КІКАЛЬ ФРАНЦ (р. н. невід. - п. червень 1917, можливо 30.6.1917) - командант Легіону Українських Січових Стрільців (1917). Під час Першої світової війни 1914-18 - підполковник австрійської армії. В 1914-16 служив у 24 (коломийському) піхотному полку австрійської армії. Є дані, що К. деякий час командував Вишколом Українських Січових Стрільців. У лютому-червні 1917 був призначений командантом Легіону УСС. Загинув у червні 1917 у ході боїв Легіону з російськими військами в р-ні с. Конюхи на Тернопільщині.

КІММЕРІЙЦІ - найдавніші з відомих за своєю назвою племен, що жили в Українському Причорномор'ї у 8-7 ст. до н. е. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (8 ст. до н. е.) та «Історії» Ґедорота (5 ст. до н. е.), а під ім'ям «гамірра» в ассірійських текстах 8-7 ст. до н. е, К. були потемками племен зрубної культури (10-7 ст. до н. е.), поширеної від Волги до нижньої течії Дунаю. В б ст. грецькі колоністи Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. К. робили походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассірією, Лідією. Існує думка, що спочатку їх шлях пролягав через чорноморське узбережжя Кавказу, а згодом - у Південно-Східну Європу через землі численних фракійських племен. У 679-678 до н. е. К. були розгромлені ассірійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до бО-х рр. б ст. до н. е. Країну К. - Гамірр поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина К. залишилася в гірській частині Криму і стала предкамитаврів. Історична топоніміка пов'язує з К. територію Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, гора Кіммерік, Кіммерійський вал і т. д.). Матеріальна культура, господарство і побут К. відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, К. не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. К. займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед К. посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У К. були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. За Геродотом, племена К. очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Значна частина елементів кіммерійської культури була успадкована скіфами.

М. Пелещишин (Львів).

КІНДЗІРСЬКИЙ МИРОСЛАВ (псевд. Боєвір; р. н. невід-п. 29.12.1944) -українськийвійськовий діяч, окружний Провідник Організації Українських Націоналістів на Чернівеччині. Загинув у бою з більшовицькими частинами біля с. Васловінці на Чернівеччині.

КІРАСИРИ - вид тяжкої кавалерії, вершники якої були захищені кірасою (захисне озброєння з двох пластин, витягнутих по формі грудей і спини та з'єднаних пряжками на плечах і боках), і мали на озброєнні палаш, пістолети і карабін. У Західній Європі К. з'явилися в кін. 17 ст. У 18- поч. 19 ст. кірасирські полки, призначені для нанесення вирішального удару, існували в більшості європейських армій. На поч. 20 ст. кіраси були ліквідовані (крім парадної форми), а назва «кірасирські» збереглась за традицією за окремими полками в деяких арміях.

КІСТЯКІВСЬКИЙ (Кістяковський) ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1876-1941)- український державний діяч. Н. у м. Києві. Закінчив юридичний ф-тет Київського ун-ту. В юнацькі і студентські роки часто зустрічався з В. Антоновичем, П. Житецьким, П. Науменком, спілкування з якими сприяло формуванню національного світогляду. Декілька років навчався в університетах Німеччини. Після повернення додому обраний доцентом Київського ун-ту св. Володимира. З 1903 жив у Москві, де займався адвокатською практикою і викладав в університеті. Разом з й.Вернадським та ін. науковцями залишив викладацьку роботу в університеті на знак протесту проти реакційної політики міністра освіти Л.Каcсо. В 1910-17 викладав у Московському комерційному інституті. Співпрацював з діячами українського національного руху, матеріально підтримував видання часопису «Украинская Жизнь». У травні 1918 призначений державним секретарем Української Держави. В липні-листопаді 1918 -міністр внутрішніхсправ у кабінетах Ф.Лизогуба і С. Кербеля. Належав в уряді до групи міністрів (В. Любинський, Д.Дорошежя), Б.Бутенко, О. Рогоза), які відстоювали незалежницький курс та виступали проти укладення федеративного договору з Росією. З 1919 жив у Стамбулі, пізніше - у Парижі. Співпрацював з російськими еміграційними колами. Автор праць: «Богова відповідальність наслідника в римському праві» (1900), «Поняття про суб'єкт права» (1903) та ін.

КІСТЯКІВСЬКИЙ (Кістяковський) ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ [14(26),3.1833 - 13(25).1.1885] -український вчений-криміналіст та історик права. Батько І. Кістяківського. Н. у с. Городищі на Чернігівщині (тепер Бахмацького р-ну Чернігівської обл.). У 1857 закінчив юридичний ф-тет Київського ун-ту, з 1864 - приват-доцент, а з 1869 - професор кримінального права цього ж ун-ту. К. був одним з ініціаторів створення та головою Київського Юридичного Товариства, активно співпрацював у журналі «Основа». Опублікував бл. 70 наукових статей у журналах «Киевская Старина» і «Киевские Университетские Известия». К. досліджував українське звичаєве право, історію права та судовий устрій Гетьманщини. Зібрав і видав збірник законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1879). Автор праць: «Дослідження про смертну кару» (1867), «Елементарний підручник загального кримінального права» (1875) та ін.

КІШ (тат. - укріплений табір) - І). Назва військового табору в 11-16 ст. та козацького табору в 16-17 ст. в Україні. 2). Назва Запорізької Січі з її державно-політичним устроєм, а також запорізького військового товариства. К. обирався щороку на загальній козацькій раді 1 січня,1 жовтня (свято св. Покрови) та на 2-3 день Великодня. З). В роки Першої світової війни Кіш Українських Січових Стрільців - військовий підрозділ Легіону Українських Січових Стрільців. Існував у 1915-18. 4). У період українських національно-визвольних змагань 1917- 21 назва найбільшої військово-територіальної одиниці Вільного Козацтва. К. поділялися на курені, полки і сотні. В серпні 1917 існували такі вільно-козацькі К.: Бердичівський, Борзнянський, Звенигородський, Київський, Канівський, Ніжинський, Уманський, Черкаський та ін. Термін К. вживається в назві одного з найбільших з'єднань Збройних Сил Української Народної Республіки - Гайдамацького Коша Слобідської України.

КІШ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ - І). Збірна назва для означення всього військового товариства запорізьких козаків. 2). Центральний орган уп­равління на Запорізькій Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та ін. справами. З). Козацький військовий табір, в якому знаходилася військова старшина на чолі з кошовим отаманом, що здійснювала управління всіма справами Війська Запорізького. Термін «кіш», «кхощ» - татарського походження і має декілька значень: а) головна квартира старшого чабана - отамана, який керував громадою власників десяти отар, в кожній з яких було по тисячі овець; б) тимчасове місце постою, військовий табір, головна квартира війська підчас походу тощо. К.З.С. сформувався разом з виникненням українського козацтва і заснуванням перших Січей і проіснував до ліквідації Запорізької Січі у 1775. Згодом існували коші Задунайської Січ'па Бузького Козацького Війська.

КІШ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ -українська військова частина, створена на поч. 1915 (офіційно - 14.3.1915 під назвою «Допов­нююча сотня УСС») для поповнення особового складу Легіону Українських Січових Стрільців. Основними завданнями, які покладалися на К. УСС, був набір добровольців та опіка поранених, хворих і скалічених стрільців та старшин. Організаційна робота К. зразу зіткнулася зі значними труднощами. Австрійське військове командування, яке було не зацікавленим в існуванні національного збройного формування, забороняло набирати до К. військовозобов'язаних чоловіків віком від 18 до 50 років, сподіваючись, що за такого стану речей Легіон незабаром перестане існувати. Однак К. УСС, проводячи велику організаційну і роз'яснювальну роботу серед українського суспільства, повністю за­безпечував Легіон новобранцями. Деякий час К. займався військовим навчанням новоприбулих стрільців і формуванням з них боєздатних сотень. У листопаді 1915 ці функції було передано Вишколу УСС. Канцелярія К. вела реєстрацію всіх стрільців і старшин, які перебували у К. (до 1917 бл. 7 тис,чол.). Стрільці К. активно займалися культурно-освітньою роботою серед укра­їнського населення, відкриваючи народні школи, читальні, курси для неписьменних. У цій роботі К. тісно співпрацював з «Бюром культурної помочі для українського населення окупованих земель», яке здійснювало просвітницьку роботу на Волині. Комендантом К. УСС було призначено Н. Гірняка, заступником -Т. Рожанковського. У грудні 1918- січні 1919 К. переформовано на Запасний Кіш І бригади УСС у складі групи «Схід» Української Галицької Армії.

КІШКА (Кушка, Кошка) САМІЙЛО (р. н. невід. - п. 1602', за ін. дан., 1620) - український козацький гетьман (1600-02). Походив з брац-лавського роду Кошичів або Кошків. Учасник морських походів запорожців в 70-х рр. 16 ст. проти турків. Під час одного з них потрапив у полон, де перебував бл. 25 років. У 1599 організував на турецькій галері повстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда М Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601 -02 К. на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії. Про дальшу діяльність К. і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що К. загинув у 1602 під Фелліном у Лівонії і був перевезений та похований у Канові, інші - що К. ще брав участь у Цецорській битві 1620. Помер у 1620 і похований у Каневі.

