МАВРИКІЙ (539 - 27.11.602) - вiзaнтiйcький імператор (582-602). Протягом всього правління стримував наступ на імперію слов'ян, аварів, лангобардів, персів. У 591 уклав  вигідний мир з Іраном, за яким до візантії відійшла частина Вірменії. Внутрішня політика М. вела до децентралізації імперії, а його заповіт (597) передбачав поділ держави між його синами. В 601-02 союзниками візантійських військ, які воювали на Балканах під командуванням брата М. Петра, проти аварів виступали анти. Прагнув послабити вплив Папи Римського Георгія І на візантійські справи, домагався надання Константинопольському Патріарху титулу вселенського. 23.11.602 скинутий з престолу внаслідок військового перевороту, який очолив центуріон Фока. М. іноді приписують т. зв. “Стратегікон” (рубіж 6-7 ст.) -твір, в якому містяться цікаві дані про військову справу у Візантії, а також про побут, суспільний лад, військову справу у антів, аварів, персів.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО - середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів -купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН,) М. п. встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом 13-18 ст. М.п. поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти - на територію Білорусі та України. Українські міста М.п. одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Уперше в Україні М. п. дістали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок 1339, тепер Польща). Львову М.п. надано 1356, Кременцю - 1374, Берестю - 1390, Києву - 1494-97, Станіславові (тепер Івано-Франківськ) -1663. У 15-17 ст. М.п. детали більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання М.п. супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення. М.п. за своїм змістом і формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від М.п., яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада - справами міщан. Положеннями М.п. керувалися й полкові суди тощо. Норми М.п. використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні 18-19 ст. (див. “Екстракт малоросійських прав”, “Права, за якими судиться малоросійський народ”). Після укладення в 1654 між Гетьманщиною і Московською державою воєнно-політичного союзу та поступового обмеження царським урядом політичної автономії Лівобережної України М.п. залишилося лише у деяких т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування М.п. в Україні припинилося після запровадження в 1781 “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 Микола І скасував М.п. по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до видання указу від 4.1.1835. У містах на західноукраїнських землях, які за першим поділом Польщі (1772) відійшли до Австрії, органи міського самоврядування та суди, створені за М.п., продовжували ще деякий час діяти. Згодом астрійський уряд значно обмежив права цих органів. У Львові застосування М.п. припинено в 1786. 

В. Кульчицький (Львів).

МАГІСТРАТ - в українських містах, що дістали Магдебурзьке право, орган міського самоврядування. Відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Очолював М. війт, входили до його складу помічники війта (бурмістри), райці (радники) і лавники (засідателі). У Львові М. існував протягом 1356-1784. У містах Правобережної України М. виникли в 15-17 ст., в більшості міст Лівобережної України (Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.) - у першій пол. 17 ст. На території Слобідської України М. встановлено в 1724. У 1785 у Лівобережній Україні внаслідок створення міських дум за М. залишилися головним чином судові функції. Повсюдно в містах України М. було поступово ліквідовано в ході здійснення судової реформи 1864 в Російській імперії. 

В. Кульчицький (Львів).

МАГОМЕД VI ВАХІДЕДДІН (рр. н. і см. невід.) - турецький султан (1918-1922). За М. VI Туреччина спільно з ін. країнами Четверного союзу 19.1.(1.2.11918 визнала незалежність Української Народної Республіки і 27.1 (9.2.). 1918 уклада з Україною Берестейський мир 1918. 22.8.1918 дипломатичний представник уряду М. VI у Відні Гусейн Гільні Паша вручив українському послу в Австрії ратифікаційні грамоти Берестейського миру. В період правління М. VI в Туреччині діяли українські дипломатичні місії на чолі з М. Суковкіним (представник Української Держави) та О. Лотоцьким (представник УНР періоду Директорії УНР). У Києві представниками Туреччини були: посол Ахмед Мухтар-бей і генеральний консул Ферід-бей.

МАДЖАК (10 ст.) - правитель (“цар”) слов'янського міжплемінного об'єднання валінана, яке українські історики ототожнюють з волинянами.Заповідомленнями арабського історика Масуді, владу М. визнавало в 10 ст. багато слов'янських племен. Деякі дослідники вважають, що М. жив задовго до 10 ст. і ототожнюють його з Мусокіем.

МАДЯРОНИ - зневажлива назва зденаціоналізованої частини закарпатської інтелігенції, яка в 1920-40-х рр. відстоювала свою ідею приєднання Карпатської України до Угорщини. Під час Другої світової війни 1941-45 тісно співпрацювали з угорським урядом. До М. належали 0. Бонкало, А. Годинка, А. Бродій, О. Ільницький та ін.

МАЄВСЬКИЙ ІВАН (рр. н. і см. невід.) -український громадсько-політичний діяч, публіцист. Входив до складу Української Центральної Ради і Малої Ради. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні 1918 став одним з організаторів антирумунського Хотинського повстання 1919, під час якого очолив т. зв. Хотинську Директорію. Дальша доля невідома.

МАЄР (Маєр) ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) -шведський дипломат серед. 17 ст. У 1650-51 за дорученням шведського уряду здійснив подорож до Криму, звідки повертався до Швеції через Молдавію, Україну, Польщу. Склав щоденник про свою подорож (опублікований в уривках Н. Молчановським 1908), який містить відомості про події в Україні в першій пол. 1651, про стан польської і української армій напередодні битви під Берестечком (див. Берестецька битва 1651). Оскільки М. користувався тільки польськими джерелами, його інформація часто тенденційна. Під час перебування в Гданську М. давав вказівки В. Гондіусу щодо складання карти України. 

Я. Ісаєвич (Львів).

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ [Мазепа-Калединський; 19.2(2.3).1639 - 21.9(2.10).1709) -визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман України. Н. у с. Мазипинці на Київщині в українській шляхетській родині. Точнаьдата народження М. невідома. Окремі дослідники подають різні датування: М. Костомаров -1629, Ф. Уманець - бл. 1633, М. Андрусяк -20.3.1632, А. Єнсен - бл.1638-1645, І. Борщак -бл. 1640. Навчався у Києво-Могилянській Академії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві (за ін. дан., у Полоцьку). Протягом 1656-59 жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови, Після повернення М. у 1659-63 перебував на службі при дворі польського короля Яна // Казимира, виконував ряд дипломатичних доручень, зокрема був послом до гетьмана П. Тетері. У 1663 М. повернувся в Україну і після смерті батька отримав посаду чернігівського підчашія (1665). Підчас боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П. Дорошенка. У 1669 очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям незабаром ставгенеральним писарем. У 1674 брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму та Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом І. Сірком і переданий І. Самойловичу. У 1682 М. посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманської держави М. часто був учасником переговорів між Московією, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою.

    Після невдачі першого Кримського походу 1687 (див. Кримські походи 16В7 і 1689), І.Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. 25.7.1687 на Коломацькій Раді 1687 М. був обраний гетьманом України. Ставши гетьманом, М. прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі - Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину, Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. 3 цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержували нові права та привілеї. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів М., спрямованих на захист козаків (універсал 1691 ), міщанства (ряд охоронних універсалів містам), селян (універсал від 28.11.1701 про обмеження панщини двома днями на тиждень) та духовенства (універсали 1690-94 про підтвердження прав Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів тощо) не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства.

    Знаючи ставлення російського уряду до України, гетьман М. намагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереженя прав і вольностей Гетьманщини, Українські полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною (див. Азовські походи 1695-1696). У 1700 М. став другим кавалером, заснованого Петром І ордену Андрія Первозванного. У 1703 король Польщі Август ІІ Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 імператор Иосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

    У перші роки Північної війни 1700-21 пocилилось гноблення царським урядом Гетьманщино Вже у 1700 у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понагд. 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ. Все це викликало незадоволення козацької старшини та гетьманського уряду. У 1704 за вказівкою Петра І, М. наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, яка досі перебувала під владою Речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережну Україну. Одочасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

    Довідавшись .про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 розпочав таємні переговори is союзником Карпа XII польським королем С. Лещинським. Весною 1709 було укладено угоду між шведським королем Карпом XII і М., яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через територію України, гетьман 4.11.1709 відкрито перейшов на сторону Карла XII. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення. Було знищено гетьманську столицю- Батурин, Запорізьку Січ та ін. Весною 1709 шведські та гетьманські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху знаходилась Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розгромити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709. Карл XII та М. були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився в передмісті м. Бендер. Помер М. 21.9(2.10).1709 і був похований у Святогорському монастирі в м. Галаца (нині Румунія).

    Гетьман М. - видатний культурно-просвітницький діяч України. За його сприянням Києво-Могилянська Колегія одержала у 1694 статус академії. Піклувався гетьман станом науки, освіти, мистецтва, церковними справами. За М. збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 споруджено нове приміщення Києво-Могилянсь-кої Колегії, у 1698 - кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934), дзвіницю собору св.Софії у Києві, до 1695 - обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та ін. У 1700 було засновано Чернігівський колегіум. М. був покровителем літератури. Сам він - автор ряду віршів: “Дума” (“Всі покою щиро прагнуть”), “Пісня” (“Ой горе, горе чайці-небозі”), “Псальми” та ін. Підтримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоана Максимовича. Коштом гетьмана видрукувано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів обдаровував М. іконами, книгами, дзвонами, І цінними речами. 

Р.Шуст (Львів).

МАЗЕПА ІСААК ПРОХОРОВИЧ (16.8.1884 -18.3.1952)-український громадсько-політичний діяч. Н. у Костобоброві Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ. У 1904-10 навчався в Петербурзькому ун-ті, був активним діячем Української Студентської Громади, 3 1905 - член УСДРП, один з лідерів української соціал-демократії. В 1911-17 працював агрономом (в 1915-16 - у Катеринославі). Після Лютневої революції 1917 у Росії був членом Катеринославської міської думи та Катеринославської Ради робітничих і селянських депутатів, у квітні 1918 очолював Катеринославську губернську революційну раду. За Гетьманату - співредактор газети “Наша Справа”. В січні 1919 - депутат Трудового Конгресу України, а з квітня 1919 -міністр внутрішніх справ УНР в уряді Б. Мартоса. З 27.8.1919 до 25.5.1920 - голова Ради Народних Міністрів УНР. У травні-червні 1920 - міністр земельних справ УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході 1919-20 (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З 1920 жив в еміграції у Львові, де редагував газету УСДРП “Вільна Україна” та часопис “Соціалістична Думка”. З 1923 перебував у Чехо-Словаччині. З 1927 -доцент Української Господарської Академії в Подєбрадах, працював в Українському Ін-ті Соціології. У міжвоєнний період належав до провідних діячів “Закордонної делегації УСДРП”. Відстоював українські інтереси на багатьох соціал-демократичних конференціях, був членом Виконавчого Комітету Робітничого і Соціалістичного Інтернаціоналів. З 1945 перебував в Австрії та Німеччині. З жовтня 1946 - професор Українського Технічного і Господарського Інституту в Мюнхені. В 1948 виступив одним з співорганізаторів Української Національної Ради в екзилі і був обраний першим головою Виконавчого Органу УН Ради (до січня 1952), У 1950 став засновником Української Соціалістичної Партії. Помер в Авгсбурзі. М. - автор історичних праць і публіцистичних статей: “Більшовизм і окупація України” (1922), “Підстави нашого відродження” (1946), спогадів - “Україна в огні і бурі революції” (1941,1950-52) та ін.

МАЗЕПИ (Мазепи-Калединські) - український шляхетський рід на Білоцерківщині в 16 - поч. 18 ст. Походили від Михайла (або Миколи) М., який отримав у 1574 від короля Сигізмунда І Старого у ленну власність хутір Каменець (пізніше - Мазепинці). Федір М. (р. н. невід. - п. 1596) - козацький полковник. Брав участь у Наливайка повстанні 1594-96. Страчений у Варшаві. Степан-Адам М. (р. н. невід. - п. 12.3.1665) - український військовий діяч серед. 17 ст. Батько гетьмана І. Мазепи, учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, з 1654 - білоцерківський отаман. Підтримував гетьмана І. Виговського, виступав за укладення Гадяцького договору 1658. У 1658 висланий гетьманом з дипломатичною місією до польського короля Яна ІІ Казимира. З 1662 - чернігівський підчашій. Іван Степанович М. (1639 - 1709) - гетьман Лівобережної України (див. І. Мазепа). Після смерті І. Мазепи в 1709 рід М. зник.

МАЗЕПИНСЬКИЙ МІЛІТАРНИЙ КУРС - перша українська таємна напіввійськова організація. Виникла в 1912 у Львові. Видавала підручники з військових питань українською мовою. Провідними членами організації були І. Чмола, В.Кучабський, Ф. Черник та ін.

МАЗУРЕНКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ (1877 -1930-і рр.) - український політичний діяч, брат С. і Ю. Мазуренків. За освітою інженер-технолог. З 1903 - член Революційної Української Партії. З 1904 належав до “Закордонного Комітету” РУП. Згодом - член УСДРП. З квітня 1917 М. обраний до складу Української Центральної Ради від Харківської губернії. В 1917-18 часто виконував обов'язки або призначався заступником міністра фінансів України. В 1919 деякийчас був головою дипломатичної місії УНР в Італії. В 1920 М. повернувся в Україну. Працював директором Палати мір і ваг у Харкові. В 1931 заарештований у справі “Українського Національного Центру” і згодом репресований НКВС СРСР.

МАЗУРЕНКО СЕМЕН ПЕТРОВИЧ (1879 - п. після 1925) - український політичний діяч, дипломат. Брат В. і Ю. Мазуренків. Брав участь у революційних подіях 1905 в Україні, виступив одним з організаторів Всеросійського Селянського Союзу. В 1906 був заарештований і засланий. В 1917 повернувся в Україну, став активним членом УСДРП. У серед. січня 1919 М. за дорученням В. Винниченка і В. Чехівського на чолі дипломатичної місії перебував у Москві. Вів переговори з представниками більшовицького уряду (Д. Мануїльський) про можливість досягнення порозуміння з радянською Росією, припинення воєнної агресії проти УНР та визнання її незалежності. За директивами В. Винниченка погоджувався на запровадження радянської форми влади в УНР (при умові пропорційного представництва селян і робітників у Радах), укладення економічного союзу з РСФРР, дотримання Україною принципу нейтралітету. Одна через невизнання московським керівництво” права УНР на самостійність та продовженні воєнних дій більшовиків на території України, місія М. була змушена припинити переговори.

МАЗУРЕНКО ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ (1.7:1885 -3.11.1937)- відомий український політичний діяч, юрист. Брат С. і В. Мазуренків. Н. у Кривому Розі. Член Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В січні 1919 став одним з ініціаторів утворення фракції “незалежників” в УСДРП, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні та за негайні переговори з Радянською Росією. В квітні 1919 М. очолив Головний Повстанський Штаб (у Сквирі), який координував дії повстанських загонів проти більшовицьких військ на території України. В 1920-25 - член Центрального Комітету Української Комуністичної Партії. В 1920-30-х рр. М. - професор Харківського інституту народного господарства, голова Юридичного Товариства у Харкові, начальник планово-фінансового сектору Наркомгоспу УСРР. У 1934 був заарештований і в грудні цього ж року засуджений у “Справі боротьбистів” до тривалого терміну ув'язнення. 9.10.1937 М. разом з В. Підмогильним, М. Кулішем, Г. Епіком постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. був винесений смертний вирок, виконаний 3.11.1937.

МАЇВСЬКИЙ ДМИТРО (псевд. Майченко, Тарас, Косар, П. Дума та ін.; 8.11.1914-19.12.1945) -український військовий і політичний діяч. Н. в с.Реклинець Жовківського повіту на Львівщині. Навчався в Сокальській гімназії. З юнацьких літ брав участь у національно-визвольній боротьбі проти польського окупаційного режиму в Західній Україні. Член Організації Українських Націоналістів. Напередодні Другої світової війни 1939-45 очолював повітовий провід ОУН Жовківщини, пізніше - обласний провідник ОУН на Холмщині (1939-40). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 М. було призначено референтом Крайового Проводу ОУН на ЗУЗ, основним завданням якого була координація дій Похідних груп ОУН. У 1941-42 - заступник Крайового Провідника ОУН/ОУНСД у Києві, в 1942-45 - член Проводу ОУН/ОУНСД. У 1941-43 М. займався пропагандистською роботою в різних регіонах України, редагував підпільні видання “Ідея і Чин” (1942, 1944-45), “За самостійність України”, “Молода Україна”. 13.5.1943 М. разом з Р. Шухевичем і 3. Матлою увійшов у Бюро Проводу ОУН, обраний заступником голови Бюро. Був одним з ініціаторів створення Антибільшовицького Блоку Народів та Української Головної Визвольної Ради. Восени 1945 М. разом з ген. Д. Грицаем отримав від УГВР та командування УПА доручення зустрітися з членами Бюро Проводу (С. Бандерою, Я. Стецьком та ін.), які перебували за кордоном, для узгодження дій всіх складових частин руху Опору. В грудні 1945 при переході чесько-німецького кордону М. разом з Д.Грицаєм потрапили у засідку чеської поліції. Підчас короткої сутички М. застрелився, а Д. Грицай був схоплений і через деякий час страчений у Празькій тюрмі (за ін. дан., покінчив життя самогубством).

МАЙСТРЕНКО ІВАН (псевд. Бабенко, Далекий, Радченко, Корсун, Гребінка, Авгур; 28.8.1899 -18.11.1984) - український політичний діяч і публіцист. Н. у містечку Опішні Зінківського повіту Полтавської губ. З 1914 навчався в Великосорочинській учительській семінарії ім. М.Гоголя. На поч. революції 1917 належав до найчисельнішої тоді Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1918 приєднався до лівої течії УПСР, яка в серпні 1919 оформилася в Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). У 1919-20 був одним з керівників повстанської бригади. Внаслідок об'єднання УКП(б) з Комуністичною Партією (більшовиків) України опинився у рядах більшовицької партії, але на знак протесту проти великодержавної політики більшовиків вийшов з неї й вступив у 1920 до самостійницької Української Комуністичної Партії (УКП). Був обраний до складу ЦК УКП й активно працював у робітничому середовищі Донбасу (1920-21). Коли в 1925 під тиском ДПУ і Комінтерну УКП була змушена самоліквідуватися і влитись до КП(б)У М. знову став членом більшовицької компартії. Працював у редакціях українських газет і журналів, зокрема, в 1929-31 був заступником редактора одеської міської газети “Чорноморська Комуна”, З 1931 до 1935 - заступник директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики в Харкові. В 1935 М. був виключений з партії і у грудні 1936 заарештований. Після однорічного перебування у Харківській тюрмі з 1937 відбував подальше ув'язнення у сибірських таборах. У 1940 був знову звільнений. Під час гітлерівської окупації керував Українською капелою бандуристів, яка гастролювала по Україні, Австрії і Німеччині. В післявоєнний час жив у Баварії (Німеччина). Став одним з лідерів лівого крила Української Революційно-Демократичної Партії й редагував його періодичний орган - газету “Вперед” (1949-59). У 1979-84 - професор і ректор Українського Технічного і Сільськогосподарського Інституту, редагував його науковий “Бюлетень”. Помер у Мюнхені. Автор числених публікацій, в т. ч. книг “Bolhevist Bonapartism” (1947), “Borot bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism” (1954), “Національна політика КПРС” (1978), “Історія Комуністичної партії України” (1979) та спогадів “Історія мого покоління” (1985, посмертне видання). 

Д. Кушмір, І. Підкова (Львів).

МАКАРЕНКО АНДРІЙ ГАВРИЛОВИЧ (17.7.1886 - 28.9.1963)-український політичний діяч. Н. у Гадячі Полтавської губ. Служив в управлінні Пд.-3х. залізниць у Києві. В 1917 став одним з організаторів українських залізниць, голова Спілки залізничників. У період Україськоі Держави - директор департаменту в міністерстві залізниць. З 14.11.1918 - член Директорії УНР. З січня 1921 входив до складу Всеукраїнської Національної Ради (утворена 4.1.1921). У 1920-30-х рр. перебував у Чехо-Словаччині і Австрії. Захистив докторську дисертацію у Вищому Українському Педагогічному Інституті. В 1928-29 М. разом з П. Андрієвським і Ф. Швецем створили Українську Національну Раду за кордоном (УНРЗ), яка мала стати центральним представницьким органом наддніпрянських українців у еміграції. В післявоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації в СРСР. З 1951 оселився в США. Помер у Х'юстоні (штат Техас, США).

МАКАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ГАВРИЛОВИЧ (1882 - р. н. невід.) - український політичний діяч. Н. у Гадяцькому повіті на Полтавщині. Брат А. Макаренка. За фахом - інженер лісового господарства. Був провідним діячем Української Народної Партії, з 1917 - Української Партії Соціалістів-Самостійників (з грудня 1917 - голова УПСС). У 1918-19- депутат Трудового Конгресу України, один з найвпливовіших політичних діячів періоду Директорії УНР. У квітні підтримав військовий заколот отамана В. Оскілка у Рівному. Після придушення заколоту виїхав до Польщі. Дальша його доля невідома.

МАКАРІЙ І СВЯТИЙ (р. н. невід. - п. 1.5.1497) -православний церковний діяч, Київський і Литовський митрополит (1495-97). Був архімандритом Віденського монастиря св. Трійці. В 1495 обраний митрополитом на соборі єпископів. Вбитий татарами в Стриголово поблизу Мозира (тепер Білорусь) під час подорожі з Вільнюса до Києва. Похований спочатку в Софійському соборі, згодом у Володимирському соборі. В 1621-22 канонізований православною церквою.

МАКАРІЙ II (р. н. невід. - п. 1556) - православний церковний діяч, Київський митрополит ( 1534-56). Був єпископом у Луцьку. З 1534 - Київський митрополит. Здійснюючи заходи по відновленню Галицької православної єпархії з осідком у Львові як продовження Галицької митрополії, призначив в 15.35 своїм намісником у Галичині Макарія Тучапського. В 1539 висвятив його на львівського єпископа.

МАКАРІЙ III (Макаріос; р. н. невід. - п. 1675) -патріарх Антіохійський (1648-75; за ін. дан. -16147-72). За походженням араб з м. Алеппо (Халебі) в Сирії. Під час подорожі в 1654-56 з Дамаска (через Анатолію, Стамбул і Констанцу) до Москви двічі побував в Україні. Відвідав Умань, Київ, Прилуки, Смілу,Чигирин та ін. міста. В червні 1654 зустрічався з гетьманом Б. Хмельницьким. Цю мандрівку описав у своєму творі “Подорож Патріарха Макарія” його син П. Алеппський, який подорожував разом з батьком.

     У 1666 М. Ill взяв участь у церковному соборі 1666-67 у Москві, на якому виступив з критикою реформ патріарха Нікона.

МАКАРУШКА ЛЮБОМИР (12.8.1899 -6.2.1986) - український громадсько-політичний діяч. Н. у с. Сівка-Войнилівська Калуського повіту в Галичині. Закінчив Військову Академію у Віннер Нойштадті. Служив у австрійській армії, брав участь у чині капітана УГА в українсько-польській війні 1918-19. Навчався в Кардовому ун-ті у Празі, згодом вивчав економіку в Торговій Академії у Відні (1918). Був активним учасником українського студентського руху.. З 1922 - генеральний секретар Центрального Союзу Українського Студентства. В серед, 1920-х рр. деякий час очолював першу українську націоналістичну молодіжну організацію за кордоном - Групу Української Націоналістичної Молоді. Був членом Української Військової Організації, входив до складу Крайової Команди У БО. З 1926 належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання, згодом став одним з лідерів цієї політичної організації. М. спільно з Д. Палієвим, В. Целевичем виступав за ідейно-політичне підпорядкування діяльності УВО керівництву УНДО. В листопаді 1927 взяв участь в роботі Першої конференції Українських Націоналістів у Берліні. В 1927-29-генеральний секретар УНДО, в 1930-35 - посол до польського сейму. В 1943-44 - майор дивізії “Галичина". В післявоєнний період жив у Західній Німеччині. В 1948-51 -член Виконавчого Органу УНРади в еміграції. Помер у Бад Годесберзі (Німеччина). Автор статей у періодичній пресі на суспільно-політичні теми та розвідок про визвольні змагання.

МАКЕДОНСЬКА ДИНАСТІЯ - династія візантійських імператорів (867-1056). За правління М.д. були встановлені торговельні, дипломатичні і культурні зв'язки Візантії з Київською державою. Засновником династії став Василій / Македонянин (867-886). Головні представники -Констянтин VII Багрянородний (913-919, 945-959), Никифор II Фока (963-969), Іван І Цімісхій (969-976), Василій II Болгаробійця (976-1025).

МАКІВКА - гора Сколівських Бескидів у Карпатах. Висота 958 м. Місце переможних боївЛегіону Українських Січових Стрільців з російськими військами 29.4.-2.5.1915. Після захоплення восени 1914 Галичини, російська армія ген. М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прориву в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на М., входив до складу 129 та 130-ої бригад австрійської армії під командуванням Й. Вітошинського-Доброволі і Дрди (група військ ген. П. Гофмана). Штурм російськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29.4. Протягом 29.4.-2.5. на схилах М. тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Бій на М. був першим успіхом стрілецької зброї. В боях на горі загинуло 47 стрільців, а 76 було поранено. Полеглих поховали на південних схилах гори, де невдовзі упорядковано цвинтар, встановлено пам'ятний знак. Могили загиблих на М. стрільців стали місцем щорічного вшанування всіх полеглих за незалежність України.

