КОНОВАЛЕЦЬ ЄВГЕН (14.6.1891-23.5.1938) -визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927). Н. у с. Зашків Львівського повіту (тепер Жовківського р-ну Львівської обл.). У 1901-09 навчався в Академічній гімназії у Львові. З 1909 вивчав юриспруденцію (право) на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. В 1910-П К. брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, підчас якої від рук польського шовініста загинув А. Коцко. В 1912 став секретарем львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади», З 1913 К. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 як представник від студентства входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (гол. К. Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині. На поч. Першої світової війни 2.8.1914 К. був мобілізований до австрійської армії (19 полк. Крайової оборони Львова). В червні 1915 під час боїв на Маківці К. потрапив у російський полон. У-1915 - поч. 1916 перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кін. 1916 - у таборі в Царицині (тепер Волгоград). Після Лютневої революції 1917 в Росії К. разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А. Мельником, І. Чмолою, Р. Сушком, В. Кучабським, ф. Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. У вересні 1917 К. втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 К. спільно з Р. Дашкевичем та ін. членами Галицько-Буковинського Комітету сфор­мував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української На­родної Республіки. В січні 191S К. після прове­дення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кін. січня - поч. лютого 1918 частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного зако­лоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з К. фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші часи української державності; 1-2.3.1918 стрілецькі частини під командуванням К. спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської України звільнили від більшовиків Київ. З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського полк Січових Стрільців 1.5.1918 на вимогу німецького командування було роззброєно і розформовано. К., залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи по створенню нової стрілецької частини. В кін. серпня 1918 К. отримав від гетьмана П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком в Білій Церкві. На поч. листопада 1918 К. через Д. Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у т. ч. Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. В листопаді 1918 Січові Стрільці під командуван­ням К. підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 розбили гетьманські частини. К. брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1818-19 К. командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ (див. також Січові Стрільці, Армія Української Народної Республіки). Після прийняття 6.12.1919 на нараді Головного Отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин, К. видав наказ по самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців. У листопаді 1919 К. потрапив у польський табір для військовополонених у Луцьку. Весною 1920, звільнившись з ув'язнення, К. перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у «порозумінні з С. Петлюрою організувати з колишніх бійців УГА і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях. Поразка національно-визвольних змагань 1917-21 та чотирьохстороння окупація України, спонукали К. до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 К. здійснює заходи по створенню принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 за безпосередньою участю К. було створено Українську Військову Організацію. 20.7.1921 К. повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. К. був співорганізатором Другого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З грудня 1922 К. був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. В листопаді 1927 за ініціативою К. на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої грунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28.1-3.2.1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано К. У кін. 1920-на поч. 30-х рр. К., організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій в Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням К. було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи по підготовці старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії. Діяльність К. по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в УСРР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 25.5.1938 К. загинув у Роттердамі (Голландія), відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб. Похований на кладовиці Кросвік у Роттердамі.

КОНОНОВИЧ САВА (р. н. невід. - п. жовтень 1637) - козацький гетьман (1637), У ЗО-х рр. 17 ст. був полковником Переяславського полку. Вибраний гетьманом на козацькій раді на р. Росаві замість В. Томиленка. В жовтні 1637 під час Павлюка повстання 1637 К. був захоплений козаками в Корсуні, звинувачений у відстоюванні шляхетських інтересів і розстріляний у Крилові на Переяславщині.

КОНОНОВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ ИОСИФ (р. н. невід. - п. 1653) - православний церковний і освітній діяч. Закінчив академію в Замостю (те­пер Польща). Викладав риторику (1635-36) і філософію (1639-42). В ІбЗО-х рр. запрошений П. Могилою до Києва, де став одим з перших професорів Києво-Могилянської Колегії. У 1642-45 - ректор колегії. В 1642 очолював українську делегацію на соборі в Яссах, де виступав за використання методів навчання, прийнятих в єзуїтських колегіях та наполягав на викладанні латинської мови в православних навчальних закладах. Згодом був єгуменом Золотоверхого Михайлівського монастиря в Києві, пізніше єписком вітебським, оршинським і могилівським (1650). Автор трьох праць латинською мовою (уривки з них опубл. українською мовою в 1972 у Києві), зокрема, «Підручника логіки» (1639-40), в якому спробував відродити деякі положення філософії Арістотеля. Зберігся до наших днів у вигляді рукописної книги латинською мовою.

КОНОТОПСЬКА БИТВА 1659 - переможна битва української армії, очолюваної гетьманом І.Виговським, з московськими військами в червні 1659 під Конотопом (тепер Сумська обл.). Ранньою весною 1659 стотисячна московська армія під командуванням О. Трубецького і Г.Ромодановського вдерлася до Лівобережної України. Неподалік від Конотопа московське військо було на деякий час затримано козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Однак під натиском переважаючих сил противника українські частини відступили у місто. В кін. березня 1659 московська армія почала облогу Конотопа. Захисники міста під командуванням ніжинського полковника Г. Гуляницького протягом двох місяців відбили всі штурми противника. Московити втратили бл. 10 тис. вбитими, але здобути місто не змогли. Героїчна оборона міста скувала основні сили ворога і дала змогу гетьманові І.Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою. 28-29.6 (8-9.7).1659 на р. Соснівці поблизу Конотопу відбулася вирішальна битва, в якій московська армія була вщент розгромлена. В ході битви московити втратили бл. 30 тис. вбитими і 5 тис. полоненими (серед яких було кілька бояр, зокрема Пожарський, Львов). Рештки ворожих військ відступили під Курськ. Проте І.Виговський не зміг скористатися перемогою. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній підтримці московського уряду організував І. Безпалий. Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. Скориставшись новим проти гетьманським виступом новосформовані московські війська знову розпочали наступ на Лівобережжя. В цих умовах у жовтні 1659 І. Виговський зрікся гетьманства.

КОНОТОПСЬКІ СТАТТІ 1672 - українсько-московський договір, підписаний 17.6.1672 у Козачій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська обл.). Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України І. Самойловича між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено К.с., які проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. При підписанні статей було присутнє московське посольство на чолі з Г. Ромодановським, архиепископ Л. Баранович, генеральна і полкова сташина, козацькі війська (бл. 4 тис. чол.) і делегація ніжинських міщан. К.с., які нараховували 10 нових пунктів, були складені на основі Глухівських статей 1669 з деякими доповненнями. Статті обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в області зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом П. Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За К.с, значно обмежувалась гетьманська влада на користь старшини. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів (посад - Авт.) або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду. Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, К.с. створили передумови для посилення колоніальних впливів московського уряду в Гетьманщині.

КОНСТАНТИН І (р. н. невід. - п. 1159) -митрополит Київський (1156-58). Грек за походженням, Призначений Патріархом Константинопольським на митрополичий престол замість Климентія Смолятича, що призвело до заворушень серед духовенства у Києві, Помер у Чернігові.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - головні законодавчі акти Західно-Української Народної Республіки, що визначали її політико-правовий устрій. Незабаром після розпаду Австро-Угорської імперії, Українська Національна Рада, що виникла у Львові 18.10.1918 проголосила створення на західноукраїнських землях суверенної держави. Внаслідок переможного національно-визвольного повстання в листопаді 1918 у Львові було створено Західно­українську Народну Республіку, 13.11.1918 на засіданні внайвищого законодавчого органу влади ЗУНР - Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 було прийнято Тимчасові Основний закон держави (Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії; згодом доповнений конституційними законами 16.11.1918, 4.1.1919, 15.2.1919, 18.4.1919), який накреслював головні принципи державного ладу, внутрішньої і зовнішньої політики новоствореної держави. Тимчасовий Основний закон складався з п'яти артиклів. В законі зазначалось, що «держава, проголошена на підставі самовизначення народів, охоплюючи весь простір колишньої австро-угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка» (арт.І); визначалися кордони цієї держави (арт.ІІ); закріплювався державний су­веренітет і самостійність ЗУНР (арт.ІІІ); відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого, таємного виборчого права за пропорційною системою виборів (apT.IV.). Найвищим органом влади, парламентом, мали стати Установчі Збори, а до їх обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, а уряду - Державний Секретаріат. В артиклі V йшлося про герб і прапор ЗУНР. Гербом став золотий лев на синьому полі, прапором - синьо-жовтий стяг. Затверджено було державну печатку країни. 16.11.1918 УН Рада прийняла Тимчасовий закон «Про адміністрацію Західно-Української Народні Республіки». Зберігаючи попередній адміністративно-територіальний поділ, закон встановлював, що у повіті адміністративна влада належить повітовому комісару, який призначався державним секретарем внутрішніх справ. При комісарі шляхом виборів, в яких приймало участь населення повіту, утворювалася т.зв. повітова національна рада з дорадчим голосом. Міських комісарів призначав держсекретар внутрішніх справ, а у містечках і селах (містечкових і сільських громадах) громадських комісарів призначали повітові комісари. При міських, містечкових і сільських комісарах діяли т. зв. «прибічні ради», які обиралися населенням. Закон докладно врегульовував компетенцію місцевих органів влади і управління, які у всій своїй діяльності підпорядковувалися урядові. Тимчасово, через відсутність нових законів, залишалося чинним австрійське законодавство. Усі попередні службовці державного апарату, пошт, залізниці і т. д., незалежно від національності, могли залишатися на державній службі й надалі, якщо вони склали письмове зобов'язання чесно служити Українській державі.

    4.1.1919 було прийнято декілька конституційних актів, зокрема, закон про утворення Президії УНРади у складі голови (президента) Ради і 4-х його заступників та закон про утворення Виділу УНРади у складі президента Ради та дев'яти членів. Виділ репрезентував державу у зовнішніх відносинах, призначав членів уряду, приймав їх відставку, підписував і публікував закони тощо ( фактично виконував функції коле­гіального глави держави). 15.2.1919 затверджено закон про мову в державному житті республіки. Державною мовою стала українська. Разом этим за національними меншинами закріплювалось право «уживати як усно так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами», їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги і т.п. 8.4.1919 УНРада ухвалила закон «Про громадянство на Західні області УНР», де було врегульовано цілий ряд проблем, пов'язаних з цим державно-правовим інститутом.

    Важливими законами конституційного характеру, були закони УНРади, які торкалися організації судової системи і судочинства (21.1.1918, 11.2.1919, 15.2.1919, 8.3.1919), органів прокуратури та органів охорони суспільного порядку (13.11.1918, 16.11.1918) та ін. Конституційна парламентарна система гарантувалася спеціальним законом (1919) про скликання Сейму ЗУН Р. Однопалатний Сейм повинен був зібратися у червні 1919. Прийнятий 14.4.1919 новий виборчий закон зазначав, що Сейм складатиметься з послів, обраних на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування. Право голосу надавалося з 21 року, право бути обра­ним - з 25 років. Демократизм виборів забезпечувався, крім того, створенням однакових за кількістю населення виборчих округів з однаковим представництвом; закріпленням за кожною національною меншиною (пропорційно до її кількості) певного числа депутатських місць (з 226 послів Сейму за українцями було закріплено 160 місць, за поляками - 33, євреями - 26, німцями - 6

    Після захопленя території ЗУНР польськими військами (липень 1919) уряд Диктатора ЗО УНР-ЗУНР був змушений переїхати у Відень, де продовжували активну діяльність по захисту державних інтересів ЗУНР. Питання про дальшу долю ЗУНР, її території та українського населення неодноразово слухалося на різних міжнародних форумах, зокрема 23.2.1921 на засіданні Ради Ліги Націй. 30.4. 1921 екзильний (еміграційний) уряд запропонував Раді Послів Антанти та Раді Ліги Націй проект конституції Західно­української держави - «Проект основ державного устрою Галицької Республіки». Проект складався з 42 статей і 12 розділів. Державна територія Галицької Республіки мала охоплювати українські землі Галичини аж по Перемишль включно. Кордон з Польщею мав пролягати по р. Сян. Проект закону передбачав, що «Державними народностями є українці, поляки, жиди, що користуються рівними правами в області публіч­ного життя. Прочі народності творять національні меншості, що їх права і охорону запоручає конституція». За формою правління Галицька Республіка мала бути демократичною парламентською республікою. Законодавча влада у ній належала парламенту - Державній Раді, обраній на 5 років громадянами шляхом загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорціональною системою виборів без різниці статі, національності, віросповідання тощо. Вибори послів проходили окремо за національностями, тобто, кожна з них обирала їх пропорційно до своєї кількості. Голова парламенту, президент, повинен бути українцем за національністю, один віце-президент (всього їх було 4 чоловіки) - поляком, 1 - євреєм. Передбачався й пост одноособового глави держави - Прези­дента, який повинен був обиратися на загальних виборах строком на 6 років. Президент формував уряд - вищий виконавчий орган країни, відповідальний (як і Президент) перед парламентом. Усі національні меншості мали в уряді своїх міністрів. Державною мовою мала стати українська, а «зовнішніми урядовими мовами» -українська, польська і єврейська. У проекті закону за національними меншинами закріплювалося право звертатися в усі державні органи та інституції на рідній мові й обов'язок цих органів давати відповідь на цій же мові. Місцевим органам, де компактно проживали національні меншини, надано право «установлювати для себе внутрішню мову урядування. Службовцями державних органів та інституцій могли бути «іменовані лише громадяни держави, що володіють щонайменше двома мовами національностей держави. Початкові (народні), середні та професійні школи мали бути «зорганізовані зокрема для всіх трьох головних народностей, а наука в тих школах мається подавати у рідній мові більшості учнів». Щодо вищих навчальних закладів -університетів та ін. то «вони є для всіх доступні..., а їх устрій уладжують осібні закони».

    Конституційне законодавство ЗУНР базуючись на тогочасних загальноприйнятих нормах міжнародного права, було глибоко демократичним, гуманним і справедливим. Пізніші звинувачення ЗУНР у «буржуазному націоналізмі», «антинародності», «антидемократичності» і т. д., які висувалися комуністичними ідеологами, були абсолютно необ'єктивними і безпідставними (див. також. Західно-Українська Народна Республіка, Західна Область Української Народної Республіки).

Б. Тищик (Львів).

