ДАВИД ІГОРОВИЧ (1059-1112) - волинський князь, син володимиро-волинського князя Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого. Одержав від великого князя київського Всеволода Ярославича у 1084 в удільне володіння м.Дорогобуж на Волині, а в 1086 (або 1085) -Володимир. В 1097 при підтримці великого князя Київського Святослава Ізяславича захопив у полон теребовлянського князя Василька Ростиславича і звелів виколоти йому очі. Переслідуваний князями за цей злочин, змушений втекти у Польщу. Вів уперту боротьбу за волинський престол. В 1099 Д.І. закликав собі на допомогу половецького хана Боняка і при його підтримці здобув Володимир і Луцьк. На Витичівському з'їзді 1110 Д.І. був остаточно позбавлений свого володіння. Пізніше княжив у Буську, Острозі, Дубно, а наприкінці життя знову у Дорогобужі.

ДАЖБОГ - у східних слов'ян бог сонця, світла і вогню, син Сварога (звідси і друга назва -Сварожич). Пізніше став богом жнив, добра і достатку. Перші згадки про Д. є в- “Повісті временних літ”,  “Слові о полку Ігоревім”. Населення Київської Русі вважало себе “онуком Дажбога”.

ДАНИЛИШИН ДМИТРО (2.4.1907-23.12.1932) -визначний діяч Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів. Дядько В.Біласа. Н. в м.Трускавці. Входив до складу дрогобицької бойової групи ОУН, створеної З.Коссаком. З 1.7.1931 разом з М.Гнатівим, В.Біласом та членом боївки під псевдонімом “Оса” з метою здобуття коштів для підпільної діяльності ОУН здійснив напад на польський “Банк Людови” у Бориславі. 29.8.1931 за наказом Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ спільно з В.Біласом вчинив замах на начальника східного відділу міністерства закордонних справ Польщі Т.Голувка, який мав відношення до проведення політики “пацифкації” у Західній Україні. Учасник експропріаційних акцій на пошти у Трускавці (8.8.1931) та Городку (30.11.1932). Заарештований польською поліцією недалеко від с.Веринь. В грудні засуджений негайним судом у Львові (відбувся 17-22.12.1932) до смертної кари через повішення. 23.12.1932 страчений разом з В.Біласом у львівській тюрмі “Бригідки”. Страта Д.і В.Біласа викликала масовий рух протесту серед українського населення Галичини. Щорічні визначення річниці страти героїв перетворювались на масові антипольські демонстрації, які часто завершувались кривавими сутичками демонстрантів з поліцією.

ДАНИЛО РОМАНОВИЧ ГАЛИЦЬКИЙ (бл. 1201-1264) - волинський та галицький князь, король - з 1253. Син засновника Галицько-Волинської держави князя Романа Мстиславовича. Після смерті батька (1205) був проголошений князем у Галичині, але під час міжусобної війни змушений разом з матір'ю та братом Васильком Романовичем перебувати у Польщі та Угорщині.

Бл. 1213 Д.Р.Г. знову на короткий час був визнаний боярами князем галицьким. Разом з загоном дружинників брав участь у поході проти боярина-узурпатора Володислава Кормильчича. Згодом спільно з братом одержав в управління міста Тихомль та Перемишль, а з 1215 -Володимир-Волинський. У 1219 здійснив похід проти поляків і повернув до Волині Берестя та Забужжя. Д.Р.Г, прагнув зосередити в руках Романовичів усі волинські землі, що йому вдалося зробити у 1234.

Спільно з іншими руськими князями взяв участь у битві на Калці (1223), під час якої був поранений. Вів довготривалу боротьбу за Галицьке князівство, яке остаточно здобув у 1238. У 1239 поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою тисяцького Дмитра Єйковича, який очолив оборону міста від орд хана Батия у грудні 1240. Приділяв значну увагу зміцненню західних кордонів Галицько-Волинської держави. У 1238 розгромив німецьких рицарів, очолюваних магістром Бруно, які захопили м.Дорогичин. У 1243-44 здійснив походи на Польщу, в ході яких підкорив Люблінську землю.

Успішною для Д.Р.Г. була і війна з Угорщиною. 17.8.1245 об'єднані дружини Романовичів завдали поразки під Ярославом військам угорських та польських загарбників і загонам бунтівних галицьких бояр.

Напруженими були відносини Д.Р.Г. з монголо-татарами, які після спустошення Батиєм Галицько-Волинського князівства, прагнули встановити тут своє панування. Наприкінці 1245 Д.Р.Г. здійснив поїздку до столиці Золотої Орди м.Сарай, де зустрівся з ханом Батиєм і, завдяки своїм дипломатичним здібностям добився підтвердження своїх прав на князювання у Галичині та Волині. Після повернення готувався до подальшої боротьби з татарами. Для цього прагнув створити широку коаліцію володарів європейських держав: Апостольського Престолу, Тевтонського ордену, Угорщини, Польщі, Литви. Однак ці спроби завершилися невдало. Розпочав воєнні дїї самостійно. У 1254-55 вів війну з загонами татарського темника Куремси, яка закінчилась приєднанням до Галицько-Волинської держави земель по р.Случ, Тетерів та Південний Буг. Однак у 1259 татарський хан Бурундай змусив Д.Р.Г визнати зверхність Золотої Орди і зруйнувати міські укріплення.

Активною була дипломатична діяльність Д.Р.Г. 31247 він встановив мирні відносини з Польщею. У цьому ж році уклав договір про дружбу з Угорщиною, який був довершений шлюбом його сина Льва Даниловича з принцесою Констанцією. Впродовж І пол. 50-х років 13 ст. брав участь у боротьбі за австрійські володіння, які хотів закріпити за своїм сином Романом. Напруженими були відносини Д.Р.Г. з литовськими племенами. У 1254-55 було підкорене одне з них - ятвяги. Тоді ж було укладено договір з Тевтонським орденом.

Д.Р.Г, сподіваючись одержати від країн Західної Європи необхідну допомогу проти ординців, погодився на укладення церковної унїї з Римським Престолом, прийняв від папи Інокентія IV королівську корону. Коронація відбулася у 1253 в м.Дорогичині. Але сподівання на одержання допомоги не справдилися і згодом зв'язки з Римом були розірвані.

Д.Р.Г проявив себе як здібний державний діяч. Реформував військо та державний апарат Галицько-Волинської держави, приборкав бунтівне галицьке боярство. Особливої уваги надавав розбудові міст. Заснував Холм(бл. 1237), Львів (1256) та ін. Переніс столицю держави з зруйнованого татарами Галича до Холма, де і був похований після смерті у 1264.

ДАНИНА - у стародавні часи назва натурального або грошового податку, що сплачувався підкореними племенами на користь своїх переможців. За часів Київської держави як військову контрибуцію Д. сплачували неслов'янські племена, підкорені київськими князями. Найдавніший літопис “Повість временних літ” згадує і спроби хозар обкласти Д. полян, що закінчилися невдало.

У 9 ст. київські князі перетворили Д. на прямий державний податок, що сплачувався всім населенням держави. Первісною формою його збору було полюддя. Початково розмір Д. та періодичність її сплати не регламентувалися, що викликало зловживання з боку князів. Одним з результатів цього було Древлян повстання 945, під час якого загинув князь Ігор. Придушивши повстання, княгиня Ольга змушена була піти на впорядкування системи збору Д. У 947 замість полюддя формою збору став повіз, тоді ж було встановлено її розмір та періодичність сплати. Одиницю оподаткування був дим (двір) та рало (хліборобська родина). Внаслідок здійснення цих заходів Д. було перетворено на постійний державний податок, що став основним джерелом поповнення державної скарбниці.

Після монголо-татарської навали і встановлення в серед. 13 ст. золотоординського панування було запроваджено сплату Д. від кожної особи -“душі”, що стало можливим внаслідок проведення перепису населення.

На українських землях, які у 14 ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського, населення сплачувало Д. на користь удільних князів та у великокняжу скарбницю, а з 15 ст.-на користь землевласників,

Після відновлення української держави внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 та за часів Гетьманщини Д. у формі податків сплачували селяни та міщани. Зібрані таким чином гроші використовувались на потреби України (утримання гетьманської та місцевої адміністрації, козацького війська, будівництво церков, монастирів та цивільних споруд тощо).3начна частина коштів, особливо у 18 ст. відсилалась до імператорської російської скарбниці.

ДАНЧЕНКО ОЛЕКСАНДР (1887-р.см. невід.) -отаман Армії Української Народної Республіки. В листопаді 1917 призначений начальником організаційного відділу Українського Генерального Військового Штабу. В 1919 очолював Запорізьку дивізію і деякий час Запорізький Корпус. В грудні 1919 Д. разом з отаманами Ю.Божкомі О.Волохом піц впливом ідеології боротьбістів відмовився виконувати накази Директорії УНР і підтримав спробу державного перевороту. Після придушення заколоту перейшов на бік більшовиків. Подальша його доля невідома.

ДАРІЙ І (Дар'явауш, Дар'явуш, 558-486 до н.е.) - перський цар (522-486 до н.е.) з династії Ахаменідів. Вступив на престол, вбивши Гаумату і жорстоко придушивши повстання в Вавілонії, Персії, Мідії, Єгипті і Парфії. В 518 до н.е. завоював пн-зх. частину Індії. В 514-13 р. до н.е. здійснив похід проти скіфів Українського Причорномор'я, який завершився поразкою персів. З метою зміцнення держави провів ряд реформ: адміністративну -поділивши перську державу на воєнно-адміністративні округи (сатрапії); грошову запровадив золоту грошову одиницю - дарік, воєнну та ін. Розпочав греко-перські війни 500-449 до н.е., під час яких його війська були розбиті у Марафонській битві 490 до н.е.

ДАШКЕВИЧ (Дашкович) ОСТАФІЙ (Остап, Євстахій: р.н. невід.- П.15З5) - український військово-політичний діяч. Походив з шляхетського роду з м.Овруча. Політичну діяльність розпочав у Білорусії. Брав участь у повстанні М.Глинського, був канівським, з 1514 - черкаським старостою. Як прикордонний староста організовував загони козаків для оборони південно-українських земель від нападів татар і турків. Д. неодноразово на чолі козацьких загонів ходив у Крим, а в 1515-16 і 1521 здійснив два походи у московські землі. В 1531 відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 подав на розгляд польського сейму у Пьонтркові проект побудови на Дніпрі ряду фортець для оборони України від татарських нападів. Пропозицію Д. сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було. Українські історики Д.Бантиш-Каменський, М.Маркович, Д.Дорошенко називали Д. одним з перших козацьких гетьманів та організаторів запорізького козацтва.

