Розділ 1. НА ДОСВІТКАХ НОВОЇ ДОБИ

 ІНТЕҐРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАД РОСІЙСЬКОЇ

ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

 Якщо представити собі творення модерної України як велику історичну драму, то найперший її акт почався власне зі збільшення сценічної площі та заміни декорацій. “Стара Україна” і “нова Україна” були розділені не лише у часі; вони сильно відрізнялися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами. Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.

Політичне влаштування українських земель від часу поділів Польщі аж до першої світової війни залишалося майже незмінним (єдині, але дуже незначні зміни були пов’язані з Наполеонівськими війнами). Однак сильним змінам підлягла сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 у середині XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростання населення. Населення підросійської України зросла з 8,7 млн осіб 1811 р. до 22,4 млн осіб у 1897 р. Внаслідок іміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів.

Підросійські землі складали близько 80% української ентічної території; тут проживало бл. 85% всього її населення. Найвищою частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95%), Правобережжя (88%) і Слобожанщині (85,9%), дещо меншою – у Степовій (Південній) Україні (71,5%). В австрійській частині українці становили бл. двох третіх усього населення у Галичині і Закарпаття та трьох четвертих – на Буковині. По обидва боки австрійсько-російського кордону українці становили одну із найчисельніших національних груп, поступаючись тільки росіянам у Російській, та німцям, мадярам, чехам та полякам – в Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) імперіях.

Українці були не лише дуже чисельним, але сконцентрованим у географічному відношенні народом. Під кінець XIX ст. 73% українського населення Російської імперії проживало у межах українського етнічного підсоння – восьми (Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Херсонській, Харківській, Чернігівській) губерніях на північ від Чорного моря. Ще 17% зосереджувалися у межах сусідніх територій, якістановили українське етнічне пограниччя – Бессарабії, Воронезькій, Донській, Ґродненській, Курській, Люблінській, Мінській, Могильовській, Орловській, Сєдлецькій, Смоленській і Таврійській губерніях. Решту 10% українського населення було розсіяним по просторах Російської імперії, але й там вони проживали концентровано. У 1917 р. українські переселенці становили майже 40% населення Далекого Сходу (на т.зв. Зеленому Клині – в Амурській і Приморській губерніях) і 10% населення Сибіру.

У межах кожної держави українці за головними показниками були досить однорідною етнічною групою. Бл. 98% українців у Наддніпрянській Україні були наприкінці православними. Конфесійна однорідність українського населення у Російській імперії була досягнута поступовою ліквідацією Греко-католицької церкви. Спочатку (1796 р.) митрополичий престол був перенесений з Києва до Полоцька, а в 1839 р. уся церква була зліквідована, за винятком Холмської єпархії, що була закрита у 1875 р. Усе греко-католицьке населення були примушене перейти в православ’я. І навпаки – у Галичині та Закарпатті ще до кінця XVIII ст. усе українське населення майже поголовно стало греко-католиками. Єдиним реґіоном, де серед українців співіснували дві церкви, православна і греко-католицька, була Буковина. Православними були автохтонні українці, і вони становили виразну більшість (бл. 70% буковинського населення у 1900 р.), тоді як греко-католики (бл. 4%) були представлені переселенцями з Галичини.

Окрім ентічних рис – мови, народних звичаїв і народної культури – українці з обидвох сторін Збруча були схожими за соціальними характеристиками. Як і більшість т.зв. “недержавних” націй у Центрально-Східній Європі, вони були “селянським” народом. Ще на початку ХХ ст. 93% українського населення у Російській імперії та 91% в Австрійсько-Угорській були селянами. Переважання селян серед соціального складу не було винятково українським явищем. Воно було нормою для більшості народів Центрально-Східної Європи, які аж до першої світової війни залишалися традиційними суспільствами, слабо зачепленими модернізаційними процесами зростання промисловості і міст. Що, однак, становило специфіку українців, білорусів, литовців та ін. “селянських” народів – малочислельність, а то й повна відсутність власної земельної аристократії, чиновників, офіцерів, світської інтеліґенції – тобто інших соціальних верств, які піднімалися понад селянський статус.

Наприкінці XVIII ст. більшість українських селян, як і в Австрійській, так і в Російській імперії, були кріпаками. Але знову ж таки, міра поширення кріпацтва дуже різнилася від реґіону. На Лівобережжі, Слобожанщині  та Південній Україні кріпацтво мало набагато коротшу історію і набрало порівняно меншого поширення, аніж у Росії, Білорусії чи на Правобережній Україні. Порівняно невисокою воно було на тих землях, які до кінця XVIII ст. зберігали козацьку військово-адміністративну систему – на Лівобережжі і Слобожанщині. Українські селяни тут були закріпачені щойно у 1783 р. й аж до самої ліквідації кріпацтва становили меншість серед місцевого населення – 30-45%. Приблизно таку ж за чисельністю групу становили тут козаки та їхні потомки, що залишалися поза кріпацьким станом і були переведені на статус державних селян. Найвищий відсоток (75-90%) кріпаків серед селян спостерігався на Правобережжі.

Як і в усій Центральній і Східній Європі, у підросійській Україні етнічні відмінності співпадали з соціальними. Основними катеґоріями російського населення були чиновиники, професори, студенти, військові, купці і ремісники – в основному житті міст. Російське селянство було дуже малочислельним і до середини XIX ст. було представлене головним чином старообрядцями, які з кінця XVIII ст. переселилися у північну частину Лівобережжя. Найменшою частка російського населення була на Правобережжі (хоча вона стала помітно зростати з посиленням політики русифікації після поразки польського повстання 1830-1831 рр.), найбільшою – на Півдні України, де воно було представлене як поміщиками, так і біглими селянами. Згідно задуму Катерини II, Південна Україна (Новоросія) повинна була стати зоною великого соціального експерименту —декретом від 1785 р. вона оголосила, що південні степи не знатимуть кріпацтва: вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами та ін.Спеціальним маніфестом (1762 р.) Катерина II закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону, обіцяючи їм звільнення від податків та релігійні свободи. Таким чином у Південній Україні появилися компактні поселення інших національностей. Молдавські селяни проживали у західних повітах Херсонської губернії, між Дністром і Бугом. Вздовж берегової лінії Чорного моря тягнулися колонії болгарських і грецьких селян, які втікали сюди від турецької влади. Ще раніше у Новоросію переселилися серби. Їхні поселення зосереджувалися на північно-східних і північно-західних кордонах земель колишнього Запоріжжя. Найбільшу групу чужоземних колоністів становили т. зв. “чорноморські німці”. Їхні поселення були розсіяні невеликими острівками по всіх трьох новоросійських губерніях і ділилися за конфесійним принципом на общини лютеранців-євангелістів, католиків і менонітів.

Після Південної України найбільш етнічно строкатим було Правобережжя. Від Речі Посполитої воно успадкувало надзвичайно чисельну польську або сполонізовану шляхту, що становила 7,8% населення Правобережної України та 3/8 усього дворянства Російської імперії. Іншим спадком польської держави було єврейське населення. Наприкінці XVIII ст. чисельність євреїв у Правобережній Україні становила 110 тис. чол. (прибл. 3,5% всього населення). Імперський уряд ввів для євреїв т. зв. “смугу осілості”, заборонивши їм переселятися дальше за територію колишньої Речі Посполитої (відповідно Лівобережжя попадало у зону смуги, а Слобожанщина знаходилося поза нею). Більшість (94%) єврейського населення скупчувалася у містах і містечках, меншість ж – жила в селах або поміщицьких помістях як орендарі, шинкарі та ін. До середини XIX ст. воно зросло у декілька разів і перевищило 10% усього населення, ставши другою (після українців) за чисельністю етнічною групою на Правобережжі.

