Розділ 2. ЗІ СЕЛЯН - У НАЦІЮ: незавершений проект

 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Період політичної реакції в Україні після розправи над членами Кирило-Мефодіївського товариства не був тривалим. У середині 50-х років у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли загальному пом’якшенню і лебералізації царського режиму. (Терміни “відлига” і “гласність” вперше були вжиті саме у цю епоху). Реформи були вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під натиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху.

Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністю проявилася у часи Кримської війни (1853-1856), в якій Росія зазанала нищівної поразки. Однією з ознак кризи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Рухи виникли у тій місцевості, де жила пам’ять про козацькі традиції. Російський уряд видав з приводу війни маніфест, в якому закликав усіх підданих вступати до війська. Оголошення маніфесту дало українським селянам привід думати, що їх закликають у козаки і звільняють від панської залежності. Селяни чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи I (1855). На російський престол вступив Олександр II. О.С.Хом’яков, один з провідних російських слов’янофілів, поздоровляв своїх товаришів з новим царем-реформатором, переконуючи їх у цьому такими словами:

 “У Росії добрі і погані правителі чергуються через одного: Петро III – поганий, Катерина II – добра, Павло I – поганий, Олександр I – добрий, Микола I – поганий, цей [Олександр II] буде добрим!”.

 Певний сенс у цьому був: жорстока централізована політика імперського уряду завела Росію у глухий кут. Вийти з нього можна було лише з допомогою реформ. Тому Олександр II почав з лібералізації політичного курсу. 19 березня 1856 р. був виданий маніфест про закінчення Кримської війни, а вже 31 березня новий імператор оголосив про свій намір ліквідувати кріпосне право (“краще зверху, ніж знизу”). Відміна кріпосного права була проголошена маніфестом від 19 лютого 1861 р. 1861-1866 рр. була здійснена реформа суду (введено змагальний процес за участю адвоката і прокурора та запроваджено інститут присяжних), утворено земства та проголошено скасування цензури. У 1874 р. була проведена остання реформа – військова, яка замінила рекрутство загальною військовою повинністю і сильно скоротила терміни військової служби.

Суспільно-політичні реформи 1860-1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, прискоривши формування ринку вільної робочої сили. Потенційно, цей ринок був дуже ємким: незадовго до звільнення, у 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%).

Реформа проводилась у першу чергу в інтересах поміщиків. Взамін за одержану у своє володіння землю селяни повинні були виплачувати поміщику компенсацію грошима або відробляти повинності. Виплата селянами компенсації боргів була розтягнута на 48 років. Ціна землі свідомо була завишена; тому селянству довелося заплатити поміщикам на 50% більше її справжньої вартості. Нарешті, існували цілі категорії кріпаків, які взагалі не одержали землі.

Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі. Він загострювався швидким демографічним ростом сільського населення. У результаті аграрне перенаселення стало однією із найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформленні десятиліття. У 1914 р. із 9,5 млн. жителів українських сіл 6 млн. були потомками кріпаків. Вони жили на тих самих 4 млн. десятинах землі, що у 1860-х роках належало вдвічі меншому числу їхніх предків. А 7 тис. російських і польських поміщиків жили на 7,5 млн. десятинах землі.

Земельний голод гнав селян на пошуки заробітків. Їхня праця знаходила використання, зокрема, на Півдні України, де до кінця XIXст. завершилося освоєння степових земель, та на цукрових підприємствах Правобережжя і Харківської губернії. Виробництво цукру зростало особливо швидкими темпами: у 1863 р. з 26 тис. тон до 320 тис. тон у 1890 р. Збільшення виробництва стало можливим у першу чергу завдяки застосуванню нової техніки. Цукрова промисловість, яка раніше була заняттям правобережних поміщиків Бобринських, Браницьких, Потоцьких та ін., перейшла наприкінці XIX ст. у руки буржуазії – Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Бродських та ін.

У другій половині XIX ст. Україна була головним постачальником цукру на внутрішній ринок Російської імперії. Але поряд з цією традиційною галуззю виникають дві цілком нові – металургійна і вугледобувна. У 1872 р. англійський інженер Джон Юз (Hughes) заснував перший металургійний завод у Катеринославській губернії. Завод став великим центром української металургії, навколо якого виникло ціле місто – Юзівка (тепер Донецьк). Основою для розвитку металургійної промисловості у цьому реґіоні були великі поклади вугілля. Уже у 1880 р. Донецький вугільний басейн (Донбас) займав перше місце у вугледобувній промисловості в імперії, продукуючи 43% всього вугілля. Промисловий розвиток Сходу України ще більш посилився після відкриття у Кривому Розі у 1881 р. багатих покладів заліза. Схід став притягальним магнітом для іноземних – французьких, бельгійських, англійських – капіталів.

Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця – Балта-Одеса – була збудована у 1865 р. За нею послідували залізниці Балта-Єлисаветград, Курськ-Харків-Азов, Курськ-Київ, Харків-Миколаїв. Перед 1880 р. довжина залізничних ліній в Україні становила 3,2 тис.миль (для всієї Російської імперії цей показник становив 14 тис. миль). У 1880 р. залізниці з’єднували основні міста України – Київ, Харків, Одесу, Полтаву, Вінницю, Катеринослав, Олександрівськ, Миколаїв, Кременчук та промислові центри Донбасу і Кривого Рогу. 1890-і роки стали свідком нової хвилі будівництва залізниці, які поєднали чорноморські порти з портами Балтійського моря.

Частка України у промисловому виробництві європейської частини Російської імперії зросла у більш як два рази – з 9,4% у 1854 р. до 21% у 1900 р. Вона навіть дещо перевищувала частку населення українських земель серед жителів Російської імперії. За деякими показниками господарський розвиток України випереджував економічний прогрес центральних російських губерній. У цьому відношенні ситуація, що склалася в другій половині XIX cт., докорінно відрізнялася від першої половини XIX ст.

Швидкий розвиток промислового виробництва дав сильний поштовх урбанізації. На Півдні і в Донбасі темпи цього прогресу значно перевищували загальноімперський показник. У 1914 р. з десяти найбільших міст імперії чотири – Одеса, Київ, Харків і Катеринослав – знаходилися в Україні.

Позитивні наслідки індустріалізації для України могли б бути ще більшими, якщо б цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Росія затримувала розвиток окремих галузей, які могли б творити конкуренцію російським (як наприклад, текстильна промисловість). Конфігурація залізничних доріг в Україні часто визначалася не економічними, а військово-стратегічними потребами. Це послужило однією з причин, чому наприкінці XIX ст. Степова Україна поступово починає втрачати на світовому ринку роль одного із головних експортерів зерна. Вона відтискається на другорядні позиції Сполученими Штатами Америки, Канадою, Аргетиною й іншими країнами, залізнична сітка яких забезпечувала ефективніше й дешевше доставлення збіжжя до морських портів. Напередодні першої світової війни Україна постачала 26% всеімперського державного прибутку. Майже половина цієї суми йшло на покриття потреб інших частин імперії, не вертаючись в Україну.