КЛАРК ЕДУАРД ДАНІЄЛЬ (5.6.1769 -9.3.1822) - англійський мінералог, мандрівник, колекціонер рукописів і старожитностей, Н. в Уіллінгтоні (Суссекс, Пд, Англія). З 1808 - професор мінералогії в Кембріджському ун-ті. Опублікував докладні мемуари про свої подорожі по країнах Європи і Близького Сходу, зокрема про перебування в східних і південних районах України. К. наводить цікаві відомості про побут українських селян, відзначає охайність їх жител, підкреслює хоробрість чорноморських та кубанських козаків, які, за його словами зберіга­ють звичаї, винесені з Запоріжжя. 

Я. Ісаєвич (Львів).

КЛЕЙНОДИ - дорогоцінні військові знаки, регалії або атрибути українського козацтва, що використовувалися у 16-19 ст. Вперше К. були надані Запорізькому Війську польським королем Баторіем Стефаном у 1576. Серед них були хоругва, бунчук, булава та печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до К. зарахували також перначі, литаври, значки і палиці та ін. Найвищою ознакою влади була булава, що носилася гетьманами та кошовими отаманами. Так, Б. Хмельницький вже з 1648 носив срібну позолочену булаву, прикрашену перлами та ін. дорогоцінним камінням. Булава була й ознакою влади кошового отамана Запорізької Січі. Козацькі полковники мали перначі (шестопері) - менші ребристі булави, які носили за поясом. Печатка коша Запорізької Січі виго­товлялася круглої форми зі срібла із зображенням козака у гостроверхій шапці на голові, в кафтані з ґудзиками на грудях, з шаблею, порохівницею при боці, з самопалом на лівому плечі. Навколо напис «Печать славного Війська Запорізького Низового». Паланкові та курінні печатки були круглої або чотирикутної форми з зображенням левів, оленів, коней, місяця, зірок, корон, списів, шабель та луків. Хоругва (коругва, прапор) була, здебільшого, кармазинового кольору з вишитими зображеннями гербів, святих, хрестів тощо. Носили їх завжди попереду війська, поруч з гетьманом чи отаманом. Значками називалися прапорці куренів та сотень. Існував звичай, за яким новообраний полковник був зобов'язаний за власний рахунок виготовляти прапор паланки. Один з них зберігався до 1845 на Кубані і був виготовлений з тканини двох кольорів: жовтої та синьої. Литаври - великі мідні котли, обтягнуті шкірою, що служила для подання різного роду сигналів (скликання козаків на раду, подання сигналу тривоги тощо). Кожний з К. надавався тільки чітко встановленим представникам козацької старшини. Так, на Запорізькій Січі булава надавалася кошовому; хоругва - всьому Війську Запорізькому, і носив її хорунжий; бунчук - кошовому чи гетьману, але носився завжди бунчужним або бунчуковим товаришем; печатка - військовому судді, курінна або паланкова печатка - курінному отаману або паланковому полковнику; пернач - полковнику, литаври - всьому війську, але у відання довбиша; палиця - військовому осавулу; значки - для всіх тридцяти восьми запорізьких куренів, але у відання значкових товаришів. Всі козацькі К. за винятком паличок від литаврів, зберігалися у січовій Покровській церкві у скарбниці і виноси­лися тільки за особливим наказом кошового. Палички від литаврів зберігалися у курені військового довбиша. Інколи до К. відносили і велику срібну чорнильницю - каламар - атрибут військового писаря Запорізького Війська. Подібні К. мала і козацька старшина у Гетьманщині, Правобережжі, на Задунайській Січі та на Кубані.

    Після ліквідації козацтва і знищення Запорізької Січі К. були зібрані і віддані на зберігання у Ермітаж і Преображенський собор в Петербурзі, Оружейну палату в Москві, а також в ін. сховища. Так, ще в кінці 19 ст. у Ермітажі зберігалося 17 запорізьких значків і одна хоругва; а у Преображенському соборі - двадцять курінних прапорів, три бунчуки, одна срібна булава, один срібний позолочений жезл. Зараз доля цих національних скарбів українського народу невідома. Після Лютневої революції 1917 в Росії Тимчасовий Уряд прийняв рішення про їх повернення в Україну, але внаслідок жовтневого перевороту 1917 рішення не було виконано. З проголошен­ням незалежності український уряд ставив перед керівництвом Російської Федерації питання про повернення національних культурних цінностей, однак якихось конкретних домовленостей не було досягнуто.

 

КЛЕМАНСО ЖОРЖ (28.9,1841-24.11.1929)-французький політичний і державний діяч, член Французькоїакадемії(з 1918). Одинззасновників французького радикалізму. Н. у родинному маєтку Муерон-ан-Поред у Вандеї. В 1858 закінчив Нантський ліцей. З I860 навчався на медичному ф-ті Сорбонського ун-ту. З перших днів навчання К. включився в опозиційну діяльність проти режиму Другої республіки. Влютому 1862 за участь у виданні ж-лу «Травай» («Праця») та агітацію проти диктатури Наполеона III був заарештований і ув'язнений на два місяці у в'язниці Мазас. Після закінчення ун-ту (1865) і захисту докторської дисертації деякий час жив в Англії, пізніше - у США. В 1869 повернувся до Франції, займався лікарською практикою. З вересня 1870 жив у Парижі, де включився у політичну боротьбу. Після ряду поразок Франції у франко-пруській війні 1870-71 виступав за її продовження. Прагнучи не допустити громадянської війни в дні Паризької комуни 1871. К. намагався примирити комунарів з версальцями (урядом А. Тьєра). У 1871-93 - депутат Національних зборів. 31881 очолював партію радикалів. Різко критикував політику кабінетів Гамбетти, Феррі, Бріссона, вимагав підготовки до ре­ваншистської війни проти Німеччини. В 1880-90-х рр. займався журналістською і літературною діяльністю, видавав газету «Жюстас» («Спра­ведливість»; 1880-97), ж-л «Блок» ( 1901 -ОЗ), друкований орган радикальної партії «Орор» (з 1903). У 1901 К. став одним із засновників республіканської партії радикалів. У 1902-09 обирався до сенату. В березні-жовтні 1905 - міністр закордонних справ, у 1906-09 - прем'єр-міністр Франції. В листопаді 1917 К. знову очолив французький уряд та міністерство військових справ. У 1918 К. як голова Верховної Ради держав Антанти став ініціатором французького десанту на Чорноморському узбережжі України. К. був одним з авторів Версальського мирного договору 1919, голова Паризької мирної конференції 1919-20.3 надзвичайною настирливістю К. намагався нав'язати учасникам конференції свої плани розчленування Німеччини, добитись максимального відшкодування економічних втрат Франції за рахунок німецьких репарацій, зміцнення позицій Французької республіки на європейському континенті за рахунок перекраювання кордонів і створення нових держав. Негативно ставився до вирішення європейських про­блем на користь народів колишньої Російської імперії, що боролись за національну незалежність. Відводячи майбутній Польщі, Чехо-Словаччині і Румунії роль санітарного кордону проти більшовизму та можливих союзників у війні проти Німеччини, негативно ставився до створення незалежної Української держави, наполягав на включенні етнічних українських земель до складу територій інших країн. У 1920 К. зазнав поразки на президентських виборах і відійшов від політичної боротьби. Автор книг: «Соціальна битва» (1895), «Великий Пан» (1896), «Демосфен» (1926), «Думки в час надвечір'я» (1928), «Велич і злиденність однієї перемоги» (видано посмертно, 1930) та ін. 

С. Мовчан (Львів).

КЛЕПАЧІВСЬКИЙ      КОНСТЯНТИН ЙОСИПОВИЧ (12.10.1887-14.5.1979)-український державний діяч, фінансист. Н. у с. Ново-Іванівці Хорольського повіту на Полтавщині. Закінчив духовну семінарію у Житомирі, згодом - юридичний ф-тет Петербурзького ун-ту. Після завершення навчання працював в інспекційному відділі Державного банку Ро­сійської імперії. В грудні 1917 переїхав до Києва. В 1918 К був одним з організаторів Державного банку УНР. У 1919 - директор Державного банку УНР. Підпис К. стоїть на українських банкнотах 50 і 100 гривень. У 1920-30-Х рр. жив в еміграції у Варшаві. В 1945 переїхав до Німеччини. З 1949 жив у Філадельфії (США). Похований у Саут Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США).

КЛИМ ІВАН (псевд. Митар, Бурмач; 19. I.I 909-9.3.1914) - український політичний і військовй діяч. Н. у с. Старий Мізунь (тепер Долинського р-ну Івано-Франківської обл.). Навчався в Стрийській і Рогатинській гімназіях. Закінчив юридичний ф-тет Краківського ун-ту. В 1930-х рр. брав участь в українському націоналістичному русі, за що в 1937-39 перебував в ув'язненні у Дрогобицькій тюрмі. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 вирушив у складі Похідних груп ОУН у Наддніпрянську Україну, займався створенням мережі ОУН на Запоріжжі І Донеччині. Став одним з організаторів повстанської радіостанції «Вільна Україна», що діяла в околицях сіл Ямельниця та Сопота на Сколівщині (тепер Львівська обл.). У січні 1944 схоплений гітлерівцями і розстріляний у Дрогобичі.