В українських землях Австрії етнічні відмінності теж накладалися на різниці в соціальному статусі. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині – румунські бояри, а в Закарпатті – угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці у всіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисельною верствою духовної і світської (з 1840-х рр.) інтеліґенції. Дрібна українська шляхта збереглася лише на українсько-польському етнічному пограниччю, у Перемищині та Самбірщині. Решта шляхетської верстви була засимільована ще у попередні століття.

В австрійській Галичині українці і поляки становили кожен трохи більше 40%, євреї – близько 10% населення. Поляки проживали в основному у західній частині краю, на території між ріками Бяла і Сян. У Східній Галичині їх частка становила бл. 20%. Етнографічна границя між закарпатськими українцями, з одного боку, та мадярами і словаками, співпадала з географічною межою між Карпатами і рівниною. Мадяри та румуни зосереджувалися у містах і рівнинних частинах південного Закарпаття та південної Буковини.

Галичина представляла собою головне місце осідку єврейського населення в Австрійській імперії . У середині XIX ст. тут проживало бл. 70% всіх євреїв Габсбурзької монархії. При цьому єврейське населення було сильніше представлене в українській (східній) Галичині, а Львів довгий час мав найчисельнішу єврейську громаду в імперії (з 1860-х рр. ця роль перейшла до Відня).

У Львові та декількох містах Східної Галичини і Буковини проживали вірмени, які займалися в основному купецтвом і ремісництвом. Колись дуже сильна вірменська міська община на момент приєднання краю до Австрії в основній своїй масі була засимільована польською національністю. Подібна доля спіткала й місцевих німців, які переселилися у ці реґіони ще за часів середньовіччя. Нова хвиля німецького заселення розпачалася у 1780-х рр. Головну масу представляли селяни-колоністи, запрошені переселятися на нові землі австрійським урядом. Ці “карпатські німці” (Karpatensdeutsche) проживали у невеликих сільских поселеннях, що тягнулися вузькою смугою від Львова до Карпат; менша частина мешкала на Буковині (переважно в околицях Чернівців) та у Закарпатті. Іншу частину німецької меншості становили державні чиновники і військові.

Основним змістом політичного життя на українських землях у кінці XVIII - першої половини XIX ст. була їхня інтеґрація у державну систему Російської й Австрійської  імперій. Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави Гетьманщини, вже протягом XVIII ст. поступово втрачала свій напівавтономний статус. Але найвирішальніші зміни сталися починаючи з 1780-х рр. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система. Гетьманщина була розділена на три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернаторства. У 1835 р. тут було відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831-1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві. Під час уніфікації адміністративного поділу 1831 р. з території колишньої Гетьманщини були утворені Полтавська та Чернігівська губернії.

Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна територія була заселена у XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тої, що існувала на Лівобережжі, хоча багатьох інституційних форм, що існували у козацькій державі, тут не було. Імператорська влада 1765 р. скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини. Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. – Харківською губернією).

Ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії довший час був дуже низьким, а сама її територія залишалася тереном польських політичних і культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, “матір міст руських”, в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX cт. була польська. Інтеграція Правобережжя в Російську імперію почала проходити швидкими темпами лише після розправи з польським повстанням 1830-1831 рр. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм (“Юго-Западным краем”) і підпорядкувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.

На відміну від інших реґіонів, Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких традицій осілого життя. Це була територія “Дикого поля”, яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний з характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю цього реґіону була надзвичайна родючість чорноземних степів.Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов’язати цей новий землеробський район з європейським ринком.

Потреби цього ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Завдяки сплетінню сприятливих умов південь України довший час вважався Ельдорадо, де можна було легко і швидко доробитися великого маєтку. Три південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали найвищі у Російській імперії показники приросту населення.

Наплив великих мас населення, не зв’язаних умовами кріпацької системи й охоплених духом підприємництва, витворив особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Вольнолюбні анархічні настрої на зразок тих, якими відзначалося запорізьке козацтво, продовжували жити серед мешканців чорноморських степів у XIX ст.

У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурґу, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялося з Будапешту. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано стутусу окремої провінції (краю).

Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов’язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна, з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.

Тому на відміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку урбанізації. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати і ядра для Чорноморського флоту. Зате розвиток торгівлі спричинився до виникнення міст на Півдні України. Вздовж нижньої течії Дніпра виникли порти Катеринослав і Херсон, на місці впадання Бугу у Чорне море – Миколаїв. Найбільше ж значення для морської торгівлі мало заснування у 1794 р. Одеси. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса швидко розвивалася, і вже у 1840-х рр. за кількістю жителів перевершила найбільше місто України, Київ. З середини XIX ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста в імперії.

З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії на середину XIX ст. досягла вищого рівня розвитку, аніж в Україні. У 1856 р. загальна вартість промислової продукції, виробленої в українських губерніях, становила 26,1 млн рублів – на 12 млн менше, ніж в одній лише Московській губернії. Так само західноукраїнські землі були відсталим аґрарним краєм. Тут зовсім не існувало великих фабрик і заводів. Відень не спішив вводити велике промислове будівництво з огляду на військово-стратегічне значення краю, що потенційно міг стати зоною воєнних дій у випадку конфлікту з Росією. Єдине велике промислове виробництво – видобуток нафти і земляного воску (озокериту) у районі Дрогобича і Борислава – розпачалося аж у 1850—1860-х рр.

Загалом же, українські землі постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Російської та Австрійської імперій, споживаючи у свою чергу готові промислові товари з півночі і заходу. Ця схема була типовою для відносин між колоніями і метрополіями. Постає, однак, запитання: чи російський та австрійські уряди свідомо проводили стосовно українських земель колоніальну політику? Українська нерадянська історіографія переважно ствердно відповідає на це запитання: Україна не могла захистити свою власну промисловість і тому змушена була виробляти сировину. Український середній клас був ослаблений і не міг творити конкуренцію чужоземним купцям, ремісникам і підприємцям, які нерідко користувалися державною підтримкою. Прибутки від продажу українського збіжжя і сировини та податки з місцевого населення зосереджувались у столиці і йшли на покриття потреб бюрократично-військового апарату.

Представники протилежної, т.зв. “космополітичної” школи наголошують на тому, що швидке зростання міського населення в Західній Європі в результаті індустріальної революції й урбанізації закріпило за промислово неконкурентоздатною Східною Європою роль постачальника збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів на західні ринки. З цієї причини східноєвропейський реґіон став економічною периферією промислово розвинутих капіталістичних країн. Природні умови України, насамперед її надзвичайно родючі землі, неодмінно диктували однобічний розвиток її господарства.

Але попри розходження між цими двома точками зору, спільним для них є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для економічного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише Європи, а й самої Російської імперії.

Особливості соціально-економічного розвитку Центральної і Східної Європи справляли зворотній вплив на місцеве політичне життя. Так, однією з головних причин чеського національного відродження та стабільності чеської демократії було те, що чехи пережили процес національного самоусвідомлення у момент, коли індустріалізація і соціальна диференція чеського суспільства були сильно просунуті вперед. Але приклад чехів є радше унікальним для Центральної і Східної Європи. В інших країнах і реґіонах лідерами різних політичних і національних рухів були верстви, що мали дуже мало спільного як з владою, так і з підприємством. Вони шукали терену для застосування своїх сил, де могли б досягти владу, не будучи капіталістами і бізнесменами. Це було характерно, зокрема, майже для всіх політичних груп, які діяли на українських землях у XIX ст. У цьому відношенні український національний рух вписувався у загальну схему і розділяв ті ж слабкі риси, від яких страждали інші політичні партії і рухи.

 

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво.

