МЕЛЬГУНОВ СЕРІЙ (9.2.1722 - 2.7.1788) -російський військовий державний діяч, генерал-поручник. В 1763-65 - головний командир Нової Сербії, губернатор Новоросійської губернії. Створив пікінерські полки на півдні України. Згодом -сенатор, президент Камер-колегії. З 1777 був генерал-губернатором Ярославльської і Вологодської губерній у Росії. В 1763 за його дорученням було розкопано Литий курган (згодом також - Мельгуновський курган; перша пол. 6 ст. до н.е.) біля с. Кучерівки (тепер Знам'янського р-ну Кіровоградської обл.), в якому було виявлено багате поховання одного із скіфських вождів. Було знайдено зброю (бронзові наконечники стріл, залізний меч в золотих піхвах, прикрашених зображенням урартського і ассірійського стилю) і різні прикраси (золоті діадеми, срібні оздоби тощо). Речі з Литого кургану були вивезені до Петербургу і сьогодні зберігаються в Ермітажі.

МЕЛЬНИК АНДРІЙ (12.12.1890-1.11.1964)-визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, один з лідерів Організації Українських Націоналістів. Н. у с.Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. В 1914-16 М. командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. Сотня М. відзначилась під час боїв на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. В період боїв на Лисоні 4.9.1916 М. потрапив у російський полон. М. разом з В. Кучабським,І. Андрухом та іншими полоненими галичанами були відправлені у табір для військовополонених у с. Дубовці під Царицином (тепер Волгоград, Росія). 6.1.1917 група українських старшин, серед яких М., Р. Сушко та ін. організували втечу з полону і незабаром добралися до Києва. В січні 1918 став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Після падіння Української Центральної Ради перебував у Києві та Білій Церкві. Під час повстання проти влади гетьмана П. Скоропадського - заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 - виконуючий обов'язки командира корпусу. З 19.12.1918 М. було присвоєно військове звання отаман Армії Української Народної Республіки. В листопаді 1918 М., очолюючи штаб Окремого Загону Січових Стрільців, розробив план і брав участь у Мотовилівському бою 1918. В березні-червні 1919 - начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 - помічник команданта групи Січових Стрільців. В кін. 1919 був інтернований польськими військами у Рівному. В 1920-21 -інспектор військових місій УНР у Празі. В 1922 повернувся в Галичину, де став співзасновником Української Військової Організації, а згодом її краєвим командантом. В квітні 1924 М. був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув'язнення. Після звільнення продовжував займатись громадсько-політичною діяльністю. В 1932-38 - член правління видавничої спілки “Діло”, в 1933-38 - голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді “Орли”, член Товариства українських комбатантів “Молода Громада”. В 1934-член Сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. Після загибелі Є. Коновальця 11.10.1938 став головою Проводу Українських Націоналістів. На поч. 1940 після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації. В роки німецької окупації України М. послідовно відстоював ідею створення української незалежної держави, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув'язнений в концтаборі Саксенгаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. В 1947 на Третьому Великому Зборі Українських Націоналістів М. обраний довічним головою ПУН. Післявоєнний період свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. В 1957 висунув ідею створення світового конгресу українців і союзу українців, реалізовану в 1967 зі створенням Світового Конгресу Вільних Українців. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург.

К. Бондаренко, І. Підкова (Львів).

МЕЛЬНИЧУК СТЕПАН (19.12.1898 -11.11.1922) - один з командирів українського повстанського загону, що боровся проти польської окупаційної влади у Галичині в 1922. Н. у с. П'ядки (тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). З 1916 служив в австрійській армії, з кінця 1918 - чотар Української Галицької Армії. Деякий час перебував у Червоній Українській Галицькій Армії. На поч. жовтня 1922 М. разом з П. Шереметою очолив збройний загін (бл. 50 чол.), який здійснив повстанський рейд по території Львівського і Тернопільського воєводств. Повстанська група під командуванням М. руйнувала маєтки польських дідичів і колоністів, нищила відділення поліції і жандармерії, вступала в бої з регулярними військами. 28.10.1922 у жорстокому бою біля м. Заліщики (тепер Тернопільська обл.) був тяжко поранений і схоплений польською поліцією. В листопаді 1922 у Чорткові М. разом з іншими учасиками партизанського рейду (П. Шереметою, В. Крупою, Р. Луцейком) був засуджений воєнним судом до розстрілу і 11.11.1922 страчений.

МЕЛЬНІКОВ ЛЕОНІД ГЕОРГІЙОВИЧ [18(31).5.1906 - р. см. невід.] - радянський партійний діяч в Україні. Н. у с. Дегтярьовка (тепер Брянська обл., Росія). Закінчив. Донецький індустріальний ін-тут. Член КПРС з 1928. З 1936 - на керівній партійній роботі в Сталіно (тепер Донецьк) і Караганді. В 1947-49 - секретар, другий секретар, у 1949-53 - перший секретар ЦК КП України. В червні 1953 звільнений з посади першого секретаря за прорахунки в національній політиці в Західній Україні (прискорені темпи русифікації освіти, зокрема Львівського ун-ту й однобічний підбір кадрів). У 1953-55 -посол СРСР у Румунії. З 1955 займав відповідальні пости в державному апараті у Казахстані. В 1966 призначений головою Державного комітету по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості та гірничому нагляду при Раді Міністрів СРСР.

МЕНАДР ПРОТИКТОР (рр. н. і см. невід.) -візантійський історик і юрист другої пол. 6 ст. Перебував на службі у візантійського імператора Маврикія (582-602). Автор “Історії”, що охоплює події 558-582. Твір М. подає відомості про історію, культуру, військову справу Візантії, а також про суспільний лад побут, військову справу аварів, антів, склавінів та про війни слов'ян з Візантією.

МЕНГЛІ-ГІРЕЙ (Менглі-Герей; р. н. невід. - п. 1515) - кримський хан (1468-15153 перервами) з дин. Гіреїв. Син засновника Кримського ханства Хаджі-Гірея. Переніс столицю ханства з Солхата (тепер Старий Крим) у Бахчисарай. За правління М.-Г. відбулося остаточне відокремлення Кримського ханства від Золотої Орди. В 1475 змушений визнати себе васалом Туреччини. Вів тривалу боротьбу проти хана Великої Орди - Ахмата і його синами (завершилась перемогою М.-Г, у 1502). За М.-Г. Кримське ханство вело війни проти Польщі, Великого князівства Литовського, Московії та Молдавії. В 1482 велика татарська орда на чолі з М.-Г., за намовою московського князя Івана III Васильовича, напала на Україну, захопила і зруйнувала Київ. У 1492-97 уклавши союз із золотоординським ханом, здійснив ряд спільних походів на Київщину, Поділля, Волинь і Чернігівщину. В 1497 загони М.-Г. були розбиті К. Острозьким,а 1505 - М. Глинським під Клецком. За правління М.-Г. встановлено титул калги - першого спадкоємця престолу, якого призначав хан.

МЕНЦИНСЬКИЙ МОДЕСТ (29.4.1875 -11.12.1935) - визначний український співак (героїчний тенор). Н. у с. Новосілки (Новосільці) Перемишльського повіту (тепер с. Великі Новосілки Мостиськогор-ну Львівської обл.). У 1896 закінчив Самбірську державну гімназію. Деякий час навчався у Львівській духовній семінарії. Мистецтвом співу оволодів під керівництвом проф. В. Висоцького у Львові та Ю. Штокгаузена у Франкфурті-на-Майні. 18.3.1901 вперше дебютував на франкфуртській сцені в опері Ф.Флотова “Марта” (партія Ліонеля). 3 великим успіхом виступав на оперних сценах багатьох міст Європи. В 1904-08 М. - перший тенор Королівської опери у Стокгольмі. В 1903 і 1908-09 співав у Львівській опері, а в 1910-26 - соліст опери у Кьольні. 31926 знову співав у Стокгольмській опері. Прославився виконанням партій в операх Р. Вагнера (“Зігфрід”, “Лоенгрін”, “Летючий голландець”, “Тангейзер”, “Валькірія”, “Загибель богів”, “Трістан та Ізольда”). Серед інших партій: Радамес (“Аїда”Дж. Верд), Отел-ло (“Отелло”, Дж. Верді), Надір (“Шукачі перлів”, Ж. Бізе), Каніо (“Паяци”, Р. Леонкавалло), Єлеазар (“Дочка кардинала”, Ж. Гавелі), Ірод (“Саломея”, Р. Штрауса) та ін. Часто виступав з концертами на батьківщині, залучаючи до участі в них хорові колективи, зокрема, львівський “Боян”, “Бандурист”. У лютому 1916 влаштував концерт для полонених українців у австрійському таборі Венцляр. М., як невтомний популяризатор української музичної культури за кордоном, постійно виконував твори українських композиторів: М. Лисенка (“Оті горять”, “Минають дні”, “Гомоніла Україна”, “Мені однаково” - всі на слова Т. Шевченка), Д. Січинського (“Дума про гетьмана Нечая”, “Як почуєш вночі” на слова І. Франка), Я. Ярославенка (“Гей, закуй мені зозуле” на слова В. Пачовського, С. Людкевича). Помер і похований у Стокгольмі.

МЕНШИКОВ ОЛЕКСАНДР ДАНИЛОВИЧ [6(16).11.1673 - 12(23).11.1729] - російський державний і  військовий діяч, князь (1707), гене-ралісімус (1727). Н. у Москві в родині придворного конюха. З 1686 - денщик ПетраІ, згодом -один з найблищих радників царя. В 1703 призначений губернатором Інгерманландії, пізніше -Санкт-Петербурзької губернії. Керував будівництвом Петербурга і Крондштадту, на спорудженні яких працювали тисячі українських селян і козаків (з них бл. 80 тис. загинуло). Під час Північної війни 1700-21 командував великими з'єднаннями московської армії. У листопаді 1708 М. зруйнував Батурин, з особливою жорстокістю винищивши його жителів за підтримку гетьмана І. Мазепи. В Полтавській битві 1709 М., командуючи лівим флангом московської армії, розбив корпус ген. Росса. Отримав величезні земельні володіння в Україні. Діяльність М. на українських землях супроводжувалась безжалісним визискуванням місцевого населення та закріпаченням козаків у його особистих володіннях. У 1709-13 командував московськими військами у Польщі, Курляндії, Померанії і Гольдштайні. В 1718-24 і 1726-27 - президент Воєнної колегії. Після смерті Петра І, при підтримці гвардії, 28.1.1725 посадив на трон Катерину І. Став одним з інінціаторів ліквідації Малоросійськоі колегії і обрання гетьманом Д. Апостола. За правління Петра II, М. було звинувачено в державній зраді, усунено від влади і заслано разом з сім'єю в Ранненбург, а в 1728 - у Березов (тепер Тюменська обл.).

МЕОТИ - давні племена (сінди, дандарії, до-схи та ін.), які за даними античних письмових джерел жили в Приазов'ї та Прикубані з 7 ст. до н.е. до 3 ст. н.е. В перших ст. н. е. частина М. проживала також у дельті Дону. Єдиної думки щодо їх походження та етнічної приналежності немає. На думку одних дослідників М. були іраномовним населенням, інших - ці племена є предками адигейського народу, В 4-3 ст. до н.е. деякі меотські племена увійшли до складу Боспорської держави. Культура, господарство і побут М. відомі з розкопок їх городищ (близько 30), поселень, а також могильників. Основою господарства М, було землеробство. Вирощували пшеницю, ячмінь, жито, просо, льон та ін. Значну роль відігравало також скотарство (коні, велика рогата худоба, свині, вівці та ін.). Розвивались різні ремесла (гончарне, залізобудівне, будівельне), торгівля з Боспорською державою (вивіз хліба, продуктів скотарства, а також рабів) і степовими племенами. Воїни-М. використовувались як найманці у боспорському війську. М. запозичили від сарматів деякі предмети озброєння. В суспільному розвитку М. у перших століттях нашої ери знаходились на етапі переходу від первісності до цивилізації та державності. У М. існували великі поселення, формувалися позародові органи територіального управління, згодом виділились вожді та професіональні воїни-дружинники. Ці процеси прискорились з входом частини М. до складу Боспорської держави. В духовному житті М. велику роль відігравали традиції первісної релігії, зокрема, звичай хоронити чоловіків-покійників разом з конем.

М. Пелещишин (Львів).

МЕРИТИН (Мердерер) БЕРНАРД (кін. 17 -1759) - український архітектор. За національністю німець. Жив і працював у Львові. Кращі споруди - Собор св. Юра у Львові (1745-70), ратуша у Бучачі (1751), ряд костьолів. Споруди М. виконані в стилі рококо з елементами класицизму, пристосованому до українських традицій. Велику роль в архітектурі М. відіграє скульптура.

“МЕТА”- 1) Журнал, видаваний у Львові 1863-65 (з перервою), групою молодих народовців на чолі з К. Климковичем. Один із перших т.зв. “товстих” українських журналів; 2) Перший український соціалістичний жіночий журнал, видаваний у Львові Д. Старосольською у 1908; 3) Тижневик - орган Українського Католицького Союзу. Видавався у Львові в 1931-39.

МЕХМЕД ІІ (Мехмет II Аль Фатіх, Завойовник; 30.3.1432 - 3.4 (або 3.5) 1481) - турецький султан у 1444 і 1451-81. Вів завойовницьку політику, особисто очолював походи турецької армії. В травні 1453 захопив Константинополь, поклав край існуванню Візантійської імперії. В 1452-59 внаслідок війни з Сербію перетворив її у турецьку провінцію. За правління М. II турками була завойована Морея (1460), Трапезундська імперія (1461), Боснія (1463), острів Евбея. В 1475 М. II примусив хана Менглі-Гірея визнати Кримське ханство васальними володіннями Османської імперії, чим було покладено початок постійним турецько-татарським нападам на Україну. В 1478 османські війська завоювали Волощину, а в1478-79-Албанію. В період правління М. II був складений перший збірник законів Османської імперії “Канун-наме”.

МЕХМЕД IV (Махмед IV, Магомед IV; 1642 -1692) - турецький султан (1648-87). За правління М. IV турецький уряд проводив політику налагодження союзницьких відносин з Україною та надавав підтримку гетьманам Б, Хмельницькому, І. Виговському, Ю. Хмельницькому, П. Гетері, І. Брюховецькому і П. Дорошенку. В 1650 турецький уряд внаслідок тривалих двосторонніх переговорів, запропонував Б. Хмельницькому прийняти протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Османської імперії як Молдавія, Волощина, Трансільванія і Кримське ханство. На думку деяких українських істориків (М. Грушевський, О. Оглоблинтаін) на поч. 1651 Б.Хмельницький, незважаючи на опозицію частини української шляхти (А. Кисіль) і вищого духовенства (С. Косів) прийняв пропозицію М. IV. і визнав турецький протекторат. Проте плани створення антипольської каоліції у складі України, Туреччини, Кримського ханства, Молдавії, Волощини та Трансільванії не були реалізовані. В 1667 з ініціативи П. Дорошенка розпочалися переговори з турецьким урядом про створення військово-політичного союзу України з Туреччиною. М. IV погодився взяти Україну під турецький протекторат, причому Україна зберігала повну автономію, право вільного вибору гетьмана, звільнялась від данини і отримувала воєнну допомогу у боротьбі за об'єднання всіх українських земель під владою Війська Запорізького. Цей договір був ухвалений Корсунською Радою 1669. У 1672 М. IV очолював турецьку армію, що спільно з українськими військами під проводом П. Дорошенка здобула Кам'янець та звільнила від польських військ значну частину Поділля і Галичини. Внаслідок турецько-польської війни 1672-76 та умов Бучацького договору 1672 і Журавненського договору 1676 до Османської імперії відійшло Поділля, а під владою П. Дорошенка залишалась тільки Брацпавщина і Пд. Київщина, що було порушенням українсько-турецької угоди 1668 і стало початком краху зовнішньої політики гетьмана П. Дорошенка. В 1677-81 уряд М. IV, підтримуючи Ю. Хмельницького, вів спільною українськими військами війну проти Московського царства за Лівобережну Україну (див. -Чигиринські походи 1677 і 1678), яка завершилась укладанням Бахчисарайського мирного договору 1681. За М. IV у вересні 1683 турецька армія під час облоги Відня зазнала поразки від польських військ під командуванням Яна III Собеского, у складі яких були і українські козаки. В 1687 М. IV був усунений від влади яничарами.

МЕЧНИК -1) У Київській Русі в 9-12 ст. особа, що належала до молодшої князівської дружини разом з дітським виконувала деякі судові функції (зокрема, брала участь при випробуванні “залізом”. 2) У Речі Посполитій М.-особа з почту короля або великого князя , що під час урочистих церемоній несла перед ним меч. Коронний М. здійснював також військове судочинство. В 17 ст. почесний шляхетський титул.