МАКОВЕЙ ОСИП СТЕПАНОВИЧ (літ. псевд. Spectator, О.Степанович; 23.8.1867 - 21.8.1925) -український письменник, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Дійсний член НТШ з 1903. Н. у м. Яворові (тепер Львівська обл.). Навчався у Львівській гімназії. В 1893 закінчив філософський ф-т Львівського ун-ту. Був редактором журналу “Зоря” (1894-95), газети “Буковина” (1895-97), одним з редакторів “Літературно-Наукового Вісника” ( 1897-99), співробітником “Діла”. 31899 - викладач учительської семінарії в Чернівцях. У 1901 одержав вчений ступінь доктора філософії за дослідження творчості П. Куліша. Під час Першої світової війни 1914-18 служив військовим перекладачем австрійської армії, начальником поштової цензури в Чернівцях, пізніше - в радіогрупі. У післявоєнний період працював директором вчительської семінарії в Заліщиках. З 1923 був членом Української Трудової Партії. М. був знайомий і підтримував дружні стосунки з І. Франком. Літературну діяльність розпочав у кін. 80-х рр. 19 ст. Автор поетичних збірок “Поезії” (1895), “Подорож до Києва” (1897), “Ревун” (1910). Частина поетичної спадщини М. залишилась неопублікованою. Найповніше талант письменника виявився в прозових творах, зокрема, “Залісся” (1897) і “Ярошенко” (1905), оповіданнях, об'єднаних у збірках “Наші знайомі” (1901), “Оповідання”, “Кроваве поле” (1921), “Примруженим оком” (1923). М. досліджував творчість І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Т. Бурдуляка, Ю. Федьковича.

МАКСИМ (р. н. невід. - 1305) - православний церковний діяч, митрополит Київський (1283-1305). Грек за національністю. В 1283 присланий Константинопольським Патріархом на митрополичу кафедру в Київ. В 1299 (або 1300) переїхав з Києва до Володимира на Клязьмі (згодом до Москви), прийняв титул “Митрополитавсея Русі”, перенісши таким чином центр митрополії. Ця подія зумовила створення королем Юрієм Львовичем Галицької митрополії (1301).

МАКСИМОВИЧ ДМИТРО (р. н. невід. - п. 1732) - український державний діяч кін. 17 ст. Походив з старшинського роду Максимовичів. Був близьким співробітником гетьмана І. Мазепи. Деякий час відав державними прибутками Гетьманщини (з 1694), згодом - генеральний бунчужний (1703-08) і генеральний осавул (1708-09). Після поразки шведсько-української армії в Полтавській битві 1709 потрапив у московський полон. У 1710 був засланий з родиною до Архангельська, де і помер.

МАКСИМОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1732) -український державний діяч поч. 18 ст., вчений. Походив зі старшинського роду Максимовичів. Закінчив Києво-Могилянську Колегію. Був генеральним бунчужним за гетьмана І. Мазепи. В 1709 змушений емігрувати разом з І. Мазепою. В 1710-14-генеральний писар в уряді П. Орлика. В 1711 М. уклав союзний договір з Кримським ханством, вів переговори з представниками турецького султана у Стамбулі з метою створення антимосковської коаліції. В 1715 повернувся в Україну, де був заарештований і вивезений до Москви. Працював у бібліотеці Синоду. В 1722-26 підготував латино-слов'янський словник. У 1728 звільнений за політичну неблагонадійність. Подальша його доля невідома.

МАКСИМОВИЧ МАНАСІЯ [світське ім'я -Михайло; р. н. невід. - п. 2(13).7.1758] -український церковний і культурно-освітній діяч. Н. побл. Миргорода (тепер Полтавська обл.). Закінчив Київську Академію. Протягом 1745-49 викладав у ній німецьку і єврейську мови. З 1755 - ректор і професор піїтики Київської Академії, в 1755-58 - архімандрит Києво-Печерського монастиря. М. - автор ряду проповідницько-богословських творів, перекладач.

МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ [3(15)9.1804-10(22). 11,1873] - визначний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф і письменник. Н. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер с. Богуславець Черкаської обл.). У 1819 закінчив Новгородсіверську гімназію. Навчався на філологічному і природничому ф-тах Московського ун-ту. В 1827 захистив магістерську дисертацію. Деякий час працював викладачем Московського ун-ту і директором ботанічного саду; з 1833 - професор кафедри ботаніки. В 1834-35 - перший ректор Київського ун--ту св. Володимира, одночасно декан філософського ф-ту. Виношував плани залучення до викладацької роботи в ун-ті Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Костомарова. В 1845 підтиском реакційних сил і зважаючи на стан здоров'я, вийшов у відставку. Жив у своїй садибі Михайлова Гора біля с. Прохорівки (тепер Канівський р-н Черкаської обл.) і займався науковою діяльністю. Не раз робив спроби повернутись до викладацької роботи, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів М., усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, М. підтримував тісні творчі та особисті зв'язки з Т. Шевченком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем та ін. визначними діячами науки і культури. За наукові заслуги М. був обраний членом Київського, Московського, Петербурзького, Новоросійського ун-тів та багатьох наукових товариств, а з 1871 - член-кореспондент Петербурзької АН. М, - вчений-енциклопедист широкого діапазону - від історії до ботаніки. Як історик М. був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності.

     Обстоював державно-правовий зв'язок між княжим і козацько-гетьманським періодом історії України, довів безпідставність твердження М. Погодіна про “великоруське” населення Київщини за княжої доби (“Нарис Києва” і “Листи про Київ до М. Погодіна”). Численні праці М. з історії Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху (“Історичні листи до козаків придніпровських”, “Листи про Б.Хмельницького”, 1859; “Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську школу”, “Бубнівська сотня”, тт. 1-2, 1848-49; “Розповідь про Коліївщину”, “Вісті про гайдамаків” та ін.) мали важливе значення для розвитку української історичної науки. М. - автор цінних праць з археології - “Українські стріли найдавніших часів”, “Археологічні записи про Київ та околиці”. М. поклав початок українській фольклористиці виданням збірників “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849). Фольклорні видання М. викликали великий інтерес до українського фольклору серед представників інших слов'янських народів. Як мовознавець опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов. М. був засновником і видавцем альманахів “Денниця” (1830-34), “Киевлянин” (1840, 1841, 1850), “Украинец” (1859,1864). М. - автор віршованого перекладу “Слова о полку Ігоревім” українською і російською мовами. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі - “Руської Правди”, “Повісті минулихліт”. Опублікував багато цінних документів - грамот, універсалів, актів тощо. М. переклав псалми на українську мову й написав низку віршів, у т.ч. “Ой, як дуже за тобоютужила Вкраїна”, присвячений Т. Шевченкові. Автор етимологічного українського правопису т.зв. “максимовичівки”. Наукові праці М. в галузі природознавства (“Про системи рослинного царства”, 1827; “Основи ботаніки”, тт. 1-2, 1828-31; “Роздуми про природу”, 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

MAKУX ІВАН (17.9.1872 - 18.9.1946) - український громадсько-політичний діяч. Н. у с. Дорошеві Самбірського повіту в Галичині. Закінчив Львівський ун-тет, доктор філософії з 1901. З 1907 займався адвокатською практикою у повітовому містечку Тлумачі. На поч. 20 ст. М. став одним з організаторів осередків спортивно-пожежної організації “Січ” та освітнього товариства “Просвіта” у Галичині. Належав до провідних діячів Української Радикальної Партії, брав участь у виданні газети “Громадський Голос”. У 1908-18 - депутат галицького сейму, обирався заступником голови Української Парламентської Репрезентаці. 31915- член ЗагальноїУкраїнськоі Ради. В жовтні 1918 брав участь у роботі Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 у Львові, яка проголосила українську державність на всій території Галичини. З 9.11.1918 М. очолював державний секретаріат громадських робіт, а з 4.1.1919- став державним секретарем внутрішніх справ ЗУНР. У грудні 1919 очолив Крайову Раду у Хмільнику на Поділлі (тепер - Вінницька обл.), яка спільно з Радою Республіки, на думку деяких дослідників, намагалась усунути від влади Головного Отамана С. Петлюру і тодішній уряд УНР на чолі з Іс. Мазепою. З 1920 М. - товариш міністра внутрішніх справ УНР. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-21 жив у Західній Україні. В 1930-39 - голова УРП (з 1926 - Українська Соціалістично-Радикальна Партія. В 1928-35 - член польського сенату. В 1944 М. переїхав до Зальцбургу (Австрія), де і помер. Залишив спогади “На народній службі” (видані посмертно, 1958).

МАКУХ ВАСИЛЬ (1921 - 5.11.1968) - український правозахисник. Н. у Карові Сокальсько-го р-ну Львівської обл. З 1944 перебував в Українській Повстанській Армії, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 під час одного з боїв був поранений і схоплений НКВД. Незабаром засуджений до 10 років концтаборів і 5 років заслання. Після звільнення вимушений був поселитися у Дніпропетровську. Брав участь в українському правозахисному русі 1960-х рр. 5.11.1968 М. на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України і політики русифікації та агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.

МАЛ (р. н. невід. - п. 946; за ін. дан,, 977) -князь древлян. Очолив Древлянське повстання 945. За повідомленням “Повісті минулих літ” древляни після вбивства князя Ігоря запропонували княгині Ользі вийти заміж за М. Під час придушення повстання древлян військами княгині Ольги та взяття Іскоростеня М. загинув. Деякі дослідники (зокрема, А. Шахматов, М.Та-убе та ін.) утотожнювали М. з Малком Любечанином, батьком Малуші та Добрині.

МАЛА РАДА - орган Української Центральної Ради, створений у квітні 1917, який діяв між її пленарними засіданнями. Спочатку існувала як виконавчий комітет УЦР (офіц. назва - Комітет УЦР), У кін. квітня 1917 до складу М.Р. входили М, Грушевський (голова), С. Єфремов і В. Винниченко - заступники голови, члени - X. Барановський, В. Бойко, Запорожець, В. Коваль, Косів, В.Конор-Вілінська, Ф. Крижановський, 3. Мірна, А. Ніковський, Г. Одинець, В. Прокопович, М. Стасюк, Л. Старицька-Черняхівська, В. Садовський, Л. Чикаленко і П. Христюк. Після створення Генерального Секретаріату Комітет УЦР 6.7.1917 було перейменовано у М.Р. Мала здійснювати підготовчі та, до певної міри, законодавчі функції між сесіями УЦР. На засланнях М.Р. обгорювалися і готувалися проекти рішень всіх найважливіших поточних політичних, економічних і військових питань, які пізніше затверджувалися на сесії УЦР. Щомісяця скликала сесії Центральної Ради, в разі потреби - надзвичайні. В липні 1917 М.Р. складалася з 40 представників від політичних фракцій УЦР, Президії Центральної Ради і Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та 18 членів від національних меншин.

МАЛАЛА ІОАНН (бл. 491 - 574)- візантійський історик 6 ст. Автор “Всесвітньої хроніки” (18 книг), яка починається з легендарної історії єгиптян і доведена до 563. “Хроніка” використовувалась руськими літописцями і була перекладена на давньоруську мову. Слов'янський переклад містить вставки: апокрифічні заповіти 12 патріархів і “Слово Атанасія Александрійського до Мелхіседека”.

МАЛАШЕВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1737) -кошовий отаман у 1714-37 Олешківської Січі і Нової Січі. Виступав за повернення запорожців з території Кримського ханства на Запоріжжя. В березні 1734 запорожці повернулись під гетьманську владу і заснували Нову Січ на р. Підпільній. Під час переговорів з російським урядом про умови повернення М. рішуче відстоював військово-політичні татериторіальні права Запоріжжя. Помер під час походу запорожців на Очаків.

