КОЗАЦЬКА РАДА (січова рада, військова рада) - орган козацького управління, що існував на Запорізькій Січі, в реєстровому козацькому війську та у Гетьманщині у 16-18 ст. К.р. була вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Запорізької Січі. Рішення ради вважалося думкою всього війська і було обов'язковим до виконання кожним членом козацького товариства. На К.р. розглядалися питання внутрішньої і зовнішньої політики, проводились вибори військової старшини, поділ земель і угідь, покарання злочинців, що вчинили найтяжчі злочини та ін. К.р. збиралася у встановлені дні року. У 18 ст., у часи Нової Січі, це були: 1 січня- Новий рік, 2 або З день Великодня та 1 жовтня - св. Покрови - храмове свято Запорізької Січі. Крім того, це робилося в будь-який день на вимогу козацького товариства чи «сіроми». На К.р. могли бути присутніми всі козаки. Скликалася рада кошовим отаманом і відбувалась згідно з давніми звичаями, її учасники утворювали широке коло, всередині якого розміщувалась козацька старшина: кошовий отаман, обозний, писар, осавули та ін. Особливу роль відігравали осавули, які були посередниками між радою і старшиною. Формального голосування не проводилось. Свою волю козаки виявляли голосними окликами та підкиданням шапок. Крім К.р. всього Запорізького Коша, існували також курінні та паланкові ради. Перші з них відбувалися у випадках, коли козацька старшина не вважала за потрібне скликати загальну К.р. (таємні та термінові справи, що вимагали негайного вирішення, прикордонні суперечки, організація незначних військових походів тощо). Інколи перед загальними К.р. відбувалися старшинські ради. В компетенції паланкових К.р. був розгляд дрібних справ, головним чином межових суперечок. У реєстровому козацькому війську також скликалися загальні, полкові та сотенні К.р. їх компетенція була дуже обмеженою. Прийняті ними рішення затверджувались польським урядом, що викликало незадоволення козаків. К.р. відбувалися в різних місцях. З поч. 17 ст. ними найчастіше були урочище Маслів Став на Київщині, міста Корсунь, Канів, Переяслав. Під час воєнних походів та народних повстань К.р. відбувалися у військових таборах. В останньому випадку, крім козаків, участь у їх проведенні брали представники міщанства, селянства та православне духовенство. Інколи скликалися ради городових козаків окремих міст (зокрема, рада козаків м. Канева під час Жмайла повстання 1625). К.р., скликані без згоди кошового отамана чи гетьмана, вважалися незаконними. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 К.р. вважалася вищим законодавчим органом Української гетьманської держави (див. Генеральна Військова Рада). На одній з них у 1648 було обрано гетьманом Б. Хмельницького і вирішено розпочати повстання проти Польщі. Однак, внаслідок зміцнення влади гетьмана, значення К.р, постійно зменшувалось, скликали їх дедалі рідше, а найважливіші питання розглядались на старшинських радах. Спробу реформування К.р. і перетворення її у представницький орган всієї України здійснив гетьман І. Виговський. Він запропонував надати всім полкам рівне представництво, на раду стали з'являтися тільки старшина і по 10 козаків від кожного полку. Однак у зв'язку з зміною політичної обстановки в Україні дана реформа не була проведена. Найбільш відомими загальними радами цього часу були Переяславська рада 1654 та Чорна рада 1663 в Ніжині. Після цього компетенції К.р. були суттєво обмежені. У них брали участь лише представники старшини, які обирали гетьмана і затверджували т. зв. «статті» -умови міждержавних договорів України та Московської держави. У зв'язку з подальшими обмеженнями царським урядом прав і вольностей Гетьманщини, в К.р. стали брати участь представники царського уряду, які санкціонували їхні ухвали, а часто і диктували раді свою волю. У 18 ст. в Гетьманщині К.р. набула лише характеру урочистої церемонії обрання гетьманом кандидата, призначеного царським урядом.

У Правобережній Україні, що внаслідок укла­дення Андрусівського перемир'я 1667 перейшло під владу Польщі, рішенням польського сейму козацтво було ліквідоване, і тільки після його відновлення у 1680-Х рр. К.р. знову стали скликатися. Найчастіше це відбувалося у Фастові, Корсуні чи Каневі. Значення цих рад було незначним і носило локальний характер.

 

КОЗАЦЬКА СТАРШИНА - військовий та адміністративний керівний склад Запорізької Січі, реєстрового козацтва, Гетьманщини, а також Слобідської України. Зародження К.с. розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці 15 ст. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення К.с. набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу К.с. входили: військова старшина - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі - підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи; похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. В період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. До К.с. на Запоріжжі належали т. зв. батьки, сивоусі діди - колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за давністю літ. На Запорізькій Січі старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судо-,  чинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва.

    К.с. існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. Першим гетьманом реєстрового війська вважається шляхтич Я. Бадовський. До реєстрової К.с. належали: 2, а згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники. В різні часи кількість полковників та сотників була різною, що залежало від кількості реєстру (у 1625-1630 було б полковників і 60 сотників). Всі представники К.с. складали присягу на вірність королеві і зобов'язувалися нести військову повинність, за що реєстровим козакам надавались значні права та привілеї. Однак уряд Речі Посполитої постійно проводив політику, спрямовану на їх обмеження. В 1625 було введено посаду регіментаря, що був заступником коронного гетьмана і відав реєстровим козацьким військом. Після придушення національно-визвольних повстань 1637-1638 сейм Речі Посполитої ухвалив «Ординацію Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» (див. «Ординація 1638»). згідно з якою було ліквідовано посаду гетьмана, а його функції передавалися урядовому комісарові. Посади К.с., вищі від сотника, надалі могли займати тільки представники польської та полонізованої шляхти.

    Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, в процесі формування національної державності, К.с. стала виконувати функції апарату державної влади. З введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диферен­ціація К.с. на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави (див. Гетьманщина). До її складу входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, 2 генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання військової та цивільної адміністрації, відала фінансами та судочинством. У зв'язку з проведенням царським урядом політики, спрямованої на ліквідацію державних прав України, права К.с. систематично обмежувалися. Так, згідно з указом Петра І від 1721 право призначати генеральну старшину було передано Колегії іноземних справ у Петербурзі, яка затверджувала одного з двох запропонованих гетьманським урядом кандидатів. Таким же чином відбувалося призначення полковників та сотників, що привело до фактичного скасування принципу виборності К.с.

    Військовою та цивільною адміністрацією пол­ків в Україні у другій пол. 17-18 ст. була полкова К.с. Очолював її полковник. Крім нього до цієї категорії К.с. належали полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий. Формально представники полкової К.с. повинні були обиратися на полкових військових радах, але часто їх призначали гетьмани за погодженням з царськими комісарами. З 1722до 1727 К.с. фактично призначала Малоросійська колегія. До сотенної К.с. належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою К.с. були міські й сільські (курінні) отамани. Представники К.с., виконуючи свої функції, користувалися т. зв. ранговими маетностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники К.с. одержували платню і від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1В54, Переяславськими статтями 1659, Московськими статтями 1665 та ін. міждержавними актами, укладеними між урядами Гетьманщини і Московської держави. Після остаточної ліквідації державних прав України царський уряду 1785 скасував К.с. у Гетьманщині як окремий суспільний стан (ще раніше це було зроблено у Слобідській Україні - у 1765 та на Запоріжжі - в 1775). Деяка частина старшини була зрівняна у правах з російським дворянством.

 

КОЗАЦЬКЕ ПРАВО - сукупність звичаєвих норм (приписів), переважна більшість яких виникла в Запорізькій Січі. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення, розвивалася на підставі своєрідних традицій і звичаїв, що склалися серед козаків протягом десятиліть. Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: 38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок, а також оригінальну систему органів управління їх трьох ступенів: військові начальники, військові чиновники, похідні та поланкові начальники. Вся військова старшина обиралася Генеральною Військовою Радою на один рік кожного 1-го січня. На підставі тих же звичаїв і традицій чітко регламентувалися права і обов'язки старшин. У Запорізькій Січі склалася своя правова система, в основі якої лежало звичаєве К.п. Норми К.п. стверджували ті суспільні відносини, що склалися серед козацтва, закріплювали військово-адміністративну організацію Січі, встановлювали правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначали види злочинів і покарань. К.п. визнавалося іноземними державами, а козаки всіляко захищали його, побоюючись, що писане право може обмежити козацькі вольності. Із Запорізької Січі звичаєві норми в 16-17 ст. поширювались по всій Україні. Великого значення К.п. набуло після укладення Березневих статей 1654, за якими царський уряд офіційно визнав силу «попередніх прав». Гетьман і старшина, виносячи ті чи інші рішення або даючи вказівки судам, посилалися на практику, що склалася. Суди ж, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї козацького війська. Норми звичаєвого права є в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Екстракті малоросійських прав» (1767) та ін. законодавчих збірниках. Архівні матеріали 18 - першої пол. 19 ст. свідчать, що протягом цього часу в Лівобережній Україні ще діяли окремі норми звичаєвого права, в тому числі К.п. Звичаєве право Запорізької Січі, доповнене правовими актами місцевої військово-адміністративної влади, вважалося народним правом, користувалося великим авторитетом, охоронялося державою та народними традиціями і навіть одержало своєрідну назву - К.п. Норми К.п. складали основу правової системи Гетьманщини, що проіснувала до 1840-42.

 Кульчицький (Львів).

КОЗАЦЬКИЙ ЗАГІН ім. ҐОНТИ - українська військова частина під командуванням А. Долуда, яка 13.11.1918 прибула до Львова з Наддніпрянської України на допомогу Українській Галицькій Армії. Під час українсько-польської вій­ни 1918-19 загін брав участь у боях за Львів та у воєнних діях УГА на північ від міста. З квітня 1919 загоном командував І. Климкевич. У серпні 1919 К.з.ім. Ґонти у складі Десятої (Янівської) бригади УГА наступав на Київ.