МЕШКО ОКСАНА ОМЕЛЯНІВНА (ЗО. 1.1905 -2.1.1991) - відома українська правозахисниця. Н. у Старих Санжарах (тепер Решетняки Ново-санджарського р-ну Дніпропетровської обл.). В 1931 закінчила Інститут народної освіти у Дніпропетровську. Деякий час вчителювала, працювала в науково-дослідних установах. В 1947-54 за політичні переконання відбувала ув'язнення в сталінських таборах. У 1970 М. висилала листи-протести проти ув'язнення В. Мороза до Верховної Ради і Верховного Суду УРСР. Протягом 1972 добивалася звільнення з ув'язнення свого сина - дисидента О. Сергієнка. В 1976 М. разом з П. Григоренком, О. Тихим, Л. Лук'яненком та ін. діячами українського дисиденського руху стала членом-засновником Української Гельсінської Спілки, з березня 1979 - очолила цю правозахисну організацію. М. була автором числених документів визвольного руху 1960-80-х рр, підтримувала зв'язки з майже усіма правозахисниками колишнього Союзу. За свою дисидентську діяльність М. постійно переслідувалась радянськими репресивними органами. Деякий час примусово утримувалась в психіатричній лікарні, а в 1980 (за ін. дан., в січні 1981) була засуджена до 6 місяців таборів та п'яти років заслання у Хабарівський край. В 1985 М. повернулась в Україну, де приєдналась до відновленої УГС на чолі з В. Чорноволом. Стала одним з засновників Української Республіканської Партії та Союзу Українок. У 1987 перебувала на лікуванні в Австралії, відвідала США і Канаду. Залишила спогади . “Між життям і смертю” (1981; видані англійською мовою).

А. Русначенко (Київ)

МЄДЗВЄЦКИЙ-КОВАЛЬ МИКОЛА (1868 -1929) - український військовий геодезист. У роки Першої світової війни 1914-18 - генарал-майор російського Генштабу. В 1918-19 Н.-К. генерал-поручник Армії Української Народної Республіки, начальник Геодезичної управи і член Ради Міністерства військових справ УНР. Помер в еміграції у Варшаві.

МЄШКО І (Мечислав 1; 922 - 25.5.992 ) -перший історично достовірний польський князь. (бл. 960-992) з дин. П'ястів. Батько Болеслава і Хороброго. За правління М. почала формуватися Польська держава. Вів війни з лютичами (967) за Помор'я, з Чехією (990) за Сілезію і Малу Польщу. В 966 запровадив християнство.

МЄШКО II (990 - 10.5.1034) - польський король (1025-34) з дин. П'ястів, син Болеслава І Хороброго. За М. II в 1027 Польща зазнала поразки від Угорщини в боротьбі за Словакію. В 1031 Ярослав Мудрий відвоював Червенські міста, захоплені королем Болеславом І Хоробрим у 1018. У 1031 М. II був скинутий з престолу братом Беспримом. При підтримці чеського короля Ольджиха знову посів польський престол. М. II видав свою дочку Гертруду заміж за Великого князя Київського Ізяслава Яроспавича.

МЄШКОВСЬКИЙ (Мишковський) ЄВГЕН (12.4.1882 - 9.7.1920) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. на Полтавщині. В 1912 закінчив Академії Генштабу в Петербурзі. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. В 1918- начальник оперативного відділу Генштабу Армії УНР, з 10.12.1918 - начальник штабу Української Галицької Армії. В січні-лютому 1919 М. розробив план реорганізації Галицької Армії, реалізація якого дозволила значно підвищити боєздатність Збройних Сил ЗУНР. З 26.2.1919 - начальник штабу Східного фронту (команд, полк. Хилобоченко), пізніше Волинської групи і Армії УНР, У 1920 - генерал-квартир мейстер Генштабу Армії Украінської Народної Республіки. У складі українських частин брав участь у радянсько-польській війні 1920. У липні 1920 М. був смертельно поранений в бою з більшовицькими військами під Чорним Островом. Похований у Тернополі.

МИГУРА (Мігура) ІВАН ДЕТЕСОВИЧ (церковне ім'я - Іларіон; рр. н. і см. невід.) - визначний український гравер кін. 17 ст.- поч. 18 ст. Навчався в Києво-Могилянській Колегії. Був архідияконом Києво-Печерської Лаври, в 1709-12 ігуменом Миколаївського Крупицько-Батуринсь-кого монастиря (біля с. Осіч на Чернігівщині). М. створив панегіричні гравюри в стилі українського барокко з віршованими текстами і портретами історичних осіб, зокрема, гетьманів України П. Конашевича-Сагайдачного, І. Мазепи (1706), І. Скоропадського (1703), Д. Апостола, митрополита Стефанія Яворського, козацьких старшин В. Кочубея, 3. Корниловича (1705) та І. Ломиковського, портрети святих Івана Золотоустого і Миколая, А. Войнзровського і митрополита В. Ясинського (1708), автопортрет та ін.

МИКИТИНСЬКА СІЧ -Запорізька Січ на Дніпрі, що існувала в 40-50-х рр. 17 ст. Була заснована в 1638 (за деякими дан., козаком Федором Линчаєм) і розташовувалась на мисі Микитин Ріг на правому березі Дніпра (тепер у межах м. Нікополя Дніпропетровської обл.). На М.с. у лютому 1648 було проголошено гетьманом Б. Хмельницького і розпочалось повстання, яке поклало початок національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Існувала не далі 1652, коли запорожці заснували Чортомлицьку Січ.

МИКИТКА ОСИП (21.2.1871 - серпень 1920) -визначний український військовий діяч, генерал-майор УГА. Н. у с. Заланові Великому Рогатинського округу на Станіславівщині (за ін. дан. в м. Львові). Після закінчення кадетської школи у Відні (1902). М. служив в австрійській армії. Учасник Першої світової війни 1914-18. З січня 1918 - комендант Легіону Українських Січових Стрільців, який з березня 1918 разом з австрійськими стрільцями (згідно з умовами Берестейського миру 1918) звільняв від більшовиків Південь України (Одесу, Запоріжжя, Херсонщину). На поч. украінсько-польськоі війни 1918-1919 М. сформував і очолив армійську групу “Старе Село”, яка вела тяжкі бої з ворожими військами за Львів. Згодом командував Першим Корпусом УГА, який відзначився в ході Чортківського наступу 1919 під час боїв за Тернопіль і Золочів. Після здобуття об'єднаними українськими арміями Києва (кін. серпня 1919) призначений начальником столичного гарнізону. З 2.11.1919 до 10.2.1920 - начальний вождь Української Галицької Армії. На поч. лютого 1920 як командуючий УГА, виступав проти переходу армії на сторону більшовиків та намагався вивести українські частини на територію Румунії. Заарештований разом з генералом Г. Ціріцом членами Начального ревкому УГА (О. Лесняком, О. Станиміром, Д. Паліївим) і виданий у Балті більшовикам. З середини травня 1920 М. перебував у таборі для військово-полоненних галичан у Кожухові під Москвою. М. відхиляв всі пропозиції більшовицького військового командування перейти на службу в Червону Армію. На поч. серпня 1920 вивезений до Москви, де був розстріляний разом з генералом Г. Ціріцом.

МИКЛАШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ (1640-ірр.- 30.3.1706)-український державний діяч кін. 17 - поч. 18 ст. З 1671 - військовий товариш. У 1671-72 був близьким співробітником гетьмана Д. Многогрішного. Згодом призначався отаманом Глухова (1675) і полковим осавулом Ніжинського полку (1679-82). Займав відповідальні пости в уряді гетьмана І. Самойловича - генеральний хорунжий (1682) і генеральний осавул (1683-90). В 1690-1704 і 1705-06 -полковник стародубський. Володіючи великими маєтностями, сприяв розвиткові в них різноманітних ремесел та мануфактур. Був відомим меценатом української культури, зокрема побудував собор св. Юрія в Києво-Видубецькому монастирі. Не підтримував офіційної політики І. Мазепи. У 1703 вступив в таємні переговори з польсько-литовськими політичними колами з метою створення конфедеративного об'єднання у складі України (Великого князівства Руського), Польщі і Литви на засадах Гадяцького договору 1658. Загинув під час облоги шведськими військами Несвіжу (тепер Бєлорусь).

М. Ерстенюк (Львів).

МИКЛАШЕВСЬКІ - український козацько-старшинський рід 2 пол. 17- поч. 20 ст. Засновником роду вважають Андрія М. (Андрушко Мик-лашенко, рр. н. і см. невід.) - реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Михайло Андрійович М. (бл. 1640 - 30.3.1706) - український військовий і державний діяч кін. 17- поч, 18 ст. З 1671 -військовий товариш, з 1675 - глухівський городовий отаман, в 1679-82 - ніжинський полковий осавул, з 1682 - генеральний хорунжий, а з 1683 - генеральний осавул. У 1689-1706 - стародубський полковник. Активно проводив колонізацію земель північної Гетьманщини, був меценатом українського мистецтва (збудував собор св. Юрія в Києво-Видубецькому монастирі). М. входив до старшинської опозиції, яка виступала проти офіційної політики гетьмана І. Мазепи. В 1703 вів таємні переговори з литовсько-польськими політиками про можливість входження України поряд з Польщею і Литвою третім рівноправним членом Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору 1658. Загинув під час облоги шведською армією Несвіжу. Михайло М. (1756 -26.8.1847)-український і російський військовий та державний діяч. Н. у Деменці на Стародубщині (тепер Росія). Служив у гвардійському полку в Петербурзі (1675-89), у 1789-92-полковник стародубського карабінерського полку, командував полками на Дніпровській лінії (1792-97). У 1797 призначений волинським і чернігівським губернатором, але в 1800 усунений з посади. З 1801 - новоросійський губернатор, з 1808 -сенатор. М. був прихильником ідеї політичної автономії України, мав зв'язки з Новгород-Сіверським Патріотичним Гуртком. Під час вторгнення наполеонівських військ у Російську імперію склав проект відновлення козацьких полків у Лівобережній Україні. Після відставки М. оселився у своєму маєтку Понурівці, де утворив осередок українського культурно-політичного життя. За деякими дан., звідти поширився по Україні рукопис “Історія Русів”. Айдрій Михайлович М. (1801 -1895)-український дідич, власник фарфорового заводу у с.Волокитному Глухівського повіту Чернігівської губ. (тепер Путивльського р-ну, Сумської обл.), відомого своїми художніми виробами. Іван Миколайович М. (1858 -1901) - український економіст і статист, 3 1896 -професор політичної економії і статистики Харківського університету. Автор праць з історії аграрних відносин в Україні. Микола М. (1860 -1909) - член 1 Державної Думи від Чернігівської губернії. Йосип Михайлович М. [4.(16)4.1882 -2.9.1959] - український музикознавець, піаніст і педагог. Н. у Петербурзі. Навчався в Петербузькому університеті (1900-09), згодом закінчив Київське музичне училище і Петербурзьку консерваторію. В 1913-18- директор Петербурзького музичного інституту. З 1919 працював педагогом у Харкові. Виступав як піаніст.

М. Ерстенюк (Львів).

МИКЛУХА-МАКЛАЙ (Миклухо-Маклай) МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ [5(17).7.1846 -2(14).4.1888] - визначний вчений, мандрівник і громадський діяч. Н. у с. Рождественське Новгородської губернії (тепер Боровицьково р-ну Новгородської обл., Росія). Походив з українського козацького роду Миклух, представники якого з 18 ст. жили на Київщині. В 1857-63 навчався у 2-ій Петербурзькій гімназії. У 1863 вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького ун-ту, задки в 1864 був виключений за участь у студенському русі (без права вступу у вищі учбові заклади Російської імперії). Продовжив навчання за кордоном. Навчався на філософському і юридичному ф-тах Гейдельберзького (1864), Ляйпцігського (1865) і Йєльського (1866-68) ун-тів. В 1866-67 здійснив подорож на Канарські о-ви, о. Мадейру і в Марокко. В 1869 проводив дослідження морської фауни на побережжі Червоного моря. В подальшому присвятив своє життя антропологічним і етнографічним дослідженням населення Пд,-Сх. Азії, Австралії, островів Тихого океану. В кін. жовтня 1870 виїхав на Нову Гвінею, де прожив на південно-східному березі цього острова (тепер Берег Миклухо-Маклая) близько 3-х років (1871-72. 1876-77, 1883). У 1873 відвідав Філіпіни та Індонезію, в 1874 побував на південно-західному березі Нової Гвінеї (Папуа-Ковіай). У 1874-75 двічі подорожував по Малакському півострові, вивчав племена семангів і сакаїв. У 1876 і 1879 здійснив подорож на острови Мікронезії і Меланезії. В 1878-82 і 1884-86 жив у Австралії, де заснував біологічну станцію біля Сіднея. М.-М. підтримував тісні зв'язки з Україною, не раз бував на Київщині, досліджував морську фауну біля Одеси та на південному березі Криму. З 1886 жив у Петербурзі, де і помер. М.-М. -автор близько 160 праць, переважна більшість яких присв'ячена антропологічній і етнографічній характеристиці папуасів та ін. народів Океанії і Південно-Східної Азії. Результати наукових досліджень М.-М. мають і сьогодні велике наукове значення. М.-М, вів щоденники своїх подорожей. Вперше видані в 1923 під редакцією Д.Анучина. В 1984 про життя і діяльність М.-М.була опублікована книга І. Вебстера “The Moon Man” (“Місячна людина”).

МИКЛУХИ - український козацький рід на Київщині і Чернігівщині. Найвідоміші представники роду: Степан М. (рр. н. і см. невід.) -хорунжий Запорізького війська. Відзначився в боях за Очаків у 1772. Ілля Степанович М. (рр. н. і см. невід.) - дідич з Чернігівщини. Микола Ілліч М. (1818-58) - батько М. Миклухи-Маклая, інженер - капітан. Навчався в Ніжинському ліцеї та Петербурзькому корпусі інженерів шляхів. Брав участь у будівництві Миколаївської залізниці. Микола Миколайович Миклуха (1846-88) - видатний український і російський мандрівник, антрополог і етнограф (див. М. Миклуха-Маклай); Володимир Миколайович М, (р. н. невід. -п. 1905) - брат Миколи М., командир броненосця “Адмірал Ушаков”. Загинув у Цусімському бою 1905; Михайло Миколайович М, (рр. н. і см. невід.) - брат мандрівника, геолог, дослідник Полісся.

МИКОЛА І [Микола Павлович Романов; 25.6.(6.7)1796 - 18.2.(2.3.)1855] - російський імператор (1825-55). Третій син Павла І. Зайняв престол після раптової смерті Олександра І і жорстокого придушення повстання декабристів 1825. М. І, прагнучи зміцнити імперію, встановив у країні режим військово-поліцейської диктатури. При М. І величезну роль в державному управлінні відіграла особиста канцелярія царя і особливо її “Третій відділ” - управління таємної політичної поліції і жандармерія. В 1830-31 придушив національно-визвольне повстання в Польщі, був одним з організаторів розгрому Угорської революції 1848-49. Політика М. І щодо України була спрямована на повну нівеляцію національних особливостей, прав і традицій українського народу - скасування Магдебургського права (1835) й Литовського статуту, ліквідацію греко-католицької церкви на Правобережній Україні, боротьбу проти українського національно-визвольного руху (арешт членів Кирило-Мефодіівського Братства, переслідування і заслання Т. Шевченка). Основним напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду М. І стала підтримка реакційних режимів в усій Європі. За М. І Росія вела війни за завоювання Кавказу і СередньоїАзії, атакож російсько-іранську 1826-28 і російсько-турецьку 1828-29 війни. Поразка Росії у Кримській війні 1853-56 стала причиною глибокої кризи всього режиму, встановленого М. І і прискорила його смерть (правдоподібно самогубство).

МИКОЛА II (Микола Олександрович Романов; 6(18).5.1868-17.7.1918)-останній російський імператор, старший син Олександра III. Продовжував реакційну внутрішню і зовнішню політику свого попередника, спрямовану на зміцнення самодержавства, посилення жорстоких репресій щодо національно-визвольного руху поневолених народів імперії та розширення колоніальних володінь. За М. II Росія зазнала поразки в російсько-японській війні 1904-05. У період правління М. II відбулася перша російська революція 1905-07, події якої примусили уряд піти на проведення обмежених конституційних реформ. За М. II Російська імперія вступила в Першу світову війну. 23.8.1915 зайняв пост Верховного головнокомандуючого російської армії. Невдачі на фронті, величезні втрати, розруха, голод викликали незадоволення самодержавством у всіх колах суспільства. Лютнева революція 1917 в Росії ліквідувала монархію. 2(15).3. М. II зрікся престолу. 8(21).3.1918 був заарештований в Олександівському палаці (Царське Село). М. II було відправлено в Тобольськ, а згодом у Єкатиринбург (тепер Свердловськ). В ніч з 16 на 17.7.1918 М. II і члени його сім'ї були розстріляні більшовиками.

МИКОЛАЙЧУК ІВАН (15.6.1941 - 3.8.1987) -визначний український кіноактор, сценарист і режисер, заслужений артист УРСР(з 1968). У 1957 Н. у с. Чорториї Кіцманського р-ну Чернівецької обл. У 1957 закінчив студію при Чернівецькому драматичномутеатрі ім. О, Кобилянської, працював у цьому ж театрі. Після закінчення в 1965 Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого працював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Ролі у фільмах: Тарас Шевченко (“Сон”, 1964), Іван (“Тіні забутих предків”, 1964), “Давид Мутузка” (“Бур'ян”, 1966), Петро (“Білий птах з чорною ознакою” (1971, співавтор сценарію). Знімався у фільмах “Захар Беркут” (1972), “Анничка”, “Тривожний місяць вересень” та ін. Поставив фільми: “Вавілон-ХХ” (1979, за романом “Лебедина зграя” В.Земляка; співавтор сценарію, автор музичного оформлення, роль Фабіана), “Така пізня, така тепла осінь” (1982, у співавт. з В. Коротичем). За сценарієм М. кінорежисер В. Ільєнко поставив фільм “Мріяти і жити” (1975). У с. Чорториї створено меморіальний музей митця. В 1988 посмертно М. було присвоєно Державну премію України ім. Т. Шевченка. В 1991 у Києві була опублікована книга спогадів про М., сценарії його фільмів та інтерв'ю з ним.

