АБАЗИН АНДРІЙ (р.н. невід- 1703) -український військовий діяч, брацлавський полковник (1690-1703), один з керівників національно-визвольної боротьби українського народу проти польських загарбників в кінці 17 - на початку 18 ст. у Правобережній Україні. В 1691-96 брав участь у походах правобережних козаків проти кримських татар. Під час антипольського повстання (1702-04) під проводом С.Палія козацькі загони на чолі з А. вели боротьбу з польськими військами на Брацлавщині і Поділлі. Наприкінці жовтня 1702 А. разом з загонами богуславського полковника Самуся оволодів Немировом. В лютому 1703 в бою під Ладижином (тепер село Тростянецького р-ну Вінницької обл.) був тяжко поранений і потрапив у полон. За наказом польного гетьмана А.Сенявського страчений (посаджений на палю).

АБДУЛ - ГАМІД І (1725-1789) - турецький султан (1774-1789). За А.- Г. І Туреччина вела війни проти Російської імперії. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 і Ясським договором 1791 до Росії ввійшли землі між Дніпром і Дністром. Кримське ханство офіційно визнане володінням Росії, хоча його фактичне приєднання до Російської імперії відбулося в 1783.

АВАРИ (в руських джерелах - обри) - великий племінний союз, в якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. Вперше А. згадуються у давньогрецьких авторів 5-6 ст. - І Пріска Понтійського, Феофілакта Сімокагти, І Менандра та ін. А. стали авангардом великої групи племен, які просувались в Україну з території Центральної Азії і складали основу Тюркського каганату. Вперше з'явились на території сучасної України в 558, напавши на населення Приазов'я. Наприкінці 50 - на поч. 60-х рр. аварські орди сильно спустошили землі антів. У 558-568 А., просуваючись далі на захід, розбили племена гепідів і захопили їх землі в колишній римській провінції Паннонії (тер. басейну серед, течії Дунаю та його приток Сави і Драви). Тут, після численних походів і підкорення декількох слов'янських племен, заснували в 60-х роках 6 ст. свою державу - Аварський каганат. На чолі держави стояв хан Баян. Паннонія стала центром каганату, звідки А. постійно нападали на слов'ян, франків, лангобардів. В 601-02 вели запеклу війну проти Візантії. Союзниками Візантійської імперії у цій війні виступили анти.

    Основним заняттям А. було скотарство, хоча економічно вони залежали від покорених ними племен. В першій половині 6 ст. зазнали ряд поразок від Візантії, слов'ян, франків. В серед. 7 ст. А. були повністю витіснені з Українського Причорномор'я. В 90-х роках 8 ст. були розгромлені франками, а наприкінці 9 ст. аварська держава остаточно розпалася під ударами угорців. Частина аварських племен відійшла на схід, і про них більше не згадується в літописах.

АВГУСТ II ФРИДЕРИК (Фрідріх) Сильний (12.5.1670-31.1.1733) - польський король (1697-1706,1709-1733). курфюрст Саксонії (з 1694). Син саксонського курфюрста Іоанна Георга III. Вибраний королем Польщі після смерті Яна III Собеського. За правління А.ІІ Ф. у результаті війни Священної ліги проти Османської імперії на Карловицькому конгресі 1698-99 було підписано договір, за яким до Польщі ввійшли Поділля і частина Правобережної України. В 1704 уряд А.І І Ф. жорстоко придушив повстання під проводом С.Палія. Під час Північної війни 1700-21 А. II Ф. виступав союзником російського імператора Петра І. Після розгрому польсько-саксонських військ армією Карпа XI!, за умовами Альтранштадтського миру 1706, А.ІІ.Ф. був змушений зректися влади на користь С.Лещинського. В 1709 при підтримці Петра І був відновлений на престолі. Намагався зміцнити королівську владу в Польщі.

АВГУСТ III ФРИДЕРИК (Фрідріх) (17,10.1696 -5.10.1763) - король Польщі і курфюрст Саксонії з 1733. Син Августа II Фридерика. Посів польський престол завдяки збройній підтримці Росії. За часів правління А.ІІІ.Ф. Річ Посполита перебувала у стані глибокої політичної кризи. Уряд А.ІІІ.Ф. жорстоко придушував гайдамацький і опришківський рух в Україні, який набув особливої сили в 30-50-х роках 18 ст. За А.ІІІ.Ф. продовжувався процес зміцнення магнатської опозиції і занепаду королівської влади.

АВГУСТИНЦІ - жебрацький орден римсько-католицької церкви, що виник у серед. 12 ст. в Італії. Прийняв статут, написаний на основі оригіналів творів єпископа Гіппону (Пн. Африка) Августина Блаженного (звідси і назва А.). Остаточно затверджений Папою Римським Олександром IV в 1256. Діяли в багатьох країнах Європи, в т.ч. в Україні. В серед. 15 ст. орден нараховував ЗО тис. членів і мав бл. 2 тис. ЧОЛОВІЧИХ І ЖІНОЧИХ МОНАСТИРІВ. ЧЛЕНОМ ОРДЕНу був М.Лютер. В 16-17 ст. А. займались місіонерською діяльністю в Китаї, Японії, Африці, Америці. Сьогодні орден нараховує бл. 5 тис. членів.

АВЕРЕСКУ ОЛЕКСАНДР (9.4.1859-3.10.1938) - румунський державний і політичний діяч, маршал (з 1934). Н. в м. Ізмаїлі. В 1886 закінчив воєнну академію в Туріні (Італія). В 1907-08 - воєнний міністр, з 1911 - начальник румунського генерального штабу. Під час першої світової війни командував корпусом, армією. З 1919 -міністр внутрішніх справ. Здійснював каральні експедиції проти українського населення у Буковині і Бессарабії. В 1920-21 і 1926-27 -прем'єр-міністр Румунії. Домігся визнання Румунією Бессарабії з боку держав Антанти. Засновник Народної партії, один з ідеологів створення “Великої Румунії”.

АВРАТИНСЬКИЙ (Гавратинський) СТЕПАН (р.н. невід. - 1651) - тростянецький сотник. Учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. В лютому 1651 брав участь в обороні м.Красного на Поділлі. Виніс з поля бою тіло Д.Нечая. Взятий у полон і за наказом польного гетьмана М. Калиновського розстріляний під Мурахвою.

АВСТРІЯ, АВСТРІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА -держава у Центральній Європі, в басейні середньої течії р.Дунай. Межує з Чехією, Словаччиною, Угорщиною. Словенією, Італією, Швейцарією, Ліхтенштейном та Німеччиною. Територія 83,9 тис. км2. За формою державного устрою А. - федеративна республіка. Складається з 8 провінцій - земель і прирівняної до них в адміністративному відношенні столиці - м.Відень (Нижня Австрія. Бургенланд, Верхня Австрія, Штірія, Карінтія, Зальцбург, Тіроль, Форарльберг. Відень). Глава держави - президент, що обирається терміном на 6 років. Виконавчу владу здійснює уряд, який очолює призначений президентом федеральний канцлер. Законодавча влада належить парламентові, що складається з двох палат: національної ради та федеральної ради. Кожна з земель має власну конституцію та ландтаг (парламент).

    На території А. сліди найдавніших людей датуються епохою палеоліту. На рубежі нової ери тут проживали різні племена, переважно кельтського походження, серед яких найзначнішими були тавриски (норики). За років правління імператора Августа австрійські землі були захоплені римлянами і включені ними до складу провінцій Норик, Реція та Паннонія. В цей час тут виникли перші міста: Віндобона (Відень), Ювавум (Зальцбург), Овілава (Вельс) та ін.

    В перші століття нової ери на землях А. розселилися германські (бавари) та слов'янські (словенські) племена. Першими державними утвореннями були тут держава Само (утв. бл. 623) та слов'янське князівство Хорутанія, яке у 8 ст. було захоплене баварськими герцогами. Наприкінці 8 ст. австрійські землі ввійшли до складу франкської імперії Карла Великого, а після її розпаду (843) відійшли до Східно-франкського королівства.

    Зародком австрійської держави стала утворена у II пол. 10 ст. Східна марка, в якій з 976 утвердилась династія Бабенбергів. В 1156 австрійські маркграфи добилися перетворення А. у герцогство ( цей рік вважається датою утворення австрійської держави) у складі Священної Римської імперії. Впродовж 12-14 ст. кордони А. Суттєво розширюються. Австрійські герцоги поширили свою владу на Штірію, Карінтію, Крайну, Тіроль, Форарльберг і стали одними з наймогутніших південно-німецьких князів. Після смерті останнього представника роду Бабенбергів (1246) розпочалася боротьба за оволодіння А., у якій взяв участь і галицько-волинський князь Данило Романович Галицький. Внаслідок довготривалої боротьби тут утвердилась у 1282 династія Габсбургів, представники якої з 1438 незмінно були також імператорами Священної Римської імперії.

    На протязі 13-15 ст. в А. складається станова монархія з ландтагами в окремих землях, однак до кінця 15 ст. вона продовжувала бути конгломератом земель, об'єднаних лише династичними зв'язками.

    За років правління імп. Фрідріха III (1440-1493) герцоги А. почали використовувати титул ерцгерцог, а при його наступнику Максиміліані І (1493-1519) всі австрійські землі були об'єднані. Тоді ж проводилась політика, спрямована на їх внутрішню консолідацію.

    На рубежі 15-16 ст. йшов процес створення світової імперії Габсбургів. Внаслідок шлюбу Максиміліана I з дочкою герцога Бургундії Карпа Сміливого Марією і одруження його сина з наступницею іспанської корони утворилась найбільша держава тогочасного світу, якою став управпяти імператор Карп V (1519-1566). У 1521-1522 він передав своєму братові Фердінанду I всі німецькі “спадкові землі” Габсбургів, а собі залишив інші володіння (Іспанію, Нідерланди та ін.).

    За років правління Фердінанда I (1521/22-1564), який у 1556 став імператором Священної Римської імперії, значення А. суттєво зросло. Після розгрому у 1526 турками угорсько-чеського війська в битві при Мохачі і загибелі короля Людовіка II він добився обрання королем Угорщини і Чехії і включення значної частини цих королівств до складу австрійських володінь (центральна і східна частини Угорщини залишились в залежності від Туреччини). Тоді ж розпочалися австро-турецькі війни, які тривали впродвж 16-18 ст. і суттєво вплинули на формування австрійської держави.

    Після смерті Фердінанда I його землі були поділені між синами Максиміліаном (Верхня і Нижня Австрія, Чехія та Угорщина), Фердінандом (Тіроль і деякі володіння у пд.-зах. Німеччині) та Карпом (Штірія, Карінтія і Крайна). Старший з братів - Максимівн був обраний імператором Священної Римської імперії (1564-1576). Роки правління наступних Габсбургів - Рудольфа II (1576-1612) та Матвія I (1612-1619) -були заповнені боротьбою з становими установами А., Чехії та Угорщини, яка завершилась значним зміцненням монархічної влади. Одночасно велася боротьба проти протестантизму у рамках Контрреформації.

    На початковому етапі Тридцятилітньої війни імператору Фердінанду II (1619-1637) після розгрому чеського війська в битві при Білій Горі (1620) пощастило остаточно ліквідувати опозицію і встановити необмежену владу Габсбургів у цій провінції.

    Наприкінці 17 ст. особливо небезпечною для А. стала турецька загроза. У 1683 турки взяли в облогу Відень і тільки завдяки допомозі польського короля Яна III Собеського, в війську якого було понад 5 тис. українських козаків, пощастило розгромити османську армію. Наступні перемоги дали можливість А. відновити своє панування в Угорщині (Карловицький конгрес 1698-99). Впродовж 1701-1714 А. вела війну проти Франції за т.зв. іспанську спадщину. В результаті цієї війни А. за Раштадтським миром 1714 одержала Південні Нідерланди (Бельгію), Мілан та Неаполітанське королівство. У 1713 імператор Карп VI прагматичною санкцією оголосив всі володіння Габсбурпв нероздільними: при відсутності у імператора гютомків чоловічого роду, влада переходила до його старшої дочки - Марії Терезії її потомків. Однак після смерті Карла VI (1740) спадкові права Марії Терезії були піддані сумніву, що було причиною війни за т.зв. австрійську спадщину. Закінчилась вона укладанням Ахейського миру (1748), за яким визнавалась прагматична санкція. Згодом А. втратила одну з провінцій - Сілезію, яка за часів Семилітньої війни (1756-1763) була захоплена Пруссією.

    У 1772 А. взяла участь разом з Пруссією та Росією у першому поділі Речі Посполитої і захопила тоді Галичину. Через два роки, у 1774, А. внаслідок війни з Туреччиною одержала також Буковину.

    На роки правління Марії Терезії та Йосифа II припадає остаточне оформлення і розквіт   австрійського     абсолютизму. У 70-80-х роках 18 ст. в А. було проведено ряд реформ, спрямованих на посилення централізації і зміцнення апарату державної влади. Було введено єдиний кримінальний кодекс, уніфіковано судову систему, створено постійну армію. Територію А. було поділено на 15 округів, управління якими здійснювали урядові комісари. Німецька мова стала офіційною на всій території імперії, посилилась германізація окремих земель держави. Важливе значення мало звільнення селян від кріпосної залежності та часткове обмеження розміру панщини і заміна її поземельним податком. Однак після смерті Йосифа ІІ майже всі його реформи були відмінені.

    Наприкінці 18 ст. А. стала ініціатором, учасником антифранцузьких коаліцій, вела війни з наполеонівською Францією. Зазнавши ряд поразок, А. втратила деякі з своїх провінцій і змушена була відмовитись від впливу на Німеччину. З 1804 А. стала імперією, а у 1806 Наполеоном було ліквідовано Священну Римську імперію.

    В результаті поразки наполеонівської Франції відбулось значне посилення позицій А. Під час Віденського конгресу 1814-1815 вона виступала за реставрацію і збереження феодально-абсолютистського ладу в Європі. А. не тільки повернула втрачені провінції, а й здобула нові землі - Ломбардію і територію колишньої Венеціанської республіки, обміняні на Австрійські Нідерланди (Бельгію). Здобула А. і домінуючий вплив на Німеччину. Керівником внутрішньої та зовнішньої політики імперії на протязі I пол. 19 ст. був К.Меттерніх (з 1809 - міністр закордонних справ, у 1821-1848 - канцлер). Його діяльність була спрямована на підтримку дворянського землеволодіння, збереження старих феодальних порядків, встановлення системи всеосяжного поліцейського нагляду і шпигування, розпалювання національної ворожнечі між окремими народами імперії. Однак всі ці заходи не дали бажаних результатів, відбувався процес наростання кризових явищ, виявом яких стали події революції 1848-1849.

    Революційні події охопили всі провінції Австрійської імперії, в т.ч. і землі, населені українцями: Галичину, Буковину та Закарпаття. Особливо великими були виступи у Відні, Празі, Львові. Тоді ж відбулося селянське повстання на Буковині під керівництвом Л. Кобилиці. Уряд змушений був піти на поступки, найважливішими серед яких були ліквідація панщини, опублікування конституції та скликання парламенту (рейхстагу).

    Подальше наростання революційних подій (особливо в Угорщині) викликало втручання царської Росії, за допомогою якої австрійському урядові вдалося придушити виступи у всіх регіонах імперії.

