ЛИПА ІВАН - (літ. псевд. Петро Шелест, Іван Степовик та ін.; 24.2.1865 - 13.11.1923) - відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар. Н. у Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 вступив на медичний ф-тет Харківського ун-ту. В 1891 (за ін. дан., 1892) з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 товариство було розгромлене, а Л. заарештований. Після тринадцятимісячного ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. В 1902-18 жив у Одесі, займався лікарською практикою. В 1904-05 побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі. Організував видавництво “Одеська літературна спілка”, з 1905 видавав альманах “Багаття” (разом з дружиною), часто друкувався в українських періодичних виданнях “Діло”, “Народ”, “Правда”, “Буковина”, “Зоря”, “Літературний Науковий Вісник”, “Українська Хата” та ін. Тісно співпрацював з одеською “Просвітою” і Одеським Літературним Товариством. В 1917 призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво “Народній Стяг”. Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу ЦК партії. У період Директорії УНР - керуючий управлінням культури і віровизнання в урядах В. Чехівського, С. Остапенка, Б. Мартоса. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща). Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі 1920-48.31922 жив у Винниках біля Львова, працював лікарем. Помер і похований у Винниках.

ЛИПА ЮРІЙ (5.5.1900 - 20.8.1944) - відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист і лікар, один з визначних ідеологів українського націоналізму. Н. у Одесі. Син І. Липи. Здобув гімназійну освіту. В 1917 вступив добровольцем до Куреня морської піхоти Армії Української Народної Республіки. З літа 1919 навчався на юридичному ф-ті Кам'янець-Подільського ун-ту. З осені 1920 змушений разом з батьком емігрувати до Польщі, де жив у Познані, Львові і Варшаві. В 1920-х рр. брав участь у діяльності Союзу Української Молоді, організував літературне об'єднання “Сонцес-віт”. У 1929 закінчив медичний ф-тет Познанського ун-ту, пізніше стажувався в Лондонському ун-ті. Вивчав політичні та економічні дисципліни у Варшавській школі політичних наук. З поч. 1930-х рр. займався лікарською практикою у Варшаві. Л., будучи активним учасником українського громадсько-політичного життя, проводив організаційно-політичну роботу серед українських студентів, брав участь у створенні науково-аналітичних і видавничих структур близьких до націоналістичних організацій. З поч. 1930-х Л. плідно займався літературно-публіцистичною діяльністю. Разом з Є. Маланчуком утворив літературну групу “Танк”, друкувався в численних періодичних виданнях. Під час гітлерівської окупації Польщі жив у Варшаві. Після переїзду влітку 1943 до Яворова (тепер Львівська обл.) став одним з активних учасників українського руху Опору. Працюючи як лікар, Л. організував підпільні курси по підготовці медичних кадрів для Української Повстанської Армії, готував тексти листівок та відозв до населення і німецьких солдат. З липня 1944 - інструктор першої Старшинської школи УПА в Карпатах. Увійшов до складу Української Головної Визвольної Ради. 19.8.1944 захоплений підрозділом НКВС і 20.8.1944 закатований у с. Шугові на Яворівщині. Перші літературні спроби Л. відносяться до 1919. З часом з'являються поетичні збірки: “Світлість” (1925), “Суворість” (1931), “Вірую” (1938). З прозовихт ворів найбільш відомі роман “Козаки в Московії”(1931), збірка новел “Нотатник” (1936-37), збірник літературознавчих есеїв “Бій за українську літературу” (1935), лікарські праці “Фітотерапія” (1933) і “Ліки під ногами” (1943). Найбільш відомими в творчій спадщині Л. є публіцистичні праці, присвячені суспільно-політичній тематиці - “Українська доба” (1936), “Призначення України” (1938), “Чорноморська доктрина” (1940, 1942, 1947), “Розподіл Росії” (1941,1954). та ін.

ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ КАЗИМИРОВИЧ (5.4.1882 - 14,6.1931) - видатний український історик, громадсько-політичний діяч, філософ і публіцист, дійсн. чл. Наукового Товариства ім.Т.Шевченка (з 1914), ідеолог українського консерватизму. Н, у Затурцях Володимир-Волинського повіту на Волині у польській шляхетській родині. Закінчив Київську гімназію. Деякий час служив у драгунському полку в Кре-' менці. Вивчав агрономію, філософію та історію у Ягеллонському ун-ті у Кракові, згодом - у Женевському ун-ті. В 1908 повернувся в Україну, поселився на хуторі Русалівські Чонари поблизу Умані, де займався науковою діяльністю. В цей період виходять його перші праці “Данило Брат-ковський” (1909), “Генерал артилерії Великого Князівства Литовського” (1909). В історико-філософській праці, написаній польською мовою “Шляхта на Україні” (1909), “Аріянський соймик в Киселені в маю 1638” (1910). Л. обгрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження України. В 1910 Л. переїхав у Краків (Польща). В 1912 побачила світ його монументальна праця “Z dziejw Ukrainy”. До цієї книги ввійшли такі монографії як “Назва Русь і Україна та їх історичне значення”, “Станіслав-Михайло Кричевський”, “Богдановим шляхом”, “Документи Руїни” та ін. В 1912 Л. виступив ініціатором створення Українського Інформаційного Комітету, завданням якого було пропагувати закордоном ідею про необхідність створення Української незалежної держави. Підчас Першої світової війни 1914-18 був мобілізований до російської армії, але через хворобу служив старшиною у резервній частині, В 1917 Л., перебуваючи у     Полтаві, запропонував представнику секретаря військових справ Генерального Секретаріату УЦР-УНР допомогу у формуванні української військової частини, але не знайшов підтримки. В червні 1917 взяв участь у створенні Української Хліборобсько-Демократичної Партії. В жовтні 1917 написав і видав у Лубнах партійну програму УХДП, основні положення якої передбачали створення самостійної Української держави та збереження приватної власності на землю. В 1918 був призначений гетьманом П. Скоропадським послом Української Держави в Австрії. Займав цей пост і за Директорії УНР. В еміграції жив в Австрії та Німеччині. В 1920 вийшла відома монографія Л. “Україна на переломі 1657-69”, в якій автор проаналізував історичний процес створення української державності в 15 - поч. 17 ст. Влітку 1930 Л. організував Союз Українських Хліборобів-Державників, ставши головним ідеологом і лідером гетьманського руху. В 1920-25 Л. редагував неперіодичний збірник “Хліборобська Україна”, на сторінках якого вперше надруковано його найвідоміший твір - “Лист до братів-хліборобів”. У 1926-27 очолював кафедру історії української державності в заснованому гетьманом П. Скоропадським Українському Науковому Інституті в Берліні. В 1930 ідеологічний конфлікт Л. з гетьманом П. Скоропадським приводить до розпуску СУХД, Л. разом з М. Кочубеем, В. Кучабським та ін. засновував нову організацію - Братство Українських Клясократів-Монархістів. Протягом всього цього часу Л. займався науково-дослідницькою роботою. Помер у санаторії Вінервальд недалеко Відня. Похований у Затурцях. Центральне місце в ідеології Л. займає критика слабостей українського руху, які привели до поразки української держави у 1917-20, та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи. Л. критикував народницький світогляд соціалістичних лідерів Української Центральної Ради і Директорії УНР, які намагалися оперти національно-визвольні змагання на соціальні ідеї та шукали підтримки лише серед пролетаризованого і напівпролетаризованого селянства, робітництва та народної інтелігенції, відкидаючи державнотворчий потенціал “хліборобів” (заможнього селянства й поміщиків) та українських чиновників, буржуазії і т. п. Л. стверджував, що ідею створення незалежної Української держави може реалізувати тільки весь народ під проводом “хліборобської верстви”. Політичний успіх українським національно-визвольним змаганням, на думку Л., міг забезпечити перехід зрусифікованої та сполонізованої української еліти на українські національні позиції. Досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повоноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження і зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України, незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження і рівня національно-культурної свідомості. Зразком такого успішного націо- і державотворення для Л. були США. Забезпечити єдність українського руху мала легітимна фігура українського монарха. Спадкова монархія, вважав Л., була б найкращою формою політичного устрою України. Хоча Л. був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей та поборювання тоталітарних тенденцій в українській політичній думці 20 ст.

                                                                                                                 Д. Кушплір, І. Підкова (Львів).

ЛИПКІВСЬКИЙ  ВАСИЛЬ КОНСТЯНТИНОВИЧ [7(19).3.1864 - 27.11.1937] - визначний діяч Української Автокефальної Православної Церкви, митрополит Київський і всієї Русі (1921-1927). Н. у с. Полудні Липовецького повіту на Вінничині. Навчався в Уманському духовному училищі, пізніше - у Київській Духовній Академії. В 1890-х рр. Л. був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика - настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту. З поч. 1900-х рр. - завідуючий Київською церковно-вчительською школою. В 1905 звільнений з роботи за національні переконання, згодом займав посаду настоятеля Солом'янської парафії в Києві, викладав у школах. З поч. 1917 Л, разом з архиепископом володимирським Олексієм, протоєреєм С. Потіхіним, священиком Н. Мариничем очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви. Став одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Хреста та Всеукраїнської Православної Церковної Ради. 9.5.1919 відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. В жовтні 1921 Всеукраїнський Церковний Собор (проходив у Києві 11-27.10; за ін. дан., 14-30.10.) затвердив проголошену 1.1.1919 автокефалію Української Православної Церкви і обрав Л. її митрополитом (висвячений 23.10.1921 ). Л. активно працював для ідеї відродження Української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Незважаючи на опір частини промосковськи настроєного духовенства, проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг на українську мову. Особисто відвідав бл. 500 парафій, чим сприяв зростанню авторитету УАПЦ в Україні. Відстоював принцип всенародного собороправства, тоді як більшість єпископів виступала за збереження права на зверхність духовенства у справах управління церквою. Діяльність Л., спрямована на зміцнення й розбудову УАПЦ, величезний авторитет митрополита серед духовенства та віруючих, спричинилися до нападок і переслідувань з боку більшовцьких органів влади. В жовтні 1927 делегати Всеукраїнського Церковного Собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єп. П. Ромадановим, проголосували за переобрання Л. (17.10.1927). Протягом наступних років Л. перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, декілька раз заарештовувався і ув'язнювався. 22.10.1937 Л. був черговий раз заарештований, а вже 20.11. засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. Л.-визначний проповідник і перекладач богословських текстів на українську мову, автор ряду теологічних праць “Православна Христова Церква Українського Народу” (1951), “Відродження Церкви в Україні 1917-30” ( 1957) та “Відродження Української Церкви” (1961), “Проповіді на неділю і в свята” (1969) та ін.

 ЛИПСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІПОЛІТОВИЧ [27.2.(11.3).1863 - 24,2.1937] - визначний український ботанік, дійсний член УАН (з 1919), академік АН УСРР в 1921-22 - віце-президент, а в 1922-28 - президент АН УСРР, член-кор. АН СРСР (з 1928). Н. у с. Самостріли на Волині (тепер Корецького р-ну Рівненської обл.). Навчався в Колегії П.Галана у Києві. В 1886 закінчив фізико-математичний ф-тет Київського унту св. Володимира. З 1887 працював на кафедрі ботаніки та в Ботанічному саду ун-ту. У 1894-1917 - співробітник ботанічного саду в Петербурзі (Петрограді). Після повернення в Україну жив у Києві й Одесі (з 1928 - директор Одеського Ботанічного саду). Здійснив численні експедиції до Середньої Азії, на Кавказ, в Молдавію, де зібрав унікальні гербарії. Описав 4 нові роди і бл. 220 нових видів рослин. Наслідки досліджень опублікував у працях “Флора Кавказу” (1899-1902), “Флора Середньої Азії” (1902-05) та ін. В 1927 вивчав радіоактивні мінеральні джерела Житомирщини, а в 1930-31 досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу по виробництву йоду). Л. належить цілий ряд праць з історії вітчизняної ботаніки, гербарної справи, про роботу Ботанічного саду УАН тощо.

ЛИСЕНКИ - український старшинський рід у Лівобережній Україні в 17-18 ст. З цього роду походили: Іван Якович Л. (р. н. невід. - п. 1699) - чернігівський полковник (1669-71), В травні 1672 після скинення з гетьманства Д. Многогрішного їздив до Москви з проектом умов, на яких козацька старшина хотіла обрати нового гетьмана. В 1672-76 - генеральний осавул. Брав участь у війнах проти Туреччини 1677-78, у 1690-92 - полковник переяславський, Федір Іванович Л. (р. н. невід. - п. 1751) - генеральний осавул (1728-41). Разом з генеральним суддею М. Забілою і генеральним підскарбієм А. Мариновичем входив до складу Правління Гетьманського Уряду. Нащадком Федора Л. був видатний український композитор Микола Віталійович Л, (див. М. Лисенко)

ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ [10(22).3.1842 - 24.10 (6.11).1912]- видатний український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч. Н. у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Л. -як громадського діяча пройшло у Київській Громаді. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1S74-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва - виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше - в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицен був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 - голова ради правління “Українського Клубу”. У хорах Л. здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та ін. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183-х студентів Київського ун-ту, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л.- автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Ене'ща”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва. Помер і похований у Києві. 

                                                                                                                        О. Рибак (Львів).

ЛИСИЦЯ ІВАН (рр. н. і см. невід) - український державний діяч кін. 17 ст., дипломат. Був брацлавським полковником, згодом перейшов на службу на Лівобережжя. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. В листопад 1685 Л. разом з московським послом М. Алексеєвим їздив до Константинопольського Патріарха Яковау справі перепідпорядкування Київської православної митрополії юрисдикції Московської Патріархії.