КОЗЕЛЕЦЬКА РАДА 1662 - старшинська рада, скликана за наказом гетьмана Я. Сомка в квітні 1662 у м. Козельці (тепер Чернігівська обл.). На думку деяких дослідників, К.р. була таємною,бо на ній були присутні лише полковники зі своїми найближчими помічниками. На раді, що проходила 14.4, порушувалось питаня про організацію оборони України і про обрання нового гетьмана. Внаслідок заперечень єпископа Мефодія вибори не відбулись. 16.4.1662 на повторній раді гетьманом України було одностайно проголошено Я. Сомка. Проте московський уряд, будучи невдоволений незалежною політикою новообраного гетьмана і використовуючи умови Переяславських статей 1659, не затвердив рішення К.р. і на Чорній раді 1663 підтримав кандидатуру І. Брюховецького.

М. Пасічник (Львів).

КОЗЛОВСЬКИЙ  ІВАН  СЕМЕНОВИЧ (11(24).3.1900 - 21.12.1993) - видатний український співак (ліричний тенор), народний артист СРСР (з 1940). Н. у с. Мар'янівка (тепер Гребінківського р-ну Київської обл.). Деякий час співав у церковному хорі Києво-Печерської Лаври. Згодом вступив до трупи Народного Дому. У 1917 за рекомендацією О. Кошиця вступив до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. В 1919-24 К. перебував на військовій службі, брав участь у виставах Полтавського пересувного музично-драматичного театру. В 1924 запрошений солістом до трупи Харківського оперного театру, в 1925 - до Свердловського. Протягом 1926-54 тріумфально виступав на сцені Великого театру в Москві. В 1938-41 був організатором і художнім керівником концертного ансамблю опери в Москві. Мав надзвичайно красивий голос ніжного тембру і великого діапазону, досяг вершин оперного та камерного співу. К створив мистецьке досконалі сценічні образи, серед яких: Левко, Петро («Утоплена» і «Наталка Полтавка» Лисенка), Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Ленський («Євгеній Онегін» Чайковського), Юродивий («Борис Годунов» Мусоргського), Фауст («Фауст» Гуно), Альфред, Герцог («Травіата», «Ріголетто» Верді), Лоенгрін («Лоенгрін» Вагнера) та ін. К. був видатним інтерпретатором романсів М. Лисенка, К. Стеценка, Я. Степового, М.Глінки, камерних творів Л.Бетховена.Ф.ЛІста, П.Чайковського, Ф. Шуберта, Р.Шумана та ін. Протягом всієї творчої діяльності активно пропагував українське вокальне мистецтво. З великою емоційністю, легкістю і теплотою виконував романси, народні пісні, колядки, зокрема пісні в обробці М. Лисенка «Без тебе Олесю», «Ой джиґуне, джиґуне», «Ой важу я, важу», «Ой на гору козак воду носить»; Я. Стеценка «Зоре моя вечірняя»; Л.Ревуцького «Засвистали козаченьки», романси М.Лисенка («Огні горять», «^ені однаково» на слова Т. Шевченка), М. Леонтовича, С.Людкевича та ін. К. ніколи не поривав зв'язків з Україною. Майже щороку виступав з концертними програмами на батьківщині. Великі зусилля докладав до розвитку музичного мистецтва в Україні, зокрема у рідному селі заснував дитячу музичну школу. Помер у Москві.

КОЗЬМА ОЛЕКСАНДР (I860 - р. см. невід.) -український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник, командир інженерного полку російської армії. Вліткуівосени 1917брав активну участь в українізації військових фронтових частин, формуванні українського війська. З листопада 1917- начальник відділу зв'язку Українського Генерального Військового Комітету Української Центральної Ради в Києві. У січні-лютому 1918 К. як старшина Запорізької дивізії воював на більшовицькому фронті. З березня 1918 - командир інженерного полку, корпусний інженер Запорізького Корпусу у Харкові. У добу Директорії УНР призначений помічником начальника технічних військ Армії УНР. В грудні 1919 - травні 1920 - учасник Першого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові Походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Деякий час виконував обов'язки інспектора військових електро-технічних шкіл. З 1921 знаходився у складі інтернованих частин української армії у Каліші. В 1920-Х рр. став організатором системи таборової освіти, був викладачем Станичної гімназії ім. Т. Шевченка до її закриття 1937.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

КОЛЕГІЯ ПАВЛА ҐАЛАҐАНА - приватний навчальний заклад у Києві, заснований 1871 Г .Ґалаґаном у пам'ять про свого померлого сина Павла. Загальна вартість земель в Полтавській і Чернігівській губ., подарованих Г. на утримання колегії, складала 275 тис, карбованців, що на той час становило величезну суму. Ансамбль колегії складався з п'яти споруд, реконструйованих в 1780 архітектором О. Шілле. Навчальний заклад був розрахований на навчан­ня і проживання в інтернаті 70 вихованців. Учні приймалися з усіх українських земель, у т.ч. з тих, що перебували у складі Австро-Угорської імперії - Галичини, Буковини і Закарпаття. На­уково-методичне піклування над колегією здійснював Київський ун-тет. У колегії у різний час викладали І. Нечипоренко (1879-90 - директор колегії), І. Анненський (1890-93 - директор закладу), П. Житецький, М. Мурашко, М. Пимоненко, В. Науменко, З. Архімович та ін. Колегія виховала плеяду визначних вчених, юристів, медиків, літераторів. Серед них: В. Липський, А.Кримський, Н. Котляревський, В. Грабар, М.Максимейко, А. Лівицький, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Зеров, О. Богомолець, Д.Петрушевський, Й. Петрушевський та ін. В 1885 і 1886 в бібліотеці К.П.Г. тривалий час працював І. Франко. В 1920 колегію перетворено в «трудову школу».

КОЛЕНДА ҐАВРИЇЛ (Коленда; бл. 1606 -1674) - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі греко-католицької (уніатської) церкви (1655-74). Н. на Віленщині у дрібній шляхетській родині, Вчився у м. Брунсберг (Східна Прусія; 1627-30), а згодом - у Відні (1633-36) та Римі (1636-39). Після закінчення навчання був обраний архімандритом василіанського монастиря у Березвечі, а з 1652 став коад'ютором полоцької архієпархії. З 1655 - адміністратор Київської уніатської митрополії. У 1665 призначений Ватиканом митрополитом Київським, проте затвердженний польським королем Яном ІІ Казимиром тільки після укладення Андрусівського перемир'я 1667. Намагався впорядкувати церковне життя, зміцнити чернецтво тощо, П. у 1674 в Супраслі, похований у Полоцьку.

КОЛЕССА ОЛЕКСАНДР [12(24).4.1867 -23.5.1945] - український літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899). Н. у Ходовичах Стрийського повіту (тепер Львівська обл.). Брат ф. Колесси. Був доцентом (з 1895) і професором Львівського ун­ту (1898-1918). Належав до Української Національно-Демократичної Партії. В 1907-18 був депутатом австрійського парламенту, на засіданнях якого послідовно відстоював інтереси українського населення Галичини в шкільництві та вищій освіті. К. був співзасновником і заступником голови Загальної Української Ради у Відні. В 1921 К. очолював дипломатичну місію Західно­української Народної Республіки у Римі. З 1921 і до кінця життя жив і працював у Празі. В 1923-39 - професор Кардового ун-ту, заступник голови чесько-українського комітету (голова - Я.Бідло). К. надавав стипендії українським студентам для навчання у Чехо-Словаччині, став одним з засновників Українського Вільного Університету, його професором і кількаразовим ректором (1921-22, 1925-28, 1935-37, 1943-44). До­сліджував пам'ятки давньоукраїнської письменності («Південноволинське Городище і городиські рукописні пам'ятки 12-16 ст., 1923-25), фольклор («Головні напрями й методи в розслідах українського фольклору», 1927), вивчав історію української мови («Погляди на історію української мови», 1924), проблеми українського літературознавства («Погляд на сучасний стан історії розслідів української літератури» (1901), нову українську літературу (творчість Т. Шевченка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича). Автор пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати» (1889).

КОЛЕССА ФІЛАРЕТ (17.7.1871 - 3.3.1947) -видатний український фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець, д. чл. НТШ (з 1909), ВУАН (з 1929). Брат О. Колесси. Основоположник українського етнографічного музикознавства. Н. у с. Татарське (тепер с. Піщане Львівської обл.). У 1891-92 навчався у Віденському ун-ті у А. Брукнера. В 1896 закінчив Львівський ун-тет. Викладав у гімназіях Львова, Стрия, Самбора. В різні часи працював з І.Франко, М. Лисенком, Лесею Українкою. В 1918 захистив дисертацію у Віденському ун-ті та отримав вчену ступінь доктора філології. Досліджував ритміку українських народних пісень, народні пісні Галичини, Волині, Лемківщині. 31939 -професор Львівського ун-ту, директор державного музею етнографії у Львові (з 1940), керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії Наук УРСР (з 1940). Учасник міжнародних конгресів фольклористів, музикознавців і філологів (Прага, Варшава, Відень, Антверпен). Помер і похований у Львові. Основні праці: «Огляд українсько-руської народної поезії» (1905), «Ритміка українських народних пісень» (1906-07), «Мелодії українських народних дум» (1910-13), «Наверстування і характерні признаки українських народних мелодій» (1913-14), «Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і походження голосінь» (1920-21), «Про генезу українських народних дум» (1921 ), «Народні пісні з південного Підкарпаття» (1923), «Речитативні форми в українській народній поезії» (1925), «Українські народні пісні на переломі 17-18 вв.» (1928), «Народні пісні з галицької Лемківщини» (1929), «Українська усна словесність» (19Э8), «Народні пісенні мелодії українського Закарпаття» (1946). Автор хорових творів і обробок українських народних пісень («Вулиця», «Обжинки», «Гагілки», «Шкільний співаник»-1925). Залишив у рукописі «Історію української етнографії».