МИКОШИНСЬКИЙ БОГДАН (рр. н. І см. невід.) - український козацький гетьман (1586, 1594). М. на чолі козацьких загонів воював проти турків і татар. У травні-червні 1594 запорожці під проводом М. здійснили вдалий морський похід. У червні 1594 М, вів переговори з Е. Лясотою про вступ запорожців на службу до австрійського імператора Рудольфа ІІ і їх участь у війні проти турків.

МИЛОРАДОВИЧ ЄЛИСАВЕТА (дівоче прізвище Скоропадська; 12.1.1832 - 27.3,1890) -українська громадська діячка і меценатка. Походила із старовинних українських родів Маркевичів і Скоропадських (за батьком) і Тарновських (по матері). Тітка гетьмана П. Скоропадського. В 1856 вийшла заміж за Лева Милорадовича, сина відомого українського історика Г. Милорадовича. Брала активну участь у громадсько-культурному жипі Полтавщини. У 1860-х рр. - активний член Полтавської Громади. Підтримувала своїми щедрими пожертвами українські видання та недільні школи, а також жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу у с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії (див. Валуевський указ 1863) пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині - зокрема, на товариство “Просвіта” та журнал “Правда”. Внесла 20 тис. австрійських крон для заснування у Львові Товариства ім. Шевченка (1873, з 1893 - Наукове Товариство ім. Т.Шевченка). З 1878 очолювала Полтавське Філантропічне Товариство. Перебувала під наглядом російської влади, яка підозрювала М. у діяльності з метою відновлення Гетьманщини. Померла в Полтаві.

 Д. Кушплір (Львів).

МИЛОРАДОВИЧІ - український старшинсько-шляхетський рід. За походженням - вихідці з Сербії. Під час московсько-турецької війни 1711-13 брати Михайло, Гаврило і Олександр М. вступили на службу в російську армію, за що отримали великі маєтки в Україні найвідоміші представники роду: Михайло Ілліч М. [р. н. невід. - п. 14(25).9.1726] - полковник гадяцький (1715-26). В 1723 підписав Коломацькі петиції 1723 до російського уряду. Гаврило Ілліч М. (р.н. невід, - п. 1730) - гадяцький полковник (1727-29). Був усунений від полковництва гетьманом Д. Апостолом за численні зловживання. Петро Степанович М. [бл. 1723 - 7(18)1.1799] - останній чернігівський полковник (1762-81 або 1783), Андрій Степанович М. (1726 - 13,6.1796) - український і російський військовий та державний діяч. Навчався в Київській Академії. Був бунчуковим товаришем, згодом генерал-поручником російської армії. Учасник Семилітньої війни 1756-63, російсько-турецької війни 1768-74. З 1779 -малоросійський губернатор. В 1779-81 керував складанням опису Лівобережної України, Михайло Андрійович М. [1(12)10.1771 -15(27). 12.1825] - російський військовий діяч, генерал, граф (з 1813). Н. у Петербурзі. Навчався в університетах Кенігсберга, Геттінгена, Страсбурга. Учасник швейцарського походу російської армії (1799), війни проти Франції (1805), Туреччини (1806-12). В 1809-12-київський губернатор. У Бородінській битві 1812 командував правим крилом 1-ої армії. В 1813-14 брав участь у закордонних походах російських військ. З 1818 - петербурзький генерал-губернатор. У грудні 1825 під час повстання декабристів був смертельно поранений П. Каховським на Сенатській площі. Григорій Олександрович М. (6.10.1839 -26.8.1905) - український історик, генерал-лейтенант, граф. Н. на Чернігівщині. Закінчив Пажеський корпус. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Був організатором і першим головою Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Автор праць з історії Лівобережної України, археології, генеалогії.

М. Ерстенюк (Львів).

МИРОВИЧ ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ [1740 -15(26).9.1764] - підпоручник Смоленського полку. Походив з козацько-старшинського роду Мировичів. Внук Ф. Мировича. В липні Т764 М., будучи офіцером караульної команди в Шлісельбурзькій фортеці, намагався здійснити палацовий переворот з метою скинення з престолу Катерини ІІ і проголошення імператором Івана VI Антоновича. Спроба перевороту, можливо, була викликана прагненням М., посадивши на престол Івана VI, який знаходився в ув'язненні в фортеці, добитися розширення політичної  автономії України. В ніч з 4 на 5.7.1764 група солдат на чолі з М. захопила фортецю. Однак, в цей час Іван VI, відповідно до інструкції Катерини II вже був убитий офіцерами внутрішньої стражі. М. заарештували і за вироком Сенату стратили у Петербурзі.

МИРОВИЧІ - український козацько-старшинський рід на Переяславщині у 17-18 ст. Іван М. (р. н. невід. - п. бл. 1709) - український військовий діяч, з 1689 - значковий товариш, в 1692-1706 - переяславський полковник. 27.10.1694 козацьке військо під проводом С. Палія і М. розгромило кримську орду на р. Кодимі. На чолі Переяславського полку брав участь у Північній війні 1700-21. На власні кошти збудував Покровську церкву в Переяславі. В 1704-06 М. і Д. Апостол очолювали 17-тисячний український корпус, який разом з саксонськими військами вів воєнні дії проти шведської армії у Польщі та Білорусії. Козаки під проводом М. брали участь у здобутті Варшави. В березні 1706 в боях за Ляховичі (тепер Беларусь) з шведськими військами, потрапиву полон. Помер у Швеції. Федір Іванович М. (р. н. невід. - п. 1758) -український військовий і державний діяч першої пол. 18 ст., сподвижник гетьманів І. Мазепи і П. Орлика. Навчався в Києво-Могилянській Академії. В 1708-09 - генеральний бунчужний. В 1709 М. за дорученням І. Мазепи вів переговори з Запоріжжям, які завершились переходом 8-тисячного загону запорожців на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком на сторону українсько-шведських військ. Після поразки шведсько-української армії в Полтавській битві 1709 змушений емігрувати. Близький співробітник гетьмана П. Орлика, палкий прихильник української державності. В 1710-11 - генеральний осавул. Жив у Криму, Туреччині, Швеції (1715-19) та Польщі (1719-54). Помер у  Криму. Після еміграції Федора М. всі його маєтності були конфісковані. Його мати, Пелагея Захарівна, брат Іван та ін. члени родини М., були вивезені до Москви, а в 1716 заслані до Тобольська. Дозволено повернутись в Україну в 1745. Його сини - Яків і Петро були відправленні у Петербург. За намагання контактувати з батьком були в 1732 заслані в Сибір. З 1742 перебували на військовій службі; Іван Іванович М. (р. н. невід. - п. 1753)-український військовий діяч, дипломат. Син Івана М. У 1712 за підтримку його братом Федором М. політики гетьмана І. Мазепи був вивезений до Москви, а в 1716 висланий до Сибіру. Перебував на військовій службі. В 1730 під час конвоювання транспорту заліза до Петербурга втік у Крим. Служив перекладачем у кримського хана. Виконував дипломатичні доручення гетьмана П. Орлика. В 1735 їздив з дипломатичною місією до польського короля С. Лещинського у Францію. В 1736 М. був представником П. Орлика при турецькому командуванні. Василь М. (р. н. невід. -п. 732) - син Івана М. В 1716 звинувачений у таємних зв'язках зі шведами і братом Федором М. Засланий на каторгу в Сибір, де і помер. Анна М. (рр. н. і см. невід.) - дочка Івана М., дружина А. Войнаровського. Після арешту чоловіка російськими агентами і вивезення його до Росії, жила у Швеції.

М. Ерстенюк (Львів).

МИРОВІ СУДИ - особливий вид суду в Російській імперії, в тому числі й на території України для розгляду дрібних кримінальних злочинів, за які передбачалося тюремне ув'язнення до одного року та цивільних справ з ціною позову до 500 рублів. Встановлені відповідно до судової реформи 1864. На мирові суди покладався обов'язок примирити сторони (звідси і їх назва). Обиралися строком на 3 роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, що мали майновий та освітній цензи, з наступним затвердженням Сенатом. Першою інстанцією був дільничий мировий суддя, другою - повітовий або столичний з'їзд мирових суддів. У західних губерніях, у тому числі у Волинській, Київській та Подільській, мирових суддів призначав міністр юстиції. За законом 1889 М.с. ліквідовано (крім М.с. у столицях та деяких інших містах, зокрема Одесі та Харкові) і відновлено в 1912. М.с. в Україні остаточно ліквідовано постановою Народного Секретаріату “Про введення народного суду” від 4(17).1.1918

В. Кульчицький (Львів).

МИРОН ДМИТРО (псевд. Максим Орлик, Роберт, Андрій; 5.11.1911- 25.7.1942) - відомий український політичний діяч, публіцист. Н. у с. Раї Бережанського повіту (тепер Тернопільська обл.). Середню освіту здобув у Бережанській гімназії та в Академічній гімназії у Львові. Навчався на юридичному факультеті Львівського ун-ту. З юнацьких років брав участь у націоналістичному русі, став членом Організації Українських Націоналістів. У 1932-33 - референт юнацтва при Крайовій Екзекутиві ОУН на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). Деякий час М. був головним редакторм “Бюлетня ОУН на ЗУЗ”,. У липні 1934 заарештований польською поліцією, звинувачений у приналежності до ОУН, розповсюдженні нелегальної націоналістичної літератури та співучасті у підготовці замаху на співробітника радянського консульства у Львові О. Майлова (замах вчинив 23.10.1933 М. Лемик). Був засуджений польським судом до 7 років ув'язнення. Ув'язнення відбував у тюрмах Равича і Вронок (тепер Польща). Був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі в 1938. З 1939 - політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН, а в 1940 призначений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. З червня 1941 перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону “Роланд”. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 М. брав активну участь у формуванні Похідних груп ОУН(Б). У 1941 очолив Північно-східну групу ОУН (Б), яка вирушила у Наддніпрянську Україну. З жовтня 1941 - Крайовий Провідник ОУН на Осередньо-Східно-Українських Землях (ОСУЗ). Заарештований гестапо в Києві. Вбитий підчас спроби втечі з в'язниці 25.7.1942. Автор праці “Прикмети характеру українського націоналіста”.

МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ - літературне об'єднання українських письменників в еміграції. Засноване у вересні 1945 в м. Фюрті (Німеччина) за ініціативою письменників І. Багряного (голова об'єднання), В. Домонтовича, Ю. Косача, І. Костецького, І. Майстренка, Ю. Шереха (Шевельова). Очолював організацію, що нараховувала бл. 60 членів, У. Самчук. МУР намагався об'єднати всіх визначних українських письменників за кордоном, які стояли на засадах національної ідеології, та стати центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямків у тогочасній українській еміграційній літературі. МУР організував і провів три з'їзди письменників (1945, 1947, 1949) та кілька творчих конференцій. Об'єданння опублікувало три збірники МУР (1946-47), літературний альманах (1946) та кілька видань “Малої бібліотеки МУРу”. Однак всі спроби організувати видавництво та налагодити випуск власного журналу через післявоєнні економічні труднощі були безуспішними. В 1949 припинив існування.

МИТО - особлива платня (податок), який сплачували грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони або внутрішні митні застави. М. брали також за користування шляхами, мостами, переправами тощо. Вперше на території України митні порядки існували в містах Причорномор'я, а також згадуються у перших міжнародних угодах, зокрема в договорах 907, 911 Київської Русі з Візантією. В період середньовіччя М. було важливим джерелом державних доходів, а також було засобом збагачення тих феодалів і міст, що діставали від уряду права його збирання. В другій чверті 17 ст. у Правобережній Україні було поширене т. зв. цло (прикордонне М.), а також шляхове, мостове, перевозне, ярмаркове тощо. З другої пол. 17 ст. і майже до кін. 18 ст. на кордоні між Лівобережною і Правобережною Україною існували митниці і митні застави. Б.Хмельницький, впорядковуючи митні справи молодої козацької держави, універсалом від 28 41654 доручив О. Астаматію організувати митні кордони України. За вивіз товарів з Гетьманщини до Московії стягувалось М. у вигляді евекти, а за ввіз з Московського царства у вигляді індукти. В 1754 митні податки (індукту і евекту), які стягував гетьманський уряд були скасовані. В роки існування УРСР митна політика була повністю підпорядкована митним органам СРСР. Сьогодні митна справа в Україні регулюється Митним кодексом України (затверджений Верховною Радою України 12.12.1991), Законом України “Про єдиний митний тариф” (затверджений Верховною Радою України 5.2.1992), а також ін. законодавчими актами України, міжнародними та міждержавними угодами.

А. Кольбенко (Львів).

МИХАЙЛИЧЕНКО ГНАТ (псевд. Ігнатій Михайлич; 27.9.1892 - 21.11.1919) - український політичний діяч, письменник. Н. у Студенці Курської губернії (тепер село Миропілля Сумської обл.). У 1908-12 навчався в сільськогосподарській школі с. Лозовеньки поблизу Харкова, пізніше - в Москві. Під час Першої світової війни 1914-18 деякий час перебував у російській армії. За революційну діяльність заарештований у 1915 і засуджений до 6 років каторги та довічного заслання до Сибіру. В 1917 повернувся в Україну. Належав до вкраїнської Партії Соціалістів-Революціонерів, з липня 1917 - член Центрального Комітету партії. У 1917 обраний до вкраїнської Центральної Ради. Стояв на позиціях “лівої фракції” УПСР, яка виступала на засіданнях УЦР за порозуміння з російськими більшовиками та встановлення радянського устрою в Україні. На поч. січня 191 8група депутатів УЦР, до якої входив і М. (М. Полоз, П. Любченко, Є. Неронович, А. Сіверо-Одоєвський, С. Бачинський та ін.) у порозумінні з більшовиками . РНК у Петербурзі та Народним Секретаріатом у Харкові намагались підготувати антидержавний заколот. Однак, цю змову було викрито, а М. та інші її учасники тимчасово заарештовані. Після захоплення Києва більшовицькими військами (лютий 1919), деякий час очолював народний комісаріат освіти в уряді X. Раковського. За деякими дан., у лютому 1919 М., використовуючи дезінформаційні матеріали, переконав М. Григор'їва перейти на сторону більшовиків. У березні 1919 М. став одним з ініціаторів утворення Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів). У цей період редагував разом з М.Семенком журнал “Мистецтво”, сприяв ви ходу альманаху “Музагет”. Розстріляний денікінцями в Києві. Автор кількох літературних творів, серед яких “Блакитний роман” (1921), новели “Повія”, “Кольорові аркушики”, “Коли цвітуть айстри”, “Поцілунок”, “Тюрма”, “Місто”, “Дівча”, “Історія одного замаху” та ін. (посмертно опубл. взб. “Новели”, 1922; “Твори”, 1929). Творчості М. було притаманне намагання поєднати комуністичну ідеологію з ідеями українського національного відродження.

МИХАЙЛІВ ЛЕОНІД (1884 - п. після 1939) -український політичний діяч. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. У лютому-квітні 1917 входив до складу Ради Народних Міністрів УНР (голова В. Голубович), де очолював міністерство праці. В добу Директорії УНР посідав цей пост в уряді В. Чехівського. З 1919 - заступник голови дипломатичної місії УНР у Польщі. В період польської окупації Західної України працював в “Українбанку” в Луцьку. Після зайняття в 1939 західноукраїнських земель Червоною Армією, заарештований співробітниками НКВС. Дальша доля його невідома.

МИХАЙЛО II (Михаїл; рр. н. і см. невід.) -митрополит Київський (1130-45). За походженням грек. У 1145-внаслідок конфлікту з Великим князем Київським Всеволодом Олеговичем (Ольговичем) покинув митрополію і виїхав до Константинополя.

МИХАЙЛО III (9.1.840 - 23.9.867) - візантійський імператор з 842. Походив з Амфійської (Фрігійської) династії. До 856 правила його мати Феодора. В 856-65 фактична влада в Візантії знаходилась у його дядька - Варди. За правління М. Ill у 860 відбувався перший похід київської дружини на чолі з князями Аскольдом і Диром на Константинополь. Вів війни з арабами, внаслідок яких вони були відкинуті у Месопотамію. Вбитий своїм співправителем Василіем І Македонянином.

МИХАЙЛО ВСЕВОЛОДОВИЧ (1179 -20.9.1246) - чернігівський князь (1225-46). Син великого князя київського Всеволода Святославовича Черемного. В 1223 брав участь у битві з монголо-татарами на Калці, згодом князював у Чернігові. В 1225 і 1229 М. В. був новгородським князем. У 30-х рр. 13 ст. вів боротьбу з Данилом Романовичем Галицьким, Володимиром Рюри-ковичем і Ярославом Всеволодовичем за Галич іІ Київ. У 1235 М.В. при підтримці угорського короля Бели IV захопив Галич, а в березні 1238 на короткий час зайняв київський престол (у Галичині залишив свого сина Ростислава). В 1239 (за ін. дан., 1238) під час монголо-татарсь-кої навали виїхав до Угорщини, згодом - до Польщі, де намагався отримати допомогу (у т.ч. від Римського Папи Інокентія IV) в боротьбі з ординцями. В цей період володіння були захоплені і поділені між князями. В 1241 (за ін. дан., 1245) повернувся в Чернігів. У 1246 виїхав за наказом Батия в Орду, де сподівався одержати ярлик на Чернігівське князівство. За відмову виконати татарський культовий обряд (пройти через очисний вогонь) був вбитий татарами. За ін. версією, причиною вбивства М. В. стало те, що в 1239 він наказав вбити перших монголо-татарських послів, які прибули до Києва. Канонізований православною церквою.

МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ (Романов; 12(22).7.1596 - 13(23).7.1645) - перший московський цар з династії Романових. Син боярина Федора Романова (з 1619 - патріарх Філарет). Обраний на престол Земським собором 21.2.1613. За М.Ф. провідну роль в управлінні державою відігравали його близькі родичі (в 1619-33 правив фактично його батько). На поч. царювання М.Ф. за Деулінським перемир'ям 1618 до Польщі відійшла Чернігово-Сіверська земля, яка була захоплена Московським князівством у 1503. У 1632-34 М.Ф. вів невдалу війну з Річчю Посполитою, в якій на стороні польських військ воювали українські козаки на чолі з гетьманом Т. Орендаренком (див: також Поляновський мир 1634). За М.Ф. Московія продовжувала вести загарбницькі війни у Сибіру.

МИХАЙЛО ХОРОБРИЙ (1558 - 9.8.1601) -господар Волощини (1593-1601). В молодості займався торгівлею, згодом посідав ряд важливих адміністративних посад. Добився від турецького султана призначення його господарем Волощини. Посівши престол М.X. у 1594, опираючись на підтримку українських козаків, розпочав війну проти турецької влади на Волощині, Молдавії і Трансільванії. У 1595 розгромив турецькі війська в битві під Келугерені (між Джурджу і Бухарестом). Успішна боротьба М.X. проти Туреччини була в значній мірі зумовлена розгромом козацькими полками на чолі з С. Наливайком союзників турків - татар під час походів на Молдавію (літо 1594 і весна 1595). у 1600 М.Х. об'єднав Волощину і Молдавію в єдину державу. Здійснював рішучі заходи, спрямовані на зміцнення центральної влади. Убитий під час заколоту бояр, які виступили проти його централізаторської політики. Створена М.Х. держава розпалась і її частини знову потрапили під владу Османської імперії.

МИЦИК ІВАН (псевд. Аскольд; 1913 - 1941)-український політичний діяч. Н. у с. Верхнє Синьовидне на Стрийщині (тепер Львівська обл.). Належав до Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів. 16.6.1931 за вироком революційного трибуналу УВО-ОУН виконав замах на таємного агента польської поліції Є. Бережицького. 19.1.1931 засуджений польським судом до 20 років ув'язнення. На поч. Другої світової війни 1939-45 був звільнений з тюрми та призначений Крайовим Провідником ОУН (М). Загинув у період гітлерівської окупації України.

МИЦЮК ОЛЕКСАНДР (21.6.1883 -30.12.1943) - український громадсько-політичний і державний діяч, економіст. Н. у Новоолександрівці Катеринославської губ. Належав до Революційної Української Партії. В 1905 М. за організацію осередку Селянської Спілки в Золотоніському повіті на Черкащині заарештований і засланий. Після повернення вступив до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, став одним з активних її членів. У період Української Центральної Ради - директор відділу сучасних земельних справ при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. З 26.12.1918 до 13.2.1919-міністр внутрішніх справ УНР. У січні 1919 - депутат Трудового Конгресу України. В 1920 - товариш міністра народного господарства Є. Архипенка. В еміграції жив у Чехо-Словаччині, був професором Української Господарської Академії у Подєбрадах, ректором (1938-39, 1940-41) Українського Вільного Університету у Празі. Автор бл. 60 праць і наукових статей, серед яких “Історія політичної економії” (т. 1-2, 1922, 1923), “Селянство й економія большевизму” (1930), “Аграрна політика, 1800-1925” (т.1-2, 1925), “Євразійство” (1930), “Український економіст-громадівець С. Подолинський” (1933), “Нариси з соціальне-господарської історії Підкарпатської Руси” (т.І-2, 1936-38), підручників для вищих навчальних закладів “Історія політичної економії” та “Аграрна політика”. Залишив мемуари “Директорія УНР. Спогади і роздуми” (1931).

МИШУГА ЛУКА (30.10.1887 - 8.2.1955) - український громадсько-політичний діяч, журналіст. Н. у Новому Виткові Радехівського повіту в Галичині. Племінник О. Мишуги. В 1911 закінчив юридичний ф-тет Віденського ун-ту. На поч. 1914 М. брав участь у формуванні Легіону Українських Січових Стрільців. У 1915 М. разом з О. Назаруком, М. Угрином, Д. Вітовським та ін. представниками стрілецтва займався організацією культурно-освітньої роботи, а після розвалу Австро-Угорщини і місцевої адміністрації на Волині. В 1918 - повітовий комісар з УНР на Радехівщині. В період Директорії УНР служив у Штабі Головного Отамана (нач. М. Юнаків) у Кам'янці-Подільському. З грудня 1919 М. перебував на дипломатичній службі у Відні. Входив до складу делегації ЗУНР (голова К. Левицьким), яка безуспішно робила спроби протидіяти укладенню Ризького мирного договору 1921. З 1921 М. - представник уряду ЗУНР у США. Намагався організувати середукраїнської еміграції позику для національної оборони. В 1920-40-х рр. був одним з співзасновників політичних організацій американських українців - Об'єднання Українських Організацій в Америці (засн. у жовтні 1922; в 1924-40 - секретар ОУО) та Українського Конгресового Комітету (засн. в 1940; член Політичної Ради). В 1953-55 очолював Об'єднаний Українсько-Американський Комітет. У 1926-33 працював редактором, а в 1933-55- головним редактором газети “Свобода”. Виступив одним з ініціаторів створення англомовної “Енциклопедії Українознавства”. Автор числених розвідок і статей на суспільно-політичну тематику, зокрема, “Які тепер суди на Україні” (1919), “Державна адміністрація на Україні” (1920-21), “Україна і американська демократія” (1939), редактор “Пропам'ятна книга Українського Народного Союзу” (1936), “Українці у вільному світі” (1954) та ін.

МИШУГА ОЛЕКСАНДР (сценічний псевд. Філіппі Мишуга; 20.6.1853 - 9.3.1922) - видатний український оперний співак (тенор), педагог, меценат. Н, у с. Новий Витків (Львівська обл.). Навчався у вчительській семінарії у Львові, згодом деякий час працював вчителем. У 1878-81 - вчився у Львівській консерваторії у професора В. Висоцького. В 1881-83 вдосконалював вокал у Мілані та Ніцці. З 1883 М. дебютував у партії Ліонеля (“Марта” Ф. Флотова). Виступав з великим успіхом на сценах оперних театрів Мілану, Відня, Варшави, Риму, Лондона, Києва і Львова. Найкращі партії: Каніо (“Паяци” Р. Леонкавалло), Альфред, Герцог, Річард (“Травіата”, “Ріголетто”, “Балмаскарад” Дж. Верді), Йонтек (“Галька” С. Монюшка), Андрій (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського) та ін. М. підтримував тісні зв'язки з Україною, часто брав участь у Шевченківських і Франківських святах, виступав на благодійних концертах. В 1906-11 М. викладав вокал у Музично-драматичній школі ім. В. Лисенка у Києві, 1912-13 займався педагогічною діяльністю у Варшаві, а 31919- Стокгольмі. Помер у Фрайбурзі (Німеччина), похований на батьківщині в с. Новий Витків.

МІЖПАРТІЙНА РАДА - координаційний міжпартійний орган заснований в 1919 у Львові. Створений українськими політичними партіями з метою узгодження і активізації методів легальної боротьби проти польського окупаційного режиму в Західній Україні. До складу М. Р. входили представники Української Трудової Партії, Української Радикальної Партії, Української Соціал-Демократичної Партії і Української Християнсько-Суспільної Партії. Головою МР було обрано К. Студинського, секретарем В. Бачинського. 14.2.1920 всі політичні партії, які належали до М.Р., заявили, що вони будуть відстоювати державну незалежність Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. М.Р. підтримувала тісні зв'язки з екзильним урядом ЗУНРу Відні. В січні 1922 з М.Р. вийшла УСДП, у травні 1923 - УРП, що привело до її самоліквідації.

МІНДОВГ (Мендовг, Міндаугас; р. н. невід. -п. 1263) - Великий князь Литовський (з 30-х рр. 13 ст. - 1263). Під кінець свого правління об'єднав під своєю владою більшість литовських земель (Нальшанську, Делтувську, Жемайтійську та ін.). У 1236 завдав поразки військам німецьких рицарів під Сауле (Шауляй). У боротьбі проти Лівонського ордену спирався на підтримку куршів, земгалів, лівів, естів. У 1244 здійснив похід проти орденських військ у Курсу. В 1251 прийняв католицтво і був коронований від імені Папи Римського. В 1250-53 М. вів війну з Данилом Романовичем Галицьким. Після завершення воєнних дій, уклав з Данилом Галицьким мирний договір, за яким відпускав йому Чорну Русь з Новгородком. У 1254 уклав військовий союз з Галицько-Волинським князівством спрямований проти монголо-татар, який було скріплено зарученням сина Данила Галицького -Шварна Даниловича з дочкою М. У 1255-56 (за ін.дан., 1258) М., розірвавши союзницькі відносини з Данилом Галицьким, вів воєнні дії проти Галицько-Волинської держави і захопив Чорну Русь з містами Гродно, Волковиськ, Слонім і Новгородок. У цій війні загинув князь Роман Данилович. 13.8.1260 війська М. розбили об'єднані сили Лівонського і Тевтонського орденів біля озера Дурбе. Убитий разом з двома синами внаслідок змови литовських князів.

  М. Ерстенюк (Львів).

МІНІХ БУРГАРД КРІСТОФ [Христофор Антонович; 9.5.1683 - 16(27).10.17671 - російський військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал (з 1730 або 1732), граф (1728). За походженням німець. До 1721 служив офіцером у різних арміях країн Західної Європи. З 1721 -генерал-інженер російської армії. Керував будівництвом Ладозького та Обвідного каналів, під час робіт на яких загинуло від непосильної праці, хвороб та голоду десятки тисяч українських козаків. У 1728 призначений генерал-губернатором Інгерманландії, Карелії та Фінляндії, з 1732 - президент Воєнної колегії. В 1734 командував російською армією під час облоги і захопленя Гданська, де знаходився претиндент на польський престол С. Лещинський. Під час російсько-турецької війни 1735-39 очолював російські та українські війська, що спільно діяли в 1736-39 в Криму і Бесарабії. Як головнокомандуючий об'єднаних армій, М. абсолютно не турбувався про забезпечення українських полків, що привело до значних втрат серед їх особового складу. Під час воєнних дій проти турків і татар за наказом М. здійснювалися масові реквізиції коней, волів, провіанту і фуражу, залучалися тисячі селян до обозної служби, що нанесло великої економічної шкоди тогочасному господарству України. Володів великими маєтками в Україні. Активно виступав за скасування політичної автономії Гетьманщини. Після смерті Д. Апостола 1734 домагався свого призначення на пост “управителя Малоросії”. В 1742 Єлизавета Петрівна заслала М. у Пилим (Сибір). У 1762 був повернений із заслання за наказом Петра III Федоровича, але значної ролі в державному житті не відігравав.

МІРНИЙ ІВАН (30.8.1872 - 17.3.1937) - український громадсько-політичний і державний діяч. Родом з Харківщини. В квітні 1917 обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій Києва. В 1917 деякий час виконував обов'язки губернського комісара Київщини. В кін. листопада 1917 призначений заступником виконуючого обов'язки Генерального писаря УНР. 322.1.1918 входив до складу Ради Народних Міністрів УНР, в якій займав пост Державного писаря. В період Гетьманату і Директорії УНР очолював канцелярію Міністерства закордонних справ України. В 1919 входив до складу делегації УНР на Паризьку мирну конференції 1919-20. У 1920 - співробітник представництва екзильного уряду УНР у Берліні. З 1924 перебував у Празі. Був директором канцелярії Українського Вищого Педагогічного Інституту, співпрацював у багатьох періодичних виданнях. Помер у Празі.

МІРЧУК ПЕТРО (псевд. Залізняк; 26.6.1913)-український політичний діяч, історик, журналіст. Н. у с. Добрівляни Стрийського повіту на Львівщині. В 1930-х рр. навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. Член Організації Українських Націоналістів. Брав участь у виданні “Бюлетня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”, редагував періодичні націоналістичні видання “Молоде Село”, “Наш світогляд”. Був референтом Крайової Екзекутиви ОУН. У 1933-39 декілька раз заарештовувався польською поліцією за участь у національному русі. В 1939 після розвалу польської держави емігрував до Праги, де продовжив навчання в Українському Вільному Університеті (1941). У 1945-46 очолював Центральний Еміграційний Союз Українського Студенства. В 1948-52 - член Проводу Закордонних Частин ОУН, співредактор ряду націоналістичних видань. З 1950 жив у США. Викладав у ряді американських коледжів, у 1969 отримав звання доктора філософії УВУ в Мюнхені. М. автор праць: “Українська Повстанська Армія 1942-52” (1953), “В революційному змагу” (1964), “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” (1968); збірника документів “Українська Повстанська Армія”(1941-52,1953); публіцистичних праць “За чистоту позицій українського національно-визвольного фронту” (1955), “На історії закруті” (1959); спогадів “У німецьких млинах смерті” (1957), статей про провідників українських національно-визвольних змагань.

МІСЬКА ДУМА - виборний розпорядчий орган міського самоврядування в Російській імперії. Заснована в 1785 “Жалуваною грамотою містам” на засадах станового представництва. Населення міста поділялося на шість розрядів, кожний з яких посилав депутатів до міського зібрання. З членів зібрання обиралась Загальна М.д., а зі складу думи - її постійно діючий орган Шестигласна дума (входило 6 чоловік, по одному від кожного розряду міського населення). Виконавчим органом М.м. була міська управа на чолі з міським головою. У містах Лівобережної України та Слобідської України М.д. встановлено з 1785, у містах Правобережної України -після приєднання до Російської імперії в 1793, Міська реформа 1870 замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних (членів) М.д. на основі майнового цензу. Правом голосу користувалися лише власники нерухомого майна. Більшість міського населення було позбавлено виборчих прав. Виконавчим органом М.д. була міська управа, яку очолював міський голова, він же і голова М.д. Міське самоврядування перебувало в залежності від урядової адміністрації. Голова повітового міста затверджувався губернатором, голова губернського міста - міністром внутрішніх справ.

В. Кульчицький (Львів).

МІТРИНГА ІВАН (псевд. Сергій Орелюк, Пилин; 1909 - 6.9.1943) - український політичний діяч, публіцист, теоретик націоналістичного руху. Н. у Бібрському повіті в Галичині. У1930-х рр. вивчав історію у Львівському ун-ті. Член ОУН, займав ряд провідних постів у Крайовому Проводі ОУН на ЗУЗ. Очолив в Організації Українських Націоналістів ревізіоніську групу (“група Мітринги”), яка вимагала перегляду теоретичних засад націоналістичного руху та виступала за демократизацію його програми. У 1938 видав статтю “Геть з большевизмом”, в якій вперше був висунутий лозунг - “Свободу народам! Свободу людині!” У 1940 виступив з критикою концепції С. Бандери орієнтації на “Нову Європу”, висунувши гасло: “Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу без Гітлера і Сталіна”. У 1941 ввійшов від ОУН (Б). Заснував Українську Революційну Партію Робітників і Селян, що в 1942 об'єднавшись з ін. групами, створила Українську Національно-Демократичну Партію. Видавав її партійний орган “Земля і Воля”. Разом з Б. Левицьким літом 1942 приєднався до “Поліської Січі” Т. Боровця, в якій очолив відділ пропаганди. Загинув біля Вілії побл. Острога на Волині у бою з радянськими партизанами. Автор політичних брошур “Гітлер і Україна” (1939) і “Наш шлях боротьби” (1940). 

Д. Кушплір (Львів).

МІХАЛОВСЬКИЙ ЯКУБ (23.4.1612-1662 або 1663) - придворний польських королів Владислава IV Вази і Яна // Казимира. 3 1659 - белзький каштелян. Склав рукописний збірник актів, листів, віршів, мемуарів та ін. історичних матеріалів, що стосуються, головним чином, історії національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Частину цього збірника видав під назвою “Пам'ятна книга Якуба Міхаловського” (1864), Публікація містить листи й універсали Б. Хмельницького, щоденник В. М'ясковського, діяріуші сеймів, описи битв тощо. М. склав також “Діяріуш зборівської кампанії” і “Діяріуш війни під Берестечком”, які залишилися в рукописі. (Зберігаються в бібліотеці Польської АН у Кракові). 

Я. Ісчєвич (Львів).

