ПОЛЬЩА  - держава у Центральній Європі, в басейні рр. Вісла і Одра, між Балтійським морем на Пн., Карпатами і Судетами на Пд. Пл. 312,7 тис. кв. км. Населення бл. 40 млн. чол. Столиця м. Варшава. В адміністративному відношені поділена на 49 воєводства. Воєводства поділені на гміни. Найбільші міста - Варшава, Краків, Лодзь, Познань, Вроцлав, Гданськ, Гдиня, Щецін, Люблін. Виникла у першій пол. 1 тис. н. е. внаслідок консолідації західнослов'янських племен і племінних союзів межиріччя Вісли й Одри, яких нараховувалось на польських землях понад 50. Об'єднання здійснило племінне князівство полян з центром у м. Гнєзно у другій пол. 9 ст. -першій пол. 10 ст., за правління князівської династії П'ястів. Першим достовірним князем Польської держави був Мешко І (963-992). За нього держава, отримала назву Польща, а її населення (дещо згодом) - збірну назву «поляки». Вперше загальна назва народу зустрічається в документах поч, 11 ст., а остаточно утверджується у 13-15 ст., хоча ще протягом тривалого часу зберігався поділ на мовно-діалектні та етнографічні регіони, У джерелах зустрічається також назва «ляхи», «лєхіти», що походить від східнослов'янської назви польських племен.

За Мешка І у 966 було запроваджене християнство римського обряду, що мало велике значення для престижу країни, а також внутрішньої інтеграції населення. В період правління Мешка І і його наступника Болеслава І Хороброго (967-1025) завершилось територіальне об'єднання польських земель. На заході Мєшко і вів постійну боротьбу з німецькими володарями, які прагнули поширити свої впливи на західнослов'янські племена. Особливо гостра і тривала боротьба точилась з Німецькою імперією за Помор'є. На сході П. зіткнулася з об'єднавчими зусиллями Київської Русі, котра консолідувала східнос­лов'янські племена. Об'єктом суперечок були землі русько-польського пограниччя (Червенські міста, Перемишль). На півдні Мєшко І  990 приєднав Сілезію, а потім Малопольщу з Краковом, що викликало конфлікт з Чехією. За Болеслава І Хороброго П. зміцнилась і отримала міжнародне визнання. Князь прагнув розширити володіння на південь у Чехію і на схід - на Русь, де активно допомагав своєму зятеві Святополку Володимировичу утвердитись на київському престолі (походи 1013 і 1018). У 1025 Болеслав був коронований, а держава отримала назву Польське Королівство. На підставі княжого пра­ва володар обкладав населення натуральними данинами і повинностями, сприяв розвитку промислів, ремесла, зміцнював гроди - укріплені центри ремесла і торгівлі. Поступово сформувався стан земельних власників і лицарів - шляхта. Вона не була однорідною, її очолювали можновладці, наближені до короля, нижчий щабель займали дрібні лицарі - влодики. Можновладці рано виявили прагнення замкнутості своїх рядів з допомогою створення геральдичних родів. Селянство - кмети - було залежним тільки від короля. Розпочався процес зосередження земель у руках можновладців і костелу. Адміністративно держава поділялась на провінції, останні - на міські округи на чолі з каштелянами. Король здійснював контроль за адміністрацією, подорожуючи країною. Столицею було Гнєзно, потім Познань, а з серед. 11 ст. - Краків.

Після Болеслава І розпочалась боротьба за королівський престол між спадкоємцями, яка співпала із зміцненням можновладців і феодального лицарства. Терен держави перетворився в арену численних міжусобних війн, в яких претенденти не рідко вдавались по допомогу до сусідніх держав. У міжусобну боротьбу польських князів часто втручались споріднені з ними руські князі, особливо їх галицької гілки. Галицько-волинський князь Роман Мстиславович (син польської княжни Агнешки) допоміг Казиміру II Справедливому утвердитись у 1191 в Кракові, разом з ним ходив у походи на ятвягів; згодом сприяв своєму союзнику Лешку Білому посісти краківський престол.

Період феодальної роздрібленості зміцнив феодальну власність на землю, яка сформувалась з домініальної (державної), а не приватної власності, як на заході Європи. 312 ст. зростало осадництво в селах і містах вільних переселенців із Західної Європи, які принесли нові форми організації села і міста, що отримали назву «німецького права». Для села було властиве встановлення стабільних грошових повинностей - чиншів, для міста - надання міського права, яке відокремлювало його з системи земельної власності. Феодальна роздрібленість привела до утворення численних князівств, тільки Великопольща і Малопольща зберігали відносну єдність. Міжусобиці полегшували експансію на польські землі німецьких держав. У 13 ст. Бранденбург опанував Західне Помор'є, Любуську землю і просувався на схід. З півночі сильний тиск чинили балтійські племена прусів і ятвягів. Для їх стримування та християнізації князь Конрад Мазовецький у 1226 запросив на свої землі (Хельмінську землю) Тевтонський орден. Останній утворив тут свою державу, уклавши союз з орденом мечоносців (1237), і розпочав експансію на землі слов'ян і балтів, користуючись підтримкою імперії і папства. Чехія за династії Люксембургів захопила розрізнені князівства Сілезії (поч. 14 ст.). Протягом 1241, 1259 і 1287 здійснили кілька походів монголо-татари, яким однак не вдалось опанувати польські землі. Зовнішні небезпеки змушували польських князів шукати шляхів до консолідації сил. Наприкінці 13 - поч. 14 ст. куявськомку князю Владиславу І Локетку (1260-1333) вдалося об'єднати значну частину польських князівств під своєю владою і 1320 отримати королівську корону. Політику дальшого об'єднання польських земель продовжив Казимир III Великий (1333-70). Він багато зробив для зміцнення центральної влади, поділив країну на воєводства і каштелянства, провів грошову реформу. Казимир III проводив активну зовнішню політику, намагався стримувати експансію німців і хрестоносців. Скориставшися з послаблення Галицько-Волинськоі держави, в 1340 захопив її землі. Казимир III був останнім представником династії П'ястів. Його спадкоємцем став Людовик Угорський з Анжуйської династії (1370-84), який одночасно був угорським королем. Прагнучи зміцнитись у польських землях, широко роздавав привілеї містам і шляхті (у 1374 Кошицький привілей звільнив шляхту від податків окрім символічних «двох грошей»). Після його смерті П. і Литва уклали Кревську унію 1385, а литовський князь Ягайло одружився з дочкою Людовика, прийняв католицтво і під іменем Владислава 11 Ягайла правив П. і Великим Литовським князівством (1386-1434). Ягайло поклав початок династії Ягеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литовська армія при підтримці військз Руси і Чехії завдала нищівної поразки військам ордену хрестоносців, які виступали в союзі із загонами 12 країн католицької Європи (див. Грюнвальдська битва 1410). Ця поразка і наступна Тринадцятирічна війна 1454-67, що завершилась Торунським миром 1467, остаточно зламали позиції ордену, дозволили приєднати до П. Східне Помор' є, Хелмінську землю, західну частину Прусії і вийти до Балтійського моря, Владислав II і його наступники Владислав III Варненчик (1434-44), Казимир IV Ягеллончик (1447-1492), Ян Ольбрахт (1492-1501) продовжували боротьбу з німцями на заході, але водночас все більше уваги звертали на схід. У 1434 Ягайло скасував будь-які автономні права руських земель (Галичина і Волинь), поширив на них польське право, суд і адміністрацію. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турецьким завойовникам, польські королі займали трони Чехії та Угорщини, Прагнучи здобути опору серед шляхти, королі продовжували надавати їй нові привілеї. У 1454 Казимир IV видав Нешавський привілей, який фактично ставив королів у залежність від шляхти. У 15 ст. у П. склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми (з'їзди) шляхти, як станові представницькі органи. Пьотркувський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії, її підставою був сейм, що складався з сенату (магнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505 король Олександр Казимирович запровадив звід законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів і забороняла королю запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. У 16 ст. П. досягла найбільшої могутності й авторитету, У склад держави увійшла решта земель хрестоносців, а Люблінська унія 1569 безпосередньо включила землі Великого Литовського князівства з обширними теренами України і Білорусії до складу королівства. П. стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали переваги магнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда «Августа (1548-72) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573-74) - представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволившиїй виступати із зброєю проти короля. Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву (див. Річ Посполита).

Станова демократія створювала грунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд І Старий (1506-48) і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-«рокош» шляхти. Тільки найбільш освічені поляки (А.Ф.Моджевський і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576-86). Але наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд III Ваза (1587-1632) виконував волю магнатських угрупувань. У 16 ст. серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у П. радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і навіть дозволили поширити впливи на схід, де панува­ло православ'я. В 1596 у Бресті була схвалена церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану Римському Престолу (див. берестейська унія 1596).

Зовнішня політика Речі Посполитої була ціл­ком звернута на схід, в той час як на заході зростали апетити німецьких родів. Недалекоглядний Сигізмунд III Ваза дозволив утвердитись у Прусії родині Гогенцоллернів. На сході П. зіткнулась із зростаючими впливами Московської держави. Протягом 16 ст. відбулось 6 тривалих війн між суперниками за прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558-1583. У боротьбі за Прибалтику П. зустріла нового противника - Швецію. На поч. 17 ст. польські війська здобули декілька перемог над шведами, активно втручались у справи Московії під час т.зв. «смутного часу». У 17 ст. внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої погіршилось. Королі з династії Вазів - Владислав IV Ваза (1632-1648), Ян II Казимир ( 1648-1668), а потім і «власні» володарі М. Вишневецький (1669-1673), Ян III Собеський (1674-1696) були змушені .підпорядковуватись різним магнатським угрупуванням і партіям, які виступаючи під гаслами збереження «золотої вольності» використовували право одноголосності при прийнятті рішень у сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові успіхи Яна Собеського у боротьбі з Туреччиною зміцнили авторитет короля, який, однак, виявився недостатнім для посилен­ня королівської влади. За правління короля саксонської династії Веттинів Августа 11 Фридерик (1697-1733) внутрішня боротьба досягла апогею.

На внутрішньому розвиткові П. згубно відбились зовнішньополітичні події. Тридцятилітня війна 1618-1648 за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції і Швеції. На південному сході П. змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. У 1648 вибухла національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, яка різко послабила військові можливості П. Після Переяславської угоди 1654 Б. Хмельницького з московським царем розпочались війни Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Московії. У 1655 польські землі були окуповані шведами, а Ян Казимир втік у Сілезію. Боротьбу з окупанта­ми очолив гетьман С. Чарнецький, якому вдало­ся витіснити шведів у Помор'є. Скориставшися з послаблення П., бранденбурзький правитель Фрідріх Вільгельм оголосив про відокремлення Прусії від Речі Посполитої. Польськошведська війна завершилась миром в Оліві (1660). Московсько-польська війна завершилась Андрусівським перемир'ям 1667, за яким українські землі були поділені між П. і Московською державою. Польсько-московське зближення, спрямоване проти Туреччини, знайшло вияв у підписанні «Вічного миру» 1686 - Гримултовських трактатів.

