.К.В. організовувалось князем Г. Потьомкіним з колишніх запорожців та військових поселенців Катеринославщини. У військо увійшли поселенці колишньої Української лінії та військові частини “корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків” (Бузький, Малоросійський і Конвойний полки). Сформоване з 10 полків на взірець Донського козачого війська, К.К.В. одержало для поселення землі в межиріччі Інгулу і Південного Бугу. В 1788 до К.К.В. приписані старообрядці, міщани і цехові Катеринославської, Вознесенської і Харківської губерній. За­гальне число військового населення понад 50 тис. чол., у т. ч. близько 20 тис. козаків (за ін. дан., бойовий склад становив до 10 тис. чол.). У 1790 “великим гетьманом” Катеринославського і Чорноморського війська було призначено Г.Потьомкіна. К.К.В. брало участь у російсько-турецькій війні 1787-91, відзначилось під час здобуття Акермана (тепер Білгород-Дністровський), Кілії, Ізмаїла. В 1796 було розформоване Козацькі полки, крім Бузького, перетворено на регулярні частини царської армії. В 1802 козацьке населення колишнього К.К.В. було переселено на Кубань. 3 тис.осіб стали основою Кавказького полку Кубанського Козачого Війська. 

о. Сухий (Львів).

 

КАЧКОВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1802-20.8.1872) -український громадський і культурний діяч, юрист, народовець-австрофіл, Н. у Дубно, Був відомим меценатом, матеріально підтримував письменників і публіцистів. На його кошти засновано у Львові журнал “Слово” (1861). При Народному Домі у Львові створив фундацію (80 тис. гульденів) на нагороди за твори українською літературною мовою. Помер у Кронштадті під час подорожі по Росії. Його ім'ям було назване засноване 1874 на зразок товариства “Просвіта” москвофільське культурно-освітнє товариство (див. Товариство ім. М. Качковського), хоч К. москвофілом, ніколи не був.

КАШТЕЛЯН (кастелян)-у Польській державі-службова особа, яку призначав король або князь для управління “гроду” (замку) та навколишньої місцевості. Вперше посаду К. запровадив король Болеслав І Хоробрий. Призначався у кожне воєводство заступником воєводи. К. належала військова, поліцейська влада, яка в 13 ст. перейшла до королівських старост. Мав право брати участь у королівській раді (сенаті). У випадку скликання “посполитого рушення” (народного ополчення) К. командував шляхтою свого повіту під час воєнного походу. К. призначався також на загарбаних Річчю Посполитою українських землях. Ця посада існувала до 18 ст.

КАЩЕНКО АНДРІАН ФЕОФАНОВИЧ [19.9.1858 - 29.3.1921] - відомий український письменник. Н. на хуторі Веселому Лукашівської волості Олександрійського повіту Катеринославської губернії (тепер Запорізька обл.). На­вчався в класичній гімназії та юнкерському училищі у Катеринославі. Декілька років перебував на військовій службі, згодом працював контролером в управлінні залізниць у багатьох містах Російської імперії - Пермі (1904-08), Петербурзі, Москві, Туапсе (1911-13). З 1914 знову жив у Катеринославі. К. брав активну участь у національно-культурницькому русі, зокрема, сприяв розповсюдженню творів Т.Шевченка, організовував українські вистави і вечори, тісно співпра­цював з катеринославською “Просвітою”, листувався з відомими діячами української культури (О. Пчілкою, П. Мирним, П.Стебницьким). У 1917-19 К. організував і очолив “Українське видавництво А. Кащенка у Катеринославі”, яке популяризувало українську історичну літературу. Помер і похований у Катеринославі (тепер Дніпропетровську). К. - автор багатьох прозових творів на історичну тематику, серед яких найвідоміші: “На руїнах Січі” (1907), “Борці за правду” (1913), “Під Корсунем” (1913), “У запалі боротьби” (1914), “З Дніпра на Дунай” (1914), “Зруйноване гніздо” (1914).

КВАРТА [від. лат. quarta (pars) - четверта частина, чверть] - 1). Одиниця вимірювання об'єму рідких і сипучих тіл у неметричній системі мір. У 16-18 ст. К. ввелась в Україні як міра рідин, яка дорівнювала приблизно 1 л.-2). Прямий податок у 16-18 ст. у Речі Посполитій і на українських землях, що входили до її складу. Сплачувалась у розмірі четвертої частини від прибутків королівських (державних і “столових”) маєтків. Ішла на утримання постійного найманого т. з. кварцяного війська. В період війни стягувалась “подвійна кварта”.

КВАРТНИК (польськ. kwartnik від лат. quarta, quartensis - чверть) - срібна польська монета, що дорівнювала 1/4 лічильно-грошової одиниці -скойця (2 гроші). Карбування К. на монетних дворах Польщі велося протягом 1337-1403 (з перервами). У другій пол. 14 ст. після встановлення польського панування на галицьких землях у Львові велося карбування К. для Галицької Русі. Відомими є К. королів Казимира ill Велико­го та Людвіка Угорського, а також королівського намісника князя Владислава Опольського. Згодом їх карбування було продовжене за правління Владислава ІІ Ягайла (до 1414). Про належність цих монет свідчить зображення на К. герба Галичини - лева та відповідний напис - “Moneta Russiae”. Поступово на грошовому ринку К. були замінені півгрошами, частина яких також карбувалася у Львові.

КВАРЦЯНЕ ВІЙСЬКО - назва військових загонів, які вперше створені у Речі Посполитій в 1562 за часів правління Сигізмунда II Августа. К.в. утримувалось за рахунок т. зв. кварти -четвертої частини прибутків королівських (державних та “столових”) маєтків. Складалося з двох родів військ - кавалерії та шляхти (з 1632 запроваджено також артилерію). К.в, використовувалось, головним чином, для охорони державних кордонів Речі Посполитої. Значна частина війська перебувала в українських землях і часто використовувалось для придушення козацьких повстань. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 підрозділи К.в. зазнавали нищівних поразок від української армії, зокрема в битвах під Жовтими Водами і Корсунем.

КВАТЕРІНК ПЕТРО (рр. н. і см. невід.) -сотник австрійського генерального штабу в роки Першої світової війни 1914-18. У 1914 виступив ініціатором створення стрілецьких розвідувально-диверсійних груп (“двадцяток”), що відзначились у боях з російськими військами у Карпатах. Після війни - полковник югославської, згодом - генерал хорватської армії.

КВІРІНГ ЕМАНУІЛ ЙОНОВИЧ [1(13).9.1888 -26.11,1937] - радянський партійний державний діяч, доктор економічних наук. Н. у с. Фрізенталь Новоузенського повіту Самарської губернії (тепер с. Новолиповка Федоровського р-ну Саратовської обл., Росія) в сім'ї німецького колоніста. Брав участь у революційному русі: з 1906-як член партії есерів, з 1912 - як більшовик. З 1913 співробітничав у газеті “Правда”, був секретарем більшовицької фракції в IV Державній Думі. Влітку 1914 К. заарештували і вислали до Катеринослава, де він незабаром був обраний до складу Катеринославського комітету РСДРП(б). Після Лютневої революції 1917 в Росії секретар Катеринославського комітету РСДРП(б) і голова Катеринославської ради робітничих і со­лдатських депутатів. З жовтня 1918 до березня 1919 - перший секретар ЦК КП(б)У. В партії К. очолював т. зв. катеринославську фракцію, яка виступала за окупацію України російськими ра­дянськими військами та сприяв входженню Катеринославщини до складу Донецько-Криворізької Радянської Республіки. В 1919 - голова Раднаркому України, в 1919-20 - секретар Катеринославського губкому КП(б)У. В 1921 входив до складу радянської делегації на мирних переговорах з Польщею і підписав разом з Ю.Коцюбинським від УСРР Ризький мирний договір 1921. У 1921-23 - секретар Донецького губкому КП(б)У. В 1923-25- перший секретар ЦК КП(б)У. Перебуваючи на цій посаді, К. чинив опір проведенню політики українізації, за що був звинувачений українськими націонал-комуністами в російському шовінізмі. В 1925 відкликаний з України до Москви. В 1925-27 - заст. голови ВРНГ СРСР, 1-927-30 і 1934-37 - заст. голови Держплану СРСР, З 1930 очолював Економічний інститут червоної професури, в 1932-36 - директор Економічного інституту Комуністичної академії. Був членом ЦК ВКП(б). Заарештований органами НКВС і усунений як можливий політичний противник Й. Сталіна.

КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [справжн. прізвище - Квітка, літ. псевд. Грицько Основ'яненко; 18.(29).11.1778 - 8.(20).8.1843] -перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч. Н. у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817-28), згодом - головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському ун-ті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 - його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). К.-О. був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літературного і театрального мистецтва. Головним творчим принципом вважав “писання з натури”, орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний в позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у ж-лі “Украинский Вестник”, який видавав у 1816-17 разом з Р.Гонорським і Є. Філоматським. Писав українською і російською мовами. В 20-х рр. виступив з комедіями - “Приезжий из столиць”, или суматоха в уездном городе” (1827, опубл. 1840), “Дворянские выборы”, “Шельменко-денщик” та ін. Спираючись на літературну традицію, започатковану І. Котляревським, народну пісенність і гумор, К.-О. написав популярні і досі комедію “Сватання на Гончарівці” (1835) та п'єсу “Шельменко-денщик” (1840). Українські прозові твори К.-О. поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні (“Солдатський патрет”, “Мертвецький великдень”, “От тобі і скарб”, “Пархімове снідання”, “Підбрехач”, повість “Конотопська відьма”) та сентиментально-реалістичні повісті (“Маруся”, 1834; “Козир-дівка”, 1838; “Сердешна Оксана”, 1841; “Щира любов”). Серед кращих творів російською мовою - роман “Пан Халявский” (1840), повісті “Жизнь и приключения Столбикова” (1841), “Ганнуся”, “Панна Сотникивна”, історико-художні та етнографічні нариси “Головатый” (1839), “Украинцы” (1841), “История театра в Харькове” (1841), “1812 рік в провінції”, т.зв. фізіологічні нариси - “Ярмарка” (1840), “Знахарь” (1841). Кращі твори К.-О. од­ними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою “Сердешну Оксану”. Твори К.-О. перекладено на польську, болгарську, чеську та ін.мови. З К.-О. листувався Т, Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш “До Основ'яненка” (“Б'ють пороги; місяць сходить”; 1839) та виконав ілюстрації “Знахар” і “Панна Сотниківна” до однойменних творів К.-О.

    К.-О. носить почесне ім'я “батька української прози”. Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-цнотливими і побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість К.-О. справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема т. зв. етнографічної школи. 

О. Рибак (Львів).

 

КЕДРИН ІВАН (справжнє прізвище - І.Рудницький; 22.4.1896-4.3.1995)- український політичний діяч і журналіст. Н. у Ходорові (тепер Львівська обл.). Навчався у гімназіях Бережан і Львова. З 1915 як вояк австрійської армії брав участь у бойових діях Першої світової війни 1914-18. У 1916 потрапив у російський полон, відбував його у таборі в Забайкаллі. Після Лютневої революції 1917в Росії переїхав у Київ, де працював в українських державних установах освіти. Згодом вступив до Армії УНР, брав участь у боях, працював референтом військової газети. З 1920 жив в еміграції. В 1923 закінчив філософський ф-тет Віденського ун-ту. Під час навчання в 1920-21 редагував разом з В. Піснячевським, В. Мурським, А. Хомиком журнал “Воля” (останні три номери - “Воля України”). Незабаром повернувся до Львова, де плідно займався журналістською діяльністю. Співпрацював у газеті “Діло”, в 1925-31 - кореспондент і пресовий референт Української Парламентської Репрезентації у Варшавському сеймі, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. В 1937-39 К. спільно з І.Німчуком та В. Кузьмовичем редагував газету “Діло” (очолював політ. відділ газети). В 1920-30-Х рр. політична діяльність К. була тісно пов'язана з екзильним урядом УНР та найвпливовішою пол­ітичною партією в Західній Україні - Українським Національно-Демократичним Об'єднанням. Від­повідав за підтримання зв'язків між УНДО і Організації Українських Націоналістів, контакти УНДО з екзильним урядом УНР. Окупація у вересні 1939 радянськими військами західноукраїнських земель змусила К. виїхати до Кракова. З 1944 проживав в Австрії, де протягом 1946-49 очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання в Австрії. В 1949 емігрував у США. З 1953 до 1973 працював у редакції газети “Свобода” - найбільшого українського щоденного видання на американському континенті. Брав активну участь в політичному, науковому та громадському житті української еміграції. К. деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. Був членом ЦК УНДО, головою Спілки українських журналістів в Америці, заступником голови НТШ в Америці, співредактор органу Об'єднання бувших вояків українців в Америці “Вісті Комбатанта”, (з 1961). Помер у Нью-Джерсі (штат Нью-Джерсі, США). Автор книг: “Берестейський мир: спомини і матеріали” (1928), “Причини упадку Польщі” (1940), “Паралелі з історії України” (1971), “Життя-події-люди” (1976). 

Д. Кушплір (Львів).

 

КЕДРОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (13.8.1890 -13.3.1970) - український військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст, полковник Армії УНР. Н. на Херсонщині. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Централього Комітету партії. У 1917-18 К. входив до складу Української Центральної Ради. В червні 1917 на Другому Всеукраїнському військовому з'їзді обраний членом Українського Генерального Військового Комітету, згодом - заступник голови комітету. 13.5.1919 К. за наказом Головного Отамана С. Петлюри очолив державну військову інспекцію, яка мала завершити реорганізацію Армії Української Народної Республіки та зміцнити військову дисципліну в частинах. З осені 1919 до 1921 К. - посол УНР в Латвії, Естонії та Фінляндії. В 1921 переїхав у Відень. У першій пол. 1920-Х рр. К. активно співпрацював із Спілкою Українських Журналістів у Європі, З 1926 жив в еміграції у США. В 1926-33 - співредактор щоденної газети “Свобода”. Працював керівником українського відділу радіостанції “Голос Америки” (1955-63) у Вашингтоні. Помер у Нью-Йорку. Автор спогадів “Обриси минулого” і “1917-ИЙ рік” (1966).

КЕЙСТУТ (Кейстутіс;1297-15.8.1382)-князь тракайський (трокський) і жемайтійський (1345-82). Син Великого князя Литовського Гедиміна. Володів землями в Західній Литві. В 1345 К. вигнав з Вільнюса свого брата Євнута і правив у Великому князівстві Литовському разом з старшим братом Великим князем Литовським Ольгердом. У 1352 до володінь К. була приєднана Берестейська земля. Вів успішну боротьбу про­ти Тевтонського ордену, В 1370 об'єднані сили князів К., Ольгерда з українськими князями розбили хрестоносців біля Рудави недалеко Кенігсберга (тепер Калінінград, Росія). У 50-60-Х рр. 14 ст. брав участь у захопленні Чернігово-Сіверської (1355-56), Київської (1362), Подільської (1363) і Волинської земель. Після смерті Ольгерда (1377) К. визнав Великим князем Литовським його молодого сина Ягайла, однак незабаром виступив проти нього, вигнав його з Вільнюса і захопив великокнязівську владу. В 1382 був схоплений за наказом Ягайла і вбитий у Кревському замку. 

М. Ерстенюк (Львів).

 

КЕЛЛЕР ФЕДІР (1857 - 20.12.1918) - ро­сійський генерал. У 1914-15 командував 10 ка­валерійським полком російської армії, відомого своїми погромами в Галичині. В період Гетьманату перебував у Києві. Після проголошення гетьманом П. Скоропадським федеративного зв'язку з Росією призначений 8.11.1918 командуючим Збройними Силами Української Держави. К., будучи таємним прихильником відновлення “єдіной і нєдєлімой Росії”, одразу ж здійснив ряд антиукраїнських акцій - скасував українські організаційні статути в армії і запровадив старі - царські, наказав закрити Український клуб у Києві та заарештувати ряд відомих українських діячів, санкціонував нищення пам'яток національної культури в місті. К. намагався встановити зв'язок з армією ген. А. Денікіна та готував замах на П. Скоропадського. 27.11.1918 І К. було усунено з посади і на його місце призначено ген. Долгорукого. У грудні 1918 заарештований українськими республіканськими військами і розстріляний.

КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЛІТОПИС (Радзивилівський) - ілюстрований літописний звід, що містить “Повість минулих літ” в редакції близькій до Лаврентіївської (до І її О), далі -відомості з південноруських літописів, а з серед. 12 ст. до 1206-літопис подій у Володимиро-Суздальській Русі. Зберігся у західноруському (можливо, смоленсь­кому) списку кінця 15 ст., який, на думку більшості дослідників, є копією літопису ІЗ ст. (відредагованого літопису Переяславля Суздальського), що мав в своїй основі володимирський звід 1212, складений з використанням володимирського зводу кінця 12 ст. і літопису Переяслава Дніпровського. Цінним історичним джерелом є вміщені в К.л. 617 кольорових мініатюр, що значною мірою повторюють мініатюри зводів 13 ст., творці яких, ймовірно, використовували також найстарші ілюстровані рукописи з Києва або Переяслава. Список К.л. зберігався у князів Радзивіллів, з -1668 у Кенігсберзькій бібліотеці (звідси і назва). В серед. 18 ст. за ініціативою президента Російської АН К. Розумовського (пізнішого гетьмана України) переданий до бібліотеки АН у Петербурзі. В 1902 видано його фотомеханічну репродукцію. 

Я. Ісаєвич (Львів).

 

КЕРЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ [22.4(4.5).1881 - 11.6.1970] - російський політичний і державний діяч, глава Тимчасового Уряду(1917). Н. у Симбірську, В 1904 закінчив юридичний ф-тет Петербурзького ун-ту, працював адвокатом. У 1912-17- депутат IV Державної Думи, де входив до фракції трудови­ків,а згодом і очолив її. Після Лютневої революції 1917 в Росії - заступник голови виконкому Петербурзької Ради. 2(15).3.1917 увійшов до складу Тимчасового Уряду, де займав пости міністра юстиції (березень-травень 1917), воєнного і морського міністра (травень-вересень), з 8(21).7-міністр-голова (прем'єр-міністр). Після розгрому корніловщини 30.8(12.9) призначений верховним головнокомандуючим. Намагався лавірувати між різними політичними силами з метою збереження Російської імперії. До революції виступав проти національної політики царизму і переслідувань української мови. Однак до розгортання на поч. 1917 національно-визвольного руху в Україні поставився негативно. В червні 1917 К., бувши військовим міністром, заборонив проведення Другого Всеукраїнського Військового з'їзду (див. Всеукраїнські Військові з'їзди 1917). 29-30.6(12-13.7).1917 очолював російську делегацію (М.Терещенко та І.Церетелі) на переговорах з представниками Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату у Києві, Російська делегація зобов'язалася визнати Центральну Раду державним органом влади в Україні. Проте вже 3(17).8.1917 К. видав Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату, яка значно обмежувала автономні права України. К. неодноразово у своїх публічних промовах звинувачував українських державних діячів у “розвалі Росії”. Після жовтневого перевороту у Петрограді 1(14).11 виїхав на Дон. У 1918 емігрував у Францію, З 1940 жив у США. В еміграції займався політичною діяльністю. Відстоював ідею побудови демократичної Росії на федеративних засадах. Помер у Нью-Йорку.

“КЕРЗОНА ЛІНІЯ” - умовна назва лінії, яку Найвища Рада держав Антанти прийняттям “Дек­ларації Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу східного кордону Польщі” визнала 8.12.1919 східним кордоном Польської держави. Проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ-Устилуг, на схід від Хрубешова через Крилув і далі на захід від Рави-Руської І на схід від Перемишля до Карпат. “К.л.” не відповідала етнічним кордонам Польщі, а залишала під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій (Посяння, Підляшшя, Холмщину й Лемківщину), на що постійно вказували представники делегації Української Народної Республіки на засіданнях територіальної комісії Паризької мирної конференції 1919-20. 10.7.1920 польська делегація на конференції в Спа (Бельгія), враховуючи становище на фронті під час польсько-радянської війни 1920, погодилася визнати цю лінію східним кордоном Польщі. 12.7.1920 міністр закордонних справ Великобританії Дж.-Н. Керзон направив більшовицькому уряду у Москві ноту з пропозицією припинити наступ Червоної Армії на цій лінії (звідси назва “К.л.”). Внаслідок воєнних операцій на фронті у вересні-жовтні 1920 та польсько-радянських переговорів у Ризі (див. Ризький мирний договір 1921) кордон між УСРР і Польщею проходив далеко на схід від “К.л.”. За рішеннями Ялтинської конференції 1945 “К.л.” була покладена в основу після воєнного польсько-радянського територіального розмежування. Договір між СРСР і Польщею, підписаний 6.8.1945 у Москві, встановлював радянсько-польський кордон з відхиленнями на 17-30км від “К.л. на користь Польщі. За умовами цього договору значна частина українських етнічних земель (Лемківщина, Холмщина, По-сяння і Підляшшя) залишилися у складі Польщі.

КИБАЛЬЧИЧ   МИКОЛА   ІВАНОВИЧ [19(31).10.1853 - З (15).4.1881)]- визначний ук­раїнський винахідник, член “Народної Волі”. Н. у м. Коропі Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер Чернігівська обл.). У 1869-71 вчився у Новгород-Сіверській гімназії. З 1871 навчався у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, з 1873 - у Медико-хірургічній академії. Протягом 1875-78 К. відбував ув'язнення в Лук'янівській тюрмі за революційну пропаганду серед селян Київської губернії. Після звільнення у травні-червні 1879 входив до групи “Свобода або смерть”, що утворилася у складі організації “Земля і Воля”. З серпня 1879 належав до “Народної Волі”. К. за дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександра П. Заарештований 17(29).3.1881 у Петербурзі та засуджений до страти. В тюрмі розробив проект літального апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаштування порохового ракетного двигуна, управління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту тощо. Страчений (повішений) разом з ін. учасниками замаху на царя. Іменем К. названо кратер на зворотньому боці Місяця.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (Київсь­ка Академія) - один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої у 1615 Київської братської школи, яка відігравала важливу роль у боротьбі проти національно-культурного гніту українського народу. В 1632 до неї була приєднана школа при Києво-Печерській Лаврі, заснована в 1631 (див. Лаврська школа). Об'єд­наний навчальний заклад дістав назву Києво-Братської Колегії (або на честь його покровите­ля П. Могили) Києво-Могилянської Колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів), проте юридична назва академії була закріплена лише в 1701. Кількість учнів колегії в 1700 досягала двох тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у 18 ст.-на 8) класів (“шкіл”). Вищу ступінь навчання складали “школи - риторики і поетики” (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна “школа філософії” (гуманітарні і природничі науки), чотирирічна “школа богослів'я”. Лекції читалися переважно на латинській мові. Багато викладачів, переборюючи наслідки середньовічної схоластики, орієнтувалися на досягнення педагогіки гуманізму. В їх лекціях простежувалися елементи раціоналізму та матеріалістичного сенсуалізму. Глибоко та оригінально розроблялися в К.-М.А. проблеми логіки, семіотики, психології. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави.

    Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 в академії вчився М. Ломоносов. Вихованцями К.-М.А. були Є. Славинецький, С. Полоцький, Г.Сковорода, Я. Козельський, гетьман України І.Самойлович. У 17 ст. філіали академії діяли у Вінниці, Гощі, Кременці, Яссах (Молдавське кня­зівство), за її зразком були створені колегії у Чернігові (1701), Харкові (1726), Переяславі (1738). У 18 ст. досвід К.-М.А. широко використовувався при організації середніх і вищих навчальних закладів Росії. Вихованці академії зробили внесок у розвиток освіти в Білорусії, Молдавії, південних слов'ян.

    Академія діяла до 1817. Історичне значення К.-М.А. полягає в тому, що вона була значним освітнім і науковим центром України, сприяла пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків. 

Я. Ісаєвич (Львів).