МІХНОВСЬКИЙ МИКОЛО ІВАНОВИЧ (1873 -23.5,1924) - визначний український громадсько-політичний діяч, ідеолог державної незалежності України, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму. Н. у с. Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. З 1890 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту, по закінченні якого працював адвокатом у Харкові. В 1891 М. разом з Б. Грінченком, І. Липою, В. Боровиком став організатором “Братства Тарасівців”, у 1896 - товариства “Молода Україна”. В 1899 переїхав до Харкова, займався адвокатської практикою. Брав участь у роботі громадсько-політичних організацій, діяльність яких була спрямована на пробудження національної свідомості українського народу. В 1900 на замовлення керівництва першої у Наддніпрянській Україні політичної партії - Революційної Української Партії написав програму організації (видана у Львові під назвою “Самостійна Україна”), в якій проголошувалася ідея політичної самостійності України. В кін. 1901 -напоч. 1902 виступив ініціатором створення Української Народної Партії, що об'єднувала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. В 1902-04 М. у статтях і відозвах “Робітнича справа в програмі УНП” (1902), “Десять заповідей” (1903), “Справа української інтелігенції в УНП” виклав основні теоретичні засади українського націоналізму. В 1906 опублікував програму УНП, яка передбачала створення самостійної Української держави (“однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України - республіки робочих людей - від “гір Карпатських аж по Кавказькі”), встановлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селян тощо. В 1903 створив при УНП напіввійськову організацію, яка здійснила ряд політичних терористичних акцій у Харкові ( 1904), Києві ( 1909) та ін. У 1909-14 М. керував роботою національно-патріотичної організації - “3-є товариство взаємного кредиту”, співпрацював з “Товариством ім. Квітки-Основ'яненка” (члени Г. Хоткевич, Д. Сумцов, Алчевські та ін.) у Харкові. М. популяризував ідеологію українського націоналізму та ідею самостійництва у різних виданнях, у числених періодичних виданнях, які він редагував або видавав, зокрема “Самостійна Україна” (1905). “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906). “Слобожанщина” (1906) та “Сніп” (1912-13). Під час Першої світової війни 1914-18 був мобілізований до російської армії. Службу проходив у ранзі поручника Київського окружного військового суду. В березні 1917 М. першим висунув ідею створення національних збройних сил. За його ініціативою в Києві було засновано Український Військовий Клуб ім. гетьмана П. Полуботка та Військовий Організаційний Комітет, які ставили собі за мету формування українських військових частин. 1.5.1917 при безпосередній участі М. утворено Перший Український козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. В 1917 М.-член Української Центральної Ради і Українського Генерального Військового Комітету. В липні 1917 М., на думку деяких істориків, був одним з керівників Полуботківців повстання 1917, учасники якого планували збройним шляхом взяти владу у Києві і проголосити незалежність України. Заклики М. до проголошення самостійності та взяття УЦР всієї повноти влади на українській території викликали відверте роздратування найчисленіших фракцій УПСР і УСДРП у Центральній Раді та неприховану ворожість лідерів української соціал-демократії до нього. Влітку 1917 М. за наказом В. Винниченка заарештовано і відправлено на Румунський фронт. Восени 1917 повернувся на Полтавщину, де взяв участь у створенні Української Демократично-Хліборобської Партії. В період Української Держави стояв в опозиції до гетьманської влади, належав до Українського Національно-Державного Союзу. Негативно ставився до політики Директорії УНР, вважав, що її діяльність, спрямована на встановлення в Україні соціалістичного режиму. На поч. 1919 М. за дорученням УДХП намагався зв'язати контакти з командуючими найбоєздатніших частин Армії УНР Є. Коновальцем і П. Болбочаном, щоб при допомозі військових припинити наростання анархії, стабілізувати політичну і економічну ситуацію в країні. З встановленням більшовицького режиму М, деякий час жив у Полтаві, де перебував під наглядом ЧК. На поч. 1920 переїхав у Новоросійськ, безуспішно намагався виїхати закордон. Згодом переїхав на Кубань, де працював у системі народної освіти. Навесні 1924 повернувся до Києва. Через деякий час був заарештований співробітниками ДПУ. Обставини смерті М. остаточно не з'ясовані. За одними дан. 23.5.1924 М. був розстріляний, за ін. - був звільнений з ув'язнення і незабаром був знайдений повішеним (наймовірніше, самогубство було інсценовано оргнами ДПУ).

МІЦКЄВІЧ МЄЧИСЛАВ (1879 - р. см. невід.) -польський політичний діяч в Україні. Н.у Кам'янці-Подільському. Працював адвокатом у Києві. Член Польського Демократичного Централу в Україні. З 27.7.1917 М.-товариш генерального секретаря з міжнаціональних справ С. Єфремова, а на поч. січня 1918 - генеральний секретар польських справ. З січня 1918М.входив до складу Ради Народних Міністрів УНР, де займав пост міністра польських справ. Подальша доля невідома.

МНОГОГРІШНИЙ ВАСИЛЬ ІГНАТОВИЧ (р. н. невід. - п. не пізніше 1694) - український державний і військовий діяч. Н. у м. Коропі (тепер Чернігівська обл.). Брат гетьмана Д. Многогрішного. В 1664-68 - ніжинський полковий осавул. У. 1668 очолив українське посольство до московського царя Олексія Михайловича. В 1671 -72 - полковник Чернігівського полку, в 1671 -наказний гетьман. Після позбавлення гетьманства Д. Многогрішного М. був заарештований, підданий жорстоким тортурам і засланий у Сибір. В 1682-94 жив у Красноярську. Подальших даних про його долю немає .

МНОГОГРІШНИЙ ДЕМ'ЯН (Демко) ІГНАТОВИЧ (н.бл. 1630-п. після 1701)-гетьман Лівобережної України (1669-72). Н. у м. Коропі (тепер Чернігівська обл.). Походив з козацької родини. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. У документах вперше згадується в Зборівському реєстрі (бл. 1649) на посаді військового осавула. В 1665-69 - полковник чернігівський. У 1668 М, як противник Андрусівського перемир'я 1667, взяв участь у антимосковському повстанні, яке розпочалося під керівництвом І. Брюховецького. Підтримував політику гетьмана П. Дорошенка. В 1668 призначений П. Дорошенком наказним гетьманом Лівобережної України, тому що останній був змушений повернутись на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність воєнної допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства (особливо архиепископа чернігівського Л. Барановича) примусили М. піти напереговори з царським урядом. У цей час 17.12.1668 на старшинській раді в Новгород-Сіверську М. було обрано “сіверським гетьманом”. Переговори між московським урядом і М. завершились укладенням Глухівських статей 1669 і проголошенням 9(19).3.1669 на Генеральній Військовій Раді у Глухові М. гетьманом Лівобережної України. Після обрання гетьманом М. намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Він добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667, залишився у складі Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, М. прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини. Вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини страшинської верхівки так і московського уряду. В ніч з 12 на 13.3.1672 у Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець, Домантович і П. Уманець) при підтримці начальника московської залоги заарештували М. і видала представникам царського уряду. Гетьмана було вивезено до Москви, де в серед. квітня 1672 розпочався над ним суд. Його звинуватили у державній зраді, піддали тортурам, а після засудили до страти. Згодом страту замінено на довічне заслання. М. було вивезено з родиною до Сибіру і ув'язнено в Іркутській тюрмі. З 1688 звільнений з тюрми М. перебував на військовій службі у Селенгінську на Забайкаллі. В 1696 М. постригся у ченці. Помер в Іркутську. Українські історики пов'язують час гетьманування М. із закінченням одного з найтрагічніших періодів в українській історії -Руїни.

 МОГИЛА АНДРІЙ (р. н. невід. - п. 1689) -гетьман Правобережної України (1684-89). Походив з козацького роду у Лівобережній Україні. Тривалий час перебував на Запоріжжі. В 1683 М. очолював козацький полк під час походу гетьмана С. Куницького проти буджацьких татар у Бессарабію. Восени 1683 восьмитисячне козацьке військо під командуванням М. вирушило на допомогу молдавському господарю. 4.12.1683 розбив турецькі загони під м. Тіглотином. У січні 1684 на козацькій раді в Могилеві був обраний гетьманом. На чолі своїх військ (нараховували влітку 1684бл. 12тис.чол.) провів ряд успішних походів проти турків і татар. У листопаді 1686 залога гетьманської столиці Немирова під командуванням М. відбила облогу 50-тисячної татарської орди. Визнанням великих заслуг козацтва на чолі з М. в обороні Правобережної України і Речі Посполитої від турецької агресії, стала постанова польського сейму, яка узаконювала існування козацтва та відновлення козацьких прав і привілеїв. Сприяв заселенню земель навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані безземельними селянами та численними втікачами з Лівобережної України, що рятувалися від гніту московської колоніальної адміністрації. М. вів переговори з Римським Папою Інокентієм XI про умови участі козаків в антитурецькій коаліції. Виділяв значні кошти з гетьманської скарбниці для викупу з татарської неволі полонених козаків, що сильно підносило його авторитет і серед лівобережного козацтва. Загинув у січні 1689.

МОГИЛА ПЕТРО СИМЕОНОВИЧ [31.12.1596 (10.1.1597) - 1.(11).1.1647] - визначний український церковний і культурний діяч 17 ст., Київський митрополит ( з 1632, за ін. дан., з 1633). Син Симеона М. - господаря Волощини (1601-07) і Молдавського князівства (1607-09). Вважається, що освіту здобув у Львівській братській школі, вивчав теологію у Паризькому ун-ті. Служив у польському королівському війську, брав участь у Цецорській битві 1620 і Хотинській війні 1621. В 1625 М. під впливом І. Борецького прийняв чернецтво. В 1627 М. було обрано архімандритом Киево-Печерсько Лаври, а з 1632 (за ін.дан., 1633) - митрополитом Київським. Відстоював права Української Православної Церкви (на київських соборах 1628 і 1629) і в 1632 добився від короля. Владислава IV Вази її легалізації в Україні (див. “Статті для заспокоєння руського народу”). В 1628-29 М. виступив одним з авторів проекту про створення українсько-білоруського патріархату поєднаного з Римом. Однак цей проект не зустрів підтримки ні серед українського суспільства (в першу чергу Запоріжжя), ні зі сторони Риму та Польщі. М. створив гурток вчених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атенеум (С. Косов, А. Калнофойський, Т. Земка, І. Козловський-Трофимович та ін.), який під його керівництвом здійснив реформу церковного життя та опрацював проект “Православного ісповідання віри” - першого православного катехизису, який був прийнятий Собором православних церков у Києві 1640 і в Ясах 1641 та остаточно затверджений усіма східними Патріархами в 1643. У 1631 відкрив Лаврську школу, яка в 1632 була об'єднана з Київської братською школою і в 1633 дістала назву Києво-Могилянська Колегія (з 1701 - Киево-Могилянська Академія). Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря, а в 1635 дав доручення розкопати, зруйновану татаро-монголами Десятинну церкву. У 1640 за допомогою М. було засновано першу румунську школу - Слов'яно-Греко-Латинську Академію в Яссах, якою керував колишній ректор Києво-Могилянської Колегії С. Почаський. Сприяв письменникам і художникам. Відкрив друкарні в Довгому Полі (1635), чим відновив румунське книгодрукування і в Молдові у Яссах (1641). Помер у Києві, похований у Києво-Печерській Лаврі. М, автор ряду богословських творів - “Євангеліє Учительне” (1616), “Служебник” (1629,1639), “Хрест Христа Спасителя” (1632), “Анфологіон” (1636), “Євлогіон” (“Требник Петра Могили”; 1646), числених полемічних праць і проповідей. За ініціативою і активною участю М. групою київських письменників був написаний один з кращих творів української полемічної літератури 17 ст. трактат “Літос альбо Камінь...” (1644). Написаний польською мовою, вийшов під псевд. Євсевій Пимен (на думку деяких дослідників автором книги був сам М.).

МОГИЛЯНСЬКИЙ АРСЕНІЙ (світське Ім'я -Олексій; 17.3.1704 - 8.6,1770) - український церковний діяч, митрополит Київський (1757-70). Н. у Решетилівці на Полтавщині. Навчався у Київській Академії (1721-27) та Харківському колегіумі (1727). В 1741-43 викладав у Московській академії, з 1744 - архімандрит Троїцько-Сергієвої Лаври, пізніше - єпископ (з 1747 -архієпископ) Переяслава-Залеського. Був членом Синоду. Після обрання на митрополитну кафедру відстоював перед російським урядом права Київської митрополії та інтереси Київської Академії. Провів ряд реформ для удосконалення системи навчання і управління Київською Академією, зокрема, запровадив вивчення математики і геометрії та встановив раду академії, яка обирала ректора і професорів навчального закладу. За М. відбулися вибори до “Комісії для складання нових законів”, яка уклала в 1767 “Пункти о вигодностях малоросійського духовенства”. В 4 пунктах ставилась вимога відновлення автономних прав Української Церкви: збереження титулу “митрополит Київський, Галицький та Малої Росії”, відновлення традиції обрання митрополитів з місцевих кандидатів, затверджувати єпископів та єгуменів в Україні повинен митрополит, а не синод та ін. У 1770 уряд заборонив М. титулуватись “митрополит Київський, Галицький і Малої Росії”, а тільки “Митрополит Київський і Галицький”. Помер у Києві.

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ АНТІН (3.3.1811 -13.8.1873) - український поет-романтик і громадський діяч. Н. у с. Підгірках (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). В 1840 закінчив богословський ф-тет Львівського ун-ту. Був священиком в селах Хітарі, Зборі, Комарові та Бабчі на Прикарпатті. Літературну діяльність розпочав 1838. Особливо плідними для М, в літературному відношенні були роки під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії. Автор балади “Русин-воїн” (1849), поеми “Скит Манявський” (1854), вірша-послання “Ученим членам “Руської Матиці” та ін. Як послідовник “Руської Трійці” відстоював народну мову в літературі. 
В 1861 обраний послом Галицького крайового сейму у Львові та депутатом Державної ради у Відні. М. спільно з С. Литвиновичем активно виступав за надання рівних прав українській мові в навчальних закладах і в державних установах. 

Ф. Стеблій (Львів).

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ ІВАН (1777 - 24.6.1831) -український вчений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один із провісників національного відродження в Галичині. Закінчив багословський ф-тет Львівського ун-ту. Від 1800 був парафіальним священиком в с. Дроздовичах і нижанковицьким деканом (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії: референта з питань шкільництва (з 1815), каноніка і члена капітули (з 1816), верховного інспектора шкіл (з 1817), кустоса (хранителя, з 1818). Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування великої кількості народних (парафіальних) шкіл, підготував і видав для них ряд підручників: “Буквар славено-руського язика” (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), “Правила школьнії” (1817), “Повинності підданих ку їх монарсі” (1817,1827), “Наука християнська” (1817) і “Катехизис малий” (1817). Був ініціатором заснування в Перемишлі і першим ректором дяко-вчительського інституту, в якому викладав логіку, засновником і керівником першого в Галичині освітнього товариства священиків (1816). Спільно з єпископом, а згодом митрополитом М. Левицьким домагався викладання українською мовою в школах Галичини. З метою кращої аргументації уклав “Граматику язика словено-руського” (1823) - першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї - наукову працю “Відомість о руськім язиці” (1829, 1837, 1848), в якій спростував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської і аргументовано визначив її як одну з реально існуючих східнослов'янських мов.

 Ф. Стеблій (Львів).

МОДЗАЛЕВСЬКИЙ ВАДИМ ЛЬВОВИЧ [28.3.(9.4).1882 - 3.8.1920] - український історик. Н. у Тифлісі (тепер Грузія), В 1902 закінчив Миколаївське інженерне училище в Петербурзі. В 1902-06 служив військовим інженером у Києві, з 1907 - вихователь І-го Кадетського корпусу в Петербурзі. У 1917-18 директор музею старо-житностей в Чернігові і керуючий справами Чернігівської архівної комісії. В 1918 жив у Києві. Очолював архівно-бібліотечний відділ міністерства освіти (пізніше - головне управління мистецтва і національної культури), деякий час був начальником Архівного Управління і Всеукраїнського Головного Архіву. Працював в Українській Академії Наук. М. - автор праць: “Нариси з історії Лохвицької, Сінчанської, Чернуської, Курінської і Варвинської сотень” (1906), “Перший військовий підскарбій Роман Ракушка” (1919, 1922-23), “Гути на Чернігівщині” (1926), генео-логічного довідника українських козацько-старшинських родів - “Малоросійський родословник” (т. 1-4, 1908-14, 5-ий том залишився в рукописі), “Малоросійського Гербовника” (в співавт. з В. Лукомським і Г. Нарбутом) та ін. Опублікував багато архівних документів з історії Гетьманщини 17-18 ст. (“Актові книги Полтавського городового уряду 18 ст.”, 1911-14); “Актову книгу Стародубського городового уряду 1693 року”, 1914; “Щоденник Якова Маркевича”, 4 том за 1735-40-хрр.; 1913). Залишив щоденник, який вів протягом 1896-1917 (з перервами).

МОЗИРА (Мозиря, Мазуренко) ЛУК'ЯН (Лукіян; р. н. невід. - п. 1652) - український військовий діяч, корсунський полковник (1649-52), дипломат. Учасник Корсунської битви 1648. Брав участь у Пилявецькій битві 1648 та Зборівській битві 1649.В 1649 після загибелі С. Морозенка призначений корсунським полковником.  Влітку 1651 відзначився в ході Берестецької битви 1651, зумівши майже без втрат вивести Корсунський полк з оточення. В липні 1651 Б. Хмельницький послав М. на допомогу А. Ждановичу, який вів оборону Києва від литовських військ під командуванням Я. Радзивілла. Їздив з дипломатичними дорученнями гетьмана до Варшави (червень 1648) і Москви (1651). М., будучи незгідним з умовами Білоцерківського договору 1651, взяв участь у виступі М. Гладкого. Очолив один з сформованих в р-ні Ніжина загонів.що протидіяв вступу польських військ у Лівобережну Україну. На поч.травня 1652 М. був схоплений поляками і страчений.

МОКІЄВСЬКИЙ КОНСТАНТИН (р. н. невід. -п. бл. 1709) - український військовий діяч, талановитий полководець і дипломат. Походив з шляхетського роду на Білоцерківщині. Був родичем гетьмана І. Мазепи (по матері). В 1691-1708 -київський полковник, 1708-09 - чигиринський полковник. Брав участь у війні проти Туреччини та у Північній війні 1700-21. В 1708-09 вів успішні переговори в Криму і на Запоріжжі з кошовим отаманом К. Гордієнком про приєднання запорожців до антимосковської каоліції. Деякий час перебував з дипломатичною місією у Кримському ханстві. Меценат Української Церкви.

