ГАБРУСЕВИЧ ІВАН (псевдоніми Іртен, Джон, Северко; 1902-16.5.1944) - відомий український політичний діяч. Н. в Галичі у родині священика. Ще навчаючись на філософському ф-ті Львівського ун-ту (закінчив у 1931), став одним з організаторів молодіжного націоналістичного руху на Львівщині. З поч. 20-х рр. належав до провідних членів Групи Української Державницької Молоді, згодом-Союзу Української Націоналістичної Молоді. З лютого 1929 -член Організації Українських Націоналістів, керівник підреферентури юнацтва Крайової Екзекутиви ОУН на Західно - Українських Землях (ЗУЗ). Г. за дорученням Проводу Українських Націоналістів розгорнув широку діяльність по створенню підпільної сітки молодіжних націоналістичних груп та організації акцій непокори польській окупаційній владі. Деякий час редагував часопис для молоді "Юнак". В 1930 за рекомендацією голови ПУН Є. Коновальця Г. призначено заступником, а з липня 1931- Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ.

    Декілька разів заарештовувався польською поліцією. В 1934 Г. увійшов до складу ПУН, де очолив референтуру ідеологічного вишколу. Співпрацював в Українській Пресовій Службі (УПС) у Берліні, пізніше - Відні, В 1941 активно сприяв проголошенню 30.6.1941 відновлення української державності та створенню Українського Державного Правління. 15.9.1941 заарештований німецькою таємною поліцією (гестапо) і ув'язнений в концтаборі Саксенгаузен. Помер у концтаборі 16. 5.1944.

ГАБСБУРГ ВІЛЬГЕЛЬМ (Василь Вишиваний; 1895-після 1950, можливо, 1951) - український військовий діяч, австрійський архікнязь-ерц-герцог, полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Онук австрійського імператора Франца-Йосифа. Н. в сім'ї престолонаслідника Карла-Стефана. З 12 років жив у с.Живець у Західній Галичині, де вперше познайомився з побутом і звичаями українців. Навчався у воєнній академії у Віннер Нойштадті. Самостійно вивчив українську мову. Учасник першої світової війни. 31915 - лейтенант піхотного полку, в якому служили українці з Золочівщини. Згодом очолив армійську групу у корпусі ген. П.Гофмана, до складу якого входив Легіон УСС. У квітні 1918 під час боїв у р-ні Жмеринки Г. призначено командиром Легіону УСС. В 1919-20 - співробітник Міністерства військових справ Української Народної Республіки, радник з військових питань Головного Отамана С.Летлюри. В 1921 повернувся в Австрію. Жив у Відні. 26.8.1947 був заарештований радянськими спецслужбами у Відні і таємно вивезений в СРСР. Перебував у радянських концтаборах, де і загинув. Автор збірки поезій українською мовою “Минають дні” (1921).

ГАБСБУРГИ (нім. Habsburger) - одна з європейських династій, представники якої на протязі 13-20 ст. правили у ряді країн Західної та Центральної Європи.

    Родоначальником Г. вважається Гунтрам Багатий, один в знатних землевласників Верхнього Ельзасу (ІОст). У 1090 Г. одержали графський титул, а з 1135 стали ландграфами в обл. Верхнього Рейну та Швейцарії. Саме тут, у обл. Аргуау, бл.1020 було побудовано замок Габсбург, від якого походить назва династії.    

    Першим відомим Г. був Рудольф I, обраний у 1273 імператором Священної Римської імперії (1273-1291), Він поширив свою владу на герцогства Австрію та Штірію (1276,1282) й закріпив їх за Г. У 14 ст. Г. приєднали до своїх володінь Карінтію та Крайну (1335) і Тіроль (1363). У 1379 рід поділився на дві лінії: альбертинську (Австрія) та леопольдинську (Штірія, Карінтія, Крайна, Тіроль).

    Після смерті останнього з представників люксембургської династії, у 1437 Г. тимчасово поширили свою владу на Чехію та Угорщину, а у 1438 знову стали німецькими імператорами.

    В результаті шлюбу Максиміліана Г. (1493-1519) з Марією Бургундською до родових володінь було приєднано Нідерланди. В період правління Карпа V (з 1516 - іспанський король Карл I, а з 1519 - імператор Священої Римської імперії) під владою Г. опинились величезні території: Німеччина, Австрійські володіння, Нідерланди, частина Італії, Іспанія та її колонії.

    За угодою 1521-1522 між Карлом V та його братом Фердинандом австрійські спадкові землі були передані останньому. Таким чином Г. поділились на австрійську та іспанську лінії. Після загибелі короля Чехії та Угорщини Людовіка II в бита під Мохачем (1526) його володіння вийшли до Г.

    Припинення у 1700 іспанської лінії Г., внаслідок війни за т. зв. “іспанську спадщину”, до володінь австрійських Габсбургів відійшли Південні Нідерланди (Бельгія) та італійські володіння. Австрійська лінія припинилась у 1740 з смертю імператора Карла VI (1711-1740). Шлюб його доньки Марії Терезії (1740-1780) з герцогом Францом Стефаном Лотарнгським поклав початок габсгурзько-лотарнгській лінії династії Г.

    Внаслідок першого поділу Речі Посполитої у 1772 Г. поширили свою владу на Галичину, а у 1774 одержали також Буковину.

    У період наполеонівських воєн імператор Франц II (1792-1835) змушений був відмовитись від титулу імператора Священої Римської імперії, яка перестала існувати (1806), а зберіг за собою титул імператора Австрії (1804).

Представниками династії Г., які носили титул королів Галичини та Володимирії (Galiciae et Lodomeriae) були: Марія Терезія (1740-1780), Йосиф II (1780-1790), Леопольд II (1790-1792), Франц II (1792-1835), Фердинанд I (1835-1848), Франц Йосиф I (1848-1916) та Карл I (1916-1918). У 1849 Г. дістали титул князів Буковини. У 1867 Австрійська імперія була перетворена у двоєдину Австро-Угорську монархію на чолі з представником династії Г,

    11.11.1918 імператор Карл I відрікся від престолу. 3.4.1919 Установчі збори Австрійської республіки прийняли закон про позбавлення Г. всіх прав, вигнання їх за межі Австрії та конфіскацію всього майна. В Угорщині Г. формально панували до 1946.

 

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР 1658 - угода, укладена між гетьманом України І.Виговським та польським урядом 16.9.1658 у м.Гадячі. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич, якого вважають автором Г.д., і П.Тетеря, а польську - К.Беньовський та К.Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Договір складався з чотирьох розділів. За умовами Г.д., Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення - Речі Посполитої. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися ви усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства - козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

    Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гд. трактував питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія (див. - Києво-Могилянська Колегія) отримує такі ж права, як і Краківський ун-т. Другу академію або університет мали заснувати в ін. місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, “скільки буде потрібно”.

    В ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких  ін. питаннях польська сторона виявляла негоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гд. не задовольняли жодної з сторін, насамперед, прихильників повної незалежності України, і тому цей договір не міг бути довготривалим.

ГАДЯЧ (Гадяче) - місто Полтавської обл. України, центр Гадяцького р-ну. Розташоване на р. Пслі (притока Дніпра). За деякими даними -засноване в 1634. З початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 - центр Гадяцького полку. У вересні 1659 тут було укладено Гадяцький договір 1658. В 1663-68 Г. - столиця Гетьманщини за правління 
I. Брюховецького. З 1803 - повітове місто Полтавської губернії. В 1841 в Г. народився М. Драгоманов. У 1858-65 в місті жив видатний український письменник Панас Мирний. Тут народилася мати Лесі Українки -письменниця Олена Пчілка і декілька років провела сама поетеса.

ГАЙДАМАКИ - 1) Учасники національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту в 18 ст. у Правобережній Україні (див. Гайдамацький рух). Вперше Г. згадуються в історичних документах в 1717 (за даними -1712,1714.)

    2) Учасники українських військових формувань в 1917-21, що входили до складу Армії УНР.

    Створювалися з добровольців і з українізованих частин російської армії. В листопад 1917 одним з перших був організований Гайдамацький Курінь під командуванням сотника Пустоцвіга. В грудні 1917 - січні 1918 з окремих гайдамацьких частин було сформовано два великі з'єднання -Гайдамацький Кіш Слобідської України (k.omwr. - отаман С.Петлюра) і Гайдамацький кінний полк ім. кошового К. Гордієнка (ком. полк. В. Петрів), які в лютому 1918 увійшли до складу української регулярної армії (див. Армія Української Народної Республіки).

ГАЙДАМАЦЬКИЙ КІШ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ - військова частина у складі Армії УНР. Сформована в грудні 1917 С. Петлюрою, який став його отаманом. Кіш складався з двох куренів -червоних і чорних гайдамаків, кінної отаманської сотні та гарматного дивізіону. Особовий склад коша складався з добровольців, переважно старшин і козаків київських військових шкіл. Г.К.СУ. визначився у зимових боях 1918 під час оборони Києва від військ більшовиків.

    В березні 1918 Кіш було розширено до Гайдамацького піхотного полку (команд.-полк. В. Сікевич) і включено до складу Запорізького Корпусу. В червні 1918 полк перетворено в Гайдамацьку бригаду з гарматним дивізіоном і кінною сотнею. Командував бригадою отаман О. Волох.

ГАЙДАМАЦЬКИЙ КІННИЙ ПОЛК ІМ. КОШОВОГО К. ГОРДІЄНКА (Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків) -перша регулярна кінна частина Армії Української Народної Республіки. Сформовано полк В. Петрівим наприкінці 1917. В січні 1918 під час українсько-більшовицької війни брав участь у боях з військами більшовиків на Північно-Західному фронті та у вуличних боях з російськими червоногвардійцями у Києві. З березня 1918 входив до складу Запорізького Корпусу під назвою Запорізький ім. кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків. Визначився в боях за Полтаву (27.3.1918) та Бахчисарай (24.4.1918)

ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ - український національно-визвольний рух проти польського гніту в Правобережній Україні” 18 ст. Виник на поч. 18 ст. на Волині і Зх. Поділіі, а з 2 чв. 18 ст. розгорнувся на Київщині і Брацпавщині (за ін. даними - 1712,1714). Перша вдома в історичних джерелах згадка про гайдамаків датована 1714.

    Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Г.д. трактував питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія (див. - Києво-Могилянська Колегія) отримує такі ж права, як і Краківський ун-т. Другу академію або університет мали заснувати в ін. місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, “скільки буде потрібно”.

    В ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких ін. питаннях польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Г.д. не задовольняли жодної з сторін, насамперед, прихильників повної незалежності України, і тому цей договір не міг бути довготривалим.

    “Гайдамаками” (походить вsl турецького “гайда” - тати, переслідувати, турбувати) польська шляхта називала українських повстанців, а згодом вони і самі себе почали називати цим іменем. Гайдамацькі загони формувалися у неприступних місцях Правобережної України і Запоріжжя -Чорному, Мотронинському, Кучманському лісах, Холодному Яру. Там вони створювали табори, де формувались нові гайдамацькі загони. Зберігалися зброя та провіант. З'являлися гайдамаки переважно навесні і діяли до осені. Гайдамацький загін нараховував 200-300 повстанців, які, швидко пересуваючись, завдавали ворогові несподіваних ударів. Напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку вели гайдамаки, переодягнуті у старців, крамарів тощо. Гайдамаки руйнували маєтки польських магнатів і шляхти, палили і захоплювали їх майно, знищували архіви, документи на власність, карали смертю особливо ненависних визискувачів. До гайдамацьких загонів входили козаки, селяни, міщани. Активними учасниками і ватажками цих загонів були, здебільшого, запорізькі козаки. Г.р. знаходив глибоке співчуття і цілковиту підтримку у місцевого населення, яке поповнювало повстанські війська, давало провідників, постачало продовольство і повідомляло про небезпеку. Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло 1734. Після смерті короля Августа II Фридерика, у Правобережну Україну вступило російське військо разом з гетьманськими полками, щоб добитися обрання на польский престол Августа III Фридерика. Серед українського населення розійшлася чутка, що цариця Анна Іванівна видала грамоту, в якій закликала нищити шляхту. Повстання охопило Київщину, Поділля і Волинь. Очолив повстання сотник надвірних козаків князів Любомирських - Верлан, якого гайдамаки проголосили козацьким полковником. Його півторатисячний загін став основною силою повстання. Одночасно діяли повстанські загони М.Гриви, Г.Голого, Жили, Г.Медвідя, Писаренка та ін. Гайдамаки звільнили Жванець, Броди, Збараж, обложили Кам'янець-Подільський, з'явились під Львовом. Лише наприкінці 1738 російські та польські війська при допомозі зрадника С.Чалого після запеклих боїв розбили основні сили повстанців та примусили частину гайдамацьких загонів відступити у Молдавію, а іншу припинити на деякий час збройну боротьбу.

    В 1750 Г.р. знову охопив Брацлавщину, Київщину і Поділля. Гайдамацькі загони очолили О.Письменний, М.Сухий, П.Таран, М.Тесля та ін. Повстану, розгромивши польскі загони, здобули Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів і Трахтимирів. Повстання тривало до зими 1750 і було придушене спільними зусиллями польських і російських військ. Проте боротьба гайдамаків не припинялась. Найбільшого розвитку Г.р. набрав 1768, коли на Правобережній Україні спалахнуло велике національно-визвольне повстання - Коліївщина. Безпосереднім приводом для повстання стала поява на Правобережжі російських військ, які вели боротьбу з військовими загонами Барської конфедерації 1768. Українське населення сприйняло прихід царських військ як допомогу у боротьбі проти польської влади. Одним з ідейних натхненників і організаторів повстання став ігумен Мотронинського монастиря М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець М.Залізняк. В урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина, М.Залізняк зібрав гайдамацький загін, який в травні 1768 здобув Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. 10.6.1768 гайдамаки М. Залізняка разом з загоном надвірних козаків на чолі з сотником І.Гонтою, який приєднався до них, зайняли Умань. Одночасно на Київщині і Брацлавщині діяли повстанські загони І.Бондаренка, А.Журби, С.Неживого, М.Швачки. Поставння і на цей раз було жорстоко придушене. 27.6.1768 гайдамацький табір під Уманню оточили російські війська. Одночасно з російськими частинами діяла і польська армія. Після короткої сутички повсталі були змушені здатися. У полон потрапили М.Залізняк, І.Гонта та ін. ватажки повстання. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів. Учасників повстання жорстоко покарали.

    Незважаючи на поразку Г.р. відчутно похитнув польське панування в Україні, послабив національне гноблення, відіграв велику роль у формуванні національно-визвольних традицій українського народу. Героїчна боротьба гайдамаків за національне визволення свого народу знайшла відображення у народних думах, піснях, художніх та історичних творах.

ГАЛАГАН ГРИГОРІЙ ПАВЛОВИЧ (3(15).8.1819-13(25 ).9.1888)- відомий український громадський діяч. Походив зі старовинного козацького роду на Чигиринщині. Володів великими маєтками на Полтавщині і Чернігівщині. Був особисто знайомий і листувався з Т.Шевченком, М.Максимовичем, П.Кулішем, В.Антоновичем. В 1857 видав збірник “Южноруські пісні з голосами”. Відкрив в с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. 31882 Г. член Державної Ради. де вистоював інтереси українських селян. У 1871 заснував у Києві приватний навчальний заклад -Колелю Павла Галагана. За ініціативою і при матеріальній допомозі Г.Г. було відкрито гімназію в Прилуках (1874), ремісничі училища в Ічнянському і Прилуцькому повітах, цілий ряд народних шкіл. В 1873-75 Г.Г. очолював Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства. Матеріально підтримував журнал “Кевская Старина” та інші українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва і театру. Автор цінних наукових фольклорних і етнографічних праць: “Описание малорусских вертепных драмм с приложением нот” (1862), “Южнорусские песни с голосами” (1785).

ГАЛАГАН МИКОЛА (1882 - після 1945) -український громадсько-політичний діяч, публіцист. Родом з Чернігівщини. За фахом фізик. В 1903-04 належав до Революційної Української Партії, з 1917 - член Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В 1917-18 - представник Української Центральної Ради на Кубані. В період існування Української Держави - очолював Департамент Міністерства народного здоров'я. В листопаді 1918 входив до складу Військового Революційного Комітету, створеного Директорією УНР для керівництва збройним повстанням проти режиму гетьмана П. Скоропадського. За часів Директорії УНР - голова дипломатичної місії у Будапешті. В еміграції жив у Відні та Празі. Керував діяльністю українських закордонних громадських організацій, зокрема Українською Громадою (1927-39). Г. автор чотиритомного видання мемуарів “З моїх спогадів”. Після 1945 даних про Г. немає.

ГАЛАГАНИ - український козацько-шляхетський рід у Лівобережній Україні в 18- поч. 20 ст. Засновниками роду були брати Гнат і Семен Г. Гнат Г. (р.н. невід.- п. 1748) - козацький полк., з 1706 - командував компанійським полком у військах гетьмана І.Мазепи. В 1708 зрадив гетьмана і перейшов на сторону московської армії. В травні 1709 допоміг царським військам полк. П.Яковлева зруйнувати Стару Січ (див. Чортомлицька Січ). За це був призначений полковником чигиринським (1709-14) і прилуцьким (1714-39) та одержав великі земельні маєтності. Визначався жорстокою експлуатацією місцевого населення. Семен Г.(р,р.н. і см. невід.) - миргородський наказний полковник, брат Гната Г. В 1736 брав участь у спільному поході російської армії і козацьких полив у Крим. Григорій Г. (1716-1777) - прилуцький полковник (1739-63), учасник походів проти турків. Григорій Г. (1819-1888) -визначний український громадський діяч (див. Галаган Григорій Павлович).

ГАЛЄЧКО (Галечко) СОФІЯ (3.5.1891, за ін. даними 8.9.1894- серпень 1918, за ін. даними -207.1918) - українська війьскова діячка, хорунжий Легіону Українських Січових Стрільців. Н. в м. Новий Сонч (тепер Польща). Закінчила філософський ф-т в ун-ті м.Граца (Австрія). Активна учасниця січово-стрілецького руху в Галичині. На поч. першої світової війни 1914-18 разом з О.Степанів, Г. Дмитерко та ін. галичанками добровільно вступила (2.9.1914) до Легіону УСС. 31914 Г. була санітаркою, розвідницею, стрільцем, четарем сотні поручника З.Носковського, згодом -хорунжий УСС. В 1914-15 визначилася у боях в Карпатах, за що була нагороджена медаллю за хоробрість (10.11. 1914) та присвоєно ступінь підхорунжого. У 1917-18 Г. служила в запасній частині Легіону УСС Коші Українських Січових Стрільців. Трагічно загинула у с. Пасічній на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.).

ГАЛИЧ - місто в Івано-Франківській обл. України на р. Дністрі. Давній Г. знаходився на 5 км. на південь від теперішнього, на березі р. Лукви (притока Дністра) на місці суч. с. Крилоса. Вперше Г. згадується в Іпатіївському літописі від 1140. В 1141, (за ін. даними - 1144) Г. став столицею Галицького князівства, з 1199 - Галицько-Волинської держави. Г. був одним з найбільших центрів Київської Русі. В 1241 жорстоко зруйнований монголо-татарами. У 1349 Г. був захоплений Польщею, а з 1772 - перебував у складі Австрії. Під час першої світової війни Г. в 1914 був захоплений 8-ою російською армією 28.6.1915 після кровопролитних боїв з російськими військами Г. зайняли підрозділи Українських Січових стрільців. Деякий час комендантом міста був Д. Вітовський. На поч. літа 1919 поблизу Г. відбувались бої Третього Корпусу Української Галицької Армії з польськими частинами. Сьогодні Г. - районний центр Івано-Франківської обл.

ГАЛИЧИНА - історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністра (верхня і середня течії), Західного Бугу (верхня течія), Сяну (верхня течія). Це територія Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду воєводств Польщі (Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське та ін.) Впродовж 1786-1849 до складу Г. входила і Буковина.

    Землі Г. були зоною розселення людини вже в епоху палеоліту. Особливо активною була колонізація регіону в наступні епохи. Археологічна карта Г. надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини. Споконвічними жителями Г. були слов'янські племена, предки українського народу. У ІІ половині 9 ст. це були племена білих хорватів, дулібів (бужан, волинян) та тиверців, які вже вигод утримували тісні зв'язки з київськими князями. Внаслідок походу князя Володимира галицькі землі у 981 були включені до складу Київської держави. Після її розпаду тут утворилось Галицьке князівство, а згодом Галицько-Волинська держава.

    В середині 14 ст. Г. стала об'єктом суперечки між Польщею, Угорщиною та Литвою. У 1349 тут встановив свою владу польський король Казимир III Великий, який включив галицькі землі до Польського королівства., як окреме “Королівство Русі”. У 1434 відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Г, відмінено давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут було утворене Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з п'яти земель (повітів) - Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Дещо пізніше, у 1462 було утворене Волзьке воєводство.

    Соціально-економічне життя краю характеризувалося розвитком сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Відбувався процес закріпачення селянства, який завершився у 1505. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490-1492 під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині 16 ст. на Підкарпаггі розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у 18 ст.(Довбуш Олекса).

    З метою збереження національної самобутності українського народу Г. з 16 ст. тут починають виникати братства, які мали не тільки релігійний характер, а й були культурно-просвітницькими установами. Найвідомішим з них було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586). На рубежі 16-17 ст. в Г. відбувається процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Г. були гетьман П.Сагайдачний, І.Борецький, Є.Плетенецький, 3.Копистенський. К.Сакович, П.Беринда, Л., С.Зизанії та інші діячі того часу.

    У Г. було започатковано справу унії між католицькою і православними церквами. Однак перемишльський та львівський єпископи, вже на завершальному етапі її укладення, відмовились її прийняти. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692, Львівська - у 1700, а Львівське братство аж у 1708.

    В роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. 1648-1657 гетьман Б. Хмельницький здійснив 2 походи у Г (1648,1655) підчас яких двічі облягав м. Львів. Багато жителів Г. приєдналось тоді до козацько-селянських військ. 

    Друга половина 17 - перша половина 18 ст. - це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, шляхетським сваволям, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

    Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Г. була включена до складу Австрійської імперії. Тут було створено окрему провінцію - “Королівство Галичини і Лодомерії”, до складу якої увійшли українські етнічні землі Г.(східна Галичина) та південна частина Польщі з м. Краковом (Західна Г.). У 1786-1849 до складу Г. входила також Буковина. Після встановлення тут австрійського панування з метою господарського та культурного піднесення краю, уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808).

    У першій половині 19 ст. в Г. розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким “Клерикального товариства”, діяльність митрополита М.Левицького і, особливо, утворення “Руської трійці” (1837) та видання альманаху “Русалка Дністровая”. Революційні події 1848-1849 сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Г. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Г. у 1848, яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

    Після утворення Австро-Угорщини Г. увійшла до складу австрійської її частини. Влада тут повністю належала польським аристократам.

    Аж до першої світової війни постійно вибувалося українсько-польське протистояння.

    Проте, незважаючи на всі утиски і обмеження, Г. у другій половині 19 ст. була регіоном, де активно розвивалися українські національно-культурні установи-товариство “Просвіта”(1868), “Літературне товариство ім. Т. Шевченка” (1873), виникали українські кооперативні організації, спортивні товариства “Січ”, “Сокіл” та ін.

    Тут працювали видатні українські діячі того часу. І. Франко, М. Павлик, А. Вахнянин, Ю. Романчук та ін. З 1894 у Львові працював проф. М. Грушевський який відіграв важливу роль у розвитку українського культурного, наукового та громадсько-політичного життя в Г.

    В роки першої світової війни в Г. було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, який в майбутньому став першим військовим формуванням молодих українських збройних сил.

    В період розпаду Австро-Угорської імперії на землях Г. і Буковини було створено Західноукраїнську Народну Республіку, яка 3.1.1919 ухвалила закон про злуку з Українською Народною Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22. 1. 1919. Однак, в липні 1919 територія Г. була окупована польськими військами. Офіційне рішення про приєднання Г. до Польщі було прийнято Радою Послів Антанти 14.3. 1923. Одночасно польському уряду пропонувалось надати Г. права автономії, чого, однак, ніколи не було здійснено.

    Період польської окупації Г. (1919-1939) характеризується активною полонізацією краю, важким соціально-економічним становищем населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Колонізація Г. проводилась за рахунок вихідців з корінних польських земель. В цих умовах розгорнулась активна нелегальна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації (див. Пацифікація) та інших репресивних заходів. Однак, навіть в цих умовах українцям Г. вдалося розвивати діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій (“Просвіта”,“Рідна школа”,“Сільський господар” та ін.