Господарські зміни другої половини XIX cт. по-різному заторкнули різні соціальні верстви та національні групи. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепила українців, які у своїй більшості залишалися селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення і серед жителів міста українці становили лише третю частину. Українські селяни не спішили шукати роботи на промислових підприємствах. Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві. До моменту ліквідації кріпацтва південні чорноморські степи були вже заселені, тому вільної землі в Україні практично не залишилося. Тому українське селянство мігрувало на Схід, на неосвоєні землі Північного Кавказу, Казахстану, Середньої Азії, Сибіру аж до басейну р.Амур. Напередодні першої світової війни у східні реґіони Російської імперії виїхало бл. 2 млн. українських селян.

Методичність, з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі наштовхнула деяких сучасних дослідників на цікаве узагальнення. У цьому явищі вони вбачають принципове несприйняття українцями ідеї модернізації. Виглядає, однак, що це явище позбавлене суто українського характеру. Дослідження міграційних процесів у Росії XIX ст. показують, що у масштабах всієї імперії у міста прибували переважно селяни з районів вищого рівня грамотності та розвинутішими несільськогосподарськими уміннями населення. Селяни з нищим рівнем грамотності і прив’язані до сільського господарства еміґрували до нових сільськогосподарських районів. Другий приклад стосувався власне України. За іронією долі, інтеграція українських земель у склад Російської імперії направила надлишок робочої сили з українського села на далекі східні простори, замість направляти її в міста в Україні. Тому простий факт, що Україна була складовою частиною просторої, Російської імперії, здержував інтеграцію українців у модерні сектори господарського життя.

Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння. Це витворювало сильні власницькі настрої серед селянства. Щобільше, частина середняцького й заможнього селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. У 1965 р. 96,5% селянських господарств на Правобережжній Україні, 82,1% на Полтавщині і 68% в українських (південних і центральних) районах Чернігівщини були приватними і передавалися спадково. На противагу цьому у великоросійських губерніях загальнопоширеним було общинне землеволодіння.

Село було заповідником української етнічної самобутності: 88% селян в Україні були в етнічному відношенні українцями, а 93% всіх українців були селянами. Важливим було й те, що українці як селяни займали центральну частину українських територій в межах Російської імперії, тоді як неукраїнські селяни зосереджувалися на пограниччі: поляки, німці – на кордоні з Австро-Угорщиною, румуни – на території, суміжній з Бессарабією, а росіяни – у східних (Єкатеринославській і Харківській) губерніях і на півночі Чернігівщини.

Для багатьох українських селян росіяни уособлювалися у першу чергу в бюрократії і землевласниках. Поляки переважали серед поміщиків Київщини, Поділля і Волині. Дрібна торгівля і значна частина промисловості на Правобережжній Україні перебувала у руках євреїв. Співпадіння етнічних і соціальних поділів створювало ґрунт для виникнення й живучості негативних національних стереотипів у збірній свідомості кожного з цих народів по відношенню один до одного.

Пореформенні десятиліття в Україні відзначалися занепадом польської національної меншини. Поразка повстання 1863 р. сильно прискорила цей процес. Основними засобами польського елементу була заборона набуття нових земель, а також обмеження права успадкування для осіб польського походження. У 1870 р. Олександр II наказав доти не впроваджувати земства у Південно-Західний край доти, доки кількість російських маєтків не зрівняється там з польськими. Польські поміщики втратили свою перевагу аж у 1896 р., але до 1914 р. їм вдалося утримати трохи менше 50% всіх поміщицьких земель.

Але основним ударом по польській меншині на Правобережній Україні було остаточне зігнання з поміщицьких земель декласованої шляхти. Ця акція проводилася царською поліцією і військом, але при сильній підтримці польських поміщиків, які ради своїх класових інтересів готова була забути інтреси національні. Поведінка польських великих землевласників була типовим прикладом переходу від патріархальної ментальності до логіки капіталізму. Зраджена своїми поміщиками-одновірцями та розсіяна військом і поліцією по просторах України і Росії, шляхта стала готовим елементом для російських революційних рухів.

Одночасно зі зменшенням польської присутності на Правобережжі зростала іміграція російського населення на Південь і Схід України. Масовий наплив селян з центральних російських губерній був одним з основних джерел наповнення населення промислових реґіонів. Основним джерелом робочої сили в Донбасі були Харківська, Курська, Воронезька й Орловська губернії; з них лише одна – Харківська – була реґіоном з традиційно українською більшістю. Імігранти перевищували кількість корінних жителів в Одеській і Катеринославській губерніях і дорівнювали приблизно за своїм числом корінним жителям у Таврійській, Київській і Харківській губерніях.

Переселенців з Росії приваблювали вищі стандарти життя в Україні, в першу чергу – краща і стабільніша продовольча ситуація.Середній рівень зарплати робітників в українських фабриках наприкінці XIX ст. перевищував загальноімперський рівень на 15%, при цьому харчування і житло в Україні було порівняно дешевшим. На Півдні і Сході України росіяни становили 20-25% всього населення, і, що важливіше, 30-50% чисельності міських жителів. У Південно-Західному краї їхня присутність у кількісному відношенні була незначною, за винятком Києва, де вони становили близько 20%. Російський імперський уряд зі стратегічних міркувань був зацікавлений у збільшенні частки росіян серед жителів міст в Україні. Однак ключову роль у багатьох містах відігравали не росіяни, а євреї. У цілому ж, на початку XX ст.українці, росіяни й євреї становили більш-менш три рівні частини міського населення України.

В історичній літературі уже відзначався факт першості України у багатьох починаннях російcькогосоціалістичного руху. “Південь Росії”, особливо його чотири найбільші міста – Київ, Харків, Катеринослав й Одеса – були справжніми “інкубаторами” для опозиційних і революційних російських рухів. У підросійській частині українських земель відбувся перший (1872) та перший загальний (1903) робітничістрайки й утворено першу робітничу організацію (1873) у Російській імперії. Навіть перший установчий з’їзд Російської робітничої соціал-демократичної партій (1898) був скликаний за ініціативою Київського Союзу за визволення робітничого класу.