    На протязі 50-60-х роках 19 ст. зусилля уряду були спрямовані на досягнення компромісу з правлячими колами окремих частин імперії, що привело до утворення в 1867 Австро-Угорщини. Сприяли цьому і зовнішньополітичні невдачі А.: загострення відносин з Росією під час Кримської війни 1853-1856, поразки у війнах з Сардінським королівством і Францією у 1859, з Пруссією та Італією у 1866.

    В II пол. 19 - на поч. 20 ст. у зовнішній політиці А. домінували намагання укласти союз з Німеччиною, спрямований проти Росії та Франції. Австро-німецький договір було укладено у 1879. згодом до нього приєдналась також Італія (1882). Так, було укладено Троїстий Союз, який відіграв важливу роль у розпалюванні першої світової війни, під час якої А. в союзі з Німеччиною, Болгарію та Туреччиною воювала проти Антанти (Англія, Франція, Росія та ін.). Невдалі воєнні дії, посилення економічної кризи, безперервні політичні кризи привели до розпаду Австро-Угорщини восени 1918. 12 листопада 1918 А. була проголошена республікою.

    10 вересня 1919 А. підписала Сен-Жерменський мирний договір з країнами Антанти, який заборонив приєднання її до Німеччини.

    1 жовтня 1920 була прийнята конституція Австрійської республіки, згідно з якою країна стала “союзною державою” з широкою автономією земель. Глава держави - президент, користувався обмеженими повноваженнями. Парламент складався з двох палат -Національної Ради, що обиралася на основі загального голосування на 4 роки, та Федеральної Ради, що складалася з представників земельних ландтагів.

    На поч. 20-х років А. знаходилася в стані економічної і фінансової кризи, яка дедалі більше загострювалася. Намагаючись послабити кризові явища, уряд А. у 1922 пішов на укладення Женевських протоколів з Англією, Францією, Італією та Чехословаччиною про відтермінування оплати репарацій та надання позички на суму 650 млн. золотих крон. Одночасно над А. було встановлено контроль генерального комісара, призначеного Лігою націй (1922-1926). Ці заходи сприяли стабілізації політичного та економічного становища республіки.

    В період світової економічної кризи 1929-1933, яка мала важкі наслідки для А., в політичному житті держави відбулися суттєві зміни. У 1929 були внесені поправки до конституції, у 1933 було розпущено парламент, відмінено свободу друку і зборів, обмежено ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ Партій. Дедалі більший вплив на А. чинили сусідні Німеччина та Італія, де встановились фашистські режими. Особливо активними були прихильники “аншлюсу” -включення А. до складу Німеччини, які у 1934 вчинили путч, під час якого загинув канцлер Е.Дольфус. У 1936 уряд канцлера Шушніга уклав з Німеччиною договір, який перетворював А. у сателіта останньої. В ніч з 11 на 12 березня 1938 німецькі війська окупували А., і було проголошено про “аншлюс” обох держав.

    У другій світовій війні А. брала участь як складова частина фашистської Німеччини. У березні-квітні 1945 територія А. була звільнена військами антигітлерівської коаліції і поділена на чотири зони окупації: радянську, американську, англійську та французьку. Столиця держави -Відень - також була розділена на 4 сектори. Верховна влада належала Союзній Раді з чотирьох військових комісарів, що представляли окупаційні держави.

    Незадовго до закінчення війни. 27 квітня 1945, в А. було утворено тимчасовий уряд, який очолив відомий політичний діяч К.Реннер (у грудні 1945 його було обрано президентом Австрійської Республіки).

    У 1948 А. прийняла план Маршала, завдяки якому її економіка досягла за короткий час високого рівня розвитку. В країні були проведені реформи, спрямовані на перетворення А. у незалежну демократичну державу, здійснено її демілітаризацію та денацифікацію. 15 травня 1955 у Відні представники СРСР, США, Англії та Франції уклали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. 25 жовтня 1955 після виведення окупаційних військ парламент А. прийняв закон про її постійний нейтралітет. А. зобов'язалась не вступати в жодні військові союзи, не допускати створення військових баз на своїй території. Нейтралітет А. визнали більшість країн світу.

    Нині Австрійська республіка - одна з найбільш розвинутих демократичних держав Центральної Європи.

 

АВСТРО-УГОРЩИНА, АВСТРО-УГОРСЬКА ІМПЕРІЯ - держава, що утворилася внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії - Австрією та Угорщиною (т.зв. австро-угорський компроміс) у 1867. Територія А.-У. складала 676545 км2. Населення - біля 50,5 млн. чол. (1908).

    В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848-1849. Ще більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.

    За цією угодою Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву А.-У. і складалася з двох частин, що були розділені р.Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії).До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (т.зв. землі корони св.Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словакію, Трансильванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну і адміністративну автономію, власний уряд та парламент - сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію.

    На чолі А.-У. стояв австрійський імператор з династії Габсбурпв, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: 1) закордонних справ, 2) військове та морське, 3) фінансів. Останні два міністерства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалась спеціальними “делегаціями”, які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, у 1867 квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % - для Угорщини.

    21 грудня 1867 імператор Франц Йосиф І (1848-1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат-двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький та відомий український письменник Василь Стефаник.

    Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 було введено Прямі Вибори ВІД ВСІХ Курій, Крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, у 1882 значно зросла кількість виборів, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права. Ця курія посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депутатів). І тільки у 1907 в А.-У. було введено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів.

    Австро-угорська угода 1867 не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. З останньою у 1868, при сприянні Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чехією домовитися не вдалося. 11 представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання т.зв. землям корони св.Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав аналогічних угорським. Внаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не вдалося.

    Українське населення А.-У. у 1910 складало 8 % загальної кількості мешканців імперії і проживало на території Галичини, Буковини та Закарпаття. Його політичне становище було вкрай важким. На Закарпатті існування українців взагалі не визнавалося угорськими властями. У 1868 сейм у Будапешті оголосив все населення краю єдиною угорською нацією. На Буковині та в Галичині становище було дещо кращим. Тут виникли і успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації (т-во “Просвіта”, Наукове товариство ім. Т.Шевченка та ін.), були українські представники у провінціальних сеймах. Однак і тут українці були у нерівноправному становищі. В Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині -німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині -німецька.

    Зовнішня політика А.-У. після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 австро-угорські війська окупували Боснію та Герцеговину, яка була анексована 5.10.1908. Це викликало загострення відносин А.-У. з Росією, результатом чого було укладення 7 жовтня 1879 таємної угоди з Німеччиною, до якої у 1882 приєдналася Італія. Так було оформлено Троїстий союз, спрямований проти Росії та Франції.

    28 червня 1914 у Сараєві було вбито наступника австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом до початку першої світової війни. 28 липня 1914 А.-У. оголосила війну Сербії, а 6 серпня - Росії. В союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною А.-У. впродовж 1914-1918 вела воєнні дії проти країн Антанти, які закінчилися крахом імперії. У жовтні-листопаді 1918 на її землях утворились самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія), Західно-Українська Народна Республіка. Частина колишніх територій А.-У. відійшла до Італії, Румунії, Польщі.

АГАПІТ ВИШНЕВСЬКИЙ (світське ім'я Анточій: р.н. невід. - 1926) - український церковний діяч, архієпископ Катеринославський. В січні та червні-липні 1918 був учасником двох сесій Всеукраїнського Церковного Собору під час роботи якого активно виступав за проголошення автокефальної Української Православної Церкви. А. - один з небагатьох представників вищого духовенства, який підтримав Українську національну державу. 19.2.1918 урочисто зустрічав Директорію Української Народної Республіки на Софіївській площі у Києві. 22.1.1919 відправив молебен підчас урочистого проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. В 1919 був тимчасово відсторонений від служби денікінцями. Заарештований більшовиками і помер у тюрмі.

АДАЛЬБЕРТ МАГДЕБУРЗЬКИЙ (р.н. невід. -20.6.981) - німецький церковно-політичний діяч, перший архієпископ Магдебурзький (968-981), хроніст. В 961 за дорученням німецького імператора Оттона І і на запрошення княгині Ольги, яка намагалася запровадити християнство у Київській Русі, їздив на чолі церковної місії до Києва. В 962 повернувся у Німеччину. З 966 -абат у Вайсенбурзі. з 968 - архієпископ Магдебурзький. За деякими даними А.М. написав продовження хроніки настоятеля монастиря Регіно-Репнона Прюмського (п. в 915), яка охоплює період з 906 до 967.

АДАМ БРЕМЕНСЬКИЙ (р.н. невід. - бл. 1081, за ін. даними бл. 1085) - північно-німецький хроніст. Автор праці “Історія гамбурзьких єпископів” (бл. 1075,4 кн., лат. мовою) -цінного джерела з історії та культури скандінавських народів та західних слов'ян. Згадує Київ, який називає суперником Константинополя.

АДІЛЬ-ГІРЕЙ II (рр.н.ісм. невід.) -кримський хан (1665-71). В 1665А.-Г. II при підтримці турків скинув з престолу хана Мохаммед-Гірея IV. Підтримав П.Суховія (Суховієнка) і М.Ханенка в їх боротьбі проти гетьмана П.Дорошенка. В результаті домовленості П.Дорошенка і турецького уряду був скинутий з престолу. На кримському престолі його змінив Селім-Гірей, який став союзником П.Дорошенка у воєнних діях проти Польщі і Московської держави.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ - поділ території України на певні частини з метою побудови державних органів влади та управління на місцях. В періоди втрати Україною державної незалежності і поділу її території між сусідніми державами на українських етнічних землях створювались колоніальні органи управління та поступово поширювався адміністративно-територіальний устрій метрополії. В Україні першими спробами адміністративно-територіального поділу можна вважати існування земель-князівств за часів Київської Русі. В 9-12 ст. територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського князівства, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пинська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялись на волості, центрами яких були міста - городи. За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках всю повноту, законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов'язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинством найчастіше займався спеціальний київський урядник - тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники - биричі, отроки, дітські, городники, митники та ін.

    З серед. 12 ст. розпочався процес занепаду Київської держави. Найбезпосереднішим спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. В 13- І пол. 14 ст. у складі Галицько-Волинської держави було об'єднано значну частину української етнічної території. У 13 ст. західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по р.Яселці, далі у півн.-сх. напрямку через ріки Віслок і Сян і ще далі, на захід від р.Вепр, пролягав на півд.-сх. Крайніми західними українськими поселеннями були Коросно, Ряшів, Щекарів, Верещин. Північною межею Галицько-Волинської держави були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після входження до складу князівства Берестейської землі - ріки Наров і Яселда. На сході князівство межувало з Турово-Пинською і Київською землями. Кордон проходив через Прип'ять, Стир, Горинь, далі верхів'ями Случі і Пд. Бугу вздовж рік Ушиці і Пруту до Чорного моря. Галицько-Волинське князівство включало Перемишльську, Звенигородську, Галицьку. Володимирську, Луцьку, Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську. Червенську і Белзьку землі. До складу князівства входили також землі у нижній течії Дністра. Пруту. Серету, а також значна частина Закарпаття. В основу державної організації і адміністративного устрою Галицько-Волинського князівства покладалися ті ж принципи, що і в Київській державі. Територія держави поділялася на ряд князівств-земель. До складу земель входили волості, центрами яких були міста. З І пол. 14 ст. окремі міста-князівства отримали магдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування. Першим самоврядний статус отримало м.Сянок (1334), згодом - Львів, Кам'янець-Подільський. Брест, Дорогочин, Більськ, Луцьк та ін. Після смерті Юрія II Болеслава (1340) почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у II пол. 14 ст. була загарбана, анексована іноземними державами. В 1387 багаторічні війни Польщі, Угорщини і Литви за Галичину завершились приєднанням (анексією) цієї української території до Польського королівства. В 50-х роках 14 ст. литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я. Ще в I пол. 14 ст. Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогочинську землі. У 1355- 56 литовські війська захопили спочатку Чернігово-Сіверщину, а в 1362 - Київську і Подільську землі (1363). З приєднанням значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Українські землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне і суспільне життя Литовської держави. Руська (давньоукраїнська) мова стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль в державі. Все це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась в руках князя, земських бояр і князівських урядовців - канцлера, скарбничого, тивуна і соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, все ж вони постійно намагалися досягнути повної незалежності від Литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українських князівств, великий литовський князь Вітовт протягом 1392-94 змістив удільних князів, які провадили на той час майже незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 40-х років 15 ст. Волинське і Київське князівства були знову відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1452) і Семена Олельковича (14/0) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їх місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками -воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти з волостей. Після укладення між Польщею і Литвой Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської. Закарпаття. Буковини і Чернігвщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства: Руське (складалось з Галицької, Львівської, Перемишльської, Сяніцької і Холмської земель): Волзьке (складалось з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів): Подільське (включало Червоно-городський, Кам'янецький і Летичівський повіти): Брацлавське (входили Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти): Волинське (складалось з Луцького, Володимирського і Крем'янецького повітів): Київське (входили Київський, Житомирський, Овруцький повіти і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства). За умовами Деулінського перемир'я 1618 між Річчю Посполитою і Московською державою Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. В 1635 було утворене Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським повітами. Берестейське (Берестейський і Пинський повіти) і Підляське (Мельницька, Дорогочинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювалось на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.

    Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у 13 ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були роздоєні між сімома комітатами (жупами) - Спишським, Земплинським, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітету стояв жупан, якого призначав король. На початку 16 ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. 31699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

    З серед. 10 ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У 12 - I пол. 14 ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства привів до зміцнення в середині 14 ст. в цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. 14-15 ст. тут існувало українське державне утворення - Шипинська земля (в межах сучасної Чернівецької обл.). З серед. 14 ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості - Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. В 1514 Молдавія разом з українською територією потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця - Хотинська райя. У II пол. 18 ст. Буковина поділялася на три цинути -Чернівецьку, Сучавську і Кімпалугську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. В 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і до 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

    Протягом століть Північне Причорномор'я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоровича на Таманському півострові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов'я, Кубані та Східна частина Кримського півострова. З поч. 11 ст. князівство перебувало у складі Київської держави. В 13 ст. Українське Причорномор'я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус з центром у м.Солхаті, який полягав ханам Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава - Кримське ханство (1449-1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи на Україну. Руйнуючи українські міста і села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. Заданими перепису 1666-67, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татаро-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпрових порогів була створена військово-політична організація -Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва - Вольностей Війська Запорізького -входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти - узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р.Орелі до Дніпра. З II пол. 16 ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники. Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені - на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) - військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили “січове товариство”, яке поділялось на курені. У 18 ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалось кілька разів І залежно від воєнно-політичної ситуації (див. І Томаківська Січ, Микитинська Січ, Чортомлицька Січ, Кам'янська Січ, Опешківська Січ, Нова Січ, Задунайська Січ). Згодом, у 18 ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької областей. Адміністративне вони поділялись на округи - паланки: на правому березі Дніпра -Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Пере-вознинська), на лівому - Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем. Наростання національного і соціального гніту в Україні протягом 14-16 ст. викликало постійне піднесення народної боротьби проти польських загарбників, яка в серед. 17 ст. переросла в національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Основною метою цієї боротьби стало створення незалежної держави у межах усіх українських етнічних земель. Вже на початковому етапі війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався в основному на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка складалась з земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. км2. За умовами Зборівського мирного договору 1649, кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер -Ямпіль - Брацлав - Вінниця - Погребище -Паволоч - Коростишів - Горностайпіль -Димер- Дніпро - Остер - Чернігів - Ніжин -Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р.Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р.Коломак і до Муравського шляху. На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б.Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична. адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина - генеральний писар, генеральні судді: генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд. Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. В 1649 їх налічувалося 16 - Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ в 1654-55 утворились Волинський, Турово-Пинський, Білоруський (Чавський) і Подільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом, Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники. До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину (див. також Генеральна Військова Рада). Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник. У II пол. 17 ст. Україна внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та постійної збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир'я 1667 та “Вічного миру” 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжя опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (в 1699 до Польщі приєднано Поділля, яке знаходилось під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною. Українські землі, які перебували у складі Московської держави протягом 17-18 ст., зберігали відносну автономію і державні права. Територія Гетьманщини (сучасн. Чернігівська, Полтавська, зх. частина Сумської, Харківська і сх. частина Київської обл.) за військовим і адміністративно-територіальним устроєм поділялась на 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, який частково знаходився на етнічній білоруській території. Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України і московським урядом, які носили міждержавний характер. Однак, по мірі загострення внутрішньополітичної ситуації, внаслідок боротьби за владу старшинських угрупувань та у зв'язку з намаганнями Московської держави посилити свої впливи в Україні, ці договори поступово набувають рис договірних статей. Переяславські етапі 1659, Батуринські статті 1663, Московські статті 1665 та ін. Гетьманські угоди з московським урядом щоразу більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну і фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної і судової влади. Гетьман обирався Генеральною Військовою Радою, в основному з кандидатур, заздалегідь узгоджених з московським урядом. Гетьманський уряд вже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Резиденція гетьмана щоразу ближче переносилася до московського кордону - Гадяч (1663-68), Батурин (1669-1709: 1750-1764), Глухів (1709-1750). В 1708 на території Лівобережної України було утворено дві губернії - Київську і Азовську, що фактично поклало початок створенню паралельних органів державного управління. З 1709 при гетьманові постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності було завдано діяльністю органів російської колоніальної адміністрації в Україні -Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду. Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10.11.1764 Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії П.Рум'янцеву. Обмеження козацького самоуправління та поступова ліквідація полкового устрою вибувалися і на Слобідській Україні. З серед. 16 ст. територію Слобожанщини почали поступово заселяти українські козаки і селяни з Правобережної і Лівобережної України. 317 ст.. ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій на Слобідській Україні був здебільшого подібним до Гетьманщини. В 17 ст. тут існувало п'ять полків, які становили військові і адміністративно-територіальні одиниці: Острогозький (1652-1658), Сумський (1652-1658), Охтирський (1651-58), Харківський (1659-1660), Балакліївський (1669-1670). В 1670 Балакліївський полк було приєднано до Харківського, з якого в 1685 виділився Ізюмський полк. Полкові канцелярії підпорядковувались білгородському воєвод, через нього - Розрядному приказу, а згодом -Посольському приказу. Намагання Слобідської України приєднатись до Гетьманщини викликало рішучий опір з боку російських властей. 28.7.1765 російський уряд ліквідував слобідські козачі полки і на їх місці утворив регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

    В II пол. 18 ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень з іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Новозасновані поселення були названі Новою Сербію (1752) з штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов'яно-Сербією (1753) з центром в м.Бухмуті (тепер Артемівськ). В 1764 військові поселення були ліквідовані, а їх землі включені до складу Новоросійської губернії.

    Наприкінці 17-18 ст. значна частина українських земель - Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння - входили до складу Польщі. В 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їх основні права і привілеї. На цій території були сформовані Білоцерківський (фастівський), Корсунський, Брацлавський і Богуславський полки, які очолювали полковники С.Палій, З.Іскра, А.Абазин і С.Самусь. Однак, у червні 1699 польський сейм, побоюючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і привело до Палія повстання 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано. Наприкінці 17 - поч. 18 ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське і Волзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

    Наприкінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793. 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. В 1772 до складу Австрії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі). Волзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а в 1774 - Буковина (без Хотинської Райї). Австрійський уряд створив на захоплених територіях коронний край -Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала р.Сян. В 1786-1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а в 1795-1809 - Холмщина. Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а в 1867 - 17 округів і 176 дистриктів.

    Адміністративна влада у коронному краї належала губернському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках всю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган в Галичині - сейм збирався тільки один раз, у 1780. Існував виконавчий орган сейму -становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі). З утворенням в 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина і Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині і Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

    В 1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть знаходилась під окупацією Угорщини, потрапила до складу Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (Комітати), які в свою чергу складались з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту і будучи найбільше відірваними від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття все ж зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

    Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на пд. України. Тому, 4-5.(15-16).6.1775 за наказом Катерини ІІ російські війська під командуванням ген. П.Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3.(14).8.1775 було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії - Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі ще форми військового і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. В 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. В 1781-83 в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. В 1783 указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування українських земель у складі імперії політика російського уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адміністративного устрою України, збереження якого в значній мірі сприяло формуванню в українського населення національної свідомості. Подальша російська експансіоністська політика на пд. України завершилась приєднанням в 1783 Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2.2.1784 на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. В 1783 Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані і на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 - у м.Катеринослав).

    Після другого і третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 “Про новий поділ держави на губернії” в Україні замість намісництв створювались губернії. На поч. 19 ст. існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. В 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній (див. також Губернія). В I пол. 19 ст. для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць - генерал-губернаторства. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (складалось з Київської. Волинської і Подільської губерній), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька губернії), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії і Бессарабська область). Всю повноту військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць здійснював генерал-губернатор. На протязі II пол. 19 ст. значних коректив в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Російської імперії не відбулося. В 1912 було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На поч. першої світової війни 1914-18 в результаті Галицької битви 1914 російські війська захопили значну частину західно-українських земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині і Посянні була спрямована на нищення українського національного життя у всіх його проявах -політичному, релігійному і культурному. Лютнева революція 1917 в Росії сприяла розгортанню національно-визвольного руху в Україні. 3(17).3.1917 у Києві було створено Українську Центральну Раду, яка після проведення Всеукраїнського Національного Конгресу була перетворена на революційний парламент України. Очоливши боротьбу українського народу за побудову власної держави, УЦР своїми 4 Універсалами вивела Україну зі статусу колонії у складі Російської імперії до становища незалежної держави (див. Універсали Української Центральної Ради).

    15(28)6.1917 на засіданні Малої Ради було сформовано перший український уряд -Генеральний Секретаріат УЦР-УНР. Після проголошення в ніч з 11(24). на 12.(25).1.1918 незалежності України Генеральний Секретаріат було перейменовано у Раду Народних Міністрів УНР. За умовами Берестейського договору 1918 між УНР і державами Четвертого союзу західний і північно-західний кордони України встановлювалися по лінії Тарноград-Білгорай-Щебрешин-Красностав-Пугачів-Радин-Межиріччя-Сарна ки-Мельник-Високо-Литовськ-Кам'янець-Литовськ-Пружани-Вигоновське озеро. Таємна частина договору між УНР і Австро-Угорщиною передбачала об'єднання Галичини і Буковини в окремий коронний край. Важливим кроком української влади стало прийняття 2-4.3.1918 закону про адміністративно-територіальний поділ України. Запроваджувався поділ на нові адм.-територіальні одиниці - землі. Серед них - Київ з околицями, Древлянська земля (головне місто- Коростень), Волинь (Луцьк), Погориння (Рівне), Болохівська земля (Житомир), Поросся (Біла Церква), Черкаси (Черкаси), Побужжя (Умань), Поділля (Кам'янець-Подільський), Брацлавщина (Вінниця). Подніпров'я (Балта), Помор'я (Миколаїв), Одеса з околицею Низ. (Єлизаветград, тепер Кіровоград), Січ (Катеринослав, тепер Дніпропетровськ), Запоріжжя (Бердянськ), Нове Запоріжжя (Херсон), Азовська земля (Маріуполь), Половецька земля (Бахмут, тепер Артемівськ), Донеччина (Слов'янськ), Подоння (Острогорськ), Сіверщина (Стародуб), Чернігівщина (Чернігів), Переяславщина (Прилуки). Посем'я (Конотоп), Посулля (Ромни). Полтавщина (Полтава), Самара (Кременчук). Слобожанщина ( Суми), Харків з повітом і частиною Валківського та Білгородського повіту. Виконавча влада на місцях належала губернським і повітовим комісарам, які призначались УЦР замість царських губернаторів. Вища судова влада в республіці належала Генеральному Суду та Апеляційним Судам. 29.4.1918 на сесії УЦР було схвалено Основний Закон Республіки (див. Конституція УНР) та обрано М.Грушевського президентом України. Однак в основному УЦР виявила неспроможність організувати ефективне адміністративне управління державою, не змогла налагодити нормальне господарське життя та сформувати боєздатні збройні сили, що в кінцевому результаті привело до її падіння. 29.4.1918 на Хліборобському Конгресі у Києві гетьманом України було обрано П.Скоропадського. В опублікованому 29.4.1918 “Законі про тимчасовий устрій України” зазначалось, що вся виконавча і законодавча влада в країні тимчасово належить гетьману України. Гетьман призначав Отамана Ради Міністрів Української Держави, затверджував склад уряду, очолював Збройні Сили і керував зовнішньою політикою держави. В майбутньому владу гетьмана мав обмежити законодавчий орган - Сейм України. УЦР оголошувалася розпущеною, а всі видані нею закони скасовувались. Замість УНР проголошувалася Українська Держава. Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади стала Рада Міністрів Української Держави. Для управління країною на місцях запроваджувалися посади губернських і повітових старост. На чолі міського управління стояли міські отамани, а у Києві - столичний отаман. Найвищим органом судової влади став Державний Сенат Української Держави. В період Гетьманату тривало формування української державної території. Враховуючи стратегічні інтереси держави і побажання населення територій, де українці становили більшість, до України було приєднано Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський, Рильський, Суджанський, Гайворонський. Білогородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії, а також Річинський, Пинський і Мозирський повіти Мінської губернії. В вересні 1918 на переговорах у Києві між представниками українського уряду і делегацією від національних та громадських організацій Криму було досягнуто угоди про входження пів-ова до складу України на правах автономії. В травні-жовтні 1918 на українсько-російських переговорах розглядалося питання про територіальне розмежування між Україною і Радянською Росією, яке в результаті розриву переговорного процесу російською стороною не було вирішено. В листопаді 1918 внаслідок протигетьманського повстання владу в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і сформовано уряд держави - Раду Народних Міністрів УНР. В цей же день було відновлено законодавство УНР, в тому числі закон про адміністративний поділ. 23-28.1.1919 в Києві відбувся Трудовий Конгрес України, який став пред парламентом об'єднаної України. Конгрес затвердив Акт Злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.1.1919 на Софіївській площі столиці, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом “Про організацію адміністративної влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації”. Згідно з цим законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування - Трудовим радам.

    Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської. Кам'янецької і Холмської губерній. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в різні часи ставали Вінниця і Кам'янець-Подільський. 12.11.1920 Директорія УНР схвалила “Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” та “Закон про Державну Народну Раду Української Республіки”, які однак не були реалізовані через окупацію території УНР сусідніми державами.

    З наближенням воєнної поразки країн Четвертного союзу українське населення Австро-Угорщини рішуче висловилось за утворення Української держави в її етнографічних межах. 18.10.1918 у Львові на зборах українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду, ЗУНР, яка очолила український національний рух в Австро-Угорській імперії. В ніч на 1.11.1918 українські війська за розпорядженням УН - Ради зайняли всі найважливіші державні установи у Львові. 13.11.1918 було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Вищим виконавчим і розпорядчим органом республіки став Державний Секретаріат ЗУНР. Державна територія ЗУНР включала українські етнічні землі -Галичину, Буковину і Закарпаття (заг. площа бл. 70 тис. км2. Однак незабаром буковинські і закарпатські землі були окуповані іноземними військами. Уряд ЗУНР за умов воєнного стану не мав можливості змінити систему адміністративно-територіального поділу, характерну для Австро-Угорської імперії, хоча принципи роботи органів державної влади значно змінились. Адміністративні і фінансові функції на місцях здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ, військова влада в повітах належала повітовим військовим комендантам. Для розгляду судових справ були створені окружні суди. Одним з головних завдань центральних органів влади ЗУНР було державне об'єднання з Українською Народною Республікою. Після нетривалої підготовчої роботи 22.1.1919 у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Під час українсько-польської війни 1918-19 польські війська поступово витісняли адміністрацію ЗУНР з території республіки. Спроби укласти перемир'я і досягнути державно-територіального розме-жування з Польщею при посередництві Антанти були безрезультатними. В середині липня 1919 польські війська повністю окупували територію ЗУНР.

    В 1917-20 на території України виник ряд маріонеткових територіальних утворень у формі т. зв. радянських республік, створення яких було, як правило, інспіровано ззовні і які протистояли державним інститутам влади українського народу (див. Українська Соціалістична Радянська Республіка, Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Галицька Соціалістична Радянська Республіка). Поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 привела до ліквідації національної державності та чергової зміни політико-адміністративного устрою українських земель в 20-30-х роках. Українські етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав - СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини і Румунії. УСРР (з 1937 - УРСР) яка з 30.12.1922 знаходилася у складі СРСР, в травні 1920 було подоєно на 12 губерній (з 25.10.1922 - 9) -Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську. Західний кордон УСРР за умовами Ризького мирного договору 1921 проходив по лінії р.Збруч на захід від м.Ямпіль, на схід від м.Острог і далі вздовж сучасної межі Рівенської і Житомирської обл. В 1924 ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (заг. площа 5 тис. км2 Донецької губернії, де українці складали 71,5% від всього населення, а в 1925 на підставі постанови “Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР” значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губерній, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. На протязі 20-х років йшли процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР. 1.2.1922 ВУЦВК прийняв постанову “Про впорядкування та прискорення робіт по адміністративно-територіальній реформі в УСРР”.Замість волостей і повітів 12.4.1923 було створено округи і райони. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1925 скасовано поділ на губернії. 12.10.1924 у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (перебувала - до 2.8.1940). 9.2.1932 в УСРР було створено перші області - Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську; 3.6.1932 -Донецьку; 7.10.1932 - Чернігівську. В 1934 столицю України перенесено з Харкова до Києва. 22.9.1937 створено Житомирську, Миколаївську, Полтавську, Кам'янець-Подільську (з 1954 -Хмельницька) області. Донецьку область 3.6.1938 поділено на Сталінську (з 1961 - Донецька) і Ворошиловградську (з 1961 - Луганська). 10.1.1939 утворено Запорізьку, Кіровоградську і Сумську області.