У 1672 розпочався тридцятирічний період війн з Туреччиною. Видатну роль в них зіграв король і полководець Ян II Собеський, котрий здобув чимало перемог над турецькими військами, з яких найславнішою була битва в 1683 під Віднем. Новий польський король Август Н. Фридерик втягнув країну у Північну війну 1700-21 проти Швеції. Шведські війська опанувавши значну частину польських земель, сприяли обранню на трон молодого магната С. Лещинського. Тільки розгром шведської армії у Полтавській битві 1709 змусив їх залишити польські землі. Натомість значно зросли могутність і впливи Московії, Прусії, а на півдні - монархії Габсбургів.

З середини 18 ст. у польські землі активно проникали ідеї Просвітництва, які породжували тенденції до суспільних реформ. За часів Августа III Фридерика (1733-63) знову посилилась боротьба магнатських угрупувань. Табір Чарториських прагнув перетворити П. у сильну аристократичну державу, розраховуючи на підтримку Російської імперії. Йому протистояв табір Потоцьких, котрий намагався зберегти магнатську олігархію, орієнтуючись на Прусію. Післясмерті Августа III при сприянні російської імператриці Катерини II польським королем було обрано прихильника реформ Станіслава Августа Понятовського (1764-1795). Він почав здійснювати реформи в адміністрації, фінансах, освіті. Ці заходи короля викликали незадоволення магнатів, котрі під керівництвом К. Радзивілла і за підтримкою Росії утворили антикоролівську конфедерацію у Радомі (1767). Відкрите втручання Росії у польські справи, підтримка православних «дисидентів» викликали утворення в м. Бар (на Поділлі) нової шляхетської конфедерації, що спиралась на підтримку Австрії і Франції (див. Барська конфедерація 1768). Терен Речі Посполитої перетворився в арену гострої боротьби протилежних угрупувань, підтримуваних європейськими державами. У цих умовах пропозиція пруського короля Фрідріха II про поділ польських земель знайшла сприятливий грунт, і в 1772 Прусія, Австрія і Росія підписали трактат про поділ польських земель, за яким у П. були забрані Помор'є, Куяви, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, східна Білорусія. У 1773-92 королю і прибічникам реформ вдалось здійснити ряд суттєвих змін, що зміцнювали державу. Чотирирічний сейм (1788-92) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3.5.1791 Конституцію, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи і рівні права усім громадянам. У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 Тарговицьку конфедерацію і закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів привело до другого поділу П., затвердженого сеймом у м. Гродно 1793. Від Речі Посполитої відійшли вся Великопольща і частина Мазовії, всі українські й білоруські землі. Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив військовий інженер Т. Костюшко. Патріотична шляхта, міщани і певна частина селянства спочатку домоглись успіхів, але незабаром були розгромлені російською (О. Суворов) і пруською арміями. Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія і Прусія здійснили третій поділ П., після чого вона припинила державне існування. Переважна більшість польських земель опинилась під владою Прусії, яка здійснювала на цих землях політику колонізації і онімечування. Австрія утворила на захоплених землях Королівство Галичини і Лодомерії, яке складалось з української і польської частин. Під владою Росії опинилися переважно непольські етнічні землі, на яких основну масу землевласників складала польська шляхта і магнати. Втрата політичної незалежності П. спону­кала польське суспільство до розгортання національно-визвольної боротьби за відновлення державності, рушійною силою якої стала патріотична шляхта. На польських землях визвольний рух вилився у діяльність конспіративних клубів, культурних товариств, таємних військових організацій. Серед емігрантських кіл у Франції з'явились осередки, що будували плани досягнення незалежності при допомозі французького уряду. У 1797 генерал Я. Домбровський почав створення польських легіонів під протекторатом .Наполеона І Бонапарта. Легіони воювали на боці Наполеона в Італії, на о. Сан-Домінго (Гаїті). У 1807 після розгрому Прусії Наполеон проголосив на частині польських земель Варшавське князівство під своїм протекторатом і «дарував» йому Конституцію - «Кодекс Наполеона», яка запровадила рівність усіх громадян, особисту свободу селян, надала право творення державних структур. У 1811 селяни були звільнені від панщини за викуп і отримали право набувати землю у власність.

Поляки воювали на боці Наполеона у війні з Росією (корпус Ю. Понятовського). В 1813 російська армія окупувала князівство. На Віденському мирному конгресі 1815 польські землі були знову переділені. Варшавське князівство пере­йшло до Росії під назвою Королівства (Царства) Польського. Офіційне проголошення Королівства Польського (в народі «конгресового») відбулось у червні 1815. Королем став російський цар Олександр І. Незабаром царський уряд дарував королівству конституцію, яка забезпечувала певну автономію (сейм, уряд, армія, польська мова, демократичні свободи). Конституційний устрій королівства був несумісний з абсолютистськими порядками Росії. Російська адміністрація почала рішуче обмежувати автономні права. У патріотичному середовищі сформувались та­ємні організації студентів («Панта коїна», Спілка вільних поляків, Товариство філоматів, Спілка філаретів), польських масонів, утворилось таємне Патріотичне Товариство (1821) на чолі з майором В. Лукасіньським, котре у тісному контакті з російськими декабристами розпочало підготовку до повстання. Однак обидві організації були розгромлені царизмом. У 1828 група військових зі школи підхорунжих піхоти у Варшаві під керівництвом П. Висоцького утворила нову таємну організацію для підготовки повстання, Під впливом революційних подій в Європі в ніч з 29 на 30.11.1830 змовники розпочали повстання у Варшаві і здобули місто. Влада перейшла до національного уряду, контроль над яким залишався в руках аристократичних кіл. Радикально-демократичні сили утворили під керівництвом історика Й. Лелевеля Патріотичний клуб, через який поширювали ідеї глибоких суспільних реформ. Уряд і призначувані ним диктатори намагались уникнути реформ, зокрема розв'язання селянського питання, спертись на підтримку іноземних держав. Не вдалося поширити повстання на інші землі колишньої Речі Посполитої (зокрема українські, білоруські, литовські) і залучити до повстання місцеву польську шляхту. У польсько-російській війні, що розпочалась навесні 1831, польська армія зазнала поразки, і повстання було придушене (див. Польське визвольне повстання 1830-31). Після цього в еміграції опинилась нова хвиля поляків, які продовжували боротьбу за незалежну П. Утворилось два головних табори: консервативний («Отель Лямбер») на чолі з А. Чарториським, який передбачав відбудову польського королівства з допомогою європейських держав, і демократичний (Польське Демократичне Това­риство), який вбачав майбутню П. демократичною республікою. До другого табору був близький радикальний напрям (Люд Польський), який вимагав відбудови незалежної країни на засадах утопічного соціалізму. Найбільш впливове Польське демократичне товариство і його військові структури налагодили зв'язки з таємними організаціями в польських землях і готували збройне повстання. Сприятливі умови для повстання склались в другій пол. 40-х рр. 19 ст., коли в Європі назрівали демократичні рево­люції. Центром повстання повинен був стати Краків, який після 1815 мав статус «вільного міста». Звідти повстання мало поширитись на Королівство Польське, Познанщину, а також Україну, Білорусію і Литву. Змовники були вик­риті у Познані, Галичині, Кракові. Однак у кін. лютого 1846 повстання вибухло у Кракові. Національний уряд на чолі з диктатором Я. Тисовським проголосили маніфест, котрий обіцяв скасування панщини і демократичні права всім верствам. У боротьбі з повсталими австрійський уряд використав соціальне незадоволення галицьких селян, які почали громити маєтки і загони польської шляхти при мовчазному потуранні влади. Повстання захлинулось. Краків був переданий до складу Австрії. Невдача 1846 спричинила відносну слабкість польського національно-визвольного руху під час Революції 1848-1849 в Австрійській імперії. У Галичині під впливом революційних подій в Австрійській імперії польські демократичні сили навесні 1848 виступили з вимогами надання краю автономних прав, створили Національну раду і національну гвардію. Але на противагу полякам з окремими національними вимогами в Галичині виступили українські кола, що утворили політичну організацю - Головну Руську Раду. Австрійська влада, вміло маніпулюючи польсько-українськими су­перечностями, восени того ж року розігнала як польський, так і український патріотичні табори. Єдиним здобутком революції було скасування панщини і наділення селян землею. Польські землі під владою Прусії увійшли в склад різних провінцій, 3 частини великопольських земель було утворено Велике Познанське князівство, яке тривалий час зберігало певну автономію. Урядові реформи 1823-1826 звільнили селянство від панщини і феодальної залежності, але за рахунок втрати значної частини землі на користь поміщиків-юнкерів (викупні операції). Промисловість, за виключенням Верхньої Сілезії, розвивалась дуже повільно. З 1831 пруські владні кола розпочали курс на поступову інтеграцію Познанщини у Прусію. Навесні 1848 Прусію охопили революційні події. Страх перед інтервенцією з боку Росії змусив німецьких де­мократів піти на поступки полякам і навіть дозволити їм утворити свою армію у князівстві на чолі з ген. Л. Мерославським. Виник Центральний Національний Комітет, який прагнув відігравати роль польського уряду. Проте пруські демократи швидко дійшли згоди з монархією і заборонили діяльність комітету й армії, Спроби піднести повстання закінчилось невдачею - у травні 1848 рештки армії капітулювали.

Польське питання перетворилось у серед. 19 ст. у загальноєвропейське - його розв'язання було тісно пов'язане з усуненням панування в Європі реакційних імперій (Росії, Австрії, Прусії), які поневолювали численні народи і стримували здійснення демократичних перетворень. Поразка Росії у Кримській війні 1853-1855 викликала гостру внутрішню кризу і посилення демократичного руху в імперії. Ліберальні кола польської шляхти і буржуазії на чолі з маркграфом О. Вельопольським, що виступали за реформи і розширення автономії, утворили на поч. 60-х рр. 19 ст. т. зв. «партію білих». Одночасно зростали впливи радикально-демократичного табору («партія червоних»), який прагнув відбудувати незалежність і здійснити реформи шляхом збройного повстання (Я. Домбровський та ін.). Вони мали зв'язки з польською еміграцією і російським и революційними демократами. У 1861 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет і розпочали підготовку до повстання, яке вибухнуло у січні 1863, Комітет перетворився у Тимчасовий Уряд і проголосив скасування панщини і надання землі у власність селянам. Повстання набуло форм партизанської боротьби. «Білі», що приєднались до повстання, намагались надати йому поміркований характер. Царський уряд у березні 1864 оголосив прогресивні укази про земельну реформу у королівстві. Не виправдались сподівання повсталих на міжнародну підтримку. У квітні 1864 було заарештовано останнього диктатора Р. Траугутта. Царизм вдався до суворих репресій проти учасників повстання (див. також Польське визвольне повстання 1863-64).