КЛИМЕНТ VIII (24.4.1536 - 5.3.1605) - Папа Римський (1592 - 1605). У 1594 K.VIII і німецький цісар Рудольф II звернулися до запорізьких ко­заків через посла Е. Лясотуз пропозицією створення воєнних каоліцій для боротьби проти Османської імперії. В кін. 1595 на прохання представників ієрархії українського духовенства, єпископа володимирського І. Потія і єпископа луцького К.Терлецького проголосив унію православної і католицької церков, внаслідок чого була утворена Українська Греко-Католицька Церква (див. також Берестейська унія 1596). Виступав за зрівняння прав греко-католицької і римо-католицької церкви в Речі Посполитій, за надання права українським греко-католицькими єпископам засідати в польському сеймі.

КЛИМЕНТІЙ СМОЛЯТИЧ (Клим Смолятич; р. н, невід. - п. після 1154) - церковний і політичний діяч Київської держави, митрополит Київський (1147-54; за ін. дан., 1147 - поч. 1155), письменник. Н. у Зарубі недалеко Києва. Був ченцем Зарубського монастиря. В 1147 при підтримці Великого князя Київського Ізяслава Мстиславича на соборі українських єпископів був обраний Київським митрополитом. Константинопольський Патріарх не затвердив кандидатури К. С. Боровся за незалежність української православної церкви від Візантії. В 1154 втратив митрополичу кафедру і став єпископом володимирським. Був високоосвіченою людиною свого часу, талановитим письменником, філософом і оратором, З його творів відоме тільки «Послання пресвітеру Хомі», що збереглося у списках 15-16ст.

КЛИМИШИН МИКОЛА (псевд. Непоборний; 25.2.1909) - український політичний діяч, член Організації Українських Націоналістів у Галичині. Н. у Мостищі Калуського повіту на Станіславівщині. Навчався на філософському ф-ті Краківського ун-ту. Із студентських років брав участь в українському націоналістичному русі. Очолював краківський відділ ОУН, який переправляв націоналістичні видання («Розбудова Нації», «Сурма», «Український Націоналіст») на українські землі. Заарештований 14.6.1934 у Кракові, звинувачений у приналежності до ОУН і підготовці до замаху на міністра закордонних справ Польщі Б. Перацького. Засуджений на Варшавському процесі 1935-36 до довічного ув'язнення. У часи радянсько-німецької війни 1941-45 брав участь у формуванні Похідних груп ОУН під проводом С. Бандери. В 1941 К. очолив Північну Похідну групу ОУН . З 1949 живе у США. Автор спогадів «В поході до волі» (1975).

КЛИМІВ ІВАН (псевд. Легенда; 1909 -4.12.1942) - відомий український політичний і військовий діяч, член УВО І ОУН (з 1929). Н. у с. Сілець Волзький Сокальського повіту Львівського воєводства (тепер Львівська обл.). Навчався в Сокальській гімназії. В 1929 вступив на юридичний ф-тет Львівського ун-ту. Ставши в 1929 членом Організації Українських Націоналістів, був одним з організаторів націоналістичного руху та керівником екзекутиви ОУН (з 1935) на Сокальщині. В 1930-Х рр. неодноразово заарештовувався польською поліцією, був в'язнем Берези Картузької (серпень 1935-січень 1936). К. один з співорганізаторів мережі осередків ОУН на Волині. У серпні 1937 під час Луцького процесу 1937 звинувачений у приналежності до ОУН і засуджений до 10 років тюремного ув'язнення. У вересні 1939 звільнений з в'язниці. Незабаром очолив Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ та став з 1941 членом Проводу ОУН (Б), організаційний референт Проводу (1941-42). Після проголошення у Львові 30.6.1941 ОУН (Б) відновлення Української держави на західноукраїнських землях, К. увійшов до складу Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком, де очолив міністерство політичної координації. Брав активну участь в організації руху Опору на окупованих гітлерівцями землях України. В грудні 1942 заарештований гестапо у Львові і закатований під час допиту.

КЛИМКЕВИЧ МИХАЙЛО (1889 - липень 1944) -український військовий діяч, сотник УГА, майор Дивізії «Галичина». Під час українсько-польської війни 1918-19 - командир Козацького загону ім. Ґонти (з квітня 1919). Деякий час очолював Янівську (десяту) бригаду Української Галицької Армії. У міжвоєнний період -один з активних діячів Українського Педагогічного Товариства «Рідна Школа». В 1943-44 брав участь у формуванні дивізії «Галичина». Загинув у липні 1944 в боях під Бродами (тепер Львівська обл.).

КЛИРИК (Клірик) ОСТРОЗЬКИЙ (рр. н. і см. невід.) - нерозгаданий псевдонім українського письменника-полеміста кін. І б - поч. 17 ст. Закінчив Острозьку школу. К. О. входив до літературного гуртка викладачів школи, серед яких були Г. Смотрицький, Д. Наливайко, В. Суражський та ін. Автор полемічних послань до прихильника унії І. Потія («Отпис на лист...», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа...», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку.

КЛОЧКОВСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ(1873 -1931)-український військовий діяч, контрадмірал Чорноморського флоту. В 1917-18- начальник Севастопольського порту і дивізії підводних човнів. В червні 1918 був призначений представником Української Держави у  Криму. З 12.11.1918 К. -тимчасовий командуючий Чорноморського Військового Флоту.

КЛОЧУРАК СТЕПАН (27.2.1895 - 1980) -визначний український громадсько-політичний діяч у Закарпатті, журналіст. Н. у Ясіні на Мармарощині. Навчався на юридичному ф-ті Віденського ун-ту. Учасник Першої світової війни -офіцер австрійської армії. В кін. 1918 - на поч. 1919 К. виступив одним з організаторів Гуцульської Республіки, був обраний головою найвищого органу республіки - Гуцульської Народної Ради. В січні 1919 разом з братами М. і Ю.Бращайками став ініціатором проведення Все­українського Собору Русинів (Всекарпатського Конгресу; 21.1.1919), на якому було прийнято рішення про возз'єднання Закарпатггя з Українською Народною Республікою. В березні 1939 входив до складу закарпатської делегації (гол. М. Бращайко), яка передала уряду ЗО УНР у Станіславові рішення Всекарпатського Конгресу. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-21 К. жив у Закарпатті, брав активну участь в українському національно-політичному житті. З квітня 1920 - член Управи товариства «Просвіта» в Ужгороді. Деякий час належав до закарпатської філії Чехо-Словацької Соціал-Демократичної Партії, згодом - лідер української фракції Аграрної Партії. В 1920-30-х рр. редагував газету «Народ» (1920-21), спільно з Є. Пузою-тижневики «Вперед» (виходив у 1922-38 в Ужгороді) та «Земля і Воля» (1934-38 у Мукачеві). З січня 1939-член єдиної у Закарпатті української політичної партії - Українського Національного Об'єднання, згодом - член Президії цієї організації. З 14.3.1939 - міністр господарства, а 15.3.1939 призначений президентом А. Волошиним міністром військових справ Карпатської України. Протягом березня 1938 керовані К. частини «Карпатської Січі» чинили героїчний опір угорським загарбникам. Після окупації угорськими військами всієї території Карпатської України емігрував у Чехо-Словаччину. Жив у Празі, де в 1945 був заарештований співробітниками радянської контррозвідки. Деякий час К. перебував разом з А. Волошиним у Лефортовській тюрмі в Москві, а згодом був засланий до концтабору. У 1956 повернувся до Праги, де і помер. На Заході було опубліковано його мемуари «До волі» (1978).

КЛЮЧНИКИ - двірські службовці князя в Київській державі. Опікувалися майном князя. К. найчастіше виходили з рабів.

КЛЯЧКІВСЬКИЙ РОМАН-ДМИТРО - (псевд. Клим Савур, Охрім, Білаш та ін.; 4.11.1911 -12.2.1945) -український політичний і військовий діяч, полковник УПА. Н. у Збаражі (тепер Тернопільська обл.). Закінчив Станіславівську гімназію, пізніше - студент юридичного ф-ту Львівського ун-ту. Ще юнаком став членом Організації Українських Націоналістів. У жовтні 1937 був заарештований польською поліцією, деякий час перебував в ув'язненні. У 1939-41 був одним з керівників підпільної мережі ОУН у Галичині. Займався організаційною роботою серед молоді, в 1939-40 був обласним провідником Юнац­тва ОУН Станіславівщини. В 1941 К. за активну участь в українському націоналістичному русі заарештований радянськими спецслужбами у Львові і під час Процесу 59-х засуджений до страти (згодом замінена на 10 років тюрми). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 втік з Бердичівської в'язниці. В 1942-45 К. - провідник ОУН (Б) на Північно-Західних Українських Землях, член Проводу ОУН. Відіграв значну роль в організації відділів Української Повстанської Армії та розбудові армії на Поліссі і Волині. Займався розробкою тактики боротьби з гітлерівцями, формуванням кінних підрозділів УПА, організацією самооборони населенних пунктів та ін. З січня 1943 займав пост командира групи військ «УПА-Північ». Збройні формування під команду­ванням К. провели цілий ряд успішних операцій проти загарбників. Загинув у бою з військами НКВС на хуторі Оржівський Клеванського р-ну Рівненської обл.