КОНСТИТУЦІЯ П.ОРЛИКА 1710 (Бендерська Конституція, Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького) - перша європейська конституція в сучасному розумінні, складена 5(16).4.1710 при обранні гетьманом України П. Орлика. Набула офіційної назви «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького» («Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорізького»). В основі «Пактів й Конституцій» лежала угода між гетьманом, козацькою старшиною і запорожцями. Конституція, в написанні якої брали участь П. Орлик, Г. Герцик, А. Войнаровський, К. Гордієнко, складалася з преамбули і 16 параграфів (пунктів). У преамбулі схематично викладено історію руського (українського) народу і Війська Запорізького. Авторами Конституції стверджувалося, що козаки («народ козацький») стали засновниками Київської держави. Однак, згодом у боротьбі з Польським королівством Україна втратила свою незалежність, яку було відновлено тільки за гетьмана Б. Хмельницького. Далі відзначалося, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобов'язання щодо України, намагалося ліквідувати права і привілеї Війська Запорізького та «накласти рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв себе завоювати силою зброї». За цих умов Військо Запорізьке змушене відстоювати права українського народу збройним шляхом. У преамбулі вказувалося на визначну роль гетьмана І. Мазепи у захисті інтересів України і Війська Запорізького. Перед новообраним гетьманом П. Орликом ставилося завдання вибороти незалежність України при підтримці Швеції. Шведський король Карл XII як «покровитель і протектор» України, затвердивши умови іакти обрання гетьмана, ставав гарантом незалежної України та недоторканності її кордонів. В основному тексті документу проголошувались принципи побудови української держави - Гетьманщини. У першому параграфі розглядалося питання про віру. Православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні Константинопольському Патріархові. Другий пункт визначав кордони Української держави, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського мирного договору 1649 з Річчю Посполитою. Гетьман повинен був забезпечити непорушність і охорону кордонів (сприяти поверненню в Україну полонених і домагатися відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні війною). У наступних пунктах стверджувалося повернення у володіння Війська Запорізького Трахтемирова, Кодаку, Калебердиди, Переволочної з прилеглими землями та необхідність зруйнування московських фортець, збудованих на Запоріжжі. У шостому параграфі визначені основні принципи державного правління в Україні. Всі найважливіші державні справи вирішувалися гетьманом спільно з генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками від кожного полку. Передбачалося тричі на рік (на Різдво, Великдень і на свято Покрови Богородиці) у гетьманській резиденції збирати Генеральну Військову Раду. В раді мала брати участь генеральна старшина, полковники, сотники, генеральні радники і посли від Низового Війська Запорізького. Наступні пункти Конституції обмежували судову і фінансову владу гетьмана. Всі важливі судові справи, в т.ч. про образу гідності гетьмана передавалися на розгляд Генерального Військового Суду (7). Гетьман не мав права одноособове розпоряджатися державною скарбницею. Скарбницю очолював генеральний скарбник (див. Генеральний підскарбій), який розпоряджався прибутками за згодою гетьмана. На утримання гетьмана виділялись маєтки в Шептаківському повіті і частина земель Війська Запорізького. Все це стосувалося і полковників (9). Гетьман повинен був здійснювати загальний нагляд задіяльністю адміністративних органів, затверджувати вибір вищих урядовців і полковників; намагатись не допускати зловживань козацькою старшиною відносно козаків і посполитих (10); звільняти від податків і повинностей козацьких вдів і сиріт та деякі інші категорії населення (11). Значна увага приділялась фінансовим, економічним і військовим питанням (проведенню ревізії державних земель запровадженню фіксованих мит і різних зборів, скасуванню оренді стаційдля компанійців і сердюків тощо). Текст конституції був складений латинською і руською (українською) мовами. Діяла у Правобережній Україні до 1714. Конституція, значно обмежуючи права гетьмана, заклала основи республіканського правління в Україні. К. стала вищим виявом української політичної думки 17 ст., фактично проголосивши Україну незалежною демократич­ною республікою.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права і обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29.4.1918. На цьому засіданні, крім інших законів, була обговорена і прийнята Конституція Української Народної Республіки - Основний закон держави. Проект Основного Закону був підготований спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед, найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

    Конституція мала підназву: «Статут про державний устрій, права Іівільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, СудУкраїнської Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громадянських свобід.

    У розділі І Конституції констатується, що Українська Народна Республіка є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. З); територія України є єдиною і неподільною, і що без згоди 2/3 депутатів Всенародних Зборів не може відбутися ніяка зміна як кордонів України, так і у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілості (ст. 4). Не порушуючи «єдиної своєї власти, -говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних межах».

    Відразу за першим, загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи, що свідчить про те велике значення, яке надавали в тогочасній Українській державі проблемі проголошення та гарантування прав і свобод громадян. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства мігтільки Суд республіки. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. Ст. II конституції підкреслювала, що «ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, «право УНР не знає». В ст.12 Конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Охоронялася недоторканність особи, житла, таємниця листування. За положеннями Конституції ні громадяни України ні іноземці не могли бути обмежені на території держави у свободі слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не носили характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалася як вид покарання смертна кара, тілесні та ображаючі людську гідність і честь покарання. Скасовувалося як покарання і конфіскація майна. Виборче (активне і пасивне) право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

    Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих орга­ів держави покладено принцип розподілу вла­ди на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно Конституції, належала Всенародним Зборам, виконавча - Раді Народних Міністрів (Р.Н.М.), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи - у громадах (сільських і міських), волостях і землях. Всенародні Збори мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів -один депутат - від 100 тис. жителів строком на З роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, запроваджувалася оплата праці депутатів. Сесії парламенту скликалися двічі на рік. На першій сесії мав бути обраний Голова парламенту, його заступник та товариші, які складали Президію Всенародних Зборів. На Голову покладалися обов'язки організувати і очолювати роботу парламенту, «сповняти всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35). Відповідно до Конституції законодавчі акти приймалися тільки парламентом, який також затверджував бюджет країни, оголошував війну, укладав мир і т, д. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів; партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами; групам депутатів (не менше ЗО чоловік); Раді Народних Міністрів; органам самоврядування, які об'єднують не менше 100 тис. виборців; групам виборців (не менше 100 тис. чол.).

    Згідно з Конституцією Рада Народних Міністрів формувалася Головою парламенту. Склад і програма Р.Н.М. затверджувався парламентом, перед яким уряд ніс відповідальність за свою діяльність. У випадку винесення вотуму недовір'я уряд йшов у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати членів РНМ під слідство й суд (ст. 58). Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Протягом 7 днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на депутатський запит. Навищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для усіх інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій та мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний Суд, як і інші суди країни, яким способом вони обиралися - у Конституції не сказано. Це мало бути вирішене окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення, що «судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти» (ст. 63). Судочинство оголошувалося усним і гласним, всі громадяни, незалежно від посад, оголошувалися рівними перед судом і перед законом. Окремий розділ Конституції був присвячений національним проблемам. «Кожна з населяючих Україну нації», - пишеться у ст. 69, -має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоврядування. Верховним органом у Національних Союзах є Національні збори. Кожен Національний Союз видає своє законодавство, що не повинно протирічити Конституції і законодавству України (у такому разі створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет та ін. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідного правового статуту і авторитету. 8-й розділ Конституції, передбачав можливість тимчасового (не більше як на три місяці) призупинення дії громадських прав і свободу випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення, як і те, дія яких саме прав чи свобод повинна бути призупинена, приймали Всенародні Збори, а у виключних випадках - Рада Народних Міністрів.

    У Конституції не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Конституція УНР була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності та правопорядку, В період Директорії УНР- 12.11.I 920 РИМ УНР був ухвалений Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці.

Б. Тищик (Львів).

КОНСТЯНТИН VII БАГРЯНОРОДНИЙ (Порфирородний; 17 або 18.5.905 - 9.11.959) - візантійський імператор (913-959, фактично 945-959) з Македонської династії, письменник. Син Лева IV. До лютого 945 фактично був усунений від управління державою Романом І Лекапіном, який узурпував у 920 всю владу і проголосив себе співправителем. За правління K.VII Б. відбулося два великі походи київського князя Ігоря (941 і 944) на Візантію. В результаті цих походів було укладено торговельний договір з Київською державою. У вересні 957 K.VII Б. приймав у Константинополі київське посольство на чолі з княгинею Ольгою. Вів боротьбу проти арабів у Месопотамії і Пн. Сірії. Автор кількох творів «Про ферми», «Про церемонії візантійського двору», «Про управління імперією». Його трактат «Про управління імперією» (складений в 943-953) містить багато цікавих відомостей про географію та історію Київської Русі.

КОНСТЯНТИН ЇХ МОНОМАХ (р. н. невід. - п. 1055) - візантійський імператор ( 1042-55). Представник столичної знаті. За К. ЇХ М. влада в провінціях перейшла до цивільних чиновників-префектів. У період його правління почалися напади зі сходу на Візантію турків-сельджуків, а з півночі - печенігів. У 1043 відбувся останній похід київської дружини на чолі з Володимиром Ярославичем на Константинополь, що завершився укладенням в 1046-47 мирного договору між Візантією і Київською Руссю. Договір був закріплений шлюбом сина Ярослава Мудрого Володимира з родичкою К. IX М. Анною (Марією).

КОНТАКТНИЙ КОМІТЕТ - неофіційний представницький орган українських партій та організацй Галичини, що діяв у Львові в 1937-39. Заснований у грудні 1937 провідними діячами Української Соціалістично-Радикальної Партії, Української Соціал-Демократичної Партії, Фронту Національної Єдності, Української Народної Обнови, Союзу Українок і опозиційною групою в Українському Національно-Демократичному Об'єднані на противагу політиці «нормалізації» (див. «Нормалізація»), здійснюваної керівництвом УНДО з 1935. К.К. ставив собі за мету, проводячи дискусії з актуальних суспільно-політичних проблем, підготовати широку угоду за участю українських політичних партій і громадських організацій Галичини і Волині. В грудні 1937-січні 1939 до К.К. входили: від опозиції УНДО (т.зв. група «Діла») - Д. Левицький і В. Кузьмович, від ФНЄ-Д. Паліїв, від УСРП-М. Стахів, від Союзу Українок (з 1938 - «Дружина Княгині Ольги») - М. Рудницька, від УСДП - В. Старосольський, від УНО - О. Назарук. З лютого 1939 після врегулювання внутрішньопартійних протиріч в УНДО до учасників К.К. приєднався голова цієї партії В. Мудрий. В окремих засіданнях комітету брали участь Ф. Свістель (УНДО), І.Костюк (УСРП), І. Квасниця (УСДП), С. Герасимович (ФНЄ), К. Малицька (СУ) та ін. К.К. не міг приймати рішень, виконання яких було б обов'язковим для всіх організацій, що були представлені в ньому. Учасники комітету досягнули згоди щодо загальних засад міжпартійних відносин, яка (за деякими винятками) діяла упродовж всього часу його існування. Навесні 1938 укладено угоду між пресовими органами різних політичних напрямів (т. зв. пресове порозуміння). Учасники комітету здійснювали заходи для створення єдиного національного політичного центру в Галичині (восени 1938 - Всеукраїнської Національної Ради, в серпні 1939 - Українського Національного Проводу), однак через ідеологічні та партійні розбіжності ці спроби закінчилися невдачами. З початком німецько-польської війни у вересні 1939 К.К. припинив свою діяльність.

М. Швагуляк (Львів).

 

КОНТАРІНІ (Contarini) АМБРОДЖО (р. н. невід. - 1499) - венеціанський дипломат. У лютому 1474 посланий до правителя Зх. Ірану Узун Гасана для переговорів про війну проти Туреччини в союзі з Венецією. В подорожніх записках К. (вперше опубліковані у Венеції 1487) є відомості про відвідані ним по дорозі в Іран міст Луцька, Житомира, Києва, Кафи. Тв.: «Барбаро и Контарини о России» (1991).

Я. Ісаєвич (Львів).

КОНЧАК (рр. н. і см. невід.) - половецький хан, внук Шурукана. В другій пол. 12 ст. об'єднав під своєю владою половців і створив сильну військову організацію. В 1172 і 1180 підтримував сіверських князів у їхній боротьбі з іншими князями. Вів тривалу боротьбу з Києвом. У1174, 1178, 1187 здійснив походи у Переяславську землю. У 1184 зазнав поразки у битві на р. Королі від руських князів. У 1185 розбив на р. Каялі війська князя Ігоря Святославича і взяв його у полон. Боротьба К. з руськими князями на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем лягла в основу сюжету «Слова о полку Ігоревім». У 1187 орди К. напали на Чернігівську і Київську землі. Дочка К. Свобода була одружена із галицьким князем Володимиром Ігоровичем.

КОПА - І). Сход сільської общини в Україні у 15-18 ст. для вирішення громадських справ, зокрема, пов'язаних з копним судом, 2). У схід­них слов'ян - одиниця лічби: 60 снопів, дошок, яєць тощо. З). В українській та інших слов'янсь­ких мовах - купа хліба в снопах. 4). К. грошей -в Україні у 14-18 ст.- одиниця грошової лічби. Використовувалася при лічбі празьких грошів, 60 шт. яких дорівнювали празькій ваговій гривні срібла (253,0 г). Згодом це поняття стало лише лічильним. У західноукраїнських землях, що вхо­дили до складу Польщі, лічба монет на К. велася дуже рідко. Однак, на українських землях, які знаходились у складі Великого князівства Ли­товського, облік монет протягом 15-17 ст. вівся переважно на К. Литовська К. дорівнювала 60 литовським грошам або 60 пенязям (динаріям). 

В. Кульчицький, Р. Шуст (Львів).

КОПИНСЬКИЙ ІСАЯ [р. н. невід. - п. 5(15).10.1640] - український церковний діяч, православний митрополит Київський (1631-32). Н. у Галичині. Навчався у Львівській братській школі. Був монахом Києво-Печерської Лаври, згодом - ігуменом Межигірського Києво-Братського монастиря. На поч. 17 ст. (до 1612-14) на запрошення князя Михайла Вишневецького заснував Густинський Троїцький монастир (побл. Прилук Чернігівська обл.), а в 1619- Мгарський Спасо-Преображенський монастир (в с. Мгара Лубенського р-ну Полтавської обл.). У 1615 став одним з організаторів Київської братської школи. В 1620 К. при відновленні православної митрополії був висвячений Патріархом Єрусалимським Теофаном на кафедру перемишльського і самбірського православного єпископа. З 1628 призначений архієпископом смоленським і чернігівським. Після смерті І. Борецького (1631) обраний православним митрополитом Київським. Після легалізації православної церкви у Речі Посполитій (постанова польського сейму «Про заспокоєння обивателів... релігії грецької», 1632) уступив митрополичу кафедру П. Могилі. До 1635 перебував у Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі, пізніше жив на Поліссі, підтримував зв'язки з монастирями Полтавщини. В кін. 30-х рр. 17 ст. К., ставши противником церковної політики П. Могили, спрямованої на утвердження Українського Патріархату, виступав за перехід української церкви під юрисдикцію Московської Патріархії.

КОПИСТЕНСЬКИЙ ЗАХАРІЯ (псевд. Азарія; р. н. невід. - п. 21.3.1627) - визначний український церковний і культурний діяч, вчений-богослов, письменник. Н. у Перемишлі (тепер на території Польщі). Освіту здобув, очевидно, у Львівській братській школі. Вільно володів грецькою і латинською мовами. З 1616 перебував у Києві, де став членом Київського братства. За­ймався видавничою і літературно-полемічною діяльністю. У 1616 написав передмову до «Часослова» - першої книги, виданої (20.12.1616) Києво-Печерською друкарнею. 20.11.I 624 К. був призначений архімандритом Києво-Печерської Лаври. К. - автор богословських трактатів («Книга про віру єдину» 1619-21), «Книга про правдиву єдність православних християн», 1623), передмова до «Бесіди Івана Золотоустого» (1623) та «Номоканона» (видання 1624), проповідей («На погреб Є. Плетенецького») і визначного полемічно-публіцистичного твору «Палінодій, або Книга оборони католицької святої апостольської східної Церкви» (1621-22; за ін. дан., 1619-22; видана 1878).

КОПІЙКА - назва російської монети, запро­вадженої в обіг у 1534. Дорівнювала 1/100 рубля. Початкове вага. К. становила бл. 0,68 г срібла, але до початку 18 ст. вона зменшилася до 0,28 г. К. широко поширювалася на українських землях вже з другої пол. І б ст. Остаточно К. була запроваджена у Гетьманщині Петром І на початку 18 ст. і відтоді стала основною розмінною монетою. Назва походить від терміну «копье» - спис, який тримав у руці вершник - цар, зображення якого було відкарбоване на зворотній стороні монети.

КОПНІ СУДИ - суди сільської громади в Україні, в Білорусі й Литві, що виникли у ранньому середньовіччі. Збиралися в заздалегідь виз­наченому місці - копищі і діяли в складі обраних населенням копного округу судців, які йменувалися копними мужами. К.с. поєднували слідчі і судові функції, діяли на основі звичаєвого пра­ва. Збиралися кілька разів: для розшуку злочинця по «гарячих слідах» - «гаряча копа»; для судового розгляду - «велика копа» з представників сіл копного округу; для остаточного вирішення справи і виконання вироку - «завита копа» (завити-закінчити). К.с. присуджували до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикували умовне засудження. Апеляційною інстанцією проти вироків К.с. були державні суди. Поступово законодавство все більше пристосовувало К.с. до інтересів феодалів, які з часом замінили їх вотчинними судами. Вотчинні суди чинили земельні магнати над належними їм селянами. Згадки про К.с. зустрічаються ще вдокументахдругої пол. 17 ст. На Волині і Поділлі К.с. зберігалися з певними змінами до поч. 20 ст. 

В. Кульчицький (Львів).