    Під час другої світової війни, 17.9.1939 на підставі Пакту Молотова-Ріббентропа радянські війська вступили на територію Г., де було встановлено тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах 26.10 1939 Народні Збори Західної України прийняли рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Г. було утворено 4 області УРСР -Львівську, Станіславівську (1962 - Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 - об'єднана з Львівською).

    Під час радянсько-німецької війни 1941-1945, Г. була окупована німецькими військами і 1:8.1941 її включено до складу Генеральної Губернії, як окремий дистрикт.

    В воєнні роки було змінено західний кордон Г. Уклавши договори з Польщею у 1945, 1951 радянський уряд віддав західну частину Г. (Лемківщинута Надсяння) Польщі.

    Після завершення другої світової війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення у глибинні райони СРСР. Проведено насильницьку колективізацію сільського господарства. Відповіддю на злочини сталінського режиму став широкомасштабний рух Опору, який вела Українська Повстанська Армія та українське націоналістичне збройне підпілля, що тривав до середини 1950-х рр. На т.-зв. Львівському церковному соборі 1946 було насильно ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля у 1989).

    У 60-70-х рр. Г. була центром правозахисного руху, що в середині 80-х рр. переріс у хвилю українського національного виродження новітнього часу.

    Сучасна Г. (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області України) займає 8.2 % площі республіки, тут проживає 10,4% її населення.

ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - назва Збройних Сил Західно-Української Народної Республіки до 6. 11. 1919 (див. Українська Галицька Армія).

ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ - церковна провінція утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І (1301-1308) у 1303. Грамоту про піднесення галицького єпископства до рангу митрополії та вилучення його з-під юрисдикції київського митрополита підписали Константинопольський патріарх Атаназій та візантійський імператор Андроник. До складу Г. м. входило 6 єпархій: Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська. Першим галицьким митрополитом був грек Ніфонт(1303-1305). Після нього митрополитом було обрано ченця, що походив з Галичини - Петра, який згодом виїхав до Владимира на Клязьмі. Відомими є митрополити галицькі Гавриїл (1326-1329) та Теодор (1331-1347). Вперше скасовано Г. м. за наполяганням Москви у 1347. Відновлено Г. м. завдяки старанням польського короля Казимира III Великого. У 1370 митрополитом було висвячено єпископа Антонія (помер у 1391). Після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 Г.м. була підпорядкована Київській митрополії. Резиденція київського митрополита по той час знаходилася в Москві.

    Після захоплення Галичини Австрією уряд звернувся до Риму з проханням відновити Г.м. У 1807 Римський Папа підписав буллу про відновлення Г.м. на землях Галичини та Холмщини. Першим митрополитом було призначено єпископа Антонія Ангеловича (1808-1814). Згодом галицькими митрополитами були: Михайло Левицький (1816-1858), Григорій Яхимович (1860-1863), Сильвестр Сембратович (1885-1898), Юліан Саскуїловський (1899-1900), А.Шептицький (1900-1944); Й.Сліпий (1944-1984). Зараз Г. м. очолює Блаженійший Патріарх Іван Мирослав кардинал Любачівський.

ГАЛИЦЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА - маріонеткове територіальне утворення, проголошене 15.7.1920 Галицьким революційним комітетом (Галревком) на частині західноукраїнських земель під час польсько-радянської війни 1920. Створення ГРСР відбулося за директивами з Москви і під безпосереднім керівництвом В.Леніна. До складу ГРСР увійшли Бережанський, Борщагівський, Бродівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Збаразький, Зборівський, Золочівський, Підгаєцький, Рогатинський, Скальський, Теребовлянський, Сокальський, Тернопільський, Чортківський і, частково, Бібрський, Кам'янко-Струмилівський, Перемишлянський, Радехівський повіти (терит. сучасн. Тернопільської і част. Львівської обл.). Найвищим органом республіки став Галревком. На місцях створювалися сільські, містечкові і повітові ревкоми. Місцем перебування Гаревкому став Тернопіль. До складу Галревкому входили В.Затонський (голова ), М.Баран (заст.голови), М.Левицький, К. Литвинович, І.Немоловський та ін. Офіційними мовами було визнано польську, українську і єврейську. Після відступу Червоної армії з території Галичини 23.9.1920 ГРСР припинила своє існування.

ГАЛИЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1144 повстання городян міста Галича проти князя Володимирка. Об'єднавши в 1141 ряд удільних князівств в Галицьке князівство, Володимирко намагався приєднати до своїх володінь і Волинську землю. Проте в боротьбі за Волинь з київським князем Всеволодом II Ольговичем зазнав невдачі і був змушений сплатити йому 1400 гривень срібла та визнати залежність від Києва. Умови договору викликали незадоволення городян і стали приводом до повстання. Скориставшись з виїзду Володимирка на полювання у Теребовлю, галичани закликали князювати з Звенигорода Берладника Івана. Володимирко зібравши свої війська, протягом трьох тижнів тримав Галич в облозі. Під час битви Іван Берладник утік на Дунай у місто Берладь (звідси і прізвисько), а звати у Київ. Городяни ж мусили здатися і були жорстоко покарані за участь у повстанні.

ГАЛИЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1189 - повстання у Галицькій землі проти угорських загарбників у 1189. Після смерті Ярослава Осьмомисла (1187) боярська опозиція розпочала відкриту боротьбу проти його синів Олега і Володимира. Володимир Ярославич, який став князем після Олега, не визначався ні великими здібностями, ні політичним хистом. Через деякий час він був позбавлений боярами влади і залишив Галич. З цього скористався угорський король Бела III (див.Бела) В 1188, захопивши Галич, він проголосив себе королем Галичини і призначив свого сина Андрія галицьким намісником. Опинившись під іноземною владою, галицькі бояри самі почали звертатися за допомогою до різних князів -Романа, Рюрика, Святополка. На заклик галичан прийшов з військом Ростислав Берладник, син Івана Берладника. В бою з угорцями Ростислав зазнав поразки і був убитий. Влітку 1189 галичани підняли повстання проти загарбників. На допомогу прийшов Володимир Ярославич, якого підтримував за наказом свого сюзерена німецького імператора Фрідріха І Барбароси польський князь Казимир ІІ Справедливий. Угорські війська залишили Галич і Володимир міцно закріпився на галицькому просторі.

ГАЛИЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1219-1221 - народне повстання у Галицько-Волинській державі проти угорських загарбників. Після смерті Романа Мстиславича (1205) галицькі бояри, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, повели боротьбу проти зміцнення великокнязівської влади. В усобиці почали втручатися чернігово-сіверські князі, а також Угорщина і Польща, які намагалися підкорити галицько-волинські землі. В 1214 в Спиші краківський князь Лешко Білий і угорський король Андрій II вирішили захопити і поділити між собою землі Галицько-Волинського князівства. Через деякий час Галичину окупувало угорське військо, а Польща загарбала Перемишль, Берестейщину і пн.-зах. частину Волині. Галицький престол захопив Коломан, син Андрія II. У 1219 галичани підняли повстання проти загарбників, закликавши на допомогу новгородського князя Мстислава Удатного. 25.3. 1221 об'єднані сили волинського князя Данила Романовича Галицького, Мстислава Удатного і повсталих городян розбили під Галичем угорські війська, очолювані королевичем Коломаном, який потрапив у полон і був висланий у Торчевськ.

ГАЛИЦЬКИЙ РЕВОЛЮЦІЙНИЙ КОМІТЕТ (Галревком) - орган радянської влади в Сх. Галичині, захопленій Червоною армією під час польсько-радянської війни 1920, з 15.7.1920 тимчасовий робітничо-селянський уряд Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Сформований 8.7.1920 у Харкові за директивами московського більшовицького керівництва на спільному засіданні Галицького організаційного комітету КП(б)У і Політбюро ЦК КП(б)У. До складу Грк входили В. Затонський (голова) М.Баран (заст.голови), А.Бараль, М.Левицький, К.Литвинович, І.Немоловський, Ф.Конар, М.Козоріз, І.Сіяк та ін. Місце перебування -Тернопіль. 15.7.1920 декларацією Грк було проголошено утворення ГРСР. Для управління на місцях Галревком формував повітові революційні комітети. Проте всі найважливіші справи вирішувало військове командування. Припинив свою діяльність 21.9.1920 у зв'язку з відступом Червоної армії з території Західної України.

ГАЛИЦЬКО-БУКОВИНСЬКЕ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО - тимчасова адміністративно-територіальна одиниця, створена царським урядом наприкінці 1914 на окупованих російськими військами землях Галичини, Буковини і Посяння з центром у Чернівцях. Існувала в 1914-17. Поділялася на Львівську, Перемиську, Тернопільську і Чернівецьку губернію. Очолювали Г.-Б. г.-г. російські військові генерал-губернатори Г.Бобринський (1914-15) і Ф.Трепов (1916). Одним з основних завдань російської окупаційної адміністрації стало нищення українства в усіх його проявах - політичному, релігійному і культурному. Проводячи цілеспрямовану антиукраїнську політику, російські окупаційні власті закривали українські школи, періодичні видання, друкарні. Було заборонено продавати і позичати в бібліотеках книжки українською мовою, вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби запроваджувати в школах викладання російською мовою. За постановою російського генерал-губернатора відбувалися масові депортації української інтелігенції в глиб Росії. В перші місяці окупації було заарештовано 1200 і вислано 578 чол. Особливо сильних репресій зазнала Українська Греко-Католицька Церква, сотні священиків якої було депортовано до Росії. 2.9.1914 було заарештовано і вивезено спочатку до Курська, а пізніше до суздальської тюрми митрополита А.Шептицького. В червні 1915, виступаючи, російські війська взяли заложниками бл. 700 провідних українських, єврейських і польських діячів. Російський політик П.Мілюков, виступаючи у Державній Думі, розцінив політику російської адміністрації у Г.-Б. г.-г. як “європейський скандал”. Наприкінці літа 1916 Г.-Б. г.-г. очолив ген. Ф.Трепов. Край було поділено на дві губернії -Чернівецьку (губ. Лігін) і Тернопільську (губ. І.Чарторижський). 22.4.1917 крайовим комісаром Г.-Б. г.-г. з правами генерал-губернатора Тимчасовий уряд призначив Д. Дорошенка. В серпні 1917 внаслідок виступу російських віськ з західноукраїнських земель Г.-Б. г.-г. було ліквідовано.

ГАЛИЦЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ КОМІТЕТ (“Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни”) - організація, заснована влітку 1917у Києві. Створена для допомоги українцям з Галичини і Буковини, що потрапили у полон під час першої світової війни або були депортовані російською окупаційною владою вглиб Російської імперії. Керівники Г.-Б.к. серед яких були Є. Коновалець, Р. Дашкевич, І. Чмола, Ф. Черник, І. Лизанківський, Н. Низкоклон, Г. Лисенко та ін. Очолював Г.-Б.к. І. Лизанівський.

ГАЛИЦЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ - українська військова Частина, сформована наприкінці 1917 у Києві. Влітку 1917 у Києві утворився Галицько-Буковинський Комітет, який незабаром прийняв рішення сформувати галицьку військову частину. 12.11.1917 до комітету надійшла письмова згода Генерального Секретаріату Військових Справ на створення такої частини. 13.11.1917 з'явилася відозва “Тимчасової головної ради галицьких, буковинських і закарпатських українців”, яка закликала вступати у ряди Січових Стрільців. Відозву підписали І.Лизанківський, Є.Коновалець, Р.Дашкевич, Ф.Черник, І.Чмола, Г.Лисенко, М.Низкоклон. 18-19.11.1917 полк. Р.Дашкевич відібрав у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровільців-галичан, які поклали початок Г.-Б.к.С.С. Поступово, поповнюючись за рахунок полонених українців, втікачів з різних концентраційних таборів біля Царицина, у Туркестані і Сибіру, особовий склад куреня досяг 500 чол. Командантом куреня було обрано сотн. Г.Лисенка. Проте відсутність достатньої кількості кадрових старшин, деморалізуючий вплив збільшовичених частин, які самочинно залишили фронт, займались грабунками і мародерством та прорахунки команданта куреня у веденні організаційної роботи значно послаблювали військову дисципліну серед особового складу частини. Стрільці постійно мітингували, створювали різноманітні революційні комітети, що приводило до наростання анархістських настроїв серед стрілецтва. За таких умов перетворення куреня у боєздатну військову частину стало неможливим. Однак, становище докорінно змінилося з прибуттям до куреня групи колишніх полонених старшин УСС з концтабору під Царицином - А.Мельника, Р.Сушка, В.Кучабського, І. Андруха та загону, сформованого О.Думним і Є.Скалієм з полонених галичан, які працювали в копальнях на Криворіжжі 6(19).1.1918 на нараді старшин і січовому вічі було проголошено про повну підтримку стрілецтвом діяльності Української Центральної Ради та вирішено, ліквідувавши реболюційні комітети, приформуванні куреня прийняти за основу організаційну структуру Легіону Українських Січових Стрільців. Г.-Б. К.СС було перейменовано у Курінь Січових Стрільців, який незабаром став однією з кращих частин Армії Української Народної Республіки.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА назва князівства утвореного Романом Мстиславичем у 1199 внаслідок об'єднання Галицького та Волинського князівств. Г.В.д. була найбільшою і наймогутнішою серед удільних князівств, що виділилися на українських землях внаслідок розпаду Київської держави. В різні періоди до складу Г.В. д. входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. У 1203 Роман Мстиславович поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Після його смерті у 1205, єдність Г.В.д. була тимчасово порушена.

    Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель. Не допустити відновлення єдності Г.В.д. прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.

    Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у “Слові о полку Ігоревім” новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (бл. 1206-1212). Однак, внаслідок боротьби з боярською верхівкою, зазнали поразки, і у 1213 на княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель.

    В результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась 1221, чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Новгород. На роки його князювання (1221-1228) припадає участь галицьких і волинських полків у битві на Калці (1223). У 1228 Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королеві.

    В цей час, укріпившись на Волині, боротьбу за другу свою “напівбатьківщину” розпочинає Данило Романович Галицький. Але тільки в 1238 він остаточно оволодів Галичем, відновивши єдність Г.В. д. Наприкінці 1239 кордони держави значно розширюються. Саме тоді Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240.

    Після здобуття Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Г.В.д., завдавши їй важких втрат. Послаблення внаслідок цього, княжої влади спричинилося до початку міжусобиць. У внутрішні справи держави знову втручаються іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, в якій 17.08. 1245 Данило та Василько Романовичі розгромили війська угорських і польських загарбників та загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило став повним володарем Г.В.д.

    На цей час припадає період найвищого її піднесення. Зміцнюються кордони держави. Ще у 1238 Данило Романович розгромив німецьких рицарів під Дорогочином і тим надовго викинув їхні спроби завоювання руських земель. Перестали втручатися у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки у Золоту Орду (1245-1246), хоча Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, він добився підтвердження своїх справ на Г.В.д.

    У 2-й пол. 40-х р.р. 13 ст. зовнішньополітична діяльність князя була спрямована на утворення антимонгольської коаліції держав, яка однак з ряду причин не склалася і Данило Романович змушений був у 1254-1255 та 1259 самостійно вести воєнні дії з військами Золотої - Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. Вінцем політичної діяльності Данила Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася у 1253 у м. Дорогочині. Помер цей найвидатніший галицько-волинський князь у 1264 і був похований у своїй новій столиці м. Холм.

    Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269, а згодом його син Володимир 1269-1289) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301). Окремі незначні уділи мали і сини Данила Галицького - Мстислав (Луцьк) та Шварно (Холм з Дорогочином). Почався поступовий занепад Г.В.д. ВІд неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання частини Закарпаття та деяких земель у Польщі.

    На початку 14 ст. єдність Г.В.д. відновлюється. В цей час тут правив син Лева Даниловича, король Юрій I, головним здобутком якого було утворення у 1303 окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Г.В.д. перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева Юрієвича, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.

    Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340. Продовжував політику своїх попередників. Зумів врегулювати відносини з Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, напруженими залишилися стосунки з Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Г.В.д. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою і у квітні 1340 його було отруєно у Володимирі Волинському.

    Виразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Г.В.д. втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Лише після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д.Дедьком (1340-1349) Г.В.д. перестає існувати, і у 1349 Казимир III захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Волзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО див Галицько-Волинська держава.

ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ культурно-освітнє товариство в Галичині, засноване 16. 07. 1848 у Львові. Основною метою ГРМ було проведення просвітницької та видавничої діяльності, а також розвиток шкільництва на західноукраїнських землях. Зразком для його створення були “Матиці” ін. слов'янських народів, насамперед чехів та словаків. Першим головою Г.Р.М. став М. Куземський. З поч. 60-х р.р. 19 ст. керівництво т-ва опинилося в руках А. Петрушевича, Я. Головацького. Б. Дідицького, які були виразниками ідей москвофільства і заперечували існування українського народу, викидали вживання української мови, а замість неї запроваджували “язичіє”.

    Видавнича діяльність Г.Р.М. була особливо активною до середини 80-х рр. До цього часу старанням т-ва видано понад 80 книжок, серед яких переважали роботи загальноосвітнього змісту, праці з ремесла, сільського господарства, педагогіки, шкільні поручники, серед яких була і “Читанка” М. Шашкевича. Друкованим органом Г.Р.М був “ Науковий Сборник”, який з перервами і під різними назвами видавався протягом 1865-1908.3 II пол. 80-х рр. т-во поступово занепадає і остаточно перестає існувати у 30-х рр. 20 ст.

ГАЛКИН ОЛЕКСІЙ (1866-1940,) - український військовий діяч, ген.-полк. Армії УНР. У 1918 -начальник Генерального Штабу Армії УНР. У 1920-21 - військовий міністр Української Народної Республіки. У 1923-40 жив у Західній Україні. Заарештований органами НКВС Загинув у в'язниці.

ГАЛЛ АННОНІМ (Мартин Галл; кін. 11- поч. 12 ст.) - автор польської хроніки. Хроніка написана латинською мовою (3 книги) і охоплює історію Польщі до 1113. Г.А. дав, в цілому, достовірне описання історії Польщі 10-11 ст. Хроніка містить цінний матеріал про зв'язки Польщі з Київською Руссю. Більша частина хроніки присвячена правлінню Болеслава III Кривоустого. Вперше видана у Гданську в 1749.

ГАЛЛЕР ЮЗЕФ (1873-1960) - польський військовий діяч, генерал. В 1918-19 Г. сформував і озброїв у Франції на кошти урядів держав Антанти 80-тисячну польську армію, яка призначалася виключно для боротьби проти більшовиків. Проте, 15.5.1919 польський уряд направив армію Г. на українсько-польский фронт в Галичині і Волині (див. Українсько-Польска війна 1918-19). Протягом 16-18.7.1919 польська армія під командуванням Г. зуміла витіснити Українську Галицьку Армію за р. Збруч і окупувати всю територію Західної Області Народної Республіки.

ГАЛУЩИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (26.9.1878-25.9.1931; за ін. даними - 23.9.1931) - український громадсько-політичний і військовий діяч. Н. в с. Дзвиняч Чортківського повіту на Тернопільщині в родині священника. Закінчив Тернопільську гімназію. Навчався у Львівському (1898-1900) і Віденському (1900-01) ун-тах. В студентські роки брав активну участь в українському громадсько-політичному житті, очолював “Академічну громаду” у Львові та “Січ” у Відні Разом з В.Старосольським, А.Крушельницьким, Л.Цегельським, С.Горуком видавав перший український студентський журнал “Молода Україна”, в якому пропагувалася ідея побудови незалежної української держави. Після закінчення ун-ту деякий час працював викладачем у Золочівський гімназії, а з 1909 - директор Рогатинської гімназії, св.Володимира. В цей період Г. став визначним організатором гімназійної освіти в Галичині. На початку першої світової війни призначений Бойовою Управою УСС командантом Легіону Українських Снових Стрільців, обов'язки якого виконував до 14.3.1915. 3 середини 1915 військовий референт при командуванні австрійської армії. Активний учасник Листопадового повстання 1918 у Львові. В 1923-31 очолював організацію “Просвіта”, яка під його керівництвом перетворилася в значну громадсько-освітню організацію. В 1921-24 -професор Львівського (таємного) Українського Університету. В 1925 став одним з співзасновників і провідним членом Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1928-31 обирався сенатором і віце-президентом польського сенату від УНДО. Автор мемуарів “З Українськими Січовими Стрільцями” (1934).

ГАЛЯТОВСЬКИЙ (Голятовський) ІОАНИКІЙ (р.н.невід.- п.12.1.1688)-український письменник, громадсько-політичний і церковний діяч 17 ст. Навчався у Києво-Могилянській Колегії, де в 1657-65 був ректором. В 1669-88 Г. -архімандрит Єлецького Успенського монастиря у Чернігові. Видатний промовець, автор збірок проповідей і оповідань -“Ключ разуменія..” (1659 і 1660. Київ; 1663 і 1665 Львів), “Наука, або способ зложення казання” (1659). “Небо новое” (1665,1677,1699), “Скарбниця потребная” (1876). Видав польською мовою полемікобо-гословські трактати - “Лебедь з перами своїми” (1675; за ін. даними - 1679), “Азбука різним єретикам” (1681), “Алькоран Магометів” (1683) та ін.

ГАМАЛІЇ - український козацько-старшинський рід в 17-18 ст. Найвідоміші представники: Михайло Г. (рр.н. і см. невід.) - полковник черкаський (1662) за гетьманування Я. Сомка. Григорій Михайлович Г. (рр. н. невід, -п. 1702) -лубенський полковник (1665-69, 1687-88, див. Гамалія Г.); Андрій Михайлович Г. (р.н. невід. -П.1696) - лохвицький сотник, генеральний осавул (1689-94). Прихильник гетьмана І. Мазепи. Михайло Андрійович Г. (рр. н. і см. невід). -генеральний осавул (1707 - 09). Підтримував політику І. Мазепи, за що був у 1709 заарештований царськими властями і засланий. Антін Андрійович Г. (р.н. невід. - п. 1728), брат Михайла Андрійовича Г., заарештований разом з братом і висланий у Сибір.

ГАМАЛІЯ ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (р.н. невід. - п. 1702) - український військовий діяч II ПОЛ.17 ст., полк. лубенський (1665-69: 1687-88). Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657. В 1655 здобув Корсунь. Прихильник гетьмана І.Виговського. Член посольства гетьмана І.Брюховецького до Московського царя Олекси Михайловича. В 1688 за дорученням І.Брюховецького разом з генеральним обозним І.Безпалим і канцеляристом Кашперовичем їздив з дипломатичною місією до Стамбулу, де обговорював з турецьким урядом умови переходу України під протекторат Османської імперії. Повернувшись в Україну, підтримував політику гетьмана П.Дорошенка. Призначався полковником паволоцьким, генеральним осавулом, наказним гетьманом.

ГАНДЗЮК ЯКІВ (1863 - лютий 1918) -український військовий діяч, генерал. Учасник першої світової війни - ген. російської армії. В серпні1917очолив1 дивізію Першого Українського Корпусу під командуванням П. Скоропадського, після його відставки - командир корпусу. Розстріляний більшовиками у Києві в лютому 1918.

ГАНЖА ІВАН (р.н. невід.- вересень 1648) український військовий діяч, уманський полк. (1648), сподвижник Б.Хмельницького. За деякими даними - татарин за походженням. Учасник козацьких похода на Чорне море. В ніч з 23 на 24.4. (з 3 на 4. 5.) 1648 напередодні битви під Жовтими Водами (див. Жовтоводська битва 1648), за дорученням Б.Хмельницького. переконав реєстрових козаків (4 тис. чол.) у Кам'яному Затоні на Дніпрі (поблизу нинішнього села Дніпровокам'янки Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) приєднатись до української армії. Учасник Корсунської битви 1648. В червні 1648 в ході боїв з польськими військами козацький загін на чолі з Г. визволив Умань і Тульчин. Влітку 1648 Г. був призначений уманським полк. Загинув у Пилявецькій битві 1648.