ЛИСОВЕЦЬ ДЕМ'ЯН (р. н. невід, - п. листопад 1654) - український військовий діяч періоду Хмельниччини, дипломат. В 1649-54 - генеральний осавул, один з сподвижників Б. Хмельницького. Кілька разів призначався наказним гетьманом. Зокрема, під час походу на Дон (1650) та у Молдавію (1653), очолював козацькі полки в боях з польськими військами на Поділлі (весна 1653) і в р-ні Білої Церкви (літо і осінь 1653). Був одним з головних дорадників Б. Хмельницького. В кін, літа 1654 - посол гетьманського уряду в Молдавії.

 ЛИСТВИНСЬКА БИТВА 1024 - битва між військами Ярослава Мудрого і військами його брата Мстислава Володимировича біля с. Листвина недалеко Чернігова. Закінчилася перемогою Мстислава. Після перемоги Мстислав Володимирович у 1026 сам запропонував укласти мирну угоду, за умовами якої став князем Чернігівської землі. Тільки в 1036 після смерті Мстислава ці землі перейшли під владу Ярослава Мудрого.

ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив) - українське національно-визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку. В жовтні 1918, передбачаючи близький розпад ослабленої війною і національно-визвольними рухами Австро-Угорської імперії та перебуваючи під впливом факту існування Української Держави у Наддніпрянській Україні, західні українці почали готуватися до створення власної незалежної держави. Ще в вересні 1918 у Львові було створено Військовий Комітет, який розпочав підготовку до збройного повстання у Галичині. 18-19.10.1918 у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту і українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду (УНРаду; див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19), яка стала представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. 19.10.1918 УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншості вислати своїх представників до УНРади. Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича. В свою чергу польські політичні діячі 28.10.1918 створили у Кракові т. зв. Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала 1.11 прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу в краї. 30.10.1918 УНРада, враховуючи ці обставини, поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини ген. К. Гуйн відповів на цю пропозицію відмовою. 31.10.1918 на спільному засіданні членів УНРади і Військового Комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий Комітет було перейменовано в Українську Генеральну Команду (див. Український Генеральний Військовий Комісаріат), яка мала здійснювати безпосереднє керівництво повстанням. Штабом повстання став Народний Дім у Львові. Повстання розпочалось о 4 год. ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом було піднято синьо-жовтий прапор, австрійського намісника Галичини ген. К. Гуйна і коменданта Львівського військового гарнізону ген. Порсфера було заарештовано. 1.11.1918 о 7 год. ранку сотник Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Розпочався період становлення української державності у західно-українських землях (див. ЗахІдно-Українська Народна Республіка).

ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ІВАН (27.10.1919 -25.4.1984) - український історик і педагог. Н. у Відні. Син М.Рудницької та відомого українського громадсько-політичного діяча П.Лисяка. В 1937 закінчив Академічну гімназію у Львові. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту (1933-39), та ф-ті зовнішніх відносин Берлінського ун-ту (1940-43) та в 1945 захистив докторську дисертацію в Кардовому ун-ті у Празі. В 1940-х рр. був членом українського студентського товариства “Мазепинець”, Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О.Пріцаком - членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Л,- Р. довгий час був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від гетьманського табору. Його ліберально-консервативний сві-тогляд сформувався під впливом політичної дум-ки М. Драгоманова та В. Липинського. Після війни переїхав до Австрії, а в 1947 до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухавлекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У червні 1951 переїхав у США. В 1951-52 стажувався в Колумбійському ун-ті і незабаром отримав вчений ступінь доктора філософії. В 1956-67 Л.-Р. викладав історію у Ля Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967-71 - в Американському ун-ті у Вашінгтоні. З 1971 і до самої смерті прожив у Канаді, з 1971- професор Альбертського ун-ту. В 1950-60-их роках періодично співпрацював з Українською Вільної Академією Наук і Мистецтв у США, був дійсним членом НТШтаУВАН, одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському ун-ті. Протягом всього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема газети “Українські Вісті” і журналу “Зустрічі”, був співробітником “Сучасності” (1961-67). В 1967 Л.-Р. став одним з авторів тексту “Заяви”, надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статусу державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦта ін. Помер в Едмонтоні (Канада). Л.-Р. -автор бл. 200 робіт з новітньої історії України, формування української модерної нації та української політичної думки 19-20 ст., серед яких “Інтелектуальні початки нової України” (1958), Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники (1968, 1977), “Зауваги до проблеми “історичних” і “неісторичних” націй” (1981 ), “Політична думка українських підрадянських дисидентів”(1981)таін. В 1995 в Україні опубліковані “Історичні ессе” Л.-Р.

                                                                                                                                             Д.Кушплір (Львів)

ЛИСЯНСЬКИЙ ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2.(13).8.1773 - 22.2.(6.3).18371- відомий український мореплавець. Н, у м.Ніжині (тепер Чернігівська обл.). В 1786 закінчив Морський кадетський корпус у Кронштадті. З 1790 плавав на кораблях російського військового флоту. Брав участь у російсько-шведських морських битвах. З 1793 до 1797 служив на англійському флоті.

    Здійснив успішні плавання в Північну Америку, Вест-Індію, Південну Америку. В 1803-06 Л. та І.Крузенштерн здійснили навколосвітню подорож на кораблях “Надія” і “Нева”. (Кронштадт -мис Горн-Гавайські о-ви - Аляска - Ганджоу (Кантон) - мис Доброї Надії - Портсмут - Кронштадт). Під час подорожі Л. вперше в історії мореплавства здійснив морський перехід з Кантону (Китай) до Портсмуту (Великобританія) без входження в порт. Експедиція Л. провела важливі географічні спостереження, зібрала цінні етнографічні матеріали про природу Океанії та Півн, Америки, склала навігаційні карти. В 1807-08 Л. плавав на кораблі Балтійського флоту. В 1809 вийшов у відставку. Помер у Петербурзі. Автор твору “Подорож навколо світу в 1803-06 на кораблі “Нева”, (1812, 1947), який містить відомості про англо-французьку війну за колонії у Пн. Америці, колоніальні війни в Індії в кін. 18 ст., спостереження природи Пн. Америки, Індії, Цейлону. Ім'ям Л. названо один з  Гавайських о-вів, півострів на березі Охотського моря.

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ (26.11.1934 -5,9.1984) - відомий український поет, журналіст і правозахисник. Н. у с. Ксаверівці під Києвом. Навчався у гірничо-промисловій школі у м. Шахти, згодом працював у Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і національною культурою. В 1953-55 відбував перше ув'язнення на будівництві Куйбишівської гідроелектростанції. Невдовзі після звільнення 14.4.1956 Л. був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув'язненні підпільної націоналістичної організації “Група Визволення України” і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка (“Озерлаг”, Іркутська обл.) і мордовських таборах для політв'язнів. В ув'язненні писав вірші українською і російською мовами та закінчив в 1965 збірку “Трагическая галерея” (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром всі поезії були вилучені підчас обшуку. Після звільнення в червні 1965 був змушений через переслідування переїхати у Красноярськ. 14.11.1974 Л. знову заарештували і засудили за ст. 187-1 (“Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад”). В листопаді 1977 Л., тільки звільнившись з ув'язнення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в Україні. У квітні 1979 завершив статтю “Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи”, в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху. 5.7.1979 важко хворого Л. заарештовують знову, звинувачують у веденні “антирадянської агітації і пропаганди” та засуджують до 10-річного ув'язнення і 5 років заслання. З травня 1982 відбував покарання у таборах суворого режиму (селах Кучино, Половинка, Всесв'ятське Пермської обл.), де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху. 24.8,1984 Л. знайшли в камері із розрізаним животом. 5.9,1984 він помер., У листопаді 1989 прах Л., В. Стуса і О. Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі. Автор книг “Рабочее дело”, “Безумец”, “Поема о подснежниках”.

Н. Теплоухова (Київ)

ЛИТВИНОВИЧ СПИРИДОН (6.12.1810 -4.6.1869) - український греко-католицький церковний діяч, Галицький митрополит УГКЦ (1863-69). Н. у с. Дрицьків Бережанського повіту на Тернопільщині у родині священика. Навчався на богословських ф-тах Львівського і Віденського ун-тів і в 1835 був висвячений у сан священика. Згодом здобув науковий ступінь доктора богослов'я. Був кафедральним проповідником Собору св. Юра у Львові, катехитом гімназії у Чернівцях, а з грудня 1848 - парохом церкви св. Варвари у Відні. В 1852 Л. призначено почесним крилошанином та першим ректором новозаснованої духовної семінарії у Відні. У 1857 висвячений на єпископа-помічника Галицького митрополита. Після смерті митрополита М. Левицького у 1858-60 був тимчасовим адміністратором Галицької митрополії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті Галичини, був віце-маршалком Галицького сойму, членом Державної Ради Австрійської імперії. У 1861 - співголова Палати Послів австрійського парламенту, У 1863 іменований Галицьким митрополитом. Відстоював політичні права українського населення в Галичині, підтримував проект поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці - західну (польську) і східну (українську). Л. рішуче виступав проти спроб польського вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архнєпископові. Заслугою Л. було прийняття в 1863 “Конкордії” (з лат. -згода) з римо-католицькою церквою. Ця угода стала суттєвою перешкодою у полонізації Галичини. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі. Був автором патріотичних поезій, зокрема, слів до однієї з найпопулярніших старогалицьких пісень “Руський молодець” (“Я щасний руську матір маю”).

 Ф.Стеблій, Р.Шуст (Львів).

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ - кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в 16 - першій пол. 19 ст. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: 1529 (“Старий”), 1566 (“Волинський”) і 1588 (“Новий”). Л. с. використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Норми Л.с. спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Л. с. 1529 мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за “мужика тяглого”. Найрозробленішим був Л. с. 1588, в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Л. с. були використані при складанні “Прав, за якими судиться малоросійський народ”.

В. Кульчицький (Львів)

ЛІБЕРЕЦЬ (нім. Reichenbach) - місто на півночі Чехо-Словаччини. З серпня 1920 у Л. знаходився табір для інтернованих бійців Української Галицької Армії. У Л. було переведено з таборів Німецьке Яблінне групу генерала А. Кравса, а також інтернованих бійців з табору в Липнику. У вересні 1920 у табір прибув ешелон з військовополоненими галичанами з Італії. У таборі перебувалиукраїнські старшини А. Шльоснер, А.Вольф, Г. Коссак, Г. Стефанів та ін. На 31.12.1920 у таборі перебувало 450 старшин, 563 стрільці, 66 жінок і 25 дітей. На поч. 1921 у таборі було створено першу націоналістичну організацію за межами України - Групу Української Національної Молоді. В квітні 1921 всіх інтернованих бійців було переведено до табору Йозе-фів (Чехо-Словаччина).

 

ЛІВИЦЬКИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (9.4.1879 - 17.1.1954) - визначний український громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі (1926-54). Н. у с. Липляві Золотоніського повіту Полтавської губ. Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом - юридичний ф-тет Київського ун-ту. Працював адвокатом і мировим суддею в Лубнах, Канові, Золотоноші.. З студентських років брав участь в українському національному русі, очолював студентську громаду в Києві. З 1901 - член Революційної Української Партії, керівник відділу партії в Лубнах. У 1905 Л. був заарештований і засуджений у справі т. зв. Лубенської республіки. В 1905-20 Л.- один з провідних членів Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З березня 1917 - член Української Центральної Paди та Селянської Спілки. Влітку 1917 призначений губернським комісаром Полтавщини. В період Гетьманату з серпня 1918 входив до складу опозиційного влад П. Скоропадського вкраїнського Національного Союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України. З квітня 1919 - міністр юстиції та заступник голови Ради Народних Міністрів УНР Б. Мартоса, з серпня 1919 -керівник міністерства закордонних справ в уряді Іс. Мазепи. З жовтня 1919 у складі української дипломатичної делегації перебував у Варшаві, де виробляв умови українсько-польського договору (попередньо підписаний 2.12.1919). 22.4.1920 підписав Варшавський договір 1920. Після завершення українських національно-визвольних змагань змушений перебувати в еміграції. В 1920-21 і 1922-26 очолював Уряд УНР в екзилі 1920-48. Після трагічної загибелі в травні 1926 С. Петлюри Л. став його наступником (згідно з Законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12.11.1920) і очолив Директорію УНР (фактично Президент УНР в екзилі) та Головним Отаманом військ УНР. З того часу і до своєї смерті Л. очолював Державний Центр УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції. Став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. В роки Другої світової війни перебував під гітлерівською окупацією. В післявоєнний час жив у Німеччині. З травня 1945 значно активізував роботу уряду. З метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Цетру УНР в екзилі за ініціативою Л. та у співпраці з Іс. Мазепою було створено в 1948 Українську Національну Раду в екзилі. Помер в Карлсруе. Був похований на цвинтарі Вальдфрідтоф у Мюнхені (Німеччина), згодом перепохований у С. Баувнд Бруку (Нью-Джерсі, США).