З приходом до керівництва у соціалістичному русі марсксистського покоління переніс його головну увагу з селян на промислове робітництво. Однак робітники промислових підприємств України були далекі від того класичного образу пролетаріату, який можна знайти у працях Карла Маркса. Мало хто з них працював у промисловості постійно; більшість з них наймалося ради того, щоб допомогти своїй родині виплатити податки та викуп за землю або докупити трохи землі. Характерною рисою їхньої свідомості був поєднання міських і сільських елементів. Але робітничий клас був неодноцільним і в іншому сенсі – у сенсі збереження надзвичайно стійких реґіональних та етнічних поділів. Промислові центри в Україні, включно з найбільшим серед них – Донецьким басейном – не були тим плавильним котлом, який, як сподівалися російські соціал-демократи включно з Леніним, перетворить “відсталих” українських і російських селян у вільний від національних упереджень промисловий пролетаріат. Швидше навпаки – як показують найновіші дослідження, саме промислові робітники, переважно вихідці з Росії, були відповідальні за хвилі масових антиєврейських погромів, які прокотилася українськими губерніями уу 1881-1882і 1903-1906 рр.[1]

Зміни у політичному і господарському житті Російської імперії у пореформенні десятиліття привели до швидкого зростання числа інтеліґенції. Як правило, вона не могла знайти повноцінного застосування своїх інтелектуальних сил у громадському житті та державній службі. З іншого боку, освіта й західноєвропейський стиль життя відчужували інтеліґентів від простого народу. Зізольована як від держави “зверху”, так і від селянства “знизу”, інтеліґенція переживала постійну кризу ідентичності щодо свого місця у суспільстві. Вона була переконаною у тому, що потрібно покласти край соціальній несправедливості, відсталості та іншим непривабливим рисам російського самодержавства, але їй бракувало соціальної сили для здійснення своїх ідеалів. Багато інтеліґентів знаходили розв’язку у створенні опозиційних – народницьких, ліберальних, марксистських рухів – рухів, покликаних трансформувати й модернізувати Російську імперію.

Становище української інтеліґенції було ще драматичнішим. Українці, що прагнули дістати доступ до середньої і вищої освіти, вільно чи невільно підпадали під вплив російської мови і культури. Засимілювавшись, вони ще глибше відчували своє відчуження від українського народу, ставши йому чужим не лише соціально, але й національно. Ті ж з них, які зберегли свою національну ідентичність, почували себе чужаками у культурному світі, майже повністю здомінованому російськими впливами.

Для українських інтеліґентів виходом з цієї кризи була ідея національної незалежності. Програма національного руху, відповідно сформульована, передбачала боротьбу за права всієї нації, тим самим зближуючи інтеліґенцію і народ. Інтеліґенти знаходили застосування своїй незужитій енергії у керівництві цим рухом, а у випадку його перемоги й досягнення української політичної автономії чи повної самостійності могли сподіватися на зростання своєї політичної і культурної ролі у новій Україні.

 

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У 1860-1880-Х РР.

З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Український національний рух зразу ж скористався з лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став Петербург, куди з’їхалася більшість братчиків. Тут 1859 р. було утворено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книжок, журналів, проведення вечорів тощо. У 1861-1862 р. у Петербурзі виходив літературно-науковий місячник “Основа”, що видавався Пантелеймоном Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. У 1861 р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтеліґенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл покривала всі більші міста Наддніпрянської України.

Російський режим ставився спочатку толерантно до діяльності громад, вважаючи, що їхня діяльність носить виключно культурно-просвітний характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтеліґенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше, під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух (“южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційно преси (передусім – “Русского Вестника” Каткова), розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні школи.

Найбільшої шкоди українському рухові завдав рескрипт міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р., який проголошував, що окремого “малоросийського языка не было, нет и быть не может”. Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні видань лише певного напрямку була не випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити до поширення цих видань серед простого люду. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. На свій спосіб російський уряд засвідчував свою політичну далекозорість: розвиток масового українського руху становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Після Валуєвського рескрипту у розвитку національного відродження наступив антракт, який тривав аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтеліґенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желяб’єв) вступала у російські революційні організації. Її приваблювала ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько-обмеженим. Народницьке “ходіння в народ” 1870-х рр. торкнулося й України. Великого розголосу набрала Чигиринська справа (1877), коли російський народник Я.Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків.

Дослідження історії російського народництва показують, що вийнятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької старшини із Лівобережної України. Це було однією із сторін русифікації старої української еліти. Наприкінці XIX ст. ледве чверть спадкового дворянства України (56,8 тис. чол. разом з членами родин) визнавала українську мову рідною. Але в національному русі взяло участь хіба що декілька політичних діячів, і то передусім у ролі меценатів. Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно інтегрувалася в імперську систему. Їхні ж потомки, перейшовши через характерний для російського суспільства у 1860-х рр. конфлікт “батьків” і “синів”, масово поповнювали ряди російського революційного руху.

Організаторами й ідеологами українського руху стали “різночинці” – студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). “Національна зрада” старої української еліти привела до своєрідної реакції серед нового покоління українських активістів. Воно засуджувало факт зради, але, з другого боку, підносило його позитивну вагу. Цей факт, на їхню думку, лише підкреслював демократичний характер української нації, яка складалася лише з народу – українського селянства. “Народний” характер української нації, на думку лідерів українського руху, становили джерело його сили. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це будило надію на легке перетягнення селянства під прапори національного руху, бо, як вважалося, національні мотиви співпадали з соціальними. Боротьба селян за землю була одночасно боротьбою за національне визволення. Вона була спрямована проти польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських дворян.

Нехіть до поміщицького елементу була настільки сильною, що змусила декількох українських діячів зректися від приналежності до цього класу. До їх числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович. Навколо нього зібралася невелика група “хлопоманів” – вихідців із сполячених поміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863 р. порвало зі своїм аристократичним світом й зіндентифікувало себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-католицької віри у православну і в щоденному побуті свідомо вживало народних звичаїв.

Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства привело до надзвичайної популярності у середовищі національних діячів соціалістичних ідей. Офіційна російська преса звинувачувала членів Київської громади в тому, що вони носять в одній кишені писання “батька Тараса” (Шевченка), а в іншій – “Капітал” Маркса. Один із громадівців – Микола Зібер – став першим у Росії популяризатом економічної теорії марксизму. Інший член Київської громади Сергій Подолинський використав основні положення цієї теорії для аргументації своїх власних поглядів на розвиток природи, суспільства та промислового виробництва в Україні.

Найбільш послідовне вираження курсу на поєднання соціалізму з національною справою знайшло у політичній думці іншого лідера Київської громади Михайла Драгоманова. Йому належала відома формула, що “по обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем”. Погляди Драгоманова були далекі від ортодоксального марксизму. Він не визнавав положення про те, що економічний фактор визначає розвиток суспільства, рівно ж як і думка про диктатуру однієї партії чи одного класу була йому чужа. У своїй діяльності він розвивав положення європейського анархічного соціалізму, який у центр уваги ставив свободу особистості. Практичною реалізацією цього ідеалу, на думку Драгоманова, було широке впровадження федеративних та самоуправних принципів на всіх рівнях функціонування суспільства – від сільської громади аж до державного управління. Політичним ідеалом Драгоманова була така побудова суспільства, яка наближалася до державного ладу Англії і Швейцарії. Його позиція різко відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних поколінь українських діячів: “Чиста справа потребує чистих рук”. Український соціалізм у драгоманівській версіїстав головною ідеологією українського руху у другій половині XIX – початку XX ст.