О. Рибак (Львів).

КОЛИМА - ріка на північному сході РРФСР (Якутська АРСР, Магаданська обл.), довжина 2129 км, площа басейну 643 тис. км2. В басейні К. на поч. 1930-х рр. була розміщена група концтаборів, які входили в систему «Дальстроя». До 1955 в цих таборах перебувало 3,5 млн. в'язнів, серед яких значна частина українців.

КОЛІЇВЩИНА - велике національно-визвольне повстання проти польського гніту в Правобережній Україні 1768. К. стала найвищим етапом гайдамацького руху. Назва К. походить, мабуть, від слів «кіл» (був зброєю частини повстанців) або «колоти», «колій». В лютому 1768 підтиском російського уряду польський король С. Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у м. Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» з закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. Навесні 1768 в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак М. Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26.6(6.7) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На поч. червня 1768 повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків М. Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником І. Гонтою. Проте І. Гонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20).6.1768 на Умань. Після здобуття 10(21).6. Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту - полковником і князем уманським.

    Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 на Правобережжі діяло близько ЗО загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та ін. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Українуі на Запоріжжя. В цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти пов­станців. У другій пол. червня 1768 російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 26.6(7.7).1768 російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки в квітні-травні 1769. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше повстанців було страчено у містечку Кодні поблизу Житомира (бл. З тис. чол.) і в с. Сербах поблизу Могилева-Подільського(бл. 2тис. чол.). Після жахливих тортур у с. Сербах І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання - жителів Лівобережної України і Запоріжжя - Київська губернаторська канцелярія засудила до тілесного пока­рання і до заслання на каторжні роботи до Нерчинська. Події К. та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу. К. присвятив один з найвидатніших своїх творів -поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.

КОЛІУХ ДМИТРО (бл. 1882 - бл. 1937) -український громадський і державний діяч. Н. у Россоші Воронежської губернії. До 1917 був активним організатором споживчої кооперації в Україні. В 1913 взяв участь в Другому Всеросійському Коперативному Конгресі в Києві, на якому запропонував створити Український Кооперативний Союз. У 1917-20 очолив правління Дніпросоюзу (головну установу Союзу кооперативних спілок України). З лютого до квітня 1918-міністр харчових справ УНР в уряді В. Голубовича. З 1920 - заступник голови правління Вукопспілки і голова Кооптаху, деякий час очолював Укрзовнішторг. У 1931 заарештований органами НКВС у справі «Українського Національного Центру» і засланий в Середню Азію, де і помер.

КОЛЛАРД ЮРІЙ (2.1.1875-3.1.1951)-український громадсько-політичний діяч. Н. у Морачів на Полтавщині. За фахом інженер-технолог. На поч. 20 ст. К. разом з Д. Антоновичем, М.Русовим, Б. Камінським, П. Андрієвським, О.Коваленком та ін. став співзасновником Революційної Української Партії. З 1917 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників. У період Української Центральної Ради очолював управління залізниць на Поліссі, в добу Директорії УНР - управитель міністерства шляхів. В еміграції жив у Чехо-Словаччині, Польщі і Німеччині. Помер в Авгсбургу (Німеччина). Автор мемуарів «З юнацьких років» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та ін.

КОЛОҐРИВИЙ ГРИГОРІЙ (р. н. невід. - п. бл. 1790) - український військовий діяч, військовий осавул. Походив з козацького роду на Глухівщині. В 1750 гостро виступив проти перебування російських військ в Україні. Автор цікавої промови, виголошеної в 1768 у Запоріжжі. В ній К. підкреслював, що велика справа побудови незалежної Української держави, яку розпочав Б. Хмельницький, була зруйнована через чвари серед його наступників.

КОЛОДА (велика маца) - одиниця міри сипких тіл (зерна, солі та ін.) і меду в Україні у 14-17 ст. Поділялася на 8 півмірків (осьмачок), 16 мац. Місткість К. не була сталою. Найпоширеніша у вжитку т. зв. львівська К. дорівнювала бл. 310 л. Медова К. містила 10-12 відер:

Я. Ісаєвич (Львів).

КОЛОДЗІНСЬКИЙ МИХАЙЛО (псевд. Кум, Гузар; 26.7.1902 - 18.3.1939) - визначний український військовий діяч, членУВО і ОУН, полковник «Карпатської Січі», Верховний Командант (з серед, березня 1939) Збройних Сил Карпатської України. Н. у Поточиськах Городенківського повіту в Галичині. В серед. 1920-х рр. - активний учасник українського молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні, провідний член Союзу Української Націоналістичної Молоді. В лютому 1929 затверджений полк. Є. Коновальцем військовим референтом першої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. У січні 1932 заарештований у Львові польською поліцією за виступ перед молоддю з лекцією «Націоналісти і військове виховання» і більше року перебував в ув'язненні. В листопаді 1938 К. очолив Генеральний Штаб «Карпатської Січі», який під його керівництвом розробив план створення Збройних Сил Карпатської України. В серед, березня 1939 К. після від'їзду полк. С. Єфремова очолив Збройні Сили Карпатської України. Командував воєнними операціями українських військ проти угорських загарбників на підступах до Хусту Ііпід час оборони столиці. Загинув у ході одного з боїв з переважаючими силами ворога під Буштином. Автор праць з військової теорії: «Українська військова доктрина» і «Воєнне положення і стратегічне значення Закарпаття».

КОЛОМАН (Кальман Книжник; бл. 1068 -3.2.1116) - король Угорщини (з 1095). Походив з династії Арпадів. У 1112 з метою встановлення дружніх відносин з Київською державою одружився з Євфимією (п. 1139), дочкою Володимира Мономаха. Зміцнив королівську владу. Вів війни з Венецією. Втручався в міжусобну боротьбу українських князів, захопив частину Закарпаття. В 1099 К. зробив спробу загарбати Галичину, але був розгромлений військами князів Володаря і Василька Ростиславичів у битві біля м. Перемишля. Розширив територію Угорщини, приєднавши Хорватію (разом з Далмацією; унія 1102), Зробив письмовий звід угорських законів.

КОЛОМАН (бл. 1207-1241)-син угорського короля Андрія II, зять князя сандомирського і краківського Лешка Білого, князь галицький (1214-19). В 1214 внаслідок угоди в Спіші між Андрієм II і Лєшком Білим К. був проголошений королем Галичини, яку окупували угорські і польські війська. У 1219 галичани підняли повстання проти угорських загарбників і запросили на престол новгородського князя Мстислава Мстиславича Удатного (див. Галицьке повстан­ня 1221). 23.5.1221 об'єднані сили Данила Романовича Галицького і Мстислава Удатного розбили угорські війська під командуванням К. біля Галича. К. потрапив у полон і був відправлений у м. Торчеськ.

КОЛОМАЦЬКА РАДА 1687 - козацька рада, що відбувалася 25.7.1687 над р. Коломаком (ліва притока Ворскли) на кордоні Гетьманщини. На козацькій раді, яка проходила в оточеному з усіх боків московськими військами під командуванням князя В. Голіцина таборі, було позбавлено гетьманської булави І. Самойловича. Гетьманом Лівобережної України рада обрала генерального осавула І. Мазепу. На К.р. між представниками московського уряду і козацькою старшиною було укладено Коломацькі статті 1687.

КОЛОМАЦЬКІ ПЕТИЦІЇ 1723 (Коломацькі чолобитні) - два звернення козацької старшини до російського імператора Петра І, складені влітку 1723 у військовому таборі над р. Коломаком і вручені царю канцеляристом Іваном Романовичем. У К.п. козацька старшина домагалася відновлення державних прав України, ліквідації Малоросійської колегії і дозволу обрати нового гетьмана У відповідь на К.п. російський уряд наказав заарештувати і ув'язнити в Петропавловській фортеці наказного гетьмана П. Полуботка, полковника Д. Апостола, генерального бунчужного Я. Лизогуба, генерального осавула В. Жураховського, управителя Генеральної Військової Канцелярії Д. Володковського і цілий ряд ін. старшин.

КОЛОМАЦЬКІ СТАТТ11687- міждержавний договір, укладений 25.7.1687 на р. Коломаку (тепер Харківська обл.) між новообраним геть­маном України І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого. Договір складався з 22 пунктів (статей). В основі К.с. лежали попередні українсько-московські договори затверджені козацькими радами при обранні гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. К.с. повторювали, в основному, з деякими змінами, текст Глухівських статей 1669 та містили кілька нових пунктів. Статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти К.с. (18-22) значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною; у гетьманській столиці - Батурині - розміщувався полк московських стрільців. У ст. 19 договору перед гетьманом і старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання України з Московською державою і ліквідацію національної окремішності українського народу. К.с. стали наступним кроком на шляху дальшого обмеження державних прав України.

КОЛОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1886 - р. см. невід.) -український військовий діяч, підполковник Армії УНР. У березні 1918 К. очолював відділ розвідки Українського Генеральського Військового Штабу. В 1919 К.- радник делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. В 1919-20 - військовий аташе УНР у Франції. Автор статей на військову тематику.

КОЛПАК ОПАНАС (р. н. невід.-п. після 1786) -кошовий отаман Запорізької Січі. З 1745 перебував на Запоріжжі, згодом - полковник Орельської паланки. В 1771 К., беручи участь у російсько-турецькій війні 1768-74, здобув на чолі козацького полку Кафу (тепер Феодосія). К. доклав багато зусиль для колонізації півдня України.