 

ЛІВИЦЬКИЙ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ (9.1.1907-8.12.1989) - український громадсько-політичний діяч, Президент УНР в екзилі (1967-89). Н. у Жмеренці (тепер Вінницька обл.). Син А. Лівицького. В листопаді 1921 Л. разом з батьками змушений залишити Україну. Навчався в ун-тах Варшави і Женеви. Здобув економічну і журналістську освіту. З поч. 1930-Х рр. став активним учасником національно-політичного життя української еміграції. Був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй у Женеві, керував філією Українського Пресового Бюро, публікував свої статті в журналі “Тризуб” та львівській газеті “Діло”. В 1938-39 за дорученням уряду УНР перебував у Карпатській Україні, де займався питанням формування збройних сил новоствореноі Української держави на Закарпатті. Під час окупації України гітлерівцями П. в 1942 переїхав до Києва, однак незабаром був заарештований і на деякий час ув'язнений. В післявоєнний час Л. активно займався політичною діяльністю. В 1946 став одним з ініціаторів заснування Українського Національне Державного Союзу, з 1950 - його голова. Входив до складу Української Національної Ради в екзилі, з 1949 - член Уряду УНР (керував ресортом преси та інформації), редагував часопис “Мета” (виходив з 1952 у Мюнхені). З 1957 Л. став прем'єром Виконавчого Органу УНРади та керівником міністерства (ресорту) закордонних справ. В 1967 на шостій сесії УНРади Л. було обрано Президентом УНР в екзилі. На цьому посту Л. докладав багато зусиль для підтримання міжнародного авторитету УНР. Автор багатьох статей на суспільно-політичну тематику, що публікувалися у зб. “Захід-Схід і проблематика поневолених Москвою націй” (1975) та “ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками” (1984).

ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (Лівобережжя) -історико-географічна назва частини українських земель, що обіймають територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини районів Київської (з м. Києвом) і Черкаської областей. У російських офіційних документах другої пол. 17 поч. - 20 ст. Л.У. називали Малоросією; напівофіційна назва Гетьманщини. З 1654 Л.У. перебувала в залежності від Московської держави, що у наступному підтверджували умови Андрусівського перемир'я 1667, Бахчисарайського миру 1681 і “Вічного миру” 1686, укладених без участі представників Гетьманщини між Московським царством, Річчю Посполитою, Османською імперією та її васалом Кримським ханством. На півночі і сході Л.У. межувала з російськими повітами і Слобідською Україною, на півдні - з Диким полем і Запорізькою Січчю, на заході її кордон проходив в основному по Дніпру, включаючи м. Київ та його околиці, розташовані у Правобережній Україні. Козацький військово-адміністративний устрій (полково-сотенний), запроваджений на Л.У. під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 трансформувався у державний територіально-адміністративний. У другій пол. 17 - 18 ст. Л.У. ділилася на Гадяцький, Київський, Кропивенський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський полки, які в свою чергу поділяляся на сотні (по 10-20 у кожному).

    У складі Московської держави (з 1721 - Російської імперії) Л.У. зберігала певну політичну автономію, яка зазнавала постійних обмежень з боку царського уряду. У Лівобережжі проводились козацькі ради, на яких обирали гетьмана, кандидатуру якого затверджував цар. Свої дії гетьман був вимушений погоджувати з Малоросійським приказом і першою Малоросійською колегією (1722-27). На Л.У. існували магістратні й ратушні міста. До магістратних належали міста Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава та ін., що зберегли Магдебурзьке право. Ратушні міста підлягали старшинській адміністрації. В 1785 із запровадженням міських дум міський устрій було приведено у відповідність з загальноросійським. Протягом 1734 - 50 управління Л.У. здійснювало Правління Гетьманського Уряду. Після ліквідації інституту гетьманства (1764) у Л.У. знову відновила діяльність друга Малоросійська колегія (1764-86) на чолі з президентом П. Рум'янцевим. У 1781 на Л.У. створено Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва, межі яких встановлено без урахування попереднього територіально-адміністративного поділу. За царським указом від 1796 “Про новий поділ держави на губернії і намісництва” останні були об'єднані в Малоросійську губернію, яка у 1802 реорганізована у Чернігівську і Полтавську. Указом Катерини//від 3.05.1783 на Л.У. було запроваджено кріпосне право, а у 1785 козацька старшина отримала права російського дворянства. Економіка Л.У. розвивалася в умовах всеросійського ринку. Ліквідація у 1754 внутрішньої митної системи привела до переорієнтації промисловості і торгівлі на російський ринок. З'являються перші мануфактури, але занепадають ряд традиційних промислів. На посилення російським урядом національного і соціального гніту українське населення Лівобережжя відповіло рядом виступів, серед яких Переяславське повстання 1666, Кліщинське повстання 1767-70, Турбаїське повстання 1789-93, гайдамацький рух 60-80-х рр. 18 ст. під проводом С. Гаркуші. Після другого поділу Речі Посполитої (1793) і приєднання Правобережної України до Російської імперії назва Л.У. стала вживатися як географічне поняття. 

О. Мазур (Львів).

ЛІГА НАЦІЙ - перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 1919-20. Ініціатором її створення виступив президент США В. Вільсон. Згідно статуту Л. Н. її засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні 1914-18, а також новостворені країни Польща, Чехо-Словаччина і Хіджас. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Л. Н. включався як складова частина всіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Л.Н. були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Місце перебування основних органів Л.Н. - Женева.

    Асамблеї Л. Н. скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до числених безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і в кінцевому рахунку - послаблення впливу Л.Н. на міждержавні стосунки і вирішення міжнародних конфліктів. Рада Л.Н. складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.

    Декілька положень статуту стосувалися проблем запобігання і вирішення міждержавних конфліктів. У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Л.Н., ставились питання на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. У випадку необхідності всі країни, члени Л.Н. були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Л.Н. особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції по роззброєнню, коли Німеччина в 1933, а Японія в 1934 вийшла з її складу. Прийнятий в 1934 за ініціативою Франції в Л.Н. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Л.Н. проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931, італійську проти Ефіопії (1935-36), радянську проти Фінляндії (1939-40). Л.Н. не зуміла прийняти ні одного ефективного рішення проти агресорів. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії.

    До завдання Л.Н, належала оборона прав національних меншостей, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Л.Н. зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях урядовими властями Польщі, Румунії і СРСР. Взявши до уваги протест Є. Петрушевича, Л.Н. в своєму рішенні від 23.2.1921 визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 Л.Н. провела таємне засідання з приводу голодомору в Україні. Прийняті рішення носили декларативний характер і не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Л.Н. належала опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Ф. Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам з Наддніпрянської України.

    Інтереси українського народу в установах Л. Н. в 1921-24 відстоювали також Українське Товариство Ліги Націй (голова М. Залізняк, пізніше -Р. Перфецький), Західно-Українське Товариство Ліги Націй, які входили у всесвітню спілку товариства. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Л.Н. був О. Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародних Союзів Л. Н. рішення Ради Послів держав Антанти про включення Галичини до складу Польщі, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 вийшли з складу міжнародних союзів. У ставленні до українського питання, як і в цілому до ін. національних проблем, Л.Н. проявляла непослідовність, не здійснювала контролю за реалізацією прийнятих нею резолюцій. Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Л.Н. зумовили її безсилість проти агресорів і в кінцевому результаті привели до остаточного краху з поч. Другої світової війни 1939-45. Формально Л.Н. припинила свою діяльність у 1946.

 С. Мовчан (Львів).

ЛІГНАУ ОЛЕКСАНДР (1859 - 1923) - український військовий діяч, генерал-майор. Н. на Херсонщині в сім'ї німецького колоніста. Закінчив Одеську піхотну військову школу та Академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 - начальник штабу 7-го армійського корпусу, полковник. У 1917 брав участь в українізації частин російської армії. У травні 1918 призначений гетьманом П. Скоропадським заступником військового міністра О. Рогози, активно працював у галузі формування українських військових частин, зміцнення збройних сил Української Держави. З вересня 1918 - командир 7-го стрілецького корпусу, який формувався у Харкові. За часів Директорії УНР був замінений П. Болбочаном. Виїхав на Дон, де перейшов на службу у Добрармію ген. А. Дені-кіна. У 1920 емігрував до Болгарії, де й помер. 

М. Литвин, К. Науменко (Львів)

ЛІЛІЄНКРОНА ГУСТАВ (Лілієкрона, Лільєнкрона, Лілієнкрон; 10.10.1623 - 19.4.1687) -шведський державний діяч, дипломат. 10.4.1657 Л. разом з Д. Калаугером (див. Грек Данило) був висланий королем Карпом Х Густавом з дипломатичною місією до Б. Хмельницького. 22.6.1657 урочисто прийнятий гетьманом України у Чигирині. Через Л. шведський король повідомив Б.Хмельницького про можливі умови укладення українсько-шведського союзу, спрямованого проти Польщі і Московії. За цими умовами Швеція мала отримати значну частину польських земель, а до Гетьманщини відходили західноукраїнські землі, що знаходились у складі Речі Посполитої та Пд. Білорусія. Українська сторона зобов'язувалась виставити 30-тисячний козацький корпус для ведення бойових дій на території Польщі. Переговори, які вів Л., завершились укладанням (після смерті Б. Хмельницького) Корсунського договору 1657.3 1679 Л. був губернатором однієї з провінцій Швеції, з 1685 - президент комерц-колегії, з 1686 - канцлер Лундського ун-ту. Інструкція Карла Х Густава Л. і листи Л. шведському урядові - цінне джерело з політичної історії України 1657 (опубліковані в “Архиве Юго-Западной России”, ч. З, т. 6, 1908). 

Я.Ісаєвич (Львів)

ЛІСКЕ КСАВЕРИ (18.10.1838 - 28.2.1891) -польський історик і археограф, професор Львівського ун-ту (1871-91), представник т. зв. Львівської історичної школи. Засновник і голова Польського Історичного Товариства (1886), засновник і редактор.жу-лу“Кwartalnik historyczny” (“Квартальний історичний журнал”, 1887), редактор 2-15 томів фундаментального видання “Акти гродські і земські з часів Речі Посполитої Польської” (1870-91), документи якого стосуються, головним чином, історії Західної України доби середньовічного феодалізму. Дослідження Л. присвячені переважно історії зовнішньої політики Польщі в 16 ст. Найважливіші праці “Дослідження з історії 16 ст.” (1867) та збірка мемуарів “Чужинці в Польщі” (1876), в якій опубліковано мемуари У. Вердума про подорож по Україні.

 Ф. Стеблій (Львів).

ЛІСНИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ (Лесницький-Сах-нович; р. н. невід. - п. 1664) - відомий український військовий і державний діяч. Походив з Київщини. Був активним учасником національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, одним з найближчих співробітників Б. Хмельницького. В 1651-58 (за ін. дан., 1652-58) - полковник миргородський, наказний гетьман (1657). На поч. 1657 призначений наказним гетьманом і висланий на боротьбу проти татар. Прихильник політики І. Виговського, брав активну участь у підготовці Гадяцького договору 1658. В 1659-63 Л. підтримував гетьмана Ю. Хмельницького, в 1661-62 - генеральний судця. Був причетний до укладання Слободищенського трактату 1660. Разом з І. Виговським був членом Львівського братства. В 1664 Л. звинувачений правобережним гетьманом П. Тетерею у зраді й за вироком суду розстріляний.

 

ЛІСОВСЬКИЙ ІРАКЛІЙ (1734 - 30.08.1809) -митрополит греко-католицької (уніатської) церкви на українських, білоруських та литовських землях, що перебували у складі Російської імперії. Н. у містечку Усач у Білорусі в зубожілій шляхетській родині. Після закінчення початкової школи, вступив до чину василіан. Здобуття освіти продовжив у Полоцьку, де опанував філософію та богослов'я. Був настоятелем монастиря у Полоцьку, а згодом у Орші. З 1784 - архієпископ полоцький, у 1795-98 - адміністратор уніатської церкви у Литві, Білорусі та Україні. Після смерті митрополита Т. Ростоцького у 1806 імператор Олександр І призначив Л. “митрополитом уніатської церкви в Росії”. В цей час митрополія складалася з трьох єпархій: Полоцької, Луцької та Берестейської. Перед смертю призначив своїм наступником луцького єпископа Кохановича. Номеру 1814. 

Р. Шуст (Львів).

“ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК” - літературно-мистецький альманах, що видавався у Харкові в 1928-30. Вийшло 12 номерів під редакцією М. Хвильового. Задекларований як позагруповий, альманах був органом групи письменників, що входили до ВАПЛІТЕ. Альманах був однією з останніх організованих спроб потистояти комуністичній ідеології у нівеляції літератури під гаслом пролетарського реалізму. У “Л.я.” друкувались п'єси М. Куліша, твори М. Хвильового (“Іван Іванович”, “Ревізор”), роман В. Гжицького “Чорне дерево”, поема В. Сосюри “Мазепа”, поезія і проза В. Мисика, О. Близька, М. Иогансена, інтермедії О. Вишні. Альманах неодноразово зазнавав нападів офіційної критики, навіть за зовнішнє оформлення видання (поєднання модернізму з традиційними формами українського вертепу). Після насильницької ліквідації “Л.я.” провідні співробітники в квітні 1930 заснували літературне об'єднання “Пролітфронт” і однойменний журнал.

  О. Рибак (Львів)

“ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСНИК - літературно-мистецький, науковий та суспільно-політичний щомісячний ж-л. Заснований у 1898 як продовження видаваного Науковим Товариством ім. Т.Шевченка жу-лу “Зоря” та редагованого І. Франком жу-лу “Житє і Слово” (1894-96). Видавався за зразком європейських рев'ю (“товстих журналів”). З 1898 до 1905 - видання НТШ (ред.комітет у 1898: О. Борковський, М. Грушевський, 0. Маковей, І. Франко, у 1899-1905 -В. Гнатюк, М. Грушевський, І. Франко). У 1905 через невдоволення окремих членів НТШ позицією жу-лу у різних громадсько-політичних питаннях, зокрема критикою діяльності галицьких партій, ЛНВ був переданий Українсько-Руській Видавничій Спілці. У 1906-13 виходив у двох редакціях — київській і львівській (ред. М. Грушевський). Його вихід був перерваний Першою світовою війною, відновлений у 1917-1919 у Києві як видання Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці під редакцією О. Олеся. З 1922 по 1932 видавався у Львові Українською видавничою спілкою. За ініціативою Є. Коновальця головним редактором “ЛНВ” було призначено Д. Донцова. У 1933-39 виходив під зміненою назвою “Вісник” (ред. Д. Донцов). Публіковані у “ЛНВ” матеріали відіграли винятково важливу роль у формуванні ідеології українського національного руху та розвитку модерної української культури.

