«ПЛЕЯДА» - літературний гурток української молоді. Створений у 1888 за ініціативою Лесі Українки та її брата М. Косача (Обачний). До «П.» входили М. Биковська, Г. Григоренко (О. Судовщикова), М. Комарова, А. Кримський, В. Самійленко, М. Славинський, Л. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, Є. Тимченко та ін. Учасники «П.» обговорювали питання розвитку української літератури, влаштовували літературні вечори, перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників (Леся Українка і М. Славинський - твори Г. Гайне і А. Данте, В, Самійленко - Ж.-Б. Мольєра і П.-Ж, Беранже, Є. Тимченко - «Калевалу»). Підготовані плеядівцями до друку три збірки «Весна», «Десна» і «Спілка» були заборонені цензурою. Члени «П.» підтримували літературно-громадські зв'язки з М. Лисенком, М. Коцюбинським, І. Франком, М. Павликом та ін. У серед. 1893 «П.» припинила свою діяльність.

М. Ерстенюк (Львів).

«ПЛУГ» -спілка українських селянських письменників. Заснована у Харкові в 1922. Мала свої філії в багатьох містах України. Засновниками спілки виступили С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Коляда, І. Шевченко та ін. До «П.» входили також письменники В. Гжицький, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч, П. Усенко та ін. «П.» ставив своїм завданням «виховання своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Одним з головних завдань керівництва «П.» стало осягнення спілкою максимальної масовості плужанського руху. В 1925-27 на сторінках літературних видань розгорілася гостра літературна полеміка між С.Пилипенком та М. Хвильовим, який звинувачував «П.» у провінційності, «просвітянщині» та «масовізмі». В 1926-27 від «П.» відійшла частина письменників-плужан (П. Усенко, І. Кириленко, Н. Забіла, І. Дикий та ін.), які заснували нові літературні організації - «Молодняк» та Всеукраїнську Спілку Пролетарських Письменників, У 1931 «П.» було перейменовано в Спілку Пролетарсько-Колгоспних Письменників. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 23.4.1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій» «П.» було ліквідовано. Більшість провідних письменників, членів «П.», зокрема, С. Пилипенко, А.Панів, С.Божко, Г. Епік, В. Гжицький та ін. були репресовані. В 1925-32 видавав літературно-художній і критичний місячник «Плуг» (у 1925-27 виходив під назвою «Плужанин» за ред. С. Пилипенка, І. Сенченка, А. Головка, І. Кириленка, Д. Загули та ін.

ПЛУЖНИК ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ (літер, псевд. Кантемірянин; 14(26). 12.1898 - 2.2.1936)- відомий український поет. Н. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губ (тепер Кантемировського р-ну Воронежзької обл., Росія). Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше - у Ростові. Згодом навчався у Київському зоотехнічно-муін-ті,з 1921 -у Київському музично-драматичному ін-ті ім. М. Лисенка. Певний час працював учителем на Полтавщині. Літературну діяльність розпочав на поч. 1920-х рр. Перші твори були під власним прізвищем опубліковані у 1924. Друкувався в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У серед 1920-х рр. видав свої перші поетичні збірки «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). Поезії П. притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова. Входив до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), «Ланка» та «МАРС». Працював разом з В. Атаманюком і Ф. Якубовським над «Антологією української поезії» (1930-32), перекладав твори М. Гоголя, А. Чехова, М. Шолохова та ін. У грудні 1934 заарештований НКВС. Звинувачений у приналежності до націоналістичної терористичної організації. В березні 1935 виїздною Військовою колегією Верховного сулу СРСР разом з Г. Епіком, М. Кулішем, В. Підмогильним, О. Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу (згодом вирок змінено на довготривале табірне ув'язнення). Помер 2.2.1936 на Соловках. Реабілітований у серпні 1956. П. - автор збірки поезій «Рівновага» (1933, опубл. в Авгсбургу в 1948, в Україні - 1966), роману «Недуга» (1928), п'єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), « Болото», віршованої п'єси «Змова в Києві» («Шкідники», «Брати»). Спільно з В.Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926).

ПОАЛЕЙ ЦІОН (Поалей Сіон, Робітники Сіону; Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія) - поміркована єврейська організація соціалістичного спрямування (1906-28). Перші осередки П. Ц. виникли на поч. 20 ст. в Україні (Катеринослав, Одеса, Полтава), Білорусії (Вітебськ) і Литві (Вільно, тепер Вільнюс). З часом поширив свою діяльність на Австро-Угорщину, Велику Британію, США, Палестину, Аргентину. В роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 П.Ц. поставився нейтрально до намагань українців збудувати свою державу. Встановив тісні звязки з УПСР, підтримував контакти з Українською Центральною Радою. Деякі члени П.Ц., зокрема С. Гольдельман, активно підтримували український національний рух і сприяли розбудові української державності. Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 П. Ц. розколовся на дві фракції. У СРСР діяльність організації була заборонена в 1928.

ПОБОДАЙЛО (ПОДОБАЙЛО) СТЕПАН (р. н. невід. - п. 1654) - український військовий діяч періоду Хмельниччини, полковник чернігівський (з 1651 ). Походив з селянської родини на Чернігівщині. Тривалий час служив драгуном у військових загонах А. Киселя. На поч. 1648 перейшов на сторону військ Б. Хмельницького. Як сотник Чернігівського полку брав участь у багатьох битвах. У червні 1649 призначений наказним полковником Чернігівського полку і висланий Б. Хмельницьким на допомогу М. Кричевському, який вів бої з військом Я. Радзивілла в р-ні Лоєва. В кін. липня 1649 П., зазнавши поразки від польсько-литовських військ, був змушений відступити. В 1650 у склад Чернігівського полку став учасником походу української армії у Молдавію. Влітку 1651 очолював українську військову місію до литовського князя Я. Радзівілла. В червні 1651 успішно обороняв Чернігів від литовських військ. Після загибелі М. Небаби був призначений полковником чернігівським та наказним гетьманом сіверським (1652). П. виявив себе рішучим противником Білоцерківського мирного договору 1651. У 1652 призначений Б. Хмельницьким наказним гетьманом Задніпров'я. В 1652-54 знов обраний полковником чернігівським. У цей період очолив боротьбу проти польської шляхти у Лівобережній Україні. В 1654 брав участь у переговорах з московським посольством у Перяславі. Влітку 1654 П. очолював Чернігівський полк під час походу українських військ під командуванням наказного гетьмана І. Золотаренка у Білорусію. Загинув під час штурму фортеці Старого Бихова. Тіло П. перевезли до Чернігова та поховали у Троїцько-Іллінському монастирі, збудованому на його кошти.

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ» - найвидатніша пам'ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика». Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках - Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.). Ця редакція лягла в основу дальшого літописання Києва та ін. центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання.

    «П.м.л.» - зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділя­ється політичним, воєнним та династичним поді­ям. Містяться відомості про походження і розсе­лення східних слов'ян, утворення Київської дер­жави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад мате­ріалу подається нерівномірно. Тут містяться за­писи про події без їхдатування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. под­ій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом мо­же бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основно­му, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом - великого князя київського. Саме за Всеволода автор переробив свій твір, який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117. Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до 1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі, складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників. Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець, запропо­нувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».

М. Пелещишин (Львів).

 

ПОВІТ - адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських, а також польських, литовських і білоруських землях з другої пол. 14ст. Вперше зустрічається в джерелах кін. 14 ст., написаних діловою «руською» мовою Великого князівства Литовського. На території Галицької Русі, Зх. Волині та Зх. Поділля в складі Польського короліства до 30-х рр. 15 ст. П. являли собою округи, якими управляли воєводи (призначалися з міцевого населення і підпорядковувалися старостам). З утворенням Руського, Белзького і Подільського воєводств ці землі також були поділені на П. Управляв П. гродський староста, що відав адміністративними, судовими, а іноді й військовими справами. З поширенням на українські землі польського права у кожному П. діяв гродський суд (очолював староста) та виборний земський суд, які обслуговували головним чином шляхту (передусім землевласницьку). До серед. 16 ст. деякі з П. складалися з свого роду підповітів на чолі з старостами нижчого рангу. У Волинській, Східноподільській і Київській землях до 1566 П. були старостинськими округами, а в створених цього ж року Волинському і Брацлавському воєводствах, а також у Київському воєводстві (існувало з 1471) - судово-адміністративними округами. В роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на території Гетьманської держави було скасовано П. і запроваджено полково-сотенну систему адміністративно-територіального і військового управління (див. Полк і Сотня). Після входження українських земель до складу Австрійської монархії на території Галичини і Буковини запроваджувався поділ на округи і дистрикти. Українські землі, що потрапили під владу Російської імперії були остаточно поділені в кін. 18 ст. на губернії та уїзди. Дистрикти й уїзди місцевим населенням традиційно йменувалися П., що знайшло свій вияв в українській та польській суспільно-політичній та науковій літературі 19-20 ст. Поділ на дистрикти проіснував до розпаду Австро-Угорщини, а уїзди до 1918. Повітовий поділ зберігався в УСРР до 1923, коли замість 102 П. було створено 52 округи. В 1919-39 П. був адмністративно-територіальною одиницею на західноукраїнських землях, що перебували під польською окупацією.

М. Крикун (Львів)

 

ПОВОЗ - державна повинність у Київській Русі, що полягала в обов'язку доставляти продукти сільського господарства за розпорядженням князя (феодала) на княжий двір, ринок або в похід. П. називався також обов'язок селянина постачати підводи для державних потреб. П. поступово замінювався грошовим податком -«повозними грошима».

М. Ерстенюк (Львів).

 

ПОВОЛОВЩИНА (воловщина) - один з прямих грошових податків у другій пол. 14-першій пол. 17 ст. на українських землях (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь), що перебували у складі Великого князівства Литовського, а з 1569 - Речі Посполитої. П. сплачували державі всі без винятку категорії залежного селянства. Стягувався в розмірі від 4 до 60 грошів і більше з двору в залежності від стану селянського господарства - кількості і якості землі, наявності робочої худоби тощо. Скасована П. на поч. національо-визвольнї війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57.

 М. Ерстенюк (Львів).

«ПОВЧАННЯ» ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА («Повчання Володимира Мономаха дітям») -визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117. З літературного погляду - це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. «Повчання» оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного й морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Вперше текст «П».В.М. був опублікований графом О. Мусіном-Пушкіним 1793 у Петербурзі.

 М. Ерстенюк (Львів).