Київській громаді вдалося зактивізувати свою діяльність на початку 1870-х років. Вона виступала з ініціативою утворення у Києві 1873 р. Південно-західної філії імперського географічного товариства. Під егідою товариства були підготовлені й видані “Історичні пісні українського народу” Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова (1874-1875), збірка казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, праця Чубинського з етнографії Правобережної України, проведено одноденний перепис населення м.Києва. Найбільшого розголосу набрав археологічний з’їзд у Києві (1874), під час якого члени Київської громади здивували учений європейський світ солідністю і розмахом своєї наукової діяльності. Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних книжок. Київська громада придбала собі газету “Київський телеграф”, яка на короткий час стала органом української думки.

У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії для України. У своїх суспільних поглядах громада стояла на досить радикальних позиціях. Ще радикальнішою з цього погляду була Одеська громада. Як і київські, так й одеські громадяни підтримували зв’язки з російським революційним рухом.

Активізація діяльності Київської громади була сприйнята царським урядом як новий прояв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. з Києва у Петербург був направлений меморандум, який повідомляв, що українці хочуть “вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі”. У серпні 1875 р. за наказом Олександра II була створена спеціальна комісія для “вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю”. Комісія дійшла до висновку, що “допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії”. За рекомендацією комісії було закрито київську філію географічного товариства, припинено видання “Киевского телеграфа” і вжито репресій проти окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій стало видання Олександром II  18 травня 1876 р. Емського указу, який не лише забороняв друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх з-за кордону.

Українському рухові завдано тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади (Михайло  Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський) виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів Михайло Драгоманов у 1878-1882 рр. видавав у Женеві журнал “Громада”. У “Передньому слові до Громади” (1878) він виклав розгорнуту політичну програму українськогоруху – “жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі”. Відповідно до цього Михайло Драгоманов висував програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперії, що забезпечило б українським землям автономні права.

Здійснення драгоманівської програми була можлива лише при умові дальшої лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої перебудови Російської імперії. Але на початку 1880-х рр. після короткого періоду лібералізації надходить час реакції. У березні 1881 р. російські народники після цілої серії невдалих замахів вбили Олександра II. Відповіддю царського уряду було посилення репресій. У цих умовах серед більшості членів Київської громади появилася зневіра у політичних перспективах українського руху. Свою діяльність вони вирішили звести до виключного науково-культурної роботи. Погляд громадівців найкраще відбивають слова одного з її лідерів Павла Житецького. Коли молоді українські студенти звернулися до нього із запитанням “що робити?”, то почули відповідь:

“Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї – це український театр”.

 80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як “мертві роки”. Основні його здобутки обмежувалися культурною й науковою галузями. У 1882 р. у Києві почав видаватися російськомовний журнал “Киевская старина”, в якому друкувалися українознавчі метаріали (виходив до 1907 р.). Київська громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії, пізніше завершивши цю роботу словника української мови за редакцією Бориса Грінченка і Михайла Комара (Уманця).

Найяскравішою подією національного життя 1880-х років стала діяльність українського театру. У 1881 р. міністр внутрішніх справ граф Лоріс-Меліков відмінив заборону українських вистав. Дозвіл був обставлений великою кількістю обмежень. Зокрема, умовою діяльності українських театральних труп було те, що їх репертуар не включатиме твори з життя інтеліґенції та перекладних п’єс. Прагнучи мати більше публіки, українські актори змушені були класти особливий наголос на танці, співи, комічно-брутальні сцени і т.п. – тобто свідомо понижувати мистецький рівень. Але з другого боку, “гопачні” елементи зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави незмінно збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби після дощу. Найбільшої слави здобув театр, створений Марком Кропивницьким. У його складі були блискучі актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), М.Садовський, Опанас Саксаганський.

Театр відіграв величезну роль у справі національного пробудження, особливо тих українців, які проживали поза Україною. Як влучно відзначав Леон Василевський, “українська сцена до певної міри заміняла публіцистику, брак якої так сильно відчувався серед українців”. Багато письменників і суспільних діячів молодшого покоління почала цікавитися українською справою під впливом театру. 1880-і роки стали десятиліттям появи нових талановитих сил в українській літературі – поетів Бориса Грінченка, Василя Самійленка, Лесі Українки, письменника Михайла Коцюбинського та ін.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і малочисельним. Через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства він не зміг розгорнути широкої організаційної мережі.

Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це найкраще свідчить перенесення його основних ідей на галицький ґрунт, де в умовах конституційного режиму він досяг помітних успіхів.

 

ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ

 Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період “бахівської реакції”, названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником “бахівської” політики у Галичині був намісник краю польський граф Аґенор Ґолуховський. За час свого десятирічного правління у 1843-1859 роках він надав неоцінимі послуги польській справі, поступово заміщуючи австрійських чиновників у місцевому службовому апараті польськими. Це відкривало шлях до домінування польської еліти у політичному житті Галичини.

Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Габсбурзької монархії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 р. – у війні з Прусією. Воєнні невдачі наново піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті Австрійської імперії. Головним переможцем з першої війни вийшов П’ємонт – невелике королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихав політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких, як й Італію, були поділені між декількома імперіями. Завдана ж Прусією поразка перекреслила амбітні плани Відня об’єднати навколо себе всі німецькі землі і добитися гегемонії у Центральній Європі. З провалом цього зовнішньополітичного курсу Австрія перестала сприйматися як “німецька” держава – це місце твердо зайняла Прусія. Втрата цієї легітимності перетворювало Австрійську імперію у механічний зліпок осколків різних поневолених держав і націй. Над Габсбурзькою монархією нависла загроза повторення нової “весни народів”.

Майбутнє імперії залежало у першу чергу від постави національних еліт, які перебували в опозиції до Відня – угорців, чехів і поляків. Протягом 1860-х років відбувалося їх поступове зближення з віденським двором ціною укладення взаємовигідних компромісів. У 1867 р., внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Внаслідок цього Галичина і Буковина ввійшли в астрійську частину імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краю. За умовами компромісу намісник Галичини обов’язково повинен був назначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністер для справ Галичини”. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Як заявляв один із творців дуалістичної системи, австрійський міністр закордонних справ граф Фрідріх фон Бейст, “чи і до якої міри можуть існувати русини, залишається у компетенції галицького сойму”.

Реформи 1860-х рр. остаточно закріпили за польською елітою монополію політичної влади у Галичині. Ця монополія забезпечувалася системою виборів послів до галицького сойму, який почав діяти з 1861 р. Вибори проводилися по окремих куріях, що більш-менш відповідали основним класам галицького суспільства: поміщицькій, міщанській, торгівельній і селянській. Помимо непропорційного представництва (3 тисячам галицьких поміщиків гарантувалася майже третина місць, тоді як майже мільйон міщан не мали навіть половини), виборча система передбачала непрямі вибори у селянській курії. Під час виборів польська еліта ще додатково збільшувала своє представництво завдяки фальшуванням результатів виборів, підкупу або прямого тиску на селян. Безпосередньо перед голосуванням селянських виборців нерідко садили за столи, де коштом місцевої адміністрації і поміщиків їх щедро вгощали ковбасою і горілкою. “Галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“Wahlwurst”) стали метафорами в австрійському політичному жаргоні.