  Д. Кушплір (Львів).

“ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ” - український козацький літопис 17 ст. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії другої пол. 17 ст. Складається з вступу і двох частин. У вступі описується становище в Україні перед національно-визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. У першій частині автор змальовує воєнно-політичні події національно-визвольної війни та періоду Руїни до 1676. У другій частині твору висвітлюються події 70-90-х рр. 17 ст., опис яких доведено до 1702. Твір написаний тогочасною українською літературною мовою з елементами народної мови. Місце написання і автор літопису невідомі. На думку деяких дослідників, зокрема О. Оглоблина, твір був укладений у Лівобережній Україні, найімовірніше, у Стародубі. В історичній літературі існує версія, за якою, на думку М. Модзалевського, О. Оглоблина, М. Петровського, автором літопису був генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський. Оригінал “Л.С.” не зберігся. Відомий з копій 18 ст. Вперше опублікований О. Бодянським у 1846.

ЛІТОПИСИ - історичні твори в Київській Русі, а пізніше на українських, білоруських і російських землях, в яких розповідь велася по роках. Оповідання про події кожного року починалися словами “в літо”, звідки і походить назва “літопис”. За своєю формою і змістом Л. подібні до анналів і хронік. Дослідники вважають, що літописання на Русі почалося в 10 ст, а можливо, як припускає М. Брайчевський, і в 9 ст., в часи князя Аскольда і Дира. Нові Л. виникали як зведення і продовження попередніх записів. Так, перше літописне зведення, що дійшло до нас, знаменита “Повість минулих піт”, укладена і відредагована на поч. 12 ст. спершу печорським монахом Нестором, потім ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а пізніше ще одним невідомим автором, мала своїми попередниками декілька київських і новгородське зведення. Л. Київської Русі є визначними пам'ятками історичної літератури, головним джерелом для вивчення цього періоду української історії. Вони містять розповіді про розселення східних слов'ян й сусідніх народів, про заснування Києва, утворення та розвиток Київської держави, про її міжнародні зв'язки і культуру. В 12-13 ст., з розпадом Київської Русі, літописання набирало локального характеру, приділяючи головну увагу місцевим подіям. Складалися Л. у монастирях, а також при дворах князів і єпископів.

    Відомими пам'ятками літописання цього періоду є Київський і Галицько-Волинський літописи. В 14 ст. знову складаються загальноруські літописні зведення Лаврентіївське й Іпатіївське (поч. 15 ст.) та ряд інших, які збереглися і дійшли до нас в пізніших списках. Продовженням руської літописної традиції є білорусько-литовські літописи 14-16 ст. - Супрасльський, літопис Биховця, Баркулабівський та ін. Українське літописання 17 ст. представлене багатьма пам'ятками, зокрема Густинським, Львівським, Межигірським Л., Острозьким літописцем, атакожзбіркою літописних оповідань “Літописці Волині і України”. В них розповідається про боротьбу проти Туреччини і Кримського ханства, виникнення українського козацтва і військові походи запорожців, національно-визвольні повстання, становище міст і політику Речі Посполитої на українських землях, тогочасні міжнародні зв'язки України. У 17 ст. літописання як форма історичного твору поступово зникає. Останню групу пам'яток під такою назвою складають т. зв. козацько-старшинські Л, 17- поч. 18 ст., зокрема “Літопис Самовидця”, літопис Г. Граб'янки, літопис С. Величка, які за своєю формою відрізняються від попереднього літописання і можуть вважатися окремою групою історичних творів. В них розповідається про події в Україні у 17-18 ст. і особлива увага приділяється національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-54. 

О. Щодра (Львів).

ЛЛОЙД  ДЖОРДЖ   Девід (17.1.1863 -26.3.1945)- відомий державний і політичний діяч Великобританії, лідер Ліберальної партії, граф (з 1944). Н. у Манчестері в сім'ї учителя. Валлієць за походженням. В 1884 закінчив юридичний ф-тет ун-ту. Деякий час утримував юридичну контору в Кріччіті. В 1890 вперше був обраний у парламент. Брав участь у створенні політичної організації “Молодий Уельс”, що виступала за надання автономії Уельсу. Зумів швидко здобути політичний авторитет прекрасно володів ораторським мистецтвом. Під час англо-бурської війни 1899-1902 виступив з критикою дій британської армії проти бурів, висував вимогу припинення фінансування загарбницької війни. З грудня 1905 - міністр торгівлі. Після перемоги на парламентських виборах ліберальної партії (січень 1906) Л.Д. займав пост міністра торгівлі (1905-08) і міністра фінансів (1908-15). З квітня 1909 - канцлер. У 1909 провів бюджет, який підвищував податок на землі ленд-лордів. У 1911 став ініціатором прийняття закону про страхування, що передбачав обов'язкову виплату коштів робітникам у випадку хвороби чи безробіття. В роки Першої світової війни 1914-18 займався перебудовою фінансової системи країни з метою мобілізації всіх ресурсів для ведення війни. З травня 1916 займав поствоєнного міністра в коаліційному уряді. З грудня 1916 до жовтня 1922 - прем'єр-міністр Британської імперії. Л.Д. був одним з головних учасників Паризької мирної конференції 1919-20. Будучи майстром компромісів і політичної інтриги, вміло використовуючи американсько-японські і американо-французькі протиріччя, зумів досягти значних успіхів у відстоюваннні інтересів Великої Британії. Різко виступив проти намагань Ж. Клемансо розчленувати Німеччину, максимально послабити її репараціями і створити великі державні об'єднання під егідою Франції. З усіх учасників конференції Л.Д. найбільш прихильно ставився до українського питання. Виступав проти включеннят ериторії ЗУНР-ЗО УНР до складу Польської держави. За його наполяганнями було створено комісію для проведення розмежування етнічних територій українців, поляків і білорусів (згодом кордон цього розмежування увійшов в історію під назвою “Лінія Керзона”). Послаблення міжнародних позицій Великобританії в післявоєнний період примусило Л.Д. в кін. 1922 піти у вщетавку. Відйшов від політичного життя, здійснив тривалі подорожі до Бразилії, Індії, Єгипту. З серед. 1930-х рр. намагався повернутись у політику. Запропонував економічну програму виходу Англії з кризи, що містила елементи планування і державного регулювання економіки. Видав шеститомні “Воєнні мемуари” і спогади про післявоєнне мирне врегулювання “Правда про мирні договори”. 

С. Мовчан (Львів).

ЛОБИСЕВИЧ ОПАНАС КИРИЛОВИЧ (1732 -1805) - український письменник 18 ст., один з зачинателів українського національного відродження. Н. у містечку Погарі на Чернігівщині (тепер Брянської обл., Росія) в козацько-старшинській родині. В 1747-52 навчався у Київській Академії, а в 1754-60 - в ун-ті при Петербурзькій АН. З 1761 Л. був перекладачем у гетьмана К.Розумовського, а в 1765-74 - його секретар. У 1716 повернувся в Україну. В 1785-87 - новгород-сіверський губернський предводитель дворянства. В 70-х рр. 18 ст. Л. разом з Г. Долинським, М. Значко-Яворським, М. Миклашевським, Г. Полетикою, А. Худорбою та ін. належав до найактивніших членів Новгород-Сіверського Патріотичного Гуртка. Переробив українською мовою в бурлескно-травестійному стилі еклоги Вергілія (з “Буколік”) “Вергилиевы пастухи... в малороссийский кобеняк переодетые” (1794; не зберігся), залишив переклади з франц. мови - “Слово президента де Монтеск'є”, “Описание пещеры бога сна Овидиевых превращений” та ін.

ЛОБОДА ВІКТОР (1823 - 1876) - український громадський діяч. Н. на Полтавщині. Закінчив корпус інженерів шляхів у Петербурзі. Працював урядовцем в Україні і Росії. З 1858 жив у Полтаві. Брав участь в українському національному русі, член Полтавської Громади. Л. був палким прихильником ідеї політичної незалежності України. В 1862 під час розгрому російськими властями Чернігівської і Полтавської Громад, Л. разом з іншими активний членами (П. Чубинський, 0. Кониський, П. Єфименко, С. Ніс та ін.) був заарештований і незабаром засланий у Пермську губернію. В 1868 звільнений без права повернення в Україну. Автор спогадів про Т. Шевченка (публікувалися в “Киевской Старине”).

ЛОБОДА ГРИГОРІЙ (р. н. невід. - п. 1596) -козацький гетьман (1593 - 1596, з перервами). Восени 1594 Л. і С. Наливайко як союзники імператора Рудольфа II очолювали козацьке військо (бл, 12 тис. чол.) у поході в Молдавію проти турків і татар та їх союзника господаря Арона, під час якого зайняли Ясси. Весною наступного року об'єднані козацькі війська під командуванням Л. і С. Наливайка пробували здобути міста Тягиню, Білгород і Кілію. Запорозькі курені під проводом Л. брали участь у Наливайка повстанні 1594-96. Восени 1595 повстанські загони Л. боролись проти шляхти у Південному Подніпров'ї, здобули Чигирин і Канів.У ході повстання виступав за досягненення порозуміння між козаками і польським урядом. У березні 1596 позбавлений булави, але після поранення М. Шаули в бою побл. урочища Гострий Камінь (недалеко Трипілля на Києвщині), Л. знову обрали гетьманом. У травні 1596 під час облоги козацького табору польським військом в урочищі Солониця (біля Лубен) на р. Сулі Л. був запідозрений у веденні переговорів з коронним гетьманом С.Жолкевським, звинувачений у зраді і вбитий козаками.

 ЛОВМ'ЯНСЬКИЙ ГЕНРИК (20.8.1898) - польський історик, академік Польської АН (з 1952). Н. у Даугудзі (тепер Литва). Професор ун-тів у Вільнюсі (з 1934) і Познані (з 1945). Автор досліджень з ранньосередньовічної історії Польщі, Литви, Київської Русі. Головні праці : “Студії над походженням литовського суспільства й держави (т. 1-2, 1931-32), “Історична проблематика Червенських міст” (1953), “Проблема ролі норманів у генезесі слов'янських держав” (1957), “Початки Польщі” (1963-67). В багатьох працях висвітлює стародавню історію західноукраїнських земель.

  Я.Ісаєвич (Львів).

ЛОЗИНСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ (29.5.1843 -20.5.1913) - польський історик. Н. у с. Опарах (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.). Автор праць “Львівське золотарство в давні часи” (1889), “Львівський патриціат і міщанство в 16-17 ст.” (1890), “Львівське мистецтво 16-17 ст.” (1898), “Правом і безправ'ям. Звичаї на Червоній Русі за панування Сигізмунда III” (1903). У своїх працях інколи вдавався до перекручень у цитуванні і тлумаченні джерел. Проводив ідею про “цивілізаторську роль” польської шляхти і патриціату на українських землях, чому нерідко суперечить зібраний ним фактичний матеріал.                                                                                                                                                             

 Я. Ісаевич (Львів)

 

ЛОЗИНСЬКИЙ ЙОСИП ІВАНОВИЧ (20.12.1807 - 11.8.1889) - український вчений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження. Н. у с. Гурку(Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). В 1830 закінчив богословський ф-тет Львівського ун-ту. Був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Л. одим з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, автор укладеної “Граматики руської (малоруської) мови” (1845, польською мовою) та рукописного “Букваря” (1838). Пропонував запровадити в українському письмі латинський алфавіт і з цією метою видав латинкою збірку пісень та весільних обрядів “Руське весілля” (1835). Зазнавши, однак, критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав провідну роль для Галичини культури Наддніпрянської України. У 1848 - заступник голови Перемишльської руської ради, учасник Першого з'їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х рр. продовжував відстоювати народну мову і фонетичний правопис у письменстві. В 1860-их роках перейшов на москвофільські позиції. Автор праці “Житє І. Снігурського” (1851). 

Ф. Стеблій (Львів).

ЛОЗИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (1880-23.10.1937) - український політичний і державний діяч, публіцист. За фахом - юрист. В 1914-17 співпрацював з Союзом Визволення України.Тривалий час співпрацював в українських періодичних виданнях - “Діло”, “Рада”, “Громадська Думка”, “Гасла” та ін. Належав до Української Національно-ДемократичноїПартії. В 1918-19 входив доскладу Української Національної Ради ЗУНР ЗО УНР 1918-19.313.2.1919- керуючий справами Державного Секретаріату закордонних справ. У березні 1919 очолював делегацію ЗО УНР на українсько-польських переговорах в справі укладення перемир'я на фронті під час українсько-польської війни 1918-19.3 квітня 1919 входивдо складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 жив у еміграції. В 1921-27 Л.- професор міжнародного права Українського Вільного Університету в Празі. Згодом переїхав в УСРР, завідував кафедрою права в Інституті Народного Господарства в Харкові. В 1930 заарештований і засланий на півн. Урал, де був розстріляний (за ін. дан., загинув на Соловках). Автор праць: “Польський і руський революційний рух і Україна” (1908), “Утворення українського коронного краю в Австрії” (1915), “Галичина в житті України” (1916), “Галичина в рр. 1918-20. Розвідки і матеріали” (1922), “Уваги про українську державність” (1927), “У десятиріччя галицької революції: факти і спроба оцінки” (1928), есеїв про М. Драгоманова, М.Павлика, підручників з міжнародного права (“Міжнародне право”, 1922; “Охорона національних меншостей в міжнародному праві”, 1923) та ін.