 

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ - див. Киево-Могилянська Академія.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА - один із найбільших та найдавніших чоловічих монастирів на українських землях. Заснований бл. 1051 ус. Берестове, недалеко від Києва, на правому березі Дніпра. Засновником монастиря вважається св. Антоній Печерський. Першим відомим ігуменом К.-П.Л. був згаданий у історичних джерелах монах Варлаам (1061), після цього монастирську братію очолив св. Феодосій Печерський. Впродовж 11-13 ст. монастир був найбільшим церковним осередком Київської держави. З 12 ст. одержав назву лаври. Відігравала важливу роль у культурному житті Київської держави. Тут велося давньоукраїнське літописання, було налагоджене переписування книг, існував шпиталь для убогих та калік, розвивалась мозаїчна та ювелірна справи, У перших століттях свого існування К.-П.Л. неодноразово зазнавала руйнувань: у 1096 - половецькими ордами, у 1169 - владимиро-суздальськими військами Андрія Боголюбського; у 1203 загонами князя Рюрика Ростиславича та чернігівськими князями; у 1240 - монголо-татарськими ордами хана Батия. Однак, кожного разу монастир знову відновлювався і ставав все більш відомим. Ще більше зросло значення К.-П.Л. в період входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, а з 1569 - Речі Посполитої. Незважаючи на знищення монастиря, підчас нападу кримських татар у 1482, він швидко відродився; в 1598 офіційно одержав статус лаври (об'єднувала б монастирів) та права ставропігії від Константинопольського Патріарха. Після Берестейського церковного собору 1596 (див. Берестейська унія 1596) тривалий час велися суперечки між греко-католиками та православними за володіння лаврою, які завершились 1613 переходом лаври у власність православної церкви. В цей період К.-П.Л, продовжувала залишатися центром українського культурно-освітнього життя. Тут укладався започаткований у 13 ст. “Києво-Печерський Патерик” - важливе джерело до історії українських земель, У 1615 архімандрит монастиря Є.Плетенецький заснував при монастирі друкарню. У 17 ст. було опубліковано 117 видань, серед яких - твори П.Могили, І. Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського та інших відомих авторів. В 1631 митрополит П. Могила відкрив при К.-П.Л. школу (див. Лаврська школа), яка об'єднавшись із школою Київського братства дала початок Києво-Могилянській Академії. Після включення України до складу Московської держави, у другій пол. 17 ст., розпочався наступ на права К,-П.Л. з боку Московських Патріархів, У 1688 лавра дістала права ставропігії від патріарха і була вилучена з-під юрисдикції Київського митрополита. У 1720 царський уряд заборонив друкувати книжки українською мовою, що принесло значні збитки монастирю. В 1786 секуляризовано лаврські маєтки (монастир переведена на державне утримання), скасовано стародавнє правило, коли вся братія обирала Духовний Собор, який управляв справами К.-П.Л. Поступово проводилась політика русифікації монастиря, як і всього церковного життя в Україні. Після встановлення радянського режиму в Україні К.-П.Л. постійно зазнавала репресій з боку органів влади. У 1921-22 більшість коштовностей та мистецьких цінностей лаври було конфісковано.

    На території лаври за її багатовікову історію створився цілісний архітектурний ансамбль. Найдавнішими пам'ятками були Успенський собор (1073-78, зруйнований радянськими під­пільниками 3.11.1941) та Троїцька надбрамна церква (1108). Ряд церков було споруджено у 16-18 ст. на кошти українських гетьманів та представників козацької старшини. Велика лаврська дзвіниця (висота 96,5 м) зведена у 1731-45 архітектором Г.Шеделем, ряд споруд побудовані за проектами лаврського архітектора С.Ковніра. 26.9.1936 територію К.-П.Л. було оголошено державним історико-культурним заповідником, всі її цінності націоналізовано. На його території (всього 22 га) знаходиться понад ЗО пам'яток архітектури, функціонують ряд відомих музеїв, у т.ч. Музей історичних коштовностей України та ін. У повоєнні роки знищені війною лаврські споруди були відбудовані і реставро­вані. Відновлено діяльність чоловічого монастиря Руської Православної Церкви. У другій пол. 1980-Х рр. частина території та будівель К.-П.Л. була передана церкві. Тепер на території К.-П.Л. знаходиться резиденція глави Української Пра­вославної Церкви (у канонічній єдності з Московським Патріархатом).

 

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК - видатна рукописна церковно-літературна пам'ятка першої пол. ІЗ ст., збірниктворів про історію Києво-Печерської Лаври та перших її подвижників. Створений після 1215, але не пізніше 1230. Відомий з двох рукописних збірок 15 ст.- Тверської (1406; т. зв. Арсенівська) та Київської (1462; т. зв. Касіянівська). Незважаючи на наявність сюжетів і мотивів перекладних патериків (описання життя ченців певного монастиря) Єгипетського, Афонського, Сінайського, Єрусалимського, Скитського, “К.-Л.П.” відзначається яскравою самобутністю. Основу “К.-П.П.” склали послання єпископа Сімеона (Симеона) печерському ченцю Полікарпу та звернення Полікарпа до ігумена Лаври Акіндіна, а також Лаврський літопис 1076 “Про перших чорноризників лаврських”. Пізніше до “К.-П.П.” увійшло “Житіє Феодосія ігумена печорського” (складене Нестором бл. 1091)і “Казання про створення Печорської церкви”. Патерик прославляв будівників і живописців (зокрема, Алімпія), окремих діячів Києво-Печерського монастиря. Поряд з реальними відомостями про життя в монастирі, ставлення князів до монастиря, роль варягів у культурному житті, про приватні бібліотеки чен­ців подаються і фантастичні оповідання (чорти виконують накази святого тощо). Відомо близько двохсот списків патерика. Справив значний вплив на розвиток жанру “патерик”. Вперше надрукований в 1635, вдруге -у друкарні Києво-Печерської Лаври в 1661. “К.-П.П.” - один з найвизначніших творів староукраїнської літератури, цінне історичне джерело для вивчення подій історії України 11-13 ст. 

О.Рибак (Львів).

 

КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА - одна з найвизначніших братських шкіл в Україні у 17 ст. Заснована Київським Богоявленським братством у 1615. Статут К.б.ш. був затверджений у 1620 за зразком статуту Львівської братської школи. Школу могли відвідувати вихідці з різних суспільних станів - шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали мови: грецьку, тодішню українську, латинську, польську, а також граматику, риторику, піїтику, початки філософії і богослов'я, арифметику, астрономію і музику. Ректорами школи були Й. Борецький (1615-18), М. Смотрицький (бл. 1620), К. Сакович (1620-24). З К.б.ш. вийшло чимало видатних українських діячів 17 ст., зокрема письменники С. Косов, С. Почаський та ін. Школа відігравала значну роль у розвитку національно-культурного життя України, активно протистояла намаганням польського уряду полонізувати українське населення. В 1632 її було об'єднано з Лаврською школою П.Могили і започатковано Києво-Могилянську Колегію (згодом з 1701 - Києво-Могилянська Академія). 

О. Рибак (Львів).

 

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА - див. Київська Русь 

КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА 1855 - масовий селянський рух у Київській губернії в 1855, спрямований проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні. Приводом до селянських виступів послужило опублікування під час Кримської війни 1853-56 царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (в “козаки”), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни склада­ли списки “вільних козаків”, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські грома­ди”). Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл). Ватажками К.к. були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін. На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них - у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт) та селах Березні (Сквирівський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці. Виникнувши на соціальному грунті, К.к. поступово набула і рис національно-визвольно­го руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.

КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ - одна з церковних провінцій Константинопольського Патріархату, що утворилася в результаті хрещення України-Русі Володимиром Святославичем у 988. Точна дата заснування К.м. та імена перших митрополитів залишаються невідомими. За однією з версій, першим ієрархом був грек Михаїл. Однак ряд дослідників дотримуються думки, що ним був Леон чи Леонтій (п. 1004) або єпископ Настас Корсунянин. Першим Київським митрополитом, про якого згадують історичні джерела, став сучасник Ярослава Мудрого грек Теопемп (1037-48). Духовна влада К.м. поширювалася на всі єпархії, що були утворені на землях Київської держави. Напередодні монголо-татарської навали їх було 16, з них 10 - на етнічно українських землях: київська, чернігівська, білгородська, володимиро-волинська, турівська, переяславська, перемишльська, галицька та ін. Протягом домонгольського періоду відомими є 22 Київських митрополити, більшість з них були греками, присланими Константинопольськими патріархами. Вихідцями з земель Київської держави були митрополит Іларіон (1051-62), Єфим (1089-97; невідомо чи був затвер­джений патріархом), Климентій Смолятич ( 1141 -54) та Кирило II (1233-36; невідомо чи був затверджений Патріархом). К.м. користувалася значною автономією у складі Константино­польської Патріархії.