    Після розпаду Австро-Угорщини, в 1918-19 Румунія і Угорщина анексували значну частину української етнічної території. Румунія загарбала Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти Бессарабії, Північну Буковину і українську частину Мармарощини, а Угорщина захопила значну частину Закарпаття. 1918-19 на територіальній основі колишніх Березького, Угочанського, Ужанського і Шариського комітатів (жуп) угорський уряд створив автономне утворення -Руську Країну. За Сен-Жерменським мирним договором 1919, Севрським мирним договором 1920 та Бессарабським протоколом (24.10.1920) Буковина і Бессарабія були приєднані до Румунії. 8.5.1919 за ініціативою закарпатської еміграції у США і при підтримці Антанти Центральною Руською (Українською) Народною Радою було проголошено входження Карпатської України до складу Чехословаччини. Остаточно приєднання Закарпаття до федеративної республіки чехів і словаків санкціонували рішення Сен-Жерменського договору (10.9.1919) і Тріанонського мирного договору 1920. Українські етнічні території у складі Чехословаччини було поділено на Пряшівщину (відійшла до Словаччини) і Підкарпатську Русь. В 1928 Чехо-Словаччину було подоєно на 4 краї (Чехію, Словаччину, Моравію і Сілезію, Підкарпатську Русь). Запровадження поста крайового президента і створення крайового представницького органу означало деяке розширення автономних прав цієї української території. Складне міжнародне становище Чехо-Словаччини наприкінці 30-х років і боротьба українських політичних партій на Закарпатті за надання українцям реальної політичної автономії примусили чехо-словацький уряд 22.10.1938 погодитись на створення на території Карпатського краю нового державного утворення - Карпатської України. 2.11.1938 за рішенням Віденського арбітражу (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) частина території Карпатської України з містами Ужгород, Мукачів і Берегів були передані Угорщині. 15.3.1939 сейм Карпатської України прийняв конституцію республіки і обрав президентом держави А.Волошина. 14.3.1939 Угорщина, за згодою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Кілька днів чинили мужній опір переважаючим силам угорських окупантів збройні формування Карпатської України - Карпатська Січ. Однак, наприкінці березня 1939 більша частина Закарпаття була окупована угорськими військами.

    В 20-30-х роках окуповані Польщею українські землі, які були остаточно приєднані до Польської держави рішенням Ради Послів держав Антанти вір. 14.3.1923 (див. також - Західно-Українська Народна Республіка. Антанта), входили до складу Волинського, Люблінського, Львівського, Станіславівського, Тернопільського і Поліського воєводств (офіц. назва - “Східна Малопольща”). Воєводства поділялись на повіти, повіти - на гміни.

    На чолі воєводства стояв воєвода, якого призначав президент за рекомендацією Міністерства внутрішніх справ. Адміністративну владу у повіті здійснював староста, а у гміні -війт. Місцеве сільське управління очолював солтис. Політично-адміністративний устрій українських земель у складі Польщі був спрямований на дискримінацію політичних і національно-культурних прав українського населення, поступову полонізацію і в кінцевому результаті повну асиміляцію українців на окупованій Польщею території Західної України.

    Воєнно-політичні події другої світової війни привели до нової зміни адміністративно-територіального устрою українських земель. Після розвалу Польської держави згідно з таємними статтями Пакту Молотова-Ріббентропа Червона Армія у вересні 1939 зайняла території Західної України, а у червні 1940 - Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський і Ізмаїльський повіти Бессарабії. які незабаром (2.8.1940) були приеднанідо УРСР. На території Західної України 4.12.1939 було створено шість областей -Львівську, Станіславську (з 1962 - Івано-Франківська), Тернопільську, Волинську, Рівенську й Дрогобицьку (в 1959 - об'єднана з Львівською); Українські етнічні землі загальною площею 16 тис. км2 (Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя). що потрапили в зону німецької окупації, увійшли до складу Генеральної Губернії з центром у Кракові. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 Організація Українських Націоналістів (під проводом С.Бандери) 30.6.1941 проголосила у Львові відновлення української державності. Був сформований орган крайової влади -Українське Державне Правління де чолі з Я.Стецьком. На всій українській етнічній території мала бути відновлена суверенна і соборна Українська держава. Проте вже 4.7.1941 німецька окупаційна влада заборонила діяльність УДП, а 12.7.1941 гестапо заарештувало Я.Стецька і членів правління Рільницького та В.Стахіва, після цього воно перестало існувати. Вся територія України була поділена між Німеччиною та її союзниками на зони окупації. 1.8.1941 з Галичини (тер. бл. 50 тис. км2 було створено окремий дистрикт і об'єднано з територією Генеральної Губернії. 20.8.1941 для управління іншими українськими територіями було створено військово-адміністративну одиницю - Рейхскомісаріат “Україна” (заг. площею бл. 340 тис. км2). Його територія складалася з 6 генеральних округів -Волинь, Житомир, Київ, Таврія, Дніпропетровськ і Миколаїв, які поділялися на генеральбецірки (генеральні округи) і на крайзи (округи). З огляду на важливе стратегічне значення Донбасу, його район було поставлено під контроль особливої комендатури “Донець”. Адміністративні функції на окупованій гітлерівцями території належали німецькій військовій владі, генеральним та військовим комісаріатам. Управління великими містами здійснювали штадкомісарства, меншими -орткомісарства. Місцева адміністрація складалася з районних міських управ і сільських старост. Адміністративним центром рейхскомісаріату стало Рівне. В липні 1941 окуповані румунською армією Чернівецька і Ізмаїльська обл. УРСР були включені до складу Румунії, а 19.8.1941 до неї були приєднані землі Одеської, пд. райони Вінницької та зах. райони Миколаївської обл. На цих землях було створено румунську адміністративно-територіальну одиницю -Трансністрію. Головним завданням німецької, румунської і угорської окупаційної влади було забезпечення своїх армій і промисловості продовольством і сировиною. Окупанти повністю ігнорували нацонально-культурніта господарські інтереси місцевого населення, вивозили українську молодь на примусові роботи в Німеччину (див. Остарбайтери), чинили жорстоке переслідування діячів національно-патріотичного руху. Всі ці злочинні заходи іноземних загарбників викликали могутню хвилю українського руху Опору на окупованих українських землях, який очолила Організація Українських Націоналістів і головною воєнною силою якого стала Українська Повстанська Армія. В тилу, окупаційних військ діяли і радянські партизани.

    Наприкінці 1944 після відступу гітлерівських військ та їх союзників на території України був встановлений довоєнний адміністративно-територіальний устрій. Відновлення радянської політичної системи в Україні проходило шляхом переслідувань, репресій і депортацій як проти членів руху Опору, так і проти місцевого населення. 18.5.1944 радянським тоталітарним режимом було вчинено кривавий злочин проти кримсько-татарського народу, внаслідок якого було депортовано з Кримського п-ова більше 400 тис. кримських татар. 30.6.1945 Кримськотатарську АРСР перетворено на Кримську обл. РРФСР (з 1991 - Республіка Крим). В післявоєнний період внаслідок радянсько-польських (16.8.1945). радянсько-чехословацьких (29.6.1945) договорів та Паризьких мирних договорів 1947 були встановлені південно-західні і західні кордони України, які не враховували меж етнічного розселення українців і, таким чином, не відповідали національно-державним інтересам України (див. також Радянсько-польський договір 1945, Радянсько-чехословацький договір 1945). В ході польсько-радянського територіального розмежування польський комуністичний уряд, намагаючись придушити на Закерзонні український національний рух за відновлення повноцінної української державності в етнографічних межах, вчинив акт геноциду проти українського населення Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і Посяння. В квітні-жовтні 1947 з цих територій було депортовано 140575 українців (див. “Віспа” операція), в 50-80-х роках в адміністративно-територіальному устрої України значних змін не відбулося. 19.2.1954 Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи територіальну близкість, спільність економіки і тісні господарські зв'язки, затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської обл. до складу України.

    Після проголошення 24.8.1991 “Акту про державну незалежність України” законодавчі і виконавчі органи влади країни здійснили ряд важливих заходів, спрямованих на удосконалення адміністративно-територіального устрою України та приведення його у відповідність з новим статусом України як незалежної держави.

“АЗБУЧНА ВІЙНА” (“Азбучна завірюха”) - боротьба українців Галичини в 30-50-х роках 19 ст. проти намагання австро-угорських урядових кіл впровадити латинський шрифт для української абетки. Вперше з планом заміни кириличної азбуки латинським шрифтом виступив у 1834 філолог И.Лозинський. Ця пропозиція викликала рішучий протест з боку членів “Руської трійці”. Спроби губернатора Галичини і Лодомерії А.Голуховського в 1859 законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт, спричинили широкі протести українського населення в Галичині. Вимоги громадськості, підтримані відомими славістами П.Шафариком і Ф.МІклошичем, примусили австрійський уряд у 1861 скасувати попередні розпорядження, які стосувалися українського правопису, та відмовитися від намагань латинізувати українську писемність.

АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - українське військове формування, створене 1828 російським урядом. Спершу складалося з 1500 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким, які підчас рос.-турецької війни 1828-29 перейшли на сторону Росії та утворили Дунайський козацький полк. В 1831 А.к.в. було розселено в Катеринославській губернії між сучасними м.Бердянськом і Маріуполем. Азовські козаки жили станицями, займались землеробством і рибальством. Основним завданням А.к.в. була охорона зах. узбережжя Азовського моря. За виконання військової служби козаків звільняли від повинностей і податків. Наказним отаманом А.к.в. до 1853 був Й.Гладкий. Внутрішнє самоуправління здійснювалося наказним отаманом і військовим правлінням, центр якого знаходився в станиці Петровській, а згодом - у Маріуполі. В 1862-64 частину козаків було силоміць переселено на Кубань та Пн. Кавказ. Невдоволені цими діями царського уряду, козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від 11(23 ).10.1864 А.к.в. було ліквдовано, а козаків переведено у селянський стан.

АЗОВСЬКЕ СИДІННЯ - героїчна оборона Азова козацькими і донськими козаками в 1637-42. Напротязі 16 - поч. 17 ст. спираючись на зчеплений в 1471 турками Азов, татари робили спустошливі набіги на українські землі. Влітку 1637 козаки, скориставшись внутрішньою боротьбою в Криму, після двомісячної облоги штурмом здобули Азов і володіли містом протягом 5 років. Влітку 1641 захисники фортеці (5,5 тис. чол. в тому числі 800 жінок) витримали облогу 240-тисячної тур.-татарської армії під проводом сераскіра Хусейна-Делі. Втративши 70 тис. чол. вбитими і пораненими, турки 26.9.1641 відступили. Влітку 1642 козаки, не маючи можливості більше утримувати фортецю, зруйнували укріплення і залишили місто.

АЗОВСЬКІ ДОХОДИ 1695-96 - походи московських військ і флоту та українських козацьких полків на Азов і пониззя Дніпра під час рос.-турецької війни 1686-99. Безпосередньою метою А.д. було здобуття фортеці Азова у гирлі р.Дон. Перший А.д. розпочався весною 1695. Під Азов виступила московська армія (31 тис. чол., 170 гармат) на чолі з ген. О.Головіним, Ф.Лефортом і П.Гордоном. Одночасно з наступом на Азов українська армія (120 тис. чол.) на чолі з гетьманом І.Мазепою і невеликий московський загін під командуванням Б.Шереметєва захопили у липні 1695 турецько-татарські фортеці Кизикермен, Тавань та ін. Підійшовши до гирла Дону, московські війська 5.7.1695 почали облогу Азова. Невдалі штурми фортеці 5.8 і 25.9 призвели до великих втрат і примусили московську армію в листопаді 1695 відступити. Наприкінці 1695 розпочалась підготовка другого А.д. На верфях у Преображенську і Воронежі було збудовано бл. ЗО військових кораблів. У квітні 1696 московські війська (75 тис. чол.) піц командуванням А.Шеїна вирушили на кораблях і суходолом до Азова. Наприкінці квітня з України виступив укр. козацький корпус (15 тис. чол) на чолі з чернігівським полк. Я.Лизогубом. Друга частина московських військ і українська армія (70 тис. чол) діяли в пониззі Дніпра. В травні 1696 Азов був оточений з суші і блокований московським флотом під командуванням Ф.Лефорта. Після запеклого штурму фортеці 17-19(27-29).7 українськими полками гарнізон фортеці капітулював. Вирішальну роль у облозі та здобутті Азова відіграли українські козаки.

АЙХГОРН (ЕЙХГОРН) ГЕРМАН (1848-30.7.1918) - командуючий німецькими військами в Україні (1918), фельдмаршал. Видані А. накази про негайний засів ланів (6.4.1918) та запровадження німецьких військових судів на території України (25.4.1918) були розцінені Українською Центральною Радою як спроба втручання у внутрішні справи держави і викликали рішучий протест з боку частини українських політичних партій і державних органів. Конфлікт між УЦР і німецьким командуванням, спричинений наказами А., завершився державним переворотом і приходом до влади гетьмана П.Скоропадського (див. Українська Держава). Лідери російських лівих есерів, намагаючись зірвати умови Берестейського миру 1918, підготували замах на А. і німецького консула в Москві графа Мірбаха. 30.7.1918 А. був убитий есером Б.Донським у Києві. Впливові українські політичні партії висловили співчуття з приводу загибелі А. і рішуче засудили терористичний акт як такий, що був спрямований на підрив української державності. Після смерті А. командування німецькими військами в Україні очолив фельдмаршал Кірбах.

АКАДЕМІЧНА ГІМНАЗІЯ у Львові (Українська Академічна Гімназія) - найстаріша гімназія в Україні. Заснована розпорядженням Йосипа II від 24.10.1784. А.г., будучи створена як складова частина Львівського університету (Академії), отримала назву “академічна”. Випускники гімназії зараховувались до університету без вступних іспитів. Мовою викладання до 1849 в А.г. була латинська, згодом - німецька. 31867 всі навчальні предмети в початкових класах викладалися українською мовою, а з 1874 - в усіх класах. Значна частина учнів гімназії були членами української молодіжної організації Пласт. В 20-30-х роках 20 ст. в А.г. діяли нелегальні юнацькі осередки Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, до складу яких входили учні старших класів. У різні часи в А.г. викладали І.Боберський, А.Вахнянин, М.Возняк, М.Галушинський, І.Зелінський, І.Кокоруза, Ф.Колесса. І.Крип'якевич. В.Лаба. С.Людкевич, О.Огоновський, О.Степанів-Дашкевич та ін. У гімназії свого часу навчалися Є.Коновалець, Р.Шухевич, Р.Сушко, В.Кучабський, М.Кордуба та ін. В 1944 А.г. було реформовано у середню загальноосвітню школу. З 1992 А.г. відновила діяльність.

“АКАДЕМІЧНА ГРОМАДА” - студентське товариство у Львові, що виникло після об'єднання Академічного братства і студентського товариства “Ватра”. Існувало в 1896-1921. Друкований орган - журнал “Молода Україна”. З 1908 проводило широку освітню роботу серед українського населення, спрямовану на пробудження національної самосвідомості. Закрита польською владою у зв'язку з переслідуванням Львівського (таємного) Українського Університету.

“АКАДЕМІЧНЕ БРАТСТВО” - товариство українських студентів у Львові в 1882-1896. Товариство ставило за мету бути посередником наукового та громадського життя студентів. “А.б” мало свою читальню і бібліотеку, організовувало наукові гуртки, літературні вечори, мандрівки по рідному краю. Разом із студентським товариством “Ватра” стало основою для товариства “Академічна громада”.