 

ЛОМИКОВСЬКИЙ ІВАН (р. н. невід. - 1714) -український військово-політичний діячдругій пол. 17 - поч. 18 ст. На поч. 1670-х років - генеральний писар у гетьман Правобережної України М. Ханенка, згодом перейшов на Лівобережжя. З 1689 - член гетьманського уряду як генеральний хорунжий (1689-92), генеральний осавул (1692-1707), генеральний обозний (1707-09). Л. був палким прихильником гетьмана І. Мазепи, гостро виступав за розрив відносин з Московським царством. З 1709 - в еміграції.

 

ЛОСЕНКО АНТОН ПАВЛОВИЧ [ЗО.7(10.8).1737 - 23.11(4.12).1773] - визначний український живописець і портретист. Н. ум. Глухові на Чернігівщині. В семирічному віці був вивезений до Петербурга у придвірний хор. 3 1753 вчився живопису в І. Аргунова, з 1759 - у Петербурзькій AM (проф. Ротарі), а згодом продовжив навчання в Парижі (1760-65) і Римі (1765-69). Після повернення Л. був обраний професором, академіком (з 1770) і директором Академії Мистецтв (з 1772). Л. був видатним педагогом. Автор картин: “Чудесна ловля риби” (1762), “Жертвоприношення Авраама” (1765), “Каїн і Авель” (1768), “Зевс і Фетіда” (1769), “Святий апостол Андрій Первозванний” (1769), “Володимир перед Рогнідою” (1770), “Прощання Гектора з Андромахою” (1773, картина не закінчена), портретів П. Шувалова (1760), письменника О.Сумарокова (1760), актора Ф. Волкова (1763) та ін.

 

ЛОСЬКИЙ КОСТЬ (28.1.1874 - 14.10.1933) -український громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у Петербурзі. Закінчив історичний і юридичний ф-тиу Варшаві та Петербурзі. Служив в урядових установах на Холмщині, став одним з ініціаторів та провідним діячем українського національного відродження в краї. В довоєнний час Л. організував “Просвіту” (1905), видавав газету “Буг”, твори української художньої літератури. В 1917-18 - комісар Бучацького повіту у Галичині, потім - помічник губернського комісара Галичини і краєвий комісар Холмщини. Був членом Української Центральної Ради, очолював департамент внутрішніх справ при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. В 1918 призначений гетьманським урядом послом у Фінляндії, згодом - посол УНР у цій країні, пізніше - у Швеції та Норвегії. З 1920 Л. жив в еміграції у Чехо-Словаччині. Був професором римського права Українського Вільного Університету в Празі, в 1927-28 - деканом правничого ф-ту, проректором УВУ (1929-30). Помер у Празі. Головні праці: “Украинский вопрос: Россия и Антанта” (1918), “Нарис римської історії” (1919), “Короткий нарис грецької історії” (1921), “ Історія джерел римського права” (1921), робив переклади А. Чехова і Г. Гайне та ін.

 

 ЛОТОЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (літ. псевд. О. Білоусенко, О. Любенький; .22.3.1870-22.10.1939) - визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, професор церковного права, дійсн. чл. НТШ (1900); і Українського Наукового Товариства в Києві. Н. у с. Браниця недалеко Кам'янець-Подільського у родині священика. В 1896 закінчив Київську духовну Академію. В 1900-17 - урядовець державного контролю в Києві та Петербурзі. Брав активну участь в українському національному русі. З 1908 був активним членом Товариства Українських Поступовців. З березня 1917 очолював Українську Національну Раду в Петрограді, що складалась з представників українських громадсько- політичних організацій міста. Співпрацював з численими російськими журналами і газетами, в дописах до яких відстоював українські національні інтереси. Був губернським комісаром Буковини та Покуття під час окупації краю російськими військами. З вересня 1917 - член Української Партії Соціалістів-Федералістів. У вересні-листопаді 1917 - генеральний писар Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Л. був міністром віросповідань Української Держави (з 24.10.1918) та Української  Народної Республіки періоду Директорії УНР. Виступив ініціатором проголошення автокефалії Української Православної Церкви (1.1.1919). В 1919-20 очолював місію УНР у Туреччині, де вів переговори з Константинопольським Патріархом у справі визнання автокефалії Української Православної Церкви. В 1920 емігрував до Відня, пізніше - у Прагу Варшаву. В 1922-28- доцент права Українського Вільного Університету, 1929-39 - професор історії церкви у Варшавському ун-ті. В 1930-39 -засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві. В 1927-30 міністр внутрішніх справ в екзильному Уряді УНР. Автор праці “Українські джерела церковного права” (1931), “Автокефалія” (1935, 1938), “Церковна справа в Україні” (1923), числених публіцистичних статей на суспільно-політичну тематику, мемуарів “Сторінки м инулого”( 1932-34) і “В Царгороді” (1939).

 

ЛОХВИЦЬКИЙ КІНДРАТ АНДРІЙОВИЧ [9(20).3.1774, за ін. дан., 1775 - кін. 1830-х рр.] - український археолог. З 1823 жив у Києві, де займався археологічними дослідженнями. Розкопав фундамент Десятинної церкви (1824), відкрив руїни Золотих Воріт (1832), а також виявив сліди церкви св.Ірини (Орини; збудована за Ярослава Мудрого) та кількох невідомих будівель княжої доби.

 

“ЛУГ” - українське фізкультурно-спортивне товариство, засноване в 1925 у Галичині. Створене за ініціативою Р. Дашкевича з метою національно-патріотичного виховання української молоді і підготовки її до боротьби за незалежність України. Виник після заборони діяльності польською владою в 1924 спортивно-протипожежної організації “Січ”. Організайційна структура “Л.” складалась з трьох ступенів: центральний відділ у Львові, повітові “Л.” і місцеві осередки товариства. Організації “Л.”, маючи напіввійськовий характер, забезпечували активну участь членів товариства у військовій підготовці (проведення польових занять, стрільб тощо), керували розвитком спорту серед української молоді. В 1920-30-х рр. “ Л.” став одним з основних організаторів спортивного і культурного життя української молоді. З ініціативи та під керівництвом “Л.” по всій Галичині проводились спортивні свята, ставилися вистави і концерти, члени товариства виступали з доповідями. В 1925-39 беззмінним головою “Л.” був Р. Дашкевич, серед інших провідних діячів товариства були О.Коберський, М. Козланюк, О. Куцерба, І.Мамчак, Ю.Мамчак та ін. “Л.” належав до найбільш масових молодіжних організацій Західної України. В 1939 існувало 805 місцевих осередків “Л.”, в яких нараховувалось бл.50тис. членів. В 1935-39 “Л.” видавав у Львові часопис “Вісті з Лугу” (ред. Р. Дашкевич, О. Федорчак, А.Курдилик). В 1939 з встановленням радянської влади у Західній Україні діяльність “ Л.” була заборонена.

 

ЛУКАРІС КИРИЛО (1572 - 28,6.1638; за ін. дан., 1633) - православний церковний діяч, Патріарх Олександрійський (1602-21) і Константинопольський (з 1621). Н. на о. Кріт. В 1596 Л. був висланий Олександрійським Патріархом Мелентієм Пігасом для участі в Берестейському соборі 1596. (див. Берестейська унія 1596). Деякий час викладав в Острозькій Академії. Ставши патріархом, підтримував тісні зв'язки з Україною, затвердив Луцьке братство та статути братських шкіл у Луцьку і Києві. В 1627 заснував друкарню у Константинополі. 28.6.1638 за наказом султана Мурада IV задушений, а тіло кинуто в море.

 

ЛУКАСЕВИЧ ЄВМЕН (26.12.1871 -20.12.1929) - український громадський діяч, видавець. Н. у Білій Чортківського округу в Галичині. Медичну освіту здобув у Цюріху (Швейцарія). За фахом - лікар. Займався лікарською практикою. З 1905 жив у Києві, був членом Українського Наукового Товариства. В 1917-18 Л. був одним з ініціаторів створення українських лікарських організації, у т.ч. Українського Червоного Хреста. З кін. 1918 до серед. 1919 -голова української дипломатичної місії у Швейцарії (пізніше - М. Василько). В 1920-міністр закордонних справ в уряді В. Прокоповича. В еміграції жив у Варшаві. Видавав газету “Українська Трибуна” (1921) і перший український медичний ж-л “Українські Медичні Вісті”. Підготував і видав “Анатомічний словник”(1926).

 

ЛУКАШЕВИЧ АНТІН (18.2.1870 - 23.5.1936) -український громадський і політичний діяч на Буковині. Н. у Бабині на Буковині. Належав до Української Національно-Демократичної Партії. Був послом до буковинського сейму (1911-18) і до австрійського парламенту (1907-18). В період румунської окупації буковинських земель став співзасновником Української Національної Організації (1922-28). Обирався депутатом румунського парламенту (1920, 1926-27), в якому відстоював права буковинських українців, боровся проти румунізації народної освіти на Буковині. В числених статтях місцевих і зарубіжних виданнях виступав проти дискримінації українського населення Буковини румунською владою. Помер у Чернівцях.

 

ЛУКАШЕВИЧ ВАСИЛЬ (бл. 1783-16. 10..1866) - український громадсько-політичний діяч. Н. у Борисполі на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 виховувався у Пажеському корпусі, після закінчення якого, у 1803-04 служив перекладачем у Колегії закордонних справ, з 1805 - у міністерстві внутрішніх справ. У 1807 вийшов у відставку і оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 -предводитель дворянства Переяславського по-віту.В 1818 Л. став членом масонської ложі “Любов до істини” в Полтаві, до якої входив також І. Котляревський. Л. створив Малоросійське Таємне Товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави. В лютому 1826 Л. був заарештований і ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Згодом звільнений з ув'язнення. Жив у Борисполі під наглядом поліції. На думку деяких істориків (М. Петровський), Л. був автором “історії Русів”.

 

ЛУКОМСЬКИЙ СТЕПАН ВАСИЛЬОВИЧ (1701 - бл. 1779) - український історик. Н. в Умані у козацькій родині. Закінчив Київську Академію. В 1731-35 - канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, згодом - сотник Прилуцької (1735-47), Яготинської (1751-57) і Переволочанської (1757-63) сотень, абшитований полковник (1773). Після виходу у відставку в жовтні 1763 жив у Прилуках. Автор хроніки з історії України 14-16 ст. - “Зібрання історичне” (1770). Переклав на українську мову щоденник домініканського монаха С. Околовського (містить дані про хід національно-визвольного повстання під проводом Д. Гуні та Я. Острянина) і записки польського мемуариста М. Титловського про Хотинську війну 1620-21.

 

ЛУПУЛ ВАСИЛЬ (Лупу; 1593 - 1661) - господар Молдавії (1634-1654). Н. у Константинополі, за походженням грек чи албанець. В 30-х рр. 17 ст. оселився в Молдавії. Займаючись торгівлею розбагатів і став великим землевласником. В 1634 . Л. зумів посісти молдавський престол. За правління Л. в 1640 у Молдавському князівстві при сприянні Київського митрополита П. Могили було відкрито Слов'яно-греко-латинську академію, видано в 1646 “Правила” (“Уложення”) - перше зведення законів, що діяли до серед. 18 ст. Л. тривалий час при підтримці Польщі і Туреччини вів запеклу боротьбу з волоським господарем М. Басарабом за Волощину. Після Молдавських походів 1650, 1652 і 1653 українського війська Л. став союзником Б. Хмельницького. В серпні 1652 видав свою дочку Розанду (див. Р. Лупул-Хмельницька) заміж за сина Б. Хмельницького - Тимоша. В квітні-вересні 1653 Л. при допомозі українських військ на чолі з Т. Хмельницьким вів боротьбу проти претендента на господарський стіл С. Георгіцу,  якого підтримували волоський господар М. Басараб, трансільванський князь Юрій II Ракоціп польський уряд. У вересні 1653, після загибелі Т. Хмельницького і відступу козацьких загонів з Сучави, Л. був остаточно позбавлений престолу і змушений виїхати до Чигирина. Проте через деякий час за участь у таємних переговорах з польськими емісарами Л. позбавили праважити в Україні. Переїхав до Криму. На вимогу султана Л. видали Туреччині. Після тривалого ув'язнення помер у Стамбульській фортеці.

 

ЛУПУЛ-ХМЕЛЬНИЦЬКА РОЗАНДА (Роксана, Руксандра; бл. 1630 - 1686) - дочка молдавського господаря В. Лупула. В 31.8.1652 вийшла заміж за Т. Хмельницького. Після його загибелі (1653) деякий час перебувала у Чигирині, а згодом - у Рашкові на Поділлі. З 1666 жила у Молдавії. В 1686 (за ін. дан. ,1687) загинула від рук польських жовнірів у фортеці Немц.

 

ЛУТАЙ (Лютий) ФЕДІР (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч серед 17 ст. В 1637 - військовий осавул, 1638 - сотник Переяславського полку. В 1647 обраний кошовим отаманом Запорізької Січі. Багато допомагав Б. Хмельницькому на поч. національно-визвольної війни українського народу 1648-57. Заснував бл. 1652 Чортомлицьку Січ.

 

ЛУЦЕНКО ІВАН (1869 - 25.3.1919) - український громадсько-політичний і військовий діяч, лікар Армії УНР. Н. на Одещині. В 1902-07 Л. був одним з лідерів Української Народної Партії. В квітні 1917 став одним з організаторів і першим головою Одеської Української Військової Ради, яка ставила собі за мету сприяння побудові української незалежної держави. 21.4.1917 на Всеукраїнському Національному Конгресі 1917 Л. було обрано до складу Української Центральної Ради від Одеси, а на поч. червня 1917 - членом Українського Генерального Військового Комітету. В листопаді-грудні 1917 разом з П. Макаренком і М. Андріенком став засновником Української Партії Самостійників-Соціалістів. Влітку 1919 Л., будучи військовим лікарем Армії УНР, загинув у боях за залізничну станцію Антоніни на Волині (за ін. дан., потрапив у більшовицький полон і був розстріляний).

