Розділ 6. УКРАЇНА, 1945-1985: НОВА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ

 УКРАЇНА У 1945-1953 рр.: КІНЕЦЬ СТАЛІНСЬКОЇ ДОБИ

Розпад імперій найчастіше спричинявся військовою поразкою. Сталіну не лише вдалося втримати основні територіальні надбання Російської імперії, але й здійснити найбільш далекосяжні наміри Романових щодо приєднання нових територій – Східної Прусії, Галичини, Закарпаття та ін. Тактика принесення революцій “на кінчику багнета”, вперше випробувана щодо України у 1917 р. й вдало здійснена у 1945-1949 рр. у Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Чехословаччині та Східній Німеччині, дозволила Радянському Союзові підвести свої війська під самі ворота Західної Європи. Ніколи раніше російська імперія не знала такої величі і могутності.

Але за фасадом позірної міцності СРСР крилися нові проблеми, які складали потенційну загрозу для внутрішньої стабільності радянської системи. Ситуація провокувала питання, на які кремлівському керівництву тяжко було знайти відповідь. До того часу централізаторський характер СРСР пояснювався необхідністю вистояти у ворожому капіталістичному оточенні. Після утворення міжнародної соціалістичної системи таке оточення зникло: Українська РСР внаслідок післявоєнного врегулювання межувала лише з державами т.зв. народної демократії. Оскільки безпосередня зовнішня загроза зникала, виникало питання: чому Українська РСР повинна зберігати свій статус союзної республіки, коли її західні і південні сусіди – Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія – самостійними державами? Українські патріоти одержували готову формулу для своїх політичних вимог, і дисидентський рух пізніших років не проминав нагоди, щоб користуватися нею.

Війна і післявоєнне врегулювання державних кордонів привели до змін у національному складі населення України. У результаті німецької політики винищення євреїв їхня частка зменшилася до 2% населення 1959 р. Зменшення питомої ваги інших національних меншостей викликали воєнні депортації та післявоєнний обмін населення між Україною та країнами “народної демократії”. Відповідно до договорів з Польщею (1 жовтня 1944 р.) та з Чехословаччиною (10 липня 1945 р.) на територію України з Польщі було переселено 520 тис. українців; одночасно з України в Польщу й Чехо-Словаччину репатрійовано 1 млн. поляків, 140 тис.євреїв і 33 тис.чехів. Були переселені з України також частина румунів, угорців та представників інших національних меншостей.

Збільшення національної однорідності сільських жителів викликало включення у склад Української РСР Західної України з 7 млн. українців. Ніколи раніше населення Української РСР не було таким національно однорідним, як після 1945 р. Цей момент передбачав серйозні й далекосяжні політичні наслідки. Як вдало відмітила поетеса Ліна Костенко, об’єднання “Малоросії” з “Малопольщею” дало Велику Україну. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної консолідації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли помітний вплив на Західну Україну.

Крім своєї національної свідомості західні українці внесли ще й свою специфічну політичну поставу. Колишні політичні піддані Варшави, Відня, Будапешту, Бухаресту, Праги, вони розділяли той самий політичний досвід, що й інші народи Габсбурзької імперії: чехи, словаки, поляки і т.п. Найменш зрусифікована Західна Україна була у складі СРСР водночас однією з найменш “радянізованих” областей і була розсадником антикомуністичних ідей.

Інша проблема, з якою довелося зіткнутися сталінському режимові у перші післявоєнні роки – це поширення прозахідних настроїв серед радянських громадян. До 1947 р. з Німеччини в Україну повернулися 1 млн.250 чол. – бл.40% українців, насильно депортованих на роботи в Рейх. Не менш ніж 300 тис. з них зразу ж були вивезені НКВД на Сибір ніби-то за державну зраду. Ті ж, що залишилися, могли засвідчити, що радянська пропаганда казала відверту неправду про злиденне життя робітників і селян на Заході – їхній досвід говорив про цілком інше. Це могли підтвердити сотні тисяч солдатів, які з переможними боями дійшли до Берліна, Відня і Праги. Ще переконливіше і доступніше про переваги західного способу життя промовляли до радянських людей трофейні західні фільми та товари масового вжитку, які заполонили всю країну.

Післявоєнні роки нагадували ситуацію, яка склалася у Росії після розгрому Наполеона. Контакт з Заходом тоді привів до поширення свободолюбивих ідей, і в результаті 1812 р. породив рік 1825 – рік декабристського повстання. Як і тоді, у суспільстві панувало переконання, що народ, який виніс на собі весь тягар війни і своїми жертвами проклав шлях до перемоги, – цей народ заслуговує кращої долі, аніж тої, якою він мусить вдовольнитися у рамках російської імперії. Суспільство чекало на значні поступки з боку режиму: припинення масового терору, ліквідації колгоспної системи, пом’якшення цензури і т.д.

Перемога Радянського Союзу у другій світовій війні дала поштовх процесам і тенденціям, які могли привести до його занепаду і розвалу. Серед цих нових тенденцій піднесення ролі українського питання об’єктивно могло відіграти одну з центральних ролей. Радянський режим не проявив ні здатності, ні бажання розв’язувати ці проблеми гнучко. Основним засобом їхнього подолання залишався терор.

Як і в довоєнні десятиліття, однією з головних жертв стала українська інтеліґенція. У 1946-1951 рр. Москва гостро критикувала ЦК КП(б)У за неувагу “до підбору й ідеологічно-політичного виховання кадрів у галузі науки, літератури й мистецтва”, де знайшла притулок “ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія”. Московську резолюцію продублював відповідними документами ЦК КП(б)У. Партійні резолюції відкрили кампанію “критики” й “самокритики” у пресі та на велелюдних засіданнях у наукових і культурних інституціях. За ними послідували арешти бл. 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури у 1946-1947 рр.

Переслідування української інтеліґенції складало частину ширшої кампанії, яка охопила весь Радянський Союз у 1946-1948 рр. – т. зв. ждановщини. Вона ставила собі за мету виелімінувати із підрадянського інтелектуального життя будь-які прояви прозахідних культурних впливів та лібералізму, незалежної думки. У республіках до стандартних звинувачень у формалізмі, відхилень від марксизму-ленінізму, захоплення Заходом і т.д. обов’язково додавалося ще одне: ідеалізація національного минулого.

Олександр Корнійчук і його дружина Ванда Василевська були розкритиковані за те, що в лібретто до опери “Богдан Хмельницький” недостатньо розкрили “проґресивну” роль російського царя та російських бояр. У поле зору партійної критики потрапив вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”, засуджений як “відверто націоналістичний”.

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла, якщо б центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишалося для забезпечення продовольством колгоспників.

Восени 1946 р. Хрущов доповів Сталіну про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар Каганович. Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.

Голод охопив не лише село: серйозні труднощі з продовольством відчувалися у промислових містах. Згідно таємних радянських даних, внаслідок голоду 1946-47 рр. померло 100 тис. чол. і ще 300 тис. чол. було госпіталізовано. Багато мешканців Східної України рятували життя собі і своїм сім’ям, таємно перебираючись у Західну Україну у переповнених поїздах і вертаючись назад з зерном, картоплею й іншими продуктами, які їм жертвували “західняки”. Це було так довго можливо, доки сільське господарство у Західній Україні залишалось несколективізованим. Масова колективізація сільського господарства розпочалася тут з кінця 1948 р. Уже 1 липня 1950 р. колгоспи охоплювали 92,7% всіх сільських господарств.

Основним засобом “радянизації” Західної України були терор і насильство. У 1946-1949 рр. звідси було депортовано у Сибір бл. 300 тис. чол. – в основному сім’ї тих, хто співпрацював з німцями, служив у дивізії СС “Галичина” або воював в УПА. Жертвою насильства стала й греко-католицька церква. Організований НКВС Львівський собор (8-10 березня 1946 р.) проголосив самоліквідацію церкви і “добровільний” перехід в лоно Російської православної церкви. Керівництвом церкви разом з митрополитом Йосипом Сліпим були вислані в Сибір. На Закарпаття у жовтні 1947 р. дійшло навіть до вбивства греко-католицького єпископа Теодора Ромжі, який відмовився прийняти православ’я.

Позитивним наслідком “радянізації” Західної України стала індустріалізація цього краю. Вона велася досить швидкими темпами, і вже у 1952 р. обсяг місцевої промислової продукції у три рази перевищував довоєнний. Відкрилися нові галузі виробництва – автобудівна, видобуток газу, вугілля і т.д. Вперше заісторію ХХ ст. західноукраїнські селяни дістали шанс дістати працю на промисловому виробництві, і у перші повоєнні десятиліття розпочався їх масовий відхід у міста. Але так само як вся Радянська Україна страждала від несправедливого розподілу всесоюзного бюджету, так і Західна Україна на протязі перших двох післявоєнних десятиліть залишалася упослідженою внаслідок його перерозподілу у межах республіки. У результаті західноукраїнська індустріалізація охопила лише незначну частину місцевої робочої сили. Фахові робітники і техніки засилались з Росії і зі Сходу України. Це вело до часткової русифікації західноукраїнських міст.

Єдиною силою, яка змогла активно протиставитися сталінському режимові була Українська повстанська армія. Радянські війська могли контролювати лише міста, залізниці і важливі стратегічні центри. Від часу зайняття Західної України у лютому 1944 р. й аж до пізньої осені 1945 р. війська НКВС і Львівського військового округу провели бл. 27 тис. боєвих операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили бл. 6 тис. операцій проти радянських частин. Підсумовуючи ці обидва числа, можемо ствердити, що у середньому на кожний день перших двадцяти місяців радянської влади у Західній Україні припадало у середньому по 500 військових сутичок між УПА і радянськими військами!

1946-1949 рр. у Західній Україні націоналістичний рух перейшов до підпілля, обмежуючись терористичними актами проти радянської адміністрації, нападами на відділи НКВС, організацією бойкоту проти виборів, веденням акцій проти колективізації. Масштаби збройної боротьби зменшилися. Як і всі антикомуністичні підпілля Центральної і Східної Європи, український рух головні надії покладав на початок третьої світової війни, яка, здавалося, от-от мала вибухнути між колишніми союзниками – СРСР, з одного боку, та США й Англією, з другого.

Масштабні військові дії УПА після літа 1946 р. продовжувала вести лише на  Закерзоння – українських етнічних землях, що відійшли після війни до Польщі (Холмщині, Посянні, Лемківщині). Своїм основним завданням вона вважала захист місцевого українського населення від примусової депортації до СРСР, яка привела б до “деукраїнізації” Закерзоння . Головним супротивником УПА на цьому терені були польські урядові та антикомуністичні націоналістичні (ендецькі) формування. Натомість їй удалося укласти декілька угод з АК, а на Любельщині навіть дійшло до декількох спільних військових акцій проти радянських і польских спецслужб та осередків репатріації українського населення. Хоча усі ці угоди мали місцеве значення, їх головне значення полягало до зменшення числа жертв польсько-української боротьби серед місцевого населення[1].

Весною 1947 р. на Лемківщині під час організованої УПА засідки було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчєвського. Польське керівництво скористалося цим вбивством для проведення запланованої раніше акції Вісла – примусового переселення українців у глиб Польщі. Під час проведення цієї акції у березні-липні 1947 р. комуністичний уряд Польщі, подібно як польський “буржуазний” уряд у 1930 р. під час проведення “пацифікації”, застосував у відношенні до українців принцип колективної відповідальності. На захід Польщі, на території щойно відібраній від Німеччини було депортовано бл. 150 тис. українців, яким перед тим вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу[2].

Деталі проведення операції Вісла безсумнівно показують, що її організатори ставили перед собою не так завдання побороти УПА, як “остаточно розв’язати українську проблему у Польщі”. Маючи щонайменше десятикратну військову перевагу над УПА, польська комуністична влада могла зліквідувати український повстанський рух, не вдаючись до примусового переселення українців.

Польському комуністичному урядові йшлося про те, щоб розпорошити українське населення по всій країні й поступово асимілювати його. Кількість переселених українців в кожному населеному пункті не мала становити більше 10% загального числа жителів. Повернення на рідні місця каралося ув’язненням до концтабору в Явожно, створеного на місці колишньої філії фашистського табору в Освєнцімі. Сюди ж в час проведення операції були відправлені національно свідомі інтеліґенти, сім’ї, які підозрівалися у підтримці українського підпільного руху – всього бл. 4 тис чол.

Після виселення українців з Закерзоння  та його полонізації УПА була приречена на поразку. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СРСР для координації своїх дій проти УПА. У результаті відділи наступу польських військ УПА-Захід змушені були відступати на територію УРСР або ж пробиватися рейдом через територію Чехо-Словаччини до Західної Німеччини.

На Західній Україні активні операції продовжувались до кінця 1940-х рр, але територія їхнього засягу неухильно зменшувалася. 5 березня 1950 р. у сутичці з частинами НКВС загинув головнокомандуючий УПА Роман Шухевич. Збройне підпілля продовжувала організовану боротьбу до травня 1954 р., а окремі невеликі частини діяли ще довше, аж до початку 1960-х рр. Остаточного удару націоналістичному рухові було завдано після вбивства агентом КДБ у Мюнхені Льва Ребета (1957) і Степана Бандери (1959). “Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, – писав американський дослідник Дж.Армстронг, – дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування”[3].

Значення повстанського руху важко переоцінити. У будь-якій тоталітарній державі завжди знаходиться жменька сміливих і жертовних людей, які готові перемогти страх і чинити опір насильству ради захисту дорогих їм ідеалів та людської гідності. Коли ж, як у випадку з УПА, кількість таких людей вимірювалася десятками тисяч, їхній спротив мав далекосяжні політичні наслідки. Не останнє значення мав той факт, що частина повстанців – мешканці Східної України – на відміну від західних українців, були продуктами радянського режиму. Тому повстанський рух сіяв зерна спротиву тоталітарній системі в усій Україні. Зі збройної боротьби народжувався громадянин, який, на відміну від пересічного жителя Радянського Союзу, був свідомий своїх людських прав, і, що найважливіше, був готовим ці права відстоювати і захищати.

Правдивість останньої тези засвідчила ще одна сторінка з історії повстанського руху, дія якої відбулася далеко за межами України: прибуття у сибірські табори полонених-упівців привело до пробудження почуття людської гідності в інших ув’язнених. Олександр Солженіцин в “Архіпелазі ГУЛАГ” згадував, що перша хвиля опору у сталінських концтаборах почалася з прибуттям у ці табори західноукраїнських повстанців.

 “Для всього цього руху ,— писав він ,— вони всюди зробили дуже багато, та й вони зрушили віз. Дубівський етап [етап, з яким приїхали упівці – Г.Я.] привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони ... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства – і потягнулися до ножа”[4].

 Полонені українські повстанці разом з литовськими, латвійськими й естонськими партизанами зупинили терор карних злочинців проти політв’язнів. У 1946-55 рр. у таборах Сибіру та Середньої Азії прокотилася хвиля масових бунтів, якими, разом з ув’язненими радянськими офіцерами, керували офіцери і воїни УПА.