Пам’ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. – Слобідській Україні (до 1765 р.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 р.). Ця пам’ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу, козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам’яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини, славне минуле України пов’язувалася з пам’яттю про козацьку державу – Гетьманщину.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу виводилися з козацької старшини. Інкорпорація нащадків старшини у склад російського дворянства не проходила гладко. Довший час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця постава була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов’язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Захищаючи свої класові права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання “Нового уложення” (кодекса дворянських прав). Депутатом від дворянства Лубенського полку був вибраний Григорій Полетика, потомок старого козацького роду з Полтавщини. Під час роботи комісії він проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави. Іншим палким протестом проти російської неволі була “Ода на рабство”, написана Василем Капністом після введення кріпацтва на Україні. Виходець із дворянської сім’ї з Полтавської губернії, за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. він виїхав з таємною місією у Берлін, щоб викласти там свій план відірвання України від Росії і включення її до складу Пруської держави.

Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах аж так далеко. Після того, як у 1785 р. російська імператриця Катерини II звільняла дворян від обов’язкової державної і військової служби, опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово вигасають. У Питанням надання дворянських титулів з 1797 р.стала займатися спеціально утворена у С.-Петербурзі комісія – Геральдія. На початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях як достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофічні наслідки для козацько-старшинських родів і тому викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Невдоволених очолила невелика група людей, які називали себе автономістами “патріотами рідного краю”. Вони збирали у родинних архівах грамоти польських королів, царські укази та ін., щоб довести, що старшинські титули офіційно визнавалися як Польщею, так і Росією. Робота Геральдії тривала аж до 1835 р. і збудила сильне зацікавлення історією серед провідної верстви українського суспільства, а тим самим послужила поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Діяльність лідерів автономістського руху – Романа Марковича, Тимофія Калинського, Михайла Милорадовича, Василя Полетика (син Григорія), Адріяна Чепа, Василя Чарниша, Федіра Туманського – була наснажена почуттям локального патріотизму. “Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою”, – писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи.

Українських патріотів єднала прив’язаність до минулого і критичне відношення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, базовану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла I, відомого зі своєї опозиції до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло I відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр I, хоч і не відзначався прихильністю до України, все ж таки зберіг її особливі правові норми. Що ж до питання про відновлення козацької армії, то позиція російського уряду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати козацьке військо лише у випадку військової загрози для Російської імперії, як у випадку Наполеонівських воєн 1812 р., польського повстання 1830-31 рр. чи Кримської війни 1853-1855 рр. Як тільки загроза зникла, російські чиновники відкладали це питання “під сукно”, боячись, як би ця поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті История Русов – першій більшій пам’ятці модерної української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Вона була віднайдена в одному з родинних архівів 1828 р., у 1830-1840-х роках поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. була опублікована у Москві українським істориком Осипом Бодянським. Її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження у склад Російської держави (1654).

История Русов закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відображалася своєрідність світогляду автономістів: захищаючи історичні права України і прагнучи до їхнього відновлення, вони однак не вимагали відділення України від Російської імперії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Автономісти відчували себе представниками нації, яка приречена уступити з історичної сцени. У цьому їх мала переконувати та легкість, з якою прозходила асиміляція української провідної верстви.

Інкорпорація козацької старшини у склад російського дворянства відкривала шлях для службової кар’єри. Існування Київської академії, Чернігівської і Переяславської колегії зумовлювало той факт, що нове українське дворянство було краще освічене, аніж російські дворяни. Це давало йому кращі шанси для просування вверх по службовій драбині. Амбітніші й багатші малоросійські дворяни виїжджали на службу до Петербурґу. Там вони легко находили середовище своїх земляків, які уже займали високі позиції при дворі й могли надати необхідну допомогу зв’язками і протекцією. На початку XIX ст. росіяни скаржилися, що завдяки круговій поруці українці займають ключові посади у столиці і перекривають їм шлях догори.

Нове українське дворянство в імперській столиці вважало Малоросію своєю батьківщиною, але батьківщиною, яка була частиною більшої держави – Російської імперії. Між цими двома патріотизмами – “малоросійським” і “великоросійським” – для них не існувало суперечності. Вони мали всі підстави називати імперію своєю, адже на протязі XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю діяльністю мостили шлях до її тріумфу. Якщо у XVII ст. перед освіченими українцями, які хотіли робити службову, військову чи культурну кар’єру, стояв вибір – Україна чи Росія, та у XVIII ст. цей вибір формулювався уже інакше – провінція чи імперія? Переваги возз’єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів й орденів, які вони одержували при петербурзькому дворі. Основна перевага полягала, на їхню думку, в тому, що як частина Україна, Гетьманщина змогла дати собі ради зі своїми традиційними ворогами – польською Річчю Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією.

Тип “малороса”, який поєднував симпатію до України, до її природи, пісень і т.п., з відданою службою Російській імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культурній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім’ї козацького походження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь вважав свою душу складеною з двох частин – української і російської; жодній з них він не надавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну. Сильна різниця українського і російського національного характерів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злитя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале.

Попри глибокі різниці між “автономістами” і “малоросами”, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми “старої України”. Стара формула нації, яка домінувала на європейському континенті до кінця XVIII ст., ототожнювала її із правлячими верствами. У простолюддя у цій формулі попросту не було місця. Якщо б ця формула втрималася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то Україна була б загрожена на повне зникнення з лиця землі.

Дальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надходили зі Заходу. Французька революція кінця XVIII ст., зліквідувала вищу владу короля і старої аристократії, поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Національний характер оголошувався природнім і невід’ємним атрибутом всього народу, а не окремої верстви. Французька модель нації послужила прикладом для наслідування для нових національних рухів, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі – німецького, італійського, польського та ін. Україна безпосередньо зіткнулася з французькими впливами під час Наполеоновських воєн. Сам Наполеон не вступав на територію України. Наступальні військові дії тут вів його союзник – австрійська армія Шварценберга. На початку війни 1812 р. вона завдала поразки російській армії Томашова, яка стояла на Волині. Нове українське дворянство на загал було охоплене проімперськими партіотичними почуттями. Але в той же час воно виявляло менше ворожості до Наполеона, аніж російські дворяни. Воно нічого не знало про плани Наполеона утворити окрему українську державу (“Наполеоніду”), що, однак, не заважало в неодиноких випадках виражати свою симпатію до французького імператора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтащини радів з успіхів Наполеона і висловлював бажання, щоб “Бонапарт зруйнував Росію”; у переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров’я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувано тости “за республіку”.

Окрім впливу французької революції, іншим сильним збудником для кристалізації культурних та політичних вимог українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції, як вияв його своєрідного духу. Вони зруйнували старе погірдливе ставлення до народної культури як дочогось завідомо нижчого, вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричиняється до духовного багатства світу. Світ уявлявся їм як велетенська арфа, де кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу порушувало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Європейські романтики особливо захоплювалися українською народною культурою. Україна з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим здавалися їм втраченим раєм, Аркадією. Українські сюжети, у першу чергу пов’язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків. Авантюрна доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими відомими європейськими поетами. Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішимз посеред усіх слов’янських народів. Хресний батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: “Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя”.

Концепції Гердера та европейських романтиків давали сильний стимул для збирання етнографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв – зрусифікований грузин, який жив в Україні і став українським патріотом – видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, добачав в українському фолькльорі “незіпсуту” патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірка українських пісень вплинула на Гоголя і Пушкіна. Але ще більший вплив мало це видання в Україні. Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров , два українські будителі, первісно належали до російської школи, зневажливо дивилися на все українське і думали лише “мовою Пушкіна”. Обидвоє, один у Новгород-Сіверську, другий – у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами.