У другій пол. 19 ст. зайшли глибокі зміни яку розвитку польських земель, так і на міжнародній арені. У Галицькому королівстві, де поляки й українці складали приблизно рівні частини населення, провідну роль відігравали поміщики і церква, яким належали понад 95% земель. Після невдачі польських повстань консервативні помі­щицькі кола стали на шлях угоди з габсбурзькою монархією, яка погодилася на певні поступки полякам у Галичині, здійснені в ході перебудови імперії на засадах конституції і державного дуалізму (1867). Ці поступки викликали загострення відносин між поляками й українцями. Польські консерватори проводили політику австрославізму, дбаючи про дальше розширення автономії. Становище поляків у Прусії значно погіршилось після утворення об'єднаної Німецької імперії (1871). Канцлер О. Бісмарк під виглядом «боротьби за культуру» посилив курс на онімечення польських земель. Урядом була створена спеціальна колонізаційна комісія, покликана позбавити поляків власності і передати її німецьким посадникам. Німецький націоналізм значно посилився наприкінці 19 ст., коли була заснована у 1894 Спілка східних теренів (т. зв. «Гаката»). На польських землях у складі Російської імперії поступово була проведена уніфікація адміністративно-територіальних систем, створені губернаторства, підпорядковані варшавському генерал-губернатору, проводилась політика русифікації Натомість бурхливими темпами розвивалась промисловість, кредитно-банківські підприємства. На поч. 20 ст. на терені колишнього королівства вироблялась майже чверть промислової продукції імперії.

Після поразки Січневого повстання на зміну романтично-змовницькій ідеології у суспільній свідомості стали переважати угодовські концепції «органічної праці» для збереження і розвитку національного потенціалу. В умовах посиленої денаціоналізації об'єднавчу і культурно-просвітницьку роль відігравав католицький костел. У 70-80-х рр. 19 ст. в польських землях поширилась соціалістична ідеологія, з'явились соціалістичні організації. З самого початку у соціалістичному русі склались дві течії: національно-соціалістична, яка зв'язувала робітничий рух з традиціями боротьби за незалежність (Б. Лімановський і «Люд Польський»), і соціально-революційна, що ставила на перший план соціальну місію пролетаріату, підпорядковуючи національне питання здійсненню соціальної революції (Л. Варинський і «Пролетаріат»). Соціалістичні організації першої орієнтації заснували 1892 у Парижі Польську Соціалістичну Партію (ППС). Друга течія роком пізніше створила в Женеві Соціал-Демократію Королівства Польського і Литви (СДКПІЛ від 1900). У Галичині соціалістичні організації спочатку створювалися спільно українцями і поляками. Але незабаром їх шляхи розійшлися і1892 польські соціалісти організувались в окрему Польську партію Соціал-Демократичну Галичини і Цєшинської Сілезії (ППСД). У 1895 виникла селянська партія - Стронніцтво Людове (СЛ). Наприкінці 19 ст. польська інтелігенція знову звернулась до національних ідей, обґрунтовуючи завдання відбудови П. у кордонах 1772. У 1897 з'явилась напівлегальна партія Стронніцтво Демократично-Народове (ендеки). Революційні події 1905 у Росії охопили також польські землі. Ендеки висунули гасло автономії польських земель у складі Росії. Більша частина ППС виступила за поєднання боротьби за національну незалежність з демократичними перетвореннями, інша частина на чолі з Ю. Пілсудським утворила окрему партію ППС -революційну фракцію, яка взяла курс на національне повстання. Виникли християнсько-демократичні організації. Готуючись до війни, поляки під керівництвом Ю. Пілсудського створили в Галичині численні воєнізовано-спортивні товариства і законспіровану Польську Військову Організацію (ПОВ). Ендеки на чолі з Р. Дмовським орієнтувались на Росію і країни Антанти, будуючи плани відновлення автономного Королівства Польського в складі Росії.

Перша світова війна 1914-18 знову поставила польське питання на міжнародній арені. Як Центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Ю. Пілсудський утворив в складі австро-угорської армії польські легіони. Ситуація докорінно змінилась після Лютневої революції 1917 в Росії, коли в документах Петроградської ради і Тимчасового Уряду з'явились заяви про право поляків на державну незалежність. Почалось створення польських військових частин у Росії. У Женеві ендеки в серпні 1917 заснували Польський Національний Комітет на чолі з Р. Дмовським, визнаний країнами Антанти. У Франції було сформовано польський військовий корпус під командуванням ген, Ю. Галлера. Прагнення поляків до незалежності було відбите у посланні американського президента В. Вільсонадо конгресу в січні 1918, а також у декреті Раднаркому Росії у серпні 1918. З наближенням поразки країн Четверного Союзу у війні восени 1918 могутній національний рух поляків виявився у заснуванні декількох урядових осередків - у Кракові (Польська Ліквідаційна Комісія), Любліні (Тимчасовий Народний Уряд), Варшаві (Регентська рада і уряд). 11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Ю. Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.

Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході П. у результаті війни з українцями захопила територію Західно­української Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П. За Версальським мирним договором 1919 до П. була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря; порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста; у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит. Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-21) союзні держави погодились на передачу П. третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віденський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення. У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і цекгриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив І. Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Г. Нарутович, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста В. Грабського в 1923-24 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Ю. Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929-33 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались «Пацифікації» (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Ю, Пілсудського у 1936-37 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Е. Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон). У зовнішній політиці П. дотримувалась тактики «рівноваги сил», «балансування» між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині А. Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для П. Однак міністр закордонних справ Ю. Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію зайняла П. у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо-Словаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни (див. «Пакт Молотова-Ріббентропа 1939»). 1.9.1939 Німеччина напала на П. Гарантії допомоги П., дані напередодні війни Англією і Францією, виявились химерними. За короткий час польська армія була розгромлена. 17.9. ЧервонаАрмія почаланаступ зі сходу і захопила західноукраїнські й західнобілоруські землі, які незабаром були приєднані до Радянської України і Білорусії. На цих землях сталінський режим чинив численні репресії і депортації польських громадян. Частина інтернованого польського офіцерства (понад 11 тис.) була розстріляна в концтаборах у Катині, Старобєльську, Козельськута ін. Окуповані Німеччи­ною польські землі були поділені - західні терени І Сілезія були безпосередньо включені до рейху, на східних - створено Генеральну Губернію. Окупаційний терор, пограбування національних багатств викликали стихійний рух Опору. Польський уряд, очолений ген. В. Сікорським, виїхав через Румунію у Францію, а з 1940 діяв у Лондоні, представляючи інтереси П. на міжнародній арені та створюючи польські збройні формування на Заході. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР сформувалась антигітлерівська коаліція. 30. 7.1941 польський уряд підписав з СРСР договір про спільну боротьбу з гітлерівцями, за яким на терені СРСР створювалась польська армія. Однак з самого початку між сторонами виникли глибокі суперечності, які змусили польське керівництво вивести створену армію ген. В. Андерса на Близький Схід. В окупованій П. емігрантський уряд утворив Армію Крайову (АК). Керівники СРСР взяли курс на створення прокомуністичного табору в окупованій П. На поч. 1942 з допомогою ініціативної групи польських комуністів, що прибула з Москви, була створена Польська Робітнича Партія (ППР), котра виступила з програмою активної збройної боротьби з окупантами у союзі з СРСР. З числа польських емігрантів у СРСР 1943 була створена керована комуністами Спілка Польських Патріотів (СПП) на чолі з В. Василевською. За її ініціативою того ж року була сформована і Польська армія в СРСР. Корінний перелом у ход війни у 1943 викликав активізацію антирадянських кіл у емігрантському уряді; вони надали міжнародного розголосу Катинській справі. Цим скористалось керівництво СРСР для розриву весною 1943 дипломатичних стосунків з емігрантським урядом. Й. Сталін остаточно віддав перевагу підтримці ППР і монтованому нею Національному фронту. На рубежі 1943-44 ППР з участю деяких лівих організацій вдалося створити у підпіллі Крайову Раду Народову (КРН), а також загони Армії Людової (АЛ). На міжнародних конференціях у Тегерані (грудень 1943) і Ялті (лютий 1945) союзники погодилися з вимогою СРСР про встановлення східного кордону післявоєнної П. по «Лінії Керзона», а західного - по ріках Одрі і Нисі Лужицькій; Помор'є і Прусія теж відходили до П. Емігрантський уряд, що був позбавлений мож­ливості брати участь у цих конференціях, не погоджувався із запропонованими кордонами на сході. Прагнучи утримати владу у П., він розробив план «Бужа», складовою частиною якого було Варшавське повстання, яке розпочалось 1.8.1944. Ще у липні 1944 радянські війська звільнили східну частину польських земель, за їх підтримкою у Любліні почав діяти Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ), утворений КРН (до нього увійшли представники ППР і лівих течій ППС і СЛ). Спираючись на Червону Армію і Першу Польську армію у СРСР, ПКНВ не допустив до влади представників емігрантського уряду, заключна угоди з СРСР про східний кордон по «Лінії Керзона», почав проводити земельну реформу. У першій пол. 1945 було завершено звільнення польських земель від гітлерівських військ. За рішенням Ялтинської конференції 1945, а потім і Потсдамської (липень-серпень 1945) західний кордон П. був встановлений по Одрі (Одеру) і Нисі Лужицькій. Одночасно було прийнято рішення про взаємний обмін населенням між П. і СРСР (УРСР). У червні 1945 шляхом залучення деяких поміркованих представників західної еміграції (у т. ч. колишнього прем'єра С. Миколайчика) було утворено Тимчасовий Уряд Національної Єдності, який очолив соціаліст Е. Осубка-Моравський. У наступні роки в країні розгорнулась гостра політична боротьба за владу. ППР і ліві партії (ГІПС, СЛ, СД) спирались на політичну і військову підтримку СРСР. Опозиція, очолювана Польським Стронніцтвом Людовим (ПСЛ) С. Миколайчика, підтримувалася збройним підпіллям з загонів колишньої АК. На південно-східних теренах П. діяли загони Української Повстанської Армії. У ряді регіонів розгорнулась справжня громадянська війна. Референдум (червень 1946) про нові кордони й устрій післявоєнної П. за офіційними даними приніс перемогу табору ППР, який використав його як репетицію перед виборами до Законодавчого сейму. Вибори відбулись 19.1.1947 під значним політичним тиском правлячого табору і за офіційними результатами принесли переваги політичному блоку, очолюваному ППР. Його представники сформували уряді обрали президентом комуніста Б. Берута. Під диктатом Й. Сталіна в 1947-48 було здійснено «чистку» в комуністичному таборі, усунуто і репресовано всіх, хто не поділяв сталінської моделі соціалістичного будівництва (В. Гомулка та ін.). У грудні 1948 з ППР і ППС створено єдину Польську Об'єднану Робітничу Партія (ПОРП), яка стала слухняним провідником сталінських ще й у П. З 1948 взято курс на будівництво «підстав соціалізму» за радянським зразком. В умовах «холодної війни» за вимогою СРСР ПОРП спрямувала всі зусилля на розбудову важкої й оборонної промисловості. Склалась централізована бюрократична система управління. У 1952 сейм ухвалив Конституцію Польської Народної Республіки. П. опинилась за «залізною завісою». Було розбудовано величезний апарат репресій, що включав ПОРП, органи міліції і безпеки, які діяли під контролем радянських «радників». Міністром оборони став радянський маршал К. Рокосовський. На численних політичних процесах було засуджено сотні польських військових і цивільних осіб за участь у русі Опору і політичній боротьбі після війни. Після смерті Й, Сталіна (1953) виникли розбіжності у середо­вищі ПОРП, які посилились після XX з'їзду КПРС (1956), що засудив культ особи Сталіна і висловився за повернення певних демократичних інститутів. Влітку 1956 політична криза в П. досягла апогею. В країні відбулись численні страйки і демонстрації робітників. Найбільшого розмаху страйковий рух набув у Познані в кін. червня 1956. Політична криза завершилась зміною керівництва ПОРП і держави та поверненням до влади В. Гомулки. Нове керівництво пішло на деякі декоративні зміни, зокрема було утворено Фронт Національної Єдності - об'єднання всіх сил, що поділяли платформу ПОРП, внесено корективи в економічну політику, але залишилась недоторканою централізовано-планова система управління в цілому. Розпочаті 1956-1957 реформи були поступово згорнуті, застосовано репресії проти т. зв. «ревізіонізму», представники якого хотіли прищепити на польському грунті моделі західної соціал-демократії. Посилювалось незадоволення інтелігенції цензурними обмеженнями. Керівництво ПОРП намагалось втримати контроль за ситуацією з допомогою посилення централізації й ідеологічних «чисток». У березні 1968 пройшли демонстрації студентів, які особливого розмаху набули у Варшавському університеті. Влада вдалась до репресій і переслідувань, висуваючи гасла антисемітизму. Погіршення економічного становища в кін. 1970 вилилось у чергову суспільно-політичну кризу і грудневі події у містах Балтійського узбережжя, де дишло до кривавих сутичок робітників з міліцією й армією. Рятуючи ситуацію, керівництво ПОРП вдалось до нової зміни керівних осіб. ПОРП очолив Е. Герек, уряд -П. Ярошевич. Нова керівна верхівка роздавала обіцянки розширення демократії і проведення реформ. Але замість цього вдалась до величезних позичок у західних країн, які дозволили тимчасово піднести рівень життя суспільства. Зовнішній борг ліг тягарем на господарство і суспільство. Економічна ситуація постійно погіршувалась. Виникли опозиційні організації (Комітет Захисту Робітників, Конфедерація Незалежної П. та ін), які вимагали запровадження демократичного устрою. Влітку 1980 криза досягла кульмінації і вилилась у численні робітничі страйки, в ході яких було створено опозиційне профспілкове об'єднання «Солідарність» на чолі з Л. Валенсою. Спроби ПОРП змінити керівництво партії і держави не принесли заспокоєння. Діяльність «Солідарності» набула політичного характеру. Намагаючись втримати владу, керівник ПОРП і уряду В. Ярузельський 13.12.1981 оголосив про запровадження воєнного стану. Влада у країні перейшла під контроль Військової Ради Національного Порятунку. Діяльність опозиції була заборонена, а її активісти - інтерновані. Керівництво ПОРП намагалось провести реформи економіки і суспільного життя, які не мали успіху внаслідок панування ідеологічних догм, підтримуваних з Москви. Після початку перебудови в СРСР (1985) було послаблено політичний контроль за країнами соціалістичного табору і склались умови для початку реальних демократичних перетворень. Наприкінці 1980-х рр. реформаторські сили здобули поважні впливи всередині ПОРП. Згуртованіше виступила політична опозиція режиму. Усвідомлення невідворотності змін привело реформаторів з ПОРП і політичну опозицію до переговорів «круглого столу» на поч. 1989, які поклали початок переходу від тоталітаризму до демократичного суспільства. За угодою між урядом і «Солідарністю» було сформовано перехідні Національні збори (сейм і сенат), які розпочали період реформ. Було запроваджено політичну демократію, внаслідок якої виникли десятки нових партій різної орієнтації, почалось здійснення переходу до ринкової економіки шляхом роздержавлення власності (план віце-прем'єра Л, Бальцеровича). На поч. 1990 ПОРП саморозпустилась, засудивши практику соціалістичного будівництва». Замість неї утворились ряд лівих робітничих партій, найвпливовішою з яких була Соціал-Демократія Республіки Польща. Були внесені зміни у Конституцію, які проголошували П. демократичною республікою. Влітку 1991 відбулись перші демократичні вибори у Національні збори, які не дали переваги жодному політичному угрупуванню. Восени того ж року президентом країни було обрано Л. Валенсу. Після розпуску Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги П. проголосила курс на інтеграцію у Європейське Співтовариство і вступ до оборонного союзу НАТО. Труднощі перехідного періоду супроводжувались страйковими кампаніями і частими змінами урядів, які шукали шляхи економічної і соціальної стабілізації. Нові вибори у Національні збори (дострокові внаслідок урядової кризи), що відбулись восени 1993, принесли перевагу лівим силам, об'єднаним у Союзі Демократичної Лівиці (соціал-демократи, соціалісти, людовці та ін.). Уряд, який очолив людовець В. Павляк, запропонував програму дальших ринкових реформ з орієнтацією на їх соціальну спрямованість. У 1993-1994 намітились тенденції до стабілізації економічного розвитку і політичного життя демократичної П. 

Л. Зашкільняк (Львів).

 

ПОМІРНЕ (помір) - торгівельне мито в Україні у 12-другій пол. 17 ст., а також у Литві, Московії і Польщі в період середньовіччя. П. сплачувалось з певної міри привізного товару , а також при його перепродажу. Розмір П. не був сталим. В Україні П. становило два гроші за одиницю виміру товару. В другій пол. 17 ст. у Гетьманщині П. було замінено московським податком, що становив 5% від продажної ціни товару. 

М. Ерстенюк (Львів).

 

ПОМ'ЯНКИ (синодики, субітники) - рукописні книги, до яких записували імена померлих для поминання в церквах. П. були родинні, монастирські, цехові та П. братств. У деяких П. є відомості про політичних і культурних діячів, згадки про історичні події. Інколи мали форму сувоїв пергаменту. Окремі П. відзначалися мистецьким оформленням. У 1695 Львівське братство надрукувало братський П. З рукопису 1605 М. Максимович у 1841 опублікував уривки П. Луцького братства, 1892 С. Голубєв видав П. Києво-Печерської Лаври кін. 15 - поч. 16 ст. (оригінал його зберігається в Державній історичній бібліотеці України). В 1962 у Вінніпегу вийшла друком факсимільна репродукція П. 15 ст. з с. Городища (тепер Сокальського р-ну Львівської обл.). П. - цінне джерело до вивчення антропоніміки і генеалогії. 

Я. Ісаєвич (Львів).

ПОНЯТОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ АВГУСТ (17.1.1732 - 12.2.1798) - останній польський король (1764-95). Походив з магнатського роду Понятовських. У 1755 П. у ранзі секретаря британського посольства перебував у Петербурзі. В 1757-62 - посол Саксонії і Речі Посполитої в Російській імперії. При підтримці Катерини II, прусського короля Фрідріха II та магнатського угрупування на чолі з А. Чорториським був обраний 7.9.1764 королем Польщі. Проводив політику, яка повністю відповідала інтересам Росії, що в значній мірі спричинилося до утворення Барськоі конфедерації 1768. За правління П. у Правобережній Україні відбулося велике національно-визвольне повстання - Коліївщина. Нерішуче і непослідовно проводив реформи, спрямовані на зміцнення державного ладу Речі Посполитої. За П. відбулися поділи Польщі (1772, 1793, 1795) між Австрією, Прусією і Росією, внаслідок яких Правобережна Україна і Волинь були захоплені Російською імперією, а Галичина - Австрією. 25.11.1795 П. зрікся престолу. Останні роки життя провів у Гродно і Петербурзі, де і помер.

ПОНЯТОВСЬКИЙ ЮЗЕФ (7.5. 1763 -19.10.1813) - польський політичний і військовий діяч, князь, маршал Франції (1813). Племінник польського короля Станіслава Августа Понятовського. Н. у Відні. З 1780 служив в австрійській армії, був ад'ютантом імператора Иосифа ІІ. В 1792 командував однією з польських армій під час воєнних дій проти Торговицької конфедерації 1792 і російських військ. У 1806 виступив на стороні Наполеона І Бонапарта. З 1806 - воєнний міністр князівства Варшавського. Командував польськими військами підчас австро-французької війни 1809, які успішно діяли проти австрійців в Галичині. На чолі 5-тисячного польського корпусу наполеонівської армії здійснив похід у Росію. Корпус П., відзначився під час Ляйпцігської битви 1813, за що П. отримав звання маршала. Прикриваючи відступ французьких військ з-під Ляйпціга П. був тяжко поранений і потонув під час переправи через р. Ельстер. Похований у Кракові на Вавелю. 

М. Ерстенюк (Львів).

 

ПОПЕЛЬ АНТІН (1865-1910)- відомий український скульптор-монументаліст. Н. у с. Щаковій поблизу Кракова (Польща). В 1882-84 навчався у Краківській школі красних мистецтв, 1885-88 -у Віденській AM, деякий час удосконалював майстерність у Берліні та Флоренції. З 1888 жив у Львові, де працював у Політехнічному інституті викладачем малювання і скульптури. П. належить одне з чільних місць в історії розвитку української монументальної скульптури. Беручи участь в оздобленні Львівського оперного театру, створив алегоричні композиції геніїв «Музики», «Поезії» та постать «Трагедії»; виконав композицію «Юстиції» для Палацу правосуддя у Львові. Створив пам'ятники А. Міцкевичу у Львові (у спі­вавторстві з М. Паращуком; 1905-06), Ю. Коженьовському в Бродах, Є. Снядецькому, К. Уєйському, бюст О. Фредро та ін. 

К. Кондратюк (Львів).