 

ПОГОДІН  МИХАЙЛО  ПЕТРОВИЧ  -[11(23).11.1800 - 8(20).12.1875] - російський історик, письменник і журналіст, академік Петербурзької АН 1841). Один з ідеологів теорії російської «офіційної народності». В 1821 закінчив Московський ун-тет. У 1825 захистив магістерську дисертацію «Про походження Русі». Виступаючи з позицій норманської теорії, заперечував положення про автохтонність слов'янського походження Київської Русі. У 1826-44 професор Московського ун-ту. В 1827-30 видавав журнал «Московський Вістник», у 1841-56 разом з С. Шевирьовим - «Москвітянін». У своїх працях висунув ряд помилкових -тверджень з історії України. П. доводив, що до татарської навали Подніпров'я було заселене великоросами, а українці (вихідці з-під Карпат) осіли на обезлюднілій території над Дніпром лише в 16 ст. На думку П., українські козаки були окремим племенем-сумішшю слов'янських елементів з тюркськими. П. заперечував факт існування українського народу. У дискусії, яка розгорнулася навколо поглядів П., українські історики та філологи (М. Максимович, В. Антонович, М. Грушевським, О.Котляревський, П. Житецький, А. Кримський) периконливо довели їх безпідставність і ненауковість, П. став також духовним батьком галицького москвофільства. Після відвідин П. Львова в 1835 і 1838-1940 під його ідейним впливом і фінансовою допомогою виник гурток прихильників етнічної і мовної єдності Галицької Русі з Російською імперією, відомий під назвою «Погодинская колония». В 1860-х рр. П. виступив одним з ідеологів російського панславізму.

К. Кондратюк (Львів).

 

ПОГОЛОВЩИНА -прямий податок у 15-17 ст. на українських землях, що перебували під вла­дою Великого князівстава Литовського і Речі Посполитої. Стягувався від площі землі, кількості худоби («голів») та ін. майна. П. сплачували селяни грішми на користь великого князя і польського короля, а 316 ст. П. почали збирати і магнати. Після запровадження у Правобережній Україні «волочної поміри» (див.«Усгава на волоки» 1557), основою визначення П. стали волоки. У Гетьманщині П. було скасована Б. Хмельницьким.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОГОСТ - в первісному значенні, ймовірно, гостинний двір, на якому тимчасово зупинявся князь, духовні особи, а також купці (гості). В Київській державі, очевидно, назва сільської громади та її центру. З серед. 10 ст. П. стали адміністративно-територіальними одиницями. На чолі П. стояла посадова особа, що відповідала за регулярну сплату населенням податків. У 11-14 ст. П. складали кілька десятків або сотень сіл. У них, очевидно, зупинявся князь зі своєю дружиною під час полюддя, а також в ході розгляду судових справ. У кін. 17-18 ст. на території Стародубського полку П. називали невеликі поселення російських поселенців-розкольників. У Московській державі у 15-17 ст. П.- невелике селище з церквою і кладовищем.

ПОДВІРНЕ ОПОДАТКУВАННЯ- система оподаткування населення прямими податками в Московській державі та у Лівобережній Україні. Після перепису населення в 1676-78 царський уряд указом від 5.9.1679 замінив посошне. За одиницю П.о. було взято двір, тобто селянське господарство. Запровадження П.о. значно збіль­шило кількість платників податків за рахунок включення в їх число тих категорій населення, що раніше були звільнені від оподаткування (т.зв.«задвірних», «ділових людей», половників тощо). Загальну суму П.о. визначав уряд, а сільська громада чи міське управління розкладали податки між окремими дворами, П.о. зберігалось до запровадження подушного (1724), у Лівобережній Україні - до другої пол. 18 ст.

М. Ерстенюк (Львів).

ПОДЖІО БОРИС (бл. 1875-1920)- український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Під час Першої світової війни 1914-18 -генерал-майор, командир дивізії російської армії. З вересня 1917 - командир дивізії Другого Січового Запорізького Корпусу (команд ген. Мадрика). У 1918-19- командир Третього Херсонського корпусу, деякий час - Запорізького Корпусу.

ПОДИМНЕ (подимщина, димне, дим) - один з найдавніших прямих податків у Київській Русі і на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Польщі. Назва походить від одиниці оподаткування «диму» (двору, будинку)-тяглого селянського господарства. Платили П. натурою і частково грошима. За часів Київської держави сплачували селяни-общинники. У 14-17 ст. в Україні П. сплачували на користь великого князя литовського чи польського короля державні селяни-данники і, частково, панські селяни. Поряд з «димом» одиницею оподаткування у Великому князівстві Литовському було дворище, до якого часто входило кілька «димів»). У такому випадку податок сплачували від кожного «диму». В 16 ст. П. перетворилося на звичайний натуральний та грошовий чинш.                                                                                                                                                      М. Ерстенюк (Львів).

ПОДІЛЛЯ (Подільська земля) - історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликі частини Івано-Франківської і Львівської областей. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». Вперше назва «Поділля» зустрічається у документах 14 ст. історики та етнографи поділяють П. на Східне і Західне. У 60-ті рр. 14 ст. землі П., що перебували під контролем орд татарських ханів, були завойовані литовськими князями і увійшли до складу Великого князівства Литовського. Великий князь Ольгерд призначив намісником П. князя Федора Коріатовича. У 1430 на П. здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431-34. Після його придушення територія Західного П. з містами Кам'янець, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі. У 1434 у Західному П. було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і утворено Подільське воєводство (адм. центр - Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівськогоі Червоногородського повітів. Східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського. У серед. 15 ст. автономія П. була скасована і у 1566 утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом - Вінниця (див. також Брацлавщина).

    Після Люблінської уніі 1569 територія Східного і Західного П. перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів т. зв. Чорним і Кучманським шляхами. Лише у другій пол. 15 ст. на П. було вчинено не менше 33 нападів, а у 16 ст. - 35. Протягом 15-16 ст. на П. відбувалися націо­нально-визвольні повстання, серед яких найбільш масштабнішими були рухи під проводом Мухи, С. Наливайка та ін.

    У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 на П. поширився полково-сотенний устрій. На Східному П. утворено Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше -Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 П. залишилося у складі Речі Посполитої. У 1672 на П. вторгнулося військо Османської імперії. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 П. знову повернулося до складу Речі Посполитої. У 18 ст. на П. відбува­ються ряд виступів українського населення, Палія повстання 1702-04, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину.

    Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного П. було приєднано до Австрії. У 1793 Східне і решта Західного П. у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12.12.1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці. У складі Подільської губернії перебували 12 повітів, У 20-30 рр. 19 ст. на П. відбувалися селянські виступи під проводом У. Кармалюка.

    Під час Першої світової війни 1914-18 П. стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат. У період Української Народної Республіки згідно закону про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6.3.1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький, проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів (центр -м.Кам'янець), а до Брацлавщини - Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр - м.Вінниця). У 1917-21 на землях П. відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами іноземних окупантів - більшовиками, денікінцями та польською армією. В 1919 у Вінниці і Кам'янці-Подільському деякий час перебував уряд Української Народної Республіки.

    Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 частина земель П. увійшла до складу УСРР. На територіальній основі Східного і Західного П. існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3.6.1925). У 1932 було створено Вінницьку, а 22.9.1937 - Житомирську області УРСР. Частина Західного П. по р. Збруч у 1921-39 входила до складу Польщі. Після Другої світової війни 1939-41 вся територія П. увійшло до складу областей УРСР. Сьогодні Площа П. становить бл. 61 тис. кв. км., чисельність населення бл. 4,6 млн, чол. 

О. Мазур (Львів).

 

ПОДОЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (15.1.1815 - 24,8.1876) -український громадсько-політичний діяч у Галичині, публіцист. Н. у Біличах (тепер Старо-Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Львові, Перемишлі і Чернівцях. Навчаючись у 1837-41 в Львівському ун-ті, належав до польсько-української революційної таємної організації «Сини Вітчизни». З 1843 був священником. Під час революції 1848-49 в Австрійській імперії написав і намагався видати брошуру «Слово перестороги» (єдиний друкований примірник знайдений у 1913), в якій обгрунтував право українського народу на національну незалежність у контексті національного визволення ін. поневолених народів, насамперед слов'янських. Виступав за налагодження на засадах рівноправ'я і взаємоповаги міжнаціональних взаємин, зокрема українсько-польських відносин у Галичині. Ідеалом П. була незалежна Україна у федеративному зв'язку слов'янських демократичних республік. Після революції П. не переставав цікавитись українським рухом, поглиблював свої знання з історії. У 1859 заснував у Маневі першу і єдину на цілий Ліський повіт народну школу. В 1868 надрукував у львівському журналі «Правда» історичне дослідження «Маркомани», в якому, виявивши ґрунтовне знання історичних джерел, відстоював слов'янське походження племені маркоманів, відомого своїми війнами проти Риму в 1-2 ст. н.е. 

Ф. Стеблій (Львів).

ПОДОЛЯКА ІВАН (рр. н. і см. невід.) - запорізький козак, один з керівників гайдамацького руху в 1740-50-х рр. у Правобережній Україні. Н. у с. Кропивній Переяславського полку (тепер село Золотоніського р-ну Черкаської обл.). З 1730-х рр. перебував на Запорізькій Січі. В кін. 1740-х рр. приєднався до гайдамацького заголу, що діяв у р-ні Чигирина і Сміли. Навесні 1750 організував гайдамацький загін, який розправлявся з панами, нападав і громив маєтки шляхти та корчми орендарів поблизу Чорнобиля, Горностайпіля, Хабного. Влітку повстанці на чолі з П. здобули Радомишль. Під час одного з боїв з польськими каральними підрозділами П. був поранений, захоплений у полон і виданий ро­сійським властям. Історичних даних про його дальшу долю немає.

ПОДУШНЕ (подушний податок, подушна подать) - основний прямий податок у Російській імперії (зокрема, в Україні) у 18-19 ст. Запроваджений Петром 1 у 1724 (указ про П. 1722) замість подвірного оподаткування. П. сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, що перебували на державній службі. Застосуванню П. передував перепис населення (ревізія) в 1718-24. Розмір податку визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту. Розмір податку протягом 18-19 ст. постійно збільшувався [з селян - з 70 коп. в 1794 до 1 крб. 15коп. - 2 крб. 16 коп.(у різних районах) у 1867]. В 18 ст. П. складоло бл. 50 % всіх податків у бюджет держави. На Україну П. було поширено в другій пол. 18 ст. (1765-Слобідська Україна, 1783 -Лівобережжя, 1795 - Правобережжя). У 1775 купцям П. було замінено сплатою процентного збору з капіталу; у 1863 від П. звільнено міщан і цехових ремісників (крім Сибіру і Бесарабії). Внаслідок цього П. стало виключно становим селянським податком. Скасовано в Європеській частині Російської імперії у т.ч. в Україні з 1887, Сибіру- з 1899. 

М. Ерстенюк (Львів).