ГАНКЕВИЧ ЛЕВ (1883- р. см. невід.) -український політичний діяч, адвокат, один з провідних членів Української Соціал-Демократичної Партії. В 1911 Г. очолив фракцію УСДП, яка стояла на самостійницьких позиціях. З 9.11.1918 - член Української Національної Ради ЗУНР-УНР. Після відступу українських військ зі Львова залишився в місті. В 1918-22 разом з П.Буняком, А.Чарнецьким, І.Квасницею та ін. редагував партійний журнал УСДП - газету “Вперед”. В 1923 виступив проти переходу партії на комуністичну платформу, за що був виключений з партії. В середині 1920-х років Г. очолив групу “Вперед”, яка у 1929 проголосила відновлення УСДП (ліквідована польською владою в січні 1924). В 1929-33 - голова УСДП. Виступав оборонцем в політичних судових процесах над членами Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів у Західній Україні. Був адвокатом М.Лебедя, Д.Гнатківської, Я.Рака і Б. Підгайного під час Варшавського процесу 1935-36. Помер у США.

ГАНКЕВИЧ МИКОЛА (1869-1939) український політичний діяч, один з організаторів робітничого руху в Галичині. В 1900 Г. разом з С. Вітиком, В. Охримовичем став засновником української Соціал-Демократичної Партії. Редагував центральні органи партії-газети “Воля” і “Земля і Воля” (1907-12). На поч. першої світової війни 1914-18 увійшов до Складу Головної Української Ради у Львові, згодом - заступник голови Загальної Української Ради у Відні. На поч. 20-х рр. виступав проти переходу УСДП на комуністичну платформу, за що був виключений в 1923 разом з В. Старосольським, Л. Ганкевичем, П.Буняком, І. Квасницею з партії. Ставши членом Польської Соціалістичної Партії, робив спроби знайти шляхи політичного партнерства з УСДП.

ГАРАЛЬД III СУВОРИЙ (Гаральд Гардрад, Гаральд Сміливий; 1015-1066) - норвезький король (1046-1066). Декілька років на чолі варязької дружини перебував на службі у Київській державі і Візантії. В 1044 одружився з донькою Ярослава Мудрого - Єлизаветою Ярославною. Автор кількох поетичних творів, зокрема, пісні присвяченої Єлизаветі Ярославні. Ставши королем, робив спроби завоювати Данію. Загинув поблизу Йорку під час походу в Англію у боротьбі з англо-сакським королем Гарольдом.

ГАРКУША (Миколаєнко) СЕМЕН ІВАНОВИЧ (бл.1739 -п.1784) - запорізький козак, ватажок повстанських загонів в Україні у 70-80-х рр.18 ст. Н. в м.Березань (тепер село Гомельського р-ну Мєнської обл., Республіка Бєларусь) в українській родині І.Миколаєнка. З 9 років перебував на Запоріжжі, де його й прозвали Гаркушею. Учасник походів запорізьких козаків на Очаків і Хаджибей. За деякими даними, знав І.Гонту і брав участь у Коліївщині. В 1772-84 Г. на чолі повстанських загонів нападав на панські маєтки на Лівобережі, Слобідській і Правобережній Україні. Склад цих загонів постійно змінювався, а сам Г. часто виступав під іншими прізвищами. Протягом 1773-76 і 1778-83 тричі був заарештований царськими властями і ув'язнений, але щоразу втікав з в'язниці та продовжував боротьбу. Востаннє схоплений 17(28).2.1784 у Ромнах (тепер Сумська обл.) і після жорстоких катувань засланий на довічну каторгу у Херсон, де незабаром помер.

ГАСИН ОЛЕКСА (псевд. “Лицар”; 1907-31.1.1949) - визначний український політичний і військовий діяч, полковник Української Повстанської Армії. Н. в с.Конюхові недалеко м. Стрия на Львівщині. Закінчив Стрийську гімназію, навчався у Львівському політехнічному ін-ті. Ще навчаючись у гімназії став одним з лідерів “Організації Вищих Класів Українських Гімназій”.

    Член Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, один з організаторів націоналістичного руху на Стрийщині. В 1933-34 брав участь у технічному забезпеченні видання “Бюлетня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ”. Неодноразово заарештовувався польською поліцією. В 1934 -в'язень концтабору у Березі Картузькій. Після звільнення - військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. У вересні 1938 Г., внаслідок постійного переслідування польськими спецслужбами, змушений виїхати за кордон. Працюючи у військовій референтурі Проводу ОУН. був одним з найближчих співробітників Є. Коновальця. В 1940 був обраний членом Проводу ОУН (С. Бандери), а з 1941 - керівником організаційно-мобілізаційного відділу ГВШ ОУН. В 1941 заарештований гестапо і засуджений до страти. 9.4.1943 звільнений підрозділом УПА під час нападу на в'язницю. В 1943 став одним з керівників партизанської боротьби проти гітлерівців у Карпатах, яку вели відділи Української Народної Самооборони. З 1944 Г. зайняв пост командира групи військ “УПА-Захід”. В 1940 - 41 і 1947-49 - член Проводу ОУН (С.Бандери). В січні 1946 Г. був призначений, начальником (шефом) Штабу УПА. Розробив і реалізував план боротьби УПА в нових умовах. Загинув у перестрілці з співробпниками МДБ СРСР 31.1.1949 у Львові. Співавтор з Є.Коновальцем “Військового підручника ”.

ГАШТОВТ (Гаштольд) МАРТИН ІВАНОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - литовський магнат 15 ст. Після смерті київського князя Семена Олельковича (1470) призначений польським королем Казимиром ІV Ягеллончиком воєводою київським. Однак кияни не впустили його у місто. В 1471 за допомогою війська здобув Київ. Не знайшовши підтримки серед міського українського населення в 1475 повернувся у Литву. В 1480 київським воєводою був призначений киянин Іван Ходкевич.

ГВИНТОВКА МАТВІЙ (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч 60-70-х рр.17 ст. В період гетьманування І. Брюховецького -ніжинський полковник (1663-67). Був одним з найближчих співробітників гетьмана Д. Многогрішного, генеральний осавул (1668-72) в його уряді. В січні 1669 їздив у складі українського посольства до Москви. Після усунення з гетьманства Д. Многогрішного був заарештований і вивезений до Сибіру, де і помер. 

ГЕДИМІН (Гедимінас: р.н.невд.-1341) - великий князь литовський (1316-1341), син Путувера, брат Витеня. Вів непримиренну боротьбу з німецькими лицарями, яким завдавав ряд поразок. В 1325 уклав союз з польським королем Владиславом Локетком для спільної боротьби проти хрестоносців. В 1331 розбив війська Лівонського ордену під Пловцями (Польща). Активно проводив політику захоплення і приєднання українських і білоруських земель. В 1319-20 захопив Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам' янець та ін. міста. У васальній залежності від Г. знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турово-Пинське князівства, завершив підкорення Полоцького князівства. Після смерті Юрія II Болеслава в 1340 поставив свого сина Любарта князем Волині. Г. почав титулувати себе “королем литовців і руських”. Г. вважається засновником столиці Литви Вільнюса, яка вперше згадується у 1322-23. Смертельно поранений під час облоги німецької фортеці Баєрбург на р.Німан.

ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОР - в Російській імперії з 1775 - вища урядова особа в губернській адміністрації, яка очолювала генерал-губернаторство. До 1775 звання Г.-г. було почесним. З 1708 очолювали органи колоніальної адміністрації в Київській губернії (перший -М.Лєонтьєв). В цей період цивільна влада належала гетьманському правлінню, а Г.-г. здійснював нагляд за військовими справами і обороною кордонів. Київський Г.-г. мав повноваження вести переговори з Кримським ханством, Туреччиною і Польщею. Після проведення Катериною II в 1775 губернської реформи, влада Г.-г., особливо в колоніальних володіннях Росії, набула характеру військової диктатури. Будучи главою всієї військової, адміністративної, судової і фінансової влади, Г.-г. мав практично необмежені повноваження. Г.-г. був одночасно і командуючим військами військового округу. Призначався царем. Як правило, на посаду Г.-г. призначались найбільш реакційні і шовіністично настроєні російські генерали. В різний час в Україні функції Г.-г. виконували, відомі своїми антиукраїнськими заходами П.Румянцев, Д.Бібіков, Г.Бобринський.

ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО - в Російській імперії у 1775-1917 велика адміністративно-територіальна одиниця, до складу якої входила одна або кілька губерній. Створювалось російським урядом, в основному, для боротьби з національно-визвольним рухом поневолених народів або у воєнний час. У Г.-г. фактично запроваджувався стан військової диктатури. На чолі Г.-г. стояв генерал-губернатор. В 1764 після ліквідації гетьманства на Лівобережній Україні було створено Малоросійське Г.-г., яке протягом 1764-82 очолював П.Румянцев. В Україні у різний час існували Харківське (1775-96) з Харківською і Воронезькою губерніями, Київське (1832-1914) з Київською, Волинською і Подільською губерніями, Новоросійське з Катеринославською, Таврійською і Херсонською губерніями та ін. Г.-г. Так, в 1914-17 на території Галичини і Буковини. окупованій російськими військами, було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство.

ГЕНЕРАЛЬНА БУЛАВА - в період українських національно-визвольних змагань 1917-21 - одна з назв Генерального штабу Армії Української Народної Республіки.

ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ найвища адміністративна установа Гетьманщини в 17-18 ст. Створена Б.Хмельницьким під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Здійснювала все військове, адміністративне, судове і фінансове управління. Гетьман через Г.в.к. здійснював управління військовими, адміністративними, судовими і фінансовими справами держави. Г.в.к. підпорядковувалась гетьману, а безпосередньо керував її діяльністю генеральний писар. До складу Г.в.к. входила вся генеральна старшина, крім генерального судді. Здійснювала нагляд за рішеннями Генерального Військового Суду з кримінальних і політичних справ. Все діловодство велося українською мовою. Місцем перебування канцелярії була гетьманська резиденція (в різні часи - Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів). З 28. 11. 1720 указом Петра I позбавлена фінансових і судових функцій. З 1722 діяльність Г.в.к. контролювалась Малоросійською колегією. В 1727-34 за гетьманства Д. Апостола знову підпорядкувалась гетьману. Після його смерті реорганізована у Правління гетьманського уряду. За гетьмана К. Розумовського була знову відновлена і функціонувала до остаточної ліквідації російським урядом гетьманства 10(21. )11.1764.

ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА РАДА - найвищий державний і політичний орган у часи Гетьманщини протягом 1648-1750. Скликалася для обрання гетьмана, або вирішення важливих державних, політичних, військових і судових питань, обговорювала зовнішньополітичні справи. Г.в.р. скликалася окремими універсалами гетьмана. Брати участь у раді мали всі козаки, іноді делегації від міщан, в окремих випадках - селяни (т.зв. Чорна рада). Учасники ради ставали в коло, в центрі якого стояв гетьман з старшиною. Число присутніх могло доходити до кількох тисяч. Постійного місця проведення Г.в.р. не існувало. Найчастіше рада збиралася на р.Росаві ( Київщина ) та в м.Переяславі. Наприкінці 17 ст. вплив її на державне життя України послаблюється. Основні функції переходять до ради старшини. На поч. 18 ст. Г.В.Р. збиралася лише для затвердження рішень, які вже прийняли гетьман і генеральна старшина. В лютому 1750 відбулась остання Г.В.Р. (див. Глухівська Рада 1750), на якій було проголошено гетьманом України К.Розумовського.

ГЕНЕРАЛЬНА ГУБЕРНІЯ (Генерал-губернаторство) - тимчасова адміністративно-територіальна одиниця, утворена 12.10.1939 гітлерівським урядом (під час другої світової війни) у центрально-східній частині Польської держави Адміністративний центр знаходився у Кракові. До складу Г.-г. входили і українські етнографічні землі - Лемківщина, Підляшшя, частина Посяння і Холмщина (заг. площа 16 тис. км. кв.). 1.8.1941. Г. була об'єднана з дистриктом (провінцією) Галичина. На чолі Г. г. стояв генерал-губернатор (Г.Франк), якому належала вся повнота адміністративної і військової влади. Г.г. поділялась на окружні староства (“крайзгауптманшафти”) та виділені в окремі одиниці “вільні міста” (“крайзфрайштадти”) на чолі з штадтгауптманами. В Галичині було відновлено поділ на повіти і гміни. Сільське населення отримало право територіального самоуправління. Окупаційний режим на галицьких землях був дещо ліберальніший, ніж на решті українських територій, що було пов'язано з “тривалим перебуванням у складі Австро-Угорщини.

ГЕНЕРАЛЬНА СКАРБОВА КАНЦЕЛЯРІЯ найвища фінансова установа гетьманського уряду у 1723-81 в Україні. Г.с.к. займалась збиранням податків з населення, відала військовим скарбом, контролювала державні прибутки та видатки, наглядала за будівництвом укріплень. Г.с.к. очолював генеральний підскарбій. Знаходилась у Глухові.

ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА 1.-вища державна адміністрація в Гетьманщині в 17-18 ст. Г.с. становила найближче оточення гетьмана. До складу Г.с. входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, два генеральних осавули. Г.с. брала участь у Генеральній Військовій Раді, вирішувала найважливіші політичні, адміністративні та військові питання, проводила дипломатичні переговори, відала фінансами і судовими установами, очолювала збройні сили Гетьманщини. Протягом 18 ст. права Г.с. у вирішенні державних справ України постійно обмежувалися заходами російського уряду. По мірі обмеження російським царизмом державних прав України Г.с. втрачає свої функції. На поч. 80-х років 18 ст. Г.с., як адміністративний орган перестав існувати.

2. В період Гетьманату 1918 - вищий старшинський командний склад Збройних Сил Української Держави, до якого належали генеральний хорунжий, генеральний бунчужний і генеральний осавул (див. також Українські військові звання).

ГЕНЕРАЛЬНИЙ БУНЧУЖНИЙ 1. виборна службова особа, що обіймала одну з найвищих урядових посад у Гетьманщині 17-18 ст., член генеральної старшини. До обов'язків Г.б. належало берегти і захищати у воєнні часи бунчук-символ гетьманської влади. Під час воєнних дій керував відділами козацького війська. Г.б. виконував важливі доручення гетьмана, що стосувалися судових справ, дипломатичної служби.

2. В період Гетьманату 1918 – військове звання особи вищого командного складу у Збройних Силах Української Держави. Разом з генеральним хорунжим і генеральним обозним становив генеральну старшину.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ СУД (Генеральний Суд) - найвища судова установа Гетьманщини в 17-18 ст. Виник підчас національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Підпорядковувався гетьманові. Розглядав справи про вбивства, грабежі, підпали маєтків. Найважливіші справи (напр., злочини проти Української держави, невиконання розпоряджень гетьмана та ін.) та суд над генеральною військовою і полковою старшиною розглядались у Г.в.с. членами генеральної старшини. Був найвищою апеляційною інстанцію для полкових і сотенних судів. Рішення Г.в.с. могло бути оскаржене у гетьмана. За гетьманства К.Розумовського складався з 12 членів - 2 генеральних судді і 10 виборних членів. Офіційно діяв до утворення намісництва (1782 - 83), а фактично існував до 1790.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОБОЗНИЙ- 1)вища службова особа державної адміністрації у Гетьманщині в 17-18 ст. Входив до складу генеральної старшини (див. Обозний) 2) В період Гетьманату 1918 - найвище військове звання у Збройних Силах Української Держави. Разом з генеральним хорунжим і генеральним бунчужним становив генеральну старшину.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОСАВУЛ - член генеральної старшини, вища службова особа державної адміністрації у Гетьманщини 17-18 ст. Г.о. було двоє -старший і молодший - (підосавульний). Старший Г.о. був охоронцем гетьманської булави. Г.о. був найближчим помічником гетьмана у військових питаннях, розслідував тяжкі злочини, брав участь у переговорах з іноземними послами, виконував обов'язки наказного гетьмана. Г.о. здійснював інспектування війська, вів козацькі списки. Г.о. брав участь у роботі Генеральної Військової Канцелярії.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПИСАР - 1. член генеральної старшини, вища службова особа, яка вела справи гетьманського уряду в Україні в 17-18 ст. Іноземці називали його канцлером. Г.п. керував діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, приймав іноземних послів, брав участь у виробленні умов міжнародних договорів, вів дипломатичне листування. Г.п. зберігав державну печатку.

2. В 1917-18 - член Генерального Секретаріату УЦР УНР, вища службова особа Української Народної Республіки. Вів справи українського уряду, зберігав державну печатку, стверджував законність та чинність документів. Посада Г.п. існувала з 15.(28.).6.1917 до 9.(22.)1.1918. Г.п. були П.Христюк. О.Лотоцький, з листопада 1917 - справи Генерального Секретаріату вів заступник Г.п. І.Мірний. 22.1.1918 у зв'язку з перетвореннями Генерального Секретаріату у Раду Народних Міністрів УНР, замість Г.п. було встановлено посаду Державного писаря. Державним писарем УНР став ІІ.Мірний. В період Української Держави функції Г.п. виконував Державний Секретар.

 ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПІДСКАРБІЙ- вища службова особа державної адміністрації в Україні в серед. 17-18 ст., член генеральної старшини. Відав державною скарбницею, прибутками і витратами державних коштів. Г.п. керував збором податків, встановлював мита. Г.п. стояв на чолі Генеральної Скарбової Канцелярії.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ - УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади в Україні з 15(28).6.1917 до 9(22).1.1918; Уряд України. Створений на закритому засланні Малої Ради 15(28).6. 1917. Складався з 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Головою Г.С. і генеральним секретарем внутрішніх справ було обрано В. Винниченка. До складу Г.С. також входили: П.Христюк (УПСР) - генеральний писар, генеральні секретарі: військових справ - С.Петлюра (УСДРП), фінансів - Х.Барановський (безпартійний), земельних справ - Б.Мартос (УСДРП), судових справ - В.Садовський (УСДРП), продовольчих справ - М.Сгасюк (УПСР), народної освіти І.Стешенко (УСДРП ), міжнаціональних справ - С.Єфремов (УПСФ). 26(9)7.1917 В.Винниченко оголосив декларацію, в якій Г.С. проголошувався крайовим органом влади і окреслювались основні завдання його діяльності. Внаслідок переговорів у липні 1917 між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом Г.С був визнаний органом державної влади в Україні, склад якого мав визначатися УЦР спільно з всеросійським урядом. 14(27)7.1917 В. Винниченко сформував новий склад уряду, до якого входили: голова і генеральний секретар внутрішніх справ - В.Винниченко, генеральний писар - П.Христюк, генеральний секретар земельних справ - Б.Мартос, генеральний секретар фінансових справ Х.Барановський, генеральний секретар військових справ - СПетлюра, генеральний секретар народної освіти - І.Стешенко, генеральний секретар шляхів - в.Голубович(УПСР), генеральний секретар пошт і телеграфу - О.Зарубін (рос. есер), генеральний секретар судових справ - В. Садовський, генеральний секретар продовольчих справ - М. Стасюк, генеральний секретар державного контролю (державний контролер) - М.Рафес (БУНД), генеральний секретар міжнаціональних справ - О.Шульгин (УПСР). Товаришами генерального секретаря міжнаціональних справ було обрано М.3ільберфарба (Єврейська Об'єднана Соціалістична Партія) та В.Міцкевича (Польський Демократичний Централ). Статс-секретарем в справах України при Тимчасовому уряді призначено П.Стебницького (УПСФ). 16(29).7.1917 УЦР ухвалила “Статут вищого Управління Україною” (“Статут Генерального Секретаріату”), який проголошував Г.С. найвищим карйовим виконавчим органом, визначав його структуру і функції. Однак, стурбований розгортанням державотворчих процесів в Україні, російський уряд не затвердив “Статуту Генерального Секретаріату”, видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату” а 4(17).8.1917. “Інструкція” значно обмежувала автономні права України: Г.С. мав стати органом Тимчасового уряду і фактично не одержував виконавчих функцій; Г.С. обмежувався до семи генеральних секретарів; дії українського уряду могли поширюватися тільки на 5 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську. 9(22).8.1917 після довгих і бурхливих дебатів УЦР взяла до вдома інструкцію й 21.8.(3.9.)1917 затвердила Г.С. у наступному складі: голова і генеральний секретар внутрішніх справ -В.Винниченко, генеральний секретар фінансів -М.Туган-Барановський (УПСР), генеральний секретар земельних справ - М.Савченко-Більський (УПСР), генеральний секретар народної освіти -І.Стешенко, генеральний секретар міжнародних справ - О.Шульгин (товариші - М.Зільберфарб і В.Міцкевич), генеральний писар - О. Лотоцький (УПСФ), генеральний контролер - О.Зарубін, комісар України при Тимчасовому уряді -П.Стебницький. Більшовицький переворот і повалення Тимчасового уряду в Росії у жовтні 1917 зумовили перехід всієї повноти влади в Україні до УЦР і Г.С. 30.10.(12.11.)1917 Центральна Рада ухвалила доповнити склад Г.С. і призначили таких нових генеральних секретарів: військових справ - С.Петлюра, продовольчих справ -М.Ковалевський (УПСР), торгівлі і промисловості - В.Голубович, юстиції - М.Ткаченко (УСДРП), шляхів - В.Єщенко, пошти і телеграфу - С.Зарубін, праці - М.Порш (УСДРП). Крім того, було призначено третього товариша генерального секретаря з міжнаціональних справ Д.Одинця . Після проголошення 7(20).11.1917 Української Народної Республіки в Г.С. відбулися деякі зміни. В серед. листопада подали у виставку М.Савченко-Більський, О.Зарубін, О.Шульгин, згодом - М.Туган-Барановський і О.Лотоцький. На поч. січня 1918 до складу Г.С. входили: голова і генеральний секретар внутрішніх справ В.Винниченко, генеральні секретарі: військових справ і праці - М.Порш, судових справ - М.Ткаченко, морських справ -Д.Антонович, продовольчих справ -М.Ковалевський, пошт і телеграфу - М.Шаповал (УПСР), торгівлі і промисловості - В.Голубович, земельних справ - Б.Зарудний, шляхів - В.Єценко, освіти - І.Стешенко, великоруських справ -Д.Одинець, жидівських (єврейських) справ -М.ЗІльберфарб, польських справ - В.МІцкевич, генеральний контролер - О.Золотарьов, виконуючий обов'язки генерального секретаря фінансів - В.Мазуренко, виконуючий обов'язки генерального писаря - І.Мірний. 9(22).1.1918. Українська Центральна Рада IV Універсалом (див.Універсали УЦР) проголосила УНР незалежною і самостійною державою. Цей універсал перейменував Г.С. в Раду Народних Міністрів УНР. В 1917-18 видавався “Вісник Генерального Секретаріату України” (згодом – “Вісник Генерального Секретаріату УНР”).

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУД - найвищий судовий орган Української Народної Республіки і Української Держави в 1917-1918 створений законом УЦР ви 2(15).12;1917 (за ін.даними 4(17).12.1917). Організація і порядок діяльності Г.с. визначався даним законом до прийняття Установчими Зборами України Конституції УНР. Г.с. складався з трьох департаментів: цивільного, карного, адміністративного. Виконував свої функції на території всієї України і мав здійснювати нагляд за судовою діяльністю суддів УНР, в межах, установлених законом. Члени Г.с. мали звання генеральних суддів. Керівництво Г.с. належало старшому за віком генеральному судді. При Г.с. створювалась прокуратура (прокураторія) Законом Ради Міністрів Української Держави вір, 2.6.1918 повноваження Г.с. були продовжені до утворення Державного Сенату (8.7.1918). До складу сенату входили три Г.с. - адміністративний, карний, цивільний (див. Державний Сенат Української Держави).

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУДДЯ - 1. вища службова особа державної адміністрації в Україні у 16-18 ст., член генеральної старшини. Г.с., як правило, було двоє. Г.с. розглядав справи, які поступали на ім'я гетьмана. Рішення Г.с. виносив одноосібне, лише в присутності писаря. Часто Г.с. виїжджав вирішувати судові справи на місця. Г.с. очолював Генеральний Військовий Суд, Г.с. часто брав участь у дипломатичних переговорах, а також виконував обов'язки наказного гетьмана.

2. В Українській Народній Республіці і Українській Державі в 1917-18 - вища судова посада, член Генерального Суду. 2(15).1.1918 Мала Рада таємним голосуванням обрала Г.с. УНР: П.Ачкасова, О.Бутовського, Пухтинського, М.Радченка, О.Хруцького, Г.Шіянова, С.Шелухина, Попова. Після відновлення в березні 1918 влади Української Центральної Ради в Києві. Г.с. стали: П.Ачкасова, Пухтинський, С.Шелухин, А.Вязлов, А.Марголін, П.Яценко., Д.Маркович, Г.Шіянов, Попов, М.Радченко. В перші місяці існування Гетьманату було створено Генеральний Суд Української Держави, до складу якого увійшла більшість Г.с. УНР. 8.7.1918 на основі затвердженого гетьманом закону Ради Міністрів ці Г.с. склали основу Державного Сенату Української Держави і отримали звання сенаторів.