МОКРІЄВИЧ КАРПО (р. н. невід. - п. бл, 1704) - діяч доби Руїни. На державну службу вступив за гетьмана Б. Хмельницького. В 1663-67 - канцелярист Генеральної Військової Канцелярії. В 1669-72 - генеральний писар в уряді гетьмана Д. Многогрішного. Був організатором змови частини козацької старшини проти Д. Многогрішного, який намагався протистояти політичним та адміністративним впливам московського уряду. Після приходу до влади гетьмана І. Самойловича, усунунений з державних посад. За гетьмана І. Мазепи - чернігівський полковий суддя (1688-90).

МОЛДАВСЬКІ ПОХОДИ 1650, 1652 і 1653 -походи української армії на чолі з Б. Хмельницьким і Т. Хмельницьким проти союзника Польщі -Молдавського князівства. На поч. 1650-х рр. Б. Хмельницький з метою забезпечення найкращих зовнішньополітичних умов для боротьби з Польщею, продовжуючи політику досягнення найширшої воєнно-політичної ізоляції Речі Посполитої, намагався зав'язати стосунки з приду-найськими країнами - Валахією, Трансільванією (Семиграддям) і особливо з Молдавією. Ще влітку 1648 гетьман, робив спроби через посередництво турецького султана Магомета IV схилити васала Османської імперії молдавського господаря В. Лупула до встановлення добросусідських відносин з Гетьманщиною. Однак Лупул, намагаючись лавірувати між Туреччиною і Річчю Посполитою, продовжував підтримувати тісні відносини з польським урядом. У цих умовах влітку 1650 Б. Хмельницький , щоб перешкодити стратегічним планам польського командування використати Молдавію як плацдарм для наступу на Україну та примусити В. Лупула розірвати зв'язки з Польщею, почав готувати воєнний похід проти молдавського господаря. До цього походу гетьману вдалося залучити кримського хана Іслам Гірея III, який за умовою нового українсько-татарського союзу поставив питання про воєнну акцію проти Московського царства. В другій половині серпня 1650 українська армія під проводом Б. Хмельницького (60 тис. чол.) і загони кримських татар (бл. 30 тис. чол.) перейшли р. Дністер і вступили на територію Модавського книязівства. На поч. вересня 1650 козацькі полки на чолі з Д. Нечаем і Ф. Джалаліем оволоділи столицею князівства м. Ясси. В. Лупул був змушений укласти угоду, за умовами якої мав відмовитися від союзу з Польщею і вступити в союзницькі відносини з Україною, сплатити переможцям контрибуцію (600 тис. талерів), та щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, зобов'язався видати свою дочку Розанду (див. Р. Лупул-Хмельницька) за сина гетьмана Т. Хмельницького. Після невдачі української армії у Берестейській битві 1651 В. Лупул відмовився виконувати свої попередні зобов'язання. В цій ситуації Б. Хмельницький підготував новий похід проти Молдавії. Намагаючись перешкодити гетьману, польське командування вислало на Поділля 60-тисячну армію під командуванням коронного гетьмана М. Калиновського. Після розгрому в травні-червні 1652 у Батозькій битві 1652 польського війська, українська армія, вступивши у Молдавію, змусила В. Лупула прийняти умови Б. Хмельницького. Активна зовнішня політика українського гетьмана в Молдавії стурбувала її сусідів і привела до формування сильної антиукраїнської коаліції в складі Речі Посполитої, Валахії і Трансільванії. У квітні 1653 валаський господар М. Басараб і семиградський князь Юрій II Ракоці при підтримці польського уряду захопили Ясси іпосадили на престол С. Георгіцу. В. Лупул звернувся за допомогою до Б. Хмельницького. 21-22.4.(1-2.5.). 1653 українські війська під проводом Т. Хмельницького розгромили загони Георгіцу і повернули владу В. Лупулові. Намагаючись розвинути успіх, Т. Хмельницький, розпочав наступ на Волощину, що було, як показали наступні події, стратегічною помилкою гетьманича. Влітку 1653 об'єднані валасько-польські сили примусили українсько-молдавські війська відступити. У Сучавській фортеці (тепер Румунія) ворог оточив 2-тисячний загін В. Лупула. На допомогу молдавському господарю поспішив Т. Хмельницький на чолі з 12-тисячним козацким військом і 10(20).8.1653 прорвався до Сучави. Під час героїчної оборони міста Т. Хмельницький 2(12).9.1653 був смертельно поранений і через кілька днів помер. 9(19).9.1653 сучавський гарнізон припинив опір, уклавши почесні умови здачі (козакам дозволялось вийти з Сучави і вивезти з собою тіло Т. Хмельницького), залишив місто. 

І.П., Я.Федорук (Львів).

 

МОЛДОВА (Молдавія; офіц. назва - Республіка Молдова) - держава в південній частині Європи, в басейні Дністра й Прута. На північному сході та півдні межує з Україною, на заході - з Румунією, територія 33,7 тис. км2. Населення 4394 тис. (1992). Столиця - Кишинів. Проголошена незалежною державою 27.8.1991 (до серпня 1991 - Молдавська РСР у складі СРСР). Поділяється на 40 районів, налічує 21 місто. Глава держави - президент. Законодавча влада належить однопалатному парламенту. Вищим виконавчим та розпорядчим органом є уряд -Рада Міністрів. Давніша історія М. викладена в ст. Румунія і Бессарабія.

    У січні 1918 Бессарабію зайняли румунські війська. В умовах румунської окупації бессарабський парламент Сфатул Церій (Рада Країни) проголосив 25.11.1918 про входження Б. до Румунії. Радянський Союз не визнав цього факту. Прагнучи приєднати бессарабські землі до СРСР, радянське керівництво підтримувало прокомуністичні антирумунські елементи в самій Бессарабії, а також намагався “розв'язати” бессарабське питання дипломатичним шляхом.
 Незабаром після розгрому румунськими властями Татарбунарського повстання 1924 серед керівних кіл СРСР виникла ідея створення на території Української СРР Молдавської автономії, яка мала б служити бессарабським молдаванам взірцем “розв'язання національного питання” і водночас - осередком майбутнього об'єднання молдавського народу в складі СРСР. Одним з головних ініціаторів створення Молдавської радянської автономії був Г. Котовський. Керівники Української СРР, зокрема М. Скрипник, виступили проти такого плану, але під тиском московського центру змушені були погодитись на його реалізацію. 12.10.1924 постановою сесії ВУЦВК було утворено Молдавську АСРР(МАСРР, після 1936 - МАРСР).  До її складу ввійшли частини Балтської, Тульчинської й Одеської округ загальною площею 8,3 тис. км2. Населення МАСРР налічувало 572 тис.чол. (1926), причому молдавани становили лише 30,1%, українці -48,5%, проживали також росіяни, євреї та ін. Столицею автономії стала Балта, а з 1929 -Тирасполь. У квітні 1925 прийнято конституцію МАСРР, затверджену ЇХ Всеукраїнським з'їздом Рад. У ці ж роки вперше запроваджено навчання молдавською мовою у школах. Насильницька колективізація, “розкуркулювання” й голод 1932-33 заторкнули й МАСРР.

    Долю Бессарабії ще непередодні Другої світової війни наперед вирішив Пакт Молотова -Ріббентропа 1939. У таємному додатковому протоколі до цього договору Німеччина визнавала за Радянським Союзом свободу дій щодо Бессарабії. 26.6.1940 уряд СРСР в ультимативній формі зажадав від румунського уряду негайного передання Радянському Союзові Бессарабії разом з Північною Буковиною. Не одержавши підтримки з боку “дружньої” Німеччини, Румунія змушена була поступитися. 28.6.1940 радянські війська зайняли Бессарабію. Її населенню навіть формально не дали змоги для волевиявлення про свою подальшу долю. На території Бессарабії були розпущені всі політичні партії та громадські організації. 2.8.1940 сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про утворення союзної Молдавської РСР (МОРСР). До її складу ввійшли 6 районів МАРСР і 6 повітів Бессарабії (центральні повіти). Натомість 8 районів МАРСР, а також Аккерманський і більша частина Ізмаїльського та Хотинського повітів Бессарабії, де переважало українське населення, увійшли до складу Української РСР. У новій союзній республіці створено радянські органи влади та партійні структури. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 15.8.1940 на території Бессарабії було запроваджено радянське законодавство про націоналізацію землі, банків, залізниць, водного транспорту, промислових і торговельних підприємств, засобів зв'язку.

    Незабаром після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР територія М. була окупована німецькими та румунськими військами. Гітлерівське керівництво повернуло Румунії Бессарабію, Північну Буковину, передавши також землі між Дністром і Південним Бугом. Ця територія отримала назву Трансністрія. До складу останньої ввійшли й лівобережні райони Молдови. Протягом березня-серпня 1944 радянські війська витіснили противника з М. На території МРСР було відновлено радянський режим. У 1946-47 М. у результаті посух і неврожаїв, а також воєнних руйнувань зазнала масового голоду. До 1950 насильницькими методами проведено колективізацію сільського господарства та “розкуркулення” заможнішого селянства у правобережних районах М. Одночасно проводилася політика русифікації краю. Зазнавали переслідування всякі спроби захисту національної культури та історичних традицій молдавського народу. Майже ніяких можливостей суспільно-культурного розвитку не мали й ін. національності, що проживали в М. - українці, євреї, гагаузи, болгари. Після приходу до влади в СРСР нового партійно-державного керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985) та проголошення ним політики “перебудови” і “гласності”, в М., як і в інших регіонах Союзу, активізувався національний рух. Його очолила масова громадсько-політична організація. Народний Фронт Молдови (НФМ), що виник у 1989. Ініціаторами створення НФМ стали представники творчої інтелігенції. Невдовзі організація здобула масову підтримку серед широких верств населення. В перший час молдавський національний рух виступав проти русифікації краю, монополії комуністичної ідеології, цензури, переслідування інакодумців, за демократизацію громадсько-політичного життя, надання ширших можливостей для розвитку молдавської культури. Значну підтримку здобув рух за зближення з Румунією, насамперед у сфері культури. Висувалася вимога замінити в молдавській мові кириличний алфавіт латинським - на зразок румунської мови, що було здійснено в 1989. Велися гострі дебати навколо питання про національну ідентичність молдаван: частина громадськості розглядала молдавський народ як окрему націю (в межах МРСР) із своєю самостійною мовою, тоді як найбільш радикально настроєні елементи вважали молдаван невідільною частиною румунського народу, а їхню мову - румунською. По мірі поглиблення демократичних процесів у СРСР, ліквідації радянського панування в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, дедалі ширшої популярності набирало гасло незалежності М. і виходу її зі складу СРСР. У червні 1990 Верховна Рада республіки проголосила державний суверенітет МРСР, що стало важливим етапом боротьби молдавського народу за національне визволення. Радикальне крило молдавського національного руху поєднувало завдання боротьби за незалежність з наступним приєднанням М. до Румунії. Кишинів та інші міста  правобережної М. стали місцями масових мітингів, що їх проводити НФМ та нові організації національно-демократичного організації, кількість яких неухильно зростала.

    Національні меншості М. поставилися до прорумунських тенденцій у молдавському національному русі негативно. Особливо виразно це проявилось у лівобережних районах, населених переважно росіянами і українцями, а також на півдні республіки, де проживають гагаузи. Москва, діяючи за принципом “поділяй і владарюй”, підтримувала придністровців і гагузів, використовуючи їх як противагу молдавському національному рухові. Після провалу антидержавного путчу в СРСР у серпні 1991 Верховна Рада МРСР проголосила державну незалежність Республіки М. Лівобережні сепаратисти з числа промосковської компартійної номенклатури відповіли на це проголошенням “незалежної” Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) з центром у Тирасполі. Республіка М., подібно до інших нових незалежних держав, одержала міжнародне визнання, була прийнята до ООН та ін. міждержавних організацій. Близькі відносини встановилися з Румунією. В 1992 було налагоджено дипломатичні стосунки з Україною. Щодо ПМР, то її не визнала жодна держава. Кишинівська влада, застосувавши силу, зробила спробу ліквідувати цей сепаратистський осередок, утвердити суверенітет Республіки Молдови в Лівобережжі. Однак, силове вирішення проблеми наштовхнулася на збройний опір з боку придністровців. Збройний конфлікт між Придністров'ям і центральною владою продовжувався протягом всього 1992. За міжнародним посередництвом військові дії вдалося припинити, однак сепаратистський режим прорадянського типу на Лівобережжі продовжує існувати й понині. Його опорою служить дислокована в Придністров'ї 14-а російська (кол. радянська) армія. Іншим вогнищем напруження продовжували бути райони компактного проживання гагаузів, які вимагали для себе автономії й навіть незалежності. У 1994 було досягнуто угоди про надання гагаузам автономії,

    Українське населення в М. становить 600 тис. -13,8% всіх жителів республіки (1989). В умовах радянського режиму в М. не існувало ні шкільництва (останню українську школу в МРСР закрито на поч. 1960-х рр.), ні друкованих органів чи теле-радіопередач українською мовою. Сьогодні робляться лише перші кроки в напрямі національного відродження українців у М. 

Г. Кипаренко (Львів).

“МОЛОДА МУЗА” - літературне угрупування західноукраїнських письменників і митців. Засноване у 1906. Об'єднання існувало навколо видавництва “Молода муза” (1906-09) і журналу “Світ”, Це не була формально-статутна організація, а об'єднання однодумців, ідейним гаслом яких було “мистецтво для мистецтва”, орієнтація на західноєвропейську літературу. Риси творчості - культура чистого мистецтва, крайній індивідуалізм, песимізм, містика, увага до формально-зовнішніх пошуків. Найвідоміші молодо-музівці В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, С. Чарнецький, О. Луцький, ф. Коковський, С. Твердохліб, прозаїки В. Бірчак, М. Яцків, О. Турянський, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук. На близьких позиціях були В. Щурат, літературні критики М. Євшан та М. Рудницький. Діяльність “М.м.” була однією з перших спроб модернізації української літератури, викликала у свій час гостру дискусію, а з часом різке несприйняття офіційної радянської критики. 

О. Рибак (Львів).

“МОЛОДА УКРАЇНА” - об'єднання студентських груп у Галичині та Буковині 1899-1903. До об'єднання входили студенти університету та учні старших класів середніх шкіл, зустрічалися для обміну ідеями, проблемами тогочасного суспільно-політичного життя краю. Провідними членами організації були Л. Цегельський, В. Старосольський, А. Крушельницький, С. Горук, С. Баран, М. Галущинський, Є. Косевич, Т. Мелень та ін. Відстоювали ідею національної незалежності України. Видавала журнал “Молода Україна”. Встановило тісні зв'язки з студентами Харкова, Києва і Полтави. Згодом більшість членів “М.У” стали провідними членами політичних партій у Галичині і на Буковині.

“МОЛОДА УКРАЇНА” - назва українських журналів і часописів. 1 ) Перший український щотижневий студентський журнал, який виходив в січні 1900 до березня 1903 (з перервами) у Львові. У виданні і редагуванні журналу брали участь О. Грабський, М. Залітач, В. Старосольський, Є. Косевич, А. Крушельницький, С. Баран, Т.Мелень, С. Горук, М. Галушикський, М. Залітач та ін. Вийшло 33 номери. Неофіційний орган “Академічної Громади”. Журнал відстоював ідею незалежності України, виступав проти полонізації, вів боротьбу за створення українських вищих шкіл. З виданням співпрацювали І. Мартович, С. Чарнецький, В. Щурат, М. Яцьків і Леся Українка. Припинив існування через фінансові труднощі. 2) Щомісячний журнал української молоді, що виходив у Львові в 1905 за ред. В. Панейка. Вийшло 4 номери. 3) Перший і єдиний український дитячий журнал на українських землях у складі Російської імперії, щомісячний додаток до часопису “Рідний край”. Видавався у Києві в 1906 і 1908-12, в 1912 у Гадячі на Полтавщині. Видавець і редактор Олена Пчілка. Всього вийшло 64 номери. В часописі друкувалися твори X. Алчевської, Лесі Українки, М. Рильського, С. Васильченка.Т. Шевченка, С. Руданськогота ін., багато перекладів з іноземної літератури для дітей (М. Лермонтова, М. Гоголя, Л.Толстого, Д. Свіфта,Ч. Дікенса, О. Вайлда та ін.). 4) Щомісячний студентський журнал, орган Українського Студентського Союзу. Виходив в 1910 у Львові за ред. М. Вітошинського і В. Лотоцького. Вийшло 7 номерів. 5) Ілюстрований журнал для молоді. В 1923-26 виходив у Львові, спочатку як двотижневик, в 1926 - щомісячник. Видавцем і ред. журналу був М. Таранько. Всього вийшло 66 номерів.

“МОЛОДНЯК” - літературна організація комсомольських письмеників, створена П. Усенком у листопаді 1926 у Харкові. До “М” увійшла частина молодих письменників, що належала до “Плугу” і “Гарту”. Учасники організації об'єднувались навколо однойменного журналу “М” (виходив у 1927-34 у Харкові; 1935-37 - у Києві; з 1937 під назвою “Молодий більшовик”). Очолював “М.” та в 1927-31 був редактором його видання П. Усенко. До харківської групи “М” належали В. Кузьмич, Д. Гордієнко, І. Момот, П. Голота, О. Кундзич, Я. Гримайло та ін. Учасниками “М” в Києві були Б. Коваленко, М. Шеремет, О. Корнійчук, П. Колесник, А. Шиян та ін. Філії “М” утворились в Донецьку, Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Кременчуці та ін. містах України. “М” спільно з ВУСППом активно долучилася до кампанії пошуків ітераторів-націоналістів та сприяла процесу ліквідації існуючих незалежних літературних об'єднань, створення єдиного централізованої письменницької організації, що б повністю контролювалась більшовицькою партією. “М” був ліквідований у квітні 1932 у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) “Про побудову літературно-художніх організацій”.