КОЛЬ ЙОГАН ГЕОРГ (28.4.1808 - 28.10.1878) -німецький мандрівник, географ і письменник. Н. у м. Бремені. Закінчив місцеву гімназію, вчився в Геттінгенськомута Гейдельберзькому ун-тах. Після смерті батька змушений залишити ун-тет, з 1830 працював домашнім вчителем та вихователем по дворянських маєтках у Латвії (в Курляндії). Подорожував по Прибалтиці, Росії та Україні. В 1838-54 жив у Дрездені, 1854-57 - у США, 1857-78 - у Бремені. Об'їхав за цей час майже всі країни Європи і частину Північної Америки. На основі зібраного матеріалу і власних спостережень опублікував ряд книг з географії, а також з краєзнавства, в яких розповів про економіку, історичне минуле, зовнішній вигляд міст, освіту, торгівлю різних країн. Головні праці: «Німецько-російські Остзейські провінції», «Історія відкриття Америки» (1861), «Народи Європи» (1868) та ін. Залишив один з найкращих у 19 ст. опис подорожей по Україні, опублікований в книгах «Мандрівки в Південну Росію» (1841), «Мандрівки по Росії і Польщі. Україна, Малоросія» (1841), «Мандрівки по Росії і Польщі. Буковина, Галичина, Краків і Моравія» (1841). В ньому автор вмістив багаті відомості про природні умови, економіку і культуру України, захоплено змалював побут і звичаї, економіку і культуру України, відзначив красу і багатство українських історичних пісень та дум, підкреслив етнічну єдність народу на всіх українських землях (Наддніпрянщина, Галичина, Буковина, Закарпаття), висловив віру у велике майбутнє української нації. В описі подано основні відомості з історії України 11-18 ст., відзначено наявність багатьох рукописних літописів і хронік з описом минулого України, дано високу оцінку анонімному творові «Історія Русів» та «Історії. Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського.

Ф. Стеблій (Львів).

КОЛЬБЕРГ ОСКАР (22.2.1814 - 3.6.1890) -польський етнограф, фольклорист і композитор, член-кореспондент Краківської Академії наук. Н. в м. Пшисусі (Польща). Вивчав культуру і побут поляків та інших слов'янських народів. Помер у Кракові. Автор багатотомної етнографічної серії «Народ, його звичаї, спосіб життя, мова, перекази, прислів'я, обряди, чаклунство, забави, пісні, музика і танці» (т. 1-23, 1857-90). В його науковій спадщині вагоме місце займають праці з етнографії українців: «Покуття» (т. 1-4, 1882-89), «Холмщина» (т. 1-2, 1890-91), «Перемишльщина» (1891), «Волинь» (1907), «Білорусь-Полісся» (1968), «Русь Карпатська» (1970). Ці праці увійшли до повного зібрання творів вченого, виданого в Польщі у 1960-80-х рр. ф.

Стеблій (Львів).

КОМІТЕТ ОХОРОНИ РЕСПУБЛІКИ - крайовий орган, сформований лідерами УПСР і УСДРП 22.3.1919 у Кам'янці-Подільському і проголошений вищим органом державної влади в Україні. В серед, березня 1919 лідери політичної опо­зиції до тодішнього курсу Директор» УНР, спрямованого на укладання союзницького договору з Антантою та формування єдиного антибільшовицького фронту, переїхали у Кам'янець-Подільський. Тут 21-22.3. на міжпартійній нараді керівників соціалістичних партій було створено КОР, до складу якого увійшли по два представ ­ники від ЦК УПСР, ЦК УСДРП, Кам'янецької Трудової Ради і Козацької Ради кам'янецької залоги, а саме: В. Чехівський (голова, УСДРП -незалежні), А. Стешенко (товариш голови, УПРС), І. Лизанівський (УПСР), Іс. Мазепа (УСДРП), І.Романенко (УСДРП), М. Ткаченко (УСДРП -незалежні), Є. Малик (секретар), Волошин (від Трудової Ради), Грищенко (УПСР), Казимирів, Свистун, КОР видав звернення, в якому вимагав негайно припинити переговори Директорії УНР з французьким командуванням в Одесі; водночас комітет виступив за проведення переговорів з більшовицьким урядом України при умові визнання Раднаркомами України і Росії самостійності і незалежності УСРР; гарантування легального існування українських соціалістичних партій, виведення російських військ з України, створення нового уряду України на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих і селянських депутатів. КОР закликав всіх громадян дотримуватись спокою і виконувати всі розпорядження КОР. Діяльність комітету фактично стала спробою здійснити державний переворот на території, яку контролювала Директорія УНР. Не отримавши підтримки ні в державних, ні в політичних колах і не маючи змоги контролювати ситуацію, комітет 27.3.1919 офіційно проголосив про свою самоліквідацію. Всіх членів КОР, які були заарештовані отаманом Хомодовським, згодом за наказом С. Петлюри звільнено.

КОМНІНИ - династія візантійських імператорів (1057-59, 1081-1185). Рід К. походив з Комни (Мала Азія). Засновником династії був Ісаак І Комнін (1057-59), який захопив владу внаслідок заколоту малоазійської знаті. Незабаром зрікся влади на користь Константина Х з роду Дук. Інші представники: Олексій І К. (1081-1118); ІоанИК. (1118-43); Мануїл І К. (1143-80); Олексій II К. (1180-83). К., спираючись на військову і земельну аристократію, зуміли зміцнити внутрішньополітичне становище імперії. Вели активну зовнішню політику. Зупинили наступ печенігів і турків-сельджуків на Візантію, відвоювавши в останніх ряд областей в Малій Азії. Розширили кордони імперії на Схід і Пн. Захід, встановивши сувере­нітет над Сербією, Угорщиною і Антіохійськими князівствами. Зуміли придушити повстання на Кіпрі, Кріті, в Трапезунті. За правління К. нормани в 1185 здобули Фесалоніки і загрожували Константинополю. Останній імператор з дин. К. -Андронік І К. (1183-85) - двоюрідний брат Олексія II К., якого він у 1183 вбив і сам захопив владу, був скинутий з престолу внаслідок змови малоазійської знаті і страчений. Влада у Візантії перейшла до рук династії Ангелів. У ІЗ ст., після утворення Латинської імперії (існувала в 1204-61), правили дві інші гілки К.: одна в Трапезунтській імперії (існувала 1204-1461; т. зв. «Великі К.»): інша - в Епірському деспотаті (царстві, 1204-1337).

КОМПАНІЙСЬКІ ПОЛКИ - вільнонаймані («охотницькі») кінні полки у Гетьманщині, створені в 60-70-х рр. 17 ст. гетьманським урядом. Виконували військово-політичні функції, несли сторожову та розвідувальну службу, а також брали участь у військовихдіях. Полки поділялись на сотні, сотні - на курені. На чолі стояв полковник і полкова старшина. Одночасно існувало 3-4 К.п. Полк нараховував 1500-1800 козаків. Компанійці одержували від гетьманського уряду платню, продовольство, амуніцію.

КОМПУТИ - списки (реєстри) козацького війська, які були запроваджені після становлення Української гетьманської держави (див. Гетьманщина) в ході національно-визвольної війни українськго народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. У К. подавалися відомості про майнове становище козаків, проходження ними військової служби та ін. Укладалися вони полковими канцеляристами у вигляді перепису козацьких дворів. К. мали значення правових актів на підставі яких визначалася належність до ко­зацтва як суспільного стану населення. Вперше К. було укладенноу 1654, а згодом в 1666. У 18 ст. укладалися окремі К. значкового військового товариства, в які було внесено відомості про військові та службові доручення козаків, що входили до його складу. К. були скасовані разом з ліквідацієї царським урядом автономного устрою українських земель - в 1765 - у Слобідській Україні, а у 80-х рр. 18 ст.-у Лівобережній Україні.

КОМУЛОВИЧ ОЛЕКСАНДР (р. н. невід. - п. 1598)-ватиканський дипломат кін. 16 ст. Хорват за національністю. Був священиком, потім -папським легатом. Восени 1593 К., виконуючи дипломатичне доручення Папи Климентія XIII, виїхав до Семигороду, Литви, Московії, Молдавії та на Запоріжжя з метою створити антитурецьку коаліцію європейських держав. На Запоріжжя недобрався. Весною 1594 вів переговори на Поділлі з С. Наливайком про умови участі козацьких військ у війні проти Туреччини.

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ  ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (КПЗУ) - створена в лютому 1919 на установчому з'їзді у Станіславові. До 1923 -Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ). Попередницею КПЗУ була Інтернаціональна Революційна Соціал-Демократія (ІРСД) - нечисленна молодіжна організація, що нелегально діяла в Галичині в 1915-18. У заснуванні КПСГ взяли участь посланці з Наддніпрянської України - члени партії боротьбистів. Першим секретарем ЦК КПСГ було обрано колишнього боротьбиста К. Саврича (Марсимович). Інший центр формування КПСГ знаходився в УСРР, де в квітні 1920 було створено Галицький організаційний комітет КП(б)У (Галорком). У 1919-20 КПСГ вважалася обласною організацією КП(б)У, але мала окреме представництво в Комуністичному Інтернаціоналі. Під час короткого існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки партія вийшла з підпілля і діяла під назвою Комуністична Партія Галичини (КПГ).

    Після остаточної окупації Галичини Польщею і підписання Ризького мирного договору 1921 КП(б)У уклала в Москві угоду з Комуністичною Робітничою Партією Польщі, згідно з якою КПСГ мала входити до складу КРПП. Це спричинило розкол КПСГ на дві частини, одна з яких виступала за приєднання до КРПП («капеерівці»), а інша - на чолі з О. Кріликом (Васильковим) -обстоювала організаційну самостійність («васильківці»). Тільки в 1923, після ухвали Ради Послів Антанти про анексію Галичини Польською державою, «васильківці» погодились на приєднання до КРПП на правах автономної частини. КПСГ поширила свою діяльність на Волинь, Холмщину, Підляшшя і частину Полісся і була перейменована на КПЗУ. КПЗУ була складовою частиною КРПП (з 1925 - Комуністична Партія Польщі), але, маючи широку автономію, проводила свої з'їзди (1925, 1928 і 1934), обирала ЦК і зберігала місце в Комінтерні у складі польського представництва, її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. 1920-і рр. були часом зростання впливу КПЗУ, чому сприяли успіхи Непу й українізації в УСРР. Партія діяла в підпіллі, проте під її впливом перебували й легальні організації (у 1923-24 - Українська Соціал-Демократична Партія, у 1926-32 - Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об'єднання - Сельроб). Через легальні організації КПЗУ брала участь у виборах і мала своє представництво в сеймі Польщі: Клуб УСДП (1924), Комуністичну польську фракцію (1924-27), Клуб Сельробу - єдності (1928-30). Комуністи керували діяльністю підпільних Комуністичної Спілки Молоді Західної України і філіалу Міжнародної Організації Допомоги Революціонерам. Офіційним органом КПЗУ був журнал «Наша Правда», що виходив у Берліні. Крім того з ініціативи партії в різні роки видавалися газети «Нове Життя», «Світло», «Сельроб» та ін., журнали «Вікна», «Культура», «Нові Шляхи».