    Після зруйнування Києва монголо-татарами київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це призвело до послаблення їхнього зв'язку з українськими землями та змусило галицько-волинських князів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії. В 14-15 ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалась духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, продовжу­вали вживати титул “митрополит Київський і всієї Русі”, їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це стало причиною того, що у 1458 утворилася К.м., незалежна від Московських митрополитів. Київські митрополити другої пол. 15 ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 про об'єднання католицької та православної церков і підтриму­вали зв'язки з Римськими Папами. Згодом ці відносини були перервані, і К.м. вступила в період глибокої кризи, яка привела до укладен­ня Берестейської унії 1596. В результаті цього акту митрополит М.Рогоза, який перейшов на бік унії, оголосив К.м. греко-католицького віровизнання. З 1596 до 1620у Києві існувала лише уніатська митрополія. У 17 ст. Київськими греко-католицькими митрополитами були М.Рогоза (1596-99), І.Погій (1599-1614), В.Рутський М-37), Р. Корсак (1637-42), А. Селява (1642-55), Г.Копенда (1655-74), К. Жоховський (1674-93), Л. Заленський (1694-1708). На поч. ІЗ ст. до складу Київської греко-католицької митрополії входили 9 єпархій: Київська, Полоцька, Смоленська, Турово-Пинська, Берестейсько-Володимирська, Холмсько-Белзька, Перемисько-Самбірсько-Сяноцька (перейшла на унію 1692), Львівсько-Галицько-Кам'янецька (перейшла на унію 1700) та Луцько-Острозька (перейшла на унію 1702). Після церковного собору s Ужгороді 1646 частина православного духовенства на Закарпатті також прийняла унію з Римом, але юридичне не підпорядковувалася Київському митрополитові.

    У 18 ст. головними завданнями греко-католицьких Київських митрополитів була оборона прав церкви від латинських впливів та польської і російської влади. Тоді ж греко-католицька церква починає відігравати дедалі активнішу роль у справі українського національного відродження. Особливо важливе значення в оформленні церковно-обрядового, духовного та культурного обличчя церкви мав Замойський синод 1720. З 170S до 1838 було одинадцять Київських католицьких митрополитів, дев'ять з яких носили титул Київських митрополитів, а два останні вважалися папськими легатами для з'єднання з Римом вірних у межах Російської імперії. Внас­лідок першого поділу Речі Посполитої (1772) Київська католицька митрополія була поділена на три частини: в межах Речі Посполитої залишилися єпархії Київська, Володимирсько-Берестейська, Луцька, Пинська і частина Холмської; до Росії відйшла єпархія Полоцька, а до Австрії - Львівська, Перемиська і частини Кам'янецької, Луцької та Холмської єпархії.

    Внаслідок другого і третього поділів Речі Пос­политої (1793, 1795) із переходом більшої частини українських і білоруських земель до складу Російської імперії почалися постійні переслідування греко-католицької церкви, що закінчилися у 1839 її ліквідацією. Греко-католицька церква продовжувала існувати лише в межах Австрійської імперії, де у 180S була відновлена Галицька митрополія. Київськими греко-католицькими митрополитами 18- першої пол. 19 ст. були Ю. Винницький (1708-13), Л. Кишка (1714-28), А. Шептицький (1728-46), І. Гребницький (1748-62), П. Володкович (1762-78)•, Л. Шептицький (1778-79; був адміністратором митрополії з 1768). Я. Смогожевський(1780-88), Т.Ростоцький (1788-1805), Г. Лісовський (1806-14), Г.Коханович (1814), Й.Булгак (1814-38).

    Незважаючи на те, що після Берестейської унії 1596 права та привілеї К. м. були передані польським королем Сигізмундом III Вазою греко-католицькій митрополії, вона не припинила свого існування. Спочатку її справами управляли екзархи, іменовані Константинопольськими Патріархами, а у 1620 завдяки вимогам українського козацтва на чолі з гетьманом П.Сагайдачним в Україні було відновлено православну ієрархію. Київським митрополитом став Й. Борецький (1620-31). Православна К.м. була визнана польськими урядом у 1632. Православними Київськими митрополитами 17 ст. були І. Копинський (1631-33), П. Могила (1633-47), С. Косів (1647-57), Д. Балабан (1657-63), Й. Тукальський-Нелюбович (1663-75). У 1675-85 містоблюстителем митрополичої Київської кафедри був чернігівський архієпископ Л. Баранович. У 1685 митрополитом став Г. Святополк-Четвертинський (1685-90), який прийняв посвяту в Москві з рук Патріарха Йоакима, склав присягу на вірність і підпорядкував К.м. Московській Патріархії. З 1688 було заборонено вживати титул “Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі”. У 1721 згідно з “Духовним Регламентом” К.м. була формально ліквідована як автономна церковна область і стала звичайною єпархією Московського Патріархату. В 1722-43 у Київських митрополитів було відібрано митрополичий титул, і вони залишалися тільки архієпископами. За Катерини ІІ у 1770 з титулу “митрополит Київський, Галицький! Малої Росії” було вилучено слова “і Малої Росії”. Якщо у 18 ст. більшість Київських митрополитів були за походженням українцями, то у 19 ст. К.м. керували переважно росіяни.

    Після утворення в 1919р. УАЦ і затвердження її самостійності Всеукраїнським церковним собором у 1921р. її глава членувався “митрополит Київський і всієї України”. Цей титул носили митрополити В. Липківський (1921-27) та М.Борецький (1927-30). Внаслідок ліквідації радянською владою УАПЦ українська К.м. припинила існування. Після Другої світової війни К.м. стала складовою частиною Московського Патріархату, як Екзархат Руської Православної Церкви в Україні.

 

КИЇВСЬКА РУСЬ (Київська держава) - назва давньоукраїнської держави з центром у Києві, яка виникла на рубежі 8-9 ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існувала до серед. ІЗ ст. К. Р. займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км. У історії К.Р. можна виділити три послідовних періоди: 1) Період становлення та еволюції державних структур, що хронологічно охоплює кін. 8-І О ст. Протягом 6-8 ст. союзи слов'янських племен еволюціонували у протодержавні утворення - племінні княжіння. Писемні джерела зафіксували існування додержавних об'єднань дулібів, білих хорватів і полян. Арабські автори називають три додержавні утворення східних слов'ян - Куявія, Славія та Артанія. Сучасні дослідники ототожнюють Куявію із Київською землею, Славію - із Переяславською, а Артанію - з Тмутороканню, Черніго­вом або Перемишльською землею. Племінні княжіння стали фундаментом формування державності у східних слов'ян. Цей процес найбільш інтенсивно відбувався у Середньому Подніпров'ї впродовж 8 - сер. 9 ст. У цей час сформувалося державне об'єднання Руська земля, у яку початково увійшли землі полян, древлян І сіверян. Назва “Русь” - місцевого, середньодніпровського походження. У 60 - поч. 80-х рр. 9 ст. у Києві правили князі династії, що веде свій початок від князя Кия - Аскольд і Дір, Київський князь Аскольд організував перший похід Русі на столицю Візантії Константинополь (860), після чого відносини між обома державами розвивалися на засадах рівноправності. У північних землях Русі процес формування державності прискорився після покликання на князювання у 862 трьох братів - князів Рюрика, Синеуса і Трувора (див. Норманська теорія). Після смерті Рюрика (879) його наступник Олег у 882 убив київських князів Аскольда і Діра, й проголосив Київ столицею об'єднаної держави: “Се буде мати градам руським”. Влада київського князя поширилася на периферійні землі Русі. Князь Олег організував похід на Візантію (907), що завершився укладен­ням вигідних для Русі договорів 907 і 911. Син Рюрика князь Ігор підкорив племінні княжіння уличів і древлян, підтвердив умови попередніх договорів з Візантією (944), здійснив успішні походи на Кавказ. За його правління на Русь вперше напали печеніги (915). Князь Ігор загинув під час полюддя у Древлянській землі (945). Дружина Ігора - княгиня Ольга придушивши Древлян повстання 945, провела перші державні реформи, які впорядкували процес збору і розміри данини із підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла християнство, здійснила дві подо­рожі до Візантії (946, 957), висилала посольства до німецького імператора Отгона І з проханням висвячення єпископів на Русь.