“АКАДЕМІЧНИЙ ЛЕГІОН” - збройні студентські формування, що брали участь у революції 1848-49 в Австрії. Створені в березні 1848 у столиці Австрійської імперії Відні і у Львові. “А.л.” у Відні нараховував бл. 4 тис. чол., а у Львові - до 900 чол. Входив до складу львівської національної гвардії (воєнізованого формування жителів міста). На поч. листопада 1848 брав участь у кровопролитних вуличних боях проти урядових військ. Після придушення Львівського повст. 1848 був розпущений, а частина учасників репресована.

АЛАЗОНИ - плем'я, яке жило в серед. І тис. до н.е. в басейні р. Пд. Буг на північ від Ольвії. Дані про них містяться в працях Геродота, Страбона, Павсанія і Стефана Візантійського. А. займались землеробством. Місця розселення А. на сьогодні ще недостатньо вивчені. Одна частина дослідників відносить їх до протослов'ян, інша - до скіфських племен.

АЛАНИ (самоназва - ірони) - числені іраномовні племена сарматського походження, які жили з Іст. н. е. на території між Нижнім Дніпром і Пд. Уралом, а також на Пн. Кавказі. За свяченнями Таціта і Йосипа флавія здійснювали успішні походи на Крим, Закавказзя, Малу Азію і Мідію. Основним заняттям А. в цей період було кочове скотарство в поєднанні з землеробством. В 372 А. були розбиті гуннами, в 6 ст.- аварами. Частина А. взяла участь у Великому переселенні народів через Галлію і потрапила на Піренейський п-ів і в Пн. Африку. Інша частина А. в 6-9 ст. відступила у передгір'я Кавказу і згодом увійшла до складу Хозарського каганату. Кавказькі А. -предки сучасних осетин.

АЛЕКСІЇВ МИКОЛА (1894-1934) - український графік. Навчався у Київській мистецькій школі і в Петербурзькій Академії Мистецтв. В 1917-18 створив ескізи для грошових знаків Української Народної Республіки. У 20-х роках - автор численних ілюстрацій до київських видань та екслібрисів.

АЛЕППСЬКИЙ ПАВЛО (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі; бл. 1627-1669) - архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія. Н. в м. Халебі (Алеппо) в Сірії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654-56 А. разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С.Георгіцою, київським митрополитом С.К.ОСОВИМ. 21.6.1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Б.Хмельницьким. Автор твору “Подорож Патріарха Макарія”, який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в серед. 17 ст.

АЛІМПІЙ (Аліпій, Олімпій) ПЕЧЕРСЬКИЙ (бл. 1050-17.8.1114) - київський мозаїст і живописець, монах Києво-Печерського монастиря. Навчався у візантійських майстрів. За даними Києво-Печерського Патерика з 1084 брав участь у розписі Успенського собору у Києво-Печерській лаврі. Існує припущення, що А. виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934). Малював ікони, які до наших часів не збереглися.

АЛМАЗОВ (Алмазів) ОЛЕКСА (1886-1936) -український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії угїр. В 1917 організував у Києві Гарматний дивізіон двобатарейного складу (згодом-у складі першої Запорізької дивізії), який в січні 1918 вів бої проти більшовицьких військ на підступах до Києва. Наприкінці березня 1918 у. Харкові переформував, його у Запорізький кінногір-ський гарматний дивізіон (популярна назва “алмазівці”). В 1918 частина А. брала участь в бойових операціях проти більшовиків. Учасник Першого Зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З 1921 жив в еміграції у Чехо-Словаччині та Польщі.

АМБОДИК-МАКСИМОВИЧ НЕСТОР МАКСИМОВИЧ (7.11.1744-5.8.1812) - визначний український вчений-енциклопедист, один з основоположників наукового акушерства, фітотерапії, ботаніки. Н. в с.Веприку на Полтавщині (тепер село Гадяцького р-ну Полтавської обл.). В 1768 закінчив Київську Академію, а згодом -Страсбурзький ун-т., де захистив докторську дисертацію (1775). 31784 - перший у Російській імперії професор акушерства. Запровадив нові наочні методи викладання. В 1797 за ініціативою Д.-М. було засновано Клінічний повивальний ін-т у Петербурзі. Великою заслугою А.-М. є створення ним найдосконаліших на той час підручників з акушерства “Мистецтво сповивання” (1784-86) та ботаніки “Ботаніки початкові основи” (1795). А.-М. став першим фітотерапевтом, який науково обгрунтував застосування в медицині лікарських трав.

“АМЕРИКА” - перша українська газета в США. Виходила в 1886-1890 у м.Шенандоа (шт. Пенсільванія) спочатку раз на місяць, згодом - щотижня. Засновником і видавцем газети був греко-католицький священик І.Волянський, пізніше - парохія Шенандоа.

АНАХАРСІС (б ст.до н.е.) - скіфський мудрець. Відомості про А. містяться у творах багатьох давньогрецьких авторів (Геродот та ін.). Був сином скіфського царя Гнура. Багато подорожував по різних країнах, зокрема по Греції, жив у Афінах. Ознайомившись з традиціями і віруваннями греків, захопився урочистими святами на честь богині Гери, охоронниці шлюбу і подружнього кохання. Повернувшись у Скіфію, захотів запровадити цей звичай на своїй батьківщині. Під час проведення такого свята, яке А. влаштував вдома, був вбитий царем Савлієм за спробу запровадити чужоземний звичай. Деякі дослідники вважають, що А. є винахідником тліючого трута, двозубого якоря тощо.

АНГЕЛ (прізвище і ім'я, р.р.н. і см. невід.) -український отаман, один з керівників повстанського руху проти більшовиків у 1918-19 на Чернігівщині. Загони А., які складалися в основному з колишніх бійців Чорноморської дивізії, координували свої бойові дії проти Червоної Армії з командуванням Армії Української Народної Республіки.

АНГЕЛИ - династія візантійських імператорів (1185-1204). Прийшли до влади, скинувши з престолу Андроніка І Комнина. Представниками династії А. були: Ісаак II А. (1185-95), в 1203-04 правив спільно з сином Олексієм IV; його брат Олексій III А. (1195-1203 - скинув і осліпив Ісаака II); Олексій IV А. (1203-04) - правив спільно з батьком Ісааком II А. За правління А. внутрішньо- і зовнішньополітичне становище у Візантійській імперії значно ускладнилось. Продовжувався процес ослаблення Візантії. А. зазнали ряд поразок у війнах з турками-сельджуками. Вели безуспішні війни проти Болгарії. Підтримували тісні економічні і політичні -зв'язки з галицько-волинськими землями. При А. відбулися 3 і 4 хрестові походи. 28.1.1204 династія А. була повалена внаслідок народного повстання під час облоги хрестоносцями Константинополя.

АНДРІЄВИЧ КАЛЕНИК (рр.н. і см. невід.) -козацький гетьман (1609-10, 1624-25). В 1610 очолював загін козаків, що входив до складу польських військ, які брали участь в облозі Смоленська. Домагався зрівняння козацької старшини у правах з польською шляхтою та надання автономії Війську Запорізькому. Відстоював інтереси православної церкви в Україні.

АНДРІЄВСЬКИЙ ДМИТРО (1893 - р. см. невід.) - відомий український політичний діяч і публіцист, член Організації Українських Націоналістів (з 1929). За фахом інженер. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 емігрував у Бельгію. В листопаді 1927 на першій Конференції Українських Націоналістів (3-7.11.1927) у Берліні разом з Є.Ко-новальцем, М.Сціборським, В.Мартинцем обраний до складу Проводу Українських Націоналістів. Співпрацював у часописі “Національна Думка”, який видавала Група Української Національної Молоді. Очолював Українську Національну Раду в Брюселі. 28.1.-3.2.1929 брав участь у роботі Першого Конгресу Українських Націоналістів у Відні, після завершення якого за дорученням Проводу очолив політичну референтуру ПУН. Публікував численні статті у журналі “Розбудова Нації”. В 30-х роках - референт зовнішньої політики ОУН. 31940 А. один з лідерів ОУН під проводом А.Мельника. В 1944 був заарештований гестапо і ув'язнений в концтаборі у Бреці. З 1948 - член Української Національної Ради. А.-автор ряду публіцистичних статей, в яких виклав основні засади ідеології націона-лізму - “Наша позиція”, “Шлях розбудови”, “Обставини 30-х років і Провід Українських Націоналістів” та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ ОПАНАС (Панас) Михайлович (1878-1955) - український державний і політичний діяч, юрист. Н. в Уманському повіті на Київщині. В 1906 закінчив юридичний ліцей у Ярославлі. Займався адвокатською практикою у Києві. Брав участь в українському національному русі. З грудня 1917 - член Української Партії Соціалістів - Самостійників. 14.11.1918 разом з В.Винниченком, Ф.Швецем, С.Петлюрою, А.Макаренком увійшов до складу Директорії Української Народної Республіки. Підтримував позицію С.Петлюри, спрямовану на безкомпромісну боротьбу проти більшовиків і пошук шляхів укладення союзного договору з Антантою. Наприкінці квітня 1919 підтримав разом з провідними членами Української Партії Соціалістів-Самостійників Української Народнореспубліканської Партії спробу державного перевороту, яку очолив отаман В.Оскілко. Заколотники вимагали призначити Є.Петру-шевича тимчасовим президентом України до скликання Установчих Зборів: передати всю повноту військової влади командуючому Українською Галицькою Армією ген. М.Омеляновичу-Павленку, усунути від керівництва військовими справами С.Петлюру і П.Макаренка. створити коаліційний уряд з представників Західної Області Украінської Народної Республіки і Української Народної Республіки. Після безкровної ліквідації антидержавного виступу вийшов 4.5.1919 зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття А. від 13.5.1919). В червні 1919 був причетний до заколоту П.Болбочана. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 жив у Чехо-Словаччині та Австрії. В 20-х роках входив до складу емігрантських політичних організацій - Всеукраїнської Національної Ради. Українського Центрального Комітету та ін. В 1928-29 разом з А.Макаренком і Ф.Швецем організував Українську Національну Раду за кордоном, яка, на їх думку, мала стати центром наддніпрянських українців у еміграції. Був професором Українського Вільного Університету у Празі. Помер у Австрії.

АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ (р.н. невід, -п. 1233)-угорський королевич, син Андрія II, брат Бели IV (див. Бела). Двічі захоплював галицький престол. В 1230 під час визволення Галича військами Данила Романовича Галицького від угорських загарбників потрапив у полон, але незабаром був звільнений. Помер під час другої облоги Галича дружиною Данила- Романовича.

АНДРІЙ БОГОЛЮБСЬКИЙ (бл. 1111-29.6.1174)-князь володимиро-суздальський (1157-1174), син Юрія Долгорукого, внук Володимира Мономаха. А.Б. брав участь у походах свого батька, був князем у Вишгороді під Києвом. В 1155 перебрався до Володимира на Клязьмі. Власне тоді забрав з собою знамениту ікону Божої Матері, яка згодом отримала назву Володимирської Богородиці і була перевезена до Москви. Після смерті батька (1157) завершив процес об'єднання пн.-сх. земель Київської держену Володимире-Суздальське князівство. Намагався підпорядкувати своїй владі Новгород. В березні 1169 війська А.Б. захопили і нещадно зруйнували Київ. Посадив на київський престол Гліба Переяславського. Втручався у внутрішні справи південно-руських князів, але в 1173 військо А.Б. було ними розбите. Переніс столицю свого князівства у Володимир, недалеко якого збудував князівську резиденцію Боголюбово (звідси і його прізвище). Політика А.Б., спрямована на зміцнення князівської влади, привела до гострого конфлікту з місцевою знаттю. В ніч з 28 на 29.6.1174 був убитий боярами-змовниками у Боголюбово.

АНДРІЙ ПЕРВОЗВАННИЙ - святий, один з дванадцяти апостолів, брат св. Петра. Проповідував християнство у країнах Причорномор'я. За історичною традицією побував біля Києва і на дніпрових берегах поставив хрест. Там, де за наказом А.Д. було встановлено хрест, пізніше збудовано Андріївську церкву. Помер мученицькою смертю розп'ятий, на скісному хресті, мабуть, в Ахаїї.

АНДРІЙ I (Андраш I, Ендре I: р.н. невід. - п. 1060) - угорський король (1046-1060) з дин. Арпадів. В 1031-46 А. I, переслідуваний королем Стефаном I Святим, разом з братами Левентом і Белою I перебував у Київській державі. Був одружений з донькою Ярослава Мудрого -Анастасією. В 1046 зайняв угорський престол. За правління А. І вихідці з Київської Русі посідали високі державні пости в Угорському королівстві.

АНДРІЙ II (Андраш II, Ендре II: р.н. невід. - п. 1235) - угорський король (1205-1235) з.дин. Арпадів. Вступив на престол після тривалої боротьби зі своїм братом Імре (1196-1204). Після смерті Романа Мстиславича (1205) намагався захопити владу у Галицько-Волинській державі. Прийняв титул “короля Галичини і Волині”. В 1214 у Спиші уклав з краківським князем Лєшком Білим угоду про поділ галицько-волинських земель між Угорщиною і Польщею, гарантом якої ставав шлюб між сином А. II Коломаном і дочкою Лєшка - Соломонією (Соломеєю). Син А. II Коломан в 1214-19 займав галицький престол. В 1219-27 вів боротьбу з галицьким князем Мстиславом Удатним. У 1228-33, намагаючись закріпити за своїм сином Андрієм Андрієвичем Галичину, воював з Данилом Романовичем Галицьким, але зазнав поразки.

АНДРІЙ ЮРІЄВИЧ (р.н. невід. - п. бл. 1323) -галицько-волинський князь (з 1308; за ін. даними -з 1315). Після смерті свого батька, короля Юрія Львовича, правив разом з братом Левом. Налагодивши тісні союзні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і тевтонським орденом, намагався послабити залежність від Золотої Орди. Тривалий час воював з монголо-татарами і Литвою. Загинув одночасно з Левом II Юрієвичем, на думку деяких істориків - у боротьбі з монголо-татарами, інших - з литовцями, захищаючи від них Підляшшя. Після смерті А.Ю. пряма лінія нащадків Романа Мстиславича припинилася. На галицько-волинський престол було запрошено мазо-вецького князя Болеслава Тройденовича, який прийняв ім'я Юрія II Болеслава.

АНДРУЗЬКИЙ ГЕОРГІЙ (Юрій) Володимирович (26:5(8.6.)1827 - р. см. невід.) -український політичний діяч, вчений-юрист, поет. Н. в с.Вечірки на Полтавщині (тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл.). Навчався на юридичному факультеті Київського ун-ту св.Володимира. В 1846 вступив у Кирило-Мефодіївське Братство. На засланнях організації відстоював ідею відновлення незалежної української держави - Гетьманщини. В квітні 1847 заарештований і засланий у Казань. В 1848-50 жив у Петрозаводську. В березні 1850 під час обшуку у А. поліція вилучила “Начерки Конституції Республіки”. Даний проект Конституції (два перші, написані в 1846-47 під впливом М.Гулака) передбачав створення федерації слов'янських країн без Росії. За написання “Начерків...” заарештований і засланий до Соловецького монастиря (1850-54). Після звільнення в 1854 А. переведений до Архангельська. В 1857 повернувся в Україну, де служив у полтавській судовій палаті. Подальша доля А. невідома. Автор ряду поетичних творів: “Не плачте, рідненька мамо”, “Україна” та ін., в яких відобразив колоніальне становище України у складі Російської імперії.

АНДРУСІВСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я 1667 - договір про перемир'я між Річчю Посполитою і Московською державою, укладений 30.1. (9.2.) 1667 в с.Андрусові поблизу Смоленська. А.д., основні положення якого вироблялись протягом трьох місяців, зі сторони Московського царства підписав А.Л. Ордін-Нащокин, а зі сторони Польщі - жмудський староста Ю.Глебович. За умовами А.д. припинялась польсько-московська війна 1654-1667 і встановлювалось перемир'я на 13,5 років (до червня 1680). За А.д. під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московській державі. Запорізька Січ передавалась під спільне управління Польщі і Московщини, які зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана. Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства, що переросло у повстання, яке очолив гетьман І.Брюховецький. А.д., порушивши умови Переяславської Ради 1654, закріпило насильницький поділ української етнічної території на дві частини - Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений т.зв. “Вічним миром” 1686.

АНДРУСЯК ВАСИЛЬ (псевдонім Грегіт, Різун; 1912-25.2.1946) - український військовий діяч, полк. Української Повстанської Армії. Н. у Снятинському повіті на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.). Командир воєнної округи УПА “Чорний ліс”. Відзначений Золотим Хрестом Бойової Заслуги I ступеня. Вбитий агентом НКВС.

АНДРУХ ІВАН (1892-28.8.1921)-український військовий і політичний діяч, сотник Січових Стрільців. Був одним з активних організаторів “Січей” у Галичині. За років першої світової війни - підхорунжий, четар Легіону Українських Січових Стрільців. На поч. вересня 1916 під час боїв на г.Лисоні недалеко Бережан потрапив у російський полон і був переправлений у концтабір Дубовка під Царицином. Звільнившись з полону в січні 1918, разом з А.Мельником, Р.Сушком, В.Кучабським та ін. .прибув до Києва, де вступив до Куреня Січових Стрільців. Командував стрілецьким піхотним полком, входив до складу командних органів Січових Стрільців - Команди Січових Стрільців та Стрілецької ради. З грудня 1919 перебував в еміграції в Чехо-Словаччині Австрії. Проводив організаційну роботу серед колишніх українських старшин, які опинилися в еміграції. В липні 1920 став співзасновником Української Військової Організації, в 1921-22 -Краєвий Комендант УВО на Східноукраїнських землях ( СУЗ). На поч. 1921 А. разом з старшинами-Неросликом і Решетухою нелегально повернувся до Києва для організації антибільшовицького підпілля. А. став одним з організаторів Українського Центрального Повстанського Комітету, який ставив за мету підготовку збройного повстання проти більшовиків. 17.7.1921 заарештований чекістами і після нетривалого слідства разом з М.Опокою, Г.Чупринкою і ще 36 членами цієї організації, розстріляний.

АННА ІВАНІВНА (28.1(7.2.)1693-17.(28)10.1740) - російська імператриця з 25.1.(5.2.)1730. Племінниця Петра I. В 1710 одружилася з герцогом фрідріхом Вільгельмом Курляндським, але незабаром овдовіла. На престол була запрошена Верховною таємною радою, яка поставила їй ряд умов - “кондицій”, що обмежували самодержавну форму правління. Керівні посади в російському уряд за А.І. займали прибалтійські німці на чолі з її фаворитом Біроном. За А.І. вибувалося дальше обмеження державних прав України. В 1734 після смерті гетьмана Д.Апостола не дозволила вибір нового гетьмана, а гетьманська влада у Лівобережній Україні була передана “Правлінню гетьманського/ряду” (1734-50). “Правління” складалося з шести чоловік: царського резидента (до 1737 - Шаховський), двох царських чиновників та генерального обозного Я.Лизогуба з двома українськими козацькими старшинами. За наказом А.І. з 1731 будувалась система укріплень, т.зв. Українська лінія, яка починалась ви Дніпра і проходила по р.Орелі та р.Береці до Оверського Дінця. На важких будівельних роботах працювало до 30 тис. українських козаків і селян. В 1734 уряд А.І. дав дозвіл на заснування Нової Січі.

АННА (АГНЕСА) ЯРОСЛАВНА (н. між 1024 і 1032-п. після 1075) - дочка Ярослава Мудрого, королева Франції з 1049. 4.8.1049 одружилася у Реймсі з французьким королем Генріхом І, який шукав підтримку у Ярослава в боротьбі проти Священної Римської імперії. Після смерті чоловіка (1060) А.Я. була регентшею під час правління свого малолітнього сина Філіппа I. В 1062 одружилася з графом Валуа-Креслі, але шлюб був визнаний незаконним. Скульптурне зображення А.Я. є на порталі церкви св.Вінцента в м.Сен Ліс (Франція). Збереглися документи з її підписами -найдавнішими зразками українського письма. За деякими даними, А.Я. привезла з Києва у Францію т.зв. Реймське Євангеліє (написане кирилицею), на якому присягали під час коронації французькі королі.

АНТАНТА (франц. - “Сердечна згода”) -блок європейських держав (Великобританія, Франція, Російська імперія), який сформувався в 1904-07 для боротьби проти т.зв. Троїстого союзу (Німеччина. Австро-Угорщина, Італія, виник в 1879-82). Згодом назва “Антанта”, крім основних держав, що воювали проти Німеччини та її союзників, поширилась ще на 22 країни -США, Японію, Румунію, Китай, Грецію, Португалію та ін. Після проголошення Першого Універсалу УЦР (див. Універсали УЦР) і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР. уряди держав А. з літа 1917 почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. В серпні 1917 за дорученням французького посольства у Петербурзі в Києві перебував журналіст Жан Пелісьє, який інформував свій уряд про події в Україні. В жовтні 1917 англо-французька військова місія на чолі з ген. Табуї і полк. Перльє вела переговори з генеральним секретарем військових справ С.Петлюрою. Представники А. на всіх переговорах з українською стороною в основному ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. Падіння Тимчасового уряду і захоплення більшовиками ставки головнокомандуючого російськими військами М.Духоніна, спричинили переїзд військових місій Великобританії, Японії,.Румунії, Сербії та Бельгії до Києва. В місті розпочались активні переговори з представниками Англії (ген. Чарльз) і Франції (полк. Гравьє і Перльє), які намагались встановити офіційні відносини з Генеральним Секретаріатом і пробували переконати український уряд не брати участі в переговорному процесі з Центральними державами. В грудні 1917 уряди Франції і Великобританії призначили своїх представників в Україні - відповідно ген. Табуї та Д.П.Багге. 21.12.1917 (3.1.1918) ген. Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави А. намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Зах. і Пд. фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії і окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат вимовитись від подальших контактів з А. і укласти Берестейський мир 1918. На протязі 1918 А. ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана П.Скоропадського, повністю затримуючи Добровольчу армію ген. А.Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення “единой и неделимой России”. В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн А. намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д.Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені Директорія УНР не була визнана А., а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як “більшовицька”. В листопаді 1918 А., стурбована наступом більшовиків, прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 12.Т2.1918 Армія УНР після жорстоких боїв з .білогвардійцями на підступах до Одеси зайняла місто, а вже 15.12.1918 (за ін. даними - 27.12.) розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням ген. Боріюса у прибрежній смузі Одеси. 27.12.1918 Директорія УНР опублікувала ноту “До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти”, в якій висловлювався рішучий протест проти втручання А. у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. Наприкінці грудня 1918 війська А. (заг. числом бл. 60 тис. чол.) поступово захопили південну частину України по лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесен-ське-Миколаїв-Херсон-Крим. Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням А. 6.2.1919 командуючий французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації (І.Мазепа, С.Бачинський, О.Греков, С.Остапенко) у Бірзулі попередні умови для початку переговорів - відставка В.Винниченка. В.Чехівського та С.Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та ін. Найбільш важливе для української делегат питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось. Після виходу зі складу Директорії В.Винниченка (11.2.1919) і сформування нового уряду (13.2.1919) без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи надії на можливість визнання УНР, А. вимагала підпорядкування української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою армією ген. А.Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю А. над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась. Наприкінці лютого 1919 повстанська' армія отамана М.Григор'єва. який перейшов на бік більшовиків, розпочала наступ проти військ А. В серед, березня повстанські загони зайняли у печері, викопаній Іларіоном). На цьому місці виник Києво-Печерський монастир, засновниками якого стали А.П. і Феодосій (Теодосій). Брав активну участь у політичному житті, підтримував князя Святослава Ярославича в його боротьбі за великокнязівський престол з князем Ізяславом Ярославичем.

АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЄВИЧ (18(30).1.1834, за ін. даними 1830-8(21)3.1908) -видатний український історик, археолог, етнограф. Н. в с.Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер с.Комсомольське Вінницької обл.: за ін. даними - у м.Чорнобиль, Київської обл.). Закінчив медичний (1855) і історико-філологічний (1860) ф-ти Київського ун-ту. Був одним з організаторів і головою київської Громади. Належав до угрупування т. зв. хлопоманів. В 1863-80 Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З 1878 - професор історії Київського унту. В 1881 очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському ун-ті. А. був одним з ініціаторів угоди між галицькими народовцями і польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву “нова ера”. А. - автор багатьох праць з історії України: “Про походження козацтва” (1863), “Про гайдамацтво” (1876), “Про походження шляхетських родів у Південно-Західній Росії за актами 1432-1798” (1870), “Уманський сотник Іван Гонта” (1882), “Київ та його доля і значення з 14 до 16 ст.” (1882), “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії” (1885): з археології -“Розкопки в землі древлян” (1893), “Археологічна карта Київської губернії” (1895), “Археологічна карта Волинської губернії” (1902); з етнографії - “Чаклунство”, “Історичні пісні малоросійського народу” (1874-75, разом з М.Драгомановим). А. зібрав і видав 8 томів “Архіву Південно-Західної Росії”, в яких були вміщені цінні матеріали з історії Правобережної України 16-18 ст. А. - представник народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків в особі своїх учнів (Д.Багалій, М.Грушевський, П.Голубовський, І.Линченко та ін.). Майже півстоліття стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною. А. виступав ініціатором переїзду М.Гру-шевського до Львова і створення там українського наукового центру. Офіційна радянська історіографія характеризувала А. як “буржуазно-націоналістичного історика”.

АНТОНОВИЧ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ (псевдонім Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній; 2(14).11.1877 - 1945) - український громадсько-політичний і державний діяч, історик мистецтва. Син В.Антоновича. Н. в Києві. Вивчав історію італійського мистецтва та його зв'язків з Україною. 29.1.(11.2.)1900 А. разом з М.Русовим, Л.Мацієвичем, П.Андрієвським, О.Коваленком заснували у Харкові Революційну Українську Партію. В 1902-03 редагував у Чернівцях газету “Гасло”, а в 1905 - у Харкові газету “Воля”. З 1912 А. викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З березня 1917 - активний член Української Центральної Ради, товариш голови УЦР М.Грушев-ського. В жовтні 1917 А. за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до Одеси, Херсону, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення у Київ був призначений генеральним секретарем, а 9(22).1918 - міністр морських справ. 18.1.1918 Мала Рада затвердила запропонований А. проект українського морського прапора, який розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг - угорі жовта, внизу - синя; на синій -золотий тризуб і хрест. В період Директорії УНР-міністр мистецтва в уряд В.Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918-22). В 1921 А. став одним із організаторів Українського Вільного Університету. В 1928-30 і 1937-38 - ректор УВУ, в 1925-45 - голова Українського Історико-філологічного Товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі. Помер у Празі. Автор праць “Естетика виховання Т.Шевченка” (1914), “Українське мистецтво” (1923), “Триста років українського театру 1619-1919” (1925) та ін.

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ (9(21).3.1883-1938) - більшовицький військовий діяч, дипломат, н. в Чернігові. Навчався в Воронезькому кадетському корпусі (1902-04), потім у Петербурзькому юнкерському училищі. В 1903 вступив у РСДРП. У 1910 емігрував у Францію, де співпрацював з меншовиками, згодом - член більшовицької партії. В листопаді 1917 обраний членом комітету у військових і морських справах Раднаркому. Наприкінці листопада призначений командуючим військами, які вели боротьбу проти Донського військового уряду ген. Каледіна. А.-О. брав участь у розробці плану воєнних дій проти Української Народної Республіки. Цей план передбачав захоплення більшовицькими військами Харкова, Полтави, Катеринослава і їх подальший наступ на Київ. В грудні 1917 А.-О., стягнувши до Харькова значну кількість військ; 13(26).12.1917 (за ін.даними - 9(22).12.) захопив місто і перетворив його на центр антидержавних сил. Наприкінці грудня 1917 об'єднав більшовицькі війська у три армійські групи під командуванням П.Єгорова, Р.Березіна та С.Кудинського. Командуючим цими військами А.-О. призначив лівого есера М.Муравйова. Під час визволення Армією Української Народної Республіки території України від більшовиків 7.3.1918 призначений за вказівкою Леніна головнокомандуючим червоногвардійськими частинами в Україні, які мали завдання стримувати наступ австро-німецько-українських військ і забезпечити вивіз з України матеріальних цінностей. Входив до складу маріонеткового більшовицького уряду в Україні - Народного Секретаріату. В січні-червні 1919 командував Українським фронтом, війська якого, складаючись в основному з російських червоногвардійців, здійснювали відкриту агресію проти України (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В 1922-24 - начальник політичного управління Реввійськради. З 1924 А.-О. - на дипломатичній роботі. В 1925-33 - представник СРСР у Чехо-Словаччині, Литві та Польщі, пізніше - нарком юстиції СРСР. Розстріляний НКВС СРСР.

АОРСИ - союз сарматських племен. Велике племінне об'єднання А. під назвою “янь цай” згадує китайський мандрівник Чжан-Цянь. В 2 ст. до н.е. кочовища А. розташовувались у степах між пн. берегом Каспійського моря та Доном. За свідченням античних авторів (Страбона, Птолемея, Плінія) в руках А. був давній торгівельний шлях з Українського Причорномор'я на Кавказ, в Індію, Середню Азію, Китай. Займались кочовим скотарством. В 2 ст. н.е. А. увійшли до складу союзу сарматських племен на чолі з аланами.

АПОСТОЛ -1. За часів раннього християнства мандрівний проповідник християнського вчення. Іноді А. були організаторами і наставниками місцевих християнських громад, до яких вони звертались зі своїми посланнями. Ряд послань А. ввійшли у Новий Завіт. У Новому Завіті А. називають 12 учнів Ісуса Христа- Петро, Андрій, Яків Старший, Іоанн, Пилип, Варфоломій, Фома. Матфій, Яків Молодший, Леввіт-фаддей. Сімон, Іуда Іскаріот, ідо них приєднував себе Павло. 2. Частина Біблії, що містить опис діянь святих  апостолів та їх послання. 3. “Апостол” - перша друкована книга в Україні. Видана у лютому 1574 І.федоровим у Львові. Пізніше “А.” видавався у Києві (починаючи з 1630), Львові (1639), Луцьку (1640), Угорцях (1620).

АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ (4(14)121654-17(28).1.1734) - визначний український військовий і державний діяч кін. 17 - 1 пол. 18 ст., гетьман Лівобережної України (1727-34). Походив з козацько-старшинського роду Апостолів. Н. в с.Великі Сорочинці на Полтавщині. Будучи полк. миргородським (1683-1727), брав участь у походах проти турків і татар. здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків. Під час -Північної війни 1700-21 визначився в боях під Ерестофером в Лівонії (1701) та в битві під Варшавою (1705). Прихильник незалежницької політики гетьмана І.Мазепи, один з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25.10.1708 разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. В 1722 А. на чолі козацьких частин (10 тис. чол.) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії. Ставши одним з .найближчих співробітників наказного гетьмана П.Полуботка. разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723. Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні привела до арешту наприкінці 1723 П.Полуботка, А., Я.Лизогуба, В.Журавського, Д.Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І і ув'язнення їх в Петропавловській фортеці. Влітку 1727 уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни і прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Першу Малоросійську Колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 1.10.1727 на генеральній раді у м. Глухові А. було обрано гетьманом. В 1728 новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II. де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав т. зв. “Рішительні пункти” 1728, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Зважаючи на реальні обставини, А. взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. За гетьманства А. в 1729-31 було проведено т. зв. Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння). А. провів реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які складали 144 тис. крб.

    Продовжував здійснювати судову реформу; в 1730 видав “Інструкцію українським судам”, де встановлювався порядок апеляції у судових справах. А. вистоював інтереси укр. торгівлі, вимагаючи від рос. уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром І. На поч. 1728 А. зібрав у Глухові представників купецтва і перед рос. урядом гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних укр. товарів - зерна, воску, шкіри, прядива та ін. А., незважаючи на опір московського уряду, відновив право призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників; значно зменшив кількість росіян у своїй адміністрації; заборонив їм купувати землі в Україні, видавши українським адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим з них, хто бажав виїхати з України; обмежив до шести кількість російських полків в Україні; перевів Київ з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана; домігся повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 були змушені жити на території Кримського ханства (див. Олешківська Січ), і дозволу на заснування в 1734 Нової Січі на р. Підпільній. Помер і похований у с. Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.). Гетьманування А. було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

АПОСТОЛИ - український козацько-старшинський рід сер. 17 - поч. 19 ст. на Миргородщині. Представники роду А. протягом 1659-1736 були полк. Миргородського полку. Данило А. (1654-1734) - гетьман Лівобережної України з 1727 (див. Апостол Д.), Павло А (р.н. невід -п. 1736) - миргородський полковник (1727-36), син гетьмана Д.Апостола. Підчас російсько-турецької війни 1735-39 був смертельно поранений в бою з турками під Гезлевом (тепер Євпаторія). Петро А. (р.н. невід. - п. 1758) - полковник лубенський (1728-57), син Д.Апостола. В 1725-30 утримуваний у Петербурзі і Москві як заложник через недовір'я російського уряду до його батька. Автор “Щоденника” (травень 1725 - травень 1727), написаного французькою мовою, який переклав і видав російською мовою О.Лазаревський. “Щоденник” - цінне джерело для вивчення історії Лівобережної України 18 ст. Після смерті в 1816 останнього представника роду Михайла А., прізвище А. успадкував по матері Іван Муравйов-Апостол, батько одного з керівників декабристського руху та повстання Чернігівського полку С.Муравйова-Апостола.

АРГАТ (грецьк. - робота, праця) - назва бідних козаків на Запорізькій Січі в 18 ст., які наймитували в Молдавії, Волощині, Криму. А. брали активну участь у гайдамацькому русі 1730-60-х років. Деякий час до А. належав керівник Коліївщини - М. Залізняк.

АРДАГАСТ (II пол. 6 ст.) - князь і полководець антів. Відомості про А. містяться в працях візантійських істориків феофілакта Сімокагти і Феофана. В 583 здійснив вдалий похід у Візантію, під час якого дійшов майже до Константинополя. На зворотньому шляху війська А. були розбиті візантійським полководцем Коментіолою під Андріанополем. Протягом 592-93 вів воєнні дії на Дунаї.

АРКАС МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ (26.12.1852)7.1.1853 -13(16).3.1909) - український культурно-освітній діяч, композитор і письменник. Н. в м. Миколаєві. Навчався в Одеській гімназії. В 1875 закінчив Новоросійський (тепер Одеський) ун-т. В 1875-98 служив у морському відомстві в Миколаєві. Був знайомий з П.Ніщинським, М.Кропивницьким, М.Лисенком. Відкрив на власні кошти народну школу з українською мовою викладання (виразу заборонена владою). Один з засновників і голова “Просвіти” в Миколаєві. Серед музичних творів А. - записи та обробки народних пісень, романси та дуети. Головний музичний твір А. - опера “Катерина” на сюжет однойменної поеми Т.Шевченка, вперше поставлена М.Кропивницьким у Москві. Автор популярної книги “Історія України-Руси” (1908).

АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (Наддніпрянська Армія, Дієва Армія) - Збройні Сили УНР в період українських національно-визвольних змагань 1917-21. Процес формування української армії розпочався відразу після повалення царизму в Російській імперії в лютому 1917 та одночасно з розгортанням національно-визвольного руху в Україні. 9(22).3.1917 у Києві за ініціативою М.Міхновського відбулися перші збори українських офіцерів і солдатів російської армії, які звернулися до Тимчасового уряду з домаганнями національно-територіальної автономії України і проголосили себе Тимчасовою Українською Військовою Радою.

    16.(29).3.1917 на нараді військових київського гарнізону було створено першу військову організацію - Український Військовий клуб ім.гетьмана П.Полуботка. На цьому ж засіданні ухвалено приступити до створення національної армії, розпочати формування українських добровільних полків і першому з них присвоїти назву - Перший Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк. Одночасно з військовим клубом було утворено Український Військовий Організаційний Комітет, що мав безпосередньо займатись формуванням національних збройних сил. 10.4.1917 у Києві відбулося віче українських солдатів-фронтовиків, яке ухвалило вимагати від Тимчасового уряду створення української армії, виділення на фронті солдатів-українців в окремі військові частини, формування в тилу полків, для яких державною мовою була б українська. В квітні 1917 у Мінську утворилася Українська Фронтова Рада для військ Західного фронту на чолі з С.Петлюрою. У травні 1917, незважаючи на опір російського командування, було сформовано Український козачий ім. гетьмана Б.Хмельницького полк, командиром якого призначено сотника Д.Путника-Гребенюка, згодом - підполк Ю.Капкана. Визначну роль у створенні української армії відіграли Всеукраїнські військові з'їзди 1917. В травні 1917 на першому Всеукраїнському військовому з'їзді було утворено Український Генеральний Військовий Комітет, який мав здійснювати керівництво усім українським військовим рухом. Водночас зі створенням українських військових організацій і формуванням добровольних полків проходив процес українізації тих фронтових частин російської армії, що складалася переважно з українців. В царській армії на початку першої світової війни було мобілізовано не менше 4 млн. українців, які по мірі поширення українського національного руху почали вимагати від російського командування виділення їх у окремі військові частини. В серпні 1917 українізований 34 корпус російської армії під, командуванням ген. П.Скоропадського був перейменований у Перший Український Корпус, а у вересні - з 6 російського армійського корпусу сформовано Другий Січовий Запорізький Корпус (ком.ген. Мандрика). На поч. листопада 1917 українські старшини і солдати піхотного Фінляндського полку створили Гайдамацький курінь під командуванням сотн. Пустовіта. Взимку 1917-18 деякі з цих частин брали участь в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні і під час оборони Києва. Проте значна частина українських військ (16 дивізій), які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були розбиті більшовиками при спробі пробитися в Україну або в атмосфері всезростаючої анархії серед частин російської армії, самодемобілізувалися. У листопаді 1917 комендант київської воєнної округи полк. В.Павленко поклав початок створенню української гвардії, сформувавши у Києві дві сердюцькі дивізії. Наприкінці 1917 з полонених галичан у Києві був створений Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, незабаром перейменований в Курінь Січових Стрільців (з березня 1918 - полк). Ще в квітні 1917 розпочався процес утворення частин Вільного Козацтва, які наприкінці 1917-поч. 1918 вели героїчну боротьбу проти наступаючих червоногвардійських загонів, сформованих з робітників Петрограду і Москви, а згодом продовжувало партизанську боротьбу на території, окупованій більшовиками. В листопаді 1917 для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий Штаб. Наприкінці грудня 1917 перед початком українсько-більшовицької війни 1917-21 УНР з ряду причин політичного і організаційного характеру не мала регулярної боєздатної армії. Тільки 3(16).1.1917 на засіданні Малої Ради було прийняте рішення про створення народної армії, яке однак через опір частини пробільшовицьки настроєних членів УЦР втілювалося в життя дуже повільно. Наприкінці січня - поч. лютого 1918 на підступах до Києва розгорнулися запеклі бої з наступаючими більшовицькими військами під командуванням М.Муравйова, які рвалися до міста. Столицю України обороняли Гайдамацький Кіш Слобідської України. Курінь Січових Стрільців, Помічний Студентський Курінь, курінь Вільного Козацтва, полк ім. кошового К.Гордієнка, Окремий Чорноморський Курінь, Залізничний Курінь, Автопанцирний дивізіон та ін. невеликі військові загони. Залишивши Київ, всі українські частини крім Гайдамацького Коша в р-ні містечка Ігнатівці були об'єднані в Окремий Запорізький загін під командуванням ген. А.Присовського. чим було покладено початок формуванню регулярної армії. Після укладення Берестейського миру 1918 27.2.1918 Армія УНР при підтримці німецьких частин розпочала наступ на Київ. В боях брали участь і сформовані у німецьких та австрійських таборах з полонених українців Синєжупанників дивізія і Козацько-Стрілецька дивізія (див. Сірожупанників дивізія). В ході боїв Окремий Запорізький Корпус перейменовано у Запорізьку дивізію, а з кін. березня - у Запорізький Корпус. 2-3.3.1918 місто було звільнено українськими військами, і 7.3.1918 до столиці повернувся уряд УНР. Розвиваючи успішний наступ на Лівобережній Україні, українські частини 9.4.1918 визволили Полтаву, а 19.4 - Харків. До кін. квітня 1918 вся територія України була звільнена від більшовиків. 13.4.1918 за наказом військового міністра О.Жуковського Кримська група Армії УНР. долаючи запеклий опір ворога, розгорнула наступ на Крим. 22.4.1918 республіканські війська зайняли Джанкой, а незабаром Сімферополь і Бахчисарай. Проте подальший наступ українських військ було зупиненно на вимогу німецького командування. У період Гетьманату німецько-австрійське командування в Україні перешкоджало формуванню українських військових частин, демобілізувало Синєжупанників дивізію та зменшило до розмірів кадрів Сірожупанників дивізію, роззброїло полк Січових Стрільців. У складі української армії у цей період залишився Запорізький Корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію: Запорізький і Чорноморський Коші. В липні 1918 було сформовано Першу Сердюцьку дивізію. На 1.11.1918 українська армія нараховувала 60 тис. чоловік. В листопаді 1918, під час повстання проти гетьмана П.Скоропадського, військові сили Директорії УНР складалися з Окремого Загону Січових Стрільців, під час боїв за Київ реформованого в Осадний Корпус Січових Стрільців (див. Січові Стрільці), Запорізького Корпусу. Дніпровської дивізії, Сірої дивізії і частин першої Сердюцької дивізії. Розбивши гетьманські частини в Мото-вилівському бою 1918. республіканські війська 14.12.1918 зайняли Київ. В грудні 1918 Армія УНР, за деякими даними, досягла 300 тис. чол. До її складу входили: Запорізький корпус. Окремий Загін Січових стрільців, Дніпровська дивізія, Селянська, або Київська дивізія, Запорізька Січ, Волинська дивізія, Подільська дивізія, Полк ім. І.Франка та інші невеликі військові частини. Начальником Генеральної булави (штабу) Армії УНР був призначений полк. О.Сливинський, першим генерал-квартирмейстером (оперативні справи) - ген. Дроздовський, другим (організаційні справи) - ген. М.Какурін. Після відходу українських військ з Києва в лютому 1919 діяльність військового міністерства була припинена. Армією УНР керував від імені Головного Отамана штаб, склад якого декілька разів змінювався. Наприкінці 1918 УНР опинилася в оточенні ворожих фронтів. З півночі і сходу в Лівобережну Україну рвалися більшовицькі армії, Українське Причорномор'я окупували війська Антанти і денікінці, на заході країни українським частинам протистояли армії Польщі і Румунії. Молода українська дипломатія не змогла шляхом переговорів ліквідувати жоден з цих небезпечних фронтів. В цих надзвичайно складних умовах командуванню Армії УНР не залишалось нічого іншого, як вести воєнні дії проти інтервентів, в усіх чотирьох напрямках. В грудні 1918 було сформовано 4 армійські групи - Лівобережну (команд, от. П.Болбочан). Північну (Правобережну: от. В.Оскілко), Південну (ген. О.Греков) і Дністрянську. Найбільшу небезпеку для української держави становив лівобережний фронт, де з поч. грудня 1918 без оголошення війни наступали московські війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). В січні-лютому 1919 українські частини деякий час стримували більшовицький наступ, але під натиском в декілька разів переважаючих сил ворога були змушені відступити. 5.2.1919 частини Армії УНР після триденних кровопролитних боїв з російською Червоною армією залишили Київ. В березні-квітні 1919 Наддніпрянська Армія, ведучи важкі оборонні бої, відступила спочатку на Правобережну Україну, а на поч. травня - на Волинь і Поділля. Після п'ятимісячних боїв у грудні 1918 - травні 1919 проти більшовиків, військ Антанти і Ю.ПІлсудського, в Армії УНР залишилось 15 тис. бійців. Внаслідок реогранізації, проведеної в травні 1919, Армія УНР складалася з 5 армійських груп: Січових Стрільців (5 тис.чол.), Запорізької (3 тис. бійців). Волинської (4 тис. бійців), групи полк. О.Удовиченка (1,2 тис.чол.) і групи Ю.Тютюнника (1,5 тис. бійців). На поч. червня 1919 Дієва Армія, провівши ряд наступальних операцій проти більшовицьких військ, визволила південно-східне Поділля і вийшла на лінію Староконстянтинів-Проскурів (тепер Хмельницький) - Кам'янець-Подільський. Таким чином було створено плацдарм для виступу Української Галицької Армії, яка під тиском польських військ 16-18.7.1919 була змушена залишити територію Західноукраїнської Народної Республіки і перейти р.Збруч. В липні на поч. серпня 1919 перед походом на Київ Армія УНР нараховувала 35 тис. козаків і старшин, 177 гармат, 533 куплети, 9 бронепоїздів, 26 літаків). В більшовицькому запіллі з Армією УНР взаємодіяли повстанські загони от. Зеленого. Сокола, Павловського, Шепеля та ін. заг. кількістю 15 тис. повстанців. В серпні 1919 бойовими діями Армії УНР і УГА в ході спільного походу на Київ і Одесу керував Штаб Головного Отамана (створений 11.8.1919). Начальником штабу було призначено ген. М.Юнаківа, його заступником - ген. В.Кур-мановича. 31.8. 1919 українські війська увійшли у Київ. Одночасно до міста вступили частини Добровольчої армії ген. А.Денікіна. Щоб не допустити збройного конфлікту між двома противниками більшовиків, українське командування вирішило вивести свої війська з Києва і розмістило їх на південному заході від міста. 24.9.1919, прагнучи припинити антиукраїнський терор, розв'язаний блогвардійцями, і допомогти українському повстанському рухові, Директорія УНР оголосила війну Добровольчій армії. Контрнаступ Армії УНР і УГА проходив у надзвичайно важких умовах - раптово вдарили морози і в частинах спалахнула епідемія тифу. Позбавлені через блокаду Антанти ліків і санітарних матеріалів, українські армії втратили бл. 70 відсотків особового складу. Крім цього, в середині жовтня, скориставшись браком набоїв в українських частинах, денікінці прорвали фронт і захопили Брацлав, Гайсин, Тульчин. За цих умов, всупереч волі президента ЗУНР Є.Летрушевича, Начальна Команда УГА 6.11.1919 уклала у Затківцях перемир'я з Добровольчою армією. В середині листопада 1919, втративши останнього союзника, частини Наддніпрянської Армії потрапили в оточення більшовицьких, денікінських і польських військ в р-ні Чорториї і Любара. 4.12.1919 на нараді членів уряду УНР і командування армії було вирішено перейти до ведення партизанської боротьби проти окупантів. 6.12.1919 частини Армії УНР вирушили у Перший Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-1920 і 1921). Відразу після укладення Варшавського договору 1920 між Польщею і УНР польські війська 25.4.1920 розпочали наступ на Київ. Разом з польськими військами наступали частини Армії УНР у складі двох стрілецьких дивізій під командуванням полк. М.Безручка і полк. О.Удовиченка. На поч. вересня 1920 після реорганізації українські формування складалися з 7 дивізій: Запорізької, Волинської, Залізної, Херсонської, Січової, Київської, Окремої кінної та кінно-гарматного дивізіону (див. Польсько-радянська війна 1920). У сер. жовтня 1920 частини Армії УНР, що налічували 25 тис. бійців, займали позиції по лінії Шаргород-Бар-Літин. З підписанням 12.10.1920 у Ризі радянсько-польського перемир'я стратегічна ситуація для Армії УНР стала надзвичайно складною. На протязі двох наступних місяців Армія УНР, вибиваючи всі наступальні операції противника з великими для нього втратами, утримувала під своїм контролем значну частину Поділля. В серед, листопада проти українських військ більшовицьке командування кинуло значно переважаючу їх у кількісному відношенні Чотирнадцяту армію. 21.11.1920 наступ більшовицьких військ змусив українські частини відступити у Галичину, де вони були роззброєні польською владою і інтерновані у таборах для військовополонених. Дальші воєнні дії на території України велись у формі партизанської боротьби, якою керував Повстанський штаб, очолюваний Ю.Тютюником. В листопаді 1921 частини Армії УНР здійснили партизанський рейд по Правобережній Україні - Другий Зимовий похід (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Інтерновані вояки Армії УНР після тривалого перебування у польських таборах для військовополонених (Вадовіці, Каліш, Ланцуг, Стрілків. Петриків, Щеп'юрно та ін.) поступово перейшли на становище політичних емігрантів. В 20-50-х роках значна частина колишніх козаків і старшин Армії УНР стали учасниками українських національно-патріотичних організацій, збройних формувань (УВО, ОУН, УПА), які воєнно-політичними засобами продовжували боротьбу за незалежність України.