ДАШКЕВИЧ РОМАН (6.12.1892-11.1.1975) -визначний український громадсько-політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. в сТустановичах на Дрогобиччині (тепер Львівська обл.) у родині священика. Навчався у Перемишльській гімназії. В 1911-14-студент юридичного ф-ту Львівського ун-ту. В студентські роки брав активну участь в українському національно-визвольному русі в Галичині, був членом управи Української Академічної Громади й Українського Студентського Союзу, головою Просвітньої комісії і Просвітнього гуртка у Львові, які займалися культурно-освітньою роботою серед українського населення. Один з ініціаторів і організаторів січово-стрілецького руху в Галичині. З весни 1913 -кошовий повітової “Січі” у Львові і т-ва Українських Січових Стрільців. На поч. 1-ої світової війни мобілізований до австрійської армії і тому не мав змоги вступити до Легіону Українських Січових Стрільців. У 1915 Д., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон і був інтернований на Забайкалля. Після Лютневої революції 1917 в Росії Д. навесні втік з табору військовополонених і пробрався у Київ. Працюючи з осені 1917 у Галицько-Буковинському Комітеті спільно з Є.Коновальцем, І.Чмолою, Г.Лисенком, Ф.Черником, та ін. розгорнув активну діяльність по створенню Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців. 18-19.11.1917 Д. відібравши у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольця, поклав початок формуванню стрілецької частини. В сінні 1918 Д. був обраний до складу Стрілецької Ради і призначений командиром гарматної батареї Куреня Січових Стрільців. В січні-лютому 1918 батарея Д. брала участь в запеклих боях з червоногвардійськими частинами, які рвалися до Київа, а в березні 1918 - у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана П.Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням Куреня, Д. очолював 4-ту батарею Запорізького Корпусу, який займав позиції на схід від Олександрівська (тепер Запоріжжя). З вересня 1918 знову командував новосформованою батареєю Січових Стрільців. Ця артилерійська частина під командуванням Д. відіграла вирішальну роль у перемозі республіканських військ у Мотовилівському бою 1918. В січні-грудні 1919 -командир гарматної бригади СС, яка брала участь у всіх бойових операціях Армії УНР цього періоду. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 повернувся до Львова. Закінчивши навчання у Львівському ун-ті, здобув ступінь доктора права. В 1920 одружився з О.Степанів. У 20-30-х роках займався адвокатською практикою. В 1921-22 відновив діяльність спортивно-протипожежних т- в “Січей” у Львові. Заборона польською владою діяльності цих організацій в 1924 змусила Д. шукати нові організаційні форми патріотичного виховання молоді. В 1925 Д. організовує т-ва “Луг”, які нараховували в 30-х роках у Галичині понад сто осередків і бл. 50 тис. членів. В 1922-33 редагував журнал “Січові вісті”, а в 1933-39 -“Вісті з Лугу”. Під час другої світової війни з 1943 жив у Куфштайні (Австрія). В післявоєнний час викладав історію України у школі, яка розміщувалася в таборі для біженців. Автор книги “Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота” (Нью-Йорк, 1965), численних історичних довідок, споминів.

ДАШКЕВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ (Дашкович-Горбацький) ВОЛОДИСЛАВ (рр.н. і см. невід.) -український військовий діяч періоду Гетьманату. Під час першої світової війни - генерал російської армії. Був одним з організаторів приходу до влади і проголошенням гетьманом України П.Скоропадського. 29-30.4.1918 Д..-Г. очолював гетьманські війскові частини, які зайняли найважливіші державні установи у Києві. В квітні-липні 1918 -начальник штабу Збройних Сил Української Держави. В жовтні 1918 очолював українську дипломатичну місію у Бухаресті (Румунія).

ДЕВЛЕТ-ПРЕЙ I (Девлет-Прай; р.н. невід-п.1577) - кримський хан (1551-1577). Організовував грабіжницькі походи на Україну і Московщину. В 1557 і 1558 нападав на Запорізьку Січна о.Хортиці, але щоразу зустрічав гідну відсіч козаків на чолі з князем Д.Вишневецьким. Під час Лівонської війни 1558-83 виступав союзником польського короля Сигізмунда ІІ Августа проти Московської держави. В 1568-74 вів війну з Московським царством за Астрахань і Казань. Весною 1571 здійснив похід у Московщину і спалив у травні Москву. В 1572 був розбитий московськими військами на р.Лопасні.

ДЕВЛЕТ-ПРЕЙ II (р.н. невід.-п.1724) - кримський хан (1699-1724 з перервами), син хана Селім-Прея. Його становище на престолі було нестійким внаслідок постійної внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві (повстання ногайців, міжусобиці з братами Газі-Преєм, Каплан-Преєм).

ДЕДЬКО (Детько, Дятько) ДМИТРО (р.н. невід-п. бл. 1349) -галицький боярин. В 40-х роках 14 ст. очолював боярсьий уряд Галицько-Волинського князівства, яке за правління Д. зберігало незалежність, відбиваючи всі спроби Польщі, Угорщини і татар загарбати українські землі. Тільки після смерті Д. польський король Казимир III Великий зумів в 1349 захопити Галичину.

ДЕЙНЕКІВ ПОВСТАННЯ 1657-58 - селянське повстання проти наростання соціального гніту у Лівобережній Україні в 1657-58. Повстання, центром якого стала Полтавщина, почалося восени 1657. Дейнеками називали селян, озброєних дрючками (від турецького дейнека -дрючок). Загони дейнеків очолювали С.Довгаль, І.Довгаль, М.Стрижна, І.Іскра, М.Зеленський. Повсталі виступали з вимогами повернути т.зв. козацькі вольності - право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя і вибирати гетьмана “Чорною радою”. Цей народний рух використала незадоволена державницькою політикою І.Виговського промосковськи настроєна частина козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства. Повсталі дейнеки приєдналися до заколотників, очолюваних М.Лушкарем і Я.Барабашем, які підняли повстання проти І.Виговського (див. Пушкаря і Барабаша заколот 1657-58). Спроби гетьмана порозумітися з опозицією завершились невдачею. В червні 1658 в бою під Полтавою гетьманські війська розгромили загони, очолювані М.Пушкарем і Я.Барабашем. В цьому бою були розсіяні і загони дейнеків.

ДЕЛЬВІГ СЕРГІЙ (1866-1944) - український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР, військовий історик. Учасник першої світової війни. В листопаді 1917 був призначений начальником інспекторату артилерії Українського Генерального Військового Штабу. На поч. 1918 - начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України.3 1919-інспектор артилерії Армії Української Народної Республіки. В червні 1919 очолював делегацію Української Народної Республіки на переговорах про перемир'я з Польщею під час Чортківського наступу 1919 Української Галицької Армії, яке було заключено 16.6.1919. Договір про перемир'я встановлював демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією і польськими військами по т.зв. Дельвіга лінії. Проте Диктатор ЗО УНР Є.Летрушевич не визнав умов перемир'я, і наступ галицьких частин продовжувався. В 1919-21 Д. - голова української військової місії у Румунії. Після 1921 жив в емігрант.

“ДЕЛЬВІГА ЛІНІЯ” -демаркаційна лінія між Українською Народною Республікою Польщею, встановлена в червні 1919. На поч. червня 1919 Українська Галицька Армія розпочала Чортківський наступ 1919, в ході якого завдала ряд серйозних поразок польським військам і звільнила значну частину території Західної Області Української Народної Республіки. В цей же час Директорія УНР розпочала з польським урядом переговори про перемир'я, сподіваючись у випадку припинення наступу галицьких частин отримати військову допомогу у війні з більшовиками (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). 16.6.1919 делегація УНР на чолі з С.Дельвігом без консультації і згоди з урядовими колами ЗОУНР уклала з представниками Польщі договір про перемир'я, який мав вступити в силу з 21.6.1919. За умовами перемир'я між УГА і польською армією встановлювалася демаркаційна лінія, за основу якої було взято “Дл.” (Залізці -р.Серет - Тернопіль - Острів -Литятин -р.Золота Липа -Дністер - Незвиська).3аключення перемир'я небезпідставно розцінювалося Начальною Командою УГА як спроба польського командування виграти час, підтягти підкріплення і зупинити наступ галицьких частин. Тому умови договору не були визнані Диктатором Є.Летрушевичем, і УГА продовжувала бойові дії на українсько-польському фронті.

ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ -політична партія національно-демократичного напряму. Установчий з'їзд ДПУ відбувся 15-16.12.1990 у Києві. Головою партії було обрано Ю. Бадьзо, лідером парламентської фракції - Д.Павличка. На сьогодні ДПУ (ДемПУ) очолює В.Яворівський. Друкований орган партії - часопис “Воля” (до серпня 1990 - “Голос”).

ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ (4(16).12.1872 -8.8.1944) - російський військовий діяч, ген.-лейтенант російської армії, головнокомандуючий антибільшовицькими силами Півдня Росії під час громадянської війни 1918-20 у Росії. Н. у Варшаві. В 1892 закінчив Київське піхотне училище, в 1899 - академію Генштабу. Учасник першої світової війни, командир дивізії, корпусу, в 1907 -командуючий військами Західного і Південно-Західного фронту. Наприкінці 1917 разом з Л.Корніловим і М.Алексєєвим став організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л.Корнілова (13.4.1918). Весною 1919 Добровольча армія під командуванням Д. розпочала наступ з Північного Кавказу, захопивши в червні Донбас і Харків. На окупованій денікінцями українській землі проголошувалась ідея “единой и неделимой России”, здійснювались погроми українських культурних установ і шкіл, проводились масові репресії проти української інтелігенції. 31.8.1919 денікінські війська увійшли у Київ, який був зайнятий частинами Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії. Бої між українськими військами і денікінцями тривали протягом вересня-жовтня 1919. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), Начальна Команда УГА була вимушена 6.11.1919 (офіційно 17.11.1919) підписати договір з Д. про входження УГА до складу “Збройних сил Півдня Росії” (офіційна назва армії Д.). Диктатор ЗОУНР-ЗУНР Є.Летрушевич виступив проти рішення командування УГА. Зрештою, цей договір так і не набув сили через швидкий відступ військ Д. під ударами більшовицької армії. Рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії ген. П.Врангеля. Д. емігрував за кордон. Помер у мАнн-Арборні (США). Автор мемуарів: “Очерки русской смуты” (т.1-2, 1920-22, т.З-4, 1924-25) та ін.

ДЕРЕЩУК (Дерещенко) ПЕТРО (1884 -р.см.невід.) -український військовий діяч періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21. В 1919 - інспектор Запорізького Корпусу. В 1920 очолив антибільшовицьке повстання на Уманщині. Загін Д. в 1921 був розбитий. В 1923 Д. засуджений на судовому процесі в Умані на 10 років ув'язнення. В 1929 достроково звільнений, але незабаром знову заарештований. Подальша доля невідома.

ДЕРЖАВНА ВАРТА - адміністративний орган в Українській Державі, що здійснював охорону правопорядку. Створена законом Ради Міністрів Української Держави від 18.5.1918. Керувалась Департаментом Д.В. при Міністерстві внутрішніх справ. На місцях органи Д.В. підпорядковувались губернським і повітовим старостам. В кожному повіті перебували резервні сотні кінних вартових, а у великих містах - дивізіони (250 чол.). Для несення патрульної і охоронної служби на залізницях створено Корпус Залізничної Варти, який подылявся на 7 регіональних відділів: Київський, Одеський, Південний, Катеринославський, Лівобережний, Харківський і Подільський.

ДЕРЖАВНИЙ БАНК УНР - єдиний емісійний банк Української Народної Республіки. Створений 6.1.1918. Був уповноважений випускати державні банківські білети.

ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАР - член уряду Української Народної Республіки - Ради Народних Міністрів УНР та уряду Української Держави -Ради Міністрів Української Держави. Посада Д.С. відповідала посаді Генерального Писаря в Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. Д.С. називалися також члени уряду Західноукраїнської Народної Республіки(див. Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР).