КОРДУБА МИРОН МИХАЙЛОВИЧ (2.3.1876-2.5.1947) - відомий український історик, дійсн. чл. НТШ з 1903. Н. у с. Острів (тепер Тернопільский р-н Тернопільної обл.). Навчався у Львівському ун-ті (1893-95) і Віденському ( 1895-98) ун­тах. Учень М. Грушевського. Працював учителем гімназій у Чернівцях (1900-18), Львові та Холмі. У 1929-39 - професор Варшавського ун-ту. З 1944 - професор і завідуючий кафедрою історії південних і західних слов'ян Львівського ун-ту. К. - автор праць з історії, історичної географії старої і середньовічної України. Проблемам історії періоду княжої доби присвячені роботи «Перша держава слов'янська» (ЗНТШ, т. ІЗ), «Суспільні верстви та політичні партії в Галицькому князівстві до пол. ІЗ ст. (ЗНТШ, тт. 30-32), історико-етнічні процеси та питання історичної географії розглядаються в працях «Молдавсько-Польська границя на Покуттю по смерті Стефана Великого» (1906), «Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном в 13 ст.» (ЗНТШ, 1925, тт. 138-140), «Територія й населення України» (1917) та ін. К. глибоко вивчав питання українсько-польських взаємин 16-17 ст. і, зокрема, період Хмельниччини («Венеційське посольство до Хмельницького 1650», ЗНТШ, 1907; «Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею», ЗНТШ, 1908, т. 84; «Боротьба за польський престол по смерті Володислава IV», 1912; «Між Замостям та Зборовом», ЗНТШ, 1922 т. 133). У 1920-30-х рр. К. написав ряд історіографічних праць, зокрема («La literature historique ukrainienne en Poloque et dans l«tmigration ukrainienne» (1929), «La litterature historique sovietique Ukrainienne compre-rendu 1917-1931» (1938) та ін. К. - автор численних статей та рецензій на українські історичні та історико-географічні теми. Працював і як популяризатор історичних знань. Відома його науково-популярна праця «Історія Холмщини і Підляшшя» (1941). К. був співавтором «The Cambridge History of Poland» (т. I., 1950). До недавнього часу радянська історична школа замовчувала ім'я К., звинувачувала його у «помилках» буржуазно-об'єктивістськогоі націоналістичного характеру. Помер у Львові. 

О. Сухий (Львів).

КОРЕЦЬ - старовинна одиниця виміру зерна, рідин (зокрема, меду), що була поширена в Україні, Польщі та Литві у 15-18 ст. В Україні К. був побутовою міркою збіжжя і являв собою мішок (або мірку певного розміру), яка містила б пудів (бл. 100 кг) зернового хліба - жита чи пшениці.

КОРЖ КУЗЬМА (р. н. невід. - п. 1919) -український громадсько-політичний діяч. Член Української Партії Соціал-Революціонерів. На поч. 1917 К. на Установчих Зборах УПРС обраний до складу Центрального- Комітету партії. В кін. квітня 1917 став членом Української Центральної Ради, а згодом - секретарем Інформаційного Бюро УЦР У грудні 1917 К. було обрано депутатом Всеукраїнських Установчих Зборів від Катеринославщини. В 1918 очолював Центральний Повстанський Комітет. Влітку 1919 за участь в організації антибільшовицького повстання у Києві К. був заарештований і розстріляний.

КОРНІЄЦЬ   ЛЕОНІД   РОМАНОВИЧ [8(21).8.1901 -29.5.1969] - радянський державний діяч в Україні. Н. у с. Бобринець (тепер Кіровоградська обл.). В 1922-25 служив у Червоній Армії. У 1925-30 працював в органах народної освіти, згодом в керівних партійних органах. В 1933 - другий секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У. В 1938-39 - голова Президії Верховної Ради УРСР. У 1939-44 - голова Ради Народних Комісарів УРСР. У роки радянсько-німецької війни 1941-45 був членом військової ради Південного, Північно-Кавказького та Воронезького фронтів. У 1944-46-перший заступник голови Раднаркому, в 1946-53 - заступник голови Ради Міністрів УРСР. З 1953 жив у Москві, де займав відповідальні пости. У 1953-58 - міністр заготівель, міністр хлібопродуктів СРСР, в 1958-61 - голова Державного комітету Ради Міністрів СРСР по хлібопродуктах, з 1963 - голова комітету заготівель, міністр СРСР. 

К. Бондаренко (Львів).

КОРНІЛОВ ЛАВР ГЕОРГІЙОВИЧ [18(30). 7.1870 - 13.4.1918] - російський генерал, монархіст, один з керівників «білого» руху в Росії. Н. у Казахстані (тепер м. Каракалінськ Карагандинської обл.). У 1892 закінчив Михайлівське артилерійське училище, в 1898 - Академію Генштабу. Служив у штабі Туркестанського військового округу. Учасник російсько-японської війни 1904-05, згодом - військовий аташе У.Китаї (1907-11). Під час Першої світової війни 1914-18 командував 48-ою піхотною дивізією, пізніше - корпусом. У березні-квітні 1917- командуючий військами Петроградського військового округу, травні-липні - Північно-Західного фронту. З 19.7(1.8). до 27.8(9.9). - Верховний Головнокомандуючий. У липні 1917 К., прагнучи підвищити боєздатність фронтових частин, наказав українізувати 34 корпус російської армії, яким командував ген. П. Скоропадський (див. Перший Український Корпус). Наприкінці серпня, очоливши заколот проти Тимчасового Уряду, намагався встановити військову диктатуру. Після ліквідації заколоту К. був заарештований і ув'язнений в тюрмі м. Бихова біля Могилева. У листопаді 1917 втік на Дон, де разом з ген. М. Алєксєєвим очолив Добровольчу Армію. У квітні 1918 загинув підчас боїв за Єкатеринодар (тепер Краснодар, Росія).

КОРНЯКТЙ - родина багатих львівських купців у 16-І 7 ст. Походил и від Костянтина К: ( 1517-1603) - купця, грека за національністю, який розбагатів на відкупах державних мит і торгівлі з закордоном. Пізніше дістав шляхетство і придбав значні земельні маєтності в Перемишльській і Львівській землях Руського воєводства. Бл. 1589 вступив до Львівського братства і подавав йому матеріальну допомогу. Згодом підтримував львівського єпископа Г. Балабана, який намагався підкорити братства своїй владі. Сини Костянтина К. Олександр (р. н. невід. - п. 1606) і Костянтин (1564-1624) покатоличилися. При значній фінансовій допомозі К. було збудовано у Львові пам'ятки української ренесансної архітектури - дзвіницю Успенської церкви (т. зв. вежа Корнякта; 1572-78; за ін. дан., 1582) і житловий будинок (будинок Корнякта, 1571-80). 

Я. Ісаевич (Львів).

КОРОБКА ФЕДІР (рр. н. І см. невід.) - український військовий діяч періоду Хмельниччини, генеральний обозний (1650-54, 1669), дипломат. Відомостей про походження і життя К. до поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 не збереглося. В 1648-49 - городовий отаман Чигирина, згодом - наказний полковник Чигиринського полку. В 1650 призначений генеральним обозним. Брав участь у боях проти польських військ. Виконував важливі дипломатичні доручення Б. Хмельницького, Ю. Хмельницького, І. Виговського. К. очолював українські посольства до Московії (1657), Швеції (1657 і 1658), Туреччини (1657), Молдавії. Після смерті Б. Хмельницького був прихильником політики гетьмана І. Виговського. Деякий час перебував на службі у П. Дорошенка. Дальша його доля невідома.

КОРОГВА (Хорогва) - І) бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва в 16-18 ст. К. були з шовкових або інших тканин, вишивані, мальовані або гаптовані золотом. Кольори К. були різними, але здебільшого блакитні, жовті, жовто-блакитні, чорні і білі. На К. розміщували образи Ісуса Христа, Богородиці та ін. святих, часто зображувався Хрест. У 18 ст. на козацьких К. було зображення козака з само­палом і шаблею. 2) Підрозділ у польсько-литовській армії в 16-18 ст., який за чисельністю відповідав роті (80-120 чол.). З) Прямокутне або трикутне церковне знамено із зображенням Ісуса Христа, Богородиці або святих. Виноситься з церкви під час хресних походів.

КОРОЛЬОВ СЕРГІЙ ПАВЛОВИЧ [30.12.1906 (12.1.1907) - 14.1.1966) - видатний український вчений-винахідник, конструктор ракетно-космічних систем, академік АН СРСР (з 1953). Н, у Житомирі. Після закінчення будівельної школи в Одесі, навчався в Київському політехнічному інституті (1924-26). У 1930 закінчив Московське вище технічне училище і одночасно Московську школу пілотів. З 1920 К., будучи старшим інженером ЦАДІ, розробляв ряд конструкцій планерів. У 1931 К. став одним з організаторів Групи вивчення реактивного руху, яку очолив в травні 1932. Під його керівництвом була збудована перша радянська ракета на рідкому паливі «ГИРД-9». З 1934 - керівник відділу реактивних літальних апаратів Реактивного інституту. Ним було розроблено проект керованої крилатої ракети 212 і ракетопланера РП-318-1. У 1937 К. було заарештовано і відправлено в концтабір, згодом -до спецтабору для науковців, де він займався роботами по створенню ракетних двигунів для військових літаків. Після звільнення в 1938 і під час Другої світової війни займався проблемами оснащення бойових літаків реактивним прискорювачем на рідкому паливі. В 1942-46 К. - заст. головного конструктора двигунів в одному з військових КБ. Після закінчення війни випробовував та вдосконалював німецькі ракети V-2. Наукові і технічні ідеї К. набули широкого застосування в ракетній і космічній техніці. К. очолював розробку і запуск багатьох балістичних ракет, ракетоносіїв пілотованих космічних кораблів «Восток», «Восход», на яких було здійснено перші польоти в космос. Під його керівництвом були сконструювані супутники серії «Электрон», «Молния», супутники серії «Космос»; створені ракетно-космічні системи дозволили запуски штучних супутників Землі і Сонця, польоти автоматичних станцій до Місяця, Венери, Марсу тощо. Помер і похований у Москві. Ім'я К. було присвоєно великому утворенню (таласоїду) на зворотньому боці Місяця. В 1970 в Житомирі відкрито будинок-музей С. Корольова.

КОРОННИЙ КРАЙ - адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (з 1867 -Австро-Угорської імперії) у 18- поч. 20 ст. На­прикінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої частина українських земель потрапила до складу Австрійської імперії. Австрійський уряд на захоплених територіях створив К.к. -Королівство Галичини і Лодомерії (Володимири, «Колорівство Галичини і Володимири разом з Великим князівством Краківським з князівствами освенцімським і заторським») з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав західно­українські етнічні землі з частиною польських земель. Територія цього К.к. охоплювала Ів.-Франківську, Львівську, центральну та південну частину Тернопільської, Чернівецької областей України, Перемишлького, Жешівського, Тарнівського, Новосандецького і частини Краківського та Бельського воєводств Польщі. Адміністративні кордони К. к. неодноразово змінювались.Усклад галицької провінції в 1786-1849 входила Буковина, а в 1795-1809 - велика територія між рр. Пилиця і Західний Буг (Нова або Західна Галичина); в 1809-15 від Галичини був відокремлений Тернопільський округ (входив до складу Росії); у 1809-46 - територія Кракова та його околиць, де у 1815 була утворена Краківська республіка). З 1849 Буковина стала окремим від Галичини К.к. Адміністративна влада в К.к. належала губернському управлінню на чолі з губернатором. Вищим представницьким органом був крайовий сейм, існував також виконавчий орган сейму -крайовий комітет (крайовий відділ). З 1848 українські політичні сили ставили перед цісарською владою вимогу поділу Галичини на українську і польську (Східна Галичина з центром у Львові) та польську (Західна - з центрами у Тарнові чи Кракові) та утворення окремого К.к. з української частини Галичини, Буковини й Закарпаття. Австрійський уряд під впливом польських шовіністичних сил відмовився задовольнити цю вимогу. Лише в лютому 1918 у Брест-Литовську уряд Австро-Угорщини підписав угоду з Українською Народною Республікою (таємний протокол до Брестського мирного договору) про те, що з українських частин Галичини та Буковини до ЗІ,7.1918 буде утворено окремий К.к. Проте скориставшись хитким внутрішньо-політичним становищем України Австро-Угорщина 4.7.1918 аналювала цю угоду (див. Берестейський мир 1918). 

О. Сухий (Львів).

КОРОТЧЕНКО ДЕМ'ЯН СЕРГІЙОВИЧ [29.10(10.11).1894 - 7.4.1969] - партійний ідер-жавний діяч УРСР. Н. у с. Погрібки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії (тепер Коротченкове Шосткінського р-ну Сумської обл.). Розпочав кар'єру після вступу в РКП(б) у листопаді 1918. У 1919-20-комісар Червоної Армії. В 1920-30-х рр. очолював первинні партійні організації в Шосткінському повіті, Чернігові та Первомайську, вчився на курсах при ЦК ВКП(б) у Москві (1928-30). У 1931-36 - голова районних організацій компартії в Москві. З червня 1936 до червня 1937 - секретар Московського обкому ВКП(б), потім - перший секретар Західного (м. Смоленськ) та Дніпропетровського обкомів ВКП(б). У 1938-39 - голова Раднаркому УРСР, 1939-47 - секретар ЦК КП(б)У. В роки радянсько-німецької війни 1941-45 К. - один з організаторів партизанського руху в Україні. В 1947-54 -голова Ради Міністрів УРСР, з 1954 - голова Президії Верховної Ради УРСР та заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР. Член Політбюро ЦК КПУ (з 1938, 1952-66 - член Президії). Помер у Києві. 

К. Бондаренко (Львів).

КОРСАК РАФАЇЛ (н. після 1600 - 28.8.1640) -український греко-католицький церковний діяч, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. Н. у шляхетській родині в Білорусі. Освіту здобув у Замойській колегії та у школі у м. Несвіж (Литва). За скеруванням митрополита В. Рутського вивчав філософію у Папській колегії у м. Брунеберг (Східна Пруссія), а згодом - у Празі. У 1621 виїхав для богословських студій до Риму, де був висвячений на священика. Повернувшись, у 1625 був обраний віденським архімандритом. З 1626 - єпископ галицький і помічник митрополи­та В. Рутського, з 1631 - коад'ютор митрополита, з 1632 - єпископ пинський. З 1637 - митрополит, У 1639 К. відвідав Рим, де поставив питания про створення патріархату на українських та білоруських землях у складі Речі Посполитої. П. 28.8.1640 в Римі, де і похований.

КОРСУНСЬКА БИТВА 1648 - переможна битва української армії на чолі з Б. Хмельницьким проти польського війська під командуван­ням коронного гетьмана М. Потоцького і М. Калиновського під Корсунем (тепер Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.) під час національно-визвольної війни українського народу. Після розгрому передового польського загону С. Потоцького і Шембека в Жовтоводській битві 1648, головні польські сили були відведені з-під Черкас на нові позиції між Корсунем і Стеблевом. 14(24).5.1648 до Корсуня підійшло козацьке військо, очолюване Б. Хмельницьким (15-17 тис, чол.) і татарський загін Тугайбея (бл. 4тис. чол.). Після перших сутичок польське командування, дезінформоване захопленим у полон козаком (був висланий зі спеціальним завданням у ворожий табір Б. Хмельницьким), вирішило відступити через Богуслав і Білу Церкву до Наволочі. Дізнавшись від козака С. Зарудного, що був провідником польського війська про маршрут відступу ворожих частин, Б.Хмельницький вислав козаків Корсунського полку на чолі з М. Кривоносом влаштувати засідку. Зайшовши в тил ворога, козаки з урочища Горохова Діброва побл. с.Виграєва (тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.) перекопали шлях глибокими ровами, зробили з дерев завали і, загативши річку, затопили яр водою. Вранці 16(26).5,1648 польське військо, почавши відступ з Корсуня, в Гороховій Діброві потрапило у засідку. В ході запеклої битви, що тривала кілька годин, польська армія була вщент розгромлена. Понад 8,5 тис. польських жовнірів і офіцерів було взято в полон (у т. ч. М. Потоцький і М. Калиновський). Козаки захопили 41 гармату, велику кількість інших воєнних трофеїв. Внаслідок перемог української армії під Жовтими Водами і Корсунем була знищена польська окупаційна армія в Україні, створилися сприятливі умови для широкого розгортання національно-визвольної боротьби українського народу, під час якої була відновлена Українська держава Гетьманщина (див. також - Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, Гетьманщина).