Польська монополія влади у Галичині забезпечувалася ще й завдяки активній підтримці верхівки місцевого єврейського населення. Реформи 1860-х рр. скасували легальні обмеження, накладені на євреїв ще наприкінці XVIII ст. Одним з наслідків їхнього урівноправнення було масове повернення євреїв з міста в село. Високий відсоток євреїв у селі – в основному корчмарів, лихварів і фундаторів помість – став в останній третині XIX–поч. XX ст. характерною особливістю Галичини. Це створювало ґрунт для гострого соціального і національного антагонізму між євреями і селянством. У свідомості галицьких селян євреї були винуватцями їхнього госпорадського занепаду (цей настрій добре передавала місцева українська приповідка: “жид не сіє, не оре, а з людей живе”). З другого боку, хвиля антиєврейських погромів, що прокотилася на південно-західних землях Російської імперії на початку 1880-х років, укріпила серед галицьких євреїв думку, що своєю особистою безпекою вони завдячують польському контролю над краєм. Молодих єврейських інтелектуалів приваблював демократичний характер польського руху. Тому багато із євреїв стають щирими польськими патріотами, gente Judaei, natione Poloni (євреями за походженням, поляками за національністю). Починаючи з 1860-х років, добровільна німецька асиміляція єврейської еліти в краю відтискається на другий план польською. Позиція єврейських інтелектуалів відрізнялася від загалу єврейського населення, яке як і в селах, так і в містах залишалося здебільшого незасимільованим, ідишомовним і політично незаангажованим. Однак пропольська верхівка зберігала ключові позиції в житті єврейської общини й намагалася підпорядкувати її польським політичним цілям.

Посилення польських позицій у Галичині привело до розколу в руському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильнішим польським супротивником.У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнула довести, що мають за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі  й Галицько-Волинського князівства, на церковно-слов’янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію та її російськомовну культуру. У середовищі останніх верх взяла думка, що “краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані”.

Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до “єдиного великорусского народу”, що проживає на триторії “від Карпат до Уралу”. Ця позиція була заявлена групою руської інтеліґенції у Львівській газеті “Слово” (1861-1887) після поразки Австрії в австро-пруській війні (1866). На москвофільські позиції перейшла більша частина старої руської інтеліґенції, в тім числі й Яків Головацький. На хвилі зростання антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в існуючих руських організаціях у Львові – Галицько-Руській матиці, Народному домі, побудованому у 1851-1864 рр. на всенародні пожертвування, та відкритій у 1861 р. Руській бесіді.

Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 1860-1880-х років. Її перемога була зворотньою стороною впровадження польської політичної монополією в краї. Тому не дивно, що безкомпромісна антипольськість стає однією з характерних ознак москвофільськості руху.

Перемога російської ідеї з огляду на сумне становище підросійських українців після Валуєвського й  Емського указів могла б стати трагедією для всього українського руху. На щастя, цього не сталося.Незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції Руської трійці і 1848 р. продовжували жити у галицькому суспільстві. Зростання національної свідомості у Галичині відбувалося під впливом українського руху на Наддніпрянській Україні і поширення поезій Тараса Шевченка. На початку 60-х років зароджується народовецький рух, який був представлений переважно молодою українською інтеліґенцією. На його чолі стояли Володимир Шашкевич (син Маркіяна), Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Євген Згарський, Данило Танячкевич. У 1862-1866 рр. за їх участю у Львові виходили літературні часописи “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Руслан”. Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях – громадах, які виникали і діяли за зразком київської громади (перша така громада виникла у Львові 1863 р.). У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворене товариствоПросвіта”, яке видавало популярні українські книжки, засновувало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.

Піднесення української орієнтації в  Галичині  стало результатом свідомих зусиль східноукраїнських патріотів, які мали на меті перенести сюди центр всеукраїнської діяльності і перетворити цей край у П’ємонт України. У 1873 р. за спільною ініціативою наддніпрянців і галичан на капітал полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович у Львові було утворено літературно-наукове Товариство ім.Тараса Шевченка (з 1892 р. – Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, НТШ). З 1880 р. за редакцією Володимира Барвінського у Львові починає виходити щоденна українська газета “Діло” (сама назва газети свідчить про її опозицію до москвофільського “Слова”), а з 1883 р. – літературно-науковий журнал “Зоря”. У 1879 р. Юліан Романчук розпочинає видавати газету для селян “Батьківщина”. У 1885 р. народовці засновують політичне товариство “Народна Рада на чолі з Юліаном Романчуком.

З 1880-х рр. народовці поступово стають провідною силою в руському таборі, відтиснувши москвофілів на другі позиції. Сильним ударом по москвофільському рухові став судовий процес 1882 р. над його лідерами (Іваном Наумовичем, Венедиктом Площанським та ін.), звинуваченими австрійської владою у зв’язках з російським урядом та державній зраді. Однак перемігши москвофілів, народовці самі зазнали внутрішнього переродження. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер. Але вони залишалися малочисельною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села – основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У середині 70-х років у  Галичині з’являється молода інтеліґенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр.

Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Вони були постійними збурниками спокою у галицькому суспільстві. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо несприйнятною для поміркованого національного керівництва —виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

У 1890 р. вони утворили першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). У дискусіях, що велися всередині партії, вперше викристалізувалася ідея політичної самостійності України. Вона містилася у книзі молодого радикала- марксиста Юліана Бачинського “Україна ірредента” (1895) та була включена у партійну програму .

У 1890-х рр. зміни пережив і народовський рух. У нього влилася нова група молодих діячів – Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Для дальшого розвитку українського руху велике значення мав приїзд до Львова у 1894 р.молодого історика Михайло Грушевський. За рекомендацією свого вчителя Володимира Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті і став головою НТШ (1897). Разом з Іваном Франком він очолив рух щодо об’єднання поміркованішого крила радикалів та лівоцентристської групи народовців в єдиній, національно-демократичній партії. Ця партія була утвореня у 1899 р. і дуже скоро стала наймасовішою і найвпливовішою в українському таборі. З іншого боку, з РУРП виділилося марксистське крило, що у тому ж 1899 р. оформилося в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бачинським та Семеном Вітиком. Усі три партії – націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична – стають поборниками політичної самостійності України.

Національний рух швидко політизувався під впливом актуалізації зовнішньополітичного аспекту українського питання. У 1889 р. у берлінському журналі “Ґеґенварт” появилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій висловлювалася ідея відірвання від Росії українських земель й утворення з них “Київського королівства”. Стаття викликала певний політичний резонанс у Берліні, Відні і Санкт-Петербурзі; подейкували, що її поява була інспірована самим Отто фон Бісмарком. Так чи інакше, українська справа набрала особливого звучання з огляду на можливу війну Німеччини й Австрії з Росією.

Бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок початку воєнних дій, австрійській уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, у першу чергу – Володимира Антоновича та Олександра Кониського, які пов’язували свої надії на розв’язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом. Тому вони готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило у галицькому соймі компроміс з польськими депутатами – так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов’язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо.