Впливи романтизму особливо були відчутні на Слобожанщині. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідська Україна, за ініціативою місцевого діяча Василя Каразина, був відкритий університет. Харківський університет став першим модерним вогнищем українського наукового і культурного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-30-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він віддав “Український альманах” – збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-38 рр. – шість випусківЗапорожской старины. Він нав’язав контакти з чеськими будителями, які у той час вели перед у справі слов’янського пробудження. Срезневському належить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов’янської єдності серед українських інтелектуалів.

Романтичний напрямок в українській літературі аж до 1830-1840 рр. співіснував з класичним. На відміну від польської і російської літератури, в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і романтиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанрових рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно розуміння класиків, народна мова надавалися лише для творів, написаних “низьким” жанром бурлеску і травестії (як “Енеїда” Котляревський). І лише з приходом романтиків українські пооети і письменники почали пробувати себе у всіх літературних жанрах. Григорій Квітка-Основ’яненко став засновником української прози. Один ізпізніших послідовників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських літераторів писати у рідній мові – право, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах “Ластівка” був першим збірником, в якому усі українські літератори, як класицисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна “История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. – п’ятитомна “История Малоросии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило вийнятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.

 

РОСІЙСЬКІ ТА ПОЛЬСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РУХИ в Україні 1820-1830 РР.

Більшість великих національних міфівсформувалисяу XIX ст., у добу романтизму. В українській, російській і польській романтичній літературі вкорінився міф про Україну як про втрачений рай,спокійний і богообраний край, “где никогда ничего не происходит”. Такий образ напівсонної Малоросії різко контрастував з тим, що справді робилося в українських землях. З часу їхньої інтеґрації у склад Російської імперії й аж до останніх днів її існування Україна постійно було вогнищем великого соціального неспокою і політичних опозиційних рухів. У 1820-1830-х через українські землі пролягали дороги підпільних кур’єрів й емісарів з Парижу, Петербурґу, Берліну, Відня і Кракова; тут діяли нелеґальні організації, поширювалися віддруковані за їхніми межами революційні брошури й відозви, а також ходила місцева “захалявна” література на зразокИстории русов.

Перші таємні товариства на українських землях прибрали форму модних у тому часі масонських лож. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов у істині”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було втягнення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від’єднання України від Росії і прилучення її до Польщі. Цілком інший характер мали ложі, які діяли на Правобережній  Україні . Їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов’язані з російським масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення незалежної польської держави, яка включала б у себе і Правобережну  Україну .

Багато із членів масонських лож в Україні ввійшли у склад декабристських організацій. Україна поряд з С.-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виникло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 р.). Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з’єднаних слов’ян”, очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.

Серед змовників було чимало українців, потомків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли, які виводилися з роду гетьмана Данила Апостола. З українських сімей походили засновники “Товариства з’єднаних слов’ян” брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про нещастя Малоросії, а сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у своїх поемах героїчну боротьбу Северина Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Але, як і у випадку з масонськими ложами, декабристський рух на загал проявляв байдужість до політичного майбутнього України. Підготований Пестелем проект конституції під назвою “Руська правда” був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які замешкують Російську імперію, права на окреме політичне існування (вийняток робився лише для поляків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до “корінного російського народу”. Подібно ж Рилєєв твердив, що кордони Польщі починаються там, де кінчається малоросійське наріччя; де ж простий народ говорить названим наріччям, там уже Росія. Чутливішою до реґіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у Конституції Микити Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них – Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові – співпадали територіально з колишньою Гетьманщиною, та Слобідською Україною.

Хоча й не існувало окремого українського декабристського руху, але декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності “Товариства з’єднаних слов’ян”. Діяльність цього товариства в Україні набрала особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю Члени товариства проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії – Волині – і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а також різноманістності слов’янського світу. Їхній патріотизм і національне чуття проявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана офіцерами братами Борисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, але й утворення загальнослов’янської республіки. “Об’єднати разом усі слов’янські покоління і зробити їх вільними, – писав один із братів Борисових, – здавалося мені блискучою справою, бо я думав через це доставити щастя не лише моїм співвітчизникам, а й іншим народам”. На відміну від інших декабристських організацій, Товариство з’єднаних слов’ян відрізнялося більш демократичним характером своєї програми.

Восени 1825 р. після тривалих переговорів воно з’єдналося з Південним товариством , перетворившись у філію останнього. Об’єднання з Південним товариством привело до перемоги централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських організацій намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і Білорусії. Однак Україна залишилася мертвим звуком у політичних програмах російських декабристів.

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола . Розправа царського уряду з обидвома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху. Тим не менше, українські декабристи залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея федеративної слов’янської держави знайшла відображення і дальший розвиток у політичних програмах українського визвольного руху.

На відміну від Лівобережної України, Правобережжя не підлягало довший час реформам, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Петербург мовчазно визнавав “польський” характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у XVII-XVIII cт.Але їхній патріотизм не мав локального характеру, як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої з-перед 1772 р. Тому у першій третині XIX cт. Правобережна Україна була тереном активного польського руху.

Від часу повстання Костюшки цей рух переживав глибокі ідеологічні зміни. Ідеали старої шляхетської Польші були замінені загальноєвропейськими реводюційними лозунгами “рівності, свободи і братерства” – з тим, однак, що рівноправність мала поширюватися не лише польську шляхту, але й на всі інші верстви і народи. Разом з тим змінилася роль “східних кресів”. У порівнянні з загальним занепадом громадського і культурного життя в австрійських і пруських заборах, “креси” стали центром нової польської культури.

Польська панівна верства перш за все скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, але й у всій Російській імперії. У 1809 р. у гімназіях і школах Віленського освітнього округу вчилося більше школярів, аніж у 4 разом взятих російських шкільких реґіонах. Правобережні землі входили у склад Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора віленської округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився сіткою середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Вінцем їхніх заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині. Кременецький ліцей з його багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу “Волинських Афін”.

Усі ці заходи ніяк не зачіпали місцеве українське селянство. Ще до розпаду Польської держави воно було майже поголовно закріпаченим. Після приєднання Правобережжя до Російської імперії його становище зовсім не змінилося. У народній пам’яті ще жила згадка про козацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820-30 рр. Правобережна Україна стала ареною масових селянських повстань, очолюваних легендарним Устимом Кармелюком. Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі і розподіляли між собою й іншими селянами панське добро. Хвиля повстань припинилася щойно зі смертю Кармелюка у 1835 р.

Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян поборювати польські національні аспірації. Натомість польські змовники були свідомі, що без підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцкий, який у своїх “Псалмах майбутнього” (1845) писав, що спасти Польщу може “єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою – польський люд”. Їх не зупиняла та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали самостійного політичного значення. Серед вихованців Кременецького ліцею виникла т. зв. українська школа у польській літературі, у творах якої виразно проявилося романтичне захоплення Україною, її природою та історією. Головними представниками цієї школи були польські поети Богдан Залєський, Северин Гощинський, Юліуш Словацький; деякі з них – як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський – навіть силувалися писати свої твори українською мовою. Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про ніби-то братній союз трьох народів – польського, литовського й українського. “Українська школа” створила фантастичний образ Вернигори – українського козака, який прагне служити братерському польсько-українському союзу проти деспотичної Москви.

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830-1931 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губенатор Микола Репнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, назаміну за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців. Але російський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Репнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений зі свого посту. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’я.

Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 рр. бл. 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто. Ті, що залишилися у селах, майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.

Невдача 1830-1831 рр. та російські репресії не зупинили польських революціонерів. Центр їхньої діяльності був перенесений в еміграцію. У Парижі вона зосереджувалася навколо фігури Адама Чарторийського, який став “некоронованим королем” польської еміграції. Україна далі продовжувала займати вагоме місце у програмних цілях польського незалежницького руху. Радник Чарторийського Францішек Духінський був автором теорії, яка доводила расову спорідненість поляків й українців і в той же час заперечувала слов’янський характер російського народу. Він стверджував, що росіяни, як потомки кочових народів, ближчі до фінів і татарів, аніж до білорусів й українців. Майбутні польсько-українські стосунки, на думку Духінського, мали б будуватися за зразком Гадяцької угоди 1658 р., тобто перетворення Польсько-Литовської Речі Посполитої у федерацію трьох держав – Польщі, Литви й України.