КОРСУНСЬКА РАДА 1657 - Генеральна Військова Рада, яка відбулася 25.10.1657 у Корсуні. На раду зібралася вся генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства. На К.р. прибули посли з Швеції, Речі Посполитої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигороду, Молдавії і Волощи­ни. Рада затвердила рішення попередніх козацьких рад (23.8. і 26.8.1657) про обрання гетьманом України І. Виговського. Підчас К.р. було ратифіковано українсько-шведський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення незалежності і територіальної цілісності України (див. Корсунський договір 1657). Водночас на К. р. було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та заключити перемир'я з Польщею. К.р. остаточно вирішила питання переорієнтації зовнішньополітичного курсу Укра­їнської держави. Гетьманський уряд, шляхом укладення воєнно-політичних угод з кількома європейськими країнами і одночасним припиненням союзницьких відносин з Московією, намагався досягти повної державної незалежності України.

КОРСУНСЬКИЙ БІЙ 1630 - переможний бій козацько-селянського війська підпроводом Т.Федоровича проти польської залоги м. Корсуня (тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкаської обл.). Навесні 1630 у Правобережній Україні вибухнуло національно-визвольне повстання проти польських загарбників. На поч. березня 1630 повстанська армія чисельністю бл. 10 тис. козаків виступила з Запорізької Січі на Правобережжя. В серед. березня 1630 запорожці на чолі з гетьманом Т. Федоровичем (Трясилом) здобули Черкаси. В місті повстанці захопили у полон гетьмана реєстрових козаків Г. Чорного і, звинувативши його у зраді, стратили (за одними даними був страчений під Боровицею, за іншими - на Запоріжжі). 4.4.1630 козацьке військо підійшло до Корсуня, в якому одночасно розпочалося повстання міщан проти польської залоги.

    Під час бою З-тисячний загін реєстровців, що перебував у Корсуні, перейшов на бік повсталих. Зазнавши цілковитої поразки, залишки польських частин втекли до Бара, де розташувалась ставка великого коронного гетьмана С. Конецпольського. Перемога українських повсталих військ у К.б. сприяла розгортанню національно-визвольної боротьби на чолі з Т. Федоровичем проти польських поневолювачів (див. Федоровича повстання 1630).

КОРСУНСЬКИЙ ДОГОВІР 1657 - договір, укладений між Україною і Швецією 25.10.1657 на Генеральній Військовій Раді в Корсуні (див. Корсунська Рада 1657). Від української сторони у виробленні умов договору брали участь І. Ковалевський, І. Богун та Ю. Немирич, а з шведської -Г. Лілієнкрона. К.д. передбачав створення українсько-шведського воєнно-політичного союзу, який би гарантував державну незалежність та територіальну цілісність Української держави. За умовами договору шведський король Карл Х Густав зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України; західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства, які знаходилися під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньо-політична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови К.д. та зумовили підписання гетьманом І. Виговським Гадяцького договору 1658.

КОРЯТОВИЧ (Коріятович) ФЕДІР(р. н. не­від. - п. бл. 1417; за ін. дан., 1414) - закарпатський князь. Походив з великокнязівського литовського роду, племінник Ольгерда. Син подільського князя Коріята Ґедимоновича. У 80-х на поч. 90-х рр. 14 ст. - князь Подільської землі. В 1393 зміщений Великим князем Литовським Витовтом і вигнаний з Поділля. Переїхав на Закарпаття, де отримав від угорського уряду у володіння м. Мукачів з навколишніми землями. Був призначений жупаном Берегівської, Земплинськоі, Мармароської жуп. На кошти К. на Чернечій горі було збудовано православний монастир. За даними старих хронік, привів з собою на Закарпаття бл. 40 тис. українців з Поділля, які заснували тут ряд нових поселень.

КОСИЙ ІВАН (рр. н. і см. невід.) - козацький гетьман(1603;за ін.дан.,1602-03). Був обраний гетьманом у Могилеві. Вивів козацьке військо на Запоріжжя після невдалого Лівонського походу (1601-03), що відбувся під проводом гетьманів С. Кішки і Г. Крутневича. Дальша доля невідома.

КОСИНКА ГРИГОРІЙ (справжнє прізвище -Стрілець; 29.11.1899 - 1.11.1934) - відомий український письменник. Н. у с. Щербатівка Обухівського повіту на Київщині. Змалку наймитував, працював на цукроварні. В 1914 переїхав до Києва, де служив канцеляристом. У 1919-22 навчався в Київському інституті народної освіти. В 1919 у газеті «Боротьба» з'явилось перше оповідання К. «На буряки». В 1920-х рр. працював у редакції газети «Вісті Київського губревкому», журналах «Нова Громада» та «Всесвіт», директором Харківського і Київського радіокомітетів. Належав до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), «Ланка» і «МАРС». Листувався з В. Стефаником. Проза К. відзначається правдивістю і гостротою відтворюваних життєвих конфліктів. К. важається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі (М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник). Утворах К. змальвуються трагічні події української революції 1917-21. Офіційна радянська критика звинувачувала К. у сповідуванні «куркульської ідеології та «націоналізмі». На поч. 1930 -х рр. видання творів К. було заборонено. В листопаді 1934 був заарештований. Проходив по судовій справі разом з письменниками А. та І. Крушельницькими, К. Буревієм, О. Влизьком, Д. Фальківським. Під час судового процесу в грудні 1934 був звинувачений у приналежності до контреволюційної терористичної організації і засуджений до розстрілу. Реабілітований 19.10.1957. К. - автор оповідань: «На золотих богів» (1922), «Заквітчаний сон» (1923), «Мати» (1925), «За ворітьми» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибранні оповідання» (1928, 1929), «Циркуль» (1930), «Змовини» (1933), «Серце» (1933), «Гармонія» (1933) та ін.

КОСИНСЬКИЙ КРИШТОФ (р. н. невід. - п. 1593) - гетьман запорізьких козаків. За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. З 1586 перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади. В 1591 К. був обраний запорізьким гетьманом. У 1591-93 очолював перше велике козацьке повстання проти Польщі (див. Косинського повстання 1591-93). У ході кровопролитних боїв з польськими військами в січні 1593 під містечком П'яткою (тепер Чуднівського р-ну Житомирської обл.) та в травні поблизу Черкас загони повстанців були розбиті і повстання зазнало поразки. Сам К. загинув в одному з боїв (за ін. дан., підступно вбитий під час переговорів з черкаським старостою князем О. Вишневецьким).

КОСИНСЬКОГО ПОВСТАННЯ 1591-93-пер­ше велике національно-визвольне повстання проти польського панування в Україні у 1591-93 під проводом К. Косинського. Повстання почалося в грудні-1591 виступом загону запорожців на чолі з гетьманом К. Косинським, який захопив замок і місто Білу Церкву - резиденцію білоцерківського старости Я. Острозького. В місті повстанці, яких підтримали міщани та селяни навколишніх сіл, здобули гармати, порох й військове спорядження. Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 охопив Київське, Волинське, Брац-лавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, захопили Київський замок. У кін. 1592 - поч. 1593 велике повстанське військо на чолі з К. Косинським діяло на Волині. Польська шляхта для боротьби з повстанцями у м. Констянтинові зібрала значне військо під командуванням київського воєводи В.-К. Острозького. У вирішальній битві 23.1.(2.2.) 1593 під П'яткою (тепер село Чуднівського р-ну Житомирська обл.) козацькі війська зазнали поразки і були змушені відступити на Запоріжжя. Проте козаки не склали зброї. В травні 1593 двохтисячний козацький загін під командуванням К. Косинського виступив із Запоріжської Січі. Незабаром козацьке військо підійшло до Черкас і взяло в облогу замок місцевого старости князя О. Вишневецького. В одному з боїв козаки були розбиті загонами О. Вишневецького, підчас якого загинув і сам К. Косинський. За іншою версією під час блоги Черкас К. Косинський був запрошений на переговори з О. Вишневецьким до замку, де був підступно вбитий слугами князя. Залишившись без керівника, козаки були розбиті надвірними військами черкаського старости.

КОСІВ (Косов) СИЛЬВЕСТР [р. н. невід. -13(23).4.1657] -український культурно-освітній та церковний діяч. Походив з дрібної православної шляхти з Вітебщини. Протягом багатьох років був викладачем Віденської і Львівської братських шкіл, а також Лаврської школи. У 1632 разом з П. Могилою брав участь в організації Київської Колегії. У 1634 був висвячений на єпископа мстиславського, могилівського та оршанського, а у 1647 обраний київським православним митрополитом. На час його перебування на митрополичій кафедрі припадають події національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. К. був явним І непримиренним ворогом зближення України з Московією. Він засудив рішення Переяславської ради 1654, відмовився скласти присягу на вірність московському цареві і підпорядкувати Київську митрополію московському патріархові. Як і П. Могила, К. був прихильником західної орієнтації. З-під його пера вийшли такі богословсько-полемічні твори як: «Дидаскалія» (наука про святі Тайни), та «Екзегезис» (твір про початки Києво-Могилянської Колегії).

КОСІОР СТАНІСЛАВ ВІКЕНТІЙОВИЧ [6(18). 11.1889-26.2.1939]-більшовицький партійний і радянський діяч. Н. у м. Венгруві (тепер Польща). Поляк за національністю. Член комуністичної партії з 1907. У 1907-18 - учасник більшовицького руху в Донбасі і на Дону. В березні-квітні 1918 входив до складу Народного Секретаріату як народний секретар у справах фінансів. К. був одним з організаторів КП(б)У. В 1922-28 займав керівні посади в органах РКП(б). У 1928-38 - генеральний секретар (з 1934 -перший) ЦК КП(б)У. В липні 1932 на III Всеукраїнській конференції КП(б)У К., добре знаючи незадовільне становище із забезпеченням на­селення хлібом, активно підтримав вимогу Л, Кагановича і В. Молотова повністю виконати значно завищенні плани хлібоздачі в Україні. За його інціативою було створено колгоспні фонди (постанова ЦК КП(б)У від 18.11.1932). Вилучен­ня на поч. 1933 цих фондів (включно з насіневими) за директивою Й. Сталіна і В. Молотова і при безпосередній підтримці К., у залік виконання плану хлібозаготівель стало однією з головних причин голодомору 1932-33 в Україні. К. - безпосередній організатор і виконавець політики фізичного і духовного геноциду українського народу, що проявився в ліквідації «українізації» і проведенні політики русифікації, організації штучного голодомору 1932-33 в Україні, розгортанні протиукраїнського терору, сфабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції. К. - одна із найзловісніших постатей в українській історії. В 1939 К. було заарештовано, звинувачено у приналежності до Польської Військової Організації і розстріляно.

КОССАК ГРИГОРІЙ (Гриць; 7.3.1882 - бл. 1932) - український громадський і військовий діяч, полковник УГА, Н. у Дрогобичі. До 1914 працював вчителем в Ясенівці біля Дрогобича, брав активну участь у роботі товариства «Січових Стрільців» на Дрогобиччині. На поч. Першої світової війни 1914-18 був мобілізований до австрійської армії. Згодом відкликаний з діючої армії на прохання Бойової Управи УСС для формування УСС. 3.8.1914 К. призначений отаманом другого куреня Легіону Українських Січових Стрільців. В січні-березні 1915 - виконував обов'язки коменданта полку УСС, а з 22.8. 1915 до 16.3.1916 - командир Першого полку УСС. 5-9.11.1918К.- командуючий українськими військами у Львові. В 1917-18-заступник коменданта, а згодом комендант Вишколу УСС. Під час українсько-польської війни .1918-19 з кін. 1918 очолював Третій Корпус УГА, згодом - тилові служби УГА. На. поч. 1920-х рр. перебував у таборі для інтернованих у м. Ліберці (Чехо-Словаччина). Згодом жив в еміграції в Австрії та на Закарпатті. В 1924 повернувся до УСРР, викладав українознавство в школі червоних старшин у Харкові. В 1931 К. разом з відомими українськими політичними і військовими діячами періоду українських національне визвольних змагань 1917-21 І.Лизанівським, М. Шрагом, П.Христюком, В. Голубовичем, В. Мазуренком та ін. був заарештований органами НКВС. Звинувачений у приналежності до підпільної терористичної організації «Українського Національного Центру» і незабаром розстріляний.

КОССАК ЗЕНОН (1.4.1907 - 19.3.1939)-відомий український політичний і військовий діяч, провідний член УВО і ОУН. Н. у м. Дрогобичі (тепер Львівська обл.). Вивчав юриспруденцію (право) у Львівському ун-ті. Був одним з організаторів і лідерів молодіжного націоналістичного руху в Галичині. В серед. 1920-х рр. створив у Дрогобичі осередок Організації Вищих Класів Українських Гімназій, згодом увійшов до проводу Союзу Української Націоналістичної Молоді. На поч. лютого 1929, ставши членом Організації Українських Націоналістів, був затверджений Є. Коновальцем бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, а з 1930 - заступником бойового референта Р. Шухевича. Організував дрогобицьку бойову групу Української Військової Організації (П. Крисько, В. Білас, Д.Данилишин, М. Гнатів та член «п'ятірки» під псевд. Оса), яка згодом особливо відзначилася під час проведення збройних акцій як проти польських окупаційних органів в цілому, так і проти окремих їх представників (експропріаційні акції у Бориславі (31.7.1931), Трускавці (8.8.1931), Городку (30.11.1932), замахи на таємного агента поліції Я. Буксу (24.8.1931 ) і начальника східного відділу міністерства внутрішніх справ Польщі Т.Голувка (29.8.1931). В кін.1930 очолив організаційну референтуру Української Військової Організації. Співпрацював у «Бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ». Неодноразово заарештовувався польською службою безпеки-дифензивою (популярна назва - «двуйка», «двійка»). В червні 1933 і січні 1934 на судових процесах у Львові засуджений до 8-річного ув'язнення за приналежність до ОУН і співучасть у акції відділу УВО у Городку. Присуд відбував у тюрмі для українських політичних в'язнів у Вронках (Познанське воєводство, Польща). Після звільнення став одним з активних організаторів Організації Національної Оборони «Карпатська Січ», з кінця 1938 призначений помічником начальника штабу ОНОКС М. Колодзінського. Загинув у березні 1939, відстоюючи незалежність Карпатської України в боях проти угорських загарбників в р-ні Букштина (тепер Закарпатська обл.).

КОСТЕЛЬНИК ГАВРИЇЛ (1886 - 20.9.1948) -український священик, письменник-публіцист і філософ-богослов, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у Руському Крстурі (Сербія). Вивчав теологію в Загребі і Львові, згодом навчався на філософському ф-ті Фрибургського ун-ту (Швейцарія). В 1913 прийняв духовний сан. У 1920-28 К. викладав у Львівській Греко-Католицькій Семінарії, пізніше - у Греко-Католицькій Богословській Академії у 1928-30). У 1922-32 редагував церковно-суспільний журнал «Нива». В кін. 1920-Х рр. виступив з критикою Берестейської унії 1596 і висловлювався за поновлення православного віровизнання в Га­личині. В 1939-41 і в 1944-45 органи НКВС шляхом тиску, шантажу і погроз вимагали, щоб К. створив в УГКЦ опозиційну до Риму групу священиків, У 1945 К. примусили очолити ініці­ативний комітет по об'єднанню РПЦ і УГКЦ, який за директивами партійних і державних органів, кліру Російської Православної Церкви провів у Львові 8-10.3.1946 Собор Греко-Католицької Церкви (див. Львівський Собор 1946). Цей псевдособор проголосив скасування Берестейської Унії і об'єднання Української Греко-Католицької Церкви з РПЦ. У вересні 1948 К. був убитий у Львові. Радянські органи влади звинувачували у вбивстві членів українського руху Опору, однак, на думку більшості дослідників, К. був вбитий співробітниками радянських спецслужб. Вбивство К. було використано радянськими органами влади для нагнітання «антинаціоналістичної» істерії, розширення заходів репресивного ха­рактеру та посилення пропагандистсько-ідеологічного тиску. Автор збірки ліричної поезії та богословських праць: «Християнство і демократизм» (1918), «Границі демократизму» (1919), «Границі вселенної» (1924), «Три розправи про пізнання» (1925), «Психологія віри» (1926), «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» (1928), «Засада тотожності» (нім. мовою; 1929), «Становище і походження людини» (1936) та ін.

КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ [літ. псевд.Ієремія Гапка;4(16).5.1817-7(19).4.1885] -видатний український історик, етнографта письменник. Н. у Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл.). У 1832 К. позбувся кріпацької залежності. Вчився у Воронезькій гімназії. В 1836 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківського ун-ту. В грудні 1837 склав іспити на звання кандидата, після чого вступив на військову службу юнкером до Кінбурнського драгунського полку. В 1840 К. розпочав підготовку до складання іспитів на ступінь магістра історичних наук, які успішно витримав і одержав дозвіл писати дисертацію. Першу дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії» подав до захисту в 1841, але з огляду на протест церковної влади її було вилучено й знищено. У 1844 успішно захистив другу дисертацію: «Об историческом значений русской на­родной поэзии». Протягом 1844-47 К. вчителю­вав у Віденській та 1-й Київській гімназіях, а згодом був ад'юнктом кафедри російської історії в Київському інституті шляхетних дівчат. Був один із засновників Кирило-Мефодіівського Братства, автор його програмних документів, У 1847 К. заарештовано і відправлено до Саратова, де був змушений служити чиновником у губернському статистичному комітеті. З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у 1859-62 був екстраординарним професором ун­ту. У 1860-85 - член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу «Основа» і редактор збірника «Акти Южной и Западной России». Оцінюючи науковий доробок К. Рада Київського ун-ту в 1864 присвоїла йому вчений ступінь доктора російської історії. В 1876 К. було обрано чл.-кор. Російської Академії Наук, 1869-почесним членом сербського ученого Дружества, а у 1870 - членом Південно-Слов'янської Академії. Помер К. у Петербурзі. Похований 11(23).4. на Волковському кладовищі.

    Науковий доробок К. величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах. К. - автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. І-З, 1874-76). К. -засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці К.: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. видань. К. - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та ін.

 

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІВАН  ПЕТРОВИЧ [29.8.(9.9).1769 - 29.10(10.11).1838] - видатний український письменник, драматург, перший класик нової української літератури. Один з найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні. Н. у Полтаві. У 1780-89 вчився у Полтавській духовній семінарії. В 1789-93 працював канцеляристом, у 1793-96 - домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах. У 1796-1808 перебував на військовій службі в Сіверському карабінерському полку. В 1806-07 К. в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806-12, був учасником облоги Ізмаїлу. В 1808 вийшов у відставку. З 1810 працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 під час походу Наполеона І Бонапарта на Росію К., за дозволом генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-ий український козачий полк (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що отримав чин майора. В 1817-21 - директор Полтавського театру. В 1818 разом з В. Лукашевичем, В. Тарнавським та ін. входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». К. сприяв викупові М, Щепкіна з кріпацтва. У. 1827-35 - попечитель «богоугодних» закладів. Помер у Полтаві. Літературну діяльність розпочав бл. 1794. К. -автор «Енеїди» (1798, З частини; 1842 - повне посмертне видання) - першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, К. в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій пол. 18 ст. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. За мотивами поеми були створені опери «Еней на мандрівці» (композитор Я. Лопатинський) та «Енеїда» (композитор М. Лисенко, лібретто М. Садовського). У 1804 написав «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку Олексію Борисовичу Кукаріну» (вперше опублікована Я. Головацьким у ж-лі «Пчола» в 1849). У 1819 К. написав для Полтавського театру п'єси «Наталка-Полтавка» (надр. 1838) і водевіль «Москаль-чарівник» (надр. 1841), які стали основою започаткування нової української драматургії. М. Лисенко, використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки) створив музику до «Наталки-Полтавки». Творчість К. високо цінував Т.Шевченко. Поет в 1838 написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив К. як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди». В 1903 у Полтаві було споруджено пам'ятник К. (скульптор Л.По-зен), у 1973 - у Києві (скульптор Г. Кальченко). В 1952 у Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей К. 

О. Рибак (Львів)

КОТОВСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ [12(24).6.1881 - 6.8.1925] - більшовицький військовий діяч. Н. у м. Ганчешти (пізніше Котовськ, Молдова) Бессарабської губернії. Після закінчення сільськогосподарського училища працював управителем маєтку. В 1905 був мобілізований в армію, звідки незабаром втік. Став прихильником анархізму. В 1905 і 1915 очолював збройні загони повсталих селян у Бессарабії. Декілька разів був заарештований і засланий. З серпня 1917 - на Румунському фронті. З кінця 1917 перебував на службі в більшовицькій армії, командував партизанським загоном у Молдавії. В 1919 - командир кавалерійської бригади, яка вела бої проти частин Армії Української Народної Республіки та денікінців на півдні України. З січня 1920 - начальник 17-ої кавалерійської бригади. Учасник радянсько-польської війни 1920. У вересні 1920 кавалерійська частина під командуванням К. була розбита загоном Чорних запорожців під Галузинцями. З вересня 1921 - начальник 9-ої кавалерійської дивізії. В листопаді 1921 ця дивізія спільно з ін. з'єднаннями Червоної Армії в р-ні с. Малі Міньки (неподалік Базару, тепер Житомирська обл.) завдала поразки частинам Армії УНР, що брали участь у Другому Зимовому поході (див. Зимові походи Армії WP 1919-20 і 1921). З жовтня 1922 - командир 2-го кавалерійського корпусу. Вбитий у радгоспі Чабанці (неподалік Одеси). Похований у Бірзулі (тепер м. Котовськ, Одеської обл.).

КОТЯН СУТОЙОВИЧ (рр. н. і см. невід) -половецький хан в першій пол. 13 ст., тесть Мстислава Мстиславича Удатного. Вперше згадується в літописі під 1202 у зв'язку з міжусобною боротьбою у Галицько-Волинській державі. Брав участь у князівських усобицях в 1225 і 1228. У 1230 К. був союзником Данила Романовича Галицького в боротьбі проти угорців. Брав участь у битві на р. Калці з монголо-татарами на стороні руських військ. У 1238 К. був розбитий ордами хана Батия в поволзьких степах. Разом з 40 тисячами половців переселився на територію Угорщини, де їм було виділено землю для поселення.

КОХ ЕРІК (19.6.1896 - 12.11.1986) - німецький нацистський лідер, військовий злочинець. Н. у Пруссії. На поч. 1920-х рр. приєднався до нацистського руху і з 1933 був гауляйтером (губернатором) Східної Пруссії. Відомий своєю жорстокістю і брутальністю, користувався серед керівництва націонал-соціалістичної партії та німецьких військових славою «другого Сталіна». Спочатку його рекомендовано міністром окупованих територій на Сході А. Розенбергом на посаду рейхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути більш жорстоким, аніж на іншій території Радянського Союзу. За прямим розпорядженням Гітлера наприкінці серпня 1941 був призначений рейхскомісаром України. Обіймав цю посаду до кінця 1944. В 1944-45 - гауляйтер Східної Пруссії. Його правління в окупованій Україні відзначалося винятковою жорстокістю. Вважав Україну не національним, а територіальним поняттям. Відповідно до цієї позиції вибрав столицею Рейхскомісаріату України місто Рівне. Трактував українців як «недолюдей» (Untermen-schen). Спричинив смерть бл. 4 млн. людей в Україні, включаючи і єврейське населення України. Ще 2,5 млн. чол. за час його правління були депортовані до Німеччини, де працювали як «остарбайтери». Під його керівництвом нещадно експлуатувалися природні багатства України, пограбовано і вивезено до Німеччини величезну кількість пам'яток культури тощо. Після поразки Німеччини перебував інкогніто у британській зоні окупації. У 1949 його виявлено і передано польському уряду для суду за злочини, які скоїв як гауляйтер Східної Пруссії. Під час судової розправи заявляв про свої симпатії до Радянського Союзу, ставив собі за заслугу, що протидіяв планам А. Розенберга утвердити на окупова­ній території українську державу. Після десятилітнього зволікання був засуджений до страти у 1959, хоч вирок не було виконано з огляду ніби-то через слабке здоров' я К. За інформацію польських дисидентських джерел, утримувався у польській тюрмі Барчево у винятково гуманних умовах -користувався телевізором, одержував журнали і медикаменти із Заходу тощо. Уряди УРСР та СРСР ніколи не домагалися його видачі для суду за злочини, які він скоїв як рейхскомісар в Україні. 

Д. Кушплір (Львів).

КОХАНОВИЧ ГРИГОРІЙ (н. бл. 1750 - п. 1814) - митрополит греко-католицької (уніатської) церкви на українських, білоруських та литовських землях у складі Російської імперії. Н. у Білорусі, освіту здобув у Вільні. Після висвячен­ня у сан священика обіймав посади крилошанина, віцеофіціала, а згодом офіціала у полоцькій капітулі. У 1807 став луцьким єпископом, а 3.10.1809 російський імператор Олександр І призначив його «митрополитом уніатських церков в Російській імперії». Не був затверджений Рим. Папою. Помер у 1814 в Жидичині.

КОЦКО АДАМ (24. II. 1882-1.7.1910)-український студентський діяч, борець за український ун-ту Львові. Н. у Шоломиї Бібрського повіту в Галичині (тепер Львівська обл.). Здійснив багато подорожей по Галичині та Наддніпрянській Україні, цікаві розповіді про села вміщував у львівських газетах. К. був убитий польським шовіністом 1.7.1910 під час студентських виступів в університеті.

КОЦЮБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ [5(17).9.1864 - 12(25).4.1913] - видатний український письменник і громадський діяч. Н. у м. Вінниці. Вчився в початковій школі в Барі. У 1880 закінчив Шаргородське духовне училище, згодом навчався в духовній семінарії. Ще в юнацькі роки захоплювався творчістю українських письменників, зокрема, Т. Шевченка, П. Мирного, Марка Вовчка, був знайомий з творчістю Е.3оля, В. Гюго, Гі де Мопасана, читав філософські твори Л. Фейєрбаха, Ф.Фур'є. В 1880 К., живучи в Кам'янці-Подільському, зблизився з народо­вольською молоддю. У 1882 був заарештований, але незабаром звільнений. Повернувшись до Вінниці, не зміг через національно-політичні переконання вступити на державну службу і змушений заробляти на життя приватними уроками. В 1886 за К. було встановлено таємний поліцейський нагляд, який не припинявся протя­гом всього життя. У 1890 виїхав до Львова, де познайомився з І. Франком, В.Гнатюком, М.Павликом. У львівських журналах «Дзвінок», «Правда», «Зоря» почали друкуватися його твори («Наша хата», 1890; «Причинок до біографії Шевченка», 1891; «Шевченкова могила», 1891; «Для загального добра», 1845 та ін.). На поч. 1890-х рр. К. став членом Братства Тарасівців. У 1891 при Вінницькому реальному училищі склав іспит на народного вчителя, деякий час вчителював у с. Лопатинцях. Проводив національно-освітню роботу серед місцевих селян, збирав фольклорний матеріал. Через переслідування поліції був змушений залишити вчителювання. Тільки завдяки М. Костомарову К. вдалося в 1893 знайти працю у філоксерній комісії. В 1893-97 працював у Бессарабії і Криму. В 1897 залишив роботу в комісії та переїхав у Чернігів. Деякий час працював у редакції газети «Волинь». Згодом повернувся до Чернігова, де з 1909 працював статистиком у земській управі. В 1906-08 К. -голова товариства «Просвіта" у Чернігові. Очолюючи легальне культурно-освітнє т-во, письменник намагався використати його діяльність для формування національної свідомості українців. К. влаштовував для громадськості вечори, присвячені Т.Шевченку, театральні вистави, читання лекцій з історії та літератури, згуртовував навколо себе молодих літераторів (зокрема, традиційні літературні вечори - «суботи» відвідував П. Тичина). Хворий на серце, К. був змушений кілька разів виїжджати на лікування за кордон (в Австрію, Швейцарію, Італію). В 1911 «Товариство прихильників української науки і штуки» встановило для К. довічну пенсію, що дало можливість письменнику залишити службу. З жовтня 1912 до січня 1913 лікувався у Києві. Помер у Чернігові. Похований на Болдиній горі.

    Перший період творчості К. позначений впливом народницько-культурницької ідеї в літературі. Зображуючи переважно соціальні проблеми і побут селян, К. вказував на обов'язки української інтелігенції щодо народу. В цей період з'являються твори «Андрій Соловейко, або Вченіе світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на Введеніє» (1885), «На віру» (1891), «П'ятизлотник», «Ціпов'яз» (обидва - 1893), «Хо» (1894), «Для загального добра» (1895), «Посол від чорного царя» (1897) та ін. К. є одним з найвизначніших представників імпресіонізму в українській літературі. Утворах «У путах шайта­на» (1899), «Лялечка» (1901 ), «Цвітяблуні» (1902), «На камені» (1902), «Під мінаретами» (1904), «Intermezzo» (1908) К. майстерно вдається до глибокого аналізу психологічного стану своїх героїв, тонко відтворює зміни у настроях, точно фіксує миттєві враження. Тема національного і соціального гніту в Україні в умовах колоніального становища відображена в тій чи іншій мірі в усій творчості К., але з особливою силою проявляється у творах «Він іде» (1906), «Сміх» (1906), «Persona grata» (1907), «Fata morgana» (1903-10) та ін. Високим гуманізмом і поезією пройняті твори письменника останніх років -«Тіні забутих предків» (1911), «На острові» (1913), «Хвала життю». Твори К. перекладені мовами багатьох народів світу. За оповіданнями і повіс­тями К. створено кінофільми «Коні не винні» (1956), «Кривавий світанок» (за «Fata morgana», 1956), «Пе-копьор» (1957), «Дорогою ціною», (1957), «Тіні забутих предків» (1967). Відкрито літературно-меморіальний музей письменника у Вінниці (1927) і Чернігові (1934).

КОЦЮБИНСЬКИЙ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ [25.11.(7.12).1896 - 8.3. 1937] - більшовицький державний, партійний і військовий діяч. Н. у м. Вінниці. Син визначного українського письменника М. Коцюбинського. Навчався у Чернігівській гімназії. З 1913 ставчл. РСДРП. Восени 1916 мобілізований в російську армію. Навчався в школі прапорщиків в Одесі, проходив службу в Петрограді. В жовтні 1917 брав участь у більшо­вицькому перевороті в столиці Російської імперії. У грудні 1917 увійшов до складу Народного Секретаріату спочатку як заступник, а згодом -як виконуючий обов'язки народного секретаря військових справ. У січні 1918 призначений го­ловнокомандуючим збройними силами т. зв. радянської «Української Народної Республіки», які в своїй абсолютній більшості складалися з петроградських і московських червоногвардійців. З березня 1918 - член більшовицького ЦВК, народний секретар внутрішніх справ, а з кінця листопада - Тимчасового робітничо-селянського уряду України. В 1919-20 керував більшовицькими державними і партійними органами в Чернігові і Полтаві. З 1920 - на дипломатичній роботі в Австрії (1920-22, 1925-27) та Польщі (1927-30). З лютого 1930 К. - заступник голови, а з лютого 1934 - голова Держплану і заступник голови Раднаркому УСРР, Входив до складу ЦККП(б)У, був членом ВУЦВК. У листопаді 1934 знятий з роботи, згодом виведений із складу ЦККП(б)У і в березні 1935 виключений з більшовицької партії. В лютому 1935 заарештований, звинувачений в антирадянській діяльності і засуджений рішенням особливої наради при НКВС СРСР до б років заслання у Західному Сибіру. В жовтні 1936 був заарештований на засланні і перевезений в Київ. К. разом з В. Порайком, М.Голубенком, Титарем, Тирчуком, Логинівом, Плескачевським був звинувачений у організації за дорученням Г. П'ятакова і керівництві діяльністю контреволюційною троцькістською органі­зацією на Україні («український троцкістський центр»). 8.3.1937 засуджений колегією Верховного суду СРСР до розстрілу і того ж дня вирок було виконано. В грудні 1955 реабілітований. Відомим є «Лист без конверта» С. Єфремова до К., в якому український вчений звинуватив його у кривавих злочинах проти власного народу.