 

ПОПЛУЖНЕ - поземельний податок, що його сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском тощо) в Київській Русі та українських князівствах у 9 - першій пол. 14 ст. Одиницею оподаткування в Київській Русі був плуг, звідси і назва податку. Аналогічний податок у Великому князівстві Литовському та на Чернігово-Сіверщині називався «ланове» (одиниця оподаткування лан; бл. 16,8-25 га), де селяни платили грішми з лану - 10-30 грошів. П. йшло на військові витрати, утримання великокнязівського двору тощо. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОПОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1663) -український військовий діяч 50 - поч. 60-х рр. 17 ст, паволоцький полковник. Н. у с. Ходоркові Паволоцького повіту (тепер Попільнянського р-ну Житомирської обл.). Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. У 1651 П. відзначився у боях за м. Гомель (Білорусь). За гетьманства І. Виговського та П. Гетері очолював Паволоцький полк. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти про-польської орієнтації гетьмана П. Тетері. В 1662 вів переговори з московським урядом. На поч, 1663 був заарештований П. Тетерею і засуджений до страти, але за клопотанням Ю. Хмельницького звільнений. Восени 1663 П. організував виступ проти П. Тетері і захопив Паволоч. Незабаром був схоплений гетьманськими військами і страчений.

ПОПОВИЧ ІЛЬКО (1883 - 1.7.1955) - український політичний і громадський діяч. Н. у Чернівцях. Син 0. Поповича. За фахом-інженер. Належачи до народовського табору, П. разом з С.Смаль-Стоцьким, Є. Пігуляком, М. Васильком. На поч. 20 ст. виступив одним з активних організаторів українського громадсько-політичного життя на Буковині. Був ініціатором створення «Січей», а в 1906 - Української Радикальної Партії на Буковині. В 1909-11 видавав у Чернівцях газету «Громадянин». На поч. листопада 1918 після проголошення української влади на території Буковини, П. було призначено військо­вим комендантом Чернівців. У листопаді 1918 входив до складу Українського Крайового Комітету. В 1918-19 П. був депутатом від Буковинської Національної Ради. Окупація Буковини румунськими військами примусила П. переїхати до Галичини. В січні 1919 брав участь у роботі Трудового Конгресу України. До 1939 жив у Західній Україні. Займався громадсько-політичною діяльністю, належав до Української Соціалістично-Радикальної Партії (див. Українська Радикальна Партія), був членом ЦК партії. У 1939 депортований більшовицьким режимом. Після Другої світової війни емігрував до Німеччини. В 1948-55 - член Української Національної Ради в екзилі.

ПОПОВИЧ   ОЛЕКСАНДР   [1895   -17.(ЗО).1.1918] - український політичний діяч. У 1914-18 П. був одним з лідерів українського студентського руху в Києві. Проводив активну національно-культурну роботу серед селян Київщини. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Київського комітету партії. У січні 1918 став одним з організаторів Студентського куреня. У кін. січня виступив разом з куренем назустріч наступаючим більшо­вицьким військам у р-н Бахмача. Загинув у боях під Кругами.

ПОПОВИЧ ОМЕЛЯН (18.8.1856 - 22.3.1930) -визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. У 1886 закінчив вчительський коледж у Чернівцях. У кін. 19 - поч. 20 ст. працював урядовцем в системі шкільництва, в 1892-95 - повітовий інспектор у Сереті і Кіцмані, в 1895-1906 - референт при Крайовій шкільній раді Буковини. П. був одним з провідних діячів українського національно-культурного життя на Буковині. Тривалий час керував роботою найбільшого українського громадсько-культурного товариства на Буковині «Руська Бесіда», активно займався організацією українських національних шкіл на Буковині, в 1891-1914 очолював Українське Педагогічне Товариство у Чернівцях (з 1908 - «Українська школа»), в 1906-12 - перший крайовий інспектор українських народних шкіл. У 1885-92 П. був співредактором газети «Буковина», редактором видань «Бібліотека для молодежи, селян і міщан» (1885-94) і календарів «Руської Бесіди» (1885-1918). Належав до Украмськоі Національно-Демократичної Партії (буковинський відділ). У 1911-18 депутат буковинського сейму. В жовтні 1918 П. очолив Буковинську делегатуру Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19. Після взяття влади у Буковині Українським Крайовим Комітетом (6.11.1918) П. було проголошено президентом краю. Окупація Буковини румунськими військами примусила П. перебратися на територію Галичини. 4.1.1918 П. було обрано заступником Президента УНРади Є. Петрушевича, членом Виділу УНРади, очолював шкільну комісію УНРади. Після завершення українських наці­онально-визвольних змагань 1917-21 П. жив у Галичині. В 1920-х рр. працював інспектором Українського Педагогічного Товариства «Рідна Школа» у Львові. Помер у Заліщиках (тепер Тернопільська обл.), П. автор ряду шкілних підручників, зокрема «Граматика для шкіл народних» (3 книги, 1893-94), «Ruthenische Sprach-buch fur Mittelschulen» (3 книги, 1897-1902), зб. віршів- «Буковина» (1875), «Думка» (1886), «Русько-німецького словника» (1904,1911), перекладів. Залишив спогади «Відродження Буковини» (видані посмертно, 1933).

ПОРАЙКО ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (12.11.1888-25.11,1937) - більшовицький партійний і державний діяч УСРР. Н. у с. Усті (тепер Снятинський р-н Івано-Франківської обл.). 31910 навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту, 31908 -член Української Радикально-Демократичної Партії. На поч. Першої світової війни 1914-18 був мобілізований в австрійську армію. В 1915 потрапив у російський полон, де познайомився з ідеологією більшовизму. З 1918 - член РКП(б). Деякий час був головою Астраханського губраднарогоспу. З квітня 1919 - член президії Галицького бюро при ЦК КП(б)У (згодом -Тимчасовий комітет Комуністичної Партії Східної Галичини і Буковини). У березні 1920 П. було призначено командуючим Червоною Українською Галицькою Армією. В квітні 1920 обраний до складу Галицького організаційного комітету КП(б)У (Голорком) на чолі з Ф. Коном. У 1923-25 - член ВУЦВК, обирався головою Полтавського губвиконкому. В 1925-30 - головний прокурор та нарком юстиції УСРР, 1930-37 - заступник голо­ви Раднаркому УСРР. Був членом ЦК КП(б)У, членом оргбюро (1930-37) ЦК КП(б)У. В 1937 П. разом з П. Любченком був звинувачений у створенні «націоналістично-фашистської організації», в кін. серпня 1937 заарештований органами НКВС і ростріляний.

ПОРЦІЯ - назва податку у Гетьманщині, вста­новленого московським урядом за правління І. Скоропадського, для утримання московських військ, що перебували на українських землях. Сплачувався натурою або грішми з розрахунку 41 коп. на одного московського стрільця.

ПОРШ МИКОЛА (19.10.1879- 16.4.1944) -відомий український політичний і державний діяч, вчений-економіст. Н. у Лубнах (тепер Полтавська обл.). Походив з німецько-євреської родини. З кін. 90-х рр. 19 ст. брав участь в українському національному русі. На поч. 20 ст. став одним з ініціаторів створення та провиним членом Революційної Української Партії, редагував разом з Д. Антоновичем орган РУП газету «Праця» (виходила в 1904-05 у Львові). У внутрішньопартійній дискусії з групою М. Меленевського П. разом М. Ткаченком наполегливо відстоювали необхідність збереження принцип іІ самостійності України та існування РУП як незалежної української соціал-демократичної партії. В 1904-05 П. займався нелегальною організаційно-пропагандиською роботою в Києві та Ніжині. Згодом - член вкраїнської Соціал-Демократичної Робітничої Партії. Спільно з В.- Доманицьким та В. Садовським сприяв розгортанню кооперативного руху в Україні. У 1917 П., будучи одним з лідерів української соціал-демократії активно включився в процес розбудови української державності. З 1917 входив до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. У вересні 1917 П, полемізуючи під час внутрішньопартійних дискусій з В. Винниченком та Б. Мартосом, вказував на протележність економічних інтерсів України та Росії, висловлювався за політичну незалежність України. На поч. листопада 1917 П. був обраний до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні. 12.11.191 - призначений генеральним секретарем праці УНР, з кін. грудня (після відставки С. Петлюри) - генеральний секретар військових справ. За подданням П. 16.1.1918 Мала Рада прийняла законопроект «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції. В 1919-20 - посол УНР в Німеччині. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 залишившись в еміграції, відійшов від політичного життя. В своїх працях намагався з'ясувати ступінь колоніального визиску економіки України царським урядом та її значення для загальноросійського імперського господарства. Полемізував під псевдонімом Гордієнко з відомим російським економістом П. Струве навколо проблем і перспектив розвитку української економіки. Помер і похований у Берліні. П. автор наукових праць з статистики («Статистика землеволодіння в 1905 р.», 1907; «Із статистики України», 1907 та ін.), економіки («Україна в державному бюджеті Росії», 1918), національних проблем («Про автономію України», 1907; «Автономія України і соціал-демократія», 1917). Переклав на українську мову працю К. Маркса «До критики політичної економії» (1923).

ПОСАДНИК - 1) Намісник князя у землях, що входили до складу Київської держави у 10-12 ст. П., управляючи певною областю, був зобов'язаний збирати й доставляти князю данину. Вперше згадується в «Повісті минулих літ» під 977. 2).Вища державна посада у Новгородській (12-15 ) ст. і Псковській (14-16) республіках до їх приєднання до Московського князівства. Обирався  вічем з середовища бояр і був головою державної адміністрації та суду. П. командував військом, контролював князя, очолював військовий суд тощо.

ПОСОШНЕ (посошне оподаткування) - державний поземельний податок у Московській державі у 16-17 ст., при стягуванні якого за одиницю оподаткування бралась соха. П. сплачувалось на Чернігово-Сіверщині (до 1618), яку внаслідок литовсько-московської війни 1500-03 було приєднано до Московського царства.

ПОСПІЛЬСТВО - у містах Західної і Правобережної України в 15-18 ст. середня верства міського населення, мешканці (в основному ремісники й купці), які володіли певним майном в місті і мали права міщан (бюргерів), але в тій чи іншій мірі витіснялися патриціатом з керівних органів міського самоврядування - ради й лави. Інколи в джерелах під назвою П. розуміють міську громаду, всіх повноправних громадян міста. Трудові низи П. разом з міським плебсом боролися проти заможної верхівки П., яка прагнула злитись з патриціатом. У той же час, нерідко П. солідарне виступало проти зловживань найбагатших купців-патриціїв, які, користуючись напівфеодальними привілеями, захопили в свої руки управління містами. Внаслідок сутичок П. з патриціатом в деяких містах до складу магістрату увійшли контрольні колегії, що представляли П. - «40 мужів» у Львові і Кам'янці, «24 мужі» в Перемишлі і Самборі. 

Я. Icaєвич (Львів).