МАЛЕВИЧ КАЗИМИР СЕВЕРИНОВИЧ [11(23).2.1878 - 15.5.1935] - видатний український художник. Н. у Києві. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Малювати вчився у М. Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895-97). В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904-05) та в студії Ф. Рерберга (1905-10). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників “Бубновий валет” (1910) і “Ослиний хвіст” (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському стилі: (“Селяни в церкві”, 1911-12; “Врожай”, 1911)та кубо- футуристському стилі (“Англієць в Москві”, 1914). Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві - супрематизм (“Чорний квадрат на білому тлі”, 1913; “Біле і чорне”), видавав ж-л “Supremus” (1916). У 1919-22 викладав художній школі в Вітебську, а в 1923-27 - директор Інституту художньої культури в Ленінграді. В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника М. було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі “Нова Генерація” (1928-29) у Харкові. В 1927-30 викладав в Київському художньому інституті, дев цей час працювали М.Бойчук, В. Пальмов, Ф. Кричевський, О. Богомазов, В. Касіян, мав намір працюватиО. Архипенко. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили М. знову повернутись у Ленінград. Помер в Ленінграді, похований під Москвою. Автор картин: “Квітникарка” (1913), “Купальниці” (1908), “Дачник” (1909-10), “На жнива” (1910), “Жнива” (1912), “Лісоруб” (1912), “Динамічна композиція” (1915), “Дівчата в полі” (1928-32) та ін.

МАЛОПОЛЬЩА - історико-географічна область у пд. і пд.-сх. частині Польщі у верхів'ях Вісли. На цій території в 9-10 ст. проживало плем'я віслян (центр - Краків), землі яких у кін. 10 ст. за Болеслава І Хороброго були приєднані до Польської держави. Назва походить від лат. “Полоніа мінор” (“мала” або “молода” Польща), що вживалась на відміну від “старої” Польщі -Великопольщі (Познанщина). Вживалась з кін. 15 ст. стосовно Краківського, Сандомірського і Люблінського воєводств. Протягом століть територія Малопольщі змінювалася, включаючи різні, переважно польські землі. Після Люблінської унії 1569 і поділу коронних земель на провінції до М. (як провінції) було приєднано українські землі - Руське, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводство. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) М. разом з частиною українських земель була включена до складу штучно створеної адм.-тер. одиниці Австрії - королівства Галичини і Лодомерії (Володомирії). З середніх віків М. була тереном високої політичної, економічної і культурної активності польської шляхти і міщанства. В міжвоєнний період польська адміністрація вживала штучну назву “Малопольська Всходня” (Східна Малопольща) для окреслення, окупованої під час українсько-польської війни 1918-19 території Західно-Української Народної Республіки. 

Л. Зашкільняк (Львів).

МАЛОРОСІЙСТВО - комплекс провінціалізму серед частини українського громадянства України, зумовлений її довгим перебуванням у складі Російської імперії. М. знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій та прагнень, а часто і активній підтримці російської культури і великодержавної політики. За визначенням М. Драгоманова носії М. - це зросіищені українці, національний характер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Як наслідок цього - засвоєння,переважно, гірших якостей чужої національності і втрата кращих своїх. В. Липинський визначив М. як “хворобу бездержавності”. Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукраїнських кіл у Галичині 19 ст. у відношенні до Польщі - “генте рутенус, націоне польонус” (українці за походженням - поляки за національністю) та у Закарпатті - відносно Угорщини (див. Мадярони).

МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ - центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні у 18 ст. М. к. (т. зв. перша М.к.) створена за указом Петра І від 16(27).5.1722 у гетьманській столиці Глухові (замість існуючого до цього Малоросійського приказу в Москві) з метою контролю за діяльністю гетьмана і українського уряду та поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. М. к. складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні, та прокурора (всіх призначив цар) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим-Зерновим. У цивільних справах М.к. підлягала сенатові, а у військових - головнокомандуючому російських військ в Україні М. Голіцину. За царською інструкцією від 16.5.1722 на М.к. покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. М.к. була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з М.к. В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував М.к. (указ Петра ІІ від 29.9.1727) і поновив гетьманство. В 1734 після смерті Д. Апостола гетьманство було тимчасово скасоване. 10(21). 11.1764 Катерина II своїм указом остаточно ліквідувала гетьманство і незабаром відновила діяльність т.зв. другої М.к. у Глухові. М.к. складалася з чотирьох російських урядовців,чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця і росіянина) і канцелярських службовців. На чолі М.к. стояв граф П.Рум'янцев (одночасно генерал-губернатор Малоросії), перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам. В адміністративному відношенні М.к. підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). Поступово М. к. узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації російським урядом сотенно-полкового устрою Лівобережної України (1781), перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні карабінерні кавалерійські частини російської армії (1783) та запровадження намісництв (1780-83), на українських землях повністю поширилась система державного управління Російської імперії. Указом від 20(31).8.1781 М.к. була скасована.

МАЛОРОСІЙСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО -українська таємна політична організація у Наддніпрянській Україні в першій пол. 20-х рр. 19 ст. Організатором і керівником М.Т.Т. був В. Лукашевич. Організація ставила собі за мету добитися політичної незалежності України. До М.Т.Т. належали С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст, О. Величко, І. Котляревський, брати Олексієви, К. Шапалипський та ін. Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові та ін. містах. М.М.Т. мало тісні зв'язки з Товариством Об'єднаних Слов'ян і польськими патріотичними організаціями, зокрема товариством “Темпляри”. В 1826 членів М.М.Т. було заарештовано. Під час слідства у Петербурзі В. Лукашевич заперечував існування організації. Учасників М.М.Т. після нетривалого ув'язнення було звільнено.

МАЛОРОСІЙСЬКИЙ ПРИКАЗ (“Приказ Ма-лыя Россия”) - державна установа Московської держави, створена 31.12.1662, що відала питаннями взаємовідносин царського уряду з Гетьманщиною. М.п. офіційно підлягав Посольському наказу, хоча фактично управління його діяльністю здійснював сам цар. В М.п. служило до 4 дяків і від 15 до 40 піддячих. М.п. очолювали, як правило, керівники Посольського наказу, зокрема О. Ордін-Нащокін, А. Матвєєв. Через діяльність приказу царський уряд, відповідно до умов українсько-московських договорів (див. Березневі статті 1654, Переяславські статті 1659, Московські статті 1665, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672 та ін.), а часто й порушуючи їх, здійснював зв'язки з гетьманом та його адміністрацією, затверджував претендентів на гетьманство, призначав воєвода українські міста, проводив контроль за внутрішньою і зовнішньою політикою гетьманського уряду, стежив задіяльністю православної церкви в Україні, збирав через дяків і піддячих відомості про політичну ситуацію в Гетьманщині, відав питаннями розміщення російських військ в Україні, відбудови і спорудження нових фортець та укріплень, розглядав справи про злочини службових осіб наказу в Гетьманщині тощо. М.п. було ліквідовано у зв'язку з створенням Малоросійської колегії.

МАЛУША (за деякими дан., Мальфрід; р. н. невід. - п. 1000) - мати Великого князя Київського Володимира Святославича, сестра Добрині. Була дочкою Малка Любечанина, ключнецею княгині Ольги. На думку деяких істориків (зокрема, М. Грушевського) М. була дочкою древлянського князя Мала.

МАНАСТИРСЬКИЙ АНТІН (2.11.1878 -15.5.1969) -український живописець, народний художник УРСР (з 1957). Н. у с. Завалів (тепер Тернопільської обл.). У 1895-99 вчився у Львівській художньо - промисловій школі, у 1900-05 -Краківській академії красних мистецтв. Жив і працював у Львові. Член Товариства для розвою руської штуки. Автор пейзажів (“Зима в Карпатах”, 1904; “Міст над Прутом”, 1914; “В Карпатах”, 1951; “Гірський потік”, 1955), жанрових картин (“Ярмарок в селі Ділятині”, 1914; “Два приятелі”, 1920; “Паламар”, 1932); історичних полотен (“Козацька школа”, 1916; “На кургані”,  1916; “Прощавайте, товариші!”, 1917; “Біля водопою”, 1917; “Тяжка втрата”, 1917; “У таборі Кармалюка”, 1950); портретів (Т. Шевченка, 1912; “Запорожець”, 1932, “Паламар”, 1932; Б.Хмельницького, 1954-55), картин на теми українських народних пісень (“Пісня”, 1917; “Ой, під гаєм, гаєм”, 1917; “Ой, ходила дівчина бережком...”, 1926; “Сидів старий з молодою”, 1926) і літературних творів (“У ворожки”, 1910; “Катерина”, 1913; “Тарас Бульба”, 1952). 

О. Рибак (Львів).

МАНУІЛЬСЬКИЙ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ [парт. псевд. - “Мефодій”, “Фома”, “Іван Безграмотний”; 21.9(3.10) 1883 - 22.2.1959] - радянський державний та партійний діяч, академік АН УРСР (з 1945). Н. ус. Святець Кременецького повіту Волинської губернії (тепер Мануїльське Теофіпольського р-ну Хмельницької обл.). 31903 навчався в Петербузькому ун-ті. В цьому ж році став членом РСДРП. У 1905-06 займався агітаційно-пропагандистською діяльністю в Петербурзі. В 1906 за участь у Кронштадтському повстанні матросів заарештований і засуджений до 5-річного заслання в Якутію. Втік з Вологодської тюрми до Києва. З 1907 - член Київського комітету РСДРП. Восени 1907 емігрував у Париж. У 1911 закінчив юридичний ф-тет Сорбонського ун-ту. В 1912-13 нелегально перебував у Петербурзі і Москві, згодом знову емігрував закордон. У травні 1917 повернувся у Росію. Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 М. - член колегії Наркомату продовольства РСФРР. З травня 1918 - заступник голови більшовицької делегації на мирних переговорах з Україною. 12.6.1918 М. разом з X. Раковським підписав умови прелімінарного миру з Українською Державою. В 1918 висланий ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. Деякий час був близький до фракції т. зв. федералістів КП(б)У (очолював Ю. Лапчинський, виступали за утворення рівноправного федеративного союзу між УСРР і РСФРР). У 1919-20 - член Всеукраїнського ревкому, в 1920-22 -народний комісар землеробства УСРР. У 1920-21 М. - учасник польсько-радянських мирних переговорів у Ризі (див. Ризький мирний договір 1921). З грудня 1921 протягом незначного часу - перший секретар ЦК КП(б)У, редактор газети “Комуніст”. У 1920-23 і 1949-52 - член політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 - член президії. В 1928-43 - секретар виконкому Комінтерну, голова делегації ВКП(б)У в Комінтерні, один з провідників сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях. У липні 1944 призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. У квітні 1945 очолював українську делегацію на міжнародну конференцію у Сан-Франціско (оформила створення ООН) та на Паризькій мирній конференції 1946. Брав участь у роботі перших сесій Генеральної Асамблеї ООН, на яких виступав з промовами, спрямованими проти діяльності української еміграції. В 1945-46 М., виступивши, ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, розгорнув широкомасштабну акціію по переслідуванню й цькуванню української інтелігенції, зокрема, найвідоміших тогочасних істориків М. Петровського та І. Крип'якевича, письменників О. Довженка, В. Сосюру, Ю.Яновського, М. Рильського та ін. У 1946-53 М. - заступник голови Ради Народних Міністрів УРСР. Помер і похований у Києві.

МАНУЙЛОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1740) -український державний діяч першої пол. 18 ст. У період правління гетьмана І. Самойловича був знатним військовим товаришем (1711), у 1713-14 - осавул Генеральної Артилерії, в 1714-28 -глухівський сотник. Після арешту гетьмана П. Полуботка М, разом з І. Левенцем і Ф.Гречаним очолював у 1724-27 Генеральну Військову Канцелярію. В 1728-38 - генеральний осавул в уряді гетьмана Д. Апостола (другий генеральний осавул - Ф. Лисенко).

МАНЯВСЬКИЙ СКИТ - монастир у Маняві. Заснований в 1611 біля с. Маняви (тепер Івано-Франківська обл.) І. Княгиницьким. У 1621 М.С. був обнесений кам'яним муром з трьома оборонними вежами, за якими ховались жителі навколишніх сіл під час нападів турків і кримських татар М.С. був одним з осередків культурного життя в Галичині. Мав велику бібліотеку, славився головним іконостасом, виконаним українським живописцем Ю. Кондзелевським. Пізніше іконостас знаходився в церкві с. Богородчани. З 1923 т. зв. Богородчанський іконостас зберігається в Українському Національному музеї у Львові. У 1785 М.С. був закритий австрійським урядом. З споруд М.С. збереглися фортечні мури та руїни монастиря. В 1980 у М.С. відкрито історико-архітектурний музей.