ДЕРЖАВНИЙ СЕКРЕТАРІАТ ЗУНР - ЗОУНР -найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Західно-Української Народної Республіки та Західної Області Української Народної Республіки. Уряд республіки. Створений Українською Національною Радою ЗУНР -ЗОУНР 9.11.1918. Державні Секретаріати (міністерства) очолили: К.Левицький (УНДП) - голова Д.С. і секретар фінансових справ, В.Панейко (УНДП) -секретаріат закордонних справ, Л.Цегельський (УНДП) - секретаріат внутрішніх справ, С.Голубович - секретаріат судових справ, Д.Вітовський (УРП )- секретаріат військових справ, О.Барвінський (Х-СП) - секретаріат освіти і віросповідань, С.Баран (УНДП) - секретаріат земельних справ, Я.Литвинович (УНДП) -секретаріат торгівлі і промисловості, І.Мирон (УНДП)-секретаріат шляхів. О.Пісецький (УНДП) - секретаріат пошти і телеграфу, А.Чернецький (УСДП) - секретаріат праці і суспільної опіки, І.Курівець (УНДП) -секретаріат охорони здоров'я, І.Макух (УРП) - секретаріат громадських робіт, С.Федак (УНДП) - секретаріат продовольства. 4.1.1919 у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) після реорганізації УНР ЗУНР було переобрано склад Д.С. До складу нового уряду входили: С.Голубович - голова, державний секретар фінансів, торгівлі і промисловості, В.Панейко -державний секретар закордонних справ, І.Макух - державний секретар внутрішніх справ, Д.Вітовський - державний секретар військових справ (з 13.2.1919 - В.Курманович), А.Артимович (буковинський відділ (УНДП) - державний секретар віросповідань і освіти, Й.Бурачинський (буковинський відділ УНДП) -державний секретар судових справ, І.Мартинець (УНДП) -державний секретар земельних справ, І.Мирон-державний секретар шляхів, пошт і телеграфу, М.Козаневич (УСДП) -державний секретар громадських робіт, Л.Цегельський, з 103.1919 - М.Лозинський (УНДП), пізніше - С.Витвицький (УНДП) - керуючий справами державного секретаріату закордонних справ на час участі В.Панейка у складі делегації Української Народної Республіки у роботі Паризької мирної конференції 1919-20. Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу Д.С. став урядом Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР). Названий склад Д.С. залишився до 9.6.1919, коли в умовах наближення воєнної поразки Президія Виділу (Виділу) ЗУНР ЗО УНР прийняла рішення про передачу всієї повноти військової і цивільної влади Є.Петрушевичу і надала йому диктаторських повноважень (див. Диктатор ЗО УНР-ЗУНР). Функції Д.С. почав виконувати новостворений орган - Рада Уповноважених Диктатора в Галичині і за Збручем.. Головноуповноваженими були призначені В.Курманович (військові справи: згодом функції уповноваженого перейшли до Військової Канцелярії Диктатора), С.Голубович (внутрішні справи), С.Витвицький (закордонні справи), О.Назарук (преса і пропаганда), І.Мирон (шляхи). Наприкінці 1919 внаслідок зовнішньої агресії керівництво ЗО УНР, повністю втративши контроль над державною територією, було змушене емігрувати за кордон. З 1.8.1920 у Відні було сформовано закордонний (екзильний) уряд Диктатора, який ставив собі за мету домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. До складу уряду входили уповноважені: С.Витвицький (закордонні справи; з 1921 -К.Левицький), В.Сінгалевич (фінанси, торгівля і промисловість), Й.Ганінчак, пізніше - Р.Лерфецький (внутрішні справи, судівництво, пошта, телеграф, шляхи та ін.), К.Левицький (преса, пропаганда). Начальником Військової Канцелярії призначено Я.Селезінку. В 1922 уповноваженим для фінансових справ став Л.Сероїчковський, внутрішніх справ -В.Сінгалевич, преси і пропаганди - Р.Перфецький, фінансового контролю - М.Гаврисевич. Внаслідок рішення Ради Послів держав Антанти від 14.3. 1923 про приєднання території Східної Галичини до Польської держави уряд ЗУНР 15.3.1923 припинив своє існування.

ДЕРЖАВНИЙ СЕНАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ - найвищий судовий орган Української держави, створений замість Генерального Суду відповідно до закону про утворення Державного Сенату Української держави, затвердженого гетьманом П.Скоропадським 8.7.1918. Здійснював нагляд за діяльністю всіх судів держави у межах, встановлених законом. Д.С. поділявся на Генеральні Суди: адміністративний, цивільний і карний. Д.С. призначався гетьманом після попереднього узгодження кандидатур з Радою Міністрів Української Держави у складі Президента, сенаторів Загального Зібрання і сенаторів Генеральних Судів. До складу Д.С. входило 45 сенаторів. Президентом Д.С. було призначено М.Василенка (одночасно, був міністром освіти); головами Генеральних Судів: адміністративного - Д.Носенка, цивільного -В.Гусаківського, карного - М.Чубинського. При сенаті та кожному з Генеральних Судів був прокурор.

ДЕРЖАВНІ СЕЛЯНИ - стан селян в Росії і Україні в 18-19 ст. Д.с. вважалися особисто вільними, за користування землею платили ренту і виконували натуральну повинність. V серед. 19 ст. Д.с. становили бл. 45% селянства. В 1866 згідно з царським указом за Д.с. було закріплено за сплату оброку земельні наділи. В 1886 отримали право на земельну власність за викуп.

ДЕСЯТИНА - 1. В середньовічній Європі - десята частина урожаю або інших доходів, яку сплачувало церкві населення на утримання місцевих храмів, парафіяльного духовенства і бідних. Вперше Д. почала збиратись в 585. Д. розподілялась таким чином: 1/3 на утримання церковної будівлі, 1/3 священику, 1/3 на допомогу біднякам парафії. Відмінена в країнах Зх.Європи наприкінці 18-19 ст. 2. В Київській державі відрахування на користь церкви з доходів усіх князівських володінь та прибутків усіх землевласників. Вперше Д. встановив Київський князь Володимир Святославич після хрещення України-Русі для перебудови і утримання Десятинної церкви. В період монголо-татарського іга Д. називалась данина, яку татари стягували з місцевого населення Київської Русі. В пізніші часи Д. збиралась для утримання парафіяльних храмів. В 17-18 ст. сплата Д. припинилася.

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА в Києві - перша кам'яна церква у Київській державі. Збудована київськими і візантійськими майстрами в 989-996 за князювання Володимира Святославича. На побудову і утримання Д.ц. князь Володимир виділив десятину (звідси назва храму). В 1240 Д.ц. була частково зруйнована ордами хана Батия. В 30-х роках 17 ст. митрополит П.Могила на частин руїн Д.ц. збудував вепику церкву св.Миколи. В 1828-42 рештки руїн були розібрані На їх місці було споруджено нову церкву з тією ж назвою, яка не мала спільних рис з первісною будовою (архітектор В.Стасов). В 1928 Десятинна церква була остаточно знесена.

 

ДЕСЯТСЬКИЙ (десятник)-1. У Київській державі 9-12 ст. - старший над десятьма дружинниками. 2. У Запорізькій Січі -керівник найнижчої воєнної одиниці - десятка. 3. У Російській імперії- виборна особа, яка виконувала адміністративно-поліцейські функції. 4. В Українській Галицькій Армії -десятник - другий підстаршинський ступінь.

ДЕУЛІНСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я 1618 - перемир'я, укладене 1(11).12.1618 між Московською державою і Річчю Посполитою на 14,5 року в с.Деуліні поблизу Троїцько-Сергіївського монастиря (тепер м.Загорськ Московської обл.) після спроби польського королевича Владислава в 1617-18 захопити Москву. Участь у цій воєнній кампанії взяли й українські козацькі полки під проводом П.Сагайдачного, які в критичний момент врятували польські війська від розгрому піц Москвою. На переговорах у Деуліні у склад московської делегації входили бояри Ф.Шереметєв, Д.Мезецький та ін., польське посольство очолювали А.Надворський, Л.Сапєга, Я.Гонявський. За умовами Д.п. до Польщі виходили Смоленська і Новгород-Сіверська землі. Д.п. не розв'язало політичних суперечностей мок обома державами. Ще до закінчення терміну перемир'я між Московщиною і Польщею розпочалась т.зв. Смоленська війна 1632-34, в якій брали участь козацькі полки на чолі з гетьманом Т.Орендаренком і яка завершилась укладенням Поляновського миру 1634.

ДЕЦИКЕВИЧ ВОЛОДИМИР (1865-1946) -український громадський і політичний діяч кін.19 - I пол. 20 ст. В 1906-16 очолював галицький департамент міністерства внутрішніх справ у Відні. У 1916-18 - віце-президент намісництва у Львові. 1.11.1918 австрійський намісник Галичини граф К.Гуйн передав свої адміністративні функції Д., який в свою чергу передав всю повноту влади в Галичині Українській Національній Раді (див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР). З поч. 20-х років жив у Львові. В 1921-24 -професор адміністративного права Львівського (таємного) Українського ун-ту, голова кураторії Українських Високих шкіл у Львові. В 1928-39 - сенатор польського сейму від Українського Національно-Демократичного 0б'єднання. 3 1930 очолював кураторію Українського Національного Музею ім.митрополита А.Шептицького. В 1931-32 -перший голова Українського Католицького Союзу.

ДЖАЛАЛІЙ (Джелалій, Джеджалій, Джулай) ФИЛОН (Пилип; рр. н. і см. невід.) - визначний український військовий діяч національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького1648-57 Один з найближчих сподвижників Б.Хмельницького. Походив з татарського роду. До поч. війни служив козацьким сотником Переяславського полку. В квітні 1648 Д. разом з черкаським сотником Б.Товпигою очолив повстання реєстрових козаків з Кам'яному Затоні. У 1648 призначений кропивнянським (ічнянським) полковником. Брав участь у Жовтоводській битві 1648. Корсунській битві 1648, Пилявецькій битві 1648, Зборівській битві 1649. Виконував важливі дипломатичні доручення Б.Хмельницького. У жовтні-листопаді 1648 українська дипломатична місія на чолі з Д. уклала з Османською імперію договір, за умовами якого Україна визнавалась державою, і кримським татарам заборонялось нападати на українські землі. У вересні 1650 Д. очолював українське посольство до молдавського господаря В.Лупула. Під час Берестецької битви 1651 був обраний козаками наказним гетьманом. Призначався гетьманом генеральним осавулом. Після 1654 його доля невідома.

“ДЗВІН” - літературно-мистецький і суспільно-політичний журнал -соціал-демократичного напряму, що виходив в 1913-14 у Києві. Видавався в основному на кошти Л.Юркевича. Всього вийшло 19 номерів. Редагували журнал: Д.Антонович і В.Левинський. Серед співробітників часопису були В.Винниченко, Леся Українка, М.Вороний, Л.Юркевич, Д.Донцов, Х.Алчевська, А.Луначарський та ін.