    Великий князь Київський Святослав Ігорович провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Волзької Булгарії, Хозарського каганату, ясів і касогів (965-967) на Балкани (968-971). Святослав прагнув перенести столицю Русі у м. Переяславець на Дунаї, однак, після Доростольської оборони був вимушений повернутися на Русь. Князь загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу дніпровських порогів у 972, 2) Період найбільшого піднесення і розвитку К.Р. (кін. 10-11 ст.). Після тривалої боротьби між синами князя Святослава київський стіл зайняв його син Володимир Святославич. Володимир ліквідував владу племінних князів і замінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів. Князь заклав систему оборони південних кордонів держави, відбивав напади печенігів. Після спроби проведення язичницької реформи (980), Володимир запровадив у 988 християнство як державну релігію. За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів “Руська Правда”, які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. У 1054 князь узаконив “горизонтальну” практику успадкування великокнязівського столу (старійшинство) призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого К.Р. досягла найбільшої могутності.

З) Період політичної роздробленості К.Р. (кін, II - сер. ІЗ ст.). Ріст великого феодального землеволодіння, зростання кількості міст, закріплення Рюриковичів у окремих землях Русі, міжусобиці і вторгнення кочівників привели до політичного дроблення країни. На Любецькому з'їзді 1097 князі узаконили принцип “отчинного старійшинства” в успадкуванні влади у землях Русі. У давньоукраїнській державі продовжували наростати відцентрові тенденції, влада київського князя стала номінальною. Лише Володимиру Мономаху та його синові Мстиславу Володимировичу вдалося утримати єдність земель Русі. У другій пол. 12 ст. зростають суперечності між окремими князівствами, наслідком яких стали численні міжусобні війни. Українські князівства об'єднувалися на короткий час під владою галицько-волинських князів Романа Мстиславича та його сина Данила Романовича Галицького. Навала орд монголо-татарського хана Батия (1240) довершила процес розпаду К.Р.

    Провідне місце в економіці К.Р. посідало сільське господарство, яке розвивалося у відповідності до природніх умов. У лісостеповій зоні К.Р. застосовувалась вогнево-підсічна система обробітку землі, у степовій - перелогова. Давньоукраїнські землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони, заступи, коси, серпи. Сіяли злакові І технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво. Початкове в К.Р. переважало землеволодіння вільних общинників. З кін. II ст. формується і зростає князівське землеволодіння - вотчини. Важливе місце у господарстві К.Р. займало ремесло. У цей час відомо понад 60 І видів ремісничих спеціальностей. Через терито­рію К.Р. проходили торгівельні шляхи “із варягу греки”, що з'єднували Русь із Скандінавією і країнами чорноморського басейну, “соляний” (у Галичину), “залозний” (на Кавказ), Київ-Регенсбург (у Західну Європу). В К.Р. розпочато карбування монет - срібників і златників. Зростала кількість міст - від 20 - 9-10 ст., 32-11 ст. до 300 у 13 ст.

    Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад (див. Віче). Громади об'єднувалися у волості - адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. К.Р. сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення (“вої”) формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. “Тисяча” становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура К.Р, відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка - “мужі градські”. Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням у К. Р. були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові. В усіх землях існували єпископії, що ділилися на парафії. Протягом 11-13 ст. було засновано десятки монастирів, зокрема Києво-Печерський монастир (див. Києво-Печерська Лавра).

    Праці сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що К. Р. була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. За цими землями закріпилася назва “Україна”. Колонізуючи північні землі слов'янське населення змішалося з угро-фінськими племенами. Північно-західні і північно-східні союзи племен стали основою формування білоруського і російського народів. У період політичної роздробленості К. Р. мовно-культурні відмінності українського, білоруського і російського народів ще більше поглибилися. Поруч зі слов'янами на території К. Р. проживали понад 20 народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході - литва і ятвяги; на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печората інші угрофінські народи. У містах К. Р. існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів.

    Високого рівня досягла культура К.Р. Ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер (класична кирилиця нараховує 43 літери). Для письма використовувались береста і пергамент. Прекрасними зразками писемності на Русі є Остромирове Євангеліє (1053-56), Ізборники Святослава (1073-76). У роки правління Володимира Святославича у Києві, Новго­роді та інших містах засновано перші школи. У 1086 онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Розвивалося літописання і література. У Києві було укладено перший літописний звід 1037-39, тут редагувалась “Повість минулих літ”. До визначних літературних пам'яток належать “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім” та ін. Визначними філософами К.Р. були митрополит Іларіон, Климентій Смолятич, Кирило Турський, Феодосій Печорський, Лука Жидята та ін. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астрономія, географія, ботаніка. В 11 ст. на Русі засновано перші лікарні. Широке визнання здобули лікарською практикою ченці Києво-Печерського монастиря Антоній, Агапіт, Пимен; лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”. Одне з провідних місць у мистецтві К.Р. належить архітектурі, що у своєму розвитку пройшла ряд періодів. К.Р. витворила унікальний тип споруд, у яких поєднувалися передові досягнення будівничих інших країн і самобутній національний стиль. Відомий зодчий Петро Милогіг досягнув вершин дерев'яного зрубного будівництва. До визначних пам'яток церковного будівництва (хрестово-купольні багатонефні храми) належала Десятинна церква (989-996), Спаський собор у Чернігові (1036), Софійські собори у Києві (1037), Новгороді (1045), Полоцьку (серед. 11 ст.). У 12 ст. сформувалися оригінальні київський, галицький, новгородський, судзальський будівельні стилі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки. Визначним майстром іконопису був Алімпій Печерський. Київські майстри оволоділи багатьма видами ювелірного мистецтва: зернь, скань, чернь, перегородчата емаль. Важливу роль у К.Р, віддавалася музичному мистецтву, відомі декілька видів струнних, духових і ударних інстру­ментів, що побутували у 10-13 ст. Широкого поширення набуло мистецтво скоморохів та співців. Культура К.Р. заклала підвалини до наступного розвитку культури українського народу, мала значний вплив на культурні процеси у порубіжних країнах. Найбезпосереднішим спад­коємцем політичної та культурної традиції К.Р. стала Галицько-Волинська держава, яка продовжила ранній період української державності. 

О. Мазур (Львів).

 

КИЇВСЬКЕ БРАТСТВО (Київське Богоявленське братство) - національно-релігійна громадська організація київських міщан, яка виникла бл. 1615. Містилося в Києво-Братському монастирі, збудованому на землі, подарованій Г. Гулевичівною. Членами К.б. були заможні міщани, частина української шляхти і православного духівництва. До братства вписався з усім козацьким військом гетьман П.Сагайдачний. Виступало проти запровадження унії в Україні. З ініціативи К.б. в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, ліквідовану після проголошення Берестейської унії 1596.3 1615 мало школу елліно-слов'янських та латино-польських наук (див. Київська братська школа). У 1632 К.б. об'єдналось з школою Києво-Печерської Лаври і започаткувало Києво-Могилянську Колегію. З 1620 мало права ставропігії. Братство утримувалося за рахунок пожертвувань членів братства. У другій пол. 17 ст. значення К.б. занепало. У документах 18 ст. не згадується. 

О. Рибак (Львів).

 

КИЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1068-69 - повстан­ня городян Києва і частини сільського населення Київської землі проти князя Ізяслава Ярославича. Причиною повстання стала відмова князя видати киянам зброю і коней для продовження боротьби з половцями, які восени 1068 розбили об'єднані сили Ярославичів на р. Альті і грабували київські землі. Повсталі розгромили двір тисяцького Коснячки і звільнили підступно ув'язненого в 1067 полоцького князя Всеслава Брячиславича, проголосивши його великим князем. Ізяслав утік у Польщу. У квітні 1069 Ізяслав за допомогою військ польського князя Болеслава ІІ Сміливого зайняв Київ (Всеслав втік до Полоцька) і жорстоко придушив повстання.

КИЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 111З - повстання киян і, можливо, сільського населення Київського князівства. Причиною повстання, яке вибухну­ло відразу після смерті князя Святополка Ізяславича, стало підвищення цін на хліб, голод, зловживання князівської адміністрації, яка спекулювала цими продуктами, та перетворення вільних городян на холопів за борги. Обурені кияни розгромили двір боярина Путяти Вишатича та володіння лихварів-євреїв. Налякані повстанням бояри запросили на престол переяславського князя Володимира Мономаха. Ставши великим князем київським, Мономах видав нові закони (відомі під назвою Статут Володимира Мономаха), які містили деякі поступки повсталим. У статуті обмежувалися проценти по позиці (максимум 220% річних), були сформульовані права і обов'язки закупів, заборонялося перетворювати на раба купця-боржника, якщо він позбувся свого майна внаслідок війни або пожежі.

КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС - одна з найдавніших історичних і літературних пам'яток княжої доби. К.л. - складова частина Іпатіївського літопису, продовження “Повісті минулих літ”. Охоплює події з 1111-17 до 1200. Зібраний у Видубицькому монастирі і містить запозичення з втраченого Чернігівського та незбереженої частини Галицького літописів. Літопис ведено і далі, принаймні до 1237, деякі його уривки увійшли до новго­родського літопису. До К.л. увійшли монастирські, особисті й родові князівські літописи, воїнські повісті, оповідання про народні повстання. Зокрема, оповідання про долю князя Ізяслава Мстиславича; про забиття киянами ченця Ігоря чернігівського; звіт київського посла Петра Бориславича до князя Володимирка; розповідь про смерть князя Ростислава Мстиславича, про вбивство князя Андрія Боголюбського, про похід князя Ігоря Святославича та ін. К.л. має світський характер, хоч серед авторів є і духовні особи. Твір відображає тогочасний ідеал “лицарства” з чітко усталеними поняттями честі, слави, є виразом ідеології українського патріотизму. К.л. досліджували М. Грушевський, Д.Чижевський, М. Приселков, Д. Лихачев, Переклад К.л. увійшов до “Літопису руського” (1989). 

О.Рибак (Львів).

 

КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЛИБІДЬ - три брати і сестра, які, за переказами, вміщеними у “Повісті минулих літ”, були засновниками Києва. Існування на території Києва в 5 ст. декількох поселень підтверджують археологічні розкопки на згаданих у літописі горах- Щекавиці і Хоривиці. Вважають, що К. був реальною особою - князем полян, який жив у 5 - поч. б ст. Підтримував зв'язки з візантійським імператором (ймовірно, Юстиніаном), їздив до Константинополя, де був прийнятий з великими почестями. Дружина К. здобула ряд перемог над волзькими та камськими болгарами. Намагаючись закріпити свою владу на Дунаї, збудував м. Києвець (залишки існували в 11-12 ст.). Деякі сучасні дослідники утотожнюють князя К. з вождем гуннів Аттілою. Двоє інших братів і сестер, мабуть, особи міфологічні.

КИПЧАКИ - див. Половці 

КИРЕЙ ВАСИЛЬ (1879 - 1942) - український військовий діяч, генерал-майор Армії УНР. Закінчив Оренбурзький кадетський корпус, Констянтиновську військову артилерійську школу, Михайлівську артилерійську академію, Академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 - командир 23-го армійського стрілецького корпусу російської армії, генерал-майор. Восени 1917 К. брав активну участь в українізації корпусу, зголосився на службу до українського війська. У грудні 1917 призначений Українською Центральною Радою головнокомандуючим Українськими Збройними Силами на більшовицькому фронті. Після пов­стання директорії УНР на поч. 1919 перейшов на службу в Добровольчу Армію генерала А. Денікіна. Влітку 1920 був референтом українських справ адмірала П. Врангеля в Криму. Очолював місію в переговорах з делегаціями Головного Отамана С. Петлюри та українських повстанців  щодо спільних дій проти більшовицької Росії. Із залишками армії Врангеля виїхав до Туреччини. З 1924 перебував у Чехо-Словаччині, де очолив 11 -ту артбригаду інтернованих частин Добрармії. М. Литвин, К.  

Науменко (Львів).

 

КИРИЛО І (р. н. невід. - п. 1233) - митрополит Київський (1224/25 - 1233). За національністю грек. Присланий на митрополичий престол з Нікеї. Користувався повагою серед князів. Не раз виступав посередником у вирішенні князівських суперечок та міжусобиць.

КИРИЛО II (р. н. невід, -п. 1281)- український православний церковний діяч, митрополит Київський та всієї Русі (1242-43 - 1281; за ін. дан., 1247-49 - 1281). Походив з Галичини. До обрання митрополитом був канцлером Данила Романовича Галицького, згодом - єпископ холмський. Призначений на митрополичу кафедру галицько-волинським князем Данилом Романовичем Галицьким. В 1246 (за ін. дан., 1250) висланий до Нікеї на затвердження свого сану Константинопольським Патріархом. У 1250 приїхав до Києва. Часто мандрував, подовгу жив у різних містах - Новгороді, Чернігові, Рязані. Згодом переселився до Владимира на Клязьмі, але митрополичої кафедри туди не переніс. Похований у соборі св.Софії в Києві. К. приписувалося авторство “Правил” (схвалених Київським собором в 1274), які врегульовували тогочасні церковні відносини.

КИРИЛО І МЕФОДІЙ - слов'янські просвітителі та проповідники християнства, творці слов'янської азбуки. Кирило (мирське ім'я -Костянтин; бл. 827 - 14.2.869) і його старший брат Мефодій (бл.820 - п. між 6.4. і 19.4.885). Н. у м.Солунь (тепер Фессалоніки, Греція) в сім'ї воєнначальника. З 840 Кирило вчився у Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, де одним з його вчителів був Фотій. Добре знав слов'янську, грецьку, латинську, єврейську і арабську мови. Був патріаршим бібліотекарем, викладав філософію. В 40-60-х рр. 9 ст. брав участь у диспутах з іконоборцями і мусульманами в Сирії. Бл. 860 їздив з дипломатичною місією до хозарів. Мефодій рано вступив на військову службу. Протягом 10 років управляв заселеною слов'янами областю Візантії. Постригшись у ченці, став ігуменом монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. Влітку 863 К. і М. на запрошення князя Ростислава переселились до Моравії, щоб проповідувати християнство. Перед від'їздом К. створив один з перших слов'янських алфавітів (у науці немає єдиного погляду з питання, яку азбуку створив К. - кирилицю чи глаголицю). К. і М. перекладали на старослов'янську мову церковні книги - вибрані місця з Євангелія, Псалтир, Апостольські послання. За запровадження слов'янської мови в богослужінні були звинувачені в єресі. В 866 на виклик Папи Римського Адріана II їздили до Рима. Отримали від нього спеціальне послання, в якому їм дозволялося розповсюджувати слов'янські церковні книги і проводити богослужіння на слов'янській мові. Після приїзду до Рима Кирило помер. Мефодій був висв'ячений на архієпископа Моравії і Панонії І в 870 повернувся до Панонії. Внаслідок інтриг німецьких феодалів деякий час перебував в ув'язненні. В 882-884 жив у Візантії. В серед. 884 повернувся до Моравії, де перекладав Біблію на слов'янську мову. К. і М. заклали основи слов'янської писемності і літератури. Ім'я К. і М. носила перша українська політична організація в Києві - Кирило-Мефодіївське Братство.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО (товариство) - українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 - січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П.Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом “Св. Кирило і Мефодій, січень 1846”. Крім організаторів до братства незабаром увійшли: Г. Андрузький, О. Навротський, Ц.Пильчиков, І.Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 до братства вступив Т. Шевченко. Восени 1846 загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Програмні положення К.-М. б. були викладені у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”, основним автором яких був М.Костомаров, та у “Записці”, написаній В.Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. К.-М, б. ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя - від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) - до революційних методів боротьби (Т.Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій (“До братів-українців”, “До братів-великоросів і поляків”), твори Т. Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України “Повість про український народ”, виданийу1846та ін.). К.-М. б. проіснувало 14 місяців. У березні 1847 за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була викри­та, а члени заарештовані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18.3. до 30.5.1847 у Петербурзі. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малю­вати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці М. Гулака, М. Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а О.Нав-ротський - півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у відда­лені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну. Діяльність К.-М. Б. достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях О.Кониського, С. Ефремова, Б. Багалія, М. Грушевського, М. Возняката ін.

КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ (Турівський; н. між 1130 і 1134-п. не пізніше 1182) - церковно-політичний діяч і письменник Київської Русі. Н. у м. Турові (тепер Гомельська обл., Беларусь). Здобув широку освіту, добре знав грецьку мову і візантійську літературу. Після прийняття чернецтва став Туровським єпископом. Прославився як письменник і проповідник. Автор 8 проповідей (“Слів”), в яких прославляв церковні свята (“Притча про людську душу і тіло”, “Послання або повість до Василія ігумена Печорського”, “Слово на антипасху” та ін.), послань до Андрія Боголюбського (не збереглися), 22 молитв і одного канону. Твори К.Т. відзначаються багатством риторичних прийомів і свідчать про високий рівень розвитку поетичного і ораторського мистецтва в Київській Русі у 12 ст. Проповіді К.Т. були популярні як в Україні, так і в інших слов'янських країнах, та увійшли у різні збірки проповідної літератури.

КИРИЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ІЛАРІОНОВИЧ (25.2.1908 - 29.12.1975) - радянський партійний і державний діяч. Н. у с. Чорнобаївка (тепер Білозерського р-ну Херсонської обл.). З 1930 -член КПРС. У 1936 закінчив Азово-Чорноморський інститут інженерів-механіків соціалістичного землеробства. З 1938 працював в апараті ЦК КП(б)У. З 1941 - секретар ЦК КП(б)У з промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941-45 - член Військової Ради ряду фронтів, генерал-майор. У 1944 - секретар ЦК КП(б)У по кадрах, 1945-49 - перший секретар Одеського обкому Комуністичної партії. В 1949-53 - другий секретар ЦК КП(б)У. Після усунення червневим пленумом ЦК КПУ з посади першого секретаря Л.Мельнікова К. став першим українцем, що очолив Компартію України. Підчас перебування К. на посту керівника республіканської Ком­партії значно зріс відсоток українців серед чле­нів КПУ (бл. 60% загального складу), розпочався короткий період політичної “відлиги”, використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості, скасування цензури тощо). У 1957 К. було відкликано до Москви і призначено на посаду секретаря ЦК КПРС. З 1960 - перший секретар Ростовського обкому Компартії, пізніше - на господарській роботі. Останні роки провів у Москві. К. Бондаренко (Львів).

КИСІЛЬ АДАМ (1580 - 3.5.1653)- політичний і державний діяч Речі Посполитої першої пол. 17 ст. Походив з старовинного волинського шляхетського роду. Навчався в академії в Замостю. З 1617 служив у коронному війську, відзначився у війнах з Османською імперією, Московією і Швецією. Власник великих маєтностей в Україні. Брав активну участь у суспільно-політичному житті України першої пол. 17 ст. В 1629 був представником короля Сигізмунда III Вази на церковному соборі в Києві, який був скликаний з метою примирити прихильників православної і уніатської греко-католицької церков в Україні. Відомий як за­хисник православної віри, хоча підтримував контакти з кліром греко-католицької церкви. Під час  національно-визвольних повстань 1637-38 К. виконував функції урядового комісара і вів переговори з повсталими. В 1639 одержав посаду чернігівського каштеляна, в 1641 став сенатором Речі Посполитої. З 1646 -київський каштелян, з 1647 - брацлавський воєвода, з 1649 - київський воєвода. В порід національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 К. був постійним представником Речі Посполитої під час переговорів з представникам гетьмансь­кого уряду (лютий 1649 в Переяславі, серпні 1649 у Зборові, вересень 1651 в Білій Церкві). Намагався знайти компромісні рішення у відно­синах між Польщею і Гетьманщиною, прагнув досягти порозуміння між обома сторонами шляхом надання привілеїв козацтву і зрівняння його у правах з польською шляхтою. Толерантна позиція К. викликала безпідставні звинувачення на його адресу з обох сторін. Похований у родинній церкві у Низкиничах на Волині.

КИШКА ЛЕВ (1663, за ін. дан., 1668 -19.11.1728) - Митрополит-Київський і Галицький греко-католицької (уніатської) церкви. Н. у м. Ковелі в зубожілій шляхетській родині. У молодому віці вступив до монастиря. Протягом 1687-91 навчався у Римі. З 1698 - секретар чину св. Василія Великого (див. Василіани), а у 1703-13-його протоархімандрит. У 1708 обраний арх­мандритом супрасльського василіанського монастиря, в якому заснував друкарню. З 1711 -єпископ володимирсько-берестейський. У 1713 обраний, а у 1714 затверджений греко-католицьким митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Як митрополит зайнявся впорядкуванням церковно-релігійних справ. У 1720 провів церковний собор у Замості. Помер у 1728 у с. Кулечів на Волині. Похований у Володимирі-Волинському.

“КИЕВЛЯНИН” - І). Літературний альманах, що видавався М. Максимовичем. Вийшло З номери: 1840-1841 у Києві, 1850 в Москві. В них містилися численні статті з історії Києва, Переяслава, Волині. Альманах публікував історичні документи, статті, літературні твори Є. Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, деяких російських письменників. М. Максимович зазнавав критики з боку російської шовіністичної преси за видання “К”, 2). Щоденна російська газета монархічного напрямку, що виходила у Києві в 1864-1919 (з перервами; до 1879 - три рази в тиждень, потім щоденно). Видавав і редагував газету російський історик В. Шульгін. “К.”, сто­ячи на позиціях російського великодержавного шовінізму, проповідував русифікаторську політику в Україні. Субсидувалась російським урядом і фактично була офіційним виданням місцевої адміністрації. В 1878-1911 редактором газети був Д. Піхно (став одним з засновників у 1905 російської чорносотенної організації “Союз Русского Народа”), а з 1911-В. Шульгін (син В.Шульгіна). З початком національно-демократичної революції в Україні в 1917 видання “К.” було припинено. Тимчасово виходила під час окупації Києва денікінцями (серпень-січень 1919).

“КИЕВСКАЯ СТАРИНА” - щомісячний історико-етнографічний журнал національно-демократичного напряму. Виходиву1882-1907 у Києві (останній рік видавався українською мовою під назвою “Україна”). “К.С.” як неофіційний орган київської Громади був заснований Ф. Лебединцевим, О. Лазаревським, В. Антоновичем, П. Житецьким на кошти В. Симиренка. В журналі публікувалися праці з історії, археології, етнографії України, історичні джерела, твори художньої літератури, фольклорні матеріали. “К.С.” об'єднала навколо себе кращі українські наукові і культурні сили того часу. З часописом тісно співпрацювали і друкували в ньому свої праці В.Антонович, Д. Багалій, В.Винниченко, Д. Яворницький та ін. “К.С.” відіграла значну роль у розвитку української культури і формуванні національної свідомості українського народу за колоніального становища України у складі Російської імперії.

“КИЕВСКИЕ ОТКЛИКИ” - газета, що видавалася російською мовою у Києві в 1898-1906. “К.О.” досить багато місця присвячували українській тематиці. Редакторами “К.О.” були І.Лучицький і М. Василенко. Серед співробітників газети були С. Петлюра, С. Єфремов, Б. Кістяківський, М. Могилянський та ін. У 1906 замість “К.О.” почала виходити газета “Киевские Отголоски”, а згодом “Киевские Вести” (до 1910). 

О. Сухий (Львів).

 

“КИЕВСКИЙ ТЕЛЕГРАФ - громадсько-політична літературна газета, заснована в 1859 у Києві письменником О.-А. фон Юнком. Виходила з 1(13).7.1859 двічі на тиждень (зі 864-тричі) російською мовою. Видавалася на кошти Я. Рогоцької. Навколо газети гуртувалась українська національно-демократична інтелігенція. 31874 була неофіційним органом київської Громади. В цей період з “К.Т.” співпрацювали В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Житецький, Я. Шульгин, М. Зібер та ін. У статтях і матеріалах, які публікувалися в “К.Т.”, розглядалися питання розвитку українського національного руху, економічні, політичні та культурні проблеми в Україні. Вийшов 71 номер газети. Після прийняття Емського акту 1876 і посилення україножерського курсу російського уряду газету було закрито 1(13).6.1876. У травні 1994 видання газети поновлено в Києві (гол. ред. Р.Кухарук).