 

ПОЖИЛЕ - грошова плата, яку селянин сплачував феодалу у разі переходу до іншого землевласника (за тиждень до і тиждень після Юрієвого дня осіннього; 26.11. ст. ст.) у Московській державі у 15-поч. 17 ст. Запровадження П. стало одним з етапів прикріплення селян до землі. Обов'язковість виплати П. і його розмір встановлював Судебник 1497. Судебник 1550 встановлював розмір П. у залежності від терміну перебування селянина у землевласника. Царський указ від 9.3.1607 називав П. штраф за переховування в себе селянина-втікача. П. було поширене і на частині українських земель (Чернігово-Сіверщина), які в 1503 внаслідок литовсько-московської війни 1500-03 були захоплені Московією. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЗЕН ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ [10(22).7. 1849 -8.1.1921]- український скульптор. Н. у містечку Оболоні (тепер Полтавська обл.). Спеціальної художньої освіти не мав. З 1891 - член Товариства передвижників, з 1894 -дійсний член Петербурзької AM. Автор числених скульптурних груп та статуеток на теми з життя та історії українського народу - «На волах» (бл. 1882), «Шинкар», «Кобзар» (обидві-1883), «Переселенці» (1884), «Жебрак» (1886), «Запорожець у розвідці» (1887), «Скіф» (1889); портретних бюстів - Г. М'ясоєдова (1890), Ф. Стравинського (1897), М. Ярошенка (1898, 1899) та ін. Виконав пам'ятники І. Котляревському (викритий 1903) і М. Гоголю (фігура в 1913, встановлений у першій пол. 1930-х рр.) у Полтаві. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЗИЧАНЮК ЙОСИП ІВАНОВИЧ (псевд. «Шаблюк», «Шугай»; 1911 - 21.12 (за ін. дан., 22.12) 1944] - відомий український військовий і політичний діяч, письменник. Н. у с. Дашеві Липовецького повіту Київської губ. (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). Навчався на літературно-мовному ф-ті Ніжинського ін-ту соціального виховання. В 1939 П. був скерований ЦК ЛКСМУ на редакційну роботу у Львів. Став одним з визначних членів українського національно-визвольного руху 1940-х рр. У серпні 1941 входив до групи під керівництвом Д. Мирона, яка мала проголосити Акт відновлення Української держави в Києві (майже вся заарештова­на гітлерівцями). В 1943-44 - організатор підрозділів Української Повстанської Армії у Центрально-Українських землях. З осені 1943 - політичний керівник УПА. В липні 1944 брав участь у роботі Великого збору Української Головної Визвольної Ради. 15.7.1944 обраний членом Президії УГВР, керівником осередку інформації і пропаганди УГВР. Видав повстанські газети «За Україну» і «За Українську державу». Загинув у грудні 1944 в бою з радянськими військовими підрозділами біля с. Лев'ятників (тепер Жидачівський р-н Львівська обл.). П. автор багатьох новел («Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Зелений шум» та ін.), що друкувалися в підпільних та еміграційних виданнях.

ПОКОН (поклон, поклонне) - один з видів платежів у Київській державі. Сплачувався місцевим населенням князю або його представникам (наприклад, вирникам) грошима і натурою під час проїзду або тимчасовому перебуванні їх у місті чи на території волості. Зокрема, існував П. вирний. Запроваджений, на думку більшості дослідників, Ярославом Мудрим. П. вирний сплачувало натурою («корм») або грошима населення території чи громада, куди приїзджав вирник (див. Вира), для утримання його та супроводжуючих осіб з числа князівської адміністрації. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОКРОВСЬКИЙ АНДРІЙ (рр. н. і см. невід) -український військовий діяч, адмірал. Під час Першої світової війни 1914-18 - віце-адмірал російського флоту. В кін. березня 1918 призначений начальником охорони південно-західної частини Чорного моря. За правління гетьмана П. Скоропадського - командуючий Чорноморських портів і флоту. 314.11.1918- міністр морських справ Української Держави в кабінеті С. Гербеля. Дальша його доля невідома.

ПОКУТТЯ (Покуттє) - історико-географічна область України, сх. частина сучасної Івано-Франківської обл. У джерелах 17-18 ст. П. називали пд.-зх. «кут» (звідки й походить назва) Галичини між рр. Дністром,Черемошем та Карпатами, включаючи Гуцульщину, а 319 ст. -лише рівнинну частину цієї території. В 1430-31 П. займав господар Молдавії Петро Рареш, якого підтримувала частина українського населення. В 1387-1772 територія П. перебувала під владою Польщі, з 1772-Австрії (з 1867 -Австро-Угорщина). З територією П. пов'язані Мухи повстання 1490-92. У 16-18 ст. на П. активно діяли загони опришків. У 1650 у Гданську була надрукована карта Г. Боплана «Частина України, що має назву Покуття». В 1919 землі П. знову захопила Польща. У 1939 П. разом з іншими західноукраїнськими землями увійшло до складу УРСР. 

Я. Ісаевич (Львів).

ПОЛЕМОН І (65-9 або 8 до н.е.) - цар понтійський (з 38 до н.е) і боспорський (14-9 або 8). П. не належав до царського роду, а був сином ритора Зенона. Близько 38 до н.е. П. при підтримці Риму став правителем Понту, частини колишнього Понтійського царства (існувало 302 або 301-64 до н.е.). Згодом римляни, незадоволені незалежною політикою Скрібонія, чоловіка боспорської цариці Дінамії, запропонували П. захопити трон Боспору, За допомогою місцевої знаті зайняв боспорський престол та зруйнував м. Танаїс, що підтримивалоДінамію. Вів війну з плем'ям аспургіанів (в Прикубанні), під час якої потрапив у полон і був вбитий.

ПОЛЕТИКА ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ [1725 -27.11,(8.12).1784] - український громадсько-політичний діяч, письменник. Н. у м. Ромнах Полтавської губ. (тепер Сумська обл.). Брат І. Полетики. Походив з козацько-старшинського роду Полетик. У 1745 закінчив Київську Академію, працював перекладачем з латинської і німецької мов у Петребурзькій АН. У 1764-73 -головний інспектор шляхетного корпусу. В 1767 П. був обраний депутатом комісії по складанню «Нового уложения» від шляхетства Лубенського полку. На засіданнях комісії та в своїх творах обстоював автономний устрій Лівобережної України і права українського шляхетсва. П. - автор праць: «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польського разделена была и о образе ее управления», «Возражения на постановление Малоросийской колегии господину депутату Д. Натальину» (опубл.в 1851), «Мнение на читаный в 1768 г. в комисси «Проэкт прав благородных» (опубл. у 1926), «Записка о начале Киевской Академии» та ін., перекладав грецьких філософів, склав «Словарь на шести языках: на российском, греческом, латынском, французком, немецком и английском» (1763). На думку ряду істориків (О. Лазаревського, В. Горленка, І. Борщака) П. разом з сином був автором «Історії Русів».

ПОЛЕТИКА  ІВАН  АНДРІЙОВИЧ [18(29).8.1726 - 22.4.(3.5).1783] - український лікар і вчений. Брат Г. Полетики. Н. у Ромнах (тепер Сумська обл.), У 1735-46 навчався в Київській Академії. З 1746 вчився в Кільському ун-ті (Німеччина), з 1752 - у Лейденському ун-ті (Голландія), В 1754 захистив докторську дисертацію «Про спадкові хвороби» у Лейденському ун-ті. В 1754-56 - професор Кільського ун-ту. З 1756 очолював Петербурзький сухопутний госпіталь та медичну школу. З 1763 - керівник Васильківського карантину (біля Києва) та одночасно брав участь у роботі Київського карантинного госпіталя. Відзначився під час боротьби з епідемією чуми в 1770-71.

ПОЛЕТИКИ - український козацько-старшинський рід у Лівобережній Україні. Відомий з 17 ст. Представники: Іван П. (рр. н. і см. невід) -козак Лубенської сотні (1649); Павло П. (р. н. невід.- п. 1709) - значковий товариш Лубенського полку; Андрій Павлович П. (бл. 1692 - 1773) -війт роменський (1727-29), значковий товариш Лубенського полку, з 1749 - бунчуковий товариш, Григорій Андрійович П. (1725 - 1784) -український політичний діяч (див. Г. Полетика), Андрій Андрійович П. (бл. 1741- бл. 1798) -український громадський діяч, брат Г. Полетики. Н. у Ромнах (тепер Сумської обл.). З 1758 -військовий канцелярист. У 1767 був призначений помічником генерального бунчужного - бунчуковим товаришем. У 1784, 1797-98 - предводитель дворянства Роменського повіту, а в 1785-88 - предводитель дворянства Чернігівської губ. Автор «Дневника пребывания Екатерины II в Киеве в 1787 г.»; Іван Андрійович П. (1726-1783)- український лікар і вчений (див. І. Полетика), Василь Григорович П. (1765 - 1845) - український історик і громадський діяч. Син Г. А. Полетики. Після закінчення Віленського ун-ту до 1790 перебував на військовій службі. В 1802, 1805-12 був предводителем дворянства Роменського повіту Полтавської губ. Дбав про розвиток шкільництва і освіти. Автор праці з історії стародавнього Сходу - «Опыт россуждений о первоначальных делах мира, древнем Египте, об ассирианах, мидянах и персах» (1788). Зібрав документальні матеріали з історії України 16-18 ст., яку мав намір написати. Номеру с. Коровинці (тепер Недригайлівського р-ну Сумської обл.). На думку деяких українських істориків (О. Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) П. та його батько були авторами «Історії Русів», Михайло Іванович (1768-1824) - син А. Полетики. Був секретарем імператриці Марії Федорівни. Автор філософського твору «Essais phiosophiques sur l«homme,ses hrincipau rapports et sa deestinee, fondes sur [«experience et la raison suivis d«observations sur ie beau« (виданий в 1818, 1822); Петро Іванович П. (27.8.1778 - 7.2.1849) - дипломат, син І. А. Полетики. 31798 служив у Колегії закордон­них справ у Петербурзі. У 1802-03 - канцлер російської місії у Стокгольмі, Неаполі (1805-05), радник місії у Філадельфії (1809-11), Ріо-де-Женейро (1812-14), Лондоні (1816-17). У 1817-22 - надзвичайний посол російського уряду у США. З 1822 - член американського філософського Товариства у Філадельфії. Згодом був сенатором (з 1825), служив в міністерстві закордонних справ. Автор праці «A Sketch of the Internal Condition oof the united States and Their Political Relations with Europe» (« Нарис внутрішньої умов у США і їх політичних стосунків з Європою», 1826) та спогадів опублікованих в «Русском архиве» (т. З, 1885). Григорій Іванович П. (бл. 1735 - 1798) - український дипломат, двоюрідний брат Г. А. Полетики. Закінчив Київську і Московську Академії. З 1755 служив перекладачем у Колегії закордонних справ, з 1762 - секретар російського посольства у Римі, з 1770 - радник російського посольства в Австрійській імперії. Австрійський імператор Иосиф II надав П. дворянський титул. Автор ст. про запорізьких козаків, надрукованої в 1788 у Відні. Володимир П. (1886 - р. см. невід.) - український громадський діяч, дипломат. Був земським діячем на Полтавщині. В 1918-19 - перший секретар українського посольства в Австрії.