Якщо діяльність паризької еміграції зосереджувалася на пошуку підтримки з боку західних держав, то польська революційна група “Молода Польща” у Швейцарії займала більш радикальну позицію. У середині 1830-х рр. вона вислала одного із своїх лідерів, Шимона Конарського, на Правобережну Україну з метою налагодити тісніші зв’язки між патріотичною польською шляхтою і місцевим українським селянством. У 1835-1837 рр. Конарський створив цілу сітку конспіративних організацій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Крем’янці та інших містах Правобережжя. Його діяльність була викрита, і в 1839 р. він був розстріляний у Вільні.

Відповіддю російської влади було дальше посилення репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 рр. київський генерал-губернатор Бібіков провів т.зв. інвентарну реформу. Нові інвентарі правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати на Сибір, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у припинити дію цих нововведень. Ніколи утиски над селянами Правобережжя не були такими сильними, як у ті часи. У результаті, між 1845 і 1848 рр. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для дальшого формування українського національного руху.

 

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО:

УКРАЇНСЬКА ВІДПОВІДЬ НА НОВУ ІМПЕРСЬКУ ІДЕОЛОГІЮ

 

В українському національному відродженні 1820-х -1830-х рр. не було нічого такого, що представляло б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти – літератори, збирачі фолькльору, укладачі історії та граматики – зберігали лояльність до царя і до Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Тому не дивно, що після польського повстання 1830-1831 рр. російський уряд мав намір з допомогою національно-культурного руху в Україніперебороти польські впливи на Правобережжі.

Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в російській політиці. До моменту з повстання 1830-1831 рр. Петербург не приділяв великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х рр. російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання свїх обов’язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра I аж до Олександра I серед російської політичної, культурної і наукової еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів і т.п.). Багато з них після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.

Повстання 1830-1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра I. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х рр., за правління Миколи I (1825-1855). Головним ідеологом нового курсу став міністр народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на трьох принципах: “самодержавство, православ’я, народність”. Було незрозумілим, однак, як провести принцип “народності” у державі, де російською мовою розмовляє менш як половина населення. Уваров пропонував розв’язати цю проблему простим й ефективним способом – русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. У першу чергу треба було замістити іноземних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише провів чистку професорського складу, замінивши старших й іноземних професорівмолодими “руськими” викладачами. Перед цим він висилав молодь на стажування у західноєвропейські університети, щоб вона була більш фахово зайняті високі посади вуніверситетській адміністрації.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Максимович був призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням Уварова. Іншим протеже міністра освіти був  Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження – Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.

Але справа була не лише в особових призначеннях. Більш глибокий вплив мало витворення іншого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уваровських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, яка відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культури, почала розвиватися допіру у 1760-х рр. На початку XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду. До часу правління Миколи I нова російська, як і нова українська культура, була позбавлена офіційної опіки. Російський двір довгий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам. Прагнення Миколи I змінити модель громадянства з імперської на національно-російську логічно вели до потреби розвивати нову російську “високу” культуру.

Українська та російська культури у 1830-х рр. творили складові частини одного потоку, які тяжко було розчленити між собою. Вклад виходців з Малоросії у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти українці могли вважати цю культуру своєю власною. Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підпирання російської культури неминуче означало й розвиток культури української. Невідкладними цілями було формування літературної мови, писання підручників з історії і т.п. – автоматично це вело до реалізації таких самих завдань в українській культурі. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє дальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення “малоросів” і “великоросів”, про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі і т.п.

Головним ефектом 1830-х рр. стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке виступило на суспільну арену на межі 1830-х і 1840-х рр. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Речі Посполитої. У їхніх біографіях знайшли своє відображення збірні риси нового покоління українських патріотів. Перш за все, на відміну від своїх попередників – нащадків козацької старшини – всі троє відзначалися “низьким” соціальним походженням: Куліш походив зі сім’ї вільних селян,  Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко народився в сім’ї кріпаків і сам до 24 року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що якщо діячі першого покоління національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хоббі, то для Куліша, Костомарова і  Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала, як би сказати, цілком фаховий характер.

Найвизначнішою постаттю у цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою “Кобзар”. Значення появи “Кобзаря” виходило далеко за літературні рамки. Попри свої високі естетичні вартості, Шевченкові поезії відрізнялися своєю мовою. Вони була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковно-слов’янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко тим самим поклав міцні підвалини під модерну українську літературу, а в ширшому значенні – і під українську національну ідентичність.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішим під цим оглядом були 1843-1845 рр., коли, після повернення в Україну,  Шевченко написав свої найбільш революційні поеми – “Сон”, “Кавказ”, “Великий льох”, “І мертвим, і живим...” та “Заповіт”. Більшість із них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою “Три літа”. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійої держави, то це мало служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому.

Основну вину за поневолення України  Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Для Шевченка російські імператори – це тирани, які позбавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель “малоросійства”, що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.

Іншою великою заслугою  Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені козацької традиції – простолюдну і старшинську. Його ненависть до соціальної несправедливості та його вболівання за волю і гідність простої людини виводилося із його селянського походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливам українського дворянства, як завдяки їхнім писанням, так і особистим знайомствам. Обидві головні верстви українського суспільства – і селяни, і дворяни – знаходили в його поезії щось своє. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України.

Шевченкова творчість становить водорозділ у розвитку української ідеї. Увесь пізніший український національний рух у тій чи іншій мірі ідентифікував себе з Тарас Шевченком як своїм духовним батьком. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

У 1846 р. Шевченко увійшов у склад таємної української організації, що називала себе Кирило-Мефодіївським братством. Сама організація виникла трохи раніше, наприкінці 1845 – на початку 1846 р. його ядро складало 12 чоловік; ще декілька десятків підтримувало з ним зв’язки. Первісно товариство виникло навколо групи молодих людей, які у 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували у Київському університеті лекції  Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та слов’янських народів привело Костомарова до висновку, що між ними є чимало спільного. “Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою – видвигнути свою націю із темряви”, – писав пізніше Куліш, а в своїй автобіографії додавав: “Християнство та історія слов’ян були їм потрібні для великого сподвижництва”.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезою ідеї трьох рухів – українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відобразилося у виборі патронів товариства – св.Кирила і Методія, які навернули слов’ян у християнство, формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців – “Книзі битія українського народу”, автором якої вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі Братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності.

Поєднання християнської і національної ідеї не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича “Книги народу польського і пілігримства польського”, виданого у Парижі у 1832 р. Але незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей, “Книга битія...” була досить ориґінальним документом. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а заразом – і найбільш вольнолюбивий та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Федерацію слов’янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки.

Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація цих обидвох вимог була передумовою для досягнення ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму – особистої свободи людей, незалежної від їх особистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже декілька століть.