 

1953-1972: ВІДРОДЖЕННЯ КОНТРОЛЬОВАНОГО АВТОНОМІЗМУ

Смерть Сталіна (5 березня 1953 р.) поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. Національне питання, у формі питання про взаємовідносини між Москвою і республіками, зайняло одне із центральних місць у цій боротьбі. На червневому (1953 р.) пленумі ЦК КПУ з поста першого секретаря зняли росіянина Леоніда Мельнікова. На його місце був обраний українець Олексій Кириченко. Офіційною причиною звільнення Мельнікова послужило звинувачення у русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні.

Перемога Хрущова у боротьбі за владу у Москві привела до підвищення питомої ваги українських лідерів як у керівництві Української РСР, так і всього СРСР. Своєму вивищенню Хрущов у великій мірі завдячував підтримці українських партійних керівників, з якими його пов’язували старі зв’язки ще з часів його секретарювання в ЦК КПб)У у 1938-1949 рр. Віддякою за цю підтримку стало їхнє сходження вверх по щаблях партійно-державної драбини. Як Кириченко, так і його наступник на посаді першого секретаря ЦК КПУ у 1957-1963 рр. Підгорний були переведені на відповідальні посади у ЦК КПРС. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 11 нових маршалів Радянського Союзу у 1955 р. половина були військові українського походження.

Якщо напередодні війни росіяни становили 65% зайнятих у центральних державних і партійних установах Української РСР, то у середині 1950-х ситуація змінилася навідворот: частка українців була рівна 68% Всі ці зміни вказували на існування певної тенденції у структурі влади в Українській РСР – тенденції до формування нової української політичної еліти. Нові лідери відрізнялися від попередників у першу чергу своїм походженням. Більшість народилася у сільській місцевості, у Центральній або Північно-Східній Україні, а зробила кар’єру на посадах, пов’язаних зі сільським господарством. Їхній партійний досвід роботи у більшій мірі пов’язувався з “українським фактором”, аніж досвід їхніх попередників, висуванців із зрусифікованого Донбасу. “Українізація” найвищих ешелонів влади відображала ті зміни, які сталися у житті Української РСР після другої світової війни, у першу чергу – консолідацію української нації. З іншого боку, вона була результатом нової постави Москви щодо республіканських керівних кадрів. Хрущов відстоював лінію, згідно якої національним кадрам належало надати більші прероґативи у керівництві республіканськими справами.

Цей підхід рельєфно виявився під час святкування 300-річчя “воз’єднання України з Росією”. Урочистості тривали всю першу половину 1954 р., і становили одне з найбільших пропагандивних видовищ в історії Української РСР. Їхньою кульмінацією став указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області, яка до цього входила до складу Російської РФСР, до складу Української РСР. Сам факт передачі цілої області не означав територіальної втрати для Москви, яка продовжувала утримувати владу над Україною. Своїм щедрим жестом центральне керівництво перекладало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар з їхньої батьківщини у 1944 р. Однак, центральним моментом у передачі Кримської області було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні політичного ладу Радянського Союзу та соціалістичної системи. При умові, звичайно, що Україна неухильно слідуватиме у фарватері московської політики та пам’ятатиме, що своєму особливому статусу вона завдячує “братерській дружбі й безкорисній допомозі” Росії.

Нове українське керівництво сприйняло відведену йому роль; але його особливий статус не міг не провокувати зростання амбіцій. Під впливом цих факторів у 1957 р. ЦК КПУ прийняло рішення з вимогою передати Українському Держплану функції планування та контролю над всією республіканською економікою. Це рішення було найсильнішим виявом прагнення економічного автономізму ЦК КПУ за сорок років існування радянської влади в Україні.

Посилення позицій республіканської еліти були пов’язані з реформою управління промисловістю. Територія республіки у травні 1957 р. була поділена на 11 економічних адміністративних районів, управління якими на основі територіального принципу здійснювали т.зв. раднаргоспи. Таким чином було нанесено істотний удар всесоюзній, міністерській бюрократії. Майже вся промисловість України перейшла у підпорядкування республіканського уряду.

Намітилися серйозні зміни у суспільному житті. Смерть Сталіна та хрущовська критика культу злібералізували політичний й інтелектальний клімат. На Україні виникли або відновили свою діяльність Спілка журналістів, Спілка кінематографістів України. Почали виходити численні нові видання українською мовою. Поряд з реабілітацією діячів культури та літератури, почався інтенсивний розвиток історичних, мовознавчих та літературознавчих досліджень. Найважливішою подією у громадському житті стала поява цілого нового покоління молодих інтеліґентів-“шестидесятників”: Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960-1980-х р. стала основним середовищем витворення опозиційних ідей.

Рух “шестидесятників” склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися “зверху”. Натомість кінець 1950-х – початок 1960-х років стали свідком появи справді дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні виникла підпільна партія – Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних вимог. Вони вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували зробити це цілком законним шляхом, як реалізацію конституційного права націй на самовизначення аж до відокремлення від СРСР. Організація була розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук’яненка, І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч. Л.Лук’яненка – до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-річне ув’язнення, яке він відбув повністю). Окрім групи “українських юристів”, у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві підпільні організації: “Український національний комітет” та т.зв. “ходорівську групу”.

У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Удар був спрямований проти нового покоління, української інтеліґенції – у Києві, Львові та інших містах арештовали Івана Світличного, братів Богдана та Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не було представлено звинувачень, натомість поширювалися чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була явно надумана і носила характер відвертої розправи. У захист арештованих виступили представники української інтеліґенції – депутат Верховної Ради СРСР М.Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С.Параджанов та ін. Восени 1965 р. Іван Дзюба і Василь Стус під час прем’єри у київському кінотеатрі фільму “Тіні забутих предків” закликали глядачів виступити з протестом проти арештів.

Під впливом цих подій у вересні-грудні 1965 р. Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Це була перша праця українського опозиційного руху в післявоєнні роки, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. Вона ходила у “самвидаві” і тішилася великою популярністю серед української інтеліґенції. Її максимальна вимога виглядала скромно – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга Дзюби буквально була начинена цитатами з Леніна, Маркса й Енгельса). Однак, покликаючись на першоджерела радянської ідеології, він постачав опозицію арґументами, що мали слугувати підставою для леґальної критики русифікаторського курсу. Написана з великим талантом й ерудицією, книга Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського руху й сильно спричинилася до формування його ідеологічного обличчя.

У 1960-х рр. оформився організований рух кримських татар, які були насильно вивезені у 1944 р. зі своєї батьківщини на спецпоселння до Казахстану і Середньої Азії. Цей рух набрав як леґальних (посилання петиційдо радянських органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелеґальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі Мусою Джамільовим) форм. У вересні 1967 з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною, яке у 1944 р. послужило приводом для їхнього виселення. В 1967 р 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решту внаслідок перешкод з боку державних і партійних органів змушені були повернутися на місця попереднього проживання.

Зародження дисидентського руху було відображенням політичної кризи у радянському суспільстві. Після викривальної промови на ХХ з’їзді КПРС та гострої критики всього, щобуло пов’язано з культом Сталіна, воно потребувало нового виправдання своєї влади. Сталінські репресії, твердив Хрущов, не випливали з характеру справжнього соціалізму; навпаки – вони були його “викривленням”, відходом від “ленінського курсу”. Звільненний від цих викривлень, соціалістичний лад мав довестисвою історичну перевагу над капіталізмом. Ця ідея була покладена в основу нової програми партії, прийнятої на XXII з’їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). За двадцять років, запевняв Хрущов, Радянський Союз дожене і пережене США по всіх показниках суспільного виробництва.

Хрущов був дуже нетерпеливим у здійсненні свого проекту. Він вимагав негайних господарських чудес і з безпосередністю неосвіченного, але впевненного у собі партійного керівника видавав наліво і направо поради та прикази, де, що і як вирощувати (славетна кукрузяна кампанія), з якою швидкістю водити трактори під час орання землі, як писати вірші, малювати картини і т.п. Його найбільшою помилкою було, однак, фатальне нерозуміння того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб перегнати США. Іронія полягала в тому, що США, як й інші промислово розвинутікраїни, у тойчас розвивали нові технології, які не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла науково-технічна революція, шо базувалася на використанні нових матеріаліа – напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати західний капіталізм, але не розумів, що він біжить у цілком протилежну сторону. Хрущов став перед потребою нової модернізації країни, у відповідь на виклик, який кидала неефективній радянській системі господарства повоєнна науково-технічна революція. Однак його програма модернізації більш відповідала початку, а не другій половині XX ст.

Не в усьому його зусилля були марними. Саме за часи Хрущова був запущений у космос перший супутник (1957) та виведено на орбіту першого космонавта (1961). Це було серйозним викликом Заходу. Почалася велика програма освоєння цілинних земель (залишається досі, однак неясним, чого більше принесло розорення цілини – користі чи шкоди). Але сільське господарство було ділянкою, в якій хрущовські реформи зазнали найбільшого провалу. У 1963-1964 рр. у містах не вистачало продуктів харчування.

Невдача з реформами у сільському господарстві привело до конфлікту між Хрущовим й українським керівництвом. Якщо б Хрущову вдалося добитися успіху з освоєнням цілинних земель, це б докорінно змінило традиційну роль України як великої житниці Російської імперії. Сільське господарство республіки мало зосередитися на виробництві м’яса, молока, цукру та ін. продукції. Однак Україна не виконувала покладених на неї сільськогосподарських планів. На січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС Хрущов гостро критикував Підгорного за невміння керувати сільським господарством. Постійна критика привеладосильного охолодження його стосунків з українськимипартійними лідерами, яке й так вимагало зменшення втручання Москви у справи республіки. Києвське керівництво почувало себе загроженим, особливо пілся того, як Кириченко, якого воно вважало наступником Хрущова, був переведений на другорядну посаду.

Господарська криза та пов’язане з нею наростання масового невдоволення послужили фоном, на якому невдоволеній лібералізацією партійній еліті вдалося усунути Хрущова від влади. У жовтні 1964 р. відбувся тихий переворот, в результаті якого Хрущова відправили на пенсію. Українські партійні лідери відіграли не останню роль у московському перевороті. Після усунення Хрущова пост першого секретаря зайняв виходець з України, член “дніпропетровського клану” Леонід Брежнев.

Як не дивно, перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов’язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Було б наївним спрощенням вважати, що у своїй автономній політиці вінта його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це видно з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Його українська мова за довгі роки партійної кар’єри “вивітрилася”, й ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її “студіювати”. Шелест ніколи не погоджувався з тим, що Україна є радянська колонія (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтеліґентів). Але найкраще спосіб його думання відображає порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю солідаризувався:

 “Петро, держись лінії такої, якої ти держався. Україна і Росія, якщо вони розділяться, то не буде і Союза. Не буде Союза! На кого ж, якщо не друг на друга, нам рівнятися?”[5]

 Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався бажанням збільшити свою реальну владу й пов’язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи. Питань розвитку національної мови і культури стали символом у конфлікті між центральною і республіканськими політичними елітами.

Важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо розглядала це як загрозу своїм новонабутим правом. Як засіб спротиву вона обрала мовне питання, наполягаючи, щоб місцеві чиновники знали українську мову.

Усунення Хрущова створило добру можливість для перегляду його освітньої реформи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю. Даденков підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу Даденкова зупинила “директива з Москви”. Але уже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє управління українського міністерства освіти. Подібні заяви робив й сам Шелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою.

Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості. Особливо це помічалось на Східній Україні, в першу чергу у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Ситуація кінця 1960-х років нагадувала розвиток подій доби українізації” кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше у склад Української РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром “українізації” Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що тормозило їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс. Оскільки ці області були найбільш свідомими під оглядом національної ідентичності, економічний розвиток України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської “відлиги”. Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений Вячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника “Лихо з розуму” про розправу над українською інтеліґенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки. Поворотною точкою стала розправа над “празькою весною” 1968 р. Петро Шелест, який був один із найактивніших прихильників введення радянських військ до Чехо-Словаччини (він побоювався поширення “контрреволюційних” настроїв в Україні), не міг собі уявити, що розправа над чеськими прихильниками “соціалізму з людським лицем” означатиме кінець українського контрольованого автономізму.

 

1972–1982: ВЕЛИКИЙ ПОГРОМ

1972 р. відкрив новий період у післявоєнній історії України. У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як “великий погром”. Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и – 100-а осіб. Незрівняно більше число осіб зазнало “м’ягших” репресій – звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства, включаючи керівництво КПУ та його першого секретаря ЦК. На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПРС Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ.

На початку 1973 р., у журналі “Комуніст України”, появилася редакційна стаття “Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки”. У статті критикувалася книжка Шелеста “Україна наша радянська”. Його звинувачували у цілому ряді “ідеологічних помилок”, спричинених його “економічним автаркізмом”. Критики особливо обурювалися його “ідеалізацією” минулого України та обстоюванням самобутності УРСР.

Характер звинувачень, які висувалися проти Шелеста, недвозначно показував, якою хоче бачити Москва політику нового українського керівництва. Основною метою цієї політики було зупинити, і, якщо можливо, повернути назад, ті суспільні процеси, які привели до відродження громадського і культурного життя в Україні у 1960-х роках. Тому репресії були спрямовані не лише проти дисидентів, але й проти тих офіційних осіб, які витворили атмосферу українського патріотизму.

Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим “чисткам” в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов’язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм Федорчуком Маланчук був основним натхненником й організатором “великого погрому” в Україні 1970-х рр.

Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього “покаяння” і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шістидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув’язнення (3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового “покаяння” у 1972-1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.

“Приборкання непокірних” справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Для “поглибленого” вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо – тоді як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко проходили у переповнених класах. Справа доходила до курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися “Родная речь” (“Рідна мова”), тоді як української – з підручників під назвою “Українська мова”.

Головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. У “новій історичній спільноті – радянському народові” напевно знайшлося б місце для Шевченкового “Кобзаря” (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в питання політичне – пам’яті про своє історичне минуле. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам’ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії.

Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду.Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які були частково реабілітовані у 1960-х роках: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Скрипник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. У результаті боротьби з “ідеалізацією” українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, – торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми, завтра не стануть вибуховими.

У певному сенсі, за часів Щербицького, тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж усе, що говорилося за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування “радянського народу”. Особливо яскраве вираження вона найшла під час святкування 325-річчя “возз’єднання України з Росією” (1979). Коріння “нової історичної спільноти”, згідно нової інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної (“давньоруської”) мови нібито утворилася “єдина давньоруська народність”. З цієї народності започаткувалися “старша” (як за віком, так і за статусом) російська та “молодші” – “білоруська” й “українська” нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому “возз’єднання” України з Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб “возз’єднатися” з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної чистки 1972-1979 рр. українці фактично були позбавлені своєї власної історії.