    Ідеологія КПЗУ 1920-х рр. була близькою до націонал-комунізму - течії в комуністичному русі, що намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західно­українські комуністи вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку спільно мали здійснити робітники і селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло з'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі - УСРР. У 1927 більшість ЦК КПЗУ підтримала т. зв. «національний ухил» О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. Партія розкололася на більшість («шумськістів») і меншість (прихильників Кагановича). Розкол охопив і Сельроб. 18.2.1928 більшість КПЗУ під проводом О. Крілика (Васильківа) і Р.Кузьми (Турянського) була виключена з Комінтерну. До кін. 1928 у Західній Україні існували дві комуністичні партії: КПЗУ - більшість («васильківці») і КПЗУ - меншість, яка користувалася підтримкою Москви. «Васильківці» відкрито виступали проти політики Сталіна і Кагановича в національному питанні, домагалися наповнення радянської української державності реальним змістом. Наприкінці 1928 КПЗУ - більшість оголосила про саморозпуск, її лідери заявили про визнання своїх «помилок» і виїхали в УСРР. Незабаром усі вони стали жертвами сталінських репресій.

    З кін. 1920-х рр. почався занепад комуністичного руху в Західній Україні. Під впливом звісток про колективізацію, репресії і голодомор 1933 та частина населення, що стояла на радяно-фільських позиціях, відвернулася від комуністів. Національне свідомі елементи виходили з КПЗУ, чисельно в ній стали переважати поляки і євреї. У 1933 керівники КПЗУ М. Заячківський (Косар) і Г. Іваненко (Бараба) були викликані в СРСР і знищені там за сфабрикованою справою «Української військової організації». Водночас репресували багатьох західноукраїнських комуністів, що перебували на радянській території. Внасл­док цих подій чисельність партії скоротилася з 4300 до 2600 членів. КПЗУ поступово перетворилась у партію тоталітарного типу, яка не допускала плюралізму думок у своїх рядах і поборювала всі інші політичні сили, в т.ч. соціал-демократів, називаючи їх «соціал-фашистами». Своєю боротьбою проти українських партій КПЗУ поставила себе за межі українського національного руху. Фактично партія стала слухняним знаряддям сталінської політики в Західній Україні, хоча це не врятувало її від репресій. У 1938 Виконком Комінтерну ухвалив постанову про розпуск Компартії Польщі, а разом з нею -Компартій Західної України і Західної Білорусії. Приводом стало звинувачення, що нібито керівництво в цих партіях захопила фашистська агентура. Майже всі члени КПЗУ, які опинилися на території СРСР, були репресовані.

Ю. Сливка (Львів).

 

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ [КПУ; до 1952 - Комуністична Партія (більшовиків) України (КП(б)У] - частина Комуністичної Партії Радянського Союзу, що об'єднувала осередки останньої в межах України,  керувала всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно КП(б)У грунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову комуністичного суспільства. КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), що діяла в Україні. До революції 1917 вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики, як і всі інші російські партії, не визнавали українців окремою нацією, вважаючи Україну органічною частиною Росії. Тому питання про створення окремої територіальної організації ніколи не ставили.

    З поч. революції 1917 більшовицькі організації України мали вплив тільки в індустріальних центрах. Ставлячись до української національної революції байдуже, а часто вороже, більшовики трактували національний рух як зовнішню щодо України колонізаторську силу. Але в місцевостях, де українське національне відродження розвивалося особливо бурхливо, окремі більшовицькі діячі поступово змінили своє ставлен­ня до цього суспільно-політичного процесу. Так стали на позиції самостійності України діячі РСДРП(б) В. Шахрай і С. Мазлах в Полтаві, Ю.Лапчинський і М. Скрипнику Києві. Більшовики південно-східних міст України (Одеса, Донбас, Харків, Катеринослав), де було багато неукраїнського пролетаріату і куди хвиля національного відродження доходила повільніше, продовжували ігнорувати національно-визвольний рух в Україні. З літа 1917 у більшовицьких організаціях України виникають тенденції до створення всеукраїнського більшовицького центру. Про це прийняв рішення 2.7.1917 Київський комітет більшовиків. У виділене комітетом оргбюро ввійшли Г. П'ятаков (голова), В. Затонський та І. Крейсберг. Однак його не визнали більшовики південно-східних міст України. Напоч. грудня 1917 обласний з'їзд РСДРП(б) Південно-Західного краю ухвалив рішення про створення організації «Соціал-демократія України» як складової частини РСДРП(б). Більшовицькі організації України за вказівкою ЦК РСДРП(б) 11-12(24-25).12.1917 створили на противагу УЦР свій власний уряд УНР у Харкові., УЦР вони оголосили поза законом, розпочали проти неї війну. Раднарком РСФРР, підтримуючи харківський Народний Секретаріат, теж вступив у війну проти Української Центральної Ради. Більшовицькі організації південно-східних областей України не визнавали навіть радянського уряду України і поборювали українську державність, створюючи сепаратистські республіки (Донецько-Криворізька, Одеська, Донська і Кримська). Проти цієї політики виступив Народний Секретаріат, який спеціальною декларацією від 7.3.1918 засудив цей сепаратизм і оголосив усю територію України в межах III і IV Універсалу Центральної Ради неподільною державою. Під час перебування німецьких військ на території України більшовики провели 18-20.4.1918 у Таганрозі партійну нараду більшовицьких організацій України, яка прийняла пропозицію М. Скрипника про утво­рення КП(б)У як самостійної партії, не зв'язаної з РКП(б), а також обрала оргбюро для скликання І з'їзду КП(б)У на чолі з Г.П'ятаковим. Таким чином, Таганрозька нарада оформила існування окремої більшовицької партії України. І з'їзд КП(б)У, що відбувся 5-12.7.1918 в Москві (на ньому були представлені 4,4 тис. членів партії) під тиском ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна скасував постанову Таганрозької наради і проголосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК. Проте в пресі було повідомлено про нібито самостійне існування КП(б)У з мотивів боротьби партії проти німецьких військ в умовах Берестейського миру 1918. Як і на цьому з'їзді, так і на двох наступних точилась запекла боротьба між Київською і Харківсько-Катеринославською групою більшовиків з питань тактики революції в Україні. В цілому КП(б)У не користувалася серед українського населення авторитетом, бо й за своїм складом не була українською. На час І з'їзду КП(б)У в партії було близько 7% українців. У травні КП(б)У нараховувала близько 36 тис. членів, з яких 10 тис. припадало на Донбас, по 5 тис. - на Харків і Катеринослав. Донецькі робітники були в основному переселенцями з Росії. В сільських губерніях України більшість у партійних організаціях становили євреї. Далекими від українського життя були й партійні працівники, прислані з ЦК ВКП(б). Антиукраїнська політика КП(б)У стала особливо активною після відновлення в лютому 1919 радянської влади. Продрозкладка, насадження комун та інших колективних форм господарювання, ігнорування національного питання викликали широкий протест українського населення, що вилився в масові антибільшовицькі повстання, які прискорили падіння радянської влади у серпні 1919. У період денікінської окупації України, як і в період перебування при владі гетьмана П. Скоропадського, більшовики діяли в підпіллі. Мотивуючи загальним розкладом КП(б)У ЦК РКП(б) ухвалив 2.10.1919 рішення про розпуск ЦК КП(б)У, а керівництво підпільною роботою в Україні було передано створеному Зафронтовому бюро КП(б)У. Але й ця реорганізація керівництва партії не допомогла налагодити широкі зв'язки з українським суспільством. Після кожної невдалої спроби знайти підтримку місцевого населення, в КП(б)У виникали українські національні опозиції (В. Шахрай, Ю. Лапчинський, боротьбисти), що вимагали відокремлення КП(б)У в самостійну українську партію. РКП(б) і російська більшість в КП(б)У швидко їх ліквідовували як ворожі прояви українського націоналізму. КП(б)У відновила свою діяльність в Україні в кін. 1919 після остаточної окупації її військами РСФРР. Тим разом політика більшовизму на Україні стала більш обережною в порівнянні з першою пол. 1919. Було зроблено поступки в національному, земельному питаннях, у ставленні до селянства, однак КП(б)У продовжувала сприйматися в Україні як зовнішня окупаційна сила. Партія й надалі залишалася нечисленою (на листопад 1920 в ній перебувало 42 тис. членів, з них 19% українців) та малоавторитетною. В політичному відношенні КП(б)У залишалася сектантською, її соціально-економічна політика натрапляла на народний опір. У 1920 в КП(б)У виникла робітнича опозиція, підтримана робітничими страйками, яка також була ліквідована ЦК РКП(б).