 

ЛУЦКЕВИЧ МАРКО (26.4.1882-1934) - український громадсько-політичний діяч. Н. у Ковелі на Волині. Закінчивши навчання в Москві, став організатором кооперативного руху на Волині. У 1922 - посол до польського сейму. У своїх промовах в парламенті виступав з засудженням польського окупаційного режиму в Західній Україні, за що був позбавлений депутатської недоторканості й відданий під суд. Зумів таємно емігрувати у Чехо-Словаччину. В 1924 переїхав до УСРР. В 1926 був заарештований більшовиками та засланий у Сибір, де і помер.

ЛУЦЬКЕ БРАТСТВО [Хрестовоздвиженське (Чеснохрестське) братство] у Луцьку - національно-релігійна, громадська організація православних українських шляхтичів Волині та міщан Луцька. Засновано 1617. Визначними діячами братства того періоду були шляхтичі Л. Древинський, М. Гулевич-Воютинський, А. Пузина, ченці Герасим Микулич, Ісакій Борискович та ін. До Л.б. входили також окремі представники старшини Війська Запорізького. Братство вело боротьбу проти національно-політичного гноблення українського населення, займалося громадсько-культурницькою та благодійною діяльністю і відігравало значну роль у боротьбі за збереження законних прав православ'я на Волині у 20-40-х рр. 17 ст. Братчики відкрили друкарню, шпиталь і школу. Пам'ятками української педагогічної думки є правила для учнів (“Артикули прав”) і статут школи Л.б. (“Порядок шкільний”), запозичений зі статуту Львівської братської школи. Великий вплив на діяльність світського братства мав Луцький братський монастир (“братство духовне”), при якому в 1628 і 1640-х рр. діяла друкарня. 3 серед. 17 ст. в умовах посилення національно-релігійного гніту на західно-українських землях почався занепад Л.б., і наприкінці 18 ст. воно припинило свою діяльність. В 1871 засновано нове Л.б., яке мало офіційно-клерикальний характер.

  Я. Ісаєвич (Львів).

ЛУЦЬКИЙ ОСТАП (8,11.1883-1941)- український громадсько-політичний діяч, публіцист, поет. Н. у с. Лука Самбірського повіту на Львівщині. Навчався у Празькому і Варшавському унтах. Член літературної групи “Молода Муза” (1906-09), надрукував декілька збірок поезій. Редактор газети “Буковина” (1907-13), директор Центральної каси українських кооперативів у Чернівцях. Учасник Першої світової війни -офіцер австрійської армії. У 1918 - ад'ютант архікнязя В. Лабсбурга. Під час українсько-польської  війни 1918-19 - сотник УГА, шеф штабу 4 Золочівської бригади. У 1920 - представник української армії у штабі польського війська, зв'язковий С. Петлюри з Ю. Пілсудським. Після війни поселився на Стрийщині й брав участь у розвитку місцевого кооперативного руху. У 1928-39 - голова Центросоюза у Львові і директор Ревізійного Союзу Українських Кооперативів. Спричинився до успіху кооперативного руху у Галичині. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), член ЦК організації. В 1928-35 - посол польського сойму, а в 1935-39 - сенатор. Прихильник курсу “нормалізації” польсько-українських стосунків. Невдовзі після окупації радянськими військами Західної України заарештований (поч. жовтня 1939) органами НКВС і вивезений у концентраційний табір біля Котласу, де й загинув. Автор збірок поезій “Без маски” (1903), “З моїх днів” (1905). “В такі хвилини” (1906). 

Д. Кушплір (Львів).

ЛУЦЬКИЙ ПРОЦЕС 1937 - політичний судовий процес, влаштований у Луцьку 17-31.8.1937 польським урядом над 42 членами Організації Українських Націоналістів, заарештованих в липні 1937. Під час процесу, ув'язнених (в більшості студентів) було звинувачено в приналежності до ОУН і антидержавній діяльності. 31.8.1937 за вироком окружного суду до тривалих строків ув'язнення було засуджено 34 підсудних, серед яких І. Климів -на 10 років, П. Мигаль-на 8 років, І. Кохановський, В. Сич, А. Марченко - на 7 років кожен. До тривалих термінів ув'язнення були засуджені інші члени ОУН. Л.п. став ганебним продовженням політики державного терору польських властей проти корінного населення Західної України.

 

ЛУЧИЦЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ [2(14). 6.1845-22.8.1918]-український історик, член-кореспондент Петербурзької АН (з 1908). Н. у м. Кам'янці-Подільському. В 1866 закінчив Київський ун-тет. Навчався в Київському ун-ті, з 1877 - професор цього ун-ту. Належав до Конституційно-Демократичної Партії (див. Кадети). В 1907 - депутат III Державної Думи від м. Києва. Був членом Старої Громади, одним з засновників Українського Наукового Товариства у Києві. Автор праць “Католицька ліга і кальвіністи у Франції” (1877), “Общинне землеволодіння в Малоросії” (1882), “Матеріали до історії землеволодіння в Полтавській губернії в 18 ст.” (1883), “Робітниче населення і економічна політика німецьких міст 15-16 ст.” (1884), “Селянське землеволодіння у Франції напередодні революції” (1900), “Становище землеробських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789-1793 рр.” (1912) та ін.

 

ЛУЧКАЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (справжнє, прізвище - Поп; 19.11.1789 -3.12.1843)-український мовознавець, фольклорист та історик. Н. у Великих Лучках на Мукачівщині (тепер Закарпатська обл.). Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер - Румунія). Навчався в духовній семінарії (конквіті) у Відні (1812-16), відвідував лекції в ун-ті. Був учнем відомих славістів В.Копітара та Й.Добровського. В 1816-17- священик у с. Великих Лучках, в 1817-27 Л.- бібліотекар, архіваріус та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління, директор міської школи в Ужгороді. В 1829 виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. В 1830 повернувся у Закарпаття, був священиком в Ужгороді (на Цегельні, 1830-43). Л., служачи тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкування парафіальних шкіл на території єпархії. В 1830 видав у Відні “Граматику слов'яно-руську” (лат. мовою) - першу в Закарпатті українську граматику з широким використанням народної розмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну “Історію карпатських русинів” (було видано тільки два томи). Перші чотири томи у перекладі українською мовою опубліковано у Пряшеві в “Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику” (1983-91). Автор твору “Церковні бесіди на всі неділі року” (1831). 

Ф. Стеблій (Львів).

 ЛЬВІВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА - навчальний заклад, перша братська школа в Україні. Заснували її бл.1585 діячі Львівського братства Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін. Статут Л.б.ш, (“порядок шкільний”; 1591) -видатна пам'ятка педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи.

    До Л.б. ш. приймали дітей різних станів зі Львова та ін. міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоти, старші (спудеї) вивчали старослов'янську, грецьку ілатинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. В 1591 була надрукована грецько-слов'янська граматика “Адельфотес”, складена учнями школи й учителем Арсенієм Еласонським, У різний час ректорами й учителямитут були С.Зизаній. Л.Зизаній, Ф. Касіянович, І. Борецький, П. Беринда, Г.Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Ушакевич, Ф. Сидорович та ін. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Л.б.ш. справила великий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусії, Молдавії та ін. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів (Є. Плетенецький, К. Мазепета, І. Югасевич та ін.). Керівники Л.б.ш. намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій пол. 17 ст. школа занепала, а у 80-х рр. 18 ст. перестала існувати.

  Я. Ісаєвич (Львів)

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО (Успенське ставропігійське братство у Львові, Львівська ставропігія) - національно-релігійна громадська організація православних, а згодом - греко-католицьких українських міщан Львова. Зародком братства було існуюче здавна об'єднання православних міщан - опікунів місцевої церкви Успення і Онуфріївського монастиря у львівському передмісті Підзамче. Не пізніше 1585 група українських міщан (Ю. та І. Рогатинці, І. Красовський, Д.Красовський, Л. Маленький та ін.) розробила статут Л.б. і подала його в січні 1586 на затвердження Антіохійському Патріарху Йоакиму IV Доу. Статут Л.б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духівництвом, у т.ч. єпископами. Незабаром Л. б. домоглося права ставропігії -непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л.б, став зразком для ряду православних братств Західної й Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л.б. брали С. Зизаній, Л. Зизаній, К. Ставровецький, П. Беринда, І. Борецький та інші українські діячі культури і освіти. Боротьбу Л.б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (К. Острозький та ін.). Прагнення Л.б. до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації на Україні. Л.б. протягом тривалого часу брало діяльну участь в боротьбі проти насильного запровадженя Берестейської церковної унії 1596, виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало тісні зв'язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від магістрату і польської влади. Йому належала Львівська братська друкарня, коштом Л.б. утримувалася Львівська братська школа. Л.б. спорудило визначну пам'ятку архітектури у Львові - Успенську церкву. Значну увагу воно приділяло розвиткові українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь - притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам. З серед. 17 ст. керівництво Л.б. перейшло до” багатих купців. Насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Л.б. 1704 шведськими військами привели до занепаду і зменшення ролі братства в суспільно-політичному, громадському і культурному житті України. В 1708 Л.б. прийняло унію. Незважаючи на це, переважна більшість членів братства продовжувала виступати за збереження і зміцнення традиційних обрядів і звичаїв, підтримувала культурні та релігійні зв'язки, з Наддніпрянською Україною. В 1788 австрійський уряд ліквідував Л.б. 

Я. Ісаєвич (Львів).

ЛЬВІВСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПОВСТАННЯ 1848 -збройний виступ міщан Львова в листопаді 1848. В умовах наступу контрреволюції в Австрійській монархії повстання було інспіроване представниками Польського Демократичного Товариства (В. Гельтман, П. Дараш, М. Домагальський), прибулими на початку революції до Галичини з еміграції. Відмовившись від співробітництва з польською Центральною Радою Народовою, яка поступово втрачала свій вплив, вони розгорнули активну пропаганду серед міських низів і створеної на поч. революції національної гвардії, зокрема, студентського “Академічного легіону”. Після Жовтневого повстання 1848 у Відні серед міських низів поширювались заклики наслідувати приклад віденських повстанців (див. Революція 1848-49 в Австрійській імперіі). 1.11 австрійські солдати напали на двох національних гвардійців, що викликало у Львові заворушення і вуличні демонстрації. Урядові війська відкрили вогонь по демонстрантах. Це стало поштовхом до повстання. Протягом ночі на вулицях, що оточували площу Ринок, виросло 23 барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих робітників і ремісників, озброєних рушницями, косами, сокирами, шаблями. До повстанців приєдналась частина національної гвардії, зокрема, студенти “Академічного легіону”. Уранці 2.11 між повсталими і урядовими військами відбувались збройні сутички. Помірковані елементи Центральної Ради Народової, керівництво національної гвардії та т.зв. комітету громадської безпеки намагалося стримати активність повсталих і вступили в переговори з головнокомандуючим австрійськими військами у краї генералом Гаммерштейном. Однак, це нічого не дало. О 10 годині ранку 2.11. за його наказом почався артилерійський обстріл міста, внаслідок чого було вбито 55 і поранено 75 осіб, згоріли будинок університету (при цьому загинула цінна бібліотека), театр, технічна академія, міська ратуша. О 12 годині ЗО хвилин повстанці капітулювали. 3.11. в місті було оголошено стан облоги. Кількасот учасників повстання віддано до військового суду, національну гвардію розпущено, заборонено всякі збори, заборонено діяльність політичних товариств, закрито періодичні видання, крім урядових. Придушення повстання наблизило реставрацію абсолютизму в Австрії. 

Ф. Стеблій (Львів).

ЛЬВІВСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО (Наукове Товариство у Львові) - польське наукове товариство, що діяло в Західній Україні в 1901-39. Засновано як “Товариство для підтримки польської науки”, 1920 реорганізоване у Л.Н.Т. Мало відділи: філологічний, історико-філософічний, математично-природничий; секції історії мистецтва та культури, соціально-економічної історії. Головами Л.Н.Т. в різні роки були історики О. Бальцер, Ф. Буяк. Л.Н.Т. видавало польською мовою серії монографій та збірники статтей: “Наукові праці” (в історико-філологічній серії, т. 1 -16), “Дослідження з історії польського права” (т. 1-18), “Архів Наукового товариства” (в історико-філософічному відділі, т. 1-26), “Історичні пам'ятки” (т. 1-6). В ряді видань Л.Н.Т. тенденційно висвітлювалася історія західно-українських земель, ідеалізувалася політика польської шляхти і держави щодо українських земель. 

Я. Ісаєвич (Львів).

ЛЬВІВСЬКИЙ ЛІТОПИС - літописна пам'ятка першої пол. 17 ст., вміщена в рукописній книзі М. Гунашевського. Назва умовна. Відображає події в Україні з 1498 по 1649. Найбільш докладний опис подій з 1630. Літопис подає цінні відомості про зовнішньополітичне і економічне становище України, взаємини з Польщею, Московією, Кримським ханством. Багато уваги приділяє козацьким повстанням 30-х рр. 17 ст., національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, наводить ряд фактів з її історії, яких немає в інших джерелах. Текст Л. л. виявив напочагку19ст. історик Д. Зубрицький. Вперше опублікований у Москві (1839), згодом - у Львові (1870-і рр.).

  Ф. Стеблій (Львів).

ЛЬВІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ - загальноосвітній навчальний заклад у Львові, проміжного (між середньою і вищою школою) типу, заснований на базі ліквідованого австрійським урядом Львівського ун-ту. Мав відділи філософії, права, богослов'я і хірургії, на яких навчалося від 500 до 800 студентів, переважно дітей шляхти, духовенства і купецтва. Керівництво ліцеєм здійснював сенат на чолі з ректором. Серед викладачів Л.л. були відомі діячі освіти і науки: І. Лаврівський, М. Гриневецький, Ю. Родер, Ю. Маусс та ін. У 1817 ліцей реорганізовано в університет. 