МАРГОЛІН АРНОЛЬД ДАВИДОВИЧ (17.11.1877 - 29.10.1956) - відомий діяч української єврейської громади. Н. у Києві. В 1900 закінчив юридичний ф-.тет Київського ун-ту св. Володимира. З 1905 до 1917 М. був генеральним секретарем Південно-російського відділу Союзу боротьби задосягнення рівних прав євреїв, а в 1906-13 - засновником і президентом Єврейської територіальної організації. М., будучи членом Російської колегії адвокатів, відстоював інтереси єврейської меншини на багатьох провокаційних “погромних” процесах. У 1911-13 М. брав участь у слідстві та судовому процесі єврея М. Бейліса. 31918 належав до Української Партії Соціалістів-федералістів. З березня 1918 - член Генерального Суду. В період Директорії УНР - товариш міністра закордонних справ в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. М. підтримував національну політику Директорії УНР, у т.ч. її активну боротьбу з єврейськими погромами, і сам неодноразово виступав в зарубіжній пресі з заявами про непричетність українського народу до антиєврейських насильств в Україні в 1919 та підкреслював жорстоку боротьбу Директорії з організаторами погромів. У 1919 М. входив до складу української місії під час переговорів з представниками Антанти в Одесі та дипломатичної місії УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. Згодом - посол Української Народної Республіки у Великій Британії. З 1922 жив у США. Займався науковою і громадською діяльністю, був член-кор. УВАН у США, професором Українського Технічного Інституту у Нью-Йорку. Помер 29.10.1956 у Нью-Йорку. В своїх численних публіцистичних працях, серед яких - “Украйна и политика Антанты”; “Записки еврея и гражданина” (рос. мовою, 1922), “Thojewsof Eastern Europe” (1926), “From Political Diary, Russia, the Ukraine, America 1905-1945” (1946), “Ukraine and Policy of the Entente” (1977) послідовно відстоював право українського народу на створення української самостійної держави. М., знаючи справжнє ставлення С. Петлюри до українського єврейства та заходи Головного Отамана в 1919-20, спрямовані на припинення єврейських погромів в Україні, називав звинувачення голови Директорії в антисемітизмі “повним абсурдом”.

МАРИНОВИЧ МИКОЛА (1861 - 1944) - український військовий діяч. У роки Першої світової війни 1914-18 - полковник австрійської армії, з 1918 - Української Галицької Армії. М. керував бойовими операціями українських частин під час Листопадового повстання 1918 у Львові. Закатований більшовицькими партизанами в 1944 у Галичині.

МАРІТЧАК ОЛЕКСАНДР (8.9.1887 - 1.10. 1981) - український політичний і державний діяч, вчений-правознавець, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1918). Н. у Стрию тепер Львівська обл.). Закінчив Львівський ун-тет. До Першої світової війни 1914-18 займався адвокатською практикою в Рудках поблизу Львова. В 1918-19- член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. У 1921-23 М. керівник канцелярії закордонного уряду Є. Петрушевича у Відні та секретар Західно-Українського Товариства Ліги Націй. В 1923 повернувся до Львова, викладав право у Львівському (таємному) Українському Університеті, в 1939-41 - професор, завідуючий кафедрою міжнародного права Львівського ун-ту. В 1920-30-х рр. брав активну участь у політичному житті Галичини. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання, член Центрального Комітету цієї організації. Був членом партійної фракції, що згуртувалася навколо тижневика “Рада”. В 1930-х рр. М. виступав оборонцем під час політичних процесів, які влаштовувала польська окупаційна влада над членами Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів (суд над Д. Данилишиним, В. Біласом, М. Жураківським і 3. Коссаком, грудень 1932; суд над М. Лемиком, листопад 1933). У післявоєнний час жив у Мюнхені, де в 1946-49 викладав правознавство в Українській Вищій Економічній Школі. В 1949 переїхав у США, брав участь у діяльності українських громадсько-політичних організацій в Америці. Помер у Мічігані.

МАРІЯ-ТЕРЕЗІЯ (13.5.1717 - 29.11.1780) -ерцгерцогиня австрійська (1740-80), королева Чехії і Угорщини, імператриця (1765-80) “Священної Римської імперії” з династії Габсбургів. Дочка цісаря Карла IV. Поклала початок реформам у дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення державної централізації (запровадження загальної військової повинності, прибуткового податку, скасування внутрішніх митних кордонів і зборів, створення бюрократичного апарату, упорядкування системи обліку і контролю, проведення першого перепису населення і земельних угідь), осучаснення аграрних відносин (скорочення панщини з 5-6 до З днів на тиждень - закони 1771 і 1775, звуження юрисдикції поміщиків над селянами, викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами), обмеження міського самоуправління і цехових привілеїв, удосконалення системи освіти (відкриття широкої сітки світських шкіл на державний кошт), запровадження єдиного Кримінального кодексу, звуження впливу церкви. Проводила політику протекціонізму. За її правління до складу Австрійської імперії були включені Галичина (внаслідок І поділу Речі Посполитої 1772) і Буковина (за умовами Константинопольської австро-турецької конвенції 1775) та Баварія (1779), на які поширено дію вище згаданих реформ. Реформаторська політика М.-Т. дещо обмежила всевладдя поміщиків у західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального і освітнього рівня місцевого греко-католицького й православного духовенства та селянства. У містах, містечках і селах було створено сітку шкіл (однокласні - “парафіяльні” з навчанням рідною мовою, трикласні -“тривіальні”, чотирикласні - “нормальні” з навчанням німецькою мовою), засновано для греко-католиків духовну семінарію у Відні при церкві св. Варвари ” т. зв. Барбареум (1774), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини. Згодом реформи М.-Т. продовжив її син Иосиф II.

Ф. Стеблій (Львів).

 

МАРКА ПОЛЬСЬКА - грошова одиниця, що знаходилася в обігу у Західній Україні під час польської окупації 1919-24. Запроваджена на території Галичини замість австро-угорської корони в 1920. М.П. була перехідною валютою і, не маючи ніякого забезпечення, постійно знецінювалася. В обігу знаходились знаки номінальною вартістю 10000000,5000000,1000000, 5000000, 250000, 10000, 50000, 10000, 5000, 1000, 500, 100, 50, 20, 10, 5, 1 1/2 М.П. В ході грошової реформи 1924 М.П. було вилучено з обігу і обміняно на нову грошову одиницю -злотий, у співвідношенні 1:1800000. 

Р. Шуст (Львів).

МАРКЕВИЧ АНДРІЙ (21.11.1830-24.3.1907)-український громадський діяч і етнограф. Н. на Полтавщині. Працював юристом у Петербурзі, сенатор. Був помічником президента Імператорського Філантропічного Товариства і віце-президентом Російського Музичного Товариства. В 1858 познайомився з Т. Шевченком у Москві, згодом листувався з поетом. З 1898 очолював Товариство ім. Т. Шевченка у Петербурзі, добився дозволу на перше повне видання творів поета (“Кобзар”, вид. В. Доманицький, 1907) у Російській імперії. Помер у Петербурзі. Видав збірку “Народные украинские напевы, положенные на фортепиано” (1860).

МАРКЕВИЧ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ [Мар-кович; 2'6.1.(7.2.) 1804-9(21).6,1860]-український історик, поет і етнограф. Н. у с. Дунайці (тепер Глухівського р-ну Сумської обл.). Навчався в пансіоні Головного педінституту у Петербурзі. Був знайомий з Т. Шевченком, О Пушкіним, К. Рилєєвим. У 1831 видаву Москві поетичну збірку “Українські мелодії”, в якій оспівано героїчне минуле українського народу. В 1847 поклав на музику вірш Т. Шевченка “Нащо мені чорні брови”. Т. Шевченко присвятив М, вірш “Н.Маркевичу” (“Бандуристе, друже сизий”). М.-автор “Історії Малоросії” (тт. 1-5, 1842-43 ), в якій викладається історія України з найдавніших часів до кін. 18 ст. Головним джерелом для написання твору стала “Історія Русів” та праці М. і Д. Бантиш-Каменських. Перші два томи не мають наукової цінності, 3-5 томи, які містять документальні додатки, примітки, опис джерел, списки генеральної старшини та вищого духовенства, хронологічні таблиці, зберігають певне довідкове значення. З інших історичних розвідок найвідоміші - “Мазепа” (1841), “Гетьманство Барабаша” (1841), “Про перших гетьманів Малоросійських” (1848), “Про козаків” (1858). З етнографічних праць найважливіші “Збірник малоросійських пісень” (1840), “Південноруські пісні” (1857), “Звичаї, повір'я, кухня та напої сучасних малоросіян” (1860). Науковий інтерес становить зібрана М. колекція документів з історії України 17-18 ст. (зберігається в Москві).

МАРКОВИМ АНДРІЙ (бл. 1674 - 23.1.1747) -український державний діяч першої пол. 18 ст. Н. у Прилуках (тепер Чернігівська обл.). Син М. Маркевича. £ 1708 М. був значковим військовим товаришем. У 1708 підтримав промосковську позицію частини козацької старшини. В листопаді 1708 перейшов на сторону московських військ і разом з О. Меньшиковим брав участь у штурмі тазруйнуванні Батурина. В 1709 М. їздив за дорученням І.Скоропадського з посольством до Стамбула. В 1709-14 - глухівський сотник, в 1714-27 - лубенський полковник. У 1722 М. на чолі 10-тис. козацького загону брав участь у російсько-іранській війні. Своє становище використовував для особистого збагачення, нещадно експлуатуючи місцеве населення, що привело до народних заворушень. Усунений від влади гетьманом Д. Апостолом і відданий під слідство. Проте, маючи підтримку певних російських урядових кіл, був виправданий і, незважаючи на протест Д. Апостола, призначений генеральним підскарбієм (1729-40). У 1734 М. разом з М. Забілою і Ф. Лисенком увійшов від української сторони до складу Правління Гетьманського Уряду.

МАРКОВИЧ ДМИТРО (18.11.1848- грудень 1920) - український громадський і державний діяч, юрист, письменник. Н. у Полтаві. Працював суддею в Україні, Бесарабії і у Варшаві. З поч. 1900-х рр. жив на Волині і Поділлі. Був членом Товариства Українських Поступовців, з 1917 редагував у Винниці тижневик “Подільська Воля”. В період Української Центральної Ради - генеральний прокурор, за Гетьманату - член сенату. В лютому - квітні 1919 М. був міністром юстиції УНР в уряді С. Остапенка. Помер у Вінниці. М. -автор зб. оповідань “По степах і хуторах” (1898, 1908), а в 1918-19 побачили світ “Твори” (т. 1-2, 1918-19).

МАРКОВИЧ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ (31.7.1790 - 27.12.1865) - український історик і громадський діяч. Н. у Сварковому (тепер Глу-хівського р-ну Сумської обл.). Навчався в Харківському ун-ті. Служив у державних установах Чернігівської губернії губернським регістратором (1807-12), повітовим суддею в Глухові ( 1820-21) і предводителем дворянства (1826-27, 1832-38). У 1852 звернувся до уряду з проектом, в якому йшлося про звільнення селян з правом викупу землі. Проект було відхилено. Сприяв втіленню реформи 1861 у Чернігівській губернії, побудував народну школу в рідному селі й виступив ініціатором створення госпіталю. Автор ряду праць - “Опис Малоросії” (незакінчена і неопублікована), “Історична і статистична записка про дворянський стан і дворянські маєтності” (1840, 1894), “Історичні нариси міста Глухова” (тт. 1-2, 1893), “Малоросійське весілля” (1897) та ін. М. опублікував частину документів з родинного архіву, в т.ч. частину щоденника свого діда - “Щоденні записки генерального підскарбія Я. Маркевича” (тт. 1-2, 1859).

МАРКОВИЧ ОПАНАС [27.1.(8.2.) 1822 -20.8.(1.9.) 1867] - український громадський діяч, фольклорист і етнограф. Н. у с. Кулажинцях (тепер Гребінківського р-ну Полтавської обл.). У 1846 закінчив навчання у Київському ун-ті. За участь у діяльності Кирило-Мефодієвського Братства в 1847 був засланий до Орла. В 1851 М. разом з дружиною, українською письменницею Марко Вовчок повернувся в Україну. В 1860-61 перебував у Петербурзі, брав участь у виданні ж-лу “Основа”. Помер у Чернігові. Багато зібраних М. фольклорних і етнографічних матеріалів опубліковано А. Метлинським, В. Антоновичем і М. Драгомановим.

МАРКОВИЧ ЯКІВ АНДРІЙОВИЧ [7(17). 10.1696-9(20).9.1770]-український державний діяч, мемуарист. Н. у м. Прилуках (тепер Чернігівська обл.). У 1713 закінчив Київську академію. Учень Ф. Прокоповича. Обіймав посаду бунчужного товариша (1721), наказного лубенського полковника (1721, 1723-25), був членом генеральної лічильної комісії (1736-39) та генеральним підскарбієм (1740-62). Протягом 1717-67 М. вів щоденник, записи якого складають 10 томів. Вперше частину мемуарів видав О. Маркович під назвою “Щоденні записи генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича” (тт. 1-2, 1859). Більш повне видання щоденника здійснив О. Лазаревський під назвою “Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича” (тт. 1-3; 1893-97). Четвертий том “Щоденника”, що охоплює 1735-40, був опублікований за редакцією В. Модзалевського у 22 томі “Жерел до історії України-Руси” (1913). “Щоденник” М. є одним з цінних джерел для вивчення політичної, соціально-економічної та культурно-побутової історії України 18 ст.