“Новоерівська” політика не знаходила достатньої підтримки в українському політичному таборі, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і Народна Рада. “Нову еру” підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вахнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз – українську партію консервативно-клерикального спрямування. Й останніми утворили свою партію москвофіли – Руську народну партію (1900 р.).

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. на початку було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах – у Бразилію, Аргентіну та інші країни. Якщо в 1890-1900 рр. з Галичини емігрувало 78000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224000 чол. Гнані голодом і безземеллям галицькі селяни основувалися на чужих землях, де виникали цілі краї, заселені українцями. Національно свідома їх частина творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв’язки з національним рухом в краю.

Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького. З цього часу греко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиції і стає потужним чинником національного руху. Шептицькому вдалося розв’язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв’язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити впливи церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Новий митрополит поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на внутрішньому стані національного руху.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури (від часу появи “Енеїди” Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності Івана Франка. До 100-річчя ювілею національного відродження Михайло Грушевський підготував і видав перший том своєї капітальної праці “Історія України-Руси” (т.1-10, 1898-1937) – першої синтези української історії, яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих святкувань, які мали виразне всеукраїнське значення, українофільська орієнтація остаточно перемагає у національного русі в Галичині, а термін “русин” витісняється назвою “українець”.

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як у “українське завоювання” Галичини  Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила о всі повіти, сягнувши найдальших закутківкраю. У 1914 р. товариство “Просвіта” налічувало 77 філій та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством Дністер (1892), спілкою Сільський господар (1898) та Крайовим земельним банком (1908). Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян і стримати процес їх пролетаризації.

За зразками чеського парамілітарного руху виникають спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), що стають зародком майбутнього українського війська. Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафер. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана  Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько 3 тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу “Зоря” новий - Літературно-науковий вістник. Журнал став лабараторією політичної думки для українців з двох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою нової, модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української “високої” культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурою польською і російською.

Одним із найхарактерніших проявів національного життя на Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тис. селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта й далі переважала українську завдяки збереженню своєї політичної монополії в краю, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Ця зміна була явно не на користь польської політичної еліти. Як писав відомий польський економіст Францішек Буяк у 1908 р., “наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не є сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької у чеських землях та правдоподібно, хоч і в далекому майбутньому, доля німецької національності служить для нас злим прогнозом”.

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику по відношенню до галицького москвофільства. Якщо до 1890-х років польський й москвофільський рух були непримиримими супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили стали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському рухові. З другого боку, у польському рухові почало виразно проявлятися сильне антисемітське забарвлення. Воно було пов’язано у першу чергу з появою нової партії у польському підборі – націонал-демократів (ендеції). Наростаючий антисемітизм збив асиміляційне завзяття серед пропольськи настроєної єврейської еліти. Від початку 1890-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин. Їй на зміну прийшов сіоністський рух. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку XX ст. набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національної самобутності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в  Галичині , вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Однак нова політична ситуація штовхала їх до союзу з українцями. У 1907 р., під час перших загальних виборів до Державної Ради українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах, де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та політичною елітою. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка у 1897 р., кроваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910).

Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення Українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 р., завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс. Українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Польські політики зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак угода так і не була втілена у життя, оскільки через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

 

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Наприкінці XIX ст. проходить політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою “Братство тарасівців”. Через короткий час ряди його членів поповнилися за рахунок молодої інтеліґенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Провідними ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло  Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі “Profession de foi молодих українців” (1893 р.) містилися вимоги широкої політичної автономії України та захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

“Братство тарасівців” проіснувало до 1898 р. У 1897 р. на нелегальному з’їзді в Київі представників усіх громад в Україні було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича(сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію “Братства тарасівців”. У 1900 р. один із клишніх “тарасівців”, харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостйіницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. Характерно, що РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Міхновський вийшов з партії і 1902 р. утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникала на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів, крім Миколи Міхновського, стояли лише відомий український історик Вячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалися декількома причинами. По-перше, вона була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтеліґенції т. зв. малоросійського типу, з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого були зацікавлені у державному відокремленні України. І лише 1917 р., коли “чари” старої Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини “малоросів” перемогла українська самосвідомість, і вони стали потенційними “сепаратистами”. По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтеліґенції продовжувало жити переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтеліґенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Ні одна з російських політичних партій – від крайньо лівої до крайньо правої – не збиралася задовільняти федеративних вимог українських політиків. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності. Цим передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. У 1904 р. від РУП від’єдналася група під проводом Мар’яна Меленевського й А.Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у реґіональну організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків). Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, “единонеделимые” позиції російських політичних сил.

На початку XX ст. російських самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Як і в часи Кримської війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петерберзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці “Потьомкін”. В Україні хвиля анархічних селянських заворушень в окремих місцевостях переросла у сутички з царськими військами. У жовтні 1905 р. розпочався загальний політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II змушений був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії.

Революція 1905 року не мала того героїчного пафосу, яку пізніше приписала радянська історіографія як ніби-то “генеральної репетиції революції 1917 року”. Насправді, вона була більше стихійним вибухом невдоволенності мас, аніж результатом свідомої дії опозиційних політичних сил. Більшість з них – включно з соціал-демократами і соціалістами-революціонерами – внаслідок поліцейських репресій та внутрішньопартійних чвар були надто слабкими, щоб претендувати на роль лідера революції. Впродовж весни і літа они не встигали за розвитком подій. Лише під осінь 1905 року їм вдалося об’єднати ворогуючі фракції, збільшити число своїх членів й очолити революційну хвилю. Але на той час царський уряд встиг уже оправитися від первісного шоку і перейшов до контрнаступу.

Українські національний рух під час революції 1905 року був серед аутсайдерів. Не надіючись на власний успіх, лідери українських партійвступили на виборчі списки найбільших російських опозиційних партій. Тим не менше, у першій Державній думі була створена Українська Парламентська Громада, що складалася з 45 послів із всіх 102 вибраних від України. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України. Після розпуску Першої Думи (8 липня 1906 р.) і нових виборів друга Українська громада налічувала вже 47 чоловік. Але 3 червня 1907 р. у результаті державного перевороту другу Думу було розпущено і розпочалася епоха реакції. Це відобразилося, зокрема, у тому, що у третій (1907-1912) та четвертій (1912-1917) Державних думах національно свідомих українців було дуже мало, оскільки новий виборчий закон сильно обмежив права робітників, селян і національних меншостей.

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов’язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри українознавства: в Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу – Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгортається мережа товариств “Просвіти”. У 1905 р. у Російській імперії з’явилася перша україномовна газетаХлібороб. З 1906 р. у Києві почала виходити щодення газета “Рада”. Її видавцем був відомий український діяч і меценат Євген Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання “Кобзаря” Тараса  Шевченка. У тому ж році Михайло Грушевський переніс центр своєї діяльності зі Львова до Києва, де під його головуванням було утворене Українське Наукове Товариство. Сюди ж було перенесено й видання Літературно-наукового вістника.