Ф. Стеблій (Львів).

 ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1936 - політичний судовий процес над 23 членами ОУН, в тому числі 9 членами Краєвої Екзекутиви- ОУН на Західноукраїнських землях, який став завершенням Варшавського процесу 1935-36. Процес вибувався в травні-липні 1936 у Львові. Серед ув'язнених були С. Бандера. Р. Шухевич, В.-М. Янів, Я. Стецько, Я. Макарушка, О. Пашкевич, Б. Підгайний, І. Малюца, К. Зарицька, Р. Мигаль та ін. Підсудних захищали 11 відомих українських адвокатів, серед яких: В. Старосольський, С. Шухевич, В. Гербовий, О. Павенцький та ін. Заарештовані члени ОУН використали судовий процес для викриття антиукраїнської політики польського уряду. С. Бандера, виступаючи на суді, заявив, що вся урядова політика щодо українського населення у Польщі була спрямована на повну національну асиміляцію українців. Після майже двохмісячних засідань суд виніс наступний вирок: С. Бандера і Р. Мигаль засуджені до довічного тюремного ув'язнення, Б. Підгайний, І. Малюца, Є. Качмарський, Р. Сеньків і О. Мащак - до 15 років. Інші заарештовані члени ОУН були також засуджені до різних термінів ув'язнення. Героїчна постава підсудних під час процесу, їх послідовне відстоювання ідеї української державності сприяло зростанню авторитету ОУН серед українського населення.

ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР 1946 (“Собор Греко-Католицької Церкви”) - псевдособор Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся 8-10.3.1946 у соборі св. Юра у Львові. Після смерті митрополита А. Шептицького (1.11.1944) за ініціативою радянських органів держбезпеки та особисто Й. Сталіна розпочалась ліквідація Української Греко-Католицької Церкви як нежалежного від радянських органів влади національного інституту та єдиної ланки зв'язку українців із Заходом. Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у коллабораціонізмі з німецькими нацистами та. підтримці українського руху Опору.

11.4.1945 відділи військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Й. Сліпого, єпископів Н. Будка і М. Чарнецького (в червні 1946 засуджені дотривалихтермінівув'язнення), прелатів О. Ковалевського і Л. Куницького, цілий ряд священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована. В цей же день співробітники органів держбезпеки заарештували у Станіславові єпископів Г. Хромишина та І. Латишевського. В 1945-46 все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академій і семінарій, ченцями (всього бл. 1 тис. чол.) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянські власті намагалися змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об'єднання з Російською Православною Церквою. Однак ні один з усіх заарештованих єпископів не зрікся єдності з Римом. В цих умовах радянські спецслужби розробили план проведення “Собору Української Греко-Католицької Церкви”. В травні 1945 у радянській пресі була опублікована відозва “Ініціативного комітету воз'єднання греко-католицької церкви з православною”, яку підписали священники Г. Костельник, М. Мельник і А. Пельвецький. 8-10.3.1946 ініціативна група, діяльність якої повністю направлялась і контролювалась радянськими партійними органами і службою безпеки, скликала у Львові “Собор УГКЦ”. Шляхом залякувань,часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священників було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священослужителів (у Галичині служило 1270 священників) і 19 мирян. У списках присутніх були виявлені особи, яких вже не було в живих. 9.3.1946 собор, незважаючи на абсолютну неканонічність (повна відсутність канонічних єпископів УГКЦ), проголосив скасування Берестейської унії 1596 і “воз'єднання” з Російською Православною Церквою. 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином було проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському Патріархові. Незважаючи на неканонічність Л.с., радянський уряд визнав Українську Греко-Католицьку Церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Внаслідок протидії рішенню Л.с. бл. тисячі священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. І лише незначна частина священослужителів, не витримавши психологічного і фізичного тиску, формально перейшла до православ'я. Бл. 200 священників взялися творити структуру Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі. Більше 40 років священослужителі і вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади. В 1972 проголошена Л.с. “реунія” УГКЦ була ратифікована помісним собором Російської Православної Церкви. На Заході Л.с. був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від 15.12.1958). В кін. 1980-х рр. розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних Церков. 1.12. 1989 діяльність УГКЦ була легалізована в Україні.

ЛЬВІВСЬКИЙ (таємний) УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ- український нелегальний вищий навчальний заклад, заснований у липні 1921 за ініціативою Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту у Львові. Після польської окупації Львова ( 1918) утраквістичний (польсько-український) ун-тет ім. Франца І було сполонізовано і перейменовано на ун-тет ім. Яна Казиміра. Всі українські кафедри (8 кафедр) в навчальному закладі були ліквідовані, а професори-українці (всього 14 чол.) - звільнені. Згідно з наказом ректора ун-ту від 14.8.1919, на навчання приймалися тільки громадяни Польської держави, які пройшли військову службу в армії, чим фактично закривався доступ до навчального закладу українській молоді. Аналогічне рішення прийняв і ректорат Львівського політехнічного ін-ту. В цих умовах 20.9. 1919 Наукове Товариство ім. Т. Шевченка оголосило запис на Українські Університетські Курси. Ця і всі наступні спроби українських громадсько-наукових установ (НТШ, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту) організувати в кін. 1919-на поч. 1920навчаннядляукраїнської молоді Галичини за програмою вищої школи наштовхнулись на категоричну заборону польської влади. Незважаючи на урядові заборони і переслідування, восени 1920 спільними зусиллями українських вчених і галицької молоді були організовані нелегальні університетські курси з філософським, юридичним та медичним відділами. Через деякий час розпочалася робота по реорганізації цих таємних курсів у навчальний заклад за зразком західноєвропейських ун-тів. Рішення приступити до створення Л(т)УУ було прийнято на з'їзді українського студентства у Львові в липні 1921. У серед. вересня 1921 новостворений навчальний заклад розпочав свою роботу. Університет діяв нелегально, на громадських засадах. Заняття проводились в приміщеннях НТШ, “Просвіти”, Національного музею, закладах “Рідної Школи”, підвалах собору св. Юра, на приватних квартирах викладачів і студентів. У першій рік свого існування університет мав три відділи (факультети): філософський, юридичний, медичний, пізніше було утворено технічний відділ. В 1922 на базі технічного відділу було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу (існувала в 1922-25) у Львові. В 1924 до ун-ту формально було приєднано ще й факультет мистецтва під керівництвом С. Новаківського і протекторатом А. Шептицького. В ун-тет записалося 1028 студентів. З них на філософський ф-т - 235, на юридичний -608, медицини - 185. Крім того було ще 230 надзвичайних студентів. Таким чином всіх записаних в університет нараховувалось - 1258. На технічному від ділі навчалось 150 студентів. Першим ректором У(т)УУ був доктор В. Щурат, потім М. Панчишин, М. Чайковський, Є. Давидяк. Ректором Високої Політехнічної Школи було обрано В. Лучківа. У 1924-1925 на трьох від ділах університету нараховувалося 58 кафедр. На філософському ф-ті було 22 кафедри, юридичному -26, медичному- 10. На філософському та юридичному ф-тах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці - 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати навчання у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Гданська. В 1921 для керівництва справами у закладі був створений Сенат ун-ту, до складу якого входили В. Щурат, М. Кордуба (декан істор. ф-ту), I. Крип'якевич, І. Раковський, В. Вергановський (декан юридичн. ф-ту), М.Левицький, Р. Ковшевич, І. Куровець (декан медичн. ф-ту), М. Музика, М. Вахнянин. Серед викладачів у-ту були відомі українські вчені: І. Крип'якевич, К. Студинський, М. Корчинський, С. Балей, М, Возняк, М. Галущинський, Ф. Копесса,   І.Свєнціцкий, В. Левицький, М. Чайковський, М. Чубатий, С, Старосольський, С. Шухевич, Ю. Гірняк та ін. Незважаючи на складні умови, пов'язані з нелегальним існуванням, рівень викладання і підготовки спеціалістів в університеті був високим. Студенти ун-ту мали свої численні молодіжні організації, серед яких “Український Студентський Союз”, “Академічна Громада”, “Медична Громада”, “Гурток Правників”, “Крайова Студентська Рада” та ін. Науковий гурток істориків видавав ж-л “Історичний Вісник”. Матеріальну підтримку діяльності ун-ту надавали українські господарсько-економічні установи, частина фінансової допомоги поступала від численної еміграції із Чехо-Словаччини, США і Канади. Викладачі та студенти ун-ту зазнавали постійних переслідувань з боку польських органів влади. Заходи національних громадсько-політичних організацій і українських депутатів польського сейму, спрямовані на легалізацію діяльністі У(т)УУ, були безуспішними. Переслідування та арешти польською поліцією студентів та професорів, відсутність матеріальної бази і нестача коштів, урядова заборона службовцям державних установ викладати в ун-ті та дискримінація випускників привела до припинення діяльності Л(т)УУ в 1925. 

В. Качмар (Львів).

ЛЬОБКОВІЦ ВІЛЬГЕЛЬМ (1883 - р. см. невід.) - український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. За національністю австрієць. Офіцер австрійської арміі під час Першої світової війни 1914-18. Під час українсько-польської війни 1918-19 - начальник оперативного відділу Начальної Команди УГА, з 1919 -начальник штабу третього корпусу УГА. З лютого 1920 Л. змушений служити в Червоній Українській Галицькій Армії. В березні 1920 - начальник штабу 3-ї бригади ЧУГА. У квітні 1920 у складі своєї бригади зробив спробу перейти на бік Армії УНР. Потрапив у польський полон і перебував у таборі інтернованих бійців УГА в Тухолі. Дальша доля невідома.

ЛЬОРНЕР ФЕРДИНАНД (1886 - 1958) - український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. За національністю австрієць. Учасник Першої світової війни 1914-18, офіцер австрійської армії. В 1918 перейшов на службу в Галицьку Армію. В 1918-19Л. - начальник штабу другого корпусу УГА, помічник начальника оперативного відділу при Начальній Команд УГА. З лютого 1920 Л. - начальник штабу 2 бригади Червоної Української Галищької Арміі. В квітні 1920 при спробі Другої бригади ЧУГА приєднатись до Армії УНР, Л. потрапив у польський полон. Згодом повернувся до Австрії. В 1929-38 Л. був австрійським аташе в Москві.

ЛЮБАРТ (православне ім'я - Дмитро, р.н, невід. - п. 1385) - князь литовський (1340-85), галицько-волинський (1340-49) і волинський (1349-85), наймолодший син Гедиміна, брат Ольгерда і Кейстута. Був одружений з дочкою галицько-волинського князя Юрія II Болеслава. В 1340 після смерті Юрія II Болеслава бояри обрали Л, князем Галицько-Волинської держави. Володів Волинською, Холмською і Белзькою землями. В 1353, 1366 і 1376-78 у союзі з великим князем литовським Кейстутом вів тривалу боротьбу за землі Галицько-Волинського князівства з Польщею і Угорщиною. У Луцьку за князювання Л. було збудовано фортецю - т.зв. замок Любарта.

ЛЮБАЧІВСЬКИЙ МИРОСЛАВ-ІВАН (24.6.1914) - Патріарх Української Греко-Католицької Церкви. Н. у Долині (тепер Івано-Франківська обл.). У 1920-24 навчався у початковій школі м. Долини. В 1933 закінчив Першу Стрийську державну гімназію. В 1933 вступив до Богословської Академії у Львові, де протягом трьох років вивчав філософію та теологію. Як один з кращих студентів Академії був скерований для продовження навчання до Австрії, У 1936-39 вчився в Католицькому ун-ті в м. Інсбрук. 18.8.1938 був висвячений у сан диякона, а у вересні 1938 - висвячений митрополитом А. Шептицьким у сан священика. Згодом продовжував вивчення теології в ун-ті м. Сьйон (Швейцарія), де захистив докторську дисертацію на тему: “Розвідка над Літугією св. Василія Великого”. З 1942 Л. вивчав теологічні науки у Римі - спочатку у Папському Бібліотечному Інституті, а з 1944 -у Григоріанському ун-ті. У 1945-47 стулював медицину у Римі. У травні 1947 прибув до США. Працював секретарем Українського Католицького Університету, викладав українську та німецьку мови. З 1968 -професор-катехит Української католицької семінарії св. Йосафата у Вашингтоні, аз 1971 -професор Академії св. Василия у Філадельфії. 13.9.1979 став архієпископом та митрополитом у Філадельфії (США), а 27.3.1980 - коад'ютором з правом наступництва патріарха Иосифа Сліпого. 7.9.1984 Л., після смерті патріарха Иосифа, став Верховним Архієпископом Української Греко-Католицької Церкви. 25.5.1985 Римський Папа Іван Павло II підніс Л. до гідності кардинала католицької церкви. 20.3.1991 внаслідок легалізації Української Греко-Католицької Церкви, Л. повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові. Л. є автором багатьох наукових праць з історії Церкви на Україні та різних галузей теології. 

Р. Шуст (Львів).

ЛЮБЕЦЬКА БИТВА 1016 - битва між військами турівського князя Святослава Володимировича (див. Святополк Окаянний) і новгородського князя Ярослава Володимировича в 1016 біля м. Любеча (тепер село Ріпкінського р-ну Чернігівської обл.). Після смерті Володимира Святославича (1015) між його синами розпочалась міжусобна боротьба за великокнязівський престол. Старший з них - Святополк Володимирович зайняв київський престол, і намагаючись позбутись інших претендентів на великокнязівську владу, вбив своїх братів Бориса, Гліба та древлянського князя Святослава. Проти Святополка, зібравши велике військо (40 тис. новгородців і 1 тис. варягів з князем Еймундом), виступив Ярослав Володимирович. Дві дружини зустрілись неподалік м. Любеча і протягом трьох місяців не відважувались розпочати бойові дії. Врешті в кін. 1016 відбулася вирішальна битва, в якій військо Святополка зазнало поразки, а він сам втік до свого тестя - польського короля Болеслава І Хороброго. Ярослав вступив у Київ і був проголошений великим князем київським (див. Ярослав Мудрий).