ДИВІЗІЯ - тактичне з'єднання в різних видах збройних сил. Розрізняють піхотні (стрілкові, мотострілкові, моторизовані), механізовані, кавалерійські, танкові, артилерійські, повітрянодесантні та ін. Д. Під час першої світової війни до складу піхотної Д. входило, як правило, 4 полки, 1-2 ескадрони кінноти і 36-72 гармати. Загальна чисельність Д. становила 16-18 тис. чол. Перші дві українські сердюцькі Д. були сформовані командуючим київської воєнної округи полк. В.Павленком. Перша сердюцька Д. складалася з полків м. гетьманів Б.Хмепьницького, П.Полуботка, П.Дорошенка і І.Богуна. Очолював Д. під-полк. Ю.Капкан. Командантом другої сердюцької Д. призначено ген. О.Грекова. На поч. березня 1918 була сформована одна з перших регулярних Д. Армії Української Народної Республіки -Запорізька дивізія. В березні-червні 1918 на Волині з полонених українців, які воювали у складі російської армії на фронтах першої світової війни, було створено дивізії Сірожупанників і Синьожупанників (див. Синьожупанників дивізія, Сірожупанників дивізія). В період існування Української держави гетьманський уряд в липні 1918 сформував Сердюцьку Д. (команд. полк.Клименко), яка складалась з 4 піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцерного дивізіону та технічної сотні. У грудні 1918 військові сили Директорії УНР мали у своєму складі Чорноморську, Селянську (Київську), Волинську, Подільську та Дніпровську Д. В серпні 1919 перед походом українських армій на Київ і Одесу Армія УНР мала 12 піхотних Д. -Волинську, Січову, Холмську, Залізну, Повстанчу, Запорізькі (6, 7, 8), 3алізничу, Січових Стрільців (10,11), Селянську. Під час польсько-радянської війни 1920до складу Армії УНР входили Волинська, Залізна, Запорізька, Київська, Січова, Херсонська та Окрема кінна Д. Українська Галицька Армія не мала у своєму склад Д., а складалася з бригад. В роки другої світової війни була сформована дивізія “Галичина”. Тактичною бойовою одиницею в Українській Повстанській Армії був курінь. Сьогодні Д. -основне тактичне з'єднання Збройних Сил України (див. також Армія Української Народної Республіки).

ДИВІЗІЯ “ГАЛИЧИНА” (Перша Українська дивізія Української Національної Армії) - українська військова частина, яка в 1944-45 воювала на боці гітлерівської Німеччини. Формування дивізії розпочалося в квітні 1943 під керівництвом Військової Управи (гол. В.Кубійович). Дивізія створювалась за зразком німецьких піхотних дивізій. Командиром дивізії був призначений ген.Ф.Фрайтаг. Воєнний вишкіл бійці дивізії проходили у Нойгамері (Німеччина). Перед відправкою на радянсько-німецький фронт дивізія нараховув.ала 16 тис. чол. 17-22.7.1944 під час боїв під Бродами (тепер Львівська обл.) дивізія була оточена і розбита. Окремим частинам дивізії вдалося прорвати оточення і відступити на Захід. Деякі відділи Д.“Г”. увійшли до складу Української Повстанської Армії. Наприкінці 1944 була сформована нова дивізія загальною чисельністю 18 тис. чоловік. Наприкінці 1944 на поч. 1945 Д.“Г” вела оборонні бої в Словаччині і Словенії. На поч. березня 1945 дивізія за розпорядженням Українського Національного Комітету була включена до складу Української Національної Армії під командуванням ген. П.Шандрука. На поч. квітня 1945 дивізія займала позиції в р-ні Грацу, де залишалась до капітуляції Німеччини. 14.4.1945 воїни дивізії склали присягу на вірність українському народові. Після капітуляції Німеччини Д.“Г”. виступила в зону окупані західних союзників і була інтернована у табори Фельдкірхен (Австрія), Удіне, Белярія. Ріміні (Італія). В травні 1947 українські полонені були вивезені до Великобританії і звільнені.

ДИКЕ ПОЛЕ - історична назва нерозмежованих і слабо заселених причорноморських степів між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течею Дону і Сіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дніпра - Самари і верхів'їв притоків південного Бугу - Синюхи та Інгула на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні. У 16-17 ст. уряд Польсько-Литовської держави Д.п. вважав українські землі, що знаходилися на схід і південь від м.Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення. Степи Д.п. були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гунни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.). Особливо сприятливими для заселення українцями Д.п. стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво. Наприкінці 18 ст. назва “Д.П.” перестала вживатися.

ДИКТАТОР ЗАХІДНОЇ ОБЛАСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - титул Є.Петрушевича, наданий йому 9.6.1919 Президією Виділу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР та Державним Секретарем ЗУНР-ЗОУНР. На поч. червня 1919 внаслідок воєнних дій на українсько-польському фронті (див.Українсько-польська війна 1918-19) становище ЗО УНР стало критичним. Майже вся територія республіки, за винятком трикутника між Дністром і Збручем, була окупована польськими військами. В умовах загрози воєнної поразки і остаточної втрати державності вся повнота військової і цивільної влади на території ЗО УНР передавалась Д. ЗО УНР-ЗУНР. Є.Петрушевич призначав Раду Уповноважених (Головноуповноважених) Диктатора та Військову Канцелярію. До складу Ради Уповноважених увійшли: С.Голубович (внутрішні справи), С.Витвицький (закордонні справи), В.Курманович (військові справи), І.Мирон (шляхи і транспорт), О.Назарук (преса). Директором Військової Канцелярії став К.Долєжаль, а Начальним Вождем У ГА - О.Греков. Після відступу Української Галицької Армії за Збруч і окупації польськими військами всієї Галичини уряд ЗО УНР і Д. перебували у Кам'янці-Подільському. В сер. листопада 1919 Є.Петрушевич і Рада Уповноважених Д. були змушені виїхати до Відня, де продовжували вести активну міжнародну діяльність, спрямовану на захист державних інтересів Західно-Української Народної Республіки Закордонний (екзильний) уряд ЗУНР (див. Державний Секретаріат ЗУНР-ЗО УНР) і Д. ЗО УНР-ЗУНР склали свої повноваження 15.3.1923 після рішення Ради Послів держав Антанти від 14.3.1923 про визнання фактичних кордонів Польської держави (див. також. Західноукраїнська Народна Республіка, Західна Область Української Народної Республіки).

ДИРЕКТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - найвищий орган державної влади Української Народної Республіки, створений в листопаді 1918. Наприкінці квітня, розпустивши Українську Центральну Раду та проголосивши Українську Державу, до влади прийшов обраний 29.4.1918 на з'їзді Земельних Власників (н. назва -Хліборобський Конгрес) гетьманом України П.Скоропадський. Незабаром проти дій гетьманської адміністрації розгорнувся опозиційний рух політичних партій просоціалістичної орієнтації, які в травні 1918 утворили Український Національний Державний Союз (згодом -Український Національний Союз). 13.11. 1918 у Києві відбулося таємне засідання Українського Національного Союзу, на якому розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Учасники зборів, в яких брали участь представники українських політичних партій, Селянської Спілки. профспілки залізничників та командування Січових Стрільців, ухвалили розроблений Повстанчим оперативним штабом план збройного виступу. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Народної Республіки і вирішили визначити форму державного правління після усунення від влади гетьмана. Для керівництва антигетьманським повстанням було створено тимчасовий верховний орган - Директорію УНР. До складу Директорії увійшли В. Винниченко (УСДРП) - голова, члени - С. Петлюра (УСДРП), О. Андрієвський (УПСС), Ф. Швець (Селянська Спілка) і А. Макаренко (безпартійний, віц профспілки залізничників). Обраний заочно С. Петлюра був.затверджений Головним Отаманом Армії УНР. Приступивши до виконання своїх обов'язків. Директорія створила тимчасовий уряд - Раду завідуючих державними справами та Військовий Революційний Комітет (М. Авдієнко, В.Чехівський, А.Пісоцький, З.Висоцький, М.Галаган, Н.Загородній і М. Марченко). Протигетьманське повстання було прискорене проголошенням П. Скоропадським 14.11.1918 федеративної спілки з майбутньою небільшовицькою Росією. 15. 11. 1918 члени Директорії виїхали у Білу Церкву, місце розташування своєї основної військової сили - Січових Стрільців.

Днем раніше туди прибув С. Петлюра. 16. 11. 1918 відділи Січових Стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18.11. 1918 відбувся Мотовилівський бій 1918, в якому гетьманські формування були розбиті. 20 - 21.11. республіканські війська, підійшовши до Києва, розпочали його облогу. На бік Директорії масово переходили гетьманські частини, дислоковані в різних районах України, та приєднувались численні повстанські загони на чолі з отаманами Зеленим, М. Григор'євим, Ангелом та ін. Загальна чисельність військових з'єднань, які підпорядковувались наказам Директорії, в грудні 1918 становила більше 100 тис. чол. (за деякими даними - бл. 300 тис. чол.). Наприкінці листопада - поч. грудня 1918 Армія Української Народної Республіки контролювала майже всю територію України. Після укладення Директорією угоди про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні 12.12. 1918 частини Армії УНР розпочали загальний штурм Києва. В результаті дводенних запеклих боїв з противником відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14. 12. 1918 гетьман України П. Скоропадський зрікся влади, передав управління країною Раді Народних Міністрів і виїхав за кордон. 19.12.1918 Директорія УНР урочисто в'їхала в Київ.

26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським -Раду Народних міністрів УНР. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР, ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу; закон про автокефалію Української Православної Церкви (1.1.1919), закон про скликання Трудового Конгресу України (5.1.1919) та ін. Після проголошення 22.1.1919 на Софіївському майдані у Києві Акту Злуки Західноукраїнської Народної Республіки і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є.Петрушевич. Сесія Трудового Конгресу, який виконував роль предпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

З поч. 1919 Директорія вимушена була діяти в надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Молода українська держава знаходилась в кільці ворожих сил, найнебезпечнішими серед яких були більшовики, денікінці та війська Антанти. Ще наприкінці листопада - на поч. грудня 1919 радянська Росія без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України (див. українсько-більшовицька війна 1917-21).16.1.1919 після тривалих безплідних намагань прокомуністично настроєних діячів УНР (В.Виниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін.) дипломатичними засобами порозумітися з Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи на героїчну боротьбу республіканських військ проти частин Червоної армії у Лівобережній Україні, 5-62.1919 більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд. залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

Прагнучи ліквідувати хоча б один з фронтів, більшість членів Директорії виступила за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. Не погоджуючись з цим рішенням, 11.2.1919 (за іншими даними - 10.2. 1919) В.Винниченко вийшов зі складу Директорії. Головою став С.Петлюра. 13.2.1919 у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С.Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування в Одесі і Бірзулі, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.

Після евакуації в квітні військ Антанти з території України Директорія у Рівному створила уряд під проводом Б. Мартоса. 4.5.1919 зі складу Директорії вийшов О.Андрієвський, який підтримав спробу державного перевороту, очоленого отаманом В. Оскілком. В червні 1919 під натиском більшовицьких військ Директорія була змушена переїхати до Кам'янця-Подільського. До її складу входили С.Петлюра, А. Макаренко, Ф.Швець і С. Петрушевич. Останній займався справами тільки Галичини. 27.08.1919 Директорією було проведено нову реорганізацію уряду. Його очолив Іс.Мазепа.