МАРКОВИЧ ЯКІВ МИХАЙЛОВИЧ [16(27).10.1776 - 1804] - український історик, брат О. Маркевича. Н. у Пирятинському повіті на Потавщині. Навчався в Московському університетському пансіоні. Автор праці “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва”, (ч. І, 1798), де висвітлюється історія України з найдавніших часів до пол. 11 ст., а також наводяться цікаві дані про культуру і побут українського народу.

МАРКОВИЧІ - український козацько-старшинський рід єврейського походження. Марко Аврамович (р. н. невід, - п. 1712) - власник маетностей у Прилуках і Пирятині, батько А. Скоропадської - дружини гетьмана П. Скоропадського. Сини Марка М.: Андрій М. (бл. 1674 -47) - генеральний підскарбій (див. А. Маркович)-, Іван М. (р. н. невід. - п. 1724) - прилуцький сотник (1709-19) і полковий суддя (1719-29); Федір М. (р. н. невід. - п. 1737 або 1738) - сотник прилуцький (1719-24), бунчуковий товариш. До чернігівської лінії М., яка походить від сина Андрія М. - Якова М. (див Я. Маркевича), належать брати Я. Маркович і О. Маркович; з роменської лінії М., родоначальником якої став другий син Андрія М. - Семен М., походять О. Маркович і Д. Маркович. Федір М. був засновником прилуцької лінії М., які з 19 ст. називалися Маркевичами, і до якої належали М. Маркевич (1804 - 1860) - український історик, етнограф і поет та Олексій Маркевич (1847 - 1903) - український історик і громадський діяч.

МАРМАРОЩИНА (Мараморщина) - історико-географічний край у басейні р. Тиси. Назва походить від назви р. Мара. Загальна площа -10,Зтис.кв.км. Північна частина М. (бл.0,7тис. км.кв.)-українська етнічна територія, яка становить східну частину українського Закарпаття. В 1910 на М. українці становили 45% населення, румуни - 24%, євреї - 16%. Назва М. вперше зустрічається в документах з 1199. До кін. 13 ст. М. була майже не заселена. З 14 ст. територію М. колонізували українці з Галичини та румуни з Семигороду (Трансільванії). З 1385 М. становила адміністративний округ - жупу (комітат) у складі Угорського королівства. В 1526 М. відійшла до Семигороду, а з 1733 перебувала у складі Австрійської імперії. З розпадом Австро-Угорщини (1918) північну частину М. у 1919 приєднала Чехо-Словаччина, а південну - Румунія. Задан, перепису 1930 на М. проживало 29 тис. чол, у т.ч. 17 тис. українців (65,4%), 6 тис, євреїв (32,1%) і 3 тис. (11%) предстаників ін.національностей. Українське національне життя в Пд. М. (у складі Румуни) в 1920-30-х рр. було пов'язане з українськими осередками у Чернівцях. Працесам румунізації у М. протидіяла Українська Греко-Католицька Церква, яка нараховувала 11 парафій. У березні 1939 українське населення М. допомагало втікачам з Карпатської України. Після 1945 Пд. М. увійшла до складу Румунії і становить Сигітський і Вишевський райони Марамурешського повіту. Українське населення у М. живе переважно в селах, а також умістахКимпулунг, Сігету-Мармацієй, Бая Спріє, Бая Маре та ін. Сьогодні існують деякі можливості для розвитку українського культурного життя на М.

МАРС (“Майстерня революційного слова”) -літературне об'єднання в Києві, яке існувало в 1926-29. Виникло з колишньої “Ланки”. До складу МАРСу входили молоді талановиті письменники різних літературних напрямів, зокрема, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Я. Качура, Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, Я. Савченко та ін. Члени М. намагалися відстоювати незалежність літературної творчості від ідеологічних концепцій комуністичної партії у літературі. В 1929 МАРС було ліквідовано. Більшість членів об'єднання згодом заарештовано і розстріляно (Г. Косинку, В. П'ідмогильного, Є. Плужника, Я. Савченка), Б. Антоненко-Давидович відбув 20-річне ув'язнення.

МАРТИНЕЦЬ ВОЛОДИМИР (15.7.1899 -10.12.1960) - український політичний діяч, журналіст і публіцист. Н. у Львові. Здобув гімназійну освіту, В 1918 М. вступив добровольцем до Корпусу СС у Києві (див. Січові Стільці), згодом працював секретарем губерніального комісара Холмщини, Посяння і Підляшшя С. Скоропис-Йолтуховського. Під час українсько-польської війни 1918-19 - старшина Холмсько-Городельського коша ім. С. Петлюри. Деякий час утримувався в польських таборах для інтернованих. В 1920-23 вивчав право на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, 1923-26 - економіку у Високій Торговельній школі в Празі, 1927-29 -політичні науки і журналістику в Берліні та 1934-36 -філософію у Сорбонському ун-ті в Парижі. В 1926-27 - заступник голови ЦЕСУС-у. М. був одним з керівників Україськоі Військової Організації та співзасновником ОУН, редактором провідних українських націоналістичних видань -“Національна Думка” (1926-27), “Сурма” (1927-33), “Розбудова Нації” (1928-34) і “Українське Слово” в Празі, В 1929-41 працював в секретаріаті ПУН, відділі преси і пропаганди. М. був в'язнем більшовицьких (Лук'янівка, 1919), польських (Каліш і Щеп'юрно, 1919), а пізніше і німецьких (Брец, 1944) тюрем і концтаборів, Після розколу в ОУН (лютий 1940) належав до ОУН (М), в 1941-42 крайовий провідник ОУН (М).

У 1941-44 очолював Союз Українських Журналістів. У післявоєнний час жив у Німеччині, з 1949 - у Вінніпезі (Канада), де був редактором “Нового Шляху”. Помер у Вінніпезі. Автор праць “За зуби і пазурі нації” (1937), “Українське підпілля: Від УВО до ОУН. Спогади і матеріали.” (1949), “Ідеологія організованого і т. з. волевого націоналізму” (1954) та ін.

МАРТИНЕЦЬ МИХАЙЛО (1859 - 8.6.1919) -український господарський і державний діяч. Н. на Бойківщині. За фахом - інженер лісництва. Закінчив Віденський ун-тет. Деякий час працював у Самборі (тепер Львівська обл.). В 1900-14 -начальник міністерського відділу регулювання гірських потоків у Галичині. В 1916-18 - начальник Львівської відділу відбудови краю. Належав до Української Національно-Демократичної Партії. У січні 1919 призначений державним секретарем земельних справ ЗУНР в уряді С. Голубовича. Був співавтором закону про земельну реформу (виданий 14.4.1919). В липні 1919 під час відступу частин Галицької Армії з Галичини М. був захоплений у польський полон. Розстріляний разом з В. Ріпецьким поблизу Надвірної (тепер Івано-Франківська обл.) .

МАРТИНОВИЧ ІСИДОР (1837-15.10. 1898) -український освітній діяч на Буковині, історик. Середню освіту отримав в Бучачі, богословську - в Чернівцях. В 1863-65 - перший викладач української мови Вищої реальної школи в Чернівцях, пізніше - пароху с. Оршівцях. У 1862-94 -шкільний інспектор Кіцманського повіту. У своїх історичних нарисах (“Історичне свідчення про найстарших володарів та мешканців Буковини й Молдавії”, 1870, нім.мовою 1887; “Деякі історичні відомості про село Шипинці”, 1874) на підставі літописних даних і грамот доводив автохтонність українського населення Північної Буковини. 

Я. Ісаєвич (Львів).

МАРТОС БОРИС (1.6.1879 - 19.9.1977) -відомий український громадсько-політичний і державний діяч, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1946). Н. у с. Городище Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Походив зі старого козацького роду.

    Ще під час навчання в Харківському ун-ті став активним учасником українського національно-демократичного руху, тричі заарештовувася і відбував покарання. Належав до Революційної Української Партії, а згодом до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. Після закінчення ун-ту в 1908 М. було заборонено займатись викладацькою роботою, тому в 1910-14 працював у кооперативних організаціях на Волині, Полтавщині і Кубані. З березня 1917 - член Української Центральної Ради і Малої Ради. В червні 1917 обраний до складу Центрального Комітету Селянської Спілки. В червні-серпні 1917 - генеральний секретар земельних справ першого українського уряду (див. Генеральний Секретаріат УЦР-УНР). В період Гетьманату відійшов від політичного життя, займався проблемами кооперативного руху. Деякий час очолював виконавчий орган Центрального Українського Кооперативного Комітету, був членом Ради директорів Дніпросоюзу, викладав у Києвському Комерційному ін-ті. В грудні 1918 М. був призначений міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського, а з 9.4. до 27.8.1919 - голова Ради Народних Міністрів УНР. У 1920 М. емігрував до Німеччини, а згодом - до Чехо-Словаччини. Був одним з організаторів і професором (з 1924) Української Господарської Академії у Подебрадах, в 1936-38 - директор Українського Технічного і Господарського Інституту. Після Другої світової війни 1939-45 переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української Вищої Школи Економіки (1945-49). Працював в Інституті вивчення СРСР; президент (1954-56), віце-президент (1956-57) і секретар (1957-58) його вченої ради. З 1958 жив у США, де і помер. Автор праць “Теорія кооперації” (1924), “Гроші української держави” (1972) та ін.

МАРТОС ІВАН ПЕТРОВИЧ [1754 -5(17).4.1835] - видатний український і російський скульптор. Н. у м. Ічні (тепер Чернігівська обл.) в козацькій родині. В 1764-73 навчався у Петербурзькій AM у Л. Роллана і Н. Жілле. У 1774-79 М., будучи пенсіонером AM в Римі, вивчав і копіював твори античної скульптури. Після повернення в Петербург став одним з найбільших представників класицизму. З 1794 -професор, з 1814- ректор AM. Автор численних монументально-декоративних творів в Україні та Росії, зокрема, надгробків - К. Розумовського в Батурині (1803-05), П. Рум'янцева в Києві ( 1797-1805), Павла І у Павловську (1807); пам'ятників - К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804-18), А. Решельє в Одесі (1823-28), М. Ломоносову в Архангельську (1826-29), Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-35) та ін.

МАРТОС ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ [1790 -13(25).8.1842] -український історик. Син І.П.Мартоса. Н. у Петербурзі. У 1806 закінчив Петербурзький інженерний корпус, працював військовим інженером у Києві. Учасник російсько-турецької війни 1806-12 та російсько-французької війни 1812. У 1821-42 перебував на високих державних посадах. Автор 3-томної (за ін. дан., 5-томної) “Історії запорізьких козаків”, рукопис якої втрачено. Надруковано лише два розділи третього тому - про Берестецьку битву 1651 і про шлюб та смерть Т. Хмельницького. (“Северный архив”, 1822, N13-14, 1823, N6). Мемуари М., доведені до 1812, були опубліковані в “Русском архиве” (1893, № 7-8).

МАРУСЯК ДМИТРО (рр. н. і см. невід.) -ватажок загону опришків. Н. у с. Космач (тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). На поч. 19 ст. організував опришківський загін, який діяв у Галичині і на Закарпатті. Загін М. нападав на панські маєтки, громив їх,  а панське майно роздавав селянам. У 1814 австрійський уряд за затримання М. встановив велику грошову винагороду. Подальша його доля невідома. Про М. складено багато народних пісень і переказів. На їх основі І. Франка написав драму “Кам'яна душа”, а Г. Хоткевич - повість.

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ (16.9.1947 - 7.10.1984) -відомий український правозахисник, літературознавець і перекладач. Н. у Києві. Навчався на філологічному ф-ті Київського ун-ту, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському унті. З 1970 - співробітник газети “Літературна Україна”, за сумісництвом викладав українську мову і літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971-72 опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів С. Ахундова, Дж. Мамедкулі-Заде. В період 1968-73 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про М. Зерова (“Русское наследие неоклассика”), публіцистичні статті “Київський діалог”, “Страшний якийсь тягар” та ін. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану. 25.6.1973 заарештований співробітниками КГБ. За вироком Київського обласного суду від 27.12.1973 відповідно до ст.62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР. “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад..., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...”. Засуджений до 6 років позбалення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів Є 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками - І. Світличним, С. Глузманом та ін. В ув'язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в'язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х рр. у Західній Україні. Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привеладо інвалідності, М. відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перкладами з англійської, писав публіцистичні статті - “Там, у Київських печерах”, “ГУЛАГ”. Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом” (див. Валуєвський указ 1863). 21.10.1983 вже важко хворого М. заарештовують вдруге і засуджують до 10 рокіб таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді. Похований у с. Гатному (Києво-Св'ятошинського р-ну Київської обл.). У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою моврю книга про життя і творчість М. - “Я не маю ні дому, ні вулиці”. 