ПОЛЄК ЙОГАНН (1843-1915)- австрійський історик і бібліограф. У 1893 - хранитель (кустош), в 1904-1912 - директор бібліотеки Чернівецького ун-ту. Автор досліджень з економічної, політичної і культурної історії, етнографії, історіографії, бібліографіїта статистики Буковини кін. 18-поч. 19 ст., у додатках до яких опублікував багато документів. Головні праці: «Здобуття Буковини Австрією» (1889), «Мандрівка Иосифа II до Галичини і Буковини та її значення для останньої провінції» (1895), «Старообрядці на Буковині» (1896-99), «Об'єднання Буковини з Галичиною в 1786» (1900) та ряд історико-етнографічних нарисів про національні меншості Буковини (німців, вірмен, циган, євреїв). 

Ф. Стеблій (Львів).

ПОЛІКАРП (світське ім'я та прізвище - Петро Сікорський; 20.6.1875 - 22.10.1953) - український православний церковний діяч, митрополит УАПЦ (1942-53). Н. у с. Зеленки на Київщині. В 1898 закінчив Київську духовну семінарію, в 1906 навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту. В період українських визвольних змагань 1917-21 П. очолював господарський відділ Міністерства віросповідань (1918-19) та виконував обов'язки віце-директора Департаменту загальних справ (1919-21). З поч. 1920-х рр. жив у Крем'янці. В 1922 прийняв чернецтво. У 1922-32 П. був намісником Дерманського та архімандритом Мелецького монастирів, настоятелем Загаєцького і Жировицького монастирів. У квітні 1932 П. висвячений на єпископа луцького, вікарія Волинської єпархії. У цей час багато працював над перекладами на українську мову церковних книг. У 1939 П. не визнав зверхності Московського Патріарха, за що був усунений радянською владою з єпископської кафедри. В серпні 1941 митрополит Діонісій Валединський призначив П. тимчасовим адміністратором (екзархом) УАПЦ. У травні 1942 собор єпископів Української Автокефальної Православної Церкви у Києві обрав П. митрополитом. У січні 1944 внаслідок зайняття радянськими військами Волині ієрархія УАПЦ на чолі з П. та частиною духовенства емігрувала спочатку до Польщі, згодом до Німеччини. В повоєнний час П. здійснював активні заходи по налагодженню українського церковного життя за кордоном. З його ініціативи в 1946 для підготовки священників було засновано Богословську Академію (існувала до 1952), підтримував діяльність Богословського наукового інституту при Синоді УАПЦ та видання «Богословського вісника» (1948-49). Намагався усунути внутрішньоцерковні протиріччя (пов'язані з існуванням частини вірних, послідовників УАПЦ митрополита В. Липківського, створеної 1921) та недопустити розколу УАПЦ (див. Українська Автокефальна Православна Церква-Собороправна). В 1950 переїхав у Францію. Помер і похований у Парижі.

«ПОЛІСЬКА СІЧ» - перший український повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині у роки Другої світової війни 1939-45. «П.С.» було створено за ініціативою уряду Української Народної Республіки в екзилі. 20.6.1940 рада старшин армії УНР (полк. А. Валійський, полк. І. Литвиненко та ін.) уповноважили Т. Боровця створити збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою. Т. Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. Напоч, радянсько-німецької війни 1941-45 П.С. нараховувала понад 1000 чол. У червні-серпні 1941 «П.С.» здійснювала операції по очищенню волинських та поліських лісів від окремих груп бійців Червоної Армії. Однак у серпні Т. Боровець розгорнув акцію по об'єднанню розрізнених політичних сил для створення єдиної української армії. Результативними виявилися переговори з ОУН (М), монархістами на чолі з полк. І. Трейком, УНАКОР отамана Волошина-Берчака, Тісні контакти налагоджено з Білоруською Національною Самообороною: Переговори з ОУН-СД не дали результатів, так як Т. Боровець відмовився визнати чинність Акту 30 червня 1941 р. Політичні групи, що пішли на контакт з командуванням «П.С», восени 1941 створили спільний штаб (нач. штабу - полк. П. Смородський) та визнали за командуючого Т. Боровця. У жовтні 1941 з'явилася нова назва - Українська Повстанська Армія - «П.С». «П.С.» діяла у районі міст Олевськ, Людвипіль та Сарни. У листопаді 1941 «П.С.» було оточено і роззброєно німцями. Навесні 1942 «П.С.» відновила діяльність, яка тепер носила яскраво протинімецький характер. Чисельність загону нараховувала 5-8 тис. чол. У цей час «П.С.» намагаються використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. У липні-серпні 1942 відбуваються переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною (представники д-р П'юц та д-р Беєр). У вересні-листопаді 1942 з аналогічною місією в район дислокації «П.С.» прибув капітан Червоної Армії М. Брежньов. Ці переговори завершилися безрезультативно. Т. Боровця активно критикували кола ОУН-Самостійників Державників (з 1943 - ОУН-Р), так як вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух у повстанців. На поч. 1943 «П.С.» розпочала переговори з Військовими Відділами ОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів-самостійників під проводом І. Мітринги, що у 1941 відкололася від ОУН-СД, приєдналася до «П.С.» У травні 1943 переговори було завершено. Військові Відділи ОУН-СД об'єднувалися з «П.С.» у одну формацію - Українську Повстанську Армію. Оперативний штаб мав бути поширений за рахунок кооптації представників ОУН-СД.

    Одразу ж після об'єднання в УПА почали відбуватися негативні процеси. ОУН-СД розгорнула партійну агітацію, почала запроваджувати Інститути служби безпеки, що не передбачалося статусом «П.С.» Т. Боровця було звинувачено в отаманщині та в некритичному самовихвалянні. Протистояння між ОУН-СД та командуванням «П.С.» досягло апогею в липні 1943. Т. Боровець оголосив про вихід своєї групи з УПА. Щоб уникнути суперечок за назву, «П.С.» було перейменовано на Українську Національно-Революційну Армію (УНРА). На базі УНРА була створена Українська Національно-Демократична Партія. 18.8.1943 загони СБ УПА на чолі з курінним Максом (М. Скорупським) оточили штаб УНРА в районі Степаня і заарештувавши цілий ряд старшин, розброїли УПА «П.С.». Після вступу у кін. 1943 радянських військ на Жито­мирщину Т. Боровець розпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військового спорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. Однак у ході переговорів Т. Боровець був заарештований гестапо і ув'язнений у концтаборі Саксенгавзен. Командування УНРА деякий час здійснював отаман Л. Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА продовжували свою діяльність до 1945, поширюючи її також частково і на Галичину. 

К. Бондаренко (Львів).

ПОЛІСЬКЕ ЛОЗОВЕ КОЗАЦТВО - українське військове формування, що діяло на Волині у 1939-1941. П.Л.К. утворилося в липні 1939 з ініціативи В. Сидора, як збройний відділ Організації Українських Націоналістів. Загальна кількість бійців сягала 500 чол. На чолі П.Л.К. стояли В. Війтюк-Погоня, А. Карий, А. Бульба та ін. Під час нападу Німеччини на Польщу П.Л.К, змогло здобути велику кількість польської трофейної зброї. З встановленням радянської влади частина членів П.Л.К. емігрувала, частина пішла у підпілля. У 1940 відбувся процес над одним з керівників П.Л.К. - Адамським, У серпні 1941 П.Л.К. відновило свою діяльність, встановило зв'язки із «Поліською Січчю» Т. Боровця. У 1943 колишні «лозовики» вступили в Українську Повстанську Армію. 

К. Бондаренко (Львів)

ПОЛІЩУК ВАЛЕР'ЯН ЛЬВОВИЧ (літ. псевд. Сонцвіт  Василь, Микита   Волокити; 19.9(1.10).1897 -11.11.1937)-український письменник і літературний критик. Н, у с. Більче Дубненського повіту Волинської губ, (тепер Млинівського р-ну Рівненської обл.). Середню освіту здобув у гімназіях Луцька і Катеринослава (закінчив у 1917). Деякий час навчався в Інституті цивільних інженерів у Петроград, пізніше - на історико-філологічному ф-ті Кам'янець-Подільського Державного українського університету. Літературну діяльність розпочав в 1918. Після переїзду до Києва працював у газеті «Народна Воля», дописував у газети «Селянська Правда» і «Вісті», їздив з творчими відрядженнями до Німеччини, Франції, Чехо-Словаччини та ін. європейських країн. У 1920-х рр. П. брав активну участь в літературному житті України. В жовтні 1920 за інціативою П. була створена літературна група «Гроно». В 1923-25 належав до літературноі організації «Гарт», вийшовши з якої у 1925 заснував у Харкові об'єднання «Авангард» (1925-29). Писав поетичні і прозові твори, літературу для дітей, літературно-критичні статті. Опираючись на авангардну літературу Заходу, в своїх творах намагався оспівувати сучасну цивілізацію і досягнення технічної революції. Автор поетичних збірок «Книга повстань» (1922), «Поем про Бормашиху» (1923), «Радіо в житах» (1-923), «Жмуток червоного» (1924), «Європа на вулкані» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» ( 1929), «Геніальні кристали»; віршованого роману «Ярина Курнатовська» (1921); поем «Ленін» (1922), «Асканія-Нова» та ін. У грудні 1934 П. був заарештований і звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, У березні 1935 засуджений разом з В. Підмогильним, М. Кулішем, Г, Епіком, Л, Ковалівим, Є. Плужником та ін. до вищої міри покарання - розстрілу. Згодом ростріл було замінено 10-річним ув'язненням у спецтаборах, де П. і загинув.