    КП(б)У зміцнила своє становище у зв'язку із саморозпуском підтиском Комінтерну уберезні 1920 Української Комуністичної Партії (боротьбистів) й злиттям її з КП(б)У (було прийнято близько 4 тис. членів, серед них О. Шумський, В.Блакитний (Еланський), М, Полоз, Г. Гринько, П. Любченкоп інші). КП(б)У вдалося схилити на свою платформу і керівний складдіючої в Україні з літа 1918 Української Комуністичної Партії. Це дало можливість, з одного боку, позбутися політичних суперників, які теж стояли на марксистській платформі, а з другого боку - зміцнити партію ідейно. Влада КП(б)У стабілізувалася лише в період НЕП-у, коли в Україні склалася остаточно однопартійна система. Перехіддо НЕП-у мав значний вплив на політику КП(б)У, яка проводилася за російським зразком, орієнтуючись лише на господарський характер НЕП-у і не враховуючи національного моменту. Це виявилося і в проведенні чистки в КП(б)У в 1921, і в русифікаторській політиці в галузі освіти та культури, і в самому складі партії (в 1923 в ній нараховувалося лише 24% українців), й особливо позначилося в період створення СРСР. Хвиля національно-культурного відродження в Україні, створення національних економічних, у першу чергу кооперативних, організацій змусили ЦК КП(б)У зайнятися національним питанням. Значну роль у цьому відіграли резолюція XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923) з національного питання та всесоюзна нарада з національного питання (червень 1923), які розпочали українізацію. Проте керівництво КП(б)У, очолюване Е. Квірінгом та Д.Лебедем, чинило впертий опір висуванню українських кадрів у керівництво партії та республіки, поширенню української мови та культури. На місцях партією керували такі ж противники українізації. Хоча формально українізація розпочалася від XII з'їзду РКП(б), але фактично -вона стала можливою тільки після усунення з поста першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга (1925). Важливим чинником українізації став апарат Наркомату освіти, очолюваний по черзі Г. Гриньком, О.Шумським, М. Скрипником. Подією що значно прискорила українізацію, був червневий (1926) пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, який ухвалив «Тези про підсумки українізації». Тези ствердили, що в 1917-20-х рр. партія робила помилки в національній політиці в Україні, і вимагали прискорення українізації, створення більшовицьких кадрів на українському культурному грунті. Передбачалося збільшити видання української літератури, підкреслювалася потреба боротьби проти порушень конституції союзними органами. Головною небезпекою в Україні тези вважали російський націоналізм і закликали усіма силами поборювати його. Однак наймогутнішим поштовхом українізації було масове українське відродження знизу, що охоплювало мільйони українців, кероване українською інтелігенцією. Доба українізації була найсвітлішою сторінкою історії України під більшовицькою диктатурою. Цей період в історіографії дістав назву «Українського відродження». Здійснювана у 1920-х рр. українізація зустріла широкий спротив російського шовінізму. Проти нього гостро виступила національна опозиція в КП(б)У, очолена О.Шумським та М. Хвильовим, що мала широку підтримку української інтелігенції та молоді, а також М.Скрипника. З цією опозицією вміло розправився Л. Каганович, який в 1925 був присланий в Україну замість Е. Квірінга. Він успішно виконав інструкцію ЦК ВКП(б): українізацію не спиняти, але одночасно українських націонал-комуністів розколоти і приборкати.Скрипник і частина українських комуністів виступили проти 0. Шумського та М. Хвильового, що висунули лозунг «Геть від Москви». Протягом 1926-28 з КП(б)У було виключено 36 тис.членів (12,5% усього складу). Було розгромлено і керівний склад Комуністичної Партії Західної України, що підтримав політичну лінії 0. Шумського. КП(б)У повела боротьбу проти троцькістської опозиції у своїх лавах. Після розгрому троцькістської опозиції і встановлення з 1929 диктатури Й. Сталіна розпочався наступ на національне відродження в союзних республіках, у т. ч. й на Україні. Першим етапом ліквідації українізації став удар по старих діячах національної революції 1917-21. У 1930 ДПУ розпочало серію інспірованих процесів першим з яких став процес Союзу Визволення України. Підчас процесу було засуджено до різних строків ув'язнення, апізніше знищено, 45 діячів культури. Серед них Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й.Гермайзе, М. Слабченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Одночасно було репресовано декілька тисяч українських діячів на місцях, зокрема колишніх членів українських національних партій, було здійснено чистки в КП(б)У, внаслідок яких у 1929-30 з партії було виключено 26,7 тис.членів, у 1932-33 - ще 51 тис.

    КП(б)У стала виконавцем політики ВКП(б) на здійснення суцільної примусової колективізації сільського господарства. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) визнав Україну регіоном зразкового проведення колективізації, що завдало непоправних затрат сільському господарству України. Вимоги М. Скрипника та інших керівників КП(б)У знизити надто високі плани хлібозаготівель були оцінені Й. Сталіном як нехтування інтересами будівництва соціалізму в ім'я особистих інтересів українських селян, їх звинувачено в українському націоналізмі. Це звинувачення стало офіційним приводом припинення українізації, та розгортання політичних репресій проти державних і культурних діячів УСРР. Масовий терор здійснювався під керівництвом присланих з Москви II секретаря ЦК П. Постишева та великої групи членів ВКП(б). Протягом 1929-33 було виключено й репресовано 46% членів КП(б)У, в т. ч. й 49% членів її ЦК. І хоча чисельність КП(б)У на квітень 1933 зросла до 469,8 тис. членів, а кількість українців в її складі до 60%, ці цифри відображають радше ріст конформізму в українському суспільстві. Майже 20% чисельного складу партії були партійними функціонерами. Чисельність робітників у партії зменшилася із 58,5% у 1921 до 41,1% у 1933. 3 цього часу «монолітність» і дисципліна в партії трималася на кар'єризмі й страху. В 1937-38 КП(б)У пережила другу кризу. Виходячи із власної теорії загострення класової боротьби з розгортанням будівництва соціалізму, Й. Сталін вирішив знищити заздалегідь усіх «потенційних зрадників» у можливій майбутній війні з Німеччиною та Японією. Впродовж 1936 з КП(б)У було вичищено 45 тис. членів, а в 1937-1938, коли НКВС очолив М. Єжов, - ще 162 тис. членів, що становило понад 50% усього складу партії. Було репресовано 61 члена ЦК КП(б)У (із 62 обраних на XII з'їзді партії в 1937). Були знищені й самі організатори репресій в Україні П. Постишев й С. Косіор. Новий склад ЦК КП(б)У на чолі із скерованим з Москви М. Хрущовим остаточно довершив погром українського національного відродження та забезпечив умови для всебічної русифікації України. В кін. 1930-х рр. КП(б)У остаточно втратила усі зв'язки з українським; народом, а Україна була включена в єдину імперську систему.

    Після приєднання в 1939 західних областей України до УРСР діяльність КП(б)У була поширена і на цей регіон. 9.12.1939 ЦК КП(б)У затвердив склад керівних органів усіх шести областей Західної України. Одночасно здійснювалися масові арешти та репресії місцевого населення, в першу чергу представників інтелігенції, членів заборонених тепер місцевих політичних партій. На це були направлені рішення пленуму ЦК КП(б)У 28-30.11.1940, який ухвалив запровад ження в Західній Україні надзвичайних заходів: приборкати селянство шляхом колективізації, прочистити школи і вузи від націоналістів. Цей і терор з наростаючою силою тривав аж до нападу Німеччини на СРСР.                      І
З окупацією території України німецько-фа
шистськими військами керівники КП(б)У очолили більшовицькі партизанські загони, які вели боротьбу не стільки з німецькою окупацією, скільки з українськими повстанськими загонами, створеними Організацією Українських Націоналістів. КП(б)У не змогла організувати численого підпілля на окупованій німцями території та очолити народний опір окупантам. Майже всі члени партії евакуювалися в тил або були мобілізовані до армії. В Україні лишилося не більше 1% членів КП(б)У, які в основному перебували у партизанських загонах на Поліссі, а не в підпільних організаціях. Чисельність КП(б)У за час війни зменшилася втричі й становила 200 тис. членів на 1945. В той же час діяльність українського революційного підпілля та діяльність УПА зіграли значну роль у піднесенні національної свідомості українців.

    У післявоєнний час, завдяки досконалій адміністративній машині, опертій насамперед на каральні органи, КП(б)У досить швидко спромоглася стабілізувати свою владу та організувати відбудову народного господарства. Партійні організації приділяли чимало уваги питанням зростання своїх рядів і поліпшення партійно-політичної роботи. Напоч. 1951 КП(б)У налічувала вже 715 тис. чоловік, об'єднаних у 46 тис. партійних організацій. Партія поповнювалася в першу чергу за рахунок інтелігенції. Не виявляли великого бажання до вступу в ряди КП(б)У робітники і селяни, особливо західні українці. У 1951 серед 90 тис. членів партії західних областей України 82,8% становили прибулі зі Сходу. Вкрай незначним був прошарок комуністів на селі. В кін. 1940-Х рр. КП(б)У за вказівкою А. Жданова і Л. Кагановича знову розгорнула боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Було проведено широку чистку серед діячів науки і культури. Лідери командно-адміністративної системи намагалися нав'язати українській громадськості своє розуміння ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. Л. Каганович очолював КП(б)У з березня по грудень 1947, а потім знову першим секретарем ЦК КП(б)У був обраний М. Хрущов, якого в грудні 1949 змінив Л. Мельников (1949-53). За вказівками останнього із звинуваченням в українському націоналізмі було виключено з рядів КП(б)У 22175 членів. Масові репресії здійснювалися проти населення західних областей України. За період з 1944 на 1951 звідси було депортовано в концтабори і на поселення до Сибіру і Казахстану 65906 селянських сімей (203662 чол.). Отже, в повоєнний період КП(б)У перетворилася на відвертого носія російського шовінізму; звеличуючи все російське, вона культивувала комплекс меншовартості в українців, систематично гальмувала і нищила українську культуру, допустила до значної русифікації шкільництва.