 

ЛЮБЕЦЬКИЙ З'ЇЗД 1097 - з'їзд князів Київської держави в 1097 у м. Любечі (тепер Ріпкінського р-ну Чернігівської обл.) на Дніпрі. На з'їзді були присутні 6 князів, які вирішили припинити міжусобні війни і проголосили, що кожен князь повинен володіти тими землями, які успадкував від батька. Святополк Ізяславович як старший отримав Київ з Туровом і Пинськом та титул великого князя; Володимир Мономах -Переяславське князівство і Суздальсько-Ростовську землю; Олег і Давид Святославичі -Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань; Давид Ігорович - Володимир-Волинський з Луцьком; Василько Ростиславович (з братом) -Теребовлю, Червен і Перемишль. Учасники з'їзду вирішили для налагодження спільних справ скликати княжі з'їзди, а також організувати спільний похід проти половців. Постанови з'їзду були закріплені спільною присягою князів. Однак з'їзд не зміг припинити князівські усобиці. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витичівський з'їзд 1100.

 

ЛЮБИНСЬКИЙ МИКОЛА (5.10.1891 -1930-х рр.) - український політичний діяч, дипломат. Н. у Стріхівцях Новоушицького повіту Подільської губ. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У квітні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. В грудні 1917-лютому 1918 Л. брав участь у Берестейських мирних переговорах (див. Берестейський мир 1918). Від імені української делегації підписав “Відозву до німецького народу”, в якій йшлося про необхідність надання Німеччиною військової допомоги Україні. В березні-квітні 1918 - міністр закордонних справ УНР в уряді В. Голубовича. В 1920-х рр. жив вУСРР. Працював науковим співробітником Інституту Української Наукової Мови ВУАН у Києві, співредактором “Вісника Інституту Української Наукової Мови” (1930). Репресований на поч. 1930-х рр.

 

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту. Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). Однак в березні 1569 великі литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель -Підляшшя, Волинь, Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558-83 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 28.6.1569 була підписана Л .У., яку 1.7.1569 затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Л.у. завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені нa Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Л.у. привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні і, одночасно, викликало піднесення українського національно-визвольного руху проти польських загарбників.

ЛЮБОВИЧ ЯРОСЛАВ (р. н. невід- п. 5.3.1929) -член Української Військової Організації. Загинув 5.3.1929 під час бойової операції УВО у Львові. Похорон Л. перетворився на масову антипольську демонстрацію, в якій взяло участь бл. 5 тис. чол., в основному молоді. В сутичці з польською кінною поліцією, яка намагалась перешкодити вшануванню пам'яті Л., десятки людей було поранено, а 22 чол. заарештовано.

ЛЮБОМИРСЬКІ - польський князівський рід. З 16 ст. Л. володіли великими маетностями в Україні. Найбільш відомі представники: Юрій-Себастіан Л. (20.1.1616-31.12.1667)-польський військовий діяч, польний гетьман (1660).

 Учасник Зборівської битви 1649 і Берестецької битви 1651. Влітку 1660 Л. разом з великим коронним гетьманом С. Потоцьким очолював польську армію, яка розгромила московські війська під командуванням В. Шереметьева поблизу Любара і Чуднова (тепер Житомирська обл.); Ієронім Л. (бл. 1648 - 1706) - польський державний і військовий діяч. 3 1683 -надвірний королівський маршалок, в 1692-1702 - коронний підскарбій, з 1702 - гетьман великий коронний і каштелян краківський. Брав участь у війнах проти Туреччини. Під час Північної війни 1700-21 проводив ворожу політику щодо короля Августа // Фридерика, пізніше перейшов на сторону шведів. Юрій Л. (28,5.1817 -25.5.1872) - попечитель Оссолінеуму в 1847-51 і 1869-72.

 

ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ [2(14).1.1897-29.8.1937]- радянський державний і партійний діяч. Н. у м. Кагарлик (тепер р. ц. Київської обл.). З 1917 Л. - член Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1916-17 брав участь у видавництві журналів “Соціалістична Думка” та “Наше Слово”. Входив до складу Української Центральної Ради. В УПСР був одним з лідерів лівої фракції, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні і співпрацю з більшовиками. З березня 1919 Л. належав до новостворенної Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів; з серпня 1919 - Українська Комуністична Партія (боротьбистів), входив до складу керівних органів партії. У березні 1920 Л. як і переважаюча більшість провідних членів УКП (боротьбистів) разом з О. Шумським, Г. Гриньком, Г. Михайличенком та ін. увійшов до складу КП(б)У. В 1920-27 - секретар Київського губкому КП(б)У, заступник начальника полггвідділу 2-ї Кінної армії, голова Чернігівського і Київського губвиконкому. В 1927-34 - секретар ЦК КП(б)У. Одночасно з 1933 - перший заступник голови Раднаркому УСРР, з 1934 - голова Раднаркому УСРР, 3 1934 - член Політбюро ЦК КП(б)У. Л. виступив громадським звинувачувачем на процесі Спілки Визволення України. На поч. 1930 став одним з активних провідників імперської політики Москви, відіграв керівну роль у колективізації й конфіскації збіжжя у селян, що привело до голодомору 1932-33 в Україні. На серпневому пленумі ЦК КП(б)У звинувачений в керівництві контреволюційною націоналістичною організацією в Україні. 29.8.1937 Л., передчуваючи близькі репресії щодо нього особисто і членів його сім'ї, застрелив дружину і покінчив життя самогубством.

ЛЮДВІК І ВЕЛИКИЙ (Людвік Угорський, Лайош 1; 1326 - 11.9,1382) - угорський король з 1342, польський король з 1370. Син Карла Роберта і Ельжбети Локеток. Вів войовничу зовнішню політику за висунення Угорщини на провідні позиції у Європі. В 40-50-х рр. 14 ст. брав участь у загарбанні земель Галицько-Волинського королівства. В 1350 уклав договір зі своїм дядьком польським королем Казиміром III Великим про перехід польських земель та окупованих поляками Галичини та Холмщини під владу Угорщини. Після смерті Казиміра III Великого став королем польським. У 1372 передав владу над Галичиною своєму наміснику князю шлезькому Владиславу Опольському (правив до 1377). У 1376-78 вів вперту боротьбу з Великим князем Литовським Любартом за Західну Волинь. Після смерті Л.І В. польський престол посіла його дочка Ядвіга.

ЛЮДКЕВИЧ СТАНІСЛАВ (24.1.1879 -12.9.1980) - визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і педагог, Н. у Ярославі (тепер Польща). Музичну освіту здобув у Відні (докторська дисертація - “Програмова музика”). З 1909 - директор, аз 1919 - викладач Вищого музичного інституту ім. М, Лисенка, з 1939 - професор Львівської консерваторії. З 1936 - голова Музикологічної комісії НТШ. Композиторську діяльність почав у гімназії. Написав кантату-симфонію “Кавказ”, хорові твори: “Вічний революціонер”, “Косар”, “Хор підземних ковалів”, “Заповіт”, симфонічні поеми “Каменярі”, “Дніпро”, “Моисей”, “Стрілецька рапсодія”. Автор опер “Бар Кохба”, “Довбуш”, численних обробок народних і стрілецьких пісень. Автор праць “Галицько-руські мелодії” (1906), підручників: “Загальні основи музики” (1921), “Матеріали до науки сольфеджіо і хорового співу”.

Працював у журналах “Артистичний Вісник” (1905), “Музичний Листок” (1925) і “Музичний Вісник” (1929-34). Л. - перший професійний композитор на західноукраїнських землях, сприяв піднесенню музичної культури, зокрема працюючи у музичному товаристві “Боян” і Музичному інституті їм. М.Лисенка. Його заслуга—у спрямуванні української музичної творчості у напрямі інструменталізму. Помер і похований у Львові. о. Рибак (Львів).

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 В РОСІЇ -революційні події, які завершились падінням монархії у Російській імперії. Участь Росії у Першій світовій війні 1914-18 поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З поч. 1917 незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському завод в Петрограді, що розпочався 17.2(2.3.).1917, став передвісником масових революційних виступів.

27.2(10.3.).1917 до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами - такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова -М. Родзянко), створений вранці 27.2(10.3).1917. Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н.Чхеїдзе, Рада делегувала в Тимчасовий комітет своїх представників -Н. Чхеїдзе і О. Керенського. В ніч на 28.2(11.3), 1917 Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади ідо утворення Тимчасового Уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи. Більшістю голосів 2(15).3.1917 Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету. 2(15).3.1917 цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3(16).3.1917 також відмовився від трону. В той же день була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового Уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні. (див. Тимчасовий Уряд). 

Т. Полещук (Львів)

ЛЯЄР АЛОЇЗ (1885-1919)- український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. Німець за походженням. Весною 1919 на східному фронті УГА проти більшовиків очолював відтинок “Підволочиськ” (група Ляєра). Захоплений поляками в полон і був вбитий при спробі втечі.

ЛЯЙНБЕРГ СОЛОМОН (р. н. невід. - п. 1919) -український військовийдіяч, поручник УГА. Єврей за національністю. Учасник Першої світової війни 1914-18, поручник 15 піхотного полку австрійської армії. В червні 1919 Л. був призначений командиром Жидівського (Єврейського) куреня УГА. Відзначився у боях з поляками. Потрапив у польський полон і був закатований.

ЛЯНСКОРОНСЬКИЙ ПРЕДСЛАВ (Ляндскоронський; р.н. невід, - п. 1531) - український військовий діяч поч. 16 ст., відомий як один з найкращих полководців свого часу. Був брацлавським і кам'янецьким старостою, згодом -київським воєводою. Л спільно з О. Дашкевичем організовував загони українських козаків для боротьби з татарсько-турецькою агресією. В 1512 об'єднані козацькі сили на чолі з Л. і К. Острозьким відбили грабіжницький напад кримських татар на південно-українські землі. В 1516 Л. очолив козацький похід на Білгород і розбив татарські орди в битві біля озера Овідо-ва під Очаковом. У 1528 спільно з козаками черкаського старости О. Дашкевича здійснив похід під Очаків.

ЛЯНЦКОРОНСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (р. н. невід. - п. 1657) - польський державний діяч серед. 50-х рр. 17 ст. У 1650- воєвода брацлавський, згодом - руський, а з 1654 - гетьман польний коронний. Підчас національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 очолював шляхетські війська, які вели бої проти української армії в р-ні Красного (тепер Тиврівського р-ну Вінницької обл.). У 1651 загони Л. були розбиті під Вінницею козацькими полками під командуванням І. Богуна.

ЛЯСОТА ЕРІХ (бл. 1550 -1616)-австрійсь кий дипломат і вояк, автор записок про Запорізьку Січ кін. 16 ст. Н. у Бляйшвіщі (Блажейові цах) у Силезії. Можливо, словянин за походженням. Навчався у Ляйпцігському і Падуанському ун-тах. У 1576-84 перебував на військовій і дипломатичній службі в Іспанії, Португалії і Австрії. З 1585 служив при дворі німецького імператора Рудольфа II. У 1588-90 перебував у шведському полоні. В червні 1594, виконуючи дипломатичне доручення імператора, прибув на Запорізьку Січ. Намагався схилити козаків до укладення воєнного союзу з Німеччиною для спільної боротьби проти Османської імперії. Під час своєї подорожі побував у Львові, Бродах, Почаєві, Погребищі, Київі та ін. містах України. Помер в Кошіце (Словакія). Залишив щоденник -цінний документ для вивчення військової організації та побуту Січі, історії та географії України, Польщі та Молдови. Щоденник охоплює період 1573-94. Видавався німецькою мовою в 1854 і 1866 у м. Галлє під назвою “Щоденник Еріха Лясоти фон Стеблау”, російською (переклад К. Антоновича-Мельника і В. Антоновича, 1873, 1890), польською (1972) і англійською (1975). Переклади “Щоденника” на українську мову робили Д. Яворницький, В. Доманицький, М. Грушевський і В. Січинський.

  ЛЯТОШИНСЬКИЙ БОРИС МИХАЙЛОВИЧ [22.12.1894 (3.1.1895) - 15.4.1968] - відомий український композитор, диригент і педагог. Н. у Житомирі. В 1918 закінчив юридичний ф-тет Київського ун-ту, в 1919 - київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. З 1920 - викладач Київської консерваторії, з 1935 - професор (у 1935-38 і 1941-44 - професор Московської консерваторії). Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі. Л. - один з основоположників модерного напряму в українській музиці. Автор опер: “Золотий обруч” (за повістю 1.Франка “Захар Беркут”, 1929), “Щорс” (1937), 5-ти симфоній (1919, 1936, 1954, 1963, 1966-67), симфонічної балада “Гражина” (1955, за поемою А. Міцкевича), 3-ох симфонічних поем, концертно-симфонічного ансамблю “Український квінтет” (1942), кантати “Заповіт” (1939), хорів (“Тече вода в синє море”, “Пори року”), обробок українських народних пісень та романсів (“Зоря”, “Коли додому я прийду” та ін.), музики до кінофільмів (“Тарас Шевченко”, 1951) та драматичних вистав.

ЛЯХИ - староукраїнська назва поляків. Вперше зустрічається в “Повісті минулих літ” та ін. літописах. В новіші часи назва “ляхи” вживалася у зневажливому значенні, інколи для означення польської шляхти.