ПОЛК - 1) Назва військового підрозділу у Київській Русі та Галицько-Волинській державі у другій пол. 9-серед, 14 ст. Термін «полк» використовувся для позначення різних понять. Найчастіше вживався для окреслення слова «військо». Під П. розуміли також «народне ополчення» (на відміну від княжої дружини), окремий військовий відділ, а також військовий похід чи бій. П. не мав постійно визначеного числа воїнів, найчастіше ця кількість.складала 100-200 чол. П. одержували назви від імені князів або назв земель. Інколи П. поділявся на менші підрозділи -заступи. Кожний П. мав свій стяг - прапор. З 14ст. термін П. вживається лише для позначення окремих Еійськсвихзагонів. Після переходу біль­шої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського, П. формувалися за територіальним принципом з місцевого українського населення. Використовувалися для боротьби з набігами татар, а також для ведення воєнних дій проти Польщі, Московської держави, Тевтонського ордену. У другій пол. 16 ст., після утворення українського реєстрового козацького війська, П. став його основною структурною одиницею. Кількість козацьких П. не була стабільною і залежала від чисельного складу і реєстру. У 1601 їх було чотири, в 1620-30-х рр. найчастіше - шість (Білоцерківський, Канівський, Корсуньський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський, короткий час існували також Миргородський та Лубенський). Назва П. походила від міст чи містечок, де містилася його полкова старшина. Наприкінці 16-на поч. 17 ст. у П. нараховувалося біля 500 козаків, згодом ця кількість змінювалася, у 1620-30-х рр. вона складала біля 1000 чол. 2) Військова і адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 16-18 ст. Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 сформовані на зразок реєстрових, П. стали військовими та адміністративно-територіальними одиницями відновленої Української держави - Гетьманщини. Керівництво П. здійснювала полкова старшина на чолі з полковником, яку обирали на полковій раді. Полкова влада поширювалася не лише на козацтво, а й на все населення П. П. поділялися на сотні (7-20). За часів гетьманування Б. Хмельницького число П. коливалося від 16 до 20. У 1650 існували такі П.: Київський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Брацлавський, Кальницький (після 1653 - Вінницький, у 1660-х рр. об'єднаний Брацлавським), Чигиринський, Переяславський, Кропивнянський (у 1658 увійшов до складу Лубенського і Переяславського П.), Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. Короткий час існували також Могилівський (Подільський), Туровопинський, Білоруський (Чауський, Бихівський) П. Після Андрусівського перемир'я 1667 і поділу українських земель між Московською державою та Річчю Посполитою, козацькі П. у Лівобережній Україні, яка відійшла до складу Польщі, у 1670-80-х рр. були поступово ліквідовані (Білоцерківський, Брацлавський, Корсуньський, Канівський, Могилівський, Паволоцький, Вінницький, Уманський, Черкаський, Чигиринський П.). Однак, у 1684-85 під керівництвом С.Палія у Правобережжі було відновлено Фастівський та Богуславський, а згодом Корсунський та Брацлавський П. У 1704 тут було створено Чигиринський, Уманський та Могилівський П. Центром правобережного козацтва було місто Біла Церква. В 1712-14 внаслідок угоди між Московією і Польщею частину козаків переселено у Гетьманщину, а правобережні П. -ліквідовано. У Лівобережній Україні в часи існування Гетьманщини тривалий час існували десять козацьких П.: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. У 50-х рр. 17 ст. з числа українського населення Слобідської України, за дозволом царського уряду, було сформовано чотири козацькі П.: Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський (з останнього в 1685 виділився Ізюмський П.). Ці П. проіснували до 1765, коли їх було перетворено на російські регулярні військові частини. У Гетьманщині існуали також вільнонаймані військові загони, які носили назву П. - компанійські, сердюцькі та ін. Кількість козаків у П. не була однаковою. У 1723 в них налічувалися в середньому бл. 5 тис. чол., а у Ніжинському П. - бл. 10 тис. чол. У 1782 особовий склад П. зріс до 10-20 тис. чол., а у Ніжинському П. до 40 тис. козаків. У процесі ліквідації української національної державності царським урядом в 18 ст. поступово відбувався процес ліквідації на Гетьманщинні полково-сотенного устрою і реорганізації їх у регулярні військові частини. В 1760-79-х рр. на території Миргородського П. були сформовані пікінерські П., а після скасування місцевого військового і адміністративно-територіального устрою у Лівобережній Україні на поч. 1780-х.рр. на основі козацьких полків було сформовано десять карабінерських П., які увійшли до складу російської армії. 3). У роки національно-визвольних змагань 1817-21 П. - військові формування різних видів військ (піхоти, кінноти, артилерії) в Арміях Української Народної Республіки періоду Української Центральної Ради та Директорії УНР, Збройних Силах Української Держави. 4). Військова частина різних родів військ у всіх видах Збройних Сил України з самостійним управлінням і господарством. П. бувають мотострілкові, мотопіхотні, танкові, артилерійські, авіаційні, інженерні, зв'язку та ін. В кожному П. є штаб, 3-5 батальонів (дивізіонів, ескадронів, рот), підрозділи бойового і матеріально-технічного забезпечення. Більшість полків входять у з'єднання (дивізії, бригади), деякі знаходяться в безпосередньому підпоряткуванні армії, головного командування.

ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ - установа полкової адміністрації в Україні в другій пол. 17-18 ст. Очолював П. к. полковник, який за її допомогою керував військовими та цивільними справами полку. Діяльністю П. к. відав полковий писар, якому підлягали канцеляристи (10-16 чол.). У канцелярії велося діловодство полку, сюди надходили гетьманські та царські укази, універсали, ордери; звідси надсилались відповіді на них і листи до сотенних урядів, складались книги прибутки та видатків тощо, П.к. укладала і зберігала полковий архів.

ПОЛКОВА РАДА - орган полкового самоврядування у Гетьманщині в другій пол. 17-18 ст. У П.р., яка скликалася полковником або полковою старшиною, брали участь усі городові козаки, вписані до компутів полку, які мали бажання та змогу з'явитися на місце її проведення. Раду вів полковник, за допомогою старшини (зокрема, осавулів), що були посередниками між полковою адміністрацією та козацтвом. Часто в роботі ради приймали участь представники гетьмана або царські чиновники, які мали значний вплив на її рішення. На раді відбувалось обрання полкової та сотенної старшини, вирішувалось питання військового та адміністративного характеру, що стосувалися полку. Формально голосування не проводилось, питання вирішувалося голосними окликами, підкиданням шапок тощо. У другій пол. 17 ст. повноваження П.р. постійно обмежувалися гетьманською та царською адміністраціями, полковою старшиною до компетенції яких поступово перейшли основні функції ради. У 18 ст. П.р. скликалася дедалі рідше і остаточно були скасовані внаслідок ліквідації польським урядом автономного устрою українських земель у 1780-х рр.

ПОЛКОВА СТАРШИНА - збірна назва представників військової та цивільної адміністрації, які здійснювали керівництво військово-територіальної одиниці - полком. П.с. існували у другій пол. 17-18 ст. До її складу входили: полковник, обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий. Очолював П.с. полковник. Першою особою після полковника був обозний, який відав матеріальним забезпеченням полку, керував обозом та артилерією, а також під час відсутності полковника виконував його обов'язки. Йому підлягали полковий артилерійський осавул, полковий артилерійський писар, хорунжий полкової артилерії та отамани. На території полку функціонував полковий суд, який розглядав кримінальні та частково цивільні справи. Головував у ньому полковий суддя, який мав свою канцелярію та урядовців. Важливі кримінальні справи розглядалися з участю полковника. Важливе місце серед старшини належало полковому писарю, який вів діловодство полку і керував полковою канцелярією. Помічником полковника у військових справах був осавул (найчастіше їх було два), який наглядав за дотриманням порядку і дисципліни у полку, виконував поліційні функції, опікувався полковою музикою та ін. Помічником осавула був підосавул. Полковий хорунжий відповідав за збереження полкового прапора. Інколи хорунжих було два, один з них доглядав прапора, а другий - значка (малого прапора). Під керівництвом хорунжого перебували значкові товариші. Формально П.с. вважалася виборною, але фактично посади П.с. займали особи призначені гетьманською адміністрацією або полковником за погодженням з царським урядом. З 1722 П.с. призначала Малоросійська колегія. Діяльність старшини контролювалася царськими чиновниками. П.с. була ліквідована царським урядом на Слобожанщині у 1765, а у Лівобережній Україні у 1780-х рр.

ПОЛКОВНИК - -1) Член похідної старшини Запорізької Січі, керівник одного або кількох військових загонів під час воєнних дій, сухопутних та морських походів у 16-18 ст. Інколи П. називали сердюком. У 18 ст. П. очолював паланкову старшину. До її складу входили також осавул, писар, підосавул та підписар. Паланковий П., що обирався паланковою військовою радою терміном на один рік, був представником кошового отамана на території паланки. Він наділявся значними повноваженнями, включаючи право засудження до смертної кари козаків. На час ліквідації Запорізької Січі царським уря­дом у 1775 було вісім паланкових П. Зовнішньою ознакою влади П. був пернач, який звичайно носився за поясом. 2) Керівник військового загону - полку в українському реєстровому козацькому війську у Речі Посполитій. Внаслідок реформування реєстрового козацтва гетьманом М. Дорошенком було утворено шість полків по тисячу козаків у кожному. П. обирались на козацькій раді і затверджувалися польським урядом. За виконання обов'язків П. одержували платню і користувались значними привілеями. П. очолював полкову старшину. Після прийняття сеймом «Ординації» 1638, посаду П. могли займати лише представники шляхти. 3) Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57та після відновлення української національної держави - Гетьманщини - П. очолював військову і адміністративно-територіальну одиницю - полк. Зосереджував у своїх руках виконавчу та судову владу. П. здебільшого призначався гетьманом, або обирався на полковій козацькій раді за погодженням і наступним затвердженням царським урядом. На території полку П. очолював полкову старшину, виконував доручення і накази гетьмана, відав фінансами, очолював судівництво та ін. У військовому відношенні він був відповідальним за стан формованого на території полку військового підрозділу. П. дбав про його боєздатність, забезпечував дисципліну і матеріальне забезпечення, доглядав за станом фортифікаційних споруд тощо. Особу, яка тимчасово виконувала обов'язки П., називали наказним П. Призначався з числа полкової старшини або заможних козаків. Посада П. була ліквідована в процесі знищення царським урядом української державності. У Слобідській Україні це було здійснено у 1765, на Гетьманщині -у 80-х рр. 18 ст. П., як і інші представники козацької старшини були урівняні в правах з російським дворянством і влилися до його складу. У Правобережній Україні, що перебувала, під владою Польщі, козацькі полки було ліквідовано у 1711-14. 4) Військове офіцерське звання в Збойних Силах України - Армії Української Народної Республіки та Українській Галицькій Армії, Українській Повстанській Армії та сучасних Збройних Силах України.

ПОЛОВЕЦЬ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) -український військовий і державний діяч 50-70-х рр. 18 ст., дипломат. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. У 1653-58 (з перервами) - полковник білоцерківський. У 1655 їздив з українським посольством до Москви. Підтримував політику І. Виговського. За гетьманства П. Гетері призначений генеральним обозним (1664). У березні 1669 ухвалою Корсунської ради висланий з посольством до Стамбулу вести переговори з султанським урядом про перехід Гетьманщини під турецький протекторат. У 1670-71 - генеральний суддя в уряді П. Дорошенка. Дочка П. Анна була з 1668 (або 1669) дружиною І. Мазепи.