 

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ХОРУНЖИЙ 1. член генеральної старшини, вища посадова особа гетьманської адміністрації в Україні у 17-18 ст. Офіційним обов'язком Г.х. була охорона головної хоругви козацького війська. Г.х. відав здебільшого військовими справами і в певній мірі був ад'ютантом гетьмана: Г.х. виконував важливі військові та дипломатичні доручення гетьмана, призначався наказним гетьманом.

2. В період Гетьманату 1918 - військове звання особи вищого командного складу у Збройних Силах Української Держави. Разом з генеральним бунчужним і генеральним обозним становили генеральну старшину.

ГЕОРГІЦУ СТЕФАН (Георгіца, Георгій Стефан; р.н. невід. -1668) - молдавський господар (1653-58). В квітні 1653 Г. при підтримці трансільванського князя Юрія II Ракоці і волоського господаря М.Басараба скинув з престола В.Лупула. 21-22.4.(1-2.5.)1653 українські війська під проводом Т.Хмельницького розгромили загони Г. і повернули господарський престіл Лупулові. Після загибелі Т. Хмельницького (5(15).9.1б53) і відступу козацьких полків з Сучави, Г. знову захопив Ясси. Намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Б.Хмельницьким і отримати військову допомогу у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. В липні-серпні 1654 вів у Яссах переговори з українськими послами Д.Лисовцем та Іскрицьким, які завершились відновленням дипломатичних відносин між Молдавією і Україною. Позбавлений влади ставлениками Туреччини.

ГЕРБЕЛЬ СЕРПИ МИКОЛАЙОВИЧ (рр.н. і см. невід.) - український державний діяч, голова (отаман) Ради Міністрів Української Держави (1918). Поміщик з Херсонщини. До 1917 -губернатор Харківської губернії. З серед. 1918 -представник Української Держави при командуванні австро-угорських військ в Україні, з літа 1918 - міністр продовольчих справа уряд Ф. Лизогуба. В серед, жовтня підписав “Записку дев'ятьох” до голови Ради Міністрів, в якій ішлося про необхідність переорієнтації державної політики гетьманського уряду на досягнення порозуміння з Антантою та встановлення федеративного зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією. Після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією, 14.11.1918 очолив новосформований уряд. В серед. грудня 1918 заарештований у Києві українською республіканською владою і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. В лютому 1918 звільнений і висланий в Одесу. Дальша його доля невідома.

ГЕРБ - емблема, особливий спадковий знак, укладене відповідно до законів геральдики поєднання фігур та предметів, що мають символічне значення і виражають певну історичну традицію. Існують такі основні групи Г.: 1 ) державні, 2 ) земельні (історичних земель, провінцій, губерній, областей тощо), 3) міські, 4) корпоративні (ремісничих цехів, церковних братств, тощо), 5) родові, їх зображали на прапорах, монетах, рицарських обладунках та зброї, посуді, будівлях, рукописних та друкованих книгах та ін.

    Найстаршим прообразом Г. були тотемічні зображення тварин, покровителів племені чи роду в епоху родового ладу. Зародки їх спостерігаємо і у чисельних символічних фігурах, родових знаках власності (“знамені”, “рубежі”, “мітки” - у слов'ян, тамги - у тюркських племен).

    Першими гербами були емблеми, що постійно зображались на монетах, медалях та печатках держав стародавнього світу. У III тис. до н.е. Г. Шумеру був орел з лев'ячою головою, Єгипту -змія. Згодом орел став Г. Перської держави, а потім - Риму, коронований лев стародавній Г. Вірменії. Кожна з держав-полісів стародавньої Греції також мала свій Г: Афіни - зображення сови, Корінф - крилатого коня-пегаса та ін. Візантійські імператори обрали своїм Г. двоголового орла, від яких його запозичила Російська держава.

    У середні віки виникли міські Г. - червона лілія Флоренції, лев св. Марка-Венеції, тощо. Тоді ж з'явилися і корпоративні Г.

    Виникнення гербів, як родових спадкових символів, характерних своєю однорідністю, з властивими лише їм елемента ми, розташованими у певному порядку, належить до 11-12 ст.. до епохи хрестових походів. Г. родів затверджувались або надавались спеціальним рішенням державної влади. Атрибутами повного Г. є: щит, шолом, намет, корона, нашоломник, щитотримачі, мантія, девіз (коротке речення з гаслом роду). Головна частина - щит із зображенням на ньому, називається емблемою, клейнодом або титулом.

    На українських землях слов'яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплемінного ладу. Ними були квадрат, ромб, коло, зірки, півмісяць, геральдичні звіри, та птахи - однороги, орли тощо. В період розкладу родового ладу вони перетворюються у сімейні та особисті знаки власності, які широко використовувалися для таврування худоби, різних знарядь праці, бортних дерев, тощо. Після утворення Київської держави правлячий княжий рід Рюриковичів користувався знаком власності у вигляді дво-, а згодом тризубця, який незабаром став і державним Г. Його зображення відоме з печатки князя Святослава Ігоровича (загинув в 972). Згодом цей знак карбується на срібних та золотих монетах великого князя київського Володимира Святосла-вовича (980-1015). На них бачимо з одного боку зображення князя, а з іншого - тризуб і напис “Володимир на столі, а це його срібло”. Тризуб виявлено і на цеглі Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенського собору у Володимирі-Волинському, він міститься у Г. французької королеви Анни, що була дочкою Ярослава Мудрого. Як знак князівського роду він широко використовувався у державному житті держави: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що вивозилися на продаж за кордон тощо. Виготовлені з бронзи чи срібла вони прикрашали пояси княжих дружинників, їх зброю, знамена княжого війська.

    Після смерті Володимира Великого зображення тризубця зустрічаємо на монетах князів Святополка Окаянного (1015-1019), Ярослава Мудрого (1019-1054) та ін. В період розпаду Київської держави тризубець спочатку модифікується у вигляді двозубця, а згодом витісняється з ужитку. На зміну його приходять земельні Г. - на Київщині це зображення святого архистратига Михаїла, а в Галичині -лева опертого на скелю.

    Після включення українських земель до складу Польщі широкого поширення набуло використання Г. окремих шляхетських родів, що мали глибоке давньоруське коріння (кн. Острозькі, Корецькі, Вишневецькі та н.). Тоді ж були офіційно утверджені історичні Г. окремих історичних земель - Галичини (Львівської землі Руського воєводства) - золотий лев, що спирається на скелю на голубому полі та ін. Широко розповсюдженими стали і міські Г. що використовувалися на міських печатках, прапорах тощо.

    Утворене у 1572 реєстрове козацьке військо, також одержало свою гербову символіку -зображення лицаря-козака з самопалом, яке широко вживалося на печатках реєстрового козацького війська. Запорізької Очі та українських гетьманів: після виновлення української національної державності з серед 17 ст. до серед 18 ст.

    В період національного виродження на галицьких землях у середині 19 ст. тут поширилося використання в якості Г. старого символу Галицько-Волинської держави - золотого лева на блакитному тлі. Саме він став емблемою багатьох західноукраїнських політичних та культурно-просвітницьких організацій та військових формувань в роки першої світової війни (напр. українське січове стрілецтво). Законом Ради державних Секретарів про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії від 12.11. 1918, який був схвалений Українською Наиіональною Радою ЗУНР-ЗОУНР у Львові 13. 11 1918 ЗУНР було затверджено золотого лева на синьому тлі, обернутого вправо.

    Після утворення у Києві Української Центральної Ради і визнання її Тимчасовим урядом Росії постало питання про створення української державної символіки. Після тривалої дискусії 12.3. 1918 на засіданні Малої Ради у Коростені державним Г. УНР було схвалено зображення золотого тризубця на синьому полі. 1.3. 1918 це рішення було опубліковано у Києві, а 22.3. 1918 -затверджено Центральною Радою у формі великого і малого Г. з відповідним орнаментальним облямуванням. Автором проектів був відомий художник В. Кричевський. Тоді ж було схвалено і зображення великої та малої печаток УНР. Тризубець залишився державним Г. України і в часи Гетьманату П. Скоропадського (1918) та правління Директорії УНР (1918-1920). Після проголошення акту Соборності України її 01.1919 і об'єднання УНР та ЗУНР в єдиній Українській державі її Г. став золотий тризубець на синьому полі. Після ліквідації української національної державності зображення тризубця часто використовували у своїй символів різні політичні та культурно-просвітницькі організації Західної України - Організація Українських Націоналістів (середній зуб тризубця оформлений у вигляді меча), християнські організації (середній зуб у вигляді хреста) тощо.

    Крайовим Г.Закарпаття ускладі Чехо-Словаччини в 1920 було ухвалено зображення ведмедя на правому боці гербового щита і синьожовтих смуг - на лівому. 15. 3. 1939 Сейм Карпатської України, що проголосив її незалежність, включив до крайового Г. зображення тризубця.

    В роки існування УРСР її Г. був модифікованим Г. Радянської Росії - золоті серп і молот в промінях сонця на червоному полі в обрамленні з колосків пшениці і п'ятикутною червоною зіркою вгорі. Тут же написи “ Пролетарі всіх країн, єднайтеся! ”. Це зображення часто зазнавало різних незначних змін. Ніяких українських національних та історичних традицій у цьому Г. не було.

    Після відновлення української національної державності Верховна Рада України у 1992 затвердила зображення золотого тризубця на синьому полі малим державним Г. України.

ГЕРМАНАРІХ (р.н. невід. 375) - остготський король з роду Аманів, який у 4 ст. підкорив своїй владі остготські та вестготські племена, а також дрібні угрофінські племена Поволжжя. Підкорені Г. племена були обкладені даниною. Вів війни з антами, племінний союз яких очолював вождь Бож. Готський племінний союз, який очолював Г. був нетривким державним об'єднанням. У 375 він розгромлений гуннами, а Г. покінчив життя самогубством.

ГЕРОДОТ (між 490 і 480 до н.е. -між 430 і 425 до н.е.) - видатний давньогрецький історик, названий “батьком історії”. Н. в м.Галікарнасі в Малій Азії. Після встановлення тиранії змушений залишити батьківщину. Деякий час жив на о.Самос. На протязі 455-447 до н.е. багато подорожував, відвідав Єгипет, Вавілонію, Фінікію, Сірію. Перебуваючи на берегах Чорного моря (в м.ОльвіЇ). зібрав дані про скіфів і ін. племена, що жили в Українському Причорномор'ї. Бл. 445 до н.е. жив у Афінах, де підтримував тісні відносини з Періклом. В 443 до н.е. переселився у м.Фурій в Пн. Італії та став громадянином міста. Г. автор “Історії греко-перських військ”. Головною темою твору є боротьба греків (еллінів) під керівництвом Афін проти персів. Праця Г. - цінне джерело з історії, етнографії та географії Українського Причорномор'я. В 4 кн. твору подано систематичний опис життя і побуту скіфів, а також кіммерійців, таврів та ін. племен, які заселяли південноукраїнські степи. Г. описав похід, військ перського царя Дарія I проти скіфів в 514 або 513 до н.е. Опис подій в “Історії” доведений до 479-78 до н.е.

ГЕРЦИК ГРИГОРІЙ (рр.н. і см. невід.) -український військовий діяч поч. 18 ст. .полковник полтавський (з 1705), згодом -генеральний осавул. Потримав укладення українсько-шведського воєнного союзу та політику гетьмана І.Мазепи, спрямовану на ліквідацію московської влади в Україні. Після Полтавської битви 1709 разом з гетьманом і більшістю старшини змушений відступити у Бендери. Служив генеральним писарем в уряді П.Орлика. З 1720 Г. виконував таємні доручення гетьмана у Польщі. Схоплений агентами московського посла у Варшаві С.Долгорукого. Вивезений до Росії і ув'язнений в Петропавловській фортеці. Дальша доля невідома. За деякими даними, після 1728 жив у Москві.

ГЕТИ - племена фракійського походження, які у 6-4 ст. до н.е. проживали на пн. Балканського піво-ва та пониззі Дунаю. Згадки про них містяться у творах давньогрецьких авторів, зокрема Геродота та Страбона. Брали участь у війні з перським царем Дарієм I у 513 р. до н. е. Впродовж 4 ст. до н.е. вели війни з македонськими царями Філіппом III та його сином Олександром.

    З серед. 1 ст. до н.е. до поч. 2 ст. н.е. вели війни з Римською державою, які закінчились поразкою Г. і включенням заселених ними земель до складу римської провінції Дакія. Протягом тривалого часу нападали на грецькі колонії у Північному Причорномор'ї, в результаті чого деякі з них (Тіра, Ольвія), були майже цілком знищені.

 

ГЕТЬМАН - (від нім. Hauptmann, польськ. Неtmаn - начальник)- 1) в Польщі та Великому Князівстві Литовському з II пол.15 ст. - командуючий збройними силами. Початкове Г. призначався королем на час військових дій. З 1503 посада Г. великого коронного, а згодом “ Г. великого литовського” стала постійною, а з 1581- довічною. У 1527 Г. стали найвищими військовими керівниками. Помічниками їх були Г. польні (коронний та литовський). Вперше ця посада з'явилася у Польщі в 1539, а у Великому Князівстві Литовському дещо пізніше. Займалися організацію постачання війська, розвідки, керували найманими військами тощо. 2) після утворення у 1572 українського реєстрового козацького війська Г. стали просто називати його керівників. Уряд Польсько-Литовської держави всіляко уникав вживання даного титулу і підміняв його виразом “ старший його Королівської Милості Війська Запорізького”. Однак козацькі керівники продовжували вживати титулу Г. (К. Косинський, С. Наливайко. Т. Федорович). Повноваження Г. реєстрового козацтва були суттєво обмежені урядом Речі Посполитої, а часто ця посада взагалі скасовувалася. Так, після придушення козацько-селянських повстань 1637-1638 замість Г. було призначено урядового комісара. 3) в результаті відновлення внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. української держави Г. став її главою. В його руках була зосереджена вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади, він здійснював зв'язки України з іноземними державами, мав значний вплив на церковні справи. Гетьманські укази - універсали були обов'язковими для всього населення. Ознаками влади Г. були бунчук та булава.

    Після Переяславської Ради 1654 і укладення Березневих статей 1654 з Россю розпочалося обмеження повноважень Г. Його формально обирали на генеральній військовій раді на невизначений строк за погодженням з царським урядом. У 18 на практиці відбулося призначення Г. царем. Новообраний Г. затверджувався у Москві чи Петербурзі і укладав з Росією спеціальний договір (статті).

    Г. очолював уряд України - генеральну старшину, що разом з полковниками утворювала старшинську раду, яка мала значний вплив на державні справи. Посада Г. на Лівобережній Україні існувала до 1764 (з перервами у 1722-1727 та 1734-1750. Резиденція його послідовно знаходилась у м. Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. З 1663 до 1681 посада Г. існувала також на     Правобережній Україні (П. Тетеря, П.Дорошенко, Ю. Хмельницький, М. Ханенко), а у 1710-1742 Г. України в еміграції був П. Орлик.

    Впродовж квітня-грудня 1918 на чолі Української Держави стояв П. Скоропадський, який мав титул Г.

ГЕТЬМАН ПОЛЬНИЙ (двірський) -у Великому князівстві Литовському (з кін.15 ст. та у Польщі з 30-х років 16 ст. до 18 ст. заступник гетьмана великого коронного. 

ГЕТЬМАНАТ - див. Українська Держава. 

ГЕТЬМАНЩИНА, (ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА)

 1) Усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, що існувала впродовж 1648-1782 . Офіційна назва держави - Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Г. і в офіційних документах називав її - Малоросією. Столицями Г. в різні часи були м.Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

    На початковому етапі існування Г. була номінально залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її глави - гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель). Державний устрій Г. на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними дежавами тощо.

    Після Переяславської Ради і укладення Березневих статей 1654 між Україною і Росією, московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Г., звівши її до стану автономії, повноваження якої постійно звужувалися (заборона у 1669 зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 податків на Г. російськими чиновниками і відправка грошей до Москви, з поч. 17 ст. - фактичне призначення гетьмана царем та ін).

        У 1663 Г. поділилася на лівобережну (під контролем Росії) та правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андрусівського перемир'я 1667. В адміністративно-територіальному відношенні Г. поділялася на полки та сотні. На Правобережжі козацький полково-сотенний устрій проіснував до 1714 (з перервами ). На Лівобережжі він зберігся до 1782. Кількість полків та сотень часто змінювалася - виникали одні полки, зникали ін. На Г. найбільш тривалим був поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Преяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Складалися вони з 7-20 сотень.

    Міста на Г. користувалися правами самоврядування, ними управляли магістрати та ратуші. Суспільна структура Г. включала козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Провина роль у державному житті належала козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

    Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Г. царський уряд намагався дедалі більше обмежити її автономію. У 1722-27 було створено першу Малоросійську колегію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Г. Впродовж 1734-50 гетьманство було скасоване тимчасово, указом Катерини II 10-(21).ХI.1764 - остаточно. Г. стала управляти друга Малоросійська колегія, яку очолював П.Рум'янцев. У 1782 з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій було скасовано. Г. перестала існувати.

2) Г. називають також державу, на чолі якої стояв гетьман Павло Скоропадський і яка існувала на Україні з 29.4.1918 до 14.12.1918 р. (див. Українська Держава).

ГИРЯ (ГИРА) ІВАН (р.н. невід.- п. 1655) -український військовий діяч, полковник білоцерківський (1648-49, за ін. даними - 1652-55). В 20-30-х рр. 17 ст. запорізький полковник і військовий суддя. Учасник національно-визвольної війни українського народу 1648-57, в ході якої очолював Білоцерківський полк. Брав участь у багатьох битвах проти польських загарбників. Помер під час епідемії чуми в Умані.

ГІЗЕЛЬ ІНОКЕНТІЙ (бл. 1600-18(28). 11.1683) -український освітній і церковний діяч, вчений-богослов, історик, Походив з Пруссії. В 1642 закінчив Києво-Могилянську Колегію, згодом деякий час навчався за кордоном. За дорученням православного київського митрополита П. Могили керував Печорською друкарнею. У 1645-50 -професор і ректор (31646) Києво-Могилянської Колегії, де читав курси філософії, психології та ін. 31656 - архімандрит Києво-Печерської Лаври Г. був одним з найосвіченіших діячів в Україні 17 ст. Автор філософсько-богословських праць - “Твір про всю філософію” (1645-47), “Мир з Богом людині” (1669) та полемічного трактату “Правдива віра” (1668). Г приписують авторство “Синопсиса” - першого нарису історії України. Редагував “Києво-Печерський Патерик” (1661). Помер у Києві.

ГІЛЬДЕБРАНД КОНРАД ЯКІВ (1629-1679) -німецький пастор. В 1657 супроводив шведського посла Г.Веллінга у Чигирин на переговори з гетьманом Б-Хмельницьким. Залишив опис цієї подорожі.

ГІМН - урочиста пісня, виконання якої пов'язане святковими урочистостями, офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями, церковно-культовими ритуалами, тощо. Існують державні, військові, патріотичні, релігійні, національні Г. Вони відзначаються образністю тексту, легкою мелодією, розміреним ритмом, величавим характером. Державні і національні Г. утверджують усталене традицією почуття єдності і самобутності народу і є узагальнюючим образом народних почуттів.

    Своїм корінням Г. сягають глибокої давнини. Початкове вони використовувались для прославлення богів та героїв. Найдавніші були складені ще в стародавніх Месопотамії та Єгипті. Значного розвитку досягло творення Г. у античній Греції, де їх виконували хори під акомпанемент кифари.    

    Після утвердження християнства широкого розвитку досягли релігійні Г Відомими їх творцями були Роман Солодкоспівець, Йоан Дамаскин та ін. У Київській державі часто виконувалися величальні Г. - кондаки, а в середньовічній Західній Європі католицькі Г. - хорали.

    Більшість сучасних державних Г. європейських країн зародились у 18-19 ст. Це польський національний Г. “Єще Польска нє згінела” чеський ,- “Де є батьківщина моя”, французький - “Марсельєза” та ін. Державні Г. існують у всіх сучасних державах і разом з гербом та прапором складають державну символіку.

     Український національний та державний Г. -пісня “Ще не вмерла Україна” - був створений у 60-х рр. 19 ст. Автором його слів є відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1809-1884). Вперше слова Г. були опубліковані у 1863 і дуже швидко розійшлися та стали популярними серед інтелігенції, студентів у різних частинах України. Автором музики є греко-католицький священик, композитор та диригент Михайло Вербицький (1815-1870). Крім М. Вербицького, музику до гімну “Ще не вмерла Україна” писали інші композитори, зокрема Кирило Стеценко.

    Впродовж 19-20 ст. національними Г. на українських землях вважалися також інші пісні. Особливо часто це був “Заповіт” Т.Шевченка, який постійно виконували під час урочистих подій. На галицьких землях 19 ст. широко використовувалася пісня “Мир вам, браття, всі приносим” (слова І. Гуталевича, муз. Д. Січинського), яка у 1848 була визнана Головною Руською Радою як Г. галицьких українців.

    Згодом цю ж роль виконували твори “Не пора” (слова І.Франка, музика Д.Січинського), “Вічний революціонер” (слова І. Франка, музика М.Лисенка).

    На Закарпатті українці широко використовували Г. “Я русин був” та “Подкарпатськії русини” (слова О. Духновича). Останній, зокрема був офіційним Г. краю у роки його входження до складу Чехо-Словаччини (до 1938). Незалежна Карпатська Україна (березень 1939 р.) ухвалила своїм офіційним Г. пісню “Ще не вмерла Україна”.

    Знаним серед українського населення Галичини та інших регіонів України був церковний Г. “Боже великий єдиний, нам Україну храни” (слова О. Конинського. музика М. Лисенка).

    Українська еміграція у США та Канаді як Г. використовувала пісні “За тебе, Україно” (слова В. Щурата, музика С. Людкевича), “Для тебе, Україно, живемо” (слова О. Грицая, музика С. Людкевича) та ін.

    У кінці 20 - на початку 20 ст. Г. “Ще не вмерла Україна” став найбільш вживаним. Особливо він поширився у роки визвольних змагань українського народу 1917-1921, однак спеціального закону, що встановив би його як єдиний державний Г, прийнято не було.

    Після відновлення незалежності України Г. “Ще не вмерла Україна” став державним і використовується у всіх випадках, коли його вживання є необхідне і передбачене діючим законодавством.

ГІРЕЇ (Гереї, Гераї) - династія кримських ханів (15-18 ст.). В 1449 засновник династії Г. Хаджі-Гірей, скориставшись із занепаду Золотої Орди, проголосив незалежність Кримського ханства. В 1475 син Хаджі Г. хан Менглі-Гірей був змушений визнати себе васалом турецького султана. Резиденцією Г. було спочатку м. Солхат (Старий Крим), а згодом - Бахчисарай. Влада Г. обмежувалася впливом великих феодальних родів (Ширин, Барин, Кипчак. Аргин та ін.), які вигравали значну роль у політичному житті Кримського ханства і нерідко вступали у відкриту боротьбу проти династії. Г. організовували і очолювали постійні грабіжницькі напади в Україну. На поч. національно-визвольної війни українського народу 1648-57 хан Іслам-Гірей III вступив у союз з гетьманом України Б. Хмельницьким, але, щоб не допустити вирішальних перемог української армії, зраджував під час Зборівської битви 1649, Берестецької битви 1651 і Жванецької битви 1653. Після захоплення Криму Російською імперією, в 1783 останній кримський хан Шапін-Гірей був змушений зректися престолу і виїхати до Туреччини.

ГІРНЯК НИКИФОР (1885-1962) - український військовий діяч, сотник УСС, отаман УГА. Н. на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.). У довоєнний час викладав у Рогатинській гімназії. На поч. першої світової війни – командир сотні Легіону Українських Січових Стрільців. З 14.3.1915 призначений комендантом Коша Українських Січових Стрільців, який очолював до 1.11.1918. В серед. жовтня 1918 делегований від УСС до складу Українського Гетьманського Військового Комісаріату, який діяв у Львові. Учасник українсько-польської війни 1918-19. В грудні 1919 Г. очолював Вінницький ревком Української Галицької Армії, брав участь у створенні Червоної Української Галицької Армії.

    Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 - емігрував у США. Автор спогадів “Червона Українська Галицька Армія”.