МОЛОТОВ В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ -[псевд., справжн. прізв. - Скрябін; 25.2.(9.3).1890 -8.11.1986]- радянський партійний та державний діяч. Н. у слободі Кукарка Вятської губ.(Росія). З 1902 навчався в Казанському реальному училищі. З 1906 - член РСДРП(б). У квітні 1909 заарештований і засланий у Вологодську губ. Повернувшись із заслання в 1911 вступив на економічне відділення Петербурзького політехнічного ін-ту. В 1912 проводив пропагандиську роботу серед робітників Петрограду і Москви, співпрацював у більшовицьких газетах “Зоря” і “Правда”. З 1916 став членом Російського бюро ЦК РСДРП(б). Після лютого 1917 року - член Виконкому Петроградської Ради і Петроградського військово-революційного комітету. В 1918 М. - голова Ради Народного Господарства Північного р-ну, з кін. 1919 - голова Нижньогородського губвиконкому. У вересні 1920 рішенням партійного керівництва був направлений у Донбас, у жовтні 1920 М. був обраний секретарем Донецького губкому більшовицької партії, з листопада 1920 - перший секретар ЦК КП(б)У. В період з листопада 1920 по березень 1921 обіймав пост першого секретаря ЦК КП(б) України. Перебуваючи на цьому посту проводив жорстку централістську політику, боровся з українським повстанським рухом, втілював програму продрозкладки і виступав проти заміни її продподатком, що призвело до голоду 1921-22 в Україні. У березні 1921 -30 - секретар ЦКВКП(б), з 1926 - член Політбюро партії, в грудні 1930 призначений головою РНК СРСР. Найближчий співробітник Й. Сталіна, вважався його “правою рукою”. М. став разом з Й. Сталіним організатором геноциду проти українського народу - голоду 1932-33. Власне, М. визначив значно завищений план хлібозаготівель для України в розмірі 356 млн.пудів і спільно з Л. Кагановичем добився його прийняття в липні 1932 на III Всеукраїнській конференції КП(б)У. В жовтні - листопаді 1932 М. за дорученням Сталіна, очолював надзвичайну комісію в Україні, яка керувала насильною колективізацією селянських господарств та тотальною реквізицією зерна в селян-одноосібників. Очолювана М. комісія розробила надзвичайні заходи для збільшення хлібозаготівель шляхом розгортання адміністративного тиску і проведення масових репресивних заходів щодо селянства. З метою активізації планів прискорення виконання планів хлібопоставок М. видав розпорядження про створення спеціальних репресивних комісій: вилучення хліба, призначеного для потреб громадського харчування; повну економічну блокаду сіл (заборона торгівлі, припинення постачання сіл тощо). На поч. 1933 М. наказав вивезти всі колгоспні фонди, включаючи і насіневий, у рахунок заборгованості по планах хлібозаготівель, що перетворило штучно створену продовольчу кризу в Україні на широкомаштабний голодомор. У 1937 М. відіграв головну роль в проведенні партійної чистки ЦККП(б)У. З травня 1939 як міністр закордонних справ СРСР, М. разом з гітлерівською владною верхівкою взяв участь у підготовці планів розподілу Центрально-Східної Європи (див. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939). В 1939-49 та 1953-57 - народний комісар, з 1946 - міністр закордонних справ СРСР, в 1941-57- перший заступник Голови Ради Народних Комісарів, з 1946 -Ради Міністрів СРСР. Після смерті Й. Сталіна М. став одним з керівників опозиції щодо нового курсу М. Хрущова. У червні 1957 разом з Л. Кагановичем, Г. Маленковим та Д. Шепіловим виведений із складу ЦК КПРС. В 1957-62 перебував на дипломатичній роботі у Монголії та Австрії. У 1961 виключений з партії. Останні роки життя провів у Москві. 

К. Бондаренко, І. П. (Львів).

МОНОМАХОВИЧІ - відгалуження династії Рюриковичів, а точніше її вітки - Всеволодовичів, яка іде від сина Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича і дочки або племінниці візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха Марії. Відгалуженням династичної лінії М. були Мстиславичі, волинські Ізяславичі, смоленські Ростиславичі, суздальські Юр'євичі, а також вітки ярославських, ростовських, московських і тверських князів. 

О. Щодра (Львів).

МОРАЧЕВСЬКИЙ ПИЛИП СЕМЕНОВИЧ [14(26). 12.1806-26.9.1879]-український педагог і перекладач, Н. у с. Шестовиці на Чернігівщині. В 1823 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківському ун-ту. В 1832-49 викладав математику і російську словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам'янця-Подільського. У 1849-59 - інспектор Безбородьківського ліцею (див. Ніжинський ліцей) та гімназії у Ніжині. М. перекладав Євангеліє на українську мову (завершено переклад у листопаді 1861), пізніше - “Діяння Апостолів”, “Апокаліпсис”, “Псалтир”. Однак ні один з цих перекладів М. не був виданий при житті автора. Лише в лютому 1905 російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Св'ятого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 (пізніше 1914, 1917), але дозволений для використання у церковних відправах лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Переклади Євангелія М. були перевидані у Канаді (1948) і США (1966) і досі використовуються під час богослужінь.

МОРДОВЕЦЬ (Мордовцев) ДАНИЛО [7(19).12.1830 - 10(23).6.1905] - український і російський письменник, історик. Н. у слобод Данилівці-на-Дону (тепер Волгоградської обл., Росія). Походив зі старовинного козацького роду. В 1854 закінчив історико-філологічний ф-тет Петербурзького ун-ту. Працював у Саратові та Петербурзі редактором газети, цензором. Згодом служив на відповідальних постах у міністерствах внутрішніх справ і шляхів сполучення. У 1886 вийшов у відставку. Літературну діяльність розпочав ще у студентські роки, переклавши у віршах українською мовою “Краледворський рукопис”. Темі історичного минулого України присвячена поема “Козаки і море” (1859), історичні праці “Самозванці і низова вольниця” (1867), “Гайдамаччина” (1870), історичні романи “Дві долі”, “Палій” (1902, обидва укр. мовою), “Цар і гетьман” (1880), “Великий розкол” (1881), “Сагайдачний” (1882, всі - рос. мовою) та ін. У 1883 і 1886 М. побував в Україні (Київ, Харків). Свої враження від цих подорожей відтворив у нарисах “Під небом України”, “За що ж?”. Великий вплив натворчість М. мали зустрічі у Петербурзі з Т. Шевченком (1859), М. Драгомановим і К. Костомаровим. Про зустріч з Т. Шевченком М. писав у спогадах “З минулого і пережитого” (1902). М. сприяв виданню творів українських письменників у Петербурзі, виступав на захист українського театру від нападок російської шовіністичної преси. Помер у Кисловодську, похований у Ростові-на-Дону.

МОРОЗЕНКО (Мрозовицький) СТАНІСЛАВ (Нестор; р.н. невід, - п. 28.7.1649) - український військово-політичний діяч часів Хмельниччини, корсунський полковник. Походив із шляхетського роду з Теребовлі (тепер Тернопільська обл.). Здобув блискучу освіту. Вчився в Краківському і Падуанському ун-тах. Деякий час перебував при королівському дворі. Володів польською, німецькою, французькою і латинською мовами. З 1638 - полковник реєстрового козацтва. На поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 приєднався до української армії. Влітку 1648 спільно з М. Кривоносом та І. Ганжею очолив повстанський рух проти польських загарбників на Поділлі і Волині. Відзначився у Пилявецькій битві 1648.3 1649 - корсунський полковник. Під час Збаражської облоги 1649 очолював козацьку кінноту. Загинув у ході одного з боїв. М. -герой української народної пісні “Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче”.

МОСКВОФІЛЬСТВО (русофільство) - мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у серед. 19 - 30-х рр. 20 ст. Відстоювала національно-культурну, а пізніше - державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення М. була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

    Перші прояви М. у Закарпатті сягають кін. 18-поч. 19 ст., коли звідти до Росії переселилися відомі вчені й громадські діячі І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, які зайняли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, особливо її культурним життям, мовою і літературою. Після входження Галичини (1772) і Буковини (1774) до складу імперії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення у тяжінні до Росії. Це недовір'я пітримувалося польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх намагання відстоювати власні права “інтригою Москви”. Власне тому такий сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного відродження у Галичині: заснування просвітницького “Товариства священиків” у Перемишлі, заходи митрополита М. Левицького по впровадженню рідної мови у початкових школах, розробка перших граматик, викладання “руською” мовою в університеті, діяльність “РуськоїТрійці”.

    Першим пропагандистом “общерусских” ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839-40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності “Галицької Русі з Великоросією”. Перетворення М. в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848-49 в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя - російське самодержавство.

    В умовах реставрації абсолютизму (1849-59) М. не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим грунтом для поширення “об'єдинительських” ідей. В листопаді 1848 на “з'їзді руських вчених” переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість “для вираження вищих наук” вдаватися до давньоруської і церковно-слов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі т. зв. язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив М. потрапили практично усі культурно-освітні установи - Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса - “Зоря Галицька”, львівський та віденський “Вістники”, “Лада”, “Сімейна бібліотека”, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання “руської словесності” в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

    Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися й на Закарпатті, де ширенням М. ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою “Вістник державних законів” (1850-58) та часописи “Церковная газета” (1856-58) і “Церковний вістник” (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.

    Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на поч. 1860-х рр. Молоді українофіли (див. Народовці) відкрито виступили проти наростання тенденцій М. у таборі “старорусинів” і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями М. були: “Слово” (1861-87), “Страхопуд” (1863-65), “Золотая грамота” (1865-66), “Боян” (1867) і “Славянская 3оря”(1868), “Русская Рада” (1871-1912), “Наука” (з 1871), “Пролом” (з 1880), “Галичанин” (1893-1913), “Руское Слово” (1890-1914), “Прикарпатская Русь” (1909-15), “Голос Народа” (1909-14).

    Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією (1866) підштовхнули М. до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що “Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь” та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини. У 1870 М. заснували Руську Раду - політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу “Просвіті” (1868) було утворене М. “Общество им. Качковського” (1876; див. “Товариство ім. Качковського”), яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу М. приділяли т.зв. “обрядовому питанню”, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найбільш активних прихильників М. з керівництва церкви. Суд на над провідними М. діячами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології М., розвіявши міф про “патріотизм і вірнопідданство” лідерів “старої Русі” і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

    У серед, 1880-х рр. М. втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: “Руська Бесіда” і “Руська Рада”. На М. позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І.Глібовицький, Г. Купчанко), що гуртувалася навколо часописів “Православная Буковина”) 1893-1901), “Буковински Відомости”( 1895-1909), “Православная Русь” (1909-10), “Русская Правда” (з 1880).

    В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі М. у 1900 об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (“новокурсники”) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало М. та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

    Деяке пожвавлення діяльності М. наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914-18. Створений у Києві (11.8.1914) “Карпаторусский Освободительный Комитет” закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження “Русскому Народному Совету” під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційнихтаборах: Таллєргофі, Терезієнштатді та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології М., і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-21.

    Нечисельні прихильники М. у самій Галичині у 1920-30-х рр. або перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно скомпроментували себе співпрацею з польською адміністрацією. Дещо міцнішими були позиції М. у міжвоєнний період на Лемківщині й Закарпапі, але й там у кін. 1930-х рр. переміг український національно-державний курс. До цього часу впливи М. залишаються помітними у середовищі української еміграції в США і Канаді. 

О. Турій (Львів).

МОСКОВСЬКІ СТАТТІ 1665 - міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21).10.1665, за ін.дан., 12(22). 10.] між 

 гетьманом І. Брюховець-ким і московським урядом. М.с. значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За М.с. українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності

московських послів (гетьманські клейноди забирались у війська аж до інвеститури нового гетьмана. Збільшувалась кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов'язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. М.с. забороняли використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на українських землях московські військові та повідомляли про повернення королівських грамот на Магдебурське право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін. М.с. викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.

МОТОВИЛІВСЬКИЙ БІЙ 1918-бій між гетьманськими частинами П. Скоропадського і військами Директорії УНР 18.11.1918 у р-ні ст. Мотовилівки на Київщині. 13.11.1918 назборах представників всіх політичних партій, які входили до складу Українського Національного Союзу, делегатів від Січових Стрільців, залізничних організацій і Селянської Спілки було сформовано Директорію УНР. В ніч з 14 на 15.11.1918 Директорія УНР розповсюдила відозву, в якій закликала український народ до повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Збройне повстання розпочалось 16.11.1918 виступом Січових Стрільців у Білій Церкві. 17.11.1918 передові частини війська Директорії УНР розпочали з Фастова наступ на Київ. Гетьманське командування для утримання Києва перекинуло в р-н Фастова значні військові сили (офіцерський батальйон, гетьманська гвардія, сердюцький полк, кінна сотня, гарматна батарея і бронепоїзд) під командуванням ген. Святополка-Мирського. Вранці 18.11.1918 у р-ні залізничних станцій Мотовилівка і Васильків стрілецькі частини вступили в бій з гетьманськими військами. Бій тривав цілий день. Надвечір стрілецькі частини під командуванням сот. О. Думіна прорвали праве крило оборони противника і захопили Васильків. Гетьманські війська, зазнавши значних втрат, відступили в напрямі Києва. Внаслідок перемоги військ Директорії УНР у М.б. через деякий час на території України було встановлено владу Директорії, відновлено Українську Народну Республіку.

МОЧУЛЬСЬКИЙ ІВАН (рр. н. і см. невід.) -кошовий отаман Олешківської Січі (1719). Вів переговори з гетьманом П. Орликом про можливість спільної боротьби проти московського панування в Україні та зобов'язувався зібрати для військового походу 30-ти тисячне військо.

МОШИНСЬКИЙ ЄВГЕН (р. н. невід. -29.7.1925) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. У 1918-20 - начальник Головної Військово-Судової Управи і Головний Військовий Прокурор УНР. Похований у Лунинці на Поліссі.

МСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (Хоробрий; р. н. невід. - п. 1036) - князь тмутараканський і чернігівський. Син київського князя Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди. В 988 М.В. отримавши від батька в уділ Тмутаракань (на місці сучасної Тамані, Росія), став засновником самостійного Тмутараканського князівства. У 1016 вів боротьбу з хозарами, а в 1022 підкорив касогів. У 1023 за допомогою хозар і касогів зайняв Черніго-Сіверську землю. Розбив війська свого брата Ярослава Мудрого в Листвинській битві 1024. Після перемоги М. В. сам запропонував укласти мирну угоду 1026, за умовами якої став князем Чернігівської землі. В 1031 здійснив разом з Ярославом похід у Польщу, допомагаючи йому відвоювати Червенські міста. Після смерті М.В. його земельні володіння знову увійшли до складу Київської держави. В Тмутаракані побудував церкву, в Чернігові заклав Спаський собор, в якому і був похований.

МСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (Великий; 1.6.1076-14.4.1132)- Великий князь Київський (1125-32). Старший син Володимира Мономаха Іі Гіти - дочки англійського короля Гаральда І. В 1088-93 і 1095-1117 - князь новгородський, 1117-25 - князь переяславський і співправитель Володимира Мономаха у Києві. В 1096 розбив війська чернігівського князя Олега Св'ятославича і примусив його взяти участь у Любецькому з'їзді 1097. М.В. брав участь у воєнних походах на половців в 1093, 1107 і 1111. В 1113 і 1116 здійснив два успішні походи на естів. Після смерті батька продовжував зміцнювати великокнязівську владу та успішно обороняв державу від зовнішніх ворогів. У 1129 підкорив половецьких князів і поставив у Полоцьку князем свого сина Ізяслава. В 1031 воював з литовцями. За М.В. Київська держава посідала вагоме міжнародне становище, про що свідчать династичні зв'язки київського князя з рядом західно-європейських королівських дворів (сам М.В. був одружений з шведською принцесою Христиною, дочка М.В. -Інгеборга видана заміж за норвезького принца Канута II, друга дочка - Мальфрідь була одружена з норвезьким королем Сігурдом II, пізніше з королем Данії Еріком-Емуном, третя дочка -Ірина була в шлюбі з грецьким царевичем Андроніком, четверта дочка- Єфросинія була дружиною угорського короля Гези II. Після смерті М. В. Київська держава остаточно розпалася на окремі політичне незалежні князівства.

МСТИСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ (р. н. невід. -13.4.1170) - великий князь Київський [1167 (або 1168) - 1170]. Син київського князя Ізяспава Мстиславича. В 1151-54 - князь переяславський, з 1154 - князь волинський. Брав участь у війнах батька з чернігівськими князями та вла-димиро-суздальським князем Юрієм Долгоруким. В 1152 двічі розбив половецькі орди. Закріпившись на Волині, повів боротьбу за володіння Києвом. В 1160 здобув місто і посадив на київський престол свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича. Після його смерті, став Великим князем Київським. В 1068 спільно з ін. князями розгромив половецькі кочовища над Ореллю і Снопородом. В березні 1169 обороняв Київ від військ князя Андрія Боголюбського, але був змушений залишити місто і відступити на Волинь. В 1170 знову зайняв Київ. Помер у Володимирі-Волинському.