ПОЛОВЦІ (кипчаки, кумани) - середньовічна народність тюркської групи. В 9-10 ст. П. займали степи Пн.-Сх. Казахстану і навколо озера Іртиш. На поч. 11 ст. з'явились у Поволжі. В 1055 половецька орда на чолі з ханом Блушем вперше підійшла до південно-східних границь Русі. Велика територія від західних відрогів Тянь-Шанюдо Дунаю, наякій кочували П., в 11-15ст., називались Дешт-і-Кипчак або Половецька земля. П. вели кочовий спосіб життя (щоб кочувати одній сім'ї, необхідно було мати табун з 25 коней, а також вівці, кози тощо), здійснювали грабіжницькі напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські князі. Протягом 11 ст. П. грабували, захоплювали землі, переходячи з місця на місце, освоювали величезні степові простори. В кін. 11 ст. П. перейшли до постійних зимовищ у басейні Сіверського Дінця. Тут споруджувались їхні святилища зі статуями предків, насипались кургани. В давньоруських літбписах П. вперше згадуються під 1054. З 1055 постійно нападали на Русь, зокрема Київську, Переяславську та Чернігівську землі. Намагаючись захистити кордони Київської дер ­жави, руські князі робили походи проти кочівників. Після Долобського з'їзду 1110 Володимир Мономах в 1103, 1111 і 1116 разом з ін. князями здійснив три походи проти П., завдавши їм відчутної поразки. Підчас першого походу руські війська досягли берега Азовського моря, де перебували орди ханів Урусобоя, Алтунопоя, Белдуіза. П. були вщент розбиті, а Алтунопой, Урусоба і ще 20 ханів загинули. Під час походів 1111 і 1116 руські дружини здобули половецькі «міста» та численні селища, розташовані на берегах Сіверського Дінця. Половецькі орди з Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівничого. В Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Турорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі. На поч. 12 ст. П, повністю освоїли причорноморські та приазовські степи. До цього часу відносяться багато майстерно виготовлених кам'яних статуй, які встановлювались на курганах, зимовищах, при дорогах. Фігури, виготовлені з пісковика, вапняка та червоного граніту, зображують людей з притиснутою до живота двома руками посудиною. На серед. 12 ст. границі половецької землі обмежувались міжріччям Волги і Дону на сході, на півдні -північнокавказькими, кримськими і приазовськими степами, на півночі - р. Сулою, на заході -міжріччям Інгульця і Дніпра. В другій пол. 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі та ін., почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і організованими були Придніпровське і Донське по р. Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак, який у другій пол. 12 ст. об'єднав значну частину П. в єдину державу. Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс з горбинкою, вуса прямі або хвилясті. Давньоруський літописець пише про Кончака як могутнього богатиря. Його стійбище знаходилось на березі р. Тора в середній течії Сіверського Дінця. Тут в полоні перебував новгород-сіверський князь Ігор Святославович, після поразки руських дружин під час битви на р. Каяла в 1185 (втік за допомогою половця Лабора). Похід Ігоря Святославовича на П. у 1185 оспіваний у знаменитій поемі «Слово о полку Ігоревім». На поч. 20-х рр. 13 ст. П. зазнали численних поразок від монголо-татар, згодом були розгромлені донські, передкавказькі орди П. та їх союзники - алани. В 1223 П. остаточно були розбиті на р. Калка. Деякі половецькі роди відкочували на Дунай на територію Угорського королівства, інші - у Єгипет (пізніше становили гвардію султана-мамлюків). Більша частина П. залишилась в степах Причорномор'я, увійшла до складу Золотої Орди та згодом асимілювалась. 

М. Пелещишин (Львів).

ПОЛОЗ (Полозов) МИХАЙЛО (бл. 1890 -3.11.1937) - український політичний діяч. Учасник Першої світової війни 1914-18- прапорщик-авіатор російської армії. З квітня 1917 належав до УПСР, член ЦК партії. Входив до складу УЦР. У травні на Першому Всеукраїнському військовому з'їзді обраний до Українського Генерального Військового Комітету, згодом був представником комітету при Тимчасовому Уряді в Петрограді. Належав до т.зв. лівого крила УПСР (П. Любченко, В. Блакитний (Елланський), І. Михайличенко, С. Бачинськихй, Є. Неронович, О. Шумський та ін.) в Українській Центральній Раді, яке з метою недопущення окупації України російськими більшовицькими військами, виступило за встановлення на українських землях радянського устрою. П. у разом з іншими членами цієї фракції, встановивши зв'язки з Раднаркомом Росії і Народним Секретаріатом, готував антидержавний заколот, що передбачав розпуск УЦР, арешт членів Генерального Секретаріату УЦР-УНРта передачу влади в Україні Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів. Цей план був викритий і П. разом з ін. учасниками змови заарештовано, але незабаром звільнено. В січні-лютому 1918 П. у складі української делегації (В. Голубович, М. Левитський, М. Любинський, О. Севрюк) брав участь у' мирних переговорах у Брест-Литовську з представниками держав Четверного Союзу (див. Берестейський мир 1918). З травня 1918 належав до лівої течії УПСР, з серпня 1919 - один з керівників Української Комуністичної Партії (боротьбистів). У березні 1920 П. разом з П. Любченком виступив проти самоліквідації партії. З тактичних міркувань вступив до КП(б)У, в 1927 і 1930 -член ЦК КП(б)У. З 1919 входив до складу харківського уряду УСРР, очолював ВРНГ. Напоч. 1920-х рр. П. був представником уряду УСРР при Раднаркомі РСФРР, згодом - нарком фінансів УСРР. У кін, 1933 П. заарештований органами НКВС, звинувачений у приналежності до «націоюналістичної організації» і засланий на Соловки. В 1937 ростріляний.

ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО  НАТАЛІЯ ДМИТРІВНА [31.1.(13.2).1884 - 8,6.1973] - відомий український історик, дійсний член наукового Товариства ім, Т. Шевченка (з 1947), Української Вільної Академії Наук (з 1948), Міжнародної Академії Наук у Парижі (з 1953). Н. у Харкові в дворянській родині. Дочка історика Д. Меньшова. В 1890 закінчила Києво-Фундуклеївську Маріїнську жіночу гімназію. В 1905-11 навчалася на історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів у Києві. Зацікавившись археологією, П.-В. у 1909 працювала в експедиції під керівництвом В. Хвойка, В 1913 склала іспити на історико-філологічний ф-тет Київського університету св. Володимира. У 1910-1924 викладала історію і географію в київських гімназіях, у 1912-1916 працювала асистентом, 1916-1918 - професор кафедри російської історії на вищих жіночих курсах, У 1915 здала магістерський екзамен при Київському ун-ті, з 1916 по 1920 - приват-доцент цього університету. Одна з перших жінок-професорів Київського ун­ту. П.-В. була дійсним членом київського Товариства Нестора-Літописця (з 1912), Київського Товариства Пам'яток Старовини та Мистецтва (з 1912), Таврійської Вченої Архівної Комісії (з 1916). З встановленням радянської влади в Україні відбулася реорганізація вищої школи, були закриті всі заклади, в яких викладала П.-В. Відкинула пропозицю переїхати в Росію для праці у Московському й Петербурзькому ун-тах. За короткий час опанувала українську мову і надалі писала свої праці винятково українською. У 1918-1925 працювала в Київськоу Археологічному Інституті, з 1924 до 1941 -у Всеукраїнській академії наук (з перервою у 1934-1938; П.-В. була звільнена з роботи). У 1927-1932 - професор Київського Художнього Інституту. Одружилася у 1923 з М. Василенком, якого незабаром було заарештовано органами ДПУ і звинувачено у приналежності до контреволюційної організації «Центр Дій» і засуджено до 10 років ув'язнення. В цей період життя П.-В., сама зазнавши репресій (була звільнена з роботи), протягом півтора року доклала величезних зусиль, щоб добитись амністії для чоловіка. У 1940, захистивши докторську дисиртацію на тему «Нариси з історії заселення Південної України в середині XVIII ст. (1734-1775)», стала однією з найперших жінок-докторів історичних наук Української РСР. У часи німецької окупації України - директор Інституту Археології Академії Наук (жовтень-грудень 1941) та Київського Центрального Архіву Давніх Актів (грудень 1941-вересень 1943). У вересні 1943 переїхала на Захід. З жовтня 1943 -референт культурної праці Українського Центрального Комітету у Львові. В 1944 П.-В. читала лекції в Українському Вільному Університеті у Празі. З 1945-професор УВУ у Мюнхені, з 1965-віце-президент Українського Історичного Товариства. З 1966 - декан філософського ф-ту УВУ. Померла в Дорнштадті поблизу Ульму (Німеччина). Автор численних праць з історії України, зокрема «Хмельниччина" 1947), «Палій і Мазепа» (1949), «Історія Української Церкви» (1949), «До історії повстання на Запоріжжі 1768'' (1952), «Процес Центра Дій" (1955), «Особливості Української Православної Церкви" (1959), « Гетьман Мазепа та його доба" (1959), «Перші віки християнства на Україні» (1963), «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина" (тт. 1-2, 1965-67), «Українська Академія Наук" (тт. 1-2, 1955-57), «Український Вільний Університет (1921-71)'' (1971), двотомної синтетичної праці «Історія України» (Мюнхен, 1973-1976; 1992) та ін. Один із провідних представників т.зв. державницької школи в українській історіографії. 

Д. Кушплір, І.П. (Львів).

 

ПОЛОУС ФЕДІР (рр. н. і см. невід.) - український козацький гетьман (літо 1595, 1598). Деякий час очолював залогу реєстрових козаків на о.Хортиця. Весною 1594 П. схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. Учасник Наливайка повстання 1594-96. Влітку 1595 був обраний козацьким гетьманом. Належав до непримиренних противників Речі Посполитої. У 1598 знову був обраний гетьманом радикально настроєною частиною козацтва і запорожців на противагу Т. Байбузі, який намагався проводити політику на досягнення компромісу між військом Запорізьким і польським урядом. За деякими дан., у 1598 очолив на Запоріжжі повстання проти Польщі. Історичних даних про його подальшу долю немає.

ПОЛТАВА ПЕТРО (справжнє прізвище - Петро Федун; 24.2.1919 -22.12.1951)- український військовий і політичний діяч, публіцист, майор УПА. Н. у с. Шнирів (тепер Бродівського р-ну Львівська обл.). У 1938 закінчив Бродівську гімназію. Навчався на медичному ф-ті Львівського ун-ту. В 1940 був мобілізований у Червону Армію. Брав участьу радянсько-фінській війні 1939-40. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 потрапив у німецький полон, але незабаром був звільнений. У 1942-43 був одним з організаторів і керівників юнацької референтури ОУН, редагував підпільне видання «Юнак" (1942-43). У 1944-46 очолював політвідділ Крайового Військового Штабу УПА-Захід, у 1946-49 - начальник політ-виховного відділу Головного Військового Штабу Української Повстанської Армії. У 1946-51 -керівник бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (член УГВР з 1950). У 1950-51 -заступник голови Генерального Секретаріату УГВР (підпільний уряд) в Україні. В 1948-51 входив до складу Проводу Організації Українських Націоналістів. П., будучи майором УПА, брав участь у боях проти гітлерівських окупантів та радянських каральних загонів у Галичині. Загинув під час одного з боїв взимку 1951. Автор публіцистичних статей «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу" (1947), «Безпосередньо за що ведемо свій бій» (1949), «Чому СРСР повинен бути перебудований на принципі незалежних національних держав всіх підсовєцьких народів?» (1950) та ін. Відстоював ідею ведення збройної боротьби проти окупаційних гітлерівського чи радянського режимів як єдиного засобу самозбереження нації. Праці П. перевидавались у Мюнхені - «Збірка підпільних писань» (1959).