КОЧУБЕЇ - український козацько-старшинський рід 17-19 ст., ймовірно, татарського походження. В 1799 одна лінія роду К. отримала титул російських графів, а в 1831 - князів. Василь Леонтійович К. (1640 - 1708) - генеральний писар (1687-99), генеральний суддя (1699-1708). Належав до тієї частини української старшини, яка трималася орієнтації на Московську державу (див. В. Л. Кочубей). Василь Васильович К. (бл. 1680- 1743)-полковник полтавський(1727-43); Семен К. (1725 - 1779) - полковник ніжинський (з 1746), генеральний обозний (з 1751), фактичний керівник українського уряду за гетьмана К. Розумовського. Семен К. (бл. 1778 -1835) - полтавський губерніальний предводитель дворянства. В 1818 разом з І. Котляревським, В. Лукашевичем був членом заснованої в Полтаві масонської ложі «Любов до істини». Віктор Павлович К. (1768 - 1834) - російський державний діяч, граф (1799), князь (1831; див. В. П. Кочубей).

КОЧУБЕЙ ВАСИЛЬ ЛЕОНТІЙОВИЧ [1640 -14(25).7. (за ін. дан., 15(26).7.) 1708]-український державний діяч кін. 17 - поч. 18 ст. Був управителем Генеральної Військової Канцелярії за гетьмана І. Самойловича. В 1687-99 - генеральний писар, в 1699-1708 - генеральний суддя. В 1706-08 призначався наказним гетьманом. К. був лідером антигетьманської старшинської опозиції, яка виступила проти участі України в антитурецькій каоліції в кін. 17 ст. Відносини з гетьманом ще більше загострились внаслідок відносин І.Мазепи з його дочкою Мотрею (див. М. Кочубей). Восени 1707 К., дізнавшись про таємні переговори І. Мазепи з польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом XII, підтриманий полтавським полковником І. Іскрою та частиною слобожанської старшини, написав донос на гетьмана царю Петру І. Був заарештований у Вітебську, у царській похідній канцелярії, куди К. та І. Іскра приїхали з доносом. Петро І, не повіривши їх словам, віддав обох до суду. Підчас слідства К. і його спільники, зазнавши тортур, зреклися своїх звинувачень проти гетьмана. За наказом царя страчені разом з І. Іскрою біля с. Борщагівки (тепер село Погребищенського р-ну Вінницької обл.).

КОЧУБЕЙ     ВІКТОР     ПАВЛОВИЧ [11(22).11.1768-3(15).6.1834]-російський дипломат і державний діяч, граф (з 1799), князь (з 1831). В 1784-97 - перебував на дипломатичній службі в Швеції, Великобританії, Туреччині. З 1798 - віце-канцлер, а в 1801-02 - управляючий Колегії іноземних справ. У 1802-08 і 1819-23 -міністр внутрішніх справ. За правління Миколи І призначений головою Державної Ради і кабінету міністрів (з 1827).

КОЧУБЕЙ МОТРЯ (Кочубеївна; бл. 1688 - р. см. невід.)-дочка В. Кочубея. Батьки Мотрі К. не дали згоди на її шлюб з І. Мазепою, якому вона доводилася хрещеницею. Відносини Мотрі з І. Мазепою стали однією з причин ворожого ставлення В. Кочубея до гетьмана і були одним з мотивів викриття В. Кочубеем та І. Іскрою московському урядові справжніх планів І. Мазепи напередодні шведсько-українсько-московської кампанії 1708-09. У 1707 Мотря К. одружилася з генеральним суддею В. Чуйкевичем. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 Мотрю К. та її чоловіка було заслано до Сибіру. Дальша доля Мотрі невідома. Є згадка про те, що вона, повернувшись в Україну, пішла в монастир у с. Пушкарівка під Полтавою, де і провела останні роки життя. Збереглися листи К. до І. Мазепи. Історія кохання К. і І. Мазепи змальована у романі Б. Лепкого «Мазепа», поемі О. Пушкіна «Полтава», опері П. Чайковського «Мазепа» та картині І. Рєпіна «Мотря Кочубей".

КОШИЦЬ ОЛЕКСАНДР АНТОНОВИЧ (14.9.1875 - 21.9.1944) - визначний український хоровий диригент і композитор. Н. у с. Ромашки (тепер Миронівського р-ну Київської обл.) у сім"і священика. В 1901 закінчив Київську духовну академію. Після закінчення академії деякий час викладав у гімназіях Ставрополя і Тифліса. В 1903-05 збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень». У 1906-10 навчався в музично-драматичній школі М. Лисенка. Викладав співи у школах Києва, керував студентськими хорами у Київському ун-ті та ін. навчальних закладах міста. У 1912-16-хормейстр, пізніше диригент театру М. Садовського, в 1916-17 - диригент і головний хормейстер Київської опери. На поч. січня 1919 спільно з К.Стеценком організував у Києві за дорученням С. Петлюри (2.1.1919) Українську Республіканську Капелу (з 1920 - Український Республіканський Хор). У березні 1919 капела під керівництвом К. була відряджена українським урядом для пропаганди національного музичного мистецтва за кордон. Українська Республіканська Капела з величезним успіхом виступала майже в усіх країнах ЗахідноїЄвропи (Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Великобританії, Німеччині, Голландії та ін.) і Америки (США, Бразилії, Аргентині, Кубі). Репертуар капели складався з українських народних пісень в обробці К., М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценката ін. композиторів. З 1926 жив у США і Канаді. Займався педагогічною діяльністю. К. - автор мемуарів «Спогади» ( 1948) і «З піснею через світ» (1952). Помер і похований у Вінніпегу (Канада).

КОШОВА КАНЦЕЛЯРІЯ - адміністративна установа на Запорізькій Січі у І б-18 ст. Керівником К. к. був військовий писар, який займав високе становище серед січової старшини. Писарю підпорядковувався підписар та декілька канцеляристів різного рангу. Середйого обов'язків було ведення листування із урядами іноземних держав (Речі Посполитої, Московського царства, Кримського ханства та ін.), укладення розрахункових записів тощо, Писар К.к. відповідав за збереження документів, які знаходились у військовій скарбниці, що виконувала і функції архівосховища. К.к. окремого приміщення на Запорізькій Січі не мала, всі справи велися в курені, в якому проживав військовий писар. У 18 ст. крім головної К.к. існували також паланкові канцелярії.

КОШОВИЙ ОТАМАН (кошовий) - виборна службова особа в Запорізькій Січі (16-18 ст.), яка зосереджувала у своїх руках найвищу військову, адміністративну і судову владу. Очолював Кіш Запорізької Січі. К.о. до сер. 17 ст. часто називався гетьманом. Під час воєнних походів влада отамана була фактично необмеженою, але в мирний час найважливіші питання військового і політичного характеру виносив на розгляд ради старшин і військової ради. К.о. мав чітко визначені обов'язки: відкривати військові ради (коло), головувати на старшинських радах, вступати в дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляти військову здобич, прибутки від мит, узаконювати поділ пасовищ, земель і угідь для полювання і рибальства. К.о. затверджував обрану січовою радою кошову старшину - військового писаря, військового суд­дю, військового осавула, які були його найближчими радниками І помічниками. Призначав паланкову і наказну старшину, інколи й військових службовців - військового довбиша, військового товмача, військового кантаржія, військового гармаша та ін. К.о., виконуючи функції верховного судді, затверджував вироки, винесені кошовим суддею, в т. ч. і смертні, К.о. приймав духовних осіб з Києва і призначав священиків у січову і паланкові церкви. На час своєї відсутності призначав свого заступника - наказного отамана. Зовнішньою ознакою влади К. була залізна булава (іноді тростяна). В церкві ставав в окремому місці - бокуні (стасидії), різьбленій з дерева і пофарбованій у зелений колір. Обирався на козацькій раді строком на один рік, і тільки у виняткових випадках переобирався на наступний термін. Декілька раз ставали К.о. такі визначні українські військові діячі, як І.Сірко, К.Гордієнко, І.Малашевич, П.Калнишевський. Після закінчення строку перебування на посаді складав звіт про свою діяльність на військовій раді. К.о., не обраний на наступний рік, повертався у курінь, до якого був приписаний. Останнім кошовим Запорізької Січі був П. Калнишевський.

КРАВС АНТІН (23.11.1871 - 13.11.1945) -український та австрійський військовий діяч, генерал-чотар Української Галицької Армії. Німець за походженням. Н. у Бергометі на Буковині. В 1891 закінчив кадетську школу у Відні. Учасник Першої світової війни 1914-18. Командував 55 Бережанським полком австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в УГА, очолив військову групу «Хирів». Протягом березня 1919 група майора К. відзначилася в боях під час Вовчухівського наступу 1919. У серед, березня 1919 К. було призначено командиром Третього Корпусу УГА. На поч, серпня 1919 під час наступу українських армій на Київ було створено ударну Центральну армійську групу, командиром якої призначено К. У ході кровопролитних боїв з більшовицькими військами українські частини під командуванням К. зайняли Бердичів, Козятин, Фастів і 30.8. увійшли до Києва. В лютому 1920 К. очолив Третю Бригаду ЧУГА, а після з'єднання з Армією УНР, командував бригадою у складі Херсонської ди­візії. У вересні 1920 частини УГА під командуванням К., ведучи важкі бої з противником, прорва­лися до Чехо-Словаччини, де були роззброєні та інтерновані у таборі м.Ліберці. В 1924 К. повернувся до Відня, де і помер (за деякими дан., помер 1946 у Карлсбурзі під Віднем). Автор спогадів «За українську справу» (1937).

КРАВЧУК ЛЕОНІД МАКАРОВИЧ ( 10.1.1934) -відомий український політичний діяч, Президент України (1991-94). Н. у с. Великий Житин (тепер Рівненського р-ну Рівненської обл.). У 1949-53 навчався у Рівненському кооперативному технікумі. У 1958 закінчив економічний ф-тет Київського ун-ту. Був членом Комуністичної партії з 1958. Працював викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 - лектор, пізніше завідуючий відділом пропаганди і агітації Чернівецького обкому КПРС. Закінчив академію суспільних наук у Москві, кандидат економічних наук. З 1970 працював в апараті ЦК КП України. 31980 завідуючий відділом пропаганди і агітації. В жовтні 19.88 К. був призначений завідуючим ідеологічним відділом. З жовтня 1989 - секретар ЦК КП України з ідеології, кандидат у члени Політбюро компартії. З 24.7.1990 К. - голова Верховної Ради України. 1.12.1991 К. став першим всенародне обраним президентом України. В жовтні 1994 обраний головою культорологічної організації - Всеукраїнське братство «Тарасові джерела». З 1994 - депутат Верховної Ради України. В січні 1995 К. очолив Всеукраїнське об'єднання «Порозуміння», президент Фонду сприяння розвитку мистецтв України.

КРАЄВИЙ КОМІТЕТ ДЛЯ ОХОРОНИ РЕВОЛЮЦІЇ НА УКРАЇНІ - надзвичайний орган виконавчої  влади  в  Україні,  створений 25.10(7.11).1917 на закритому засіданні Малої Ради спільно з представниками Українського Генерального Військового Комітету, Всеукраїнської Ради робітничих депутатів та ін. організацій для захисту національно-демократичних завоювань в Україні. Комітет був підзвітний УЦР. При комітеті було створено штаб, який мав займатися питаннями організації відсічі контрреволюційним силам. До складу комітету увійшли М. Ткаченко, М.Порш, О. Севрюк, В. Затонський, С. Гольдельман, М. Рафес, Г. П'ятаков, С. Петлюра, І. Крайзберг, М. Зільберфарб, А. Ніковський, М. Ковалевський, М. Шаповал, Д. Пісоцькийтаін. 8.11.1917 комітет опублікував звернення «До громадян України», в якому повідомляв, що влада Комітету поширюється на всю територію України (у складі 9 українських губерній), закликав «зберігати спокій у краї та боронити завоювання революції». При комітеті було створено штаб, якиймав займатися питаннями організації відсічі контрреволюційним силам. До складу цього органу входили і більшовики, які, однак, після засудження УЦР жовтневого перевороту 1917 у Петрограді вийшли з комітету по охороні революції. 10.11.1917 діяльність комітету була припинена.

КРАЙОВА КОНСТИТУЦІЯ ДЛЯ ГАЛИЧИНИ 1850 - видана австрійським урядом з метою згладження національних суперечностей в краю, де поляки становили 45,9% населення, українці - 45,4%, євреї - 7,-1% та інші - 1,6%. К.к. для Г., порушуючи єдність краю, ділила його на три округи (Краківський, Львівський і Станіславівсь-кий), тобто, чисто польський, змішаний польсь­ко-український і чисто український. Очолював крайову адміністрацію намісник, якому підпо­рядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Крайове «представництво» за конституцією повинно було складатися з трьох сеймових курій: Львівська - 50 депутатів, Краківська - 58, Станіславська (тепер Івано-Франківська) - 42. Депутати обиралися прямими виборами на б років при наявності майнового цензу. Компетенція курій зводилася, головним чином, до питань господарського характеру, і їх рішення вимагали затвердження імператора. Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ (комітет) у складі 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодав­чим органом усіх трьох округів Галичини був Центральний виділ у складі S3 членів (15 членів Крайового комітету і по б депутатів від кожної курії). Компетенція Центрального виділу зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для всього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов'язовому порядку участь в їх засіданнях. Водночас з К.к. було опубліковано положення про вибори, яке регулювало порядок утворення виборчих округів, складання списків виборців, порядок голосування і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання та перевірку повноважень депутатів. К.к. для Г. так і не була введена в дію і офіційно скасована розпорядженням імператора від 21.12.1851. 

В. Кульчицький (Львів).

КРАСІВСЬКИЙ ЗІНОВІЙ (12.11.1929 -20.9.1991)-український громадсько-політичний діяч, правозахисник, поет. Н. у Витвиці на Івано-Франківщині. Депортований разом зі своїми батьками до Казахстану у 1947, втік і брав участь у повстанському русі. В 1949 заарештований і засуджений до 5 років ув'язнення і довічного заслання. В 1953 К. був звільнений і висланий до Караганди до своєї родини. Під час аварії на шахті був важко травмований і згодом отримав дозвіл на повернення в Україну. В 1957-62 навчався на філологічному ф-ті Львівського ун-ту. В 1964 став одним з співзасновників підпільного Українського Національного Фронту, співавтор його програмних документів «Тактика УНС», редактор журналу «Воля і Батьківщина». У 1967 К. разом з іншими членами УНС заарештовують і засуджують до тривалого терміну ув'язнення. За написання листів протесту та участь у голодівці з 1972 К. утримують у психіатричній лікарні Смоленська, пізніше - Львова і Бережниці. Після звільнення в 1978 К. знову активно включився в український правозахисний рух. У 1979 виступив одним із співзасновників Української Гельсінської Групи. В березні I960 був заарештований втретє і без суду ув'язнений. Звільнившись в 1985. К. брав участь у створенні нових суспільно-політичних рухів та політичних партій в Україні. Автор збірок поезій «Месник», «Невольницькі плачі», поеми «Тріумф сатани», історичного роману «Байда» та ін.

КРАСІЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1870 - 1946) -український військовий діяч, підполковник Української Галицької Армії. Учасник Першої світової війни 1914-18- майор жандармерії австрійської армії. В 1918 К. став організатором і командантом Польової жандармерії УГА, згодом - Державної жандармерії Західної Області Української Народної Республіки.

КРАСКОВСЬКИЙ ІВАН (1889 - р. см. невід.) -український державний діяч, історик. Білорус за походженням, Н. на Підпяшші. В роки Першої світової війни К. разом з Ф. Штейнгелем, А.В'язловим, Д. Дорошенком, А. Ніковським, Ф. Матушевським та ін. входив до складу Комітету Союзу Міст Південно-західного фронту, який надавав всебічну допомогу українському населенню Галичини і Буковини, окупованих російською армією (в т. ч. вів національно-просвітницьку діяльність). Був представником Союзу Міст, а з весни 1917 - губернським комісаром на Тернопільщині. В кін, 1917 - поч. 1918 - товариш генерального комісара Тернопільщини. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У кін. грудня 1917 - поч. 1918 - товариш генерального секретаря (згодом - народного міністра) внутрішніх справ В. Винниченка. В період Гетьманату працював у міністерстві за­кордонних справ Української Держави, а за Директорії УНР - товариш міністра закордонних справ, пізніше - посол УНР у Грузії. В 1920-х рр. повернувся до Білорусі, займався науковою і викладацькою діяльністю в університеті у Мінську. В 1930-х рр. репресований органами НКВС СРСР.