ГЛАДКИЙ ЙОСИП (1789-16.7.1866) - останній кошовий Задунайської Січі. Н. в с.Мельниках на Черкащині. Працював у Одесі, а звідтуі перебрався на Задунайську Січ і вступив до козацтва. Був обраний курінним, а пізніше - кошовим отаманом. В 1828 під час війни 1828-29 Г. на чолі невеликого козацького загону (500 чол.), забравши клейноди і військовий скарб, 18(30).5.1828 перейшов на сторону російських військ в р-ні Ізмаїла. За це турецький уряд жорстоко помстився українському населенню в Добруджі. Після війни Г. було присвоєно звання полковника і доручено сформувати Азовське козаче військо. В 1852-53 Г. наказний отаман цього війська.

    Вийшовши у відставку, жив разом з сім'єю у своєму маєтку Новопетропавлівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії.

ГЛАДКИЙ МАТВІЙ (р. н. невід. - 8(18).5.1652) - український військовий діяч, полковник миргородський, фундатор церкви у Миргороді, учасник Корсунської битви 1648, Пилявецької битви 1648, походів на Львів і Замостя. Восени 1648 керував козацькими військами, які вели боротьбу проти польсько-литовських частин на північноукраїнських землях і в Бєлорусі. В грудні 1648 Г. з Б. Сокальським були послані гетьманом Б. Хмельницьким на елекційний сейм у Варшаву. Під час Берестецької битви 1651, коли татари взяли у полон Б. Хмельницького, виконував обов'язки наказного гетьмана. Будучи незгідним з умовами Білоцерківського мирного договору 1651 і вимагаючи продовження воєнних дій, разом з козацькими загонами Л. Мозирі та Бугая протидіяв вступові польських військ на територію Гетьманщини. Схоплений і страчений 8(18).5.1652 разом з Л. Мозирою і А. Хмелецьким на вимогу польської сторони (С.Аксак, К.Завіша, С. Маховський, С. Лянцкоронський) українсько-польської військової комісії, яка наглядала за дотриманням умов договору. Літопис Самовидця містить свідчення про те, що Г. після битви під Берестечком намагався захопити гетьманську владу, за що і був заарештований та страчений. Похований у с. Миргородці недалеко від Миргорода.

ГЛИНСЬКА ОЛЕНА ВАСИЛІВНА (р. н. невід. -п.4(13).4.1538)-українська княжна дочка Василя Глинського, племінниця М. Глинського. В 1526 вийшла заміж за великого князя московського Василя III Івановича. В 1533-38 - регентша при малолітньому сині Івані IV Васильовичі. В 1535 провела грошову реформу, за якою в Московському князівстві була запроваджена єдина грошова система. Припускають, що Г. була отруєна.

ГЛИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ЛЕВОВИЧ (р.н. невід. - п. 15(24).9.1534) - український державний діяч, керівник антипольського повстання на поч. 16 ст. в Україні, князь. Походив з старовинного князівського роду Глинських, який володів м. Глинськом, Полтавою і Глинницею. Виховувався при дворі німецького імператора Максиміліана, згодом служив Альбрехту Саксонському. Перебуваючи в Італії, прийняв католицтво. В 90-х р.15 ст. повернувся в Україну. В 1499-1507 -маршалок великокнязівського литовського двору. Запідозрений у посяганні на князівську владу, був усунений з усіх державних посад. Намагаючись відновити незалежну українську державу на українських землях, які входили до складу Литви, в 1507-08 разом зі своїми братами Василем та Іваном очолив повстання української і білоруської шляхти проти Сигізмунда 1 Старого. Після поразки повстання змушений перебратися разом з братами до Москви. Перейшов на службу до московського князя Василія III Івановича, за що отримав великі земельні володіння і титул боярина. Визначився як воєначальник у боях проти татар. Під час литовсько-московської війни 1512-22 намагався перейти на сторону Литви, за що і був ув'язнений в 1514-26. Під час регентства своєї племінниці О.Глинської, матері малолітнього Івана IV, брав участь у боротьбі боярських угруповань за владу. В 1534 Г. був знову ув'язнений і помер у тюрмі.

ГЛОБА ІВАН (р. н. невід. - п. 1791) - останній військовий писар Запорізької Січі (1765-75). Після зруйнування Січі (1775) Г. був заарештований і засланий до Туруханська Тобольської губернії.

ГЛУХ (Глухий) ЙОСИП (р.н. і см. невід.) -уманський полковник (1648-54). Восени 1648 Г. після загибелі І.Ганжі призначений уманським полковником. В 1649 брав участь у всіх битвах української армії проти польських загарбників. В березні 1651 Г. на чолі 10-тисячного козацького загону розбив польські війська під Липовцем (тепер Вінницька обл.) і примусив коронного гетьмана М.Калиновського зняти облогу Вінниці, яку обороняв полковник І.Богун. Учасник Берестецької битви 1651. 3і своїм полком наздогнав під Синіми Водами кримських татар, які покинули поле битви під Берестечком і грабували Україну, та розбив один з їхніх загонів. Разом з М.Гладким, Л.Мозирою, А.Хмелецьким належав до старшинської опозиції, яка не визнавала умов Білоцерківського мирного договору 1651 і перешкоджав вступу польських військ на Правобережну Україну. Брав Участь у Батозькій битві 1652 і поході українських військ на чолі з Т.Хмельницьким у Молдавію в 1653. В січні 1654 на Переяславській Раді відмовився разом з полковником І.Богуном присягнути на вірність московському царю. В січніі 1655 спільно з І.Богуном обороняв Умань від польських військ. Дальша його доля невідома.

ГЛУХІВ - місто, центр Глухівського р-ну Сумської обл. на р. Єсмані (притока ріки Сейму). Перша згадка про Г. міститься в Іпатіївському літописі під 1152. В II пол. 14-15 ст. - головне місто Глухівського князівства. 31648 - сотенне містечко Ніжинського полку. В 1669 у Г. був обраний гетьманом Д. Многогрішний, який тут уклав Глухівські статті 1669. В 1708-22, 1727-34, Г. - гетьманська столиця, а в 1722-27 і 1764-86 - місце перебування Малоросійської колегії. В лютому 1750 у Г. відбулась Глухівська Рада 1750, на якій гетьманом Лівобережної України обрано К. Розумовського. У Г. народились видатні українські композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, художники А. Лосенко, М. Мурашко.

ГЛУХІВСЬКА РАДА 1750 - рада козацької старшини - у м.Глухові (тепер Сумська обл.), на якій за вказівкою російської імператриці Єлизавети Петрівни гетьманом Лівобережної України було обрано К.Розумовського. Тимчасове відновлення гетьманства було пов'язане з складним зовнішньополітичним становищем Російської імперії (загострення відносин з Туреччиною і Польщею) і намаганням у зв'язку з загрозою війни залучити на свій бік козацьку старшину.

ГЛУХІВСЬКІ СТАТТІ 1669 - договір, підписаний 16.3.1669 у м.Глухові між гетьманом Лівобережної України Л.Многогрішним і московським урядом. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України

    П.Дорошенка і позиція Д.Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 і піти на поступки при укладанні “Г.с.”. Складалися з 27 пунктів. Договір декларував права України на основі Березневих статей 1654. - За “Г..с.” московські воєводи залишились лише в п'ятьох містах - Києві. Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. Козацький реєстр встановлювався в розмірі ЗО тис. чоловік. Гетьман мав право утримувати 1 тис. чол. найманого війська. Податки збирались виключно козацькою старшиною. Одночасно гетьману заборонялось вступати в зносини з іноземними державами. Значно обмежувався перехід селян у козацтво. Г.с. в цілому були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

ГНАТКІВСЬКА ДАРІЯ (1912) - український політичний діяч, член УВО і ОУН. В 1933 разом з Марією Кос, Вірою Свенціцькою, К.Зарицькою, Галею Недзвецькою входила до складу боєво-розвідувальної групи ОУН. Брала участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького. На Варшавському процесі 1935-36 засуджена до 15 років тюрми. В ув'язненні одружилась з М.Лебедем.

ГНІЗДОВСЬКИЙ ЯКІВ ЯКОВИЧ (27.1.1915 8.11.1985) - визначний український графік, скульптор і живописець. Н. в с.Пилипче на Поділлі. Навчався у Чортківській гімназії. Весною 1934 Г. був заарештований польською поліцією за приналежність до нелегального гуртка, пов'язаного з українським національним підпіллям, проте через деякий час був звільнений. Продовжуючи навчання у школі прикладного мистецтва у Львові, висилав свої малюнки до дитячих і юнацьких видань гумористичного ж-лу “Комар”. В 1938 вступив у Варшавську академію мистецтв, а після початку другої світової війни 1939-45 до Академії Мистецтв у Загребі ( Хорватія). В 1946-47 Г. здійснював художню редакцію літературно-мистецького ж-лу “Арка” у Мюнхені. оформлював англомовні видання поем Дж.Кітса, С.Тейлора, Т.Гарді та ін. В 1949 емігрував у США. в 1954 в Нью-Йорку відбулась перша велика персональна виставка робіт митця. Г. продовжував і далі займатися графікою (дереворізом), живописом, керамікою і скульптурою малих форм, виконаною у новаторській манері. Здійснював ілюстрацію дереворізами ювілейного видання “Слова о полку Ігоревім” (1950, Філадельфія). Твори Г. виставлялись у Токіо, Лондоні, Зх.Берліні, Мюнхені, Празі і Москві та були куплені для експозицій багатьох галерей світу (Бостонський музей, філадельфійський музей, Бібліотека Конгресу США). Помер у Нью-Йорку. В 1987 у Нью-Орлінзі було здійснено посмертне видання всіх робіт митця. Тоді ж у Нью-Йорку вийшла монографія-каталог всіх графічних робіт. Найвизначніші твори Г: “Смерть” (1944), “Академія” (1944-45), “Скитальці” (1946), “Танок” (1953), “Година без зустрічей” (1956), “Метро - замкнена брама” (1957), “Фанні” (1960), “Бронкс” (1960), “Поле” (1962), “Пень” (1966) та ін.

ГОГОЛЬ ІЛЛЯ (р.н. невід. - п. липень1649) -козацький полковник, сподвижник гетьмана Б.Хмельницького. Походив з козацької родини. На поч. 1648 приєднався до повстанського війська. Навесні 1649 Г. був посланий Б.Хмельницьким на чолі 12-тисячного загону на допомогу білоруським повстанцям. В ході боїв, завдавши поразки литовській армії Я.Радзивілла, примусив її відступити в р-н м.Речиці. Протягом майже трьох місяців війська під командуванням Г. вели героїчну боротьбу проти загарбників. Лише в червні литовські війська, отримавши значні підкріплення, змогли перейти в наступ. 17(27).7.1649 7-тисячний загін Г. був оточений ворожими частинами біля с.Загалля (тепер Республіка Беларусь). Сам Г. майже всі козаки загинули у бою.

ГОГОЛЬ ОСТАП (р.н. невід.- п.1679) -український військовий діяч доби Хмельниччини і Руїни. Родом з Волині. До 1648 ротмістр хоругви “панцерних козаків” в Умані. Після Корсунської битви 1648 перейшов на бік повстанців і був призначений гетьманом Б.Хмельницьким полковником уманським, а з 1654 - полковником подільським . В 1658 намагався вигнати московські залоги з Києва. Прихильник гетьмана П.Тетері. В 1663 Г. як полковник брацлавський брав участь у поході військ П.Тетері та польської армії під командуванням Яна ІІ Казимира у Лівобережну Україну. На поч. 1664 оголосив себе підданим московського царя. Згодом активно підтримував гетьмана П.Дорошенка. В 1671-74 - наказний гетьман Правобережної України. Зневірившись у боротьбі з польськими та московськими загарбниками, постригся у ченці Межигірського монастиря, де 9.1. 1679 помер. За деякими даними, похований у Києві.

ГОЛИЙ ГНАТ (р.н. і см. невід.) - запорізький козак, один з керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні, зокрема в р-ні Чорного Лісу, в 30-40-х роках 18 ст. Організував у верхів'ї р. Інгулу гайдамацький загін, який здійснював напади на маєтки польської шляхти. В 1741 стратив у с.Степашках на Вінниччині (тепер село Гайсинського р-ну Вінницької обл.) колишнього гайдамацького ватажка І.Чалого, який перейшов на службу до польської шляхти. Загін Г. діяв в околицях Тульчина, Немирова, Звенигородки до 1748. Про героїчну боротьбу Г. проти польських поневолювачів складено народні пісні. Яскравий образ Г., борця за волю України, відтворив у історичній драмі “Сава Чалий” визначний український драматург І.Карпенко-Карий.

ГОЛІЦИН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ (1643 21.4 1714) - московський державний діяч кін. 17 ст., боярин з 1676. В 1672-77 і 1680-81 перебував в Україні, де брав участь у бойових діях під час Чигиринських походів 4677-78. В 1682-89 очолював різні прикази, в т.ч. Малоросійський приказ. В 1686 добився укладення вигідного для Московської держави мирного договору з Польщею (див. “Вічний мир” 1686). Організував і очолив два невдалих Кримських походи 1687 і 1689. Г. виграв важливу роль при обранні на Коломацькій раді 1687 гетьманом І. Мазепи. В 1689 Г. після приходу до влади Петра І був позбавлений боярства та вотчин, засланий в Архангельський край, де і помер.

ГОЛІЦИН ДМИТРО МИХАЙЛОВИЧ (1665 14(25). 4.1737) - російський державний діяч І пол. 18 ст., князь. В 1701 - надзвичайний посол Московської держави в Стамбулі. У 1711-18 -київський генерал-губернатор. Перебуваючи на цій посад, в записках до московської центральної адміністрації радив їй шляхом проведення політики інтриг поглиблювати протиріччя між старшиною і гетьманом та заохочувати таємні доноси, щоб таким чином контролювати політичну ситуацію в Гетьманщині. З 1718 - сенатор, 1726-30 - член Верховної таємної ради. Керував складанням “кондицій” (умов), які значно обмежували самодержавну владу при вступі на престол Анни Іванівни. В 1736 був звинувачений у службових зловживаннях (очевидно, за наказом цариці) і засуджений до смертної кари (згодом замінена на довічне ув'язнення). Помер у Шліссельбурзькій фортеці.

ГОЛІЦИН МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (1(11). 11.1675-10(21).12. 10) - російський фельдмаршал' (31725), князь. Брат Д. Голіцина. Розпочав воєнну службу в Семенівському полку. Брав участь в Азовських походах 1695-96 і Північній війні 1720-21. Під час Полтавської битви 1709 командував гвардією. Разом з О. Меншиковим очолив переслідування відступаючих шведсько-українських військ. Прийнявши капітуляцію частини шведських військ під Переволочною, наказав з особливою жорстокістю розправитись з полоненими українськими козаками і запорожцями. Учасник морських битв при Гангугі (1714) і Гренгамі (1720). В 1723-28 командував російськими військами в Україні, у 1728-30 -президент Воєнної колегії, сенатор. Після приходу до влади Анни Іванівни звільнений у відставку.

ГОЛОВАТИЙ АНТІН (Антон) АНДРІЙОВИЧ (1744-8.(19.2.)1797; за ін. даними 27.1.(8.2)1797) -український військовий діяч, козацький старшина, кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1797; за ін. даними - 1796-97). Навчався у Київській Академії. В період існування Нової Січі - полковий старшина, писар полкової канцелярії. Після зруйнування Запорізької Січі(1795) - капітан російської армії. В 1787 Г. разом з запорізьким старшиною С. Білим сформував військо вірних козаків, яке в 1788 було перейменовано у Чорноморське козацьке військо. Займав у цьому війську посаду військового судді, а в 1797 (за ін. даними - 1796) - обраний кошовим отаманом. Підчас російсько-турецької війні 1787-91 і перського походу 1796-97 Г. командував козацькими полками, які брали участь у боях проти турків і персів.

ГОЛОВАТИЙ ПАВЛО (6л. 1716-1795) -український військовий діяч, останній кошовий суддя (див. військовий суддя) Нової Січі. Після зруйнування в 1775 російськими військами Запорізької Січі, Г. був заарештований і засланий у Тобольськ. Ув'язнений у Знаменському монастирі, де і помер.

ГОЛОВАЦЬКИЙ ПЕТРО ( р.н. невід.- п. червень 1651) - український військовий діяч середини 17 ст., полковник переяславський. Походив з шляхетського роду на Поліссі. Служив жовніром польської шляхетської хоругви, яка стояла залогою у фортеці Кодак. В липні 1648 став організатором селянського повстання проти польських загарбників (у Чернігово-Сіверському воєводстві). Загони на чолі з Г., які нараховували бл. 25 тис. повстанців, визволили Стародуб і інші північноукраїнські міста і розпочали наступ на Білорусію. Згодом, за наказом Б.Хмельницького, Г. вів боротьбу проти польських військ на Волині. В 1648 очолював козацькі частини під час походу української армії під проводом Б.Хмельницького у Галичину. Під час облоги Львова вів від імені гетьмана переговори з львівськими міщанами. В жовтні-листопаді 1648 під час облоги Замостя належав до тієї частини старшини, яка вимагала від гетьмана не укладати перемир'я з Польщею і продовжувати воєнні дії. В 1649 брав участь у боях проти польсько-литовських військ на Чернігівщині і на території Великого князівства Литовського. Загинув у Берестецькій битві 1651.

ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ (17.10.1814-13.5.1888) - український поет, історик літератури, етнограф і педагог. Н. в Чепелях на Львівщині (тепер Бродівського р-ну Львівської обл.). В 1841 закінчив Львівський ун-тет, з 1842 - греко-католицький священик. З 1848 - професор української мови і літератури Львівського ун-ту, а в 1864-66 - ректор цього навчального закладу. Належав до “Руської трійці”. Разом з М.Шашкевичем і І.Вагилевичем видав альманах “Русалка Дністровая” (1837), в якому опублікував кілька патріотичних поезій. В 1846 у зб. “Вінок русинам на обжинки” надрукував 20 сербських пісень, перекладених українською мовою. Під впливом М.Погодіна перейшов на москвофільські позиції і в 1867 переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де працював у археографічній комісії. Г. автор наукових праць з літератури, історії, етнографії Найважливіша праця: “Народні пісні Галицької і Угорської Русі” кн. 1-4 (1878).

ГОЛОВІНСЬКИЙ ЮЛІАН (1.12.1894-30.9.1930) - визначний український військовий і політичний діяч, сотник УГА. Член УВО і ОУН (з 1929). Н. в с. Радимно біля Перемишля (тепер на терит. Польщі). Навчався в українській гімназії у Львові. Під час першої світової війни мобілізований до австрійської армії, воював на італійському фронті. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19. З лютого 1919 командував Равською (шостою) бригадою Української Галицької Армії, яка відзначилась в серпні 1919 в боях з

ГОЛОВНИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ ШТАБ військова частина, яка керувала ходом другого Зимового походу Армії УНР у листопаді 1921 (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). На чолі ГПШ стояв генерал-хорунжий Ю.Тютюнник.

ГОЛОДОМОР - соціально-господарське явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування і призводить до зміни демографічної та соціальної структури населення регіонів, а інколи і країн. Г. виникає внаслідок неврожаю, зумовленого природними причинами (посуха, повінь, морози, нищення посівів шкідниками та ін.), наслідками воєн, недосконалістю господарської системи. В окремих випадках Г. організовувався штучно з метою винищення певних груп населення, а інколи цілих народів для досягнення політичних цілей.

    На українських землях найдавніші згадки про Г. датуються епохою Київської Русі. Тоді вони були викликані природно-кліматичними умовами і мали регіональний характер. В пізніші часи регіонами, які найчастіше охоплював голод, були Полісся, степова Україна та гірські райони Карпат.

    У 19 - на поч. 20 ст. на українських землях було кілька неврожайних років (1833-1834,1844-1846, 1855 та ін.), що призводило до зростання соціальної напруженності на селі і було однією з причин еміграції українського населення у Сибір, Середню Азію, Казахстан і в Америку.

    Важкими для українських земепь були голодомори 20 ст; 1921-1922; 1932-1933:1946-1947.

    Г. 1921-1922 був викликаний неврожаєм та політикою більшовицького уряду в Україні. Охопив він насамперед пд. губернії - Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську. Внаслідок продрозкладки і надмірного продподатку з цих губерній було вивезено 18 млн пудів хліба (при загальному зборі 54 млн. пудів, що складало приблизно 35% звичайного врожаю). В результаті вже восени 1921 розпочався Г. До весни 1922 кількість голодуючих зросла до 8 млн, чол. Поширювались інфекційні хвороби - тиф, холера. Внаслідок цього Г. смертність склала бл. 500 тис чол.

    Радянський уряд організував допомогу голодуючим, але вона була спрямована головним чином на райони Поволжя, де Г. був особливо важким. Українському населенню надавали допомогу насамперед громадські, релігійні та кооперативні організації. Більшовики використали боротьбу з Г. для пограбування церкви. Суттєва допомога поступала з-за кордону. У Львові діяв Крайовий Комітет Допомоги голодній Україні, аналогічні комітети снували у Відні, Берліні, Празі на американському континенті.Також допомагали комісаріат Нансена, АРА, єврейська організація “Джойнт”, Червоний Хрест, Чехо-Словаччини.

    Особливо трагічним для України став Г. 1932-1933, викликаний виключно політичними причинами. Він був запланований сталінським керівництвом як репресивний захід проти українського селянства, що ставило опір колективізації. Внаслідок повальних реквізицій хліба населення почало голодувати вже навесні 1932. Але особливо важкою ситуація стала у 1933, коли від селян було забрано весь хліб, значну частину якого продали за кордон, а немало -сховали. Основна маса сільського населення була позбавлена будь-яких засобів існування. Тільки незначна частина активістів та представників партійно-господарського апарату не зазнала жахіть Г. В меншій мірі голод відчувався у містах і промислових районах, де було запроваджено карткову систему. Виїзд голодуючого населення за межі України було заборонено. Більшу частина українського селянства було приречено на голодну смерть.

    Нечуваних розмірів набрав Г. у пд. та сх. областях України. Подекуди смертність сягала 18-20% усього населення. У зв'язку з відсутністю статистичних матеріалів число жертв Г. 1932-1933 важко визначити. У різних джерелах зустрічаються цифри від 3 до 10 млн чол.

    Радянська влада постійно замовчувала факт існування Г., не подавала населенню ніякої допомоги і відкидала пропозиції допомоги з-за кордону, прирікаючи на голодну смерть мільйони людей. Г. 1932-33 є найжорстокішим фактом геноциду, вчиненого проти українського народу впродовж його тисячолітньої історії.

    Після завершення другої світової війни внаслідок воєнних знищень і небувалої посухи українські землі знову зазнали жахів Г. Він тривав у 1946-1947 і охопив в основному пд. області України. Однією з причин цього Г. була виправка великої кількості зерна для підтримки комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

ГОЛОТА ІЛЛЯ (Ілляш; р.н. невід. - липень 1649; за ін. даними червень 1649) - український військовий діяч. кін. 40-их років 17 ст., наказний полковник канівський. Учасник національно-визвольної війни українського народу 1648-57. На поч. 1649 посланий Б.Хмельницьким на чолі 10-тисячного козацького загону у північноукраїнські землі і Білорусію для підтримки повстанського руху проти польських загарбників. На весні 1649 завдав нищівної поразки литовській армії кн. Я.Радзивілла, примусивши його відступити до м.Рєчиці. Протягом трьох місяців українські війська під проводом Г. вели кровопролитні бої проти переважаючих сил ворога. 17(27),7.1649 (за ін. даними 7(27).6.1649) загін Г. потрапив в оточення в р-ні м.Загалля (тепер Любанського р-ну Менської обл.) і був розбитий польсько-литовською армією під командуванням Гонсевського і Денгофа. В одному з боїв загинув і сам Г.

ГОЛУБ ОЛІФЕР ОСТАПОВИЧ (Стеблівець; р.н.невід. - п.1628) - козацький гетьман (1622-23), близький співробітник гетьманів П.Сагайдачного і М.Дорошенка. 23.4.1622 обраний гетьманом на козацькій раді на р.Росаві на Київщині. Під час свого гетьманування організував морські походи козаків проти Османської імперії. В 1623 вислав посольство до Варшави на сейм з вимогами припинити переслідування українського православного населення і підтвердити права і привілеї козацтва. В 1625 Г., будучи козацьким полковником, брав участь у національно-визвольному повстанні, яке очолив М.Жмайпо. В 1628 був учасником козацького походу під проводом гетьмана М.Дорошенка у Крим на підтримку претендента на ханський трон Шагін-Гірея. Загинув у бою під Бахчисараєм.