Цю прогалину пробувала заповнити група письменників – Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів та ін., – які у 1960-х – 1970-х роках вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову.

На них була спрямована хвиля атаки проти українських літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Письменникам, поетам і літературним критикам роз’яснювали, що “партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників”, що в прозі перевага має бути надана публіцистиці, і що особливий наголос треба ставити на висвітлення “взаємозв’язків” і “взаємодії” радянських народів та їхніх літератур.

У 1973-1974 рр. партійна критика літератури набрала масового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Микола Руденко та ін. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.

Наслідком розгрому української літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших представників. Організаторам й виконавцям репресій йшлося про зведення української літератури до стану “неповної культури неповної нації” – стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазнали цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 рр. не було написано жодної п’єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів.

Кількість книжок, яка видавалася наприкінці 1970-х роках українською мовою, упала до рівня середини 1920-х рр., тобто до рівня переддня “українізації”. Наприкінці 1970-х років співвідношення російських й українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1. Згідно статистичних даних ЮНЕСКО, у 1970-х рр. серед десяти найбільших слов’янських націй Україна займала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок (трохи більше, як двохмільйонна нація словенців), а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жителів) займала передостаннє місце (останнє місце з показником 58,9 займали білоруси.

Відповіддю читачів і частини літераторів на “опартійнення” літератури був пасивний опір. Тисячі копій книжок, які були високо оцінені критиками згідно нових партійних вимог, залишалися нерозпроданими – читати цю продукцію було мазохістським задоволенням. Багато письменників й поетів або взагалі вмовкли, або вдалися до перекладів світової літератури.

Перемога партійної лінії виявилася Пірровою перемогою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від кіл інтеліґенції. Це привело до певної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Перш за все, були усунуті найбільш одіозні фігури, безпосередні виконавці погрому. Квітневий (1979 р.) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з його посади секретаря по ідеології. Була знята негласна заборона друкувати твори розкритикованих раніше авторів. Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш та ін. Зрозуміло, що ця зміна стосувалася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михайла Осадчого. Однак серед тих, хто зазнав благ лібералізації несподівано опинилася Ліна Костенко, одна із найстійкіших “шістедисятників”. У 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківську премію. Щонайбільше, у 1979 й 1981 рр. появилися збірки двох ранопомерлих, але винятково талановитих молодих поетів – Леоніда Кисельова і Віталія Симоненка, – вірші яких були пройняті протестом проти режиму.

Зміни, щоправда менш радикальні, торкнулися й історичної науки. У 1978 р. Президія АН Української РСР розглянула роботу Інституту історії за 1973-1978 рр. і розкритикувала його неувагу до таких важливих періодів історії України як історія  Київської Русі , історія українських земель у XII-XVII ст., й історія української культури у дожовтневий (до 1917 р.) період (зрозуміло, Президія АН симулювала незнання того, хто і як визначав тематику історичних досліджень у 1970-х рр.).

Пом’ягшення курсу щодо української інтеліґенції не було заслугою республіканського керівництва. Щербицький, очевидно, і тут лише виконував волю московського керівництва: у той же день, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС “Про дальше покращення ідеологічної політико-виховної лінії”. Оскільки в СРСР проголошувалася побудова розвинутого соціалізму і сформування радянського народу, то це мало б означати зглажування й поступове загасання соціальних конфліктів. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні лідери робили певні поступки інтеліґенції в обмін за її безумовну лояльність. У республіках це, очевидно, вимагало знесення найсуворіших обмежень щодо розвитку національних культур. Тому та частина української інтеліґенції, яка виявилася готовою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задоволенням відзначала відновлення рівноваги між “національною формою” і “соціалістичним змістом” в українській підрадянській культурі.

Це не означало, однак, принципової відмови партії від політики репресій, коли дії інтеліґенції загрожували порушити цю рівновагу. Так, голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь був зміщений з посади після виступу на похоронах молодого популярного композитора Володимира Івасюка, який, як загально вважалося, був замордований КДБ у травні 1979 р.

Загальна партійна лінія щодо нівеляції української самобутності не лише залишилася незмінною, але й набула певного розвитку. Це засвідчила велетенська ідеологічна кампанія, пов’язана з святкуванням 1500-річчя від заснування Києва (1982 р.). Надуманість цієї дати була більш ніж очевидною навіть для організаторів самого свята. Очевидно, масштабна ідеологічна кампанія мала на меті утвердити нову інтерпретацію історичних передумов утворення “радянського народу”, особливо перед лицем майбутнього святкування 1000-річчя хрещення Руси (1988). Згідно цієї інтерпретації, сучасний СРСР з радянським народом і російською мовою, як мовою міжнаціонального спілкування мав свого попередника в іпостасі  Київської Русі з єдиними давньоруською народністю і давньоруською мовою як спільною для всіх, хто проживав на її території. Новим моментом у цій теорії було твердження, що окрім росіян, білорусів, українців свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку у рамках Київської Русі робили більш як двадцять неслов’янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського реґіонів. Можна припустити, що партійні ідеологи вважали втягнення “молодших братів” у русло загальноруської ідентичності завершеним процесом; тепер же, йшлося про те, щоб поширити цей досвід на неслов’янські народи СРСР. Посереднє підтвердження цьому можна знайти у факті, що з кінця 1970-х років Щербицький став постійно вживати термін “народ України” замість “український народ”.

 

ЗА ПРАВА ЛЮДИНИ І НАЦІЇ:УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

Традиційна радянська політика щодо інтеліґенції передбачала нещадну розправу з тими, хто не бажав йти на компроміс з політичною системою, і відносно ліберальну поставу до них, хто цей компроміс сприймав. Однак у 1970-ті – 1980-ті роки, після згортання хрущовської відлиги, рамки можливого компромісу сильно звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посиленнядисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зростала.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти іншодумства набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши, за словом Василя Стуса, ціле покоління молодої української інтеліґенції в покоління політичних в’язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 р. і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг справитися після нанесеного йому удару.

Крім проблеми відновлення фізичної сили, перед українським рухом стояло ще й важке інтелектуальне завдання – пошуки нової ідеології протистояння режимові. Старий підхід, коли основні вимоги руху підкріплювалися цитатами з Леніна і посиланнямна відповідні радянські закони, виявився недостатнім. Український дисидентський рух не міг похвалитися ані наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною сіткою, ані широкою соціальною базою.

Але його потенційні можливості були чималими. З 1960 по 1972 рр., у тих чи інших видах дисидентської діяльності (виявлення відкритого невдоволення режимом шляхом підписання петицій й листів протесту, видання й розповсюдження самвидаву, участі в неофіційних зібраннях, демонстраціях і т.п.) в Україні взяло участь 942 людей. За своїм географічним розмахом дисидентський рух охопалював майже всю територію Української РСР. При цьому кількість дисидентів зі Сходу перевищувала чисельність галичан – певна ознака того, що український дисидентський рух мав дійсно український характер. У його національному ск ладі виразно переважали українці (77,2%). Росіяни представляли лише 0,5% – надто мало у порівнянні з їхньою часткою серед загального населення (бл. 20%); це дозволяло припускати, що російська меншина, як привілейована національна група, менше проявляла схильності до протестаційної діяльності. 9,9% припадало на інші національності, в основному – на євреїв і кримських татар (щодо 12,4% бракувало даних про їхню національну приналежність). Високе представництво тих національностей, які були найбільш обмежені у своїх національних правах (українців, євреїв та кримських татар) при порівняно слабій заангажованості росіян виразно показувало, що гравітаційним центром дисидентського руху в Україні було національне питання[6].

Особливо обнадіючим був той факт, щодисидентський рух в Україні був в основному міським явищем й охоплював головним чином найбільш освічені й соціально мобільні верстви населення. У випадку можливого краху системи цей рух мав потенційні шанси змобілізувати під свої лозунги велике число людей і водночас забезпечити їх достатньо софістикованим керівництвом.

Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно проявилося уже на початку 1970-х років. У 1969 р. вони встановили зв’язки з московськими активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу “Хроника текущих событий”. Через короткий проміжок часу, уже в січні 1970 р. вони розпочали видавництво свого власного журналу “Український вісник” (до моменту “великого погрому” появилося шість випусків цього видання). Після арешту у грудні 1971 р. Ніни Строкатої-Караванської Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець та ін. разом з одним із провідних російських дисидентів Петром Якіром утворили громадський комітет у її захист – одну із перших організацій такого типу у Радянському Союзі.

Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу “політичних в’язнів”. Їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. “Великий погром” різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер “Українського вісника”, який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці – стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко – заявили, що від цього номера “Український вісник” стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у “допогромний” період праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізація чи русифікація?”, “Вісник” демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики.

Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху – його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв’язку ані між собою, ані з ув’язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

Іншим важливим явищем був перехід у дисидентський табір двох відомих українських письменників, виключених зі СПУ – Миколи Руденка та Олеся Бердника. А наприкінці 1975 р. після вичерпання термінів ув’язнення, в Україну повернулися декілька провідних дисидентів – адвокат Левко Лук’яненко, Іван Кандиба і мікробіолог Ніна Строката-Караванська. Разом з Руденком і Бердником вони утворили ядро, наколо якого проходило організаційне оформлення українського дисидентського руху.

Поштовх до розбудови дали зміни в міжнародній ситуації, пов’язані з проголошеною Брежнєвим політикою розрядки. У 1975 р., у Гельсінкі, на Європейській конференції з питань безпеки і співпраці дійшло до підписання “Прикінцевого акту”, в якому містилося визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн. Заключення цього акту було певним здобутком для Москви, оскільки він остаточно леґітимізував усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу, підкресливши нетодорканість усіх європейських кордонів. Однак зворотньою стороною гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції (35 країн включно з СРСР) зобов’язано щодо дотримання основних прав людини. Виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у внутрішній політиці кожної з підписаної країн.

Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху – громадського контролю за їхнім дотриманням в СРСР. Джерелом натхнення для підрадянських дисидентів стало присудження у жовтні 1975 р. Андрієві Сахарову Нобелівської премії миру. Цього ж місяця Французька комуністична партія приєдналася до компартії на Заході щодо визволення Леоніда Плюща, і в січні 1979 р. йому було дозволено виїхати з Радянського Союзу. Це показувало, що радянськавлада була чутливою на західну критику щодо порушуння прав людини в СРСР.

Виходячи з цього, 12 травня 1976 р. одиннадцять дисидентів проголосили створення у Москві громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. У Києві промотором створення подібної групи виступив Микола Руденко, який підтримував безпосередні зв’язки з московськими дисидентами. Крім цього, в українських дисидентів був свій власний досвід подібної діяльності, пов’язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської.

9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олексій Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання Гельсінських угод. Двома днями пізніше лідер групи Микола Руденко заявив про згоду колишнього генерал-майора радянської армії, українця за походженням Петра Григоренка стати представником української групи у Москві. Це дало змогу членам цієї групи мати важливу позицію у центрі підрадянського дисидентського руху у місті, де було дипломатичне представництво західних країн (у Києві, столиці держави-члена ООН, такого представництва не було). Утворення Української гельсінської групи таким чином вперше за весь післявоєнний час дозволило вивести українську справу за межі міжнародної ізоляції. Важливим було й те, що її діяльність спричинилася до появи безпрецедентної заяви російських дисидентів про Україну – заяви, яка визнавала обмеження політичних прав українського народу. Стосунки між московською й київською групами становили якби зразкову модель відносин між Росією й Україною у випадку, якщо б Радянський Союз зазнав краху. За зразком цих стосунків гельсінські групи були утворені у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було 5. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині  (група “Хартія-77”). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У Німеччині місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміґрації. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині[7]. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися, і вже у 1985 р. вона нараховувала 36 чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична – виеміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася зформованою організаційноюструктурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід від українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучаша вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави”.

Іншою характерною рисою в ідеології українського дисидентського руху кінця 1970-х - початку 1980-х років було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні права людини. У цьому сенсі він відмовлявся від спадщини як лівого (націонал-комуністичного), так і правого (оунівського) українських тоталітарних рухів 1920-х – 1940-х років. Визнання прав людини як першочергового пріоритету у протистоянні з радянським режимом вело українських дисидентів до логічного висновку про необхідність боротьби всіх пригноблених народів, що проживають на території України. Петро Григоренко здобув собі міжнародне визнання завдяки мужній обороні прав кримських татар. Близькі стосунки встановилися також між українськими й єврейськими дисидентами, що посередньо підтверджувало одну із головних радянських пропагандивних тез про “нечестивий союз українського буржуазного націоналізму й єврейського сіонізму”. Українські дисиденти не були настановлені вороже навіть до росіян.

Український дисидентський рух зміг видати таких фігур, які за своїм інтелектуальним масштабом дорівнювали б Солженіцену і Сахарову. На загальному стані українського дисидентства відбився провінціалізм культурного життя в Україні: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов й обмежений доступ до нерадянських книг. Але українські дисиденти вигідно відрізнялися від російських іншим: у політичному відношенні вони були набагато згуртованішими за російський дисидентський рух, який розпадався на декілька непримиренних фракцій: комуністів-реформаторів, лібералів-західників, неослов’янофілів – “почвенников”. Більша згуртованість українського руху пояснювалася більшою роллю національного фактора в Україні: будь-який вияв українського патріотизму сприймався московським режимом як загроза статусу кво. Це розширювало потенційне коло підтримки українських дисидентів.

Іншим новим моментом у розвитку антикомуністичної опозиції в Україні сталапоява незалежного робітничого руху. Перші робітничі страйки і маніфестації відбулися ще в часи Хрущова; у 1962 р. страйкували робітники Донецька і Жданова. Наступного року відбулися робітничі виступи в Одесі і Кривому Розі. У 1969 р. страйкували робітники Київської ГЕС та шахтарі Червонограду. На початку 1970-х років хвиля робітничих страйків охопила Київ, а також білоруські і російські міста. Особливо гострого характеру набрав страйк 1972 у Дніпропетровську, де місцеві робітники страйкували проти надмірного напливу росіян до міст і їхнього особливого, привілейованого статусу. У сусідньому Дніпродзержинську, партійній “батьківщині” Брежнєва, внаслідок втручання міліції дійшло до людських жертв. У тому ж 1972 р. страйкували робітники Кам’янця-Подлільського. У 1981 р. лише в одному Києві відбулися 6 страйків, а в розташованій поблизу Києва Прип’яті (міста, де жили будівники і персонал Чорнобильської АЕС) дійшло до заворушень, викликаних недостачею продуктів харчування.