ПОСТИШЕВ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (партійний псевдонім - Єрмак; 6(18).9.1887 - 26.2.1939) -радянський партійний і державний діяч. Н. у с. Іваново-Вознесенську (тепер Росія). З 1901 брав участь у революційному русі, з 1904 - член РСДРП. У 1905-08 більшовицький партійний функціонер в Івано-Вознесенську. В 1908 заарештований і засуджений до каторги, з 1912 -на поселенні в Іркутській губернії. У 1914-17 -член іркутського бюро РСДРП. У 1918-20 - один з керівників більшовицького партизанского руху на Далекому Сході. З квітня 1922 - обласний комісар уряду Далекосхідної республіки (ДСР) у Верхньо-Удінську. В серпні 1923 направлений ЦК РКП(б) в Україну. В 1924-25 - секретар Київського губкому, а з осені 1925 - Київського окружкому КП(б)У. В 1926-30 - секретар Київського окружкому КП(б)У, одночасно - член Політбюро і секретар ЦК КП(б)У. З липня 1930 до січня 1933 - член бюро і секретар ЦК ВКП(б). На поч. 1933 П. висланий особистим представником Й. Сталіна в Україну з необмеженими повноваженнями. В березні 1933 був обраний секретарем ЦК, членом Політбюро ЦК КП(б)У, одночасно - першим секретарем Харківського, а згодом -Київського (з липня 1934) обкому Компартії. Виступав провідником ідеї загострення класової боротьби, заохочував репресивну політику, вів боротьбу з «шкідництвом» і «саботажництвом». П. за безпосередньою вказівкою Й. Сталіна розгромив українське національне відродження, політику українізації, очолив політичну кампанію проти М. Скрипника, що привела до його самогубства. П. виступав за застосування репресивні методів при проведенні колективізації і виконання плану хлібозаготівель в Україні, за боротьбу з «шкідниками» і «націоналістичною контреволюцією». П. був одним з найголовніших, організаторів голодомору 1932-33 в Україні. На. поч. березня 1937 звільнений від обов'язків секретаря обкому і секретаря ЦКУП(б)У, з 1937 - секретар Куйбишевського крайкому ВКП(б). У лютому 1938 виключений з ВКП(б) і незабаром заарештований. Розстріляний 26.2.1939.

ПОСЯДА ІВАН ЯКОВИЧ [Посяда, Посяденко; 28.3.(9.4.).1823 - 14(24).10.1894] - український політичний діяч, педагог, член Кирило-Мефодіївського Братства (з 1846). Н. у Зінькові (тепер Полтавська обл.). У 1843 вступив на філософський ф-тет Київського ун-ту. В 1846 став членом Кирило-Мефодіївського Братства, належав до радикально-демократичного крила, очолюваного Т. Шевченком. У 1847 П. заарештували і вислали під нагляд поліції у Казань. У 1847-49 навчався у Казанському ун-ті. З 1849 працював помічником правителя канцелярії рязанського губернатора, згодом - урядовцем в Петербурзі. В 1856-65 перебував за кордоном. Після повернення - вчителював у Петербурзі і Полоцьку. В 1869-73 -директор учительської гімназії у Києві, 1873-80 - у Коростишеві. У 1880-91 - директор народних училищу Воронежі (до 1895) та Оренбурзькій губ. Після виходу у відставку повернувся в Україну. Номеру Користишеві (тепер Житомирська обл.)

ПОТАЛА (знищення, наруга) - міра покарання у Київській державі. Полягала у вигнанні чи перетворенні у раба засудженного та членів його сім'ї й конфіскації майна. За «Руською Правдою» П. застосовували за розбій, окремі види крадіжок, підпал і конокрадство. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОТЕБНЯ   АНДРІЙ   ОПАНАСОВИЧ [19(31).8.1838 - 20.2.(4.3).1863)] - український політичний діяч, учасник Польського визвольно­го повстання 1863-64. Н. у с. Перекопівці Полтавської губ. (тепер Роменського р-ну Сумської обл.). Брат філолога О. Потебні. В 1856 закінчив Констянтинівський кадетський корпус у Петербурзі. Служив у Шліссельбурзькому піхотному полку (з 1861 - підпоручник). Перебуваючи з полком у Польщі, став одним з організаторів і керівників таємної організації - «Комітет ро­сійських офіцерів у Польщі». У червні 1862 залишив службу і перейшов на нелегальне становище. 27.6.(9.7). 1862 здійснив замах на царського намісника у Польщі. Взяв участь у Польському визвольному повстанні 1863-64. Загинув у бою з російськими військами біля Піщаної Скелі (тепер Польща).

ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ [10(22).9.1835 - 29.11.(11.12).1891] - видатний український філолог. Н. у с. Гаврилівці (за ін. дан., хутір Манів біля Гаврилівки; тепер с. Гришине Роменського р-ну Сумської обл.). У 1856 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківського ун-ту. В 1860 захистив магістерську дисертацію («Про деякі символи в слов'янській народній поезії», а в 1874 - докторську («Із записок з російської граматики»), яка значною мірою грунтувалася на даних української мови. З 1875 -професор Харківського ун-ту. Був головою Харківського історико-філологічного товариства. На поч. 60-х рр. 19 ст. брав активну участь у діяльності Харківської української студенської громади, був учасником фольклорних експедицій на Полтавщині та Слобідській Україні. Розробляв питання теорії мовознавства, фольклору, етнографії, головним чином, загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису. Осново­положник т. зв. психологічного напряму в українському мовознавстві. Вивчав психологію словесно-художньої творчості, був творцем лінгвістичної поетики. Багато зробив в області слов'янської діалектології і порівняльно-історичної граматики. У загальнотеоретичному плані досліджував, в основному, проблеми взаємо­відношення мови і мислення, мови і нації, походження мови. У своїх працях П. висвітлив питання історичного розвитку української мови, гостро виступав проти денаціоналізації українців. Автор праць: «Думка і мова», «Записка про малоруське наріччя» (1870), «Із записок з російської граматики» (тт. 1-2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «Мова і народність» (1895), «Із записок з теорії словесності» (1905) та ін. П. належать також праці з фольклору та етнографії «Пояснення малоруських і споріднених народних пісень» (т. 1-2, 1883-87) та ін. За його редакцією виходили твори Г. Квітки-Основ'янека, П. Гулака-Артемовського, І. Манджури, перекладав на українську мову «Одіссею» Гомера.

ПОТІЙ ІПАТІЙ (світське ім'я Адам; 12.8.1541 -18.7.1613)-визначний український письменник-полеміст кін. 17-поч. 18 ст., греко-католицький митрополит Київський і Галицький (1599-1613), один з засновників Української Греко-Католицької Церкви. Родом з Рожанки на Підляшші. Походив з української шляхти. Після закінчення Краківського ун-ту П. пербував при дворі кн. Радзивілла Чорного, пізніше служив секретарем (до 1572) польського короля Сигізмунда III Августа. До 1588 - земський суддя у Бересті, згодом берестейський каштелян і сенатор. Був близьким приятелем князя В.-К. Острозького, належав до прихильників створеного за його ініціативою гуртка літераторів і публіцистів. Овдовівши, постригся у ченці. З 1593 - володимиро-берестейський єпископ. Один з організаторів Берестейської унії 1596. У 1596 собор єпископів у Бересті вислав П. і луцького єпископа Кирила Терлецького як своїх уповноважних до Риму, де Папа Климент VIII проголосив об'єднання (унію) католицької і православної церкви, одночасно підтвердивши збереження традиційної православної літургії, обрядів і звичаїв української церкви. Після повернення з Риму - учасник церковного собору у Бересті, який підтвердив унію. По смерті митрополита М. Рогози - київський митрополит (1599-1613). П. активно намагався утверджувати правове становище уніатської церкви в Речі Посполитій, працював но залученням до греко-католицької церкви духовенства і шляхти, приєднав до унії Перемиську єпархію (1611). П. - визначний письменник-полеміст. Автор публіцистичних творів, спрямованих на захист унії, зокрема «Унія, або виклад... артикулів до об'єднання» (1596), «Календар римський новий»(1596), «Антиризис»(1599; польською мовою, 1600), «Оборона собору Флорентійського» (1603), листів до князя К. Острозького та канцлера Великого князівства Литовського Л. Сапеги та ін. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПОТОЦЬКИЙ АНДЖЕЙ [10.6.1861 -12.4.1908] - польський політичний діяч в Галичині. Н. у Кжешовіцах Краківського округу (тепер Польща). Походив з роду Потоцьких. Син Альфреда Потоцького. Був депутатом віденського парламенту та галицького сейму (в 1901-03 -маршалок сейму), з 1903 - намісник Галичини. Виступав проти задоволення національних вимог українського населення у Галичині, підтримував москвофільську течію в суспільно-політичному житті краю. Під час виборів до галицького сейму в 1908 П., намагався шляхом виборчих порушень та політичного терору не допустити в крайовий парламент представників українських партій національно-демократичного спрямування. Вбитий українським студентом А.Січинським на знак протесту проти виборчих зловживань 12.4.1908.

ПОТОЦЬКИЙ МИКОЛА [1594-10(20). 11.1651]-польский військовий і державний діяч. Походив з магнатського роду Потоцьких. Служив у королівському війську. Під час Цецорської битви 1620 потрапив у татарський полон, але незабаром був звільнений. Був воєводою брацлавським (1636). З 1637 - польний гетьман, В 1642 староста остерський, в 1643 - староста черкаський, пізніше староста барський і каштелян краківський. З 1646 - великий гетьман коронний Польщі. Керував придушенням національно-визвольних повстань в Україні, очолюваних П. Павлютом, К. Скиданом, Д. Гунею, Я. Острянином. У ході Корсунської битви 1648 П. разом з М. Калиновським був взятий козаками у полон, відданий татарам і відправлений до Криму. В березні 1650 визволений за великий викуп. Командував коронними військами в Берестецькій битві 1651. Вів тривале листування з Б. Хмельницьким про умови укладення Білоцерківського мирного договору 1651. Помер у Хмільнику на Поділлі. 

А. Жуковський (Париж, Франція).

ПОТОЦЬКИЙ СТАНІСЛАВ РЕВЕРА (1579 -27.2.1667) - польський державний і військовий діяч, полководець. Походив з магнатського роду Потоцьких. Володів значними земельними маєтностями в Галичині і на Поділлі. Посідав високі урядові посади у Речі Посполитій. Був старостою галицьким (1627), каштеляном кам'янець-подільським (1628), воєводою брацлавським (1631) і подільським (1636). Брав участь у Цецорській битві 1620 і Хотинській битві 1621. У 1637-38 командував польськими військовими підрозділами підчас придушення козацьких повстань під проводом П. Павлюка, Д. Гуж і Я. Острянина. В 1652 призначений польним гетьманом, в 1653 - київським воєводрю. З 1654 -великий гетьман коронний Речі Посполитої. Очолював польську армію в Охматівській битві 1655. В 1658 - краківський воєвода. Влітку 1660 П. разом з Ю. Любомирським командував коронними військами, які розгромили московську армію в боях під Любаром та Чудновом (тепер Житомирська обл.). Помер у Підгайцях (тепер Бережанського р-ну Тернопольської обл.).