ГОЛУБОВИЧ ВСЕВОЛОД ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1890-30-ті роки 20 ст.) -відомий український громадсько-політичний і державний діяч, інженер за фахом. Належав до Української Партії Соціаліпів-Революціонерів, член Центрального Комітету цієї партії. 314(27)7.1917 -генеральний секретар шляхів, а з 30.10.(12,11.)1917 - генеральний секретар торгівлі та промисловості України. В грудні 1917 -січні 1918 очолював українську делегацію на мирних переговорах з представниками держав Четвертного союзу у Бресті (див. Берестейський мир 1918). Після проголошення IV Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) призначений 17(30).1.1918 голевою Ради Народних Міністрів УНР, обов'язки якого виконував до 29.41918. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 жив в УСРР. В 1921 Г. як і інші провідні діячі УПСР був заарештований і засуджений біпьшовицькою владою, але через деякий час амністований. В 30-х роках репресований радянським режимом.

ГОЛУБОВИЧ СИДІР (Ізидор; 1873-1938) -відомий український політичний і державний діяч. Н. в Галичині: Член Української Національно-Демократичної Партії, депутат австрійського парламенту (з 1911) та галицького сейму (з 1913). В 1915 став членом Загальної Української Ради. В жовтні 1918 Г. був обраний до складу Української Національної Ради (див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР). В листопаді-грудні 1918 очолював Державний Секретаріат судових справ в уряді К.Левицького. З 4.1.1919 - голова Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР з одночасним виконанням обов'язків державного секретаря фінансів, торгівлі та промисловості. З 1924 поряд з Стефановичем і Є. Евином лідер т.зв. незалежної групи у проводі Української Трудової Партії. Г. став одним з ініціаторів об'єднання частини національно-демократичних сил Західної України і створення Українського Національно-Демократичного Об'єднання. Наприкінці 20-30-х років брав активну участь в суспільно-політичному житті Галичини.

ГОЛУБКО (Голуфко) ТАДЕУШ (бл.1877-29.8.1931) - польський політичний діяч. Н. в м.Ташкенті (Узбекистан). Депутат польського сейму від політичної організації “Безпартійний блок співпраці з урядом”, який підтримував політику режиму Ю.Пілсудського. Очолював східний відділ міністерства закордонних справ, заявляв, що більшовицька окупація Наддніпрянської України є найвигіднішим для Польщі розв'язанням українського питання, бо будь-який самостійний український уряд мав би територіальні претензії до польської сторони. Виступав за співпрацю українських політичних партій з польським окупаційним режимом (урядом), фактично штовхаючи їх на шлях колабораціонізму з окупантами. Вважався одним з авторів політики “пацифікації”. 29.8.1931 убитий членами бойової групи Організації Українських Націоналістів у Трускавці.

ГОЛЬДЕЛЬМАН СОЛОМОН (1885 -3.1.1971 ) -визначний діяч української єврейської громади, вчений-економіст. В 1917-18 входив до складу Української Центральної Ради ви єврейської організації Поалей-Ціон. До призначення 26.12.1918 міністром єврейських справ А.Ревуцького, Г. виконував обов'язки секретаря з національних питань. 10.12.1918 Директорія прийняла пропозицію Г. про відновлення національно-персональної автономії для національних меншин. В 1919 -товариш міністра торгівлі і промисловості, згодоим - товариш міністра праці. З 1920 перебував в еміграції у Чехо-Словаччині. Викладав в Українській Господарській Академії у Подебрадах (з 1925 -професор) та Українському Технічно-Господарському Інституті. 31939 жив у Палестині. Помер у Єрусалимі. Автор праць з економіки і національно-етнічних проблем, серед яких “Листи про Україну. Матеріали до історії українсько-єврейських відносин за часів революції” (1921), “Населення і комуністична партія на радянській Україну національному ісоціальному розрізі”, “Жидівська націонапьна автономія на Україні 1917-1920рр.” (1963) та ін.

ГОММЕРУС(ГУММЕРУС) (ГЕРМАН (1877-1948) - фінський політичний діяч історик, проф.Гельсинського ун-ту. В 1918 посол Фінляндії в Україні. Активно підримував ідею незалежної України. Автор книги “Неспокійні часи на Україні ” (1930).

ГОНДІУС ВІЛЬГЕЛЬМ (1597-1658) -голландський -гравер. З 1634 жив у Гданську. Вигравірував карти з історії України (1640,1648, 1650) з зображенням козаків, портрет Б. Хмельницького (1651). Виконав гравюри за малюнками Г.-Л. Боплана до книги “Опис України” (1650). На титульному аркуші книги І.Пасторія “Скіфо-козацька війна” (1652) зобразив українських козаків, захоплених у полон поляками під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57.

ГОНТА ІВАН (р.н. невід. - п. 1768) - один з керівників національно-визвольного повстання у Правобережній Україна 1768 - Коліївщини. Н. в с.Росішки на Уманщині (тепер село Христинівського р-ну Черкаської обп.). Спочатку служив козаком, пізніше -сотником надвірного війська у магната графа Потоцького в Умані. При наближенні гайдамацького війська на чолі з М. Залізняком до міста, Г. разом з загоном надвірних козаків приєднався до повсталих. 9-10(20-21).6.1768 гайдамаки спільними зусиллями здобули Умань. Рада повсталих проголосила М.Залізняка гетьманом і князем уманським, а Г.полков-ником і князем смілянським. Розгортання повстання на Київщині, Брацпавщині, Поділлі і загроза поширення його у Лівобережній Україні, викликало тривогу російського уряду. Царські війська на чолі з генералом Кречетовим, які вели на Правобережжі війну з загонами прихильників Барської конфедерації 1768, допомогли польській шляхті придушити повстання. 27.6(8.7) 1768 російські війська підступно оточили повстанський табір. М.Залізняк і Г. були по-зрадницьки заарештовані підрозділом полк. Гур'єва, а їхні загони роззброєні. Інші гайдамацькі загони були розбиті у боях. Г. як польського підданого російське командування видало польській влад. За наказом коронного гетьмана К.Браницького Г. після жахливих катувань, які він витримав з величезною мужністю, було страчено у с.Сербах поблизу Могилів-Подільського (тепер село Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). Збереглись численні народні перекази про Г. Художній образ Г. створений Т.Шевченком у поемі “Гайдамаки”.

ГОНЧАРЕНКО ГНАТ (бл.1836 - п. після 1908) - визначний український кобзар. Н. на Харківщині в родині селянина-кріпака. Учився кобзарського мистецтва у Кулибаби. Виконував історичні пісні і думи. Творчість Г. високо цінували Леся Українка, Філарет Колесса та ін.

ГОРБАЧЕВСЬКИЙ АНТІН (1856-1944) український громадський і політичний діяч, адвокат. Н. в Галичині. Один з активних діячів народовського руху на Дрогобиччині і Чортківщині. У 1883-84 -очолював редакцію “Діла” - першої української щотижневої газети в Галичині. Обирався депутатом галицького сейму, з 1912 був членом австрійського державного трибуналу. В 1918-19 увійшов до Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР, член Виділу УНРади. З жовтня 1919 дипломатичної місії (голова А. ЛІвицький) у Варшаві. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 жив у Західній Україні. В 1925 став одним з співзасновників Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1928-39 - сенатор польського сейму ви УНДО, член Української Парламентської Репрезентації.

ГОРБАЧЕВСЬКИЙ ІВАН (1854-1942) визначний, український вчений-хімік громадський діяч. Н. на Тернопільщині. Закінчив Віденський ун-тет. В 1883-1917 Професор Празького ун-ту, в 1902-03 - його ректор. Входив до складу Палати панів австрійського парламенту (з 1908), член Крайової ради здоров'я Чеського королівства та Вищої державної санітарної ради Австрії (1906-17). В 1917-18 очолював міністерство здоров'я Австрії. Став одним з ініціаторів створення Українського Вільного Університету у Відні і Празі. Був професором УВУ, в 1923-24 і 1931-35 - ректором цього навчального закладу. Автор ряду праць в галузі органічної хімії.

ГОРБОВИЙ ВОЛОДИМИР (1898 - після 1945) - український політичний діяч у Галичині, відомий адвокат. Виступав оборонцем у політичних процесах над учасниками національно-визвольного руху в Західній Україні - членами Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Під час Варшавського процесу 1935-36 - адвокат С. Бандери, Я. Чорнія і Є.Качмарського, а на Львівському процесі 1936 захищав С. Бандеру та І. Равлика. В 1933 заарештований польською владою і в 1934 ув'язнений у Березі Картузькій. В червні 1941 Г. очолив Український Національний Комітет у Кракові. В липні 1944 заарештований німецьким гестапо і тривалий час перебував у в'язниці. У 1945 заарештований органами НКВС СРСР і засланий у концтабір. Дальша його доля невідома.

ГОРДІЄНКО КОСТЬ ГОРДІЄВИЧ (р.н. невід. п.5(16). 5.1733) - кошовий отаман Запороької Січі(1702-1728, з перервами). Н. на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській Колегії. На поч. 1702 обраний кошовим отаманом Старої Січі (див. Чортомлицька Січ). Проводив незалежницьку політику, виступав проти посягань московського уряду на вольності Запоріжжя. Очолював воєнні операції запорожців проти гарнізонів московських фортець, збудованих в межах Вольностей Війська Запорізького. Спочатку знаходився в опозиції до гетьмана І.Мазепи через його формально лояльну політику щодо московського уряду. В березні 1708 Г., поборовши попередні протиріччя між ним і гетьманом, на чолі 8-тисячного загону запорожців приєднався (26.3.1709) до військ  І.Мазепи у Диканьці. За посередництвом гетьмана 28.3.(8.4.)1709 уклав угоду з шведським королем Карлом XII про спільну боротьбу проти Московського царства. Поразка в Полтавській битві 1709 шведсько-українських військ змусила Г. відступити за межі України разом з І.Мазепою і Карлом XII. 26.6.1709 упорядкував переправу через Дніпро біля Переволочної, що дозволило гетьману, королю та частині гетьманських військ і запоріжців переправитись на правий берег. Після смерті І.Мазепи підтримував гетьмана П.Орлика, брав участь у створенні Конституції 1710. Весною 1711 очолював загін запорожців у невдалому поході П.Орлика на Правобережну Україну. В 1711-28 Г. обирався кошовим отаманом Олешківської Січі. Виступав проти повернення запорожців на територію України, підвладну московському уряду.

ГОРДОН ПАТРІК (1635-1699) - московський генерал і контрадмірал. За походженням шотландець. До 1651 перебував на шведській і польській службі. В 1660 брав участь у боях проти московських військ під Любаром і Чудновом, але згодом перейшов на московську службу. На протязі 15 років служив в Україні. Під час Чигиринських походів 1677-78 керував фортифікаційними роботами у Чигирині. Учасник Кримських походів 1687-89та Азовських походів 1695-96. Автор щоденника, який містить цінні матеріали з історії Лівобережної України кін. 17 ст.

ГОРКУША (Гаркуша) ФИЛОН (р.р .н. і см невід.) – полтавський полковник (1658-1670, з перервами). Походив з Бихова у Білорусі. З юнацьких років перебував на Запоріжжі, згодом служив у реєстровому козацькому війську. Навесні 1648 перейшов на сторону Б.Хмельницького. Учасник Жовтоводської битви 1648 і Корсунськоі битви 1648. Влітку 1648 за наказом гетьмана разом з Н.Небабою, М.Гпадким, Кривошапкою вів боротьбу проти польсько-литовських військ у північноукраїнских землях і Білорусі. В грудні 1648 козаки на чолі з Г. взяли в облогу Бихів, а в 1649 здобули Мозир, Гомель і Пинськ. В липні 1649 спільно з С.-М.Кричевським обороняв українські землі від литовських військ під командуванням Я.Радзивілла. В 1654 у складі українського посольства перебував у Москві. Був призначений наказним полковником полтавським. В 1656 їздив з дипломатичною місією до Варшави. В червні 1657 командував козацьким військом на Волині. Підтримував політику гетьмана І.Виговського. Брав участь у придушенні Пушкаря і Барабаша заколоту 1657-58. Дальша його доля невідома.

ГОРЛЕНКИ - український козацько-старшинський рід на Чернігівщині. Засновник роду Лазар Г. (р.н. невід.-п. .1687) полковник Прилуцького полку. Загинув у липні 1687 під час козацьких заворушень. Найвідоміші представники роду Г. Дмитро Г. (рр. н. і см. невід.) - прилуцький полк. (1692-1708). Один з найближчих сподвижники гетьмана І.Мазепи, активний прихильник розриву з Москвою. В 1708 разом з І.Мазепою перейшов на сторону Карла XII. Супроводжував гетьмана I.Мазепу в еміграцію. Після смерті І.Мазепи (1709) був поряд П.Орликом і А.Войнаровським (одним з кандидатів на гетьманство). В 1711 і 1713 брав участь у походах гетьмана П.Орлика на Правобережну Україну. В 1715 внаслідок особистого конфлікту з П.Орликом повернувся в Україну. В 1715-30 змушений жити у Москві. В 1731 отримав дозвіл повернутися в Україну. Яким Г. (р. н. невід.-бл. 1758)- український військовий діяч, бунчуковий товариш. З 1729 Г. -генеральний хорунжий. В 1737 під час кримського походу - наказний гетьман, згодом -генеральний суддя. Яким Г. (Йоасааф: 1705-1754) - український церковний і освітній діяч, письменник. Внук Лазаря Г. і Д. Апостола. В 1725 закінчив Київську Академію. прийняв чернецтво, працював викладачем в цій академії. В 1737 став ігуменом Лубенського Мгарського Преображенського монастиря. 3 1748 білгородський і обоянський єпископ. Дбав про розвиток освіти в Україні. Автор драми “Брань чесних седми добродстелей зь седми грьхами смертними” (1737). Василь Г. (1853-1907) -український письменник і мистецтвознавець. Н. в с.Яронівці (тепер Сумська обл.), освіту здобув у Ніжинському лицеї та Сорбонському ун-ті (Париж). Активно співпрацював з журналом “Києвская старина”. Автор численних праць про українських письменників (І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Мирногота ін.). Йому належать статті на історико-побутові та етнографічні теми, зокрема дослідження про українські думи і кобзарів. Частина праць опублікована у книгах “Южнорусские очерки й портреты” (1898), “Украинские были” (1899). “Отблески” (1908).

ГОРНОВИЙ ОСТАП (справжнє прізвище та ім'я - Дяків Осип; 1921-1950) - відомий діяч Організації Українських Націоналістів, письменник і публіцист. В 1943-44 Г. редагував у підпіллі журнали “Юнак” і “Вісті”. В 1945-48 - член відділу пропаганди Проводу ОУН. В 1948 Г. призначений Краєвим Провідником Львівського краю. В 1949-50- член Української Головної Визвольної Ради, заступник голови Секретаріату УГВР. Загинув у бою весною 1950.

ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ - угода між польським королем Владиславом II Ягайло та великим князем литовським Вітовтом укладена 2.10.1413 у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Г.у., заперечуючи положення Кревської унії 1385 підтверджували існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалась політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Г.У. передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Результатом Г.У. було зміцнення союзу Литви та Польщі у війнах з Тевтонським орденом.

ГОРОДОВІ КОЗАКИ - 1. Частина українського козацтва, яка на відміну від низового запорізького козацтва проживала не на Січі, а на волостях, або на городах тобто на землях що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського. Г.к. виникли у першій половині 16 ст. у зв'язку з необхідною чинити опір, спустошливим набігам татар та турків на українській землі. Найбільш відомими організаторами загонів Г.К. були черкаський староста О. Дашкевич, барський староста Бернард Претвич, шляхтич С.Заборовський, князі Д.Вишневський та Б.Ружинськийп ін. За свою службу Г.к. одержували від уряду платню, та користувались різного роду правами та привілеями. У боротьбі з татарами і турками вони тісно співпрацювали з запорізькими козаками. У 1572 значну частину Г.к. було взято на державну службу і внесено до реєстру (див. реєстрове козацтво).

    2. Офіційна назва козацького стану, яка вживалась на Україні з середини 17 - до 80-х років 18 ст. До Г.к. зараховувались особи, що були внесені до козацьких компутів (списків). Внаслідок укладення Березневих статей 1654 кількість Г.к. встановлювалась у 60 тис.. На Г.к. поширювались всі привілеї козацтва. Основною їх повинністю була військова служба, від виконання інших повинностей та сплати податків вони звільнялися. В залежності від майнового стану Г.к. поділялися на кінних, піших та тяглих. Перші з них брали участь у військових походах, другі несли гарнізонну та сторожову службу, а треті віддавали повинності старшині. Після Андрусівського перемир'я 1667 і ліквідації козацтва на українських землях, що залишилися під владою Речі Посполитої. Г.к. збереглися тільки на Гетьманщині. Внаслідок реформи 1735 права і привілеї Г.к. надалі поширювались тільки на виборних козаків. Значна частина Г.к. була переведена у категорію підпомічників.

    У 1783 виборні козаки також були позбавлені своїх прав і прирівняні до державних селян, одержавши назву “малоросійські козаки”.

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА (18.9.1929-28.11.1970) - українська художниця і відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Н. в м.Ялті. Підчас війни пережила блокаду Ленінграда. Навчалась в художньому інституті в Києві. В 1961-65 разом з В.Стусом, В.Симоненком, І.Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді у Києві, який був тоді центром українського національного життя. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. В 1964 за виконання Шевченківського вітражу до вестибюлю Київського університету (був знищений), виключена з Спілки художників, однак згодом поновлена. Належачи до групи “шестидесятників”, брала активну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965-68 проти розправ над українськими правозахисниками - Б. і М.Горинями, П.Заливахою, С.Караванським, В.Морозом, В.Чорноволом та ін. Г. була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. В квітні 1968 поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. 28.11.1970 трагічно загинула при нез'ясованих обставинах у Василькові біля Києва. Похорон Г перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.Авторчисленних художніх творів: “Автопортрет з сином” (1960), “Портрет батька” (1960), “Абетка” (1960), “Біля річки” (1962-63), “Портрет В.Симоненка” (1963) та ін.

ГОРУК СЕМЕН (Сень:13.9.1873; за ін. даними -12.9. 1875-1920) - Український військовий діяч, журналіст, отаман Легіону Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. Н. в м.Снятині (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався у Коломийській гімназії, згодом -львівському ун-ті. В довоєнний період був активним членом “Молодої України” та Християнсько-Суспільної Партії, редагував часопис “Руслан”. Став одним з організаторів товариства “Сокіл” в Галичині. В роки першої світової війни - командир сотні, з листопада 1914 - куреня Легіону Українських Січових Стрільців. Стрілецькі військові підрозділи під командуванням Г. визначалися в боях на Маківці над Стрипою і на Лисоні. Поранений під Потуторами. В листопаді 1918 входив до складу Українського Генерального Військового Комісаріату, який очолив підготовку і проведення Листопадового повстання 1918 у Львові. З 5.11. до 10.12. 1918 Г -начальник штабу Начальної Команди УГА. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 і українсько-більшовицькій війні 1917-21. Заарештований більшовиками в квітні 1920 в Києві. З весни 1920 Г. перебував у більшовицькому полоні у концтаборі Кожухов недалеко від Москви. В червні 1920 Г. разом з іншими галичанами був перевезений у табір особливого призначення на Соловецьких островах, де і загинув.

ГОСПОДАР - титул правителів Волощини і Молдови. У п.п. 14 ст. титулу Г вживали князі Галицько-Волинської держави, а в 14-16 ст. і князі Великого князівства Литовського.

ГОТИ (готони) - східногерманські племена (племена східних германців). За твердженням античних авторів (Пліній, Таціт, Птолемей), Г. на поч. н.е. жили на південному узбережжі Балтійського моря та в пониззі Вісли, куди переселилися з Скандінавії (о.Готланд). З 2 пол. 2 ст. Г. почали рух на Південь. В 1 пол. З ст. досягли Українського Причорномор'я, де бл.260 захопили ряд античних міст держав - Ольвію, Тіру та Боспорську державу. Племена Г. поділялися на племінні групи, на чолі яких стояли вожді або конунги. Г. в союзі з іншими племенами здійснювали успішні воєнні походи в Малу Азію на Балканський п-ів (Дакію, Мезію). Вели війни проти Римської імперії, які привели до втрати імперією (в 271; за ін. даними - 274) Дакії. В 2 пол. 4 ст. з Г успішно боролися анти. Г, що осіли на захід від Дністра, називалися вестготами, а племена, які жили в нижній течії Дніпра - остготами. В 4 ст. прийняли християнство у формі аріанства. В цей же період Г. створили сильне політичне об'єднання на чолі з остготським королем Германаріхом. В 375 готське об'єднання племен було розгромлене гуннами і витіснене з Причорномор'я. Невелика частина Г. залишилася в Криму.

ГОФМАН КАРЛ (р.н. невід.- квітень 1920) -австрійський і український військовий діяч, отаман (майор) Української Галицької Армії. За походженням австрієць. В роки першої світової війни - офіцер австрійської армії. З листопада 1918 командував армійською групою “Рудки” (група Гофмана), яка визначилася в боях з польською армією за Львів (див.Українсько-польська війна 1918-19). В лютому 1918 галицькі частини під командуванням Г., прорвавши оборону противника і розвиваючи наступ, зайняли населені пункти Поріччя, Долиняни, Вовчухи, Милятин, Бар та Довгомостиська, чим в значній мірі спричинилися до успішного завершення першого етапу Вовчухівської операції 1919. В червні 1919 очолив новосформовану Самарську (восьму) бригаду УГА. Розстріляний більшовиками у квітні 1920 в Одесі.

ГОФМАН МАКС (1869-1927) - німецький генерал начальник генерального штабу Східного фронту під час першої світової війни. В грудні 1917 - лютому 1918. Г. разом з державним секретарем закордонних справ Р. фон Кюльманом представляли Німеччину на мирних переговорах з делегацією Української Народної Республіки у Бресті. 27.1.)9.2.) 1918 як представник Німецької Найвищої Військової Управи підписав Берестецький мир 1918. Автор цікавих спогадів про події першої світової війни, в т.ч. про переговори в Бресті - “Der Krieg vеrsaumten Gelegenheiten”.

ГОФМАН ПЕТЕР (1865-1938) - австрійський військовий діяч, генерал, учасник першої світової війни. В 1914-15 - командуючий корпусом австрійської армії, до складу якого входив Легіон Українських Січових Стрільців. В 1918 -головнокомандуючий австрійськими військами в Україні.

ГРАВЕЦЬ ОМЕЛЯН (псевд.Батько; 1909-10.6.1944) - український військовий і політичний діяч, полковник Української Повстанської Армії. Н. в Чесанові на галицько-холмському прикордонні. В 1938-39 - організаторі технічний виконавець відомих демонстрацій українського населення, спрямованих проти польського окупаційного режиму. В 1939 заарештований польською поліцією. У вересні 1939 був звільнений з ув'язнення і повернувся на Холмщину. В 1939-41 - керівник підпільного зв'язку Проводу ОУН з осередками організації на українських землях. З 1941 Г. - член Головного Військового Штабу ОУН, Провідник Генеральної Округи ОУН на східноукраїнських Землях. Влітку 1943 призначений командиром групи військ “УПА-Північ”. Загинув у бою з регулярними частинами Радянської армії на Вінниччині.

ГРАБ'ЯНКА ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ (р.н. невід.-бл.1738) - український козацький літописець, гадяцький полковий суддя (1717-28), обозний (1728-29) і полковник (1729-38). 31686 перебував на службі в козацькому війську. Учасник Кримських походів 1687 і 1689, Азовських походів 1695-96 і Північної війни 1700-21. В 1723 Г. разом з іншими старшинами їздив до Петербурга добиватися скасування Малоросійської Колегії та відновлення виборів гетьмана (див. Коломацькі петиції 1723). За це був 1723-25 ув'язнений у Петропавловській фортеці. В 1725 Г. після смерті Петра I повернувся в Україну. Брав участь в російсько-турецькій війні 1735-39. Влітку 1738, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, загинув у бою. Г. - автор історичного твору літописного характеру “Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницкого... с поляками... Року 1710”. Твір викладає історію України з давніх часів до 1709. Джерелом для написання твору Г. служили офіційні документи, польські хроніки, щоденники, розповіді сучасників подій. Головну увагу приділяє історії козацтва та національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Оригінал твору не зберігся. Відомо бл. 20 списки літопису Г.