ПОЛТАВЕЦЬ-ОСТРЯНИЦЯ ІВАН (26.9.1890 -1957) - український військовий і політичний діяч. Н. у Суботові Чигиринського повіту Київської губ. У 1912 закінчив кадетську школу в Чугуєві. Учасник Першої світової війни 1914-18, офіцер російської армії. У жовтні 1918 П.-0. обраний до складу Генеральної Ради та наказним отаманом Вільного Козацтва. В період Гетьманату - генеральний писар П. Скоропадського. З 1919 жив в еміграції у Німеччині. В 1920 створив організацію Українське Народне Козаче Товариство (УНАКОТО), що стояла на крайнє правих позиціях. У 1923-24 П.-0. видавав газету «Український Козак». Нечислені осередки УНАКОТО діяли на українських землях, в основному, на Волині, однак на поч. 1930-х рр. припинили свої існування. В 1926 П.-О, претендував на титул Головного Отамана Армії УНР, згодом на гетьманство. В 1942 П.-0. відійшов від політичної діяльності. Помер у Мюнхені.

  Д. Кушплір (Львів).

ПОЛТАВСЬКА БИТВА 1709 - велика битва між шведською армією і московськими військами 27.6.(8.7).1709 біля м. Полтави під час Північної війни 1700-21. Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українського шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономномію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та ін. тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І. Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

    У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І. Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Московією. Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та ін. причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-09, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон - 4300 чол., який очолював полковник 0. Келін, а також 2600 жителів міста. На поч. травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути. Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведське армія складалася з 31000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у П.б. не брали. Вони охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26,6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Дюки, вирішив випередити московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельдмаршалу К. Г. Реншільду. О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупувавши свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 год ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська. У П.б. шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г. Реншільд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, 1. Мазепа, К. Гордієнко та ще бл. 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійш­ли у турецькі володіння. 30.6.(11.7),1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у р-ні Переволочної була оточена кіннотою під командуванням О, Меншикова і здалася у полон. Згідно з актом капітуляції, українські козаки, які були у складі шведського війська, передавались московському командуванню. Більшість з нихтут же страти­ли, решту заслали в Сибір. Наслідком П.б. стало посилення царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини, зростання національного і соціального гніту в Україні. 

Р. Шуст (Львів).

ПОЛТОРАЦЬКИЙ МАРКО ФЕДОРОВИЧ [17(28).4.1729-26.11(за ін.дан.,13(24).4).1795]-український співак (баритон), хоровий диригент і музичний діяч. Н. у с. Сосниці (тепер Чернігівська обл.). Навчався в латинській школі в Чернігові та Київській бурсі. В 1745 граф О. Розумовський привіз його у Петербург. У 1746-62 - співак і диригент (з 1753) придворного хору. В 1750-70 - соліст імператорської італійської опери, з 1763 - директор Придворної співацької капели. Учнем П. були видатні українські композитори М. Березовський та Д. Бортнянський.

ПОЛУБОТКИ - український козацько-старшинський рід на Чернігівщині в 17-18 ст. Засновниками роду були Ярема П. (рр. н. і см. невід.) -райця Чернігівського магістрату (1619, 1642) та Артемій П. (рр. і см. невід.) - сотник Чернігівського полку за гетьмана Д. Многогрішного. Найвідоміші представники: Леонтій Артемійович (р. н. невід,- п. 1695)-український військовий та державний діяч кін. 17 ст. У 1668 - чернігівський полковий писар, у 1671-72 - чернігівський сотник та в 1671 - наказний полковник. Згодом -близький співробітник гетьмана І. Самойловича. В 1672, 1673-77-генеральний бунчужний, 1678-81 - генеральний осавул, переяславський наказний полковник (1683-85, 1689-90). Належав до групи старшини, що стояла в опозиції до І. Мазепи. В 1690 був звинувачений в таємних зносинах з І. Самойловичем та намірах захопити гетьманську булаву. За вироком суду позбавлений полковництва та значної частини родових маетностей. Павло Леонтійович П. (бл. 1660 -1724) - наказний гетьман Лівобережної України (1722-24; див. П. Полуботок). У 18 ст. нащадки П. Полуботка належали до найбагатших старшинських родів Гетьманщини. Удругій пол. 18 ст. рід П. перестав існувати, їхні родові маєтки успадкували роди Милорадовичів та Лашкевичів. 

М. Ерстенюк (Львів). 

ПОЛУБОТКІВЦІВ ВИСТУП 1917 - збройний виступ Українського полку ім.гетьмана П. Полуботка, що відбувся 4-9(17-22).7.1917 у Києві. В кін. червня 1917 на київському військовому ро­зподільчому пункті з солдатів-українців військових частин, що прибували з Пермі, Чернігова та ін. міст та чекали відправки на фронт, сформувався Український полк ім. гетьмана П. Полуботка (на думку ряду дослідників - полк організову­вався під керівництвом Українського Військового клубу ім. П. Полуботка). В ніч з 4 на 5 17 на 18).7.1917 полуботківці (загальна чисельність -бл. 5 тис.чол.) без узгодження своїх дій з Українською Центральною Радою та Українським Генеральним Військовим Комітетом (УГВК) вис-. тупили проти влади Тимчасового Уряду. Повсталі, вмзнаючи УЦР вищим законодавчим органом влади в Україні, були невдоволені її нерішучою політикою щодо захисту національних інтересів українського народу. Організатори повстання (керівники - Майстренко, Осадчий, Кващенко) в порозумінні з членами клубу ім. П. Полуботка (М. Міновський, В. Павелко) та деякими депутатами УЦР (1. Горемика - Крупчинський) планували збройним шляхом взяти владу в Києві і змусити УЦР проголосити незалежність України. Керівниками виступу було розроблено чіткий план повстання, який передбачав узгод­жені дії полуботківців з Першим Українським козачим полком ім. гетьмана Б. Хмельницького. На ранок 5(18).7.1917 полуботківці, роззброївши кілька військових частин, зайняли цілий ряд важливих державних установ у місті, в т.ч. військових - штаб міліції, військову комендатуру, арсенал, банк, скарбницю, інтенданські склади і виставили караули білядержавнихустанов. Проти повсталих Генеральним Секретаріатом УЦР-УНР та УГВК були вислані значні військові сили під командуванням ген. Л. Кондратевича і полк. Ю. Калкан. Протягом дня 5 (18).7.1917 частина повсталих була захоплена у полон, частина розсіяна по місту, а решта полуботківців відступили у с. Грушки під Києвом. 7(20).7.1917 за наказом командуючого Київського Воєнного Округу К. Оберучева, урядові війська оточили позиції полуботківців і після нетривалого бою розброїли, 27-29.7.1917 полк було розформовано і вислано на фронт. Частина ув'язнених учасників виступу перебувала,тривалий час під слідством і була звинувачена військовою прокуратурою у «спробі відокремлення України від Росії» за ст. 100 кримінального кодексу (звільнені тільки в 1918).

ПОЛУБОТОК ПАВЛО ЛЕОНТІЄВИЧ (бл. 1660-18. (29) 12.1723) - наказний гетьман Лівобережної України (1722-23). Походивз козацько-старшинського роду Полуботків, син Л. Полуботка. Навчався в Києво-Могилянській Колегії. Служив у козацькому війську, з 1689 - значковий товариш. У 1691 П. разом з батьком брав участь у старшинській змові проти гетьмана І. Мазепи, за що був заарештований, позбавлений маєтностей і надовго усунений від державної діяльності. З 1706 - полковник чернігівський. У 1708 П. був одним з претендентів на гетьманство, але через недовіру до нього Петра І кандидатура чернігівського полковника була відхилена московським урядом, а гетьманом було обрано І. Скоропадського. В цей період отримав значні земельні володіння у Чернігівському, Лубенському та ін. полках. Ставши після смерті І. Скоропадського (1722) наказним гетьманом П. активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові, військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління в Лівобережній Україні. Рішучі протести козацької старшини, підтримувані всім українським суспільством, проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні, активні спроби П. обмежити владу Малоросійської колегії (реорганізація судів на засадах колегіальності, встановлення порядку судової апеляції, сувора забарена хабарництва і волокити, призначення інсекторів для нагляду за виконанням розпоряджень гетьмана, політика пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві тощо) та активна протидія заходам президента колегії С. Вельямінова-Зернова викликали незадоволення російського уряду. Влітку 1722 П. разом з генеральним писарем С. Савичем і генеральним сулдею І. Чарнишем був викликаний до Петербургу В Петербурзі гетьман вручив Петрунову петицію про відновлення державних прав України, Після повторних звернень до царя з проханням дозволити обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію та подання Коломацьких петицій 1723 П. за наказом Петра І було заарештовано. П. і кількох старшин (полковник Д. Апостол, генеральний бунчужний Я. Лизогуб, генеральний осавул В. Жураковський, управитель Генеральної Військової Канцелярії Д. Володковський та ін.) було ув'язнено в Петропавлівській фортеці, де він 18(29). 12.1723 помер (за твердженням ряду дослідників П. було закатовано). 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЛЮДДЯ (від «ходіння по людях») - щорічний об'їзду Київській Русі князем з його дружиною власних володінь та підлеглих племен з метою збирання данини в 10-13 ст. П. згадується в арабських (Ібн Руста, Гардізі), візантійських (Константин Багрянородний) та давньоруських джерелах. П. здійснювалось, переважно, пізньої осені, зимою або ранньою весною. Збирали П. натурою (хутрами, медом, воском) або грошима. На думку деяких дослідників, П. було формою розплати князя з дружиною, власне ж дани­на йшла на користь самого князя. Розмір П., очевидно, не був визначений, що приводило до зловживань. Після Древлян повстання 945 княгиня Ольга регламентувала стягнення данини і визначила пункти для її збирання (див. Погости). Певна форма П. існувала на українських землях у складі Великого князівства Литовського у 14-16 ст., що її стягували з населення на користь князівської адміністрації. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОЛЯНИ - східнослов'янське плем'я (союз племен) 6-9 ст. у Середньому Подніпров'ї. Центром Полянської землі був Київ, Вперше П. згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». Літопис характеризує П. як найрозвинутіше східнослов'янське плем'я. Основою їх господарства становило землеробство із застосуванням рала і плуга. Були розвинуті скотарство, різні промисли та ремесла. На чолі полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ. Про П. та їхню землю «Палунь» розповідається у вірменському літописі 7 ст., де також є легенда про заснування Києва трьома братами. Останній раз П. згадуються в літописі під 944, пізніше відомі під назвою «Русь», У 20 ст. археологічними розкопками на території Києва, Канева, в пониззі р. Рось відкрито залишки городищ, селищ, могильників П. На Старокиївській горі знаходилось одне з найдавніших городищ П. з язичницьким капищем. 

 Пелещишин (Львів).