АРПАДИ (Арпадовичі) -династія угорських князів (889-1001), потім королів (1001-1301). Заснована князем Арпадом (бл. 890 - за ін. даними 889-907), який об'єднав угорські племена і заснував Угорську державу. Найвизначніші представники А.: Стефан (Іштван 1) Святий (997-1038). перший король з династії А., запровадив християнство, здійснив ряд реформ: Ласло (Владислав І Святий - 1077-95) і Копоман (Кальман Книжник; 1095-1116), за правління яких Угорщина досягає найбільшої могутності. В цей час (кін. 11 ст.) А. починають загарбувати Закарпаття. В наступний період правління А. розпочався процес занепаду угорської держави. Вже Андрій II (1205-35) змушений видати в 1222 Золоту буллу, яка містила значні поступки магнатам і дворянству і посилювала феодальну роздрібленість Угорщини.А. мали родинні зв'язки з князями Я.Мудрим, В.Мономахом, Ізяславом Мстиславовичем і Я.Осьмомислом. В 11-13 ст. вели загарбницькі війни проти Галицько-Волинської держави.

АРСЕНИЧ МИКОЛА (псевдонім Михайло: 1910-23.1.1947) - український військовий діяч. Н. в Галичині. В 30-х роках був активним учасником українського націоналістичного руху, член Союзу Української Студентської Молоді в Польщі. В березні 1939 заарештований польською поліцією. На поч. другої світової війни був звільнений з ув'язнення. 31942 - в Українській Повстанській Армії, згодом - Головний Провідник Служби Безпеки УПА. Відзначився успішною боротьбою проти агентури радянських спецслужб в лавах УПА та націоналістичного підпілля. Загинув разом з дружиною у бою з відділами МДБ.

АРТАНІЯ (Арсанія, Арта) - державне утворення в 8-9 ст. (у сх. слов'ян або на території сучасн. У країни). Згадується арабськими та перськими географами (Джанхані, Аль-Балхі, Аль-істарі, Ібн-Хаукаль) поряд з Куявією і Славією. Вела торгівлю з арабськими країнами. Одні дослідники ототожнюють А. з територією антів, інші з Тмутараканню, Черніговом.

АРТЕМ (парт. псевдонім Сергеєва Федора Андрійовича: 6(18)3.1883-24.7.1921) - російський більшовицький діяч. Н. в с.Глебово Фатезького повіту Курської обл. В 1902 вступив до РСДРП. В 1902-07 проводив пропагандистську роботу в Україні, на Уралі, в Петрограді. Жив в еміграції в Китаї (1910-11) та Австралії (1911-17). В липні 1917 - секретар обласного комітету більшовиків Донецько-Криворізького басейну. З 14(27).12.1917 до 18.4.1918 - член Народного Секретаріату, народний секретар у справах промисловості і торгівлі. один з керівників КП(б)У.

    В січні-березні 1918 - голова так зв. Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Вів активну боротьбу проти державних органів Української Народної Республіки. В 1920- голова Донецького губвиконкому, в 1920-21 - секретар Московського комітету РКП(б), згодом голова центрального комітету Всеросійської спілки гірників. Загинув під час катастрофи аеровагону.

АРХИПЕНКО ЄВГЕН (1884 - п. після 1955) -український політичний і державний діяч. За освітою агроном. В 1906-09 видавав українські журнали “Українське бджільництво” у Петербурзі та “Рілля” (1910) у Києві. А. був одним з лідерів Української Народно-Республікан-ської Партії. В 1919-20 -міністр земельних справ в уряді Б.Мартоса та міністр народного господарства в уряд В.Прокоповича. Наприкінці квітня 1919 разом з членами Української Партії Соціалістів-Самостійників підтримував спробу державного перевороту, який очолив отаман В.Оскілко. З 1921 перебував в еміграції. Видавав на Волині журнал “Український пасічник”. З 1944 жив у ФРН.

АРХИПЕНКО ОЛЕКСАНДР ПОРФИРОВИЧ (18(30).5.1887 - 25.2.1964) - видатний український скульптор і живописець. Н. в Києві.

В 1902-05 навчався у Київському художньому училищі, звідки був виключений за участь в українському студентському русі. В 1906 організував першу виставку своїх творів під Києвом. В 1907 вчився в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, а з 1908 -у Паризькій мистецькій школі. В 1910 заснував власну мистецьку школу у Парижі, згодом - у Берліні та Нью-Йорку (1923-64). В 1921-22 з великим успіхом пройшла ретроспективна виставка творів митця у Берліні. 31923 оселився у США. А.- один з найяскравіших представників кубізму, конструктивізму і абстракціонізму. Залишив понад тисячу скульптур, картин і творів живопису. Серед найвідоміших творів А. - “Адам і Єва” (1908), “Поцілунок” (1910), “Танок” (1912), серія жіночих торсів (1909-16), портрети Т.Шевченка (1923-1935). Ф.ВІхтера (1923), І.Франка (1925), “Диригент В.Менгельбург” (1925), “Мадонна” (1936), “Заратуштра” (1948), “Клеопатра” (1957), “Цар Соломон” (1963) та ін.

АРХІМАНДРИТ - титул управителів великих чоловічих монастирів, ректоре духовних семінарій, керівників духовних місій та монаших чинів. Вперше титул А. введено у християнській церкві в 5 ст., а у Київській Русі -312 ст. А. обирався пожиттєво з правом уживати мітру і жезл. В Україні було декілька А. - А. києво-печерський, почаївський та ін.

АСКОЛЬД (Оскольд) і ДИР - київські князі другої половини 9 ст. За деякими даними, нащадки Кия, за іншими- дружинники Рюрика. В 860 очолювали Київську дружину під час походу на Константинополь за правління імператора Михайла III. В багатьох джерелах згадується про хрещення А. і Д., а також за їх князювання - частини населення Київської держави. За А. і Д. в 867 на Русь було вислано імператором Василієм І і Константинопольським патріархом Ігнатієм (можливо Михайлом III і патріархом Фотієм) для місіонерської діяльності єпископа і священиків, які створили єпархію. Констянтин VII Багрянородний повідомляв про укладення в 873-74 (за ін. даними 875) договору між Візантією і Київською Руссю (князем Аскольдом ). Є відомості, що А. і Д. вели боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів і древлян. За літописними даними, були вбиті бл. 882 у Києві Олегом, який звинуватив їх в узурпації влади. За твердженням літопису, А. поховано на Угорській горі (“Аскольдова могила”), а Д.-за церквою Орини (Ірини) у Києві.

АСТАМАТІЙ (Астаматенко, Стаматенко) ОСТАФІЙ (р.н. невід. - п. 1678) - український державний діяч 50-60-х років 17 ст. В 1654 за наказом гетьмана Б.Хмельницького організував митні кордони України. В 1675-77 А. був послом гетьманів П.Дорошенка і Ю.Хмельницького у Туреччині. В 1678 призначений Ю.Хмельницьким наказним гетьманом. Через деякий час був запідозрений у протигетьманській змові, заарештований і страчений.

АТЕЙ (р.н. невід. - п. 339 р. до н.е.) -скіфський цар. За повідомленнями Страбона. в 4 ст. до н.е. А. зосереджував у своїх руках владу над більшістю скіфських племен Українського Причорномор'я. За правління А.територія Скіфії простягалась від Дону до фракійських племен на Дунаї. Карбував власну монету. А. вів війну проти царя Македонії Філіппа II, в ході якої і загинув. За А. почалося перетворення союзу скіфських племен у народність, на думку більшості дослідників, виникла перша скіфська держава.

АТТІЛА (р.н. невід. - п. 453) - вождь племені гуннів (434-453; до 445 правив спільно з братом Бледою, тоді, вбивши брата - самостійно). За часів правління А., гуннський союз племен з центром в Паннонії (сучасн. Зах.Угорщина) поширив свою владу на сх. до Кавказу, на зах. - до Рейну, на пн. - до островів Датського архіпелагу і пд. - за Дунай, і досяг найбільшої могутності. В 443, 447-48 здійснив ряд походів на територію Східної Римської імперії та Ірану, примусив імператора до сплати щорічної данини у розмірі 21 тис. фунтів золота. В 451 розпочав похід у Галію, але, як вважає історична традиція, в битві на Каталаунських полях (тепер Шампань) А. був розбитий об'єднаною армією римлян, вестготів, франків, бургундів під командуванням римського полководця Ф.Аеція. В 452 війська А. спустошили Пн. Італію, захопивши Аквілею. Падую, Мілан, і підійшли до Риму. Після переговорів з папою Левом І, А. не став захоплювати місто, а обмежився викупом. В 453 А. повернувся до Паннонії, де незабаром і помер. Після смерті А. його держава розпалась. Частина дослідників ототожнює А. з полянським князем Києм (див. Кий. Щек, Хорив). гуннів - зі слов'янським населенням Придніпров'я, а державу А. - з Великою Скіфією.

АФОН (Апон Орос, Айон Ора, Атос) - сх. виступ Халкідонського пів-ова в Егейському морі. Висота 1935 м над рівнем моря. Ввантійський імператор Констянтин Погонат (правив в 668-685) віддав пів-ів А. у виключне володіння монахів (ченців). В 8 ст. грецькі самітники (анахорети) створили на А. т.зв. чернечу республіку. Перший монастир (Лавра) на А. був заснований в 962-63 греком Афанасієм. З часом на А. виникло 6л. 20 укріплених чоловічих монастирів, і він став відігравати роль великого релігійного центру православної церкви. Перший руський монастир (Пантелеймонів) був закладений на А. в 1080 за візантійського імператора Олексія Комнина. Доступ жінкам на А. було заборонено. Україна мала з А. тісні релігійно-культурні зв'язки. На А. перебували Антоній Печерський та і. Вишенський. Сьогодні А. - релігійний, науковий і туристичний центр. Управління здійснюється представниками монастирів - т.зв. святою общиною. Вища юрисдикція належить Константинопольському Патріарху. В монастирях А. зберігається бл. 10 тис. грецьких, слов'янських, арабських рукописів, цінні мистецькі твори (починаючи з 9 ст.). Збірки до цього часу мало досліджені.

АХМЕД I (1589-22.11.1617) - турецький султан (1603-1617). Воював проти Австрії (1593-1606), Польщі (1616) та Ірану (1603-1211616-17). Під час правління А.І. у відповідь на тур.-татарську агресію на українські землі, запорізькі козаки здійснили ряд вдалих морських походів на Туреччину і Крим. В 1614 козаки двічі перепливали Чорне море і здобували турецькі міста Синоп і Трапезунд. Весною 1615 запорожці напали на околиці Стамбулу, спалили гавань Архіокі. A.I на власні очі спостерігав вогняну заграву. В 1616 козаки під проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Кафу, знищивши при цьому бл. 14 тис. турецьких вояків.

АХМЕД III (1673-1736) - турецький султан (1703-1730). Вів переговори з гетьманом І. Мазепою та П.Орликом про надання військової допомоги Україні в боротьбі проти Російської імперії. В 1711 турецька армія під командуванням A. Ill розбила московські війська на чолі з Петром І у битві біля Ясс на р. Прут. Уклав Прутський мирний договір 1711. Вів війни проти Венеції (1714-18), Австрії (1716-18) та (рану з (1722). Внаслідок війни з Австрією Туреччина втратила Банат і частину Волощини. А. ІІІ був усунений від влади внаслідок повстання в Стамбулі на чолі з Патрона-Халімом.