ПОТОЦЬКИЙ ЯН (8.3.1761 - 2.12.1815) -польський історик і письменник, граф. Н. у с. Ликові (тепер Калинівського р-ну Вінницької обл.). Опублікував французькою мовою ряд праць, в яких є зведення відомостей античних авторів з питань стародавньої і середньовічної історії слов'ян та історії географії Сх. Європи, у т. ч. і України: «Дослідження про Сарматію» (т.т. 1-4, 1789-91), «Історичні та географічні матеріали про Скіфію, Сарматію і слов'ян» (т.т. 1-4, 1796), «Стародавня історія Херсонської губернії»(1804), «Стародавня історія Подільської губернії» (1805), «Стародавня історія Волинської губернії» (1805). У своїх працях П., зокрема, обстоював тезу про автохтонність слов'ян. У фантастично-філософському. романі «Рукопис, знайдений в Сарагосі» П. пропагував філософські ідеї французьких просвітителів 18 ст. 

Я. Ісаєвич (Львів).

ПОТЬОМКІН ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ [13(24).9,1739-5(16).10.1791]-російський державний і військовий діяч, дипломат, генерал-фельдмаршал (з 1784), князь. Н, у с. Чижово Духовщинського повіту (тепер Смоленська обл., Росія). З 1756 навчався в Московській університетській гімназії, звідки в 1760 виключений. Військову службу розпочав у кінній гвардії. За участь у палацовому перевороті 1762, в наслідок якого Катерина ІІ здобула російський престол, отримав чин гвардійського підпоручика. Учасник російсько-турецької війни 1768-74, з 1768 -генерал-майор, з 1771 - генерал-поручик. З 1770 став фаворитом Катерини II, набув вирішального впливу на внутрішньо- та зовнішньополітичні справи російської імперії. Займав ряд високих державних і військових посад - член Державної Ради, генерал-ад'ютант (з 1774) та генерал-фельдмаршал (з 1784), президент Воєнної колегії (з 1784). У 1772 на одній з козацьких рад П. був записаний до Коша Запорізької Січі почесним козаком під прізвиськом Грицько Нечеса. В 1775 за ініціативою П. було ліквідовано Запорізьку Січ. З 1776 - генерал-губернатор Новоросійської, Азовської та Астраханської губерній, У 1783 П. реалізував проект загарбання Криму Російською імперією, за що дістав титул «князя Таврійського». З 1783 П. управляв новоствореним катеринославським намісництвом, до складу якого увійшла значна частина південно­українських земель. П., будучи добрим адміністратором, володіючи фактично необмеженою владою, здійснював заходи по колонізації Півдня України і Криму. В 1776 П. наказав не повертати селян-втікачів з Лівобережної та Правобережної України, чим сприяв заселеннюта господарському освоєнню краю (особливо після юридичного запровадження кріпацтва в 1783 у Лівобережжі і Слобожанщині), У період правління П. почалося будівництво Миколаєва, Херсону, Катеринослава, Севастополя, було розпочато вивчення покладів руд і кам'яного вугілля на півдні України. П., розуміючи постійну загрозу російсько-турецького воєнного конфлікту (особливо після захоплення Росією території Кримського ханства) та спостерігаючи перехід колишніх запорожців на підвладні Туреччині землі, вважав за потрібне відновити українське козацтво. З 1783 П. вів переговори з представниками колишньої запорізької старшини (С. Білим, Г. Легкоступом, 3. Чепігою) про створення нового добровільного козацького формування. В 1788 П. підтримав проект В. Капніста про необхідність відновлення козацьких полків і сприяв організації Катеринославського Козацького Війська та Війська Вірних Козаків (згодом -Чорноморське Козацьке Військо). У 1790 П. було присвоєно титул великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацьких військ. Підтримував контакти з відомими діячами української культури В. Золотницьким, В. Рубаном, Л. Січкарівим та ін. У 1786 добився затвердження проекту відкриття у-ту в Катеринославі (не встиг його реалізувати). Толерантно ставився до діяльності греко-католицької церкви, підтримував єдиного в Російській імперії уніатського єпископа полоцького І. Лісовського. Був головнокомандуючим російської армії підчас російсько-турецької війни 1787-91. Під час мирних російсько-турецьких переговорів 1791 П. захворів і помер на шляху з Ясс до Миколаєва. Похований у Херсоні.

ПОЧАЇВСЬКА ДРУКАРНЯ - видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у 18 - на поч. 19 ст. З 1618 у Почаєві діяла мандрівна друкарня К.Т. Ставровецького, Бл. 1730 засновано дру­карню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського. Першим великим книжковим виданням П.д. був Служебник 1734-35. Крім літургічних книг, видавались проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належать збірка «Гора Почаєвська», яка включала між іншим житіє Йова Залізо (кілька видань), нотний Іормологіон (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей «Народовіщаніє» (перше вид. 1768), «Богословія наравоучителная» П. Антуана (пер­ше вид. 1776), Богогласник, Біблія (1798, передрук з київського видання). Наприкінці 18 ст. П.д. була єдиною друкарнею, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І. Лемкевича «Книжиця для господарства...», «Науки парохіяльнія»Ю. Добриловського, 1792, 1794 та ін.). Видавалися повчальні і богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов'янською (Йоасаф Кроковський, Иосиф Торжевський, Амплій Крижанівський), латинською (Мануїл Ольшавський, Корнило Срочинський, Т. Щуровський), польською (Порфирій Важинський, Панталеон Кульчицький, Гнат Филипович). Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василиянських монастиря ху Луцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців, польською - посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п'єси і промови польського письменника Вацлава Жевуського, програми вистав з Володимирської василиянської школи. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. У 18 - на поч. 19 ст. П.д. надрукувала більше оригінальних творів українських письменників, ніж всі інші друкарні в Україні. Всупереч вказівкам ієрархії П.д. підтримували зв'язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею працівниками і виданнями, сприяла в поширенні книжок. У різний час префектами (керівниками) П.д. були Адріян-Антін Громачевський (1739-41), Спиридон Коберський (кін, 18 ст.), редакторами і коректорами Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. До оформлення друків залучалися визначні гравери А. Голота, Й.Гочемський, Ф. Стрільбицький. 3 1831 монастир передано Російській Православній Церкві і названо лаврою. У другій пол. 19-на поч. 20 ст. (до 1914). П.д. друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у т. ч. перевидання «Богогласника»), «Волынськие епархиальные ведомости», чорносотенний «Почаевский листок». 

Я. Ісаєвич (Львів).

ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА - православний монастир у м. Почаєві (тепер Кременецький р-н Тер­нопільської обл.). Вперше згадується в писемних джерелаху 1527. У 1597 українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастирю великі земельні угіддя. На поч. 1618 при Почаєвському монастирі була заснована друкарня (перша видрукувана книга датована 1618). У 1649 на кошти подружжя Ф. і Я. Домашевських збудовано Свято-Троїцьку церкву. В 17 ст. монастир неодноразово зазнавав нападів турків і татар. З поч. 18 ст. П.Л. була підпорядкована чину василіан, які розгорнули широку культурно-освітню та видавничу діяльність. Після придушення Польського визвольного повстання 1830-31 російський уряд передав монастир православному духівництву. В 1833 монастирю було надано статус лаври. У другій пол. 19 - поч, 20 ст. П.Л. була оплотом русифікаторської політики російського царизму на Волині. З 1887 у лаврі видавався, антиукраїнський за своїм спрямуванням, журнал «Почаївський Листок» (з 1906 - орган «Союзу Руського Народу»). У міжвоєнний період монастир підпорядкувався Варшавському митрополи­ту. У теперішній час П.Л. православний чолові­чий монастир. Величний архітектурний ансамбль П.Л, становлять: Успенський собор (1771-91; проект арх. Г. Гартмана; з 1775 будівництвом керували Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовський, скульптурні роботи - М. Полейовський; 1781-86), трапезна (18 ст.) у стилі барокко, дзвіниця (1860) у стилі класицизму і Троїцький собор (1906, арх. О. Щусєв) у стилі новгородської архітектури 12-13 ст.

ПОШТУЧНЕ -натуральний податок у 14-17 ст. на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського і Польської держави. Сплачували, в основому, державні (коронні) селяни у розмірі певної частки (1/30-1/10) від загальної кількості (штук) худоби, витканого полотна, рушників, ряден тощо. В Україні П. стягувалось також з старостинських селян (селяни, які проживали у маєтках, що передавалися у тимчасове користування урядовцям як платня за державну службу).

«ПРАВА, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД» - збірник норм права 18 ст., що діяли у Лівобережній Україні. На територію Гетьманщини на підставі Березневих статей 1654 не було поширено діяння московського права, де залишалися чинними т. зв. попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзске право. Ці правові норми часто суперечили одне одній і давали судовим органам України можливість по одних і тих же справах виносити різні рішення у залежності від того, на яке джерело вони побажали послатися, що, в свою чергу, призводило до різного роду зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись, тим самим, добитися якнайшвидшої ліквідації політичної автономії України. Все це і послужило причиною видання царського указу від 28.8.1728 про скликання кодифікаційної комісії. Усклад комісії на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті - генеральним обозним Я. Лизогубом) спочатку увійшли 12, а пізніше - 18 членів. Робота по складенню проекту кодексу продовжувалася 15 років і завершилась у 1743 створен­ням обширного збірника під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Однак, проект кодексу не був офіційно затверджений. Основною причиною такого ставлення російського уряду до складеного кодексу слід вважати те, що його зміст не відповідав політиці російської влади щодо України. Кодифікатори творчо використали першоджерела, пристосувавши їх до норм і судової практики, що діяли в Україні, Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділились на 531 артикул, тобто статтю і 1716 пунктів. До нього було прикладено «Іструкцію кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини, Кодекс має пояснення цитат, що наводяться у тексті, алфавітний реєстр, тобто покажчик і заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою і внутрішньою структурою він відрізнявся від усіх джерел, якими користувалася комісія, а також діючих тоді пам'яток права Російської імперії. Обробка різноманітних за походженням, змістом, мовою і характером збірників, тлумачення і формування основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їх ерудицію і загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні. Кодекс українського права 1743 знав інститути власності і володіння, сервітути і заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме майно, на спадкове і набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право. Розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, міни, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання. Важливою рисою кримінального права був його приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпіло­го, а при відсутності останнього - від вимог його родичів. Але з бігом часу щораз сильніше проявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти «честі і влади монаршої», проти життя, тілесної недоторканості, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'являються цілком нові поняття, зв'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'являється поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконано­го злочину; розрізнення головного злочинця і співучасників, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що виключаються або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп'яніння тощо); поняття рецедиву і т. д. В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, втеплення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (повішення, відрубання голови) види, калічницькі і болісні кари, тюремне ув'язнення, позбавлення честі (шельмування), вигнання, відсторонення відпосади, майнові покарання (конфіскація і викуп), церковні кари, серед яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука, які приковувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і ув'язнення в монастир, примусове одруження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система. Найвищим судом був Генеральний Військовий Суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. Для міських жителів у непривілейованих містах, які не мали Магдебурзького права діяв ратушний суд, а в привілейованих - магістратовий. Всі названі судові органи формально були виборними. Вибори суддів як таких, однак, не проводились, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах - принцип слідчого процесу. Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази. Такими були власне признання, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і мучення, Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами і могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов'язання і вироків, винесених на підставі власного при­знання. Цінність кодексу 1743 полягає в тому, що норми, вміщені в ньому реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. В процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії у першій пол. 19 ст. було остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини. 