ГРЕК ДАНИЛО (Д.Калаугер, Д.Олівеберг, Олівеберг де Грекані: рр.н. і см. невід.) - український державний діяч і дипломат 50-х років 17 ст. Грек за походженням. Був ієромонахом в Афінах. За деякими даними, прибув в Україну з антіохійським патріархом Макарієм (за ін. даними - як посол шведської королеви Христини) 28.3.1654 був прийнятий під Білою Церквою гетьманом Б.Хмельницьким. З червня 1654 перебував на українській дипломатичній службі. 28.6.1654 очолив посольство до королеви Христини, а 30.10. був прийнятий новим королем Швеції Карпом X. За дорученням Б.Хмельцицького представив план створення антипольської коаліції і балтійсько-чорноморського союзу проти Османської імперії. В 1655 брав участь в поході української армії у Галичину, а в травні 1655 їздив разом з К.Бурляєм з дипломатичною місією у Швецію. В червні 1656 очолював українське посольство в Трансільванію, а згодом до Молдавії і Волощини. Деякий час жив у Пруссії. Влітку 1657 Г. за згодою Б.Хмельницького вступив на шведську дипломатичну службу і в червні 1657 разом з шведським послом Лілієнкроною приїздив до Чигирина. Був шведським резидентом у Молдавії, де відстоював інтереси України. За гетьманства І.Виговського займав відповідальну пости в гетьманській адміністрації. Дальша його доля невідома.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ - вищий духовний навчальний заклад, заснований в 1928 у Львові митрополитом А.Шептицьким. Мала два факультети -богословський і філософський. Навчання тривало п'ять років. Мови викладання -українська і латинська. У 1934-39 у академії навчалося 350-400 студентів. Одним з організаторів і ректором Г.-К.Б.А. був Й.Сліпий. Серед професорсько-викладацького складу навчального закладу були митрополит А.Шептицький, Й.Сліпий, М.Чубатий, І.Крип'якевич та ін. Закрита радянською владою в 1944.

    Сьогодні здійснюються заходи по відновленню діяльності Г.-К.Б.А.

ГРЕКОВ (Греків) ОЛЕКСАНДР (Михайло) (1875-1958) - відомий український військовий діяч, ген.-хорунжий Армії УНР. Родом з Чернігівщини. В роки першої світової війни -ген. російської армії. В листопаді 1917 призначений командиром 2 Сердюцької дивізії, сформованої за наказом коменданта київської воєнної округи полк. В.Павленка. З грудня 1918 командуючий Південної Групи військ Армії Української Народної Республіки. Наприкінці 1918 на поч. 1919 - міністр військових справ УНР. У складі української делегаті вів переговори в Одесі з представниками Антанти про надання Директори УНР воєнної допомоги у боротьбі проти більшовиків. 9.6. 1918 Є.Петрушевич призначив Г. командуючим Українською Галицькою Армією. Підготував і провів Чортківський наступ 1919. В еміграції жив у Австрії. В 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Відні і засланий у концтабір. В 1956 звільнений з ув'язнення.

ГРЕНЕР ВІЛЬГЕЛЬМ (1868-1939) - німецький військовий діяч. начальник штабу німецьких військ в Україні (1918), генерал-поручник. Н. в м.Вюртенберзі. Навчався в Академії генерального штабу. На поч. першої світової війни керував роботою німецьких залізниць і організацію військових перевезень. З кін. 1916 перебував на Східному фронті, де командував дивізією, згодом - корпусом. 

    -представником німецької центральної влади на українських землях. Підтримав прихід до влади гетьмана П.Скоропадського. За ініціативою Г. було демобілізовано Синєжупанників та Сірожупанників дивізії і полк, Січових Стрільців. На поч. листопада 1918 призначений начальником Генерального штабу німецької армії. З 1919 міністр шляхів, з 1927 військовий міністр. Один з засновників Українського Наукового Інституту в Берліні. Автор спогадів “Полководець проти волі”.

ГРИВА МАТВІЙ ( рр.н. і см. невід.) - запорізький козак, один з керівників гайдамацького руху в 30-х рр. 18 ст. В 1734 загін повстанців під проводом Г. здобув Вінницю. Учасник повстання під керівництвом Верлана. Після поразки повстання з невеликим загоном виступив на Запоріжжя. Восени 1736 гайдамацький загін Г. зайняв Паволоч (Житомирська обл.) і Погребище (Вінницька обл.). Історичних даних про дальшу долю Г. немає.

ГРИГОРІЙ II БОЛГАРИНОВИЧ (ГРЕК Григорій: р.н.невід.- 1472) - православний митрополит київський (1458-1472). Після прийняття Флорентійської унії 1439 Константинопольский патріарх Григорій Мамма висвятив, а Папа Римський Каліст III в 1458 призначив Г.ІІ Б. київським митрополитом. Висвячення Г.ІІ Б. на Київську митрополію означало відновлення незалежної митрополії, яка охоплювала всі українські і білоруські землі. Митрополит отримав титул “Київського і всієї Русі”, а з 16 ст.-“Київського, Галицького і всієї Русі”. В 1469 Г.ІІ Б. відійшов від унії і був Затверджений на митрополичій кафедрі Константинопольським Патріархом Діонісієм, який не визнавав Флорентійської унії.

ГРИГОРІЇВ (Григор'єв) МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1888-27.7.1919) - український військовий діяч, полк. Армії УНР. Н. в с.Верблюжці на Херсонщині. До першої світової війни служив у державних установах. В 1914 мобілізований у російську армію. Воював у чині штабс-капітана, за участь у боях відзначений Георгієвським хрестом. В 1917 Г. взяв активну участь в українізації військових частин російської армії. У 1918 служив у Збройних Силах Української Держави. З II пол. 1918 за дорученням С.Петлюри готував повстання проти гетьмана П.Скоропадського на півдні України. В листопаді 1918 об'єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, передав їх у розпорядження Директорії УНР. Ведучи боротьбу проти білогвардійських військ повстанська армія (бл. 20 тис. чол.) під командуванням Г. в грудні 1918 зайняла Миколаїв і продовжила наступ у напрямі на Херсон. Після відступу Директорії УНР з Києва, Г. 18.2.1919 розпочав у Харкові переговори з більшовицьким урядом України. Наприкінці лютого очолив Задніпровську стрілецьку бригаду, з квітня - дивізію. Провів операцію по звільненню півдня України від військ Антанти, здобувши на 10.3. 1919 Херсон, а 15.3.1919 Одесу. Побачивши грабіжницьку політику більшовиків в Україні, яка супроводжувалася кривавими репресіями проти українського селянства, Г. вирішив підняти антибільшовицьке повстання. 8.5.1919 він звернувся з універсалом “До українського народу”, в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів, та створення Рад без більшовиків. 9.5.1919 повстанська армія розпочала наступ з р-ну Знам'янки-Олександрії-Куцівки на Катеринослав і Єлисаветград. 10.5. загони повстанців здобули Черкаси. 11.5. -Золотоношу, 12.5. - Кременчук. Г. розраховував швидким маршем пройти Лівобережну Україну і оволодіти Харковом. Проте дальшим успіхам Г. перешкодили амбіційні устремління деяких керівників повстанських загонів, що не дозволило йому об'єднати всі антибільшовицькі сили. В кін. травня проти повстанців було кинуто добірні більшовицькі військові частини під командуванням К.Ворошилова і О.Пархоменка, які зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині Г. зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Влітку 1919 війська Г. об'єднались з загонами Н.Махна. Г. був обраний командиром об'єднаної армії, а Н.Махно -головою реввійськради. 27.7.1919 під час конфлікту з отаманом Махном у с.Сентовому на Харківщині Г. загинув. Деякі загони військ Г. приєднались до повстанців Н.Махна, а більшість під ударами більшовиків і денікінців розсіялась.

ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ (псевд. Плака, Альбов; 1701-7.10,1747) - український мандрівник і письменник. Н. в Києві. В 1715-23 навчався в Київській Академії, в 1723-24 - у Львівському єзуїтському колегіумі. В 1724-47 подорожував по Угорщині, Болгарії, Австрії, Румунії, Греції, Італії, Палестині, Сірії, Аравії та Єгипту. Залишив цінні записки про свої подорожі, в яких описував життя і побут, культуру відвіданих ним країн. Свої подорожні записи оформив 150 малюнками - види міст, пам'ятки архітектури (“Каїр”, 1727; “Гора Ліван. Ліванські кедри”, 1728 та ін.). Вперше надруковано в 1778.

ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ (1713-1785) - видатний архітектор, представник українського барокко. Брат В.Г.Григоровича-Барського. Вчився в Київській Академії. Побудував водогін на Подолі з павільйоном-фонтаном “Феліціан” (1748-49; на поч. 19 ст. - “Самсон”, відновлено в 1982), надбрамну церкву з дзвіницею у Кирилівському монастирі 17 (50-60), церкви -Покровську (1766) і Миколи Набережного (1772-85)-всі у Києві, бурсу Київської Академії (1778); Собор Різдва Богородиці (1752-63), церкву (1761) в с.Лемешках (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.). Творчість Б. відіграла визначну роль у розвитку українського барокко 2 пол. 18 ст., в якому зароджувалися риси класицизму.

ГРИДЬ (гридінь, гридень) - назва князівських дружинників у Київській державі. Г, звичайно називали молодших воїнів на відміну від старших (бояр). Г. несли воєнну службу і брали участь в управлінні князівським господарством.

ГРИЦАЙ ДМИТРО (псевд. Перебийніс; 1907-1945) - український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Української Повстанської Армії. Н. в с.Дорожів Самбірського повіту на Львівщині (тепер село Самбірського р-ну Львівської обл.). Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. Ще навчаючись у гімназії, брав участь у діяльності Організації Вищих Класів Українських Гімназій, а згодом став членом Української Військової Організації. В 1928 вступив на фізико-математичний факультет до Львівського ун-ту. Не закінчивши навчання, був мобілізований. Служив у польській армії, з відзнакою закінчив офіцерську школу. В цей період свого життя став членом Організації Українських Націоналістів. З 1933 керівник Військової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934 заарештований польською поліцією і протягом двох років був ув'язнений у концтаборі Береза Картузька. Після звільнення з концтабору Г. продовжив навчання в ун-ті. В 1939 був знову ув'язнений у Березі Картузькій. Звільнений у вересні 1939 після розвалу польської держави. В 1940-41 - член Революційного Проводу ОУН і учасник другого Великого Збору ОУН. В 1941-43 Г. брав активну участь у партизанській боротьбі проти гітлерівців. Восени 1941 очолив Крайовий Військовий Штаб ОУН, який займався викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії. Весною 1943 -заарештований гестапо. Звільнений з ув'язнення під час нападу на тюрму відділу Української Повстанської Армії. Очолив Головний Військовий Штаб УПА. З січня 1945 призначено на пост Шефа Штабу УПА. 1.11.1945 Г. було присвоєно звання генерала. Восени 1945 разом з членом Проводу ОУН Маївським Тарасом, виконуючи завдання Української Головної Визвольної Ради. потрапив у засідку чеської поліції при переході через чесько-німецький кордон. Був захоплений в полон і після жахливих тортур страчений в тюрмі у Празі.

ГРІНЧЕНКО БОРИС ДМИТРОВИЧ (літ. псевд. Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий та ін. ; 27.11(9.12).1863-23.4.(6.5).1910) - видатний український письменник, громадсько- політичний діяч, вчений - мовознавець і педагог. Н. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська обл.). Вчився в реальному училищі у Харкові. З 1881 вчителював на Слобожанщині і Катеринославщині. В 1891 (за н. даними - 1892) Г. спільно з І.Липою, М.Міхновським, Ю.Міхновським, В.Боровиком, М.Вороним, О.Черняхівським заснував Братство Тарасівців. В 1884-1900 працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював з місцевою Громадою. На кошти І.Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою (“Про грім та блискавку”, “Велика пустиня Сахара”, “Жанна д'Арк”, життєписи І.Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. 31902 жив і працював у Києві. 31904-став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії. Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, (наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну - Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував “Словар української мови” (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 - співробітник газети “Громадська Думка” .а редактор журналу “Нова Громада”. В 1906-09 очолював київську “Просвіту”. Г. належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у “Листах з Наддніпрянської України” (газета “Буковина”, 1892-93).

    Літературну діяльність розпочав у 80-ті роки. Г. автор близько 50 оповідань (“Чудова дівчина”, 1884; “Сама, зовсім сама”, 1885; “Олеся”, 1890; “Украла”, 1891; “Дзвоник”, 1897 та ін.), повістей (“Соняшний промінь”, 1890; “На розпутті”, 1891; “Серед темної ночі”, 1900; “ Під тихими вербами”, 1901), збірок поезії (“Пісні Василя Чайченка”, 1884; “Під сільською стріхою”, 1886; “Під хмарним небом”, 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: “Серед бурі” (1897), “Степовий гість” (1897), “Ясні зорі” (1884-1900). Г. перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Г. впорядкував і видав у трьох книгах “Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості “Пісні та думи” (1895), “Думи кобзарські” (1897), “Веселий оповідач” (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Г. свої педагогічні погляди виклав у працях: “Яка тепер народна школа в Україні” (1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906), “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1906) та ін. Г. боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких “Українська граматика”, “Рідне слово”. Помер у Оспедалетті (Італія), похований у Києві.

ГРОМАДИ - організації української інтелігенції у II пол. 19 - на поч.20 ст. в Україні, які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Існували таємно в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та ін. містах України. Перша виникла наприкінці 50-х років 19 ст. в Петербурзі, до складу якої входили М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, Ф. і О.Лазаревські та ін. Коштом українських землевласників В.Тарнавського і Г.Галагана видавали твори українських письменників, а в 1861-62 - журнал “Основа”. В 1861 Г. утворилась у Києві, і в 70-90-ті 19 ст. стала головним осередком національно-культурної роботи в Україні. В цей період до київської Г. входили В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, Ф.Вовк, М.Лисенко, М.Старицький, В.Рубінштейн, І.Нечуй-Левицький та ін. Члени Г. вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Вони брали активну участь у роботі недільних шкіл, видавали українську популярну і наукову літературу, збирали матеріали з етнографії і фольклору. Члени Г. активно співпрацювали у Південно-Західному Відділі Російського Географічного Товариства (1873-75), а також дебатували актуальні проблеми суспільно-політичного життя України в газеті “Кіевский Телеграф”. Емський указ 1876 звинуватив Г. і заборонив їх дія льність. Внаслідок репресій 1875-76 було припинено видання “Кіевского Телеграфа”, закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства, звільнено з Київського ун-ту М.Драгоманова і М.Зібера. Частина громадівців на чолі з М.Драгомановим емігрувала за кордон, де почала видавати зб. “Громада” (1878-82). У 80-х роках 19 ст. громадівці в Україні об'єднались навколо журналу “ Кіевская Старина” (1888-1906), який матеріально підтримували В.Симиренко, В.Тарнавський і Є.Чикаленко. До київської Г. наприкінці 19-поч. 20ст. ввійшли молоді діячі:Тимченко, С.Єфремов, М.Левицький, І.Стещенко, Л..Жебуньов та ін. Активно працювали тоді Г. в Одесі (В.Мальований, О.Андрієвський. Є.Борисов, Ф.Щербина), в Харкові (Д.Пильчиків, В.Александров, П. і О.Єфименки), Чернігові (М.Шраг, М.Коцюбинський, Б.Грінченко). Полтаві (М.Дмитріїв) та ін. містах України. В 1897 в Києві з ініціативи В.Антоновича і О.Конинського відбувся з'їзд членів Г., на якому було засновано Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію. До новоствореної організації увійшли всі Г., що існували в 20 містах України, Діяльність Г. в Україні продовжувалась до Лютневої революції 1917.

“ГРОМАДСЬКА ДУМКА” - перша щоденна громадсько-політична газета українською мовою у Підросійській Україні. Виходила з поч. 1906 (за деякими даними - з 31.12.1905) у Києві. Заснована Є.Чикаленком, В.Симиренком і В.Леонтовичем. У газеті працювали Ф.Матушевський. С.Єфремов, В.Дурдуківський, Б. і М.Грінченки, 1.8.1906 за розпорядженням російського уряду газету було закрито. 15.9.1906 видання “ГД.” було продовжено під назвою “Рада”.

ГРОМИКА МИХАЙЛО (р.н. невід. - П.1652) -білоцерківський полковник (1649-52). Прихильник досягнення компромісу з Річчю Посполитою, один з ініціаторів Білоцерківського договору 1651. Вбитий у Корсуні козаками, незадоволеними умовами договору.

ГРОШІ - особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів Г. виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні Г. виконують функції світових.

    З найдавніших часів грішми були різні товари: хутра звірів, металеві сокири, мушлі каурі тощо. Однак завдяки своїм фізичним властивостям найбільш вживаним загальним еквівалентом вартості дуже швидко стають благородні метали: золото та срібло. Згодом вони набирають форми монет.

    Найдавнішими монетами відкарбованими на українських землях були емісії грецьких колоній заснованих на північному узбережжі Чорного моря (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей та ін.) Випускались вони впродовж 6 ст. до н.е. - 4 ст. н.е. Однак ареал їх розповсюдження є незначним. Одночасно поширювались і монети карбовані на монетних дворах материкової Греції та островів Егейського моря і Малої Азії.

    Значно частіше зустрічається на українських землях монетна продукція стародавнього Риму. Насамперед, це срібні денарії імператорської епохи, особливо часів панування імператорів Траяна, Адріана, Луція Вера, Марка Аврелія та Коммода (2 ст. н.е.). Ці монети перебували в обігу до 5 ст. Знахідки більш пізнього часу є рідкими. Масштаби використання римських денаріїв були дуже значними. Інколи у скарбах фіксується по декілька тисяч цих монет, а всього монетних знахідок у яких вони присутні зафіксовано біля 1500.

    У 6-7 ст. на землях України з'явилася невелика кількість візантійських монет -срібних та бронзових, рідше золотих.

    Впродовж 8-11 ст. на грошовому ринку Київської держави домінують арабські дірхеми, відкарбовані на чисельних дворах Арабського халіфату у Середній Азії, Ірані, Північній Африці, на Близькому Сході і навіть на Піренейському півострові. На Русь вони проникали двома основними шляхами -Волзьким та шляхом “з варяг у греки”. Причому більш інтенсивним був перший. Одночасно потреби ринку обслуговували візантійські срібні міліарісії та західноєвропейські монети денарієвого типу. Але вплив цих грошових одиниць на економічне життя був мізерним.

    В епоху найбільшої могутності Київської держави князі розпочали власне монетне карбування. Так, Володимир Святославич Великий (980-1015) випускав т. зв. “златники” та “срібляники” - золоті та срібні монети, на лицевій стороні яких поміщено зображення князя з усіма регаліями, а на зворотній - княжий герб - тризуб. Після Володимира Великого срібну монету карбували князі Святополк Ярополкович (1015-1019), Ярослав Мудрий (1019-1054) та можливо, тмутараканський князь Олег-Михаїл. Деякі з них виконані на високому мистецькому рівні і є цінними пам'ятками нашої історії.

    У другій половині 11 ст. у зв'язку з припиненням масового ввозу іноземних монет і відсутністю власних покладів сріблу Київська Русь вступає у т. зв. “безмонетний період”. Є припущення, що тоді роль засобів обігу виконували хутра звірів, насамперед, куниці та білки. Вони використовувалися паралельно з арабськими монетами. У письмових джерелах згадуються такі і номінали тогочасної грошової системи: куна, ногата, рєзана, векша, гривна. Співвідношення між ними, на основі розрахунків здійснених за Короткою редакцією “Руської Правди” виглядає так: 1 гривна = 20 нотатам = 25 кунам = 50 рєзанам = 150 векшам.

    У 12-13 ст. при проведенні значних фінансових операцій широке використовувались срібні злитки - гривни. Розрізняють декілька їх типів, основними з яких є: київські, чернігівські та новгородські. Різною була і вага гривен. Теоретично вона становила 204,756 г. срібла.

    У 14 ст. монетне карбування на українських землях відновлюється. Після завоювання Галичини поляками, король Казимир ІІІ Великий (1333-1370) розпочав тут емісію т. зв. “квартників” (півгрошів) зі срібла та мідних “пулів”. Перші з них несуть зображення герба Галичини -крокуючого лева та напис “moneta russiae”. Монета цього типу карбувались у Львові і наступниками Казимира III Людовиком Угорським (1370-1382) та його намісником у Галичині -Володиславом Опольським (1372-1378), а також при Владиславі Ягайло (1386-1434). Одночасно, останній з них карбував і т. зв. “львівські квартники” - півгроші з написом “moneta lembergensis”, які випускались до 1414 р. Після встановлення у середині 14 ст. литовського панування на основній частині українських земель, у Київському удільному князівстві випускав власну монету князь Володимир Ольгердович (1362-1394). Крім нього, відомі карбовані на Чернігівщині монети кн. Дмитра Корибута. Припускають, що емісію вели і інші удільні князі.

    У другій половині14-15 ст. домінуюче становище на грошовому ринку посіли празькі гроші,- монети, що карбувалися у величезній кількості чеськими королями починаючи з 1300 р. Найбільш поширеними на українських землях є гроші Вацлава IV (1378-1419). Останні з монет цього типу датуються першою половиною 16 ст. Крім празьких грошів, у монетних скарбах цього часу бачимо продукцію польських; литовських, золотоординських, московських монетних дворів. При проведенні значних фінансових операцій використовувались золоті дукати (3,48 г), переважно угорського карбування. Одиницями грошової лічби були копа, що дорівнювала 60 грошам (1 гріш = 10 денаріїв (пенязів), яка використовувалась у Великому князівстві Литовському, та гривна (48 грошів, 1 гріш = 18 денаріїв), що домінувала в Галичині.

    У 16 ст. , внаслідок грошової реформи Сигізмунда 11526-1528 рр. грошове господарство українських земель зазнає суттєвих змін. На ринку з'являються нові номінали: шостак - 6 грошів, трояк - 3 гроші, гріш, тернарій (третяк) - 3 денарії, солід (шеляг) - 6 денаріїв тощо. Основною лічильною одиницею стає злотий, що дорівнював 30 грошам. Зростав і кількість та асортимент крупної монети з'являються срібні талери (біля 28 г.) та їх фракції 1/2 та 1/4. Карбувались вони переважно на монетарних Голландії, Південних Нідерландів, різних володінь Німеччини, рідше Польщі. Серед золотих дукатів переважають, голландські та угорські, а також венеціанські “цехіни”. У 16 ст. співвідношення талера і дуката переважно становило 3:2.

    У 17 ст. з'являються нові номінали монет - це орти (1/4 талера) та півтораки (1 1/2 Кредитні гроші - низькопробні “тинфи”, номінальна вартість яких дорівнювала 1 злотому (30грошів), а реальна не перевищувала 12, та мідні соліди - “боратинки ”. В цей час було відкрито Львівський монетний двір, який функціонував у 1656-1663 рр. (з перервами). Тут випускались переважно срібні орти та шостаки, а також невелика кількість талерів та золотих монет.

    Дискусійним залишається і питання проведення грошового карбування Богданом Хмельницьким. Більшість дослідників не схильні підтримувати цієї думки, але дехто (зокрема акад. І.П.Крип'якевич) її схвалює. Є також дані про карбування півтораків - чехів гетьманом П. Дорошенком у м. Лисянка.

    На українських землях, які після укладення Андрусівського перемир'я 1667, залишилися у складі Речі Посполитої, до першого її поділу (1772) грошове господарство залишилося практично без змін.

    Іншою була картина, на землях, що відійшли до Російської держави. Тут відразу ж почали поширюватися російська монета, яку населення не хотіло приймати. І тільки після Полтавської битви 1709 Петро I заборонив використовувати іноземну монету в Україні, але вона ще зустрічалась на ринку до 30-х рр. 18 ст. Впродовж 18 ст. і до революції 1917 тут домінували російський рубль та копійка (1/100 рубля).

    Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772) Галичина відйшла до складу Австрійської імперії. У 1774 вона захопила і Буковину. На цих землях австрійський уряд запровадив власну грошову систему: 1 гульден (флорин) дорівнював 60 крейцерам. Деякий час велося карбування міцних монет для Галичини номіналом 1 шиллінг, та З крейцари. З 1857 гульден став дорівнювати 100 крейцерам. Внаслідок грошової реформи 1892 у Австро-Угорщині було запроваджено золотий монометалізм і основною грошовою одиницею стала корона (крона), яка ділилася на 100 геллерів (філлерів).