Абсолютна більшість робітничих виступів носили стихійний і розрізнений характер. Їм бракувало політичних вимог і вони розвивалися без зв’язку з дисидентським рухом в Україні. Але вже з другої половини 1970-х років робляться перші спроби надати робітничому рухові організованого характеру. У 1978 р. донбаський шахтар Володимир Клебанов зорганізував Асоціацію Вільних профспілок трудящих Радянського Союзу – незалежну профспілку, прототип польської “Солідарності”. Численність її членів становила 200 чол., в т.ч. робітників з Одеси, Донбасу і Криму. Асоціація діяла напівлеґально, тому вона досить швидко була виявлена і знешкоджена КДБ.

У 1978 р. в Україні почало діяти Вільне міжгалузеве об’єднання трудящих. Як і її попередниця, ця незалежна профспілка теж діяла спочатку напівлеґально, але після репресій початку 1980-х років перейшла на нелеґальні позиції. Кількість її членів в Україні тяжко встановити; відомо лишень, що програмову заяву Вільного об’єднання підписало 4198 чол. з Росії, України і Білорусії, і що одним із найсильніших її осередків був Донбас.

Хвиля робітничих страйків літом 1980 р. у сусідній Польщі та діяльність “Солідарності” до моменту введення військового стану у грудні 1981 р. справила певне враження на жителів України. Особливо це стосувалося західних областей, населення яких добре розуміло польську мову і мало змогу безпосередньо відбирати програми варшавського радіо й телебачення. Випадки солідарності з “Солідарністю” були зафіксовані навіть у Східній Україні. У Дніпропетровську, рідному місті Брежнєва, на будинку обкому партії, 29 лютого 1981 р. появився транспорант з написом: “Солідаризуємося зі всіма, хто проти вас”[8].

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількістьнаселення. Насправді, В умовах жорсткого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисельної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Їм не вдалося повторити досвід польської “Солідарності”. Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1987-1991 рр.

 

УКРАЇНА 1945 - 1985 рр.: ПРОПАЩИЙ ЧАС?

Політична історія України від середини 1970-х до середини 1980-х рр. бідна подіями. Режим Щербицького встановив жорстку монополію над всіма видами громадянсько-політичної активності в Україні. На початку 1980-х рр. Українська гельсінська група, була практично виведена з гри (хоча вона ніколи себе формально не розпускала, як це, наприклад, змушена була зробити у вересні 1981 р. Московська гельсінська група). 22 члени УГГ перебували в ув’язнені (6 одержали терміни 15 років, 3 – 12 років), 6 були змушені виемігрувати (на Заході вони створили закордонне представництво УГУ на чолі з Миколою Руденком), ще двоє перебували у “внутрішньому” засланні, і лише троє були на свободі. Згідно інформації Московської гельсінської групи, українські дисиденти на початку 1980-х рр. становили найчисельнішу групу серед радянських політичних в’язнів. У таборах Мордовії українці становили 60-70% усіх політичних в’язнів. У 1984-1985 рр. від тяжких умов ув’язнення померли четверо членів УГГВасиль Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко і Юрій Литвин.

Придушення опозиційного руху проте не ґарантувало політичної стабільності. В опозицію до радянського керівництва стала економіка, занепад якої підточував основи суспільного ладу. На початку 1980-х рр. Україна продовжувала зберігати провідні позиції у загальномоюзному виробництві залізної руди, чавуну, сталі, зерна, в окремих галузях машинобудування. Але серендньорічні темпи приросту основинх показників економічного розвитку України у 1965-1985 рр. явно спадали. Низька заробітна плата, дефіцит товарів у магазинах та довгорічні черги за житлом – все це не додавало популярності політичному режимові. Щобільше, він тратив свою леґітимність – ідеологічне підтвердження доцільності свого існування. Він не забезпечував ані рівності, братерства і свободи, ані дешевих, доступних і якісних товарів, задовільного медичного обслуговування, достатньої кількості житла.

Очевидно, що усі ці явища були поширені по всьому Радянському Союзі, а не лише в Україні. Але в українців були свої особливі порахунки з цим режимом. За багатьма показниками участі у стратегічних сферах суспільного життя – рівня урбанізації, частки населення, зайнятому у промисловості, системі вищої освіти та наукових інституціях – українці, як і більшість неросійських народів СРСР, відставали від росіян. Так, ознакою модернізованого суспільства є переважання міського населення над сільським. Україна досягла цього показника у 1966 р., досить пізно, принаймні десять років пізніше, аніж російська республіка. У 1989 р.частка міського населення в Українській РСР (66,9%) була навіть трохи вища від загальносоюзного показника (65,9%). Але цей показник досягався в основному за рахунок зрусифікованого індустріального Сходу і Півдня України, натомість Західна Україна за часткою міського населеннядосі переступила цього порогу 50%. Повоєнна статистика засвідчила загрозливу тенденцію, коли частка українців у міському населенні зменшувалася у прямій пропорції до розмірів міста – чим більше місто, тим нижчий у ньому процент українців[9].

Дуже промовистими були зміни у національному складі населення Української РСР. Загальна кількість українців зросла в Україні з 1937/39 по 1989 рр. з 27,9 млн. до 37,9 млн. Цей зріст відбувся на фоні сильного падіння чисельності національних меншин – так, дві найбільші неукраїнські групи, євреї і поляки зменшилися від 2,5 млн. кожна до відповідно 0,5 та 0,2 млн. Однак це не привело автоматично до посилення українського характеру населення республіки – частка українців майже не змінилося і залишилися на рівні бл. 72-73%.

Нішу, витворену національними меншинами, заповнило російське населення в Україні. Його процент зрісз 8,8% до 22,1%. Якщо ж розглядати цю тенденцію на протязі тривалого проміжку часу, то трохи менше, ніж за сто років – з 1897 по 1989 рік – кількість росіян в Україні збільшилась майже в п’ять раз: з 2,5 млн. до 11.4 млн. Найбільша їхня кількість зосередилася на Сході України та в Криму (в останньому кількість росіян з 1959 по 1989 рр. зросла з 858 тис. до 1,62 млн чол. – тобто майже в два рази!). Високі темпи приросту російської меншості в Україні є безпрецендентнеми у порівнянні з демографічними процесами серед національних меншостей у всій Європі[10].

Зростання числа росіян в Україні відбувалося за рахунок двох джерел. Першою була масова іміґрація. Україна одним з головних реґіонів найчисельнішого притоку російського населення з поза меж Російської федерації – за 1959-1970 рр., за прідрахунками радянського демографа С.Брука, сюди іміґрувало бл. 1 млн. чол. (у цьому відношенні Українська РСР поступалася лише Казахстану і Центральній Азії, куди за той самий час виїхало 1,5 млн. чол.)[11]. Як правило, ця іміграція не мала запланованого “зверху” характеру. Більшість росіян прибувала в Україну приваблена її кліматом, розвинутою соціальною інфраструктурою у східних і південних реґіонах Української РСР, можливістю знайти роботу за своїм фаховим рівнем. Іміграція робочої сили в Україну відбувалася у той самий час, коли через брак достатньої кількості робочих місць (особливо у західних областях) певне число українських робітників емігрувало за межі України. Помимо соціального напруження така ситуація мала побічний неґативний політичний ефект: росіяни, опинившись у становищі привілейованої групи, найменше хотіли чинити опір політичному режимові.

Іншим джерелом зростання російської населення в Україні була русифікація за рахунок мовної і культурної асиміляції. З 1959 р. по 1989 р. кількість українців, які вважали російську свою рідною мовою, зросло з 2 до 4,6 млн. чол. Як показують статистичні дані, у рамках Східної України асиміляція просувалася швидше,тоді як у західних реґіонах України вона навіть зменшилася. Головним фактором асиміляції була слаборозвинутість або ж повна відсутність розвиненої україномовної соціальної інфраструктури (дитячі садки, школи, театри, преса і т.п.) у великих містах Східної і Південної України. Багато українців небезпідставно вбачали у цій етно-демографічній тенденції пряму небезпеку для збереження своєї національної самобутності та панівної позиції у республіці. Вони оскаржували радянський режим, що під гаслами інтернаціоналізації він проводив насправді політику русифікації. У цих звинувачуваннях була своя рація, що підтверджувалася численними прикладами з щоденного життя.

Однак повоєнний період не був цілком втраченим часом з точки зору утвердження української національної ідентичності. Перш за все,не у всіх історичних реґіонах України ситуація виглядала однаково. Українці зберігали перевагу у двох найбільш важливих з політичної точки зору містах – у Києві, всеукраїнській столиці та столиці “галицького П’ємонту” Львові. Частка українців у населенні Києві між 1959 і 1979 рр. зросла зі 64,8 до 68,7%. Ця перевага була дещо затерта насильною русифікацією у роки Щербицького, але назагал, як показала значна активність Києва у часи “перебудови”, радянському режимові не вдалося повернути цю традицію назад. Таким чином, післявоєнний розвиток України змодифікував традиційну відмінність між “українським селом” і “російським містом” або “українським сільським Заходом” і “російським міським Сходом”. Схід залишився “російським” (якщо не в кількісному, то хоча б у культурному відношенні), але Західна і Центральна Україна стала більш урбанізованою з переважаючим українським компонентом.

Головною причиною цих далекоідучих змін стала територіальна уніфікація української нації під час і після другої світової війни. Об’єднання Західної і Східної України прискорило справу національної інтеґрації. Цей процес був двостороннім – не лише більш національно свідомі західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на схід від р.Збруч, але й східні українці справляли політичний вплив на Західну Україну. Показово, що інтеграція окремих західноукраїнських реґіональних етнічних груп з яскраво вирізненими культурними особливостями й окремими діалектами – бойків, лемків, гуцулів – у склад української нації повністю завершилася лише після включення Західної України у склад Української РСР.

Але й саме поняття “українця” сильно змінилося у повоєнні роки. Найбільша зміна полягала у тому, що українська мова перестала бути головним індикатором української ідентичності. Останні роки існування Радянського Союзу та розвиток України після проголошення незалежності 1991 р. показав, що тут існує чисельна група російськомовних українців, які на загал лояльно ставляться до української ідеї.

З іншого боку, є серйозні підстави вважати, що частка російського населення в Україні (21% згідно перепису 1989 р.) насправді не відповідає дійсності. Не те що радянська статистики свідомо фальсифікувала результати перепису, але процедура, за якою вона визначала національну приналежністьтої чи іншої особи – на підставі запису в паспорті – викликає поважні сумніви щодо достовірності результатів. Вона виключає не можливість не лише подвійної ідентичності (скажімо, “українсько-російської” чи “російсько-української”), але й ідентичності, що виходить за межі українсько-російського етнічного розрізнення (“раяднська” ідентичність, на зразок “югославської” чи “чехословацької”). Якщо включити в аналіз ці обидва типа ідентифікації, то динаміка національних змін у повоєнній Україні виглядатиме цілком інакшою.

Здебільшого, коли говорять про українсько-російські стосунки у ХХ ст., масова російська асиміляція й акультурація українців є першою річчю, яка приходить до голови. Що при цьому приходить повз увагу – це факт, що ці стосунки справили вплив і на росіян в Україні. Вони сприйняли деякі місцеві вартості і постави, які роблять їх не цілком подібними до росіян у Росії. Росіяни в Україні не навчилися говорити по українськи, але їх російська мова, якою вони розмовляють, набрала українського звучання, лексичних зворотів і місцевого акценту. Промовистим є інший приклад: добре відомим є факт, що рівень релігійності українського населення був одним із найвищих у Радянському Союзі. У 1988 р., із бл. 8000 діючих у СРСР православних церков, 4000 (тобто більше половини) припадало на Україну, у т.ч. половина з цього числа (2000, рівно ж стільки, скільки було у всій Росії) припадала на Західну Україну[12]. А тепер порівняймо ці цифри з встановленим соціологічними дослідженнями фактом, що рівень релігійності як українців, так і росіян в Україні проґресує у міру більшої віддаленості території їхнього проживання від Москви[13].

Було би великим спрощенням зображати взаємозближення українців й росіян як виключно результат природнього процесу для двох народів, що проживають на одній території, близькі за собою мовою і звичаямиі протягом декількох десятиліть ділять схожу долю (точка зору, якою часто “грішать” праці російських та західних істориків). До великої міри це взаємозближення було результатом цілеспрямованої національної політики Москви. Але було би іншим спрощенням ототожнювати цю політику виключно з політикою русифікації, як це роблять сучасні українські автори. Проводячи цю політику, Москва виступала не як столиця російської, а як столиця радянської держави. Кремль не переслідував мету повної етнічної асиміляції українців. Його метою в останні десятиліття існування Радянського Союзу (з останніх років правління Хрущова і на протязі всього брежнєвського періоду) було утворення нової історичної спільноти – “радянського народу”. Це була досить амбітна мета витворити нову політичну націю, яка б не виключала деяких етнічних рис кожної національності[14]. Говорячи образно, існування радянської нації не передбачало створення специфічно національної “радянської” кухні або “радянських” народних танців. У культурі “нової історичної спільноти” напевно знайшлося б місце для української, як й грузинської національної кухн і, рівно ж як і для російських, вірменських, литовських і якутських народних танців. Що строго заборонялося – то це те, що могло надати етнічним відмінностямполітичного характеру (скажімо, все що нагадувало про принципову відмінність української культурної спадщини та історичного процесу від російських). Московський режим пропонував українцям два вибори: або зберігати лояльність до нової політичної лінії, одержавши за це привілейований статус “молодшого брата” (особливо, якщо йшлося про русифікацію балтійських республік та республік Середньої Азії), або ж – у випадку відмови і захисту своєї національної спадщини—поповнювати ряди політв’язнів. У результаті такої політики українці були дуже сильно представлені як і в державно-партійному апараті республіки (79% у 1989 р.), так і в тюрмах і на засланні.

Росіяни, як й інші народи СРСР, теж стали об’єктом політики виелімінування політичних аспектів їхньої національної культури, хоча, зрозуміли не до такої міри, як особи неросійських національностей. У тому сенсі вони теж переживали кризу своєї ідентичності.Як показали соціологічні дослідження, зразу ж після розпаду Радянського Союзу 75% російськомовного населення поза межами Російської федерації ідентифікувало себе як “радянські”, а не “росіяни” (“советские”, а не “русские”). Подібно, найбільшою національною групою у Донецьку виявилвися не росіяни (20%) чи українці (25%), а власне “радянські” (45%!)[15]

Іронія історії полягала в тому, що для багатьох народів Російської імперії процес національного формування відбувався більше у радянський період, аніж до першої світової війни. Це стосувалося не лише територіальної уніфікації, але й формування національної еліти й середнього класу. З середини 1950-х рр., після смерті Сталіна, радянський політичний режим кооптував в ряди місцевих політичних елітосвічених й амбітних представників корінних національностей. У більшості радянських республік процентна частка представників корінної національності у складі місцевої адміністративної еліти переважала частку корінного населення серед всіх жителів республіки (виняток становили лише Росія, Білорусія, Молдавія та три середньоазіатські республіки). Україна за своїми показниками у табелі радянських республік займала міцну середину, поступаючись Грузії, Литві, Азербайджану, Вірменії й Естонії. Хоча з одного боку централізована держава намагалася затерти національні відмінності, з другого боку в інтересах збереження своєї влади вона мимоволі створювала у республіках атрибути самостійного існування: сформовані політичні еліти, відповідний державний апарат, адміністративний поділ, освічений середній клас і традиції культурного виробництва на власній літературній мові.