Кирило-Мефодіївське товариство  було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова наприкінці березня – на початку квітня 1847 р. Спочатку у жандармів склалося враження, що діяльність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до Миколи I писав, що “общество было не более как ученый бред трех молодых людей”. Більшість арештованих відбулися порівняно м’ягким покаранням, відповідно до їхнього молодого віку і “дитячості їхніх задумів”. Найсуворіше був покараний  Шевченко, однак не за злочини, що були пов’язані безпосередньо з діяльністю братства. Миколу I обурило те, що в окремих Шевченкових віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після завершення слідства Шевченка було віддано у солдати з забороною, за особистим розпорядженням імператора, писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув’язнення, а після ув’язнення – на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того,  Кулішу Костомарову і Гулакові було заборонено займатися літературою.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства не можна оцінювати на основі масштабів його діяльності. Його роль радше полягала в інтелектуальному внеску у формуванню нової української ідентичності. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовільнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття “руськості”. Співвідношення між “Малою” і “Великою” Руссю, що склалося на поч.XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів – тобто реалізації уваровської формули “народності”. Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдості перебувала у рішучій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов’ян українські діячі 1840-х рр. розуміли у першу чергу союз двох інших націй – української і польської (можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з т.зв. української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони наносили удар у найчутливіше місце уваровської концепції народності.

Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку різку реакцію з боку офіційного Петербургу. Рівно ж можна зрозуміти, чому один із провідних лідерів російського слов’янофільства Олексій Хом’яков відзивався про кирило-мефодіївців, як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтеліґенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:

“Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)...  Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше”.

Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х рр. писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути російська. Він вважав, що серед всіх слов’янських народів лише росіяни і ще можливо чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише “малоросійська чернь”, не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він передрікав цілковите зникнення цієї мови як природній наслідок входження України в Російську імперію.

Провідні російські інтелектуали не мали найменшого сумніву щодо “російськости” українських земель, і цей погляд співпадав з офіційною позицією російського самодержавства. У таких умовах спроба Кирило-Мефодіївського товариства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало як би пересторогою для всіх, хто насмілився б піти дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мученництва і жертвенності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.

 

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ

НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

З трьох держав, які наприкінці XVIII ст. ділили між собою спадщину  Речі Посполитої, Австрійська імперія під багатьма оглядами була найсильнішою. Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до моменту вибуху першої світової війни у 1914 р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією й Австрією. На момент розподілу Польщі існувала загроза, що вони підпадуть під владу Російської імперії. Російський гарнізон залишався у Львові аж до 1769 р. Але загальний баланс сил передрішив питання про приналежність західноукраїнських земель на користь Австрії.

Офіційним приводом приєднання Галичини до Габсбурзької монархії була короткотривала приналежність у XIII ст. Галицько-Волинського князівства до Угорщини (“корони св. Стефана”). Австрійські Габсбурги набирали землі для своєї корони не шляхом завоювань, а династичними шлюбами. Землі корони св. Стефана” були удідичені таким же способом, що давалоїм леґітимне права на спадщину Галицько-Волинського князівства.

Власне Галичина становила більшу, східну частину Королівства Галичини і Лодомерії. Її західну частину становили етнічні польські землі – Малопольщу – які у середньовіччя не становили цілісності з Галицько-Волинським князівством. Окрім того, Волинь ніколи не входила у склад Австрійської імперії. Тому Королівство Галичини і Лодомерії було цілковито штучним утворенням, яке мало небагато спільного з історичними традиціями.

Галичина була найбільшою провінцією Австрійської імперії. Але, як здається, Австрія ніколи так і не змогла ефективно “проковтнути” цей кусок. Для австрійських чиновників й інтелектуалів (навіть серед тих, які мали галицьке походження) Галичина на протязі всього XIX ст. уявлялася як бідна, відстала провінція, “напів-Азія”, куди висилали їхніх колег-невдах, що провинилися в адміністративній або військовій службі. Враження австрійських чиновників від галицького суспільства безпосередньо після приєднання краю було наскрізь негативним. Вони застали тут анархію і насильство правлячої польської шляхти та крайнє зубожіння і моральний занепад простих жителів. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було наведення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія - Тереза та її син ЙосифII  (1780-1790) провадили “модну” тоді серед європейських монархів політику Просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та всеможливих свобод її підданих. Головним напрямком їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти як джерела державних смут і безпорядків.

У 1779 р. був виданий імператорський наказ, який змушував поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”. ЙосифII патентами 1781-1782 рр. проголосив звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і обмежив розмір панщини до 30 днів на рік. Були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок “прирізки” селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником і т.п.

Найголовнішим наслідком Йосифинських реформ було те, що вони не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, а лише перевели його в законні рамки. Хоча селянські бунти раз-по-раз вибухали в Галичині, але у більшості випадків селяни у боротьбі з поміщиками вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Зворотнім результатом Йосифинських реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії.

Йосифінські реформи були зведені нанівець наступниками – Леопольдом II (1790-1792) і Францем (1792-1835). Але вони залишили глибокий слід у Галичині. Хоча реформаторська політика не мала національного виміру, найбільше скористалося з неї українське населення. Місцеві жителі називали себе “русинами”. Вони розмовляли якщо й не тою самою мовою, що і населення Підросійської України, то принаймні йому близькою і зрозумілою; співали пісні, де згадувалося про Україну, козаків і т.п., але їм бракувало національного самоусвідомлення. Практично всі українці були греко-католиками, а поляки – римо-католиками. У момент, коли Галичина ввійшла у склад Австрійської імперії, Греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину.

Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія Тереза оголосила про свій намір “покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків”. Було заборонено вживати термін “уніат” як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики були прирівняні до державних службовців. Були прийняті цілеспрямовані заходи щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. До цього часу багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали у батьків (греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись і священича професія часто передавалася від батька до сина). У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства (“Барбареум”). У 1783 р. її було переведено до Львова. Після скасування ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут (“Студіум рутенум”), де навчалися русини-студенти.

Під впливом політики “просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління “будителів”. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики-єпископа 
Івана
Снігурського  у 1820-30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтеліґенції. Вони приступили до створення початкових шкіл для місцевого населення. З’являються перші граматики української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834). Водночас виходять друком перші збірки народної творчості – “Пісні польські і руські люду галицького” Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як “Малороссийские песни” Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, збірка “Руське весілля” Йосипа Лозинського (1835).

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтеліґенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної “Руською трійцею” – Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язене з церковними традиціям і старослов’янською церковною мовою, молоді “будителі” прагнули впровадити в тогочасну літературу народну мову.

Поява “Руської трійці” до певної міри було спричинене утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували ґрунт для нового національного виступу. “Руська трійця” була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало їй байдужість або навіть ворожість польських конспіраторів до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтеліґенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім – з творами чеського і словацького національного відродження. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі “Руської трійці” бачили у слов’янській федерації.

У 1834 р.  Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник “Зоря”. Однак його вихід був заборонений цензурою. Австрійська влада боялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Проти видання збірки виступила й греко-католицької ієрархія, побоюючись, що її вихід поставить під сумнів лояльність духовенства та русинів до Відня

У 1837 р., користаючи з м’ягкості цензури в Угорщині, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”. Збірка не відзначалася високим літературним рівнем. Більшість із поміщених у ній матеріалів, як писав Іван Франко, характеризувалися “незначним змістом” та “неясними думками”. Однак це не заважало Франкові назвати “Русалку Дністрову” “явищем наскрізь революційним”. Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковно-слов’янської мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Тому її поява стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині.

Видання “Русалки Дністрової” не обійшлося безкарно для її авторів. Ставлення австрійської влади до діяльності Руської трійці найкраше передали слова тодішнього директора львівської поліції: “Ми ледве даємо собі ради з однією нацією (поляками. – Я.Г.), а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю”. Над трьома упорядниками збірника було проведено слідство. Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажеий працею та постійними злиднями, помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти на протестантську віру. Тираж альманаху був конфіскований, по Галичині й Україні розійшлося лише 200 примірників.

Після розправи над “Руською трійцею” дальший поступ національного відродження відзначався дуже скромними масштабами. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшло два томи “Вінка русинам на обжинки”, підготовлених і виданих братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького  “Становище русинів у Галичині” (1846).