КРАСНИЙ ПІХНАС (1881 - 1939) - діяч єврейської громади в Україні. Н. на Київщині. Був одним з організаторів єврейських шкіл в Україні. Належавдо Єврейської Народної Партії (Фолькс Партай), входив до її керівних органів. З квітня 1919 К. - міністр з єврейських справ в урядах Б. Мартоса та Іс. Мазепи. Разом з іншими членами уряду УНР видавав численні звернення, спрямовані проти погромів мирного єврейського населення. В 1920 К. був членом Комісії по виробленню Конституції УНР (створена ЗО. 8.1920) та комісії, яка підготувала Закон «Про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» (затверджений 12.II.1920). Розстріляний у Києві.

КРАСОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1891 - 1921) -український політичний діяч. У 1917 - член Київського губернського виконавчого комітету; в 1919 - помічник державного інспектора армії УНР В. Кедровського. В жовтні 1919 - висланий українським урядом до Москви для переговорів з Раднаркомом про спільну боротьбу проти денікінців. У 1920-21 брав участь у повстанському русі проти більшовицького окупаційного режиму. Загинув в одному з боїв.

КРАСОВСЬКИЙ ПЕТРО (рр. н. І см. невід.) -український архітектор другої пол. 16 ст. Працював у Західній Україні, головним чином у Львові. Збудував у місті дзвіниці Вірменського собору (1570), т. зв. Чорну кам'яницю (1577), каплицю Трьох святителів (1578).

КРАСОВСЬКІ ІВАН (1550 після 1619) та ДМИТРО (р. н. невід. - п. після 1614) - керівники (старійшини) Львівського Успенського братства у 80-х рр. 16 ст. - 10-х рр. 17 ст. Родом корінні львів'яни, сини члена братства 40-50-х рр. 16 ст. Дем'яна К., вихідця з Володимира-Волинського. На поч. 80-х рр. 16 ст. стали членами львівського братства і з реформою 1586 поряд з братами Рогатинцями активно втілювали реформаторські ідеї в діяльність Успенського братства, перетворюючи його в центр культурної, освітньої, національної роботи українців. З 1586 К. неодноразово ставали старійшинами Львівського братства. Івана К. разом з Юрієм Рогатинцем вважають ймовірним автором статутів братства та братської школи. За активну реформаторську працю в братстві К. зазнали переслідувань не тільки польської міської влади, але й місцевого Львівського єпископа Г. Балабана. За намовою останнього Іван К. у 1589 навіть був підданий церковному відлученню - анафемі, яке було зняте константинопольським єпископом Єремією. Після прийняття унії брати К. стали на бік її противників, протидіяли її впровадженню. Брати К. підтримували зв'язки з «некоронованим королем» України-Руси князем К. Острозьким, неодноразово бували в Острозі. Іван К. разом з Андрієм Білдагою написав у 1609 «Інструкцію» послам братства на сейм Речі Посполитої та проект промови до польського короля («Ля-мент»), де активно задекларовано захист національних, культурних, релігійних та політичних інтересів українців. 

М. Капраль (Львів).

КРАТ МИХАЙЛО (6.8.1892 - 8.8.1979) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у Гадячі (тепер Полтавська обл.). Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. У добу Директори УНР - старшина Армії УНР, з серпня 1919 - командир 8-го Чорноморського полку З-ї Залізничної, дивізії. Особливо відзначився на поч. жовтня 1919 в районі Бершаді, де вщент розгромив Білостоцький полк 5-ї офіцерської денікінської дивізії та полонив близько 600 його старшин і рядових. Під час Першого Зимового походу очолював штаб Запорізької дивізії (див. Зимові походи Арміі УНР 1919-20 і 1921). Влітку і восени 1920 -заступник командира Окремого кінно-огірського дивізюну О. Алмазова в боях на більшовицькому фронті. У листопаді був інтернований у Польщі і в складі дивізіону перебував у таборі на Лобзові (передмістя Кракова) та у с. Броновіце. Один з організаторів та учасників відомого параду «Алмазівців» на Великдень 1923. Навесні 1945 був близьким помічником генерала П. Шандрука в організації Української Національної Армії. По капітуляції Німеччини - організатор табору українських старшин в м. Шпітталь над Дравою, а після його переведення до Беллярії-Ріміні в Італію призначений командантом табору. Завдяки його зусиллям у таборі діяли укра­їнські культурно-освітні заклади: театр, гімназія, хор, художні майстерні, а також спортивний клуб. Після 1950 українським воякам дозволено покинути тобори. К. став автором мемуарів, з генералом О. Вишнівським видали історію 3-ї Залізної дивізії УНР. Помер у Детройті (США). 

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

КРЕВЕЦЬКИЙ ІВАН ІВАНОВИЧ (14.10.1883-27.6.1940) - український історик, бібліотекар і журналіст, дійсн. чл. НТШ (з 1907). Н, в Іванівцях Жидачівського повіту в Галичині. Закінчив Львівський ун-тет. З 1909 по 1937 - головний бібліотекар Бібліотеки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Був редактором часописів «Наша школа» (1909-12), «Республіка» (1918-19), «Стара Україна» (1924-25), керівником наукового семінару зукраїнської військової історії у Львівському (таємному) Українському Університеті (1921-25). Учень М. Грушевського. Згодом належав до т.зв. державницького напряму української історіографії. Автор багатьох праць, переважно з історії Галичини у складі Австрійської імперії кін. 18 - поч. 20 ст., особливо періоду революції 1848-49. Головні з них: «Аграрні страйки і бойкоти у Східній Галичині в 1848-49 рр.» (1906), «Справа поділу Галичини в рр.1846-1850» (1910), «Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограничу в 1848-49 рр.» (1905), «Батальйон руських гірських стрільців. 1848-1850» (1912), «Проби організовання руських національних гвардій в Галичині 1848-1849» (1913). Його праці побудовані на великому джерелознавчому матеріалі, принесли автору заслужене визнання першого українського військового історика в Західній Україні. К. був автором також ряду публікацій з історії Наддніпрянської України 17-18 ст., численних есе, історико-публіцистичних нарисів, досліджень з історії української науки, бібліотекознавства і бібліографії, преси, мемуаристики, історіографії. Як керівник Бібліотеки НТШ К. вів листування з багатьма діячами української науки і культури, залишивши після себе багату епістолярію. Під його керівництвом бібліотека напередодні Другої світової війни 1939-45 була найповнішою книгозбірнею українських книг, ча­сописів та інших друків, а також книжок про Україну іноземними мовами (нараховувала до ЗОО тис, томів книг і рукописів). 

Ф. Стеблій (Львів).

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 - угода, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14.8.1385 ум. Крево (Литва). Передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. За умовою К.у. Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись Великим князем Литовським. Литва зберегла незалежність, але зазнавала значно посиленного в ній польського впливу. Виконуючи умови К.у., в 1385 Ягайло разом з усіма підданими прийняв католицтво. Основною метою К.у. було об'єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордену і приєднання до Польщі частини українських земель, які перебували у складі Великого князівства Литовського. Проти К.у. виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Витовтом, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. також Городельська унія 1413).

КРЕЙЦЕР - австрійська розмінна грошова одиниця, що була в обігу на грошовому ринку західноукраїнських земель у другій половині 18-19 ст. Була запроваджена у Галичині після 1772, а на Буковині після 1774. До 1857 1 К. був 1/60 гульдена (флорина), а в 1857-1892 складавмонети номінальною вартістю 5/10, І, 4, 5, 10, 20 К. (у 1857-1892). Під час грошової реформи 1892 К. було вилучено з обігу і заміщено на нову розмінну одиницю геллер, що дорівнював 1/2 К.

КРЕМПСЬКИЙ (рр. н. і см. невід.) - козацький гетьман (1596). Будучи козацьким полковником, брав участь у Наливайка повстанні 1594-96. У кін.травня 1596 К. після смерті Г. Лободи у козацькому таборі в урочищі Солониця було обрано гетьманом. Під час розгрому польськими військами під командуванням С. Жолкевського повстанського табору, К. на чолі козацького загону (1500 чол.) зумів прорвати вороже оточення і відступити на Запоріжжя.

«КРЕСИ» - назва військових осадна українсь­их землях (Поділля і Київщина) під польською владою, що засновувались на сх, і пд.-сх. погра-иччі Речі Посполитої для охорони і захисту від татарських нападів. З початку цей термін використовувася для окреслення пограничних земель Польщі на сході («креси всходнє»), а потім і всіх пограничних земель («креси заходнє», «креси полудньове» тощо). 

Л. Зашкільняк (Львів).

КРЕХОВЕЦЬКИЙ-ДЕМКОВИЧ ІВАН (рр. н. і см. невід.)-український військовий і державний діяч 50-70-х рр. 17 ст., визначний дипломат, один з найближчих сподвижників Б.Хмельницького, генеральний суддя. Н. у с. Крехівці у Галичині. До поч. національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648-57 - поручник панцирної хоругви і поборця жидачівський. 3 1648 - писар Корсунського полку, згодом -наказний полковник ніжинський. У січні 1650 за дорученням Б. Хмельницького вів дипломатичні переговори у Варшаві з польським урядом, якому привіз козацький реєстр, складений за умовами Зборівського договору 1649. У вересні 1654 і червні 1655 К.-Д. очолював українське посольство до семигородського князя Юрія ІІ Ракочія. В кін. 1656 був призначений радником А. Ждановича, командуючого 20-тисячним козацьким корпусом, який спільно з військами Юрія II Ракоція вів воєнні дії на території Речі Посполитої. Був одним з тих далекоглядних українських політиків, які підготовляли союз зі Швецією (див. Корсунський договір 1657). З 1658 - корсунський полковник. В 1664 К.-Д. разом з козацькою старшиною протестував проти підступного вбивства І. Виговського. 4.4.1665 К.-Д., бувши генеральним суддею у гетьмана П.Тетері, разом з генеральним обозним Т. Носачем і корсунським полковником Я. Улеським був захоплений у московський полон і засланий'до Москви. Бл. 1668 був звільнений і повернувся в Україну, але участі у державному житті Гетьманщини більше не брав.

КРЕЧЕТНІКОВ МИХАЙЛО (1729-20.5.1793)-російський військовий і державний діяч, генерал. Учасник російсько-турецької війни 1768-74. Командував російськими військами під час придушення в 1768 українського національно-визвольного повстання на Правобережжі - Коліївщини. В 1790 К. був призначенний замість П.Рум'янцева генерал-губернатором Малоросії. В 1792 очолював російські військові з'єднання, які на заклик Тарговицької конфедерації 1792 окупували Польщу. В 1793 був призначений генерал-губернатором правобережних українських земель, які увійшли до складу Російської імперії за другим поділом Польщі (1793).

КРИВЕЦЬКИЙ МИХАЙЛО (р. н. невід. - п. 1929) - український політичний і державний діяч. За освітою - економіст. Член Української Партії Соціалістів-Самостійників. У 1917-19 - радник міністерства фінансів УНР, керуючий відділом Державної Скарбниці, директор Державного Банку УНР. У лютому-квітні 1919 в період Директорії УНР - міністр фінансів в уряді С. Остапенка. Змушений емігрувати. В еміграції жив у Австрії і Франції, де і помер. Підпис К. стоїть на перщих українських грошах періоду УНР.

КРИВОНІС МАКСИМ (Перебийніс, Вільшанський; р. н. невід. - п. листопад 1648) - визначний український полководець, герой національно-визвольної війни українського народу 1648-57, черкаський полковник. Найімовірніше, народився у с. Вільшаній на Черкащині (тепер село Ґородищенського р-ну Черкаської обл.). За ін. даними, був міщанином з Острога чи Могилева-Подільського. В 30-40-х рр. 17ст. перебував на Запоріжжі, де прославився у козацьких походах проти турків і татар. Є відомості, що деякий час перебував на службі у французькій армії. Наприкінці 1647 підтримав повстання на Запорізькій Січі, і незабаром став одним з найближчих сподвижників Б. Хмельницького. На поч. національ­новизвольної війни очолив Черкаський полк. Керував козацькими загонами у всіх битвах української армії під проводом Б. Хмельницького в 1648. У травні 1648 очолив козацьку кінноту, яка відіграла вирішальну роль у розгромі польської армії у Корсунській битві 1648. Відзначився під час розгортання національно-визвольного руху проти польських загарбників по всій Україні. В червні 1648 К., виконуючи наказ Б.Хмельницького, керував повстанськими загонами на Поділлі і Брацлавщині, в ході якого повстанці визволили значну частину Правобережної України, зокрема, Тульчин, Вінницю, Умань і Брацлав. К. розгромив у боях під Немировом, Махнівкою і Староконстантиновом надвірні хоругви польських магнатів Я. Вишневецького і В. Заславського, які вдерлися на Брацлавщину і жорстоко розправилися з українським населенням. У липні 1648 козаки під командуванням К. здобули Бердичів, Меджибіж, Бар та ін. міста. Після розгрому польської армії в Пилявецькій битві 1648, К. організував переслідування відступаючого ворога. В серед, вересня К. був тяжко поранений у боях з найманими німецькими частинами під Староконстантиновом (25 км від Пилявців), Не одужавши від поранен­ня, взяв участь у поході української армії у Галичину. Козацькі частини під проводом К. 5.10.1648 здобули штурмом Високий Замок -найголовніше укріплення Львова. Помер К. в серед, листопада 1648 від чуми, яка спалахнула в українській армії під час облоги Замостя.

КРИМ (з 1991 - Республіка Крим, автономія в складі України) - адміністративно-територіальна частина України, що знаходиться на території Кримського п-ова. Знаходиться між 46015 і 44023 північної широти, омивається водами Чорного та Азовського морів. На півночі Кримський півострів з'єднується із східноєвропейською рівниною Перекопським перешийком, ширина якого 8 км. Від Таманського півострова (Кавказ) Крим відділений Керченською протокою (4-15 км). Довжина півострова з півночі на південь сягає 200 км, а з заходу на схід - 320 км. Загальна площа 25881 км. За переписом населення 1989 - 2,4 млн. чол. Столиця республіки -м. Сімферополь. За рельєфом Кримський півострів поділяється на 3 зони: І) гірську (Кримські гори), 2) степову (північний і середній Крим), З) горбисту (Керченський півострів). Вздовж південного підніжжя Кримських гір простягається неширока (2-8 км) зона південного узбережжя Криму з специфічним кліматом, наближеним до середземноморського. Найвища вершина Кримських гір - Ромен-кош (1543 м). Корисні копалини: залізні руди, солі, лікувальні грязі, мінеральні джерела. Грунти чорноземні, гірсько-лісові, гірсько-лучні. Кліматичні умови неоднорідні: на півночі у степовій зоні - помірно жаркий, на Керченському півострові - засушливий. Головні ріки: Чорна, Бельбек, Альма, Сангир та ін. Озера - Сакське, Сасик, Кигське та ін. Землі Кримського півострова, з огляду на своє географічне розміщення, одними з перших на Україні були зоною розселення людини.

    Найдавніші археологічні знахідки датуються епохою середнього палеоліту (бл. 100 тис. років тому) і виявлені у печерах Кіїк-Коба та ін. Першим відомим за назвою населенням Криму були кіммерійці, що з'явилися 1500 до н. е. Це були скотарські племена іранського походження, У І тис. до н.е. в гірській частині К. проживали племена таврів. В 7 ст. до н. е. степова частина Криму була завойована скіфами, які створили тут державу з столицею у м. Неаполь-Скіфський. Проіснувала вона до III ст. н.е. З 7-6 ст. до н. е. на морському узбережжі К. виникають грецькі колонії. Найбільш важливими серед них були Херсонес (неподалік від нинішнього м.Севастополя), Феодосія, Керкенітидата ін. Частина цих міст держав були об'єднані у Боспорське царство, столицею якого було м. Пантікапей (нині Керч). Політичний і економічний вплив грецьких колоній на райони степового К. був особливо відчутним у 4-2 ст. до н. е. В цей час було освоєно західну частину кримських степів і торгівля хлібом стала основою економіки Херсонесу та інших поселень. У серед. І ст. до н. е. К. попав під вплив понтійського царя Мітрідата VI Евпатора, а згодом під владу Риму, Тут до 3 ст. перебували римські гарнізони, а Херсонес був базою військового флоту.