В Україні середини 1980-х рр. ці атрибути у часи Щербицького були підірвані придушенням “автономічного курсу” Шелеста, розправою і дисидентством та насильною русифікацією. Але радянський режим не знищив їх до кінця, він лиш загнав їх під землю. Будь-яке полегшення політичного клімату одночасно створювали можливість для їхнього відродження.

 

ВІД ЧОРНОБИЛЯ ДО САМОСТІЙНОСТІ

Коли у квітні 1985 р. Михайло Горбачов прийшов до влади, він не міг знати, що через шість з половиною років змушений буде покинути її через причину, на яку він найменше звертав уваги— через національне питання. Тяжко сказати, чи це був просто вияв традиційного для марксистів недогляду щодо цього питання, а чи просто прагматичне небажання ворушити раніше часу приспаного привида міжнаціональних конфліктів. Швидше всього, у Горбачова переважав прагматичний підхід.

Це особливо чітко виявилося у відношенні до України. Якщо у Москві появлялися статті-викриття про сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР, зміщалися перестарілі і скомпроментовані члени ЦК, то нічого такого довгий час не відбувалося у Києві. Найбільш промовистим було збереження аж до вересня 1989 р. на посаді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який із членів старшого, “брєжнівського” складу ЦК КПРС втримався при владі найдовше. Очевидно, що Горбачов радо жертвував “перебудовою” і “гласністю” в Україні ради збереження політичної стабільності у найбільшій неросійській республіці СРСР.

Лицемірність офіційної лінії щодо поглиблення “демократизації” і “гласності” сповна проявилася після Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. Офіційне попередження про загрозу радіоактивного забруднення місцеве населення почуло лише 5 травня, на дев’ятий день після катастрофи. До цього мас-медія переконувала, що аварія на Чорнобильській АЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров’я. Верхом цинізму було проведення у Києві 1 травня 1986 р. багатолюдної урочистої демонстрації, хоча якраз напередодні, 30 квітня, була зафіксовано підвищенння радіоактивного фону у Києві.

Катастрофічні екологічні й економічні трезультати Чорнобиля не піддаються точним оцінкам. Але не менш важливими були політичні наслідки Чорнобиля. Чорнобильська катастрофа відкрила очі мільйонам українських громадян на колоніальне становище України. Рішення про замовчування справжніх наслідків аварії приймались у Москві; на Москву (й особисто на Горбачова) падала й основна відповідальність за зволікання з прийняттям контрзаходів.

Поняття Чорнобиля – руйнівної катастрофи – все частіше поширювалася і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні (тема “духовного Чорнобиля”, “мовного Чорнобиля” і т.п.). Перші несміливі голоси протесту 1987 р. вийшли зі середовища інтеліґенції, яка за своїм фахом безпосередньо була пов’язана з функціонуванням української мови і літератури – письменників і вчителів. Спілка письменників України у червні 1987 р. звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадження навчання української мови у всіх школах на території республіки та надання їй стану державної мови.

У першій половині 1987 р. почалося визволення з тюрем і таборів політичних в’язнів, серед яких українці становили дуже значну частину. Уже літом 1987 р. під редакцією Вячеслава Чорновола появився новий номер “Українського вісника”. Він став офіційним органом Української Гельсінської Спілки (УГС), створення якої було проголошене у березні 1988 р. Лідером її став довголітній політичний в’язень Левко Лук’яненко.

УГС виступала як пряме продовження Української гельсінської групи 1970-1980-х років. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху брежнівської доби.“Декларація принципів” УГС, видана літом 1988 р., вимагала не ліквідації СРСР, а перетворення його у конфедерацію незалежних держав, не докорінної зміни радянської системи, а передачі влади з рук КПРС до демократично вибраних рад. УГС виступала за українізацію, за право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, за леґалізацію заборонених віросповідань, за впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами.

Запропонована УСГ програма була “програмою-мінімумом”, яка згодом була перейнята більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні. Організаційне оформлення перших таких груп тривало майже рік – від весни 1987 до весни 1988 рр. У вересні 1987 р. у Києві утворився Український культурологічний клуб. У жовтні 1987 р. у Львові молодіжне Товариства Лева. У жовтні 1987 р. 14 відомих політичних в’язнів проголосили створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції. Наприкінці 1987 р. у Києві виникла Асоціяція “Зелений світ”. Весною 1988 р. у Київському університеті зародилася неофіційна стедентська організація “Громада” (сама назва організації нав’язувала до традиції громадівського руху другої пол. XIX ст.).

Неформальні організації об’єднували під своїм дахом широкий спектр різних опозиційних політичних напрямків – від фрондуючої “номенклатурної” інтеліґенції (членів різноманітних офіційних творчих Спілок) аж до скрайніх націоналістів. Окрім діячів-“шістидесятників” та дисидентів 1970-1980-х рр. товариства об’єднували багато молоді віком 20-30 років – тобто цілком нове покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи, маючи за своїми плечима лише задушливий досвід режиму Щербицького в Україні. Деякі із цих молодих людей були комсомольськими функціонерами. Їхня участь у неформальних товариствах свідчила про появу першої, хоча й невеликої тріщини у системі державно-партійного апарату. Ця тріщина стала ще більш помітною, коли контактів з товариствами стали шукати й поодинокі представники партійної номенклатури середньої ланки, як от перший секретар Подільського райкому партії м.Києва Іван Салій та мер Львова Богдан Котик. Це передвіщувало той масовий перехід партійної номенклатури на національні події, який стався декількома роками пізніше, після заміщення Щербицького з посади першого секретаря ЦК КРПУ. Взагалі, ті чи інші вимоги товариств, якими б радикальними вони не здавалися у 1987-1988 рр., ставали офіційною нормою у 1989-1990. У тому сенсі програма-“мінімум” українського опозиційного руху була повністю виконана.

Влітку 1988 р. нечислені неформальні товариства й організації в Україні зробили перші спроби перетворити український рух у масову суспільно-політичну силу. у Львові, Києві, Вінниці й Хмельницькому проводилися масові мітинги, що мали —згідно задумам опозиції, яка використовувала як зразок приклад балтійських республік – привести до створення Демократичного фронту у підтримку перебудови. Проте ці заходи виявилися мертвонародженими. Місцева влада вдалася до репресій аж до застосування загонів міліції особливого призначення (ОМОН-у) для розгону демонстрантів.

Вдалішою була друга хвиля спроб. У листопаді 1988 р. Київське відділення СПУ та працівники Інституту літератури АН Української РСР утворили ініціативний комітет для вироблення програми Українського народного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-“шестидесятник” Іван Драч. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень 1988 р.). Коли наприкінці січня проект був уже написаний, керівництво компартії України розгорнуло кампанію, щоб недопустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1989 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи то власне втручання Горбачова допомогло, але 16 лютого проект програми був надрукований у газеті “Літературна Україна”, органі СПУ. На відміну від первісного варіанту, опублікований текст містив визнання керівної ролі КПУ – пункт, навколо якого тривали гострі суперечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух мав служити з’єднувальною ланкою між перебудовною програмою партії “зверху” та ініціативою широких народних мас “знизу”.

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не застрахували однак її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Авторів програми оскаржували у розпалюванні громадянської війни, націоналізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував комуністам не вступати до Руху.

Однак момент для придушення Руху в зародку був втрачений: у травні утворилася Львівська ореґіональна організація Руху, а у липні – Київська організація. Паралельно йшло утворення нових масовіших громадських організацій. 11-12 лютого 1989 р. у Києві відбулися установчі збори Товариства української мови ім.Т.Шевченка (ТУМ). У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства “Меморіал”. Обидві організації заявили про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, які у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС, виступаючи за повну державну самостійність України.

Іншим сильним поштовхом для розгортання громадянського суспільства в Україні стали вибори до Всесоюзної Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші напіввільні вибори за весь час існування радянської системи. Вибори 1989 р. були використані демократичні опозицією для популяризації своїх програмних вимог. Обрані від неї депутати ввійшли у склад Міжреґіональної групи – осередку опозиції у Верховній Раді – і таким чином змогли нав’язати безпосередні контакти з московськими реформаторами та лідерами інших національних груп.

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання з весни 1989 р. сітки неформальних періодичних видань, які на відміну від самвидаву, виходили масовими тиражами. Літом-осінню 1989 р. до опозиції в Україні додалися ще два масові рухи: робітничий рух та рух за леґалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков.

Осінь-зима 1989/1990 р. стали критичними у досягненні перелому у співвідношенні сил між партією й опозицією. 8-10 вересня у Києві вібдувся установчий з’їзд Руху. Склад учасників з’їзду засвідчив деякі характерні особливості розвитку опозиційного руху в Україні – це був рух переважно інтеліґенції (72% мала вищу освіту), переважно зі Західної (близько половини) й Центральної (35%) України. Недопредставлений був робітничий рух, а також реґіони Південної та Східної України. Слабість впливу серед окремих соціальних груп і в окремих реґіонах України залишилися характерною рисою українського руху як з великої, так і з малої букви.

Що однак, виявилося сильною стороною Руху – його ідеологічні положення й організаційні структури залишали широко відкритими двері для всіх національних меншостей, які проживають в Україні. Провідні діячі української опозиції проявили надзвичайну чутливість до цього питання. Хоча вони й творили Рух за зразком балтійських народних фронтів, вони свідомо уникали національної виключності, характерної для литовського “Саюдісу”. Перший з’їзд Руху прийняв окремі постанови, які адресувалися власне національним меншостям – у підтримку кримських татар, засудження антисемітизму та з проханням до росіян в Україні підтримати національно-демократичний рух. Особливий наголос клався на те, що Україна повинна стати спільною батьківщиною для всіх, хто живе у ній. Програма не містила вимоги української самостійності, натомість закликала до утворення суверенної Української держави, яка б будувала свої стосунки з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору.

Зрозуміло, що постава лідерів української опозиції відображала реалії національного питання у республіці: в результаті довголітньої русифікації Україна не була ані такою відмінною у культурному відношенні від Росії, ані такою політично однорідною, як корінні нації у Литві, Латвії й Естонії. Але програмні положення Руху були чимось більшим, аніж кон’юнктурним пристосуванням до реальних умов. За ними проглядались традиції українського руху кінця XIX – початку XX ст. та дисидентських організацій 1960-1970-х рр.

Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем тих змін, які переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно застарілим. 28-29 вересня у Києві відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова, на якому була прийнята відставка Щербицького. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його замінив Володимир Івашко. Він вдовільняв Москву як більш компромісна фігура

Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 р., під час візиту Горбачова до Ватікану, оголошено леґалізацію Української греко-католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував “живий ланцюг” між Львовом і Києвом – акцію, яка зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чол.

Події 1989 р. і початку 1990 р. створювали враження, що український рух досяг необхідної критичної маси, і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади у республіці. Можливість леґального приходу до влади відкрилася після прийняття наприкінці жовтня 1989 р. Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів (на кожне місце мали кандидувати не менше двох осіб) до Рад усіх рівнів.

Однак результати березневих виборів 1990 р. стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 47 із 43 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки.

Вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є не достатньо сильною, що перебрати цю владу у свої руки. Головою Верховної Ради 4 червня було вибрано Івашка. Комуністично-номенклатурне ядро об’єдналося у групу “За суверенну Радянську Україну” (лідер – Олександр Мороз), становило більшість (239 із загального числа 442 депутатів). Їй протистояло об’єднання більшості демократичних й декількох незалежних депутатів під назвою “Народна Рада” (голова – Ігор Юхновський, чисельність 115-133 чол.). Хоча “Народна Рада” становила меншість, їй нерідно вдавалося проводити свої рішення, уміло використовуючи різні методи парламентської боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свою сторону ціною далекойдучих компромісів “незалежних” і по-реформаторськи настроєних кандидатів. З другого боку, “група 239” не чула себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, у першу чергу – в Росії й балтійських країнах.

В умовах такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекойдуче значення. Величезного удару політичній репутації українських комуністів мало раптове відкликання Івашка в Москву на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. У зв’язку з цим 11 липня 1990 р. він покинув пост Голови Верховної Ради Української РСР. Всього через п’ять днів – 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України вслід за аналогічним рішенням Верховної Ради Російської РФСР (11 червня 1990 р.).

Паралельно в Україні розпочалося формування політичних партій. Від осени 1989 по зиму 1990 р. відбулися установчі збори українських “зелених”, республіканців, демократів, соціал-демократів, селянських демократів, народних демократів та ін. У жовтні 1989 р. у Києві і Львові було проголошення створення партії “зелених” та радикальної Української національної партії. 29-30 квітня 1990 р. з’їзд Української гельсінської спілки  оголосив про створення на її основі Української республіканської партії. Опозиційна група всередині КПУ й утворила Партію демократичного відродження України у грудні 1990 р. У цьому ж місяці група лідерів Руху й Народної Ради проголосили утворення Демократичної партії. Восени-зимою 1990 р. свої установчі збори провели також соціал-демократи, селянської демократії, народні демократи та ін. Усі вищеназвані партії проголосили про координацію своїх дій із Рухом. Поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов’язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-50-х рр. і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Літом 1990 р. вони об’єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА).

Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з’їзд Руху (25-28 жовтня 1990 р.) прийняв нову програмну ціль – здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим, його діяльнсіть набрала відверто антикомуністичного спрямування – з’їзд заборонив членство у Русі тим організаціям, керівний центр яких знаходився поза Україною (малося на увазі КПУ-КПРС).

Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні. Вони творили праобраз самоорганізованого громадянського суспільства, яке виникло у противагу до комуністичної влади і привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 р. у Польщі, Чехословаччині , Угорщині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а у самій Україні – відтиснуло від влади комуністів у трьох західних областях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській).

Але на відміну від Польщі й балтійських республік в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Базований в основному на інтеліґенції Західної і Центральної України Рух не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході (головно у Донбасі). Самим робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності (як це було в Польщі), але навіть почуття солідарності всередині свого класу. Вони відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними.

Відносна слабість і роз’єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ у боротьбі за владу, алевона могла чинити ефективний тиск “знизу” студентське голодування у Києві 2-16 жовтня 1990 р., підтримане масовими демонстраціями, змусили Верховну Раду згодитися задовольнити основні вимоги опозиції: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, проведення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, націоналізація власності КПУ і комсомолу, відбування призовниками військової служби на території України, а також непідписання нового союзного договору.

Пізньою осінню 1990 р. Україну, як і весь Союз, захлиснула відворотня антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового відзначення річниці “Жовтневої революції” у Києві, була вчинена провокація протидепутата і колишнього дисидента Степана Хмари. “Група 239” позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо у парламенті.

Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розходження проявилися у першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком, який після від’їзду Івашка до Москви був обраний наприкінці липня 1990 р. головною Верховної Ради Української РСР. Різниця чітко проступила у ставленні до подій 13-20 січня 1991 р., коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецендентний крок – прийняла заяву з засудженням дій Москви як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 р. Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.

Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств (Леонід Кучма, Володимир Слєднєв) та апарату Верховної Ради (Іван Плющ, Микола Хоменко та ін.). За ініціативою “націонал-комуністів” до всесоюзного референдуму 17 березня 1991 р. про збереження СРСР як “оновленої федерації суверенних республік” було включене додаткове республіканське питання: “Чи Ви згідні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?” (Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: “Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?). Результати референдуму дали нову легітимізацію для “націонал-комуністів”: хоча громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках (на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотували референдум), зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.

Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового союзного договору за формулою “сильний центр – сильні республіки”, то Кравчук й українські “націонал-комуністи” віддавали перевагу другій половині цієї форми (“сильні республіки”), не бачачи необхідності у збереженні сильного центру.

Весною-літом 1991 р. у балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення “націонал-комуністичного” крила, фактично перестала існувати “група 239”. У березні 1991 р. Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, які на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21-23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих (“ВОСТ”). Спілка, складена в основному з робітників, включила у своє керівництво національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.

Нові політичні зміни означали не так зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява “націонал-комуністичного” крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські “націонал-комуністи” наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що виломалися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР (приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися).

Зрозуміло, що сама по собі Україна не мала шансу вийти з Радянського Союзу, якщо б на це літом 1991 р. не склалося декілька обставин. Але не значить це, що Україна булолише пасивним спостерігачем – насправді, в українському суспільстві розвинулося декілька центрів опозиції, які сильно дестабілізували радянський режим. Львів і Західна Україна дали найбільш радикальний рух, який на літо 1991 р. практично перебрав владу у реґіоні. Подібно у самому Київі опозиція мала за собоювладуу місті, а на “республіканському рівні” спричинилася до глибокого розколу колись єдиного партійно-державного апарату. На Сході України діяв сильний робітничий рух, під тиском якого значна частину старої номенклатури мусіла відійти від влади. До того ж майже у кожному великому місті діяли свої осередки опозиції. Вони мали різні політичні програми, але їх об’єднувала одне – недовіра а то й ворожість до центру.

У багатьох публіцистичних писаннях можна зустріти тезу, що проголошення української самостійності у 1991 р. було виключно заслугою київських комуністів, які таким чином намагалися втримати за собою владу у нових обставинах. Насправді ж літом 1991 українська партійна еліта приймала свої рішення під тиском опозиції. Це не означає, що опозиційний рух мав вирішальне слово – із колишніх 15 республік СРСР кожна дістала незалежність безвідносно від рівня своєї політичної активності.Але не можна переочити іншого факту, що на нього звертають увагу дослідникиісторії Російської імперії та Радяського Союзу: як і в 1917-1920 рр., так і в 1989-1991 рр. Україна разом з балтійськими державами, Молдовією та Кавказом вели були районами підвищеної політичної активності, тоді як Центральна Азія, Білорусія, Північний Кавказ, Поволжжя та Сибір були значно скромнішими у своїх політичних прагненнях[16]. Україна не була першою у списку, але не була й останньою. Однак з огляду на її стратегічне становище у Радянському Союзі її поведінка мала вирішальне значення для розпаду цієї останньої імперії.

Це показав розвиток подій, що послідували після невдалого комуністичного перевороту у Москві 19-21 серпня 1991 р. Позиція Кравчука у ці дні була дуже обережною. У своїй заяві по українському телебаченню зробив вигляд, що події у Москві не стосуються України, і закликав громадян до дотримання спокою і продовження праці. І лише 21 серпня 1991 р., коли поразка заколотників була вже очевидною, Кравчук офіційно засудив військовий переворот.

Опозиція памагалася активно протидіяти путчу, закликаючи населення бути готовим до загального страйку й громадської непокори. Вона домагалася скликання надзвичайної сесії парламенту, але їхні спроби були розблоковані лише 22 серпня. Сесія 24 серпня проходила одночасно з масовою демонстрацією поза стінами парламенту. Під тиском знизу та при розгубленості депутатів-комуністів в український парламент 346 голосами проти одного проголосив самостійність України. Згідно з пропозицією голови Народної Ради Ігоря Юхновського, проголошення самостійності повинно було бути підтверджене окремим референдумом 1 грудня 1991 р. 30 серпня оголошено про заборону діяльності комуністичної партії на території України.

У цей же день у виступі по всесоюзному телебаченню Горбачов розпачливо заявив, що Союз не може існувати без України, а Україна не може існувати без Союзу. Він виявився правим лише наполовину. 1 грудня 1991 року 90,3% учасників референдуму підтримали ідею самостійності України. Референдум був останнім цвяхом, забитим у домовину Радянського Союзу. На початку грудня 1991 року на зустрічі у Мінську лідери трьох найбільших республік – Борис Єльцин, Леонід Кравчук та Голова Верховної Ради Республіки Бєларусь Шушкевич – заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність перестала існувати.

 

ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Збігнєв Бзєжинський назвав проголошення Україною своєї незалежності у 1991 р. однією із трьох (поряд з розпадом Австро-Угорської імперії у 1918 р. та поділу Європи на два блоки у 1945 р.) найважливіших геополітичних подій ХХ століття[17]. Після проголошення самостійності Україна однією знайбільших держав Європи. З населенням трохи більше ніж 50 млн. та величезною територією вона за своїми розмірами уступає лише Росії, Німеччині, Великобританії, Італії і Франції. Після стількох політичних невдач талюдських жертв українці могли відчувати себе улюбленцями фортуни. Їм не лише випала честь бути руйнівниками останньої імперії, але саме це руйнування відбулося без крові і без особливих зусиль з їхнього боку.

До того ж зразу після проголошення самостійності ситуація в Україні виглядала набагато кращою, аніж в інших колишніх союзних республіках, включно з Росією. Згідно оцінки Німецького банку напередодні розпаду Союзу, Україна завдяки своєму великому економічному і людському потенціалу мала найкращі шанси для швидкого і порівняно легкого переходу до демократичного суспільства і ринку. Спопуляризований під час підготовки референдуму засобами масової інформації цей прогноз відіграв важливу роль у переконанні багатьох українських жителів голосувати за державну самостійність.

Одночасно з референдумом 1 грудня 1991 р. відбулися вибори першого президента України. З шести кандидатів переконливу перемогу (61,6% голосів) здобув Леонід Кравчук. Але ще до президентських виборів осінню 1991 р. було зроблено декілька важливих кроків у державному будівництві: усі війська на території України підпорядковано Верховній Раді, на базі КДБ утворено Службу національної безпеки України (згодом – Служба безпеки України),прийнято закон “Про громадянство”. На початку 1992 р. офіційно затверджено гімн, прапор і малий герб України – усі державні атрибути, що виводилися ще з часів Української народної республіки.

Але вже весною-літом 1992 р. почуття первісного оптимізму почало випаровуватися. Політичне й економічне становище України виявилося легко діткливим. Унезалежнившись політично, Україна опинилася з дуже обмеженими енергетичними ресурсами. Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу. Залежність української економіки від російської виявилася майже абсолютною. У січні 1992 р. Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв’язків поглибив кризу у промисловому виробництві.

Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. Залежність Естонії від зовнішніх російських поставок у 1990-1991 була набагато сильнішою, аніж України, але естонське керівництво зуміло переорієнтувати свою економіку завдяки швидким і рішучим крокам. До того ж сама Росія з 1992 р. теж стала на шлях радикального реформування. На відміну від російських чи естноських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання провадити радикальних змін У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992 р.місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією.

Спершу надії на початок реформування пов’язувалися з новим (з жовтня 1992 р.) прем’єр-міністром Леонідою Кучмою, колишнім директором найбільшого військового заводу у СРСР – заводу “Південмаш” у Дніпропетровському. Однак головний наголос в своїй політиці він поставив не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. Цей курс зазнав провалу навіть після того, як На початку 1993 р. Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану. У вересні 1993 йому не залишилося нічого іншого, як піти у відставку. Тоді ж під тиском масового невдоволення, у першу чергу – хвилі шахтарських страйків – Верховна Рада прийняла рішення продостроковіпарламентські і президентнські вибори.

Поведінка української влади у 1992-1993 рр. ввійде у підручники з економіки як класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи. У 1993 р. рівень інфляції в Україністановив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. Навіть після деякої стабілізації у 1994 р. середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному підрахунку) 25-и американським доларам, тоді як у Росії цей самий показник сягав 100 американських доларів.

Саме в це момент і виявилася слабкість підпертя справи політичної самостійності економічними арґументами. У грудні 1991 р. багато українських громадян голосувало за самостійність з розрахунку на те, що Україна має кращі шанси вижити як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. На довшу мету і при умові проведення економічних реформ це відповідало істині. Але коли замість обіцяного благополуччя жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже жаліли за СРСР.

Як і слід було сподіватися, ставлення до нової української держави і її політики сильно різнилося від реґіону до реґіону. Найбільш національно свідомий “галицький П’ємонт” надавав повну і безумовну підтримку державним реформам. Біда полягала в тому, що як традиційно аґрарний реґіон з дуже сильними консервативними настроями, Галичина не могла представити всій Україні зразка економічного процвітання. Дещо нижчим, однакв се-ж таки порівнянно досить високим, був рівень підтримки української самостійності у двох інших західноукраїнських реґіонах – Волині і Закарпатті. Ситуація в останньому ускладнювалася відродженням тут русинського руху, зокрема того його крила, яка вимагало приєднання Закарпаття до Угорщини, Словаччини чи навіть Росії. Україномовна і теж до значної міри сільська Центральна Україна теж прийняла без більших застережень існування української держави, але ніяк не виявляла своєї відкритої підтримки через загальну політичну апатію свого населення – за винятком хіба що жителів Києва.

Зовсім інакшим було ставлення зрусифікованого населення Сходу і Півдня. Як жителі реґіону з високим рівнем індустріалізації вони найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, яка, очевидно, найдошкульніше зачіпила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби київського уряду у 1992-1993 рр. ввести у дію закон 1989 р. про державний статус української мови, викликали хвилю аткивізації російськомовного населення, настрашеного наступом “українського націоналізму”. Підтримка української самостійності весною-літом 1994 р., була тут мінімальною, натомість частка її противників коливалося від 30 до 60%. населення Їхні вимоги були спрямовані не на дальше проискорене реформування, а на повернення назад до державного соціалізму і Радянського Союзу.

Найбільшою ж проблемою для збереження цілісності української держави стало кримське питання. Проголошення самостійності України лише активізувало проросійський рух у Криму. Уже 4 вересня 1991 р. місцева Верховна Рада проголосила суверенітет Криму у складі України. Але це не могло вдовольнити найрадикальнішої частини місцевого російського руху, що виступала взагалі за скасування рішення 1954 р. і за приєднання Криму до Росії. Позицію місцевих росіян підважувала та обставина, що вони були не єдиними, хто прагнув до самовизначення на території півострову. Історичні права були на стороні корінного населення, кримських татар, які з кінця 1980-х рр. почали масово повертатися на свою батьківщину. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією, вважаючи власне Москву безпосередньою винуватицею національної недолі кримсько-татарського народу. Утворений у червні 1991 р. Курултай кримських татар та проросійська Верховна Рада Криму діяли як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 р. на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади. Новий період загострення кримського питання почалося у січні 1994, коли президентом Республіки Криму став лідер екстремістського Республіканського руху Криму Юрій Мєшков. 20 травня 1994 р. Верховна Рада Криму прийняла закон про відновлення державності Республіки Криму.

Реґіоналістські і сепаратистичні тенденції російськомовного населення Сходу, Півдня і Криму підігрівалися позицією Росії. Росія була у числі перших держав, які визнали самостійність України після першогрудневого референдуму. Але вже через декілька днів після проголошення української незалежності російський президент Борис Єльцин та представники його найближчого оточення заявили, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. У першу чергу їм йшлося про Донбас і Крим. У січні 1992 р. Верховна Рада Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні, а у липні 1993 р. проголосила Севастополь російським містом і головною базою російського Чорноморського флоту.

Власне справа розподілу Чорноморського флоту між Україною і Росією надавала особливої пікантності кримському питанню. У січні 1992 р. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Пізніші його заяви вже не були такими категоричними. За Україною визнавалося право мати свою частку флоту, однак розмір цієї частки постійно дебатувався у зустрічах Єльцина і Кравчука у 1992-1994 р. Незважаючи на те, що Україні і Росії вдалосязнаходити компромісні рішення, стосунки між цими двома сусідніми державами рішуче не ладилися. Головна причина неґативного ставлення Росії до України визначається не стільки прагматичними розрахунками, скільки історичною свідомістю росіян. Від’єднання України вони відчувають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Україна (“Малоросія”), згідно їхніх уявлень,становила первісне ядро російської держави, а Київ був “матір’ю руських міст”. Без України (як і без Білорусії) позбавлена сенсу головна визначальна риса російської нації – її “общерусскость”. Абсолютній більшості російських політиків, інтелектуалів й громадських діячів (винятки можна порахувати на пальцях обидвох рук) властива думка, що Україна повинна повернутися у праматірне лоно. Їхні заяви стосовно України різняться за тоном, але не зазагальною тональністю: що в устах російських демократів звучить як усовістнення “впертих українців”, в заявах російських націоналістів й комуністів набирає характеру прямих погроз.

Попри невідрадні стосунки з Росією ситуація України ускладнювалася її міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у здійсненні своїх обіцянок щодо ядерного розброєння. Після розпаду СРСР Україна успадкувала 15% радянської атомної зброї, що автоматично зробило її третьою найбільшою у світі ядерною державою (після Росії та США). Щоправда, 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада визначила статус України як безядерної держави, що не бере участь у військових блоках. Але цей крок виявився погано прорахованим і надто поспішним. Загострення стосунків з Росією показало, що у найближчі роки Україна не може розраховувати на цілком дружнє зовнішнє середовище. 30 вересня 1992 р. Україна заявила в ООН, що готова знищити свою зброю лише за умови надання ій іншими державами ґарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікувала з ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді 1992 р. нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень.

Така позиція України викликала недовіру і боязнь з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай неґативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску, 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін за ґарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.

Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була “партія влади”, що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, вона могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів.

Це поставило їхніх старих опонентів – демократичну опозицію – передскладною дилемою: чи повинна вона боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську державу, а чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української незалежності? Першим шляхом еволюціонував Рух, наймасовіша демократична організація. Провідником цієї лінії став В’ячеслав Чорновіл, який у 1993 р. перетворив Рух у партію і поставив його в опозицію до Кравчука.