На протязі літа-осені 1919 Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав та неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції .1919-20 звели нанівець ці намагання. 15.11.1919 (за іншими даними - 14.11.1919) на спільній нараді членів Директорії та уряду УНР було прийнято рішення про скасування повноважень Ф.Швеця і А.Макаренка, які виїжджали для проведення роботи за кордон. У постанові наради визначалося, що на час їх відсутності “керування справами Республіки покладається на Голову Директорії пана Головного Отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів”. Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці”, ухвалений урядом 12.11.1920. На основі цього закону Директорія УНР в особі Голови Директорії мала затверджувати ухвалені Державною Народною Радою закони; затверджувати прийняті Радою Народних Міністрів призначення та звільнення; ухвалені Державною Народною Радою умови з іноземними державами та ін. Закон передбачав, що при неможливості виконання Головою Директорії своїх обов'язків, влада передавалася заступникові Голови Державної Народної Ради, а до її скликання - Колегії (мала складатися з трьох членів: голови Ради Народних Міністрів, порядкуючого у Найвищому суді УНР і представника всіх політичних партій). До початку роботи Колегії Голову Директорії заступав у випадку необхіцності Голова Ради Народних Міністрів. Наприкінці 1920 Директорія УНР втратила контроль над територією України і С. Петлюра був змушений емігрувати. Після загибелі 25.05.1926 С. Петлюри у Парижі верховну владу в УНР перейняв тодішній голова уряду УНР за кордоном а.лівицький.

ДИФЕНЗИВА - назва контррозвідки в 1918-1939 у Польщі. Популярна назва - “двуйка”. Основна діяльність Д. була спрямована на боротьбу з українським національно-визвольним рухом на окупованих Польщею українських землях.

ДІВОВИЧ СЕМЕН (рр. н. і см. невід.) -український письменник серед. 18 ст. Походив з козацького роду Стародубського полку. Вчився у Києво-Могилянській Академії та у Петербурзі. Працював перекладачем у Генеральній Військовій Канцелярії та архіваріусом Малоросійського Генерального Архіву. У 1762 написав у формі віршованого діалогу великий твір “Розмова Великоросії з Малоросією”, головною метою якого було відстоювання ідей державної самостійності козацької держави та висловлення протесту проти політики російського уряду щодо України. У своїй праці Д. широко використав “Короткий опис Малоросії” (1734) та інші сторичні джерела і змалював історію України від найдавніших часів до серед. 18 ст. Особливу увагу звернув на події національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького 1648-57.

ДІДЕНКО АНДРІЙ ( рр.н. і см. невід. ) - козацький гетьман (1632-33). Обраний гетьманом при підтримці православного митрополита київського Ісаї Копинського замість прихильника Польщі гетьмана І.Кулаги-Петражинського.

“ДІЛО” - найстаріша і довгий час єдина українська щоденна газета в Галичині. Виходила у Львові в 1880-1939 (в 1880-82 -двічі на тиждень, 1883-87 - тричі на тиждень, з 1888 -щоденно). Засновниками “Д” була група народовців на чолі з Ю.Романчуком. Першим редактором “Д” став В.Барвінський, співробітниками - І.Балей, Ю.Романчук, А.Вахнянин, М.Подолинський та ін. В 1881-1906 при “Д” виходила “Бібліотека найзнаменитіших повістей” (74 тт.), а в 1936-39 -“Бібліотека “Діла” (48 п.). З часу свого виходу газета проводила ідеологію народовської течії в українському суспільно-політичному русі Галичини. Небудучи ніколи офіційним партійним органом, “Д” відстоювало на своїх сторінках політичну лінію Народної Ради (з 1886), Української Національно-Демократичної Партії (з 1899), Української Трудової Партії (з 1919); в партії існувала фракція “Д”, Українського Національно-Демократичного Об'єднання (з 1925).

ДІЯРІЮШ (Діарій) - назва щоденних записів в Україні в 17-18 ст. Один з найвидатніших Д. брестського ігумена Анастасія Филиповича (1648). Д.С.Зорки,секретаря Б.Хмельницького,незберігся, але був використаний С.Величком. Цінними є Д. М.Ханенка (1727-53), Я.Марковича (1720-1732). Відомі офіційні щоденні записи, ведені у Генеральній Військовій Канцелярії за гетьманів І.Скоропадського і Д.Апостола. Ряд Д. досі не опубліковано.

ДМИТЕРКО (Ратич) ГАННА (Анна, Гандзя; 9.2.1893-1981) - десятник Легіону Українських Січових Стрільців, згодом - Української Галицької Армії. Н. в с. Підберізці біля Львова. В 1913-14 була членом Пласту та т-ва “Українських Січових Стрільців” (див. “ Оч”). Наприкінці серпня 1914 вступила до однієї з сотень Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-15 Д. працювала сестрою милосердя у стрілецькому госпіталі. З серед. 1915 служила у курені Г.Коссака. Брала участь у боях під Лісовичами і над Стрипою. В еміграції жила у США де займалася педагогічною діяльністю.

ДМИТРАШКО (Думитрашко) РАЙЧА (Родіон; р.н.невід.-п. бл.1705) -переяславський полковник (1667-74). Походив з Сербії. З 1665 перебував в Україні. В 1687 Д. разом з генеральним обозним Дунин-Борковським, генеральними суддями М.Вуєховичем-Височинським, В.Кочубеєм, генеральним писарем С.Прокоповичем написали донос на гетьмана І.Самойловича, в якому звинуватили його в неприхильності до політики московського уряду в Україні і в намірах створити з Гетьманщини незалежну державу. Після скинення з гетьманства І.Самойловича всі учасники змови, в т.ч. Д., були підвищені в козацьких рангах: отримали значні грошові та майнові винагороди.

ДМИТРО (рр. н. і см. невід.) - воєвода київський, намісник князя Данила Романовича Галицького. В 1240 керував героїчною обороною Києва від монголо-татар. Під час одного з боїв був поранений і потрапив у полон. Хан Батий, здивований мужністю Д., дарував йому життя.

ДНІПРОВІ ПОРОГИ (Дніпровські пороги) -виступ гранітів і гнейсів у руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Перший докладний опис Д.п. дав Константин VII Багрянородний 946-953. Д.п. залиті водами водосховища у 1932 після побудови Дніпрогесу. Існувало 9 порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнізький, Будило, Лишній, Вільний (Гадючий). Крім порогів, у порожистій частині Дніпра існувало понад 60 виходів порід, які отримали назву забори. Найзначнішою була Воронова забора недалеко від Ненаситинецького порогу. Довжина порожистої частини Дніпра досягала 70 км, а загальне падіння води становило 33,5м, ширина русла - від 360 до 960 м. У порогах існував природний козацький хід, по якому з величезною небезпекою для себе могли пропливати невеликі судна. У 1843-54 спроба створити штучний канал у порогах завершилась невдачею. Лише після затоплення порогів і забор в 1927-32 стало можливим судноплавство у порожистій частині Дніпра.

ДНІПРОВСЬКА ЛІНІЯ - система прикордонних укріплень, збудована в 1768-74 для оборони під. кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Будівництво Д.л. розпочалось у зв'язку з переміщенням кордонів Росії на південь і втратою оборонного значення Українською лінією. Простягалася через територію України майже на 200 км від Дніпра до Азовського моря вздовж річок Конки і Берди. Складалася з окремих фортець та суспільної укріпленої лінії між верхів'ями цих річок. Фортеці на Д.л. (Олександрівська, Микитинська, Григорівська. Кирилівська, Олексіївська, Захарівська, Петрівська) були розміщені на відстані бл. 30 км одна від одної. Охоронну службу в фортецях несли козаки. Після приєднання в 1783 Кримського ханства до Російської імперії Дл. втратила воєнно-стратегічне значення.

ДНІПРОВСЬКА ДИВІЗІЯ - військове з'єднання, сформоване в листопаді 1918 отаманом Зеленим (див. Д.Герпило) в р-ні Трипілля, Радомишля, Фастова і Василькова під час повстання проти гетьмана П.Скоропадського. До складу Д.д. входило 4 піхотні полки, гарматний, кінний і технічний відділи (бл. 10 тис. бійців). В листопаді-грудні 1918 брала участь у боях за Київ. В січні 1919 командування Д.д. (розміщувалось у Святошині під Києвом) під впливом більшовицької агітації відмовилось виконувати накази Директорії УНР. Дивізія за розпорядженням С.Петлюри була розформована. Згодом з бійців Д.д. сформувалися повстанські загони під командуванням отаманів Зеленого і Соколовського, які влітку 1919 вели бої проти більшовицьких військ на Радомищині та Трипільщині.

“ДНІСТЕР” -1.Українське страхове товариство. Засноване в 1892 у Львові з метою страхового забезпечення українського населення від стихійного лиха та нещасних випадків. Засновниками товариства виступили К.Левицький, С.Федак, В.Нагірний, Д.Савчак. У 1929 “Д” нараховував бл. 1200 агентств і 95600 членів. Володів майном на 2 млн. польських злотих і резервним фондом 520 тис. злотих. Діяльність “Д” обмежувалась польським окупаційним режимом і була повністю припинена радянською владою в 1939. 2. Український кооперативний банк з обмеженою відповідальністю. Заснований в 1895 у Львові для зберігання заощаджень, надання матеріальної допомоги і позичок українському населенню. Надавав фінансову підтримку Львівському (таємному) Українському Університету та фінансував діяльність Організації Українських Націоналістів. Ліквідований в 1939 радянськими органами влади.

ДОВБУШ ОЛЕКСА (1700-1745) - керівник руху карпатських опришків у 30-40-х роках 18 ст. Н. в с.Печеніжині (тепер село Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) у сім'ї селянина. Перші відомості про героїчну боротьбу Д. проти гнобителів містяться у документах 1738. Загін Д. налічував 30-50 чол. Опорним пунктом загону Д. були Чорногора у Карпатах. В 1738-45 опришки Д. діяли у Прикарпатті. Закарпатті і на Буковині. Захоплене у панів, лихварів, купців майно Д. роздавав бідним. Всі спроби шляхти знищити загін Д. протягом сім років не мали успіху. Загинув Д. в с.Космачі (тепер Івано-Франківська обл.) від руки зрадника С.Дзвінчука. Про Д. складено багато народних пісень і переказів. Його ім'ям названо пам'ятні місця: гори у Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі. Образ народного героя відтворений у літератур (роман “Опришки” В.Гужицького), в музиці (балет А.Кос-Анатольського “Хустка Довбуша”), в образотворчому мистецтві (гравюра “Довбуш” О.Кульчицької), кіно (“Олекса Довбуш” за сценарієм Л.Дмитренка і Б.Іванова).

ДОВГОПОЛЕНКО (Довгополий) КЛИМ (рр.н. і см. невід.) - козацький старшина. Підтримував антимосковську політику гетьмана І.Мазепи. В 1709 Д. був серед тих старшин, які не залишили І.Мазепу і пішли з ним в еміграцію. Був генеральним суддею у гетьмана П.Орлика. Виїхав з П.Орликом до Швеції. В 1712 входив до складу української делегації, яка вела переговори у Стамбулі з турецьким султаном про надання гетьману військової допомоги в боротьбі проти Московського царства.

ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ (29.8(10.9). 1894 - 25.11.1956) - видатний український кінорежисер, письменник, художник Н. в с. Сосниця на Чернігівщині (тепер Чернігівська обл.). В 1914 закінчив Глухівський учительський ін-т. У 1917-19 навчався у комерційному ін-ті та Українській Академії Мистецтв у Києві, а 1922-23 Удосконалював майстерність в художньому училищі в Берліні у проф. Е.Геккеля. Один з основоположників української кінематографії. В 1923-26 працював художником-ілюстратором газети “Вісті ВУЦВК” у Харкові. У 1926-28 Д. -режисер і сценарист Одеської кіностудіі, 1929-41 -Київської кінофабрики, з 1946 - кіностудії “Мосфільм”, Д. створив фільми “Вася-реформатор” (1925), “Ягідки кохання”, “Сумка дипкур'єра” (1927), “Звенигора” (1927, сценарій М. Йогансена і Юртика), “Арсенал” (1925, цей фільм і всі наступні зняті за власним сценарієм), “Земля” (1930), “Іван” (1932), “Аероград” (1935), “Щорс” (1939). Д., маючи намір екранізувати повість М.Гоголя “Тарас Бульба”, написав режисерський сценарій до фільму. У воєнний період Д. відзняв документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” (1943) і “Перемога на Правобережній Україні” (1945). Д. багато і плідно працював як письменник і публіцист. Автор оповідань (“Мати”. “Перед боєм”, “Воля до життя” та ін.), п'єс “Життя в цвіту”, “Потомки запорожців”, кіноповістей (“Зачарована Десна”, 1954; “Поема про море”, 1956) та ін. Величезне значення для розуміння творчої спадщини Д. має недавно опублікований “Щоденник” митця.

ДОЖА Д'ЄРДЬ (1475-20.7.1514) - дрібний угорський дворянин, який у 1514 очолив повстанський рух в Угорському королівстві, в тому числі і на Закарпатті, яке входило до його складу. Проводом до повстання було оголошення булли Римського Папи Льва Х про початок хрестового походу проти турків. Керівником загонів хрестоносців було призначено Д., який вважав цей похід передчасним і непідготовленим. Згодом виступав проти правлячих кіл Угорщини. У бою біля м.Тімішоара його загони 13.7.1514 були розгромлені урядовими військами. Страчений 20.7.1514.

ДОЛГОРУКИЙ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ (1656-15 (26).8.1723) - московський дипломат, князь. В 1701-21 - посол у Речі Посполитій, домігся укладення союзного договору з Польщею, а в 1707-Нарвського союзного договору. В листопаді 1708 був представником московського уряду при обранні гетьманом І.Скоропадського. Учасник Полтавської битви 1709. Уміло лавіруючи між різними політичними силами у Польщі, підтримував промосковську орієнтацію частини польських магнатів і шляхти.

ДОЛГОРУКИЙ ЮРІЙ (90-і роки 11 ст -15.5.1157) -ростово-суздальський та великий київський князь, шостий син Володимира Мономаха. Ще за життя батька Д.Ю. одержав у володіння ростово-суздальські землі, центр яких переніс з Ростова до Суздаля. Після смерті свого старшого брата, великого князя Мстислава Володимировича втрутився у міжусобну боротьбу з метою оволодіти Переяславським, а згодом і Київським князівствами. На початковому її етапі (1132-1135) зазнав поразки, але у 1147 знову розпочав воєнні дії, внаслідок яких у 1149 здобув Київ, але ненадовго, бо вже у 1151 був прогнаний Ізяславом Мстиславовичем. Знову оволодів Києвом у 1155. В роки князювання Д.Ю. розпочалося формування нового політичного центру у Київській державі. Ним стали пн.-сх., ростово-суздальські землі, де укріпились наступники Ю.Д., які прагнули зміцнити свій політичний вплив шляхом знищення і ослаблення Київщини, Переяславщини та інших південноруських земель. Вважається засновником м.Москви (1147).Помер Д.Ю.15.05.1157 в Києві.

ДОЛЄЖАЛЬ КАРЛ (1883-1924) - підполковник Генерального Штабу Української Галицької Армії.

За походженням чех. На поч. 1919 Д. очолював штаб Третього корпусу УГА. З червня 1919 -директор Військової Канцелярії Диктатора ЗОУНР-ЗУНР. В серпні 1919 під час спільного походу Армії УНР і УГА на Київ і Одесу Д. був призначений начальником оперативного відділу Штабу Головного Отамана. Пізніше служив у чехо-словацькій армії.

ДОЛОБСЬКИЙ З'ЇЗД 1103 - з'їзд князів Київської держави весною 1103 біля Долобського озера поблизу Києва, на якому обговорювалося питання про спільний похід проти половців. У Д.з. брали участь київський князь Святополк Ізяславович і переяславський князь Володимир Мономах зі своїми дружинами. Дружинники Святополка виступили проти організації походу, вважаючи, що не можна відбивати селян від весняних польових робіт. Після палкої переконливої промови В.Мономаха було прийнято рішення про спільний похід проти кочівників. Під час цього походу об'єднані сили руських князів повністю розгромили половецькі орди. .

ДОЛУД АНДРІЙ (1893-р.см. невід.) -український військовий діяч, полковник Армії УНР. В 1917-18 - член Української Центральної Ради. 13.11.1918 на чолі козацького загону ім.І.Гонти, сформованого з наддніпрянських українців, прибув на допомогу галицьким військам у Львів. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19. З кін.1918. командував Янівською (другою) бригадою УГА, яка відзначилась у боях з польскими частинами на підступах до Львова, в ході Вовчухівської операції 1919 та Чортківського наступу 1919. З грудня 1919 до травня 1920 - начальник штабу Армії УНР під час першого Зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Під час польсько-радянської війни 1920 командував Херсонською дивізією. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 емігрував у Бразилію. Подальша його доля невідома.

ДОМБ'Є - передмістя Кракова (Польща) В 1919 тут знаходився польський концентраційний табір для українських військовополонених. Від голоду, епідемій і катувань в Д. загинуло майже 6 тис. українців.

ДОМІНІКАНЦІ (домінікани, “брати проповідники”) - католицький чернечий орден , заснований в 1215 у Тулузі (Франція) іспанським монахом (ченцем) Домініком (1170-1221). Затверджений Папою Римським Гонорієм III 22.12.1216. З 1220 оголосив себе “жебрущим”, однак обітниця не дотримувалась і в 14 ст. була відмінена. В 1227 Д. отримали право повсюдної проповіді і сповіді. Заснували і утримували ун-ти в Болоньї, Кельні, Оксфорді. Під їх впливом знаходились богословські кафедри в ун-тах Парижа, Падуї, Праги та інших міст Європи. До Д. належали видатні філософі-схоласти (Альберт Великий, Фома Аквінський) і містики (М.Екхарт, Сейс, І.Таулер). В 1232 для боротьби проти єретичних рухів у відання ордену була передана інквізиція. З 13 ст. Д. розгорнули широку місіонерську діяльність в багатьох країнах світу, в т.ч. в Україні. У 1233 заснували монастир під Києвом (чернець Яцек Одрованж). Домініканські монастирі існували в Україні у 13-17, а на західно-українських землях до 1939. В 80-х роках цього століття Д. мали монастирі в 50 країнах світу. На чолі чину стоїть генерал, який підпорядковується Папі. Д. займають важливі державні пости у Ватикані. Сьогодні Д. - один з найвпливовіших католицьких монаших чинів.

ДОНЕЦЬ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (11(23).1.1883 -10.9.1941) - видатний український співак (бас) і театральний діяч. Н. в Києві. В 1905-13 працював в оперному театрі С.Зіміна у Москві. 31913 - соліст Київського оперного театру. В 1919 разом з Я.Степовим і М.Микишею створював Українську Оперу. З 1925 Д. - активний учасник процесу українізації оперного мистецтва у Харкові. Артист великого сценічного таланту, володів голосом надзвичайної сили і діапазону. Д. з великим успіхом виконував чоловічі партії в операх “Тарас Бульба”, “Наталка Полтавка” (М.Лисенка), “Запорожець за Дунаєм” (С.Гулака-Артемовського), “Фауст” (Ш.Гуно), “Кармен” (Ж.Бізе) та ін. Загинув при нез'ясованих обставинах під час відступу радянських військ з Києва.

ДОНЕЦЬКО-КРИВОРІЗЬКА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА - назва маріонеткового територіального утворення, організованого більшовиками за вказівкою В.Леніна в січні 1918 для надійного забезпечення центру Росії паливом і харчовими продуктами. Після укладення Берестейського миру 1918 російські більшовики намагалися не допустити відновлення влади Української Центральної Ради в надзвичайно важливому в економічному і стратегічному відношенні Донецько-Криворізькому регіоні. Для цього на 4 обласному з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів, що відбувався 27-30.12(9-12).1918 у Харкові, було проголошено утворення Д.-К.Р.Р. і приєднання її території до Радянської Росії. На з'їзді сформовано “уряд республіки” - Раду народних комісарів у складі: Артем (голова), В.Магідов, М.Жаков. В.Флов, М.Рухимович, В.Межлаук.А Каменський та ін. У територіальному відношенні Д.-К.Р.Р. охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину, Катеринославщину з Олександрівськом тепер Запоріжжя), Херсонщину з Кривим Рогом Єлисаветградом (тепер Кіровоград) та частину Області Війська Донського з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер Шахти, Росія) та з столицею у Харкові. Однак незабаром зрозумівши, що Армія УНР й авсгро-німецькі війська відповідно до умов Берестейського миру звільнять всю українську етнічну територію від іноземної окупації, більшовицькі лідери змінили свої попередні наміри. На 2 Всеукраїнському з'їзді Рад у Катеринославі (17-19.3.1418) Артем, виконуючи директиви В.Леніна про необхідність створення “єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів внутрішніх і зовнішніх” заявив, що К-Д.Р.Р. становить складову частину України. Керівники К.-Д.Р.Р. взяли участь у роботі з'їзду і увійшли до складу ВУЦВК та Народного Секретаріату, після чого питання про окрему Д. К.Р.Р. більше не ставилось.