В. Кульчицький (Львів).

«ПРАВДА» - український літературно-науковий і політичний часопис. Виходив у Львові в 1867 - 3 рази на місяць, 1868-70 - 4 рази на місяць, 1872-78 - два рази на місяць, 1879-щомісячно, 1880 - нарегулярно, 1884 - 1 том, за ред. В. Барвінського та І. Франка, 1888-93 -щомісячно, 1894-96-2 рази на місяць. Фінансову допомогу у виданні журналу надавали П. Куліш та О. Кониський. До заснування «Діла» (1880) часопис був провідним органом народовців. У 1860-70-х рр. з «П.» співпрацювали майже всі відомі українські громадсько-культурні діячі й письменники з Галичини й Наддніпрянської України, зокрема, І. Франко, О. Огоновський, О. та В. Барвінські, С. Воробкевич, О. Партицький, В.Навроцький, Ю. Федькович, М. Подолинський, О. Терлецький, О. Кониський, М. Драгоманов, П. Куліш, Г. Барвінок, Марко Вовчок, М. Старицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, І. Нечуй-Левицький, С. Руданський, О. Стороженко. В цей період редакцію видання очолювали: Л. Лукашевич (1867, 1876), І. Микита, А. Вахнянин (1869-70), О. Огоновський (1872-76), В. Барвінський (1876-79). Після 4-річної перерви видання «П.» було відновлено за ініціативою В. Антоновича і О. Кониського для підготовки польсько-українського порозуміння в Галичині (див. «Нова ера»). В 1890-х рр. часопис відстоював ідеологію правої течії народовецького руху. В ці роки «П.» редагували Є. Олесницький (1888), І. Стронський (1889), П. Кирчів (1890-91), А. Березинський (1891-96). Видавцем і фактичним редактором був О. Барвінський. Серед співробітників часопису в цей час були Б. Грінченко, М.Коцюбинський, А. Кримський, О. Маковей, Ю.Романчук та ін.

ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ -орган, створений російським урядом у 1734 для управління Гетьманщиною. Після смерті Д. Апостола (1734) з метою дальшого обмеження державних прав України, російська цариця Анна Іванівна заборонила обрання нового гетьмана і своїм указом передала правління Лівобережною і Слобідською Україною т. зв. Правлінню Гетьманського Уряду. Складалося з шести чоловік. До складу цього органу увійшли три представники російської колоніальної адміністрації в Україні - царський резидент князь О. Шаховський, князь І. Барятинський, полковник Гурьєв та троє представників козацької старшини - генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович, генеральний осавул Ф. Лисенко (за деякими дан., замість одного з двох останніх входив генеральний суддя М. Забіла). формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою став князь О. Шаховський (1736; з 1737 - І. Барятинський). Дільність правління привела до посилення контролю і втручання з боку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини. Існувало до обрання в 1750 гетьманом К. Розумовського.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (Правобережжя, Правобічна Україна) - історико-географічна назва частини території України на правому березі Дніпра. Займала територію сучасних Волинської, Рівненської, Вінницької, Житомирської, Кіровоградської, Київської та частково Черкаської й Тернопільської обл. Термін «Правобережна Україна» зустрічається в історичних документах з другої пол. 17 ст. За Андрусівським перемир'ям 1667 П.У. (за винятком Києва та округи) залишалась у складі Речі Посполитої. Внаслідок укладення Бучацького мирного договору 1672 землі Правобережжя були поділені на три частини: Поділля зайняла Туреччина, Брацлавщина і Пд. Київщина знаходилась під владою правобережного гетьмана П. Дорошенка, решта території П.У. належала Польщі. За Бахчисарайським мирним договором 1681 кордон між Московською державою й Туреччиною встановлювався по Дніпру і під султанську владу потрапляли Пд. Київщина, Брацлавщина та Поділля. Після поразки турецької армії під Віднем (1683) та укладенням Каловицького миру 1699 (див. Карловицький конгрес 1698-99) П.У. знову повністю перейшла до складу Речі Посполитої. На території П.У. відбувались великі національно-визвольні повстання українського народу проти польських поневолювачів -Палія повстання 1702-04, гайдамацькі повстання 1734 1 1750, Коліївщина. Внаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793) П.У. була захоплена Російською імперією. За умовами Ризького мирного договору 1921 частина земель Правобережжя (територія сучасних Волинської, Рівненської та півн. районів Тернопільської обл.) була анексована Польщею, де вони перебували до 1939. З вересня 1939-у складі УРСР. 

М. Ерстенюк (Львів).

ПРАПОР - полотнище одного або поєднання кількох кольорів, форми і розміру з написом, прикрасою, часто з певним зображенням. П. державний - офіційна емблема держави, символ її суверенітету. Опис П. державного фіксується в законодавчому порядку, здебільшого в конституції. Щодо своєї приналежності П. поділяються на державні, міжнародні, територіальні, цивільних організацій, церковні, родові, службової особи та неофіційні П. приватних осіб.

    Український термін «П.» - генетичний і охоплює всі прапорні відміни й підвідміни. Термін «прапорництво» охоплює три поняття: прапорознавство (спеціальна історична дисципліна, т.зв. вексиологія), прапорне мистецтво (творення і виготовлення прапорів) і прапорне право (правові основи вжитку П.).Найдавніші українські прапорні полотнища були трикутно-клинової форми. На рубежі 13-14 ст. появилися чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найбільш вживаними кольорами були червоний, далі білий, блакитний, рідко жовтий. Були і кольорові сполучення. Найчастішими прапорними зображеннями були хрести, небесні світила та княжо-родові тризуби-двозуби. Древка були завершені наконечниками. П. Руської землі (Київської держави) був переважно червоний з золотим тризубом-двозубом, того чи іншого великого князівства, а пізніше корогва Галицько-Волинського князівства - блакитна з золотим левом. П. Великого князівства Литовського у 15 ст. був червоний з золотим тризубоподібним родовим знаком Гедиміновичів, а з 15ст. -червоний з зоображенням білого лицаря на такому ж коні з золотою упряжкою, з мечем у правій руці і з блакитним щитом з подвійним золотим хрестом на лівому плечі.

    За козацько-гетьманської доби з'являється новий характерний прапорний кольор, т. зв. малиновий. Найчастіше вживані полотнища були прямокутними, або т. зв. скошені згори вниз або навпаки. Найвищими державними прапорними емблемами булидві гетьманські корогви: перша -червона з зображення білого Архистратига Михаїла і друга - з зображення герба того чи іншого гетьмана. Завідував П. генеральний хорунжий. Гетьманщина користувалась у 17 ст. різнокольоровими прапорами, однак переважав червоний колір. У 18 ст. стали переважати блакитні полотнища з золотими чи жовтими зображеннями гербів та частково інші ознаки, як небесні світила, зброя, постаті святих Михаїла, Юрія та ін. Лицева сторона полкових і сотенних корогв і знамен була національною емблемою з зображенням козака у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі, а зворотня -полковою чи сотенною емблемою відповідного кольору з встановленим зоображенням. Великий П. Запорізької Січі був червоним. На лицевій стороні - білий Архістратиг Михаїл, а на зворотній - білий грецькій хрест, оточений золотими сонцем, півмісяцем, зірками. П. куренів і паланок були переважно малинові з зображенням Архістратига Михаїла або білого хреста і жовто-блакитні. Запоріжжя дало також початок українському морському прапорництву. Корогва для морських походів була біла з зображенням святого Миколи.З упадком Гетьманщини та приєднанням Центральної і Західної України до Росії та Австрії український П. зник. На поч. 20 ст. у Галичині з'являвся жовто-блакитний П., який прийняли Українські Січові Стрільці. Жовто-блакитне поєднення кольорів було і на П. Української Народної Республіки. 18.1.1918 Мала Рада затвердила проект українського морського П. вироблений Українською Морською Радою (скла­дався з двох смуг, вгорі жовта, внизу синя; на синій золотий знак князя Володимира - Тризуб з хрестом угорі). За гетьмана П. Скоропадського порядок кольорів змінився. 13.2.1918 був затверджений блакитно-жовтий П. Західно-Української Народної Республіки. У березні 1939 державним П. Карпатської України став блакитно-жовтий стяг. Між 1945-49 в еміграції виникли непорозуміння між прихильниками бликитно-жовтого і жовто-блакитного порядку поєднання кольорів, які закінчилися постановою Української Національної Ради від 27.6.1949, яка відзна­чала, що до остаточного виготовлення державних емблем незалежної влади в Україні національний П. буде блакитно-жовтий.

    Перший П. УРСР (встановлений у березні 1918) був червоний з золотими ініціалами «УРСР» у горішньому червоному накутнику з золотим обрамуванням. Після входженнядо складу СРСР для республіки створено новий П., червоний з золотими схрещеннями серпом і молотом, супроводженими ініціалами «УРСР», 21.11.1949 Президія Верховної Ради УРСР ухвалила горизонтально розташованих смуг: верхньої - червоного кольору (2/3 ширини П.), і нижньої - лазурного кольору з зображенням у верхній частині золотих серпа і молота і над ними - червоної п'ятикутної зірки, обрамленої золотою каймою. Воєнно-морського і торгового П. УРСР не мала.

    Питання національної символіки (зокрема П.) неодноразово порушувалося демократичними силами у кін. 1980-х рр. 12.12.1989 воно піднімалося на другому з'їзді народних депутатів СРСР. 23.3.1990 Перша сесія Тернопільської міської Ради народних депутатів XXI скликання прийняла постанову про національну символіку, один із пунктів містив рішення про встановлення українського національного П. на будівлі міської ради поруч з державним П. УРСР. 28.4.1990 аналогічні рішення були прийняті Львівською обласною Радою народних депутатів, 24.7.1990 на Хрещатику біля будинку Київради було піднято синьо-жовтий П. Після проголошення незалежності України Верховна Рада України 28.1.1992 прийняла постанову Про затвердження державним П. України національного П. Державний П. являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідношенням ширини П. до його довжини 2:3. 

М. Ерстенюк (Львів).