КЛЬОНОВИЧ СЕБАСТІАН ФАБІАН (бл. 1545 -29.8.1602)- польський поет. Н. в м. Сулімежицях (тепер Польща). Закінчив Краківський ун-тет. Деякий час жив у Львові, з 1574 оселився у Любліні, де був міським писарем, війтом, райцею. В поемі «Роксоланія» (1584, латинською мовою, український переклад М. Білика, 1961) описав багатство природи України, змалював побут і звичаї українських селян, подав описи Львова, Києва та ін. міст, навів у латинському перекладі зразки українського фольклору. Скорочений український переклад поеми К. під назвою «Старий Львів» зробив І.Франко. 

Я. Ісаєвич (Львів).

КМЕТИ (Кметі) - термін, що зустрічався в середні віки у слов'янських мовах і мав різне значення. К. називались, очевидно, вільні члени общини, плем'я. У давньоукраїнських пам'ятках, «Повчанні» Володимира Мономаха та «Слові о полку Ігоревім», К. називалися кінні воїни, дружинники князя. На західноукраїнських землях, що були захоплені Польщею, в 13-15 ст. К. називали вільних селян, які мали власний наділ і сплачували державний податок. Протягом другої пол. 16 - першої пол. 17 ст. К. потрапили в особисту залежність від феодала, і їх почали називати холопами.

«КНИГИ БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ» -головний програмний документ Кирило-Мефодіївського Братства, написаний в  1846 М. Костомаровим. Відомі дві версії, які дещо відрізняються між собою. У документах жандармського слідства фігурували під назвою «Закону Божого». На змісті «К.б.» вплинули історичні та політичні концепції «Історії Русів», поезії Т. Шевчен­ка, ідеологія панславізму, західноєвропейські ідеї романтизму, утопічного (теорії Ф. М. Фур'є, К. А. Сен-Сімона) і християнського (погляди Р.Ф.Ламенне) соціалізму та декабристський рух в Україні. Назва і стиль «К.б.» була запозичена з «Книг польського народу і польського пілігримства»А. Міцкевича(1832). Незважаючи на наслідування і запозичення, «К.б. "були оригінальним документом української політичної думки. Центральним моментом є поєднання християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності з українським патріотизмом. У «К.б.» проводилася ідея українського месіанства: український народ - найбільш пригноблений і зневажений, а водночас - і найбільш волелюбний та демократичний звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків - від аристократизму. Політичним ідеалом українського руху «К.б.» проголошували об'єднання усіх незалежних слов'янських народів у федерацію зі столицею в Києві. «К.б.» пропагували радикальну соціальну програму, що передбачала скасування кріпацтва і самодержавного ладу. Ідеї, висловлені у «К.б.» (передусім - ідея політичної автономії України у складі слов'янської федерації), справили великий вплив на ідеологію українського політичного руху в Наддніпрянській Україні другої пол. 19- поч. 20 ст.

  Д. Кушплір (Львів).

 

КНЯГИНИЦЬКИЙ ЙОВ (світське ім'я - Іван; бл. 1550-30.12.1621)- український церковно-освітній діяч. Відомостей про його життя збереглося мало. Н. у Тисмениці (тепер Івано-Франківська обл.). Освіту здобув у монастирській школі в Угневі (тепер Львівської обл.) та Острозі. Якийсь час був викладачем Острозької школи. В молоді роки двічі відвідав Афон. Довгий час жив в одному з афонських монастирів, прийняв постриг під іменем Ізикіїла. Після повернення реорганізував ряд православних монастирів в Україні. В 1611 заснував біля с. Маняви (тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) монастир Манявський Скит. Підтримував дружні стосунки з І. Вишенським, З. Копистенськимп ін. церковними діячами. До К. зверталися як до авторитету у справах чистоти віри (відоме звернення Кирила Транквіліона). 

О. Рибак (Львів).

 

КНЯЖІ З'ЇЗДИ - з'їзди удільних князів Київської держави, які визнавали васальну залежність від Великого князя Київського. К.з. вирішу­вали найважливіші військові справи, погоджували міжусобні суперечки тощо. Головував на з'їзді великий князь київський. Найбільш відомі Любецький з'їзд 1097, на якому було домовлено про припинення міжусобиць і схвалено право князів на успадковану землю; Витечівський з'їзд 1100, під час якого обговорювалося питання про припинення міжусобиць з метою згуртування сил для спільної боротьби проти половців; До-лобський з'їзд 1102, в ході якого переяславський князь Володимир Мономах переконав учасників з'їзду про необхідність спільного походу проти половців.

КНЯЗІВСТВО - державне утворення або територія на чолі з князем. У Київській державі перші К. виникли в 9 - на поч. 10 ст. і часто називалися землями. Іменувалися К., звичайно, за назвою головного міста - Київське, Галицьке, Чернігівське, Переяславське та ін. К., в свою чергу, поділялося на уділи представників князівської сім'ї (удільні К.). Для означення деяких великихмонархічнихдержаву 10-16 ст. вживався термін «велике князівство" (наприклад, Велике князівство Литовське). В кін. 12 ст. значна частина українських земель була об'єднана у складі Галицько-Волинського князівства. В 14 ст. Галицько-Волинське К., незважаючи на довгу кровопролитну боротьбу, втратило свою незалежність. Галицьку землю захопила Польща, а К., що існували на землях Волині, Поділля, Київщини, Переяславщини, Чернігово-Сіверщини, увійшли до складу Великого князівства Литовського (Литовської держави). В 1470 (фактично 1471) перестало існувати останнє українське державне утворення періоду середньовіччя -Київське К.

КНЯЗЬ - глава держави-князівства або окремого політичного об'єднання у багатьох слов'янських народів. У Київській Русі до 9 ст. К. були воєноначальники племені або союзу племен, які виконували деякі судові і адміністративні функцї. В серед. 9 ст. з утворенням Київської держави суть влади К. змінилася, набрала монархічного характеру і поступово стала спадковою. К., який очолював Київську державу, а також Велике князівство Литовське, мав титул великого князя. Князівська влада в різних князівствах мала особливості. Наприклад, в Галицько-Волинському князівстві владу К. обмежувала боярська рада, а в Полоцькому князівстві - віче. Протягом 14 ст. значну частину українських земель захопило Велике князівство Литовське. Українські князі потрапляють у васальну залежність до Великого князя Литовського. В 15-1 б ст. вони втрачають державну владу і перетворюються на впливових земельних магнатів.

КОБЗАРІ - українські народні співці, виконавці історичних дум, що супроводжували свій спів грою на кобзі. В 16-17 ст. брали активну участь у козацьких походах і гайдамацьких повстаннях. Своїми піснями закликали народ до боротьби з загарбниками, підносили бойовий дух війська. К. гуртувалися в братства, які мали свої звичаї і закони. Серед К. найвидатнішими були О. Вересай, А. Шут, Р. Холодний, М. Кравченко, Г. Гончаренко, І. Кучеренко та ін.

КОБИЛИЦЯ ЛУК'ЯН (1812 - 24.10.1851) -український громадсько-політичний діяч, керівник національно-визвольного селянського руху на Буковині в 40-х рр. 19 ст. Н, у с.Путилі-Сторонець (тепер с. Путила Чернівецької обл.) в сім'ї селянина-кріпака. В 1839 К. був обраний селянамиуповноваженим, якомудоручалося відстоювати громадські інтереси. Проте звернення К. та інших уповноважених у державні установи з приводу утисків соціально-національних прав українського населення залишалися без наслідків. У 1843-44 К. очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовлялися відробляти панщину, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян. У березні 1844 повстання було при­душено за допомогою урядових військ, а К, заарештовано і ув'язнено. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії селяни Буковини обрали К. депутатом парламенту. В австрійському парламенті К. виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селянські виступи під керівництвом К. тривали до літа 1849. У квітні 1850 К. був заарештований у Жаб'єму. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до м. Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер. Героїчна боротьба К. оспівана в народних піснях. Високу оцінку діяльності К. дав І. Франко.