    З 2 ст. н.е. територія півострова зазнає навали кочових народів. Спочатку це були готи, які встановили своє панування над степовими районами і навіть над деякими приморськими містами. Згодом, в кінці 4 ст., їх витіснили гунни. Гунни знищили Скіфське і Боспорське царство, а частину готів відтіснили в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця 15 ст. У 5 ст. значна частина К. потрапила під вплив Візантійської імперії, а згодом, у 6-8 ст. тут панували хозари, які інколи володіли навіть Херсонесом. З серед. II ст. в К. починається панування половців, які оволоділи східним узбережжям п-ова. Приморський К. після перерви у 4-5 ст. потрапив під владу Візантії, яка зберігає тут свої впливи до 13 ст. Головними опорними пунктами візантійців були міста Херсонес, Пантікапей (Керч) та Сугдея, укріплення яких були збудовані або відновлені в роки правління імператора Юстиніана І (527-565). Починаючи з б ст. кримські землі були об'єктом зацікавлення і слов'янських племен. Тут виникали слов'янські поселення, звідси на Русь поширювалося християнство. Київські князі Ігор та Святослав Ігорович намагалися оволодіти К., а Володимир Святославы здійснив сюди збройний похід, який закінчився здобуттям Корсуня (Херсонеса) у 988. У східній частині Кримського п-ова протягом 10-12 ст. існувало Тмутараканське князівство, яке було частиною Київської держави. Після здобуття Константинополя хрестоносцями у 1204 Візантія втратила свої впливи на п-ві. Згодом К. став об'єктом експансії венеціанців, а згодом -генуезців. Основним торговим портом стала Кафа (тепер Феодосія), У 13-15 ст. приморський і гірський К. був генуезькою колонією, яка носила назву Газарії. В цей час, після падіння вірменської середньовічної держави, сюди переселяються вірмени (14 ст.), а дещо раніше -євреї (ІЗст.). Здобуття турками Константинополя у 1453 відрізало генуезькі колонії від метрополії, що стало однією з причин їх занепаду. У 1475 після тривалої облоги турки здобули Кафу, а згодом і весь приморський К., після чого зіткнулися з татарами, які панували у степовому К. з 1239 і були улусом Золотої Орди.

    Вперше кримські татари здійснили спробу відірватися від неї при хані Ногаї, але після його загибелі (бл. 1290) знову були підкорені золотоординцями. Татари поділялися на племена, коліна та роди. На чолі племен стояли б старших родин («беки», «беї», Ширіни, Барини, Аргини, Яшлови, Мансури та Сафлеути, кожна з яких володіла значною частиною степу і саме вони складали верхівку феодальної драбини, їх васалами були старшини колін та окремих родів. Татари перейшли до кочового скотарства, а також займалися землеробством і ремеслом.

    Під час боротьби за відокремлення від Золотої Орди висунулася династія Гіреїв, перший представник якої Хаджі-Гірей у 1425 створив незалежне Кримське ханство, а у 1432 переніс столицю до Бахчисараю. Незабаром після завоювання турками південного берега Криму, хан Менглі-Гірей у 1478 визнав васальну залежність від султана. Династія Гіреїв правила до 1783. К. під владою Османської імперії користувався значною автономією. К. татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном III Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди у 1482 пограбували Київ. Впродовж 16-17 ст. Кримське ханство майже щорічно здійснювало грабіжницькі напади на Україну, плюндруючи села і міста, забираючи місцеве населення у полон (ясир) та продаючи його на невільничих ринках. На захист українського населення виступило українське козацтво, яке з поч. 17 ст. стали здійснювати походи на К. У 1616 козацькі війська під проводом гетьмана П. Сагайдачного захопили Перекоп і Кафу, Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичні союзи з Україною. Після заключення миру, 24.12. 1624 татарський хан уклав угоду з гетьманом М. Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли хану Шагін-Гірею знищити турецький флот. Однак після перемоги протурецької фракції та смерті М. Дорошенка у 1628 козаки змушені були залишити К. У 1648 гетьман Б. Хмельницький заключив угоду з ханом Іслам-Гіреєм III, і татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками у Корсунській битві 1648 і Зборівській битві 1649. Однак, побоюючись зміцнення України, і, будучи зацікавленим у тривалій війні та взаємному виснаженні України й Речі Посполитої, хан Іслам-Гірей III зраджував Б. Хмельницького у Зборівській битві 1649, Берестецькій битві 1651 і Жванецькій облозі 1653. Це примусило Б. Хмельницького шукати нових союзників І послужило однією з причин укладення Переяславської угоди 1654. Гетьман І. Виговський відновив союз з кримським ханом, і в 1659 кримсько-татарські загони взяли участь у Конотопській битві 1659. Гетьман П. Дорошенко підтримував добрі стосунки з Кримським ханством, тоді як запорізькі козаки під проводом І. Сірка продовжували здійснювати походи на К. Ситуація знову змінилася після заключения «Вічного миру» 1686. У 1692 Петрик Іваненко уклав угоду проти Московії та Польщі з ханом Селім-Гіреєм, який визнав його гетьманом України. В 1711 гетьман П. Орлик заключив договір з кримським ханом Девлет-Гіреем II проти Московії. Проте замість обіцяної допомоги татари в 1711-1714 здійснили кілька походів на Правобережну та Слобідську Україну. Це була остання спроба українсько-татарського союзу. З другої пол. 17 ст. ханство занепало і остаточно втратило свою незалежність внаслідок російсько-турецьких воєн. У 1687-89 відбувся невдалий похід російських та українських військ у К. (див. Кримські походи -1687 і 1689). Вперше російські війська вступили у К. під час російсько-турецької війни 1736-39 (див, Кримські походи 1736-39). Однактурецький протекторат протягом тривалого часу був перешкодою на шляху загарбання п-ва Російською імперією. Під час російсько-турецької війни 1768-74 в 1771 ро­сійські війська на чолі з князем В. Долгоруким оволоділи всією територією ханства. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 К. було оголошено незалежним відТуреччини. Росія отримала частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнікале, Кінбурн та Азов і фактично встановила свій контроль над ханством. 9.4. 1783 підтиском уряду Катерини II останній хан Шагін-Гірей зрікся престолу, і К. було включено до складу Російської імперії. Спочатку його було приєднано до Новоросійського краю, а згодом, у 1802 виділено в окрему Таврійську губернію з центром у м.Сімферополі. Використовуючи вигідне стратегічне становище К., царський уряд прийняв рішення про заснування м.Севастополя і перетворення його в основну базу Чорноморського флоту.

    Захопивши К., Росія проводила політику, спрямовану на позбавлення татарського населення кращих земель, які роздавалися представникам російського дворянства. Це спричинило масову еміграцію кримських татар до Туреччини, особливо, в роки Кримської війни 1853-56 та безпосередньо після її закінчення. За різними оцінка­ми, у Туреччині нині проживає від 2 до 5 млн. кримських татар. Тільки у 1870-х рр. політика царського уряду щодо татар була дещо пом'якшена. За переписом 1897, татари становили 34%, а у 1921 - 26% населення К. Впродовж 19 ст. царський уряд проводив політику колонізації К. за рахунок вихідців з інших країн. Так, до серед, століття сюди на постійне місце проживання переїхало понад 10 тис. німців, понад 15 тис. болгар, кількасот родин італійців тощо. Водночас було виселено частину кримських вірмен та євреїв. Проте найбільш потужним був потік переселенців з України та Росії. У 1897 українці й росіяни становили 45%, німці - 5,8%, євреї - 5,3%, греки - 3,1%, караїми і болгари -по 1%.

    Наприкінці 19 ст. розпочалося національне відродження кримських татар. Їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримсько­татарське суспільство й інтегрувати його з іншими тюркськими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримсько-татарську літературну мову та діяло бл. 350 шкіл. Однак, після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримсько-татарських лідерів утворило в 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в К. сформувалися основні 4 політичні течії: І) російська, прихильників дальшого перебування К. в складі Росії; 2) кримсько-татарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; З) українська, яка прагнула включити К. до складу України; 4) більшовицька. 25.3.1917 відбувся Перший Всекримський Мусульманський З'їзд, на якому було обрано мусульманський виконавчий комітет і його голову муфтія Чембіджана Чембеєва, що згодом став лідером кримсько­татарського національного руху. У липні 1917 виникла політична партія Міллі Фірка, яка відстоювала інтереси кримських татар і виступала за утворення незалежної кримсько-татарської держави. Ця політична організація відіграла ключову роль у створенні й роботі кримсько-татарського парламенту - Курултаю. Засідаючи у Бахчисараї в грудні 1917 - січні 1918, вищий законодавчий орган ухвалив «Кримсько-татарські основні закони» та обрав національний уряд -Директорію, у складі 5 осіб на чолі з Чембеєвим (Челебі Чігановим). У листопаді 1917 у результаті виборів були утворені Кримські губернські збори, у складі яких домінували російські есери (Міліі Фірка одержала 31%). У грудні 1917 більшовики утворили Кримську Раду, основною опорою якої були севастопольські моряки, що в січні 1918 встановили свою владу над К. Однак вже в кінці 1917 влада в Криму перейшла до рук більшовиків, які проголосили у березні 1918 утворення республіки Тавриди.

    Після утворення Української Народної Республіки К. до її складу, згідно з III Універсалом Центральної Ради, не було включено. Але у квітні 1918 українські війська під командуванням полковника П.Болбочана витіснили більшовиків з Криму і здобули Сімферополь та Бахчисарай. Проте під тиском німецького командування українські частини змушені були залишити К., що призвело до втрати Чорноморського флоту, на кораблях якого вже було піднято державні прапори УНР. Захопивши К., німці встановили тут окупаційний режим на чолі з генералом Кошем. формально цивільне управління п-вом було передано Кримському крайовому уряду, який очолював генерал С. Сулькевич. Кримський уряд вів ворожу політику щодо України, що спричинило митну війну. Параліч економіки п-ова, викликаний запроваджненням гетьманським урядом блокади, примусив уряд С. Сулькевича піти на переговори з Києвом. У жовтні 1918 було укладено прелімінарну угоду, на підставі якої К. мав входити до складу України, діставши внутрішню автономію - власний парламент, територіальні військові формування та адміністрацію. Падіння влади гетьмана П. Скоропадського поклало край планам об'єднання К. з Україною. У листопаді 1918 закінчилася німецька окупація К., влада тут перейшла до рук уряду, на чолі якого був С. Крит. Його підтримували денікінці та війська країн Антанти, які висадилися на території п-ова. Протевжеуквітні 1919 тут знову встановився більшовицький режим і 6.5. К. було проголошено Соціалістичною Радянською Республікою, яка вже у червні того ж року була ліквідована денікінцями, З квітня 1920 К. став базою врангелівців. У листопаді 1920 К. втретє окупували більшовики, і 18.10.1921 В. Ленін підписав декрет про утворення «Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як частини РСФРР в межах Кримського півострова». Державними мовами проголошувалися російська та кримсько-татарська.

    У 1920-х рр. проводилася політика «татаризації» К. Під проводом кримсько-татарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова у 1923-1928 розвинулася сітка культурно-освітніх установ. Кінець політиці «татаризації» був покладений масовими репресіями серед місцевої політичної та культурної еліти ідепортації 35-40тис. кримських татар. Тисячі татар загинули під час колективізації і голоду. В 1938 татарська мова була переведена насильно на кириличний алфавіт. Всі рештки автономії К. були ліквідовані.

    В роки Другої світової війни 1939-45 К. з осені 1941 до травня 1944 був окупований німецько-фашистськими військами. В 1941 радянська влада депортувала 45-50 тис. німців. Після звільнення п-ова від гітлерівців за рішенням Москви 18-20.5.1944 більше 188 тис. татар у покарання за ніби то колаборацію з німецьким режимом були вивезені на спецпоселення до Казахстану та Середньої Азії. За різними оцінками,загинуло від 42,5 до 50% татар.вивезених під час депортації, та у перші роки життя на поселеннях. У червні 1944 з К. були депортовані 20тис. місцевих греків, 20 тис, вірменів і 17 тис. болгар. Депортація була одним із засобів «детатаризації» К. (іншими засобами були знищення культурних та історичних пам'яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок «Советский», «Первомайск», «Красногвардейск») та заселення його вихідцями з Росії, Білорусії та України. За післявоєнний період чисельність населення у К. збільшилася майже у 10 разів.

    30.6.1945 Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19.2.1954 Президія Верховної Ради СРСР на відзнаку 300-річчя «возз'єднання» України з Росією та враховуючи спільність економіки, територіальну близькість тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Україною затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та ін. народів К. Центральним моментом у передачі К. було виз­нання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні Радянського Союзу. У післявоєнні роки К. перетворився в улюблене місце відпочинку для партійної й державної еліти СРСР та країн соціалістичного блоку; сюди переселялися разом зі своїми сім'ями після виходу на пенсію колишні партійні, державні і військові діячі. Офіційна радянська історіографія витворила міф про К. як про місце російської військової слави, підкреслюючи досягнення російської зброї у Севастопольській битві 1854-55 та оборони Севастополя від німецьких військ у 1942. Натомість кримські татари зображувалися як відсталий народ скотарів і військових грабіжників, народ без власної історії, який співробітничав з ворогами слов'янських народів - Турецькою імперією і фашистською Німеччиною.

    На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. У 1956 їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. У 1960-х рр. оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських органів з вимогою дозволити повернутися до К.), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі М. Джамільовим). У 1966-67 кримські татари організували демонстрації у Москві, у результаті яких голова КДБ Ю. Андропов у липні 1967 змушений був зустрітися з кримсько-татарськими лідерами. У вересні 1967 з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. В 1967 100 тис. кримських татар спробували повернутися до К., але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушені були повернутися на місця попереднього проживан­ня. У 1970-80-х рр. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) та російськими (А.Сахаровим та ін.) дисидентами.

    Згідно з даними перепису 1989, у СРСР нараховувалося 272 тис. (за неофіційними даними, 400-500 тис.) кримських татар. З них лише 28 тис. проживало у К. У 1987-89 відновився рух кримських татар за повернення до К. У 1989 виникла Організація кримського татарського руху. Її політичні вимоги: повернення на батьківщину; відновлення автономії К.; відродження історії та культури. У листопаді 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993 у К. повернулося 260 тис. чол. Наприкінці червня 1991 у Сімферополі було скликано другий (після 1917) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М, Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національного суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступає проти приєднання К. до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національного руху 1989-1990 та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення К., яке нараховує бл. 1,6 млн. чол. та тяжіє до Москви. У січні 1991 місцева партійна і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу К. 12.2.1991 було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.

    Під час невдалого військового перевороту 19-21.8.1991 місцеві партійні і державні органи підтримали змовників. Хоча під час референдуму 1.12.1991 54% населення К. підтримало незалежність України, російськомовне населення прагне до повної або часткової ізоляції К. від Української держави. Утворений у серпні 1991 Республіканський рух К. на чолі з Ю. Мешковим виступає за приєднання К. до Росії. 5.5.1992 Верховна рада К. прийняла акт про незалежність Республіки К., однак це рішення було відмінено Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992 місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації укра­їнських та кримсько-татарських національних вимог. Курултай та Верховна Рада К. діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які привели до нової екскалації напруги у міжнаціональних стосунках. 600 тис. українського населення К., значною мірою зрусифіковане й політичне розрізнене (найбільше політичне об'єднання - Український громадянський конгрес К.), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994 Ю. Мешков у результаті виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних вбивств, став президентом Республіки К. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала політичний компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента та прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як в К., так і в усій Україні та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17.3.1995 відмінила дію Конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президенства у К. 

Я. Грицак, Р. Шуст (Львів)