Опоненти Чорновола утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державнотворчій діяльності. Але всі ці партії, як й поодинокі демократи, які опинилися в українському уряді на високих постах , відігравали більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці.У часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є ґарантом мирного і стабільного розвитку. Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше проковтнення чисельною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворился на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова – Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об’єднань утворили коаліцію “Трудова Україна”. 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком. 5 жовтня 1993 р. вона була офіційно зареєстрована, і в короткому часі стала наймасовішою партією. Головним пунктом їхніх політичних програм, окрім традиційних і туманних обіцянок захистити інтереси трудящих, є відновлення “перерваних” зв’язків з Росією, тісніша інтеґрація України у склад СНД, а в перспективі – відновлення СРСР.

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували київський уряд у надмірній поступливості Росії і оголосили боротьбу “промосковським” силам. Більш м`ягкі позиції займають два відлами ОУН – бандерівський і мельниківський, які перенесли основні терени своєї діяльності з еміґрації в Україну, включивши в себе частину місцевого українського опозиційого естаблішметну. Довге перебування лідерів двох відламів ОУН на ліберальному Заході викликало еволюцію у їхньому світогляді. Ідеологічна спрямованість їх курсів ближча до центристських партій, з тою однак відміною, що вони різкіше підкреслюють національні пріоритети. “Ліберальна” позиція нового бандерівського і мельниківського керівництва виявилася неприйнятною длячастини старих членів ОУН, які ніколи не були на Заході. Вони проголосили про створення власної партії – ОУН в Україні. Іншою радикальною націоналістичною партією Українська національна асамблея (колишня УМА). Вона утворила власні воєнізовані загони – Українську національну самооборону (УНСО) – боєвики яких брали участь у військових конфліктах з Молдавією на стороні Придністровської республіки, в Абхазії на боці Грузії та в Чечні на стороні чеченських повстанців. Окрім того, у Львові виникла Українська націонал-соціалістична партія, що складається виключно з молодих людей і яка поєднує радикально-націоналістичні і відверто профашистські лозунги з заявами про потребу приходу до влади молодого покоління.

Через загальну слабкість демократичної опозиції ситуацію у новопосталій державі найкраще було б описати, вживаючи назву відомої книжки Шелеста – “Україна наша радянська”. Парламентські вибори весною-літом 1994 р. засвідчили інший тривожний факт: поділ між політичними орієнтаціями, національно-самостійницькою і комуністичною, в Україні набув чітко реґіонального і національного виміру. Якщо зрусифікований Схід охоче віддавав свої голоси лівим, то Захід голосував за правих. Користаючи зі своєї невеликої чисельної переваги та роз’єднаності у стані їхніх суперників, соціалісти і комуністи перебрали керівництво у найважливіших парламентських комісіях іпровели на посаду голови Верховної Ради Олександра Мороза, керівника соціалістичної партії і лідера “групи 239” у попередньому парламенті.

Вибори до Верховнї Ради у 1994 р. створювали враження, що Схід і Захід України за перші три роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а, навпаки, все більше дрейфують у різні сторони. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями і росіянами, комуністами і націоналістами, Сходом і Заходом. З такою оцінкою виступило наприкінці 1993 р. ЦРУ. Згідно інших прогнозів, Україна мала неминуче послідувати за Білорусією, яка після вибору влітку 1994 р. президента Александра Лукашенка пішла на відновлення союзу з Росією.

Перемога Леоніда Кучми на президентських виборах літом 1994 р. посилювала вірогідність такого сценарію. Його передвиборна програмамістила постулати співробітництва й економічного союзу з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Зі свого боку, Москва ясно давала зрозуміти, що її вдовільняв би прихід Кучми до влади. Застрашене передвиборними заявами Кучми, практично все україномовне населення України голосувало за Кравчука, хто – з щирих переконань, хто – як за “менше зло”. Російськомовні південні і східні області підтримали Кучму, забезпечивши йому перемогу у другому турі президентських виборів 10 липня 1994 р. (Кучма одержав 52%, а Кравчук – 45% голосів).

Однак з самим Кучмою після перемоги сталася дивовижна метаморфоза. Свою інавґураційну промову він виголосив українською мовою, з якою перед тим мав явні труднощі. Одним із головним пунктів цієї промови стало наголошування у потребі перебороти старий розкол між Східною і Західною Україною. Але найбільшим сюрпризом була програма економічної і соціальної політики, яку Кучма виголосив 11 жовтня 1994 р. у Верховній Раді Україні. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував стандартну програму радикальних змін. Пакет запропонованих економічних заходів за своєю радикальністю, згідно оцінки західних експертів, не поступався ані програмі польского міністра фінансів Лєшека Бальцеровича у 1989 р., ані програмі російського прем’єр-міністра Єгора Гайдара у 1992 р.

Кучмі вдалося зібрати навколо команду реформаторів і провести її до влади. Владне оточення Кравчука здало свої посади порівняно легко. Кучма і його апарат виявився вправним у приборканні лівої більшості у Верховній Раді, добившись у травні 1995 р. укладення конституційної угоди (малої конституції), а 28 червня 1996 р. – прийняття нової Конституції України. У цьому ж 1996 р. Київ спинив хвилю страйкового руху у Донбасі, збудивши судові справи проти місцевих еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям.

Росія поза своєю волею зробила українській владі велику послугу у стабілізації внутрішньої ситуації. Безоглядність, з якою Єльцин відправив воювати російські війська проти чеченців у грудні 1994 р., розв’язали руки Києву у вирішенні кримського питання. Користаючи з гострого конфлікту, що розгорівся між Мєшковим і кримським парламентом, 17 березня 1995 р. Верховна Рада України відмінила дію конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президентства у Криму. Місцеве населення байдуже відреагувалона заклики Мєшкова і російських сепаратистів до масової непокори, а Росія, що глибоко загрузла у чеченських справах, змушена була прийняти таке вирішеня кримського питання. Розв’язання внтутрішніх політичних конфліктів дозволило Кучмі і його уряду зосередитися на економічних реформах. Українські реформатори добилися помітних успіхів на цьому полі. Строга монетарна політика привела до різкого падіннятемпів інфляції: літом 1996 вона впала до 0,1%. Це дозволило у вересні 1996 р. впровадити нову валюту – гривню, замість здевальвоаного купона-карбованця. Сильно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною і Росією. Розпочалася приватизація великих підприємств та сільськогосподарських угідь.

Проголошення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі стану міжнародної ізоляції. Восени 1994 – весною 1995 р. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. Сильно змінилася й українська політика США. У списку країн, які одержують державну допомогу США, у 1996 р. Україна зайняла одне з найперших місць, уступаючи лише Ізраїлю й Єгипту. Білий дім дав недвозначно зрозуміти, що зацікавлений в існуванні самостійної української держави як у ґаранті політичної стабільності в Центральній і Східній Європі. Позиція США не знайшла послідовників у Західній Європі, помимо заяви Кучми, що головним завданням України є інтеґрація в загальноєвропейські структури. Хоча Україна була й прийнята весною 1995 р. до Ради Європи, а рік раніше, у лютому 1994 р., першою з колишніх радянських республік прилучилася до програми НАТО “Партнерство ради миру”, ставлення до неї залишається прохолодним, хоча й більше не настороженим. Європейський Союз чекає від України успішних політичних і економічних реформ як передумови вступу до більшості загальноєвропейських організацій.

На західньому векторі української зовнішньої політики найактивніше розвиваються стосунки з Польщею. Польща була найпершою серед усіх з держав, які у грудні 1991 р. визнали українську самостійність. Зміна президентів у 1993 р. не змінило ставлення до України – навпаки, з приходом до влади Олександра Кваснєвського Польща перебрала на себе роль адвоката українських інтересів у загальноєвропейських структурах, намагаючись бути посередником у загальному зближенні України і Європи. Гострі конфлікти 1992-1998 рр.у Перемишлю навколо греко-католицької катедри та у Львові навколо польських військових поховань засвідчили, що стосунки на польсько-українському пограниччі далекі від ідеальних. Однак на центральній вісі “Варшава-Київ” явно домінує прагматизм, продиктований ще старим мотто Пілсудського: існування вільної Польщі неможливе без вільної України.

Вихід України з міжнародної ізоляції та пробудження до неї інтересу з боку західних держав став зворотньою медаллю різкого погіршення на Заході образу Росії. Поступовий відхід Москви від політики економічних реформ, чеченська війна, перемог акомуністично-націоналістичної коаліції на парламентських виборах у грудні 1995 р., загроза приходу до влади комуністичного президента на виборах у червні 1996 р., параліч влади, що час до часу виникав у зв’язку з неспроможністю хворого Єльцина повноцінно виконувати президентські функції, наростання антизахідних настроїв, що йшла рука з підтримкою проскрибованих Заходом Іраку і Сербії, і, нарешті, глибока фінансова криза серпня 1998 р. – все це поклало кінець флірту Заходу з Росією і природньо привело до перенесення центру його уваги на Україну.

З іншого боку, попри надії Москви знайти спільну мову з Кучмою, ситуація в українсько-російських стосунках ненабагато змінилася. З часу приходу Кучми до влади і до весни 1997 р. Єльцин 10 разів відклав свій візит до Києва – встановивши тим самим своєрідний дипаломатичний рекорд (зі своїм польським колеґою за час свого президентсва Кучма зустрічавсяаж 18 раз). Після довгого зволікання у травні 1997 р. нарешті був підписаний українсько-російський міждержавний договір. Але російський парламент досі відмовляється ратифікувати його, покликаючись на невизначенність статусу Севастополя.

Роздратування Росії викликає вперте небажання України глибше інтеґруватися у структури Співдружності Незалежних Держава бо ж приєднатися, як третя сторона, до договору між Росією і Білорусією ( квітень 1996 р.) про утворення слов’янської Спільноти суверенних держав. Обидва ці утворення Росія розглядає як спосіб відродження свого статусу як великої держави, особливо перед лицем поступового розширення НАТО на Схід. За планами Москви у перспективі проглядається відновлення Радянського Союзу – рішення російської Державної Думи у березні 1996 р. про денонсування біловезької угоди не полишає місце для сумнівів. Україна стає найпершою мішенню цих планів. І в цьому думка як більшості політичної російського еліти, так і самого російського суспільства сходяться: згідно опитування осінню 1996 р. 76% росіян вважають, що Росія й Україна повинна об’єднатися.

Український уряд опинився у важкій ситуації. З одного боку, він відчуває постійний тиск з півночі та повинен рахуватися зі значним числом прихильників відновлення Радянського Союзу в самій Україні. З іншого боку, зближення з Росією має велику кількість противників серед незалежницько настроєних еліт та населення, особливо на україномовному Заході. Тому українська зовнішня політика має двовекторний характер – Україна проголошує своїм стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і Польщею.

Цю політику можна вважати відносно успішною, наскільки вона дозволяє Україні зміцнювати свій статус як незалежної держави. Однак Кучму переслідує зла доля більшості реформаторів на просторах колишнього Радянського Союзу, коли зовнішньополітичні успіхи здобуваються при відсутності значного проґресу у внутрішній політиці. Його реформаторська команда не перетривала довго. У травні 1996 р. президент звільнив прем’єр-міністра Євгена Марчука, а у квітні 1997 р. подав у відставку віце-прем’єр-міністр Віктор Пинзеник. Обидві фігури вважалися ключовими реформаторами в українському уряді. Їх замінили Павло Лазаренко та Сергій Тігіпко, які, як і Кучма, були представники дніпропетровської реґіональної еліти. За підрахунками експертів майже четверта частина (55 з 204) високопоставлених чиновиників з оточення Кучми виводяться з його рідного міста. Ситуація в Україні після літа 1996 р. дивним чином нагадує домінування дніпропетровського клану у Москві за часів Брежнєва. Мова йде не лише про зовнішню схожість— минулі кар’єри більшості з цих людей не давали особливих підстав надіятися на те, що вони провадитимуть реформаторську політику.

Нова влада не змогла перебороти старих хворіб. Найпершою і найголовнішою є нестримна корупція. За час урядування Лазаренка вона набула особливих розмірів, а весною 1997 навіть поставила під загрозу особливий статус Україниу стосунках зі США. Відставка Лазаренка у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника дніпропетровського клану Віталія Пустовойтенка мала змінити ситуацію. Але не змінила. Згідно оцінок авторитетних міжнародних інститутцій, 1998 р. Україна передувала у списку найбільш корумпованих держав.

Поряд з корупцію іншою великою спокусою для влади є підміна реформ адміністративними методами. Нормальна економічна активність в Україні неможлива через систему надмірних державних реґуляцій і податків. Близько половини (від 40 до 60%) виробництва і послуг залишаєтьсяу нелеґальному (“тіньовому”) секторі – що вваєається найвищим показником серед усіх європейських країн.

Українська ситуація після 1994 р. не змінилися в кращу сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994-2000 рр. скотилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Попри те, що влада і деякі західні експерти говорять про певну стабілізацію на макроекономічному рівні, українське населення про стан господарства судить за іншими, менш абстрактними показниками – майже повним зупиненням великої промисловості, скороченням обсягів сільсьокогосподарського виробництва, масовим безробіттям, падінням житєвих стандартів, наростання хвилі злочинності і скороченням тривалості життя. З 1993 р. в безупинно йде процес зменшення чисельності населення України, при чому не тільки за рахунок скорочення природнього приросту, але й за рахунок переважання еміґрації над іміґрацією – все більше і більше число людей покидає свою колишню батьківщину, не пов’язуючи з нею свої надії на майбутнє.

Дуже тяжко визначити, хто в кінцевому рахунку виграв від проголошення української самостійності, окрім тих державних чиновників та невеликої групи нуворішів, що реально наживаються на ситуації економічної кризи. Зрозуміло, виграш не можна оцінити тільки у категоріях шлунку і кишені. Зрештою, любов до Батьківщини – почуття безкорисливе, за яке не подобає вимагати матеріальних винагород. Однак навіть українські патріоти не можуть почувати себе задоволеними. Українська мова у цій ніби-то національній державі є мовою упослідженої меншості – нею розмовляє, згідно соціологічних досліджень 1994 р., лише 44% населення України[18]. За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з Києвом) панує двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктує відповідні пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності припадає 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національності – 54 російськомовних видання. Справа полягає не лише у сфері поширення української мови. Не менш важливим є те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець має нижчий рівень освіти, рідше дивиться телебачення, читає газети і слухають радіо, аніж пересічний росіянин[19]. Частка українців серед населення падає обернено пропорційно до розмірів населенних пунктів: вони зберігають більшість (бл. 80%) селах і невеликих містах, становлять приблизно половину населення середніх містах і є виразною меншістю (25%-33%) у великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де частка українців дорівнєю 58%). За часткою своєго представництва у державному апараті (24%) вони уступають євреям (63%) й росіянам (32%), перебуваючи приблизно ж на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в Україні (23-25%). У сучасній Україні українці відчувають себе як туземці у пост-колонільній країні – з тією різницею, що київська влада не може чи не хоче провадити щодо них чогось на зразок політики активної підтримки (affirmative action) їхньої мови і культури.