    Після відновлення української національної державності 1917 р. з'явилась необхідність випустити власні гроші. Ухвалою Української Центральної Ради від 19.12.1917 року було вирішено випустити перші кредитні білети номінальною вартістю 100 карбованців. Вони були віддруковані в одній з українських друкарень Києва і з'явилися в облігу вже 24 грудня того ж року. Це були перші паперові Г. на яких було поміщено зображення державного герба України - тризуба і написи українською мовою. Одночасно на банкнотах цієї емісії бачимо написи російською, єврейською та польською мовами.

    Законом Української Народної Республіки від 1.03.1918 р. грошовою одиницею стала гривня, яка дорівнювала 1/2 карбованця і ділилася на 100 шагів. В обігу перебували грошові знаки вартістю 10,25, 50, 100, 250, 1000 карбованців, а також 2, 5, 100, 500, 1000 і 2000 гривень. Гривні всіх номіналів, крім 5 гривень були надруковані у Берліні, 5 гривень випускались у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ). Карбованцеві купюри друкувались у Києві, Кам'янці Подільському та в деяких інших містах. Поліграфічний рівень їх виконання значно гірший і у зв'язку з цим їх часто підробляли. Розмінна монета - шаги, випускались у вигляді поштових марок, номінальною вартістю 10, 20, 30, 40 та 50 шагів.

    Грошові знаки часів Української Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР мають високу мистецьку вартість. У їх проектуванні приймали участь відомі митці: Нарбут, Модзалевський, Красівський, Приходько, Романовський, Середа, Краловський.

    Під час першої світової війни та визвольних змагань українського народу у зв'язку з браком розмінної монети з'явилась велика кількість міських та регіональних грошових знаків т. зв. бон, чеків, розмінних знаків, тощо. Зокрема на Волині вони випускались у Кремену, Дубно, Луцьку, Острозі, Житомир, Рівному та ін, а в Галичині - у Львові, Дрогобичі, Бродах, Золочеві, Тернополі, Збаражі, Сокалі

    Після встановлення на українських землях більшовицького режиму, а згодом і включення їх до складу СРСР тут були поширені знаки радянського зразка. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період використовувались Г. держав, до складу яких вони входили: у Галичині польська марка, а з 1924 - злотий, що дорівнював 100 грошів, на Закарпатті -чехословацька крона, яка ділилася на 100 геллерів, а на Буковині - румунська лея, що складалася з 100 бані.

Після відновлення державної незалежності України 1991 р. взято курс на запровадження в обіг власної грошової одиниці - гривні.

ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ МОЛОДІ - перша нелегальна молодіжна політична організація націоналістичного напряму у Західній Україні. Створена групою студентів Львівського (таємного) Українського Університету на поч. 20-х років для боротьби проти впливу комуністичної ідеології на українське суспільство. Провідними членами організації були: О.Боднарович, Ю.Вассиян, І.Габрусевич. В.Диденко, В.Кравців, С.Охримович. В 1926 внаслідок об'єднання Студентських Громад і “ГУДМ” виник Союз Української Національної Молоді.

ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОЛОДІ - перша організація української молоді за кордоном, яка стояла на засадах націоналізму. Створена в таборі для інтернованих бійців УГА в чеському м.Ліберціна поч. 1921. Організаторами ГУНМ стали З.Петрів, М.Коновалець, І.Вільховий, В. Бас, І.Гижа та ін. Згодом до складу цієї організації увійшли О. Бойдуник, М.Козак, Ю.Вассиян, С.Нижанківський. Восени 1922 осередки ГУНМ існували у Празі, Брно, Подєбрадах, пізніше - у Відні, Берліні і Граці.

    Навесні 1924 у Празі відбувся з'їзд представників усіх осередків організації, на якому було узгоджено ідейні основи розбудови ГУНМ і поставлено питання про необхідність об'єднання всіх націоналістичних організацій. Восени 1924 створено керівний орган організації - Екзекутиву ГУНМ. Головами ГУНМ обирались: М.Ковалець, С.Нижанківський, З.Петрів, Л.Макарушка, М.Коновалець, Пижа, О.Бойдуник. На поч. 1927 офіційні переговори представників ГУНМ і Легії Українських Націонал істів завершились створенням координаційного центру діяльності цих двох організацій - “Союзу Організацій Українських Націоналістів”. А вже 28.1.1928 відбулося остаточне злиття цих двох організацій в “Союз Українських Націоналістів”.

ГРУША ІВАН (рр.н. і см. невід.) - державний діяч серед. 17 ст., військовий, дипломат, генеральний писар (1658-69). Походив з шляхетського роду. 7.9.1656 разом з І.Ковалевським від імені гетьмана Б.Хмельницького підписав з українсько-семигородський договір, за яким обидві сторони зобов'язались надавати одна одній військову допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої (див.Українсько-семигородський договір 1656). В липні 1657 на прохання представників від Пинського повіту їздив до Пинська для прийняття від місцевого населення присяги на вірність гетьману Б.Хмельницькому. За гетьманування І.Виговського був військовим генеральним писарем.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ (17(29).9.1866-24.11.1934) - видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист. Н. в м.Холмі (тепер м.Хелм, Польща) у сім'ї педагога-славіста. Походив з давньої (відомої з 18 ст.) священницької родини Грушів (згодом Грушевських з Чигиринщини. Невдовзі сім'я Г. переїхала за місцем роботи батька спочатку у Ставропіль, згодом - на Кавказ. З 1880 навчався у Тифліській гімназії, а в 1886-90 - на історико-філологічному факультети Київського ун-ту. В травні 1894 захистив дисертацію та тему “Барське староство” і отримав ступінь магістра. В цей період свого життя брав активну участь у дальності київської Громади. В 1894 за рекомендацією В.Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру української історії у Львівському ун-ті. В 1898-1913 Г., очолюючи Наукове Товариство м.Шевченка у Львові, проводив величезну роботу по реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею. У 1895-1913 редагував “Записки Наукового Товариства ім.Шевченка”.

    Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І.Крип'якевич, І.Джиджора, О.Терлецький, С.Томашівський, В.Герасимчук, М.Кордуба. В 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. “Історія України-Руси” (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві. Політичну діяльність Г. розпочав у Галичині, де в 1899 став одним в засновників Украінської Національно-Демократичної Партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Г. став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Г. видав ряд публікацій щодо українського питання - “З біжучої хвилі” (1906), “Визволення Росії і українське питання” (1907), “Наша політика” (1911), “Вільна Україна” (1917). Перша світова війна застала Г. в Галичині. В листопаді 1914 Г, (через Австрію, Італію і Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у “австрофільстві” і засуджений до заслання у Сибір. На прохання Російської Академії Наук Г. переводять спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти - до Москви. 14(27).3.1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Г., враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див.Універсали Української Центральної Ради).

    29.4.1918 Г. був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади 29.4.1918 гетьмана П.Скоропадського ввійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Г. емігрував в Чехо-Словаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність. В 1919 Г. заснував Український соціологічний інституту Відні, в 1920-22 редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів: “Борітеся - поборете!”, часописи “Східна Європа” і “Наш стяг”. Жив також у Женеві, Берліні і Парижі. 7.3.1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Г. повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу “Україна”, “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”,“Наукового збірника” та ін. За його редакцією вийшли: “Український археологічний збірник”, “Пам'ятки українського письменства”, “Студії з України”. В 1929 Г. обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Г. заарештували як керівника т.зв. Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Г. при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі у Києві. Г. - автор понад 2 тис. наукових праць: “Історія України-Руси” (т.І-10, в 13 кн.б 1898-1937), “Нарис історії українськогонароду” (1904). “Ілюстровану історія України” (1911), “Початки громадянства” (1921), “Історія української літератури” (т.1-5,1923-27) та багато н. Г. - один з редакторів багатотомного видання документів “Джерела до історії України”.

    Історична концепція Г. складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Г. була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Г. все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Г. був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Г. як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА 1410 (Танненберзька битва) -битва, яка відбулася під час “Великої війни” 1409-11 між військами Тевтонського ордену і об'єднаною польсько-литовсько-українською армією поблизу с.Грюнвальд і Танненберг ( Сх.Пруссія, тепер терит. Польщі). 15.7.1410. До складу союзницьких військ, які очолювали великий князь литовський Вітовт і польський король Ягайло, входили польські і литовські частини, українські війська з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира (всього бл. 40 тис. чол.). У складі союзницьких військ були смоленські полки, загони кримських татар та чеські найманці (4 тис. чол.) на чолі з Я.Жижкою, майбутнім вождем таборитів. Військами Тевтонського ордену, які складалися з німецьких і французьких рицарів та найманців з багатьох країн Зх.Європи, командував великий магістр Ульріх фон Юнгінген. Польсько-литовско-українська армія налічувала 100 тис. чол. і кількісно переважала армію хрестоносців, але орденські війська мали перевагу в озброєнні і воєнній підготовці. Битва розпочалася атакою татарської кінноти на ліве крило орденських військ. Проте рицарі Валенрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ. Хрестоносцям вдалось змусити до відступу литовські війська, а на правому фланзі потіснити польську армію. В критичний момент битви стійкість проявили українські і смоленські полки, які продовжували утримувати позиції в центрі. Це дозволило союзникам перебудувати свій бойовий порядок і перейти в контрнаступ. Війська Тевтонського ордену, втративши 18 тис. убитими (в т.ч. загинув і великий магістр ордену) і 14 тис. полоненими, були розгромлені. Поразка союзницьких військ у Г.б. підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію німецьких рицарів на Схід.

ГУБЕРНІЯ (від лат. - правитель) - вища адмністративно-територіальна одиниця Російської імперії. Вперше встановлена в 1708 указом Петра I, за яким територію всієї Московської держави було поділено на 8 Г. Дві з них -Київська і Азовська - займали частину території України. Створення Г. на українських землях було пов'язано з намаганням царського уряду організувати паралельні до гетьманської адміністрації органи влади. Очолював Г. губернатор, який поєднував адміністративні, судові і фінансові функції. З 1710 Г. поділялися на долі, а з 1719 - на провінції, а провінції на дистрикти. За “Установленням про губернії” 1775, яке поширювалося на Україну з 1781, в кожній Г. створювалось губернське правління в склад губернатора, двох губернських радників і губернського прокурора. Російську імперію було поділено на 41 Г., які в свою чергу, складалися з повітів. Невдовзі кількість Г. зросла до 50. Указом вір. 22.3.1764 на півдні України створювалась Новоросійська Г, яка складалась з двох провінцій - Єлисаветградської і Катеринославської та Бахмутського повіту. В 1765 на території Слобідської України було створено Слобідсько-Українську Г. (з 1835 - Харківську) з центром у м.Харкові. На поч. 80-х років 18 ст. у Лівобережній Україні і Слобожанщині запроваджено поділ на намісництва, які поділялися на Г. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) на українських землях, що перейшли під владу Російської імперії в 1796 було створено Подільську і Волинську Г. Відповідно до царського указу від 12.12.1796 “Про поділ держави на губернії” намісництва були ліквідовані. У 1796 Лівобережна Україна отримала назву Малоросійська Г, яка в 1802 була поділена на Чернігівську і Полтавську. На територіальній основі Катеринославського і Вознесенського намісництва (раніше - Г.) була знову утворена Новоросійська Г., яку в 1802 перетворено на Таврійську, Катеринославську і Миколаївську (з 1803 - Херсонська). Напротязі І пол. 19 ст. з цих Г. було утворено чотири генерал-губернаторства - Київське, Новоросійське, Малоросійське і Харківське. В 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підпяшшя, землі яких з 1831 знаходились у складі Сідлецької, Люблінскої і Гродненської Г. На поч. 1917 українські землі знаходилися у складі Київської, Чернігівської, Харківської, Полтавської. Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Чорноморської, Подільської і Волинської та частково Люблінської, Сідлецької, Гродненської, Мінської, Бесарабської і Кубанської Г. В 1921 територія України поділялася на 12 Г, згодом -на 9. В результаті адміністративно-територіальної реформи в Україні у 1925 Г. було скасовано (див. також Адміністративно-територіальний устрій України).

ГУБЕРНСЬКІ (губерніальні) КОМІСАРИ - в Україні у 1917-18 -службова особа, яка обиралась для адміністративного управління губернією замість губернатора. На поч. 1917 кандидатури Г.к. затверджував Тимчасовий уряд, а з літа 1917 -Українська Центральна Рада. В українських губерніях, на які за “Тимчасовою інструкцією для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні” від 4(17).8.1917 поширювалась влада Генерального Секретаріату УЦР-УНР, Г.к. були: В.Стародомський - м.Київ; М.Суковкин (згодом М.Саліковський) - Київщина; М.Іскрицький (згодом Д.Дорошенко) - Чернігівщина: А.Лівицький - Полтавщина; А.В'язлов - Волинь, М.Стаховський - Поділля. Виконували свої функції і після проголошення Української Народної Республіки. В повітах існували посади повітових комісарів. Вперіод Гетьманату були замінені губернськими старостами.

ГУЛАК МИКОЛА ІВАНОВИЧ (1822-26.5.(7.6.)1899) - український громадсько-політичний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. В 1843 закінчив юридичний факультет Дерптського (Тартуського) ун-ту. В 1844 здобув вчений ступінь кандидата права. В 1845-47 служив в канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. В грудні 1845- січні 1846 разом з М.Костомаровим та В.Біпозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. Належав до радикального крила організації (Г., Т.Шевченко, Г.Андрузький, О.Навроцький, І.Посяда), яке відстоювало національно-демократичні ідеї. 18.3.1847 заарештований і ув'язнений в Шліс-сельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення і назвати будь-кого з учасників братства. В 1850-55 перебував під наглядом поліції в Пермі. 31859 працював викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. Г. належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератури. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азерб.).

ГУЛЕВИЧІВНА (Галшка, Лозчина Гулевичівна) ЄЛИЗАВЕТА ВАСИЛІВНА (1585-1642) - одна з засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому. Дружина мозирського маршалка Степана Лозки. В 1615 пожертвувала свою садибу з землями на Подолі у Києві для влаштування монастиря і школи. Цим було покладено початок Київській братській школі (згодом - Києво-Могилянській Академії). Брала участь у діяльності Луцького братства.

ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО АНДРІЙ (1886-р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. На поч. 1919 вів бої з загонами Н.Махна за Катеринослав (тепер м.Дніпропетровськ) в 1919-20. Командував Запорізькою дивізією під час першого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). В листопаді 1921 очолював Бесарабську групу Армії УНР, яка діяла спільно з Волинською групою Ю.Тютюнника під час другого Зимового походу Армії УНР. Попав у більшовицький полон. Дальша доля невідома.

ГУЛЯНИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ (рр.н. і см. невід.) -український військовий і державний діяч, полковник ніжинський (1656-59) і корсунський. Походив з шляхетської родини на Волині. В 1649 та в серпні 1654 (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Б.Хмельницького очолював українське посольство до Москви. В 1654 вимовився прийняти присягу на вірність московському цареві. Сподвижник гетьмана І.Виговського, активний прихильник його незалежницької політики. В 1657-58 Г. брав участь у придушенні антигетьманського заколоту під керівництвом Я.Барабаша і М.Пушкаря. В 1659 Г. будучи наказним сіверським гетьманом, протягом трьох місяців обороняв Конотоп від московських військ під командуванням князя Трубецького. Після зречення І.Виговського. Г. був усунений з полковництва. В 1659 перейшов на сторону Ю.Хмельницького. Разом з С.Богдановичем-Зарудним і Г.Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату 1660. За гетьманування П.Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. В 1663-64 Г. брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна Казимира і П.Тетері на Лівобережну Україну. В 1664 на вимогу польського коронного гетьмана С.Чарнецького заарештований і без суду ув'язнений разом з митрополитом київським Й.Тукальським і Ю.Хмельницьким у фортеці Мальборк (Прусія). В 1667 був звільнений і приєднався до гетьмана П.Дорошенка. З 1675 перебував на службі у польського короля. Дальша його доля невідома.

ГУЛЬТЯЇ - в 15-16 ст. неосілі селяни у Польщі, що у пошуках заробітку переходили з місця на місце. Прийняті в 1496 і 1503 закони обмежували їм свободу пересування.

ГУННИ (Гуни) - великий кочовий народ, що сформувався на території Центральної Азії наприкінці 3 ст. до н.е. Вперше згадується в китайських джерелах. На поч. 2 ст. до н.е. Г. з'явилися в степах Українського Причорномор'я. Завоювавши аланів, в 375 Г. на чолі з вождем Баламбером (Балміром) розбили готів і антів та зайняли простір між Доном і Карпатами. На думку деяких дослідників, підкорення Г., остготів і витіснення вестготів у Фракію, дало початок Великому переселенню народів. Напротязі 395-415 здійснили походи на Закавказзя, у Сірію, Каппадакію, Месопотамію, Фракію та Іллірію. В 420 Г. просунулися у Паннонію (терит. сучасн. Угорщини). В 445 вождем Г. став Аттіла, при якому гуннська держава досягла найбільшої могутності. До складу держави Г. входила територія Українського Причорномор'я під назвою Припонтійська Скіфія, а заданими частини дослідників - значна частина території всієї сучасної України - Велика Скіфія. В 447 Г. на чолі з Аттілою здійснили похід на Східну Римську імперію і дійшли до околиць Константинополя. В 451 війська Г. напали на Галлію, здобувши міста Мец, Вормс, Страсбург, Майнц і взяли в облогу Орлеан. Проте після битви з римлянами та їх союзниками 15.6.451 на Каталаунських полях наступ було короткочасно зупинено. В 452 гуннські війська вторглись в Італію. Після смерті Аттіли (453) боротьба за владу між його синами і повстання підкорених племен привели до розпаду гуннської держави. В 455 в битві біля Недао (Паннонія) Г. були розбиті і відступили у південноукраїнські степи. Після нової поразки в 469 у Фракії від візантійської армії Г. розсіялись по різних територіях.

ГУНЯ ДМИТРО ТИМОШОВИЧ (рр.н. і см. невід.) - один з керівників національно-визвольних повстань в Україні у 30-их роках 17 ст., козацький гетьман (1637, 1638). Учасник народного повстання проти польських поневолювачів під проводом П.Павлюка. Після поразки повсталих в грудні 1637 під Кумейками (6.12.1637; тепер село Черкаського р-ну, Черкаської обл.) та Боровицею (10.12.1637; тепер село Чигиринського р-ну, Черкаської обл.), частина козаків на чолі з Г. і К.Скиданом відступила на Запоріжжя. В кін. 1637 Г. був обраний гетьманом. На поч. 1638 козаки, очолювані Г, розбили польський каральний загін ротмістра Мелецького, післаний для знищення Запорізької Січі. Весною 1638 Г. разом з запорожцями приєднався до повстання під проводом Я.Острянина (див. Острянина повстання 1638). В травні 1638 після бою під Жовнином (тепер село Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.) частина повсталих на чолі з Острянином виступила на Слобідську Україну. Г., якого обрали гетьманом, разом з рештою повстанців продовжив боротьбу. 17.6.1638 козаки під проводим Г. ввійшли з-під Жовнина до гирла р. Сули, де в неї впадає р.Старець. Повстанці збудували добре укріплений табір і до 28.7.(7.8.) відбивали всі атаки польських військ під командуванням М.Потоцького. Через нестачу харчів, фуражу і знесилення людей повстанці змушені були розпочати переговори з польським командуванням. Г. з частиною козаків зумів прорвати вороже оточення і відступив на Запоріжжя. В 1640 Г. очолював похід запоріжців на Крим. Дальша його доля невідома.

ГУТКОВСЬКИЙ КЛИМ - (1881 - 29.5.1915) -український військовий діяч, сотник Легіону Українських Січових Стрільців. Н. в Тернополі. Закінчив реальну школу, згодом Львівський політехнічний ін-тут. На поч. 20 ст. став одним з організаторів січово-стрілецького руху в Галичині. Деякий час жив у Бразілії, де в 1910 редагував часопис “Праця”. Відкрив сталактитові печери у Кривчі на Поділлі. В 1913 організував у Бориславі товариство “Українських Січових Стрільців” (див. “Січ”). Під час першої світової війни - сотник Легіону УСС і командант Гуцульської сотні УСС. Помер у лікарні в Будапешті 29.5.1915.

ГУЦУЛЬСЬКА РЕСПУБЛІКА - назва українського державного утворення, що існувало в листопаді 1918- червні 1919 на Закарпатті. Після перемоги в листопаді 1918 національно-демократичної революції у Львові (див. Листопадове повстання 1918) населення Буковини і Закарпаття на багатолюдних народних вічах в Чернівцях і Хусті висловилося за входження цих віковічних українських земель до складу Західно-Української Народної Республіки. 21.1.1919 у Хусті відбувся Всекарпатський Конгрес, делегати якого вирішили возз'єднати закарпатські землі у складі єдиної Української держави. В цей же час на Рахівщині і значній частині Мармарощини утворилась Г.Р. з центром у селі Ясіня. Вищим органом влади стала Гуцульська Народна Рада, яку очолив С.Клочурак. До складу Ради входило 42 члени - 38 українців, 2 німці і 3 євреї. Виконавча влада належала до секцй (міністерства) і підсекцій - дипломатичної, військової, внутрішньої, господарської та ін. 21.1.1919 делегація Г.Р. взяла участь у роботі Всекарпатського Конгресу (Собору Русинів). Представники конгресу С.Клочурак і І.Климпуш передали уряду ЗУНР у Станіславі рішення населення краю про приєднання до України (закарпатських земель). Угорський уряд, намагаючись втримати свою владу на цих територіях, вислав в р-н Ясіні значні військові сили. Проте в ході боїв в р-ні Білина, Рахова, Великого Бичкова і Сиготу угорські війська були розбиті військовими загонами Г.Р. і частинами Української Галицької Армії, які прибули на допомогу закарпатським українцям. Однак, наприкінці січня 1919 на територію Г.Р. напали регулярні румунські війська. Переважаючі сили ворога розбили українські частини біля Сигота і поступово зайняли Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших місцевостях була відновлена угорська окупаційна влада. В р-ні Ясіні і навколишніх селах українські органи влади існували до червня 1919. 10.9.1919 за Сен-Жерменським договром територія Г.Р. увійшла до складу Чехо-Словаччини.

ГУЦУЛЬСЬКА СОТНЯ УСС - військова частина у складі Легіону українських Січових Стрільців, сформована у жовтні 1916. Після кровопролитних боїв Легіону УСС в серпні-вересні 1916 проти російських військ в р-н Бережан, на Лисоні та в Потуторах стрілецькі частини було відведено на переформування у с. Розвадів (тепер с.Миколаївського р-ну Львівської обл.). На вимогу командування 7 австрійської армії Легіон був змушений вислати одну сотню на австрійсько-російський фронт у пн.-сх. Карпатах (басейн рр. Виші, Борші і Золотої Бистриці). В другій половині жовтня з досвідчених стрільців і старшин (бл. 200 чол.) була сформована Г.С. (ком.А.Ерлє), яка 27.10.1916 виступила в р-н Великого Бичкова на Закарпатті. В листопаді 1916 - березні 1917 Г.С. брала участь у боях на околиці Карлибаби. В квітні 1917 напроти позицій Г.С стояв зукраїнізований полк російської армії, бійцям якого стрільці передавали українські часописи та встановлювали перед окопами великі таблиці з українськими патріотичними гаслами. Тоді між цими двома українськими частинами фактично було укладено перемир'я. Це змусило австрійське командування перекинути 5.7.1917 Г.С. у склад 200 німецької дивізії, яка розташувалася в р-ні г.Попаді. 27.6.1917 стрільці сотні знову увійшли до складу Легіону УСС недалеко с.Конюхів (Бережанського р-ну Тернопольської обл., де вже 29.6. розпочався наступ російської армії.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ КУРІНЬ УГА - військова частина Української Галицької Армії в 1918-1919. Входив до складу Самбірської (Одинадцятої) бригади УГА. Під час Вовчухівської операції 1919 визначився в боях за Городок (тепер місто Львівської обл). В ході Чортківського наступу 1919 УГА вів кровопролитні бої з польськими частинами на ділянці фронту Хирів-Перемишль (див. Українсько-польска війна 1918-19). В серпні 1919 брав участь у поході об'єднаних українських армій на Київ і Одесу. Командиром Г.К. був четар Г.Голинський.

ГУЦУЛЬСЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ЛЕГІОН -добровільне військове формування у складі австрійської армії підчас першої світової війни 1914-18. Створений в 1915-16 на Буковині за ініціативою М. Василька. Складався, в основному, з буковинських українців.