КОБИЛЯНСЬКА ОЛЬГА ЮЛІАНІВНА (27.11.1863 - 21.3.1942) - видатна українська письменниця. Н. у м. Гура-Гумора на Буковині (тепер м. Гура-Гуморулуй, Румунія). 31891 жила у Чернівцях. Закінчила чотирикласну німецьку школу. Подальшу освіту здобула самотужки. Вихована під впливом німецької культури, перші літературні спроби зробила на німецькій мові -«Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини» (1880),«Долячи воля» (1883)таін. Національний світогляд письменниці формувався під впливом творів Т. Шевченка та І. Франка, безпосереднього знайомства з О. Маковеєм, С. Окуневскрю, Н. Кобринською. В 1899 здійснила подорож у Наддніпрянську Україну, де познайомилася з М.Лисенком, М. Старицьким, Лесею Українкою. В дальших творах, написаних українською мовою («Людина», 1894, «Improrntuphantasie», 1894; «Valse melancholigue», 1894; «Він і Вона», 1895; «Царівна», 1896; «Що я любив», 1896; «Некультурна», 1897; «Покора», 1898; «Ніоба», 1905та ін.), К. порушує проблеми жіночої емансипації, формує культ сильної жіночої особистості «аристократичного характеру». Тему життя буковинських селян К. змалювала в оповіданнях «У св. Івана» (1890), «Банк рустикальний» (1895), «На полях» (1898) та особливо яскраво - в одному з найкращихтворів світової літератури про селянство - психологічній повісті «Земля» (1902). У повісті «У неділюрано зілля копала...» (написана за мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю», 1909) у філософському плані розкрито тему краси людських почуттів, великого кохання і людської гідності. Протягом 1915-23 К. написала ряд антивоєнних оповідань - «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Сниться» ( 1917), «Зійшов з розуму» (1929) та ін. Значний вплив на творчість К. мали ідеї імпресіонізму та неоромантизму. В 1920-30-х рр. створила низку оповідань з народного життя («Вовчиха», 1923; «Але Господь мовчить», 1927 та ін.). Померла у Чернівцях. У 1944 відкрито літературно-меморіальний музей письменниці у Чернівцях та в с. Димці (тепер Глибоцького р-ну Чернівецької обл.), де довгий час жила К.

КОБЛИК (кобель, кібель) - одиниця об'єму сипких речовин, вина, а також земельної площі на Закарпатській Україні в 17 - на поч. 20 ст. В 17-18 ст. К. становив 90-100 л, у 19 ст.- 60-75 л. Поділявся на 4 віка, або 16 чвертівок. Як міра земельної площі становив ділянку землі, засіяну одним К. зерна, і часто прирівнювався до гольда. 

Я. Ісаєвич (Львів).

 

КОБРИНСЬКА НАТАЛІЯ (8.6.1855-22.1.1920) - українська письменниця і громадська діячка, засновниця жіночого емансипаційного руху в Галичині. Н. у с. Белелуї (тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). Довгий час жила в Болехові. Знання здобула шляхом самоосвіти. В 1884 організувала у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) «Товариство Руських Жінок», була ініціатором видання альманахів «Перший вінок» (1887), «Нашадоля» (1893-96), «Жіноча бібліотека» (1912), в яких багато уваги приділялося проблемам жіночої емансипації, окреслювалися основні ідеї жіночого руху в Галичині. В 1891 скликала у Стрию перше жіноче віче. Літературну діяльність розпочала в 1883. Головною темою її творів стала доля жінки в тогочасному суспільстві. Основні збірки прозових творів: «Дух часу» (1899), «Ядзя і Катруся», «Казки» (1904). У 1914-17 К. створила ряд оповідань і нарисів на антивоєнну тематику - «Полишений» (1914-15), «Свічка горить» (1915), «Каліка» (1916-17), «Брати» (1917), «На цвинтарі», «Кінь» та ін. Виступала з статтями про жіночий рух, на літературну та фольклорну тематику («Про «Нору» Г.Ібсена, 1900; «Символізм в народній пісні», 1905 тощо).

КОБРИНСЬКИЙ ЙОСАФАТ МИКОЛАЙОВИЧ (28.9.1818 - 29.3.1901) - український громадсько-культурний діяч. Н. у Коломиї. Навчався в університетах Відня і Львова. В 1844 закінчив богословський ф-тет. Був священиком ус. Москалівці (1845-1853) та Мишині (1853-1901) на Прикарпатті. К.-автор «Букваря» (1842), в якому вперше в Галичині застосував цивільний шрифт, та першого в Галичині агрономічного посібника для селян українською мовою «Гній - душа в господарстві» (1848). У 1848-1849 - активний член Коломийської Руської Ради, один з організаторів аматорського театру і читальні в Коломиї, учасник Першого з'їзду української інтелігенції у Львові. У 1890-х рр., -ініціатор заснування і фундатор Народного Дому в Коломиї. 

Ф. Стеблій (Львів).

 

КОВАЛЕВСЬКА СОФІЯ ВАСИЛІВНА [уроджена Корвин-Круковська; 3(15).1.1850 -29.1.(10.2)1891] - відомий математик, письменниця І публіцист. Член-кор. Петербурзької АН (з 1889). Н. у Москві. В 1869-74 навчалася за кордоном, зокрема, слухала лекції з математики в Гейдельберзькому ун-ті. В 1870 переїхала до Берліну, де чотири роки працювала у видатного німецького математика К. Вейєрштрасса. У 1874 Гетінгенський ун-тет присвоїв їй ступінь доктора філософії. Після повернення в 1874з-за кордону займалася літературно-публіцистичною діяльністю. З 1884 - професор Стокгольмського ун-ту. В 1888 одержала премію Паризької Академії і наступного року- премію Стокгольмської Академії. Основні праці- з математики, механіки та астрономії. К.- автор художніх творів: «Боротьба за щастя» (1887), «Спогади про дитинство» (1890), «Нігілістка» (1891) та ін. 

О. Рибак (Львів).

 

КОВАЛЕВСЬКИЙ (КОВАЛІВСЬКИЙ) ІВАН (рр. н. і см. невід.) - український військово-політичний діяч, дипломат, генеральний осавул (1655-56, 1658; за ін. дан., 1648-59). Обирався генеральним осавулом за гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського та Ю. Хмельницького. Очолював українські посольства до Валахії (осінь 1654), Трансільванії (1656, 1657), Швеції (весна 1657) і Речі Посполитої (1658). 7.9.1656 разом з генеральним писарем І. Грушею уклав українсько-семиградський договір з Юрієм II Ракочіем. Вів у Чигирині переговори з шведським послом Г. Ліліенкроною. В жовтні 1657 спільно з Ю.Немиричем та І. Богуном брав участь у виробленні умов і укладенні українсько-шведського союзного договору у Корсуні (див. Корсунський договір 1657). У 1663 був сотником Глинської сотні Лубенського полку. Подальша його доля невідома.

КОВАЛЕВСЬКИЙ МАКСИМ МАКСИМОВИЧ [2.8(8.9).1851 - 23.3(5.4). 1916] - відомий український історик, правознавець, етнограф, гро­мадсько-політичний діяч, академік Петербурзької АН (з 1914). Н. у Харкові. В 1872 закінчив юридичний ф-тет Харківського ун-ту. Професор Московського (1877-87), Стокгольмського і Оксфордського ( 1887-1905), Петербурзького ( 1905-16) ун-тів. За демократичні погляди переслідувався російським урядом, довгий час був змушений жити за кордоном. У 1901 заснував у Парижі Російську вищу школу суспільних наук, в якій історію України викладав М. Грушевський. Після повернення в 1905 до Росії К. намагався створити ліберальну партію. В 1906 К. був обраний депутатом І Державної Думи, з 1907 - член Державної Ради. К. тісно співпрацював з укра­їнською фракцією у Державній Думі, очолював Допомогове товариство ім. Т. Шевченка у Петербурзі. 31909 видавав журнал «Вестник Европы», редагував енциклопедичне видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», виступав проти переслідування російським урядом української мови, підтримував ідею надання автономії поневоленим народам Російської імперії. К. - автор праць: «Первісне право» (т. 1-2, 1886), «Походження сучасної демократії» (т. 1-4, 1895-99), «Общинне землеволодіння в Малоросії у 18 ст.», «Соціологія» (т. 1-2) та ін.

КОВАЛЕВСЬКИЙ МИКОЛА (3.9.1892 -18.8.1957) - відомий український політичний і державний діяч, публіцист. Н. у Крупах Люблінської губ. Брав активну участь у студентському русі, в 1912 очолював українську студентську громаду в Москві, а з 1915 - в Києві. В 1915 редагував нелегальне видання українських есерів газету «Боротьба». В квітні 1917 К. разом з П.Христюком, Л. Ковалівим, М. Шрагом став одним з співзасновників Української Партії Соціалістів-Революціонерів, з липня - голова партії. Очолював редакцію газети «Народна Воля» -спільного органу Селянської Спілки і УПСР. Під час роботи Всеукраїнського Національного Конгресу 1917 обраний членом Української Центральної Ради від Полтавської губернії, згодом - член Малої Ради. В травні 1917 К. у складі делегації від УЦР (В. Винниченко, Г. Одинець, Д.Коробенко, С.Письменний, Д. Ровінський, С.Єфремов та ін.) перебував у Петрограді, де на переговорах з Тимчасовим Урядом було вперше поставлено вимогу про надання автономії Україні. В листопаді 1918 К. входив до складу Крайового комітету охорони революції на Україні. З листопада 1917 до квітня 1918 - генеральний секретар продовольчих справ і міністр продовольчих справ УНР. У січні 1919-депутат Трудового Конгресу України. В період  Директорії УНР - міністр земельних справ в урядах О. Остапенка, Б. Мартоса, Іс. Мазепи. 3 1920 жив в еміграції у Польщі, Румунії та Австрії. З 1921 очолював одну з груп УПСР у Відні. Редагував цілий ряд українських закордонних періодичних видань, в 1940-42 - співредактор «Нашого Життя», з 1950 - редактор агентства «Експрес-пресслужба» (Інсбрук). Помер в Інсбруці. Автор науково-публіцистичних праць: «Як заложено УПСР» (1919), «Україна під червоним ярмом» (1937), «Опозиційні рухи в Україні і національна політика СРСР в 1920-54» (1954), «При джерелах боротьби» (I960) та ін.

КОВАЛЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1890 - п. після 1939) - український громадсько-політичний діяч, публіцист. У 1919-21 - засновник і голова Української Народно-Республіканської Партії. В кін. квітня 1919 К. підтримав спробу антидержавного заколоту в Рівному, який очолив В. Оскілко. В 1920 К. був призначений міністром рільництва Української Народної Республіки. З 1921 перебував у еміграції. Жив у Луцьку, де очолив правління «Українбанку». В 1930-х рр. редагував газету «Волинське Слово», яка часто виступала на своїх сторінках з різкою критикою національної політики польського уряду на окупованих українських землях. У 1939 К. після розвалу Польської держави і зайняття Західної України радянськими військами був заарештований органами НКВС. Подальша його доля невідома.

КОВАЛЕНКО МИКОЛА (рр. н. і см. невід.) -український громадський діяч. Селянин з Полтавщини. Очолив ініціативну групу по скликанню 29.4.1918 Хліборобського Конгресу, на якому проголошено гетьманом України П. Скоропадського. К. як член Всеукраїнського Союзу Хліборобів-Власників керував роботою фракції, що стояла на засадах державної незалежності України.

КОВАЛЕНКО МИХАЙЛО (р. н. невід. - п. 1919) - український політичний діяч. Поміщик з Констянтиноградського повіту Полтавської губернії. Входив до складу IV Державної Думи. В травні 1917 К, став ініціатором створення Всеукраїнського Союзу Хліборобів-Власників (ВСХВ). 20.10.1918 К. від імені фракції дрібних власників у ВСХВ передав гетьману П. Скоропадському вимогу продовжувати курс на зміцнення самостійної і незалежної Української держави.

КОВАЛІВ ЛЕВКО БОРИСОВИЧ (18.12.1894 - 26.10.1937) - український політичний і державний діяч. Н. у Харкові. Навчався у Виборзькому комерційному училищі, з 1913 -у Київському комерційному ін-ті. В цей час був активним членом української студентської громади, згодом вступив до групи українських соціал-революціонерів. 31915 співпрацював у ж-лі «Боротьба». Внаслідок переслідувань російською владою змушений переїхати до Полтави, де працював інспектором у Полтавському губернському земстві. З поч. квітня 1917 К. - один з провідних членів Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член ЦК партії. Входив до складу Української Центральної Ради. В січні-травні 1918 входив разом з Г. Михайличенком, О. Шумським, А. Приходьком, А. Заливчим, П. Любченком, Ю. Мазуркевичем, М. Литвиненком, Ф.Матіяшем та ін. до лівого крила партії. В березні 1919 став одним з ініціаторів створення Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів), очолював роботу підпільної контррозвідки. З приходом більшовиків К. активно співпрацював з ними. Після захопленням Києва денікінцями переїхав до Москви. В 1919 разом з Г.Гриньком вів переговори з керівниками Комінтерну про визнання партії єдиною комуністичною організацією в Україні. В 1919 К. редагував ж-л «Український Комуніст» (вийшов один номер у листопаді 1919) та газету «Пролетарська боротьба» (разом з І.Косачем та О.Шумським). У грудні 1919 К. підписав з КП(б)У угоду про співпрацю, однак в березні 1920 виступив проти злиття боротьбістів з більшовиками. З лютого 1921 К. - заступник наркома закордонних справ УСРР. У березні 1921 обраний членом ВУЦВК. У листопаді 1921 вийшов з КП(б)У і переїхав до Києва. Займався науковою роботою в галузі фототехнічних процесів та технікою кольорової фотографії. В середині 1920-х рр. повернувся до Харкова, очолив Українську філію товариства «Радіопередача». З поч. 1930-х рр. навчався в аспірантурі Московського фізико-хімічного інституту ім. Карпова, згодом - співробітник цього інституту. 5.11.1934 К. був заарештований у Харкові, звинувачений у причетності до контрреволюційної боротьбістської організації, яка нібито готувала замах на Й. Сталіна. Проходив по «Справі боротьбистів» разом з М. Полозом, Г. Епіком, М. Волобуевим, В. Поліщуком, В. Підмогильним, М. Кулішем та ін. (всього 17 чол.). Під час слідства і на суді тримався особливо стійко, категорично відкидав всі звинувачення. В березні 1935 К. був засуджений до 10 років таборів (за ін.дан., до розстрілу, який був замінений на 20 років таборів). 26.10.1937 розстріляний у Бамлагу за постановою особливої трійки НКВС по Далекому Сходу. Реабілітований в серпні 1956.

КОВАЛЬ-МЕДЗВЕЦЬКИЙ     МИКОЛА (5.2.1868 - 10.9.1929) - український військовий діяч, генерал-поручник Армії УНР. Н. у с. Нижня Кропивня на Поділлі. Навчався у Житомирській гімназії. В 1891 закінчив Московську військову артилерійську школу , в 1901 - геодезичне від­ділення Академії Генштабу у Петербурзі . Дістав призначення на посаду начальника астрономічної станції в Чарджоу. З 1905 - помічник начальника геодезійного відділу Генштабу російської армії, з 1911 - начальник Військово-топографічної школи. Брав активну участь у житті української громади Петербурга. Навесні 1917 одним із перших генералів російської армії прибув до Києва і зголосився до служби у Збройних Силах України. В 1917 Українською Центральною Радою був призначений начальником Головної геодезичної управи. З 1919 член Ради Військового міністерства УНР, з 1920 - генерал-поручник, здійснював зв'язок Головного Отамана С.Петлюри з Галицькою Армією, очолював комісію УНР в Проскурові для вирішення подальшої долі роззброєниху травні 1920 частин Червоної Української Галицької Армії. Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Кракові, працював в астрономічній обсерваторійній станції Ягеллонського ун-ту. Під час Великодніх свят 1923 організував урочистий парад Кінногірського дивізіону генерала О. Алмазова у Лобзові (передмістя Кракова). Останні роки працював у Варшавському бюро мір і ваг, вів гравіметричні спостереження у Гдині, Картузах, Варшаві. Помер і похований у Варшаві.

  М. Литвин, К. Науменко (Львів)

 

КОВАЛЬСЬКИЙ МИКОЛА(1885-28.12.1944)-український громадський і пйлітичний діяч. Родом з Волині. К. був членом Революційної Української Партії, пізніше- Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради. В 1918-20 К. очолював Департамент Державного Контролю УНР. В еміграції жив у Польщі. Під час Другої світової війни 1939-45 співпрацював з українським рухом Опору, за що був заарештований гітлерівцями. Загинув у фашистському концтаборі Дахау (Німеччина).

КОВЕНКО МИХАЙЛО (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21. За фахом-інженер. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, згодом -до Української Партії Соціалістів-Самостійників. У грудні 1917 - січні 1918 К. сформував з національне свідомої молоді 20 сотень Вільного Козацтва, що знаходились у підпорядкуванні Української Центральної Ради. В січні 1918 при­значений військовим комендантом Києва. Заарештував у будинку УЦР групу членів «лівої» фракції Української Партії Соціалістів-Революціонерів (М.Полоз, М. Михайличенко, А.Сіверо-Одоєвський , М. Шумський та ін.), яка у змові з російськими більшовиками готувала державний переворот з метою усунення від влади УЦР. У січні-лютому 1918 курені Вільного Козацтва під командуванням К. брали участь у ліквідації інспірованого більшовиками антиурядового виступу на заводі «Арсенал» і вели тяжкі оборонні бої проти радянських військ на підступах до Києва та в самому місті. У період Директорії УНР К. очолював Верховну слідчу комісію по боротьбі з контреволюцією. В 1919 редагував газету «Україна» в Кам'янці-Подільському. З 1920 жив в еміграції в Румунії. Подальша його доля невідома.

КОВНІР СТЕПАН (Стефан) ДЕМ'ЯНОВИЧ (1695 - 1786) - видатний український будівничий. Н. у с. Гвоздові на Київщині. Кріпаком працював у Києво-Печерській Лаврі, де і навчився будівельної справи. Створені К. в стилі українського барокко споруди - Ковнірівський корпус (1744-45; за ін. дан., 1746-72), дзвіниці на Ближній (1759-63) і Дальніх (1754-61; проект І.Ґригоровича-Барського) печерах у Києво-Печерській Лаврі, Кловський палац (1752-56; за ін. дан., 1754-58) у Києві, церква Антонія і Феодосія та дзвіниця у Василькові (1756-59), дзвіниця Києво-Братського монастиря на Подолі (1756-59), Троїцька церква в Китаївській пустині поблизу Києва (1763-67) та ін.