Н. Теплоухова (Київ)

МАРШАЛ ДЖОЗЕФ (рр. н. і см. невід.) -англійський мандрівник. У 1770 подорожував по Україні за маршрутом Стародуб-Чернігів-Київ-Очаків. Автор записок “Подорожі по Голландії, Фландрії, Німеччині, Данії, Швеції, Лапландії, Росії, Україні і Польщі” (тт. 1-3; 1772, 1773,1792, нім. перекл. опубл. у Гданську в 1773, 1778). В цьому творі описав природні багатства України, підкреслив високий рівень культури землеробства українських селян “вищої, ніж бачив будь-де після свого від'їзду з Фландрії”, багато уваги приділив можливостям збільшення імпорту до Англії з України конопель і льону. 

Я. Ісаєвич (Львів).

 МАРШАЛОК - одна з найвищих державних посад, що існувала в Польщі і Великому князівстві Литовському з 14 ст. Великий М. коронний (в Литві - земський) та його заступник М. придвірний, керували офіційними церемоніями при королівському чи великокнязівському дворі, виконували певні судові функції тощо. Символом влади М. була палиця. В пізніший час М. називався голова сейму, сеймику, трибуналу тощо. В Україні у кін. 18-19 ст. М. (або маршалом) інколи називали місцевого (губернського чи повітового) предводителя дворянства.

МАСАРИК ТОМАС ГАРІГ (7.3.1850 -14.9.1937) - чеський учений-філософ, політичний і державний діяч, перший президент Чехо-Словаччини (1918-35). Н. ус. Годонін (Моравія) в словацько-німецькій родині. У 1786 закінчив Віденський ун-т. Після розподілу Кардового унту в Празі на німецький і чеський ун-ти (1882) -професор філософії у чеському ун-ті, У 1890 приєднався до “молодочеської” партії, а в 1900 заснував Чеську Народну Партію (т. зв. Партію Реалістів). У своїй політичній діяльності М. пройшов довгу еволюцію від космополіта до національне свідомого лідера. Як депутат австрійського парламенту взяв участь у дебатах навколо польсько-українських стосунків у Галичині й у великій промові (25.5.1908) виступив на захист українських прав. Під час Першої світової війни 1914-18 зайняв антиавстрійську позицію і пов'язував надії та розв'язання чеської проблеми з перемогою Антанти. В 1915 організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національне питання у Центрально-Східній Європі шляхом надання самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Ростиської імперії. Відстоював ідею єдності чесько-словацької нації. Під час свого перебування в Росії й Україні (1917-18) організував легіон з чехо-словацьких військовополонених. Уклав угоду з урядом Української Народної Республіки про екстериторіальний статус легіону. Після укладення Берестейського миру 1918 анулював цю угоду (легіон зберігав нейтралітет під час радянсько-української війни і виїхав з України на Далекий Схід). М., незважаючи на свої русофільські тенденції, проявляв симпатії до українського національного руху. Був знайомий з І. Франком. Під час перебування в США (травень-листопад 1918) організував спілку емігрантів, які представляли народи Австро-Угорщини. У його склад увійшли М. Січинський, Л. Цегельський - від українців та Г. Таткович від угро-русинів Закарпаття. На основі угоди з Угоро-русинською радою в США Закарпаття було включене у склад Чехо-Словацької республіки у 1919. Ставши президентом Чехо-Словаччини, підтримував діяльність українських еміграційних груп у Празі та ін. містах, допоміг викрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український Вільний Університет (1921). Вищий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова (1923, обидва -у Празі) та Українську Господарську Академію у Подебрадах (1922). Заслугою М. було створення у міжвоєнній Чехо-Словаччині стабільного і функціонуючого демократичного ладу. Користувався значною популярністю серед українців. 

Я. Грицак (Львів).

МАСУДІ (аль Масуді Абу-ль-Хасан Алі Ібн аль Хусейн; н. в кін. 9 ст.- п. бл. 956 або 967) -арабський історик і мандрівник. Н. у Багдаді. В 915-945 відвідав Персію, Аравію, Сирію, Пн. Африку (до Занзібару), Азербайджан, Вірменію і Середню Азію; плавав по Індійському океану до Цейлону і Мадагаскару. Жив у Сирії і Єгипті. Помер у Фустаті (Старий Каїр). Під час своїх подорожей зібрав численні матеріали з історії, географії, етнографії і культури багатьох народів. Автор бл. 20 праць (майже всі втрачені) з різноманітних галузей знань (історії, філософії, права, мусульманського богослов'я). Збереглися тільки твори “Промивальні золота і копальні самоцвітів” (943), “Книга повідомлень і розсудів” (956) та деякі фрагменти ін. творів. У них є відомості про слов'ян, їх побут і релігію. Повідомляється про політичне об'єднання валінана (волиняни) на чолі з Маджаком та про похід на Кавказ київського князя Ігоря (після 913).

МАТВЄЄВ АРТАМОН СЕРГІЙОВИЧ (1625 -25.5.1682) - московський державний і військовий діяч, дипломат, боярин (з 1674). У травні 1653 разом з І. Фоміним вів переговори з українським урядом, згодом - у склад) московського посольства брав участь у Переяславській раді 1654. В 1655 М. командував стрільцями, які спільно з українською армією здійснили похід під Кам'янець-Подільський і Львів. У березні 1669 М. разом Г. Ромодановським і Богдановим був присутній при обранні гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішного та укладенні Глухівських статей 1669.3 1669 очолював Малоросійський наказ, з 1671 керував і Посольським наказом. Відігравав головну роль у формуванні московської політики щодо Гетьманщини.

МАТЕЮК АНАТОЛІЙ (р. н. невід. - п. листопад 1919) - український політичний діяч, священик. Н. на Підляшші (тепер Польща). В 1917 став організатором Всенародного з'їзду українців з Холмщини і Підляшшя у Києві. М. деякий час очолював Холмський виконавчий комітет, був одним з його представників в Українській Центральній Раді. У 1918-19- військовий священик (капелан) Другої сердюцької дивізії Армії УНР, протопресвітер, У листопаді 1919 у Жмеренці (тепер Вінницька обл..) хворого на тиф М. захопили в полон денікінці і розстріляли.

МАТЛА ЗИНОВІЙ (псевд. Святослав Вовк, Дніпровий; 26,11.1910 - 23.9.1993) - відомий діяч Організації Українських Націоналістів, активний учасник національно-визвольного руху в Західній Україні. Н. у с. Містки (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Навчався на математичному ф-ті Львівського ун-ту. В 1933-34 - надобласний провідник Львівської, Бережанської, Тернопільської, Перемишлянської областей ОУН. У 1934 заарештований польською поліцією і звинувачений як співучасник вбивства поліцейського агента Яцини у м. Жовкві (тепер Львівська обл.). 28.11.1934 рішенням негайного суду засуджений разом з безпосереднім виконавцем замаху Г. Куликівцем до смертної кари. В лютому 1935 цей вирок було замінено на довічне ув'язнення. З поч. Другої світової війни 1939-45 і розвалом польської держави звільнений з тюрми. Влітку 1941 М. очолив Південну Похідну групу ОУН (Б), у 1941-42 - Крайовий Провідник ОУН на Південно-Східних Українських Землях. У 1942-43 входив до складу Проводу ОУН (Б), у травні 1943 обраний членом Бюро Проводу ОУН. У 1943 був заарештований гестапо і ув'язнений у німецькому концентраційному таборі. З 1945 - член Проводу Закордонних Частин ОУН. Жив у Німеччині, а з 1952 - у Франції, потім - у Філадельфії (США). В грудні 1953 М. разом з С. Бандерою і Л. Ребетом створили Колегію Уповноважених, яка повинна була реорганізувати ОУН і накреслити завдання організації в нових умовах. У лютому 1954 внаслідок наростання протиріч у 34 ОУН Л. Ребет і М. створили організацію, яка отримала назву -Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУН з; т. зв. двійкарі). В 1971-81 головний редактор часопису “Америка”. Помер у Філадельфії. М. - автор спогадів “Південна похідна група” (1952).

МАТУШЕВСЬКИЙ ФЕДІР (21.6.1869 -21.10.1919)- відомий український громадсько- політичний діяч, дипломат, публіцист. Н. у м. Сміла Черкаського повіту Київської губ. Закінчив духовну семінарію. Навчаючись на юридичному ф-ті Дерптського (Тартуського) ун-ту, організував українську студентську громаду. Незабаром був обраний головою українського клубу “Родина”. Підтримував тісні стосунки з М. Лисенком, І. Франком, М. Грушевським, М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Після закінчення (1904) у-ту повернувся в Київ, займався літературною і видавничою діяльністю. В 1906 М. був редактором першої української щоденної газети “Громадська Думка” у Наддніпрянській Україні, згодом - “Ради”. За свою діяльність заарештований і деякий час ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. М. був одним з активних членів Товариства Українських Поступовців, Української Радикально-Демократичної Партії, а з 1917 - Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917 став членом Української Центральної Ради від УРДП. З листопада 1917 входив до скаладу Крайового комітету для охорони революції в Україні. В січні 1919 призначений послом України в Греції. Помер у жовтні 1919 в Афінах. Автор ряду літературознавчих праць: “Жертвы переходной эпохи” (про А. Свидницького), “В. Антонович у світлі автобіографії та даних історичних нарисів”, про Т. Шевченка, спогадів “З щоденника українського посла”.

МАТЧАК МИХАЙЛО (28.2.1895 - 19.11 1958) -український військовий і громадсько-політичний діяч, видавець. Н. ус. Воля Якубова Дрогобицького повіту (тепер Львівська обл.). Закінчив Дрогобицьку гімназію. Учасник Першої світової війни 1914-18. З 1914 - підхорунжий Легіону Українських Січових Стрільців, командир чети в сотні Д. Вітовського. В 1914-15 М. брав участь в боях на Маківці, за Галич, над р. Стрипою. У вересні 1916 під час боїв на Лисоні потрапив у російський полон. Після звільнення з полону на поч. 1918 М. повернувся у Київ і став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. Входив до складу Старшинської Ради (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Дашкевич, Р. Сушко, І. Андрух, В. Кучабський, Я. Чиж), був ад'ютантом Є. Коновальця. В 1920 М. став одним з засновників Української Військової Організації у Галичині, в 1920-23 - член її керівного органу Начальної Команди УВО. Очолив Український бойовий комітет, що займався збором коштів для потреб УВО. В 1920-х рр. вчився на юридичному ф-ті Львівського (таємного) Українського Університету. В 1923-26 редагував разом з Д. Палієвим орган УВО “Новий Час” (з 1925 - безпартійна газета), в 1923-24 постійно друкувався в суспільно-політичному часописі “Заграва”. З серед. 1920-х рр. був провідним діячем Української Соціалістично-Радикальної Партії, член секретаріату партії. В 1030-х рр. депутат польського сейму від УСРП. У 1923-39 очолював видавництво “Ізмарагд” у Львові. Під час гітлерівської окупації Польші жив у Кракові, був членом управи “Спілки Українських видавництв”. У 1944 емігрував в Австрію. В лютому 1947 М. був схоплений радянськими спецслужбами у Відні, вивезений до СРСР і засуджений до 25-річного ув'язнення у таборах. Після звільнення з сибірських концтаборів М. заборонили повернутись в Україну. Помер у Потьмі (Мордовія).

МАТЮШЕНКО БОРИС (1883 - 25.3.1944) -український громадський і політичний діяч, дійсний член НТШ (з 1931). Н. у Києві. Закінчив Київський ун-т. Лікар за фахом. Був активним діячем Революційної Української Партії (з 1903), з грудня 1905 - в Українській Соціал-Демократичній Робітничій Партії. З серед. 1917 очолював Головну медично-санітарну управу при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. У 1917-18 організував медично-санітарну службу в Україні. В період Гетьманату - директор департаменту здоров'я.  У 1919 входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20. Протягом 1919-21 - голова Закордонного бюро Українського Червоного Хреста. З 1922 жив у Празі, був професором кафедри гігієни Українського Вільного Університету та Української Господарської Академії в Подебрадах. Належав до провідних діячів “Закордонної делігації УСДРП”. Виступив засновником Спілки Українських Лікарів у Чехо-Словаччині (в 1922-35 - її голова). В 1923-25 редагував журнал “Український Медичний Вістник”, був співредактором “Латинсько-українського медичного словника” (1926).