ДОНЦОВ ДМИТРО (29.8 (10.9).1883 30.2.1973) визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Н. в м.Мелітополі (тепер Запорізька обл.). В 1900-07 навчався (з перервами) в Петербурзькому, а в 1909-11 - Віденському ун-тах. Належав до Революційної Української Партії та Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, за що двічі заарештовувався (1905, 1907). В 1908 Д., переслідуваний царським урядом, був змушений емігрувати. Друкувався у журналах “Дзвін”, “Украинская жизнь” та ін. В 1913, виступаючи на другому всестудентському з'їзді у Львові, у своїй доповідь Сучасне політичне положення нації і наші завдання” накреслив програму побудови Української незалежної держави. В 1914-18 - голова і активний член Союзу Визволення України. В 1917 повернувся до Києва. В період Гетьманату Ц. очолив Українське Телеграфне Агентство і Державне Бюро Преси. В 1919-21 -керівник Українського Пресового Бюро у Берліні. З 1922 перебував у Львові, де виступив засновником Української Партії Національної Роботи, редагував її орган двотижневик -“Заграва” (1923-24). В 1922-39 керував редакцією “Літературно-наукового вісника” (в 1932-39 -“Вісника”), видання якого було поновлено за ініціативою Є.Коновальця. З 1939 жив у еміграції у Німеччині, Чехо-словаччині, Франції. З 1947 оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреаль-ському ун-ті. Д. - автор багатьох публіцистичних праць, в яких обгрунтував необхідність політичної незалежності України і розробив ідейні основи українського націоналізму. Серед найважливіших праць -“Модерне москвофільство” (1913), “З приводу однієї єресі” (1914), “Історія розвитку української державницької ідеї” (1917), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Де шукати українських традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944) та ін. Йому належать літературно-критичні дослідження: “Криве дзеркало української літератури” (1929), “Естетика декаденсу” (1930), “Василь Стефаник” (1931), “Криза української культури” (1932), “Туга за героїчним. Постаті й ідеї літературної України” (1952), “Поетика вогнених меж. Олена Теліга” (1953) та ін. Д. перейшов кілька світоглядних еволюцій - від соціалізму до його повного заперечення, від антирелігійних позицій до крайностей войовничого християнства. Д. послідовно відстоював ідею незалежності України. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, Д. застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Праці Д. в значній мірі спричинилися до послаблення впливу комуністичних ідей та москвофільства на суспільну свідомість, особливо у Західній Україні. У філософських концепціях Д. яскраво виражені ідеї практичного ідеалізму, в яких основна роль у житті особи і суспільства відводиться ірраціональній волі. Ідеї Д. мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і у значній мірі стали деологічним обгрунтуванням діяльності ОУН.

ДОРОШЕНКО ВОЛОДИМИР (1879 - 25.8.1963) -український громадсько-політичний діяч, бібліограф і літературознавець. Н. на Полтавщині (за іншими даними - у Петербурзі). Був співзасновником української студентської громади в Москві. Належав до Революційної Української Партії (з 1900), згодом до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (з 1905). В 1908 Д. внаслідок постійних переслідувань російською поліцією виїхав до Львова. В 1914-18 - один з керівників Союзу Визволення України, член Президії організації, головний редактор його видань. З 1908 працював у бібліотеці Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, в 1937-44-директор бібліотеки. На початку 20-х років разом з В.Гнатюком - співредактор відновленого “Літературно-наукового вісника” (головний редактор - Д.Донцов). З 1944 Д. перебував у еміграції. Автор багатьох бібліографічних праць, літературознавчих статей, спогадів. Склав бібліографію творів Т.Шевченка. І.Франка, О.Кобилянської, П.Куліша.

ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ (1882 -1951) - видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м.Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Походив з старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині, з якого вийшли два українські гетьмани - М.Дорошенко і П.Дорошенко. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом - Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою. З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині, в 1905-07 - з газетами і журналами національно-демократичного напряму на Наддніпрянській Україні - “Рада”, “Украинский вестник”, “Украинская жизнь”, “Україна”. Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава. В 1910-14 - редактор часопису “Дніпрові хвилі” у Катеринославі.

Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті (з 1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В березні 1917 Д. після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 - Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради. 22.4. призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу 2.8.1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з М.Грушевським Д. відмовився від цієї пропозиції. Незабаром обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917. Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повернувся до Києва.20.05.1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Д. відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини). В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду ген. Сулькевича у Криму Д. намітив ряд заходів по економічній блокаді півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України. Д. часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між П.Скоропадським і національно-демократичними силами та виробленні умов формування українського уряду на повністю національній основі. В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні. Після падіння Гетьманату- приват-доцент Кам'янець-Подільського державного Українського Ун-ту.

31920 перебував у еміграції. В 1920 Д. разом з В.Липинським, С.Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів - Українського Союзу Хліборобів-Державників. В 1921-51 -професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені. Д. очолював Український Науковий Ін-т у Берліні (1926-31), Українську Вільну Академію Наук (1945-51). За визначенням О.Оглоблина, Д. був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Д.:“Нарис історії України” (ч.І-2, 1932-33), “Історія України 1917-23 (ч.І-2,1930,1932), “Огляд української історіографії” (1923), “Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу” (1940), монографії про М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, гетьмана П.Дорошенка та ін. Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Д. “Мої спогади про давно минуле. 1901-1914” (1949), “Мої спогади про недавно минуле. 1914-20” (1923-24).

ДОРОШЕНКО МИХАЙЛО (р. н. невід - п.1628) -визначний український політичний і військовий діяч початку 17 ст., козацький гетьман (1622-28 з перервами). 31618 -козацький полковник, учасник походу гетьмана П.Сагайдачного на Москву. Брав участь у Хотинській війні 1620-21. В 1622 обраний гетьманом замість О.Голуба. Здійснив вдалий похід на Перекоп. У 1625 брав участь у національно-визвольному повстанні під проводом М.Жмайла. Після бою біля Курукового озера (поблизу сучасного Кременчука) Д. був знову обраний гетьманом (5.11.1625)і уклав Куруківський договір 1625. Проводив політику зменшення протистояння між козаками і польським урядом. Уник участі козацьких військ у польсько-шведській війні. За Д. було проведено реорганізацію реєстрового козацтва і утворено за територіальним принципом шість козацьких полив: Київський, Білоцерківський, Переяславський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Восени 1626 козацькі війська на чолі з Д. розгромили велику кримську орду під Білою Церквою. Навесні 1628 Д., виконуючи умови договору про взаємодопомогу між Військом Запорізьким і Кримським ханством (укладений 24.12.1624, згодом - поновлений) очолив похід козаків на Крим на допомогу ханові Магмед-Гірею і канчі Шагін-Гірею, які вели боротьбу проти ставленика Туреччини Джанібек-Прея. Під час одного з боїв поблизу Бахчисарая (за іншими даними - Кафи) Д. Загинув.

ДОРОШЕНКО ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ (1627 -19.11.1698) - визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665-1676). Н. в м.Чигирині. Походив з старого козацького роду, онук М.Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 як козак і писар Чигиринського полку. Виконував важливі доручення Б.Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом. Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана І.Виговського. В 1660 як полковник чигиринський Д. їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. В 1663-64 -генеральний осавул у гетьмана П. Тетері, з 1665 -полковник Черкаського полку. 10.10.1666 правобережні полковники вибрали Д. тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665-66 Д. був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву - В.Дрозденка і С.Опару.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Д. при підтримці київського митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - т.зв. серденята (з турецької - відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Д. встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Д. на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Д. часто скликав козацькі ради. де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Д. розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Д. було об'єднання піц своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Д. вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р.Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Д. на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І.Брюховецького і 8.6.1668 проголосили Д. гетьманом всієї України. Проте гетьманування Д. на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Д. і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П.Суховієнка. Д., призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На поч. 1869 Д. при допомозі запорожців під проводом І.Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників - кримських татар. Відсутністю Д. у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1659 у м.Глухові на основі Глухівських статей 1669 проголосили гетьманом Д.Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Д. восени 1669 уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12.03.1669 у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 між Б.Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно; українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 Д. був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М.Ханенком. Протягом 1671 призначений Д. наказним гетьманом О.Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М.Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Д., отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом Д. розгромили загони М.Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27.8.1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Д, турецький султан Мохамед IV і кримський хан Селім-Прей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На поч. вересня 1672 союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5.10.1672 уклав Бучацький мирний договір 1672. Укладання Бучацького договору, за яким Польща вимовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. В червні 1672 замість скиненого з гетьманства Д.Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І.Самойловича, якого 17.3.1674 було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г.Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І.Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли мсто. На допомогу Д. під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І.Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу Д. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські мста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Д. почав падати серед українського населення.

В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Д. вирішив зректися булави. Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Д. склав гетьманські клейноди, а І.Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Д. присяги на лівому березі Дніпра в присутності І.Самойловича і І.Ромодановського, віл чого Д. рішуче відмовився. Восени 1676 30-тисячна московська армія і полки І.Самойловича знову обложили Чигирин. 19.9.1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Д., розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства Д. поселився в с.Сосниці (тепер Чернігівська обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-82 Д. жив у Вятці. Останні роки життя Д. провів у с.Ярополчому під Москвою, де і помер. Все життя і діяльність гетьмана Д., визначного державного і політичного діяча свого часу, були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України. Власне таку оцінку його діяльності давали такі видатні українські історики як В.Антонович, М.Костомаров, М.Грушевський. Д.Дорошенко та ін.

ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ (псевдонім Кирило Василенко, Волинець, М.Галицький, М.Гордієнко, М.Кузьмичевський, П.Петрик, М.Толмачов, Українець, Чудак та ін.) -(18(30).9.1841 - 20.6(2.7).1895) - відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ.

Н. у м. Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, де вчився з 1849 до 1853, а також у Полтавській гімназії. За незалежні погляди Д. був виключений з останнього класу без права вступу в будь-який інший навчальний заклад. Однак завдяки втручанню попечителя Київського учбового округу М.Пирогова йому було дозволено скласти іспити за курс гімназії екстерном. У 1859 вступив на історико-філологічний факультет Київського унту С.В.Володимира, який закінчив у 1863.31864 працював приват-доцентом на кафедр античної історії цього ж ун-ту. У 1867 склав магістерський іспит, а у 1870 захистив дисертацію на тему “Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт”. Після цього йому було присвоєно науковий ступінь магістра загальної історії. Впродовж 1870-1873 Д. перебував у закордонному вирядженні, під час якого відвідав найбільші наукові центри Європи: Берлін, Рим, Відень, Гайдельберг, Цюріх, Прагу та ін. Двічі побував у Галичині. Після повернення до Києва у 1873 став штатним доцентом кафедри античної історії. Одночасно Д. був одним з найбільш активних діячів Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства і особливо київської громади (згодом названої “Старою”). У 1875 став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з ун-ту і поставлений під негласний нагляд поліції. З метою уникнення арешту Д. керівництво Старої Громади відрядило його за кордон для організації видання журналу “Громада”. Восени 1875 Д. переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де поселився у м.Клороне біля Женеви. З осені 1876 разом з однодумцями, серед яких були А.Лехоцький, Лодолинський, Ф.Вовк, а згодом М.Павлик, Д. працював над створенням друкарні та редакції журналу “Громада”. П'ять збірників “Громади” вийшли в світ впродовж 1878-1882, а з 1880 почав виходити журнал “Громада”. Це був перший сучасний український політичний часопис. Тоді ж виник і перший український гурток соціалістичного спрямування, очолюваний Д. У 1886 Д. пориває з Старою Громадою, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились ви подальшого фінансування його діяльності.

За умов матеріальних нестатків Д. прийняв запрошення новоствореного Софійського ун-ту (Болгарія) і у 1889 став професором кафедри загальної історії. Повернувшись до педагогічної діяльності, працював над комплектуванням, укладанням каталогів та бібліографічних показчиків для бібліотеки ун-ту. Одночасно не припиняв і громадсько-політичної діяльності, що привело до вимоги царського уряду видати Д.Росії. Однак під тиском передової громадськості уряд Болгарії вимовився це зробити. Помер Д. у 1895. Похований у Софії.

Суспільно-політичні та філософські погляди Д. сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т.Шевченка, П.-Ж.Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів та ін. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями у суспільному житті. Прагнув зберегти і розвинути ті українські національні традиції, що не стояли на перешкоді прогресивного розвитку.