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на підтримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни повернули свою зброю проти самих повстанців. Найбільш несподіваним було те, що найбільшого розмаху селянські виступи набрали власне у польській частині краю. Польські селяни (“мазури”) виловлювали своїх же “єдинокровних” шляхтичів-повстанців й віддавали австрійській владі, або ж винищували їх самі.

Польські повстанці вважали, що стали жертвою австрійської інтриґи, яка спрямувала проти них гнів селянства ( ця теза ще й досі інколи повторюється польською історіографією). Насправді ж, т. зв. мазурська різня 1846 р. засвідчила крайню слабкість польського революційного руху у Галичині. Українське національне відродження теж не відрізнялося силою, але вигляд слабкості свого суперника додавав надій на майбутнє.

Нову тактику розвитку національного руху запропонував у своїй статті “Становище русинів у Галичині” (1846) Яків Головацький. Стаття повна гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та вислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католцької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, “під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари”. Але його критика не торкалася австрійського уряду. Навпаки, у своїй статті Головацький пропонував Відневі взяти національний розвиток галицьких русинів під свою протекцію, у винагороду за їхню лояльність і непіддатливість на польські “революційні махінації”. По відношенню до русинів Австрія повинна слідувати принципам політики Йосифа II.

За таким власне сценарієм власне розвивалисяподії в Галичині під час революції 1848 р., т. зв. весни народів. Саме тоді дійшло до остаточного розмежування між польським й українським національними рухами. Незабаром після вибуху революції у Відні у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина – на п’ять місяців раніше, аніж по всій Австрійській імперії. Приводом для такої поспішності було бажання австрійського намісника графа Франца Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням різні 1846 р. готова була дарувати селянам волю.

З проголошення політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган – Центральну Раду Народову – та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була утворена перша русько-українська політична організація – Головна Руська Рада. Вона очолювалась спочатку перемиським єпископом Григорієм Яхимовичем, а пізніше – священиком о.Михайлом Куземським. У своєму першому маніфесті вона оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Русько-український національний рух швидко поширився по всьому краю; були утворені 34 повітові ради, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Русько-українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку польських політиків. Щоб розколоти єдність цього руху, вони створили на противагу Головній Руській Раді нову організацію – Руський собор – та почали видавати газету “Днєвник Руський” (редактор – Іван Вагилевич). Головна Руська Рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на галицьких русинів у боротьбі проти поляків. Віденська влада не спішила задовільнити політичних вимог русинів, тому основні їхні досягнення обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з’їзд інтеліґентів (“Собор руських учених”, 19 жовтня 1848 р.), участь у слов’янському з’їзді у Празі, відкриття у Львівському університеті кафедри руської мови та літератури (її очолив Яків Головацький) та наукового товариства “Галицько-Руська Матиця”, заснування газети “Зоря Галицька” (1848-1852).

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань. Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати русько-українські організації, і вони помітно підупали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським товариством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалося як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р.

 

ВІД СТАРОЇ ДО НОВОЇ УКРАЇНИ

Серед істориків національних рухів модерної доби побутує думка, що у Західній Європі модерний націоналізм був справою державних політиків, тоді як у Центральній і Східній Європі саме поети, філологи та історики створювали національності. Це твердження вдало відображає особливість національних “недержавних народів”, що становили абсолютну більшість у Центральній і Східній Європі. Втративши свою національну незалежність і стару еліту, вони були позбавлені доступу до політичних важелів влади і відбудувались “знизу”, завдяки цілеспрямованим зусиллям національно свідомої інтеліґенції. Чеські, словацькі, українські та ін. будителі вважали, що їхні нації не вмерли, а лише приспані історією, іїх треба“розбудити” і “відродити”.

Національна еліта державних народів висміювала такі спроби як неприродні і безперспективні. Однак при цьому вона забувала, що її історія, культура і мова тежбули “видуманими”. Насправді нації видрізнялися не за тим, чия історія, мова і культура “натуральні”, а чиї – “видумані”. Члени кожної великої суспільної спільноти не можуть знати один одного в лице, як , скажімо, жителі одного села. Свою спільність вони можуть лише уявити. Те, що відрізняє націю від інших “уявних” спільнот, є спосіб в який вона може бути уявлена: як велика суспільна група, що базується на спільній літературній мові, уяві про спільну культуру, традиції, територію й історію. Формування усіх цих національних характеристик стало безпосереднім заванням для декількох поколінь політичних і культурних діячів.

Заким національні будителі могли обнародувати переконливу концепцію своєї нації, їм та їхнім попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному просторі, що був здомінований іншою, “історичною” (“державною”, “великою”) нацією. Як правило, вони були позбавлені власних національних шкіл, національних організацій, видань і т. п. Тому національні будителі творили свою культуру, користаючи з можливостей, які вони знаходили серед, панівної нації. Це неминуче вело до переймання чужих концепцій, яких пробувано пристосувати до будування власної національної ідентичності. Образно кажучи, розвиток ідеології неісторичних націй на перших порах нагадував життя личинки у чужородному тілі, поки ця личинка могла набрати власного тіла.

Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадоксального висновку, що творення “неісторичних” націй було одним з аспектів перетворення чи руйнування інших, “історичних” націй. Як твердить Роман Шпорлюк,

“кожне національне творення є між-національним процесом.., як процес перетворення старої (“великої”) нації в дві або й більше націй, включно зі старою, яка зберігаючи старе ім’я, насправді стає новою спільнотою. З цієї точки зору, історія творення України, Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і Росії, Угорщини, Австрії,Німеччини”.

 

Унікальність українського випадку полягала в тому, що українські національні будителі, будуючи свою модерну націю, руйнували зразу декілька старих. У політично-територіальному відношенні Україна з кінця XVIII ст. була поділена між Австрійською і Російською імперіями. З точки зору культурного домінування, на її території перехрещувалися польські і російські впливи, а в окремому реґіоні, на Лівобережжі, існували ще й залишки малоросійської (козацької) нації. З заперечення політичних і культурних впливів старих націй (але заперечення у геґелівському сенсі, як відкидання одних елементів й успадкування та перетворення інших) проходило становлення молодого тіла модерної української нації.

Найстарішим з цих впливів був польський. До останньої чверті XVIII ст. більша частина українських етнічних земель перебувала у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Навіть після втрати політичної незалежності польська шляхта зберігала свої політичні і культурні впливи на Правобережжі протягом всієї першої половини XIX ст., тоді як у Галичині вона зміцнила свої позиції.

Козацько-український рух у ранньоновітні часи (XVI-XVII ст.) мав сильно виражене антипольске спрямування. Воно зберігалося впродовж усього національного відродження XIX ст. Але попри те його провідна верства – козацька старшин та її потомки – успадкувала певні політичні та культурні концепції старої Речі Посполитої і спробувала пристосувати їх до нової, російської реальності. У момент приєднання до Росії (1654 р.) вона намагалася оформити свої стосунки з Москвою на основі договору з російським царем, подібно до того, як польська шляхта домовлялася зі своїм королем. По-друге, федеративна структура польсько-литовської держави давала їм готову формулу того, як вони уявляли собі статус своїх земель у складі Росії – як частини російсько-української (“руської”) держави, де українській частині будуть гарантовані автономні права. Козацька старшина виявилася особливо впертою у захисті своїх станових прав, вимагаючи їх у тому обсязі, який мали польські шляхтичі, але не російські дворяни. Несумісність засвоєних старих польських моделей з новою російською дійсністю довший час служив однією з основ руху потомків козацької старшини за збереження автономного статусу своїх земель у складі Російської імперії.