МСТИСЛАВ МСТИСЛАВИЧ УДАТНИЙ (Мстислав Галицький; р. н. невід. - п. 1228) -князь, полководець і політичний діяч. Князь торопецький (з 1206; за ін. дан., з 1209), новгородський (1210-15 і 1216-18), галицький (1219-27), торчеський (1203-06, за ін. дан., 1203-09; 1227-28). Прозваний Удатним за військову доблесть. В 1193 і 1203 брав участь у походах українських князів проти половців. В 1212 і 1214 М.М.У. здійснив вдалі походи на чудь (естів) і проти лівонських рицарів. Вів боротьбу з влади-миро-суздальським князем Всеволодом Юрієвичем Велике Гніздо і в 1216 розгромив його війська на р. Липиці. В 1219 запрошений боярами князювати у Галицьку землю. Проте незабаром наступ об'єднаних польсько-угорських сил примусив М.М.У. залишити Галич. Уклавши воєнний союз з володимиро-волинським князем Данилом Романовичем Галицьким, половецьким ханом Котяном і половцями М.М.У. 23.5.1221 розгромив угорські війська на чолі з Коломаном біля Галича і повернувся на галицький престол. Був організатором походу українських князів проти монголо-татар у 1223. Під час битви на Калці М.М.У. очолював авангард князівських військ. У 1227 видав свою дочку Марію заміж за угорського королевича Андрія Андрійовича, якому згодом передав всю владу над Галицькою землею. В 1227-28 князював у Торчеську.

МСТИСЛАВ РОМАНОВИЧ [р. н. невід. - п. 31.5; з а ін. дан., 16.6. 1223] - Великий князь Київський (з 1212). Син князя Романа Ростславича. З 1197 - князь смоленський, з липня 1212 -Великий князь Київський. Разом з галицьким князем Мстиславом Мстиславичем Удатним став одним з організаторів наради українських князів у Києві перед першим походом на монголо-татар. Загинув у битві на Калці.

МУДРИЙ ВАСИЛЬ (19.3.1893.- 19.3.1966) -український громадсько-політичний діяч, журналіст, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1958). Н. у Вікні Скалатського повіту у Галичині (тепер Тернопільська обл.). Навчався у Львівському ун-ті. М. був членом Українського Студенського Союзу і “Академічної Громади” у Львові. В 1918 обраний до складу Проскурівського земства, очолював відділ освіти, а з 1920 - повітову адміністрацію. В 1921 повернувся до Львова. На поч. 1920-х рр. був одним з активних організаторів і працівників Львівського (таємного) Українського Університету, в 1921-25 - секретар навчального закладу. У 1921-31 - член Головної управи товариства “Просвіта”, в 1925-31 - генеральний секретар з 1932 - заступник голови товариства. В 1927-39 - головний редактор газети “Діло” (в 1936-39 його фактично заступала редколегія І. Кедрин-Рудницький, І. Німчук, В. Кузьмович). У серед. 1920-х рр. М. виступив одним із засновників, а згодом став провідним членом Українського Національно-Демократичного Об'єднання, автор програми партії. У 1928-35 - заступник голови УНДО, з 1935 - голова об'єднання. В травні-липні 1935 М. від імені УНДО вів переговори з польськими політичними колами (міністр внутрішніх справ 3. Косцялковський і львівський воєвода В. Биліна-Пражмовський) про досягнення компромісу в українсько-польських відносинах. Виступив одним з ініціаторів (разом з В. Целевичем і О. Луцьким) політики “Нормалізації” українсько-польських відносин у Західній Україні. У вересні 1935 М. обраний віце-маршалком польського сейму, очолював Українську Парламентську Репрезентацію. Після розвалу Польської держави в 1939 залишився у Кракові (до 1941), потім переїхав у Львів. З червня 1941 виходив до складу Українського Народного Комітету (секретар Комітету) співпрацював з газетою “Ідея і Чин”. У липні 1944 на установчих зборах Української Головної Визвольної Ради обраний віце-президентом Ради (президент К. Осьмак). З 1945-48 перебував в Німеччині, де відновив діяльність УНДО. В 1949 переїхав до США. В 1953-66 - екзекутивний (виконавчий авт.) директор Українського Конгресового Комітету Америки. Помер у Нью-Йорку. Автор розвідки про боротьбу за українізацію університету у Львові - “Боротьба за огнище української культури в західних землях України” (1923), праць “Український Університет у Львові. 1921-24” (1948), “І. Франко, як громадський діяч” (1957) та ін.

МУЖИЛОВСЬКИЙ СИЛУЯН АНДРІЙОВИЧ (Сильван; р. н. невід. - п. можливо, грудень 1654) - український державний діяч, визначний дипломат. Відомостей про його походження та життя до поч. національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 не збереглося. В 1648-49 був писарем Генеральної Військової Канцеляріі. Виконував найважливіші дипломатичні доручення гетьмана Б. Хмельницького. На поч. серпня 1648 виїхав з М. Крисою у Молдавію для встановлення дипломатичних відносин між Україною і молдавським господарем В. Лупулом. У березні 1649 М. супроводжував перше посольство від московського царя. В серпні 1649 вів у Литві переговори з литовським князем Я. Радзивіллом про умови укладення українсько-польсько-дитовського перемир'я. В 1651 на чолі дипломатичної місії був відряджений до Стамбулу, але по дорозі потрапив у польський полон, де пробув два роки. В першій пол. 1653 разом з К. Бурляем очолював українські посольства до московського царя Олексія Михайловича та шведської королеви Христини. Восени 1653 М. спільно з Г. Лесницьким та І. Виговським вів переговори з Кримським ханством. У 1654 був призначений ніжинським полковим суддею. Загинув у грудні 1654 під час суперечки з ніжинським полковником І. Золотаренком. За ін. дан., ще в 1657 перебував на дипломатичній службі у гетьмана I. Виговського. 

МУРАВЙОВ МИХАЙЛО (25.9.1880 -11.7.1918) - більшовицький військовий діяч, полковник Червоної гвардії. Н. у Бурдоково Комстромської губернії (тепер Росія). В 1901 закінчив Казанську юнкерську школу. За вбивство товариша засуджений до 1,5 року у штрафній частині і позбавлений офіцерського звання. Учасник Першої світової війни 1914 -18. У 1917 став членом партії есерів. У січні 1918 очолював більшовицькі частини, які брали участь в захопленні Харкова, Полтави і Києва на поч. українсько-більшовицької війни 1917-21. 4.11.1918 у Дарниці під Києвом видав наказ про “безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. Слідуючи цьому наказу, більшовицькі війська розстріляли у Києві бл. 5 тис. жителів, тероризували українське населення. Влітку 1918 -командуючий більшовицькими військами Східного фронту. В липні 1918 приєднався до виступу лівих есерів. Розстріляний більшовиками у Симбірську. За іншими дан., дезертирував з більшовицької армії та згодом покінчив життя самогубством.

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ ІВАН МАТВІЙОВИЧ [1770 - 12(24).3.1851.] - письменник, перекладач, державний діяч. Внук (по материнській лінії) гетьмана Лівобережної України Д. Апостола. Н. у Москві. В 1801 дістав право іменуватись Муравйовим-Апостолом і володіти маєтками Апостолів на Миргородщині. Батько декабристів І., М. та С. Муравйових-Апостолів. З 1784 служив у колегії закордонних справ, в 1796-1805 перебував на дипломатичній службі за кордоном (посол у Гамбурзі, Копенгагені та Мадриді). Після виходу в 1806 у відставку поселився у с. Хомутці (тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.); з 1826 до кінця 1840-х рр. проживав у Франції. Останні роки життя провів у Петербурзі, де і помер. Займався науковою і літературною діяльністю: перекладав твори зарубіжних авторів, написав “Подорож по Тавриді в 1820 р.” (1823) - одну з перших праць з історії та географії Криму. 

Т. Полещук (Львів).

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ ІПОЛІТ ІВАНОВИЧ [1806 - 3(15).1.1826] - декабрист, брат Сергія та Матвія Муравйових-Апостолів. Н. у Петербурзі. Здобув добру освіту. 13(25).12.1825 М.-А. був відряджений Північним товариством декабристів в Україну, щоб повідомити про початок повстання в Петербурзі і домовитись з Південним Товариством про спільні дії. Дізнавшись про поразку повстання в Петербурзі, разом з братами взяв участь у повстанні Чернігівського полку. 3(15).1.1826 в бою під с. Ковалівкою (тепер Васильківського р-ну Київської обл.) з каральним загоном ген. Гейсмара був поранений і застрелився, щоб не потрапити до рук противника. 

Т. Полещук (Львів).

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ МАТВІЙ ІВАНОВИЧ [25.4(6.5). 1793 - 21.2(5.3)1886.] - декабрист, син І.М.Муравйова-Апостола, брат І. та С. Муравйових-Апостолів. Виховання отримав в приватних пансіонах Гамбурга і Парижа. З 1809 навчався в Петербурзькому Інституті інженерів шляхів. В 1812 розпочав службу в армії (підпрапорщик). Брав участь у російсько-французькій війні 1812 та закордонних походах російської армії. Після повстання Семеновського полку, де він служив, в 1820 був переведений в Полтаву. Був ад'ютантом малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. У 1823 в чині підполковника вийшов у відставку . М.-А. брав активну участь у створенні “Союзу Порятунку” (1816), член “Союзу Благоденства” (1818) та Південного Товариства Декабрист (1821). Протягом травня 1823 - серпня 1824 за дорученням. Південного Товариства вів у Петербурзі переговори про об'єднання Південного і Північного Товариства. Був учасником повстання Чернігівського полку. Заарештований в січні 1826 і засуджений до смертної кари (згодом замінена 20-річною, пізніше - 15-річною каторгою). З 1836 жив в Ялуторовську. Після амністії в 1856  повернувся з Сибіру і оселився в Московській губернії. За три роки до смерті продиктував свої “Спогади”. 

Т. Полещук (Львів).

МАРАВЙОВ-АПОСТОЛ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ [28.9.(9.10)1876 - 13(25.)7.1826] - один з керівників декабристського руху в Україні. Син І. Муравйова-Апостола, брат І. та М. Муравйових-Апостолів. Початкову освіту і виховання здобув у приватних пансіонах Гамбурга і Парижа. Після закінчення в 1811 Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення в чині прапорщика розпочав службу в армії. В 1812-14 брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії. В 1814 -ад'ютант генерала М. Ранєвського. З 1815 служив в Семеновському полку, після повстання якого в 1820 переведений до Чернігівського плотного полку. Один із засновників “Союзу Порятунку” (1816), член“Союзу Благоденства”(1818). В 1823 разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Південного Товариства. В 1823 встановив зв'язок між Південним Товариством і Польським Патріотичним Товариством. У вересні 1825 активно сприяв приєднанню Товариства Об'єднаних Слов'ян до Південного Товариства. Брав участь у з'їздах і нарадах декабристів у Києві, Тульчині та Кам'янці (1822-25). Підтримував програму “Руської Правди”, складену П. Пестелем, був прихильником повалення самодержавства шляхом військової революції та встановлення в Росії республіканського ладу. Висунув плани організації революційної повстанської армії (відомі під назвами “Бобруйської змови”, 1823 і “Білоцерківської змови”, 1824-25). 29.1.1825 (10.1.1826) підполковник М.-А. очолив повстання Чернігівського полку. У співавторстві з М. Бестужевим-Рюміним склав революційну прокламацію “Православний катехізис” (популярний виклад програми Південного Товариства), яку вони читали перед солдатами. 3(15). 1.1826 після бою біля с. Ковалівки Васильківського повіту Київської губернії з каральним загоном генерала Гейсмара тяжко поранений М.-А. був заарештований. Вироком царського суду разом з ін. керівниками руху повішений 13(25).7.1826 у Петропавловській фортеці. 

Т. Полещук (Львів). 

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ - один з найважливіших стратегічних шляхів 16-18 ст., який пролягав з Пд. України на північ до кордону з Московською державою. М.ш. починався з Перекопу, йшов на Пн. між верхів'ями річок Молочні Води і Кінські Води, перетинав річки Вовчі Води, Самару, Орель. Далі проходив через територію Харківського і Охтирського полку поблизу міст Коломака і Валок. Між верхів'ями річок Околу, Ворскли, Сіверського Дінця і Сейму М.ш. з'єднувався з Ізюмським шляхом, а біля м.Ливни з Кальміуським шляхом і далі простягався до м. Тули у Московії. М.ш. користувалися загони кримських і ногайських татар під час грабіжницьких наскоків на Лівобережну і Слобідську Україну. Після спорудження в кін. 17 ст. кількох укріплених пунктів, татари припинили вторгнення в Україну по М.ш. і він поступово перетворився на торгівельний шлях. 

М. Пасічник (Львів).

МУРАШКО АНДРІЙ (р. н. невід. - п. 1674) -український військовий діяч доби Хмельниччини та Руїни. Походив з шляхетського роду на Київщині. В 1658 - наказний полковник білоруський. Очолював охотницькі полки під час правління гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Загинув під час оборони м. Лодижина (тепер Тростянецького р-ну Вінницької обл.) від татарсько-турецьких військ.

МУРАШКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ [8(20). 5.1844-9. (22).9.1909]-український живописець, відомий педагог, громадський діяч. Н. у м. Глухові. У 1863-68 навчався в Петербурзькій AM. В 1869 переїхав до Києва, де викладав малювання у навчальних закладах міста. В 1875 заснував приватну рисувальну школу, яка відіграла важливу роль в розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти в Україні. В цій школі здобули художню освіту багато відомих художників, зокрема, І.Їжакевич, В. Замирайко, Ф. Красицький, О. Мурашко. З 1901 М. жив у с. Бучі біля Києва, де і помер. Художні твори: “Мотив околиць Києва” (1879), “Осінь”, “Над Дніпром”(1880-90-ті роки), “Крим” (1892), “Український пейзаж” (1896), портрети Т. Шевченка (1864-67), П. Могили (1868), М. Г.(1906) та ін. Автор книги “Спогади старого вчителя” (1907-09), числених статей і рецензій у пресі, в яких частково виклав свої мистецькі і педагогічні погляди (“Враження шкільної виставки” (1883), “Про деякі віяння в педагогіці мистецтва” (1898).

МУРАШКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ [26.8(7.9)1875 - 14.6.1919] - визначний український живописець, педагог і громадський діяч. Н. у Києві в сім'ї іконописного майстра. Небіж (племінник - авт.) М. Мурашка. Художню освіту здобув у Київській малювальній школі М. Мурашка. В 1894-1900 удосконалював художню майстерність у Петербурзькій AM під керівництвом І. Репіна. В 1901 вчився в Мюнхенській AM у словацького художника і педагога А. Ажбе. У 1902-04 працював в Парижі, де створив цикл картин “Парижанка”, “Паризьке кафе” (1902), “На вулицях Парижа”, “Біля кафе” (1902-03). В 1904-07 жив у Петербурзі, з 1907 - у Києві. Викладав у Київському художньому училищі (1909-12) та у власній мистецькій студії, яку відкрив у Києві спільно з А. Крюгер-Праховою. М. був членом Нового товариства художників (1904-15) та Товариства пересувних художніх виставок (з 1916). В 1917 М. став одним з основоположників і перших професорів Української Академії Мистецтв у Києві. Загинув в Києві при нез'ясованих обставинах. Творчість М. здобула широке визнання, його твори експонувались в Парижі, Мюнхені, Кьольні, Амстердамі, Дюссельдорфі, Римі та ін. містах Європи. М. - автор жанрових картин “Похорон кошового” (1900; для центральної постаті позував М, Старицький), “Благовіщення”, “Карусель” (1908), “Неділя” (1909), “Недільний день” (1910), “Селянська родина” (1914), “Праля” (1914), “Тихе горе” (1914), “Продавщиці квітів” (1917), портретів - “Дівчина в червоному капелюсі” (1902-03), Я. Станіславського (1906), М. Мурашка (1907) та “Автопортрету” й ін. Значна кількість творів митця знаходиться в музеях та колекціях Амстердаму, Нью-Йорку, Будапешту, Женеви.

МУСОКІЙ (2 пол. 6 ст.) - цар антів. Відомості про М. містяться у праці візантійського історика Феофілакта Сімокатти “Історія”. Брав участь у війнах, які анти вели на Балканах проти Візантії. Після загибелі Ардагаста очолював слов'янське військо у Подунав'ї. Ряд дослідників ототожнюють М. з Маджаком.

МУХИ ПОВСТАННЯ 1490-1492 - народне повстання в Галичині та Буковині проти польської влади. Повстання почалося у 1490 в Коломийському повіті на Покутті. Незабаром охопило Пн. Буковину, Галичину, Зх. Поділля, Очолив постанський рух селянин Муха. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів. Занепокоєний успіхами повстанського війська, польський уряд створив ополчення шляхти Руського воєводства. Польський король Казимир IV Ягеллончик найняв для походу проти повсталих пруські війська. Влітку 1490 біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Невеликий загін повсталих на чолі з Мухою відступив на Покуття в р-ни Коломиї і Снятина, а потім до Пн. Буковини. Навесні 1491 повстанський рух очолив А. Боруля (за деякими дан. під цим ім'ям виступав Муха). Сутички з польськими військами тривали протягом 1491-92 на Покутті. В 1492 під Галичем загін шляхти напав на повсталих і розсіяв їх. Муха був схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.

М'ЯСКОВСЬКИЙ ВОЙЦЕХ (р. н. невід. - п. 1650)- польський дипломат, стольник подільський (з 1625), підкоморій львівський (з 1637). В лютому 1649 разом з А. Кисілем входив до польської урядової комісії, що вела у Переяславі переговори з Б.Хмельницьким і козацькою старшиною. Залишив щоденник з описом цих переговорів, який є цінним джерелом з дипломатичної історії національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Щоденник вперше опублікував Ю. Немцевич (1822). 

Я. Ісаєвич (Львів).