Свій ідеал Д. бачив у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей, застерігаючи від зловживання елементами примусу у суспільному житті. Був прихильником утворення федеративної держави, яка на основі адміністративного децентралізму, культурно-національної автономії, широких інтегративних зв'язків вирішила б національне питання демократичним шляхом. Зразком для її утворення Д. бачив тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії.

Він був прихильником визнання пріоритету політичної свободи над економічними, суспільними та класовими інтересами, примату загальнолюдських культурних цінностей над національними особливостями. Одночасно Д. не викидав широкого впливу національних традицій на формування культурної спадщини народів. Виступав за відокремлення церкви від держави та секуляризацію українського громадського та культурного життя.

Засуджував втрату Україною національної державності і вказував на негативний вплив цього фактора на подальшу долю українського народу. Разом з тим, вказуючи на історичні права українців на самовизначення, не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у рамках Російської та Австро-Угорської імперії. Закликав до об'єднання і створення союзу всіх прогресивних сил східноєвропейського регіону, але одночасно застерігав від їх повного організаційного злиття і нівелювання особливостей українського громадсько-політичного руху.

Д. виступав проти українського регіонального сепаратизму, його політична програма мала загальноукраїнський характер, у ній підкреслювалась єдність всього українського народу від Закарпаття до Кубані. Намагався налагодити тісні контакти і взаєморозуміння всередині українського громадського та культурного життя, хотів подолати “історичну прірву”, що пролягла між Галичиною та Наддніпрянською Україною. Він вважав, що до часу повалення російського самодержавства центром українського національного руху повинна залишатися Галичина, якій необхідно було позбутися надмірної провінційності.

Багато уваги Д. приділив вивченню різних аспектів російського, польського, балканського напрямів суспільно-політичного руху. Засуджував польський “історичний” патріотизм, прихильники якого прагнули відновлення Польської держави в кордонах 1772, а також великодержавне, централістичне спрямування політики російського царизму. Розглядав проблему національних меншин на Україні і накреслив перспективи нормалізації українсько-єврейських взаємин, зокрема визнавав потребу існування єврейської культурно-національної автономії.

Працюючи над проблемами міжнародного суспільно-політичного та культурного життя, Д. не створив власної цілісної і завершеної економічної програми. Ще за часів навчання у гімназії він вважав себе соціалістом. Соціалізм Д.- насамперед етичний, йому властиве, прагнення до соціальної справедливості. Д. заперечував марксистську теорію як помилкову, нездійсненну і шкідливу для українського політичного життя.

Перші наукові праці Д. присвячені розгляду питань античної історії, однак згодом він відійшов від цієї проблематики і розпочав дослідження української етнографії та фольклористики. Опублікував багато праць, присвячених українській народній творчості: “Исторические песни малорусского народа” (т.І-2, 1874-75, у співавторстві з В.Б.Антоновичем), “Малорусские народные предания й рассказы” (1876), “Нові українські пысні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХст.” (ч.1-2, 1883-1885). Багатогранною була наукова, літературно-критична, публіцистична і громадська діяльність Д. Вона мала значний вплив на розвиток українського політичного життя. Особливо відчутним він був у Галичині серед представників радикального та народовського напрямів суспільно-політичного життя. На Наддніпрянщині погляди Д. мали вплив на ідеологію деяких політичних партій.

ДРЕВЛЯНИ (деревляни) - східнослов'янське плем'я (союз племен), яке в 6-10 ст. жило на українському Поліса по р.Прип'яті, Горині, Случі, Тетереву. Вважають, що назва племені походить від давньоруського слова “древо” і, очевидно, вказує на лісистий характер місцевості, де проживало плем'я. Сусідами Д. були поляни, бужани, дреговичі. За повідомленнями Константна VII Багрянородного на півдні їх землі межували з половцями. Займались землеробством і скотарством, розвивались промисли і ремесла, ткацтво, гончарство. Землі Д. становили окреме князівство на чолі з князем. Найбільшими містами були Іскоростень. (Коростень), Вручій (Овруч), Малин. В 884 київський князь Олег підкорив Д. і приєднав їхні землі до Київської держави. В 907 Д. у склад київського війська брали участь у поход на Візантію. Спроба князя /горя в 945 провести повторний збір данини серед Д. привела до Древлян повстання 945 і загибелі князя. В 946 княгиня Ольга, придушивши повстання, зруйнувала Іскоростень, а землі Д. підпорядкувала київському князю. Назва племені Д. останній раз зустрічається у літописі під 1136, коли князь Ярополк передав їхні землі Десятинній церкві.

ДРЕВЛЯН ПОВСТАННЯ 945 - найперше повстання у Київській державі, яке згадується у письмових джерелах. У 945 князь Ігор разом з дружиною зробив спробу повторно взяти данину (полюддя) з древлян. Древляни на чолі з князем Малом підняли повстання і вбили Ігоря. В 946 княгиня Ольга придушила Д.п., спалила головне місто древлян Іскоростень (сучасне Коростень Житомирської обл.). Проте Ольга мусила врегулювати збирання данини, визначити її розміри і встановити місце для її збирання -погости.

ДРЕГОВИЧІ - східнослов'янське плем'я, яке жило в 9-10 ст. між Прип'яттю та верхів'ям Західної Двини. Назва племені, очевидно, пішла від давньоруського слова “дрягва” - болото, що вказує на болотистий характер місцевості, де жило плем'я. Найбільші мста Д. - Турів, Слуцьк, Клечеськ (Клецьк). Д. займались землеробством і ремеслами (гончарство, ткацтво, обробка заліза тощо). За літописами землі Д. становили окреме князівство з центром у Турові. В 9-10 ст. територія Д. увійшла до складу Київської держави. Наприкінці 10 ст. землі Д. відйшли до Турово-Пинського князівства, а пн. захід - до Полоцького князівства.

ДРОГОБИЧ ЮРІЙ (Дробицький Георгій; Котермак Юрій, син Доната; бл. 1450 – 4.2.1494) -український вчений 15 ст., доктор філософії (з 1478) і медицини (з 1482). Н. в м.Дрогобичі. Навчався у Краківському ун-ті (з 1468 або 1469), де йому в 1470 було присвоєно ступінь бакалавра, а в 1473 - магістра. Викладав медицину, філософію і астрономію в Булонському ун-ті, в 1481-82 -ректор цього навчального закладу. В 1487 (за іншими даними -1488) - професор Краківського ун-ту. В 1483 в Римі вийшла книга Д. “Прогностичні судження...” - перший друкований твір українця, виданий за кордоном.

ДРОЗДЕНКО ВАСИЛЬ (р. н. невід. - помер 1665) - полковник брацпавський (1665), один з ватажків повстанців у 1664-65 у Правобережній Україні. З 1664 вів боротьбу проти польських військ на Брацпавщині Домагаючись гетьманства, виступив проти гетьмана П.Тетері. Навесні 1665 повстанці на чолі з Д. розбили військо П.Тетері під Брацлавом і, зайнявши місто, проголосили Д. брацлавським полковником. Вів боротьбу за гетьманську владу з П.Дорошенком. Восени 1665 війська гетьмана П.Дорошенка після тривалої облоги здобули Брацлав. Д. був захоплений у полон і розстріляний.

ДРУЖИНА - 1. Загін воїнів, об'єднаних навколо вождя племені, а згодом князя, короля. 2. Збройні загони у Київській державі, які становили постійну військову силу князя, члени якої брали участь в управлінні князівством і особистим господарством князя. Члени Д. -дружинники за свою службу одержували від князя утримання натурою або землями. На чолі Д. стояв князь. Княжа Д. поділялась на дві групи: старшу Д. і молодшу Д. Старша Д. складалась в основному зі знатних дружинників - бояр, які були радниками князя у військових і адміністративних справах. Старші дружинники могли мати свої Д. Молодша дружина складала ядро княжого війська і ставала на чолі народного ополчення, яке князь збирав для великих воєнних походів. Молодші дружинники несли особисту охорону князя, його майна, князівського двору і виконували різні судово-адмінстративні та господарські доручення. Д. як основна військова сила князів існувала до ліквідації в Україні удільних князівств (кін. 16 ст.).

ДУДИНСЬКИЙ РОМАН (183.1880 -14.7.1920) -український військовий діяч, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, отаман (майор) Української Галицької Армії. Н. в с. Луб'яках Збаразького р-ну Тернопільського воєводства (тепер Тернопільська обл.). Після закінчення гімназії навчався у Львівському політехнічному ін-ті. В 1914-17 командував сотнею легіону УСС. В 1914-16 сотня Д. відзначилась під час боїв у районі Синьовидного і Маківки у Карпатах та над р.Стрипою. В 1919 командував Коломийською (другою) бригадою УГА. Потрапив у більшовицький полон. Перебував у таборі Кожухов під Москвою, де і загинув.

ДУКЕ ГЕОРГЕ (р. н. невід. - п. 1685) -молдавський господар. В 1681 після страти Ю.Хмельницького турецький уряд призначив Д. управляти Правобережною Україною. Присвоївши собі титул “господаря земель молдавських і земель українських” і поставивши “наказним гетьманом” Яна Драгинича, Д. поставив собі за мету заселити спустошене війною Правобережжя на засадах козацького устрою. Через деякий час захоплений поляками в полон, Вивезений до Львова, де і помер.

ДУМІН (Думин) ОСИП (1893 - 1945) -український військовий діяч, письменник (літературний псевдонім Антін Крезуб), сотник Січових Стрільців. Н. в Галичині. У роки першої світової війни служив у австрійській армії. В одному з боїв Д. потрапив у російський полон. Працював у копальнях на Криворіжжі. Підпільно Д. разом з Є.Скалієм організував загін з полонених галичан, який 14.1.1918 прибув до Києва і увійшов до складу Куреня Січових Стрільців. В 1918-19 Д.- командир сотні, куреня, полку, а згодом і армійської групи СС. В 1920-21 - командир партизанського загону на Трипільщині. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 перебував в еміграції. В 1921-25 - член Української Військової Організації, очолював відділ розвідки Начальної команди УВО. 31945 доля Д. невідома. Автор історичних праць: “Нарис історії україно-польської війни 1918-19”, “Історія легіону УСС”, “Партизани”, співавтор “Історії українського війська” (1938).

ДУХНОВИЧ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ (24.4.1803 - 30.3.1865) - закарпатський громадський діяч, письменник і педагог. Н. в с.Тополя на Пряшівщині (тепер Словаччина). В 1821 закінчив ужгородську гімназію, а в 1827 -богословську семінарію. В 1847 видав буквар -“Книга для читання”, а в 1850 -перший в Угорщині український календар-альманах “Поздоровлення русинів на рік 1850”. В 1850 заснував у Пряшеві “Литературное заведение”, яке займалось культурно-просвітницькою діяльністю. Написав цілий ряд патріотичних поезій: “Я русин був, єсьм і буду”, “Підкарпатськії Русини” та ін. Автор двох драм, підручників для народніх шкіл - “Книжиця читальня”. Разом з А. Добрянським домагався запровадження на Закарпатті викладання української мови у школах. Вся діяльність Д. була спрямована на боротьбу проти зугорщення Закарпаття. Помер в м.Пряшеві. Закарпатські русофіли використали ім'я Д. для антиукраїнської діяльності в “Обществе ім.Духновича”.