МАТЮШЕНКО ПАНАС (Опанас) МИКОЛАЙОВИЧ - [2(14).5.1879 - 20.10.(2.11). 1907] - один з керівників повстання на броненосці “Потьомкін” у червні 1905. Н. у с. Дергачах (тепер Харківська обл.). Працював робітником у паровозному депо в Харкові, пізніше - в Одеському порту. З 1900 служив на кораблях Чорноморського Флоту в чині унтер-офіцера. В червні 1905 під час заворушень матросів з приводу недоброякісної їжі закликав команду броненосця до збройного повстання. З 14.6. до 25.6. очолював судову комісію. Після придушення повстання емігрував у Швецію. З 1906 жив у Румунії, згодом - в Америці. В 1907 переїхав у Париж, де зблизився з анархо-синдикалістами. В червні 1907 нелегально повернувся в Україну. 3(16).7.1907 заарештований в Миколаєві. За вироком воєнно-морського суду був страчений (повішений) у Севастополі.

МАХМУД ІІ (20.7.1784 -1.7.1839)-турецький султан (1808-39). Вступив на престол 28.7.1808 внаслідок державного перевороту, здійсненого Мустафою-пашою Байрактаром. Проводячи політику централізації держави, провів ряд реформ. У 1826 видав наказ про формування регулярної армії і розпустив яничарський корпус. У 1834 ліквідував воєнно-ленну систему, запровадив новий адміністративний устрій країни. В 1836-38 створив за європейським зразком міністерства внутрішніх і закордонних справ, міністерство фінансів. За М. II значно посилилась національно-визвольна боротьба балканських народів, яка привела до здобуття незалежності Грецією (1830) та автономії Сербією, Молдавією і Валахією. За правління М. II Османська Імперія зазнала поразки в збройній боротьбі з єгипетським пашою Мухамедом Алі. Під час російсько-турецької війни 1828-29 частина козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшла на бік російських військ, що привело до ліквідації задунайського козацького війська.

МАХНО НЕСТОР ІВАНОВИЧ [14(26). 10.1888; за ін. дан., 17(29). 1889; - 25.7. 1934; за ін. дан., 6.7.1934]- український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні. Н. у с. Гуляй-Полі Катеринославської губ. (тепер Запорізька обл.). Деякий час навчався у гуляй-пільській початковій школі. В 1906 став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. В 1906-08 М. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. В березні 1910 Одеський військово-окружний суд засудив М. до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. У 1911-17 М. був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві. Після Лютневої революції 1917 у Росії М. у березні 1917 М. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним з ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена М. місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. В кін. 1917- поч. 1918 М. сформував “селянські вільні батальйони”, які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського ф-тів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ ген. О. Каледіна. Наступ в березні 1918 німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918) примусив М. виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 М. знову повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського. В серед. грудня 1918 М. уклав угоду з керівництвом Дерикторії УНР, яка виявилася недовготривалою. В грудні 1918 загони М. перейшли на сторону більшовиків і захопили разом з червоноармійцями Катеринослав. Проте вже 31.12.1918 частини Армії УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З поч. січня 1919 М. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Дерикторії та Антанти. Очолював бригаду у Першій Задніпровській дивізії (ком. П. Дибенко), до складу якої входила частина от М. Григор'їва. Ідейне обгрунтування махновського руху в 1918-20 здійснювала українська анархістська організація “Набат” (створена в 1918), що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”. М., перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої форми влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. М. в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “третьою силою” проряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах. У червні 1919 М. об'єднавшись з армією М. Григор'їва відкрито виступив проти радянської влади. На поч. вересня 1919 М. завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в “Революційну повстанську армію України” (махновців; нараховувала бл. 80 тис. бійців). З літа 1918 М. вів переговори з С. Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20.9.1919 у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 війська М. вели бої проти А. Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівск, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти М. денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з ген. Я. Слащовим і от. А. Шкуром. В кін. 1919 - на поч. 1920 проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами М, але проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. М. відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Під час наступу військ П. Врангеля у вересні - жовтні 1920 М. знову пішов на зближення з більшовиками і 2.10.1920 уклав у Старбільську воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (ком. М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кін. листопада 1920 до серпня 1921 М. вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя. 28.8.1921 М. разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час М. жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 М. був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСС. У кін. 1923 М.був “за неясністю доказів” звільнений. М. з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом - у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції. В квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені. М. підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в “Анархическом веснике” та “Деле труда”. Помер у Парижі. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Перля-Шез.

МАЦЕЙКО ГРИГОРІЙ (псевд. Гонта; 8.8.1913-11.8.1966.) - член Організаці! Українських Націоналістів. Н. у Щирці на Львівщині. З 1925 працював у Львові. В 1932, ставши членом Організації Українських Націоналістів, брав участь в акціях організації. В жовтні 1933 був заарештований польською поліцією і звинувачений в антипольській діяльності, але, незабаром, через брак доказів звільнений. 15.6.1934 вбив у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, який в 1930 став одним з організаторів і керівників “Пацифікації” у Галичині, а в 1931-32 репресивних акцій проти українського населення на Волині та Поліссі. М. після здійснення замаху був переправлений членами ОУН Я. Раком, К. Зарицькою і Я. Барановським у Чехо-Словаччину. Згодом жив у Аргентині, де і помер. В організації замаху на Б. Перацького були звинувачені і на Варшавському процесі 1936 засуджені до смертної кари та тривалих строків ув'язнення С. Бандера, М. Лебедь, М. Карпинець, Д. Гнатківська, М. Климишин та інші члени ОУН.

МАЦІЄВИЧ КОСТЬ (18.5.1874 - 2.4.1942) -український державний і політичний діяч, вчений - агроном. Н. на Київщині. Закінчив Новоолександрівський сільськогосподарський інститут. У 1899-1901 - вчений секретар Полтавського сільськогосподарського товариства, в 1901-05 - губернський агроном Саратовського земства. Протягом 1907-15 працював у Харківському сільськогосподарському товаристві, редагував часописи “Хлібороб” (виходив в 1907-18), “Агрономический журнал”, У 1915-17 - професор Вищих сільсько-господарських жіночих курсів у Петербурзі. В 1917 повернувся у Київ, брав активну участь у національному русі. Вступив до Української Партії Соціалістів-Федералістів і став одним з провідних її членів. Був обраний до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. Займаючи посаду товариша секретаря земельних справ М. Савченка-Більського, розробив проект земельної реформи в Україні, згодом - генеральний секретар земельних справ УНР. М., за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР, готував проект земельної реформи в Україні. В січні-лютому 1919 К. входив до складу дипломатичної місії (очолював А. Марголін), що вела переговори з представниками Антанти в Одесі. З 13.2.1919 до 9.4.1919 очолював Міністерство закордонних справ УНР в кабінеті С. Остапенка. У 1919-23 - голова української дипломатичної місії у Румунії. З 1923 жив в еміграції у Чехо-Словаччині. Викладав агрономію в Українській Господарській Академії в Подебрадах. Брав участь у суспільно-політичному житті української еміграції, був членом Української Радикально-Демократичної Партії і президентом Українського Демократичного Союзу в Празі. Помер у Подебрадах. М. - автор ряду праць з проблем агрономії: “Головні питаний підвищення урожайності с/г культур” (1904), “Селянські товариства сільського господарства” (1904), “Довідникова книга для сільських товариств” (1913) та з історії аграрних відносин: “Головні принципи земельної реформи на Україні” (1917), “Сільськогосподарська політика СРСР в світлі сучасної кризи” (1931); “Колективізація селянських господарств на Україні” (1936).

МАШКЕВИЧ БОГУСЛАВ КАЗІМІЖ (р. н. невід. - п. бл. 1649) - польський мемуарист 17 ст. Служив офіцером-у надвірних військах Я. Вишневецького і литовського гетьмана Я. Радаивілла. В 1643-49 М. вів щоденник, який містить відомості про два перші роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, державні справи Речі Посполитої, детальний опис фортеці Кодак та Дніпровських порогів. Щоденник вперше був виданий в 5-ти томах у видавництві Ю. Немцовіча в 1822-33 (за ін. дан., у “Збірці пам'яток історичних про стародавню Польщу” у Лейпцігу в 1840). Оригінал щоденника не зберігся.

МЕДВЄДЄВ ЮХИМ ГРИГОРОВИЧ ( 1 .4.1886 -11.5.1938) - більшовицький партійний і державний діяч в Україні. Н. у м. Бахмут (тепер Артемівськ Донецька обл.). Після закінчення навчання у Бахмутському ремісничому училищі, працював електротехніком на заводах Бахмута і Катеринослава. 3 1904-член РСДРП. У 1917 вступив до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В 1917 став ініціатором створення Харківської організації лівих українських соціал-демократів, яка в політичних кампаніях блокувалась з більшовиками. В грудні 1917 виступив одним з організаторів Першого Всеукраїнського З'їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів у Харкові (див. Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 1917). У кін. грудня очолив президію Центрального Виконавчого Комітету Рад України, підтримав більшовицьку політику, спрямовану на ліквідацію Української Народної Республіки. В січні-лютому 1918 М. очолював делегацію маріонеткового більшовицького уряду в Україні (див. Народний Секретаріат) на переговорах у Бересті (див. Берестейський мир 1918). У березні 1918 усунений з посади Голови президії ЦВК України. З квітня 1919 перебував у Москві, входив до складу закордонного бюро лівих українських соціал-демократів. З серпня 1919 -член Української Комуністичної Партії (боротьбистів), а після її розпуску - КП(б)У. На поч. 1930-х рр. М, вийшов зі складу більшовицької партії і відійшов від політичної діяльності Жив у Харкові, перебував на різних господарських посадах за спеціальністю. В січні 1938 заарештований органами УНКВС, звинувачений у приналежності до військово-терористичної організації і антирадянській діяльності та 11.5.1938 розстріляний. В 1957 реабілітований.

МЕДВІДЬ ІВАН (рр. н. і см. невід.) - один з керівників гайдамацького руху в 30-х рр. 18 ст. у Правобережній Україні. Учасник гайдамацького повстання під проводом Верлана. Навесні 1736 створений М. у Чорному лісі поблизу р. Цибульника гайдамацький загін, зайняв і деякий час володів Чигирином (тепер Черкаська обл.). Восени 1736 гайдамаки М. спільно з гайдамацьким загоном І. Жили, М. Гриви, Харка, Рудя, Іваниці здобули в Київському воєводстві укріплені замки в Наволочі (тепер село Попільнянського р-ну Житомирської обл.) і Погребищі (тепер Вінницька обл.) та зруйнували кілька навколишніх шляхетських маєтків. Після 1737 його доля невідома.

МЕЗАМИР (Межамир Ідарич; рр. н. і см. невід.) -князь антів. Жив у 6 ст. Бл. 550-х рр. вів війни з аварами. Потрапив до них у полон, де був страчений.

МЕЛЕНЕВСЬКИЙ МАРКІЯН (Мар'ян; псевд. Басок, Гилька, Самойлович та ін.; 1878 - р. см. невід.) - український політичний діяч. Н. у с. Федюківці Київської губернії. Закінчив Київську гімназію. У 1896 М. був виключений з сільськогосподарського і лісотехнічного ін-ту в Новій Олександрії (Пулава) Люблінської губернії за участь у студенських виступах. Був одним з прихильників марксизму. В 1899 заарештований у Києві за участь у студенських демонстраціях і засланий на 2 роки до Вологодської губ. Після відбуття заслання емігрував у Львів і продовжив політичну діяльність в “Закордонному Комітеті” Революційної Української Партії, співробітничав з газетами “Праця” та “Селянин”. З літа 1904 М. пропагував разом В. Мазуренком і П. Канівцем ідею про недоцільність існування самостійної української соціал-демократичної партії та необхідність об'єднання з російською соціал-демократією. Діяльність М. спричинилася до розколу в РУП і створення в травні 1905 Українського Соціал-Демократичної Спілки РСДРП. “Спілка”, до складу Головного комітету якої входив М., будучи складовою частиною РСДРП, займалась пропагандою марксистських ідей серед українських робітників. В 1908 М. разом з Л. Троцьким, Скобєлевим входив до складу редакції газети “Правда”, що короткий час видавалась у Львові. Через деякий час вийшов зі складу УСДС, діяльність якої набула антиукраїнського характеру. В 1914-17 М. - член президії Союзу Визволення України, в 1914-15 - представник цієї організації у Туреччині. З травня 1915 входив до складу Загальної Української Ради у Відні. В 1923 опублікував у “Новій Громаді” (виходив у Відні) статтю “Куди йти”, в якій підтримав встановлення радянської влади в Україні. В 1920-х рр. переїхав до УСРР. Подальша його доля невідома.