Рух українських автономістів вигас у перших десятиліттях XIX ст. Але з того часу польські впливи починають діяти на українських інтелектуалів в інший спосіб, оскільки змінювався сам образ Польщі. Лорд Актон писав про розділи Польщі як про

“акт безглуздого насильства, вчиненим з відвертою зневагою до не лише народних почуттів, але й до публічного права. Вперше в новітній історії була придушена велика Держава, і ціла нація розділена між своїх ворогів... З цього часу існувала нація, яка вимагала свого об’єднання у Державу – душа, яка як би блукала у пошуках тіла, щоб у ньому розпочати життя заново; і вперше почуто крик, що влаштування Держав є несправделивим – що їхні кордони є неприродніми, і що цілий народ був позбавлений свого права становити незалежну спільноту”.

Національні будителі “недержавних народів” приміряли польський приклад на свою мірку, стверджуючи, що їхні народи теж мають свою мову, культуру і власну “душу”, яка так само блукає у пошуках власного тіла – національної держави. Коротко кажучи, польский приклад підкріпляв політичні моменти в ідеології національних відроджень і спонукав їхніх лідерів думати не лише у мовно-культурних, але й у політичних категоріях.

Але на цьому справа не кінчалася. Впливи Заходу на польське суспільство зреволюціонізували нове покоління польської еліти, замінивши ідеали старої шляхетської Польші загальноєвропейськими лозунгами “рівності, свободи і братерства”. Князь Меттерніх, один із архітектів монархічно-реакційного порядку у післянаполеонівську добу, дуже чітко передав дух польського націоналізму, ствердивши, що “польськість – це революція”.

Тому політична модель польського руху доповнювалася його сильним демократичним спрямуванням. Це робило її особливо привабливою для національних будителів у Центральній і Східній Європі. Польський рух дотикав українських патріотів безпосередньо, оскільки у великій мірі відбувався на колишніх “східних кресах” Речі Посполитої. Його впливи на  Шевченка, Шашкевича й інших українських патріотів є очевидними. З іншого боку, польські революціонери самі шукали шляхів до українського серця, як це показує приклад української школи в польській літертатурі чи польських конспірацій в Галичині. Та існувало одне маленьке “але”, яке не дозволило українським діячам, попри всю привабливість польської моделі, розчинитися у польському революційному середовищі. Польські демократи вважали українців, литовців і білорусів частиною “польської” нації, тому ставилися до спроб відродити культури і літературну мову цих народів як до непотрібної забаганки; говорити ж про їхню політичну самостійність здавалося найдикішою фантазією.

Подвійність польських національно-політичних стандартів – одних по відношенню до себе, інших по відношенню до інших – охолодило бажання українських діячів і зробило їх глухими до закликів боротися “за вашу і нашу свободу”. Вони сприйняли модель польського націоналізму, але справедливо вирішили пристосувати її для побудови модерної України, аніж добиватися відновлення “історичної Польщі”.

Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. У Галичині воно привело до глибокої тріщини у польсько-українському союзі, що щойно почав складатися. Реакцією на цей розрив стала поява покоління “Руської Трійці”. Спроба російського самодержавства скористатися з українських діячів для поборення польських впливів у “Південно-Західному краї” після 1831 р. відкрила нові можливості для українського національного відродження у підросійській Україні. Завдяки цьому між 1830 і 1840-ми рр. відбувається величезний стрибок у розвиткові українського національного руху.

Повстання 1830-1831 рр. було вдалим прикладом, як один націоналізм провокує і розбуджує інший. У момент вступлення у новітню добу росіяни не розв’язали своєї власної проблеми національної ідентичності. Як влучно висловився Роман Шпорлюк,якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалася модерна російська нація . Не так було на Заході, де творення імперій відбувалися хронологічо і територіально окремо від процесу творення національнї держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне “Росія”, а що є лише територіями під російським пануванням.

Російська династія виводила свої коріння від правителів  Київської Русі . Тому вона вважала всі землі, що колись належали їй (в т.ч. українські), частиною своєї історичної спадщини. “Збирання руських земель” було однією із нав’язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України у тіло російської імперії з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини.

Парадокс полягав у тому, що українці самі сильно спричинилися до формування цього погляду. Існувало декілька причин, чому вихідці з Малоросії так охоче приймали участь у будуванні ідеологічних основ “руської” нації. Назва “Русь” від часів Середньовіччя не мала виключно етнічного навантаження, а часто вживалася як синонім православ’я. Гострий польсько-український конфлікт XVII ст.мав сильне релігійне підложжя, і тому для української духовної еліти природньо було шукати підтримки у православної Москви. Релігійні пов’язання у значній мірі визначили й політичну орієнтацію. Не останню роль відіграла та обставина, що Росія наприкінці XVIIIст. завдала поразки двом історичним ворогам України – Польщі і Кримському ханству. Українські (“малоросійські”) інтелектуали і чиновники мали всі підстави вважати Російську імперію “своєю” батьківщиною, оскільки її зростання було в їхніх інтересах й оскільки своєю відданною службою вони мостили шлях цій імперії до світового тріумфу. Багато з них оплакували долю своєї козацької України, але вважали, що повернення до минулого неможливе.

Це тривало так довго, поки Російська імперія не опинилася перед викликом нових прозахідних політичних ідеологій та потреби модернізації свого суспільно-політичного й господарського ладу. Наполеонівські війни та польський революційний рух разом з поширенням ідеології романтизму змінили триб мислення українських інтелектуалів. Українські діячи вирішили творити нову українську ідеологію не на тих розв’язках, які пропонувала стара еліта, а на народній основі.

Таке рішення мало драматичні наслідки. По суті, молоде покоління українських інтелектуалів добровільно відтинало від себе стару спадщину й почало будувати національну культуру заново. Найбільш показовим з цієї точки зору видається питання витворення нової літературної мови. На зламіXVIII і XIX ст. такою мовою для старої української еліти була церковнослов’янська. На відміну від російського варіанту цієї мови, в її структурі та лексиці відчувався сильний вплив місцевої говірки різних верств українського суспільства, у т.ч. народно-селянські елементи. Як засвідчила творчість українського філософа Сковороди, нова українська літературна мова мала всі підстави розвинутися як природній синтез цих двох струменів. Однак українські інтелектуали переших десятиліть XIX ст. надали перевагу більш радикальніймовній “котляревщині” над сковородинською формулою. Старе мовне ядро не послужило основою для формування абстрактних і специфічних понять, як це було у випадку з російською й чеською мовами. У результаті такого розриву традиції сучасний український читач має набагато більше труднощів у читанні й розумінні пам’яток староукраїнської літератури, аніж сучасний англійський читач – у читанні й розумінні Шекспіра.

Втрата “руськості” стала набуттям “українськості”. Опертя на народну основу було єдиною можливістю втримати національну ідентичність в умовах, коли стара еліта швидко асимілювалася. Цей вибір мав іншу дуже вигідну сторону: мова, народна творчість й історична традиція українського народу відрізнялися від аналогічних як російських, так і польських національних ідентичностей.. Таким чином, українські діячі одержали ефективний засіб ідентичності, що відмежовував їхню націю одночасно від двох найближчих сусідів. Нову формулу української нації висловили діячі Кирило-Мефодіївського товариства, які протиставляли демократичність українського народу російському деспотизму й польскому аристократизму. Таке формулювання символізувало кінець “личинкового періоду” у розвитку українського національного відродження. Воно більше не могло розвиватися у чужих тілах польської і російської націй, ані в перестарілій формулі “руськості”.

Протягом перших п’яти десятиліть XIX ст. у підросійській й підавстрійській частині українських земель виникла нова концепція української національної ідентичності. Поки що вона мала тільки силу інтелектуальної формули. Нічого не передвіщувало, що вона набуде якого-небудь більшого політичного значення. Швидше навпаки – серед усіх існуючих на той час рецептів політичної перебудови Східної Європи вона, здавалося, мала найменше шансів. І лише під впливом поступового, але неупинного занепаду старого режиму, вона виплила на поверхню як реальна можливість.