З іншого боку, російське і російськомовне населення теж не може почувати себе цілком комфортно в українській державі. Постійна відмова уряду і парламенту надати російській мові статус офіційної мови викликає у них побоювання, що їх буде зведено до ранґу другорядних громадян. Українська національна держава має всі ознаки держави, що піддалася споскусі “націоналізації” своїх населення – на зразок національної політики міжвоєнної Польщі. З формальної точки зору, запровадження української мови, гімну, гербу та інших реґалій національної держави може видаватися наругою надбільшістю громадян України – бо чим же , врешті-решт, є український націоналізм з його ідею української національної держави, як не “вірою меншості”?[20]

У пост-радянській Україні дивним не є співдпадіння етнічних різниць з різницями у соціальному статусі – зрештою, ця тенденція тягнеться ще з дорадянських часів, і радянська влада, помимо своїх декларацій про національну рівноправність,лише дещо пом’ягшила, але не зліквідувала її. Парадоксальним є щость інше: така вибухова суміш є винятково благодатним ґрунтом для постання сильних національних рухів, які давно уже би мали розірвати країну зсередини. Однак Україні, як видається, не загрожує небезпека етнонаціоналізму. Навіть Донбас не можна мобілізувати на етнічній ідеї. Не те що його населення не можна у принципі мобілізувати – насправді, воно змоболізоване, але не навколо етнополітичних, а навколо питань соціально-політичних питань[21].

Тому якою б драматичною не була українська ситуація, вона має окремі позитивні моменти. Політичний розвиток України після розпаду Радянського Союзу засвідчив внутрішню міцність українського суспільства – більшу, аніж на це можна було сподіватися[22]. Особливо показовим у цьому відношенні є порівняння з російським прикладом. На відміну від Росії, протистояння між українським президентом й українським парламентом не вилилося у відкритий збройний конфлікт, як це сталося у Москві у жовтні 1993 р. У найкритичніші моменти поведінка місцевого російськомовного населенняу Криму створювала загрозу, подібну до тої, яку чеченська проблема складає для територіальної цілісності Російської федерації. Тим не менше, київський уряд не спокусився на введення військ і застосування сили, як це зробила Москва по відношенню до Чечні. Президентські вибори в Україні літом 1994 р. показали, що, недивлячись на надзвичайну гостру передвиборчу боротьбу і фактичний розкол українського суспільства надві рівні половини, на прихильників Кравчука і прихильників Кучми, передача влади від старого президента новому відбулася мирним шляхом. Як справедливо визнав російський історик Дмитро Фурман,

 “Україна витримала, якщо можна так висловитися, екзаменна демократію, який ми [росіяни. —Я.Г.] в дійсності провалили в жовтні 1993 р., і все ще не ясно, коли ми наважимося на перездачу. І те, що це відбулося на фоні страшних економічних труднощів (великою мірою породжених об’єктивними причинами, а не недалекістю українського керівництва), лише збільшує українські заслуги (екзамен здавався на “пустий шлунок”). У політичному аспекті, аспекті перебудови демократії, “молодший брат” виявився більш талановитим, аніж “старший” – факт, який, очевидно, ще не дійшов повністю до свідомості “старшого”, бо це підриває ідею “старшинства”[23].

 Іншим важливим показником є зміни у політичному житті після 1994 р. Більшість з політичних партій пережили сильні внутрішні кризи. У багатьох випадках це привело до зміни партійного керівництва або й до розколу та появи цілком нових партій. Нові парламентські вибори у березні 1998 р., проведені частково за партійними списками, дозволило відсіяти 8 сильніших партій із заявлених 30. Хоча й комуністична партія й далі залишається найсильнішою – у виборах вона набрала 25 % голосів – однак сили “лівих” і “правих” у парламенті залишаються приблизно рівними. Верховній Раді влітку 1998 р. забрало аж 20 голосувань, аж поки був вибраний новий голова парламенту, аґрарник-соціаліст Олександр Ткаченко – бо кожна з обидвох великих угрупувань могла цілковито блокувати пропозиції опонентів, маючи рівнозначну з ним кількість голосів. Одним словом, після всіх цих змін загальний баланс політичних сил не змінився.

Політична стабільність залишається найбільшою перевагою України. Найбільшою ж її бідою є слабкість політичної волі до змін серед самого суспільства. Не можна сказати, що цієї волі зовсім немає. Вона є, але вона нейтралізується сильними поділами всередині самого суспільства. Усі ці відмінності впроваджують сучасне українське політичне життя у стан своєрідного пату. І на президентських (1994 р.), і парламентських (1994 і 1998 р.) виборах більшість виборців голосували за зміни. Але проголосувавши за зміни, вони по-суті нічого не змінили. Бо кожен розумів їх по різному: одні – як посилення українського характеру цієї держави і проведення реформ, а другі – як відновлення колишнього радянського status quo.

У багатьох відношеннях сучасна Україна хвора тими хворобами, що переживають усі молоді незалежні держави. Пост-колоніальна спадшина України визначається тим, що Радянський Союз був не просто імперією, але й ще тоталітарною державою. Це, зокрема, пояснює живучість радянської свідомості у її різних проявах. Коли б Україна мала досвід міжвоєнної незалежності, як литовські республіки, або принаймні перебувала б поза радянськими впливами менше часу, як Галичина, то її ступінь радянськості був би набагато нижчим, а муки перехідного періоду менш болісними. А так трансформація Україні мусить мати щонайменше чотири виміри: будівництво демократії і ринкової економікиу спадку по тоталітарній державі та творення незалежної держави і нації у спадку по імперії.

З усіх згаданих завдань українській еліті за вдалося повністю справитися лише поки що з одним зі створенням національної держави. З точки зору щоденних потреб найгостріше, звичайно, стоїть потреба створення ефективної економіки. Але необхідною передумовою для економічних реформ, як, зрештою, і політичних перетворень є наявність національної волі як серед еліти, так і серед посполитих. Рівень національної однозгідності населення є важливим мірилом готовності пост-тоталітарних держав і до радикальних змін: чим більш однорідне населення, тим легше досягти консензусу при вирішенні конфліктів, які неминучі при проведенні глибоких змін у суспільстві. Не випадково три пост-комуністичні держави, які виявилися найбільш успішними в економічному реформуванні – Чехія, Польща й Угорщина – є найбільш однорідними за своїм етнонаціональним складом. Для України, де значна частина російськомовного населення є носієм “радянської” ідентичності, ця проблема набирає особливо драматичного виміру. Завдання українських реформаторів були б набагато легшими, якщо б сучасна України становила територію між Львовом і Києвом – найбільш однорідний, найбільш свідомий та найбільш соціально умиротворений регіон.Але втрата зрусифікованої Східної України з її величезним промисловим і людським потенціалом є крок, на який не наважиться жоден український політик.

У кінцевому рахунку державні інтереси беруть верх. Тому сучасний український естаблішмент надає перевагу ліберальній моделі політичної нації. З одного боку, це було результатом свідомого вибору, зробленого українською політичної еліти. На загал вважається, що етнічна концепція у новопосталих державах перемагає у тих випадках, коли до влади приходить опозиційна культурницька елтіа. Натомість стара адміністративна еліта, яка що вона зберігає свої владу, надає перевагу політичній концепції побудови України. Специфікою новітньої української ї історії є е те, що політична концепція була спочатку вироблена дисиденським й опозиційним рухом, а вже згодом, після розвалу СРСР її перейняла адміністративна еліта. Це робить позиції цієї концепції особливо сильними. Головні групи, які прагнуть “етнолізувати” національне питання – це українські крайні націоналісти та політична еліта Росії. Однак обидві групи – принаймні досі – не мають вирішального впливу на українську ситуацію.

Дискусії над українською ситуацією нагадують суперечки оптимістів з песимістами навколо того, чи склянка наполовину повна чи наполовина порожня. Тон і загальна оцінка часто залежить від того, чи дискутант цю ситуаціюоцінює зсередини чи ззовні, і яку часову перспективу він собі вибирає. Назагал, щодо України легше бути оптимістом, чим далі перебуваєш від неї і чим більше часове мірило до неї застосовуєш. Але мінімальний рівень оптимізму виводиться з факту, що це є принаймні українська “склянка” і що внутрішньо вона є досить стійка.

Сучасну Україну не можливо зрозуміти інакше, як крихку, але на загал стабільну рівновагу різних суспільних і політичних груп, реґіональних інтересів і зовнішніх орієнтацій.Кожна з цих складових частин з плином часу може мінятися, а з нею – і загальний баланс. Найважливішою зміною, мабуть, буде поява нових поколінь, не обтяжених радянською спадщиною. Зараз же помітні менш масштабні, але все ж таки обнадіюючі тенденції – як от значне падіння популярності Росії після чеченської війни та інших криз при одночасному зміцненні позитивного образу Польщі як країни, де вдалися реформи і де рівень життя постійно зростає[24].

Як і у випадку з кожним періодом української новітної історії, розповідь про перші роки української самостійності варто закінчувати не крапкою, а великим знаком питання. Тільки що на цей раз знак питання не стоїть над життєздатністю української держави. Національні держави не зникають внаслідок економічної кризи – для цього треба хіба що внутрішнього перевороту або різкої зміни геополітичної ситуації. При сучасному занепаді Росії і загальному зацікавленніу збереженні стабільності європейських кордонів така різка зміна навряд чи можлива. Немає сумнівів, що самостійна Україна буде існувати, і кожен день грає на зміцнення її самостійності. Питання полягає лише в тому, якою буде ця Україна. Чи стане вона ще одною стабільною європейською країною демократії й ефективної економіки ? А чи піде шляхом “занзаризації” – тобто сповзання до статусу держави третього світу, з авторитарним і скорумпованим політичним режимом, слабкою економікою і масовим безробіттям? Тільки майбутні десятиліття зможуть дати на це відповідь.

Але одне є цілковито ясним: у питанні про українську самостійність ставка є більша за саму Україну. Історики західної цивілізації звертають увагу на факт, що доля всієї європейської культури залежала від результату грецько-перської війни V ст. до н.е. Якщо б у цій війні виграли перси, невідомо, що сталося б з колискою Європи. Цей приклад переконує, що те, що з точки зору сучасників може здатися локальними справами, на дальшу мету може мати епохальні наслідки для цілої Європи.

Не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме не від лише того, що зараз відбувається у Брюселі, Берліні, Лондоні, Парижі чи Римі, але й від розвитку подій Варшаві, Вільнюсі, Києві, Кишиневі і Москві. Геополітичне становище України робить її однією з головних фігур на цій шахівниці. Вона пройшла шлях від пішака до останньої клітинки, і зараз рішається, якою буде їїномінальна сила. Вільна і сильна Україна дає шанси для стабільної Європи. Тяжко передбачити, що буде, якщо Україна цю гру програє. Ясно лише, що у програші буде не одна лише Україна й українці. Важливо, однак, щоб українці усвідомили свою місію. Бо ніщо не додає так сил, як усвідомлення власного призначення.

 

[1] Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA 1945-1947. Warszawa, 1997.

[2] Історія акції “Вісла” найповніше представлена у кн.: Akcia "Wisła". Dokumenty opracował E. Misiło. Warszawa, 1993.

[3] Armstrong J. Ukrainian Nationalism. Englewood, 1990.

[4] Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ, 1918-1956. Опыт художественного исследования. V-VI-VII. Москва, 1991. С. 160-161.

[5] Шелест П.Е. ...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. Москва, 1995. С. 579.

[6] Krawchenko B., Carter J.A. Dissidents in Ukraine before 1972: A Summary Statistical Profile // Journal of Ukrainian Studies. Vol. 8. N 2 (Winter 1983). P. 85-88.

[7] Касьянов Г. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. Київ, 1995. С. 160; Haynes V. The Ukrainian Helsinki Group: A Postmortem // Journal of Ukrainian Studies. Vol. 8. N 2 (Winter 1983). P. 103-104.

[8] Solidarność – o ruchu robitniczym w Polsce i w Rosji. Warszawa, 1985. Висловоляю подяку Т.А. Ольшанському за те, що він подав джерело цієї інформації.

[9] Krawchenko B. Social Changes and National Consciousness, passim.

[10] Ebelhardt P. Przemiany narodościowe na Ukrainie XX wieku, passim.

[11] Брук С.И. Этнографические процессы в СССР (по материалам переписи 1970 года) // Советская этнография. 1971. № 4.

[12] Kuzio T., Wilson A. Ukraine: Perestroika to Independence. Edmonton, 1994. Р. 89.

[13] Bremmer I. The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine // Europe-Asia Studies, 46, 2 (1994): 273.

[14] Bilinsky Y. The Concept of the Soviet People and Its Implications for Soviet Nationality Policy // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Vol. XIV. No 37-38 (1978-1980).

[15] Грицак Я., Маланчук О., Черниш Н. Схід і Захід України: інтеграція чи дезінтеграція? // УНІАН-політика (огляди, коментарі, прогнози). 1994. № 36 (37). С. 7-9.

[16] Kappeler A. RuІland als Vielvölkerreich. Entstehung. Geschichte. Zerfall. München, 1993. S. 300.

[17] Бжезінський З. Україна на шляху до Европи // Українське слово. Ч. 2633. 18 жовтня. 1992.

[18] Хмельно В. Третий год независимости: что показали вторые президентские выборы / Современное Общество. № 4 (1994). с. 17-18.

[19] Bremmer I. Op. cit., 261-283.

[20] Це є арґументи, які розвивають у своїх дослідженнях Домінік Арель і Андрю Вільсон: Arel D. Ukraine - The Temptation of the Nationalising State. Vladimir Tismaneanu, ed. Political Culture and Civil Society in Russia and the New States of Eurasia: The International Politics of Eurasia, Vol. 7 (Armonk, NY, and London, 1995). P. 157-188 (див. український переклад: Арель Д. Спокуса “націоналізації” української держави / Сучасність. 1995. № 12); Wilson A. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge, 1997. Переконливу і дотепну критику цих арґументів див.: Sysyn F. Ukrainian "Nationalism": A Minority Faith? // The Harriman Review. Vol. 10. N 2. P. 12-20.

[21] David J. Meyer. Why Have Donbass Russians Not Ethnically Mobilized Like Crimean Russians Have? An Institutional / Demographic Approach", w: John S. Micgiel, ed., State and Naion Building in East Central Europe: Contemporay Perspectives (New York, 1996), p. 317-330.

[22] Zimmerman W. Is Ukraine a Political Community? // Communist and Post-Communist Studies. Vol. 31. No 1 (1998). P. 43-55.

[23] Фурман Д. Украина и мы. Национальное самосознание и полититческое развитие // Свободная мысль. № 1. 1995. С. 70.

[24] Hrycak Ja. Jeszcze raz o stosunku Ukraińców do Polaków (z Rosją w tle) // Więż. Marzec, 1998. N 3 (473). S. 15-32.