У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці українських сил. У 1905 р. РУП перейшла повністю на марксистські позиції і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Лев Юркевич). Партія стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних міркувань включила в свою програму вимогу національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації. Восени 1905 р. зі складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію. УРДП проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком і Сергієм Єфремовим. У 1903-1904 рр. з РУП вийшли гуртки соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії – УСДРП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично активних українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Директорії. Однак на відміну від трьох головних українських партій у  Галичині  вони стояли не на самостійницьких, а на федеративних позиціях. А на самій території Наддніпрянської України за своєю активністю й впливами вони значно поступалися російським партіям.

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником якої був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862-1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним із елементів столипінської реакції було переслідування національних меншостей. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому числив український народ до “чужородних” (“инородцев”) і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на австономних національно-іериторіальних основах”. У часи столипінської реакції були закриті товариства “Просвіта” та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо. В Україні, як і в усій Російській імперії формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, “на відрубах” (хуторах) і брати у свою власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло близько 24% господарів, то на Південній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережній Україні – аж 50,7%.

Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві агентом охранки. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка у 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві. Репресії через свою безглузду безоглядність викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік українського руху переходять навіть ті, хто раніше тримався осторонь. Водночас антиукраїнські реформи використовують й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині  напередодні війни українська модерна нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 рр.

 

МІЖ МІСТОМ І СЕЛОМ: МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗДАТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ

Один із провідних українських діячів початку ХХ ст. Євген Чикаленко у своїх спогадах розповів про епізод, пов’язаний з відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 р. Всі гості, які їхали на це відкриття, помістилися у двох залізничних вагонах. Оскільки вони представляли чолових діячів українського руху, то, як жартували, у випадку аварії поїзда цьому рухові прийшов би кінець.

Скарги на ворожість адмністрації і погірдливість російського суспільства, нечисельність і пасивність української інтеліґенції, брак сили і грошей були постійною темою у писаннях східноукраїнських патріотів початку XX ст. Вони з заздрістю дивилися на успіхи своїх єдинокровних братів по іншу сторону Збруча, вважаючи, що там українці уже стали державною нацією і почувають себе господарями на власній землі. У їхньому середовищі ходив гіркий жарт: чому нас не приєднає до себе Британська імперія? – тоді за десять років ми б уж були готові відокремится від неї.

Російська влада послідовно блокувала розвиток українського національного відродження. Українська мова стала мовою або неосвічених селян, або освічених, але дуже малочисельних національних діячів-“дисидентів”. За твердженням того ж Чикаленка, на початку ХХ ст. у Києві нараховувалося всього вісім інтеліґентих сімей, які попри заборони і зневаги, розмовляли українською: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини і його власна. Український національний рух у Російській імперії до 1917 р. був представлений порівняно нечисельною групою міських інтелектуалів, які, за винятком останнього передреволюційного десятиліття, були цілковито відрізані від свої потенційної соціальної бази – українського селянства.

В історичних працях вважається прийнятним писати про відсталість і запізнілість українського руху у підросійській Україні у порівнянні з Галичиною [2]. Однак таке порівняння має обмежену пізнавальну вартість. Бо, очевидно, для виявлення внутрішнього потенціалу обидвох рухів галицьких українців варто порівнювати з чехами, словаками та ін. народами Австро-Угорщини, а наддніпрянських українців – з білорусами, вірменами, грузинами фінами та ін. неросійськими національностями Російської імперії. Щобільше, для розуміння динаміки національного рухуу підросійській Україні коло паралелей слід розширити і на інші партії й угрупування, що діяли на її території. Так, порівняння географічної сітки кадетської та російської соціал-демократичної партій – цих без сумніву, найсильніших опозиційних партій,з українськими національними організаціями у 1905-1907 рр. показує характерну спільну рису у розвитку недержавних політичних структур: це були нечисельні міські структури, розсіяні серед величезного селянського моря[3].

Традиційною особливістю російського політичного режиму було те, що в ньому держава була все, а суспільство – нічого. Будь-яка ініціатива, яка виходила за рамки держави, сприймалася як потенційно анти-державна. Як влучно висловився відомий історик марксизму Лешек Колаковський, Російська імперія була “державою, в якій ... не було чіткої роздільної лінії між літературною критикою й вбивством”[4]. Тому про український рух у Російській імперії точніше говорити не як про “відсталий” і “недорозвинутий”, а як про “заарештований (як майже кожний політичний рух і партія) у своєму зародку.

Те, що український рух на початку ХХ ст. стояв перед потребою національного усвідомлення селянства, теж не було свідченням його катастрофічної відсталості. Французький історик Южен Вебер у своїй широко відомій книжці “Зі селян – у французи: Модернізація сільської Франції, 1870-1914”[5] показав, що перед подібним завданням наприкінці XIX ст. стояв і французький уряд. Жителі сільської Франції тоді ще не були національно свідомими французами. Вони стали такими лише після того, як французьке суспільство перетворилося з переважно сільського, аграрного, неписьменного у переважно урбанізоване, промислове і письменне – одним словом, у модерну націю. Новітні розвідки з історії Великобританії і Німеччини підтверджують, що навіть серед західноєвроейських “історичних” народів перетворення “селян у націю” є досить пізним феноменом[6].

Проблеми, схожі на ті які мав французький уряд, турбували й російські і польські вищі класи, традиційних суперників українського руху. Звичайно, за ними стояла сила державного апарату, грошей, вищого рівня освіти ікращого політичного досвіду. Але український рух мав одну велику перевагу: він безпосередньо апелював до соціальних інтересів селянства, заторкуючи найчутливішу струну у його душі.

Існувало декілька факторів, що створювали високу потенційну можливість появи в Україні масового національного руху. Першим у списку треба назвати демографічний фактор. Високі темпи природнього приросту компенсували ті втрати, які український етнос неминуче ніс внаслідок русифікації.У загальному балансі, незважаючи на тиск асиміляції й акультурації, частка українців у Російській імперії зросла з 16,4% у 1719 по 17,3% у 1917 р. Порівняння темпів асиміляції українців на східно- та західноукраїнських землях приводить до несподіваного висновку: галичани полонізувалися набагато швидше, аніж їхні земляки по другу сторону Збруча ставали росіянами. Головним заборолом, що стримував процес асиміляції, в підросійській Україні були вищі темпи природнього приросту та порівняно менші розміри еміграції серед місцевих українців, аніж серед їх співвітчизників у Галичині [7].

Енергія, з якою українські селяни освоювали нові землі, свідчила, що їм не властива була соціальна апатія. З часу інтеграції українських земель у склад Російської імперії і до останніх років її існування українські селяни виявляли особливу схильність до непослуху і соціального протесту. Бунтівливі традиції Коліївщини та руху Кармелюка знайшли своє продовження у Київській козаччині 1855 р. та Чигиринській змові 1876-1877 рр. Селянські повстання 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях стали справжньою революцією у мініатюрі і настільки потривожили центральну владу, що вона була вимушена провести зміни у своїй аграрній політиці у межах всієї імперії. У 1905 р. українське село знову вело перед в аґрарних бунтах.