КОВПАК СИДІР АРТЕМОВИЧ [26.5(7.6). 1887-11.12.1967] -український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор (з 1943). Н. у с. Котельві на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. В 1918-19 К. очолив партизанський загін, боровся проти денікінців, пізніше у складі Червоної Армії - з військами П. Врангеля. В 1921-26 - військовий комісар у ряді міст Катеринославщини (Великий Товмак, Павлоград, Кривий Ріг та ін.). У 1937-41 - голова Путивльського міськвиконкому Сумської обл. Під час радянсь­ко-німецької війни 1941-45 К. - командир Путивльського партизанського загону, пізніше -з'єднання партизан. У 1941-42 з'єднання К. здійснило рейди по Сумській, Курській і Брянській обл., у 1942-43 - рейд у Правобережну Україну, в 1943 - Карпатський рейд. Під час пересування у Карпатах ковпаківці вели бої з формуваннями Української Народної Самооборони та частинами Української Повстанської Армії. В 1944 з'єднання перейменовано у Першу українську партизанську дивізію ім. С. Ковпака (ком. П. Вершигора). 31946 К. -депутат Верхов­ної Ради УРСР, міністр оборони УРСР. У 1947-67-заступник голови Верховної Ради УРСР, з квітня 1967 - член Президії Верховної Ради УРСР. Автор книги «Від Путивля до Карпат».

КОДАК - фортеця на правому березі Дніпра напроти Кодацького порогу (див. Дніпрові пороги). Збудована польським урядом у липні 1635 з метою ізолювати Запоріжжя від України і перешкодити втечі селян на Запорізьку Січ. К. будувався під керівництвом французького інженера Г. -Л, де Боплана. Залога К. складалася з двохсот німецьких найманців-драгунів на чолі з французьким офіцером  Ж. Маріоном. У серпні 1635 запорожці під проводом гетьмана І. Сулими зруйнували К. У 1639 К. був відбудований і залога збільшена до 600 найманців. Восени 1648 К. за наказом Б.Хмельницького було захоплено козацьким загоном під командуванням полковника М. Нестеренка і перетворено на опорний пункт української армії. За гетьмана Мазепи К. був сторожовим постом. У 1711 за умовами Прутського мирного договору 1711 К. разом з іншими фортецями на півдні України був зруйнований. У 1734-75 К. - козацька слобода, центр Кодацької паланки (див. Паланка). У кін. 18 ст. К. перейменовано на с. Старі Кодаки (тепер у межах м. Дніпропетровська). Руїни К. збереглися до наших днів.

КОЖУХОВ - більшовицький концентраційний табір недалеко від Москви. Весною 1920 до К. було ув'язнено бл. 250 старшин і стрільців Української Галицької Армії, у т.ч. ген. О. Микитку і ген. Г. Ціріца. На поч. липня 1920 з табору було вивезено у напрямі Мурманська 217 галицьких старшин. Подальша їх доля невідома.

КОЗАК ІВАН (8.8.1891 - 27.12.1978) - український військовий і громадський діяч, сотник УГА. Н. у Галичині. Вивчав право у Львівському, Празькому! Краківському унтах, згодом працював в Угневі (тепер Сокальського р-ну Львівської обл.). Під час Першої світової війни 1914-18 був мобілізований в австрійську армію. В 1918-19 К. - організатор і командант польової жандармерії УГА. В лютому 1920 К., перебуваючи у складі УГА, змушений приєднатися до Червоної Армії і деякий час служити в Червоній Українській Галицькій Армії. На поч. квітня 1920 К. на чолі Запасного Куреня разом з кінним полком ЧУГА (командир К. Шепарович) першими у повному бойовому складі перейшли на бік Армії УНР. Командував Херсонською дивізією, згодом - з групою А. Кравса відступив на територію Чехо-Словаччини. В 1923-26 - командант табору для інтернованих вояків УГА в Йозефові (Чехо-Словаччина). У міжвоєнний час жив у Галичині, де активно займався громадською діяльністю. В 1949 емігрував до США. Брав участь у заснуванні Об'єднання Бувших Українських Вояків в Америці, деякий час віце-президент організації. Очолював громадський комітет по спорудженню пам'ятника Т. Шевченку у Вашінгтоні. Помер у Нью-Йорку. Залишив спогади.

«КОЗАК МАМАЙ» - традиційна назва найпопулярнішої народної картини у 17-19 ст. в Україні. На картині, найчастіше, зображувалася постать козака-бандуриста, поруч якого - кінь, прив'язаний до списа, і дерево, на гілках якого розвішано зброю. Спільною для всіх цих картин є постать козака, що сидить, підібгавши ноги. На деяких картинах «К.М.» намальований на фоні різних сцен - козаки варять їжу, полюють або б'ються з ворогами. Під зображенням, звичайно, розміщено віршований напис, в якому говориться про його добрі справи. Ім'я «Мамай» не пов'язане з конкретною особою, а є прізвиськом запорожця козака, який став символом усього козацтва. Найбільшого поширення сюжет набув на Лівобережній Україні та Київщині. Найдавніша картина «К.М.» датована 1642 (Харківський музей образотворчого мистецтва). Першими творцями картин були мандрівні художники, які побували на Запоріжжі. Малювали на полотні, стінах дому, хатніх дверях, скринях, шафах, ках­лях, посуді та ін. До образу «К.М.» часто зверталися митці і в пізніші часи: Т. Шевченко, І. Рєпін, Г. Нарбут, М. Бутович, С. Васильківський - в образотворчому мистецтві, М. Куліш, О. Ільченко -в літературних творах. Художники і літератори створили узагальнений образ народного героя, захисника покривджених, борця за волю України.

КОЗАЦТВО - збірна назва козаків в Україні і в порубіжних державах. І). У 15 - першій пол. 17 ст. - військово-промисловий стан, який проживав на українських землях у складі Польського королівства і Великого князівства Литовського (з 1569 - Речі Посполитої). Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240, куди перейшов із тюркських мов у значенні - «схильний до завоювання». У 14 ст. фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне, слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи. Існувало декілька шляхів фор­мування козацтва. Його попередником стало слов'янське населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бродники»), яке займалося господарською діяльністю у цих регіонах і мало демократичну військову організацію. З посиленням національного і соціального гноблення іноземних феодалів значна частина українських селян та міщан утікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала ряди К. За дніпровські пороги спрямовувалася хвиля т.зв. уходників - сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння. В ряди К. вступала і українська шляхта, що втратила свої маєтності. На процес формування К. значний вплив мав зовнішній фактор. З часу утворення Кримського ханства (1449) до кінця 15 ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, в тому числі на Поділля - ЗІ, 9 - на Руське воєводство, 7 - на Волинь, 4 - на Київщину, 2 -на Волзьке воєводство. Внаслідок цих нападів, окремі з яких носили характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста І регіони, захоплено у полон бл. 220 тис. осіб (при загальній чисельності населення українських земель близько 3,7 млн. чол.). У І б ст. джерела зафіксували щонайменше 69 нападів протягом 63 років: на Поділля - 32, 18 - на Волинь, 17 - на Руське і Волзьке воєводства, решта - на Лівобережжя. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Всього задругу пол. 15 - І б ст. було здійснено не менше 110 татарсько-турецьких набігів. Упершій пол. 17ст. втрати українського населення становили 300 тис. осіб. Для захисту від татарсько-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів була створена військово-політична організація Запорізька Січ. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від1489. Перше укріплення бл. 1552 (за ін. дан., 1554-55, 1556) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця Д. Вишневецький. Згодом Запорізька Січ стала державно-політичним утворенням К. з демократичним устроєм. Основними рисами запорозького К. були: родинний принцип організації братства (побратимства, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведіки (високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький статус мирної праці, спокійного способу життя тощо), інститут кобзарів, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння. Польсько-литовська державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Речі Посполитої. Протягом 16 ст. сформувалася друга І категорія козацтва - городове козацтво. Його організаторами були прикордонні старости: черкаський - О. Дашкевич, С. Полозович, Хмельницький - П. Лянцкоронський, барський - Б.Претвич, магнати С. Зборовський, Д. Вишневецький, Б. Ружинський. У другій пол. 16 ст. польський уряд намагався послабити вплив запорожців і встановити над ними контроль. Король Сигізмунд II Август грамотою від 5.6.1572 започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав козацький статус - реєстр. Козаки вписані у реєстр отримали назву реєстрових козаків. У 1578 кількість реєстрового К. зросла до 500. Королівський універсал від 25.7.1590 збільшував реєстр до І тис. козаків. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирали за згодою уряду. Організаційно реєстрове козацтво складалося з б полків (1625) - Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського, що поділялися на сотні, У першій пол. 17 ст, кількість реєстрових козаків зростала: 1619 - 1тис., 1625 - 6тис.,1631 - 8тис. чол. Українське К. брало активну участь у повстаннях під проводом К, Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), Д. Гуж, П. Бута, Я. Острянина. У 1638 польським урядом запроваджено «Ординацію війська Запорізького реєстрового» (див. «Ординація 1638»), яка скасовувала інститут гетьмана. Над реєстровцями владу перейняв польський комісар. Більша частина К., що не була внесена до реєстру (виписні козаки) опинилися під загрозою закріпачення. У 16-18 ст. окремі магнати в Україні утримували власне військо, що складалось з надвірних козаків. 