ПОЛЯНОВСЬКИЙ МИР 1634 - мирний дого­вір між Московською державою і Річчю Посполитою, підписаний 17(27).5 - 4(14).6.1634 у с. Семлеві на р.Поляновці (притока Дніпра). Завершив московсько-польську війну 1632-34, що велася за Чернігово-Сіверську і Смоленську землі. Переговори розпочались у березні 1634. Московську делегацію очолював боярин Б. Ше­реметев та окольничий А. Львов, польську -канцлер Я. Задзік, литовську - X. Радзивілл. Укладений після тривалих суперечок П.м., в основному, підтверджував умови Цвулінського перемир'я 1618. За П.м. Московська держава зобов'язувалась повернути Польщі зайняті в ході війни землі (крім м. Серпеська з повітом) та сплатити контрибуцію у розмірі 20 тис. карбованців. Річ Посполита мала вивести свої війська за межі Московського царства, польський король Владислав IV Вяза відмовився від претензій на московський престол. Сторони домовились обмінятися полоненими без викупу і створити комісію для розмежування кордонів (працювала протягом 1635-48). Ратифікований в 1635. Внаслідок П.м. вся Чернігово-Сіверщина потрапила до складу Речі Посполитої і на цій території було створено Чернігівське воєводство (1635).

ПОЛЬ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ [20.8.( 1.9). 1832-26.7.(7.8.) 1890]-український краєзнавець. Н. у с. Малоолександрівському (тепер Малоолександрівка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.). Мати П. була онукою П. Полуботка. В 1854 закінчив юридичний ф-тет Деритського (тепер Тартуського) ун­ту (Естонія). Проводив археологічні розкопки на території колишньої Катеринославської губернії, зібрав велику колекцію предметів старовини (бл. 5 тис.), що стала основою для створення музею його імені в Катеринославі (матеріали музею згодом увійшли до колекцій Дніпропетровського державного історичного музею). Опублікував кілька історичних розвідок, зокрема, «Мішурин Рог» в «Записках» Одеського товариства історії і старожитностей (1872). Сприяв розвитку гірничої справи в Україні, відкрив великі залізнорудні рудовища в Криворіжжі та заснував акціонерне товариство по їх розробці.

ПОЛЬСЬКА ЛІКВІДАЦІЙНА КОМІСІЯ - польська політична організація, заснована 28.10,1918 у Кракові. Ставила собі за мету здійснити організаційні заходи по захопленню влади у Галичині та створенню тимчасового польського уряду на цій українській території. За планом Регентської Ради у Варшаві і ПЛК 1.11.1918 В.Чарториський мав перебрати на себе всю повноту влади в Галичині від австрійського намісника К. Гуйна. Після встановлення 1.11.1918 у Галичині влади УНРади та створення Західно-Української Народної Республіки ПЛК видала своїм збройним формуванням (у т.ч. у Львові - Польська Організація Військова, Польський Корпус Допоміжний і Польські Військові Кадри; команд. І. Мончинський) наказ розпочати військові дії проти Західно-Української Народної Республіки. З листопада 1918 ПЛК підпорядковувалась польському уряду у Варшаві. На поч. 1919 припинила своє існування.

ПОЛЬСЬКЕ КОЛО - назва польських парламентських фракцій у пруському ландтагу (1848-70), німецькому рейхстагу (1871-1918), австрійському рейхстаті (1867-1918), російських Держав­них Думах (1906-17). Перше П.к. повстало у пруському ландтагу (зборах) у період революції 1848-49 і складалось з 16 послів (депутатів), обраних у Великому Познанському князівстві, що входило до складу Пруського королівства. Було представлене шляхетсько-клерикальними колами і виступало за автономні права польських земель у складі Прусії. У 1871 утворилось П. К. у німецькому парламенті (райхстагу). Відстоювало права поляків на культурно-національну автономію в складі Німеччини. П.К. у австрійському парламенті (райхсраті) виникло в 1867, у нього увійшли консервативно-поміщицькі елементи Галичини, які пішли на угоду з Віднем з метою забезпечення польської переваги у Галичині. Представники кола, маючи впливові позиції у парламенті, підтримували габсбургську монархію і забезпечували польську гегемонію у Галичині. Консервативно-націоналістичні дії кола були зумовлені прагненням зберегти польське панування у цій провінції Австро-Угорщини, перешкодити політичній консолідації українського населення краю. На цьому грунті виникали численні суперечності та конфлікти з Українською Парламентською Репрезентацією у рейхсраті. П. К. у російських Державних Думах постало у період революційних подій 1905-07, складалось переважно з національних демократів (ендеків) і виступало за угоду з самодержавством взамін за автономію Королівства Польського в складі Російської імперії. 

Л. Зашкільняк (Львів).

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 (Листопадове повстання 1830) - національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії. Розпочалось (29). 11.1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське і поширилось на землі Правобережної України та Білорусії. П.п. вибухло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінації трьох абсолютистських імперій на конти­ненті - Росії, Австрії та Прусії. Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарова­ної царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції і патріотичних організацій, запровадження цензури і репресивно-поліційних порядків. Приводом для початку повстання стало поширення чутки про відправку польського війська на придушення Липневої революції 1830 у Франції. 17(29). 11,1830 група змовників із числа патріотично настроєної шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича - Бельведер і казарми російських військ. Внаслідок захоплення міського арсеналу і озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повсталих, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства. Угодовськи настроєні представники ради (Ф. Любецький, А. Чарториський та ін.) прагнули домовитись з царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1.12.1830 демократично настро­єні кола польського населення утворили патріотичне Товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Під його тиском Адміністративна Рада на поч. грудня перетворилась на Тимчасовий Уряд, а сейм 18.12.1830 затвердив диктатора ген. Ю. Хлопіцького. Консервативне керівництво повстанням на чолі з диктатором намагалось провадити переговори з Миколою /, але вони не дали результату. 18.1.1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови) на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25.1. провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше з'явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу сободу!». Російський уряд кинув на придушення повстан­ня значні військові сили. На поч. лютого 1831 російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831 вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусії і Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно з шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 розгромлені царськими військами. 26.5.1831 гояовні польські сили під коман­дуванням ген. Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остроленкою. Від травня 1831 повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії і шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку 1831 привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16.8. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки ген. Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправивсяз організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала І. Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Незважаючи на запеклий опір повсталих 27.8(8.9).1831 Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані. Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності). Незважаючи на поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердження ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська гро­мадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось із справою боротьби проти реакції і абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну польську еміграцію (т. зв. «Велику еміграцію»). 

Л. Зашкільняк (Львів).

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863-1864 (Січневе повстання 1863) - національне визвольне повстання поляків проти Росії, яке охопило терени Королівства Польського, Литви і частково Білорусії та Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню польського національного руху сприяли успіхи у визволенні і об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення й діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії. Польські патріотичні організації, що виникли в кін. 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозу­мінні з російськими змовниками. На кін. 1861 у національному русі склались два головні політичні табори, які отримали назву партій «білих» і «червоних». «Білі» представляли переважно помірковані шляхетські і буржуазні кола, виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дозволила здобути політичну автономію Королівства і приєднати, згідно кордонів 1772, литовські, білоруські та українські землі. «Червоні» включали різнорідні соціально-політичні елементи (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути збройним шляхом повну незалежність Польщі і відновити державу у кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом О. Вельопольським, виступали за досягнення угоди з царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства. У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Пад-левський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного повстання). У підготовці до повстання "брали участь члени «Комітету російських офіцерів в Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863. ЦНК утворив таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусії і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання, 10(22).1.1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів з наступною компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатись до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагались чинити опір царським військам, але вже в кін, травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 ЦНК перетворився у Національний уряд (НУ), створив розгалужену під­пільну адміністративну мережу (поліція, податки, поштатощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з царською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів - спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» - не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежились дипломатичними демаршами. 17.10.1863 «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора - ген. Р. Траугутта. Спроби останнього посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 цар призначив генерал-губернатором Литви і Білорусії (Пн.-Зх. краю) М. Муравйова, а намісником Королівства -Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдались до жорстоких репресій і терору. Одночасно на поч. березня 1864 уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилась на більш вигідних для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушене, тільки окремі загони протримались до поч. 1865. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячи вислані у Сибір або віддані у армію, а їх майно конфісковане. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польських національно-визвольних повстань 19 ст., сприяло зростанню національної свідомості все більш широких верств польського суспільства. 

Л. Зашкільняк (Львів).

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА 1920 - вій­на між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і Російською Федерацією та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, здругого, у квітні-жовтні 1920. Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Ю. Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. Військова конвенція 24.4.1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід. 25.4.1920 об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7.5.1920 вступили у Київ. У боях за українську столицю відзначилась козача дивізія полковника М. Безручка. Наступ польсько-українських військ підтримали дві бригади Червоної Української Галицької Арміі, які 23.4. перейшли на сторону Армії Української Народної Республіки під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка (польське командування їх невдовзі інтернувало). Сотні галичан, які залишились у більшовицьких Дванадцятій та Чотирнадцятій арміях, були відправлені у в'язниці Києва, Харкова, Одеси, кожухівський концтабір під Москвою та Соловецькі табори. Однак, успішний наступ на Київ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР С. Петлюра. Повстансько-партизанські загони у Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові частини. Через місяць боїв більшовицьке командування зосередило проти об'єднаних польсько-українських військ чималі військові сили. Червневий наступ військ Південно-Західного фронту (40 тис. багнетів і шабель) забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. 14-16.7 Чотирнадцята армія вийшла до р. Збруч. 25.7 Перша Кінна армія (команд. С. Будьонний) захопила Броди, а 26.7 червоноармійські частини захопили Тернопіль. Всього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Галичини. 1.8.1920 у Тернополі було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Насильні реквізиції, що проводили більшовики у селах, оподаткування господарств за національною ознакою, терор агентів ЧК викликали обурення серед населення, що значно ускладнило ситуацію для наступаючих радянських частин. Авантюрний штурм міцно укріпленого Львова (його боронило 7 піхотних дивізий, 6 бронепоїздів, 50 бойових літаків), на якому так наполягав член Реввійськради Південно-Західного фронту Й. Сталін, знекровив Першу Кінну армію. Про львівську трагедію майбутній генсек ЦК ВКП(б) швидко «забув», зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом М. Тухачевського. Під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи. Наступ радянських військ на Варшаву посту­пово згасав. Вітчутної поразки від українських військ в районі Галича-Бучача-Чорткова зазнала більшовицька Чотирнадцята армія. Реорганізована у вересні-жовтні Армія УНР збільшилась з двох дивізій до шести: Перша. - під командуванням ген. А. Гулого-Гуленка, Друга - ген. 0. Загродського, Третя - ген. О. Удовиченка, Четверта - полк. Ю. Тютюнника, П'ята - полк. А, Долуда, Шоста - ген. М. Безручка. Дивізії підлягали штабові Шостої польської армії генерала Я. Ромера. Крах Галицької СРР був спричинений не тільки військовою міццю польсько- українських частин, але й форсованими діями Раднаркому і Галревкому, спрямованими на реалізацію лівацького лозунга РКП(б) щодо «перенесення соціальної революції і Радянської влади у Європу». Про це 23.8.1920 голова Галревкому В. Затонський доповідав В. Леніну: «Все йшло стихійно... Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її необхідно насаджувати ззовні».

Воєнні дії на польсько-радянському фронті булиприпиненіпісля укладення 9.11,1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, які після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21.11.1920 були змушені відступити у Галичину. В березні 1921 у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921. 

М. Литвин(Львів).