    Після смерті Й. Сталіна (5.3.1953) наступила нова доба в житті КПРС та її складової частини КПУ. М. Хрущов, який очолив партію, взяв курс на поступове реформування існуючої системи. Була припинена підготовка нових політичних процесів, почалася реабілітація репресованих, ліквідація системи концентраційних таборів. Політику М. Хрущова підтримував І секретар ЦК КПУ О. Кириченко (1953-57). При проведенні різноманітних реформ М. Хрущов намагався спиратися на підтримку української партійної організації. При цьому відбувалося загравання з почуттями українців, робилася спроба піти на деякі поступки. У період так званої «хрущовської відлиги» було зроблено чимало спроб провести кардинальні реформи в галузі сільського господарства, промисловості, вдосконалення партійного і державного керівництва, перебудови роботи партії і громадських організацій, розвитку освіти і культури. Однак вони зустріли впертий опір партійно-державної бюрократії. Активним провідником політики М. Хрущова в Україні став М. Підгорний, який очолював КПУ з грудня 1957 до липня 1963. Хоча в цей період і були підірвані позиції сталінізму, але повністю зруйнувати командно-адміністративну систему не вдалося. Жертвою став і сам реформатор. На жовтневому 1964 пленумі ЦК КПРС він був усунутий, а замість нього партію очолив Л. Брєжнєв.

    У добу Л. Брежнєва ще більше утискалися автономні права КПУ, очолюваної в цей період П. Шелестом, який змінив в 1963 М. Підгорного. Офіційно керівництво П. Шелеста нічим не відрізнялось від його попередника, типового провідника лінії Москви. Хоча він висловлювався на захист української мови і культури, але в той же час проводилася ліквідація українських шкіл, відбувався утиск української мови. Цілеспрямована русифікація України продовжувалася. В республіці почав різко зменшуватися приріст корінного населення. Партійно-державна верхівка ігнорувала або перекручувала проблеми, які виникли в реальному житті суспільства. Адміністративно-бюрократичний апарат остаточно перетворився у замкнутий клан, який був справжнім вершителем долі народів і кожної людини зокрема, діяв поза законом і поза критикою, користувався всілякими привілеями. Проповідуючи серед простих трудівників віру в комуністичні ідеали, ця панівна верства жорстко придушувала будь-яке інакомислення і незадоволення існуючим станом. На словах без кінця декларувався лозунг розквіту національних культур, а насправді ліквідувалася національна самобутність, насаджувалося насильницьке «зближення націй».

    Протитоталітарного режиму наприкінці 1950-Х-на поч. бО-х рр. виступали дисиденти. Все більша кількість людей, в першу чергу серед інтелігенції, почала рішуче критикувати тоталітарні порядки, вимагати повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Однією з форм протесту проти існуючих порядків, захисту демократії, духовних цінностей та матеріальної культури українського народу став рух шестидесятників (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Відбулися робітничі страйки в Криво­му Розі, Одесі, Львові, Івано-Франківську, Тер­нополі, Луцьку. Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секре­тарювання в КПУ В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчукта голова КДБ України В. Федорчук.

    У січні-травні 1972 по Україні прокотилася нова хвиля арештів представників опозиційної інтелігенції. Вироки були набагато суворішими, ніжу 1950-60-Х рр., проте, незважаючи на арешти, дисидентський рух не припинявся.

    З приходом до влади нового генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова (березень 1985) було проголошено про початок кардинальних змін в економічній, соціальній та зовнішній політиці СРСР. Долаючи опір своїх супротивників, М. Горбачев та його прихильники взяли курс на так звані перебудову і гласність. У цей час в Україні в умовах погіршення соціально-економічної ситуації і зростання невдоволення народних мас виникають різного роду клуби й громадські організації, які розпочали критику політики КПРС - КПУ. На активізацію опозиційного руху значний вплив зробила Українська Гельсінська Спілка та Народний Рух України. КПУ, яка сліпо вірила в непорушність своєї монополії на владу, тепер все більше зазнавала поразок і осуду з боку населення. У жовтні 1989 підтиском громадскості В. Щербицький залишив посаду першого секретаря ЦК КПУ. Його місце зайняв В.Івашко, а після його від'їзду на роботу до Москви першим секретарем став С, Гуренко. Це був останній лідер КПУ доби радянського тоталітаризму. КПУ підтиском опозиційнихсил втрачала владу, вплив і авторитет. Серед рядових комуністів шириласядеморалізація, вони не мали переконливих аргументів для відстоювання застарілих ідеологічних догм. Почався процес масового виходу з партії, особливо інтелігенції та рядових трудівників. Після спроби державного перевороту 19-21.8.1991 прихильники і за­хисники тоталітарного режиму були остаточно скомпрометовані. Верховна Рада України 24.8.1991 прийняла Акт проголошення незалежності України. Президія Верховної Ради України спочатку припинила діяльність КПУ, а потім, 30.8.1991, прийняла указ про повну її заборону.

    Після заборони КПУ частина колишніх кому­ністів вступила до новоствореної Соціалістичної Партії України. В той же час окремі комуністичні групи заявили про свій намір відродити партію. Влітку 1993 засновники КПУ порушили перед міністерством юстиції питання про реєстрацію відновленої КПУ, але міністерство відмовилося реєструвати заборонену партію. З'їзд КПУ, що відбувався у Донецьку 19.6.1993, вніс певні зміни до резолюції і статуту партії, поставивши питання про створення нової партії. На час реєстрації в жовтні 1993 КПУ налічувала 46 тис. членів. Очолює партію П.Симоненко. Весною 1994 ряд кандидатів від КПУ були обрані депутатами Верховної Ради України. В жовтні 1994 вони поставили на сесії Верховної Ради питання про відміну постанови Президії Верховної Ради від30.8.1991 про заборону КПУ, яке не знайшло підтримки більшості депутатського корпусу. 

Я. Малик (Львів).

 

КОН ФЕЛІКС ЯКОВИЧ [18(30).5.1864 -28.7.1941] - радянський партійний і державний діяч. Н. у Варшаві. Навчався в Варшавському ун­ті. На поч. 80-х рр. 19 ст. входив до складу польських соціал-демократичних гуртків і орга­нізацій, незабаром був заарештований і засуджений до тривалого терміну ув'язнення. З 1884 до 1904 відбував каторгу на Карі (Сх. Сибір) та жив на поселенні в Якутії. З 1904 - діяч лівого крила Польської Соціалістичної Партії (ППС), з 1906 - член ЦК ППС-лівиці, в 1906-08 - Центрального робітничого комітету ППС. У 1907 виїхав за кордон. Жив в Австро-Угорщині та Швейцарії, з 1914 до 1917 - діяч лівого крила соціал-демократичногої партії Швейцарії. В травні 1917 переїхав до Петрограду. В 1917-18-комісар у польських справах по Харківській губернії, З 1918 - член РКП(б) і Комуністичної Партії Польщі. В 1919 керував групою польських комуністів у Києві, редагував газету «Glos komunisty» («Голос комуніста»; виходила в Києві на польській мові). В 1919-20 К. був членом Оргбю­ро по скликанню першого з'їзду КП(б)У, член Київського губкому більшовицької партії. В кін. квітня 1920 очолив Галицький організаційний комітет КП(б)У. Під час польсько-радянської війни 1920 керував роботою Зафронтбюро (з травня 1920 - Закордонний відділ) ЦК КП(б)У. В липні-серпні 1920- член Польського тимчасового революційного комітету в Білостоці. В лютому 1921 К. разом з Ю. Коцюбинським підписав першу мирну угоду від імені УСРР з Литвою. В березні-грудні 1921 - перший секретар ЦК КП(б)У. В 1922 - начальник Українського управління РСЧА (УкрПуРу). В 1920-х рр. був представником уряду УСРРпри Раднаркомі РСФРР у Москві і представником КП(б)У в Комінтерні. В 1925-30-редактор газети «Красная звезда», ж-лу «Каторга и ссылка», «Рабочей газеты». В 1930-Х рр. працював в радянських установах РРФСР. Помер у Москві.

КОНАРСЬКИЙ ШИМОН(5.3.1808-27.2.1839) - відомий діяч польського національно-визвольного руху. Н. у Добкшишках (Польща). Учасник Польського визвольного повстання 1830-31. В еміграції у Франції - співзасновник організації «Молода Польща» (1834). Видавав (разом з Я.Чинським) її друкований орган - ж-л «Північ» («Пулноц», 1835), який пропагував ідеї революційного союзу слов'янських народів на чолі з демократичною Польщею у боротьбі за ліквідацію монархо-абсолютистських режимів у Росії, Австрії та Прусії й побудову спільної слов'янської республіки. В 1835 повернувся у Краків, звідки таємно перебрався на територію Російської імперії та оселився у с. Лісове на Волині. Став одним із співзасновників таємної організації «Співдружність Польського Народу», ініціатором створення та керівником її осередків в Україні, Білорусії та Литві (1835-38). В травні 1838 схоплений в Литві царським урядом та страчений у м. Вільнюсі. У справі К. в Україні заарештовано близько 250 осіб, з яких 117 покарано ув'язненням.

Ф. Стеблій (Львів). 

КОНВОКАЦІЙНИЙ СЕЙМ - у Речі Посполитій в 16-18 ст. - сейм, що збирався після смерті короля. Скликався гнездненським архієпископом (примас Польщі), що був першим за рангом серед сенаторів, міг виконувати королівські функції в період «безкоролів'я». К.с. визначав термін і вів підготовку виборів нового короля, якого обирали на елекційному сеймі. На К.с. робився загальний огляд правління померлого короля, і, як підсумок, висувались вимоги до майбутнього монарха, спрямовані на покращання ситуації в країні. У К.с. брали участь і предавники козацької старшими та українського духовенства, які відстоювали українські націо­нальні інтереси.

КОНГРЕС ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ РОСІЇ 190S - відбувся в листопаді 1905 у Петербурзі. У роботі конгресу взяли участь представники народів, поневолениху Російській імперії - азербайджанці, вірмени, грузини, естонці, євреї, киргизи, латиші, литовці, поляки, татари і українці. Головував під час роботи конгресу відомий польський вчений-мовознавець Бодуен де Куртене. Делегати конгресу вимагали надання рівних національно-культурних прав для всіх народів Російської імперії. Одним із наслідків роботи конгресу стало створення у І Державній Думі міжнаціональної парламентської фракції - Союзу Автономістів. У вересні 1917 в Києві проходив 3'їзд Народів Росії 1917.

КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (КУН) - українська політична партія, створена в жовтні 1992 у Києві. Протягом 1988-91 Провід ОУН (Б), який знаходився за кордоном (див. Організація Українських Націоналістів), намагалася встановити контакти з організованими силами в Україні і через них впливати на суспільно-політичні процеси в республіці, 17-18.10.1992 у Києві відбувся установчий з'їзд КУН, скликаний за ініціативою Проводу ОУН (Р) та секретаріату Конференції Українських Націоналістів. У роботі з'їзду взяло участь 282 делегати з 23 областей України. Діяльність КУН грунтується на засадах українського націоналізму. Програма КУН стверджує: «Націоналістична концепція суспільного ладу спирається на триєдиності нації, родини і людини, як ідеалі гармонійного суспільного ро­звитку...». В програмнихдокументах КУН зазна­чено, що організація виступає за розбудову національної унітарної правової Української держави, побудованої на засадах народовладця і політичного плюралізму; домагатиметься утвердження соціальної ринкової економіки; вважає за доцільне участь України в міжнародному поділі праці та інтеграцію національного господарства в світову економіку на принципах рівноправності і взаємовигідності. В Програмі партії задекларовано: право на працю для кожного громадянина; курс на повне працевлаштування населення; право трудящих на паї від прибутку підприємств, на яких вони працюють; встановлення такої мінімальної заробітної плати, яка достатньо забезпечувала б життєві та культурні потреби працюючого і його родини тощо. Статут КУН передбачає індивідуальне, асоційоване і колективне членство. Очолює організацію Слава Стецько. Друкованим органом КУН є газета «Шлях Перемоги», що виходить у Львові. На парламентських виборах 1994 ряд членів КУН були обрані депутатами Верховної Ради України (М. Ратушний, Г.Дем'ян, І. Білас, Л. Глухівський, П. Швидкий, Т. Процев'ят та ін. Більшість з них увійшла до парламентської групи «Державність» (співгол. І. Юхновський і М. Павловський). 

Є. Болтарович (Львів)

КОНДРАТЮК   ЮРІЙ   ВАСИЛЬОВИЧ [9(21).6.1897 - п. поч. жовтня 1941 або 1942] -визначний український вчений-винахідник, один з першихтворців ракетної техніки і теорії космічних польотів. Н. у Полтаві. Після закінчення в 19,16 другої Полтавської гімназії деякий час навчався у Петербурзькому політехнічному ін-ті, але незабаром був мобілізований у російську армію. В 1918-30 працював механіком, інженером-будівельником, займався проектуванням елеваторної техніки у Полтаві, Києві, Малій Висці (тепер Кіровоградська обл.), на Пн. Кавказі і Новосибірську. В липні 1930 К. було заарешто­вано за звинуваченням у шкідництві групи проектувальників і будівельників зерносховищ у Зх. Сибіру. Після звільнення з увязнення в 1932 К. переїхав у Київ, де очолив в Українському науково-дослідному ін-ті групу, що займалась проектуванням повітросилових установок. У 1919 К. написав роботу «Тим, хто буде читати, щоб будувати» (згодом - доопрацьована і видана в січні 1929 під назвою «Завоювання міжпланетних просторів»), в якій автор розробив основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання кораблів для міжпланетних подорожей. У своїй праці К. вивів основні рівняння руху ракети, виклав схему і дав опис багатоступінчастої ракети, запропонував принципово нові рішення проблем створення і експлуатації космічних кораблів, які значно випередили тогочасну ракетобудівну думку, та реалізуються по мірі розвитку космонавтики. К досліджував проблему теплового захисту космічного корабля підчас його руху в атмосфері. Праця К. була за замовленням NASA перекладена на англійську мову. Ідеї та розрахунки К. використовувались американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 був мобілізований в діючу армію. Загинув при нез'ясованих обставинах. Ім'я К., як одного з засновників космонавтики, присвоєно одному з найбільших кратерів на зворотній стороні Місяця.

КОНЕЧНИЙ ФЕЛІКС (І.II.1862-10.2.1949)-польський історик, професор Вільнюського ун­ту (1920-29) К. був прихильником теорії, за якою історія вважалась системою цивілізацій, що стикаються між собою. Особливе місце К. відводить цивілізації західній, католицькій, яку він протиставляє східним цивілізаціям. За К. найціннішою складовою частиною католицької цивілізації є польська культура. Головні праці: «Історія Польщі за Ягеллонів» (1903), «Нариси історії адміністрації в Польщі» (1924), «Про багатоманітність цивілізацій» (1935). В працях «Історія Росії» (т. І -2, 1917-29), «Історія Росії від найдавніших до найновіших часів» ( 1921 ), «Про початковий польський характер Холмської землі та Червоної Русі» (1921) торкався окремих етапів історії України. К. проповідував культуртрегерську місію польської шляхти на українських землях, намагався довести польський характер західно-українськихземель напередодні створення східнослов'янської держави - Київської Русі, заперечував прогресивну роль козацтва в історії українського народу, національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького 1648-57 зображував як грабіжницькі походи черні, інспіровані султанською Туреччиною з метою послаблення Речі Посполитої. 

Ф. Стеблій (Львів).

КОНЄЦПОЛЬСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1620 -30.3.1659) - польський військовий і державний діяч. Син С. Конецпольського. Власник великих земельних володінь в Україні. З 1641 -великий коронний хорунжий, з 1656 - сандо-мирський воєвода. У вересні 1648 К. разом з В. Заславським і М. Остророгом командував польськими військами в Пипявецькій битві 1648. Б. Хмельницький з сарказмом називав недосвідченого у військових справах К. «дитиною».

КОНЄЦПОЛЬСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (1591 -12.3.1646) - польський коронний гетьман (1632-46). Мав великі земельні володіння на Брацлавщині. В 1612 був учасником походу великого гетьмана литовського Я. Ходкевича на Москву. У Цецорській битві 1620 К., будучи заступником коронного гетьмана С. Жолкєвського, потрапив у полон до кримських татар. Після повернення в 1623 з полону очолив коронні війська в Україні, В 1625 командував польською армією, яка зазнала значних втрат у бою з козацькими військами під Боровицею. Уклав від імені польського ураду Куруківську угоду 1625. Жорстокими заходами розправлявся з учасниками національно-визвольної боротьби проти польських загарбників в Україні. Кероване К. коронне військо було вщент розгромлене козацькими полками в Переяславському бою 1630 (див. також Федоровича повстання 1630). У 1635 за наказом К. було збудовано на березі Дніпра фортецю Кодак. Командував польськими військами під час придушення Павлюка повстання 1637 і Острянина повстання 1638.

КОНИСЬКИЙ  ГРИГОРІЙ   (ЮРІЙ) [9(20).11.1717- 2 (ІЗ). 2.1795] - визначний український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч. Н. у м. Ніжин (тепер Чернігівська обл.). Походив з шляхетської родини. Освіту здобув у Київській Академії (1728-43). У 1745 став професором цієї академії. Викладав піїтику, риторику, філософію. У 1751 (за ін. дан., 1752) став ректором Київської Академії. В 1755 переїхав до м. Могильова, де був єпископом могилівським. 3 1783-архієпископ білоруський. Заснував (1757) та опікувався могилівською семінарією. Автор віршів, надрукованих у підручнику поетики, драми «Воскресіння мертвих» (поставлена 1747 у Київській Академії, опублікована в «Летописях русской литературы», I860). До драми додано 5 інтермедій соціально-побутового змісту, в яких звучить жива народна мова, український гумор. К. належать численні проповіді, курс піїтики, два рукописні курси філософії. К. - автор ряду історичних праць: «Prawa і wolnosci obywateluw korony Polskiey і w ks. Litewskiego...» (1767), «Историческое известие о Белорусской епархии» (1776), «Записка о том, что в России до конца XVI в. не было унии с Римской церковью» (1847). К. відстоював інтереси православної церкви, виступав протиунії і за повернення уніатів на православ'я. Дослідники відзначають, що вірші К. написані в стилі барокко, а в проповідях він схилявся до простішого класичного стилю. Твори К. були видані у Петербурзі (1835) у двох томах, а проповіді опубліковані окремим виданням у 1892. Деякі історики приписували К. авторство «Історії Русів». Помер у Могильові (тепер Бєлорусь). 

О. Сухий (Львів).

КОНИСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР  ЯКОВИЧ [6(18).8.1836 - 29.11(12.12).1900; літ. псевд. О.Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин та ін.] - український письменник, публіцист, педагог, громадський діяч ліберального напряму. Н. у с. Переходівка (тепер Ніжинського р-ну Чернігівської обл.). Друкуватися почав у «Черниговском Листке» (1858). К. вів велику і різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав для них підручники. В пресі опублікував ряд статей на церковні теми. Брав участь у роботі київської Громади, організовував недільні школи. Як член київської міської ради домагався введення у школах української мови. К. налагоджував зв'язки з українськими діячами у Галичині. У зв'язку з переслідуванням царизмом українських діячів (1863), К. був висланий у Вологду, а потім - Тотьму. З 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини. У 1872 повернувся до Києва, де працював у «Киевском Телеграфе». К. був одним з фундаторів Літературного Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше -ініціатором перетворення його у Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. Літературну діяльність почав у 1858. У поезіях, повістях, драмах, опові­даннях обстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», ін. В оповіданнях К. піднімає проблему соціального й національного гноблення України у царській Росії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників. Помер у Києві. К. - автор ґрунтовної біографії Шевченка, яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко - Грушівський». Хроніка його життя», т. 1-2 (1818-1902). Для недільних шкіл К. видав популярні книжки й підручники («Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотриця» (1863), «Перша граматика, або читання» (1863). Від кін. 1920-х рр. твори К. в СРСР знаходились під забороною (за вийнятком кількох поезій), а радянське літературознавство відносило К. до «націоналістів».

  О. Сухий (Львів).