Українська національно свідома інтеліґенція стала тією силою, яка експлуатувала соціальне невдоволення місцевого селянства у політичних цілях. Але для цього їй не треба було видумувати щось нове. Соціальне обличчя селянства уже набуло тих рис, з яких легко складався національний портрет. Соціальні відмінності, що відділяли селян від помістя, міста, фабрики й уряду, служили одночасно національним бар’єром між українцями й не-українцями. Як клас українське селянство відрізнялося від російського більшим індивідуалізмом і нехіттю до общинної форми землеволодіння.

Особливість соціального статусу українського селянства склала необхідну умову для його політичної мобілізації під національні лозунги. Необхідну, але не достатню. Для зрозуміння її недостатностінайкраще порівняти національний рух українців з білоруським, який на початку ХХ ст. структурно був дуже близьким до українського[8]. Як й українське суспільство, білоруське переважно було селянським і терпіло від тих самих структурних недоліків. Поміщицькі володіння належали в основному польским або російським поміщикам, дрібна торгівля перебувала у руках євреїв, а бюрократія була російською. Тому поняття “білорус” й “селянин”, як і в українському випадку, практично співпадали: 92% білорусів були селянами, 95% всіх селян були білорусами. Як й українське, білоруське селянство відрізнялося дуже низьким рівнем грамотності. Йому властиві були індивідуалістичні настрої й несприйняття общини. Тим не менше, сила українського національного руху у 1917 р. виявилася набагато більшою, аніж білоруського.

До цього спричинилися головним чином дві обставини, які, наклавшись на всі інші, відіграли вирішальне значення для виникнення масового національного руху. По-перше, українська інтеліґенція виявилася набагато чисельнішою. Якщо керівництво українського руху в 1903 р. вміщалося у двох вагонах поїзда, то рік перед тим всі члени Білоруської революційної громади, єдиної на той час національної організації, спокійно могли розсістися за одним обіднім столом. Через невелику кількість освічених людей ні одне білоруське місто не стало місцем скупчення більш-менш помітної культурної общини. Українська інтеліґенція завдяки своїй чисельності все-таки зуміла сяк-так налагодити національне життя принаймні у двох великих містах – Києві й Полтаві. Якщо взяти до уваги, що націоналізм, заки стає масовим рухом, є міським, а не сільським феноменом, то наявність міської інтеліґенції є першочерговою обставиною для успіху мобілізації селян під національні лозунги.

По-друге, вступаючи у модерну добу, українці не були зовсім “не-державною” чи “не-історичною нацією”. Вони мали певні політичні традиції самоуправління і власну правлячу еліту, яка виконувала функції представницького класу всієї староукраїнської козацької нації (тому-то український випадок націотворення, як справедливо відзначав Іван Лисяк-Рудницький  [9], займає проміжне місце у дихотомії між “історичними” й “не-історичними” націями, будучи ближчим до чеського, аніж скажімо, до білоруського прикладу). Хоча козацька старшина та її нащадки порівняно швидко і без великих перешкод інкорпорувалися у російське дворянство, вона змогла постачати кадри і для національного руху та прокласти таким чиноммісток між “старою” й “новою” Україною. Мірослав Грох на основі порівняння національних відроджень “не-історичних” народів прийшов до висновку, що успішніше до організаційної стадії переходять ті національності, які затримали певну традицію політичної індивідуальності, що виражається не так в історичній реальності, а радше в історичній пам’яті[10]. Вироблений нащадками козацької старшини міф козацької України зберіг свою притягальну силу аж до початку ХХ ст. Не є випадком, що найбільшої активності і розмаху національний рух добився на Лівобережжі, тобто території колишньої козацької держави – Гетьманщини. Київ та Лівобережна Україна постачали національному рухові як масові кадри, такі, приклад яких могли наслідувати в інших частинах підросійської України. Це був той фактор, якого сильно не вистачало білоруському національному рухові.

Отже, “відсталість” і “запізнілість” українського руху в підросійській Україні варто оцінювати за відносними, а не абсолютними мірками. Немає сумніву, що за рівнем свого розвитку він значно уступав рухам тих народів, які зберегли свою національну еліту та мали чисельну перевагу серед міського населення (польському, фінському, естонському і, до певної, литовському латвійському). Але серед тих національних рухів, що не входили у дану категорію, український, як показали події 1917 р., відігравав роль безумовного лідера. І це не зважаючи на п’ять десятиліть майже безперервних репресій й обмежених можливостей для вільного розвитку.

 

[1] Aronson I.M. Troubled Waters. The Origins of the 1881 Anti-Jewish Pogroms in Russia. Pittsburgh, 1990; Wynn Charles. Workers, Strikes, and Pogroms: The Donbass-Dniepr Bend in Later Imperial Russia, 1879-1905. Princeton, 1992.

[2] Див., наприклад: Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. К., 1992. Вип.1. С.105-109.

[3] Шелохаев В.В. Кадеты – главная партия либеральной буржуазии в борьбе с революцией 1905-1907 гг. Москва, 1983. С.299-309; Andriewsky O. The Politics of National Identity: The Ukrainian Question in Russia, 1904-1912. Ph. D. Dissertation (Harvard University, 1991) P.169 (fn); R.C. Elwood, Russian Social Democracy in the Undergorund. A Study of the RSDRP in the Ukraine, 1907-1914 (Assen, 1974), p.15.

[4] Kółakowski L. Main Currents of Marxism: In 3 vols. Vol.2. P.307.

[5] Weber E. Peasants into Frenchmen: The Modernization of Rural France, 1870-1914. Standford, 1976.

[6] Colley L. Britons: Forging the Nation: 1707-1837. New Haven, 1992; Steehan J.J. German History. Oxford, 1989.

[7] Кабузан Н.В. Украинское население Галиции, Буковины и Закарпатья в конце XVIII-30-XIXгодах XIX в. // Советская этнография. 1985. №3. С.85; Saunders D. Russia’s Ukrainian Policy (1847-1905): A Demographic Approach // European History Quarterly. Vol.25, No 2 (April 1995). P.193.

[8] Тут і далі використані арґументи, приведені Стівеном Ґут’є – див.: Guthier S. The Roots of Popular Ukrainian Nationalism: A Demographic, Social and Political Study of the Ukrainian Nationality to 1917. Unpublished Ph. D.Dissertation (The University of Michigan, 1990). P.284-313. Про причини слабості білоруського науіонального руху див. також: Радзік Р. Прычыны слабасці нацыятворчага працэсу беларусаў у XIX-XX ст. // Беларускі Гістарычны Агляд . Т.2. Сшытак 2 (Сьнежень 1995). С.163-348.

[9] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. С.24, 34.

[10] Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. Cambridge (Mass.), 1985. P.178.