2). Привілейований стан населення, сформований на Україні у роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657. У ході воєнних дій проти шляхетської Речі Посполитої відбувалося масове покозачення українських селян і міщан. Політичний лад Гетьманщини успадкував традиційні форми козацького військово-територіального устрою - полки і сотні. Територіально держава Б. Хмельницького ділилася на 16 полків (в окремі періоди їх кількість сягали 22). Запорізька Січ становила окрему військово-адміністративну одиницю. У період Руїни українське К. було розмежоване кордонами іноземних держав -Московії, Речі Посполитої та Османської імперії. Протягом всього існування Гетьманщини спостерігалось протистояння українських інтересів й інтересів російського самодержавства. Поступово московський уряд встановив контроль над виборами гетьмана та призначенням козацької старшини на посади, втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Виступ К. на боці І. Мазепи у роки Північної війни 1700-21 викликав хвилю масових репресивних заходів з боку російського самодержавства. За наказом Петра І було знищено гетьманську столицю Батурин (1708) та зруйновано Чортомлицьку Січ (1709). Після поразки у Полтавській битві 1709 частина українських козаків емігрувала за кордон, де обрала гетьманом П. Орлика. У першій чверті 18 ст. українські козацькі полки залучалися на будівельні роботи у містах Російської імперії, спорудження військових укріплень і водних шляхів сполучень, зокрема, Ладозького каналу. Окрему категорію К. творили козаки підпомічники, в обов'язки яких входило спорядження одного козака для військової служби від 2-3-х дворів. Економічно незалежний козак, що виконував військову службу називався виборним (див. Виборні козаки). Остаточно поділ козаків на виборних і підпомічників проведений російським урядом у 1734-36. Намагаючись посилити контроль над К., як основним осередком опозиційного руху за повноцінну українську державність, російський уряд створив у Гетьманщині Малоросійську колегію (1722) і заборонив вибори гетьмана. З 1734 по 1750 у Лівобережній Україні діяло Правління Гетьманського Уряду. Черговий наступ на права К. відбувся у роки правління гетьмана К. Розумовського. Прагнучи до уніфікації державного управління Катерина II 10.11.1764 ліквідувала інститут гетьманства. Влада у Лівобережній Україні перейшла до президента Малоросійської колегії П. Румянцева. У травні 1775 військо російського генерала П.Текелі зруйнувало Запорізьку Січ.

    У Правобережній Україні, яка за умовами «вічного миру» 1686 відійшла до Речі Посполитої в 80-і рр. 17 ст. було відновлено реєстрове козацтво. На цій території існували Корсунський, Брацлавський і Білоцерківський (Фастівський) полки, які очолював наказний гетьман. Населення полків підлягало юрисдикції польської адміністрації. Рішенням сейму 1699 козацькі полки на Правобережжі було ліквідовано, але К. продовжувало існувати надалі до 1714. У серед. 17 ст. К. сформувалося на території Слобідської України, де існувало 5 полків: Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Балакліївський. 28.7.1765 слобідське К. за наказом Катерини II було ліквідоване.

З). Наприкінці 18- поч. 20 ст.- стан вільних сільських виробників наближених до становища державних селян, що користувався обмеженими правами і привілеями. Близько 5 тис. запорізьких козаків після зруйнування Січі (1775) переселилися на територію Туреччини і утворили задунайське К. (див. Задунайська Січ). Інша частина була розселена на території Банату в Австрійській монархії (банатське К.). В останній чверті 18 ст. козацька старшина у Лівобережній Україні була зрівняна у правах з російським Дворянством. Козаків було залучено на військову службу, частину зведено до становища вільних селян, інших - покріпачено. Підчас російсько-турецької війни 1787-1791 царський уряд розпочав організацію Чорноморського Козацького Війська. Понад 15 тис. чорноморського К. брало участь у бойових діях. Окремі козаки отримали землі у басейні Південного Бугу і Дністра (бузьке К., див. Бузьке Козацьке Військо). У 1792 російський уряд переселив Чорноморське Козацьке Військо (бл. 25 тис. чол.) на землі т.зв. Чорноморської прикордонної лінії, яка проходила правим берегом р. Кубані. Кубанське К. заснувало 40 курінних селищ. У роки російсько-турецької війни 1828-1829 на Кубань переселилася також частина задунайського К., яка в травні 1928 на чолі з Й. Гладким перейшла під владу Російської імперії. З них було сформовано Азовське Козацьке Військо.

4). Військовий стан у Московській державі, зосереджений переважно на їїі кордонах або в районах активної російської колонізації. Найбільш чисельним було донське К., яке утворилося у 15 ст. з місцевого населення і переселенців з території Московської держави й українських земель. Донські козаки часто взаємодіяли із запорізьким К. у боротьбі з експансією Османської імперії й Кримського ханства. У 1632 між ними укладено угоду про взаємодопомогу. Спільними силами обох козацьких загонів було взято турецьку фортецю Азов, яка перебувала в руках козаків з 1637 по 1642 (див. «Азовське сидіння»). З листами до Донського війська звертався у 1649 і 1650 гетьман Б. Хмельницький, у 1668 - І. Брюховецький, згодом - кошовий отаман І. Сірко. Запорожці брали активну участь у виступах донських козаків під проводом С. Разіна (1670-1671), К. Булавіна (1707-1709), О. Пугачова (1773-1775). Російський уряд неодноразово намагався ліквідувати автономію Дону. У 1671 донське козацтво склало присягу московському цареві, а у 1775 рештки автономії було скасовано указом Катерини II. У 18 ст. зросла кількість українських переселенців на Дон. За переписом 1782 за донськими станицями рахувалося 7456 українських дворів. У пер­шій пол. 19 ст. зі «станичних малоросіян» сформовано 4 задонські станиці. Переважно з донсь­ких козаків створилось Уральське і Терське К., серед яких була значна кількість українців. У другій пол. 18-19 ст. було створено нові козацькі війська, що перебували під контролем російського уряду (Астраханське - 1750, Оренбурзьке -1755, Сибірське -1808, Кавказьке -1832, Забайкальське- 1851, Амурське- 1858,Семиреченське - 1867, Уссурійське - 1889). К. творило у російській регулярній армії окремі кінні підрозділи, які нерідко виконували поліційні функції.

5). Українські регулярні військові частини під час українських національно-визвольних змагань 1917-1921 та Другої світової війни 1939-45. Найбільш чисельними були українські добровільні частини, що утворилися на поч. 1917 і відображали українську козацьку традицію - Вільне Козацтво. Організаційно нове військо-міліційне з'єднання оформилося на Всеукраїнському з'їзді Вільного Козацтва в жовтні 1917 у Чигирині. Отаманом Вільного Козацтва було обрано П. Скоропадського на з'їзді у Звенигородці (Київщина) у квітні 1917. Територіальне ділилося на сотні, курені, полки, кіш. У серпні-вересні 1917 вільно-козацький рух охопив Київщину, Херсонщину, Полтавщину, Чернігівщину і Кубань. У січні 1918 у зв'язку з наступом більшовицьких військ за розпорядженням Генерального Секретаріату Військових Справ розпочато реорганізацію вільно-козацьких частин у регулярні військові підрозділи - Реєстрове Вільне Козацтво. Відділи Вільного Козацтва вели боротьбу з більшовицькими військами в січні-лютому 1918. У квітні 1918 на вимогу німецького командування Вільне Козацтво було розброєно і розформовано, (див. також Вільне Козацтво). В Україні у складі Червоної Армії діяли підрозділи Червоного Козацтва України під командуванням В. Примакова. Із встановленням радянської влади в Україні І в Росії К. як стан було скасовано. У роки Другої світової війни 1939-45 в Червоній Армії було сформовано козачі з'єднання під командуванням генералів П. Белова, Л.Доватора, І. Плієва. Російські козачі військові частини воювали також на боці гітлерівської Німеччини. Організаційно вони підпорядковувалися командуванню Російської Визвольної Армії (РОА) та корпусу ген. Н. Краснова.

6). Товариства козаків в еміграції після 1920. Політичною орієнтацією ділилися на декілька груп: самостійників, федералістів і монархістів. Число українських прихильників незначне. Найбільш активними були козаки-самостійники (Вільнокозачий Рух, Козачий Народний Рух -Вільне Козацтво), на чолі яких стояли І. Гнілорибов, М. Фролов, І. Білий, В. Глазков. Вони відстоювали ідею створення окремої суверенної федеративної держави - Козаччини. Друковані органи цих товариств - двомовні: «Вольное козачество» - «Вільне козацтво», «Казачья жизнь» -«Козаче життя».

7). Громадські товариства нащадків українських козаків. Утворилися у другій пол. 80-х рр. у багатьох областях України. Сучасне українське К. стоїть на засадах відродження козацьких традицій, збереження та відновлення пам'яток української історії та культури. Гетьманами українського козацтва обиралися В. Чорновіл і В. Мулява. Українські козацькі товариства беруть активну участь у громадсько-політичному і культурному житті держави. 

О. Мазур (Львів).